Книги Якова

Про те, як з утоми Бога постає світ

Буває так, що Бога мучать його ясність і тиша, його нудить від нескінченності. Тоді він, наче велетенська чутлива устриця, чиє тіло, таке беззахисне й вразливе, відчуває найменші коливання часточок світла, стискається, вивільняючи трохи місця, де одразу з нічого виникає світ. Спершу світ нагадує плісняву, він мереживний і білий, але швидко росте, окремі нитки сплітаються, творячи міцну тканину. Нарешті він твердне й починає набувати барв. Усе це супроводжує низький ледь чутний звук, похмура вібрація, яка змушує атоми тривожно дрижати. І саме з цього руху постають часточки, а згодом — піщинки й краплини, що ділять світ навпіл.

Зараз ми на боці піску.

Очима Єнти бачимо низький обрій і велетенське помаранчево-золоте небо. Здоровенні мішкуваті купчасті хмари пливуть на захід, ще не знаючи, що за мить проваляться в безодню. Пустеля — червона. Навіть найменші камінці відкидають довгі розпачливі тіні, якими неначе намагаються зачепитися за твердь.

Кінські й ослячі копита майже не залишають слідів, ковзають по камінні, збиваючи хіба що трішки куряви, яка тут-таки осідає, вкриваючи кожну відмітину, кожну подряпину на поверхні землі. Тварини сунуть поволі, втомлені цілоденним переходом, із похиленими головами, наче в трансі. Їхні спини звикли до тягарів, які щоранку після нічного привалу знов притискають їх до землі. Хіба що віслюки щоразу влаштовують рейвах, роздираючи світанок сповненим жалю і подиву вереском. Але зараз навіть вони, природжені бунтівники, змовкли, сподіваючись довгожданого спочинку.

Поміж усім сновигають люди, стрункі на тлі масивних, спотворених вантажами обрисів тваринних туш. Наче стрілки, що позбулися своїх циферблатів, вони тепер самочинно відмірюють хаотичний, свавільний час, якого не приборкає жоден годинникар. їхні довгі колючі тіні простромлюють пустелю, шпигають дедалі густіші присмерки.

Багато з них мають на собі довгі світлі плащі, голови їхні обмотані тюрбанами, колись зеленими, а тепер вибляклими на сонці. Інші сховалися під широкими крисами капелюхів, їхні обличчя нічим не відрізняються від тіней, що їх відкидає каміння.

Це караван, який кілька днів тому вирушив зі Смирни[44] і рухається на північ, до Константинополя, аби згодом завернути на Бухарест. Дорогою він розділятиметься і знов з’єднуватиметься. Частина купців відокремиться вже через кілька днів у Стамбулі, вони попрямують через Салоніки та Софію до Греції й Македонії, інші йтимуть аж до Бухареста, а декотрі мандруватимуть до самого кінця, вздовж Прута, до польського кордону, щоб перейти його вбрід через мілкий Дністер.

На кожному привалі треба знімати зі спин тварин вантажі й уважно передивлятися все, що лежить старанно запакованим на возах. Деякі товари — як-от партія довгих турецьких люльок — надзвичайно крихкі. Кожна люлька обмотана клоччям і додатково загорнута в полотно. Є трохи турецької зброї, є парадна кінська упряж, є килимки і ткані пояси, якими шляхтичі підперізують свої жупани.

Ще їде бакалія в дерев’яних скринях, ретельно захищених від сонця, різні тканини, ба навіть лимони та помаранчі, ще трохи зелені, аби не зіпсувалися за час подорожі.

Один вірменин, такий собі Якубович, який приєднався до каравану в останню мить, везе на окремому возі предмети розкоші: ткані доріжки й розкішні турецькі килими. Тепер трясеться над цим товаром, дратується через кожну дрібницю. Він уже міркував про те, щоб сісти на корабель і все перевезти зі Смирни до Салонік за два дні, але сьогодні морська торгівля небезпечна, можна потрапити в неволю, розмови про це повертаються щоразу, коли караван зупиняється перепочити біля багаття.

Нахман Самуель бен Леві з Буська саме присів собі, тримаючи на колінах пласку скриньку. Він везе тютюн, спресований у тверді плитки. Його небагато, але Нахман сподівається хорошого прибутку, бо тютюн якісний і купив він його недорого. У спеціально пошитих кишенях має ще й інші дрібні, але цінні речі: красиве каміння, переважно бірюзу, а ще кілька довгих щільно спресованих паличок смоли для паління, яку додають до тютюну і яку так любить Мордехай.

Вони збирали караван кілька днів, тим часом бігаючи різними турецькими установами, аби за щедрий бакшиш[45] отримати ферман — наказ турецьким урядовцям, аби ті дорогою пропускали караван.

Саме тому він такий втомлений і ніяк не може відновити сили. Найбільше його тішить краєвид кам’янистої пустелі. Він покидає табір і йде подалі від людського гамору. Сонце вже так низько, що каміння відкидає довгі темні тіні, схожі на земні комети, які, на відміну від небесних, складаються з пітьми, а не світла. І міркує Нахман, який в усьому бачить знаки, яке майбутнє провіщають ті земні тіла, яку пророкують долю. А оскільки пустеля — то єдине на землі місце, де час завертає, робить петлю, а потім виривається вперед довгими стрибками, наче сита сарана, декому вдається побачити там майбутнє. Саме так бачать Нахмана очі Єнти: Нахман уже старий, висохлий, як тріска, згорблений. Сидить біля невеликого віконечка, яке впускає небагато світла, товсті мури дихають холодом. Його рука, в якій він тримає перо, виразно тремтить. У піщаному годиннику, що стоїть біля каламаря, пересипаються останні піщинки: Нахманів кінець уже близько, але він уперто пише.

Це правда: Нахман не може спинитися. Це наче сверблячка, яка вщухає лише тоді, коли він починає вкладати хаос думок у речення. Скрипіння пера його заспокоює. Слід, який воно залишає на папері, дарує йому таку насолоду, немовби він їсть найсолодші фініки чи куштує рахат-лукум. Тоді все стає прозорим, точним, упорядкованим. Адже Нахманові завжди здавалося, що він є частинкою чогось великого, неповторного, єдиного. Чогось, чого ніколи не було й не буде. До того ж він пише це все для тих, які ще не народилися, а вони хотітимуть знати.

Він завжди має при собі письмове приладдя — оцю пласку дерев’яну скриньку. Вона непримітна, але всередині — якісний папір, пляшечка з чорнилом, пісок в окремій щільній коробочці, запас пер і ніж, аби їх гострити. Нахманові багато не потрібно, він сідає на землі, розкладає скриньку, яка перетворюється на низенький турецький столик, — і для писання все готово.

А проте відколи він почав супроводжувати Якова, дедалі частіше ловить на собі гострий, докірливий погляд. Яків не любить скрипіння пера. Якось він зазирнув йому через плече. Добре, що Нахман якраз вів підрахунки. Яків зажадав, аби Нахман не записував того, що він каже. Довелося запевнити, що він нічого не занотовує. Але одне запитання ніяк не йде йому з голови: чому?

— Чому це так? — запитав він Якова одного разу. — Адже ми співаємо: «Дай мені голос, дай мені мову й слова, аби міг я сказати правду про Тебе». І це — з Хемдат Ямім[46].

Яків насварив його:

— Не кажи дурниць. Якщо хтось хоче здобути фортецю, для цього замало слів, марної балаканини — він мусить піти туди з військом. Так само й ми мусимо діяти, а не говорити. Хіба мало наші діди наговорилися, нагорбилися над письменами? І що — допомогли їм ті балачки? Який був із цього плід? Краще бачити очима, ніж говорити язиком. Мудрагелі нам не потрібні. Якщо побачу, що ти пишеш, дістанеш від мене по голові — може, тоді очуняєш.

Нахман, утім, робить своє. Його головний твір називається «Життя Найсвятішого Шабтая Цві»[47] (хай буде благословенне його ім’я). Він пише його радше задля порядку, просто складає докупи факти, більш і менш відомі; деяким додає мальовничості — але хіба ж то гріх? Навпаки, так краще запам’ятаються. На самому дні скриньки в нього лежить іще один пакунок — це аркуші, які він зшив власноручно грубою дратвою. Таке собі, рештки. Він списує їх потай. Подеколи зупиняється, бо його мучить думка, що читач цих записів знатиме, хто їх писав. За літерами завжди чаїться чиясь рука, з-за написаних речень визирає чиєсь обличчя. Бо ж і в Торі є чиясь сильна й велика присутність, і її правдивого імені не можна записати жодними, навіть найбільшими позолоченими літерами. А проте Тора і цілий світ складаються з імен Бога. Кожне слово є його іменем, кожна річ. Тора зіткана з імен Бога, наче велика тканина Аріга, хоча, як записано у Книзі Йова, «жоден смертний не знає її ладу»[48]. Ніхто не знає, де основа, а де піткання, який візерунок міститься на її лицьовому боці та як він пов’язаний з тим, що видно на звороті.

Ребе Елеазар, дуже мудрий кабаліст, уже давно здогадався, що частини Тори дійшли до нас у неправильній послідовності. Адже якби послідовність була правильною, кожен, пізнавши її порядок, відразу став би безсмертним, зміг би оживляти померлих і творити чудеса. І саме тому — аби зберегти лад цього світу — ті фрагменти переплутано. Не питай, хто це зробив. Ще не час. Але лише Святий здатний відновити послідовність.

Нахман бачить, як з-поза його «Життя Найсвятішого Шабтая Цві», з того жмуту аркушів, зшитих грубою ниткою, визирає він сам — Нахман Самуель бен Леві з Буська. Бачить себе: худорлявого, невисокого, непримітного вічного мандрівника. І записує себе на папері. А назвав він ці нотатки рештками — бо вони наче стружка, тирса, що залишається після витісування важливіших речей. Крихти — ось що таке наше життя. Те його писання на колінах, на кришці подорожньої скриньки, в пилюці, на вітрі є не чим іншим, як тіккýном — лагодженням світу, латанням дір у тканині, що повна сплутаних візерунків, кучериків, вузликів і швів. Саме так треба розуміти це химерне заняття. Одні лікують людей, інші будують будинки, ще інші вивчають книги і переставляють місцями слова, аби видобути з них істинний сенс. А Нахман пише.

Рештки, або про те, як з утоми подорожжю постає оповідь. Написав Нахман Самуель бен Леві, рабин з Буська. Про те, звідки я взявся

Так починається дещо плутаний рукопис Нахмана. Сам автор любить перечитувати ці перші сторінки. Тоді йому здається, ніби він певніше ступає по землі, ніби ноги міцніше його тримають. Він зголоднів, тож вертається до табору і приєднується до супутників. Турки-провідники й носії саме закінчили молитву і теревенять, готуючись до вечері. Вірмени перед трапезою заплющують очі й розмашисто осіняють себе знаком хреста. Нахман разом з іншими євреями молиться квапливо й абияк. Вони голодні. Порядно помоляться вже вдома. Мандрівники сидять невеликими гуртиками, не відходячи далеко від свого товару і свого мула, але всі одне одного добре бачать. Утамувавши перший голод, зав’язують розмову, проскакують перші жарти. Швидко опадають сутінки, якась хвилина — і темно, доводиться запалювати олійні лампадки.

Нахманові доводиться встати. Тільки-но сідає сонце, відразу стає нестерпно холодно — не так, як у місті, де розігріті мури ще певний час втримують спеку і сорочка вечорами липне до спини. Він бере лампадку і вкривається бархановою накидкою. Носії грають у кості, ще трохи — і спалахне сварка. Небо вже всіяне зорями, і Нахман мимохіть визначає сторони світу. На півдні — Смирна, або ж Ізмір, як її називає ребе Мордке. Звідти вони вирушили позавчора. Вся вона — гармидер різнобійних кутастих будівель, нескінченний безлад дахів, що його подекуди гамують стрункі голки мінаретів або — зрідка — куполи християнських храмів. І здається йому, що в темряві чутно з-за обрію голос муедзина, напористий і жалібний. От-от із каравану йому відповість другий, і повітря миттю сповнить мусульманська молитва, яка має бути гімном і похвалою, а звучить як плач.

Нахман дивиться на північ і бачить там, далеко, десь у звоях пітьми, невеличке містечко серед боліт. Небо над ним — таке низьке, що ледь не настромлюється на вежу костелу. Містечко здається геть безколірним, ніби збудоване з торфу й притрушене попелом.

Моя молодість

Про караван і про те, як я зустрів ребе Мордке

Моє повернення на Поділля і дивне видіння

Про мандрівку з Мордехаєм до Смирни в пошуках причини сну про козячі бібки

Про чужого весільного гостя в білих панчохах і сандаліях

Чужий, що входить до кімнати, має схилити голову, тож перше, що впадає в очі, — його одяг, а не обличчя. На ньому запилюжений світлий плащ (у Польщі таких не носять), на ногах — заболочені білі панчохи й сандалії. На плечі в нього висить шкіряна торба, вишита кольоровими нитками. Коли він з’являється, розмови вщухають. І лише коли він піднімає голову і світло лампад падає на його обличчя, тишу прорізає вигук:

— Нахман! Це ж наш Нахман!

Це не всім зрозуміло, тому прокочується шепіт:

— Який Нахман, що за Нахман? Рабин з Буська?

Його одразу ведуть до Еліші, де сидять старші: ребе Гірш із Лянцкоруня, ребе Моше з Підгайців, видатний кабаліст, а також Зальман Добрушка з Просніца. Там двері за ними зачиняються.

Серед жінок починається рух. Хая з помічницями ставлять горілку, гарячий борщ і хліб із гусячим смальцем. Її молодша сестра наливає в миску води, щоб подорожній вмився. Лише Хая має право входити до чоловіків. Вона дивиться, як Нахман старанно миє руки. Бачить невисокого худорлявого чоловіка, що звик горбитися, з м’яким обличчям і опущеними кутиками вуст, через що гість здається вічно сумним. У нього довге шовковисте каштанове волосся і світло-руда борода. Довгасте обличчя виглядає ще молодо, хоч від очей вже розбігаються промені зморщок — Нахман завжди мружить очі. Під світлом лампад його щоки набувають помаранчево-червоних барв. Сідаючи до столу, Нахман знімає сандалії — геть недоречні в цю дощову пору на Поділлі. Хая дивиться на його великі кістляві стопи у брудних світлих шкарпетках. Думає про те, що ці стопи примандрували із Салонік, Смирни й Стамбула, на них ще македонський та волоський пил. Усе заради того, щоб принести добрі новини. А може, навпаки, погані? Хтозна, чого чекати.

Крадькома поглядає на батька, Елішу Шора. Що він скаже? Але він відвернувся до стіни і легенько похитується назад-уперед. Звістка, яку привіз Нахман, така важлива, що старші одноголосно вирішують: він сам має про все розповісти.

Хая зиркає на батька. Бракує тут матері, яка померла торік. Старий Шор хотів одружитися, але Хая не дозволила і ніколи не дозволить. Вона не хоче мачухи. На її колінах — донечка. Хая заклала ногу за ногу, такий собі коник для малої. З-під бганих спідниць визирають гарні червоні шнуровані черевики, що сягають середини литки. Їхні начищені носаки — ні круглясті, ні гострі — притягують зір.

Спершу Нахман вручає Шорові листи від ребе Мордке та Ісохара. Той довго мовчки читає. Всі терпляче чекають. Повітря густішає, ніби наливається свинцем.

— Отже, все вам вказує на те, що він — це він? — після нескінченно довгої паузи питає Еліша Шор Нахмана.

Нахман киває. Від утоми та випитої горілки йому паморочиться в голові. Він відчуває на собі погляд Хаї — липкий, мокрий, Нахманові він схожий на собачий язик.

— Дайте йому відпочити, — каже старий Шор. Встає і по-дружньому поплескує Нахмана по плечі.

Інші теж підходять і торкаються плечей або спини гостя. Руки творять коло, долоні сусідів опиняються на плечах товаришів ліворуч і праворуч. Ненадовго вони відгороджуються від усього зовнішнього, і щось наче з’являється всередині, якась присутність, щось дивне. Стоять так, схиливши голови всередину кола, майже торкаючись тім’ями. Потім один із них робить перший крок назад — це Еліша, і вони розходяться, радісні, зарум’янілі. Хтось нарешті дає Нахманові високі баранячі чоботи, щоб той зігрів ноги.

Оповідь Нахмана, в якій вперше з’являється Яків

Гамір і шепоти потроху вщухають, Нахман не квапиться починати, усвідомлюючи, що в цю мить уся їхня увага зосереджена на ньому. Спершу глибоко зітхає. Далі западає цілковита тиша. Повітря, яке він вдихає і випускає з легень, безперечно, з іншого світу: дихання Нахмана росте, наче тісто для хали, воно золотаве, починає пахнути мигдалем, переливається в променях південного сонця. У ньому відчутний запах могутньої ріки — адже це повітря з Нікополя[68], далекого волоського міста, а ріка — це Дунай, на березі якого лежить Нікополь. Дунай такий широкий, що в туманний день не видно другого берега. Над містом височіє фортеця з двадцятьма шістьма баштами і двома брамами. У замку стоїть сторожа, а її комендант живе над темницею, де тримають боржників і злодіїв. Уночі сторожа б’є в барабан і гукає: «Аллаху акбар!» Місцевість скеляста, влітку випалена сонцем, але в затінку будинків ростуть інжир і шовковиця, а схилами пнуться виноградники. Саме місто розташувалося на південному березі ріки, у ньому три тисячі красивих будинків, критих черепицею чи ґонтом. Найбільше тут турецьких кварталів, трохи менше — єврейських і християнських. На нікопольському ринку завжди людно, бо тут — аж три тисячі чудових крамниць. Ремісники мають майстерні в добротних будівлях поруч із крамницями. Особливо багато тут кравців, відомих тим, що вміють шити всяку одіж — хоч жупан, хоч сорочку, але найкраще їм вдаються костюми черкеського штибу. А скільки там народів на тому базарі! Волохи, турки, молдавани й болгари, євреї й вірмени, а бувають навіть купці з Ґданська.

Натовп переливається кольорами, балакає різними мовами, розкладає на прилавках незвичайний крам: пахучі приправи, яскраві килими, турецькі ласощі, такі солодкі, що можна зомліти від задоволення, сушені фініки, родзинки всіляких ґатунків, гарно мальовані постоли, вишиті срібними нитками.

— Багато хто з наших має там крамниці або тримає факторів, а декотрі з нас добре знають те благословенне місце. — Нахман сідає зручніше й дивиться на старого Шора, але обличчя Еліші незворушне, він не реагує ані найменшим порухом повіки.

Нахман знову глибоко зітхає і робить паузу, щоб угамувати свою і чужу нетерплячість. Очі присутніх, здається, підганяють його, кажучи: «Далі, далі, чоловіче». Адже зрозуміло, що то все був лише вступ.

Спершу Нахман розповідає про наречену. Ведучи мову про неї, Хану, доньку великого Тови, він мимоволі робить рукою кілька м’яких рухів, і слова його стають від цього шовковистими. Очі старого Шора на мить примружуються, наче в задоволеній усмішці — саме так і треба говорити про наречених. Слухачі схвально кивають. Краса, лагідність і кмітливість молодиць — це надія цілого народу. Коли ж звучить ім’я Ханиного батька, в кімнаті чутно прицмокування, тож Нахман знов ненадовго замовкає, щоб дати слухачам змогу натішитись почутим. Тим, як світ зцілюється, зростається наново. Тіккун розпочався.

Шлюб відбувся в Нікополі кілька місяців тому, в червні. Про Хану ми вже знаємо. Батько нареченої — Єгуда Това га-Леві, мудрець, великий хахам[69], чиї книги дійшли навіть сюди, до Рогатина; Еліша Шор має їх у своїй шафці й нещодавно читав. Хана — єдина донька Тови, решта дітей — сини.

Чим її заслужив той Яків Лейбович, досі незрозуміло. Хто цей чоловік, про якого з таким захватом розповідає Нахман? Чому саме він? Яків Лейбович із Королівки? Ні, з Чернівців. Наш він чи не наш? Як же ж, він точно наш, якщо Нахман про нього каже. Цей чоловік звідси, хтось собі пригадує, що знав його батька, чекайте, а це не онук Єнти, яка лежить у цьому домі й помирає? Всі дивляться на Ізраеля з Королівки та його дружину Соблю, але ті, ще не цілком розуміючи, в чому річ, не озиваються. Щоки дружини запалали.

— Єгуда Лейб із Чернівців, він батько цього Якова, — каже Еліша Шор.

— Він був рабином у Чернівцях, — згадує Моше з Підгайців.

— Та яким там рабином… — докидає глузливо Єрухім, який торгує з Шорами. — Дітей вчив писати в єшиві. Бухбіндером[70] його кликали.

— Це брат Мойсея Мейра Каменкера, — каже поважно Шор, і западає тиша, адже той Каменкер має славу героя: він возив заборонені святі книги братам з Німеччини, через що на нього було накладено прокляття.

Нарешті вони пригадують. Тепер уже говорять навперебій: той Єгуда був орендарем у Бережанці та Чернівцях, служив у пана, збирав у селян податки. Одного разу селяни його побили. А коли він доніс на них панові, той звелів їх відшмагати, від чого один із них помер. Відтак мусив наш Бухбіндер виїхати з тих місць, бо селяни не лишили б його в спокої ніколи. Та й євреї не надто його любили, бо він, не криючись, читав книги Натана з Ґази. Дивний то був чоловік, гарячої вдачі. Хтось пригадав, як після прокляття, накладеного на його брата, рабини почали йому докучати, аж урешті він покинув ту службу й вирушив до Валахії, до Чернівців, де під турками було спокійніше.

— Їх завжди вабило до турків, так вони козаків боялися! — докинула Малка, сестра Шора.

Нахман розуміє, що постать Яковового батька не надто їм подобається. Що більше вони про нього говорять, то гірше для сина. Тож годі про батька.

Велика істина полягає в тому, що жоден пророк не може бути цілковито своїм, він завжди звідкись прибуває. Мусить прийти з чужини, з’явитися ні сіло ні впало, бути дивним, незвичайним. Його мусить оточувати таїна: скажімо, така, як у ґоїв, — що він народився від діви. Мусить інакше ходити, інакше говорити. Було б найкраще, якби він походив із місць, які неможливо уявити, звідки долітають екзотичні слова, незнані страви, неуявленні запахи: мирра, апельсин.

Але й це не вся правда. Пророк мусить бути також і своїм, найкраще, аби в ньому була крапля нашої крові, аби був далеким родичем когось, кого ми, можливо, знали, але забули. Бог ніколи не промовляє вустами сусіда, того, з ким ми сваримося через криницю, того, чия дружина спокушає нас своїми принадами.

Нахман чекає, доки вони закінчать.

— Я, Нахман із Буська, був на тому весіллі дружбою. Другим був ребе Мордке зі Львова.

У головах людей, зібраних у цій тісній низькій кімнаті, народжується думка, що додає певності. Всі з усіма пов’язані. Світ — це лише багатократно помножена кімната в цьому рогатинському домі Шорів на пагорбі біля ринку. Крізь шпарини між шторами та прогалини між дошками недбало змайстрованих дверей сюди проникає світло зірок, тож і зорі — добрі знайомі, хтось із предків, вочевидь, мав із ними до діла. Досить мовити слово в рогатинській кімнаті — і воно миттю розлетиться світом, розбіжиться стежками й дорогами, караванними шляхами, у вустах посланців, які невтомно сновигають від країни до країни, носять листи, переказують плітки. Як-от Нахман бен Леві з Буська.

Нахман уже знає, що говорити. Розводиться про вбрання нареченої, про красу її брата-близнюка Хаїма, схожого на неї як дві краплі води. Описує страви, які подавали до столу, музик і їхні екзотичні інструменти, яких тут, на Півночі, не побачиш. Описує інжир, що достигає на вітті, кам’яний будинок, розташований так, що з нього видно велику ріку Дунай і виноградники, в яких уже зав’язалися ґрона. Ще трохи — і вони нагадуватимуть груди Ліліт-годувальниці.

Наречений, Яків Лейбович, за словами Нахмана, — високий, гарної статури, одягається на турецький манір, наче паша. Його вже називають мудрим Яковом, хоч йому ще немає й тридцяти. Вчився у Смирні в Ісохара з Підгайців (тут знову чутно захоплені прицмокування слухачів). Попри молодий вік, уже накопичив чималий маєток, торгуючи шовком і коштовним камінням. Його майбутній дружині чотирнадцять років. Гарна пара. Коли почалася шлюбна церемонія, вітер вщух.

— І тоді… — каже Нахман і знов робить паузу, хоч йому аж не терпиться це розповісти, — тоді тесть Якова ввійшов під балдахін і наблизив вуста до його вуха. Але навіть якби всі замовкли, якби птахи перестали співати, а пси — брехати, якби вози зупинилися, ніхто не почув би тієї таємниці, яку Това сповістив Якову. Бо була то раза де-мегеманута[71], таїна нашої віри, і мало хто доріс до того, щоб її почути. Таїна ця така потужна, що людина починає тремтіти, коли її пізнає. Її можна прошепотіти на вухо лише найближчому, до того ж у темній кімнаті, щоб ніхто не зміг її прочитати за рухом вуст, за зміною виразу обличчя того, хто її чує. Повідомляти цю таїну можна лише обраним, які заприсяглися, що нікому її не повторять, інакше на них упаде кара хвороби чи наглої смерті.

— Як можливо ту велику таїну ввібгати в одне речення? — Нахман випереджає запитання, яке могло прозвучати. — Це просте повідомлення? Чи, навпаки, заперечення? А може, запитання?

Хай би що то було, кожен, хто пізнає ту таємницю, матиме спокій і певність. Відтепер навіть найскладніша річ здаватиметься йому простою. Може, то якийсь парадокс — вони завжди найближчі до правди? Речення-корок, яке затикає голову для мислення і відкриває її для істини? Може, таємниця є заклинанням, низкою складів, які здаються позбавленими значення? А може, вервечкою цифр, гематричною досконалістю, в якій числові значення літер виявляють прихований сенс?

— По цю таємницю багато років тому з Польщі до Туреччини вислали Хаїма Малаха, — каже Шор.

— Але чи привіз він її? — сумнівається Єрухім.

Кімнатою прокочується шепотіння. Нахман оповідає гарно, але їм важко повірити, що то все стосується їхнього земляка. Тут? Святість? Із таким іменем? «Яків Лейбович» звучить як ім’я першого-ліпшого різника; в Рогатині є один кушнір, який зветься так само.

Пізно ввечері, коли всі вже розійшлися, старий Шор бере Нахмана під руку і веде його надвір; перед ними — крамниця.

— Ми не можемо тут більше бути, — промовляє він, вказуючи на брудний рогатинський ринок, на темні хмари, які пливуть так низько, що майже чути, як вони рвуться, зачепившись за вежу костелу. — Нам не можна тут купувати землю, оселятися надовго. Звідусіль нас женуть, і в кожному поколінні стається якась катастрофа, справжня ґзера. Хто ми і що нас чекає?

Вони відходять один від одного на кілька кроків, і в темряві чути, як струмені сечі шурхотять об дерев’яний паркан.

Нахман бачить хатинку, привалену до землі важкою солом’яною стріхою, з маленькими вікнами, трухлявими дверима, а позаду неї — інші, такі ж похилені, притулені одна до одної, наче чарунки бджолиного стільника. Він знає, що всередині — безліч переходів, коридорів, закамарків, де стоять візки з нерозвантаженими дровами. А позаду них — огороджені низькими плотами подвір’я, де вдень гріються на сонці глиняні глечики. З тих подвір’їв є переходи до інших, таких тісних, що в них ледве розминешся, з трьома дверима, кожні з яких ведуть до іншого дому. Вгорі, на рівні горищ, також є переходи, які з’єднують ці будинки, а на тих горищах — сила голубів, що відмірюють час шарами посліду. Такі собі живі годинники. На городчиках, не більших за кинутий на землю каптан, ледве вистромлюється із землі капуста, кігтями тримається грядки морква. Для квітів місця немає — можна собі дозволити хіба що мальви, бо вони ростуть угору; цієї пори, у жовтні, здається, ніби довгі бадилини мальв підпирають стіни. На вуличках уздовж огорож розростаються смітники, біля яких вичікують коти і щось винюхують здичавілі пси. Те звалище тягнеться крізь ціле містечко, вздовж садів і меж, аж до ріки, де жінки полощуть усю брудну білизну цього кварталу.

— Нам потрібен хтось, хто нас підтримає в усьому, додасть нам сил. Не рабин, не мудрець, не багатій, не воїн. Нам потрібен могутній і безстрашний заступник, що здається слабаком. Він виведе нас звідси, — каже Еліша Шор, обсмикуючи важкі вовняні поли плаща. — Ти знаєш такого?

— Куди? — питає Нахман. — Куди нам іти? До Землі Ізраїля?

Еліша відвертається і йде назад до будинку. Нахман на якусь мить вловлює його запах — старий Шор пахне недосушеним тютюном.

— До світу, — Еліша робить такий жест рукою, наче огортає якийсь простір над ними, високо понад дахами Рогатина.

І вже зайшовши досередини, Шор каже:

— Нахмане, привези його сюди. Того Якова.

Про школу Ісохара і те, ким насправді є Бог. Продовження розповіді Нахмана бен Леві з Буська

Смирна знає, що вона грішна. Що спокушає, обманює. У вузьких тутешніх вуличках вдень і вночі буяє торгівля; завжди хтось має щось на продаж, завжди хтось хоче це купити. Товари переходять з рук до рук, у відкриту долоню хтось кладе монети, що зникають у глибоких кишенях плащів, у складках широких штанів. Мішечки, вузлики, коробочки, торби — всюди дзвенить монета, кожен сподівається, що ґешефт дасть йому прибуток. На сходах перед мечетями сидять люди, яких називають сарафами, — вони тримають на колінах невеликі столики з рівчачками збоку, що слугують для зсипання порахованих монет. Поруч стоять мішечки зі сріблом, золотом і будь-якою валютою, на яку клієнт забажав би обміняти свій капітал. У них, здається, є всі гроші світу, і вони знають напам’ять усі курси обміну; жодна мудра книга, жодна мапа, навіть найкраща, не опише світ так досконало, як профілі правителів, викарбувані в міді, сріблі й золоті монет та підписані їхніми іменами. Саме звідси, з пласкої поверхні монет, держави й уряди споглядають на своїх підданих — суворо, наче поганські боги.

Вулички тут творять шалену плутанину, в якій неуважному подорожньому легко заблукати. Багатії мають тут свої крамниці, а склади й комори тягнуться вглиб будинків, переходячи в помешкання, де купці тримають свої родини та найкоштовніший товар. Вулички часто вкриті дахами, через що місто нагадує справжній лабіринт. Рослин тут майже немає; у місці, де немає будинку чи храму, земля суха й кам’яниста, всипана сміттям та гнилими недоїдками, в яких копирсаються собаки і птаство, б’ючись за кожен шматок.

У Смирні крутиться безліч євреїв із Польщі, що прибули чи то просити милостиню (бо вдома — страшна нужда), чи то гендлювати. Буває, що той гендель скромний, вартий кількох золотих, а буває, що прибуток пакують у скрині й мішечки. Нишпорять, розпитують, гендлюють і навіть на гадці не мають повертатися додому. Смирненські євреї дивляться на них згори вниз, не знають їхньої мови й балакають із ними гебрайською (хто вміє) або турецькою. Недавніх прибульців можна впізнати за теплим одягом, часто недбалим, трохи заболоченим і потороченим унизу — видно, що вони промандрували пів світу. Тепер вони розхристані, порозстібувані — тут надто спекотно.

Декотрі з багатих подільських купців тримають тут своїх факторів — ті спродають і купують товар, позичають гроші, виписують дорожні гарантії і загалом пильнують за справами, доки власників нема.

Більшість із них є послідовниками Шабтая Цві. Цього вони зовсім не приховують, навпаки, відкрито славлять Месію, не боячись тут, у Туреччині, жодних переслідувань. Адже султан толерує всі релігії, якщо їх не надто зухвало проповідують. Ці євреї вже дещо тут обтесалися: одягаються по-турецькому, поводяться вільно; інші, ще не такі впевнені в собі, тримаються єврейського строю, але подільські домоткані саморобки вже оздоблені чимось чужим, барвистим: чи то торба гаптована на плечі, чи борода по-модному підстрижена, чи турецькі черевички з м’якої шкіри на ногах. Ось так віра виявляється в одязі. Але багато з тих, що виглядають як найсправжніші євреї, теж мають у голові сабатіанські ідеї.

Саме їх Нахман і ребе Мордке воліють мати за товариство: з ними легше порозумітися, та й схожими очима дивляться вони на цей великий різнобарвний світ. Недавно вони зустріли Нуссена, який також походить з Поділля і дає собі раду в Смирні краще за будь-кого з місцевих.

Одноокий Нуссен, син лимаря Арона зі Львова, скуповує фарбовані шкіри, м’які, делікатні, з тисненим візерунком. Пакує їх і клопочеться, аби відправити на північ. Частина шкір лишається в Бухаресті, Відині та Джурджу, а частину шле далі, до Польщі. До Львова доїжджає саме стільки, щоб справно працювала крамниця його синів, які роблять із тих шкір палітурки для книг, гаманці, торбинки. Нуссен — енергійний, нервовий, говорить швидко, кількома мовами нараз. У ті рідкісні й особливі миті, коли він усміхається, видно його рівні сніжно-білі зуби — і його обличчя тоді стає красивим. Він знає тут кожного. Спритно петляє поміж крамницями, поспішає вузькими вуличками, оминаючи візки й віслюків. Його єдина слабинка — жінки. Він не може протистояти жодній, через що ненастанно втрапляє в якісь халепи, та й грошей на них витрачає силу-силенну.

Завдяки Нуссенові ребе Мордке та Нахман знаходять Ісохара з Підгайців; він веде їх обох до нього, гордий, що знайомий з мудрецем особисто.

Школа Ісохара — це двоповерховий будинок у турецькому кварталі, вузький і високий. Посередині тінистого подвір’я росте апельсинове дерево, далі — садок зі старими оливами, під якими люблять сидіти бездомні пси. Їх женуть звідти камінням. Усі вони — руді, наче належать до однієї родини, що походить від якоїсь собачої Єви. Ідуть із затінку нерадо, сонно, дивлячись на людей як на своє одвічне лихо.

Всередині — прохолодно, світло приглушене. Ісохар вітається з ребе Мордке щиро, від зворушення йому тремтить борода; двоє старих, ледь згорблених, тримаючи один одного за плечі, ходять колом, немовби танцюють танець білих хмар, що клубочаться білими бородами на їхніх обличчях. Тупцюють поряд, хоч Ісохар — дрібніший, блідіший. Помітно, що він зрідка виходить надвір.

Гості отримують кімнату, якраз достатню для ночівлі двох людей. Слава ребе Мордке поширилася й на Нахмана, тож до нього тут ставляться шанобливо й поважно. Нарешті він може поспати в чистій зручній постелі.

Внизу сплять молоді адепти — на підлозі, покотом, майже як у Бешта в Меджибожі. Кухня — у дворі. По воду доводиться ходити до єврейської криниці по сусідству.

У кімнаті науки завжди людно і гамірно, ніби на ярмарку — лише торгують тут дечим іншим. І ніколи не знати, хто тут учитель, а хто учень. Вчитися в молодих, недосвідчених, не зіпсованих книжками — це заповідь ребе Мордке. Ісохар іде ще далі: хоч він і лишається центром, довкола якого все обертається, саме місце, сам цей бет-мідраш є тут найважливішим, він живе, наче вулик чи мурашник, а якщо і править тут якась королева, то нею є хіба що Мудрість. Молодим тут багато що дозволено. Вони мають право, ба навіть обов’язок ставити запитання; жодне з них не може вважатися надто дурним, і кожне варте роздумів.

Тут точаться ті самі дискусії, що й у Львові чи Любліні, інакшими є хіба що обставини, інтер’єр: діється все не у вогкій задимленій хаті, не у шкільному класі з усипаною тирсою підлогою та запахом соснового дерева, а просто неба, на теплому камінні. Вечорами дискутантів заглушують цикади, так що доводиться напружувати голос, аби бути почутим.

Ісохар вчить, що існують три шляхи духовного вдосконалення. Перший — загальний і простий. Ним ідуть, скажімо, мусульмани-аскети. Вони використовують усі можливі штучки, аби витравити зі своїх душ природні форми, себто будь-які образи земного світу. Адже ті образи закривають їхній зір від форм істинно духовних; тільки-но така форма з’явиться в душі, її слід виокремити і підсилювати уявою доти, доки вона виросте й запанує в усіх закутках душі, а людина таким чином набуде здатності пророкувати. Наприклад, вони безугавно повторюють ім’я «Аллах, Аллах, Аллах», аж доки воно цілковито не запанує над їхнім розумом. Це називають гасінням.

Другий шлях має філософську природу і приємний для нашого розуму аромат. Він полягає в тому, що учень здобуває знання в якійсь галузі, скажімо, у математиці, відтак — в інших, аж доки доходить до богослов’я. Предмет, що його осягнув учень, впустивши до свого розуму, цілком запановує над ним, а учневі здається, що він став великим знавцем у всіх царинах. Починає розуміти складні зв’язки між речами і набуває певності, що то все — завдяки розширенню й поглибленню його людських знань. А проте учень не розуміє, що так на нього діють літери, які оселилися в його думці та уяві. Їхній рух наводить лад у його розумі, відчиняючи двері до невимовної духовності.

Третій шлях — то кабалістичне переставляння, вимовляння, рахування літер. Саме воно веде до справжньої духовності. Цей шлях — найкращий, а до того ж дарує велику приємність, адже завдяки ньому можна наблизитися до самої суті творіння й пізнати, ким насправді є Бог.

Після таких розмов нелегко заспокоїтися. Тож перед очима Нахмана — після останньої люльки, викуреної перед сном із ребе Мордке, — постають дивні образи: то вулики, повні сяйливих бджіл, то якісь похмурі фігури, з яких виходять наступні такі ж. Ілюзія. Його мучить безсоння, лише підсилене небувалою спекою. Людям з Півночі непросто до неї звикнути. Ночами Нахман частенько сидить на самоті край звалища і дивиться на зоряне небо. Найперше, що має збагнути кожен адепт, — це те, що Бог, хоч ким він був би, не має нічого спільного з людиною і лишається таким далеким, що людські чуття не можуть його осягнути. І наміри його — такі ж. Людям не дано збагнути, що готує для них Бог.

Про простака Якова та податки

Уже дорогою сюди вони чули, що є в Ісохара такий учень — Яків. І що він уже зажив слави серед євреїв, хоч і не зовсім зрозуміло, за що. Можливо, завдяки тямущості й чудним вибрикам, що йдуть супроти всіх людських звичаїв? А може, то через мудрість, незвичайну для такої молодої людини? Кажуть, що сам він уважає себе простаком, так і каже його кликати: амориц, простак. Твердять, що він — дивак, якого світ не бачив. Розповідають, що в п’ятнадцятирічному віці ще в Румунії якось зайшов він до палати, де збирали мито за товар, сів за стіл, звелів подати йому їжу й вино, вийняв якісь папери, відтак наказав принести товари, за які треба було сплатити мито, старанно все записав, а гроші забрав собі. І посадили б його до в’язниці, якби за нього не заступилася якась багата дама; все списали на його молодечу розгнузданість і помилували.

Всі, слухаючи цю оповідь, схвально всміхаються і поплескують одне одного по плечі. Ребе Мордке — серед них. Нахманові ж така поведінка героя здається непристойною, і він, правду кажучи, здивований, чому всі задоволено хихочуть.

— Чому вам це так до вподоби? — питає він роздратовано.

Ребе Мордке перестає сміятися і зиркає на нього спідлоба.

— А поміркуй сам, чому це добре, — каже він і спокійно виймає свою люльку.

Нахманові ясно, що той Яків обдурив людей і забрав їхні гроші, які аж ніяк не мали йому належати.

— Чому ти на їхньому боці? — питає його ребе Мордке.

— Бо я теж мушу платити податок, хоч не вчинив нічого поганого. Тож мені шкода тих людей, у яких відібрали їхні гроші. Адже коли прийде справжній митник, їм доведеться заплатити вдруге.

— А за що вони платять, ти не думав?

— Як це — за що? — Нахмана дивує запитання вчителя. — Що це значить: «за що платять»?

Для нього це настільки очевидно, що він не може добрати слів.

— Ти платиш за те, що ти єврей. Платиш податки за ласку панів і короля. Але якщо з тобою хтось учинить несправедливо, ніхто — ані пан, ані король — не стане на твій захист. Невже десь записано ціну, яку ти маєш заплатити за своє життя? Чи можна твій рік, чи місяць, чи кожен твій день перелічити на золото?

Так каже ребе Мордке, спокійно і старанно набиваючи люльку.

Це дає Нахманові ще більше поживи для мислення, ніж теологічні диспути. Як це так, що одні платять, а інші збирають данину? Чому одні мають безмір землі, якої навіть об’їхати не спроможні, а інші орендують у них клаптик за такі гроші, що їм і на хліб не лишається?

— Отримали у спадок від батьків і матерів, — каже Нахман невпевнено, коли наступного дня вони повертаються до тієї розмови. І вже відчуває, куди хилить ребе Мордке.

— А в батьків звідки взялася земля? — питає старий.

— Від їхніх батьків? — запитально каже Нахман і замовкає, вже розуміючи, як працює вся та машинерія думки, тому не квапиться, немовби він сам собі співрозмовник. — Або ж отримали від короля за заслуги. Або купили і залишили нащадкам…

Тут його перебиває запальний одноокий Нуссен:

— А мені здається, що землю не можна ні купувати, ні продавати. Так само, як воду і повітря. Та й вогнем не поторгуєш. Це речі, дані нам Богом. Нам усім, а не комусь зокрема. Як небо й сонце. Хіба ж сонце чиєсь, хіба зорі комусь належать?

— Та ні, бо ж яка з них користь? Те, з чого є хосен, має комусь належати, — намагається боронитися Нахман.

— Як же це з сонця немає користі? — вигукує Єрухім. — Досить, аби до нього дотяглися руки пожадливих — на окрайці порізали б, у скриню замкнули б і потрохи продавали б іншим.

— А ще землю ділять, як тушу мертвої тварини. Її хапають, в’яжуть і стережуть, — бурчить собі під ніс ребе Мордке, але дедалі зосередженіше затягується люлькою. Ще трохи, і він пірне у свої тихі екстази, де «податок» — слово чуже й незрозуміле.

Тема податків у розповіді Нахмана дуже зачіпає рогатинських слухачів. Стає так гамірно, що йому доводиться замовкнути.

Лунають застереження, аби не вести справ із «тими» євреями, бо нічого доброго з цього не буває. Багато галасу наробив випадок з рабином Ісааком Бабадом із Бродів, який розтринькав гроші громади. Тож як тут платити податки? Вони надто високі, і стягують їх за все, так що краще не робити нічого. Лягти і спати від ранку до вечора, дивитися, як хмари пливуть небом, слухати мову птахів. Купцям-християнам набагато краще, податки в них людяні, та й вірменам можна позаздрити — ті теж християни. Тому поляки та русини вважають їх своїми, хоча, на думку шанованого зібрання, це не так. Розум вірменина — то темний ліс. Такий і єврея обкрутить круг пальця. Всі їм сприяють, бо вони вміють подобатися, а насправді — хитрі й слизькі, як змії. А єврейські громади мусять щораз більшу данину платити, так що синод вліз у борги, бо мусив сплачувати подушне і за тих євреїв, які грошей не мали. Тож усім заправляють багатії, а згодом — їхні сини й онуки. Доньок видають заміж у межах родини, і таким чином капітал не розпорошується.

Та чи можна не платити податків? Зламати цю машинерію? Бо хто хоче бути чесним і шанувати порядок, того тут-таки той порядок і привалить. Хіба ж не вирішили було в Кам’янці вигнати з міста євреїв протягом одного дня? І дозволили їм оселятися не ближче, ніж за шість миль від міста. Це як розуміти?

— Будинок був свіжо побілений, — каже дружина Єрухіма, який торгує горілкою. — А біля нього — гарний садок.

Жінка починає плакати. Найбільше їй шкода петрушки та качанів капусти — такий мав бути добрий врожай. Петрушка завтовшки з великий палець дорослого чоловіка. Капустини — як голівка немовляти. Навіть цього їй не дозволили взяти із собою. Порівняння капусти з дитячою голівкою дає несподіваний ефект: інші жінки теж починають схлипувати. Наливають собі горілки на денце чарки, випивають і трохи заспокоюються. Відтак повертаються до своїх справ — штопання, скубання гусячого пір’я. Їхні руки не терплять неробства.

Про те, як Нахман явився Нахманові, або ж зерня темряви та кісточка світла

Нахман зітхає, і схвильована громадка потроху вщухає. Зараз буде найважливіше — це відчувають усі. Западає напружене чекання, як перед одкровенням.

Із дрібним гендлем Нахманові та ребе Мордке в Смирні не надто щастить. Забагато часу поглинають божественні справи. Вкладати час у запитання й роздуми — недешево. А позаяк кожна відповідь тягне за собою наступні запитання, справи вже йдуть геть кепсько. У рахунках — вічна недостача, у графі «винен» завжди більші числа, ніж у графі «має». Ох, якби ж то можна було торгувати запитаннями — вони з ребе Мордке наскладали б уже непоганий маєток.

Іноді молодь відправляє Нахмана, аби той когось п е р е д и с к у т у в а в. У цьому йому немає рівних, він упорається з кожним. Чимало охочих до дискусії євреїв та греків під’юджують своїх молодих адептів схрестити з Нахманом шаблі. Це щось на кшталт вуличного поєдинку: супротивники сідають один напроти одного, довкола збирається гуртик роззяв. Ініціатор пропонує тему — байдуже яку, важливо добрати такі аргументи, щоб опонент не зміг їх спростувати. Той, хто програв, платить або ставить їжу й вино. Спільна трапеза стає приводом до нового диспуту, і так триває годинами. Нахман завжди виграє, тож лягати до сну не попоївши їм не доводиться.

— Одного дня, поки Нуссен та інші шукали мені суперника для диспуту, я стояв надворі, дивився, як гострять ножі, продають фрукти, вичавлюють сік із гранатів, спостерігав за вуличними музиками та рухливим натовпом. Сів навпочіпки в затінку біля віслюків, бо спека стояла нестерпна. І помітив, що з юрби виходить якийсь чоловік і прямує до дверей дому, в якому мешкав Яків. Це тривало лише мить, кілька ударів серця. І я збагнув, хто це — хоча від початку він здавався мені наче знайомим. Я дивився на нього знизу, отак присівши, а він крокував до Яковового дому, вбраний у бархановий капот — як той, у якому я приїхав з Поділля. Я бачив його профіль, ріденький заріст на щоках, веснянкувату шкіру, руде волосся… Раптом він повернувся до мене обличчям — і я його впізнав. То був я сам!

Нахман робить коротку паузу, яку заповнюють недовірливі вигуки слухачів:

— Як це? Що це означає?

— Поганий знак.

— То був знак смерті, Нахмане.

Оповідач не зважає на ці застереження й веде далі:

— Було гаряче, розжарене повітря здавалося гострим, як лезо. Мені стало недобре, а серце моє немовби повисло на тоненькій ниточці. Я хотів було встати, але ноги не слухалися. Збагнувши, що помираю, я лише притулився до віслюка, який глипнув на мене, здивований цією несподіваною ніжністю.

Якась дитина захихотіла, але тут-таки замовкла під суворим поглядом матері.

— Він явився мені, наче тінь. Світло сліпило, як то буває раннього пообіддя. Він схилився наді мною, напівпритомним, і торкнувся мого гарячого чола. Сили миттю повернулися до мене, і я підвівся на ноги. А він — той другий я — зник.

Слухачі зітхають з полегшенням, чутно шепотіння і прицмокування. Хороша оповідь.

Але Нахман усе вигадав. Він просто знепритомнів біля віслюків, і не було жодного рятівника. Його підібрали друзі, і аж увечері, коли він лежав у темній, холодній і тихій кімнаті без вікон, до нього прийшов Яків. Зупинився на порозі, сперся об одвірок і зазирнув досередини — Нахман бачив лише обрис його постаті, темний силует у прямокутнику дверей. Якову довелося нахилити голову, щоб увійти. Він ще вагався, перш ніж зробити цей крок, який несподівано змінить його життя. Врешті-решт таки наважився і ввійшов до них — Нахмана, що лежав у гарячці, та ребе Мордке, який сидів біля нього на ліжку. Довге хвилясте Яковове волосся, що сягало плечей, спадало з-під фески. У його густій темній бороді сонячне світло на мить заграло рубіновими відблисками. Він здавався дорослим підлітком.

Згодом, уже одужавши, Нахман блукав вулицями Смирни, минав сотні людей, що квапилися у своїх справах, і не міг позбутися думки, що десь серед них, можливо, ходить Месія і ніхто його не впізнає. А найгірше те, що й сам Месія не знає, хто він такий.

Ребе Мордке, почувши те, довго кивав, а відтак сказав:

— Ти, Нахмане, — наче чутливий інструмент. Вразливий, уважний. Ти й сам міг би бути пророком того Месії, як Натан із Ґази був пророком Шабтая Цві, хай буде благословенне його ім’я.

І, зробивши довгу паузу, впродовж якої подрібнював крупинку живиці та змішував її з тютюном, таємничим тоном додав:

— Кожне місце має два обличчя. Кожне місце — двоїсте. Піднесене є водночас нікчемним. Милосердне — мерзенним. У найгустішій темряві тліє іскра найяснішого світла, і навпаки: там, де панує всепроникне сяйво, зерно темряви ховається в кісточці світла. Месія — наш двійник, наша досконала версія. Ми могли б бути такими, якби не впали так низько.

Про каміння та втікача зі страшним обличчям

І зненацька, поки в рогатинській кімнаті панує гамір, а Нахман полоще горло вином, щось починає гупотіти об дах і стіни. Зчиняється галас і паніка. Досередини, розбивши шибку, залітає каменюка й перекидає свічки. Вогонь починає ласо облизувати тирсу, якою всипана підлога. Якась літня жінка не розгубилася і взялася важкими спідницями гасити жар. Інші, зойкаючи й голосячи, вибігли надвір, у темряві чути гнівні погуки чоловіків, але каміння більше не летить. Перегодом, коли гості повертаються до кімнати, зарум’янілі від збудження й злості, з-за будинку знов долинають крики, і врешті-решт у головній світлиці, де ще недавно відбувалися танці, з’являються стривожені чоловіки. Серед них — двоє братів Шорів, Шломо та Ісаак, майбутній наречений, а також Мошек Абрамович із Лянцкоруня, шурин Хаї, чоловік статний і сильний. Вони тримають попід руки якогось сухоребрика, що хвицає ногами і злобно плюється навсібіч.

— Хаскель! — кричить на нього Хая і підходить упритул. Нахиляється, щоб подивитися йому в лице, але він, зашмарканий, плаче від злості й відвертається, щоб ненароком не зустрітися з нею поглядом. — Хто з тобою був? Як ти міг?

— Прокляте насіння, зрадники, відступники! — кричить той, доки Мошек не б’є його в пику так сильно, що Хаскель заточується і падає на коліна.

— Не бий його! — кричить Хая.

Вони відпускають хлопця, той важко підводиться, шукаючи поглядом вихід. На його світлій лляній сорочці розливаються плями крові з розбитого носа.

Тоді найстарший з братів Шорів, Натан, підходить до нього і спокійно каже:

— Що ж, Хаскелю, передай Аронові, щоб більше не смів такого робити. Ми крові вашої проливати не хочемо, але Рогатин — наш.

Хаскель тікає, плутаючись у полах власного каптана. Біля брами бічним зором помічає тиху постать зі страшним спотвореним обличчям і починає скиглити від страху:

— Ґолем… Ґолем…

Добрушка з Моравії приголомшений. Пригортає до себе дружину. Нарікає на те, які тут усі дикі: в них у Моравії кожен робить собі у своєму домі, що хоче, ніхто не встромляє носа до чужих справ. А ще й кидати камінням!

Натан Шор сердито велить «ґолемові» повертатися до комірчини, де він живе. Доведеться його позбутися, бо Хаскель їх викаже.

Бігун — так називають цього селянина-втікача з обмороженим обличчям і червоними руками. Він великий, мовчазний, з невиразними рисами лиця, бо після обмороження замість них лишилися шрами. Його великі червоні долоні нагадують якісь кореневища, бульби, шорсткі й опухлі. Викликають повагу. Він сильний, як тур. І спокійний. Спить у стайні, біля теплої стіни, якою ця прибудова прилягає до будинку. Працьовитий, тямовитий, роботу робить старанно і по-селянському винахідливо, хоч і без поспіху. Дивною є ця його прихильність — що йому до євреїв, яких він, як усі селяни, мабуть, ненавидить і якими гордує? Хто, як не вони, є причиною стількох його селянських бід: вони орендують панські землі, збирають податки, споюють селян у корчмах, а досить, щоб якийсь із них трохи розбагатів, уже поводиться як рабовласник.

Але в цьому ґолемі немає ніякої злоби. Можливо, в нього щось негаразд із головою — чи не відморозив він собі разом з обличчям та руками і якоїсь частки розуму? Може, саме тому він такий повільний, наче вічно змерзлий?

Шори знайшли його в снігу однієї суворої зими, повертаючись з ярмарку додому, — лише завдяки тому, що Еліші довелося відійти за нуждою. Був із ним ще один утікач, у такій самій селянській свиті, в черевиках, вистелених соломою, із вузликом, у якому лишилися тільки крихти хліба та шкарпетки. Але той другий був уже мертвий. Тіла притрусив сніг, і Шор подумав, що то якісь замерзлі тварини. Труп супутника залишили в лісі.

Втікач зігрівався довго. Поволі вертався до тями, день за днем, ніби в нього замерзла й душа і тепер поступово танула. Обмороження не хотіли гоїтися, загноювалися, шкіра злазила. Хая промивала йому обличчя. Вона знає його найкраще. Знає його міцне, кремезне тіло. Він спав у кімнаті цілу зиму, а тим часом тривали наради, що з ним робити. Слід було повідомити владі, тоді по втікача прийшли б і суворо його покарали. Всім було шкода, що він німує, а отже, не має своєї історії, оповіді, він наче бездомний, без роду і племені. Шор відчув до нього якусь незбагненну симпатію, а слідом за ним — і Хая. Сини дорікали батькові, що він тримає вдома людину, яка мусить стільки їсти, ще й до того чужу. Шпигун, джміль у бджолиному вулику. Якби довідалася влада, було б непереливки.

Шор звелів усім тримати язика за зубами, а якби хто питав, казати, що це схиблений кузен з Моравії, тому й мовчить. Користь від нього така, що йти йому нікуди, зате він уміє віз полагодити, ніж нагострити, город скопати, змолотити, що потрібно, стіни побілити, все робить за їжу і нічого більше не потребує.

Шор іноді за ним спостерігає, за його простими і вправними рухами. Не наважується дивитися йому в очі — хтозна, що там можна побачити. А Хая якось казала, що бачила, як ґолем плакав.

Син Шломо вишпетив його за ту нерозумну жалість, за те, що прихистив утікача.

— А якщо це вбивця? — він знервовано підвищив голос.

— Хтозна, — відповів на те Шор. — А може, він — якийсь посланець?

— Так чи так, ґой, — відрубав Шломо.

І справді, ґой. Тримати в себе такого втікача — небезпечно й злочинно. Бракувало ще, щоб поповзли чутки. Але селянин ніяк не реагує на знаки, якими йому показують, щоб він ішов собі геть. Ігнорує Шора і всіх інших, відвертається і йде до своєї лежанки біля коней.

Шор міркує собі, що бути євреєм тяжко, нелегке в євреїв життя, але селянам — найгірше. Певно, немає паскуднішої долі. Нижче — хіба що всяке гаддя. Бо навіть про корів і коней, не кажучи про собак, пан дбає краще, ніж про селянина та єврея.

Про те, як Нахман потрапляє до Єнти і засинає на підлозі біля її ліжка

Нахман п’яний. Досить було кількох келишків. Він уже давно не пив, ще й додалася втома від подорожі. А місцева горілка міцна, одразу валить з ніг. Йому хочеться вийти на свіже повітря, він блукає в лабіринті переходів, шукаючи подвір’я. Обмацує шорсткі дерев’яні стіни, нарешті знаходить якусь клямку. Відчиняє двері й бачить крихітну кімнатку, в якій поміщається лише ліжко. У ногах того ліжка громадиться купа капотів і кожухів. З кімнатки виходить якийсь блідий чоловік, зиркаючи на Нахмана з осторогою й підозрою. І зникає в глибині коридору. Це, мабуть, лікар. Нахман заточується, спирається об дерев’яну стіну, йому відгикується алкоголем і гусячим смальцем. Єдине світло тут — від невеличкого каганця, якого доводиться підкрутити, аби хоч щось побачити. Коли очі Нахмана звикають до темряви, він бачить на ліжку дуже стару жінку в зсунутому набік чепчику. Першої миті він не може збагнути, хто перед ним. Це скидається на жарт: стара, що помирає у весільному домі. У жінки задерте вгору підборіддя, вона важко дихає. Спирається на подушки. Її маленькі кулачки лежать стиснуті на вишитому полотняному покривалі.

Чи це — бабуся Янкеля Лейбовича, Якова? Нахмана охоплюють острах і розчулення, коли він дивиться на цю чудернацьку стару. Обмацує двері позаду себе, шукаючи засувки. Чекає від неї якогось знаку, але стара, здається, непритомна. Лежить непорушно, з-під повіки зблискує око, в якому відбивається світло. П’яному Нахманові здається, що стара його кличе, і він намагається притлумити страх та відразу, наближається, сідає навпочіпки біля ліжка. Нічого не відбувається. Зблизька стара виглядає краще, вона наче спить. Лише тепер Нахман усвідомлює, який він утомлений. Дозволяє собі розслабитися. Його плечі сутуляться, повіки наливаються свинцем. Кілька разів стрясає головою, щоб не заснути, і вже збирається йти геть, але тут-таки згадує про ненависний натовп гостей з їхніми допитливими поглядами і незліченними запитаннями. А сюди, мабуть, ніхто не зайде, тож Нахман лягає на підлогу біля ліжка, згортається на постеленому баранячому хутрі клубочком, як пес. Він ледь живий, сьогодні з нього висмоктали всі соки. «Лише трошки, на хвилинку», — каже він собі. Заплющуючи очі, ще встигає помітити обличчя Хаї, їі здивований, зачудований погляд. Нахмана охоплює солодка знемога. Він вчуває запах вологих дощок підлоги, приправлений духом ганчірок, непраного одягу і повсюдного диму. Йому згадується дитинство. Нахман знає: він — удома.

Єнта розсміялася б, якби могла. Вона бачить сплячого чоловіка трохи згори. Певна річ, не своїми очима. Її новий зір літає над сплячим, і — що дивно — Єнта читає його думки.

У голові сплячого вона бачить іншого чоловіка. Бачить і те, що сплячий — як і вона сама — його кохає. Для неї той чоловік є дитиною, маленькою, щойно народженою, порослою темним пушком, як усі діти, які надто рано вирвалися у світ.

Коли він народжувався, довкола будинку никали відьми, але досередини їм було зась, бо Єнта пильнувала вхід, їй допомагала сучка від правдивого вовка, одного з тих, що вештаються самотою і нападають на курники. Ім’я тієї сучки було Вільга. Отож коли народжувалася дитина наймолодшого сина Єнти, Вільга бігала довкола дому вдень і вночі, вже падала від виснаження, але завдяки цьому відьми на чолі з самою Ліліт не підійшли і на крок.

Ліліт — якщо хто не знає — була першою жінкою Адама, а позаяк не хотіла Адама слухатись і лягати під нього, як велів Бог, утекла аж до Червоного моря. Там стала червоною, наче з неї здерли шкіру. Бог вислав по неї трьох грізних ангелів, що звалися Сеной, Сансеной та Соманґелов, аби ті змусили її повернутися. Вони викрили її схованку, мучили, погрожували втопити. Але повертатися вона відмовилася. А згодом, навіть якби й захотіла, вже не змогла б: Адам не мав права її прийняти, бо, згідно з Торою, жінка, що спала з іншим, повернутися до чоловіка не може. А хто був коханцем Ліліт? Сам Самаель.

Тож мусив Бог створити Адамові іншу, слухнянішу жінку. Вийшла тихою, але не надто розумною. Ця нещасна скуштувала заборонений плід, і так сталося падіння. Тоді й був запроваджений закон. Як кара за гріх.

Проте Ліліт і всі схожі на неї істоти належать до світу, що існував до гріха. Тому людський закон їх не стосується, на них не поширюються людські правила й заборони, у них немає людських сумлінь і сердець, вони не проливають людських сліз. Для Ліліт гріха не існує. Той світ — інший. Людському оку він може здатися дивним, наче накресленим тонкою лінією, все там — прозоре й легке, тамтешні істоти здатні проходити крізь стіни й предмети, а також одна крізь одну; між ними немає таких відмінностей, як тут між людьми, що закриваються в собі, наче в щільній бляшанці. Там усе інакше. Між людиною і твариною також нема великої різниці, хіба що вигляд, бо люди там можуть мовчки розмовляти з тваринами й розуміти їх. А ангелів можна побачити. Вони літають, як лелеки, і часом сідають на дахи будинків — так, там теж є будинки.

Нахман прокидається, йому аж у голові гуде від образів. Встає, похитуючись, дивиться на Єнту. Трохи повагавшись, торкається її щоки — вона ледь тепла. Зненацька його охоплює страх. Вона читала його думки, бачила його сон.

Єнту будить скрипіння дверей, і вона повертається до себе. Де вона була? В цьому напівмаренні їй здається, що вона не зможе знову стати на тверду дерев’яну підлогу цього світу. Ну й добре. Тут краще, часи плутаються, накладаються. Як вона колись могла вірити, що час спливає? Ч а с с п л и в а є! Це смішно. Тепер очевидно, що час крутиться, наче спідниці танцівниць. Наче вирізана з липового дерева й запущена на столі дзиґа, до якої прикуті очі дітей.

Вона бачить тих дітей з рум’яними від тепла щоками, з напіврозтуленими вустами, зі шмарклями під носом. Ось малий Моше, ось Ціфке, яка невдовзі помре від коклюшу, а ось Янкеле, малий Яків, і його старший брат Ісаак. Малий Янкеле не може стриматися, швидким рухом штовхає дзиґу, а та заточується, як п’яна, і падає. Старший брат розгнівано відвертається від нього. Ціфке заходиться плачем. На те все з’являється батько, Лейб Бухбіндер, сердитий, що його відривають від роботи, хапає Янкеля за вухо і мало не піднімає над землею. Потім тицяє в нього вказівним пальцем і сичить крізь зуби, що Яків іще дістане по заслузі. На мить западає тиша, а потім за дерев’яними дверима Яків починає кричати, і кричить так довго, що цього несила витримати, тож Лейб, аж червоний від гніву, витягує малого з комірчини і кілька разів б’є його в обличчя. Так сильно, що дитині з носа бризкає кров. Лише тоді батько відпускає хлопця й дозволяє йому вибігти з будинку.

Коли малий не з’являється на ніч, починаються пошуки. Спершу шукають жінки, далі приєднуються чоловіки, нарешті ціла родина й сусіди ходять селом і випитують, чи ніхто не бачив Якова. Доходять аж до хатин християн і там теж питають, але ніхто не бачив хлопчика з розбитим носом. А село називається Королівка[72]. З висоти воно нагадує трипроменеву зірку. Тут народився Яків — ось там, у кінці села, де й далі живе брат його батька, Яків. Єгуда Лейб Бухбіндер з родиною приїхав сюди з Чернівців, на бар-міцву наймолодшого сина свого брата, а за одним разом — побачитися з родиною. Прибули вони ненадовго, через кілька днів уже мусять вертатися до Чернівців, куди переїхали кілька років тому. Родинний будинок, у якому вони зупинилися, невеликий, усі там не поміщаються. Поруч із ним — кладовище, тож усі гадають, що він побіг туди і сховався за мацевами. Але як його тепер знайти, отаку малечу, навіть із допомогою місяця і його сріблястого світла, що заливає село? Рахель, мати хлопця, вже знесилена плачем. Вона знала, що так усе закінчиться, якщо чоловік-тиран не припинить лупцювати Якова. Вона це передбачала.

— Янкелю! — кричить Рахель, і в її голосі бринять істеричні нотки. — Дитини нема, що робити? Ти його вбив! Власного сина вбив!

Вона хапається за пліт і трясе ним, аж доки вириває із землі.

Чоловіки побігли вниз до ріки, розлякуючи зграйки гусей, що паслися на зарінку. Ще довго за ними гналися дрібні білі пір’їнки, аж доки не вляглися відпочити в їхньому волоссі. Решта чоловіків помчали на православне кладовище, бо знали, що хлопець іноді туди ходить, на дальній край села.

— В ту дитину вселився демон, дибук. Тут, біля цвинтаря, їх хоч греблю гати. Один точно в нього вскочив, — повторює батько, вже й сам наляканий. — Я дам йому прочуханки, хай лише повернеться, — додає швидко, щоб приховати свій страх.

— Що він зробив? — питає схвильовану Рахель брат Єгуди Лейба Бухбіндера.

— Що зробив, що зробив… — передражнює його жінка, збираючись із силами, щоб остаточно вибухнути. — А що такого він міг зробити? Це ж дитина!

На світанку ціле село вже на ногах.

— Żydom zginęło dziecko[73]! У жидів пропала дитина! — перегукуються ґої..

Беруть кийки, палиці, вила і вирушають — ніби назустріч якійсь армії вовкулак чи цвинтарних чортів, на бій з підземними карликами, що викрадають дітей. Хтось радить іти до лісу, за село, до Княжої гори. Туди він міг утекти.

Близько обіду кілька шукачів стають біля входу до печери — він невеликий, тісний, страшний. Схожий на жіночий дітородний орган. Ніхто не хоче туди йти — це так, наче повернутися в утробу.

— Туди він не поліз би, — переконують один одного. Врешті-решт хлопець із вицвілими очима, якого кличуть Бересь, наважується. За ним досередини входять іще двоє. Спочатку зі щілини чути їхні голоси, потім вони тихнуть, ніби просочившись у землю. Через п’ятнадцять хвилин блідоокий виходить із дитиною на руках. Очі малого широко розплющені, перелякані. Він гикає від плачу.

Усі три промені села-зірки ще кілька днів пліткують про ту подію, а гуртик підлітків у строгій таємниці, як то буває в такому віці, починає досліджувати Яковову печеру.

До кімнати, в якій лежить Єнта, входить Хая. Нахиляється над нею, уважно дивиться, чи не смикнуться повіки, чи не ворухнеться якась жилка на запалих скронях у ритмі слабенького серця. Хая бере в руки маленьку висохлу голівку старої Єнти.

— Єнто? — питає тихо. — Ти жива?

Що вона має їй відповісти? Взагалі, чи можна так питати? Може, краще було б: чи ти щось бачиш, чи відчуваєш? Як це так, що ти легко, ніби думка, проходиш крізь густі мережива часу? Хая мала б знати, як запитати. Єнта, не маючи сил відповісти, повертається туди, де щойно була. Може, не зовсім туди ж, бо тепер вона перебуває в дещо пізнішому часі. Втім, байдуже.

Єгуда Лейб Бухбіндер, її син і батько малого Якова, — запальний і непередбачуваний. Йому здається, ніби за єресь його безугавно хтось переслідує. Людей він не любить. Невже не можна спокійно собі жити, знаючи свою правду й роблячи своє, — міркує Єнта. Саме так їх учили: тихо вести подвійне життя, йдучи шляхом Месії. Треба лише звикнути весь час тримати таємницю, ховати очі, жити в затінку. Хіба це так важко, Єгудо? Не виявляти почуттів, не зраджувати думок? Мешканці цієї юдолі печалі й так нічого не зрозуміють, істина далека від них, наче Африка. Вони керуються законами, які ми мусимо відкинути.

Бухбіндер — то звичайний авантюрист. Він з усіма посварений. І син його цілком вдався в нього, він точнісінько такий самий. Тому вони так не терплять один одного. Погляд Єнти злітає кудись високо, попід вологими черевами хмар, і жінка бачить свого сина, який заснув над книгою. Догоряє олійна лампа. Його чорна борода вкрила сторінки, у западинах худих щік темрява звила маленькі кубельця, повіки тремтять, Єгуді сниться сон.

Єнта вагається: входити в його сон чи ні? Як так відбувається, що вона все бачить одночасно, всі часи й місця, а до того ж ще й мислить? І бачить думки. Зір Єнти оглядає довкола голову сина; дерев’яною стільницею мандрують мурашки, одна за одною, в строгому порядку. Коли Єгуда прокинеться, ненароком скине з поверхні столу їх усіх.

Єнта далі мандрує в часі

Єнті раптом пригадується, як через кілька років після події в печері Єгуда заїхав до них у Королівку дорогою до Кам’янця. Взяв із собою і чотирнадцятилітнього Якова. Сподівався навчити сина вести торгові справи.

Яків — худий, незграбний, під носом у нього засіявся чорний вус. Його обличчя шпетять червоні прищі. Деякі з них мають білі гнійні вершечки, шкіра його — негарна, зачервоніла, лисніє від жиру. Яків дуже цього соромиться. Відпустив довге волосся і носить його так, щоб воно опадало на обличчя. Це вже не подобається його батькові, і він раз по раз хапає Якова за ті «патли» і відкидає їх синові на плечі. Вони вже одного зросту і зі спини можуть здатися братами. Вічно посвареними братами. Коли малий пащекує, батько б’є його цілою долонею по голові.

У селі лише чотири будинки живуть у правдивій вірі. Увечері тут зачиняють двері, опускають штори на вікнах, запалюють свічки. Молодь бере участь у бар-міцві лише доти, доки читають Зогар і співають псалми. Далі вони переходять до іншої хати під опікою дорослого. Краще, аби їхні делікатні вуха не чули, а очі не бачили того, що починається, коли гасять свічки.

Тепер навіть удень дорослі сидять при свічках за зачиненими віконницями, чекаючи звісток про Месію, який має прийти. Але ті новини з великого світу приходять із запізненням, а тут декому вже снився Месія: ніби він іде із заходу, а за ним поля й ліси, села й міста скручуються, наче візерунки на килимі. І світ перетворюється на рулон, сувій, списаний дрібними літерами, що їх ніхто до кінця не відчитав. У новому світі буде інша абетка, інші знаки, інші правила. Може, все йтиме знизу вгору, а не згори вниз. Від старості до молодості, а не навпаки. Може, людей народжуватиме земля, а зникатимуть вони в лоні матерів.

Месія, який приходить, є Месією страдницьким, зболілим, його прибило до землі зло світу та людське страждання. Можливо, він навіть схожий на Ісуса, чиє скалічене тіло висить на хресті в Королівці чи не на всіх роздоріжжях. Звичайні євреї відвертають погляд від цієї страшної фігури, але вони, правовірні, зиркають на неї. Адже хіба Шабтай Цві не був стражденним спасителем? Хіба ж не замкнули його у в’язниці й не принизили?

Поки батьки шепочуться між собою, в головах дітей від спеки в’януть усі ідеї, де і в що погратися. Тоді з’являється Яків — ні дорослий, ні дитина. Батько щойно вигнав його з дому. У нього рум’янці на щоках, відсутній погляд; мабуть, плакав над Зогаром, із ним таке трапляється дедалі частіше.

Яків, якого тут кличуть Янкелем, скликав дітей — старших і молодших, християнських і єврейських, — і всі разом рушили від цвинтаря, від дому дядька до села курним путівцем, на узбіччях якого росте гусячий перстач. Нарешті дійшли до головного тракту і минули корчму єврея Саломона, якого називають Чорним Шломо. Тепер ідуть під гору, в бік католицького костелу і дерев’яної плебанії, потім — іще далі, вздовж кладовища, аж доки не минають останніх сільських хат.

З пагорба село виглядає наче сад посеред жовтих ланів. Яків вийшов із цього саду з кількома хлопцями та двома дівчатками і веде їх полями. Вони піднялися на гору біля села, призахідне сонце золотить небосхил, а вони входять у невеликий гайок. Тут ростуть рідкісні дерева, яких, мабуть, вони ще ніколи не бачили. І зненацька все стає якимось чудним, не чутно співів з долини, голос глухне у м’якій зелені. Вона така яскрава, що аж сліпить очі. «Це дерева з казки?» — питає один із молодших хлопчиків, а Яків заходиться сміхом і розповідає, що тут — вічна весна, листя ніколи не жовтіє і не опадає. Каже, що тут є печера, в якій спочиває Авраам. Вона перенесена з Землі Ізраїля лише для нього, аби він міг її показати. А поруч з Авраамом лежить його дружина і сестра Capa. А там, де є Авраам, час зупиняється, і якщо зайти до печери, побути там годину і вийти, виявиться, що на землі минуло вже сто років.

— Я народився в тій печері, — повідомляє він.

— Це брехня, — рішуче заявляє одна з дівчаток. — Не слухайте його. Він завжди таке вигадує.

Яків дивиться на неї іронічно. Дівчинка злісно огризається:

— Прищава пика.

Єнта відлітає в минуле, де Янкеле досі малий і ледь заспокоївся після довгого плачу. Вона заколисує його і дивиться на інших дітей, що сплять покотом на ліжку. Сплять усі, крім Янкеле. Хлопчик мусить іще всьому довкола сказати «на добраніч». Шепоче — ані до неї, ані до себе, ледь чутно, але пристрасно: «Добраніч, бабусю Єнто, добраніч, брате Ісааку і сестро Хано, добраніч, кузино Ціфко, добраніч, мамо Рахеле». Далі перелічує всіх сусідів, а ще згадує тих, кого зустрів протягом дня, і їм також бажає доброї ночі, аж Єнта лякається, що він ніколи не закінчить, бо світ такий величезний, і навіть коли віддзеркалений у такій маленькій голівці, він лишається нескінченним, і Янкеле так говоритиме до ранку. Потім малий каже «на добраніч» довколишнім собакам, котам, коровам, козам, нарешті, предметам. Мисці, стелі, глекові, відрам, кухлям, тарілкам, ложкам, перинам, подушкам, квітам у вазонах, фіранкам і гвоздикам.

Всі в кімнаті вже заснули, вогонь у печі пригаснув, перетворившись на лінивий червонястий жар, хтось похропує, а той малий говорить і говорить, дедалі тихіше, його слова починають плутатися, він дещо перекручує і помиляється, і нема нікого, хто його виправив би, тож ця літанія чудернацько викривлюється і нагадує якесь магічне закляття давньою забутою мовою. Нарешті голос хлопчика геть слабне, і він засинає. Тоді Єнта обережно встає, дивиться ніжно на ту дивну дитину, ім’я якої мало б бути не Яків, а Клопіт, і бачить, як його повіки неспокійно посмикуються — це означає, що малий помандрував уже в сни, де й далі розводить свої теревені.

Про страшні наслідки зникнення амулета

Під ранок, коли весільні гості, нагулявшись, сплять по кутках, а тирса у великій кімнаті стоптана на пил, у Єнти з’являється Еліша Шор. Він утомлений, очі червоні. Сідає на ліжко біля неї і, похитуючись вперед-назад, шепоче:

— Вже все, Єнто. Відшуміло, можеш помирати. Не гнівайся, що я тебе не відпускав. Що я мав робити?

Обережно виймає з-за її декольте жмут мотузочків і ремінців, шукає той найважливіший, перебираючи пальцями. Мабуть, то просто втомлені очі його не бачать. Ще раз перебирає все від початку: крихітні терафіми[74], скриньки, мішечки, кістяні таблички з видряпаними на них закляттями. Всі їх носять, але у цих старих жінок їх завжди найбільше. Мабуть, довкола Єнти кружляють десятки ангелів, духів-охоронців і чимало всякого безімення. Але амулета немає. Лишився порожній мотузок. Закляття зникло. Як таке можливо?

Еліша Шор відразу тверезіє, його рухи стають нервовими. Врешті починає обмацувати стару. Піднімає безсиле тіло, шукає під її спиною, стегнами, зсуває покривало з її худих ніг, її великих кістлявих стіп, які стирчать з-під спідниці, копирсається у складках сорочки, розтуляє її долоні, врешті, стривожений щораз більше, перешукує подушки, простирадла, ковдри, ліжники. Зазирає під ліжко — може, він упав?

Смішно виглядає той статечний старий, коли так нишпорить у постелі літньої жінки — ніби переплутав її з якоюсь молодицею і взявся до неї незграбно залицятися.

— Єнто, скажи-но, що сталося? — пронизливо шепоче він, ніби дитині, яка вчинила якусь страшну шкоду, але вона, ясна річ, не відповідає, лише тремтять її повіки, ледь помітно бігають під ними зіниці, а за мить вуста видовжуються в непевній усмішці.

— Що ти там написав? — питає батька Хая тихо, але наполегливо. Заспана, в нічній сорочці й хустці на голові, вона прибігла сюди на його поклик. Еліша геть розгублений, зморшки на його чолі нагадують м’які хвилі, Хая не може відвести від них погляду. Батько завжди виглядає так, коли почувається винним.

— Ти знаєш, що я написав, — каже він. — Я затримав її.

— Ти повісив їй це на шию?

Еліша киває.

— Батьку, ти мав це покласти до скриньки і замкнути на ключ.

Той безпорадно знизує плечима.

— Ти наче дитина, — каже Хая із сумішшю ніжності й докору. — Як ти міг? Отак просто одягнув їй це на шию? І де ж воно?

— Не знаю, зникло.

— Ніщо не може безслідно зникнути!

Хая береться шукати, але бачить, що це не має сенсу.

— Його нема, я шукав.

— Вона це з’їла, — каже Хая. — Проковтнула.

Приголомшений, Еліша мовчить, а потім безпорадно питає:

— І що робити?

— Не знаю. Хто ще про це знав? — питає донька.

Еліша Шор згадує. Зняв хутряну шапку, тре чоло. Його волосся довге, рідке, спітніле.

— Вона тепер не помре, — каже Шор із розпачем у голосі.

На обличчі Хаї з’являється дивна суміш недовіри та подиву, але впродовж кількох митей на зміну їм приходять веселощі. Вона сміється спершу тихенько, а потім дедалі голосніше. Нарешті її низький глибокий сміх заповнює кімнату і проникає крізь дерев’яні стіни. Батько затуляє їй рота.

Про що каже Зогар

Єнта помирає і не помирає. Саме так: «помирає і не помирає». Вчена Хая пояснює це так:

— Усе — точнісінько як у Зогарі.

Хая каже це, приховуючи роздратування, бо всі вважають це великою подією. Люди з цілого Рогатина сходяться сюди й зазирають у вікна.

— У Зогарі є багато таких висловів, немовби суперечливих, але якщо придивитися уважніше, стає зрозуміло, що вони просто незбагненні для нашого розуму. Хіба ж не таким самим чином починає свою промову Старець із Зогару?

Слова Хаї адресовані кільком утомленим, але гідним довіри гостям, які прийшли сюди, вчувши нюхом якесь чудо. Чудо б не завадило. Серед прибулих — Ізраель із Королівки, онук Єнти, який її сюди привіз. Він здається найбільш стривоженим і засмученим.

Хая читає: «Ким же є істоти, які встаючи сходять униз, а сходячи підіймаються? І дві є однією, а одна є трьома».

Слухачі кивають, ніби саме цього й чекали. Слова Хаї їх наче заспокоїли. Здається, лише Ізраель не задоволений цією відповіддю, бо він і досі не знає, жива Єнта чи мертва. Він запитує:

— Але…

Хая, зав’язуючи під підборіддям теплу вовняну хустку — вже зимно, — відповідає йому дещо роздратовано:

— Людям завжди кортить, щоб було якнайпростіше. Або так, або інакше. Біле або чорне. Лише дурні так мислять. Бо ж світ був створений з незліченних відтінків сірого. Можете забрати її додому, — каже вона Ізраелю.

Потім швидким кроком проходить подвір’я і зникає в прибудові, де лежить Єнта.

Пополудні знову приходить лікар Ашер Рубін і уважно оглядає стару. Питає, скільки їй років. Багато, відповідають усі хором. Нарешті Рубін каже, що то — летаргія і в жодному разі не можна вважати її мертвою. Вона спить. Але вираз обличчя зраджує, що він і сам не надто вірить у те, що каже.

— Імовірно, вона сама помре уві сні, — каже, ніби втішаючи.

Після весілля, коли гості роз’їжджаються і дерев’яні колеса їхніх возів залишають біля будинку Шорів глибокі борозни, Еліша підходить до хури, на якій лежить Єнта. Коли ніхто не бачить, нахиляється і тихо промовляє до неї:

— Не сердься на мене.

Жодної відповіді, ясна річ, не буде. Наближається й Ізраель, її онук. Він ображається на Шора: той міг би залишити Єнту в себе і дозволити їй тут померти. Вони довго сперечалися про це з Соблею, яка не хотіла кидати стару. Собля тепер шепоче їй: «Бабусю, бабусю». Але у відповідь — тиша. Руки Єнти холодні, хоч як їх розтирали. Дихає зрідка, але рівно. Ашер Рубін вимірював їй пульс кілька разів і дивувався, що він такий повільний.

Розповідь Песеле про підгаєцького цапа і дивну траву

Еліша дає їм додатковий віз, встелений сіном. Ціла родина з Королівки тепер поміщається на двох хурах. Накрапає дощ, і рядна, якими вкрили стару, намокають, тож чоловіки будують імпровізований дашок. Єнта виглядає під ним як небіжчиця — не дивно, що люди, яких вони минають дорогою, читають молитви, a ґої хрестяться.

Поки стояли табором у Підгайцях, її правнучка Песеле, донька Ізраеля, пригадала собі, як три тижні тому вони спинилися тут перепочити і прабабуся, ще здорова й при тямі, розповіла їм історію про підгаєцького цапа. Тепер Песеле, схлипуючи, намагається її переказати. Всі слухають її мовчки і витирають сльози з очей — адже то було останнє, що розповіла Єнта. Можливо, хотіла їм щось повідомити цією оповіддю? Якусь таємницю? Тоді історія здалася їм веселою, тепер звучить химерно й незрозуміло.

— Недалеко звідси, в Підгайцях, біля замку живе один цап, — слабеньким голосом розповідає Песеле. Жінки зацитькують одна одну. — Але ви його не побачите, бо він не любить людей і живе самотньо. Це дуже вчений цап, мудра тварина, яка бачила багато речей добрих і страшних. Йому триста років.

Усі мимоволі роззираються довкола, шукають поглядом цапа. Бачать лише всохлу брунатну траву, гусячий послід і обриси руїн підгаєцького замку. Цап — точно десь тут. Песеле обсмикує спідницю, вкриваючи полами свої шкіряні дорожні черевики з гострими носаками.

— Серед таких руїн росте дивна трава, божа трава, бо ніхто її не сіє і не косить. Якщо траві дати спокій, вона теж накопичує свою мудрість. Лише таку траву їсть той цап, жодної іншої. Він — назір[75], який дав обітницю не стригти волосся і не торкатися померлих, і розуміється на цій траві. Ніколи не взяв до рота іншої — лише цю мудру траву з-під замку в Підгайцях. Тому він і сам став мудрим, а його роги все росли й росли. Але то були не такі роги, як у іншої худоби. Ці були м’які, кучерявилися й закручувалися. Мудрий козел ховав свої роги. Вдень він закручував їх так, що вони здавалися цілком звичайними. Але вночі він підіймався на замок, ставав посеред захаращеного дитинця і сягав рогами неба. Здіймав їх високо-високо, спинався на задні ноги, аби бути ще вищим, аж урешті чіплявся кінчиками рогів за край молодого місяця, рогатого, як і він, і питав: «Що чувати, місяцю? Чи не час іще Месії прийти?» Місяць озирався на зірки, які на мить зупиняли свій рух. «Месія вже прийшов, він у Смирні, невже ти цього не знаєш, мудрий цапе?» — «Знаю, любий місяцю. Я лише хотів упевнитися».

Отак вони собі теревенили цілу ніч, а вранці, коли сходило сонце, цап згортав свої роги й далі пасся на мудрій траві.

Песеле змовкає, а її мати й тітки починають схлипувати.

Ксьондз Хмельовський пише до ясновельможної пані Дружбацької в січні 1753 року з Фірлеєва

Історія Єнти

Батько Єнти, Маєр з Каліша, був одним із праведників, яким дозволено було побачити лик Месії.

Сталося це ще до її народження, в лихі й понурі часи, коли всі чекали спасителя світу, бо людського нещастя нагромадилося так багато, що здавалося неможливим, аби світ існував далі. Стільки болю жоден світ не витримає. Його неможливо вже ані пояснити, ані збагнути, і годі повірити, що світом досі керує промисел Божий. Зрештою, найуважніші й найспостережливіші — насамперед старі жінки, які багато в житті бачили, — помітили, що механізм світу ламається. Наприклад, у млині, куди батько Єнти возив зерно, однієї ночі розкололися жорна — всі до одного. Якогось ранку з жовтого квіття осоту склалася літера алеф. Вечорами сонце заходило криваво-помаранчево, здавалося, що цілий світ обляпаний засохлою кров’ю. Очерети над річкою виросли такі гострі, що різали людям ноги. Полин став такий отруйний, що сам його дух міг звалити з ніг дорослого чоловіка. А погроми Хмельницького? Невже й вони входили в Божі плани? Жахливі чутки кружляли про них ще з 1648 року, щораз більше з’являлося втікачів, вдівців і аґун[79], осиротілих дітей, калік. Усе це було певним доказом того, що наближається кінець і світ от-от народить Месію; уже тривають пологові болі. І щойно це було написано, старий закон утратив силу.

Батько Єнти прибув до Польщі з Реґенсбурґа, звідки цілу родину вигнали за все ті ж споконвічні єврейські гріхи. Оселився він у Великопольщі, де, як і багато його одноплеменців, торгував зерном і слав те красиве золоте збіжжя до Ґданська і ще далі у світ. Справи йшли добре, всього вони мали вдосталь.

Він лише починав, коли в 1654 році почалася морова пошесть, яка забрала багато людей. А коли прийшли морози й виморозили заразу, холод тримався довгі місяці, і люди тепер замерзали у власних ліжках. Море вкрилося кригою, і до Швеції можна було дійти пішки, порти закрилися, домашні тварини повмирали, дороги замело снігом, усілякий рух зупинився. Тож навесні одразу прозвучали звинувачення, що всі ті лиха — через євреїв. У цілій Речі Посполитій почалися суди, а євреї послали гінця по допомогу до папи. Але поки гонець повернувся додому, прийшли шведи і взялися руйнувати міста та села, і знову перепало євреям — бо невірні.

Тому батько Єнти вирушив із сім’єю з Великопольщі на схід, до родичів у Львові, де сподівався знайти спокійну пристань. Тут був наче край світу, все доходило сюди із запізненням, а землі тутешні виявилися навдивовижу родючими. Ніби в тих колоніях, куди радо приїздили люди із заходу, тут для кожного знаходилося місце. Щоправда, ненадовго. Бо тільки-но вдалося вигнати шведів, на руїнах обдертих до нитки й поруйнованих міст узялися шукати винних усіх нещасть Речі Посполитої — і знову ними переважно виявлялися євреї та інші іновірці, бо начебто були у змові з нападниками. Спершу переслідували аріян, а згодом почались і єврейські погроми.

Дідусь Єнти з боку матері походив із Казімежа під Краковом. Мав тут невелике ремесло, робив шапки з фетру. Влітку року 1664-го за християнським літочисленням, а 5425-го за єврейським, під час ворохобні загинуло там двадцять дев’ять осіб. Усе почалося з того, що якийсь єврей буцімто вкрав облатку для причастя. Крамницю дідуся дощенту сплюндрували і пограбували. Відкупившись рештками свого майна, він посадив родину на воза й вирушив на південний схід, до Львова, де жили їхні близькі. Міркували вони мудро: козацький норов уже відгуляв за Хмельницького в 1648-му. Ґезера, Велика Катастрофа, більше не повториться. Бо ж кажуть, що блискавка в одне місце не влучає двічі.

Оселилися вони в селі недалеко від Львова. Земля тут була щедра, чорноземи аж масні, ліси густі, а ріки повні риби. Вельможний пан Потоцький тримав усе це міцною рукою. Вони вже гадали, мабуть, що немає місця на землі, де можна сховатися, і краще віддатися на волю Божу. А тут їм було добре. Купували вовну для фетру та ще різну всячину, справи їхні йшли непогано, небавом вони розжилися домом із садом та невеликою майстернею, а довкола були гуси й кури, і жовті дині у травах, а на гіллі — сливи, з яких, щойно лягали перші приморозки, гнали сливовицю.

І тоді, восени 1665 року, разом з товарами зі Смирни прибула звістка, яка збурила все тутешнє єврейство: з’явився Месія. Кожен, хто це чув, на мить змовкав і намагався осягнути сенс цього короткого речення: Месія прийшов. Бо це не звичайне речення. Це речення остаточне. Кожному, хто його вимовить, наче полуда з очей спадає, і він починає бачити світ інакше.

Хіба ж мало було ознак кінця? А це жахливе жовте коріння кропиви, яке під землею хижо обплітає корені інших рослин? А нашестя цього року польової берізки з пагонами міцними, як мотузки? Зелень пнеться по стінах будинків, по стовбурах дерев, здається, ще трохи, і хапатиме людей за горло. Яблука з безліччю насіння всередині, яйця з двома жовтками, хміль, який ріс так швидко, що задушив корову…

Ім’я Месії — Шабтай Цві. Довкола нього гуртуються тисячі людей, що прибувають з цілого світу, аби негайно рушити за Месією до Константинополя, де він має зірвати султанові корону з голови й оголосити себе царем. Поруч із ним — його пророк Натан із Ґази, чоловік вельми вчений, який записує його слова і шле їх у світ, до всіх євреїв.

І от одного дня єврейська громада Львова отримала листа від рабина Баруха Пейсаха з Кракова, що чекати більше не можна, треба негайно вирушати до Туреччини, аби стати свідками останніх днів. Бути серед перших, які побачать.

Маєр, батько Єнти, не надто йняв віру таким розповідям.

Якщо все так, як ви кажете, то Месія мав би приходити в кожному поколінні. Народжувався б то тут, то там. Приходив би після кожного заколоту, кожної війни. Після кожного великого лиха з’являвся б його лик. А скільки було вже тих лих, хто полічить?

Так, так — кивали ті, що його слухали. Все це правда. Але кожен відчував, що цього разу все інакше. І знов починалася гра в знаки: хмари, відбиття у воді, форма сніжинок. Маєр врешті таки наважився на мандрівку, коли одного разу, замислившись про те все, почав спостерігати за мурашками: вони спиналися вгору по ніжці столу, вервечкою, спокійно і злагоджено. Діставшись стільниці, брали крихти сиру і так само поверталися — спокійно і злагоджено. Це йому сподобалося, і він вирішив, що мурашки — то знак. Його гроші й товар уже були спаковані, а позаяк мав він славу людини розважливої й мудрої, йому легко знайшлося місце у великій торговій валці, яка насправді мала привести його до Шабтая Цві.

Єнта народилася через кілька років після всіх цих подій і тому не була певна, чи успадкує світло, що його побачив батько, коли став перед лицем Месії разом зі своїми супутниками: Моше Галеві зі Львова, його сином і пасербом, а ще Барухом Пейсахом із Кракова.

З Кракова шлях пролягав до Львова, зі Львова до Чернівців, далі на південь, до Валахії, і — як згодом оповідав батько — що ближче вони були до мети, то тепліше ставало, то менше було снігу, то м’якшим і пахучішим було повітря. Вечорами вони розмірковували над тим, що означає прихід Месії. І здавалося їм, що всі ті пережиті нещастя були по-своєму добрими, мали свій сенс, бо провіщали прихід спасителя, як пологові болі провіщають народження нової людини. Адже коли світ народжує Месію, він мусить страждати, ламаються всі права, втрачають силу людські угоди, обертаються в порох присяги та обітниці. Брат іде на брата, сусід зневажає сусіда, люди, що досі жили поруч, уночі перерізають одне одному горла і п’ють чужу кров.

Львівська делегація застала Месію у в’язниці в Галліполі. Поки тривала їхня подорож на південь із Польщі, султан, стривожений неспокоєм серед євреїв і планами Шабтая Цві, схопив його й ув’язнив у фортеці.

Месія у в’язниці! Як таке може бути? Всіх, що прибули в той час до Стамбула — не лише з Польщі, а й з інших земель, — охопило велике сум’яття. Арешт! Месія під арештом, хіба таке видано, хіба це було в пророцтвах? У нас же був Ісая!

Але зачекайте — яка саме це в’язниця? І чи в’язниця взагалі? Адже Шабтай Цві, щедро обдарований вірними, мешкає у фортеці Галліполі, наче в палаці. Месія не їсть ані м’яса, ані риби, кажуть, що харчується лише овочами — і їх, доки ще найсвіжіші, звозять для нього з цілої околиці, доставляють кораблями. Він любить гранати, розламує довгими тонкими пальцями їхні зернисті нутрощі, виколупує рубіни насінин і кладе до своїх святих вуст. Їсть небагато, по кілька гранатових зерен — кажуть, його тіло черпає живлющу силу просто від сонця. А ще оповідають велику таємницю — яка, втім, шириться швидше, ніж будь-яка маленька таємниця, — що Месія є жінкою. Ті, що були біля нього близько, бачили його жіночі перса. Його шкіра, гладенька й рожева, пахне, як шкіра жінки. В Галліполі до його послуг — велике подвір’я й покої, встелені килимами, де він приймає гостей. То хіба ж це в’язниця?

Там до нього приступила й делегація. Спершу довелося чекати півтора дня — так багато було охочих відвідати Месію в його неволі. Перед їхніми очима пропливав багатомовний натовп. Всі змагалися в передбаченнях: що тепер буде?.. Євреї з Півдня, смагляві, в темних тюрбанах, і євреї з Африки, барвисті, як метелики. Смішні євреї з Європи, закутані в чорний одяг із твердими комірцями, що вбирали пилюку, наче губка воду.

Мусили один день постити, а потім скупатися в лазні. Нарешті їм дали білу одіж і дозволили постати перед лицем Месії. То був святковий день за новим, щойно встановленим месіанським календарем. Адже Шабтай Цві скасував усі традиційні єврейські свята, закони Мойсеєві більше не діяли, запроваджено було нові, ще не названі й не висловлені, тож і невідомо було, як поводитися і що казати.

Месія сидів на вишукано різьбленому троні, в багряних шатах, оточений святобливими мудрецями, які запитали прибульців, звідки вони й чого хочуть від спасителя.

Вони наперед домовилися, що говоритиме Барух Пейсах, — він і почав розповідь про нещастя землі польської, зокрема про лиха польського єврейства, а на доказ своїх слів вручив Месії видану кілька років тому хроніку нещасть Маєра зі Щебжешина під гебрайською назвою «Цок Га-ітім», себто «Тягар часів». Але доки Барух плаксивим голосом розводився про війни, хвороби, погроми й людську кривду, Шабтай зненацька його перебив і, вказуючи на свою багряну одежу, гучним голосом крикнув: «Хіба ж не бачите кольору помсти?! Я вбраний у багрянець, а казав-бо пророк Ісая: день помсти я маю в серці, а рік спасіння вже настав![80]» Всі схилили голови — таким потужним і несподіваним був той голос. Потім Шабтай зірвав із себе сорочку і дав її Ісаї, синові Давида Галеві, а іншим роздав грудки цукру і звелів покласти їх до рота, «аби в них молодеча сила прокинулася». Маєр на те сказав, що їм не потрібна молодеча сила, а лише життя в спокої, але Месія крикнув: «Мовчи!» Маєр, як то він умів, зиркав крадькома на спасителя і бачив його лагідне красиве обличчя, м’які риси й невимовно гарні очі, вологі й похмурі водночас. І помітив, як темні повні вуста Месії все ще тремтіли від обурення, як злегка дрижали його смагляві щоки без заросту, гладенькі й, мабуть, приємні на дотик, наче найдорожчий нубук. І здивувало його вельми, що груди Месії і справді були схожі на жіночі — випуклі, з темними сосками. Хтось швидко накинув на Месію шаль, але вигляд тих голих грудей закарбувався в пам’яті Маєра на ціле життя, відтак — як то буває з образами, що відклалися в пам’яті, — розпався на слова, і лише діти його з тих слів знову зібрали картину.

Недовірливого Маєра тоді щось наче кольнуло в грудях, якесь раптове зворушення, і було воно таке глибоке й сильне, що переказував він його дітям, а згодом і внукам. Батько Єнти Маєр був братом дідуся Еліші Шора.

І що далі? Ото й усе. Записали вони то все старанно, кожен рух і кожне слово. Першої ночі сиділи мовчки, не розуміючи ще, що з ними насправді відбулося. Чи був то якийсь знак? Чи самі вони будуть спасенні? Чи перед лицем кінця часів спроможуться вони збагнути те, що діється? Адже в с е і н а к ш е, н а в п а к и.

Нарешті, залагодивши торгові справи, у дивному, піднесеному настрої повернулися вони до Польщі.

Звістка про відступництво Шабтая вразила їх, наче грім з ясного неба. Сталося це шістнадцятого дня місяця елула 5426 року, себто 16 вересня 1666-го. Але довідалися вони про все, коли вже прибули додому. Того дня впав несподіваний, надто ранній сніг, укривши ще не зібраний врожай на городах: гарбузи, моркву та буряки, що доживали в землі до своєї бурячиної старості.

Повідомляли ту новину гінці в подертих від жалю одежах, з обличчями, брудними з довгої і ненастанної дороги. Навіть не хотіли зупинитися перепочити, лише йшли і йшли, голосячи. Злий султан невірних пригрозив Шабтаєві смертю, якщо він не пристане на іслам. Обіцяв відтяти йому голову. І Месія погодився.

Спершу в єврейських домах запанували тихе схлипування і недовіра. Потім запала тиша. Впродовж перших днів ніхто не квапився розмовляти. Про що було говорити? Що нас знову обдурено й принижено? Що Бог нас укотре покинув? Месія переможений? А він же мав скинути з трону султана, запанувати над цілим світом, підняти з колін принижених. Знову над убогими подільськими селами збиралися важкі сірі сукняні хмари, схожі на подерті намети. Маєрові здавалося, що світ почав гнити, що його зжирає гангрена. Сидячи за важким дерев’яним столом із наймолодшою, крихітною, як зернинка, донькою, він, як усі, списував папір нумерологічними знаками. І лише коли схопили перші морози, почали надходити листи й чутки. Не було тижня, щоб не з’явився якийсь мандрівний купець із новиною про спасителя. Навіть місцевий молочник, який возив довколишніми селами молоко й масло, перетворювався в ті дні на мудреця. Креслив пальцем на чому попало схеми спасіння.

Усі ці нервові уривчасті повідомлення потрібно було скласти в цілість, зазирнути до книг, запитати в наймудріших. День за днем тієї зими брунькувало нове знання, аби на весну зміцніти, наче свіже стебло рослини. Як ми могли так помилятися? Це смуток нас так засліпив. Сумнів, не достойний розважливої людини. Так, він перейшов у віру Магомета. Але не н а с п р а в д і, а лише в д а в а н о; це всього лиш його зримий образ; його цель — себто тінь — одягла зелений тюрбан, а Месія сховався й чекає кращих часів, які от-от настануть. Чекати залишилося лічені дні.

Єнта досі бачить той палець, який креслить на борошні, розсипаному по стільниці, дерево сефірот[81]. Так, вона зараз перенеслася туди, до села під Бережанами, на вісімдесят з лишком років назад. Це саме той день, коли її зачали. Лише зараз вона може його побачити.

Чи в тому химерному стані, в якому Єнта зараз перебуває, вона здатна на якісь дрібні вчинки? Чи може впливати на хід подій? Якби могла, змінила б лише той один день.

Вона бачить молоду жінку, яка йде полями, несучи в руці кошик. У ньому — дві гуски. Гусячі шиї похитуються в ритмі її кроків, намистинки їхніх очей дивляться довкола так, як уміють дивитися тварини, що довіряють людям. З-під лісу виринає кінний козацький патруль, жене галопом, росте на очах. Тікати надто пізно, жінка спантеличено зупиняється, затуляється кошиком із гусками. Вершники її оточують, напирають. Чоловіки, наче за наказом, зіскакують з коней, все діється швидко і в мовчанці. Її легко штовхають, вона опиняється на траві, кошик падає, гуси вистрибують з нього, але не тікають, а лише грізно сичать і спостерігають за тим, що відбувається. Двоє чоловіків тримають коней, а третій розперізує широкі штани і лягає на жінку. Відтак наступний. Вони роблять це швидко, квапливо, наче з примусу; здається, ніби це не дає їм геть ніякого задоволення. Сíм’я вливається в жінку і стікає на траву. Останній чоловік стискає їй шию, і вона вже готується до смерті, але інший подає йому віжки, і чоловік сідає на коня. Дивиться на неї ще мить, ніби намагається запам’ятати обличчя своєї жертви. Потім вони швидко їдуть геть.

Жінка сидить, розкинувши ноги, обурені гуски дивляться на неї, осудливо ґелґочучи. Краєм нижньої спідниці вона витирає між ногами, потім рве листя і траву. Врешті біжить до річки, високо піднімає спідниці, сідає у воду й виштовхує з себе сім’я. Гускам здається, що то така гра, і вони теж біжать до води. Але доки вони з гусячою обережністю мнуться на березі, жінка хапає їх, пакує назад у кошик і повертається на стежку. Входячи до села, сповільнює крок, аж доки зовсім не зупиняється, ніби наштовхнувшись на невидиму перешкоду.

Це — мати Єнти.

Мабуть, тому вона все життя придивлялася до доньки уважно й недовірливо. Єнта звикла до цих поглядів, що їх мати кидала на неї, працюючи біля столу, нарізаючи овочі, чистячи зварені на твердо яйця, пуцуючи казанки. Мати позирала на неї весь час. Як собака, як вовк, що будь-якої миті може вгризтися в литку. З часом до цих поглядів додалося ледь помітне викривлення вуст: горішня губа підіймалася, наближаючись до носа. Щось середнє між зневагою і відразою — легкий, ледь помітний вираз обличчя.

Єнта пам’ятає, як, заплітаючи їй одного разу кіски, мати знайшла у волоссі над вухом маленьку родимку і дуже зраділа. «Поглянь, — сказала вона батькові, — у неї родимка в тому самому місці, що й у тебе, лише з протилежного боку, ніби у дзеркалі». Батько не надто на це зважив. Він ні про що не здогадувався. Мати померла, затиснувши в кулак свою таємницю. Померла наче у гніві, судомно скорчившись. Душа її, мабуть, переселиться в якусь дику тварину.

Вона була одинадцятою дитиною в родині. Маєр дав їй ім’я Єнта, тобто «та, що приносить звістки», а ще — «та, що навчає інших». Мати не мала вже сил надто про неї дбати; дівчинка була слабкою і вразливою. Займалися Єнтою інші жінки, що вічно крутилися по хаті: кузини, тітка, іноді й бабуся. Мати вечорами знімала з голови чепчик: Єнта запам’ятала її ріденьке, коротке, недбало пострижене волосся, суху шкіру голови, з якої сипалася лупа.

У Єнти було шестеро старших братів, які вчилися в єшиві й зубрили вдома рядки Писання, доки вона крутилася під столом, за яким брати сиділи. Була ще замала, щоб робити дорослу жіночу роботу. Ще в неї було чотири старших сестри, з яких одна вийшла заміж, а другу з усіх сил намагалися засватати.

Батько помітив її допитливість, тож показав їй літери, гадаючи, що вони будуть для неї наче картинки, як дорогоцінні камінчики й зірки: красивий алеф, схожий на слід котячої лапки, шин, мов човник із щоглою, що його діти роблять з кори і пускають на воду. Але Єнта, невідомо як і коли, навчилася літер інакше, по-дорослому, і невдовзі вже вміла складати з них слова. Мати била її за це по руках із несподіваною жорстокістю, немовби Єнта зазіхнула на заборонений плід. Сама мати читати не вміла. Зате любила слухати, коли їхній старий родич Кульгавий Абрамко, а зрідка й батько переповідали жіноцтву та дітям історії з єврейських книг. Абрамко робив це плаксиво, неначе голосив. Починав надвечір при тьмяному світлі свічок, і водночас зі словами кімнату сповнював нав’язливий смуток сільських кабалістів, яких було натоді багато. До цього смутку можна було приохотитися, як до горілки. Досить було комусь одному почати, і всіх огортала така туга, що невдовзі чутно було схлипи і плач. Кортіло торкнутися всього того, про що говорив Абрамко. Але простягаєш руку — і нічого нема. Нестерпним було те відчуття. Довкола темрява, холод, вогкість. Улітку — пилюка, суха трава та каміння. Де воно все — той світ, те життя, той рай? Які стежки туди ведуть?

Малій Єнті здавалося, що кожного такого вечора, коли Абрамко розповідав історії своїм низьким теплим голосом, усе огортала густа темрява:

— Відомо, що цілий світ повний упирів і злих духів, які родяться з людського гріха. Вони витають у повітрі. Це ясно написано у книзі Зогар. І треба стерегтися, аби дорогою до божниці вони не пристали до людини. Тому кожен мусить знати, що написано в Зогарі, а особливо — що всяке зло чатує з лівого боку, бо мезуза прибита лише справа, а в мезузі міститься Ім’я Боже — Шаддай, — яке відганяє лихого духа. Про це каже напис на ній: «І буде Шаддай на одвірку дому твого».

Всі дружно кивали головами. Так, це ми знаємо. Лівий бік.

Єнта теж це знала. «Повітря повне очей, — шепотіла їй мати, одягаючи її й шарпаючи, наче ганчір’яну ляльку. — Вони дивляться на тебе. Досить щось запитати, і духи відразу дадуть відповідь. Треба лише вміти поставити запитання, і знаходити відповіді в різних речах: у молоці, яке розлилося літерою самех, у сліді кінського копита, що нагадує літеру шин. Збирай знаки. Якщо збиратимеш, невдовзі прочитаєш ціле речення. Хіба то велика штука — читати книжки, написані людьми, якщо цілий світ є книгою, створеною Богом? А глиняста стежинка, яка веде до ріки? Придивися до неї. А гусяче пір’я, річні кільця дерева в дошках паркана, тріщини у стінах дому? То все — як одна з літер, шин. Читай, Єнто, ти це вмієш».

Певна річ, вона боялася матері. Маленька дівчинка стоїть перед худою невисокою жінкою, яка завжди щось сердито бурмоче. Чортиця — так вважало ціле село. Материн настрій був аж надто мінливий, і Єнта ніколи не знала, чого чекати, коли та брала її на коліна: поцілунку й обіймів чи болісних потрушувань і стусанів, ніби Єнта — лялька. Тому воліла не крутитися в матері під ногами. Дивилася, як мати худими руками порядкує в скрині рештки свого посагу (вона походила із заможних євреїв із Сілезії, але від тієї заможності мало що лишилося). Єнта чула, як батьки постогнують у ліжку, і знала, що то батько потай від усієї родини виганяє з матері дибука. Мати спочатку трошки пручалася, а потім глибоко вдихала, як той, хто занурюється у крижану воду микви, щоб там сховатися від усякого зла.

Якось у роки великих злиднів Єнта випадково побачила, як мати під’їдає запаси, призначені для всіх, — згорблена, з висохлим обличчям, з порожніми очима, такими чорними, що в них не було видно зіниць.

Коли Єнті було сім років, мати померла під час чергових пологів. Обоє померли — і вона, і дитина, яка не мала сил видобутися з неї у світ. Єнта розуміла, що то — дибук, якого мати з’їла, коли крала харчі, а батько не зміг його вигнати під час тих нічних двобоїв. Засів собі там, у материному животі, і не бажав виходити. А смерть була карою за все. За кілька днів перед фатальними пологами мати, опухла, важка, з непритомним поглядом, розбудила Єнту на світанні, смикаючи її за кіски, і сказала:

— Вставай. Месія прийшов. Він уже в Самборі.

Після смерті дружини Маєр, переслідуваний незрозумілим почуттям провини, сам опікувався донькою. Не дуже-то знав, що з нею робити, тож читав собі, а вона сиділа біля нього і спостерігала.

— А яким буде спасіння? — якось спитала Єнта батька.

— Це просто, — відповів він. — Коли остання іскорка Божого світла повернеться до свого джерела, нам явиться Месія. Всі закони будуть скасовані. Зникне поділ на кошерне і некошерне, на святе і прокляте, ніч і день зіллються воєдино, неможливо буде відрізнити жінку від чоловіка. Літери в Торі поміняються місцями так, що постане нова Тора, і все в ній буде навиворіт. Тіла людські стануть легкими, як дух, і нові душі зійдуть у них із самого підніжжя Божого престолу. Замість тілесного розмноження буде єднання святих імен. Талмуд припаде пилом, забутий і непотрібний. Усе пронизуватиме сяйво Шехіни[82].

Відтак Маєр вирішив нагадати доньці про найважливіше:

— Між серцем і язиком існує прірва, — сказав він. — Пам’ятай про це. Думки треба приховувати, особливо якщо ти мала нещастя народитися жінкою. Роби так, аби всім здавалося, що ти взагалі не думаєш. Поводься так, аби збити всіх з пантелику. Нам усім доводиться так робити, а особливо жінкам. Талмудисти знають про силу жінок, але бояться її, тому проколюють дівчаткам вуха, щоб їх ослабити. Ми — ні. Не робимо цього, бо ми й самі — як жінки. Ховаємося. Клеїмо з себе дурників, вдаємо, що ми не ті, ким є насправді. Потім вертаємося додому і знімаємо маски з облич. На наших плечах — тягар мовчання, вага думок.

І тепер, лежачи в повітці в Королівці, вкрита по саму шию рядном, Єнта знає, що всіх обвела круг пальця.

Як не з’їсти забагато меду, або науки в школі Ісохара у Смирні

Завдяки науці в Ісохара Нахман розлускує гематрію[83], нотарикон[84] і темуру[85] як насіння. Його можна розбудити посеред ночі, і він поскладає потрібні літери в слова. Він уже порахував кількість слів у молитвах і благословеннях і виявив засаду, на якій вони ґрунтуються. Порівнював їх з іншими, переінакшував, міняючи місцями літери. Не раз, страждаючи безсонням у гарячі смирненські ночі, коли ребе Мордке відлітав у свої світи, курячи люльку, Нахман грався із заплющеними очима в цю гру аж до світанку. Бавився словами й літерами, творячи геть нові неймовірні значення і поєднання. Коли перші промені сонця кволо освітлювали дворик із кількома хирлявими оливами, під якими серед сміття спали собаки, йому здавалося, що світ слів — набагато реальніший, ніж те, що в нього перед очима.

Нахман щасливий. Він завжди займає місце позаду Якова. Любить дивитися на його спину. Але не забуває слова з Писання, із Книги приповістей 25:16: «Якщо мед ти знайшов, то спожий, скільки досить тобі, щоб ним не пересититися та не звернути»[86].

Але, крім гаккарат панім (науки фізіономії) та сідрей ширтунін (науки хіромантії), обраних учнів, до яких належать Нахман і Яків, прилучають під опікою Ісохара та ребе Мордке до певного таємного знання. Вечорами в невеликій кімнаті залишають лише дві свічки та сідають на підлозі попід стіною. Голову треба тримати між колінами. Тіло повертається до пози, в якій воно було в материнському лоні, себто поки ще перебувало поруч із Богом. Якщо сидіти так кілька годин, подих вертається в легені, чуєш биття власного серця. І тоді людський розум починає свої мандрівки.

Яків — високий і кремезний, завжди оточений гуртиком слухачів. Розповідає про свої молодечі пригоди в Бухаресті, а Нахман підслухує одним вухом. Яків каже, що якось заступився за єврея, а на нього налетіло двоє кінних посіпак місцевого аги. То він схопив качалку для тіста й нею перебив усю турецьку сторожу. А коли його потягли до суду за те, що добряче їх потовк, азі так заімпонувала його войовничість, що він не лише його звільнив, а ще й добре обдарував. Ясна річ, Нахман йому не вірить. Учора Яків розводився про якесь чарівне свердло, яке потрібно натерти чудодійними травами, і воно показує сховані в землі скарби.

Ловлячи на собі погляд Нахмана — хоч той, зустрівшись очима з Яковом, щоразу швидко відвертається, — він питає його турецькою:

— А ти чого, фейґеле, так на мене дивишся?

Безперечно, він хоче Нахмана образити. Нахман лише кліпає, заскочений зненацька. Фейґеле — це єврейське слово, яке означає пташку, а ще — чоловіка, який любить чоловіків більше, ніж жінок.

Яків тішиться, що зумів так зачепити Нахмана, широко всміхається.

Певний час вони шукають спільну мову. Яків починає тією, якою тут розмовляють євреї, тобто ладино. Нахман нічого не розуміє і відповідає гебрайською. Але їм обом якось не виходить говорити на вулиці святою мовою, вони затинаються. Відтак Нахман переходить на їдиш, але нею вже Яків говорить із якимось дивним акцентом, тож відповідає турецькою — швидко, радісно, ніби ступив на знайомий ґрунт. Тут, своєю чергою, Нахман почувається не зовсім упевнено. Врешті-решт вони починають балакати якоюсь дивною сумішшю, не зважаючи на походження слів, адже слова — не шляхтичі, щоб шукати їхні генеалогічні дерева. Слова — то купці, меткі й повсюдні.

Як назвати місце, де п’ють кофій? Це «кахвегане», правда ж? А смаглявий кремезний турок із півдня, який носить придбаний товар з базару додому, — то «гамаль». А ринок коштовного каміння, де вдень завжди промишляє Яків, — то «безестан», хіба ні? Яків сміється, у нього гарні зуби.

Рештки. Про те, чим займалися ми в Смирні єврейського року 5511-го і як зустріли Молівду, а також про те, що дух — немов голка, яка пронизує світ

Про весілля у Нікополі, про таємницю під балдахіном, а також про те, як корисно іноді бути чужим

Мапа європейських окраїн Османської імперії середини XVIII століття — то порожнеча, лише де-не-де поцяткована містами. Найбільше їх розташувалося на берегах річок, зокрема Дунаю. На карті вони схожі на кліщів, що присмокталися до жил. Тут усюди панує стихія води. Імперія простягається від Дністра на півночі, лиже береги Чорного моря на сході, сягає на півдні Туреччини та Землі Ізраїля, а далі тягнеться довкола Середземного моря. Ще трохи — і вона замкнулася б у коло.

Якби можна було на такій мапі позначити рухи мандрівників, виявилося б, що вони хаотичні, неприємні для ока. Зиґзаґи, закручені спіралі, криві еліпси — все це сліди торгових подорожей, паломництв, місій, відвідин родичів, утечі й туги.

Крутиться тут і чимало недобрих людей, деякі з них — неймовірно жорстокі. Розстеляють на дорозі килим, а поруч у землю встромлюють спис. Це означає, що на килим потрібно покласти викуп, інакше з кущів полетять інші списи, а слідом за ними вибіжать розбійники й посічуть тебе на клапті.

Але небезпеки не лякають мандрівників. Повзуть купецькі валки з паками бавовни на возах. Цілі сім’ї на підводах їдуть у гості до родичів. Ідуть юродиві, вигнанці, божевільні, які вже такого надивилися, що їм усе одно, і до розбійників їм так само байдуже. Сунуть султанові намісники, повільно й ліниво; збирають данину, щоб покласти її собі до кишень і щедро обдарувати нею своїх поплентачів. Повзуть гареми вельмож, залишаючи по собі запахи олійок і парфумів. Женуть пастухи свої стада на південь.

Нікополь — невелике місто на південному березі Дунаю. Звідси вирушають пароми до Турну, волоського містечка, яке називають ще Великим Нікополем. Воно — на протилежному березі широкої ріки. Кожен, хто долає шлях із півдня на північ, мусить тут затриматися, продати частину свого краму або обміняти його на інший. Тож у місті людно і гендель процвітає. Тут, у Нікополі, євреї говорять ладино — мовою, яка примандрувала разом із ними, вигнанцями, з Іспанії. Дорогою вона вбирала в себе нові слова, змінювала звучання, аж доки стала тим, чим є — мовою сефардійських євреїв на Балканах. Дехто єхидно називає її зіпсованою іспанською. Але чому зіпсованою? Як-не-як, це гарна мова. Всі тут нею говорять, лише вряди-годи переходячи на турецьку. Яків виріс у Валахії, тож знає ладино добре, але його весільні дружби, ребе Мордке з Праги та Нахман із Буська, навіть не намагаються до чогось прикладати ті кілька знаних слів і воліють говорити гебрайською і турецькою.

Весілля тривало сім днів; почалося 24 дня місяця сівана 5512 року, тобто шостого червня 1752-го. Батько нареченої, Това, взяв чималу позику заради весілля і вже побоюється фінансової халепи. Його справи й до того йшли не найкраще. Посаг скромний, але дівчина гарна, і наречений їй явно до душі. Це й не дивно: Яків — веселий і дотепний, до того ж спритний, як олень. Вже першої ночі між ними була близькість, ще й кілька разів. Принаймні так вихваляється молодий; дружину ніхто не питає. Здивована гонами, які на дванадцять років старший за неї чоловік влаштував на сонних грядках її тіла, вона лише запитально дивиться в очі матері й сестер. То он воно як…

Тепер її вбрали по-іншому, як личить одруженій жінці. На ній турецька одіж: м’які шаровари, туніка, вишита трояндами й оздоблена коштовним камінням, а до того — гарна шаль із кашемірової вовни. Зараз шаль лежить на балюстраді, бо стоїть неймовірна спека.

Намисто, яке подарував їй чоловік, таке цінне, що його тут-таки забрали і сховали до скрині. У Хани ж — дещо інакший посаг: шанована родина, меткі брати, батькові книги, мати, яка походить із португальських євреїв, а ще її сонна краса й лагідність, які просто зачарували Якова, звичного до жінок худих, пихатих, вольових і зухвалих. Часто такими бувають єврейки з Поділля — наприклад, його бабуся, сестри й кузини. Знав він і зрілих удів, із якими водився у Смирні. Хана ж — ласкава, як лань. Вона віддалася йому з любові. Мистецтва домагатися в людей чогось для себе Яків мусить її ще навчити. Хана віддається йому з подивом у очах — Якова це збуджує. Розглядає його детально, наче дарованого коня. Яків дрімає, а вона тим часом вивчає його пальці, шкіру на спині, придивляється до слідів від віспи на обличчі, накручує на палець його бороду, нарешті, набравшись відваги, здивовано глипає на його геніталії.

Потоптаний город, повалений паркан, пісок, що його нанесли досередини танцівники, коли виходили надвір, щоб перепочити… Той пісок на встеленій килимами та подушками підлозі — наче нагадування про пустелю. Посуд іще не помитий, хоч жінки пораються від самого ранку. В садку чути запах сечі, валяються недоїдки, кинуті котам і птахам: кісточки обгризені до білого. Ось і все, що лишилося після бенкету, що тривав кілька днів. У Нахмана болить голова, схоже, він перебрав нікопольського вина. Лежить у затінку фігового дерева й дивиться на Хану, поки вона — що не личить молодиці — колупає патиком стіну будинку, в якій загніздилися оси. Ще трохи — і наробить їм усім біди, доведеться тікати. Вона насуплена: тільки-но скінчилося весілля, а вони вже збираються в дорогу. Ще не встигла як слід роздивитися свого чоловіка, а він уже жене кудись далі.

Нахман вдає, що дрімає, а насправді позирає на Яковову дружину. Вона йому не до смаку. Якась ніяка. Хто вона — та, що припала Якову? Якби він вирішив її описати у своїх «Рештках», навіть не знав би як. Невідомо, розумна вона чи дурна, весела чи меланхолійна, запальна чи спокійної вдачі. І взагалі, як може бути дружиною ця кругловида дівчина із зеленкуватими очима? Тут заміжнім жінкам не обстригають коси, тож видно, яке в неї густе красиве волосся, темно-каштанове, барви кофію. А ще в неї красиві руки з довгими тонкими пальцями і широкі стегна. Здається, ніби їй не чотирнадцять, а набагато більше. Щонайменше двадцять. Виглядає як доросла жінка. Так, мабуть, і варто її описувати: гарна, кругляста. Цього досить. А ще кілька днів тому він дивився на неї як на дитину.

А ще Нахман придивляється до Ханиного брата-близнюка Хаїма. Вони такі схожі, що аж лячно. Він — нижчого зросту, менший, жвавіший, з дещо видовженим обличчям і по-хлоп’ячому розкуйовдженим волоссям до плечей. Він худіший за Хану, тому здається молодшим. А ще — кмітливий, завжди задерикувато сміється. Батько обрав його своїм спадкоємцем. Брат і сестра тепер мусять розлучитися — це буде нелегко. Хаїм хоче їхати з ними до Крайови, але батькові він потрібен тут. Чи, може, батько просто побоюється за нього. Дівчат же чекає заміжжя — всім зрозуміло, що вони покинуть дім, наче дбайливо наскладані гроші, якими у слушний час потрібно розрахуватись зі світом. Коли Хана перестає супитись і мало не забуває, що вже заміжня, йде до брата. Вони про щось там шепочуться, схилившись одне до одного темними головами. Це подобається Нахманові, і не лише йому. Гарним є цей подвійний образ: лише поряд вони здаються досконалими. Хіба ж людина не має бути саме такою, подвійною? Що було б, якби кожен мав свого близнюка іншої статі? Мабуть, тоді можна було б обходитися без слів.

Дивиться Нахман і на Якова, і йому здається, що його очі від часу весілля сповиває якась мла. Може, то через утому від довгого застілля. Куди подівся його пташиний погляд, іронічний і гострий, від якого люди ховають очі? Тепер він заклав руки за голову. Тут немає чужих, можна розслабитися. Широкий рукав сповз аж до плеча, видно густе темне волосся під пахвою.

Тесть Това щось жебонить півголосом Якову на вухо, його рука майже обіймає зятя за плечі. Можна подумати, — гадає єхидно Нахман, — що то тесть одружився з Яковом, а не Хана. Зате Хаїм, Ханин брат, з усіма приязний, а Якова уникає. Коли Яків щось йому каже, негайно щезає. Дорослих це чомусь смішить.

Ребе Мордке не виходить з дому, сонце йому дошкуляє. Сидить на самоті в кімнаті, спираючись на подушки, і курить люльку. Робить це ліниво й неквапливо, смакуючи кожен клуб диму, роздивляючись кожну мить світу крізь лупу літер. Нахман знає: Мордехай чекає миті, коли його до краю сповнить усе, що бачать його очі, — навіть тоді, коли він ні на що не дивиться.

Під балдахіном Това сказав Яковові кілька слів, одне коротке речення, початок і кінець якого заплуталися в густій бороді мудреця. Яків мусив нахилитися до тестя, і на мить на його обличчі вималювалося здивування. Відтак Яковове обличчя застигло, неначе він спробував стримати гримасу.

Гості шукають молодого, хочуть іще раз почути історії, якими так радо ділиться за столом Мордехай, ребе Мордке. Огорнутий димом, він розповідає, як разом із Нахманом бен Леві привів Якова до Тови:

— Ось чоловік для твоєї доньки, сказали ми. Лише він. А чому він, спитав Това. Бо він особливий, відповів я. Завдяки йому донька твоя буде у великій пошані. Поглянь на нього — хіба не бачиш? Він — великий.

Ребе Мордке затягується димом, що пахне Смирною й Стамбулом, і продовжує:

— Але Това вагався. Хто він, той носатий молодик, спитав він. Звідки його батьки? Тож я, ребе Мордке, і ось цей Нахман з Буська терпляче пояснювали йому, що Яковів батько — знаний рабин, зветься він Єгуда Лейб Бухбіндер, а мати, Рахель з Ряшева, походить із найкращого дому, є родичкою Хаїма Малаха. Його двоюрідна сестра вийшла заміж за Добрушку з Моравії, правнука Лейбеле Просніца. І немає в родині ані божевільних, ані хворих, ані калік. Дух сходить лише на обранців. Ох, якби в Тови була дружина, він мав би до кого звернутися по пораду, але нема — померла.

Ребе Мордке замовкає. Він пригадує, як їх дратувало те вагання Тови — він поводився як купець, що трясеться над своїм товаром. А йшлося ж про Якова!

Нахман слухає ребе Мордке неуважно, бо здалеку придивляється до Якова: той тим часом із тестем п’є кофій з маленьких чашечок. Яків схилив голову, дивиться на своє взуття. Через спеку їхні слова ніяк не можуть народитися, виходять із вуст важко й неохоче. Яків уже не знімає турецького костюма, на голові в нього новий яскравий тюрбан барви фігового листя, той самий, в якому він був на весіллі. Тюрбан йому личить. Нахман бачить його турецькі сап’янці з задертими носаками. За мить руки обох чоловіків одночасно здіймаються й беруть чашечки з кофієм.

Нахман знає, що Яків — це саме той Яків, адже коли він дивиться на нього отак, потай, здалеку, його серце наче щось стискає, якась невидима рука, гаряча й волога. Від цього стиску йому стає добре й спокійно. А ще — сумно. На очі накочуються сльози. Він міг би отак дивитися й дивитися. Хіба ж потрібно якогось більшого доказу, ніж мова серця?

Яків зненацька почав представлятися не Яковом Лейбовичем, як раніше, а Яковом Франком. Так тут називають євреїв із Заходу, так кажуть і про його тестя та дружину. Франк, себто чужий. Нахман знає, що Якову це до вподоби: ті, що довго бурлакували, звикли бути чужими. Яків якось звірився Нахманові, що найкраще він почувається на новому місці — тоді світ наче постає наново. Чужий означає вільний. Той, що має за плечима великий простір, степ, пустелю, схожий на колиску півмісяць, який заглушує музику цикад; той, що має повітря, пропахле шкіркою дині, шарудіння скарабея, який надвечір, коли небо стає геть червоним, виходить на полювання. Бути чужим — означає мати свою історію, лише для себе. Оповідь, написану власними слідами за спиною.

Всюди почуватися гостем, оселятися лише ненадовго, не перейматися садом. Радше тішитися вином, ніж дбати про виноградник. Не розуміти мови, а тому краще бачити жести і вирази облич, очі, емоції, що пропливають лицями, наче тіні хмар. Вчитися чужої мови від самого початку, всюди потроху, порівнювати слова й знаходити подібності.

Треба плекати цей стан — він дає могутню силу.

Яків сказав йому одну річ. Наче жартома, недбало — цілком у своєму стилі. Була то річ дещо незрозуміла, але відразу запала в пам’ять — бо стала першою наукою Якова, хоч він того ще, мабуть, не розумів. Він сказав: треба щодня вправлятися в тому, щоби казати «ні». Що це означає? Нахман обіцяє собі запитати. Але коли? Часу вже нема. Він якийсь сумний і роздратований. Може, вино було кепське? Нахман і сам не помітив, як з учителя перетворився на друга, а відтак непомітно й на учня. Він сам це дозволив.

Яків ніколи не говорить так, як мудреці, — довгими заплутаними реченнями з безліччю рідкісних і коштовних слів та покликань на Писання. Мова Якова — стисла і ясна, як у купця чи візника. Весь час наче жартує, але не знати, що з того насправді жарт, а що ні. Дивиться просто в очі, вистрелює реченнями й чекає на реакцію співрозмовника. Зазвичай його гострий, чіпкий, наче пташиний погляд — як в орла, яструба чи грифа — бентежить і знічує співрозмовників. Вони відвертаються, плутаються в словах. Часом він ні сіло ні впало вибухає сміхом, і тоді всім наче падає гора з пліч. Буває різким, грубим. Любить передражнювати. Якщо йому щось не подобається, він супиться, його погляд стає гострим, як ніж. Говорить речі розумні й дурні. Не довіряй йому занадто, бо візьме тебе на глум. І таким його бачив Нахман. Хоча Нахмана він своїм пташиним поглядом іще не колов. Через те все Яків здається наче своїм, таким, як усі, а за хвилю усвідомлюєш: він ані свій, ані рівня іншим.

Молодий збирається в дорогу. Тесть, Єгуда Леві бен Това, знайшов йому хорошу роботу в Крайові. Це чимале місто на березі Дунаю, брама між Північчю та Півднем. У Тови там є шурин, вдатний купець. Йому потрібна допомога на складі товарів: приймати, висилати, виставляти рахунки. Усією тією торговою мережею заправляє Осман із Чернівців, людина незвичайно метикувата; кажуть, чого б він не торкнувся, все перетворюється на золото. Золото прибуває з Польщі, Моравії, платять ним за турецький товар і всяку всячину, якої на Півночі нема. Чому в Польщі не роблять капелюхів із фетру? Чому не тчуть килимів? А порцеляна, а скло? Мало там виробляють, багато купують, тому отакий Осман мусить весь час крутитися біля кордону. Він — наче сіль землі, що проводить струми світу. У нього велике черево; одягається він на турецький манір. Додайте до цього смагляве обличчя й тюрбан — і турецькішого турка годі уявити.

Ребе Мордке залишається в Нікополі — він старий і втомлений. Йому треба м’які подушки, чиста постіль, його місія закінчилася, таємниця розкрита, Яків засватаний і одружений. Тепер він — дорослий чоловік. Одне зламане коліщатко в машині світу полагоджене. Нарешті ребе Мордке може відійти в тінь і затягуватися димом зі своєї люльки.

Вранці всі попрощаються. Яків із Гершеле бен Зебу, молоденьким кузеном Хани, вирушає до Крайови, а Нахман повертається до Польщі. Привезе добрі звістки братам на Поділлі, в Рогатині, Глинній та Буську і нарешті дістанеться до власного дому. Від цього йому і радісно, і трохи тужно. Нелегко повертатися додому, це кожен знає.

Вони прощаються до півночі. Жінок відіслали спати, зачинили двері. П’ють нікопольське вино й будують плани на майбутнє, граючись крихтами хліба на столі, насипаючи з них гірки, ліплячи кульки. Нуссен уже спить на паці бавовни, він заплющив своє єдине око й не бачить, як Яків, блукаючи поглядом, гладить Нахмана по обличчі, а той, п’яний, кладе йому голову на груди.

На світанку, ще не цілком опритомнівши, Нахман сідає на воза, який везе подорожніх до Бухареста. В його світлий капот зашите золото — весь його заробіток із мандрівки. А ще везе кільканадцять пляшок олії з алое — в Польщі її можна буде продати в кілька разів дорожче. На самому дні кишені білого вовняного плаща, який він купив на базарі в Нікополі, ховає грудку пахучої живиці. Ще на возі їде торба з листами і цілий мішок подарунків для жінок. По його підпухлому веснянкуватому обличчі течуть сльози, але відразу за міськими рогатками на нього сходить така мрійливість, що йому здається, ніби він летить над кам’янистим шляхом просто до сонця, яке саме сходить і засліплює його своїм промінням.

У Бухаресті йому пощастило приєднатися до каравану «спілки кам’янецьких купців Верещинського, Давида та Мурадовича» — так написано на паках і міхах. Вантаж пахне кофієм і тютюном. Валка рушає на північ.

Десь через три тижні Нахман щасливо дістається до Рогатина і в своїх запилюжених панчохах та дещо засмальцьованому світлому плащі стає на порозі дому Шорів, де якраз готуються до весілля.

У Крайові. Про торгівлю у свята і про Гершеле, який опиняється перед дилемою вишні

Склад Абрагама, Товиного шурина, — то справжня печера Алі-Баби. Він продає по цілій Європі все найкраще зі Сходу, що пливе яскравим строкатим потоком через Стамбул до маєтків і палаців Буди, Відня, Кракова та Львова. Стамбульські тканини, які називають «стамбулакіярі», — найрізноманітніших кольорів, перетикані золотом, з малиновими, червоними, зеленими й блакитними смужками або з набивними квітчастими візерунками — лежать, згорнуті в рулони і прикриті полотном, щоб не запорошувалися й не вигоряли. Поруч — м’які алжирські килими з такої м’якої вовни, що на дотик вона нагадує дамаський шовк; обшиті вони торочками або галунами. Різнокольоровий камлот теж лежить згорнутий рулонами — з нього в Європі шиють ошатні чоловічі жакети, підбиті шовком.

А ще — килимки, китички, ґудзики з перламутру та лаку, дрібна декоративна зброя, лакові табакерки (на подарунок достойному мужеві), віяла з мальованими мініатюрками для європейських дам, люльки, коштовне каміння. Є навіть ласощі: халва та рахат-лукум. На склад приїжджають боснійці, яких називають тут греками, і привозять усякі вироби зі шкіри, губки, волохаті рушники, парчу, хорасанські та керманські шалі, на яких вишиті дивовижні леви та пави. Стоси килимів пахнуть чимось екзотичним, чужим, якимись неземними садами, квітучими деревами й фруктами.

— Субганула, слава Аллаху, — вітаються контрагенти, переступаючи поріг. — Салам алейкум, шалом алехем.

Їм доводиться схилити голову, бо двері низькі. Яків ніколи не сидить у конторі, а п’є чай за столиком, одягнений пишно, як турок: на ньому зеленаво-блакитний каптан і темно-червона турецька феска. Перш ніж починати мову про справи, годиться випити дві-три скляночки чаю. Всі тутешні купці хочуть познайомитися з зятем Тови, тож Яків проводить щось на кшталт аудієнцій. Абрагама це дратує. Але завдяки цьому на його складі весь час людно. Торгують тут, зокрема, дорогоцінним камінням і вже готовими прикрасами, до того ж більшими партіями, а не поодинці. Нанизані на нитки корали, малахіт та бірюза висять на гачках уздовж стін, укриваючи їх барвистим химерним візерунком. Особливо цінні речі заховані в металевій шафі за склом. Серед них — надзвичайно коштовна перлина.

Яків поклоном вітає кожного прибульця. Минуло лише кілька днів, відколи він почав тут працювати, а склад Абрагама вже став найпопулярнішим місцем у цілій Крайові.

Через декілька днів після Яковового приїзду почалося свято Тіша бе-ав. Воно нагадує про поруйнування Храму, це час темряви й смутку. Світ наче сповільнюється від журби. Купці з кільканадцяти єврейських домів зачиняють свої крамниці та склади, залишають працю, сидять у затінку й читають Плач Єремії, розмірковуючи про нещастя.

Абрагамові це якраз на руку: як правовірний, себто послідовник Шабтая Цві та його наступника Барухії, він святкує це свято інакше, пам’ятаючи, що в судну годину все слід робити навпаки. Для нього це — день радості.

Барухія народився рівно через дев’ять місяців після смерті Шабтая Цві, до того ж саме дев’ятого дня місяця ав — як і заповідали! Ще й у день жалоби — день поруйнування Храму. АМІРАГ, як записували ім’я Шабтая Цві — себто Адонею Малкейну Ярум Годо, наш Господь і Цар, хай славиться Його ім’я, — повернувся і жив у тілі Барухії в Салоніках. У 5476 році, тобто в 1726-му за християнським літочисленням, його визнали втіленням Бога, отже, на нього зійшла Шехіна, яка раніше перебувала в Шабтаї. Тож усі, що повірили в богообраність Барухії, вважають Тіша бе-ав радісним днем, викликаючи страх і обурення решти євреїв. Жінки миють волосся і сушать його надворі на серпневому сонці, прибирають у домах, прикрашають їх квіттям, підмітають підлогу, аби Месія, входячи у світ, бачив чистоту і красу. Світ, безумовно, страшний, але, може, хоча б де-не-де можна його трохи приоздобити.

Адже серед того найгіршого, наймоторошнішого дня розливається світло. На самому дні смутку і скорботи жевріє іскра радості — і навпаки. Ісая 61:3 каже: «оздоба замість попелу, олива радості замість жалоби, одежа хвали замість темного духу!»[89]. І добре воно, бо клієнти усякої масті, в різній одежі та з різними мовами на вустах заходили до Абрагама. Яків і Гершеле сидять у конторі. Хто перелічить мішечки тютюну і порахує, скільки їх поміститься на візок? Чимало. А хто видасть товар купцеві з Вроцлава, який платить готівкою і робить великі замовлення?

Клієнти, навіть запеклі вороги Шабтая Цві, з цікавістю зазирають досередини. Відмахуються від келишка горілки з рук відступника. «Най, най, най», — гукають перелякано. Яків вигадує всілякі штучки, аби їх ще більше збентежити. Приміром, питає відвідувача, що в нього там у кишені.

— Нічого, — відповідає той здивовано.

— Та яйця, я ж бачу. І в якої перекупки ти їх поцупив?

— Які ще яйця? — дивується покупець. — Що ти верзеш?

Тоді Яків відважно засовує руку до кишені клієнта і виймає звідти яйце. Присутні вибухають реготом, обличчя покупця червоніє, він не знає, що й сказати. Люди аж животи рвуть. Яків вдає з себе сердитого, супить брови, коле своїм пташиним поглядом:

— І чому ти за це не заплатив? Злодій ти! Крадій яєць!

Всі довкола вже гомонять про це, звинувачений вже й сам ладен повірити, що якось мимохіть вкрав ті яйця. Але бачить, що одна брова Якова ледь піднята, на його вустах грає посмішка, тож і сам усміхається, а далі регоче на весь голос, і найкраще, що він може зараз зробити, — змиритися, що з нього пожартували, і піти собі геть.

Гершеле якось не до сміху. Якби його таке спіткало, отакий жарт із яйцем, він згорів би від сорому. Йому ще нема тринадцяти, його батьки померли, а родина прислала його сюди. Раніше він жив у Чернівцях, а тепер, мабуть, лишиться біля Абрагама, свого далекого родича.

Він не знає, що й до чого з тим постом у день поруйнування Храму. Ніхто йому не пояснив, чому слід радіти, коли інші сумують. У них удома в цей день панував смуток. А тут, у дядька, інакше, але ніхто не розтлумачив йому релігійних нюансів. Знає, що Шабтай — Месія, але чому він не врятував світу? Цього він уже не розуміє. І чим порятований світ відрізняється від непорятованого? Для його простих батьків усе було очевидно: Месія прийде як воїн, змете з лиця землі султанів, королів і царів, обійме владу над світом. Єрусалимський храм відбудується сам, або ж Бог спустить його з неба вже готовим, із золота. Всі євреї повернуться до Землі Ізраїля. Першими воскреснуть ті, що були в ній поховані, а згодом і всі, що спочивають деінде, поза Святою землею.

Але тутешні люди стверджують дещо інше. Він розпитував їх дорогою. Відповідали Мордехай і Нахман, Яків мовчав.

Якесь дивне те спасіння — годі його роздивитися. Відбувається воно не тут, у видимому світі, а деінде, в якомусь — Гершеле не дуже це розуміє — іншому вимірі, поза тим, що бачить око. Месія вже прийшов і непомітно повернув корбу світу, таку, як у криниці. Тепер усе рухається у зворотний бік, вода в ріці повертається до свого джерела, дощ — до хмар, кров — у рану. Виявляється, закони Мойсеєві були тимчасовими, стосувалися лише світу перед спасінням, і тепер їх можна забути. Точніше, їх треба виконувати навпаки. Коли євреї постять, слід їсти й пити, коли сумують — радіти.

Ніхто на нього особливо не зважає, його мають за дурника. Іноді Яків позирає на нього так, що він весь шаріється. Гершеле — помічник Якова, він чистить йому одяг, підмітає в конторі, запарює кофій. Вечорами, коли рахують виторг, записує цифри у графи.

Йому багато що незрозуміло, але питати побоюється. Всі ці речі оточує якась таємниця. Оскільки він не пройшов іще бар-міцви, його не впускають до кімнати молитви, зачиняють перед ним двері. То йому постити чи ні?

У день Тіша бе-ав Гершеле прибирає в погребах, вимітає з кутків бавовняний пил, мишачий послід. Від ранку нічого не їсть — як-не-як піст. Так було в нього вдома. Не хоче навіть дивитися, як Яків і ціле товариство їдять нагорі. Але тепер голод схопив його міцною рукою, кишки грають марш. У погребі є вино та морква. Стоять тут і глечики з холодним компотом. Досить лише потягтися рукою. Але Гершеле вагається. Він ніколи не їв у піст, тож виймає з глечика маленьку вишеньку і відкушує її половину. Якщо Шабтай Цві — Месія, то він чинить добре, порушуючи закон в ім’я нового закону, якщо ж ні, то він усе одно не зробив нічого поганого, бо що ж таке одна маленька вишенька за цілий день?

Вранці він запитав про це Якова. Приніс Трактат Йома, де в розділі восьмому написано: «Якщо хто спожив харч завбільшки з сушений фінік із кісточкою всередині, якщо хто набрав повен рот води, аби напитися, — він учинив переступ. Уся їжа сукупно не може бути більшою за сушений фінік, а всі напої — за те, що поміщається в устах. Якщо хто їсть і попиває, то кількості не додаються».

Яків дивиться на текст і на схвильованого Гершеле з удаваною серйозністю. Потім зненацька вибухає сміхом. Сміється, як уміє лише він, дзвінко, гучно, з самих глибин, заразливо, так, що чути його, певно, в цілій Крайові; його сміх мимоволі підхоплює й Гершеле, спершу лише всміхається, а потім починає хихотіти. Тоді Яків пригортає здивованого Гершеле до себе і цілує його в уста.

Гершеле міркує, чи молодий чоловік не тужить за своєю дружиною, яку залишив у батька; вона пише йому любовні листи, просить його повертатися або забрати її до себе. Гершеле це знає, бо потай читає листи, коли Яків не бачить. Іноді уявляє собі білу руку, яка їх писала. Це приємне заняття. Яків не ховає листів, у його паперах балаган, списки замовлень розкидані по столу, а Гершеле намагається якось тому всьому дати лад. Супроводжує Якова, коли той відвідує клієнтів, точніше, клієнток, багатих міщанок, чиї чоловіки виїхали; капітанші та вдови посилають по Якова — саме по нього, — аби він показав їм свій товар. Вони домовилися: якщо Яків випускає з рук вузлик — неначе ненароком, випадково, — Гершеле має попросити пробачення і вийти. А далі чекати неподалік, не зводячи очей з дверей дому.

Яків виходить рішучим кроком, він завжди так ходить — широко розставляючи ноги і поправляючи шаровари (адже носить турецький одяг). Тріумфально дивиться на Гершеле. Задоволено поплескує себе між ногами, як це роблять турки. Цікаво, що так вабить жінок до цього чоловіка? Жінки мають це чуття, вони завжди впізнають у чоловікові щось, що відчуває й Гершеле. Яків гарний, і там, де він з’являється, все набуває сенсу, влагоджується, наче хтось старанно поприбирав.

Яків пообіцяв Тові студіювати книги, але Гершеле бачить, що читання його мучить, минуло вже захоплення, яким заразили його ребе Мордке та Нахман. Книжки припадають пилом. Буває, що довгих листів від Нахмана з Польщі він не розпечатує кілька днів. Гершеле збирає ті листи, читає і складає на купку. Зараз Якова набагато більше цікавлять гроші. Він уже вніс кузенові Абрагамові під проценти все, що заробив протягом року. Йому хочеться мати дім із виноградником у Нікополі чи Джурджу. Щоби з вікна було видно Дунай, а пагони лози пнулися по дерев’яних арках, творячи зелені стіни й дах. Тоді він перевезе сюди Хану. А поки що він теревенить із клієнтами або зникає десь посеред дня. Певно, у нього якісь свої ґешефти. Абрагамові це не дуже подобається. Він розпитує про нього в Гершеле, і хлопець хоч-не-хоч мусить покривати Якова. І покриває його залюбки. Вигадує різні небилиці. Що Яків буцімто ходить молитися до ріки, що позичає книги, що шукає клієнтів, що стежить за розвантаженням. Коли Яків уперше запрошує Гершеле до свого ліжка, той не опирається. Віддається йому увесь, розпашілий, як черінь, і якби його змога, віддав би йому ще більше. Життя йому віддав би. Яків називає це «Маасе Зар», Чужим Учинком — тобто вчинком навпаки, всупереч писаному законові, який в очисному пломені Месії зітлів, мов старе вологе рядно.

Про перлину та Хану

Яків вирішує подарувати Хані найкоштовнішу перлину. Кілька днів вони з Гершеле ходять крамницями ювелірів. Яків повагом виймає перлину з коробочки, де вона спочиває на шовковій підстилці. Кожен, хто бере її до рук, одразу мружиться від блиску, прицмокує: це диво, а не перлина. Вона майже безцінна. Яків тішиться цим захватом. Але потім ювелір неодмінно повертає йому перлину: ні, він не наважиться її дірявити, диво може тріснути, і втрата буде неоціненна. Зверніться до когось іншого. Яків сердиться. Повернувшись додому, кладе перлину на стіл і мовчки вдивляється в неї. Гершеле подає йому миску з оливками, що їх Яків так любить. Згодом доведеться збирати кісточки по цілій підлозі.

— І до кого тепер іти? Боягузи, перлини злякалися, — каже Яків.

Коли він сердиться, його рухи, його хода стають іще швидшими й різкішими. Морщить чоло, супить брови. Гершеле стає лячно, хоч Яків ніколи його не кривдив. Яків любить його — Гершеле це знає.

Врешті велить хлопцеві збиратися, вони одягають найстаріше, найзношеніше вбрання, йдуть на пристань і переправляються поромом на той берег ріки. Там заходять до першої-ліпшої крамнички золотаря. Яків твердим голосом просить майстра просвердлити цю дешевеньку штучну перлину, цю цяцьку, як він її називає.

— Хочу це подарувати дівчині. — Яків виймає коштовність просто з кишені й кидає на шальку ваг, продовжуючи невинну розмову. Ювелір сміливо, без зітхань і прицмокувань, бере перлину, кладе її в лещата і, теревенячи з Яковом, робить у ній дірку. Свердельце входить у неї, як у масло. Далі отримує невелику плату і повертається до своїх справ. Надворі Яків каже приголомшеному Гершеле:

— Ось як треба чинити. Не церемонитись. Запам’ятай.

Ці слова глибоко западають Гершеле в душу. Відтепер він хотів би бути таким, як Яків. До того ж близькість Якова викликає в ньому незбагненний дрож, його хлоп’ячим тілом розливається тепло. Він почувається захищеним і сильним.

На Хануку вони їдуть до Нікополя по Хану. Молода дружина вибігає Якову назустріч, перш ніж він встигає злізти з воза, навантаженого подарунками для цілої родини. Вони вітаються стримано, трохи офіційно. Всі тут уважають Якова кимось більшим, ніж звичайним купцем, і в його голосі з’являється якась статечність — для Гершеле це щось нове. Яків цілує Хану в чоло, по-батьківському. З Товою вітається так, наче вони обидва — королі. Його поселяють в окрему кімнату, але він тут-таки зникає в жіночій частині дому в Хани. А проте Гершеле не зазіхає на його застелене ліжко, сам лягає на підлогу біля печі.

Удень тут їдять і п’ють, а молячись, не одягають ніяких тфелінів[90]. Гершеле помічає, що готують тут не по-кошерному, нарізають звичайний турецький хліб, вмочують його в олію з травами, сир беруть руками. Сидять на підлозі, наче турки. Жінки носять широкі штани з легкої тканини.

Хані спадає на думку відвідати сестру у Відині. Спершу звертається з цим проханням до батька, але той дивиться спідлоба. І Хана розуміє, що просити дозволу слід у чоловіка. Грається перлиною, що висить на золотому ланцюжку в неї на шиї, — подарунком від Якова. Либонь, її вже втомили батьки, їй хочеться похвалитися тим, що вона заміжня, їй хочеться до Якова, кортить мандрівок і змін. Гершеле бачить, що вона ще дитина — як і він сам. Хана лише вдає з себе дорослу жінку. Одного разу він підглянув, як вона милася в задній північній частині саду. В неї пишне тіло, широкі стегна, великі сідниці.

Впродовж тих трьох днів подорожі берегом Дунаю з Нікополя до Відина Гершеле закохується в Хану. Тепер він любить їх обох однією любов’ю. Так дивно: йому до шалу, до одержимості хочеться бути поруч із нею. Весь час згадує її сідниці — великі і якісь лагідні, невинні. Йому кортить штурмувати їх безупинно.

Перед самим Відином Яків і Хана велять везти їх до скель. Гершеле править кіньми і краєм ока бачить, куди пірнає Яковова рука. Лише стискає міцніше віжки. Йому кажуть чекати біля коней, наче слузі, а самі зникають десь серед скель, схожих на скам’янілих потвор. Гершеле знає, що чекати доведеться довго, тому закурює люльку, додаючи трохи живиці, що її дав Яків. Затягується, наче старий ребе Мордке, і обрій раптово вигладжується. Спирається об брилу і розглядає брунатних коників-стрибунців, великих і кутастих. А коли зводить очі на скелі, бачить ціле біле кам’яне місто, що простягається аж до горизонту. І саме воно дивиться на людей, а не навпаки. Він не знає, як так буває, але скелі дивляться на них. Зрештою, він не дивується. І теж дивиться. Бачить оголену Хану, що широко сперлася руками об скелю, і напівголого Якова, який, притиснувшись до її спини, повільно й ритмічно рухається. Зненацька Яків дивиться на Гершеле, що сидить на козлах, і погляд його гарячий та густий. Стрижень Гершеле негайно напружується, і брунатні стрибунці натрапляють на своєму шляху на справді серйозну перешкоду. Мабуть, дивуються тій несподіваній масі органічної матерії, що звалилася з неба в їхній комашиний світ.

Ким є той, хто збирає трави на горі Афон

Антоній Коссаковський, випливши невеликим кораблем із порту Девелікі, якраз досягає причалу біля підніжжя гори. Він неймовірно зворушений; біль, який ще недавно розривав йому груди, цілком ущух. Хтозна, може, то завдяки морському повітрю та вітрові, який, відбиваючись від стрімкого берега, ніс із собою запахи живиці й трав. А може, завдяки близькості святого місця.

Він роздумує над тією раптовою зміною власного настрою і самопочуття. Ця зміна — глибока й несподівана, бо відколи він покинув холодну Росію і подався в краї грецькі й турецькі, став іншою людиною. Сказати б, сяйливою, легкою. Все наче так просто: йдеться про світло й тепло. Про сонце, в чиєму промінні барви стають інтенсивнішими, а запахи розігрітої землі п’янять. Тут було більше неба, і світ, здавалося, працює за іншими законами, ніж на Півночі. Тут усе ще діяло Провидіння, грецький Фатум, який рухав людьми і креслив їхні шляхи, наче струмочки піску, що спливають згори донизу дюною, творячи фігури, яких не посоромився б найкращий художник: звивисті, примхливі, витончені.

Тут, на Півдні, все є якимось матеріальнішим. Росте на сонці, ховається в затінку. Антонієві Коссаковському це дарує радість і легкість, він більше слухає самого себе. Іноді почувається таким вільним, що на очі навертаються сльози.

Він помітив: що далі на південь, що менше стає християнства, а більше сонця й солодких вин, що більше грецького Фатуму — то краще йому живеться. Його рішення — наче й не його, вони приходять іззовні, продиктовані самим ладом світу. А відповідно, менше відповідальності, менше тихого сорому, нестерпного почуття провини за все, скоєне в житті. Тут будь-який вчинок можна виправити, домовившись з богами, принісши їм офіру. Тож і на власне відбиття у воді можна дивитися з повагою. Можна з любов’ю споглядати інших. Ніхто не є злим; навіть убивцю не можна засуджувати, бо він є частиною великого плану. Однаково можна любити ката і жертву. Люди — добрі й шляхетні. Все зло, яке діється, — провина світу, а не їхня. А світ буває злим, ще й яким!

Що далі на північ, то більше людина зосереджується на собі й — мабуть, через якусь північну одержимість, спричинену браком сонячного світла, — бере на себе забагато. Вважає себе відповідальною за власні вчинки. Той грецький фатум січе мокрий сніг, а згодом роздирає на шмаття мороз, аж доки він остаточно зникає. Залишається руйнівне для людини усвідомлення, що все зло зосереджене лише в ній і нічого вдіяти з цим неможливо. У цьому її переконує Церква — той Володар Півночі — та її повсюдні агенти. За те зло можна хіба що просити прощення. І то не цілком. Звідси — те пекуче відчуття, що ти вічно в чомусь винен, від самого народження, що ти загруз у гріху і все довкола — гріх. Дія і бездіяльність, любов і ненависть, слово і думка, знання і глупота — все гріх.

Він зупиняється в заїзді, що його тримає жінка, яку всі кличуть Іреною або Матір’ю. Вона — дрібної статури, смаглява на лиці, завжди вдягнена в чорне; іноді вітер вириває з-під її чорної хустки пасма вже геть сивого волосся. Хоч вона й корчмарка, всі оточують її великою повагою, наче монахиню. Дарма що вона, кажуть, удова і має десь у світі дорослих дітей. Ця Ірена щоранку й щовечора влаштовує моління й сама співає таким чистим голосом, що в паломників здригаються серця. Працюють у неї дві наче-дівчини; Коссаковський спершу теж так гадав, але згодом помітив, що вони лише на перший погляд дівчата, а насправді, радше за все, кастрати, лише з грудьми. Треба стежити, щоб на них не витріщатися, бо тоді вони показують язика. Хтось йому розповів, що в цій корчмі завжди є якась Ірена, і так уже мусить бути. Ця Ірена походить звідкись із Півночі, говорить трошки ламаною грецькою, вставляючи чужинські слова, іноді знайомі Антонію. Мабуть, вона волошка чи сербка.

Довкола самі чоловіки, жодної тобі жінки (хіба що Ірена, але, може, й вона не жінка?). Навіть жодної тварини жіночої статі. Це бентежило б ченців. Коссаковський намагається зосередитися на зеленокрилому жуку, що повзе по стежці. Цікаво, чи й він самець?..

Разом з іншими прочанами Коссаковський дряпається на гору, але до монастиря їх не впускають. Для таких, як він, є спеціальне місце в кам’яному будинку біля муру, там можна поспати й перекусити. Вранці та ввечері треба присвячувати себе молитві згідно із заповідями святого ченця Григорія Палами. Ця молитва полягає в нескінченному, по тисячу разів на день, повторюванні: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, змилуйся наді мною». Молячись, вони сидять на землі, скоцюрблені, зі схиленими на коліна головами, схожі на ембріони, на ненароджених; при цьому вони затримують дихання так довго, як зможуть.

Щоранку і щовечора якийсь високий чоловічий голос скликає їх на спільну молитву. Звідусіль чути слов’янське «молітба-а-а, молітба-а-а!». Зачувши цей клич, усі пілігрими кидають свою роботу і швидко йдуть нагору, до монастиря. Коссаковському це нагадує поведінку птахів, коли вони чують сигнал про наближення хижака.

Днями Коссаковський обробляє город.

Найнявся також вантажником у порту — допомагає розвантажувати невеликі суденця, що прибувають сюди раз або двічі на день. Річ не в копійках, які він заробить, а в тому, аби бути серед людей, а ще можна час від часу заходити у внутрішній двір монастиря: там брамник, міцний чернець у розквіті сил, який приймає харчі й товар, дає напитися холодної, майже крижаної води й частує оливками. Втім, допомагати з розвантажуванням доводиться нечасто, бо ченці — самодостатні.

Коссаковський спершу опирається, дивиться на охоплених релігійним завзяттям прочан з іронією. З більшою охотою прогулюється кам’янистими доріжками довкола монастиря, крокує розігрітою землею, об яку безугавно труться крихітні смички цикад; ця земля так пахне травами й живицею, що здається чимось їстівним, наче зачерствілий, приправлений спеціями пиріг. Так прогулюючись, Коссаковський уявляє, що тут жили колись грецькі боги, ті самі, про яких він колись читав у домі дядька. Тепер вони повертаються. На них сяйливі золоті шати, вони білошкірі, вищі, ніж людина. Іноді йому здається, що він ступає по їхніх слідах, досить трохи поквапитися, і він наздожене богиню Афродіту, побачить її чарівну голизну; запах гісопу на мить стає напівтваринним духом спітнілого Пана. Коссаковський напружує уяву, силкується на все дивитися крізь її скло. Вони потрібні йому. Боги. Бог. Їхня присутність у запаху живиці, точніше, таємна присутність якоїсь липкої й солодкавої сили, що пульсує в усьому живому, наповнює світ по вінця. Він увесь напружується, щоб уявити собі її — присутність. Його член напружується, і йому на цій святій горі доводиться дарувати собі полегшу.

Але якось згодом, коли він почувався найщасливішим і ополудні заснув у затінку куща, його зненацька розбудив шум моря. Цього разу звук здавався зловісним, а він же чув його весь час. Коссаковський зірвався і роззирнувся довкола. Сліпуче сонце ділило все видиме на світло й темряву, сяйво і тінь. Весь рух довкола зупинився. Він бачив здалеку завмерлі хвилі, а вгорі — самотнього мартина, наче пришпиленого до неба. Серце підкотилося йому до горла. Коссаковський підперся рукою, щоб підвестися, і трава в його долоні розсипалася на порох. Нічим дихати. Обрій зненацька наблизився, і за мить його м’яка лінія перетворилася на петлю. Раптом Антоній Коссаковський усвідомлює, що квиління моря — це жалобний плач, уся природа тужить за богами, яких так бракувало у світі. Тут нікого немає, Бог створив світ і помер від надмірного зусилля. Довелося приїхати аж сюди, щоб це збагнути.

Коссаковський починає молитися.

Але нічого не виходить. Він марно схиляє голову на живіт, згортається клубком, наче в утробі матері, — так його вчили. Спокій не приходить, подих кудись тікає, механічно повторювані слова «Господи, Ісусе Христе…» не вгамовують тривоги. Коссаковський відчуває лише власний запах — дух спітнілого тіла зрілого чоловіка. Більше нічого.

Наступного ранку, покинувши всі обов’язки і не зважаючи на докори Ірени, він сідає на перший-ліпший корабель, не питаючи, куди той пливе. Відчалюючи, чує з берега клич: «Молітба-а-а, молітба-а-а!» — і йому здається, що острів його не відпускає. Вже у відкритому морі з’ясовує, що корабель прямує до Смирни.

У Смирні його справи йдуть чудово. Він знаходить роботу в тринітаріїв, і вперше за довгий час йому вдається заробити хоч якісь пристойні гроші. Він не відмовляє собі ні в чому: купує солідну турецьку одежу, замовляє вино. Алкоголь дає йому втіху, аби лиш товариство було. Помічає, що його розповіді про гору Афон справляють враження на християн, тож він щоразу додає нових подробиць, аж доки його історія не перетворюється на суцільну низку пригод. Каже, що звати його Молівда. Йому подобається це наймення. Воно — дещо більше, ніж просто ім’я. Молівда — це його новий герб, його гасло. Попередні ім’я та прізвище — якісь тіснуваті, поторочені, солом’яні, як і його думки, — він майже цілком забуває. Представляється ними лише братам тринітаріям. Антоній Коссаковський — що від нього лишилося?

Молівді хочеться глянути на власне життя з віддалі — як роблять ось ці євреї, що приїжджають із Польщі. Вдень вони старанно працюють, зосереджені, погідні. Ввечері без кінця теревенять. Він спершу просто підслухує — євреї гадають, що він їх не розуміє. Наче і євреї, а відчуває з ними якусь близькість. Він навіть розмірковує: чи не повітря, світло, вода, краєвиди так відкладаються в людині, що в далекому краї відчуваєш якусь спорідненість із тими, хто виростав у твоїй стороні? Навіть якщо решта вас розділяє?

Найбільше йому подобається Нахман. Він кмітливий, за словом у кишеню не лізе, вміє в дискусії поставити все з ніг на голову й довести будь-яке, навіть найабсурдніше твердження. Іноді ставить запитання, які його, Молівду-Коссаковського, заганяють у глухий кут. А проте він бачить: свої величезні розум та ерудицію ці люди використовують задля якихось химерних забавок зі словами, яких він не розуміє. Одного разу купує кошик оливок і глек вина й вирушає до них. Вони їдять ті оливки, спльовуючи кісточки під ноги запізнілих перехожих; уже западають сутінки — вологі й липкі, як зазвичай у Смирні. І раптом найстарший з них, ребе Мордке, починає лекцію про душу. Що вона у своїй суті — потрійна. Найнижча називається нефеш, і мають її навіть тварини. Нею вони відчувають голод, холод, хіть.

— Сома, — каже Молівда.

Вища зветься руах — дух. Він живить наші думки і робить нас шляхетними.

— Психе, — докидає Молівда.

Третя ж, найвища, — то нешама.

— Пневма, — коментує Молівда і додає: — Теж мені відкриття!

Ребе Мордке незворушно продовжує:

— Це — істинно свята душа, якої досягають лише великі мужі, кабалісти. А розвинути її в собі можна, заглиблюючись у таємниці Тори. Завдяки їй ми бачимо таємну природу світу й Бога, бо вона — іскра, що її викресала Біна, божиста мудрість. З-поміж усіх лише нефеш схильна до гріха. Руах і нешама — праведні.

— Якщо нешама є іскрою Божою в людині, то як же Бог може карати грішних людей пеклом? Адже таким чином він карав би й частку себе самого? — питає Молівда, вже трохи розігрітий вином. Обидва чоловіки схвально кивають головами. Усі троє знають відповідь на це запитання. Там, де присутній Бог — справжній, великий, — немає ні гріха, ні мук сумління. Лише дрібні божки підштовхують до гріха — зовсім як нечесні ремісники, що фальшують монети.

Після годин праці в тринітаріів йдуть до кахвегане, кав’ярні. Молівда навчився отримувати насолоду від пиття гіркого кофію та куріння довгих турецьких люльок.

Молівда бере участь у викупі Петра Андрусевича з Бучача та Анни з Попеляв, яка кілька років була при дворі Гусейна Байрактара зі Смирни. За першого дали шістсот злотих, за другу — чотириста п’ятдесят. Він добре запам’ятав їхні імена, бо писав угоду про викуп двома мовами — турецькою й польською. Чудово знає, які суми у Смирні платять за людей. За такого собі Томаша Цибульського, сорокашестилітнього шляхтича, квартирмейстера з полку Яблоновського, якого тримали в полоні дев’ять років, заплатили чимало — дві тисячі сімсот злотих. І одразу ж із ескортом вислали до Польщі. За дітей платили по шістсот вісімнадцять злотих, а викуп старенького Яна коштував лише вісімнадцять польських злотих. Дідусь походив з Опатова й важив не більше, ніж коза. Ціле життя він провів у турецькому полоні, і в Польщі у нього, схоже, нікого й не лишилося. Та все ж радість його була величезна. Молівда бачить, як по його випалених сонцем зморщених щоках течуть сльози. Уважно придивляється й до зрілої вже панни Анни. Йому подобається її впевненість, навіть зверхність, із якою вона ставиться до тринітаріїв та до нього самого, перекладача. Молівда не може збагнути, чому багатий турок позбувається цієї красивої жінки. Якщо вірити їй самій, він це робить з любові: вона надто сильно тужила за домом. Через кілька днів її чекатиме корабель до Салонік, а звідти вже суходолом доведеться мандрувати до Польщі. Та зненацька Молівда, наче ошалілий, зачарований її пишним білим тілом, погоджується допомогти їй втілити божевільний план утечі. Пан або пропав! Адже Анна Попелявська аж ніяк не збирається повертатися до Польщі, до нудного маєтку десь на Поліссі. Молівда навіть не встигає попрощатися з друзями. Верхи вони удвох тікають до невеликого портового містечка на північ від Смирни і там за гроші Молівди винаймають будинок, де впродовж двох тижнів віддаються всіляким утіхам. Пообіддя коротають на просторому балконі з видом на набережну, якою щодня о цій порі прогулюється ага зі своїми яничарами. На шапках яничарів похитується біле пір’я, а їхній старшина носить пурпуровий плащ, підбитий тонкою сріблястою тканиною, що виблискує в променях сонця, наче луска щойно впійманої рибини.

На розігрітих сонцем балконах вилежуються на отоманках християнки, дружини грецьких купців, і кидають грайливі погляди на чоловіків, що грають перед ними м’язами. Жодна туркеня ніколи собі такого не дозволила б. Ось і білява Анна Попелявська кидає оком на того агу, і між ними зав’язується коротка розмова. Молівда нічого не помічає, читає в той час щось на задньому дворі. Наступного дня Анна Попелявська зникає з усіма Молівдиними грошима, заробленими у тринітаріїв.

Молівда повертається до Смирни, але ченці найняли вже іншого перекладача. Зникли кудись і двоє євреїв-мудрагелів. Молівда наймається на корабель і повертається до Греції.

Далекий морський обрій, шум хвиль, що б’ються об борти, схиляють його до роздумів. Образи й спомини нанизуються довгими намистами, можна спокійно їх роздивитися, розглянути, що й до чого. Йому пригадується дитинство. Ті роки здаються йому суворими, наче накрохмалені комірці святкових сорочок, що їх тітка прасувала йому та братам на Великдень. Ті сорочки були такими жорсткими, що потрібно було кілька днів і чимало тепла й поту, щоб вони пристали до тіла.

Щоразу, коли Молівда опиняється в морі, згадує дитинство. Чому воно так, він і сам не знає. Може, від хиткої води паморочиться в голові, і треба за щось учепитися.

У дядька, якому вони мусили цілувати руку, стаючи навколішки, була друга дружина, небезпечно молода. Довкола себе вона ширила геть чужу для молодого Антонія атмосферу театру, позерства. Походила з дуже вбогої, якоїсь підозрілої шляхти, тож мусила бундючитися й приндитися. Виглядало все це смішно. Коли до їхнього маєтку приїжджали гості, вона з удаваною ніжністю гладила чоловікових племінників по щоках, пестливо щипала їх за вуха й примовляла: «Ох, Антосику… Оцьому-то в житті таланитиме». Щойно гості зникали, вона знімала з них вишукане вбрання і ховала його до шафи в сінях, немов сподіваючись, що одного дня тут з’являться якісь інші сироти-родичі, дещо вищого ґатунку.

Через те все — втечу коханки, море й дитячі спогади — Молівда почувається нестерпно самотнім. Ще трохи, і його втішать волоські богомили, яких чомусь уперто називають липованами[91]. Вони трохи залікують ту тріщину, яка розполовинила його всередині (чи чув хто колись про таку дивну хворобу — та й кому про неї розповісти?). А все лихо в тому, що Молівда свято переконаний: його життю кінець, і іншого світу не буде.

Як у місті Крайові Молівда-Коссаковський зустрічає Якова

Зараз, навесні 1753 року, Молівді-Коссаковському виповнилося тридцять п’ять. Минуло два роки, він дещо схуд на богомильських харчах. Очі його — ясні й водянисті, важко в них щось роздивитися. Борода в нього ріденька, сірувато-руда, кольору мішковини. Обличчя засмагло на сонці. На чолові — турецький тюрбан, доволі зашмульганий.

Він іде подивитися на того юродивого, про якого євреї кажуть, буцімто в нього вселилася душа Месії, тому він поводиться не як усі люди. Він уже бачив таких чимало — так наче душа Месії полюбляє змінювати тіло що кілька днів.

Тримається на віддалі. Зупиняється на протилежному боці вулиці, спирається на мур і спокійно, неквапом набиває люльку. Курить і дивиться на рейвах довкола. Крутяться тут переважно молоді чоловіки, шмаркачі: євреї, турки. В будинку щось відбувається, гуртик чоловіків продирається всередину, чути вибухи сміху.

Допаливши, Молівда й сам наважується зайти. Доводиться нахилити голову і пройти темними сіньми до внутрішнього двору, посередині якого — невеликий колодязь, який перетворили на щось на кшталт фонтану. Тут прохолодно, під широколистим деревом спочивають чоловіки. Майже всі вбрані по-турецькому, але помітно кількох у єврейських халатах. Ті сидять не на землі, а на дзиґликах. Є й одягнені та поголені на волоський манір міщани, а ще — двоє греків, що вирізняються своїми вовняними плащами. Зібрані певний час підозріливо придивляються до Молівди, нарешті худий чоловік із побитим віспою обличчям питає його, навіщо він сюди прийшов. Молівда чистою турецькою відповідає: «Послухати». Чоловік відступає, але недовіра в його очах залишається. Він так і зиркатиме на нього з підозрою. Мабуть, вони думають, що Молівда — шпигун. Хай собі думають.

Всередині широкого півкола стоїть високий статний чоловік, вбраний на турецький манір. Говорить дещо недбало. Голос у нього гучний, розкотистий. Перебити його непросто. Мовить турецькою — повільно, з якимось дивним акцентом, до того ж не як людина вчена, а як купець, часом — як волоцюга. Змішує слова, які можна почути на кінському ринку, з грецькими та гебрайськими, що їх можна вичитати лише в учених книгах. Молівда мимохіть кривиться — цей контраст просто нестерпний. Якась нудьга і марниця, думає він собі. Аж раптом усвідомлює, що саме так говорять тут усі — уся та зібрана тут людська мішанина, що вічно перебуває в дорозі й не має часу на читання книг, заняття жменьки обраних. Молівда ще не знає: якою із мов не заговорив би Яків, буде чутно чужоземний акцент.

Обличчя того Франка — видовжене, доволі світле, як на турецького єврея. Шкіра — шорстка, рапата, особливо щоки, вкриті немовби шрамами — свідченнями чогось лихого. Здається, ніби полум’я обпекло їх колись давно. У цьому обличчі є щось тривожне, — гадає собі Молівда, — але водночас таке, що мимохіть викликає повагу. Погляд Якова — геть непроникний.

Коссаковському здається знайомим обличчя старого, який сидить найближче до цього нібито-пророка й курить люльку, заплющуючи очі з кожною затяжкою. У нього густа сива борода, вижовкла від тютюну. На голові в нього не тюрбан, а звичайна турецька феска, з-під якої вибивається буйне сиве волосся. Молівда напружується, намагаючись згадати, де його бачив.

— Який тісний світ, — урешті каже він до нього турецькою навмисне байдужим тоном. Старий повертається до Молівди, і за мить крізь густу бороду проступає усмішка.

— Гляньте лише: це ж наш вельможний пан, аристократ, — каже ребе Мордке іронічно, звертаючись до одноокого смаглявого чоловіка, схожого на араба, і вказуючи на Молівду пальцем. — Вдалося тобі втекти, бачу!

І голосно сміється, радіючи, що іноді дещо трапляється двічі.

Вони обіймаються і вітаються, наче давні друзі, хоч насправді не такі вони вже й давні.

Молівда залишається тут до вечора і спостерігає за безугавною метушнею: чоловіки приходять і відходять, забігають ненадовго, аби небавом повернутися до своїх справ — караванів, крамниць. Відійшовши набік, пошепки діляться адресами та прізвищами турецьких чиновників, яких можна підкупити. Записують їх до невеликих зошитів, що їх продають у місцевих крамницях. Відтак повертаються до розмов, наче й не відходили нікуди. Диспут триває безперервно. Хтось ставить запитання — часом дурне, часом провокативне, — і починаються перегони, перекрикування: кожен хоче відповісти. Іноді вони один одного не розуміють: дехто набрався звідкілясь такого акценту, що мусить усе повторювати двічі. Часом з’являються й перекладачі, і тоді Молівда впізнає єврейську мову з Польщі — дивну суміш німецької, польської та гебрайської. Ця говірка його розчулює. Нахман говорить так, як говорили його кохана Малка та її сестри, і враз Молівду наче накриває теплий плащ спогадів про давні часи. Він бачить лан пшениці до самого обрію, яскраво-жовтий, з розкиданими по ньому темно-блакитними цятками волошок; свіжовидоєне молоко та щойно відрізану скибку хліба на столі; а ще — пасічника в ореолі бджіл, який виймає стільники, обліплені медом.

Велике діло: мед є і в Туреччині, і хліб також. Молівді стало якось аж незручно за себе. Застромлює несподівано розквітлий букет спогадів у глибоку кишеню свідомості й повертається до дійсності, в якій догасає дискусія і пророк починає розповідати історійки, супроводжуючи оповідь недоброю посмішкою. Розповідає, як бився з сотнею розбійників, сік їх, наче бур’ян. Хтось перебиває його, вигукує щось над головами зібраних. Інші відходять набік, у глибокий затінок під оливами, і там, курячи люльки, впівголоса коментують почуте. В якусь мить слово бере Нахман. Говорить гладко й по-вченому. Кличе в свідки Ісаю. Дискутувати з ним непросто. У нього на все є докази. Коли цитує святі книги, підводить очі вгору, наче десь там, у повітрі, висить не видна іншим бібліотека. Яків навіть найменшим порухом не реагує на Нахманові промови. Коли той завершує, Яків навіть не киває йому у відповідь. Чудна ця школа.

Коли смеркає і натовп слухачів стає рідшим, довкола Якова громадиться невеликий, але гамірний гурток молодих чоловіків. Вони виходять до міста. Галасуючи, ходять туди-сюди вузькими вуличками, шукаючи притичини. Чіпляються до перехожих, коментують виступи стрибунів із канатом, п’ють вино, бешкетують. Молівда з ребе Мордке йдуть слідом, на відстані кількох кроків — на випадок, якщо ті таки встрянуть у якусь халепу. Той гуртик на чолі з Яковом випромінює якусь дивну силу, наче молоді самці, що в сутичках випробовують свою справжню міць. Молівді це подобається. Йому хотілось би бути серед них, поплескувати їх по плечах, рухатися в хмаринці їхнього запаху — терпкого молодечого поту, вітру, пилу. На вустах Якова — весело-зухвала усмішка, яка його робить схожим на легковажного хлопця. Молівда на мить перетинається з ним поглядом і підіймає руку, аби помахати йому, але той вже відвертається. Перекупки з фруктами та продавці коржиків розбігаються, здалеку забачивши цю зграйку. Раптом їхній марш зупиняється, Молівді не видно, що там попереду відбувається, але він терпляче чекає, доки все з’ясується; купує собі коржик, политий солодким сиропом, і з апетитом їсть. А на чолі походу — гамір, гучні вигуки, вибухи сміху. Чергова витівка Якова. Що саме трапилося, невідомо.

Історія ясновельможного пана Молівди, себто Антонія Коссаковського гербу Сліповрон на прізвисько Корвін

Походить він зі Жмуді. Його батько був гусаром у коронному війську. У нього п’ятеро братів: один — військовий, двоє — священники, а ще про двох йому нічого не відомо. Один зі священників живе у Варшаві, раз на рік вони висилають один одному листи.

Він залишив Польщу вже більш як двадцять років тому. Аби скласти більш-менш гладеньке речення рідною мовою, він уже мусить напружуватися. Але якимось дивом думає все ще польською, хоч багатьох слів йому бракує. А слів, аби описати себе самого, потрібно багато, бо пережив він чимало. Тож послуговується сумішшю грецької й турецької. Тепер, коли працює на євреїв, додає ще трохи гебрайськоі. Описуючи себе цими мовами, Молівда сам собі здається якимось гібридом, істотою з антиподів.

Польською він уміє розповісти про дитинство, проведене в домі ковенського стольника Домініка — дядька Коссаковського, який його, круглого сироту, взяв разом із п’ятьма братами на виховання. Дядько був вимогливий і мав важку руку. Якщо піймав на обмані чи хитрощах, бив з розмаху в обличчя. А в разі серйозніших провин (якось, наприклад, Антоній виїв трохи меду з барильця, а щоб не було помітно, долив води, від чого мед зіпсувався) видобував звідкись ремінного батога, мабуть, для шмагання себе, бо родина була дуже побожна, і періщив по голій спині й сідницях. Найздоровішому з братів обрав військову кар’єру, двох спокійніших і лагідніших послав учитися на священників, а Антоній не годився ні на військового, ні на ксьондза. Кілька разів тікав з дому, і прислуга шукала його по цілому селі, витягала із селянських стодол, де він, утомлений плачем, засинав у сіні. Важкими й болючими були виховні методи дядька Домініка, але врешті-решт таки зажевріла надія, що Антоній виб’ється в люди. Впливовий дядько добре його вивчив і в п’ятнадцятирічному віці завдяки протекції віддав до канцелярії короля Станіслава Лещинського. Йому спорядили гарне вбрання, купили скриньку та черевики, вручили кілька комплектів білизни й носовичків і так вислали до Варшави. Ніхто не мав уявлення, що там робити з отаким підлітком, тож він переписував своїм красивим почерком документи і обрізав ґноти у свічках. Розповідав писарчукам, що дядько знайшов його в жмудському лісі, де кілька років його виховувала вовчиця, і тому він добре знає мову собак і вовків; що він — син султана і його зачали, коли султан інкогніто подорожував до Радзивіллів. Урешті-решт, коли йому остогидло переписувати документи, він сховав цілий їх жмут за важкий секретер біля вікна, де вони замокли й зогнили. Траплялися в нього й інші підліткові провини: якось старші приятелі напоїли його й кинули в борделі на Повіслі, де він мало не помер і три дні приходив до тями. Нарешті, привласнив собі гроші, які йому необачно довірили, і певний час бенкетував на Повіслі, як король, аж доки в нього вкрали все, що залишилося, а його самого побили.

Останнім часом Молівда часто гадає, що було б, якби він залишився в канцелярії. Ким би він зараз був? Може, паном або столичним урядником при новому королі, який рідко бував у Речі Посполитій, принагідно заїжджаючи лише до прикордонної Всхови? А хто він зараз?

У канцелярії йому наказали більше там ніколи не з’являтися й повідомили про все дядькові. Той приїхав по небожа, але побити його, як то бувало раніше, не наважився — молодий Антоній, як-не-як, був уже королівським урядником.

За кару вислав його до родового маєтку його покійної матері, де на господарстві лишився місцевий економ, і наказав учитися агрономії: обробляти землю, збирати врожай, приймати пологи в овець, розводити курей. Маєток називався Білевичі.

Антоній, усе ще молодий пан, підліток, приїхав туди наприкінці зими, коли земля ще була замерзла. Протягом перших тижнів його так мучило відчуття провини та змарнованих шансів, що він майже не виходив з дому, пристрасно молився і нишпорив порожніми кімнатами, вишукуючи сліди померлої матері. Лише у квітні він уперше поїхав до млина.

Млин у Білевичах орендував Мендель Козович, у якого були лише доньки; одна з них звалася Малкою і була вже заручена з якимось пройдисвітом. Невдовзі мало відбутися весілля. Антоній їздив туди щодня, буцімто задля того, щоб перевірити, як мелеться зерно, якої якості з нього виходить борошно, — таким великим хазяїном раптом зробився! Брав борошно пальцями, розтирав пучками, нюхав, чи не запріло, виходив увесь притрушений білим, наче постарілий. А тим часом усе зиркав на Малку — все то було не заради борошна. Вона пояснила йому, що її ім’я означає «королева», хоч на королеву вона була зовсім не схожа. Вже радше на принцесу — невеличка, моторна, чорноока, з надзвичайно сухою і теплою шкірою, наче в ящірки; одного разу, коли вони торкнулися руками, Антоній почув шелест, шарудіння.

Ніхто не звернув уваги на їхній роман — може, через ті хмари борошна, а може, просто роман був такий дивний. Одне в одного закохалися двоє дітей. Вона була не набагато старша за нього, під час спільних прогулянок показувала йому, під якими каменями ховаються раки і де в гаю ростуть лисички. Здавалося, ніби двоє сиріт знайшли одне одного.

Під час літніх жнив ніхто Антонія в полі не бачив, та й вдома він зрідка бував. На єврейський Новий рік, у вересні, стало зрозуміло, що Малка вагітна. І якийсь шаленець порадив Антонієві викрасти Малку, охрестити і взяти за дружину. Тоді обидві родини постануть перед доконаним фактом, що вгамує їхній гнів.

Антоній так і зробив: відвіз Малку до міста і там, підкупивши ксьондза, аби той негайно її охрестив, узяв з нею шлюб. Одним зі свідків на хрещенні був він сам, другим — церковний ключник. Їй дали ім’я Малґожата.

Але того було замало. Це було ніщо. Дивлячись на цю пару перед вівтарем, хтось — наприклад, Єнта, яка бачить усе, — сказав би, що то просто хлопець і дівчина приблизно одного віку. Але насправді між ними була прірва — глибоченна, бездонна, яка сягала центру землі, а може, й далі. Словами пояснити її непросто. Не досить сказати, що вона — єврейка, а він — християнин. Є дещо більше: вони належать немовби до двох різновидів людей, на перший погляд наче й схожих як дві краплі води, але вкрай відмінних. Адже вона не буде спасенна, а він житиме вічно. Тож Малка, хоч іще жива, вже є попелом, примарою. Натомість для Козовича, який орендує млин у пана Домініка, ця різниця ще більша: Малка є справжньою людиною, а Антоній — лише істотою, що схожа на людину; чимось фальшивим і не вартим уваги.

Молода пара, наче не усвідомлюючи цієї відмінності, з’явилася у млині в Білевичах, але лише раз. Одразу стало зрозуміло, що місця для них тут не буде ніколи. Батько Малки так побивався, що врешті занедужав. Малку намагалися зачинити в підвалі, але вона втекла.

Тож Антоній з молодою дружиною оселився в маєтку в Білевичах, але й тут вони затрималися лише на кілька місяців.

Прислуга поставилася до них прохолодно. До Малки відразу почали приходити сестри. Дедалі сміливіше зазирали під скатертини, порпалися в шухлядах, гладили покривала. Усі разом сідали до столу: п’ятеро дівчат і хлопець, якому лише засіявся вус. Сестри накривали стіл, а перед тим як скуштувати їжу, молилися: молода пара хрестилася, а сестри змовляли свою молитву. Єврейсько-дитяча республіка. Дівчата щебетали по-єврейському, Антоній слухав ту говірку, а невдовзі й сам почав підхоплювати їхні слова. Вони здавалися міцною, ідеальною родиною, самі лише діти, без першопричини.

Через кілька місяців економ, обурений такою ситуацією, надіслав листи дядькові Домініку, і той з’явився, грізний, наче грозова хмара. Коли молодий Антоній усвідомив, що зараз дістане прочуханки на очах у вагітної дружини, спакувався й рушив із Малкою до млина. Проте Козович, побоюючись пана, в якого орендував млин, квапливо, ще затемна, відправив обох до родини, що жила в Литві. Там слід Антонія й Малки загубився.

Про те, що вабить людей одне до одного, а також деякі міркування на тему переселення душ

Дедалі більше часу Молівда проводить на складі, де працює Яків. Торгівля відбувається тут або вранці, коли спека ще стерпна, або пізніми вечорами. Ввечері, через дві години після заходу сонця, замість чаю давніх клієнтів частують вином.

Молівда добре знає Османа з Чернівців. Познайомився з ним через турків, але не скаже, як саме, заприсягся мовчати. Таємниця, мовчанка, маска. Якщо глянути на цю таємницю очима Єнти, виявиться, що вони колись зустрічалися на таємних зібраннях бекташів[92]. Тепер вони лише кивають один одному при зустрічі, не перекидаючись навіть кількома словами.

Молівду також вважають тут давнім клієнтом. Найбільше враження справляє те, що він — польський граф. Молівда й сам весь час на цьому наголошує. На обличчях євреїв-співрозмовників вимальовується вираз якоїсь недовіри, а заразом — дитинного захоплення. Він кидає кілька слів турецькою та гебрайською. Його сміх глибокий, заразливий. У вересні Молівда приходить до Якова щодня. За весь той час він купив лише шпильку з бірюзою, та й ту Яків продав за смішну ціну, викликавши тим обурення Нахмана. Любить із ними сидіти й ребе Мордке, розмірковуючи на якусь тему; що дивніша тема, то краще.

Приходять якісь прибульці з Півночі, розмовляють чудною мовою. Нуссен зосереджує на них увагу і з ученого перетворюється на продавця. Це єврейські купці з Сілезії, цікавляться малахітом, опалами та бірюзою. Яків показує їм ще й перлини; продаючи товар, говорить гучно. Торговельні перемовини тривають годинами, ллється чай; молодий Гершеле приносить тістечка й шепоче Якову на вухо, що Абрагам звелів показати їм ще й килими. Купці вередують і зволікають, радяться про щось своєю мовою, впевнені, що їх ніхто не розуміє. Нуссен слухає, примруживши єдине око, а далі за ширмою, де сидить Нахман, звітує:

— Їх цікавлять лише перлини, решту вони вже мають, до того ж купили дорожче. Шкодують, що не потрапили сюди раніше.

Яків шле Гершеле по перлини до Абрагама та до інших крамниць. Коли пізно ввечері торги завершуються і день оголошено винятково вдалим, у найбільшій кімнаті дому приятелі розстеляють килим, кладуть подушки й розпочинають пізню вечерю, яка тут-таки переростає в бенкет.

— Так, народ Ізраїля пожере Левіафана! — вигукує Яків, наче піднімає тост. І кладе шмат печеного м’яса до рота, по його підборіддю стікає жир. — Туша потвори — велетенська, смачна і м’яка, наче м’ясо перепілок, наче найвишуканіша риба. Народ споживатиме Левіафана, аж доки вгамує свій тисячолітній голод.

Усі, пережовуючи, сміються і жартують.

— Білі скатертини лопотітимуть на вітрі, а кості ми кидатимемо під стіл собакам, — додає під ніс Молівда.

Нахман, розігрітий добрим вином із Яковового погреба, звертається до Молівди:

— Якщо дивитися на світ як на місце добра, то зло стає винятком, хибою, відсутністю, ніщо не тримається купи. Але якщо припустити, що сам світ — це зло, а добро є винятком, усе стає на свої місця. Чому ми не хочемо бачити очевидного?

Молівда підхоплює цю тему.

— У мене в селі вважають, що світ розділений надвоє, що в ньому панують дві сили — добро і зло…

— Що то за «твоє село»? — перебиває його Нахман, жуючи. Молівда лише нетерпляче махає рукою і продовжує:

— …Немає такої людини, яка не бажала б зла іншій людині, такої держави, яка не раділа б поразці іншої держави, такого купця, який не тішився б, якби інший купець пішов із торбами… Дайте мені того, хто все це створив! Хто напартачив, покажіть його!

— Молівдо, вгамуйся, — заспокоює його Нахман. — Ось, поїж. А то лише п’єш.

Всі починають говорити навперебій — здається, Молівда підлив оливи у вогонь. Молівда відриває шматок перепічки і вмочає його в олію з травами.

— І як воно там у вас? — наважується запитати Нахман. — Покажи якось, як ви живете.

— Не знаю, — мнеться Молівда; його очі вже каламутні від вина. — Хіба заприсягнешся не зрадити таємниці.

Нахман рішуче киває головою: як же інакше? Молівда доливає вина — воно таке темне, що на вустах залишає фіолетовий слід.

— У нас воно просто, — починає Молівда, вже трохи плутаючись у словах. — Все є горизонтальним. Є світло, і є темрява. Темрява нападає на світло, а Бог сотворив людей, аби вони боронили світло.

Нахман відсуває тарілку і підводить погляд на Молівду. Той дивиться просто в його темні, глибокі очі, застільний гамір відходить кудись удалечінь, а Нахман тихим голосом розповідає про чотири великі парадокси, що їх потрібно розв’язати, якщо хочеш бути людиною мислячою.

— По-перше, Бог, аби створити скінченний світ, мусив себе обмежити. А проте є нескінченна частка Бога, що не має жодного стосунку до сотворіння. Хіба ж не так? — питає Нахман Молівду, аби переконатися, що він розуміє цю мову.

Молівда киває, тож Нахман веде далі. Якщо прийняти, що ідея сотворіння світу була однією з нескінченної множини ідей у нескінченному божественному розумі, то вона, радше за все, — дрібна й неважлива. Можливо, Бог навіть і не помітив, що створив щось. Нахман знов уважно вивчає реакцію Молівди. Той переводить подих.

— По-друге, — продовжує Нахман, — світ як плід безкінечно малої частки божистого розуму, здається, Йому геть байдужий, Він ним майже не цікавиться; нам, людям, ця байдужість може здаватися ледь не ворожістю.

Молівда одним ковтком допиває вино й гучно ставить келих на стіл.

— По-третє, — не вгаває Нахман, — в Абсолюту, який є безконечно досконалим, не було жодного приводу творити світ. Отже, та Його частка, яка спричинила появу видимого, вочевидь, перехитрувала решту і далі обводить її круг пальця, а ми втягнуті в усе те крутійство. Розумієш? Ми — наче на війні. Нарешті, по-четверте: позаяк Абсолют мусив обмежити себе, щоб постав скінченний світ, видиме сотворіння для нього — наче вигнання. Щоби створити світ, усемогутній Бог мусив стати слабким і безвольним, як жінка.

Вони втомлено замовкають. Галас бенкету повертається. Чути голос Якова, який розповідає масні анекдоти. Потім геть п’яний Молівда довго поплескує Нахмана по плечах, аж доки не стає об’єктом дурних жартів. Нарешті схиляє йому голову на плече й бурмоче кудись у рукав:

— Я це знаю.

Після цього Молівда зникає на кілька днів, потім знову з’являється на день чи два. Ночує в Якова.

Ввечері Гершеле насипає гарячого попелу до тандиру — глиняної печі, викопаної в землі. Вони підсувають до нього ноги; м’яке, приємне тепло піднімається вгору жилами й розігріває тіло.

— Він — цибуклі? — питає Молівда Нахмана, дивлячись на Гершеле. Так турки називають тих, що сотворені Богом водночас у чоловічій та жіночій подобі.

Нахман знизує плечима.

— Він — добрий хлопець. Дуже вірний. Яків його обожнює.

Невдовзі — немовби вирішивши, що його щирість зобов’язує Молівду відповісти тим самим, — питає:

— А правду кажуть, що ти — бекташ?

— Так кажуть?

— І що ти був на службі в султана?.. — Нахман якусь секунду вагається. — Шпигуном.

Молівда дивиться на свої руки, складені на колінах.

— Ти, Нахмане, й сам розумієш: з ними добре бути на короткій нозі. То я так і роблю.

Молівда замовкає, а згодом додає:

— Та й шпигунство — не таке вже й погане ремесло. Аби лише йшло на добру справу. І це тобі теж відомо.

— Відомо. Молівдо, чого тобі від нас треба?

— Нічого. Ти мені подобаєшся, а Яковом я захоплююсь.

— У тебе, Молівдо, великий розум, а ти його забиваєш усіляким мотлохом.

— То ми ж у цьому схожі.

Нахман лише недовірливо киває головою.

За кілька днів перед виїздом Нахмана до Польщі Молівда запрошує їх до себе. Приїжджає по них верхи і котить за собою якусь чудну бричку, на яку сідають Нуссен, Нахман і всі решта. Яків і Молівда їдуть попереду кіньми. Дорога займає чотири години: путівець вузький і складний, їхати доводиться під гору.

Яків у хорошому гуморі, цілу дорогу співає своїм красивим сильним голосом. Починає з урочистих пісень давньою мовою, а закінчує єврейськими співанками, які на весіллях виконує бархан, заводіяка, аби розвеселити гостей:

Насамкінець співає сороміцьких пісеньок про першу шлюбну ніч. Потужний голос Якова відлунює між скель. Молівда їде на півкроку позаду нього і раптом усвідомлює, чим цей дивний чоловік так вабить до себе людей. В усьому, що він робить, він цілковито щирий. Яків — наче та казкова криниця: що ти в неї не гукнеш, почуєш завжди ту саму відповідь.

Оповідка Якова про перстень

Вони роблять привал у затінку олив, милуючись краєвидом Крайови. Яким же маленьким зараз здається це місто — наче носовичок. Нахман сідає біля Якова і тулить до себе його голову, ніби граючись. Яків підхоплює цю гру, і певний час вони вовтузяться, мов цуценята. «Дітиська», — думає про них Молівда.

Під час таких привалів потрібна якась розповідь. Навіть якщо її вже всі чули. Гершеле, трохи насуплений, вимагає історію про перстень. Якова двічі просити не потрібно, і він починає:

— Був колись один чоловік. І був у нього незвичайний перстень, який передавали з покоління в покоління. Тому, хто носив цей перстень, в усьому щастило, але добробут не закривав йому очі на інших, і він був щедрий і помічний. Добрі люди володіли тим перснем і передавали його своїм дітям.

І якось в одній родині народилося одразу троє синів. Росли вони у братній любові, всім ділячись і один одному допомагаючи. Але батьки вже сушили собі голову, що ж робити, коли вони виростуть і одного з них доведеться обдарувати перснем. Довго радилися ночами, аж якось мати запропонувала таке рішення: потрібно віднести перстень до найкращого ювеліра і попросити його виготовити ще два такі самі. Ювелір мусить зробити так, щоб персні були однаковісінькими і щоб неможливо було визначити, який з них був першовзірцем. Шукали вони такого майстра довго, аж доки знайшли одного, надзвичайно вмілого, якому таки вдалося впоратися із завданням. Коли батьки прийшли по персні, він перемішав їх, і неможливо було розпізнати, де оригінал, а де копії. Навіть сам ювелір уже не зміг їх розрізнити.

Коли хлопці досягли повноліття, відбулася пишна урочистість, під час якої батьки вручили синам персні. Хлопцям це було не до вподоби, але вони не подавали знаку, щоб не засмучувати батьків. Кожен у душі був переконаний, що саме він отримав справжній перстень, і позирав на братів підозріливо. Після смерті батьків усі троє пішли до судді, щоб він раз і назавше розвіяв сумніви. Але навіть мудрий суддя не зміг нічим зарадити й лише сказав братам: «Кажуть, що та коштовність робить людину доброю до Бога і людей. А позаяк це не схоже на жодного з вас, мабуть, справжній перстень загубився. Тому живіть так, наче то саме ваш перстень — правдивий, а життя покаже, так це чи ні».

Такими, як оці три персні, є три релігії. І хто народився в одній з них, має взяти дві інші, наче дві сандалії, і в них іти до спасіння.

Молівда знає цю оповідь. Нещодавно чув її від одного мусульманина, з яким вів торгові справи. Його ж натомість дуже вразила молитва Нахмана — він якось підслухав, як той, співаючи, молиться гебрайською. Молівда не був певен, що все добре запам’ятав, але те, що запам’ятав, переклав собі польською і тепер, подумки пригадуючи ту молитву, насолоджується словами й ритмом, наче смакує якісь ласощі.

Солодкий смак напівзабутої мови вмить наповнює його душу нестерпною тугою.

Рештки. Що ми бачили в Молівдиних богомилів

Про паломництво Якова до гробу Натана з Ґази

Про те, як Нахман вирушає слідом за Яковом

Врешті-решт на початку літа, залагодивши всі справи в Польщі, позбиравши листи й накупивши трохи товару, Нахман та Нуссен рушають на південь. Дорога біжить у бік Дністра, полями; подорожні їдуть, залиті яскравим сонцем, небо здається безмежним. Нахманові вже остогиділи той подільський бруд, ті провінційність, заздрість і глупота, він сумує за інжиром просто з дерева, за ароматом кофію, а найбільше — за Яковом. Ісохарові він везе подарунки від Шора, для ребе Мордке придбав бурштинові краплі із самого Ґданська — ліки, що загоять його зболілі суглоби.

Береги річки геть висохли, і їх укриває брунатна суха трава, яка під людськими стопами та кінськими копитами розсипається на порох. Нахман стоїть на березі й дивиться на той бік — на південь. Раптом чує шарудіння в заростях поблизу; звідти виходить біло-чорна сучка з набубнявілими пипками, худа і брудна. Слідом за нею викочуються цуценята. Сучка байдуже проходить повз нерухому людину, але одне з цуценят зауважує чужу присутність і здивовано зупиняється. Певний час людина і тварина міряють одне одного поглядом. Цуценя дивиться допитливо й довірливо, аж зненацька, ніби збагнувши, що стоїть віч-на-віч із найбільшим ворогом, кидається за матір’ю. Нахманові здається, що це поганий знак.

Увечері вони переправляються через Дністер. Біля ріки селяни розклали багаття, по воді пливуть вінки із запаленими свічками. Всюди чутно хихотіння, перегукування. Неподалік берега у воді стоять дівчата в закочених вище колін довгих білих сорочках. У них розпущене волосся, а на головах — вінки. Мовчки дивляться на них, євреїв на конях. Нахманові здається, що то не дівчата, а русалки, які ночами виринають із глибин і затягують у воду випадкових подорожніх. Раптом одна з них нахиляється і починає бризкати на них водою, інші, регочучи, приєднуються до неї, тож чоловікам доводиться пришпорити коней.

Що далі вони заїжджають углиб турецьких земель, то частішими й барвистішими стають чутки про якогось «святого мужа». Певний час вони намагаються на ті чутки не зважати, але надто довго ігнорувати їх не виходить. У заїздах, де мандрівники-євреї зазвичай переказують один одному різні почуті дорогою плітки, вони дізнаються дедалі більше подробиць. Кажуть, «святий муж» із великим товариством зараз перебуває в Софії і творить чудеса. Багато хто вважає його шарлатаном. Дехто описує його як старого єврея з Туреччини, інші — як молодика з Бухареста, тож одразу й не збагнеш, що всі ці люди говорять про Якова. Нахмана й Нуссена все це обурює, вони не сплять цілу ніч, намагаючись збагнути, що трапилося, поки їх не було. І замість радості — хіба ж не цього вони прагнули? — їх охоплює страх. А коли стає лячно, найкращими ліками є скринька з письмовим приладдям. Нахман відчиняє її під час кожного спочинку і занотовує все, що кажуть про Якова, і пише він так:

Або:

Або ще таке:

Чи таке:

Нижче дрібними літерами Нахман дописує:

До Салонік Нахман та Нуссен дісталися другого дня місяця елула 5514 року, тобто 20 вересня 1754-го, і відразу, попри смертельну втому, взялися шукати Якова. Стояла гаряча ніч, мури пашіли жаром, повітря холонуло знехотя, піддаючись легким повівам вітру десь із гір, що приносили запахи трав, дерев і листя. У місті все було висохле, гаряче. Десь пахнули помаранчі — налиті соком, такі, що якраз їсти, але ще трошки, і вони стануть перестиглими, смердючими.

Нахман побачив його першим біля бет-мідрашу, де завжди дискутували місцеві євреї. Дискутанти вже розходилися, було пізно, Яків про щось жваво розповідав, оточений чоловіками. Серед одягнених на грецький манір юнаків Нахман помітив малого Гершеле. Підійшов ближче, і хоч не чув, про що була розмова, його тілом пробіг дрож. Хтозна-чому, бо ніч була спекотна. Нахман занотував:

Про те, як Яків міряється силами з Антихристом

У Салоніках живе наступник і син Другого, себто Барухії. На нього кажуть Коньо.

У нього тут чимало послідовників, багато хто вважає його святим мужем, у якому живе душа Барухії. Вони довго намагаються з ним побачитися. Якби він поблагословив Якова та втаємничив його в науки батька, це довело б Яковову обраність. Нахман несе листи від Ісохара та ребе Мордке до високого, схожого на білу вежу будинку без вікон у центрі міста. Кажуть, усередині будівлі є гарний сад із фонтаном та павами, але зовні він нагадує фортецю. Білі стіни — гладенькі, наче збудовані зі слизького граніту. До того ж будинок стережуть вартові, які одного разу вже подерли Нахманові одяг, коли той надто зухвало домагався аудієнції.

Яків, вочевидь, зворушений цією втратою (Нахманів каптан був новенький, щойно куплений на ринку за грубі гроші), велить товаришам залишити його біля цієї неприступної вежі, а самим сховатися в гаю. Далі спирається об стіну й починає співати — на весь голос, якимось ослячим криком затягує пісню давньою мовою сефардів. Доспівавши, переходить до іншої стіни й там починає її знову. І так — біля кожної з чотирьох стін.

— Махшава се ін фуе еста… — фальшиво верещить він, кривлячись, звиваючи тіло і прибираючи дивних поз. Це, певна річ, привертає увагу роззяв, які ледь стримують сміх, забачивши його; збирається цілий натовп.

І тоді вгорі відчиняється маленьке віконечко, крізь яке визирає голова самого Коньо. Він гукає щось униз мовою ладино, Яків йому відповідає, і так вони розмовляють якусь хвилину. Нахман запитально дивиться на Ісохара, який розуміє ту старовинну говірку іспанських євреїв.

— Він домагається зустрічі, — пояснює Ісохар.

Віконечко затріснули.

Яків співає під вежею до вечора, аж доки остаточно хрипне.

Нічого неможливо вдіяти. Коньо недосяжний, і прибульці з Польщі його не цікавлять. Навіть коли з ними мудрий Яків, який співав під його вікнами. Бо Якова вже так називають. Мудрий Яків.

А треба сказати, що в той час Салоніки аж кишать усілякими магами й чудотворцями, на кожному розі навчає якийсь самозваний месія чи чорнокнижник. Багато говорять про якогось єврея, що вважає себе Месією-Антихристом, і ходять чутки, що досить до нього заговорити, і вже стаєш його послідовником.

Яків хоче в цьому пересвідчитися. Йому кортить стати з такою людиною на герць. Він розводиться про цей намір кілька днів, аж доки довкола нього збирається цілий гурт із дрібних гендлярів, студентів, лахмітників і шевців, які позачиняли свої майстерні, аби лиш побачити щось незвичайне. Увесь галасливий гурт іде містом і знаходить того чоловіка разом з його свитою в саду, де він навчає. Той Месія — кремезний статний чолов’яга зі смаглявою шкірою, з непокритою головою та волоссям, збитим у довгі тугі пасма. На ньому — біла одіж, яка, контрастуючи з темним обличчям, неначе світиться. Яків сідає перед ним зі своєю усмішечкою, яка з’являється на вустах, коли він задумує щось хитре. Яків питає його в лоб, хто він такий. Той спокійно відповідає, що він — Месія.

— То дай же якийсь знак, — каже до нього Яків, обвівши поглядом зібраних.

Той встає і хоче йти геть, але Яків не з таких. Він рушає слідом за ним і не вгаває:

— Дай знак. Перенеси цей шматок фонтану ближче до муру. Ти ж Месія, тобі це завиграшки.

— Йди геть, — каже той, — я не хочу з тобою розмовляти.

Але Яків не дає йому спокою. Той повертається до Якова і починає шепотіти якісь закляття. Тоді Яків хапає його за ті пасма волосся; приятелі відразу стають на його захист. Нарешті — стусан, і Яків падає просто в пилюку.

Ввечері вони розповідають усім, що Яків боровся з Антихристом, як отой біблійний Яків — із ангелом.

Нахман після довгої розлуки ходить тепер за Яковом слід у слід, занедбавши і торгівлю, і науки. Фінансові справи завмерли, привезений з Польщі товар припадає порохом. За деякі Яковові вчинки йому соромно, деякі здаються йому неприйнятними. Яків вештається містом, шукаючи нагоди встрягти в бійку чи суперечку. Вибирає собі, скажімо, якогось ученого єврея, ставить йому хитромудре запитання і так веде розмову, що той мусить відповісти — і починається диспут. Не встигає такий учений отямитися, як вони вже вдвох із Яковом сидять у турецькій кав’ярні і п’ють кофій, Яків частує співрозмовника люлькою, і тому якось незручно відмовитися, хоч і шабат! Коли ж справа доходить до оплати — а вірянин єврей-бо не може носити при собі гроші в шабат, — Яків знімає з голови того тюрбан, щоб заставити в борг. І бідолаха всім на сміх мусить вертатися додому простоволосий. Словом, виробляє Яків таке, що його всі починають побоюватися. Навіть свої.

Нахман не може змиритися з такими приниженнями — хай навіть їх жертвою є найгірший ворог. Яків же цілком задоволений собою:

— Бояться, отже, шанують. Так воно є.

Невдовзі всі в Салоніках уже впізнають Якова, і ребе Мордке з Ісохаром вирішують звільнити його від необхідності займатися торгівлею. Та й їм самим час присвятити себе науці.

— Дороби все, що розпочав, але нових справ не починай, — каже ребе Мордке здивованому Нахманові.

— Як це? — питає Нахман. — А жити ми з чого будемо? Що їсти?

— Житимемо з милостині, — відповідає ребе Мордке простодушно.

— Але ж досі робота не заважала науці, — все не погоджується Нахман.

— Відтепер заважатиме.

Як виглядає руах га-кодеш, коли дух вступає в людину

руах га-кодеш[94]

У місяці кіслеві 5515 року, тобто в листопаді 1754-го, вустами Нахмана Яків оголошує, що збирається відкрити власний бет-мідраш, свою школу. Одразу знаходиться натовп охочих. До того ж — що геть неймовірно — першим учнем стає рабі Мордехай, тобто ребе Мордке. Його урочисто вводять досередини, і достойна постать ребе привертає до себе погляди всіх присутніх — його тут цінують і шанують. Якщо вже він повірив Яковові, то, мабуть, той — таки справді особливий. Через кілька днів Яків приводить до своєї школи Нахмана й Нуссена. Нахман дещо збентежений. На ньому — нове грецьке вбрання, яке він купив собі за гроші, виручені від продажу подільського воску.

Ще через кільканадцять днів приходить звістка, що Хана в Нікополі народила донечку і, як було домовлено з Яковом, їй дали ім’я Авача — Єва. Нещодавно був знак: Нуссенова ослиця привела на світ близнюків: хоч сама вона сіра, одне осля, самка, було біле як сніг, а друге, самець, — темної масті, що нагадувала кофій. Яків тішиться. Вже кілька днів він ходить незвично серйозний і всім розповідає, що того самого дня, коли в нього народилася донька, він сам народив школу.

Потім трапляється щось дивне. Те, чого давно чекали, що вважали неминучим. Нелегко це описати, хоч це подія, в якій все на своєму місці й на все є відповідне слово… Може, хай краще про це розповість свідок, який однаково все записує.

Так виглядає руах ra-кодеш, коли дух вступає в людину. Це схоже на хворобу, липку й невиліковну, наче безпричинна слабість. Дехто може розчаруватися. Бо ж більшість людей гадають, що це — урочиста, піднесена мить. А воно більше нагадує самобичування чи пологи.

Доки Яків стояв навколішках, прибитий до землі неначе болісним спазмом, Нахман помітив над нам світіння і вказав на нього пальцем — то була пляма слабкого холодного сяйва, нерівний німб. Побачивши те світло, присутні впали на коліна, а над ними поволі, наче у воді, кружляло щось схоже на іскристу металеву стружку.

Звістка про це швидко обійшла місто, і біля будинку, де мешкав Яків, з’юрмилися люди. До того ж у Якова почалися видіння.

Нахман ретельно їх записував:

Люди в Салоніках передають оповідь про це видіння з уст в уста, іноді докидаючи якісь подробиці. Чутка шириться містом, наче новина про прибуття кораблів з незвичайним товаром. Ще більше людей приходить послухати Якова, його школа тріщить по швах. На вулицях люди пропускають його з побожною шаною. Сміливіші простягають руку, щоб торкнутися його шат. Його вже почали називати хахамом, тобто мудрецем, хоч сам він через це сердиться і твердить, що він — людина проста. Навіть старші, що знаються на стародавній кабалі, після Яковового видіння визнають його велич. Сідають навпочіпки в затінку і дискутують, а наймудріші шукають у тому всьому знаків від давніх пророків.

Якову сняться божественні палаци. Він був разом із Першим. Бачив ті самі двері. Йшов тим самим шляхом.

Кожен день починається оповіддю про Яковові сни. Учні чекають, доки він прокинеться, стежать за кожним його порухом. Яків не має права встати чи чого-небудь торкнутися, доки не перекаже — ось так, просто зі сну — всі звістки з потойбічного просторого світу, залитого сяйвом.

Приходять до них також учні Коньо, сина Барухії, який не хотів їх прийняти, і слухають Якова. Ребе Мордке дуже з цього радіє. Проте більшість із них дивиться на Якова підозріливо й упереджено. Вони ставляться до нього як до конкурента, як до когось, хто побудував крамницю зі спасінням поруч із їхньою, але виставив кращі ціни. Питають голосно й зухвало: «Хто цей приблуда?»

Більшість із тих, хто приходить до Якова, — то євреї з Польщі, які мають у Салоніках якісь справи чи застрягли тут, розтринькавши гроші. За чим їх упізнати? Це просто, вони впадають в очі. Нахман одразу їх помічає, навіть якщо вони носять грецький чи турецький одяг і швидко крокують людними вуличками. Він бачить у них себе, як у дзеркалі: ті самі жести, та сама почасти ляклива, почасти зухвала хода. Убогіші носять вбрання сіре й непримітне, і навіть якщо хтось справив собі шаль чи добротний плащ, із-під них все одно стирчать Рогатин, Давидів, Чернівці. Навіть коли огорнув голову тюрбаном, щоб захистити її від сонця, з холоші вистромлюються Підгайці та Бучач, з кишень стирчить Львів, а пантофлі, начебто грецькі, човгають, як у Буську.

Про те, чому Салоніки не люблять Якова

Невдовзі все змінюється. Одного дня, коли Яків навчає у школі, до кімнати вриваються якісь здоровані, озброєні палицями. Накидаються на тих, що стоять найближче до дверей. Б’ють наосліп. Перепадає Нуссенові — у нього розбитий до крові ніс. На підлозі — криваві плями, стоїть вереск, гам. Учні вибігають надвір, їм страшно сюди приходити, бо таке повторюється і наступного дня. Всім відомо, що це — справа рук послідовників Коньо, сина Барухії, вони хочуть прогнати Якова, вважаючи, що лише вони можуть навчати в Салоніках. Є серед них і знайомі обличчя, раніше вони були друзями, адже і ті, й ті — правовірні, але тепер колишня дружба не має значення. У Салоніках немає місця для двох кандидатів на Месію. Тому Нуссен ставить перед мідрашем сторожу, яка стоїть там удень і вночі. І все одно хтось двічі намагався підпалити будинок. Кілька разів на Якова нападали на вулиці, але він сильний, дав відсіч. Нуссенові на ринку мало не вибили єдине око. Але — що найдивніше — проти Якова змовилися місцеві єврейки: озлоблені жінки, молоді й старі, оточили його, коли він ішов до лазні, і почали кидати в нього каміння. Потім він кульгав кілька днів, але соромився зізнатися, що то його жінки побили.

З’ясувалося також, що місцеві не хочуть із ним торгувати. Коли люди Якова входять до крамниць, купці відвертаються від них, як від чужих, ховаються між прилавками. Прибульцям стає непереливки. Аби купити їжі, вони мусять іти на далекі базари, аж у передмістя, де їх ніхто не знає. Послідовники Коньо оголошують Якову та його учням війну. Змовляються супроти них із греками, тобто купцями-християнами, і ті теж відвертають очі, тільки-но їх забачивши. Нуссенова сторожа біля бет-мідрашу не допомагає: люди Коньо виставили своїх посіпак, і ті б’ють кожного, хто хоче зайти до школи Мудрого Якова. Дуже швидко закінчуються гроші, і школу доводиться закрити.

написав згодом Нахман. У них немає грошей навіть на найдешевше паливо. Сидять, зачинившись в орендованому будинку, і бояться за своє життя. Яків кашляє.

Рештки. Про Яковову салоніцьку присягу і як він скидає шкіру

Нахман дуже задоволений тим, що написав. Вагається, чи не згадати про їхні пригоди на морі, про те, що сталося під час плавання. Чому б ні? Їхня подорож кораблем була доволі драматична. Він вмочає перо в чорнило і тут-таки струшує краплі на пісок. Ні, про це він не писатиме. Не описуватиме того, як за невелику платню їх погодилися перевезти до Смирни на торговому кораблику. Платня була скромна, але й умови дуже погані. Не встигли вони вмоститися під палубою і випливти в море, як виявилося, що власник корабля, чи то грек, чи то італієць, в усякому разі християнин, займається аж ніяк не торгівлею, а піратством. Коли вони почали вимагати доставити їх просто до Смирни, він облаяв їх і погрожував, що руками своїх посіпак викине їх усіх у море. Нахман добре запам’ятав ту дату — 25 липня 1755 року. То був день небесного заступника того страшного власника корабля, і він палко молився йому, сповідаючись в усіх своїх гріхах (мандрівники були змушені із завмиранням серця все це вислухати). Того дня на морі розгулявся жахливий шторм. Нахман уперше переживав щось таке і поступово почав усвідомлювати, що тут йому й кінець. Він прив’язав себе до щогли, щоб його не змили скажені хвилі, і голосно бідкався. Потім у паніці схопив плащ Якова, аби під ним сховатися. Яків не мав жодного страху і спершу намагався його заспокоїти, а коли побачив, що це даремно, почав собі кпити з бідолашного Нахмана. Вони трималися за тонкі щогли, а коли ті поламалися під ударами хвиль, хапалися за все, що потрапило під руку. Вода була гіршою, ніж грабіжник: повимивала трофеї з трюмів і забрала одного моряка, який був п’яний і ледве стояв на ногах. Смерть того чоловіка позбавила Нахмана залишків самовладання. Він бурмотів слова молитви, і сльози, солоні, як морська вода, заливали йому очі.

Якова явно веселив Нахманів переляк, бо тепер, після сповіді пірата, він звелів сповідатися йому і, що найгірше, давати Богові різні обітниці. А він, Нахман, від великого страху в сльозах пообіцяв ніколи більше не торкатися ні вина, ні оковитої, ніколи не курити люльку.

— Присягаюся, присягаюся! — кричав він, заплющивши очі, надто переляканий, щоб міркувати раціонально. Яків же лише тішився й реготав серед гуркоту хвиль, як демон.

— І завжди за мною лайно прибиратимеш!

— Присягаюся, присягаюся!

— І зад мені підтиратимеш! — перекрикував бурю Яків.

— І зад Якову підтиратиму! Присягаюся, присягаюся! — відповідав Нахман, так, що й інші, чуючи це, починали реготати і кепкувати з рабина. Це поступово відвернуло їхню увагу від шторму, який минув, наче поганий сон.

Нахман досі відчуває сором через той епізод. До самої Смирни не озивається й словом до Якова, хоч той обіймає його по-дружньому і поплескує по плечах. Непросто пробачити комусь жарт з чужого нещастя. Але — чудна річ — Нахман відчуває якусь дивну приємність, якусь тінь невисловленої насолоди, легкий біль, коли Яковова рука стискає його потилицю.

Серед усіх присяг, до яких Яків, сміючись, змусив Нахмана, була й та, що він ніколи його не покине.

Рештки. Про переставляння трикутників

Про зустріч із Якововим батьком у Романі, а також про старосту та злодія

у Романі[95]

Про танець Якова

У селі на турецькому боці юрмляться люди, бо сторожа не впускає до Польщі. Там начебто панує пошесть. Якісь музики, вертаючись із весілля, всілися просто на колодах, що їх мають сплавляти рікою. У них є бубни, флейти та баглами, невеличкі інструменти зі струнами, по яких вони водять смичком. Один із них вчиться грати якусь сумну мелодію, повторюючи багато разів ту саму фразу.

Яків стає біля них, скидає плащ, і його висока постать починає ритмічно рухатися. Спершу притупує ногою, але швидше, ніж грає музика: Яків наче квапить його, і той врешті неохоче підхоплює його ритм. Тепер Яків вихитується на всі боки, тупотить ногами все швидше, покрикує на музик, і вони розуміють, що той дивний чоловік вимагає, аби вони також грали. Звідкись з’являється старий чоловік із сантуром, тобто турецькими цимбалами, і коли він приєднується до музик, танець перетворюється на вихор. Яків кладе руки на плечі двох випадкових перехожих, що похитуються в такт музики, і вони вже разом починають притупувати. Бубни вибивають чіткий ритм, що лине на другий берег ріки і вниз за течією. До танцю приєднуються інші: турецькі погоничі худоби, купці, подільські селяни; всі кидають на землю дорожні сакви, знімають баранячі кожухи. Танцівники чіпляються один за одного і рухаються вервечкою, яка відтак з’єднується в коло, що звужується й вигинається. Все нові й нові подорожні спиняються, зачувши той шум і розгардіяш, теж починають похитуватися в ритм і врешті-решт, ніби у відчаї, неспроможні більше чекати й готові поставити все на карту, приєднуються до танцю. Яків веде вервечку вздовж возів і здивованих коней, спершу здалеку видно його високу шапку, але коли шапка злітає з голови, вже незрозуміло, хто тут веде танець. За ним суне Нахман, екстатично, наче святий, з піднятими вгору руками, закоченими очима, блаженною усмішкою. Якийсь жебрак, хоч і кульгавий, теж починає танцювати, шкірить зуби, витріщивши очі. Жінки сміються, бачачи його, а той їх лише перекривлює. Трохи повагавшись, до танцю приєднується молодий Шломо Шор, який разом із батьком чекав на кордоні, щоб безпечно перевести Якова на той бік; поли вовняного плаща метляються довкола його худої фігури. За ним танцює одноокий Нуссен, а далі — дещо скутий Гершеле. До хороводу приєднуються діти та слуги, на них гавкає пес, то підбігаючи до ніг, що тупотять по землі, то відскакуючи набік. Якісь дівчата, що прийшли по воду, кладуть коромисла і, задираючи спідниці, дрібно тупцяють босими ногами; вони делікатні, невеличкі, не сягають Якову й до грудей. І товста селянка в дерев’яних шкарбанах, набитих соломою, і собі починає вихитуватися, і турецькі горілчані контрабандисти рушають у танець, удаючи з себе невинних. Дедалі швидше б’є бубон, дедалі швидше тупотять ноги танцівників. Яків починає крутитися, як дервіш, люди зі сміхом падають на землю, спітнілі, розчервонілі.

Так воно закінчується.

Після всього до Якова наближається вусатий турок із прикордонної сторожі.

— Ти хто? — грізно питає він турецькою. — Єврей? Мусульманин? Русин?

— Хіба не бачиш, дурню? Я — танцівник, — відповідає йому задиханий Яків, спирається руками об власні коліна й відвертається від турка, наче показуючи йому зад.

Турок хапається за шаблю, образившись за цього «дурня», але його заспокоює старий Шор, який досі сидів на возі. Притримує його руку.

— Що це за ідіот? — питає роздратований прикордонник.

Ребе Еліша Шор відповідає, що то — Божий чоловік. Туркові це нічого не каже.

— Мені здається, він просто божевільний, — знизує він плечима і йде геть.