Книги Якова

Як працює месіанська машина

Той стан, у якому опинилася Єнта, корисний ще й тим, що тепер вона знає, як працює месіанська машина. Єнта бачить світ згори. Він темний, поцяткований крихітними іскрами: кожна — це світло у вікні дому. Пригасле сяйво заходу підкреслює світ червоною лінією. В’ється темний шлях, вздовж нього полискує сталлю річка. Дорогою суне карета — маленька, майже невидима точка; лише глухе погуркування відлунює в густій тиші, коли екіпаж переїжджає дерев’яний місток і минає млин. Так, месіанська машина — наче той млин, що стоїть над рікою. Вона, темна, обертає великі лотоки — завжди, в усяку погоду, повільно й систематично. Поруч із тими лотоками людина мізерніє, втрачає будь-яке значення, її рухи стають випадковими й хаотичними. Людина мечеться, машина працює. Рух потоків обертає важкі кам’яні жорна, що мелють зерно. Все, що туди потрапляє, перетворюється на пил.

Отак і вихід з неволі вимагає великої жертви. А Месія мусить спуститися найнижче, до тих байдужих механізмів світу, туди, де поневіряються іскри, розсіяні в мороці. Туди, де найгустіша темрява і найбільше приниження. Месія збиратиме іскри світла, тож куди б він не пішов, за ним лишиться ще непроглядніша тьма. Бог скинув його з висот у безодню світу, де страшні змії глузуватимуть з нього, сичатимуть: «І де ж тепер твій Бог? Куди він подівся? Чому не допоможе тобі, бідоласі?» Месія мусить бути невразливим до цих отруйних шпильок, мусить ступати по кусючому гадді, чинити страшні речі, забути, хто він насправді, перетворитися на дурня й простака, пройти крізь усі фальшиві релігії, прийняти хрещення й одягти тюрбан. Він мусить порушити всі заборони, зневажити всі закони.

Батько Єнти, який на власні очі бачив Першого, тобто Шабтая, приніс його на вустах додому і переказав улюбленій доньці. Месія — це щось більше, ніж людина, особа; це те, що тече в жилах, живе у подиху, це безцінна людська віра в порятунок. Тож треба його вирощувати, як тендітну рослину, леліяти, поливати слізьми, вдень виносити на сонце, вночі ховати в тепло.

Про те, як однієї лютневої ночі 1760 року Яків прибуває до Ченстохови

Вони в’їжджають Варшавським шляхом. Колеса вистукують по слизькому камінні. Шістьом озброєним вершникам доводиться виїхати наперед і триматися тісним гуртом, щоб не зісковзнути в грузьке болото. Починає смеркати, залишки барв потопають у мороці, біле стає сіруватим і каламутним, сіре розчиняється в чорному, чорне провалюється в безодню, яка розчахується перед людськими очима. Вона всюди, під кожною, найменшою річчю.

Містечко розташувалося на лівому березі Варти, під монастирем. Складається з кількох десятків будиночків, низеньких, благеньких, вогких, вишикуваних довкола прямокутної ринкової площі й уздовж кількох вулиць. Ринок — майже порожній, його нерівна бруківка вкрита памороззю, наче лискучою цукровою глазур’ю. Після вчорашнього ярмарку залишився кінський гній, витолочене сіно і якесь розкидане сміття. Важкі двері більшості будиночків замкнуті на залізний засув — це означає, що там торгують, але невідомо, чим саме.

Вони минають чотирьох жінок, загорнутих у величезні картаті вовняні хустки, з-під яких видніються лише світлі плями фартухів і чепчиків на головах. П’яний чоловік у розхристаній селянській сукмані похитується, підпирає порожню ятку. На ринку вони звертають праворуч, на брукований шлях, що веде до монастиря. Помічають його одразу, тільки-но виїжджають із міської забудови. Його висока вежа — сувора, ніби постріл у небо. Вздовж шляху ростуть голі о такій порі липи, які поруч із височенною вежею схожі на сопрано, що підтягують потужному басові.

Зненацька долинає нерівний, уривчастий спів: це гурт прочан швидким кроком іде в бік містечка. Спершу цей спів здається безладним гамором, але поступово в ньому можна розібрати слова й вирізнити окремі високі жіночі голоси, серед яких десь унизу бринять два чи три чоловічі: «Найчесніша між жонами, покров свій розстели над нами…»

Запізнілі паломники минають їх, і шлях знову порожній. Що ближче вони під’їжджають до монастиря, то краще видно, що це фортеця, міцно вбудована в гору, присадкувата, чотирикутна. За монастирем уздовж обрію палає криваво-червона смужка неба.

Яків ще до виїзду просив конвоїрів зняти з нього ланцюги, і вони це зробили, коли Варшава залишилася позаду. Всередині тісної карети з ним сидить офіцер у чині капітана. На початку він досить пильно вдивлявся у Якова, але той не відповідав на погляд і все визирав щось у маленькому віконечку, яке невдовзі таки довелося затулити віконницею, бо протяг. Відтак офіцер спробував почати розмову, але Яків його проігнорував. Врешті-решт єдиним виявом взаємності виявився тютюн, яким офіцер пригостив в’язня, і небавом із двох люльок потягся дим.

Озброєний ескорт не знає, хто цей чоловік, тому про всяк випадок поводиться дуже обережно. Але не схоже, щоб він шукав нагоди утекти. Він блідий і, мабуть, хворий: темні тіні під очима, синець на щоці. Доволі слабкий, похитується на ногах, кашляє. Коли під час відпочинку дорогою він захотів справити потребу, його кухар мусив підтримувати його попід руки. Сидить, забившись у куток карети, і тремтить. Казімеж, той його кухар і лакей в одній особі, весь час поправляє на ньому шубу.

Коли вони в’їжджають на подвір’я монастиря, вже зовсім темно. За брамою — нікого; старий обідранець, який їм відчинив, кудись зник. Змучені коні стають як укопані, перетворюються на важкі вологі тіні. Нарешті чути скрипіння дверей і голоси, з’являються ченці зі смолоскипами, здивовані, розгублені, ніби їх піймали на якомусь негідному вчинку. Ведуть Якова і Казімежа до порожньої почекальні, де стоять дві дерев’яні лави, але сідає лише Яків. Чекають доволі довго, бо триває служба. Звідкись з-поза стіни долинають чоловічі голоси, що співають пісень; вони то потужні, то тихнуть, аж доки не замовкають зовсім, неначе співаки готують якусь змову. І знову спів. Це повторюється кілька разів. Капітан позіхає. Пахне тут вологим камінням, замшілою печерою і далеким ладаном. Таким і буде запах цього монастиря.

Настоятеля вражає стан Якова. Він тримає руки в рукавах світлої вовняної ряси, трохи заляпаної на манжетах чорнилом. Читає лист із Варшави надзвичайно довго, ніби зупиняючись між словами, аби поміркувати, що йому тепер із тим всім робити. Він чекав бунтівного єретика, якого чомусь не можна просто позбутися, тому приготував для нього темницю в монастирському підземеллі; його ніхто ніколи не використовував, принаймні відколи настоятель пам’ятає. Але в листі виразно написано «інтернувати», не «ув’язнити». Зрештою, цей чоловік із ланцюгами на руках нічим не нагадує злочинця і єретика. Добротне вбрання справляє враження, ніби перед нами якийсь іноземець, вірменин чи волоський господар, який поночі заблукав у це святе місце. Настоятель запитально дивиться на капітана охорони. Потім переводить погляд на переляканого Казімежа.

— Це його кухар, — каже капітан. Це речення — перше, яке звучить у цій кімнаті.

Настоятель зветься Ксаверієм Роттером. Лише чотири місяці тому він очолив монастирську спільноту і ще не знає, що й до чого. Ця синя щока… Його били? Мабуть, слушно; буває, що ніяк не обійдешся без певних тілесних санкцій, він не хоче піддавати це сумніву, але сам факт йому неприємний. Він гидує насильством. Намагається зазирнути в обличчя цьому чоловікові, але той схилив голову. Настоятель зітхає і розпоряджається поки що віднести скромні речі в’язня до офіцерської кімнати біля вежі; нею ніхто не користується. Зараз брат Гжегож принесе матрац і гарячу воду; можливо, якусь їжу, якщо на кухні щось лишилося.

Настоятель приходить до в’язня наступного дня, але порозумітися їм непросто. Кухар намагається перекладати, але й сам говорить польською кепсько. Настоятель не певен, що в’язень розуміє його прихильність. Осоловілий, він відповідає лише «так» і «ні». Тож настоятель воліє більше не напосідати і з полегшенням іде геть. Потім, уже повернувшись до келії, ще раз розкладає на столі лист:

Далі йде короткий виклад життєпису в’язня, а наприкінці — це жахливе речення, яке викликає в настоятеля якийсь тривожний спазм у шлунку: «Вважав себе Месією». Висновки в листі звучать так:

Останнє речення сповнює настоятеля глибоким жахом.

Як виглядає в’язниця Якова

Темниця Якова — це кімнатка біля самої вежі (по суті, вже в мурі); у стіні — два маленькі віконечка. Ченці поставили тут нари (здається, вони сплять на таких самих); на них лежить тоненький сінник, набитий свіжим сіном. Ще тут стоять столик і лава. На підлозі — порцеляновий нічний горщик, вищерблений так, що ним можна покалічитися. Пополудні з’являється другий матрац, для Казімежа. Той, обурюючись і плачучи поперемінно, розпаковує свої речі та скромні запаси провіанту. Нема й мови про те, щоб він готував у монастирській кухні. Йому показують іншу кухню, для прислуги. Таке собі місце для багаття, на якому можна щось приготувати.

Вже кілька днів у Якова гарячка, і він не встає з нар. Саме тому Казімеж домагається свіжого гусячого м’яса, а з кухні позичає каструлю, бо свого посуду вони не взяли. Готує м’ясо на відкритому вогні й потім цілий день потроху поїть Якова бульйоном. Настоятель забезпечує їх хлібом і крихким старим сиром. Зацікавлений, аби в’язень видужав, додає ще й пляшку міцної оковитої: каже пити її з гарячою водою, тоді вона розігріває. Ту горілку врешті-решт випиває Казімеж, виправдовуючись перед собою, що мусить бути в добрій формі, аби піклуватися про Якова; той її навіть не понюхав, п’є лише бульйон, від якого справді почувається краще. Одного разу Казімеж прокинувся на світанку, коли ченці, човгаючи ногами, йшли на молитву. В блідому світлі, що ллється до кімнатки крізь маленьке віконце, Казімеж бачить, що Яків не спить. Його очі розплющені, і дивиться він так, ніби не помічає кухаря. У Казімежа пробігають мурашки по шкірі.

Цілими днями сторожа стежить за рухами Казімежа. Дивна вона, та сторожа — якась стара й скалічена; один із них безногий, ходить із дерев’яною куксою, зате носить мундир і мушкет через плече. Поводиться як справжній солдат, випинає груди, хоч петельки для ґудзиків поторочилися, а шви на рукавах попоролися. На шиї висить мішечок з тютюном.

— Що то за військо? — питає Казімеж, гидливо кривлячи вуста. Він їх не боїться. Він уже помітив, що з ними про все можна домовитися за тютюн, тож він відриває від серця свій. Таким чином йому вдається роздобути і каструлю, і дрова для вогнища.

Один із тих охоронців, майже беззубий, в застебнутому під шию потертому мундирі, сідає якось поруч із Казімежем і починає розмову:

— А хто він такий, цей твій пан, хлопче?

Казімеж не знає, що сказати, але позаяк цей старий солдат нещодавно приніс йому решітку для запікання, відчуває зобов’язання щось відповісти.

— Це великий пан.

— Бачимо, що великий. А чого він тут сидить?

Кухар лише знизує плечима. Він і сам цього не знає. Відчуває, що на нього всі дивляться.

Той беззубий і ласий до грошей солдат зветься Рохом. Він годинами не відходить від Казімежа, доки той готує просто неба. Вологі дрова страшенно димлять.

— Що ти там шквариш, хлопче? Мені аж недобре від тих запахів, — каже Рох, набиваючи люльку.

Казімеж пояснює, що його пан любить турецьку їжу, з турецькими спеціями. Все гостре — Казімеж показує долоню, в якій лежать маленькі сушені перчики.

— А де ж ти по-турецькому готувати навчився? — байдуже питає старий вояка, а під вечір уже цілий гарнізон знає, що Казімеж вчився свого ремесла у Валахії та Туреччині. Вечорами солдати, які не мусять стояти на варті, спускаються до міста потішити себе найдешевшим розведеним пивом і попліткувати. Дехто має тут родину, але таких можна порахувати на пальцях однієї руки. Решта — самотні старі чоловіки, гартовані в боях; тепер вони тут, у приймах у ченців-паулінів, мусять працювати за мізерну платню. Іноді, коли в монастирі з’являються якісь заможні, шляхетні прочани, вони не соромляться простягати руку по милостиню, другою рукою тримаючи зброю.

На Великдень численні петиції та прохання Якова таки були почуті: йому дозволили виходити на мури. Раз на тиждень. Відтепер на його недільну погулянку чекають усі солдати. О, з’явився! Єврейський пророк… Туди-сюди сновигає його висока, дещо згорблена постать. Ходить муром туди-сюди, якось рвучко завертає і мчить у протилежний бік, щоб там упертися в якусь невидиму стіну і знову змінити напрямок. Як маятник. За ним можна звіряти годинники. Рох саме це й робить: перевіряє точність годинника, що його отримав у подарунок від вихреста. Це найцінніша річ, яку він коли-небудь у житті мав, шкода, що вона з’явилася так пізно. От якби двадцять років тому… Він уявляє, як стоїть у парадному мундирі, як входить до корчми, повної бойових товаришів. Можна нарешті заспокоїтися: за цей годинник йому справлять порядний похорон із дерев’яною труною та прощальним залпом.

Він спостерігає за в’язнем спокійно, без співчуття; він звик до перипетій людських доль, і це Рохові — тільки на користь. Послідовники цього пророка-вихреста доставляють своєму панові добру їжу і проносять у монастир гроші, хоч це суворо заборонено. Зрештою, тут заборонено багато речей, а проте нічого не бракує: є волоське та угорське вино, горілка, тютюн. Заборони не діють. Точніше, діють, але лише на початку. Потім людська натура починає своїм довгим пальцем колупати в них дірки: спершу маленькі, потім дедалі більші, нарешті дірки стають більшими, ніж усе решта. Таке відбувається з кожною забороною.

Скажімо, настоятель уже багато разів забороняв солдатам жебрати біля входу до костелу. І вони справді припиняли, але через кілька днів до паломників знову простягалася несмілива рука. Слідом за першою з’являлися інші, аж урешті до рук додавався акомпанемент голосів: «Допоможіть, чим можете».

Флаґелянти

Флаґелянти[137]

Через кілька днів стає тепло, і біля монастирської брами відразу збирається натовп жебраків з усієї околиці. Деякі стрибають на одній нозі, неприємно вимахуючи куксою, схожою на сороміцький велетенський прутень. Інші демонструють прочанам свої порожні очниці — їх осліпили козаки. При цьому гугнявлять довгі меланхолійні пісні, слова яких так заялозилися від постійного шмульгання в беззубих ротах, що стали геть нерозбірливими. У них давно не стрижене, розкуйовджене волосся, подерті лахи; ноги обмотані сірим дірявим ганчір’ям. Простягають кістляві руки по дрібняки; довелося б мати повні кишені монет, щоб кожному щось вділити.

Яків сидить біля віконечка, гріючи обличчя в сонячному промінні. Світляна пляма саме такого розміру, що вкриває його лице, наче яскрава хустинка. На валу навпроти віконечка сідає Рох і теж тішиться раннім весняним сонцем. Тієї радості в нього трохи більше, ніж у в’язня. Він скинув незручні чоботи і розмотав онучі; тепер його білі ноги з чорними нігтями цілять просто в ясне небо. Рох вийняв тютюн і старанно, неквапом набиває люльку.

— Гей, ти, єврейський пророче! Ти ще там живий? — кидає він у бік віконечка.

Яків, здивований, розплющує очі. Привітно всміхається.

— Кажуть, ти якийсь єретик. Такий ніби й не Лютер, але єврейський Лютер. Краще від тебе триматися подалі.

Яків не розуміє. Дивиться, як вояк запалює люльку, і йому аж свербить. Якову теж кортить запалити, а тютюн закінчився. Рох, мабуть, відчуває його погляд, бо простягає в бік віконечка люльку, але, звісно, подати її не може: між ним і Яковом — кілька метрів.

— Всім хочеться курити, — бурчить собі під ніс солдат.

Через якийсь час приносить Якову маленький вузлик, а в ньому — тютюн і проста селянська люлька. Кладе вузлик на кам’яну сходинку і зникає.

Протягом усього Великого посту до монастиря приходять флаґелянти. Ідуть процесією з містечка. На чолі процесії несуть великий хрест із розп’яттям, таким реалістичним, що кров холоне в жилах. Вбрані вони в мішки з грубого полотна, пофарбованого в рожеве; на спинах повирізувано великі отвори, щоб удари батога були дошкульнішими. Іноді той отвір прикритий полотном. На головах у них — кутасті мішки з отворами для вух і очей, які роблять їх схожими на якихось тварин чи духів. Флаґелянти, які йдуть на чолі й у хвості процесії, вдаряють палицями, і всі враз лягають на землю, починають молитися, а далі відкривають отвори на спинах і б’ють себе батогами. В одних батоги ремінні, в інших дротяні, з прикріпленими на кінцях гострими цвяшками, які мають рвати тіло. Коли такий цвяшок встромлюється в шкіру, навсібіч нерідко бризкає кров.

У Велику п’ятницю в монастирі стає людно. Від самого світання сюди прибувають хвилі сіро-брунатного натовпу; здається, ніби сама земля, сіра і ще напівзамерзла, щойно очунявши після зими, зродила цих людей, схожих на підгнилі кореневища. Це переважно селяни в товстих повстяних штанях, у сукманах такого кольору, який важко назвати людською мовою, з розкуйовдженим волоссям, і їхні дружини в товстих бганих спідницях, хустках і запасках. Мабуть, удома в них є і святкова одіж, але у Велику п’ятницю на світ Божий витягають усе потворне і скороминуще. І його у світі так багато, що звичайне людське серце цього не витримало б, якби не заступництво цього тіла на хресті, яке взяло на себе весь біль сущого.

Ще одним доказом того, що зараз — особливий час, є юродиві, що кричать у натовпі пронизливим голосом, або ж божевільні, які говорять багатьма мовами нараз, але зрозуміти їх неможливо. Трапляються й екзорцисти, якісь колишні священники в подертих сутанах, із торбами, повними реліквій, що їх кладуть на голови біснуватих, виганяючи з них таким чином диявола.

Того дня настоятель дозволяє Якову вийти під наглядом Роха на вал і звідти спостерігати за цією людською повінню. Мабуть, розраховує на те, що процесія справить враження на в’язня і пом’якшить його єретичну душу.

Очі Якова звикають до світла та буйності весняних кольорів не одразу. Яків дивиться на рух людей, і йому здається, що юрба неначе ферментує, випускає бульбашки, як тісто. Його очі пожадливо ловлять деталі, адже останніми тижнями вони бачили лише кам’яні стіни й клаптик світу, що його видно з віконечка. Тепер перед ними — вежа, масивна споруда монастиря, мури, що її оточують. Відтак погляд Якова летить понад головами прочан, понад монастирськими дахами і охоплює панораму: аж до обрію тягнеться ледь горбкувата рівнина, сіра й печальна, всіяна селами й хуторами. Найбільше поселення — то містечко Ченстохова. Рох почасти словами, почасти на мигах пояснює Якову, що назва походить від святих храмів тутешніх, які часто ховаються від очей грішників, і треба дуже напружити зір, щоб роздивитися їх поміж невисокими пагорбами.

Святий образ, який приховує те, що має відкривати

Того дня Якову вперше дозволили влитися у натовп перед іконою. Він трохи побоюється — не ікони, а тієї юрби. Це паломники — збуджені, спітнілі, зі свіжо поголеними обличчями й прилизаним волоссям; селянки в барвистих строях, міщанки із зарум’янілими щоками, чоловіки в урочистих костюмах і жовтих шкіряних черевиках. Що в нього спільного з цими людьми? Він дивиться на всіх з висоти свого зросту; натовп довкола здається йому дивовижно чужим.

Стіни каплиці вкриті фресками і вотивними дарами. Йому щойно пояснили, що ті дари у формі хворих частин тіла, що їх вилікувала Матір Божа, — то дар для монастиря. Тут є і дерев’яні протези, і милиці, що стали непотрібними після чудесного зцілення, і тисячі відлитих зі срібла, золота чи міді сердець, печінок, грудей, ніг і рук — ніби частини якогось пошматованого тіла, що його має зібрати докупи святий образ.

Натовп мовчить, чутно лише поодинокі покашлювання, що врочисто відлунюють під склепінням каплиці. Роздирає тишу один-єдиний окрик біснуватого, який не може більше терпіти чекання.

Раптом лунає дзеленчання і таке гучне гупання в бубни, що Яків ледь не затуляє вуха. Ніби якийсь потужний порив вітру кидає натовп на коліна, далі — обличчям у долівку; всі падають навколішки з гуркотом і зітханням; кому забракло місця на підлозі, стискається, як грудка землі. Озиваються пронизливі сурми, схожі на єврейські шофари, шум стоїть нестерпний. Щось дивне висить у повітрі, серце наче стискається від страху, але то не страх, а щось більше. Воно передається Якову, і він теж падає обличчям униз, на долівку, яку щойно топтали брудні селянські чоботи, і тут, унизу, той шум наче стихає, легше витримати серцевий спазм, який щойно зігнув його навпіл. Тепер по тілах, якими щільно вимощена долівка, має пройти Бог. Але Яків відчуває лише запах кінського гною, нанесеного сюди на підошвах і втоптаного у шпари підлоги, а ще — всюдисущий о такій порі запах вогкості, особливо неприємний у поєднанні з духом вовни та людського поту.

Яків піднімає очі й бачить, що ікону вже майже повністю видно з-під коштовних шат, от-от звідти зблисне якесь світло — сліпуче, нестерпне для людських очей, — але видно лише два темні обриси на тлі срібної плями. Яків не відразу розуміє, що то — два обличчя, мати й дитина, темні, непроникні. Вони наче виринули з найглибшої темряви.

Казімеж запалює лойову свічку, він роздобув їх достатньо. Ці свічки дають більше світла, ніж олійні лампадки, які їм дали ченці.

Яків сидить, спершись спиною об стіну. Казімеж виливає з миски воду після гоління; в ній плавають короткі волосини з бороди Якова, процедуру щойно завершено. Варто б його й розчесати, але Яків не дозволяє. Якщо так далі піде, побоюється Казімеж, він стане як оті солдатиська — зачуханим, розкуйовдженим. Яків щось говорить — чи то до себе, чи до Казімежа. Той тим часом береться готувати вечерю. Йому вдалося знайти на базарі трохи доброго м’яса — перед святами з’явився хороший товар. Його пан хотів свинини — то ось йому свинина. Казімеж перевертає догори дном залізну миску, робить із неї щось на зразок решітки. М’ясо маринувалося від ранку. Яків бавиться цвяхом, далі дряпає ним щось на стіні.

— А знаєш, Казімеже: втеча з Єгипту була несправжньою, бо той, що їх звідти вивів, був чоловіком. А справжнє спасіння принесе Діва.

— Яка ще діва? — неуважно питає Казімеж, розкладаючи м’ясо на решітці.

— Це — річ очевидна. Очевидна, бо видобута з-під усіх тих теревенів і нісенітниць. З неї зметено пилюку слів. Ти бачив ікону? Там сяє чорне обличчя Діви Ясногірської — Шехіни.

— Як це чорне обличчя може сяяти? — розсудливо зауважує Казімеж.

М’ясо вже допікається, треба стежити, щоб полум’я не розгорілося занадто.

— Якщо ти цього не розумієш, то нічого не зрозумієш, — каже Яків роздратовано. — Давид і Шабтай були жінками, але то велика таїна. Лише через жінку можливе спасіння. Я це збагнув, і ось чому я тут. Від початку віків мені одному довірено стерегти Діву.

Казімеж не дуже розуміє, про що йдеться. Перевертає шматки м’яса, легенько скроплює їх жиром. Але Якову байдуже до ароматів. Він веде далі:

— Тут люди намагаються малювати її образ, щоб не забувати про неї, поки вона карається в безодні. Вони сумують за її ликом. Але ж цей її лик — несправжній, бо кожен бачить її інакше, наші чуття недосконалі. І все ж вона являтиметься нам дедалі виразніше.

Яків робить паузу, ніби вагаючись, казати те, що він збирався повідомити, чи ні.

— Діва має безліч іпостасей. Іноді являється в образі аєлет, сарни.

— Як це? У тілі тварини? — спантеличено питає Казімеж, якого досі більше цікавило м’ясо, ніж розмова.

— Мені довірили її стерегти отут, у вигнанні.

— Готово, пане, — повідомляє Казімеж і кладе на тарілку невеличкі, найкращі шматки м’яса. Яків бере їх неуважно. Казімеж поглядає на м’ясо скоса.

— Мені свинина не дуже подобається. Якась вона інакша, наче розлізла.

Тієї миті хтось стукає у двері. Чоловіки стривожено переглядаються.

— Хто там? — питає Казімеж.

— Це я, Рох.

— То заходь, — каже Яків із повним ротом.

Голова вояки з’являється у шпарині дверей.

— Сьогодні ж Велика п’ятниця. Ви що, подуріли? М’ясо печете? Чути запах у цілому монастирі. Тьху.

Казімеж кидає на тарілку з м’ясом ряднину.

— Дай йому щось, хай собі йде, — тихо каже Яків і знов береться щось шкрябати на стіні.

Але Казімеж перелякано виправдовується:

— Звідки ж нам знати, що їсти у Велику п’ятницю? Ми у новій вірі Великої п’ятниці ще не мали. Просвітіть нас.

— Маєш рацію. Це не ваша вина. М’ясо можна їсти аж у неділю. Назавтра щоб роздобув яйця — треба буде посвятити. Зрештою, може, ченці вас запросять на сніданок. Нас запрошують щороку.

Перш ніж лягти спати і згасити свічку, Казімеж освітлює нею стіну. На стіні — рядок гебрайських літер: רבנו פרת משה. Це означає: «комашка-сонечко, парат моше рабе-ну». Казімеж дивиться здивовано на напис, потім знизує плечима і гасить свічку.

Лист польською

Хана отримує лист від чоловіка й не може його прочитати. Він написаний польською. Його читає Нахман Якубовський. Читає і починає плакати. Всі дивляться на нього здивовано — Хана і присутні тут Матушевський з Віттеллю. Вигляд Якубовського, який плаче над листом, викликає в них щось на зразок відрази. Якубовський постарів, ув’язнення Якова цілком його зламало. А ще більше — те, що всі вважають його зрадником, хоч кожен доклався до цього потроху. Крім того, Якубовський останнім часом почав лисіти, і крізь поріділе волосся на тім’ї проглядає веснянкувата рожева шкіра. Він аж трясеться, ридаючи.

На листі стоїть печатка монастиря.

Лист читають багато разів, потім переписують. Якубовський везе лист до Воловських. Врешті-решт про лист знає все товариство у Варшаві. Мандрує він також до Кам’янця, до пані Коссаковськоі, а також — потай від Нахмана Якубовського — до Молівди, який читає його крадькома й палить. До всіх доходить радісна звістка, що Яків, їхній Володар, живий. Що те найстрашніше, чого вони боялися протягом місяців тривоги та сумнівів, не сталося. Повіяв свіжий вітер. А оскільки звістка прийшла в час Великодня, вони святкують її, наче воскресіння. Так, Володар воскрес, виринув із пітьми, наче світло, яке лише ненадовго потонуло в темних водах, але вже випірнуло на поверхню.

Відвідини в монастирі

Шломо Шор, тепер — Францішек Лукаш Воловський, квапливо вирушає до Ченстохови, щоб устигнути туди раніше за інших. Уже початок травня. Кілька днів — і поля зазеленіли. Те зелене рядно де-не-де подірявлене жовтими плямами осоту. Він їде верхи, лише вдень і головними шляхами. Одягнений скромно — ані по-християнськи, ані по-єврейськи. Поголився, але волосся залишив довшим і зав’язує його тепер вузликом. На ньому — чорний сурдут із голландського сукна, штани нижче колін і високі чоботи. Простоволосим ходити не звик навіть у теплу погоду: зараз він у баранячій шапці.

Перед самою Ченстоховою він зустрічає на дорозі знайому фігуру: молодий чоловік, ще хлопець, іде пішки край дороги, несучи на плечі вузлик. Палицею збиває жовте квіття осоту. Одяг на ньому доволі недбалий. Шломо Воловський з подивом упізнає в хлопцеві Казімежа, Яковового кухарчука.

— А ти що тут робиш, Казімеже? Куди це ти зібрався? Чому це ти не поруч зі своїм паном? Хіба не час обідати?

Хлопець завмирає на мить. Упізнавши Францішека, кидається до нього й сердечно з ним вітається.

— Я туди не повернуся, — каже він. — Це тюрма.

— А ти й не знав, що вас чекає в’язниця?

— Але чому я? За що? Не розумію, чого я з власної волі маю там сидіти? У пана є свої примхи, кілька разів побив мене, недавно тягав за волосся. То нічого не їсть, то вимагає якихось делікатесів. І… — обриває Казімеж, але Шломо Воловський розуміє, про що йдеться. Справа делікатна, треба поводитися обережно.

Шломо злазить з коня, вони обидва сідають на траві під деревом, яке вже випустило крихітні листочки. Шломо виймає сир, хліб і пляшку вина. Казімеж позирає на все це ласим оком. Він хоче пити і їсти. Пережовуючи, вони дивляться на місто Ченстохову. Тепле весняне повітря доносить до них звук монастирських дзвонів. Шломо Воловський нетерпляче допитується:

— І як воно там? До нього можна дістатися?

— Йому не можна ні з ким зустрічатися.

— А якщо когось підкупити?

Казімеж довго думає, наче насолоджуючись, що він — єдиний, хто володіє таким цінним знанням.

— З ченців ніхто не візьме. Солдати — так, але влади у них мало.

— Хотілося б мені бодай крізь віконечко порозмовляти. Це можливо? Є в нього таке маленьке вікно в монастирське подвір’я?

Казімеж мовчить і подумки перераховує вікна монастиря.

— Здається, з одного боку можна. Головне — зайти до монастиря.

— Зайду як прочанин.

— Правильно. А далі йди, брате, до вояків і пошукай Роха. Купи йому тютюну й горілки. Якщо утрешся в довіру, вони допоможуть.

Шломо Воловський дивиться на полотняну торбу Казімежа.

— Що у тебе там?

— Листи від пана, брате.

— Покажи.

Хлопець слухняно виймає чотири листи. Старанно складені аркуші з печаткою, яку Яків замовив собі у Варшаві. Імена адресатів виведені гарним кучерявим почерком.

— Хто йому пише польською?

— Брат Гжегож, молодий такий. Вчить його і писати, і говорити.

Один лист адресований Хані, тобто Юзефі, Франковій Схоластиці; другий — Єрухімові, себто Єнджеєві Дембовському; третій, найдовший, — Катажині Коссаковській; четвертий — Антонію Коссаковському-Молівді.

— Мені листа немає, — каже Шломо, чи то стверджуючи, чи то запитуючи.

Відтак Воловський дізнається ще кілька тривожних речей. Протягом усього лютого Яків не вставав з лежанки, а коли настали морози і неможливо було обігріти приміщення, в нього почалася жахлива гарячка. Приходив навіть лікувати його один з отців і пускав йому кров. Казімеж кілька разів повторює: він боявся, що Володар помре і він буде єдиним, хто стоятиме біля його смертного ложа. Потім цілий березень Яків одужував, Казімеж годував його самим лише курячим бульйоном. По курей йому дозволили ходити до міста, до крамниці Шмуля, він витратив на них усі гроші, призначені на харчування Якова, і мусив вкласти власні. Отці-пауліни не надто переймаються в’язнем. Лише один з них, отець Мартин, який розписує костел, із ним розмовляє, хоч Яків небагато з того розуміє. Володар проводить у каплиці чимало часу. Лежить хрестом перед святим образом, доки там немає паломників, тобто вночі. Тому вдень спить. На думку Казімежа, в такій вогкості й темряві Яків довго не протягне. А ще він став дуже дратівливим. І якщо вірити Казімежу, не раз говорить сам із собою.

— А з ким йому говорити? Невже з тобою? — бурчить Шломо під ніс.

Воловський намагається домовитися про побачення з Яковом. Винайняв у місті кімнату в християнина, який дивиться на нього підозріливо, але гроші гамують його надмірну цікавість. Щодня ходить до монастиря і чекає на аудієнцію в настоятеля. Коли врешті через п’ять днів настоятель знаходить час, дозволяє лише передати Якову посилку, та й то ретельно перевіряє її вміст. Якщо листи, то лише польською або латиною, і також із дозволу настоятеля. Такі правила. Візити не передбачені. Аудієнція також триває недовго.

А проте Рох, отримавши хабар, веде Воловського вночі довкола мурів до монастиря. Всі сплять. Рох велить йому стати біля віконечка у вежі. У ньому помітно слабенький пломінь свічки. Сам Рох входить досередини, і невдовзі у віконечку з’являється голова Якова. Воловський ледь розпізнає його риси.

— Шломо? — питає Володар.

— Так, це я.

— Які ж новини ти приніс? Посилку мені передали.

Воловський має стільки новин, що не знає, з чого почати.

— Ми всі до Варшави переїхали. Дружина твоя ще у баби, під Варшавою, в Кобилці. Вже охрещена.

— Як діти?

— Добре, здорові. Лише сумні, як і ми всі.

— То ось навіщо ви мене сюди посадили…

Шломо не розуміє.

— А чого ж мені дружина не писала?

— Всього не напишеш… Ці листи, знаєш, дорогою читають. І тут, і у Варшаві. Ніхто тобі не напише того, що зараз Єрухім Дембовський вважає себе ватажком. Він і брат його Ян. Вони хочуть керувати і накази віддавати.

— А Криса? Той би зміг.

— Відколи ти у в’язниці, Криса зовсім нас зрікся. Переходить на інший бік вулиці, коли нас бачить. Ми його втратили.

— Я пишу в листах, що вам робити…

— Але цього замало, ти маєш когось поставити замість себе.

— Але ж я живий. І можу з вами говорити…

— Так не вийде. Мусить бути хтось…

— А в кого гроші? — питає Яків.

— Почасти — в Османа Чернівецького на депозиті, частина — у мого брата Яна.

— Хай до нього Матушевський приєднається, щоб вони разом керували.

— Постав мене. Ти мене добре знаєш. У мене є сила й добра голова.

Яків мовчить. Потім питає:

— Хто мене зрадив?

— Дурні ми, що так легко дозволили, аби нас підловили… Але ми добра тобі бажали. Я ані слова проти тебе не сказав.

— Ви — боягузи, зайці. Плюнути на вас замало.

— Плюй, — тихо каже Шломо. — Нахман Якубовський найбільше набазікав. Він тебе зрадив, а ти його вважав найближчим другом. Але ти знав, що він слабак. Язик добре підвішений, але коли настає скрута… Ось хто зрадив. Ось хто заєць.

— Заєць — благородна тварина. Знає, що робить. А Нахманові скажи, щоб більше мені на очі не показувався.

Шломо Воловський збирається з духом.

— Напиши мені листа, що я буду замість тебе, доки ти тут. Я їх втримаю твердою рукою. Поки що ми збираємося в Єрухіма. Він гендель робить, наших бере на роботу. Багато наших оселилося в Кобилці, у володіннях єпископа Залуського. Але всім нам порожньо й самотньо. Щодня за тобою плачемо, Якове.

— Плачте. Короля просіть через Молівду.

— Він у Ловичі, в примаса сидить.

— То й примаса просіть!

— Молівда більше не з нами. Розлютився. Ні слуху, ні духу від нього.

Яків мовчить.

— А ти де?

— Я у Варшаві, справи там маю. Всім хочеться до Варшави, там дітей можна навчати. До твоєї Авачі аж двох учителів приставила Коссаковська. Французької вчиться… Ми хочемо її до себе взяти. Я і Маріанна.

Десь на сусідньому подвір’ї запалюють світло, внизу з’являється Рох, хапає Воловського за поли чорного сурдута і штовхає його до брами.

— Все вже, досить.

— Я ще лишуся тут до завтрашнього вечора, — обертається Шломо до віконечка. — Напиши мені листа, Рох передасть. Пиши по-нашому. Обери мене своїм заступником. Ти ж мені довіряєш.

— Я більше нікому не довіряю, — каже Яків і зникає у віконці.

Ото й вся користь, яку Шломо має від зустрічі з Яковом.

Наступного дня Шломо Воловський приступає до образу Матері Божої. Ще шоста ранку, сходить сонце, віщуючи погідний день, небо ніжно-рожеве, сріблистий туман висить над полями, монастир наповнюють запахи вогкості та аїру. Він стоїть серед сонного натовпу. Коли лунають сурми, натовп падає ниць, обличчям на холодну долівку. Воловський теж. Відчуває чолом холод. Під звуки сурм срібляста завіса на образі поволі підіймається, і Шломо здалеку бачить невеликий прямокутник, на якому — невиразний силует із чорним обличчям. Якась жінка біля нього починає схлипувати, і це передається майже всім. Воловський відчуває в цьому натовпі дивне хвилювання, підсилене п’янкими запахами травневих квітів і людського поту, ганчірок і пилюки. Цілий ранок він переконує Казімежа ще трохи залишитися біля Володаря, доки знайдеться новий кухар. Пополудні Рох вкладає йому в долоню лист гебрайською, згорнутий туго, наче листя тютюну. Невдовзі Шломо покидає монастир, залишивши Казімежу гроші й передавши настоятелеві щедру пожертву.

Upupa dicit

Upupa dicit[138]

Через кілька днів Яків у монастирі отримує скриню з речами. Не знає навіть, хто її доставив. Спершу скриня цілий день стоїть у настоятеля, там її ретельно перевіряють. Ченці розглядають одяг, турецьку шаль, шкіряні черевики з хутром, білизну з тонкого полотна, сушений інжир, фініки, вовняне покривало, пухову подушку, обгорнуту жовтим дамастом. Ще є папір для писання та чудові пера — настоятель таких у житті не бачив. Він довго дивиться на вміст скрині й міркує, чи варто в’язневі передавати такі делікатеси. Той в’язень, звісно, незвичайний, але чи не є надмірністю така розкіш у монастирі, де ченці живуть просто і скромно? Настоятель раз по раз підходить до скрині й розгортає тонку вовняну шаль — без прикрас, але ніжну, як шовк. А той інжир! Залишившись на самоті й виправдовуючись перед собою, що то лише так, на пробу, він бере один плід до рота і довго смакує його. Коли рот наповнюється слиною, він зі смаком ковтає інжир, і тіло наливається насолодою. Він ще ніколи не куштував нічого такого солодкого. Який же смачний той інжир, пропахлий сонцем, не твердий, як отой, що його монастир нещодавно купував у одного єврейського купця, який тримає в передмісті крамницю з прянощами.

Серед іншого настоятель знаходить і дві книжки. Розглядає їх насторожено — чи, бува, не якісь єретичні трактати. Такого він у монастирі не допустить. Але з подивом виявляє, що одна з них написана польською, до того ж її автор — священник. Раніше він не чув цього прізвища: Бенедикт Хмельовський. Воно й не дивно, бо настоятель не має часу читати світські книжки, а це книжка для народу, не церковна, не молитовник. Друга — то красиво ілюстроване видання «Orbis Pictus» Коменіуса. Кожне слово тут записане чотирма мовами, тому за цією книжкою легко вчитися. Сам в’язень згадував, що хоче вчити польську, та й у нунціатурі натякали, що воно йому не завадило б. Тож хай вчиться — і за Коменіусом, і за цими «Новими Атенами». Настоятель розгортає перший том на випадковій сторінці й читає:

«Цікаво», — міркує настоятель. Може знадобитися в житті. Таких відомостей у його богословських книжках нема. Він не знав, що upupa dicit.

Про те, як Яків учиться читати, а також про походження поляків

Настоятель звелів, аби начальник сторожі звільнив своє приміщення, і там влаштували кімнату для уроків. Принесли столи і два дзиґлики, поставили карафку з водою і два солдатські кухлі. Є ще вузькі нари та лава. У стіну вбито гачки для одягу. Крізь два маленькі віконечка сюди просочується слабеньке світло. Панує вічна холоднеча. Щогодини доводиться виходити надвір, щоб трохи зігрітися.

Вчителем став брат Гжегож, лагідний і терплячий чернець середніх літ. Що серйознішими є помилки Якова, що більше він перекручує слова, то густіший рум’янець заливає щоки брата — чи то через стримуване обурення, чи то через сором. Уроки почалися з «благословен Бог наш завжди, нині і повсякчас», що непросто і вимовити, і написати. Далі перейшли до «Отче наш». Лише після цього почалися прості розмовні фрази. Оскільки в монастирі бракувало книжок польською, а латина їм була ні до чого, Яків приніс власну книжку, «Нові Атени» Бенедикта Хмельовського. Невдовзі брат Гжегож став її палким поціновувачем і крадькома позичав її в Якова, виправдовуючись потребою готувати тексти для спільного читання.

Уроки відбуваються щодня після ранкової меси, в якій Яків може брати участь. Брат Гжегож приносить із собою до вогкої вежі запах ладану та прогірклої оливи, якою розчиняють фарби. На його пальцях часто кольорові плями, бо саме почали розписувати каплицю і брат Гжегож допомагає розмішувати фарби.

— Як справи, вашмосте? — завжди тією самою фразою починає він і розкладає перед собою папери.

— Не найгірше, — відповідає Яків. — Я чекав на брат Гжегож нетерпляче.

Наразі йому непросто дається це ім’я, але у травні Яків уже вимовляє його майже досконало.

— На брата Гжегожа, — виправляє його чернець.

Вони починають із розділу десятого, «Про Польське королівство».

Яків довго сопе над цим текстом, застрягає на латинських словах, записує їх на берегах — мабуть, для майбутньої науки.

— Я теж p o l a n y, — каже він братові Гжегожу і відводить погляд від сторінки.

Про те, як Ян Воловський і Матеуш Матушевський приїжджають до Ченстохови в листопаді 1760 року

Обидва схожі на шляхтичів. Особливо Ян Воловський, який з-поміж братів Воловських відпустив найдовші вуса, аби виглядати статечно. Обидва носять зимові кунтуші, підбиті хутром, і теплі хутряні шапки. Здаються впевненими в собі й багатими. Старі вояки дивляться на них із повагою. Винайняли кімнати внизу, у місті. З їхніх вікон видно масивні мури монастиря. Після двох днів перемовин, чекання й торгів їх нарешті допускають до Якова. Той, побачивши їх, вибухає сміхом.

Вони стоять приголомшені. Такого вони не чекали.

Яків нарешті перестає сміятися й відвертається. Вони підбігають до нього і клякнуть біля його ніг. Воловський підготував цілу промову, але тепер не може вимовити й слова. Матеуш каже лише:

— Якове…

Нарешті Яків повертається до них і подає їм обидві руки. Вони припадають до них вустами, а він підіймає їх з колін. І плачуть, плачуть троє чоловіків, радіючи цьому плачу, бо він кращий, чистіший, ніж будь-яке вітальне слово. Потім Яків пригортає їх до грудей, наче хлопців, що накоїли дурниць, обіймає їхні голови, поплескує по потилицях, аж падають на підлогу їхні хутряні шапки з пір’ям, і посланці перетворюються на спітнілих дітей, щасливих, що відшукали дорогу додому.

Візит триває три дні. Вдень вони майже не виходять з вежі — лише через тілесну потребу; ввечері вертаються до міста, аби поспати. Вони привезли з собою скрині й сакви. У них — вино, бакалія, ласощі. Офіцер особисто старанно переглянув дарунки і, задобрений хабарем, усе пропустив: як-не-як, наближається Різдво, треба бути милосердним до в’язнів. У великій туго набитій торбі — пухова ковдра та вовняні шалі для Якова, а ще шкіряні капці, щоб ноги не мерзли на камені. Є навіть килимок. Кілька пар шкарпеток, білизна з монограмою «J. F.» (вишивали всі жінки з родини Воловських), папір і книжки… Все це вони викладають на стіл, а коли на столі бракує місця, просто на підлогу. Якова найбільше цікавить вміст кількох глечиків — там масло, гусячий смалець, мед. У полотняних мішечках — булки з маком і тістечка.

Свічки горять до глупої ночі. Рох аж тремтить від цікавості — він не може стриматися, щоб не зазирати туди під будь-яким приводом. Наприклад, встромляє голову в шпарину дверей і питає, чи не треба їм гарячої води, чи жар у печі не згас? Так, вода не зашкодить. Але коли Рох приносить їм повні коновки, забувають про них, і вода остигає. Останню ніч вони проводять у кімнаті біля вежі, під ранок звідти ніби чути спів, потім западає тиша, а вранці всі троє з’являються на месі.

Воловський і Матушевський виїжджають із Ченстохови 16 листопада — погідного, сонячного, теплого дня. Везуть цілу скриньку листів і довгий список замовлень. Залишають воякам бочку пива, куплену в містечку, а офіцерам — турецькі люльки і найкращий тютюн (золото вони вручили їм одразу після приїзду). Що й казати, слід по собі вони залишили щонайкращий.

Ще того ж місяця Воловський та Матушевський вирушать у бік Любліна, аби оглянути ті Войславиці, де Коссаковська обіцяла їм притулок. Але перед тим усе товариство мусить переїхати до Замостя (звідки до Войславиць уже рукою подати) і чекати там під крилом ордината[142].

Дружбацька пише до ксьондза Бенедикта Хмельовського, рогатинського декана, з Тарнува на Різдво 1760 року

Важке золоте серце Ельжбети Дружбацької, пожертвуване Чорній Мадонні

Вона пише на клаптику паперу: «Якщо Ти милосердна, поверни їх до життя». Далі засипає написане піском, чекає, доки чорнило висохне, і скручує папірець у тугий сувій. Входячи до каплиці, тримає цей згорток у руці; надворі зима, прочан небагато, тож вона йде самою серединою і підходить до образу якнайближче — наскільки дозволяє огорожа. Ліворуч схлипує якийсь безногий солдат із кучмою волосся, що нагадує жмут конопель. Він не може навіть стати навколішки. Його мундир понищений, ґудзики замінені іншими, позумент відірваний, і мабуть, його вже давно використовують для чогось іншого. За ним — закутане в хустки бабисько з маленькою дівчинкою, обличчя якої спотворює яскраво-червона ґуля. Одне око майже не розплющується через ту розбуялу дику матерію. Дружбацька стає навколішки й молиться до образу, прикритого тканиною.

Всі свої коштовності вона переплавила на велике серце — не знала, який ще вираз знайти для свого болю. У її грудях зяє діра. Це місце болить, ниє. Тож вона відлила із золота протез, милицю для свого серця. Тепер вона принесла цю пожертву до каплиці; ченці вішають її серце поруч з іншими серцями. Дружбацька, бачачи, як її серце опиняється серед інших, менших і більших, чомусь заспокоюється; ця картина приносить їй більшу втіху, ніж молитва та вдивляння в чорний непроникний лик Богородиці. Тут стільки болю, що біль Дружбацької наче розчиняється в цьому морі сліз. Одна людська сльоза — це маленька часточка струмка, який впадає в річку, а та — у ще більшу ріку, і так аж доти, доки потужний потік сліз не впаде в море й не розчиниться на обрії. В усіх тих серцях, які висять біля Мадонни, Дружбацька бачить жінок, що втрачали, втрачають і втрачатимуть своїх дітей та онуків. Так, життя — це вічна втрата. Те, що ми чогось набуваємо, стаємо багатшими, — найбільша омана. Найбагатшими ми є в мить народження, далі — лише втрати. Саме це показує нам Мадонна: початкова цілість, божиста єдність, у якій злилися ми, світ і Бог, є тим, що буде неминуче втрачене. Після нього залишається хіба що пласке зображення, темна пляма обличчя, омана, оптична ілюзія. А знак життя — то хрест, страждання. Ось і все. Так вона собі все пояснює.

У притулку для прочан Дружбацька винайняла простеньку кімнату. Вночі її ніяк не бере сон. Вона не спить уже два місяці, лише дрімає вряди-годи. В одному такому напівсні бачить матір. Це дивно, бо мати не снилася їй вже років зо двадцять. Тому Дружбацька сприймає цей сон як знак близької смерті. Вона сидить у матері на колінах, її обличчя не бачить. Видно лише архіскладний візерунок на материній сукні, такий собі лабіринт.

Коли наступного ранку, ще вдосвіта, Дружбацька знову приходить до костелу, її увагу привертає високий ставний чоловік у турецькому вбранні; на ньому — темний, застебнутий під саму шию каптан, голова відкрита. У чоловіка чорні густі вуса й довге волосся, припорошене сивиною.

Спершу він палко молиться, ставши навколішки: його вуста безгучно ворушаться, напівприкриті повіки з довгими віями тремтять. Далі просто посередині, перед огорожею, яка захищає святий образ, лягає на холодну долівку, розкинувши руки.

Дружбацька знаходить собі місце в бічному нефі біля стіни; важко вклякає, бо біль у колінах пронизує її старе змарніле тіло. У майже порожньому костелі кожне шарудіння, кожне зітхання підсилюється відлунням і гучно відбивається від склепіння, аж доки його не заглушує спів ченців-хористів:

Дружбацька шукає очима якусь шпарину в стіні, якусь щілину між мармуровими плитами, в яку вона могла б устромити свій згорточок. Бо як же він потрапить до Бога, якщо не через кам’яні вуста храму? Але мармур гладенький, а плити припасовано одна до одної з безжальною старанністю. Папірець урешті-таки вдається встромити в маленьку заглибину, але Дружбацька знає, що він там затримається ненадовго. Небавом випаде, і його затопчуть натовпи прочан.

Пополудні того самого дня вона знов зустрічає того високого чоловіка з побитим віспою обличчям. Вона вже знає, хто він такий. Хапає його за рукав, а він дивиться на неї здивовано. Його погляд здається м’яким і лагідним.

— Ви, пане, той ув’язнений єврейський пророк? — питає його Дружбацька безцеремонно, дивлячись на нього знизу вгору, бо зростом сягає йому до грудей.

Він розуміє, киває головою. Його обличчя не змінюється. Воно похмуре і некрасиве.

— Чула, пане, що ви чудеса творили. Зцілювали.

Яків навіть не моргне.

— У мене донька померла і шість онучок. — Дружбацька розчепірює перед ним пальці й рахує: один, два, три, чотири, п’ять, шість… — Ви чули про таке, щоб можна було небіжчика до життя повернути? А може, вам таке коли-небудь вдалося? Хоч би пса якого?

Єнта спить під крилами лелеки

Песеле, яка вже охрестилася й вийшла заміж за кузена з таким самим прізвищем, зветься тепер Маріанною Павловською. Весілля грають у Варшаві восени 1760 року — в сумний час, коли Володар сидить у ченстоховській в’язниці й усе товариство наче прибите до землі, стривожене і налякане. А проте її батько Ізраель, тепер Павел Павловський, вважає, що слід жити далі. І одружуватися, і дітей народжувати. Цього не уникнути. Життя — це сила, потужна ріка, опиратися якій не може ніхто. Так він каже, облаштовуючи скромну лимарську майстерню, де збирається шити красиві гаманці та ремені з турецьких шкір.

Скромний шлюб відбувається в костелі в Лєшні рано-вранці. Ксьондз довго напучував, як усе має виглядати, але Песеле, її наречений, її мати Собля, тепер Гелена, та батько Павел Павловський все одно хвилюються, неначе погано вивчили кроки танцю, що його мають зараз виконати.

Песеле від тривоги аж виступили на очі сльози. Ксьондз гадає, що то звичайні сльози нареченої, і всміхається до неї, як до дитини. Якби міг, погладив би її по голові.

Столи розставили в помешканні, з якого винесли решту меблів. Наїдки вже чекають. Гості, втомлені довгою службою в холодному костелі, прагнуть зігрітися. Поки вони їдять, Павел Павловський розливає по чарках горілку, щоб усі пожвавішали й набралися духу, бо кожен тут відчуває причетність до чогось поки що чужого і не надто приємного. Сьогодні воно відбулося вперше, але всі розуміють, що повторюватиметься ще не раз. Здається, ніби гості сидять довкола великої порожнечі та їдять її ложками, а накриті білими скатертинами столи — то чисте ніщо, і вони схиляються над його блідою прохолодою. Це дивне відчуття триває протягом двох перших страв і кількох чарок горілки. Потім штори на вікнах зсунуто, столи розставлено попід стінами, і Францішек Воловський з батьком нареченої розпочинають другий шлюб — свій, звичний. Долоні шукають долонь, нерви заспокоюються, всі стають у коло, тримаючись за руки, і під стелею помешкання у Лєшні починає відлунювати молитва мовою, якої Песеле та її молодий чоловік не розуміють. Молитва, що її читають тихо; таємнича і споконвічна.

Песеле-Маріанна схиляє голову разом з іншими, і її думки відлітають далеко, до Єнти, яка залишилася в печері під Королівкою. Думки про неї не йдуть їй з голови. Чи добре вони зробили, заносячи те марне тіло вглиб коридорів, ніби проти течії часу, до чорного кам’яного початку? А що їм ще лишалося? Перед від’їздом вона віднесла Єнті горіхи та квіти. Вкрила її вишитим покривалом, яке зробила сама. Те покривало готувала на шлюб, але подумала: якщо вже Єнта мусить там лишитися, то буде присутньою на весіллі хоча б через це покривало. Покривало — з рожевого дамасту, вишите білими шовковими нитками, з білими торочками. Маріанна вигаптувала на ньому птаха — лелеку зі змією в дзьобі, який стоїть на одній нозі, як оті, що прилітають до Королівки й повагом ходять луками біля річки. Поцілувала прабабусю в щоку, прохолодну і свіжу, як завжди. Сказала на прощання: «Він пером Своїм вкриє тебе, і під крильми Його заховаєшся ти, як написано в Псалмі 91-му». Песеле знає, що Єнті сподобався б лелека зі змією в дзьобі. Його широкі сильні крила, червоні ноги, пух, його достойний крок…

Тепер, коли триває весілля, Песеле-Маріанна думає про свою сестру Фрейну, яка лишилася з одним іменем. Її Песеле найбільше любила з-поміж усіх братів і сестер. Фрейна залишилася в Королівці з чоловіком і дітьми. Песеле обіцяє собі, що навесні знов її відвідає і робитиме так щороку; присягається власною могилою.

Єнта, яка бачить це з-під лелечого крила, вже знає: Песеле не вдасться виконати обіцянку.

Про те, як Єнта міряє могили

Зір Єнти ширяє й над Ченстоховою, невеликим містечком, що притулилося до пагорба Мадонни. Але Єнта бачить лише дахи: з одного боку дахи монастиря, щойно вкриті новенькою черепицею, з іншого — перехняблені гонтові покрівлі хаток і хижок.

Небо таке, як зазвичай у вересні: холодне й далеке. Сонце поволі набуває помаранчевої барви, єврейки з Ченстохови перемовляються дорогою до єврейського кладовища. Всі ті жінки — літні, вбрані у теплі спідниці. Перешіптуються, чекають одна одну.

У страшні дні між Рош га-Шана та Йом-Кіпуром відбувається Кварім месн — міряння могил. Жінки міряють кладовища мотузкою, мотузку намотують на шпульку, потім із неї роблять ґноти для свічок. Дехто за допомогою неї ворожить. Кожна жінка бурмоче під ніс молитву, вони схожі на чаклунок, знахарок у своїх широких бганих спідницях, якими шарудять по сухому жовтому листі й перечіпаються об колючки ожини.

Єнта сама колись міряла могили, вірячи, що це обов’язок кожної жінки: виміряти, скільки лишилося місця для померлих (і чи є воно взагалі), перш ніж народити нових живих. Це така собі жіноча бухгалтерія; зрештою, жінкам завжди краще вдавалися обчислення.

Навіщо ж міряти могили і цвинтарі? Адже в могилах немає мерців. Тепер Єнта це добре знає, хоч свого часу втопила у воску тисячі ґнотів. Могили нам цілком зайві, бо ж небіжчики їх нехтують і вештаються світом. Вони всюди. Єнта безперестанку їх бачить — наче крізь скло. Навіть якби вона дуже хотіла ввійти в їхній світ, їй це заказано. Де він розташований? Важко сказати. Померлі дивляться на світ немовби крізь шибку, спостерігають за ним і ніби весь час чогось від нього очікують. Єнта намагається зрозуміти, що означають їхні вирази облич, жести, і врешті-решт здогадується: вони хочуть, аби про них говорили. Саме цього вони прагнуть. Це їхня страва. Вони домагаються від живих уваги.

І ще одну річ помічає Єнта: ця увага розподілена несправедливо. Про одних говорять багато, промовляють безліч слів. Про інших не кажуть навіть найменшого слівця. Ці другі врешті-решт гаснуть, відокремлюються від шибки, зникають десь у глибині. Їх тьма, мільйони. Мільйони забутих. Ніхто й не згадає, що вони колись жили на землі. Після них нічого не залишилося, тож вони легко вивільняються і відходять. Може, так і краще. Єнта теж відійшла б, якби могла. Якби її не тримало тут потужне слово, яке вона проковтнула. Немає вже ні того папірця, ні мотузки, все розлізлося, матерія просякла найменшими часточками світла. Залишилося тільки оте слово — наче камінь, яким легковажний Еліша Шор прив’язав її до світу.

Сам старий Шор відійшов недавно. Вона бачила, як він минає її — великий мудрець, батько п’ятьох синів та доньки, дідусь багатьох онуків. Тепер він — лише невиразна смуга. Ще вона бачила маленьку дитину, яка промайнула так само швидко. То був маленький Емануель, синочок Якова та Хани. Йому виповнився лише рік.

Лист із цією звісткою передав Якову Казімеж. Його написала Хана, турецькою, загальними словами, наче звіряла велику таємницю. А може, їй було соромно, що з ними таке трапилося? Вони ж бо мали бути безсмертними. Яків читає лист кілька разів. Після кожного прочитання встає і ходить колами по кімнаті. З листа випадає маленький криво вирізаний аркушик, а на ньому червоною фарбою намальоване якесь звірятко, схоже на кудлатого песика. І підпис: Рутка. Яків здогадується, що то від доньки, і лише тепер його очі наповнюються слізьми. Але він не плаче.

Лист Нахмана Якубовського до Володаря в Ченстохові

А ось наступний лист виводить Якова з рівноваги. Вже з перших рядків його починає дратувати тон; він чує голос Нахмана, плаксивий, жалібний, схожий на скавуління пса. Якби Нахман був тут, Яків ударив би його в обличчя і спостерігав, як з носа йому тече кров. Добре, що цьому зрадникові не дозволили підійти до віконечка, коли він тут з’явився.

Яків кидає лист і спльовує. Голос Нахмана ще хвилю лунає в його голові й глухне. Яків піднімає лист і читає далі:

Яків лежить на нарах у своїй темниці на нижньому поверсі ченстоховської вежі. Лист випадає з його рук на долівку. Крізь маленьке віконечко, схоже на бійницю, він бачить зорі. Яків наче на дні глибокої криниці, звідки зірки видно краще, ніж із поверхні землі, адже криниця працює як далековид, що наближає небесні тіла, і здається, ніби до них можна торкнутися рукою.

Звідти на Якова дивиться Єнта.

Вежа стоїть за високими мурами фортеці, а та — на верхівці пагорба, в підніжжі якого ледь-ледь мерехтить рідкими вогниками містечко. І все це розташувалося на поораній ярами рівнині, яку вкривають густі ліси. А ще далі лежить розлога низовина в центрі Європи, омитої водами морів та океанів. Та й сама Європа, якщо дивитися на неї з висоти погляду Єнти, здається не більшою, ніж монета, а з пітьми виринає могутнє заокруглення планети, наче щойно вилущена зі стручка зелена горошина.

Подарунки від Бешта

Нахман, тобто Пьотр Якубовський, останнім часом рідко встає з-за письмового столу. Хрупає свіжі стручки гороху, що їх приніс син Арон. Виймає їх з кишені; вони пом’яті, поламані, але смачні. Арон прийшов попрощатися з батьком, він повертається до Буська, аби звідти, як колись його батько, вирушити разом з караваном до Туреччини по тютюн і коштовне каміння. Якубовський рідко з ним бачиться; після розлучення хлопець залишився в Буську з матір’ю, дідусем і бабусею. Але Нахман ним пишається. Тринадцятилітній Арон, схожий на матір, — присадкуватий і смаглявий, нагадує турка. Вже й балакати навчився по-турецькому. Та й німецьку вивчив, коли з Османом Чернівецьким їздив до Вроцлава та Дрездена.

Нахман якраз закінчив писати листа і тепер старанно його згортає. Арон зиркає на турецькі літери, мабуть, здогадується, кому пише батько.

Вони обіймаються й цілують один одного в уста, як батько і син. Вже з порога Арон озирається і дивиться на батька, невисокого, худого, зі скуйовдженим волоссям, у подертому халатику. І зникає.

Того самого 1760 року помер Баал Шем Тов, але Якубовський не згадав про це Якову ані словом. Яків не шанував хасидів, казав, що вони дурні, але Бешта, схоже, боявся. Щоразу, коли до нього переходили люди від Бешта, не приховував свого задоволення. А траплялося таке часто.

Кажуть, що серце Бешта розірвалося, коли той почув, що сотні євреїв охрестилися. І що буцімто головна причина його горя — Яків Франк. Може, ця новина потішила б Якова, гадає Нахман. Може, написати йому про це?

Якубовського взяв на роботу Шломо, Францішек Воловський. Нахман має рахувати бочки пива. Робота неважка, броварня ще маленька. Якубовський підраховує кількість доставок, позначає повні й порожні бочки, стежить, аби товар розвозили цілим містом і до приміських шинків. Спершу Воловський висилав його під Варшаву шукати там покупців, але облишив це. Навіть у кунтуші Нахман виглядає якось непереконливо, блідо. Євреї купувати пиво у вихреста не хочуть, а неєвреї з підозрою поглядають на цього худого руданя, схожого на курку. Так про нього каже й Францішек: що Нахман нагадує курку. Якубовський якось це почув і образився. Йому приємніше порівнювати себе з лисом — такий він рудий і меткий.

Правду кажучи, останнім часом йому недобре і на самоті, і серед товариства. Уже думав кинути це безглузде чекання якогось дива у Варшаві й рушити на схід, до Меджибожа, але якраз помер малий Емануель, і Нахман подумав чомусь, що то Бешт забрав хлопчика з собою. І що в цьому є якийсь сенс. Бешт узяв малого на руки і поніс у ніч, аби вберегти його від них усіх. Так подумав Нахман і навіть із трепетом записав цю думку на берегах своєї книжки.

Нещодавно у Варшаві розповідали, що якось хворий Баал Шем Тов уже чекав смерті й звелів усім своїм учням прийти до нього. І роздавав їм речі, якими доти користувався сам. Одному дав табакерку, іншому — молитовну шаль, ще іншому — свій улюблений Псалтир. Але для улюбленого учня жодної речі не залишилося. І тоді Бешт сказав, що дарує йому свої історії: «Мандруватимеш світом і розповідатимеш ці історії, аби люди могли їх почути». Учень цей, правду кажучи, не надто зрадів, бо був бідний і волів отримати щось матеріальне.

Згодом він забув про це й заробляв, розвозячи молоко. Аж одного разу до його села дійшла звістка, що якийсь багатий чоловік у далекому краї готовий чимало заплатити, аби почути якусь історію про Бешта. Тоді сусіди нагадали чоловікові про його спадок і вислали в дорогу. Коли він прибув на місце, виявилося, що тим чоловіком є сам голова громади, чоловік заможний, але сумний.

Влаштували невеликий бенкет, на який запросили іменитих гостей, молочаря посадили посередині й після ситої вечері, коли запанувала тиша, попросили його розповідати. А він розтулив вуста, набрав повітря — і нічого. Тиша. Він усе забув. Сидів, знітившись, а гості не приховували розчарування. Так само було й наступного вечора. І ще наступного. Здавалося, ніби молочар втратив дар мови. Тому, геть засоромившись, він почав нишком збиратися додому. І вже сівши на воза, відчув, як у ньому щось наче переламалося. Вся його пам’ять, колись повна оповідок, винесла на поверхню один маленький спогад. Молочар схопився за нього й наказав зупинити коней. Зіскочив з воза і звернувся до господаря, який холодно з ним прощався: «Я згадав дещо. Таке, дрібничку. Нічого особливого».

І почав розповідати:

— Одного разу Баал Шем Тов розбудив мене серед ночі та звелів запрягати коней, щоб їхати до віддаленого містечка. Там зійшов перед одним багатим будинком біля костелу. У вікнах ще світилося. Зник у будинку на пів години. Коли повернувся, був дещо збуджений і наказав мені повертатися.

Тут молочар знову замовк.

— І що? Що було далі? — допитувалися присутні, але раптом, на подив усіх, голова громади вибухнув плачем і ще довго не міг себе опанувати. Лише трохи заспокоївшись, сказав:

— То я був тим чоловіком, якого відвідував Баал Шем Тов.

Усі пильно дивилися на нього, вимагаючи пояснень. Тож голова громади продовжив:

— У той час я був християнином і обіймав важливу посаду. До моїх обов’язків належала організація примусових навернень. Коли Баал Шем Тов увірвався до мене тієї ночі, я саме сидів за столом і підписував розпорядження. Мене здивував вигляд того бородатого хасида, який до того ж почав на мене кричати польською: «Скільки ще?! Скільки ще це триватиме?! Коли ти припиниш знущатися з власних братів?!» Я дивився на нього приголомшено і гадав, що той старий збожеволів або з кимось мене переплутав. А той все кричав: «Знай, що ти — врятована єврейська дитина, яку прихистила польська родина! Вони приховували від тебе твоє справжнє походження!»

Перш ніж святий чоловік зник так само раптово, як і з’явився, мене охопило велике збентеження. Я відчув жаль і докори сумління. «Чи буде мені пробачено те, що я заподіяв своїм братам?» — запитав я тремтливим голосом. І Баал Шем Тов відповів: «Того дня, коли хтось прийде до тебе і розповість цю історію, тебе буде прощено».

Якубовському теж хочеться, щоб хтось прийшов до нього з розповіддю. І щоб його було прощено.

Про двір з модринами у Войславицях та зуби Звєжховського

Сам маєток перебудували влітку. Накрили його новим дахом з модринового ґонту. Перефарбували кімнати, вичистили печі, збудували одну нову — з красивими білими кахлями, привезеними аж з-під Сандомира. Кімнат шість, дві з яких призначено для Хани та її донечки. В інших розташувалися жінки, з якими Хана дружить і які прислуговують їмості. Одну кімнату займає родина Звєжховських. Вітальні немає, мешканці зустрічаються у великій кухні, де найтепліше. Решта товариства живе у фільварку — умови там кепські, будинки вогкі та прогнилі.

Найгіршим, однак, є те, що вони бояться ходити до містечка. На них там дивляться вовком — і євреї, які обсіли весь невеликий ринок, і ґої. Одразу після їхнього приїзду хтось почав їм малювати фарбою на воротах чорні хрести. Невідомо, хто це робить і що вони означають. Дві перехрещені лінії виглядають лиховісно.

Однієї ночі хтось підпалив комору — ціле щастя, що пішов сніг і вогонь згас.

Звєжховський та Пьотровський їздять до баби, тобто Коссаковської, яка зараз вбиває час у палаці своїх кузенів Потоцьких у Красноставі, і нарікають на бездіяльність.

— Торгувати ми їздимо до Красностава, навіть до Замостя, бо тут нам не дозволяють. Була в нас ятка на ярмарку, але її перекинули в сніг, а товар розграбували й понищили, — каже Пьотровський, водячи поглядом за Коссаковською, яка походжає туди-сюди по кімнаті.

— Наш візок розібрали, і тепер ми навіть не маємо чим їздити, — додає Пьотровський після паузи.

— Їмость боїться з дому вийти, — докидає Звєжховський. — Довелося в саду поставити нашу сторожу. Але хіба то сторожа: майже самі жінки, діти й старі.

Коли вони виходять, Коссаковська повертається до своєї двоюрідної сестри Маріанни Потоцької й зітхає:

— Весь час їм щось не так. То те, то се. Нащо мені той клопіт? Та я за саму лише піч заплатила цілий статок.

Коссаковська носить жалобу за чоловіком. Помер якраз на Різдво. Після смерті чоловіка, раптової і безглуздої (він застудився у псарні, відвідуючи свою улюблену сучку, яка народила цуценят), Коссаковська занурилася в дивний стан, наче опинилася в горщику зі смальцем. За що не візьметься — все ніби просочується крізь пальці. Ступить крок — і загрузає. Колись у розмовах з Аґнєшкою вона його називала «тим кульгою», а тепер, коли його нема, почувається цілком безпорадною. Похорон відбувся в Кам’янці, і просто звідти Коссаковська прибула до Красностава. Вона знає, що назад до Кам’янця дороги їй немає.

— Я їм уже, мабуть, не поможу, — виправдовується Коссаковська перед Маріанною.

А Потоцька, літня і глибоко побожна жінка, каже на те:

— Може, я ще щось можу зробити? Хрещень я вже багато провела, маєток ми разом облаштували…

— Річ уже не в пожертвах, — каже Коссаковська. — Доходять із Варшави до мене чутки, що в них дуже могутні й багаті вороги, до того ж такі, що не лише мішечками з золотом розкидаються. Ти здивуєшся, — Коссаковська робить багатозначну паузу, — але йдеться про міністра Брюля! Він, як відомо, з євреями в близьких стосунках і державні гроші віддає їм на депозит. Що я, мала Коссаковська, вдію, якщо єпископ Солтик нічого вдіяти не зміг? — Коссаковська потирає зморщене чоло. — Тут треба не одна мудра голова…

— Напиши їм, — каже Маріанна Потоцька, — щоб сиділи тихо і набралися терплячості. І ще, аби були добрим прикладом для тих євреїв, що тримаються вперто своєї гріховної віри.

Відбувається це навесні 1762 року. Віє аж густий від вогкості вітер. У погребах підгниває цибуля, в борошні заводиться грибок. На воротах знову з’являються чорні хрести, наче якась незріла березнева флора. Якщо хтось із підопічних Коссаковської з’являється на ринку, євреї плюють йому в обличчя і зачиняють перед його носом крамниці. Ґої ж їх штовхають і кричать услід: «Цяпцюхи!» Чоловіки весь час зчиняють бійки. Недавно молодики з містечка напали на Звєжховського та його доньку-підлітка, коли вони поверталися бричкою з Любліна. Над дівчиною поглумилися, а батькові вибили зуби. Звєжховська згодом визбирала їх із болота, принесла до маєтку і показала всім на долоні. Три зуби — лиховісне число.

Через кілька днів після тієї події дівчина повісилася. Батьки у відчаї.

Про страту і прокляття

Рішення, здавалося, висіло в повітрі. Воно було таким очевидним, що автора ідеї годі й знайти.

Справа виглядала так.

Перед самим Великоднем якась жінка, вбрана по-єврейському, з тюрбаном на голові, у бганих спідницях і з хусткою на плечах, іде до місцевого ксьондза і представляється дружиною войславицького рабина. Говорить небагато, каже лише, що підслухала, буцімто її чоловік з іншими євреями вбив християнську дитину, щоб узяти кров. На носі Пасха, і треба крові для святкової маци. Ксьондз ціпеніє. Жінка знервована, поводиться дивно, не дивиться йому в очі, ходить від стіни до стіни, затуляє обличчя. Ксьондз їй не вірить. Проводить її до дверей і радить заспокоїтися.

Наступного дня той священник, не знаходячи спокою, вирушає до Красностава, до пані Маріанни Потоцької та її близької родички Катажини Коссаковської. Ще того ж дня вони утрьох повідомляють про цю незвичайну справу суд. Починається слідство.

Слідчі легко знаходять тіло. Воно лежить, накрите гілками, неподалік дому рабина. Шкіра дитини поколена, але без синців. Дрібні ранки на голому тільці темноволосого, на вигляд трирічного Міколая виглядають якимись несправжніми, ніби не мають нічого спільного з кров’ю. Ввечері арештовують двох рабинів із Войславиць: Сендера Зискелюка та Генрика Юзефовича, а також дружину першого і з десяток членів войславицькоі громади. Ксьондз шукає ту таємничу другу дружину рабина, яка повідомила новину, але марно. Другий рабин — удівець. Під час тортур, яким негайно піддають арештованих, вони зізнаються, що скоїли кільканадцять убивств, грабували костели, глумилися над святими дарами. Врешті-решт виявляється, що ціла єврейська громада містечка Войславиць, яка налічує вісімдесят осіб, — то суцільні вбивці. Обидва рабини, а ще Лейб Мошкович Сеницький та Йоса Шимулович зізнаються під тортурами, що саме вони вбили хлопчика, зцідили з нього кров, а потім викинули тіло собакам.

Все це підтверджують прибульці: Звєжховська, обидва Пьотровські, Павловський та Воловські. Як аргументи вони використовують тексти з «сьомого пункту». Докази справляють на суд сильне враження, а наступного дня мало не доходить до самосуду. Коссаковська благає Солтика приїхати, і він урешті-решт прибуває як експерт у таких справах. Напучує обох жінок — Коссаковську та Потоцьку, — як їм належить чинити. Коссаковська свідчить однією з останніх і розповідає про хрести на воротах і переслідування прибульців. Процес триває довго, бо всі хочуть якнайбільше довідатися про єврейські лиходійства. Читають книжки, насамперед Серафиновича, який сам був євреєм, але змінив віру і детально описав єврейські злочини, а також ксьондза Пікульського та Аведика. Справа здається ясною й очевидною, не дивно, що всіх арештованих засуджують на смерть через четвертування. Лише тим, що перейдуть у християнство, милосердно зітнуть голову. Тому четверо вирішують охреститися: їх перед стратою врочисто хрестять у костелі, а після смерті помпезно ховають на християнському кладовищі. Сендерові Зискелюку вдається повіситися у в’язниці, і його тіло — позаяк він уникнув справжньої кари — волочать вулицями Красностава, а потім спалюють на ринку. Не лишається нічого іншого, як вигнати з міста всіх євреїв. Рабин Зискелюк перед тим, як заподіяти собі смерть, наклав прокляття на ціле містечко.

Влітку у войславицькому маєтку починають умирати діти: лише діти неофітів, селянських дітей зараза чомусь не зачіпає. Помирає кілька. Спершу кількамісячна донечка Павловських, потім Войтек Маєвський, далі його семилітня сестра. До серпня, коли настає пекельна спека, не залишається родини, якої не зачепила б та дитяча смерть. Коссаковська кличе лікаря з Замостя, але він не може зарадити. Каже класти на спину і груди гарячі компреси. Маленьку Зосю Шимановську йому вдається врятувати, лише пробивши ій дірку в горлі, коли та починає задихатися. Ця хвороба передається від дитини до дитини: спочатку кашель, потім гарячка, і нарешті дитина задихається. Коссаковська приходить на їхні скромні, маленькі похорони. Родичі копають могилки на католицькому цвинтарі у Войславицях, дещо окремо від решти могил, усвідомлюючи свою відмінність. Наприкінці серпня такі похорони відбуваються вже майже щодня. Маріанна Потоцька так перелякалася, що наказала збудувати каплички на п’яти рогатках містечка; вони мають берегти мешканців від злих сил. Свята Варвара — від грози і пожеж, святий Ян Непомук — від повеней, святий Флоріан — від вогню, і свята Текля — від усякої пошесті. П’ята капличка присвячена архангелові Михаїлу — він має захищати містечко від злого слова, вроків і прокляття.

Помирає також найстарший Лабенцький, Моше: його молода дружина Тереска овдовіла на останніх місяцях вагітності. Казали, щоразу, коли в домі хтось умирав, на дах сідав великий чорний крук. Ніхто не мав сумніву: то була дія прокляття, потужного і зловісного. Відколи помер Моше Лабенцький, який вмів знімати хереми й завертати їх до їхнього джерела, всі почуваються беззахисними. Їм здається, що тепер вони всі загинуть. І згадують про Хаю Гіршеву, тепер чи то Лянцкоронську, чи то Рудніцьку, пророчицю. Їмость Хана сама пише до неї листа з палким проханням провістити, що буде далі. Висилає двох посланців: одного — з листом до Якова в Ченстохову, другого — з посланням до Хаї та цілого товариства у Варшаві. Але відповіді нема. Посланці наче крізь землю провалилися.

Хаїне ворожіння

Коли Хая промовляє чужими голосами, перед нею завжди лежить складно розмальована дощечка. На ній зображені різні таємничі знаки і щось схоже на дерево сефірот, лише помножене на чотири; воно нагадує надзвичайно багато оздоблений хрест або якусь небувалу чотирикрилу сніжинку. Хая розкладає на ній фішки, зроблені з хліба; в них увіткнуті пір’їнки, ґудзики, насінини, кожна виглядає химерно, наче людська фігурка, але якась карикатурна, непристойна. Ще в Хаї є дві гральні кісточки: одна з цифрами, друга з літерами. На дощечці намальовані якісь кола, але вони трохи незугарні, межі між ними затерті, невиразні, літери й знаки розкидані, в кутках видно зображення тварин, сонця й місяця. Є собака і велика риба, схожа на коропа. Дошка, мабуть, стара, бо фарба в деяких місцях геть полущилася, і невідомо, що там було намальовано.

Хая грається кісточками, перекидає їх у долонях, довго вдивляється в дошку — ніколи не відомо, скільки це триватиме, — а потім її повіки починають тремтіти, здригатися, і кісточки котяться, вказуючи на відповідь. Згідно з цим ворожінням Хая розставляє фігурки на дощечці, шепоче щось до себе, пересуває їх пальцями. Змінює їхнє розташування, одні відкладає набік, виймає звідкись інші, ще чудернацькіші. Збоку ця дивна гра здається геть незрозумілою, бо конфігурація на дошці постійно змінюється. Роблячи ці дивні речі, Хая весь час балакає: про дітей, про якість цьогорічного повидла, розпитує про здоров’я родичів. Потім раптово каже тим самим тоном, яким щойно розповідала про повидло, що помре король і настане безвладдя. Жінки перестають готувати галушки, спиняються діти, які досі ганяли довкола столу. Хая придивляється до своїх фігурок і знов каже:

— Новий король буде останнім королем Польщі. Три моря заллють країну. Варшава перетвориться на острів. Молода Лабенцька помре під час пологів, але народить дівчинку, яка стане великою княжною. Якова звільнять найбільші вороги, і зі своїми найближчими він муситиме утекти на південь. Всі ми, що перебуваємо в цій кімнаті, житимемо у великому замку над широкою рікою, ходитимемо в коштовних шатах і забудемо свою мову.

Здається, сама Хая здивована тим, що каже. У неї смішний вираз обличчя, ніби вона тамує сміх або намагається зупинити слова, що зриваються з її вуст. Кривиться.

Маріанна Воловська, яка розкладає по кошиках яйця, каже:

— Я казала вам. Ми всі повернемося до Іваного і там побудуємо свої палаци. Та велика ріка — то Дністер.

Хитаються підвалини Едому

Після смерті короля Авґуста III у жовтні 1763 року дзвін б’є цілий день. Ченці змінюють один одного на дзвіниці, а натовп прочан, не надто численний цієї пори через погоду і хаос у країні, раптом падає ниць, охоплений страхом: усі лежать на землі, розкинувши руки, так що з подвір’я до костелу неможливо пройти.

Яків дізнається новину від Роха, який з’являється негайно і каже наче з якимось задоволенням:

— Буде війна. Нема сумнівів. Знов усіх покличуть, бо ніхто вже не дбає про цю католицьку державу. Лише всілякі невірні та відступники поглядають на неї ласим оком.

Якову стає шкода цього старого чоловіка, і він дає йому кілька ґрошів, щоб він, як завжди, передав листи, оминаючи монастирську цензуру, тобто виніс їх до містечка і там передав Шмулеві. Йому теж була б до смаку війна. Потім іде до настоятеля поскаржитися, що братчики не передають йому харчів з містечка та інших речей, зокрема тютюну. Він знає, що настоятель нічим не зарадить. Яків скаржиться так щочетверга. Але цього разу настоятель узагалі його не приймає. Яків тремтить від холоду, чекає, аж доки сутеніє. Потім настоятель іде на вечірню месу й минає його мовчки. Яків, високий і худий, загорнутий у кирею, повертається, змерзнувши, до своєї кімнатки біля вежі.

Ввечері, щедро віддячивши сторожі, до Володаря прослизає Матушевський, і вони разом пишуть лист. Рука Матушевського тремтить від холоду, коли він пише вгорі аркуша: «Нунцієві Вісконті». В листі буде ще чимало гучних імен. Написати його треба зараз, коли через смерть короля хитається старий лад і народжується щось нове. Все звичне перевертається догори дриґом, чорне стає білим і навпаки. Зараз, доки новий порядок ще не встановився, доки ще не запрацювали нові канцелярії і колись непорушні закони розм’якли, наче сухий хліб у воді, а всі, хто досі перебував на самій верхівці, розгублено роззираються, з ким тепер об’єднатися, а кого перестати помічати, — саме зараз цей лист має шанс. Яків домагається свободи. І навіть якби нунцій вирішив, що звільнення Якова передчасне, він просить втрутитися, бо у в’язниці — тіснота і злигодні. Монахи відбирають усі передачі, що приходять від родини та друзів, не випускають на свіже повітря; два роки в холодній темниці похитнули його здоров’я. А він же — ревний католик, відданий вірі, а завдяки близькості Пресвятої Діви його віра, що й так була потужною й чистою, ще зміцніла.

Вони завершують цю частину листа, але залишається найважливіше. Вони не надто уявляють, як про це написати. Мучаться цілий вечір, спалюють кілька свічок. Під ранок готова й друга частина. Ось як вона звучить:

Про те, як безвладдя впливає на рух карет на Краківському передмісті Варшави

Кажуть, у Варшаві немає вільних помешкань, а рух на Краківському передмісті став немилосердним. Кожен, хто може, вирушає каретою, й одразу утворюються тиснява й безлад.

Аґнєшка навчилася пускати кров своїй пані, але останнім часом це не допомагає. Протягом дня Коссаковська тримається добре, але вночі спати не може, її заливають гарячі хвилі, серце вискакує з грудей. Лікаря викликали вже тричі. Може, їй варто повернутися додому, до Буська чи Кристинополя? Але де, власне, її дім?

Тільки-но помер король, вона помчала до столиці й відразу змовилася з Солтиком, щоб проштовхувати кандидатуру принца Фрідріха Крістіана на нового монарха. Карета єпископа, якою вони саме їдуть на політичну нараду до гетьмана Браніцького, застрягла на розі Краківського передмістя та Свєнтокшиської. Коссаковська сидить навпроти повного спітнілого Солтика і каже свої низьким, майже чоловічим голосом:

— Як тут не засумніватися в ладі нашої країни, дивлячись на наших любих чоловіків, братів і батьків, які тримають у своїх руках наші долі? Лише придивіться до них уважніше, Ваша Ексцеленціє, любий єпископе. Один новомодною алхімією займається і камінь філософський шукає, інший малює картини, третій грає ночами у Варшаві й проциндрює свої маєтки на Поділлі, а ще один — бачили такого коняра! — за арабських скакунів віддає цілі статки. І це я ще не згадала про тих, що вірші пишуть, а мали б рахунками займатися. І про тих, що перуки припудрюють, доки їхні шаблі іржавіють…

Єпископ, здається, її не слухає. Дивиться у шпаринку між шторами карети. Вони біля костелу Святого Хреста. Єпископ журиться, що знову вліз у борги. Борги — це гірка реальність, яка без кінця повторюється в його житті.

— …Нам часто здається, що Польща — це ми, — вперто торочить своє Коссаковська, — але Польща — це також і вони. Хай навіть отой селянин, якого ти недавно відшмагати звелів, чи той єврей, який гендлем займається; і не знають ті люди, що й вони до Речі Посполитої належать. Може, й знати того не хочуть. Та все ж ми в одному човні пливемо і мусимо одне про одного дбати, а не виривати одне одному з зубів шматки, наче пси якісь. Ось і тепер. Де таке бачено, щоб нами російські посли керували, вказували нам, кого ми маємо королем обрати?

Коссаковська цокотить так до самої вулиці Медової, і Солтик подумки дивується її невичерпній енергії, але не знає того, що знає Аґнєшка: відколи на Войславиці було накладене прокляття, Коссаковська не може спати і щовечора шмагає себе батогом. Якби єпископ Солтик якимось дивом зміг розв’язати шнурований корсет, відхилити край сорочки і глянути на спину каштелянової, побачив би сліди того безсоння — безладні криваві смуги, схожі на тінь якогось затертого напису.

Пінкас укладає «Documenta Judaeos»

Ребе Рапапорт — то статний високий чоловік із сивою бородою, яка роздвоюється і спливає йому на груди неначе двома бурульками. Говорить тихо, і таким простим способом йому весь час вдається бути в центрі уваги: люди мусять напружуватися, аби розчути його слова. Усюди, де він з’являється, викликає повагу. Ось і сюди якраз входить Хаїм Коген Рапапорт, верховний рабин Львова; входить тихо, але вмить усі погляди звертаються до нього, і розмови понад столами змовкають. Тоді Пінкас показує йому одну з перших брошур, уже надруковану та зшиту, з рівненько обрізаними сторінками. Пінкасові, хоч він і трохи старший за верховного рабина, часто здається, що Рапапорт — його батько або й дідусь. Правду кажуть, що святі люди не мають віку, вони народжуються вже старими. Його похвала для Пінкаса цінніша від злитку золота. Згодом Пінкас пригадує кожне слово рабина, зважує подумки похвалу. Рабин ніколи не сварить. Коли причини для похвали немає, він мовчить, але мовчання його — важке, наче камінь.

У домі рабина облаштували щось схоже на велику канцелярію. Поставили столи, столики, підставки. Тут переписують найважливіший сьогодні документ. Його текст уже пішов у друкарню, є перші надруковані аркуші. Одні їх підрізають, інші складають у брошури та обгортають картонною палітуркою, на якій витиснена довга складна назва на пів сторінки: «Documenta Judaeos in Polonia concernentia ad Acta Metrices suscepta et ex iis fideliteriterum descripta et extradicta».

Пінкас тут — важлива особа, він-бо організував усю цю канцелярію, а оскільки вільно говорить і читає польською, то ще й допомагав перекладати. Дуже прислужився цій справі такий собі Зелік, який уникнув страти в Житомирі й пішки прийшов до папи домагатися справедливості. Тепер усе, про що він повідомив Святому Престолові у своїй місії, треба було підкріпити документами, переклавши їх польською та гебрайською, а те, що 1592 року було записане в королівських метриках, перетлумачити латиною та гебрайською. До того ще слід додати лист-рекомендацію для Зеліка від Святого Престолу на ім’я варшавського нунція, в якому ясно написано, що Святий Престол, детально розглянувши справу про використання християнської крові в Житомирі та про гадане ритуальне вбивство, дійшов висновку, що всі звинувачення — цілком безпідставні. І надалі жодних подібних звинувачень не можна брати до уваги, бо використання християнської крові не має місця ні в релігії, ні в традиції євреїв. Врешті-решт Рапапортові вдалося за допомогою своїх зв’язків отримати лист від папського нунція Вісконті до міністра Брюля, в якому нунцій підтверджує, що євреї перед лицем цих страшних звинувачень звернулися по допомогу до найвищої церковної влади і папа взяв їх під свій захист.

Сталося майже точнісінько так, як собі уявляв Пінкас, хоч рідко трапляється так, аби дійсність настільки точно відповідала нашим сподіванням (Пінкас — старий чоловік і добре знає, що Бог підсуває нам лише такі ситуації, яких самі ми не здатні вигадати).

Рапапорт входить, і Пінкас подає йому підготовану брошуру. На обличчі рабина з’являється тінь усмішки. Але Пінкас не передбачив одного: що рабин за звичкою розгорне книжку на останній сторінці, як це роблять євреї, і прочитає замість титульної сторінки лише закінчення:

Ребе пробігає поглядом по цих словах, але не розуміє, що читає. Пінкас, зачекавши хвилину, підходить і, ледь нахилившись над ним, тихим, але тріумфальним тоном перекладає.

Кого Пінкас зустрічає на львівському базарі

На ринку у Львові увагу Пінкаса привертає один чоловік. Одягнений по-християнському, волосся до плечей, тонке, хвилясте. Під шиєю — білий гальштук, постаріле виголене обличчя. Дві вертикальні зморшки прорізають ще молоде чоло. Чоловік помічає, що на нього дивляться, тому відмовляється від купівлі вовняних панчіх і намагається загубитися в натовпі. Але Пінкас іде за ним, оминаючи перекупок. Штовхає дівчину з кошиком горіхів, нарешті йому вдасться схопити чоловіка за полу капота.

— Янкель? Це ти?

Той неохоче обертається і змірює Пінкаса поглядом з ніг до голови.

— Янкель? — питає Пінкас вже не так упевнено, як першого разу, і випускає з рук капот.

— Це я, дядьку Пінкасе, — тихо каже чоловік.

Пінкаса аж заціплює. Він затуляє обличчя руками.

— Що з тобою сталося? Ти більше не рабин у Глинній? На кого ти став схожий?

Той рішуче відступає:

— Я не можу з вами розмовляти, дядьку. Мені треба йти…

— Як це: не можеш розмовляти?

Колишній рабин з Глинної відвертається і хоче йти, але дорогу йому перегороджують селяни, які женуть корів. Пінкас каже:

— Я тебе не пущу. Ти мусиш мені все пояснити.

— Нічого тут пояснювати. Не торкайся мене, дядьку. У нас більше немає нічого спільного.

— Тьху, — раптово все розуміє Пінкас і аж заточується від жаху. — Ти знаєш, що навіки занапастив свою душу? Ти з ними, так? Вже охрещений чи ще в черзі чекаєш? Якби твоя мати до цього дожила, її серце не витримало б.

І раптом посеред ринку Пінкас починає плакати. Його вуста вигинаються підковою, худе тіло стрясається від ридань, сльози заливають маленьке зморщене обличчя. Люди зацікавлено на нього позирають і, мабуть, думають, що бідолаху обікрали і тепер він ллє сльози над втраченими грішми. Колишній рабин з Глинної, тепер Якуб Ґолінський, знічено розглядається довкола. Вочевидь, йому стає шкода родича. Він підходить ближче і обережно бере його під руку.

— Знаю, що ти мене не зрозумієш. Але я — непогана людина.

— Ви одержимі Сатаною! Та що там, ви гірші, ніж Сатана! Такого ще не було… Ти не єврей більше!

— Дядьку, ходімо кудись у браму…

— А ти знаєш, що я через вас Ґітлю, доньку мою єдину, втратив? Знаєш це?

— Я ніколи її там не бачив.

— І не побачиш. Вона виїхала. Нема її.

Потім зненацька замахується і б’є Ґолінського в груди, з цілої сили, і той, хоч кремезний і сильний, заточується від цього удару.

Пінкас спинається на пальці й сичить йому просто в обличчя:

— Янкелю, ти мені встромив ножа в серце. Але ти ще повернешся до нас.

Потім відвертається і швидким кроком зникає між ятками.

Дзеркало і звичайне скло

Коссаковській вдається домогтися дозволу для подружжя зустрітися в Ченстохові. Усі зайняті політикою, виборами нового короля. Настоятель погоджується пом’якшити умови у в’язниці. Ранньої осені Хана з Авачею та великим гуртом правовірних з полегшенням вирушають із остогидлих Войславиць до Ченстохови. Маріанна Потоцька сердиться і на них, і на Катажину. Мало того, що місто втратило старих євреїв, то ще й нові виїжджають, покидають двір із модринами. Залишають по собі відчинені навстіж двері й сміття на підлозі. Там, де вони вантажилися на хури, досі лежать якісь затоптані, заболочені ганчірки. Про їхнє перебування тут нагадуватимуть хіба що могили, трохи віддалік, під великим в’язом, із примітивними березовими хрестами та купками каміння. Лише могила ребе Моше з Підгайців, великого кабаліста й творця могутніх амулетів, вирізняється з-поміж інших: вдова рабина обклала її білими камінцями.

До Ченстохови вони прибувають 8 вересня 1762 року. Входять поміж монастирські мури врочисто, у святковому вбранні, з букетами жовтих і фіолетових квітів. Гарнізон фортеці й ченці дивляться на них здивовано, бо вони нічим не нагадують утомлених прочан, радше весільних гостей. І вже 10 вересня Хана вперше зустрічається з чоловіком, якого не бачила майже два роки; зустрічається серед білого дня, на очах у всього товариства. Відбувається це в офіцерській кімнаті, маленькі віконечка якої старанно затулили, щоб ніхто чужий не заважав цьому тіккунові, вчинку, який лагодить світ. І у всіх, хто може це бачити, серце сповнюється надією, що найгірші часи позаду й тепер усе владнається. Через місяць у хаотичній хроніці з’являється зроблений рукою Матушевського запис, що 8 жовтня (про єврейський календар Володар рішуче велів забути) Хана та Яків зачали сина. Матушевський знає про це зі слів самого Володаря.

Товариство винайняло два будинки у Вєлюнському передмісті, решта тулиться по випадкових кімнатках, але всі тримаються разом. З північного боку монастиря виросло неначе маленьке поселення правовірних, тому Яків щодня отримує свіжі овочі й фрукти, яйця та м’ясо — якщо не постить.

Будинки містечка доходять майже до самого муру, і знаходяться такі спритні молодики — як-от Ян Воловський, — які можуть видряпатися на той мур і подати щось в’язню, особливо якщо перед тим вояки отримали хабар. Тоді вони засинають, спершись на списи, або ж, скаржачись на холод, зникають десь під дахом і грають у кості. Якось під покровом ночі вдалося навіть закріпити в стіні коліщатко, щоб за його допомогою підіймати до віконечка мішки з провіантом. Треба лише вважати, щоб ніхто з ченців того коліщатка в мурі не помітив. Володар останнім часом просить цибулі, бо через довге сидіння в темниці в нього кривавлять ясна і докучає зубний біль. Ще жаліється, що болить вухо і крутиться в голові. Хана за згодою монастиря має право відвідувати чоловіка раз на день, але ці візити тривають довго, і часом вона залишається на цілу ніч. Приходять і інші. Тепер Якова відвідують цілі маленькі прощі. Всі одягнені охайно, по-християнському, на міський манір, скромно, жінки геть не схожі на строкатих ченстоховських єврейок з великими тюрбанами на голові. Правовірні жінки носять чіпці, і хоч у декого підошва від черевика відпадає, а полотняний чепчик ховає під посірілим мереживом скуйовджений віхоть, голову вони носять високо.

Відколи умови у в’язниці стали м’якшими, Яків надіслав до Варшави прохання вислати йому жінок, бо вони у зраді участі не брали; відтепер вони мають бути його охоронницями. І ще йому потрібні дівчата, себто наарот, для малої Авачі — няньки та вчительки. А жінок він потребує для себе. Жінок, жінок, багато і всюди, наче їхня лагідна мерехтка присутність може пришвидшити ченстоховський час.

І вони приїжджають. Спершу Віттель Матушевська. Потім дружина Генрика Воловського, молоденька, але статечна, дещо важкувата — у неї гарне, хоч і широке обличчя, і говорить вона тихим співучим голосом, а її красиве блискуче каштанове волосся вибивається з гладенької зачіски. Ще є Ева Єзерянська, худорлява, низенька, на шиї у неї — поросла волоссям родимка, якої вона соромиться і завжди носить хустку. Але личко в неї миле, схоже на мордочку молодої ласки: темні оксамитні очі, красива шкіра й буйне волосся, міцно стягнуте стрічкою. Приїхала також дружина Францішека Воловського, найстарша, красива і ставна, з чистим голосом і музичним талантом. Є й жінки, яких Володар уподобав ще в Іваному: Павловська, Дембовська та Сімка Чернявська, його сестра. Є Левінська та дружина Міхала Воловського, є Клара Лянцкоронська, донька Хаї, з пишними формами і всміхненими очима. Всі вони приїхали з Варшави без чоловіків, двома возами. Піклуватимуться про Володаря.

Яків наказує їм вишикуватися перед ним; дивиться на жінок серйозно, без усмішки («Як вовк», — скаже згодом Пьотровська). Його зір розкошує — такі вони красиві. Проходжається вздовж їхньої шеренги, наче вони солдати, і кожну цілує в щоку. Потім велить здивованій Хані до них приєднатися.

Отак їх оглядаючи, каже те, що казав колись у Іваному: щоб вибрали з-поміж себе одну, але спокійно і без сварок, і вона залишиться з ним на певний час. Він лягатиме з нею сім разів уночі й шість разів удень. Та жінка народить йому доньку, а тільки-но вона завагітніє, всі це знатимуть, бо тягтиметься за нею щось схоже на червону нитку.

Щоки жінок заливає рум’янець. Старша Воловська, Маріанна, гарно вбрана, має річних близнюків, залишила їх під опікою сестри у Варшаві й воліла б залишатися тут недовго. Відступає, дещо збентежена. Незаміжні дівчата червоніють найбільше.

— Я буду тією жінкою, яка залишиться з тобою, — раптом каже Хана.

Якова це, вочевидь, дратує. Він зітхає й опускає погляд, а жінки перелякано замовкають. Володар мовчить, ігнорує слова дружини. І не дивно: вона ж вагітна. Зрештою, вона просто його дружина. Хані на очі виступають сльози, вона виходить разом з іншими. Її так несподівано відкинули. Старша Воловська обіймає її однією рукою, але не каже нічого.

Звєжховська, яка в цьому виборі участі не бере, бо вона біля Володаря щодня і наче природно, дорогою до містечка голосно радить: найперше треба з’ясувати, чи якась з них не хотіла б сама. Зголошуються всі, крім двох Воловських. Зчиняється рейвах, і вони мимоволі переходять на їдиш. Тепер говорять по-своєму, але пошепки.

— Я піду, — каже Ева Єзерянська. — Я люблю його понад усе.

Інші протестують.

— Я теж радо піду, — зголошується Маріанна Пьотровська. — Ви знаєте, що в мене нема дітей. Може, від нього нарешті матиму.

— Я теж можу піти. Я була з ним в Іваному. До того ж він мій шурин, — каже Павловська.

Це правда, вона має від нього доньку. Всі це знають.

Звєжховська каже їм замовкнути, бо на гуртик збуджених суперечкою жінок вже озираються запізнілі пілігрими.

— Будемо радитися вдома, — наказує вона.

Володар щодня питає, чи вони вже вибрали з-поміж себе одну, а вони ніяк не можуть домовитися. Нарешті вирішують кинути жереб, і він вказує на молодшу Воловську, милу, статечну, ще й красиву. Вона, приголомшена, густо червоніє й опускає голову. За неї — найбільше голосів. Лише Ева Єзерянська не погоджується з вибором: вважає, що він мусить бути одностайний.

— Або я, або ніхто, — каже вона.

Тому Левінська, яку Яків особливо любить за її спокійну й розважливу вдачу, йде до монастиря і просить про побачення з Володарем. Благає його вибрати когось із них, бо самі вони не можуть. Якова охоплює такий гнів, що він жодної не хоче бачити протягом цілого місяця. Нарешті втрутилася Хана і делікатно випитала Якова, яка з них йому найбільше подобається. Виявилося, що Клара Лянцкоронська.

Через кілька днів, коли вони всі сідають до спільного обіду в офіцерській кімнаті, задоволений Яків каже Кларі Лянцкоронській першій зачерпнути ложкою суп. Клара опускає голову, і її ніжно-рожеві щоки заливає рум’янець. Усі чекають з ложками в руці.

— Кларо, починай, — каже Володар, але вона не наважується, неначе Яків підбурює її до найтяжчого гріха.

Нарешті Яків кидає ложку і встає з-за столу:

— Якщо ви в таких дурницях мене не слухаєтеся, як я в серйозніших речах можу на вас покладатися? Ви — наче ті барани чи зайці!

Всі мовчать, похнюпившись.

— Я поставив вас перед собою, як дзеркало. Саме воно — прозоре, а я в ньому — дно, себто фольга. Завдяки мені дзеркало було дзеркалом, і ви могли себе в ньому бачити. А тепер я забрав фольгу, і перед вами лишилося звичайне скло.

Ввечері він вигадує для них дещо нове. Кличе до себе Віттель Матушевську, свою праву руку, відколи при ньому немає Якубовського.

— Хочу, щоб ті з братів, які взяли жінок не з-поміж нашого кола, покинули їх і вибрали собі когось із наших сестер. Так само й жінки — щоб покинули тих мужів, що не наші. І щоб це було публічно. А якщо хтось запитає чому, скажіть, що я так наказав.

— Якове, це неможливо, — каже на те здивована Віттель Матушевська. — Це давні пари. Багато вони для тебе зробити можуть, але дружин і мужів кидати…

— Ви вже все забули, — каже Яків і гатить кулаком об стіну. — Ви більше не правовірні. Надто вам добре.

З розбитих кісточок сочиться кров.

— Має бути так, як я сказав, Віттеле. Чуєш?

Як і заповів Яків, у липні 1763 року на Вєлюнському передмісті народжується його син і отримує ім’я Якуб. Через місяць, коли Хана вже злегчилася, в офіцерській кімнаті в монастирі на Ясній Горі відбувається привселюдне урочисте поєднання молодих.

На народини другого сина, Роха, до Ченстохови у вересні 1764 року з’їжджається чимало послідовників Якова. Правовірні знову збираються докупи: з Войславиць, Рогатина, Буська та Львова, і всі хочуть оселитися ближче до Якова, може, й отут, у Ченстохові. Приїжджають і друзі з Туреччини і Валахії, переконані, що ув’язнення Якова у найсвятішому місці Едому, — це здійснення пророцтва.

Раніше, в серпні 1763 року, Франк посилає до Варшави по Якубовського, і він з’являється негайно. Підходить до Володаря згорбившись, наче чекає удару, а Володар сам стає перед ним навколішки. Западає тиша.

Потім товариство дискутує по кутках, чи Володар зробив це задля жарту, чи справді перейнятий такою повагою до Пьотра Якубовського, якого кликали колись Нахманом з Буська…

Про щоденне життя у в’язниці та дітей, яких тримають у скриньці

Вайґеле Нахманова, тепер Зофія Якубовська, часто ходить за місто, до лісу, де щоразу шукає доволі товсту липову гілку. Мусить бути свіжа, ще повна соку. Чому вона вибирає саме цю, а не іншу, відомо лише їй. Приносить її додому, на Вєлюнське передмістя, де Якубовські винаймають кімнату, і сідає позаду будинку, де ніхто її не бачить. Виймає гострий ножик і тим ножиком починає вирізати з дерева фігурку чоловічка. Коли вже видно шию, голову та руки, Вайґеле не може стримати плачу, ридання вихоплюються з неї, як спазм, як слиз із легень, що його треба викашляти. У сльозах малює оченята, завжди заплющені; маленькі вуста; одягає фігурку в одяг померлої дитини і ховає її під лавку. Потім грається з лялечкою, як дівчинка. Тулить її до грудей, говорить з нею пошепки, і ця гра врешті її заспокоює: це знак, що Бог над нею зглянувся і вгамував її біль. Тоді вона кладе фігурку до спеціальної скриньки на горищі. Там уже лежать інші ляльки. Їх чотири — менші й більші. Про двох Нахман навіть не знає. Не знає, що їх було зачато. Вискочили з неї, коли були геть маленькі, в час подорожей. Вона нічого нікому не сказала. Загорнула їх у полотно й поховала в лісі.

Коли вони лягають до сну, Вайґеле схлипує в подушку. Повертається до Нахмана, кладе його руку на свої голі груди й каже:

— Спи зі мною.

Нахман прокашлюється і гладить її волосся:

— Не бійся. Він дасть тобі силу і здоров’я. Він дозволить твоєму тілу завагітніти.

— Я боюся його.

— Що ти таке кажеш? Хіба ти не знаєш, що всі ми у світлі скупані? Не бачиш, як наші обличчя покрасивішали? А те сяйво над Яковом? Хіба не бачиш його? Зелене світіння? Ми тепер — Божі обранці. У нас перебуває Бог, а таких не стосуються звичайні закони.

— Так світять гриби вночі, — каже Вайґеле. — Те світло — з гриба, з вогкості, з мороку.

— Що ти кажеш, Вайґеле?

Вона плаче. Нахман Якубовський гладить її по спині. Одного дня Вайґеле таки погоджується.

Яків каже йому залишитися. Сам лягає на Вайґеле рівно, тихо зойкнувши, і робить свою справу, навіть не дивлячись на неї. Наприкінці з Вайґеле вихоплюється глибоке зітхання.

Щовечора вони збираються в офіцерській кімнаті, і Яків править свої байки, як в Іваному. Часто вказує на когось із товариства, і з його чи її історії починає оповідь. Цього вечора тією особою є Вайґеле, дружина Нахмана. Яків велить їй сісти біля нього і кладе їй руку на плече. Вайґеле бліда та змучена.

— Смерть дитини є доказом того, що немає доброго Бога, — каже Яків. — Бо який же він добрий, якщо нищить найдорожче — чиєсь життя. Яка йому, Богові, користь від того, що він нас уб’є? Невже він нас боїться?

Люди здивовані таким ходом думки. Перешіптуються.

— Там, куди ми йдемо, не буде законів, бо вони народжені зі смерті, а ми поєднані з життям. Злу силу, яка створила космос, може очистити лише Діва. Жінка переможе ту силу, бо в ній є потуга.

Зненацька Вайґеле знов починає плакати, до неї приєднується стара Павловська, інші теж схлипують. Очі чоловіків зволожуються. Яків змінює тему.

— Світи, що їх створив добрий Бог, існують, але вони невидимі для людини. Лише правовірні можуть знайти до них шлях; туди недалеко. Просто треба знати дорогу. Скажу вам так: прохід туди лежить через ольштинські печери під Ченстоховою. Там вхід. Там є печера Макпеля. У ній — осереддя світу.

Яків розгортає перед ними величну картину: всі печери світу пов’язані між собою, і там, де вони сполучаються, час минає інакше. Якби хтось заснув у такій печері й, прокинувшись, повернувся до свого села, де залишив родину, то виявив би, що його батьки повмирали, дружина перетворилася на трухляву стару, а діти — старші за нього.

Присутні кивають головами, вони знають ці історії.

— Отак і печера під Ченстоховою сполучається з печерою під Королівкою, а та — з печерою, в якій спочивають Авраам та прабатьки.

Чути зітхання. Виходить, усе між собою пов’язане, сполучене.

— Чи знає хтось про будову цих печер? — питає з надією Маріанна Павловська.

Яків знає, безперечно. Він знає, де і коли звернути, щоб дістатися до Королівки чи іншого світу, того, в якому на прибульця чекають карети, навантажені золотом, та інші багатства.

Їм приємно слухати про багатства, тож Яків детально їх описує: стіни із золота, вишивані золотом і сріблом дорогі завіси, заставлені золотими тарілками столи, а на них замість фруктів лежать великі коштовні камені: рубіни, сапфіри завбільшки з яблука чи сливи; скатертини з дамасту, гаптовані срібною ниткою; кришталеві лампи.

Вайґеле, тобто Зофія Якубовська, яка ще не знає, що вагітна, гадає собі, що їй того всього не потрібно. Їй досить було б рубіна завбільшки з яблуко… Перестає слухати, міркуючи, що вона зробила б з таким каменем. Мабуть, розколола б його на дрібніші, щоб ніхто не закинув їй, що вона вкрала таке диво. Тримати такий великий камінь у себе — ще й небезпечно, він приваблює злочинців, грабіжників. Тож вона потай подрібнила б його (лише хто за таке взявся б?) і потроху продавала камінці в різних містах, щоб було безпечніше. З того б і жила. Купила б собі крамничку, а потім до крамнички докупила б будиночок — невеликий, але гарний, ясний, сухий. І ще — гарну білу полотняну білизну і шовкові панчохи, з півдюжини, про запас. І, мабуть, замовила б спідниці нові, легші, і вовняні на зиму.

Коли всі розходяться й тихо вислизають з монастиря до містечка, Нахман Якубовський залишається. Падає Якову до ніг і обіймає його за стопи.

— Я зрадив тебе, щоб урятувати, — каже він кудись у підлогу здушеним голосом. — Ти про це знаєш. Ти сам цього хотів.

Діра в безодню, або відвідини Тови та його сина Хаїма Турка 1765 року

Своїм першим рішенням новий і вже зненавиджений за це в монастирі король позбавив ченців опіки над фортецею, що значно зменшило монастирські надходження. Тепер монахам доводиться сутужно. Настоятелі змінюють один одного щороку або через рік, але жоден не може знайти рішення. Адже брати не вміють вести хазяйства. А монастир — це хазяйство.

Також жоден з них не може впоратися з тим проблемним в’язнем, який зайняв уже цілу вежу, а старих офіцерів вважає якоюсь прислугою. Обмежити його свободу непросто, бо він робить щедрі пожертви. Настоятель уважно придивляється до нього та його гостей. Вони годинами сидять у костелі, дивлячись на святий образ, і ця картина ревної молитви та цілоденного лежання хрестом глибоко зворушує настоятеля. Вони м’які, завжди готові допомогти монастирю; здається, вже погодилися з ув’язненням свого проводиря, іноді з вежі долинає якась сварка, колотнеча. Кілька разів було чутно, як вони співають: настоятель рішуче їм це заборонив, хіба що вони співатимуть католицьких пісень.

Настоятель Матеуш Ленкавський був до них не такий прихильний, як його наступник і попередник Мнінський. Ленкавському донесли, що вони в офіцерській вежі чинять усякі неподобства, та й сам факт, що в монастирі живе людська родина, дратував настоятеля. Його сердило, що довкола крутиться повно жінок. Його наступникові це зовсім не заважає. Мнінський турбується про стінописи в каплиці, журиться через поганий стан даху і радіє кожній копійчині, а грошей неофіти приносять чимало. Та й на жіноцтво повитріщатися він не проти.

Настоятель бачить, як до брами поряд з Яковом ідуть дві жінки. Одна з них тримає на руках немовля, друга веде за руку дівчинку. Яків крокує попереду, весело вітається з прочанами, а ті, здивовані його високою турецькою шапкою та плащем, зупиняються і дивляться йому вслід. Біля брами Яків вітається з двома чоловіками, також одягненими на турецький штиб. Здається, ніби вони давно не бачилися. Жінка з немовлям стає перед старшим чоловіком навколішки й цілує його в руку. Настоятель здогадується, що то — її батько. Мнінський дозволив в’язневі вийти з монастиря. Той має повернутися до вечора. Тепер Яків із гуртом своїх людей іде до містечка.

Так, той чоловік — то батько Хани, Єгуда Това Леві. Він майже не постарів. Такий же смаглявий і повний, його пишна чорна борода без тіні сивини спадає йому на груди. У нього м’які риси обличчя і чуттєві вуста. Хана успадкувала від нього красиві великі очі та оливкову барву шкіри, на якій ніколи не проступають рум’янці. Вони входять до помешкання, яке йому винайняла донька. Това всідається в крісло. Йому не надто зручно: краще вже сидіти по-турецькому, на подушках. Руки кладе на чималий живіт: вони м’які й витончені, як руки мудреця.

Його син, брат-близнюк Хани Хаїм, уже став статечним чоловіком, хоч і не таким ставним, як батько. У нього, як і в Тови, — круглясте обличчя з правильними рисами. Темні дуже густі брови майже зрослися і ділять обличчя на дві горизонтальні частини. Хаїм, вбраний за турецьким звичаєм, — милий і приязний. Усмішка не сходить з його обличчя, він наче намагається всіх тут завоювати. По ньому видно, що виховували його в любові: він упевнений у собі, але не бундючний. Старий Това тримає на колінах Авачу, яка стала худою, наче дитятко лані. Тому дідусь підсуває їй сушений інжир і турецькі солодощі. Хана сидить біля батька, годуючи груддю крихітного Якуба. Дитячі маленькі ручки граються торочками хустки, яку подарував Хані батько. Хана оживає, коли прибувають батько та брат: відчуває, що от-от станеться важлива зміна, хоч іще не відомо, яка саме. Вони розмовляють, а вона нетерпляче позирає то на чоловіка, то на батька і брата. Адже вона залежить від чоловіків, від того, що вони вирішать. І так до пізнього вечора, доки її не змагає сон.

Яків повернеться до келії пізно вночі. Наступного дня Рохові перепаде за це трохи доброго турецького тютюну і кілька люльок. Не погордує й дзвінкою монетою, яку швидко сховає до подертої кишені штанів. Монастир, крім щедрої пожертви, отримає ще й кошик смаколиків. Хтось сказав, що ченці, позбавлені багатьох радощів життя, ласі до солодкого.

Здається, ніби Това не слухає Якова: весь час роззирається по кімнаті, дивиться на свої пальці, час від часу, нетерпляче зітхнувши, зручніше вмощується в кріслі. Але так лише здається: Това слухає уважно. Можливо, його й справді дратує те, що каже Яків, який впродовж п’яти років у цій пустині мав досить часу подумати про те і се. Деякі з його ідей Това вважає нереальними, деякі — шкідливими. Є кілька цікавих. І одна — страхітлива.

Това більше не може слухати про Шехіну, ув’язнену тут у монастирській іконі; починає постукувати пальцями. Яків знов і знов — ніби слова про Шехіну роблять її більш матеріальною — повторює рядок із Зогару:

— У найгіршому місці перебуває спасіння.

Чекає, яким буде ефект від цих слів, робить паузу, а далі зненацька піднімає палець і питає драматичним тоном:

— А ми де опинилися?

Він дуже змінився, його поголене обличчя потемніло, очі пригасли. Рухи його різкі, він ніби гамує гнів. Та рвучкість викликає в людей острах, і ніхто не наважується йому відповісти. Яків встає і починає ходити кімнатою, дещо нахилившись уперед, вказуючи пальцем на дерев’яну стелю.

— Це — нікве детом рабе, дорога до прірви. Вона — тут, у Ченстохові. Нею є Ясна Гора. Римська брама, біля якої, згідно з Зогаром, сидить Месія, розв’язуючи і зав’язуючи… Це — темне місце, вхід у безодню, в яку ми маємо спуститися, щоб визволити ув’язнену в ній Шехіну. А далі — те, що ми добре знаємо: аби піднятися високо, треба впасти на саме дно. Що темніше зараз, то ясніше буде згодом. Що гірше зараз, то краще буде колись.

— Я не одразу зрозумів, навіщо мене сюди посадили, — каже Яків. Він напружений, урочистий. Його тесть непомітно поглядає на доньку; та дивиться в підлогу відсутнім поглядом. — Відчував я лише, що не маю опиратися цьому вирокові. Але тепер я дещо зрозумів. Я тут, бо тут ув’язнена Шехіна, на цій новій горі Сіон. Вона, Діва, захована під розмальованою дошкою, під образом. Люди, що приходять вшанувати образ, і самі не помічають, що він — лише віддзеркалення Шехіни, її видима версія.

Слова Якова шокують Тову. Все ще гірше, ніж здавалося з листів, які йому надсилав зять. Ба більше, зібране в Ченстохові товариство, вочевидь, не вважає, що в цих словах щось не так. Яків каже, що Шехіна перебуває в неволі в Ісава, тому треба бути поруч із нею в дні її ув’язнення — так, як чинить він. Саме він є охоронцем Шехіни, втіленої в ченстоховській іконі. Ще Яків стверджує, що Польща є краєм, де Шехіна — Божественна Присутність у світі — має скинути пута, аби спасти все сотворіння. Польща — виняткове місце під сонцем, найгірше і найкраще водночас. Треба підняти Шехіну з пилюки і врятувати світ. Це намагалися зробити Шабтай та Барухія, але лише Якову вдасться. Адже він опинився в слушному місці!

— Придивись, батьку, як воно є у світі, — каже Тові його донька, кохана Ханеле, наче прокинувшись. — В Ісмаеля, у магометан, шукати Шехіну даремно, бо вона перебуває в жінці, а ісмаеліти вважають жінку порожнім місцем, вона — рабиня, яку ніхто не шанує. Шехіну треба шукати в такій країні, де жінку шанують. Саме так є в Польщі: тут не лише стоять перед жінкою з відкритою головою, компліменти їй роблять, служать їй, як челядь, але й найвищою шаною оточують цю Діву з дитятком — отут, у Ченстохові. Польща — то країна Діви. То й нам варто сховатися під її крилом.

Вона бере руку чоловіка і підносить її до вуст.

— Наш Володар зробить нас лицарями цієї Діви. Всі ми будемо воїнами Месії.

В голові Ханиного батька крутиться нав’язлива ідея забрати її та дітей звідси. Пояснити якось Якову, що це — заради їхнього ж добра. А може, викрасти? Найняти розбійників? Як же тут темно й вогко… Вони в цій фортеці — наче гриби. У Хани болять кості, кісточки ніг набрякли, обличчя змарніло, стало негарним. Діти — хирляві й лякливі. Гарненька Авача, яку привезли з Варшави, здебільшого мовчить і соромиться. Їй потрібна краща опіка. Яків не вчить її тут нічого хорошого, дівчинка бігає гарнізоном, розмовляє з вояками. Зачіпає прочан. Дітям бракує сонця. Їжа, навіть придбана в найкращих тутешніх крамницях і привезена здалеку, — несвіжа й неякісна.

Яків говорить, активно жестикулюючи, а вони, з’юрмлені в офіцерській кімнаті, сидять на сінниках і слухають його:

— Аєлет агувім, тобто улюблена олениця, сарна… Туди, куди я прямую, колись мандрував Яків із Писання, а згодом Перший Яків — Шабтай Цві. І нарешті туди крокую я, справжній Яків.

Кажучи «я», Яків б’є себе в груди, аж гуде.

— До того місця поспішали патріархи: Мойсей, Аарон, Давид, Саломон, усі стовпи світу. Але відчинити двері не змогли. У тому місці, куди ми йдемо, немає смерті. Живе там Діва, Безока Панна, Сарна. Вона — істинний Месія.

Яків замовкає і робить два кроки в один бік, два кроки в протилежний. Чекає, доки вони збагнуть його слова. Панує цілковита тиша. Покашлювання Тови лунає в ній, наче грім. Яків звертається до нього:

— Це все, як тобі відомо, є у писаннях. Діва — це божественна мудрість, що ховається в розмальованій дошці, наче принцеса у високій вежі. Цю вежу здобути неможливо. Заради неї потрібно йти на Чужі Вчинки — дії, що повертають світ навспак. Пригадуєте змія в раю? Той змій вказує шлях до визволення. Той, хто викорчує Дерево Пізнання і осягне Дерево Життя, поєднається з Дівою. Він пізнає дорогу спасіння, таємну Даат.

Всі повторюють це слово: Даат, усюди Даат. Това вражений зміною, яка відбулася із зятем. Ще дорогою сюди він чув плітки, буцімто колишній Яків помер, а його місце посів новий. Так, це нова людина. У нього мало спільного з тим Яковом, якому він шепотів на вухо таємниці під весільним балдахіном.

Това з Хаїмом сплять у затхлій брудній халупі, яку покинули власники. Тові гидко тут торкнутися будь-чого. Нужник такий, що від його смороду Тові стає недобре — вбогий дашок на кілках, завішений брудною ганчіркою, поруч із купою гною. До цього нужника його мусить вести син. Старий Това підбирає поли довгого плаща, панічно боячись закаляти їх лайном.

Щодня він обіцяє собі поговорити з Ханою і щоразу боїться запитати її: «Чи поїдеш зі мною додому?»

Мабуть, тому, що наперед знає її відповідь.

Ще Това помічає, що протягом цих двох тижнів Якову вдалося прихилити до себе Хаїма. Між ними народилася якась близькість, якісь дивні, неясні стосунки, сповнені взаємної відданості. Хаїм дедалі частіше говорить словами Якова.

Отже, Яків Франк — це людина, яка вкрала у Тови дітей. Сталося щось дуже лихе. Това висипає свої амулети, молиться над ними й зав’язує їх на шиї доньці та онуці.

Това не вірить у вчення Якова. Одного вечора між ним та Яковом трапляється сварка: Това називає Якова зрадником і шахраєм, а той б’є його в обличчя. На світанку Това із сином — засмученим і пригніченим — вирушає додому, навіть не попрощавшись із донькою й онукою. Обурення сповнює його цілу дорогу. Він уже обдумує лист, що його розішле до всіх правовірних громад у Європі. Напише до Моравії та Альтони, до Праги і Вроцлава, до Салонік і Стамбула. Това оголосить війну Якову.

Проте є речі, щодо яких тесть і зять погоджуються: треба дивитися на схід, на Росію. Тут, у Польщі, їхні покровителі поступово втрачають вплив. Обидва — і Това, і Яків — вважають, що завжди слід триматися сильнішого.

Невдовзі після раптового від’їзду Тови посланці вирушають до Москви. На їхньому чолі стоїть Якубовський — щасливий, що знов потрапив у милість. Останнього вечора перед від’їздом біля вежі відбувається спільна вечеря. Яків особисто наливає посланцям вина.

— Ми маємо бути вдячні Першому за те, що він зробив той крок у бік турецької релігії. І Другому — за те, що відкрив Даат Едому, тобто хрещення. Тепер я висилаю вас до Москви, аби ми зробили третій, найважливіший крок.

Кажучи це, він встає і ходить по кімнаті, його висока шапка зачіпає сволоки. Тієї ночі посланці — Воловський, Якубовський та Павловський — злягаються з Ханою. В такий спосіб вони споріднюються з Яковом ще більше, ніж раніше.

Ельжбета Дружбацька пише з монастиря бернардинок у Тарнові останнього листа до отця-каноніка Бенедикта Хмельовського у Фірлеїв

Пані Ельжбета Дружбацька закінчує лист і відкладає перо. Відсуває молитовну підставку, звернену в бік розп’ятого Христа, що висить на стіні, — кожний його зболілий м’яз вона вже знає напам’ять. Лягає навзнак на підлозі, обсмикує коричневу вовняну сукню, схожу на сутану, руки складає на грудях, наче небіжчиця, зір спрямовує в якесь ніщо, яке висить у повітрі. І так лежить. Уже навіть не намагається молитися, слова молитви її мучать, здаються переливанням з пустого в порожнє, перемелюванням всоте одного й того ж зерна, повного куколю, отруйного. Невдовзі їй вдається досягти специфічного стану й залишатися в ньому, доки не задзвонять до вечері. Важко описати цей стан. Дружбацькій вдається просто зникнути.

Єнта, яка присутня завжди, втрачає Дружбацьку з очей. Летить швидко, як думка, до адресата листа, що лежить на столі: якраз мочить спухлі ноги в цебрі. Сидить згорбившись; можливо, задрімав. Його голова схилилась на груди, він, здається, похропує. Ох, Єнта знає: те вимочування ніг уже не допоможе.

Останнього листа ксьондз Хмельовський вже не може прочитати, і він тижнями лежить нерозпечатаним на столі серед інших паперів. Ксьондз Бенедикт Хмельовський, рогатинський канонік, помирає від запалення легень. Якось нетерпляче й необачно він вибіг у сад, щойно засяяло сонце. Наступник Рошка Ізидор, хлопець молодий і недосвідчений, а також покоївка Ксенія зволікали з викликом лікаря аж до наступного ранку. Та й доїхати було непросто: дороги розмокли. Він помер спокійно, гарячка перед самою смертю спала, і він зміг висповідатися та прийняти єлеопомазання. На столі ще довго лежала книга, розгорнута на вражаючій гравюрі. Під нею були віршовані рядки, а поруч — переклад, зроблений рукою ксьондза.

Наступник отця Бенедикта, який прийняв плебанію у Фірлеєві, цілий вечір порядкував папери свого попередника, готуючись переслати їх у курію. Розпечатав і лист від Дружбацької, але не надто знав, хто ця жінка. Проте його здивувало, що ксьондз листувався з жінками: він знайшов цілу скриньку таких листів, старанно впорядкованих за датами і перекладених висушеними квітами, мабуть, аби міль не з’їла папір. Він не знав, що з ними зробити, бо до книг, які йому було наказано спакувати і вислати до львівського єпископства, вони якось геть не пасували. Певний час тримав скриньку біля ліжка й перечитував собі ті листи з приємністю, потім забув про них, заховав скриньку під ліжко, і там, у вогкій спальні плебанії, ті листи зітліли й перетворилися на мишачі гнізда.

В останньому листі Дружбацька писала ще, що найгіршими є два запитання: «чому?» і «навіщо?».

Про повернення Молівди до життя

Молівда схуд і геть не схожий на того Молівду, який був кілька років тому. Гладенько поголений, тонзура майже непомітна, волосся коротко підстрижене. Виглядає молодшим. Його старший брат, військовий у відставці, трохи засоромлений цією зміною. Не розуміє, що сталося з Антонієм на старі літа. У Варшаві подейкують, що він закохався без пам’яті та взаємності в заміжню жінку, а та дала йому фальшиві знаки прихильності. І ось так замакітривши голову Молівді, кинула його. Його брат цього не розуміє, хоче вірити, що це неправда. Вже легше було б збагнути, якби йшлося про честь, про зраду, але якесь там кохання? Поглядає на брата з підозрою. Може, річ у чомусь іншому? Може, хтось його зурочив? Адже йому так добре велося у примаса.

— Я чудово почуваюся. Не дивися так на мене, брате, — каже Молівда і знімає сутану через голову.

Перед монастирем чекає карета, а в ній — одяг для Антонія Коссаковського, якого кличуть Молівдою. Одяг звичайний: штани, сорочка, польський жупан та скромний темний кунтуш, а до того пояс. Усе стримане. Настоятелеві монастиря він запропонував щедру пожертву золотом, але настоятель, здається, трохи розчарований. Молівда-бо здається вельми побожним: молився дні і ночі, лежав хрестом у каплиці, не відходив від ікони Матері Божої, Цариці Світу, яку вподобав. З братами заговорював рідко, в різних монастирських роботах брати участі не хотів, та й до тутешніх порядків звикнути йому було непросто. Тепер він іде попереду свого брата, полковника, рукою тримається за цегляну стіну, його босі стопи в сандаліях дратують брата: ноги мають бути взутими, найкраще — у військові чоботи. Босоніж ходять хіба що селяни чи євреї.

— Я використав увесь свій вплив, щоб ти потрапив до королівської канцелярії. Тебе підтримав сам примас, і це виявилося вирішальним. Усе лихе тобі було пробачено. Тобі дуже пощастило, Антонію. Їм важливо, що ти знаєш мови… Вдячності я ніякої не хочу, роблю це заради спокою душі нашої матері, царство їй небесне.

Коли карета рушає, Антоній зненацька цілує брата в руку і починає плакати. Полковник зніяковіло прокашлюється. Він сподівався, що Антоній повернеться достойно, по-чоловічому, як пасує шляхтичеві. Молодшого брата він вважає невдахою. Що його смикнуло йти до монастиря, коли в країні така розруха? Звідки ті напади меланхолії в час, коли держава під владою молодого і невпевненого в собі короля дедалі більше узалежнюється від цариці?

— Нічого ти, брате, не тямиш. Ти за мурами монастирськими сховався, доки країна у скруті, — каже він докірливо і, сповнений гіркоти, відвертається до віконечка карети.

І продовжує, звертаючись наче не до брата, а до краєвиду за вікном:

— Під час сейму посіпаки посла імператриці витягли за шкірку чотирьох представників Речі Посполитої, наче підлітків. Як наймитів їх виштовхали. І як ти гадаєш, дорогенький, за що? А за те, що протестували проти розширення прав іновірців, яке тут нам хочуть накинути.

Його знов накриває хвиля святого обурення, як тоді, коли вперше почув про це варварство. Повертається до заплаканого брата, який втирає сльози рукавом:

— Вони опиралися й кричали, аж доки зчинився скандал, бо частина депутатів стала на їхній бік. І тоді…

— А хто це з послів до сейму[143] такий відважний, ти їх знаєш? — питає Молівда, який, здається, дещо очуняв.

Полковник, задоволений, що хоч якісь його слова доходять до брата, жваво відповідає:

— Аякже. Залуський, Солтик і двоє Жевуських. Решта присутніх, побачивши на порозі російське військо, озброєне й готове стріляти, почала кричати: «Ганьба, ганьба, образа святого сейму!» Але москалі знали своє і виволокли тих чотирьох із зали. Гладкий Солтик, увесь червоний на лиці, на межі серцевого нападу, намагався опиратися, схопився за якийсь стілець, але і його швидко приборкали. І уяви лише: все за мовчазної згоди решти присутніх! Боягузи, матері їхній грець!

— І що з тими послами? Посадили їх у в’язницю? — питає Молівда.

— Якби ж то лише посадили! — вигукує полковник, уже всім тілом повернувшись до брата. — Просто з сейму до Сибіру їх вислали, а король навіть пальцем не поворухнув!

Вони на мить змовкають, бо карета в’їжджає до якогось містечка й колеса починають торохтіти по бруківці.

— Чого ж вони так наполягають, щоб іновірцям не надавали прав? — питає Молівда, коли колеса знов виїжджають на м’який болотистий ґрунт.

— Як це «чого»? Що ти таке верзеш?

Полковникові бракує слів. Цього братового питання він не розуміє. Ясно ж бо, що єдиний шлях до спасіння — це свята Римська церква. Домагатися прав для усіляких лютеран, євреїв чи аріян — це чиста єресь. Чому Росія встромляє носа в наші справи?

— Де лише я не ступав, — каже Молівда, — там бачив, що Бог, може, і один, але в усіх свій спосіб його славити. І способів цих — без ліку. В різному взутті можна йти до Бога…

— Ось про це не треба розводитися, — каже брат різко. — Це велика пляма на твоєму сумлінні. Добре, що всі вже майже забули про твоє кари гідне минуле.

Він витягує губи, наче хоче сплюнути. Вони не розмовляють майже до самої Варшави.

Брат приймає Молівду у своєму захаращеному холостяцькому помешканні на Сольці, велить йому взяти себе в руки й щонайшвидше братися за нову роботу.

Молівда розпочинає нове життя від гоління. Гострячи бритву, дивиться у вікна, за якими на вулиці збирається неспокійний натовп. Усі перебувають у стані тривожного збудження. Жести стали різкими, високо злітають гучні слова: Бог, Вітчизна, Жертва, Смерть, Честь, Серце… Вимовляють їх із придихом. Увечері знадвору долинають монотонні молитви, що їх читають утомлені, розчаровані голоси. Молитви переривають гучні вигуки.

Свою роботу Молівда починає від переписування та перекладу листів, що їх королівська дипломатія розсилає по цілій Європі. Він пише й переписує їх механічно. І перекладає так само. Спостерігає за всіма тими виявами народного гніву, як за ляльковою виставою. А вистава — про купівлю й продаж. Про світ-ярмарок. Люди вкладають гроші в товари, в усіляку матерію: в маєтки, у владу, яка обіцяє заможність і впевненість у собі, у коштовності, які мають лише один-єдиний сенс — ціну; в наїдки і напої, у злягання. Тобто в усе те, з чого для звичайних людей складається життя. Цього прагне кожен — від селянина до короля. Десь за тим завзяттям і роздиранням на грудях сорочки видніються тепла світлиця та щедро заставлений стіл. Молівді здається, що єпископ Солтик, якого вже нарекли героєм, — то якийсь Герострат, який влаштував пожежу через порожнє марнославство, бо від його начебто героїчного вчинку немає ніякої користі для спільної справи. Молівда не розуміє цього фанатичного опору російським вимогам у справі іновірців. Що б не сказала цариця Катерина, все трактують як удар по Речі Посполитій. Але хіба аж так багато розуму потрібно, щоб збагнути: сам дух часів домагається ширших прав для інших релігій, адже між чорним і білим є сіре, і його — найбільше. У канцелярії короля багато хто думає так, як він.

Повертаючись додому, він придивляється до повій, які навіть у такий неспокійний час не залишають своїх постів на вулиці Довгій, і міркує, чим насправді є життя.

І хоч вони не вміють відповісти на його запитання, він частенько користується їхніми послугами. Відколи Молівда покинув монастир, він панічно боїться залишатися на самоті.

Про мандрівні печери

Якщо вийти з містечка на південний схід, дорога веде спершу крізь густий ліс, у якому, крім дерев, росте біле каміння. Росте повільно, але колись, коли земля постаріє, воно цілком вирине на поверхню; ґрунт більше не буде потрібен, бо не залишиться людей, бовванітимуть лише білі скелі. І виявиться, що вони — кості землі.

Помітно, що ґрунт одразу за містом стає інакшим: темно-сірим, шорстким, повним дрібних легких камінців, схожих на перемелені кісточки. Ростуть тут сосни й висока жовтоквітна дивина, у відварі якої селянки миють волосся, щоб стало світлішим. Сухі трави шарудять під ногами.

Відразу за лісом починаються білі скелясті узгір’я, на яких виростають руїни замку. На перший погляд здається, що той замок — щось нерукотворне, що будувала його та ж сила, та сама рука, що розкидала тут кам’яні брили. Ця споруда схожа на фортецю балакабенів — тих безногих створінь, підземних багатіїв, про яких пишуть мудреці у святих книгах. Так, це напевне їхні володіння, як і вся місцевість довкола Ченстохови — чудна, скеляста, повна таємничих переходів і схованок.

Ездра, прихильний до них єврей з Ченстохови, найбільшу цікавинку притримав на завершення: це печера.

— Ну, як? — тріумфально питає Ездра, всміхаючись пожовклими від тютюну зубами.

Вхід у печеру ховається в кущах, якими заростають узбіччя. Ездра запрошує їх усередину, наче то якась його резиденція. Але їм досить встромити в отвір голову: всередині однаково нічого не видно. Ездра звідкись дістає смолоскип і викрешує вогонь. Вони ступають кілька кроків. Отвір за ними зникає, і полум’я вихоплює з темряви вологі стіни, дивні, красиві, лискучі, наче збудовані з не знаного людині матеріалу — гладенького мінералу, який застиг краплями й бурульками. Поверхня його — красивого рудуватого кольору, посмугована білими й сірими жилками. І що глибше вони входять, то живішою здається та печера; вони неначе мандрують кишками, шлунком і нирками. Звук їхніх кроків відбивається від стін громом і повертається тисячними відлуннями. Раптом звідкись дмухає вітер і гасить їхній простенький смолоскип. Їх огортає темрява.

— Ель Шаддай, — каже раптом пошепки Якубовський.

Вони завмирають, чути їхнє сполохане неглибоке дихання, шум крові в жилах, биття серця. Чути, як у Нахмана Якубовського бурчить у животі, як Ездра ковтає слину. Тиша така густа, що на шкірі відчутний її холодний слизький дотик. Так, тут, безперечно, є Бог.

Звєжховська, яка природним чином стала на чолі товариства, розселеного в Ченстохові, готує щедрий дар для настоятеля: срібні підсвічники та кришталеву люстру. Усе таке дороге, аби настоятель пішов назустріч проханню. Адже вони вже ходили цілим товариством на прогулянки довкола монастиря. Чи так уже важко дозволити їм піти ще трохи далі? Настоятель вагається, але блиск срібла та іскри кришталю його переконують. Гаразд, каже він. Монастирю потрібні гроші. Але все має відбутися непомітно: лише Яків та двоє його товаришів. Хана з дітьми залишається у фортеці.

І ось настав цей день — 27 жовтня 1768 року. Напередодні були уродини Яковового сина Юзефа. Володар уперше виходить поза мури містечка. Одягає довгий плащ Чернявського, насуває шапку на очі. На виїзді з містечка їх чекає віз і мовчазний селянин, який повезе їх курною вибоїстою дорогою.

Яків входить до печери сам і велить товаришам чекати. Чернявський та Якубовський розбивають біля входу невеличкий табір, але багаття ледве тліє. День дощовий, мокрий. Від сльоти їхні капоти стають вологими. Якова немає аж до вечора. Над кволим вогнем репають яблука, настромлені на прутики.

Вже западає темрява, коли Яків з’являється в отворі печери. У сутінках його обличчя видно невиразно. Яків каже їм іти швидко, і вони поспішають, спотикаючись об каміння та власні ноги; очі звикли до темряви, а ніч чомусь ясна: чи то туман розсіює світло зірок і місяця, чи тутешня земля кольору висохлих кісток так світить. Селянин на возі, що чекає їх біля дороги, вже мокрий і злий. Вимагає доплати. Він не знав, що це триватиме так довго.

Яків усю дорогу не каже ні слова. Починає говорити аж у кімнаті біля вежі, скинувши з плечей мокрий плащ:

— Це та сама печера, в якій Шимон бар Йохай з сином ховалися від римлян, а Бог чудесним чином годував їх і зробив так, аби одяг їхній ніколи не нищився. Це тут Шимон бар Йохай написав Зогар. Ця печера прийшла сюди слідом за нами з Хеврона. Знайте це. Там глибоко, на самому дні, є могили Адама і Єви.

Западає тиша, в якій слова Якова неначе вмощуються. Здається, ніби над ним із шурхотом пересуваються всі карти світу, обертаються, прилягають одна до одної. Це триває доволі довго, потім починаються покашлювання, хтось зітхає. Схоже, нарешті запанував лад. Яків каже: заспіваймо. І вони співають: усі разом, як співали колись в Іваному.

На ніч із Яковом залишаються дві жінки. Іншим, хто живе в містечку, наказує таке: обом братам Матушевським і Павловському — зійтися з Воловською, дружиною Генрика. Наступної ж ночі Зофія Якубовська, яка вже не годує донечку грудьми, має лягти з Павловським, обома Воловськими, а ще Яскером.

Про невдалу місію та історію, яка бере в облогу монастирські мури

Щаслива життєва смуга Нахмана триває недовго. Ретельно підготована місія до Москви закінчується цілковитим фіаско. До посланців — Якубовського та Воловського — там поставилися наче до злочинців, убивць і зрадників. Усе тому, що їх випередили чутки про месію, ув’язненого в Ченстохові. Їм не вдалося ні з ким зустрітися, не допомогли й щедрі подарунки. Врешті-решт їх вигнали звідти, як шпигунів. Вони повернулися з порожніми кишенями й без жодних новин. Яків їх покарав. Звелів їм стати перед товариством босоніж, у самих сорочках, а потім навколішки просити пробачення в усіх за свою бездарність. Нахман Якубовський пережив це легше, ніж Францішек Воловський. Маріанна Воловська розповідала згодом іншим жінкам, що її чоловік плакав уночі через сором і приниження, хоча посланці нічим не завинили в тому, що сталося. Їм здається, що супроти них став цілий світ, ціла Європа. В’язниця в Ченстохові після всього, що сталося, здається Нахманові затишним домом, тим більше, що Володар тепер може вільно виходити до містечка й навіть на довгі прогулянки до печери. Будь-хто з товариства може з ним побачитися.

Тепер вдень кімната в підніжжі вежі перетворюється на канцелярію. Яків диктує листи до правовірних на Поділлі, у Моравії та Німеччині, розповідає їм про Шехіну, приховану в ясногірській іконі, закликає їх масово хреститися. Тон цих листів з місяця на місяць стає дедалі апокаліптичнішим. Іноді в писаря — Якубовського або Чернявського — під час писання тремтить рука. Вечорами ж канцелярія перетворюється на світлицю, схожу на ту, що була в Іваному. Після наук залишаються обрані, і починається «гасіння свічок». Одного осіннього дня 1768 року під час ритуалу починають грюкати отці-пауліни, аж доки не вивалюють двері світлиці. В темряві, однак, не видно майже нічого. І все ж того, що вони таки побачили, достатньо, аби наступного дня настоятель викликав до себе Якова під конвоєм і заборонив йому приймати в себе будь-кого, крім найближчих родичів.

— Жодних більше жінок у монастирі, жодних молодиків, — каже настоятель і затуляє обличчя руками.

Якову знову заборонено виходити в містечко. Але, як воно часто буває, поступово ця заборона — не без впливу щедрих пожертв — стає дедалі менш категоричною. Часи стають непевними, і настоятель велить зачиняти браму монастиря на цілу ніч. І лише хвороба Хани так зворушує його, що він дозволяє їй та дітям цілодобово перебувати в офіцерській кімнаті.

Про те, що щось діється на Поділлі, біля турецького кордону, вони довідуються від Яскера Королевського, шурина Павловського, який кружляє з листами Поділлям і пильнує. Його батько, який шиє намети в Королівці, — дивна річ — отримав від польських панів велике замовлення. Це, вочевидь, означає одне: готуються великі рухи військ. Невдовзі Рох підтверджує слова Яскера: в містечку Барі почалося шляхетське повстання проти короля, який веде перемовини з Росією. Рох зворушено розповідає, що на знаменах повстанців, званих конфедератами, зображена наша Матір Божа з Ченстохови — та сама, з темним обличчям і Дитятком на руках, — і носять вони плащі з хрестами і чорним написом: «За віру і свободу». Кажуть, королівське військо, вислане проти конфедератів, або відступає перед їхнім релігійним запалом, або переходить на їхній бік. Рох підшиває надірвані ґудзики старого мундира і пуцує зброю, як і всі вояки гарнізону. Під мурами монастиря складають каміння, лагодять порослі бур’янами бійниці.

Сонну досі Ченстохову починають наповнювати євреї-втікачі з Поділля. Там вибухнуло гайдамацьке повстання, і вже почалися погроми. Тож утікачі рушили до християнської обителі, вірячи, що тут немає місця жодному насильству. До того ж тут ув’язнений єврейський нібито-Месія. Вони несуть на вустах страшні оповіді про роз’ятрених кривдою гайдамаків, від чиїх рук не втечеш. Про нічні заграви пожеж у селах. Коли режим настоятеля дещо м’якшає, Яків щодня виходить до втікачів, кладе їм руки на голови: вже давно розійшлася чутка, що він має дар зцілювати.

Ціле Вєлюнське передмістя перетворилося на табір, люди таборують на вулицях, на вузькому ринку. Отці-пауліни приносять їм свіжу воду з монастиря, бо кажуть, криниці забруднені, і люди бояться зарази. Щоранку роздають ще теплі хлібини з монастирської пекарні та яблука, які цього року щедро вродили.

Нахман Якубовський зустрічає в тому таборі знайомих хасидів. Ці сироти, що лишилися без Бешта, поглядають на людей Якова недовірливо. Тримаються разом. Урешті-решт беруться дискутувати з правовірними, галасливо й затято. Голоси дискутантів, які цитують Ісаю, Зогар, линуть понад мурами, і їх можна почути з вежі Якова.

З нагоди хрещення малого Юзефа Яків влаштовує в містечку великий бенкет. Їсти й пити може кожен, байдуже, хрещений він чи ні. Не менш гучним є весілля Якуба Ґолінського, якому Володар за його віру й відданість призначив у дружини Маґду Єзерянську, вдвічі за нього молодшу. Шлюб відбувається у нещодавно відновленій каплиці новіціату в монастирі; настоятель великодушно їх туди впускає. Урочистість красива: не чути ще гуркоту гармат, які невблаганно наближаються до Ченстохови, зате лунають співи отців-паулінів, задоволених, що монастир отримає багату пожертву.

Невдовзі з’являється чутка, що у внутрішні польські суперечки втрутилася Росія і її військо наближається зі сходу. Це війна. Відтепер новини з кожним днем усе гірші. Щодня до Матері Божої Ясногірської приходить дедалі більше людей, які вірять, що під її опікою з ними нічого лихого не станеться. Каплиця переповнена, люди лежать хрестом на холодній долівці, повітря густе від молитов. Коли змовкають співи, здалеку, з-за обрію, долинає низький зловісний гуркіт вибухів.

Наляканий цим усім Яків наказує Янові Воловському мчати до Варшави по Авачу, яка поїхала туди на науку до Воловських. Згодом шкодує про це рішення. Її вигляд Якова дивує: Авача поїхала худою дівчинкою з кісками, обгризеними нігтями й долонями, обдертими від дряпання на мур, а повернулася чемною й красивою панною. Волосся зібране у високий кок, сукні з декольте (хоч і прикритим хустинкою) переливаються барвами. Щоразу, коли вона виходить на коротку прогулянку монастирськими мурами, всі погляди звернені до неї. Її присутність не надто подобається ченцям, забагато уваги вона притягує. Батько тримає її в офіцерській кімнаті й дозволяє доньці виходити лише після заходу сонця, та й то під чиїмось пильним наглядом.

Через два тижні після її приїзду до монастиря прибувають конфедерати на чолі з таким собі Пулаським. Одного дня вони входять у ясногірську фортецю, наче в заїжджий двір, розташовуються з кіньми, возами, гарматами. Монахи перелякані на смерть. Прибульці виганяють прочан і встановлюють свої військові порядки. Фортецю негайно зачиняють, відвідувати Якова більше неможливо, та й йому не можна виходити в місто. З ним залишилися Хана, Авача та хлопці, а також обоє Звєжховських, Матушевські та Нахман Якубовський як посланець. Ченців виселяють з одного з крил монастиря, тепер тут квартируватиме військо. Паломники через певний час з’являються знов, але тепер посвіжілі, повні ентузіазму солдати з гарнізону перевіряють кожного, чи він, бува, не російський шпигун. Рох, який став командиром прибрамної сторожі, не має більше часу на балачки з Яковом. У нього тепер інші клопоти: він стежить, аби щовечора вчасно доставляли пиво й вино для солдатів. Містечко аж оживає, силкуючись солдатів нагодувати, одягнути й розважити.

Казімеж Пуласький виглядає молодо, наче хлопець, якому щойно засіявся вус. Неможливо повірити, що він — досвідчений командир. Він, схоже, і сам це розуміє, бо намагається додати собі солідності важким військовим плащем, який робить його худорляву постать масивнішою.

У нього не надто багато нагод повоювати. Російські загони нишпорять довкола фортеці, як лис біля курника. Підходять і відходять. Люди вірять, що їх відлякує Матір Божа на знаменах, які вивісили на мурах.

Пуласького, який вже починає нудьгувати в зачиненому монастирі, інтригує чоловік у високій шапці, який рідко виходить з вежі, та його красива таємнича донька, про яку в гарнізоні вже ходять легенди. Пуласького не надто цікавлять церковні справи, та й єресями він не вельми цікавиться. Чув лише, що той чоловік — єврейський єресіарх, в’язень монастиря. Водночас — ревний католик, як запевнив його настоятель. Щоранку він бачить в’язня на месі. Його щира молитва, його сильний голос, яким Яків співає «Отче наш», викликають у Пуласького повагу і симпатію. Одного разу він запрошує Якова з сім’єю на вечерю. Але приходить сам лише Яків, високий, ставний. Говорить із ледь відчутним іноземним акцентом. Небалакучий, розважливий. Розмовляють про те, що може статися, про Росію, про політику короля. Пуласький розуміє, що цей королівський в’язень мусить бути обережним і змінює тему, бо розмова не клеїться. На запитання про доньку Яків Франк відповідає, що та мусила залишитися з хворою матір’ю. Пуласький, схоже, розчарований. Але наступного разу Яків бере з собою Авачу, і вечір вдається чудово. Запрошено й інших офіцерів, які в присутності такої красивої (дарма що сором’язливої й мовчазної) молодої особи аж променяться гумором і кмітливістю. Вино смачне, а курятина нагадує на смак дичину.

Приємні товариські вечори закінчуються, коли до Ченстохови зі своїми підрозділами прибуває пан Любомирський. У місті подейкують, що він ще гірший, ніж росіяни. Немилосердно грабує довколишні села, його солдати ґвалтують жінок, селяни називають його гуситом. Загони Любомирського контролюють чималу територію і таки відтісняють росіян, але не надто слухаються наказів командування конфедератів і поступово перетворюються на банду грабіжників.

Коли Любомирський з’являється в монастирі, Яків ховає Авачу в ченців і забороняє їй виходити, доки ті розбійники не зникнуть. Любомирський влаштовує в гарнізоні гучні пиятики й кепсько впливає на солдат Пуласького. Лише стара гарнізонна сторожа дивиться на молодого князя захоплено.

— Отакий нам потрібен провідник, — каже Рох, частуючи Якова тютюном, отриманим від князя. — Ми прогнали б росіян, як паршивих псів.

Яків мовчки бере пучку тютюну. Одного вечора князь напідпитку гупає у двері Якова, і той змушений його прийняти. Просить у Якова поради у справах, пов’язаних з жінками. Його погляд нервово блукає кімнатою, мабуть, шукаючи однієї з них — тієї, про яку всі тут стільки говорять.

У фортеці перебувають і солдати королівських загонів, що їх узяли в полон конфедерати. Ті служать неохоче. Один з них, капітан мірівської гвардії[144], трьох офіцерів якої росіяни вже вбили, якось також прийшов до Якова питати поради. Відтоді це ввійшло у звичай: багато хто приходить радитися до цього мудрого чи то єврея, чи то неєврея, якогось не зовсім зрозумілого пророка, ще таємничішого через факт ув’язнення в такому дивному місці. Той капітан, невисокий, світловолосий і чарівливо ввічливий, довірливо питає Якова, що йому робити: він молодий і боїться смерті. Вони сидять на камінні, нахилившись один до одного, з північного боку вежі, де солдати зазвичай справляють нужду.

— Скажи-но мені, пане: чи тікати мені до Варшави, звідки я родом, і стати дезертиром і боягузом, чи воювати й лягти кістьми заради вітчизни?

Порада Якова — дуже конкретна. Офіцер має йти на ринок у Ченстохові й там накупити різних дрібних коштовних речей: годинників, перснів. Зараз війна, тож усе те коштуватиме недорого. Це буде його гарантією на випадок чогось поганого.

— Війна — це така суміш ярмарку і нічного жахіття, — каже йому Яків Франк. — Кидай довкола себе ці фанти, відкуповуйся від першої лінії фронту, доплачуй за кращий харч, дбай про себе. Отак і від смерті відкупишся. Немає ніякого геройства в тому, щоб дозволити себе вбити.

Він поплескує молодого офіцера по плечах, а той на мить занурює обличчя в його комір.

— Як же мені страшно, пане.

Про відхід їмості Хани в лютому 1770 року та про місце її вічного спочинку

— Мені це здається дивацтвом, — каже настоятель. — Не наполягатиму, в’язень не наш, а святої Церкви, але я цій жінці, як охрещеній, підшукав би місце на кладовищі в місті. Ми тут мирян не ховаємо.

Настоятель визирає у вікно й бачить, як перед каплицею вправляються з шаблями вже дещо підстаркуваті конфедерати. Монастир тепер нагадує суцільний гарнізон. Якубовський кладе на стіл мішечок, як зазвичай.

Хана другий день лежить в офіцерській кімнаті біля вежі. Всім здається, що це вже дуже довго. Нікому немає спокою, доки тіло її не віддане землі. Якубовський вже не вперше йде до настоятеля, щоб попросити дозволу поховати небіжчицю в печері. Так уже робили не раз, коли хтось помирав. Там поховали й маленького Якуба. Але Хана — не мала дитина і не якийсь нікому не знаний неофіт. Вона — дружина Якова Франка.

Хана померла від журби. Торік вона народила донечку, якій дали ім’я Юзефа Францішка. Дитина, щойно охрещена, померла. Спершу Хана слабшала через незрозумілу кровотечу, яка ніяк не припинялася після останніх пологів. Потім додалися гарячка й болісні набряки кісток. Звєжховська, яка її доглядала, казала, що то через холод, яким тягне від каміння. Не допомагали й пухові перини, прислані з Варшави. Волога була повсюдною. Ханині суглоби так спухли, що вона вже не могла їх згинати. Потім помер маленький Якуб. Дітей поховали без священника, в печері, тишком-нишком, але після тих двох смертей Хана вже не встала на ноги. Яків звелів Воловському забрати Авачу до Варшави, а хвору Хану в Ченстохові якомога частіше виносити на сонце. Лише тоді стало помітно, яка вона бліда й виснажена. Її шкіра, зазвичай світло-оливкова, стала сірою, наче вкритою шаром попелу. Певний час їй допомагав відвар із вербової кори, яку дівчата приносили з довколишніх полів. Верба росте там рядами уздовж меж. Світлі галузки вистромлюються з товстих безформних стовбурів. «Яке це потворне дерево, та верба, — казала Хана. — Розкарячене, зачухане, ніби стара баба-каліка». І все ж певний час допомагала їй та бридка рослина. Жінки зрізали гілки і здирали з них кору. Вдома її заварювали у воді, а відвар давали пити недужій. Намагався лікувати Хану й один із отців-паулінів: натирав її горілкою з медом, але й ті процедури не зарадили.

Тепер стало холодно й вогко. Земля пахне тривожно, якось могильно. З полів біля Ченстохови видно далекий обрій, схожий на струну, натягнуту між небом і землею; на тій струні вітер виграє той самий монотонний, тужливий звук.

Ніхто не наважується зазирнути до Якова. Всі стоять, з’юрмившись на сходах, бліді, з тонкими темними вустами, з тінями під очима після недоспаних ночей. Ніхто ще з учора нічого не їв, горщики стоять холодні; навіть діти принишкли. Якубовський притулився щокою до стіни цієї клятої вежі. Його штовхає одна з жінок, тож він кладе долоні собі на чоло й починає молитися, до нього приєднуються всі решта. Навіть якщо небо збудоване з такого ж мокрого шорсткого каменю, міркує він, то й тоді його молитва проб’ється крізь нього слово за словом. Спершу вони читають «Отче наш», а далі співають «Іґадель».

Всі очі звернені на нього, Нахмана-Пьотра Якубовського. Лише йому одному Володар дозволив би ввійти. Тож Нахман відхиляє важкі двері на примітивних петлях. Відчуває, як інші напирають на нього ззаду, силкуючись зазирнути досередини. Мабуть, сподіваються чуда: що Володар у білих шатах літає у повітрі, тримаючи живу, сяйливу їмость на руках. Яків тамує зітхання, яке готове щомиті перетворитися на схлипування: знає, що мусить себе опанувати, бо ж будь-яку його дію повторять інші. Прослизає крізь вузьку щілину дверей і зачиняє їх за собою. Свічки вже давно згасли, горить лише одна громниця. Їмость лежить, як лежала: не воскресла, нічого не змінилося. Певне лише одне: вона точно небіжчиця. Її щелепа опала, рот ледь розкрився, повіки опущені, відблиск свічки грає у вузьких щілинках очей. Шкіра Хани сіра, темнувата.

Поруч лежить Яків — оголений, якийсь змарнілий, кутастий, також темний, хоч волосся на його тілі геть сиве, сплутане, як у собаки; очі запалі. Його худі стегна торкаються Хани, рука лежить на її грудях, наче обіймаючи. Якубовському на мить здається, що Яків теж помер, і його заливає гаряча хвиля, він падає навколішки біля ложа, не відчуваючи колінами удару об кам’яну долівку, і вже не може стримати сліз.

— Невже ти справді вірив, що ми не помремо? — питає його Яків, піднімаючись із ложа. Він дивиться на Нахмана, в його очах не видно відблиску свічки, вони — наче вхід у печеру. Запитання, на яке Якубовський не відповідає, звучить іронічно, знущально. Якубовський опановує себе, виймає зі скрині свіжу сорочку, вовняну турецьку туніку і починає одягати Якова.

Процесія вирушає за мури наступного дня вдосвіта. Близько полудня вони вже біля печери Макпеля. Двоє Воловських, Павловський і Матушевський важко вносять труну досередини.

Рештки. Облога