Книги Якова

1752, Рогатин

Кінець жовтня, світання. Отець декан стоїть на ганку плебанії й чекає на бричку. Він звик вставати рано-вранці, але цього разу почувається дещо не при тямі, ба, він навіть не зовсім уявляє, як тут опинився: сам на сам з морем туману. Не пам’ятає, як прокинувся, як одягся, не пригадує, чи снідав. Дивиться здивовано на свої солідні черевики, що стирчать з-під сутани, на дещо пошарпані поли вилинялого вовняного плаща, на рукавички, які тримає в руці. Вдягає ліву — вона здається теплою всередині та ідеально пасує до руки, немовби рука та рукавичка знайомі вже довгі роки. Видихає полегшено. Торкається сумки, що висить через плече, мимоволі обмацує її кути — тверді, загрубілі, наче шрами під шкірою, — і поступово пригадує, що там. Важка, знайома, приємна форма. Щось хороше, щось, що привело його сюди, якісь слова, знаки — все це має глибокий зв’язок із його життям. О, так, він уже знає, що там усередині, і це знання починає зігрівати його тіло, а туман немовби прозорішає. Позаду нього — темний отвір дверей, одна половина зачинена, мабуть, уже настали холоди, можливо, навіть сливи в саду задубіли від перших приморозків. Над дверима — невиразний надпис. Він бачить його не дивлячись, бо ж знає, що там написано, він сам звелів зробити цей надпис. Двоє робітників із Підгайців різьбили літери в дереві цілий тиждень, бо мали бути гарні:

DZIŚ CO BYŁO, JUTRO PO NIM.

CO UCIEKŁO, NIE DOGOИIM[1]

У слові «dogonim» літера N написана навиворіт, як у дзеркальному відбитті, і це його дуже дратує.

Рознервований цим уже невідомо вкотре, ксьондз рішуче крутить головою — і це будить його остаточно. Та перевернута літера N… Яке недбальство! Весь час треба за ними пильнувати, на крок не відійдеш. А ті робітники — то були євреї, тому й надпис якийсь такий єврейський, літери надто кучеряві, хиткі. Ще й один з них впирався, що таке N цілком годиться, що воно навіть гарніше, бо поперечка йде знизу вгору і зліва направо, по-християнському, а навпаки було б якраз по-єврейському. Дрібне роздратування остаточно його отямлює, і тепер ксьондз Бенедикт Хмельовський, рогатинський декан, розуміє, чому ніяк не міг прокинутися: він стоїть у тумані кольору своєї постелі, сіруватому; замурзана білість, величезні поклади сіряви, що є підкладкою світу. Туман нерухомий, по вінця наповнює подвір’я, десь у ньому бовваніють знайомі обриси великої груші, далі — мурованої огорожі й плетеного возу. Це звичайна собі небесна хмара, що впала на землю й притулилася до неї животом. Він читав про це вчора в Коменіуса[2].

Тепер він чує знайомі поскрипування та постукування, які під час подорожі щоразу вводять його в стан творчої медитації. Лише слідом за звуком із туману виринають Рошко, який веде за вуздечку коня, і бричка отця декана. Побачивши її, ксьондз відчуває приплив енергії, ляскає себе по руці рукавичкою і вмощується на сидіння. Рошко, як завжди, мовчазний, поправляє упряж і посилає ксьондзові довгий погляд. Туман робить його обличчя сірішим, і ксьондзові він здається старішим, ніж зазвичай, — неначе постарів за ніч, — а він же молодий хлопець.

Нарешті вони рушають, але видається, ніби стоять на місці; те, що вони їдуть, можна вгадати хіба що за похитуванням екіпажа та заспокійливим поскрипуванням. Він уже стільки разів їздив цією дорогою, стільки років, що всі краєвиди знає напам’ять, і не потрібні йому жодні орієнтири. Ксьондз знає, що тепер вони виїхали повз ліс на дорогу і їхатимуть нею аж до роздоріжжя — там стоїть каплиця, яку, зрештою, багато років тому збудував сам ксьондз, коли став парохом у Фірлеєві[3]. Довго міркував, кого в тій капличці поставити: вагався між святим Бенедиктом, своїм покровителем, та пустельником Онуфрієм, якого на пустині чудесна пальма годувала фініками, а ангели кожного восьмого дня приносили з неба Тіло Христове. Адже й Фірлеїв мав стати для ксьондза такою пустинею, коли він приїхав сюди, перед тим багато років навчаючи Димитрія, сина Його Високості пана Яблоновського. Трохи подумавши, він вирішив, що капличка все ж має слугувати не йому з його марними амбіціями, а простому людові, аби той мав де перепочити на роздоріжжі й скерувати свої помисли до неба. Так на мурованому білому постаменті з’явилася Матір Божа з короною на голові. Її гострим черевичком звивалася змія.

Але сьогодні потопає в тумані і вона, і капличка, і роздоріжжя. Видно лише верхів’я дерев — знак, що туман починає опадати.

— Бачите, панотче, Каська йти не хоче, — каже похмуро Рошко, коли бричка зупиняється. Рошко злізає з козлів і кілька разів розмашисто хреститься.

Потім нахиляється і вдивляється в туман, ніби у воду. З-під його ошатного червоного, хоч уже трохи побляклого кунтуша визирає сорочка.

— Я не знаю, куди їхати, — каже він.

— Як це не знаєш? Ми ж уже на рогатинському шляху, — здивовано каже ксьондз.

А проте… Він вилазить із брички й іде слідом за слугою. Разом безпорадно обходять екіпаж, витріщаючись у білість. Здається їм, ніби щось бачать, але очі, неспроможні ні за що зачепитися, починають із них кепкувати. Хто повірив би, що з ними щось таке може трапитися! Це ж наче заблукати у власній кишені.

— Тихо! — раптом каже ксьондз і піднімає палець угору, наслухаючи. Справді, звідкілясь зліва, з клубів туману, долинає слабкий шум води.

— Їдьмо за тим шумом. Це вода, — вирішує ксьондз.

Тепер вони поволі повзтимуть уздовж ріки, що має назву Гнила Липа. Вода їх вестиме.

Невдовзі ксьондз розпружується на сидінні, випростовує ноги й дозволяє зорові мандрувати морем туману. І тут-таки його охоплює мандрівна задума, бо людині найкраще міркується в дорозі. Повільно, неохоче оживає механізм його розуму, поклацують коліщата й важелі, рухаючи великі шестерні, — зовсім як у придбаному у Львові годиннику, що стоїть у сінях його плебанії; за нього ксьондз колись віддав грубі гроші. Ще мить — і пролунає «бім-бам». А може, світ народився саме з такого туману, — починає роздумувати він. Адже єврейський історик Йосиф Флавій твердить, що світ був створений восени, у час осіннього рівнодення. У цьому є сенс, адже в раю були плоди; якщо на гілці висіло яблуко, отже, напевне була осінь… Але тут-таки в його голові з’являється інша думка: хіба ж то аргумент? Невже всемогутній Бог не міг створити якісь нещасні фрукти позапланово, в будь-яку пору року?

Доїжджаючи до головної дороги, що веде до Рогатина, вони вливаються в потік пішоходів, коней і найрізноманітніших возів, що виринають з туману, наче фігурки з хліба, що їх ліплять на Різдво. Сьогодні середа, в Рогатині — базарний день, сунуть селянські підводи, навантажені мішками зі збіжжям, клітками з птицею, усілякими плодами землі. Поміж ними жваво марширують торговці найрозмаїтішим товаром: їхні прилавки, хитро складені, можна нести на плечі, наче коромисло; за мить вони заповняться кольоровими тканинами, дерев’яними іграшками, яйцями, що їх скуповують по селах за чверть ціни… Селяни ведуть кіз і корів на продаж — тварини, налякані гамором, зупиняються серед калюж і далі — ні руш. Повз них стрімко проїжджає підвода з дірявим накриттям, на ній — повно галасливих євреїв, що з’їжджаються на ярмарок до Рогатина з усіх околиць; слідом за нею протискається багата карета, якій серед цього туману й шарварку непросто зберігати гідність: світлі лаковані дверцята вже чорні від грязюки, а вираз обличчя кучера в блакитній пелерині зраджує, що він не сподівався такого гармидеру і тепер у розпачі шукає нагоди, аби звернути кудись із цього пекельного путівця.

Рошко — завзятий, його так просто на узбіччя не зіштовхнеш: він тримається правого боку і, їдучи одним колесом по траві, іншим — по дорозі, вперто рухається вперед. На його довгастому зарум’янілому обличчі з’являється якийсь приречений вираз. Ксьондз глипає на нього й згадує гравюру, яку бачив не давніше, ніж учора: на ній були зображені грішники в пеклі, і обличчя в них були такі ж, як зараз у Рошка.

— Пропускаємо єгомостя панотця. Ну, розійшлися, розійшлися! Набік, ментшн[4]! — кричить Рошко.

Перед ними виростають перші будівлі — раптово, без попередження. Певно, туман змінює відчуття відстані, бо навіть Каська, здається, цим здивована. Починає метатися, смикає дишлем, і якби не рішуча реакція Рошка та його батіг, то перевернула б бричку. Можливо, Каську перелякали іскри, що летять із багаття, а може, неспокій коней, що чекають своєї черги до коваля…

Далі — корчма, вбога й мізерна, схожа на сільську хату. Наче шибениця, стирчить журавель криниці, прорізає туман, а його верхівка губиться десь високо. Ксьондз помічає, що тут зупинилася запилюжена карета, втомлений кучер опустив голову мало не до колін і вперто сидить на козлах. Із карети ніхто не виходить. А перед нею вже стоять високий худий єврей і кілька малих дівчаток із розкуйовдженим волоссям. От і все, що встигає зауважити отець декан, бо туман поглинає все довкола; кожна картина, кожен епізод тане в ньому, наче сніжинка в теплі.

Ось і Рогатин.

Він починається з глиняних мазанок під великими солом’яними стріхами, які, здається, притискають хатинки до землі; що ближче до ринку, то вищими стають будинки, стріхи стають акуратнішими, врешті їм на зміну приходить дерев’яний ґонт кам’яниць із глинястої невипаленої цегли. Є тут парафіяльний костел, монастир домініканців, костел святої Барбари біля ринку, а далі — дві синагоги й п’ять церков. Довкола ринку, наче гриби, туляться невеликі будинки, і в кожному — якась торгівля чи ремесло. Кравець, поворозник[5], кушнір, усі — євреї. Поруч — пекар на прізвище Буханець, що завжди тішить отця декана, бо свідчить про якийсь прихований лад. Якби лад був видиміший і послідовніший, люди жили б праведніше. Поруч — майстерня ножівника, якого звуть Любою; фасад свідчить про заможність, стіни свіжо пофарбовані блакитним, а над входом висить великий заіржавілий меч: видно, добрий ремісник той Люба і клієнти в нього небідні. Далі — сідляр, який виставив перед входом дерев’яного козла, а на ньому — красиве сідло зі стременами, мабуть, срібними, бо так блищать.

Довкола стоїть нудотний запах солоду, він просочує кожну річ, виставлену на продаж. Ним можна наїстися, як хлібом. У передмістях Рогатина, в Бабинцях, є кілька невеликих броварень — це звідти шириться околицею той ситний запах. У багатьох крамницях тут продають пиво, а в кращих є й горілка, і меди, здебільшого — третяк[6]. Склад єврейського купця Вакшуля пропонує вино, правдиве угорське та рейнське, і трошки кислувате, яке везуть сюди аж із Валахії.

Ксьондз рухається вздовж крамниць, збудованих з усіх можливих матеріалів: дощок, шматків грубо тканого полотна, кошиків із лози, навіть листя. Якась добра жінка в білій хустині продає з возика гарбузи, і їхній яскравий оранжевий колір приваблює дітей. Тут-таки інша розхвалює голови сиру, що лежать на листі хрону. Безліч, безліч крамарок, які торгують, бо овдовіли або мають чоловіків-пияків: олійниці, тканинниці, молочарки. Вироби ось цієї м’ясниці ксьондз купує щоразу, та й зараз шле крамарці щиру усмішку. Позаду неї — дві крамниці, прикрашені зеленим гіллям; це означає, що там продають свіжозварене пиво. А тут — багатий крам вірменських купців: красиві легкі тканини, ножі в гарно оздоблених піхвах, і тут-таки — визина, тобто сушена риба, яка просочує своїм запахом вовняні турецькі килимки. Далі з лотка, що висить на худих плечах, чоловік у запилюженому халаті продає яйця, вкладені дюжинами в плетені з трави кошики. Інший пропонує яйця копами[7], з великих кошиків, за вигідною, майже гуртовою ціною. Ціла крамниця пекаря обвішана байґелями[8], один уже хтось впустив у болото, і його з апетитом доїдає песик.

Чим тут тільки не торгують! Квітчастими тканинами, хустками й шалями просто зі стамбульського базару, дитячими черевичками, фруктами, горіхами. Чоловік біля плоту має плуг і цвяхи різних розмірів: від крихітних, завбільшки зі шпильку, і до великих для будівництва дому. Поруч опасиста жінка розклала калатальця для нічних сторожів: маленькі, чий звук більше нагадує нічне сюрчання цвіркуна, ніж заклик до сну, і великі — ті й мертвого розбудили б.

Скільки вже разів забороняли євреям торгувати речами, пов’язаними з костелом… Сварили їх за це і священники, і рабини — і все дарма. Тож є тут і красиві молитовники зі стрічечками-закладками й посрібленими тисненими літерами на обкладинках — коли по них провести пучкою пальця, вони здаються теплими й живими. Чистий, майже елегантний чоловік у хутряній шапці тримає їх, наче якісь реліквії, обгорнуті в тонкий папір, кремовий пергамент, щоб цей брудний мрячний день не заплямував їхніх цнотливих християнських сторінок, які ще пахнуть друкарською фарбою. Є в нього також воскові свічки, навіть іконки святих із німбами.

Ксьондз підходить до одного з мандрівних продавців книжок, сподіваючись знайти щось латиною. Але всі книги — єврейські, а поряд лежать речі, призначення яких отцеві деканові невідоме.

Що глибше зазирнеш у бічні вулички, то більші злидні вилазять на світ божий, наче брудний палець із подертого черевика; злидні скромні, тихі, зіщулені. Це вже навіть не крамниці, не прилавки, а щось схоже на собачі буди з тонких дощок, зібраних десь на смітнику. В одній з них швець лагодить уже сто разів латане взуття. В іншій, обвішаній залізними каструлями, сидить дротяр. Обличчя в нього худе й запале, шапка прикриває чоло, вкрите якимись брунатними плямами. Ксьондз не наважився б лагодити в нього посуд, щоб від цього нещасного якась страшна хвороба не передалася іншим. Поруч старий чоловік гострить ножі та всілякі серпи й коси. Вся його майстерня — це кам’яний круг, що висить у нього на шиї. Коли отримує річ, яку потрібно нагострити, ставить на землі примітивний дерев’яний стелаж; за допомогою кількох шкіряних ременів той перетворюється на простий пристрій, який від руху руки кам’яним кругом лиже лезо. Буває, що з цього пристрою сипне в болото кілька найсправжніших іскор на потіху бідним зачуханим дітям. Його ремесло приносить копійки. Може за допомогою круга втопитися в ріці — отака йому користь з його фаху.

Жінки в дранті збирають на дорозі тирсу та кізяки на паливо. Важко за тим дрантям збагнути, чиї то злидні — єврейські, православні чи католицькі. Так, злидні не мають ні віри, ні національності.

Si est, ubi est?[9] — питає сам себе ксьондз, думаючи про рай. Точно не тут, у Рогатині, і схоже, ніде на подільській землі. А якщо хтось думає, що у великих містах краще, то дуже помиляється. Щоправда, ні до Варшави, ні до Кракова ксьондз ніколи в житті не діставався, але знає те й се з розповідей бернардина Пікульського, бувалішого у світі, ніж він, та й по дворах чимало розповідають.

Рай, себто сад насолод, Бог переніс у красиве й незнане місце. Як написано в «Arca Noe»[10], рай лежить десь у краю вірмен, високо в горах, а Брунус твердить, що «sub polo antarctico», під Південним полюсом. Знаком близькості раю є чотири ріки: Ґіхон, Фісон, Євфрат і Тигр. А є й такі автори, які не можуть на землі знайти місця для раю, тож розташовують його в повітрі, на п’ятнадцять ліктів над горами. Але ксьондзові це здається трохи нерозумним. Бо ж як? Мешканці землі мали б бачити рай знизу? Дивитися на п’яти святих?

З другого боку, неможливо погодитися з тими, що намагаються ширити неправдиві думки, буцімто святий текст про рай має лише містичне значення, себто тлумачити його можна лише в духовному чи алегоричному сенсі. Ксьондз — не лише тому, що є ксьондзом, але й через глибоке внутрішнє переконання — вважає, що Святе Письмо слід читати буквально.

Він знає про рай майже все, бо не далі як минулого тижня закінчив відповідний розділ своєї вельми амбітної книги — розділ, скомпільований з усіх книг, що їх має у Фірлеєві, а має він їх сто тридцять. По деякі їздив до Львова й навіть до Любліна.

Ось будинок наріжний, скромний — туди він іде. Так йому порадив отець Пікульський. Низькі двійчасті двері широко відчинені; звідти шириться запах прянощів, такий незвичний тут, серед смороду кінського лайна та осінньої вогкості. І ще інший прикрий запах, вже знайомий ксьондзові, — запах кофію. Ксьондз кофію не п’є, але мусить-таки з ним якось ближче познайомитися.

Ксьондз озирається, шукаючи поглядом Рошка. Бачить, як той похмуро й зосереджено перекидає кожухи. А довкола гуде ярмарок, кожен тут зайнятий собою. Ніхто не зважає на ксьондза, всі поглинуті торгівлею. Гамір і балаган.

Над входом до будинку висить доволі неохайна вивіска:

ШОР СКЛАД ТОВАРІВ

Далі — гебрайські літери. Біля дверей — металева табличка, а поруч — якісь знаки, і ксьондз пригадує собі, що пише Атанасій Кірхер у своїй книзі[11]: коли в євреїв завагітніє жінка і вони бояться відьми, то виводять на стіні слова «Адам, Гава. Гуц — Ліліт», що означає: «Адаме з Євою, прибудьте сюди, а ти, Ліліт, відьмо, тікай». Це, мабуть, воно. Вочевидь, і тут недавно народилася дитина.

Ксьондз переступає високий поріг і цілком занурюється в теплий запах прянощів. Ненадовго завмирає, доки очі звикають до напівтемряви: світло проникає сюди крізь невелике віконце, яке до того ж заставлене вазонами.

За прилавком стоїть підліток, якому лише засіявся вус. У нього повні губи, які спершу тремтять, коли на порозі з’являється ксьондз, а згодом намагаються вимовити бодай якесь слово.

— Як тебе звати, хлопче? — сміливо питає ксьондз, аби показати, як упевнено він почувається в цій темній низькій крамничці, і заохотити підлітка до розмови, але той мовчить.

— Quod tibi nomen est?[12] — повторює він офіційно, але латина, яка мала б допомогти порозумітися, раптом звучить надто урочисто, неначе він сюди прийшов здійснювати екзорцизми — як Христос у Євангелії від св. Луки, де той із тим самим питанням звертається до біснуватого. Хлопчина лише ширше витріщає очі й повторює «бг, бг», а потім вшивається до заднього приміщення, зачепивши дорогою в’язку часнику, що висить на цвяшку.

Ксьондз повівся нерозумно: марно сподіватися, що тут розумітимуть латину. Він критично оглядає себе: з-під плаща визирають чорні волосяні ґудзики сутани. Ось чого, мабуть, злякався хлопець — думає собі ксьондз — сутани! Він всміхається про себе, і йому згадується біблійний Єремія, який теж мало не з’їхав з глузду і лише белькотів: «Ааа, Domine Deus ессе nescio loqui!» («О, Господи, Боже, таж я промовляти не вмію»)[13].

Тепер ксьондз подумки називає хлопця Єремією. Не знає, що йому робити — той зник так раптово. Тож роззирається по крамниці, застібаючи ґудзики плаща. Це ксьондз Пікульський його намовив сюди прийти, і він послухався, але зараз це вже не здається хорошою ідеєю.

Ніхто не заходить знадвору, за що ксьондз подумки дякує Богові. Це була б досить химерна картина: католицький ксьондз, рогатинський декан, у єврейській крамниці чекає, доки його обслужать, наче якась проста міщанка. Радив йому ксьондз Пікульський піти до ребе Дубса у Львові, і він пішов, але старому Дубсові, мабуть, уже набридли католицькі священники, які розпитують його про книжки. Був неприємно здивований проханням і не мав того, що отця Бенедикта найбільше цікавило, — або вдавав, що не має. Лише крутив головою з уважним, ґречним виразом обличчя й прицмокував. А коли ксьондз запитав, хто йому може допомогти, Дубс почав махати руками і відвернувся, немовби хтось стояв за його спиною: це означало, що не знає, а якби й знав, то не сказав би. Потім ксьондз Пікульський пояснив йому, що йдеться про єврейські єресі, і хоч вони самі вихваляються, нібито єресей у них нема, для цієї єдиної роблять якийсь виняток і щиро її ненавидять, не загортаючи в папірці.

Врешті Пікульський порадив йому піти до Шора. Великий будинок із крамницею на ринку. При цьому глянув на ксьондза якось скоса, іронічно. Чи, може, йому лише так здалося? Можливо, треба було домовлятися про ті єврейські книжки через Пікульського? Хоч отець декан його й недолюблює. Зате не довелося б зараз тут соромитися й пітніти. Але ксьондз упертий і пішов сам. Було й ще дещо немудре в усій тій справі — невеличка гра слів. Хто подумав би, що такі речі мають вплив на світ? Ксьондз старанно працював над одним фрагментом Кірхера, де йшлося про велетенського вола Шоробора. І може, саме подібність слів — Шор і Шоробор — привела його сюди. Дивними є діла Господні.

Але де ж ті славетні книги, де та постать, що викликає повагу і ляк? Звичайна собі крамниця, а власник же, кажуть, є нащадком славетного рабина й мудреця, шанованого Зальмана Нафталі Шора. А тут — часник, трави, глечики зі спеціями, банки та баночки, всередині — всілякі приправи: товчені, мелені, а деякі ще у своєму природному вигляді, як-от ці палички ванілі, чи квітки гвоздики, чи цілі мускатні горіхи. На полицях на сіні лежать сувої тканин — ось, мабуть, шовк і атлас, дуже яскраві, не відвести очей. Ксьондз уже подумує, чи не купити б йому чогось, але ось його зір притягує надпис «Herba the». Він уже знає, чого попросить, коли нарешті хтось до нього вийде, — трошки цього зілля, яке йому додає настрою, а це у випадку отця декана означає, що він може без утоми працювати. Крім того, ця трава покращує травлення. І ще він купив би трохи гвоздики, щоб приправити нею гаряче вино ввечері. Останні ночі були такі холодні, що змерзлі ноги ніяк не давали йому зосередитися на писанні. Він шукає поглядом якусь лавку, і враз усе починає відбуватися одночасно: з-за полиць визирає кремезний бородатий чоловік у довгому вовняному халаті, з-під якого стирчать гостроносі турецькі туфлі. На плечі накинутий тонкий темно-синій плащ. Він мружить очі, неначе вийшов із темної комірчини. З-за плеча цікаво визирає той самий Єремія, який щойно так тікав, і ще два обличчя, схожі на Єремію, рум’яні й допитливі. А біля вхідних дверей якраз спинився задиханий невисокий хлопець, точніше, молодик, бо на його обличчі вже видно виразний заріст — світлу цапину борідку. Спирається об одвірок і відхекується — видно, що біг сюди стрімголов. Зухвало свердлить отця декана поглядом і хитро всміхається, показуючи ріденькі здорові зуби. Ксьондз не певен, чи ця посмішка не знущальна. Йому більше імпонує чоловік у плащі, тож він звертається до нього якнайввічливіше:

— Пробачте, пане добродію, за це вторгнення…

Чоловік дивиться на нього напружено, але вже за мить вираз його обличчя починає змінюватися. На вустах з’являється щось схоже на усмішку. До отця декана раптом доходить, що той не розуміє ні слова. Тож декан переходить на латину, внутрішньо радіючи, що знайшов споріднену душу.

Єврей поволі переводить погляд на задиханого хлопця у дверях, а той сміливо проходить досередини, обсмикуючи темну сукману.

— Я перекладатиму, — оголошує він несподівано низьким голосом зі співучим руським акцентом і, тицяючи на отця декана пальцем, схвильовано каже, що це — справжній, найсправжнісінький ксьондз.

Отцеві деканові якось не спало на думку, що знадобиться перекладач. Він спантеличений, бо справа, що мала бути делікатною, зненацька стає публічною і сюди от-от сповзеться цілий ярмарок. Йому найдужче кортить вийти звідси в прохолодний туман, що пахне кінським гноєм. Він почувається в цій низькій кімнаті наче в облозі, — а ще той густий запах прянощів, та й знадвору вже хтось цікаво зазирає, щоб перевірити, що тут таке відбувається.

— Я хотів би поговорити з високоповажним Елішею Шором, якщо можна, — каже він. — Але на самоті.

Євреї здивовані. Перекидаються кількома реченнями, Єремія зникає й після нестерпно довгої паузи з’являється знов. Вочевидь, ксьондз отримав дозвіл, і тепер його ведуть до заднього приміщення. Все це супроводжує якесь шепотіння, тихий тупіт дитячих стіп, здушене хихотіння — наче за тонкими стінами перебуває натовп людей, які крізь шпарини в дерев’яних перегородках допитливо дивляться на рогатинського декана, який пересувається закамарками єврейського дому. І виявляється, що крамничка на ринку — це лише сіни складної розгалуженої структури, схожої на бджолиний вулик, повної кімнат, переходів і сходів. Будинок — великий, зведений довкола внутрішнього подвір’я, яке ксьондз бачить лише мигцем, крізь віконечко в кімнаті, де вони ненадовго затримуються.

— Я — Грицько, — каже дорогою хлопчина з борідкою. Ксьондз усвідомлює, що звідси йому не вийде навіть утекти, бо він не знайшов би виходу з цього дому-вулика. Від цієї думки його кидає в піт, і саме в цю мить зі скрипом відчиняються одні з дверей, і в них з’являється худорлявий чоловік у розквіті сил, із ясним, гладеньким, непроникним обличчям, сивою бородою, в халаті нижче колін. На ногах у нього — вовняні шкарпетки й чорні пантофлі.

— Це і є ребе Еліша Шор, — шепоче збуджено Грицько.

Кімната — невелика, дуже скромно обставлена. Посередині — широкий стіл, на ньому лежить розгорнута книга, а поруч із нею кілька стосів інших книжок. Ксьондз спрагло бігає поглядом по їхніх корінцях, намагаючись розібрати назви. Ксьондз не надто багато знає про євреїв, а про цих рогатинських — поготів.

Отець декан раптом відчуває задоволення, що ребе — невисокого зросту, як і він сам. Поряд із високими людьми йому завжди якось незручно. Вони стають один навпроти одного, і якусь мить ксьондзові здається, що тому теж подобається подібність їхнього зросту. Єврей м’яко сідає, всміхається і вказує рукою на лаву, запрошуючи гостя сідати.

— Приходжу до вас, ребе, в незвичних обставинах і цілком інкогніто, знаючи багато про вашу велику мудрість та ерудицію…

Грицько зупиняється на середині речення і питає ксьондза:

— Ін-ко-гніто?

— Саме так. Це означає, що я прошу дискретності.

— А це що таке? Дис-крет-ності?

Ксьондз замовкає, неприємно здивований. Ну й перекладач йому трапився. І як же їм розмовляти? Китайською? Він намагатиметься говорити просто:

— Я прошу тримати це в таємниці, бо ж не таємниця, що я — рогатинський декан, католицький священник. Але насамперед — автор.

Слово «автор» він підкреслює, піднявши вказівний палець, і продовжує:

— І сьогодні я приходжу не як духовна особа, а саме як автор, який ретельно працює над одним опускулумом…

— Опу-ску-лу-мом?

— Невеликим твором.

— Ага… Пробачте, отче, я польської вченої мови не знаю, лише таку, як-от люди говорять. Що біля коней почув, те й знаю.

— Біля коней? — надзвичайно чудується ксьондз, сердитий на кепського перекладача.

— Бо я біля коней працюю. Торгівля.

Грицько говорить, допомагаючи собі руками. Чоловік дивиться на нього непроникними темними очима, ксьондзові на мить здається, що перед ним — сліпий.

— Кілька сотень авторів я прочитав уже від букви до букви, — продовжує отець декан, — подекуди щось позичаючи, щось компілюючи, але відчуваю, що багато книжок пройшло повз мене і жодного доступу до них я мати не можу.

Він замовкає й чекає, що скаже співрозмовник, але той лише киває головою з увічливою усмішкою, яка нічого не говорить.

— А позаяк чув я, що ви, ребе, маєте в себе цілком вдалу бібліотеку, але не маючи на меті вам інкомодувати… — він тут-таки неохоче виправляє себе: — заважати чи завдавати надмірного клопоту, я набрався відваги прийти сюди всупереч звичаєві, але задля користі інших…

Ксьондз змовкає, бо двері рвучко відчиняються і до низької кімнати без жодного попередження входить жінка. З-за її спини досередини зазирають і шепочуться якісь ледь видні в темряві обличчя. Якусь мить пхинькає маленька дитина, але раптово затихає, ніби все довкола має зосередитися на жінці: вона сміливо крокує з непокритою головою, обрамленою буйними кучерями, і дивиться просто поперед себе, не звертаючи уваги на чоловіків; несе на таці дзбан і сушені фрукти. На ній — широка квітчаста сукня, а поверх неї — вишитий фартух. Постукує гостроносими черевичками. Вона худорлява й струнка, її фігура притягує зір. За нею дріботить маленька дівчинка, несучи дві склянки. Вона так невідривно й перелякано дивиться на ксьондза, що ненароком наштовхується на жінку і падає. Склянки котяться по підлозі, добре, що вони з товстого скла. Жінка не зважає на дитину, натомість швидко зиркає на отця декана, в її очах — якась зухвалість. Зблискують темні, як ніч, очі, великі і якісь бездонні, а молочно-білу шкіру вмить заливає рум’янець. Ксьондза, який не має справи з молодими жінками, спантеличило це раптове втручання, він ковтає слину. Жінка гучно ставить на стіл дзбан і тарілку, піднімає з підлоги склянки, і знов зосередившись на якійсь точці перед собою, виходить. Грюкають двері. Грицько, перекладач, здається, теж збентежений. Еліша Шор зривається з місця, піднімає дитину, садить її собі на коліна, але дівчинка виривається і зникає слідом за матір’ю.

Ксьондз готовий побитися об заклад, що весь цей епізод із жінкою та дитиною був потрібний лише для того, щоб вони могли краще до нього придивитися. Ну й ну! Ксьондз у єврейському домі! Екзотичний, як саламандра. Ну то й що? Хіба мій лікар — не єврей? А ліки мені хто втирає — чи не єврей? А книги — це теж своєрідна гігієна.

— Книги, — каже ксьондз, вказуючи пальцем на корінці фоліантів та ельзевірів[14], що лежать на столі. На кожному з них золотом витиснено два знаки — мабуть, ініціали власника, міркує собі отець декан. Він уміє прочитати гебрайські літери:

ץייש

Ксьондз тягнеться рукою по свій квиток у цій подорожі до народу Ізраїля й обережно кладе перед Шором привезену книгу. Тріумфально всміхається, бо це — «Turris Babel» Атанасія Кірхера, твір великий з огляду як на зміст, так і формат, i ксьондз серйозно ризикував, притягнувши його аж сюди. А якби книга впала в смердюче рогатинське болото? А якби її вирвав з рук якийсь ярмарковий злодюжка? Без неї отець декан не був би тим, ким є. Став би якимось обмеженим парохом, учителем-єзуїтом у панському дворі, тупим церковним чиновником із саном і байдужістю до світу.

Підсуває книгу ближче до Шора, ніби знайомить його зі своєю дружиною. Делікатно постукує по її дерев’яній палітурці.

— У мене таких більше. Але Кірхер — найкращий.

Він розгортає на випадковій сторінці й показує Шорові малюнок Землі, зображеної як куля з довгою тонкою спицею Вавилонської вежі.

— Кірхер доводить, що Вавилонська вежа, описана в Біблії, не могла бути такою високою, як про неї кажуть. Вежа, яка сягає аж до сфери Місяця, порушила б увесь порядок космосу. Затулила б сонце, що спричинило б катастрофічні наслідки для всього живого. Люди мусили б використати всі запаси деревини й глини на Землі…

Ксьондз почувається так, ніби виголошує якісь єретичні ідеї, і сам, правду кажучи, не знає, навіщо він усе це говорить мовчазному євреєві. Хоче, щоб той мав його за друга, а не ворога. Але чи це можливо? Чи можна порозумітися, не знаючи ані мов один одного, ані звичаїв, ані речей та предметів, ані усмішок та рухів рук, що подають знаки, — взагалі нічого? Може, в такому разі вдасться знайти спільну мову за допомогою книжок? Хтозна, чи це взагалі не єдиний шлях? Якби люди читали ті самі книжки, жили б в одному світі, а так живуть у різних — як оті китайці, про яких писав Кірхер. А є й такі — і чимало, — які взагалі не читають, і розум їхній спить, а думки їхні прямі, як у тварин. Взяти б оцих селян з порожніми очима. Якби він, отець декан, був королем, то один день панщини наказав би призначити для читання, все селянство загнав би до книжок, і Річ Посполита одразу мала б інакший вигляд. Може, річ насамперед в абетках — їх багато, і кожен по-іншому будує думки. Абетки — наче цегла: з одних, випалених і гладеньких, постають собори, а з інших, глинястих, шорстких, — звичайні будинки. І хоча латинська абетка, без сумніву, найдосконаліша, Шор, з усього виглядає, не знає латини. Тож він вказує йому пальцем на гравюру, потім ще одну, і ще, і бачить, що той нахиляється над ними з дедалі більшою цікавістю, аж врешті видобуває звідкись стекла, гарно оправлені в металевий дріт, — ксьондзові Хмельовському хотілося б і собі такі мати, треба запитати, де він їх замовляв. Перекладачеві теж стало цікаво, і вони втрьох нахиляються над малюнком.

Ксьондз позирає на них задоволено: вдалося-таки спіймати їх на гачок. Помічає в темній бороді єврея золоті й каштанові волосинки.

— Ми могли б обмінюватися книжками, — пропонує він.

Каже, що в його бібліотеці у Фірлеєві є ще два твори великого Кірхера — «Arca Noe» та «Mundus subterraneus»[15], — зачинені на ключ, бо надто цінні, аби брати їх до рук щодня. Знає також, що є й інші праці, але натрапляв лише на принагідні згадки про них. І багатьох іще мислителів минулого він у себе зібрав, а серед них — додає він, щоб підлеститися, — єврейський історіограф Йосиф.

Йому наливають компоту з дзбана та підсувають тарілочку із сушеним інжиром і фініками. Ксьондз кладе фрукти до рота шанобливо — давно їх не куштував, — і неземна солодкість одразу покращує йому настрій. Він розуміє, що час переходити до справи, тож ковтає ласощі й підходить упритул до причини свого візиту, але вже за мить розуміє, що поквапився і всі його зусилля можуть зійти нанівець.

Можливо, він відчув це в раптовій зміні поведінки Грицька. Крім того, він заклався б, що хлопчина, перекладаючи, додає щось від себе. Незрозуміло лише, чи це остороги, чи навпаки — якісь слова на користь ксьондза. Еліша Шор дещо глибше всідається в кріслі, відкидає голову назад і опускає повіки, наче консультується зі своєю внутрішньою темрявою.

Це триває аж до миті, коли ксьондз мимоволі обмінюється змовницьким поглядом із молодим перекладачем.

— Ребе слухає голоси старших, — пошепки каже перекладач, а ксьондз киває головою, мовляв, розумію, хоча не розуміє нічого. Можливо, цей єврей і справді має якийсь магічний зв’язок із різними чортиками, хіба їх мало в євреїв — усіх тих ламій та ліліт? Те вагання Шора, ті його заплющені очі наводять ксьондза на думку, що дарма він сюди прийшов. Ситуація — делікатна і незвичайна. Аби лиш усе не скінчилося для нього інфамією.

Шор встає, відвертається до стіни, опускає голову і стоїть так певний час. Ксьондз починає нервувати: може, це для нього знак, що час іти? Грицько теж заплющив очі, і його довгі хлопчачі вії тепер кидають тінь на вкриті м’яким заростом щоки. Може, вони заснули? Ксьондз тихо прокашлюється, їхнє мовчання остаточно позбавляє його відваги. Ні, не варто було йому сюди приходити.

Зненацька Шор робить крок у бік шаф і відчиняє одну з них. Церемонно виймає товстий фоліант із витисненими на ньому літерами, тими самими, що й на решті книг, і кладе на стіл перед ксьондзом. Розгортає його з останньої сторінки. Ксьондз бачить хитромудро оздоблений титульний аркуш…

— Сефер га-Зогар[16], — каже Шор побожно й кладе книгу назад у шафу.

— Хто б вам це, отче, прочитав? — питає Грицько співчутливо.

Ксьондз залишає на столі в Шора два примірники своїх «Нових Атен» — як заохоту до майбутнього обміну. Постукує вказівним пальцем по палітурці, а потім вказує на себе, просто в центр грудей: мовляв, я це написав. Вони просто мусять це прочитати, лише мову перед тим доведеться вивчити. Чимало довідаються про світ. Ксьондз чекає на реакцію Шора, але той лише ледь-ледь підіймає брови.

Ксьондз Хмельовський та Грицько виходять разом у неприємне прохолодне повітря. Грицько щось там іще теревенить, а ксьондз тим часом уважно його розглядає. Молоде обличчя з ріденьким ще заростом, довгі закручені вії, через які його обличчя здається дещо дитинним; селянське вбрання.

— Ти єврей?

— Та ні… — відповідає Грицько, знизуючи плечима. — Я звідси, з Рогатина, ген отам живу. Ніби православний.

— То де навчився по-їхньому балакати?

Грицько підходить ближче і йде майже пліч-о-пліч із ксьондзом: він явно відчув спонуку до такої близькості. Каже, що його батько та мати померли від мору в 1746 році. Торгували з Шорами, батько був ремісником, вичиняв шкури, а коли помер, Шор викупив його борги, заопікувався Грицьком, його бабусею й молодшим братом Олесем, а на додачу — ще й трьома сусідами. Отак вони й живуть по-сусідськи, зараз він більше справ має з євреями, ніж зі своїми, він і сам не знає, коли вивчив ту їхню мову, але зараз говорить нею, як власною, вільно, що не раз ставало в пригоді, коли треба було робити ґешефти, бо євреї, особливо старші, неохоче переходять на польську й руську. Євреї не такі, як про них говорять, а Шори й поготів. Їх багато, і будинок у них теплий, гостинний, вони завжди дадуть щось поїсти, а до того — чарку горілки, коли холодно. Тепер Грицько вчиться ремесла свого батька, щоб перейняти його чинбарню, на це завжди буде попит.

— А родичів-християн у тебе нема?

— Та є, але далекі й не надто нами переймаються. О, а оце — мій брат Олесь.

До них підбігає хлопчик років восьми, з густими веснянками.

— Ви, отче, так за нас не тривожтеся, — весело каже Грицько. — Бог дав людині очі спереду, а не ззаду, а це означає, що людина має займатися тим, що буде, а не тим, що було.

Ксьондзові це й справді здається неспростовним доказом Божої мудрості, хоч він і не може пригадати, де саме у Святому Письмі про це написано.

— Навчися біля них їхньої мови, перекладатимеш ті книги.

— Та де там, панотче, мене до книжок не тягне. Нудно мені читати. Я торгівлею зайнявся б — оце мені до душі. Найкраще — кіньми, наприклад. А можна горілкою й пивом, як Шори.

— Ох, попереверталося тобі в голові серед них… — каже ксьондз.

— А що, хіба це гірше, ніж інші товари? Люди хочуть пити, бо життя важке.

Щось іще базікає, йдучи за ксьондзом. Отцеві деканові той хлопчина вже добряче набрид. Він стає обличчям у бік ярмарку і шукає поглядом Рошка. Спочатку біля кожушків, далі — по цілому торговищі. Але людей ще прибуло, і зараз знайти візника майже неможливо. Ксьондз вирішує сам іти до брички. Тим часом перекладач так призвичаївся до своєї ролі, що й далі пояснює щось ксьондзові, задоволений, що так багато знає. Каже, що в домі Шорів готується велике весілля, бо син Еліші (той, якого ксьондз бачив у крамниці, ніби Єремія, а насправді Ісаак) одружується з донькою моравських євреїв. Невдовзі з’їдеться вся їхня родина і ще купа родичів з Буська, Підгайців, Озерян і Копичинців, а ще зі Львова, а може, аж із Кракова, хоч пора холодна, і на думку Грицька, одружуватися краще влітку. Добре було б, — не вгаває Грицько-балакун, — якби і єгомость прийшли. А потім, мабуть, уявляє собі цю картину, бо вибухає гучним сміхом, тим самим, який ксьондзові спочатку здався знущальним. Він дає хлопцеві ґроша.

Грицько дивиться на ґрош і миттю зникає. Ксьондз ще стоїть трохи, але за мить уже пірнає в торговище, ніби в розбурхані води, і потопає в них, ідучи за смачним запахом паштетів, які хтось тут продає.

Про фатальну ресору та жіночу хворобу Катажини Коссаковської

У той самий час кам’янецька каштелянова Катажина Коссаковська з дому Потоцьких, а також старша дама, її супутниця, вже п’ятий день подорожують з Любліна до Кам’янця і саме в’їхали до Рогатина. За ними їдуть вози зі скринями, в яких одяг, постіль та столові прибори: якщо доведеться зупинитися в заїзді, вони матимуть свої тарілки, чашки, ножі й виделки. Хоч спеціальні посланці заздалегідь повідомляють родину та друзів про їхній приїзд, часом не вдається вчасно дістатися до безпечного й зручного нічлігу. Залишаються заїзди й корчми, де їжа буває кепською. Пані Дружбацька уже в літах і ледве дихає. Скаржиться на погане травлення — мабуть, то через те, що кожен сніданок чи обід дорогою труситься в шлунку, наче сметана в маслянці. Але печія — то не хвороба. Гірші справи з каштеляновою — відучора їй болить живіт, і вона сидить у куті карети геть знесилена, холодна, спітніла і така бліда, що Дружбацька починає побоюватися за її життя. Тож вони шукають допомоги тут, у Рогатині, де старостує Шимон Лабенцький. Він — родич каштелянової, як і кожна поважна людина на Поділлі.

Сьогодні — торговий день, і коралового кольору карета на ресорах, оздоблена м’яким золоченим візерунком, із гербом Потоцьких на дверцятах, із кучером на козлах та ескортом чоловіків у яскравих одностроях, які супроводжують екіпаж від самих міських рогаток, викликає в Рогатині справжню сенсацію. Карета раз у раз зупиняється, бо дорогу перегороджують пішоходи й худоба. Постріли з батога над головою не допомагають. Дві жінки, що сховалися в кареті, пливуть розбурханими водами багатомовного ярмаркового натовпу, наче в коштовній мушлі.

Врешті-решт карета — що й не дивно серед такого шарварку — настромлюється на якесь дишло, тріскає ресора, ця новітня зручність, через яку зараз лише клопоти, каштелянова падає із сидіння на підлогу, а її обличчя викривлює гримаса болю. Дружбацька, лаючись, вистрибує просто в болото й починає самотужки шукати допомоги. Спершу звертається до двох жінок із кошиками, але ті хихочуть і тікають, говорячи між собою по-руському, потім хапає за рукав єврея в шапці й плащі — він намагається її зрозуміти, навіть відповідає своєю мовою і показує рукою в долину, в бік ріки. Тоді знервована Дружбацька перегороджує дорогу двом статечним купцям, які саме зійшли з брички й наблизилися до збіговиська, але вони, вочевидь, вірмени, які тут проїздом. Лише похитують головами. А поряд стоять турки і дивляться на Дружбацьку дещо іронічно — принаймні так їй здається.

— Тут хоч хтось говорить польською?! — кричить вона врешті, сердита на цей натовп, на це місце, куди її занесло. Ніби одне королівство, та сама Річ Посполита, але тут якось зовсім по-іншому, ніж у Великопольщі, звідки вона приїхала. Тут якось дико, чужинські обличчя, екзотичне, кумедне вбрання, якісь латані сукмани, хутряні шапки й тюрбани, босі ноги. Хати зіщулені й маленькі, глиняні — навіть на ринку. Сморід солоду та гною, вогкий пах опалого листя.

Нарешті вона помічає низенького літнього ксьондза, геть сивого, у не надто ошатному плащі, із сумкою через плече, який дивиться на неї здивованими широко розплющеними очима. Вона хапає його за поли плаща і смикає, цідячи крізь зуби:

— Заради бога, скажіть же, де тут дім старости Лабенцького? І більше жодного слова! Про решту — мовчок!

Ксьондз перелякано моргає. Не розуміє, говорити йому чи мовчати. Може, лише показати напрямок? Жінка, яка його так безпардонно смикає, дрібна, з дещо заокругленими формами, виразними очима й чималим носом; з-під чепця їй вибилося пасмо сивуватого волосся.

— Це поважна особа, і вона тут інкогніто, — каже вона ксьондзові, вказуючи на карету.

— Інкогніто, інкогніто, — повторює ксьондз схвильовано. Виловлює з натовпу хлопчину й велить йому вести карету до дому старости. Хлопець спритніше, ніж можна було сподіватися, допомагає випрягти коней, щоб легше було завернути.

За заштореними вікнами екіпажа постогнує каштелянова Коссаковська. Слідом за кожним зойком чується соковитий прокльон.

Про кров на шовках

Шимон Лабенцький, одружений з Пелагією з Потоцьких, є далеким кузеном Катажини Коссаковської. Дружини немає вдома, вона гостює в родичів у маєтку неподалік. Здивований несподіваним візитом, він квапливо застібає жакет французького крою й обсмикує мереживні манжети.

— Bienvenu, bienvenu[17], — повторює він дещо розсіяно, поки служниці разом із Дружбацькою ведуть каштелянову нагору, де господар віддав кузині найкращі покої. Потім, бурмочучи щось під ніс, посилає по рогатинського лікаря Рубіна. — Quelque chose de féminin, quelque chose de féminin[18].

Він не надто радий, а точніше кажучи, зовсім не радий цим раптовим відвідинам. Власне збирався їхати до одного місця, де регулярно грає в карти. Сама думка про гру приємно піднімає йому тиск, наче у крові грає якийсь шляхетний напій. А проте скільки нервів йому коштує ця шкідлива звичка! Тішить себе хіба тим, що й значніші, заможніші та поважаніші за нього люди теж не гребують азартом. Останнім часом він грає з єпископом Солтиком — звідти й ця добротна одіж. Він уже от-от мав вирушати, бричка стояла запряжена. І ось — нá тобі. Виграш дістанеться комусь іншому. Він глибоко вдихає і потирає руки, ніби підбадьорюючи себе: що ж, пограє іншим разом.

Хвору цілий вечір мучить гарячка, Дружбацькій здається, що вона марить. Разом із Аґнєшкою, дамою до товариства, вони кладуть їй на чоло холодні компреси, а потім терміново викликаний лікар прописує трави: тепер їхній запах — здається, це аніс і солодка — витає над ліжком заспокійливою хмаринкою і заколисує недужу. Лікар радить класти їй холодні компреси на живіт і чоло. Цілий дім заспокоюється, свічки пригасають.

Уже не вперше і, певно, не востаннє жіночі справи так докучають каштеляновій. Важко когось у цьому винити — мабуть, то все через виховання панянок у маєтках, у задусі та без фізичних навантажень. Дівчата сидять, схилені над п’яльцями, і вишивають єпитрахилі. Їжа — важка, м’ясна. М’язи слабкі. Коссаковська до того ж любить подорожувати, цілі дні проводить у кареті, серед безугавного шуму й тряски. Нерви, вічні інтриги, політика. Бо хто ж така Катажина, як не посланниця Клеменса Браніцького? Вона відстоює саме його інтереси. І їй це вдається, бо в неї, кажуть, чоловіча душа. На її думку зважають. Але Дружбацька цієї чоловічості не бачить. Просто собі жінка, яка любить керувати. Висока, впевнена в собі, гучноголоса. А ще кажуть, що чоловік Коссаковської, непоказний коротун, є імпотентом. Коли до неї залицявся, то, певно, зіп’явся на мішок з грішми, щоб дорівнятися зростом.

Та навіть якщо їй не судилося мати дітей, вона аж ніяк не виглядає нещасливою. Пліткують, що вона під час сварок із чоловіком хапає його за пояс і ставить на камін, звідки він боїться злізти, от і стоїть там, змушений вислухати її до кінця. Спитаєте: чому така ставна жінка вибрала собі цього курдупеля? Мабуть, щоб зміцнити позиції родини, а це вже політика.

Вони удвох роздягали хвору, і з кожною наступною одежиною світові являлася вже не каштелянова Коссаковська, а істота на ім’я Катажина, а згодом вже й Кася, яка, стогнучи й плачучи, опадала на руки від слабкості. Лікар звелів класти їй між ноги компреси з чистого полотна і давати хворій багато пити, навіть змушувати її пити, зокрема відвар якоїсь кори. Якою ж худенькою здалася та жінка Дружбацькій, а худенькою — отже, й молоденькою, хоч їй уже коло тридцяти.

Коли хвора заснула, вони з Аґнєшкою зайнялися закривавленою одежею, великими плямами крові — почали від білизни та нижніх спідниць і закінчили синім плащем. Скільки ж тих кривавих плям набачишся за життя, — гадала собі Дружбацька.

Сукня в каштелянової гарна: щільний атлас, кремове тло, а на ньому — ріденькі червоні квіточки, дзвіночки з двома зеленими листками обабіч пелюсток. Візерунок радісний і легкий, пасує до ледь смаглявої шкіри власниці, до її темного волосся. Тепер плями крові залили веселі квіточки лиховісною хвилею. Нерівні обриси поглинули й знищили регулярність і лад. Неначе злі сили виринули на поверхню з якихось глибин.

У маєтках існує спеціальна наука — як виводити з тканин плями крові. З давніх-давен цього вчать майбутніх дружин і матерів. Це була б найважливіша дисципліна в жіночому університеті, якби такий колись постав. Пологи, менструація, війна, міжусобиці, напади, погроми — про все це нагадує кров, що завжди готова виринути з-під шкіри. Що робити з тим внутрішнім, що насмілилося показатися, яким лугом його змивати, яким оцтом споліскувати? Може, змочувати серветку слізьми й обережно протирати? Чи пробувати слиною? Простирадла, постіль, білизну, спідниці, сорочки, фартушки, чепчики, хустки, мереживні манжети, жабо, сурдути й корсети. Килими, дошки підлоги, бандажі, простирадла, мундири.

Коли лікар пішов, обидві жінки — Дружбацька й Аґнєшка — заснули біля ліжка, чи то навколішки, чи навсидячки; одна підперла голову рукою, так що її слід залишатиметься на щоці цілий вечір, друга зіщулилася в кріслі, опустивши голову на груди; від її подиху тонке мереживо довкола декольте похитується, наче водорості в теплому морі.

Почесний кінець столу в старости Лабенцького

Будинок старости нагадує замок. Кам’яний, оброслий мохом, він стоїть на старих підвалинах. Через те тут вогко. З великого каштана на подвір’ї опадають уже лискучі плоди, а слідом за ними летить пожовкле листя. Здається, ніби двір укриває красивий помаранчево-золотий килим. З просторого холу двері ведуть до скупо вмебльованих, зате пофарбованих у яскраві кольори покоїв зі щедро оздобленими стінами й стелями. Дубовий паркет начищений до блиску. Тривають приготування до зими: в сінях стоять кошики з яблуками, які помандрують до зимових покоїв, щоб там пахнути й чекати Різдва. На подвір’ї — рейвах і рух, це селяни привезли дрова і складають їх у стоси. Жінки вносять кошики з горіхами, Дружбацька не може надивуватися їхнім розмірам. Вона розлускала один і насолоджується його соковитою м’якою серцевиною, вивчаючи язиком легку гіркуватість шкірки. З кухні долинає запах повидла, що там смажиться.

Внизу повз неї проходить лікар, щось буркає під ніс і піднімається сходами. Вона вже знає, що той «сатурнічний», як його назвав староста, єврей, який вивчав медицину в Італії, мовчазний і неприсутній духом, користується великою повагою Лабенцького — той так довго перебував у Франції, що позбувся там деяких упереджень.

Вже ополудні наступного дня Коссаковська випила трохи бульйону, після чого звеліла підкласти їй подушки й подати папір, перо та чорнило.

Катажина Коссаковська з Потоцьких, дружина кам’янецького каштеляна, власниця численних сіл і містечок, палаців і дворів, належить до хижаків. Ті, навіть коли потрапляють у пастку, у сильце мисливця, миттєво зализують рани і знову йдуть у бій. У Коссаковської є тваринний інстинкт, як у вовчиці. Нічого з нею не трапиться. Хай краще Дружбацька подбає про себе. Хай подумає, якою вона є твариною… Живе завдяки отим хижакам, розважає їх, тішить жартами й присмішками. Вона — приручена пташка-плиска, яка гарно виспівує свої трелі, але досить, аби з вікна, розчахнутого грозою, війнув вітер, і її здмухне геть.

Ксьондз приходить пополудні, трохи зарано, на ньому — той самий плащ, через плече — торба, яка пасувала б радше якомусь мандрівному продавцеві, ніж духовній особі. Дружбацька вітає його вже з порога.

— Пробачте, отче декане, за ту мою нестриману поведінку. Певно, я повідривала вам ґудзики, — каже вона до нього, бере за лікоть і веде до вітальні, міркуючи, що з ним робити далі. Обід подаватимуть не раніше ніж за дві години.

— Та це simpliciter була така мить… Nolens volens я прислужився здоров’ю ясновельможної пані каштелянової.

Дружбацька вже звикла до дещо іншої мови в різних панських маєтках, тож ці латинські вставки її просто смішать. Вона пів життя провела в них як дама до товариства і секретарка. Потім вийшла заміж, народила доньок, а тепер, після смерті чоловіка й народження онуків, намагається якось давати собі раду біля доньок, чи поруч із пані Коссаковською, або ж складаючи комусь компанію. Радіє, що вона знову в магнатському маєтку, де стільки всього відбувається і вечорами читають поезію. Вона захопила з собою кілька збірок, але соромиться їх показувати. Мовчить. Слухає ксьондзові балачки й відчуває, як легко знаходить із ним спільну мову, попри ту латину. Виявляється, ксьондз недавно відвідував палац Дідушицьких у Цуцилівцях[19] і тепер намагається у себе в плебанії відтворити те, що там бачив. Утішений, розігрітий лікером, якого випив уже зо три чарки, радий, що його слухають, він розповідає.

Вчора послали по каштеляна Коссаковського до Кам’янця, і тепер його всі очікують з хвилини на хвилину. Мабуть, приїде вранці, а може, вже вночі.

За столом сидять мешканці та гості дому, постійні й тимчасові. Найменш важливі — наприкінці столу, куди білосніжні скатертини не сягають. З-поміж мешканців тут сидить дядько господаря, який звертається до всіх «мосьпане» та «мосьпані». Є також управитель маєтків, несміливий вусатий чоловік гарної постави, а ще — вельми освічений отець-бернардин Ґаудентій Пікульський, який колись навчав релігії дітей Лабенцьких. На нього відразу напосідає ксьондз Хмельовський і відводить в куток кімнати, щоб показати єврейську книжку.

— Ми помінялися, я дав йому свої «Нові Атени», а він мені — Зогар, — каже гордо ксьондз Хмельовський і виймає із сумки книжку. — У мене прохання, — продовжує він обережно, — чи не могли б ви, якщо знайдеться вільна хвилинка, те і се мені звідти переказати?..

Пікульський розглядає книжку, розгортає її з останньої сторінки й читає, ворушачи губами.

— Ніякий це не Зогар, — каже він.

— Як це? — не розуміє ксьондз Хмельовський.

— Шор втулив вам, отче, якісь єврейські казки, — він пересуває пальцем уздовж рядків незрозумілих літер, — «Око Якова». Так вони називаються, це такі оповідки для простолюду.

— От уже той старий Шорисько, — ксьондз розчаровано хитає головою. — Певно, помилився. Що ж, мабуть, я й тут знайду трохи якоїсь мудрості. Якщо мені хтось перекладе…

Староста Лабенцький дає знак рукою, і двоє слуг вносять тацю з лікером, маленькі келишки й тарілочку з тонко нарізаними хлібними шкоринками. Хто хоче, може собі таким чином розпалити апетит, бо обід буде важким і ситним. Спершу — суп, далі — порізана нерівними скибками варена яловичина та інше м’ясо: теляча печеня, дичина й курятина; до того — варена морква, капуста з грудинкою, миски з масною кашею.

Ксьондз Пікульський за столом нахиляється до ксьондза Бенедикта і каже впівголоса:

— Зайдіть до мене, отче, у мене є єврейські книжки латиною, та й з гебрайською можу допомогти. Нащо одразу до євреїв ходити?

— Ти ж сам мені, сину, радив, — дещо роздратовано відказує Хмельовський.

— Та ж я жартома. Чи я знав, що ви справді підете?

Дружбацька їсть стримано, яловичина стрягне їй у зубах, а зубочисток щось не видно. Колупає курятину з рисом і глипає на двох молодих служниць, мабуть, ще недосвідчених, бо кривляються одна до одної через стіл, гадаючи, що гості, зайняті їжею, нічого не помітять.

Коссаковська наче недужа, але велить своє ложе в кутку покою обставити свічками і подати їй рису та курятини. А на додачу просить угорського вина.

— Отже, вашмосте, найгірше за вами, якщо кортить вина, — каже Лабенцький з ледь відчутною іронією. Він усе не може пробачити, що не поїхав на карти. — Vous permettez?[20]

Лабенцький встає, щоб із дещо надмірною церемонністю долити каштеляновій вина:

— За ваше здоров’я.

— А я маю випити за здоров’я того доктора, що поставив мене на ноги своєю мікстурою, — каже Коссаковська і робить великий ковток.

— C’est un homme rare[21], — каже господар. — Дуже освічений єврей, хоч позбавити мене подагри йому не вдається. Вчився в Італії. Кажуть, голкою знімає з ока більмо й повертає зір. Так було з однією зі шляхтянок неподалік, яка зараз вишиває найтоншою гладдю.

Коссаковська знов озивається зі свого кутка. Вона вже поїла і лежить на подушках, дещо бліда. Її обличчя, освітлене нерівним полум’ям свічок, наче викривлене якоюсь гримасою:

— Зараз повно євреїв усюди, ще трохи, і з’їдять нас із тельбухами, — каже вона. — Панам не хочеться працювати і дбати про маєтки, то й здають їх в оренду євреям, а самі гуляють у столиці. Не встигнеш моргнути, а тут уже єврей мито за міст збирає, тут — маєтком керує, тут — взуття й одяг шиє, усе ремесло в його руках.

Розмови за обідом сходять на економіку, яка тут, на Поділлі, завжди кульгала, хоч землі багаті. Тут міг би бути квітучий край. Ті поташ, селітра, мед. Віск, лій, полотно. Тютюн, шкіри, худоба — стільки того є, і нема кому збувати. А все чому? — питає Лабенцький. Бо Дністер мілкий, посічений порогами, дороги паскудні, навесні, як розтануть сніги, взагалі не проїдеш. Як торгувати, якщо кордон безкарно переходять турецькі банди й грабують подорожніх, так що доводиться мандрувати зі зброєю, винаймати охорону?

— У кого на це є гроші? — скаржиться Лабенцький і мріє, щоб було, як у інших краях: щоб торгівля квітнула і багатство людське примножувалося. Як у Франції — а земля ж там нічим не краща і ріки не повноводніші. Коссаковська каже, що в усьому винні пани, які платять селянам горілкою, а не грішми.

— А чи ви, пані, знаєте, що в Потоцьких у селян вже стільки днів панщини, що вони на своєму хазяйстві можуть працювати лише по суботах і неділях?

— У нас вони і в п’ятницю вільні, — відхрещується Коссаковська. — Та й працюють вони кепсько. Половину врожаю віддаємо робітникам, щоб вони зібрали другу половину, але й ці щедрі дари неба пропадають. У мого брата досі стоять велетенські стоги, їх жере хробачня, і ніяк неможливо їх продати.

— Того, хто вигадав збіжжя переробляти на горілку, треба озолотити, — каже Лабенцький і виймає серветку з-за коміра, даючи знак, що за добрим звичаєм час перейти на люлечку до бібліотеки. — Тепер цілі галони горілки їдуть возами на другий берег Дністра. Коран, щоправда, забороняє пити вино, але про горілку нічого не каже. Зрештою, поруч — земля молдавського господаря, а там християни можуть смакувати трунки досхочу… — Лабенцький сміється, показуючи пожовклі від тютюну зуби.

Староста Лабенцький — чоловік непростий. У бібліотеці на видному місці лежить його книжка «Інструкції для молодих панів Його Милістю Паном De la Chetardie Кавалером у війську а такоже на Дворі Королівськім у Франції вельми заслуженим описані, а тут коротко зібрані, в которих молодий Пан питає і научається відповідей. При останніх Школах Львівських Vale Вельможним Паном Шимоном Лабенцьким Старостою Рогатинським на пам’ятку своїм другам оставлені і до друку подані».

Коли Дружбацька чемно питає його, про що ж ця книжка, виявляється, що то — хронологія найважливіших воєнних баталій, до того ж, як випливає з довгих пояснень Лабенцького, більшою мірою переклад, ніж оригінальний твір. Чого, правду кажучи, не видно з назви.

Потім усі присутні в курильні — включно з дамами, бо обидві — пристрасні курці, — мусять вислухати, як староста Лабенцький виголошував урочисту промову на відкритті бібліотеки Залуських.

Коли старосту викликають, бо прийшов лікар, щоб виконати процедури, розмова повертає в бік Дружбацької і Коссаковська нагадує, що вона — поетка. Отець декан чемно дивується й тут-таки ласо простягає руку по книжечку. Друковані сторінки викликають у нього якусь мимовільну реакцію: схопити і не випускати, доки очі не проглянуть, хоча б побіжно, все від початку до кінця.

— Це рими, — каже він розчаровано, але тут-таки отямлюється й повагом хитає головою. «Зібрання ритмів духовних, панегіричних, моральних і світових…» Йому не подобається, що це вірші, він їх не розуміє, але проймається повагою, коли бачить, що це видали брати Залуські.

З-за прочинених дверей долинає голос старости, несподівано м’який і покірливий:

— Ашере, золотий, та болячка мені життя псує, болить палець, зроби ж щось із цим, дорогенький мій.

І одразу озивається інший голос, низький, з єврейським акцентом:

— Я вас, ваша милосте, відмовлюся лікувати. Ви обіцяли не пити вина й не їсти м’яса, особливо червоного. От не слухаєте лікаря, то й болить, і далі болітиме. Силою я вас не лікуватиму.

— Ну ж, не ображайся. Це мої пальці, а не твої. От же чортів доктор… — голос глухне вдалині, мабуть, ті двоє пішли кудись углиб дому.

Про Ашера Рубіна та його похмурі думки

Ашер Рубін виходить з дому старости і крокує в бік ринку. Небо ввечері розпогодилося, і на ньому сяє мільйон зірок, але їхнє світло холодне, воно ллється на землю — на це місто — приморозком, першим цієї осені. Рубін підбирає поли свого чорного вовняного плаща і кутається в нього щільніше — високий і худий, він схожий зараз на тонку вертикальну риску. У місті тихо й холодно. Несміливі вогники блимають у вікнах, їх ледь видно, вони здаються міражем, їх можна легко сплутати зі слідом сонця на сітківці ока, який залишився там з погідніших днів і тепер відблискує на всіх предметах, що постають перед зором. Рубіна дуже цікавить те, що ми бачимо під повіками, йому кортить знати, звідки воно береться. Із забруднень на очному яблуку? А може, око — це щось на кшталт чарівного ліхтаря, що його він бачив у Італії?

Думка про те, що все ним зараз бачене, — темрява, подірявлена крихітними зірками над Рогатином, обриси маленьких перехняблених будинків, масивне тіло замку і гострий шпиль костелу, невиразні світла, журавель на криниці, зухвало, наче на знак протесту здійнятий до неба, — а може, й те, що він чує, — шум води десь унизу і тихе шарудіння підмерзлого листя, — походить із його голови, викликає в нього збуджений трем. А що, коли ми це все собі лише уявляємо? І кожен бачить інакше? Чи зелений колір для всіх є однаково зеленим? А може, «зелений» — то лише назва, якою ми, наче фарбою, вкриваємо цілком різні відчуття і так спілкуємося, хоч кожен насправді бачить своє? Як можливо це перевірити? І що буде, якщо насправді р о з п л ю щ и т и очі? Якщо якимось дивом п о б а ч и т и те, що нас дійсно оточує? І що воно таке?

Ашера часто навідують такі думки, і в ці миті його охоплює страх.

Починають гавкати пси, чути збуджені чоловічі голоси, крики — це, мабуть, біля заїзду на ринку. Лікар входить у єврейський квартал, праворуч — великий темний обрис синагоги. Зісподу, від ріки, чути запах води. Ринок розділяє дві групи рогатинських євреїв, які ворогують між собою.

На кого вони чекають? — думає собі Ашер. Хто має прийти і врятувати світ?

Чекають і ті, й інші. Одні, вірні Талмудові, тісняться у кількох будинках, наче в оточеній фортеці. Інші — єретики, розкольники; до них Ашер у глибині серця відчуває ще більшу неприязнь. Вони занурені в містичні байки, забобонні, примітивні, обвішані амулетами, з хитрою таємничою посмішкою, як у старого Шора. Ті вірять у Месію зболеного, зіштовхнутого на саме дно, бо лише звідти можна піднятися на висоти. Вірять у Месію-жебрака, який уже прийшов майже сто років тому. Світ уже врятований, хоч на перший погляд цього й не видно, а ті, що це знають, покликаються на Ісаю. Вони зневажають шабат і чинять перелюб; ці гріхи для одних незрозумілі, для інших — банальні, так що не варто забивати ними голову. Їхні будинки в горішній частині ринку туляться так щільно один до одного, що здається, ніби їхні фасади зливаються в один солідарний і міцний стрій, наче кордон.

Саме туди йде Ашер.

Але й рогатинський рабин, ласий деспот, вічно зайнятий розплутуванням якихось дрібних і абсурдних справ, часто кличе його на протилежний бік. Наче й не надто поважає Ашера, бо той зрідка ходить до синагоги і вдягається не по-єврейському, а якось так, ні вашим, ні нашим, у чорне, у скромний сурдут, і носить старий італійський капелюх, за яким усі його в містечку впізнають. У рабина вдома — хворий хлопчик із покорченими ногами, і Ашер не знає, як йому допомогти. Правду кажучи, бажає йому смерті, щоб те невинне дитяче страждання швидше скінчилося. Лише через того хлопчика трохи співчуває рабинові, бо чоловік він суєтний і легкодухий.

Ашер певен: рабинові хотілося б, щоб Месія був царем на білому коні, що в’їжджає до Єрусалима в золотих обладунках, може, і з військом, що допоможе йому перебрати владу й запровадити на світі остаточний лад. Щоб був схожим на якогось славетного генерала. Він позбавить влади сильних світу сього, всі народи скоряться йому без опору, королі платитимуть йому данину, а над рікою Самбатіон він зустріне десять заблуканих племен Ізраїлевих. Єрусалимський храм уже готовісінький буде спущено з неба, і того самого дня воскреснуть ті, що померли в Землі Ізраїля. Ашер всміхається до себе, згадавши, що ті, кому судилося померти поза Святою землею, мають воскреснути лише чотириста років по тому. Дитиною він вірив у таке, хоч йому це здавалося жорстокою несправедливістю.

Перші та другі звинувачують одні одних у найтяжчих гріхах і ведуть підступну війну. І ті, й інші жалюгідні, — міркує собі Ашер. Власне кажучи, він мізантроп. Аж дивно, що він став лікарем. Люди його дратують і засмучують.

Що ж до гріхів, він знає про них більше, ніж інші. Адже всі гріхи записані на людській шкірі, як на пергаменті. В усіх той пергамент більш-менш схожий, та й самі гріхи в усіх — наче дві краплі води.

Бджолиний вулик, або дім і родина рогатинських Шорів

У домі Шорів на ринку, а також у ще кількох будинках — адже родина Шорів численна й розгалужена — тривають приготування до весілля. Одружується один із синів.

В Еліші їх п’ятеро, а ще донька, найстарша. Перший із синів — Саломон, йому вже тридцять, він схожий на батька, розважливий і мовчазний. На нього можна покластися, тож він користується великою повагою. Його дружина, яку кличуть Хайкеле, на відміну від великої Хаї, сестри Саломона, саме чекає ще одну дитину. Вона походить із Валахії, її врода зачаровує навіть зараз, коли вона вагітна. Хайкеле складає смішні пісеньки, які сама й співає. Пише також оповідки для жінок. Двадцятивосьмирічний Натан із відкритим, щирим обличчям спритно торгує з турками, він постійно в мандрах; весь час веде якісь справи, хоч мало хто знає, які саме. Зрідка буває в Рогатині, але на весілля приїхав. Його дружина, вишукано й пишно одягнена дама з Литви, дивиться на рогатинську родину зверхньо. У неї густе волосся, вкладене у високу зачіску, і приталена сукня. Це їхній екіпаж стоїть у дворі. Наступний — Єгуда, енергійний і дотепний. З ним буває клопітно, бо годі вгамувати його буйну натуру. Вдягається він на польський манір, носить шаблю. Брати кажуть на нього «козак». У нього є ґешефт у Кам’янці — він постачає все необхідне у фортецю, що дає йому непоганий прибуток. Його дружина померла нещодавно під час пологів, та й дитина не вижила. Від цього шлюбу в нього двоє дітлахів. Видно, що вже роззирається за новою парою, а весілля — чудова для цього нагода. Йому подобається найстарша донька Моше з Підгайців, їй чотирнадцять — якраз хороший вік для заміжжя. Сам же Моше — поважний чоловік, дуже вчений, займається кабалою, знає напам’ять цілий Зогар і вміє «прозирати таїну», хай що це означало б для Єгуди. Для нього це, щиро кажучи, не так важливо, як врода та розум дівчини, якій батько-кабаліст дав ім’я Малка — цариця. Наймолодшому синові Шора, Вольфові, зараз вісім. Його широке радісне обличчя всіяне ластовинням; весь час біля батька.

Наречений же — це саме той Ісаак, якого Хмельовський охрестив Єремією. Йому шістнадцять років, і мало того, що він високий і незграбний, то ще й має аж надто багато особливих прикмет. Його майбутня дружина Фрейна походить із Лянцкоруня[22] — це родичка Гірша, лянцкорунського рабина, чоловіка Хаї, доньки Еліші Шора. Всі тут, у цьому низькому, але розбудованому і заплутаному домі, є великою родиною, всіх сполучають кровні зв’язки, ділові інтереси, позички та борги.

Ашер Рубін буває тут досить часто. Його кличуть до дітей, а часто й до Хаї. У неї вічно якісь незрозумілі болячки, з якими він нічого не може вдіяти, хіба що сидіти й розмовлати з нею. Чесно кажучи, він любить ті відвідини Хаї. Це єдина річ, про яку він міг би так сказати. І саме Хая наполягає, щоб його кликати, бо ніхто в цьому домі не вірить у жодну медицину. Отак вони розмовляють, а потім болячка минає. Часом йому здається, що вона — наче той тритон, який прибирає собі різних кольорів, щоб сховатися від нападника чи здатися чимось іншим. То у Хаї висипка, то вона чомусь дихати не може, то з носа йде кров. Усі вважають, що то через духів, дибуків, демонів або балакабенів, тобто кульгавих істот із підземного світу, які стережуть скарби. Ії хвороба — це завжди знак, що от-от почнеться пророкування. Тоді Ашера відсилають геть. Він більше їм не потрібний.

Ашер думає собі весело, що у Шорів чоловіки роблять ґешефти, а жінки пророкують. Кожна друга — пророчиця. І подумати лише: сьогодні у своїй берлінській газеті він прочитав, що в далекій Америці довели, що блискавка — то електричне явище і за допомогою звичайного дроту можна вберегтися від Божого гніву.

Але сюди такі знання не доходять.

Тепер, одружившись, Хая переїхала до чоловіка, але часто тут буває. Її видали заміж за рабина з Лянцкоруня, свою людину, батькового приятеля, значно від неї старшого, з яким у Хаї вже є двоє дітей. Батько і зять схожі як дві краплі води: обидва бородаті, сиві, з запалими щоками, в яких ховається тінь низької кімнати, де вони здебільшого сидять. Цю тінь на обличчі вони носять повсякчас.

Пророкуючи, Хая впадає в транс: грається невеликими фігурками з хліба чи глини, які розставляє на власноручно намальованій таблиці. І починає провіщати майбутнє. Потрібен батько, який наближає вухо до її губ, так близько, що здається, ніби дівчина його лиже, і слухає із заплющеними очима. Потім перекладає почуте з мови духів на людську мову. Багато речей відповідають дійсності, деякі — ні. Ашер Рубін не знає, як це пояснити, не знає, що то за хвороба. А оскільки не знає, йому стає неприємно, і він намагається про це не думати. Вони все говорять і говорять про ту ворожбу: що то іббур, тобто що в неї вселяється добрий святий дух і дає їй знання, яке звичайним людям заказане. Ашер часом просто пускає їй кров, при цьому намагаючись не дивитися їй в очі. Вірить, що ця процедура її очищує, тиск у жилах падає, і кров не вдаряє в мозок. Хаю в родині поважають не менше, ніж її батька.

Проте цього разу Ашера Рубіна викликали до старої на смертному ложі, яка приїхала на весілля. Дорогою вона так виснажилася, що її мусили покласти в ліжко; побоюються, що вона може померти в розпал весілля. Тож сьогодні Ашер, мабуть, не побачить Хаї.

Входить брудним темним подвір’ям, на якому головами вниз висять свіжо зарізані гуси, що їх годували ціле літо. Проходить вузькими сінями, вчуваючи запах смажених котлет і цибулі, чуючи, як десь у ступі товчуть перець. Жінки гомонять у кухні, звідти в холодне повітря виходить пара від страв, що готуються, а разом із нею — запахи оцту, мускатного горіха, лаврового листу, а також нудотно-солодкий дух свіжого м’яса. Осіннє повітря від цього здається ще холоднішим і неприємнішим.

Чоловіки за дерев’яною стіною розмовляють якось нервово, немов сваряться, — чути їхні голоси, доходять запахи воску й сирості, що ними просякнула їхня одежа, їх повно тут, дім аж тріщить.

Повз Ашера пробігають діти; малеча не звертає на нього уваги, збуджена передчуттям свята. Ашер Рубін проходить через друге подвір’я, скупо освітлене єдиним смолоскипом; там стоїть кінь, запряжений у віз. Хтось, кого Рубін не бачить у темряві, вивантажує з воза мішки і заносить їх до комори. За мить Ашер помічає його обличчя й мимоволі здригається — це той втікач, селянин, якого старий Шор витягнув узимку із замету, ледь живого, з відмороженим обличчям.

На порозі зіштовхується з ледь підхмеленим Єгудою, якого ціла родина кличе Лейбе. Зрештою, він і сам зветься не Рубін, а Ашер бен Леві. Але зараз, у темряві й тисняві, імена здаються чимось невиразним, мінливим, неважливим. Зрештою, не так уже й довго ми всі їх носитимемо. Єгуда мовчки веде його вглиб дому і відчиняє двері до невеликої кімнати, де працюють молоді жінки, а в ліжку біля печі лежить на подушках сухорлява стара. Жінки відриваються від роботи, вітають його погідним гамором і з цікавістю нахиляються над ліжком, щоб подивитися, як він обстежуватиме Єнту.

Вона дрібна й худа, наче стара курка, тіло її в’яле. Випукла пташина грудна клітка здіймається й опадає, наче в дитини. Напіврозтулені тонкі вуста западаються всередину. Але темні очі уважно стежать за рухами лікаря. Коли, прогнавши допитливих, він піднімає покривало, бачить усю її постать, маленьку, наче дитячу, з руками, обв’язаними різними мотузочками й ремінцями. Її обгорнули вовчими шкурами по саму шию. Вірять, що вовча шкура гріє і повертає сили.

Кому спало на думку волочити сюди цю стару, в якій залишилася жменька життя? — думає Ашер. Вона схожа на старий висушений гриб, у неї брунатне поморщене обличчя, а світло ще жорстокіше різьбить на ньому зморшки й западини, так що воно поступово перестає скидатися на людське. Ашерові здається: ще мить, і воно перетвориться на якийсь витвір природи — кору дерева, камінь, сучкувате поліно.

Помітно, що про стару тут дбають. Еліша Шор розповів Ашерові, що його дідусь, Зальман Нафталі Шор, той самий автор славетної книги «Тевуат Шор», та батько Єнти були братами. Не дивно, що й вона приїхала на весілля родича, якщо тут будуть кузини з Моравії та далекого Любліна. Ашер присідає біля низького ліжка і відчуває солоний запах людського поту, а ще — він замислюється на мить, шукаючи потрібне означення, — запах дитини. Люди в її віці починають пахнути як діти. Він знає: ця жінка не хвора, вона просто помирає. Старанно оглядає її і не бачить нічого, крім старості. Її серце б’ється нерівно і слабко, наче втомилося. Шкіра в неї тонка, як пергамент. Очі склянисті, впалі. Скроні також — а це знак близької смерті. З-під ледь розстебнутої під шиєю сорочки визирають якісь шнурочки й вузлики. Він торкається її затиснутого кулака, той якусь мить опирається, а потім, наче засоромлений, розквітає перед ним, немов засохла троянда пустелі. У долоні лежить клаптик шовку, густо списаний літерами: ץייש.

Ашерові здається, що та стара всміхається до нього беззубим ротом; її темні бездонні очі відбивають полум’я свічок, і це виглядає так, наче те світло доходить звідкись іздалеку, з глибин, що криються в людині.

— Що з нею? — питає Еліша, несподівано входячи до тісної кімнатки.

Ашер поволі підіймається і дивиться на його стривожене обличчя.

— Та що? Вона помирає. Не діжде весілля.

При цьому Ашерове обличчя прибирає промовистого виразу: навіщо було тягти її сюди в такому стані?

Еліша хапає його за лікоть і відводить набік.

— У тебе є ті твої методи, яких ми не знаємо. Допоможи нам, Ашере. М’ясо вже порубане, морква почищена. В мисках мокнуть родзинки, жінки патрають коропів. Ти бачив, скільки приїхало гостей?

— Її серце ледь б’ється, — каже Рубін. — Я нічого не вдію. Не треба було брати її з собою в подорож.

Він обережно вивільняє свій лікоть з руки Шора й рушає до виходу.

Ашер Рубін вважає, що більшість людей — дурні, і саме через дурість у світі стільки смутку. Це не гріх і не вроджена людська риса, це — хибний погляд на світ, помилкова оцінка того, що бачать очі. Внаслідок цього люди споглядають кожну річ наче відокремлено від усіх інших. Правдива мудрість — то мистецтво поєднувати все з усім, тільки тоді можна добачити справжні форми речей.

Йому тридцять п’ять, але виглядає він значно старшим. Останніми роками він згорбився і геть посивів. А мав же волосся чорне, як воронове крило. Та й із зубами клопіт. Іноді ще, коли вогко, пухнуть суглоби пальців. Він хворобливий, мусить дбати про себе. Йому вдалося уникнути одруження. Його наречена померла, поки він учився. Майже не знав її, тож особливо й не засмутився. Зате йому дали спокій.

Народився він у Литві. Був здібним хлопцем, тож родина вирішила послати його на навчання за кордон. Вирушив до Італії, але студій так і не закінчив. Його вчепилася якась болячка. Ледь вистачило сил, аби дістатися до Рогатина, де його дядько Анчель Лінднер шив ризи православним попам і був досить заможним, аби прихистити його в себе. Тут він дещо очуняв. І хоча кілька років вивчав медицину, так і не зміг визначити, що в нього була за хвороба. Безсилля, безсилля. Таке, що годі було поворухнути рукою, годі розклепити очі. Тітка кілька разів на день змащувала йому повіки овечим жиром із травами; так він поволі вертався до тями. Знання, здобуті в італійському університеті, поступово пригадувалися, і небавом він сам почав лікувати людей. Тепер йому це цілком непогано вдається. Але в Рогатині йому тісно — він тут наче комаха, навіки ув’язнена в краплі живиці.

У бет-мідраші

У бет-мідраші[23]

Еліша Шор, який через густу бороду схожий на патріарха, тримає онуку на руках і носом лоскоче її животик. Дівчинка весело сміється, розтуляючи ще беззубий ротик. Відкидає голівку назад, і її сміх наповнює кімнату. Нагадує голубине воркування. Потім з пелюшок починають падати на підлогу краплі, і дідусь чимдуж віддає дитину її матері Хаї. Хая передає її іншим жінкам, і мала зникає десь у надрах дому. Стежинка сечі позначає її шлях на вичовганих дошках підлоги.

Шор мусить вийти з дому в прохолодний жовтневий полудень, аби перейти до сусіднього будинку, де міститься бет-мідраш і звідки, як і зазвичай, долинає гамір чоловічих голосів: здається, ніби це якийсь базар, а не місце, де студіюють святі книги. Шор прямує до дітей, які вчаться тут грамоти. У родині багато дітей; в самого Шора уже дев’ятеро онуків. На його думку, надмірної волі дітям давати не можна. До обіду — наука, читання й молитва. Потім — робота в крамниці, допомога вдома й навчання практичних речей, як-от ведення рахунків чи ділова кореспонденція. А ще — догляд за кіньми, рубання дров і складання їх у акуратні стоси, дрібний ремонт домашнього начиння. Все це колись їм стане в пригоді. Людина мусить бути самодостатньою, вміти всього потроху. І щось одне — краще за інших. Те, що дозволить вижити. Треба стежити, до чого дитина хилиться серцем — тоді помилки не буде. Дозволяє Еліша вчитися й дівчаткам, щоправда, не всім і не разом із хлопцями. У нього соколине око, він бачить дітей наскрізь і одразу знає, з кого буде кмітлива учениця. На менш здібних і легковажних шкода часу, хай краще будуть вірними дружинами і народять багато дітей.

Дітей у бет-мідраші одинадцятеро, майже всі — його онуки.

Самому Еліші невдовзі виповниться шістдесят. Він сухорлявий, жилавий та імпульсивний. Хлопці, чекаючи вчителя, знають, що зараз прийде дідусь, щоб усе проконтролювати. Старий Шор робить це щодня — за умови, що він у Рогатині, а не мандрує у своїх торгових справах.

Приходить він і сьогодні. Крокує швидко, як завжди, на його чолі — дві вертикальні зморшки, що додає йому суворості. Але він не збирається лякати дітей. Стежить, аби не забути до них усміхнутися. Спершу дивиться на кожного з дітей зокрема — з насилу приховуваною ніжністю. Звертається до них хрипкуватим голосом, дещо приглушеним, як сурдиною, і виймає з кишені кілька великих горіхів. Вони справді велетенські, завбільшки з абрикоси. Тримає їх у жменях і підсуває хлопчикам під ніс. Вони дивляться з цікавістю, мабуть, гадають, що він зараз ці горіхи їм роздасть, але їх чекає розчарування. Старий бере один горіх і, стиснувши його дужою кістлявою рукою, розлускує. Потім показує його хлопчикові, що стоїть скраю, — це Лейбко, син Натана.

— Що це?

— Горіх, — упевнено відповідає Лейбко.

— З чого він складається? — тепер він підсуває горіх наступному хлопцеві, Шломо. Той уже не такий певний. Він дивиться на дідуся й моргає:

— Зі шкаралупи і ядра.

Еліша Шор задоволений. На очах у хлопчиків він виймає ядро горіха і їсть його, задоволено заплющивши очі й плямкаючи. Це дивно. Малий Ізраель з останньої лави починає сміятися з дідуся — той так смішно закочує очі.

— Е, це надто просто, — несподівано серйозно каже Еліша Шломо. — Поглянь: ось тут іще перетинка всередині та плівочка, що вкриває ядро.

Він обіймає їх усіх і підводить ближче, щоб вони придивилися до горіха.

— Погляньте-но уважніше.

Усе це — задля того, щоб пояснити хлопчикам, що з Торою все точнісінько так само. Шкаралуща — це горішній шар Тори, прості оповідки, описи подій. Далі — глибше. Діти пишуть на своїх табличках чотири літери: пей, реш, далет, шин. Коли літери готові, Шор велить їм прочитати написане: кожну літеру окремо і всі разом.

Шломо декламує віршик, але, здається, нічого в ньому не розуміє.

— П, пшат, — це сенс дослівний. Р, ремез — сенс переносний. Д, драш — те, що кажуть книжники. С, сод — сенс містичний.

На слові «містичний» він починає заїкатися, як його матір. Як же він схожий на Хаю, зворушено думає Еліша. Це спостереження його тішить, усі ці діти — його кровинки, в кожному є його частинка; він — наче поліно, яке рубають, і з нього летять тріски.

— Як звуться чотири ріки, що витікають з Едему? — питає він іншого хлопчика з великими відстовбурченими вухами і худорлявим обличчям. Це Гілель, онук його сестри. Він відповідає на одному подиху: Фісон, Ґіхон, Гіддекель і Євфрат.

Входить Берек Сметанкес, учитель, і бачить сцену, яка гріє серце. Еліша Шор стоїть серед учнів і розповідає. Вчитель мило всміхається, щоб сподобатися старому, закочує очі. У нього дуже світла шкіра і майже біле волосся — звідти і його прізвисько. Чесно кажучи, він панічно боїться цього худорлявого старого і не знає нікого, хто його не боявся б. Може, хіба що обидві Хаї, велика й мала — донька й невістка. Ті собі крутять старим, як їм заманеться.

— Було колись четверо великих мудреців: бен Асаї, бен Сома, Еліша бен Абуя та ребе Акіба, — починає оповідь старий. — Один за одним увійшли вони до раю. Бен Асаї побачив і помер.

Еліша Шор робить драматичну паузу і, звівши догори брови, спостерігає, яке враження справили його слова. Малий Гілель аж відкрив рота від подиву.

— Що це означає? — питає Шор, але ніхто з хлопчиків, ясна річ, не відповідає, тож старий піднімає палець і закінчує:

— А це означає, що він увійшов у ріку Фісон, назву якої тлумачать так: «вуста, що навчаються дослівного сенсу».

Шор випрямляє другий палець і каже:

— Бен Сома побачив і збожеволів. — Старий корчить гримасу, і діти хихочуть. — А це що означає? Означає, що ввійшов він у ріку Ґіхон, назва якої мовить: «людина, що бачить лише сенс алегоричний».

Він знає, що діти небагато розуміють із його слів. Байдуже. Головне, щоб вивчили це напам’ять. Згодом зрозуміють.

— Еліша бен Абуя, — продовжує він, — поглянув і став відступником. Це означає, що він увійшов у ріку Гіддекель і заплутався серед безлічі можливих тлумачень.

Тепер він трьома пальцями вказує на малого Ізраеля, який починає крутитися.

— І лише рабі Акіба ввійшов до раю і повернувся щасливо. Бо він занурився у води Євфрату і збагнув найглибший містичний сенс. Отакими є чотири шляхи читання і розуміння.

Діти ласо поглядають на горіхи, розкладені перед ними на столі. Дідусь розлускує їх руками і роздає хлопчикам. Дивиться, як вони з’їдають їх до останньої крихти. Потім виходить, його обличчя знову стає суворим, усмішка зникає, і лабіринтами свого дому, схожого на вулик, він прямує до Єнти.

Єнта, або невдалий час для смерті

Єнту привіз з Королівки її онук Ізраель із дружиною Соблею — їх також запросили на весілля. Вони теж «свої», чужих тут немає. Живуть далеко одне від одного, але намагаються не розлучатись надовго.

Тепер уже шкодують, що вирішили везти її сюди. Ніхто й не пам’ятає, чия то була ідея. Бабуня хотіла — велике діло. Вони завжди її боялися, вона керувала всіма в домі. Зробити щось їй наперекір було неможливо. Тепер вони тремтять від думки, що бабуня помре в домі Шорів, до того ж напередодні весілля — це назавжди ляже тінню на життя наречених. Коли вони сідали в Королівці до критого тканиною воза, що його винайняли спільно з іншими гістьми, Єнта була цілком здоровою й навіть самотужки видряпалася на сидіння. Потім попросила тютюну, і так вони собі їхали, співаючи, а потім, утомившись, задрімали. Вона дивилася з-під брудного й пошарпаного полотняного накриття, як цілий світ зостається позаду і вкладається в геометрію доріг, меж, дерев та обрію.

Їхали два дні, на возі страшенно трясло, але стара Єнта трималася мужньо. Заночували в родичів у Бучачі й на світанку наступного дня рушили далі. Дорогою потрапили в такий туман, що всім гостям стало незатишно. І саме тоді Єнта почала постогнувати, наче домагалася уваги. Туман — це каламутна вода, в ній гніздяться різні сили, які баламутять розум людям і тваринам. Хто може пообіцяти, що кінь не збочить з дороги і не заведе їх на стрімкий берег ріки, звідки вони зірвуться вниз? Або що ними не заволодіють якісь невиразні й недобрі сили? Або що не розчахнеться дорогою вхід до печери, в якій тримають скарби підземні карлики — потворні й багаті? Можливо, з того страху бабуня й заслабнула.

Опівдні туман розвіявся, і вони побачили попереду величезний приголомшливий силует замку в Підгайцях — порожнього й занедбаного. Над ним кружляли зграї ворон, які раз у раз зривалися з проваленого даху. Туман сахався їхнього пронизливого крику, який відлунював між мурами. Ізраель та його дружина — старші на возі — вирішили зробити привал. Зупинилися край дороги, щоб перепочити, вийняли булки, фрукти та воду, але бабуня вже нічого не їла. Лише випила кілька крапель.

Коли пізно вночі доїхали нарешті до Рогатина, вона вже не трималася на ногах, заточувалася, і довелося кликати чоловіків, щоб допомогли перенести її до будинку. Зрештою, вистачило одного. Бо скільки важила стара Єнта? Не більше, ніж худа коза.

Еліша Шор не на жарт стривожився через тітку, наказав м’яко постелити їй у невеликій кімнаті й звелів жінкам про неї дбати. Пополудні пішов до неї — і ось вони про щось там шепочуться, як завжди. Вони знайомі ціле життя.

Еліша дивиться на неї стривожено. Єнта розуміє, у чому річ:

— Невдалий час, правда ж?

Еліша мовчить. Єнта лагідно мружить очі.

— Хіба буває вдалий час для смерті? — врешті каже по-філософському Еліша.

Єнта каже, що зачекає, доки розійдеться той весільний натовп, від чийого подиху пітніють шибки, а в кімнатах стоїть задуха. Потерпить, доки гості поїдуть додому, натанцювавшись і напившись, доки підметуть підлоги й помиють посуд. Еліша все дивиться на неї — здається, турботливо, але думками він далеко звідси.

Єнта ніколи не любила Елішу Шора. Ця людина — наче дім із багатьма кімнатами. В одній те, в іншій се. Зовні — немовби один-єдиний дім, а всередині — різнобій. Ніколи не відомо, чого від нього чекати. І ще: Еліша Шор вічно нещасливий. Йому завжди чогось бракує, завше він тужить за чимось, що мають інші, або навпаки — має те, чого бракує іншим, але йому воно не потрібне. Тому він безугавно кривиться і нарікає.

Оскільки Єнта тут найстарша, кожен, хто приїжджає на весілля, одразу йде з нею привітатися. В її кімнатці наприкінці лабіринту — весь час гості. Щоб до неї дістатися, треба минути подвір’я і ввійти до наступного дому, що сусідить із кладовищем. Діти зазирають до неї крізь шпарини в стінах, якраз час ущільнити їх на зиму. Хая довго сидить у неї. Єнта кладе її долоні собі на обличчя, торкається її очей, вуст і щік — діти це бачили. Гладить її по голові. Хая приносить їй всілякі смаколики, поїть курячим бульйоном, додає ложку гусячого смальцю, і тоді Єнта довго і задоволено плямкає, облизує тонкі сухі губи, але сил, що їх додає смалець, усе одно не досить, щоб вона встала з ліжка.

Щойно приїхавши, гості з Моравії йдуть відвідати стару кузину — Саломон Зальман і його молоденька дружина Шейндель. Три тижні вони їхали сюди з Брюнна через Злін і Пряшів, далі через Дрогобич, але вертатимуться вони іншою дорогою. У горах на них напали якісь селяни-втікачі, і Зальманові довелося заплатити їм чималий викуп. Ціле щастя, що не забрали всього. Назад вони їхатимуть через Краків — якщо не випаде сніг. Шейндель якраз вагітна першою дитиною — вона щойно сказала про це чоловікові. Її нудить. Найбільше докучає їй запах кофію та спецій, що шириться з крамнички великою частиною Шорового дому. Та й запах старої Єнти не надто їй подобається. Вона побоюється цієї жінки, якоїсь дикої, в чудернацьких сукнях, із волосинами на підборідді. У Моравії старі жінки виглядають набагато доглянутішими, носять накрохмалені чепчики й акуратні фартушки. Шейндель упевнена: Єнта — відьма. Вона боїться сісти на краєчок її ліжка, хоч її й запрошують, їй здається, що від цієї старої щось перейде до дитини в її лоні, якесь непогамовне й похмуре божевілля. Намагається нічого не торкатися в цій кімнатці. Від тутешнього духу їй стає недобре. Взагалі, ці родичі з Поділля видаються їй якимись дикими. Врешті-решт Шейндель таки погоджується сісти на ріжку постелі, готова щомиті втекти.

Зате їй подобається запах воску — вона нишком нюхає свічки, — а також болота, перемішаного з кінським гноєм. А ще — хто б подумав — горілки. Саломон, старший за неї кремезний і черевастий бородань середнього віку, який пишається своєю гарненькою і граційною дружиною, приносить їй келишок. Шейндель смакує напій, але не може його проковтнути. Спльовує на підлогу.

Коли молода дружина присідає на ліжку Єнти, стара виймає руку з-під вовчих шкур і кладе її на живіт дівчини, хоч округлість іще зовсім не помітна. О так, Єнта бачить, що в животі у Шейнделі оселилась якась душа, ще невиразна, неописанна, бо одна з величезної тьми душ, що ними кишить усе довкола; вони лише шукають якоїсь вільної крихти матерії, щоб за неї вхопитися. Ось і зараз вони лижуть цю маленьку грудочку, що нагадує пуголовка, зазирають у неї, але там ще нічого нема, лише клаптики, тіні. Обмацують, куштують. Самі вони теж складаються з клаптиків: образів, спогадів, давніх учинків, уривків речень, літер. Ще ніколи Єнта цього не бачила так виразно. Правду кажучи, Шейнделі часом і самій буває якось неспокійно: наче хтось її обмацує, десятки чужих рук торкаються її, штрикають її пальцями. Вона нічого не каже чоловікові — не так просто знайти для цього слова.

Поки чоловіки сидять в одному з покоїв, жінки збираються в кімнатці Єнти — вони там ледь поміщаються. Час від часу хтось із них приносить із кухні трохи горілки, ніби потай, крадькома, але ж це частина весілля. З’юрмлені, збуджені передчуттям свята, вони починають гомоніти, на мить забуваючи про недужу. Але їй це не заважає — вона, здається, навіть рада, що стала осередком цих веселощів. Іноді жінки винувато й стривожено позирають на неї, коли вона починає дрімати. Але за мить стара вже прокидається з дитинною усмішкою на обличчі. Шейндель промовисто позирає на Хаю, коли та поправляє хворій вовчі шкури, огортає їй шию своєю шаллю; помічає, що стара носить безліч амулетів: якісь мішечки на мотузочках, шматочки дерева з незрозумілими знаками, фігурки з кості. Хая не насмілюється цього торкатися.

Жінки розповідають страшні історії — про духів, заблудлі душі, похованих живцем людей, ознаки смерті.

— Якби ви знали, скільки злих духів жадають бодай четвертинки краплі вашої крові, то, мабуть, віддали б своє тіло і душу творцеві цього світу, — каже Ципа, дружина старого Нотки. Її вважають ученою.

— І де ж ті духи? — питає одна з жінок полохливим шепотом, а Ципа піднімає із земляної підлоги прутик і вказує на його кінчик:

— Ось тут! Отут вони всі, дивися уважно.

Жінки вдивляються в кінчик прутика, смішно косують очима, якась із них починає хихотіти, у тьмяному світлі свічок ім двоїться й троїться в очах, але духів вони не бачать.

Що написано в Зогарі

Еліша разом із найстаршим сином та кузеном Зальманом Добрушкою з Моравії, а ще з Ізраелем із Королівки, який так глибоко втягнув голову в плечі, що кожному видно його почуття провини, розважають непросту справу: що годиться робити, коли в дім одночасно приходять весілля і похорон. Вони сидять учотирьох, нахилившись один до одного. Невдовзі двері відчиняються, і до кімнати, човгаючи ногами, заходить ребе Мошко, неабиякий знавець кабали. Ізраель зривається з місця, щоб представити його товариству. Нема потреби пояснювати старому рабинові, в чому річ — усі й так говорять лише про це.

Вони шепочуться, а далі бере слово ребе Мошко:

— У Зогарі написано, що дві розпусниці, які стали з однією живою дитиною перед царем Саломоном, звалися Махалат і Ліліт, хіба ні? — Старий змовкає запитально, ніби даючи співрозмовникам час згадати потрібний фрагмент. — Літери імені Махалат складаються в число 478, а Ліліт — у 480, так?

Вони кивають головами. Вже знають, що почують далі.

— Коли людина бере участь у весільній учті, відштовхує від себе відьму Махалат із її 478 полчищами чортів, коли ж поминає ближнього, перемагає відьму Ліліт із її 480 полчищами чортів. Тому читаємо в Когелета 7:2[24]: «Краще ходити до дому жалоби, ніж ходити до дому бенкету. Бо ж ідучи до дому жалоби, ми долаємо 480 чортівських полчищ, у весільному ж домі долаємо їх лише 478».

Це означає: весілля треба скасувати й готуватися до похорону.

Добрушка змовницьки дивиться на кузена Елішу, промовисто підіймає очі вгору — він розчарований вироком. Він не може тут скніти нескінченно. У моравському Просніці[25] в нього тютюнові ґешефти, за якими мусить пильнувати. А ще постачання кошерного вина всім тамтешнім євреям — у нього на це монополія. Тутешні родичі дружини — люди милі, але прості й забобонні. З ними непогано вести турецький гендель, тож він вирішив їх навідати. Але ж не сидіти тут вічно. А якщо випаде сніг? Правду кажучи, таке вирішення справи не подобається нікому. Всі хочуть весілля, вже і негайно. Більше чекати не можна.

Та й Еліша Шор не радий такому вердиктові. Весілля мусить відбутися.

Залишившись наодинці, він кличе до себе Хаю, вона йому дасть пораду. Чекаючи на неї, гортає книжку, яку отримав від ксьондза, — не розуміє в ній ані слова.

Проковтнутий амулет

Вночі, колі всі поснули, Еліша Шор при свічці пише на маленькому клаптику паперу літери:

המתנה,המתנה,המתנה

Гей-мем-тов-нун-гей. Гамтана — чекання.

Хая в білій нічній сорочці стає посеред кімнати й малює в повітрі довкола себе невидиме коло. Піднімає над головою папірець і стоїть так, заплющивши очі, певний час. Її вуста ворушаться. Дмухає кілька разів на папірець, далі згортає його трубочкою і кладе до дерев’яної коробочки завбільшки з ніготь. Ще довше стоїть, схиливши голову і не кажучи ні слова, а потім слинить палець і протягує крізь дірку амулета ремінець. І вручає амулет батькові. Той зі свічкою в руці бреде вузькими коридорами нічного будинку, повного скрипінь і похропувань, — прямує до кімнати Єнти. Зупиняється перед дверима і наслухує. Мабуть, усе гаразд, бо він спокійно штовхає двері, ті легко відчиняються, всередині — тісний інтер’єр, освітлений каганцем. Гострий ніс Єнти зухвало стирчить догори, відкидаючи на стіну виразну тінь. Еліша вдягає на шию тій, що вмирає, амулет. Коли він нахиляється над нею, її повіки починають тремтіти. Еліша на мить завмирає, але все добре: вочевидь, жінка спить, її подих такий неглибокий, що його майже не помітно. Він зв’язує кінці ремінця і вкладає амулет під сорочку старій. Потім безгучно виходить.

Коли світло свічки зникає за дверима і гасне в щілинах між дошками, Єнта розплющує очі й намацує амулет. Вона знає, що там написано. Розриває ремінець, відкриває коробочку і ковтає папірець, як пігулку.

Єнта лежить у тісній кімнатці, куди прислуга постійно приносить одежу гостей і кладе в ногах ліжка. Коли врешті десь у глибині дому починає грати музика, Єнту вже ледь видно з-під купи плащів; і лише Хая, що з’являється згодом, трохи наводить тут лад. Плащі опиняються на підлозі. Хая нахиляється над старою тіткою і слухає її дихання — воно таке слабке, що здається, ніби метелик своїми крильцями створює більший вітер. Але серце б’ється. Хая, ледь зарум’яніла від горілки, прикладає вухо до грудей Єнти, до цілих в’язок амулетів, шнурочків та ремінців, і чує тихе «тук-тук», дуже повільне, рівночасне з диханням.

— Бабусю Єнто! — тихо кличе Хая, і їй здається, що напівприкриті повіки старої здригнулися, смикнулися зіниці, а на вустах з’явилося щось схоже на усмішку. Це якийсь заблуканий усміх — часом кутики вуст підіймаються, часом опускаються, і тоді Єнта схожа на мертву. Її долоні ледь теплі, шкіра м’яка, бліда. Хая поправляє їй волосся, що вибилося з-під хустки, і нахиляється до її вуха:

— Ти жива?

І знов на обличчі старої з’являється та усмішка, що жевріє лише мить і щезає. Хаю здалеку кличе тупотіння ніг і гучні звуки музики, тож вона цілує стару в ледь теплу щоку і біжить танцювати.

До кімнати Єнти долинає ритмічне притупування — гості танцюють. Музики сюди майже не чути, вона глухне між дерев’яними стінами, розсипається на поодинокі звуки в крутих коридорах. Чути лише «гуп-гуп» — це стопи танцівників. Іноді ще пищання й погукування. Біля Єнти була якась літня жінка, але, спокушена весіллям, урешті-решт пішла. Єнті й самій цікаво, що там діється. Вона здивовано виявляє, що може легко вислизнути з власного тіла й зависнути над ним; вона дивиться на своє обличчя, запале й бліде. Дивне відчуття, але вже за мить вона пливе далі, похитуючись на повівах протягу, на вібраціях звуку, легко проходячи крізь дерев’яні стіни та двері.

Щойно Єнта все бачила згори, а через секунду її зір повертається під напівприкриті повіки. І так усю ніч. Підлітання — опадання. Балансування на межі. Це виснажує Єнту, правду кажучи, вона ніколи так не втомлювалася: ні прибираючи, ні пораючись у городі. І все ж усе це приємно — і підлітання, і опадання. Дратує лише цей рух, різкий, пронизливий, який намагається виштовхати її кудись далеко, поза обрій, ця сила, зовнішня й груба, якій непросто було б чинити опір, якби тіло зсередини надійно не оберігав амулет.

Дивно: її думки огортають цілу околицю. «Вітер», — промовляє якийсь голос у голові, мабуть, її власний. Вітер — це погляд померлих, яким вони дивляться на світ із того місця, в якому перебувають. «Ти бачила коли-небудь польові трави, як вони хитаються, вихиляються? На них точно дивиться хтось із мерців», — так їй хотілося б сказати Хаї. Адже якщо полічити небіжчиків, то виявиться, що їх набагато більше, ніж живих. Їхні душі очистилися довгою мандрівкою багатьма тілами і тепер чекають Месію, що прийде завершити творіння. І дивляться на все. Ось чому на землі віє вітер. Вітер — це їхній уважний погляд.

Після недовгого тривожного вагання вона сама вливається в той вітер, що гуляє над рогатинськими будинками, над приземкуватими халупами, над возами, що зачаїлися на ринку, чекаючи покупця, над трьома кладовищами, над костелами, синагогою й церквою, над рогатинським шляхом, — і жене далі, розчісуючи пожухлі трави на пагорбах; спершу хаотично, абияк, а згодом струнко, ніби учень, що запам’ятовує кроки танцю, біжить берегами рік аж до Дністра. Там зупиняється, бо Єнту чудує примхлива лінія русла, її викрутаси, схожі на літери ґімель і ламед[26]. І завертає назад, але аж ніяк не через кордон, який у змові з рікою розділяє дві великі держави. Адже для погляду Єнти такі перепони — ніщо.

Маріяш і фараон

Маріяш і фараон[27]

У єпископа Солтика серйозний клопіт. Навіть щирою молитвою не вдається прогнати ті думки. У нього пітніють руки, він прокидається на світанні разом із птахами, а спати з певних причин лягає пізно. Його нерви ніколи не відпочивають.

Двадцять чотири карти. Роздають по шість, одну тягнуть з колоди — вона буде козирем, яким можна буде бити інші масті. Єпископ заспокоюється лише тоді, коли сідає за гральний стіл, точніше, тоді, коли на столі уже лежить козирна карта. На нього в ту мить сходить щось на кшталт благословення. Розум досягає приємної рівноваги, чудесного aequilibrium, зір зосереджується на столі й картах, просто пожирає їх. Дихання вирівнюється, піт на чолі висихає, руки перестають тремтіти, набувають швидкості й точності, пальці спритно тасують карти і викидають їх одна за одною. Це мить особливої насолоди, єпископ ладен був би жити надголодь, відмовитися від усіх тілесних утіх заради цього моменту.

У маріяш єпископ грає з достойними суперниками. Нещодавно, коли сюди прибув з паломництвом перемиський канонік, грали до ранку. Грає з Яблоновським, Лабенцьким, Коссаковським, але йому все мало. Тому останнім часом трапляється й дещо інше. Йому незручно про це думати.

Він знімає через голову єпископське облачення, перевдягається у звичайне собі вбрання, на голову надягає шапку. Про це знає лише його камердинер Антоній — сказати б, член родини. Але той жодним жестом не зраджує подиву. Єпископові не можна дивуватися, єпископ — то єпископ, він знає, що робить, коли велить везти його до підміських корчем, де грають у фараона на гроші. За стіл сідають випадкові купці, шляхтичі-подорожани, гості з-за кордону, чиновники, що везуть листи та грамоти, а також різні авантюристи. У тих задимлених і не надто чистих корчмах здається, ніби грає цілий світ, ніби карти поєднують людей краще, ніж віра чи мова. Досить сісти за стіл, розгорнути перед собою віяло з карт — і все стає зрозумілим без слів. Треба лише грати так, щоб мати з того зиск, щоб забрати увесь виграш. Єпископові здається, що це — нова мова, яка ріднить усіх на один вечір. Коли йому бракує готівки, він посилає по єврея, але позичає лише невеликі суми. Для більших у нього є вексель від житомирських євреїв — когось на кшталт його банкірів; кожну позичку він завіряє своїм підписом.

Грає кожен, хто сідає за стіл. Ясна річ, єпископ волів би добірнішого товариства, але в рівних йому грошей якраз небагато, найбільше їх мають заїжджі гендлярі або турки, чи якісь офіцери, чи ще хтось, люди з нізвідки. Коли банкір висипає гроші на стіл і тасує карти, кожен, хто хоче грати проти нього, сідає до столу з власною колодою. Гравець бере з неї одну або й більше карт, розкладає їх перед собою, а згори кладе ставку. Закінчивши тасувати, банкір по черзі відкриває всі свої карти, відкладаючи першу праворуч, другу ліворуч, третю знову праворуч, четверту ліворуч — і так, аж доки не закінчиться колода. Карти праворуч — це виграш банкіра, ліворуч — виграш гравців. Якщо, наприклад, хтось поклав пікову сімку, а на неї — дукат і сімка з колоди банкіра опиняється праворуч, то гравець втрачає свій дукат; якщо ж вона опиняється ліворуч, то банкір платить дукат гравцеві. З цього правила є й виняток: остання карта, хай навіть і опиняється праворуч, є виграшем банкіра. Той, хто виграв у першому колі, може вийти з гри, може грати далі, зробивши ставку на іншу карту, а може й «паролити». Так завжди робить єпископ Солтик. Він залишає виграні гроші на карті й загинає кутик карти. Якщо цього разу він програє, то втрачає лише початкову суму.

Це доволі чесна гра — все в Божих руках. Як тут обдуриш?

Тож коли в єпископа накопичуються картярські борги, він благає Бога, щоби вберіг його від скандалу в разі, якби все випливло на поверхню. Він очікує солідарності, бо ж вони з Богом грають в одній команді. Але Бог діє якось мляво, іноді здається, що хоче зробити з єпископа Солтика нового Йова. Буває, що єпископ його проклинає; потім, звісно, кається і просить пробачення — всім відомо, який він запальний. Визначає собі піст і спить у волосяниці.

Наразі ніхто не знає, що він заставив єпископські клейноди, аби сплатити борги житомирським євреям. Не хотіли брати, мусив їх впрошувати. Коли відкрили скриню і побачили, що там усередині, прикрите про всяк випадок мішковиною, відсахнулися, ніби узріли якесь жахіття, почали зойкати і голосити.

— Я цього взяти не можу, — сказав найстарший з них. — Для вас це більше, ніж просто золото й срібло, а для мене — метал на вагу. І якщо в нас це знайдуть, то заллють нам оливи за шкуру.

Отак нарікали і зойкали, але єпископ був упертим, крикнув, трохи налякав їх. Врешті взяли й виплатили йому чисту готівку.

Єпископ — позаяк готівки в карти не виграв — хоче тепер у євреїв ті клейноди відібрати, наславши на них якихось озброєних людей; кажуть, тримають клейноди в хаті під підлогою. Якби хтось про це довідався, був би єпископові гаплик. Тож він готовий на все, аби їх повернути.

Тим часом намагається відігратися у фараона, щиро уповаючи на ласку Божу, і справді, на початку гра йому йде непогано.

У кімнаті аж сизо від диму, за столом сидять четверо: сам єпископ, якийсь подорожній, вбраний по-німецькому, але з доброю польською, а ще — місцевий шляхтич, що говорить руською і лається руською, на колінах у нього — молода дівчина, майже дитина. Шляхтич її то відштовхує, коли карта йому не лягає, то знов пригортає до себе і гладить по майже оголених грудях, на що єпископ зиркає з осудом. Четвертий — то якийсь купець, який єпископові скидається на вихреста; йому теж карта йде непогано. Щоразу перед роздачею єпископ певен, що ось його карти нарешті з’являться на потрібній купці, і з подивом спостерігає, як вони опиняються з іншого боку. У це неможливо повірити.

Polonia est paradisus Judaeorum…

Polonia est paradisus Judaeorum…[28]

Єпископ Каєтан Солтик, Київський коад’ютор[29], втомлений і невиспаний, вже відіслав секретаря і тепер власноручно пише лист до Кам’янецького єпископа Міколая Дембовського.

Тим часом… тим часом… Він не знає, що далі писати. Бо ж як йому пояснити? Сам Дембовський у карти не грає, тож навряд чи його зрозуміє. Солтика зненацька охоплює відчуття глибокої несправедливості, груди наповнює щось м’яке й тепле, аж його серце, здається, розчиняється й м’якне. Йому пригадується початок його єпископства в Житомирі, перший приїзд до міста, заболоченого й брудного, звідусіль оточеного лісом… Тепер думки легко водять його пером, серце набуває попередньої форми, енергія повертається. Єпископ Каєтан Солтик пише:

Про плебанію у Фірлеєві й тамтешнього грішного пастиря

Ця осінь — наче серветка, вишита невидимими голками. Так думає собі Ельжбета Дружбацька, їдучи позиченою в старости бричкою. Обабіч дороги — темно-брунатні розорані борозни та світліші смуги висохлої землі, а вгорі — смолисте гілля, за яке ще чіпляється найупертіше листя, творячи барвисті плями. Подекуди ще зеленіє соковита трава, немовби забула, що вже кінець жовтня, і ночами срібляться приморозки.

Пряма, як стріла, дорога йде берегом ріки. Ліворуч — піщаний яр, якась стихія колись розпанахала тут землю. Селянські вози під’їжджають туди по жовтий пісок. Неспокійні хмари пливуть небом; небо то затягує похмура сірява, то раптом з-за хмар зблискує яскраве сонце і всі речі на землі стають неймовірно виразними й колючими.

Дружбацька сумує за донькою, яка саме чекає п’яту дитину, і гадає собі, що зараз годилося б бути поруч із нею, а не вештатися цими чужими краями разом з ексцентричною каштеляновою, а тим паче не волочитися до маєтку того ксьондза-всезнайка. Але ж подорожі — то її життя. Хтось подумав би, що поезія — то заняття осіле, гідне пічкура, ближче до садочка, а не битого шляху.

Ксьондз чекає на неї біля брами. Нетерпляче схопив коня за упряж, ніби не міг дочекатися тих відвідин, і тільки-но Дружбацька зійшла з брички, взяв її попід руку й повів до саду.

— Прошу, пані добродійко.

Плебанія стоїть біля роз’їждженої дороги. Це дерев’яний будинок, гарно побілений, доглянутий. Видно, що влітку його оточувало безліч квітів — тепер вони лежать прив’ялими подушками. Але чиясь рука вже взялася наводити лад: згорнула частину бадилля в купку, яка несміливо тліє — полум’я якось непевно почувається у вологому повітрі. Поміж бадилля гордовито походжають двоє павичів — один уже старий, общипаний, від його хвоста мало що лишилося. Другий — самовпевнений, агресивний, підбігає до Дружбацької і тицяється їй у сукню, жінка злякано відсахується.

Вона зиркає на город: гарний, грядки чітко розплановані, стежка вимощена кругляками, все облаштовано, як велить садівнича наука. Біля огорожі — троянди для наливок і, мабуть, церковних вінків; далі — дягель, бедринець, шальвія. По камінні пнуться материнка, калачики, копитняк і рум’янок. Тепер від тих трав мало що лишилося, але про все можна довідатися з невеличких дерев’яних табличок, на яких написано назви.

Від плебанії вглиб невеличкого парку веде старанно вирівняна граблями стежина, обабіч якої стоять дещо кутасті бюсти з вигравіюваними підписами, а над входом до саду — незграбний напис на дощечці, зроблений явно ксьондзовою рукою:

Дружбацька кривиться, читаючи ті вірші.

Обійстя загалом невелике. З одного боку воно стрімко спускається до ріки, але й тут ксьондз приготував несподіванки: кам’яні східці, невеличкий місток над потічком, за яким стоїть костел — високий, масивний, похмурий. Він придавлює собою довколишні хати під солом’яними стріхами.

По обидва боки від східців — лапідарій. Слід зупинитися перед кожним каменем і прочитати надпис.

Ех nihil orta sunt omnia, et in nihilum omnia revolvuntur. З ніщоти все постало і в ніщоту обернеться, — читає Дружбацька. Зненацька її беруть дрижаки — і від холоду, і від цих слів, незугарно вигравіюваних у камені. То навіщо це все? Навіщо ці зусилля? Всі ці стежки й містки, садки, кринички й східці, всі ці написи?

Ксьондз веде її в бік дороги кам’янистою стежкою, вони обходять обійстя широкою дугою. Бідолашна Дружбацька — вона, мабуть, не сподівалася, що все так обернеться. Черевики в неї хороші, шкіряні, але вона змерзла дорогою і воліла б прихилитися старечою спиною до печі, ніж отак бігати полем. Нарешті господар після цієї примусової прогулянки запрошує її досередини; біля дверей плебанії стоїть ще одна чимала плита з написом:

Дружбацька дивиться на нього здивовано.

— А це що таке? Ви що, отче, вже до смерті готуєтеся?

— Краще все завчасу приготувати, щоб потім не завдавати зайвих клопотів бідним родичам. Варто знати, що буде написано на твоїй могилі. Інакше нашкрябають якісь нісенітниці. А так — я спокійний.

Втомлена Дружбацька присідає, їй кортить чогось попити, але стіл у кімнаті порожній, якщо не брати до уваги якихось паперів. Будинок пропахнув вогкістю, змішаною з димом. Вочевидь, тут давно не чистили коминів. Тягне холодом. У кутку стоїть обкладена білими кахлями піч, поруч — кошик із дровами. У печі недавно розпалили, і кімната ще не прогрілася.

— Як же я змерзла, — каже Дружбацька.

Ксьондз кривиться, наче проковтнув прогірклий кусень їжі, похапцем відчиняє креденс і виймає звідти гранчасту карафку та чарки.

— А каштелянова Коссаковська мені здалася знайомою, — починає він невпевнено, наливаючи лікер. — Я колись знав її найстаршу сестру…

— Яблоновську, мабуть? — неуважно питає Дружбацька, вмочуючи губи в солодкий напій.

До кімнати входить повна весела жінка — вочевидь, ксьондзова служниця, — несучи на таці дві миски з гарячим супом.

— Куди це годиться — так ганяти гостю по холоді? — питає вона отця з докором, і помітно, що йому незручно під її суворим поглядом. Дружбацька тим часом пожвавлюється. Хай буде благословенна та повнувата рятівниця.

Суп густий, овочевий, ще й з локшиною. Лише тепер отець декан помічає заболочені черевички Дружбацької, її згорблену спину; вона вся тремтить, і ксьондз робить такий жест, наче збирається її обійняти, але, ясна річ, стримується.

Слідом за служницею до кімнати забігає пес середніх розмірів, кудлатий, клаповухий, з хвилястою каштановою шерстю. Собака поважно обнюхує сукню Дружбацької. І коли та нахиляється, щоб його погладити, помічає цуценят, які набігли слідом, — їх четверо, і кожне іншої масті. Служниця збирається їх прогнати й мимохідь із незмінним докором нагадує ксьондзові, що він забув зачинити двері. Дружбацька просить залишити псів. Тепер вони будуть із ними до вечора, повсідавшись біля печі, яка нарешті розігрілася достатньо, щоб гостя могла зняти підбитий хутром кунтуш.

Дружбацька дивиться на отця Бенедикта і раптово усвідомлює, яким самотнім є цей постарілий занедбаний чоловік, що порається біля неї, намагаючись здивувати, наче хлопчик. Він ставить на стіл карафку і підносить келишки до світла, перевіряючи, чи вони чисті. Його зношена, пошарпана вовняна ряса витерлася на животі, і тепер у цьому місці лисніє світла пляма. Від цього Дружбацьку чомусь накриває хвиля розчулення. Вона мимоволі відводить погляд. Бере на коліна цуценя — це сучка, така схожа на свою матір. Маля відразу перекидається на спину, відкриваючи ніжне черевце. Дружбацька починає розповідати про своїх онучок. Хтозна, чи воно йому цікаво? Хмельовський слухає її неуважно, роззирається по кімнаті, немовби вишукуючи, чим іще можна зацікавити несподівану гостю. Тим часом вони попивають ксьондзову наливку, Дружбацька схвально киває. Нарешті настає час головної страви: відсуваючи набік келишки і карафку, Хмельовський гордо кладе на стіл свій твір. Дружбацька читає вголос:

— «Нові Атени, альбо ж Академія, повна всіляких наук, на різні classes, сиріч розділи, поділена. Мудрим для Нагадування, ідіотам для Науки, політикам для Практики, меланхолікам для розваги зладжена…».

Ксьондз, зручно розсівшись у кріслі, одним духом випиває келишок наливки. Дружбацька зітхає з неприхованим захватом:

— Гарна назва. Непросто знайти для книги вдалу назву.

Ксьондз скромно відповідає, що хотів би створити компендіум усього знання, який був би в кожному домі. У ньому йшлося б про все потрохи, аби людина, чогось не знаючи, могла туди зазирнути і знайти відповідь. Географія, медицина, людські мови, звичаї, а ще флора та фауна і всілякі цікавинки.

— Ви лише уявіть, вашмосте: все під рукою, у кожному домі. Все людське знання під однією палітуркою.

Він уже багато зібрав і кілька років тому видав усе те у двох томах. Тепер хотів би, крім латини, опанувати гебрайську, аби й з їхніх книг узяти все найцікавіше. Але з єврейськими книгами непросто: їх доводиться просити в самих євреїв-власників, та й мало хто з християн читає тією мовою. Ксьондз Пікульський пообіцяв йому наразі перекласти те й се, але сам отець Бенедикт, мови не знаючи, доступу до того знання не має.

— Перший том вийшов у Львові у видавництві такого собі Ґольчевського…

Жінка грається з песиком.

— Тепер ось пишу додаток до перших двох книг, себто томи третій і четвертий, і на тому, гадаю, закінчу описування світу, — завершує ксьондз.

Дружбацька не знає, що на те сказати. Ставить набік цуценя і кладе собі на коліна книгу. Так, вона її знає, колись читала її в маєтку Яблоновських, там було перше видання. Розгортає на розділі про тварин і знаходить оповідь про собаку. Читає вголос:

— «У нас у Пьотркові був такий кмітливий пес, що на веління господаря йшов із ножем до кухні, там пуцував його лапами, споліскував водою і повертав чистим».

— Це ж про її матір, вона так робила, — тішиться ксьондз, вказуючи на свою сучку.

— А чого ж тут стільки латини? — раптом питає Дружбацька. — Це ж не кожен зрозуміє.

Ксьондз починає нетерпляче соватися.

— Та як же? Кожен поляк так гладенько говорить латиною, ніби ввібрав ту мову з молоком матері. Польський народ — то gens culta, polita[32], повен усякого знання, наче сарах[33], тож і не дивно, що так кохається він у латині й гарно її вимовляє. Ми ж не кажемо, як італійці, «Реджіна», а «Регіна», і не «триджинта, квадраджинта», а «триґінта, квадраґінта». Не псуємо латину, як німці чи французи, які замість «Єзус Крістус» кажуть «Єдзус», замість «Міхаель» — «Мікаель», замість «харус» — «карус»…

— Про яких це ви поляків, отче, кажете? Дами, скажімо, рідко говорять латиною, бо вони в ній не вчені. Та й міщани латини геть не знають, а вам же, отче, певно, хочеться, щоб і нижчі стани вас читали? Та ба, навіть староста воліє французьку, а не латину. Мені здається, в наступному виданні всю ту латину варто виполоти, як ось ви, велебний отче, полете бур’ян у своєму городі.

Ксьондз неприємно вражений такою критикою.

Здається, гостю більше цікавлять його собаки, ніж книжки.

Сонце вже хилиться до заходу, коли Дружбацька сідає у бричку, і Хмельовський подає їй кошик із двома цуценятами. До Рогатина вона доїде вже затемна.

— Ви, вашмосте, могли б і заночувати у скромних священничих покоях, — каже Хмельовський і сердиться на себе за власні слова.

Коли бричка від’їжджає, ксьондз ще стоїть певний час, вагаючись, що робити далі. Він накопичив сил більше, ніж на ті дві години, — їх вистачило б на день, на тиждень. Штахети в паркані біля мальв покривилися, в огорожі зяє негарна діра, тож ксьондз, не довго думаючи, береться до роботи. Але за мить раптово завмирає і відчуває, як довкола починає ширитися якась нерухомість, апатія, щось досі не назване тліє, розпадається, гниє разом із опалим листям, на його очах усе заливає якийсь хаос. Силою волі він іще кріпить штахети до паркана, але ця проста дія раптом виявляється непосильною, дощечки падають на вогку землю. Ксьондз повертається додому, у темних сінях роззувається і входить до своєї бібліотеки; низьке приміщення зі сволоками зараз його немовби душить, гнітить. Він сідає в кріслі, в печі вже гоготить вогонь, білі кахлі, вкриті мідною емаллю, поволі розжарюються. Він дивиться на книжечку тієї старшої пані, бере її до рук, нюхає. Вона ще пахне друкарською фарбою. Читає:

— Хорони нас, Господи, від усього злого, — шепоче ксьондз і відкладає книжку. А такою милою здавалася та жіночка…

І раптом усвідомлює, що йому зараз як ніколи потрібен той дитячий ентузіазм, який наповнював його під час писання. Інакше він загине, зітліє серед тієї осінньої вогкості, як опалий листок.

Ксьондз сідає за стіл, встромляє ноги в капці з вовчої шкіри, що їх пошила служниця, аби він не мерз, поки годинами сидить непорушно і пише. Розгортає папір, гострить перо, розтирає задубілі руки. Щороку о цій порі йому здається, що він не переживе зими.

Отець декан Хмельовський знає світ лише з книг. Щоразу, коли він сідає у своїй бібліотеці у Фірлеєві й бере з полиці чи то важкий фоліант, чи скромний томик ін-октаво, йому здається, ніби він вирушає в подорож до невідомої країни. Ця метафора йому подобається, він всміхається до себе і вже шукає для неї красиву форму. Йому легше писати про цілий світ, ніж про себе самого. Завжди чимось захоплений, він ніколи не зважав на себе, подій свого життя не занотовував, і тепер йому здається, ніби в нього нема біографії. Якби ця дама, що пише похмурі вірші, запитала його, хто він такий і як прожив свої літа, він не знав би, що відповісти. І якби вирішив написати життєпис, то вийшло б ледве кілька сторінок — навіть не книжечка, не томик ін-октаво, а маленька брошурка, шпаргалка, крихітне житіє несвятого з образком. Ні тобі паломник, ні дослідник чужих країн.

Він вмочає перо в чорнило і якусь мить тримає його, занісши над папером, а потім розмашисто починає:

«Історія життя Його Милості ксьондза Йоахима Бенедикта Хмельовського герба Наленч, пароха Фірлеєва, Підкаменя та Янчина, декана рогатинського, скромного пастиря Господньої отари, власною рукою і простою мовою для доброго розуміння списане і до рук Читача ad usum[34] віддане».

Назва займає йому пів сторінки, тож ксьондз бере наступний аркуш, але його рука задубіла й більше написати нічого не може або не хоче. Коли він написав оте «Читача», перед його очима виринула Дружбацька, та сухорлява жіночка зі строгим обличчям і виразними очима. Ксьондз обіцяє собі прочитати її вірші, але не чекає від них нічого особливого. Легкодухість. Легкодухість, а на додачу — нестерпний натовп грецьких богів.

Йому шкода, що вона поїхала.

Підсунувши до себе черговий аркуш, він вмочає перо в каламар. Що писати далі? — міркує він. Його життєпис — це історія книжок, які він прочитав і написав. Мати, побачивши Бенедиктову цікавість до книг, вислала його на науку до львівських єзуїтів, коли йому було п’ятнадцять. Це рішення значно покращило його взаємини з вітчимом, який його не любив. З того часу вони майже не зустрічалися. Після єзуїтів він одразу пішов до семінарії і невдовзі прийняв свячення. Його перша робота була в маєтку Яблоновських — він став вихователем лише на п’ять років молодшого за нього Димитрія. Там навчився вдавати з себе старшого, ніж він є насправді, а ще — говорити вічно повчальним тоном, через який багато хто й досі його недолюблює. У Яблоновських йому дозволяли користуватися чималою бібліотекою, і там він відкрив для себе Кірхера та «Orbis pictus» Коменського[35]. Рука його, непокірна служниця, сама рвалася до писання, особливо першої весни — вогкої й задушливої, — яку він там прожив. Особливо, коли поруч проходила її милість Йоанна Марія Яблоновська, мати Димитрія та дружина господаря (про останнє ксьондз намагався не думати). Закоханий до нестями, приголомшений почуттям, неприсутній духом, слабкий, він боровся із собою з усіх сил. Аби нічим не зрадити себе, він по вуха поринув у роботу й написав для коханої книжечку для богослужінь. Таким способом йому вдалося відокремити від себе кохану, так би мовити, знешкодити її, освятити й уподібнити до ангела, і коли він вручав їй рукопис (ще за кілька років до того, як він, виданий у Львові, здобуде чималу популярність і витримає кілька перевидань), почувався так, неначе взяв із нею шлюб, поєднався і в ту мить віддавав їй дитину від їхнього зв’язку. «Цілий рік Божий»[36], молитовник. Тоді він і зрозумів, що писання рятує.

Йоанна перебувала в небезпечному для багатьох чоловіків віці між віком їхньої матері та віком коханки. А проте еротична зваба материнства була доволі невиразною, і в ній можна було купатися нескінченно. Уявляти собі, наче занурюєш обличчя у м’які мережива, вдихаєш легкий пах трояндової води й пудри, відчуваєш тендітність шкіри, вкритої персиковим пушком, уже не такої пружної, як у молодої дівчини, але теплої і м’якої, як замша. Завдяки її протекції він отримав від короля Августа II невелику парафію у Фірлеєві й поїхав туди — двадцятип’ятилітній молодик із розбитим серцем. Сюди він притягнув свою бібліотеку і зробив для неї красиві різьблені шафи. Власних книг у нього було сорок сім, інші він позичав із монастирських бібліотек, з єпископської резиденції, з магнатських палаців, де вони часто лежали нерозрізані, як пам’ятки із закордонних подорожей. Два перші роки були важкими. Особливо зими. Тоді він зіпсував собі зір, бо сутінки западали рано, а він не міг перервати роботу. Саме тоді він написав дві дивні книжечки: «Утечу через святих до Бога» та «Мандрівку на той світ»[37]. Останньої не наважився видати під власним іменем. На відміну від молитовника, вони не мали великого успіху і десь загубилися в надрах бібліотек. Ксьондз зберігає по кілька примірників кожної тут, у Фірлеєві, в спеціальній скрині, яку звелів оббити бляхою і замкнути на солідні замки на випадок пожежі, крадіжки чи інших катаклізмів, від яких страждають звичайні бібліотеки. Він добре пригадує, яким був його молитовник, як пахла палітурка з простої чорної шкіри. Це дивно, але пам’ятає він і те, якою на дотик була рука Йоанни Яблоновської; у неї була звичка класти свою руку поверх його, щоб заспокоїти. Пригадує і ще дещо: тендітну м’якість її прохолодної щоки, коли одного разу, геть утративши голову від любові, він наважився її поцілувати.

От і все його життя. Його опис вийшов би, мабуть, не довшим, ніж заголовок. Його кохана померла незадовго до виходу «Нових Атен» — їх він також писав із любов’ю.

Усі ті події останніх днів Господь послав йому, мабуть, для того, щоб він почав пригадувати своє життя. В обличчі Коссаковської він розпізнав риси її старшої сестри, а пані Дружбацька багато років була у неї на службі — саме в неї, Йоанни Яблоновської, сестри Коссаковської. Служила їй до самої смерті. Казала навіть, що була біля її смертного ложа. Дружбацька виявилася посланницею з минулого. Погляд, дотик, ніжність тієї щоки неначе передалися їй. Усе якось розмилося, втратило яскравість і чіткість обрисів. Наче сон, що розвіюється після прокидання, як туман над полями. Ксьондз не надто добре це розуміє, та й не хоче розуміти. Люди, що пишуть книги, — гадає він собі, — зрікаються власної історії. Та й навіщо вона? Порівняно з тим, що записане, вона завжди буде блідою й нудною. Хмельовський сидить, тримаючи в руці вже висохле перо, аж доки свічка не догоряє й не гасне, коротко засичавши. І ксьондза поглинає темрява.

Ксьондз Хмельовський намагається написати лист до ясновельможної пані Дружбацької

Ксьондз Хмельовський не задоволений тим, що встиг розповісти пані Дружбацькій впродовж її короткого візиту. Бо й небагато встиг — мабуть, через вроджену боязкість. Лише вихвалявся й тягав гостю по камінні, холоді й вогкості. Сама думка, що та жінка могла сприйняти його за ідіота й бевзя, дратує його. Врешті він вирішує написати їй лист і викласти в ньому всі свої аргументи.

Починає красивим зворотом:

І застрягає на цілий день. Зворот подобається йому приблизно до обіду. За вечерею він здається йому жалюгідним і бундючним. Аж пізно ввечері, розігрівши розум і тіло гарячим вином із прянощами, сідає відважніше за стіл і пише їй подяку за те, що відвідала його у «фірлеївській пустині» та влила дещицю світла в його монотонне сіре життя. Вірить, що те «світло» пані Дружбацька розумітиме широко й поетично.

Далі питає про цуценят, скаржиться, що лис передушив йому всіх курей і тепер доводиться по яйця посилати до селян. Але нових заводити не наважується, аби і їх не приректи на смерть у лисячих зубах. І таке інше.

Він не зізнається собі, але згодом чекає і чекає на відповідь. Рахує подумки, скільки часу може йти пошта до Буська, в якому зараз перебуває пані Дружбацька. Це недалеко. Лист, мабуть, уже там.

Нарешті відповідь приходить. Рошко шукає адресата по цілій плебанії, тримаючи лист у випростаній руці. Ксьондз якраз у погребі, зливає вино.

— Ну ти мене й налякав, — здригається ксьондз. Витирає руки об фартух, який одягає завжди, коли береться до господарських справ, і обережно бере лист двома пальцями. Але не розпечатує. Розглядає печатку і власне ім’я, виведене гарним, рішучим почерком. Завитки літер майорять на папері, наче бойові знамена.

Лише згодом, за годину, коли в його бібліотеці стало тепліше від розігрітої печі, коли гаряче вино вже було в келиху, а ноги огорнуло хутро, він неквапом розпечатує конверт і читає:

Ельжбета Дружбацька пише до ксьондза Хмельовського

Єпископ Солтик пише лист до папського нунція

Звечора єпископ залишив собі писання цього листа наостанок, але його перемогла втома, тож сьогодні доводиться починати день із такої малоприємної справи. Секретар сонний, ледве гамує позіхання. Грається пером і перевіряє товщину лінії, доки єпископ починає диктувати:

У ту мить до кімнати входить хлопець-слуга, що чистить печі, і береться за свою справу. Совання лопатки здається єпископові нестерпним, усі думки з його голови вилітають, наче ота хмарка попелу з печі. Та й на смак єпископові та справа не приємніша за попіл.

— Зроби це згодом, хлопче, — звертається він до нього лагідно й збирає докупи розгублені думки. Перо починає атакувати невинний папір:

Тепер єпископ Солтик зовсім не знає, як перейти до суті справи. Спершу він збирався все описати загальниками — не сподівався виразного прохання про рапорт, до того ж від нунція. Це йому дивно, бо нунцій всюди має своїх шпигунів, і хоч сам свого довгого італійського носа нікуди не встромляє, зате користується послугами інших запопадливих носів.

Секретар чекає наступного речення, на кінчику його пера вже зібралася чимала крапля. Але цей досвідчений чоловік добре знає звички крапель чорнила і не поспішає, аби вже в останню мить струсити її назад у каламар.

Як же це описати? — міркує єпископ Солтик, і на думку йому спадають красиві речення на кшталт: «Світ є паломництвом вельми небезпечним для тих, що зітхають за вічністю». Але це лише зрадило б незручність ситуації, в яку потрапив архієпископ, змушений виправдовувати свої вчинки — правильні, хоч і прикрі, — замість того, щоб думки свої віддавати молитві та духовним потребам пастви своєї. То як же почати? Може, з історії про знайдену дитину? Діялося те недавно, того-таки року, під Житомиром, у селі Маркова Волиця.

— Студзінський, так?

Секретар киває головою і додає ім’я хлопця: Стефан. Його таки знайшли, але мертвим — понівечене тіло, все в синцях і ранах, неначе колотих. У кущах біля дороги.

Єпископ нарешті зосереджується і починає диктувати:

Єпископ робить паузу і велить налити угорського вина, яке завжди добре йому впливає на кров. Дарма що на порожній шлунок. Відчуває, що замість сніданку сьогодні йому доведеться пообідати, а голод уже смокче під ложечкою. Коли він голодний, сердиться. Але що вдієш. Лист треба надіслати сьогодні. Тож диктує далі:

Зелік

Той, що втік, просто зіскочив з воза, яким їх, зв’язаних, везли до тюрми на тортури. Виявилося, що це нескладно, бо зв’язали їх абияк. Доля чотирнадцятьох в’язнів, у тім числі двох жінок, була насправді вирішена. Їх вважали майже мертвими, і нікому не спало на думку, що хтось із них міг би спробувати втекти. Віз у супроводі кінного конвою перед самим Житомиром цілу милю їхав лісом. Там і втік Зелік. Якось виплутав руки з мотузка, дочекався слушної миті, і коли вони опинилися біля самих хащ, одним стрибком зіскочив з воза і зник у лісі. Решта в’язнів сиділи тихо, схиливши голови, ніби мирячись із власною близькою смертю. Охоронці не відразу збагнули, що сталося.

Батько Зеліка, той самий, який позичав гроші Солтикові, заплющив очі й почав молитися. Зелік, уже ступивши на лісові трави, озирнувся й добре запам’ятав ту картину: зсутулений старий, літнє подружжя, що сидить поруч, торкаючись плечима, молода дівчина, двоє батькових сусідів, чиї білі бороди контрастують із чорнотою плащів, біло-чорна пляма талеса. Лише батько дивиться на нього спокійно, неначе все знав від початку.

Тепер Зелік мандрує. Все відбувається вночі. Вдень він спить: лягає на світанку, коли птахи співають найгучніше, і встає на смерканні. Йде — не дорогами, а вздовж них, кущами, намагаючись оминати відкриті місцини. Якщо ж доводиться переходити полем, стежить, аби хоч пшениця на ньому росла — добре, що не весь урожай ще зібрали. Мандруючи, він майже не їсть — хіба що гіркі тверді яблука, — але й голоду не відчуває. Весь час тремтить від страху, а ще від гніву й обурення. Його руки й ноги дрижать, і в шлунку все стискається, тому він блює жовчю, довго й з огидою потім спльовуючи. Було кілька дуже ясних ночей, освітлених повним, самовдоволеним місяцем. Бачив здалеку вовчу зграю, чув їхнє виття. За ним спостерігали стада сарн — здивовані, вони спокійно проводжали його поглядом. Помітив його якийсь мандрівний жебрак, сліпий на одне око, брудний і розкуйовджений: не на жарт злякався Зеліка, перехрестився і чкурнув у кущі. Звіддалік Зелік бачив гуртик селян-утікачів, які вчотирьох переправлялися через ріку, до Туреччини; на його очах звідкись узялися вершники, схопили їх і зв’язали мотузками, як худобу.

Однієї ночі починає дощити, місяць ховається за хмарами. Зелікові вдається перепливти ріку. Весь наступний день іде на те, аби висушити одяг. Змерзлий, охлялий, він думає лише про одне. Як могло статися так, що пан, для якого він вів рахунки, пов’язані з вирубкою лісів, — на перший погляд, цілком порядний чоловік — виявився недоброю людиною? Чому неправдиво свідчив на суді? Як він міг брехати під присягою, до того ж ішлося не про гроші чи ґешефти, а про людське життя? Зелікові це не вміщається в голові. Весь час бачить перед очима ті самі картини: його арештовують, силоміць виводять із дому разом з іншими. Поруч — його старий цілком глухий батько, який не розуміє, що відбувається. А далі — нестерпний біль, який заволодіває тілом і затуманює розум, біль, що є царем цього світу. І ще — віз-драбиняк, що возив їх із в’язниці на тортури, через містечко, де люди плювали на них, очманілих і покалічених.

Приблизно через місяць Зелік дістався Ясс, де жили знайомі його матері. Вони прихистили його, вже знаючи, що сталося. Там певний час Зелік повертається до тями. Його мучить безсоння, він боїться заплющити очі; часом йому таки вдається зануритися в сни, він ніби падає в каламутну воду, послизнувшись на глинястому схилі, — і тоді бачить тіло батька, загрузле в якомусь мулі, непоховане, страшне. Ночами його охоплює страх, що смерть чаїться десь у темряві й може його знову схопити: пітьма — її країна, там марширують її полки. Якщо вже йому вдалося так просто вислизнути з її лабетів, так залюбки залишити за спиною тих, кого вона обрала, вона завжди матиме на нього зуб.

Тому Зелік не зупиняється. Рушає на південь, пішки, як прочанин. Дорогою стукає до єврейських обійсть, де зупиняється на ніч. Розповідає за вечерею свою історію, і люди переказують її, передають із вуст у вуста, з міста до міста, наче коштовний товар. Невдовзі його оповідь вже йде попереду нього: люди вже знають його історію, чекають на нього, оточують своєрідною шаною. Кожен допомагає йому, як може. У шабат Зелік відпочиває. Один день на тиждень пише листи — до родичів, до єврейських громад, до рабинів, до Сейму чотирьох земель[43]. До євреїв і християн. До польського короля. До папи. Стоптує кілька пар черевиків і виписує кварту чорнила, доки йому вдається дістатися Рима, і якимось дивом — немовби завдяки заступництву могутніх сил — наступного ж дня стає перед лицем папи.