Книги Якова

Про комету, яка провіщує кінець світу і прикликає Шехіну

Року 1759-го, тринадцятого березня, на небі з’явилася комета[128], і наче за її командою вмить розтанули сніги і стекли водами до Дністра, який вийшов із берегів. Багато днів вона висить над вогким просторим світом, наче яскрава зірка, — тривожна, чужа порядкові небес.

Видно її звідусіль. Навіть з Китаю.

На неї дивляться солдати, що рахують рани після битви в Сілезії, моряки, які під ранок тверезіють на бруківці біля таверн Гамбурга, альпійські пастухи, що женуть своїх овець на літні пасовиська в гори, збирачі оливок у Греції та прочани з мушлями святого Якова, пришитими до шапок. За нею спостерігають занепокоєні жінки, які з дня на день чекають пологів, і скоцюрблені під корабельними палубами сім’ї, які на вутлих суденцях перетинають океан у пошуках нового життя.

Комета нагадує косу, якою хтось замахнувся на людей, голе лискуче вістря, щомиті готове зітнути мільйони голів, не лише тих, що вдивляються у небо в Іваному, але й міських, львівських, краківських, а також шляхетських і навіть королівських. Безперечно, це знак наближення кінця світу. Ще трохи — й ангели почнуть скручувати його, як килим. Кінець вистави. З-за обрію вже наступає військо архангелів. Якщо напружити слух, можна почути скрегіт ангельських обладунків. А ще це доказ місії Якова та всіх, що йдуть його важким шляхом. Якщо хтось іще вагався, сумнівався, зараз саме час визнати, що й небо бере участь у цій мандрівці. Цими днями всім в Іваному стає зрозуміло, що комета — то дірка в небесах, крізь яку на нас проливається божественне світло й сам Бог підглядає за світом.

Мудреці ж вважають, що крізь неї у світ приходить Шехіна.

Дивно і незвичайно, що на Єнту комета не справляє жодного враження. Звідти, звідки дивиться Єнта, цікавішими виглядають дрібні людські справи. Це вони є фундаментом світу. А комета? Ну, що ж. Просто яскрава нитка в небі.

Скажімо, Єнта бачить, що Іване має особливий статус в ієрархії світів: воно наче не зовсім земне, не цілком реальне. Хатки стоять згорблені, мов живі істоти, стародавні тури, що схилили голови до замерзлої землі та гріють її своїм подихом. З вікон ллється жовте світло, світло потемнілого сонця, і воно — набагато сильніше, ніж світло свічок. Люди тримаються за руки, потім їдять з однієї миски, діляться булкою. Парує каша, тати ніжно годують нею дітей, посадивши їх на коліна.

Кур’єри втомленими кіньми везуть листи зі столиці до віддалених провінцій, баржі, завантажені зерном, сонно сунуть до Ґданська, Вісла не замерзла цього року, а флісаки повертаються до тями після вчорашньої пиятики. У маєтках підраховують витрати, але цифри залишаються на папері, не перетворюються на гроші, адже завжди краще розраховуватися борошном і горілкою, ніж дзвінкою монетою. Селянки підмітають земляні долівки, діти граються кісточками, що залишилися після бенкету з нагоди різання свиней. Кидають на підлогу і ворожать за тим, як вони попадали: чи зима швидко закінчиться? Коли прилетять лелеки? На ринку у Львові якраз починається торгівля, чути удари молотків, якими збивають із дощок ятки. Обрій закінчується десь за Любліном, за Краковом, на Дністрі, на Пруті.

Слова, які вимовляють в Іваному, слова великі й потужні, порушують кордони світу. За ними — геть інша дійсність. Немає слів, якими можна її описати. Це те саме, що прикласти вишитий шовк п’ятдесяти шести кольорів до сірого бархана: ці речі непорівнянні. Єнті, яка дивиться звідти, звідки ніхто з людей дивитися не може, це нагадує тріщину: там усе м’яке, липке, м’ясисте, багатогранне і багатовимірне, а часу не існує. Саме лише золото, тепло, світло та м’якість. Це схоже на дивне живе тіло, що видніється крізь різану рану, як соковитий м’якуш репнутого овоча.

Саме так приходить у світ Шехіна.

Яків говорить про неї дедалі частіше. Спершу її ім’я звучить рідко, але ця нова потужна присутність відчувається в Іваному дедалі сильніше.

— Діва вже йде попереду Бога, — каже Яків наприкінці одного довгого зимового вечора. Вже за північ, печі вистигли, до кімнати мишами прослизає холод. — Вона є брамою до Бога, і лише крізь неї можна до Нього ввійти. Так само, як шкірка є брамою плоду.

Її називають Вічною Дівою, Царицею Небесною, Заступницею.

— Ми ховатимемося саме під її крильми, — далі веде Яків. — Кожен бачитиме її по-своєму.

— Досі ви гадали, — каже він одного зимового ранку, — що Месією буде чоловік, але це неможливо, бо ж основою всього є Діва, вона стане істинним спасителем. Вона вестиме всі світи, бо вся зброя — в її руках. Давид і той Перший прийшли заради того, щоб вказати шлях до неї, але не завершили жодної справи. Тож я завершуватиму замість них.

Яків запалює свою довгу турецьку люльку, її жар відбивається в його очах м’яким полохливим світлом, яке тут-таки гасять опущені повіки.

— Предки наші самі не знали, чого шукають. Можливо, лише дехто з них розумів, що в усіх книгах і премудростях вони насправді шукають Діву. На неї спирається все. Як Яків знайшов біля криниці Рахель, так Мойсей, прийшовши до джерела, знайшов там Діву.

Про Янкеля з Глинної та фатальний запах мулу

Янкель, молодий рабин із Глинної, вдівець, який нещодавно поховав і дружину, й дитину, опинився в Іваному за порадою Нахмана, з яким колись був на науках у хасидів. Тепер вони вдвох поводяться дещо галасливо, демонструючи свою близькість. Але, здається, між ними більше відмінного, ніж спільного. По-перше, зріст: Янкель виріс, Нахман — ні. Вони виглядають наче тополя та ялівець. Коли йдуть поруч, люди мимоволі всміхаються. Нахман — ентузіаст, Янкель — печальний скептик. Тут, в Іваному, до цього скепсису додається ще й острах, бо це місце дещо лякає Янкеля. Він слухає Франка і спостерігає, як на того реагують люди. Ті, що сидять найближче, не відводять очей від промовця, від їхнього погляду не сховається жоден, навіть найменший рух; ті, що сидять далеко, мало що чують і бачать, крім слабкого світла кількох ламп. Але коли лунає слово «Месія», кімнатою прокочується зітхання, а може, стогін.

Янкель із Глинної, що має родича у львівській громаді, приносить звістку, що євреї-талмудисти з усього Поділля написали лист до Якова Емдена з Альтони, просячи в нього поради. І ще каже Янкель, що рабини вчергове вислали делегацію до найвищої церковної інстанції — в Рим до самого папи.

Янкель, якого тут уже іронічно прозвали «паном глиннським», бо він носить польський одяг і по-польському задирає носа, сидить посередині, задоволений, що опинився в центрі уваги. Говорить коротко і чекає, який ефект справлять його слова.

Бачить, що його новини тривожать присутніх. Запала тиша, чутно лише покашлювання. Стодола, з якої зробили таку собі світлицю з місцем для вогню посередині, перетворюється на корабель, що пливе в темряві збуреними водами. Зусібіч чигає небезпека. Дивно усвідомлювати, що всі там зовні бажають їм зла. Цих змовницьких шепотів, цих звинувачень і облуд не зупинять тонкі дерев’яні стіни цього суденця, цього іванівського ковчега.

Яків, Володар, який відчуває настрої краще за будь-кого іншого, співає своїм сильним низьким голосом радісну пісню:

Що мовою сефардів означає:

«Para verti» співають уже всі, вся стодола, голоси звучать як один, і Янкель із Глинної та його погані новини перестають існувати.

Під свій дах Янкеля прийняли Нахман та його молоденька дружина Вайґеле, яку кличуть Мурашкою. Часто, вдаючи, що спить, Янкель підслухував, як господарі сваряться, бо вона хоче повернутися до Буська. Дівчина дуже худа, часто температурить і кашляє.

Те, що всі тут «про людське око» мають прийняти хрест і поводитися більш по-християнському, ніж самі християни, здається Янкелеві нечесним. Це шахрайство. Йому подобається, що тут слід жити побожно, скромно, небагатослівно, міркуючи про своє. Правда має бути в серці, а не на язику. Але пристати на християнство!

Його сумніви розвіює Нахман: уступити в християнство не означає стати християнином. Наприклад, не дозволено одружуватися з християнками і навіть мати серед них наложниць, бо хоч Сеньйор Санто Барухія й повторював: «Благословенний той, хто дозволив заборонене», — але стверджував водночас, що донька чужого Бога заказана.

Але Янкель з Глинної, здається, не зважає на всі ці аргументи. Такий вже він є: ніколи не підходить надто близько, стоїть собі збоку, спершись об дерево чи одвірок, ніби й не прийшов слухати науки, а так, проходив собі повз і зупинився на мить. Придивляється. Відколи померла його дружина, минуло вже два роки, і тепер він, самотній рабин із бідної Глинної, переживає сердечні тривоги через одну християнку, старшу за нього гувернантку при дворі під Буськом. Зустрілися вони випадково. Жінка сиділа на березі ріки й відмочувала ноги у воді. Була оголена. Побачивши Янкеля, сказала просто: «Ходи сюди».

А він, як завжди у нервові миті, зірвав травинку і вклав її між зубами, вірячи, що це йому додасть упевненості в собі. Тепер він знає, що мав розвернутися і зникнути з очей тієї ґойки, але тоді не міг відвести погляду від її білих стегон, і охопила його така могутня хіть, що він геть утратив розум. Збуджувало його ще й те, що довкола був високий очерет і мочарі пахнули гниллю й мулом. Кожна часточка гарячого повітря, здавалося, набрякла, налилася соком, як вишня: от-от лусне і проллється на руки. Наближалася гроза.

І от він несміливо сідає навпочіпки біля жінки, бачить, що вона не першої молодості: її повні білі груди вже обважнілі, ледь опуклий живіт з пупом-відмітиною прорізає впоперек тонкий слід від спідниці. Він хоче щось сказати, але не може згадати жодного польського слова, доречного в такій ситуації. Та й що казати? Тим часом її рука тягнеться до нього, спершу погладжує литку та стегно, далі торкається пахвини, нарешті пестить руки й обличчя, грається його бородою. Потім м’яко, природним рухом жінка лягає на спину й розсуває ноги. Яків, чесно кажучи, не вірить, що на його місці хтось міг би стриматися. Янкель переживає коротку невимовну насолоду, а далі вони лежать мовчки. Вона гладить його по спині, їхні гарячі тіла склеєні потом.

Вони ще кілька разів домовляються зустрітися в тому ж місці, а коли настає осінь і приходять холоди, вона більше не з’являється, завдяки чому Янкель з Глинної більше не чинить страшного гріха й почувається їй вдячним. Натомість починає відчувати глибоку тугу і жаль, які не дозволяють йому ні на чому зосередитися. Він усвідомлює, що почувається нещасним.

І тоді зустрічає Нахмана, з яким багато років тому бачився у Бешта. Вони обіймаються. Нахман запрошує його до Іваного, там все одразу стане для нього ясним і простим. Навіщо сидіти в порожній хаті? Але рабин Янкель із Глинної не такий легкий на підйом. Нахман, сідаючи на коня, каже:

— Не хочеш, то не приїжджай. Лишайся сам на сам зі своєю недовірою.

Так він каже. Вивчай власну недовіру. Це остаточно переконує рабина з Глинної. Він залишається стояти, спершись об одвірок і жуючи травинку, але всередині нього все вирує.

На початку квітня Янкель пішки вирушає до Іваного, і поступово його охоплює великий ентузіазм. Навіть самому собі він не зізнається, як йому хочеться бути поруч із тим чоловіком у турецькій шапці.

Тим часом у Буську, в палаці княгині Яблоновської, куди кількома місяцями пізніше приїде Коссаковська, вибухає дрібний скандал. Гувернантка молодих Яблоновських, вже сорокалітня, зненацька захворіла на щось схоже на водянку, в неї починаються жахливі болі, аж кличуть до неї медика. Але замість робити кровопускання, лікар просить гарячої води, бо жінка народжує. Княгиня Яблоновська ледь не втрачає свідомість від люті. Їй ніколи на думку не спало б, що Барбара… Просто слів бракує. До того ж у такому віці!

Цій розпусниці принаймні вистачає сорому померти на третій день після пологів, що, зрештою, часто трапляється у випадку такої пізньої вагітності. Час їх уже минув. Після неї залишається дівчинка, крихітна, але цілком здорова. Яблоновська вже збирається віддати її селянам і опікуватися нею здалеку. Але позаяк у Буську з’являється Коссаковська, справа повертається геть іншим боком. Адже бездітна Коссаковська мріє з допомогою єпископа Солтика заснувати сиротинець, але якось цей задум все відкладається. Тож вона просить Яблоновську ще притримати немовля при дворі, доки постане притулок.

— Що воно тобі, вашмосте, шкодить? Ти її навіть не помітиш у такому великому дворі.

— Дитя гріха якогось… Навіть не знаю, від кого.

— А в чому воно завинило?

Правду кажучи, княгиню довго переконувати не доводиться. Дівчинка мила й тихенька. Її охрестили у Великодній понеділок.

Про Чужі Вчинки, святе мовчання та інші забавки в Іваному

Довірений посланець приносить листа від Молівди, коли комета вже поволі гасне. Сушачи намоклий одяг в кімнаті біля багаття, посланець розповідає, що по цілому Поділлі комета наробила великого страху і багато хто твердить, що наближаються пошесть і погроми, як за Хмельницького. А ще — голод. І війна з Фрідріхом докотиться аж сюди. Всім зрозуміло, що почалися останні дні.

Коли до кімнати входить Яків, Нахман мовчки, з серйозним, непроникним обличчям простягає йому лист. Яків не здатен його прочитати, тож дає Хаї, але й вона мучиться з закарлючками, лист мандрує з рук до рук, аж доки повертається до Нахмана. Той читає, і на його обличчі розквітає широка усмішка, хитра й зухвала. Йдеться про те, що примас Лубєнський задовольнив їхнє прохання. Диспут відбудеться влітку, а відразу після нього — хрещення.

Цієї новини чекали довго й нетерпляче. Так, це було неминуче. Коли Нахман ділиться звісткою, западає тиша.

Нелегко зробити перший крок. Їх так уперто вчили, як слід чинити, що це закарбувалося в пам’яті навіки. А тепер треба все це викреслити, витерти Мойсеєві скрижалі з фальшивими заповідями, які їх тримають в ув’язненні, наче тварин у клітці. Не роби того, не роби іншого. Межі неспасенного світу зроблені з заборон.

— Потрібно просто вийти з себе. Поставити себе поруч, — пояснює згодом Нахман Вайґеле. — Ця ситуація схожа на витискання гною з болючого прища. Найважче — вирішити і зробити перший рух; далі все котиться природно. Це акт віри, наче стрибаєш у воду вниз головою, не відаючи, що там на дні. І виринаєш цілком оновленим. Наче хтось, хто поїхав у далекі краї й повернувся, і несподівано зрозумів: усе, що йому колись здавалося природним і очевидним, є місцевим і дивакуватим. А те, що скидалося на чуже й химерне, тепер є своїм.

Але Нахман знає, що найбільше цікавить Вайґеле. Всі про це питають. Усі питають про злягання, наче це найважливіше. Не про чесноти, не про внутрішні муки через духовні питання, ні. Всіх цікавить одне. Це Нахмана дуже розчаровує. Люди не надто відрізняються від тварин. Коли розповідати їм про злягання, про всі ті речі, що нижче пояса, вони аж пашать від цікавості.

— Хіба є щось лихе в тому, що одна людина поєднується з іншою? А злягання — то хіба погано? Треба віддатися йому і не думати забагато. І врешті-решт насолода благословить цей вчинок. Але й без насолоди добре, а може, й краще. Бо усвідомлюєш, що переходиш Дністер і опиняєшся у вільній країні. Уяви собі це, коли з’явиться бажання.

— Не хочу, — каже Вайґеле.

Нахман зітхає: для жінок це завжди було більшою проблемою. Вочевидь, вони міцніше тримаються давніх законів, бо за природою своєю боязкі й соромливі. Яків каже, що з ними так, як із рабами (бо хто ж, як не вони, є рабинями світу?): вони не знають про свою свободу, бо їх не вчили бути вільними.

Люди досвідченіші, старші, використовують це, як колись микву. І тіло, і серце прагнуть цього. Коли настає час гасити свічки, починається свято. Бо любов добра, немає нічого поганого в тому, що хтось із кимось лягає. Між людьми, чиї тіла злились, виникає особливий зв’язок, тонкий і невимовний, бо немає слів, які точно описують характер такої взаємності. Буває, що після цього люди стають близькими, як брат і сестра, горнуться одне до одного, а буває й так, що відчувають сором і мусять притиратись одне до одного, звикати. Іноді навіть в очі одне одному не можуть глянути, і тоді ніхто не знає, що і як з ними буде.

Одні люди більше горнуться одне до одного, інші менше. Складні це справи. Жінки на них знаються найкраще. Вони краще, ніж чоловіки, можуть їх пояснити. Чому, наприклад, Віттель завжди уникала Нахмана, а Нахмана завжди тягнуло до Хаї Шор? І чому виникла така глибока приязнь між молодою Яхне з Буська та Ісааком Шором, хоч обоє одружені?

Те, що було досі заборонене, тепер не просто дозволене, а бажане.

Всі знають, що Яків переймає на себе ті найтяжчі Чужі Вчинки — звідти в нього та незвичайна сила. Той, хто йому в цьому допомагає, теж буде благословенний.

Втім, найбільшу силу мають вчинки не тілесні, а ті, що пов’язані зі словом. Бо ж світ створений зі слів, і слово — його підвалини. Найпотужнішим же Чужим Вчинком, Винятковим Актом, є вимовлене вголос Ім’я Бога: Шем га-Мефораш.

Невдовзі Яків зробить це в присутності найближчих — двох кіл обраних, чоловіків і жінок.

Нещодавно вони їли некошерний хліб і свинину. В однієї з жінок почалися судоми, але не від м’яса — м’ясо було цілком свіжим, — а від того, що вчинила такий переступ.

— Це не звичайний вчинок. Це — дещо особливе. Маасім Зарім, Чужі Вчинки, — каже Яків, вимовляючи ці слова так, наче щось пережовує, наче розгризає свинячий хрящ.

— У чому сенс Чужих Учинків? — питає хтось неуважний.

Яків повторює все спочатку:

— Ми маємо топтати всі закони, бо вони втратили силу, і якщо їх не зневажити, не з’явиться нове. Давні закони були для того часу, для неспасенного світу.

Потім він бере попід руки тих, хто стоїть поруч, утворюється коло. Зараз вони співатимуть, як завжди.

Яків бавиться з дітьми, роблячи дурні міни. Діти це обожнюють. Кожне його пообіддя, одразу після трапези, призначене для дітей. З найменшими приходять матері, і їм — на перший погляд, ненабагато старшим, — теж це подобається. Вони гримасують і змагаються, в кого вийде страшніше обличчя. Дитячі обличчя важко зробити потворними, а от Яків таки вміє змінюватися на лиці. Чутно вереск, коли він грає ролі потвор і монстрів, кульгавих балакабенів. Коли діти нарешті заспокоюються, Яків каже їм сісти довкола нього й розповідає їм складні казки. У них є принцеси серед скляних гір, простаки та принци. Є пригоди на морі та злі чаклунки, які перетворюють людей на звірів. Завершення казки часто відкладається на наступний день, тож уся молодь у Іваному тільки й живе тим, що трапиться завтра. Чи вдасться героєві втекти з в’язниці під машкарою віслюка, в якого його перетворила ревнива жінка?

У квітні, коли стає тепліше, гра переноситься на луги. Яків колись розповідав Нахманові таке: коли він був малий і жив у Чернівцях, з’явився там якийсь божевільний, і діти бігали за ним, мавпуючи всі його жести, страшні гримаси, його злість і його слова. Коли той пришелепкуватий зник, пішовши до іншого міста, діти й далі його перекривлювали, навіть удосконалили, збагатили арсенал того причинного. Це було схоже на якусь інфекцію, бо невдовзі всі діти в Чернівцях почали так поводитися: єврейські, польські, німецькі, русинські, аж перелякані батьки зняли зі стін різки й вибили ними ці дурниці з голів. І дарма: то була хороша гра.

Тепер Яків сам корчить гримаси, а діти їх повторюють. Здалеку видно високу постать Якова, який іде попереду й робить дивні рухи, а діти його наслідують. Викидають ноги вперед або підстрибують через кожні кілька кроків, вимахують руками. Такою вервечкою вони ходять довкола ставків, у яких після зими вода очистилася й тепер іде брижами, відбиваючи небо. До гри приєднуються деякі дорослі. Старий Моше з Підгайців, удівець, якого вже засватали з молоденькою п’ятнадцятилітньою Малкою із Лянцкоруня, набрався завзяття і теж пішов до Яковового танцю слідом за майбутньою дружиною. Це додає сміливості іншим, бо Моше — мудрець, тож знає, що робить, не боїться подати себе на сміх. Зрештою, чи варто боятися бути смішним? Хіба сміх не на нашому боці? — думає Нахман, і собі приєднуючись до веселої вервечки. Підстрибує, наче м’яч, намагається втягти в танець Вайґеле, таку делікатну, гнучку, але вона відвертається сердито. Вайґеле ще надто дитинна, аби бавитися в дитину. Зате Віттель переконувати не доводиться, вона міцно хапає за руку Нахмана, її повні перса смішно підстрибують. Слідом за Віттеллю ідуть інші жінки, покинувши розвішування білизни, годування немовлят, доїння корів і вибивання постелі. Помічаючи це, їхні чоловіки перестають рубати дрова, кидають сокири на пнях. Ще трохи поживе півень, з якого сьогодні мають зварити бульйон. Єрухім спускається з драбини, стоячи на якій лагодив стріху, і хапає за руку розсміяну Хаю. Яків веде радісну процесію поміж хатами, через повалений паркан, крізь відчинену навстіж стодолу, далі — по греблі між ставками. Кожен, хто їх бачить, або спиняється здивовано, або негайно приєднується. Нарешті всі повертаються до місця, з якого вирушили, розпашілі, втомлені сміхом і вигуками. І раптом виявляється, що їх багато, значно більше, ніж було на початку. Точніше, тут майже всі. Якби хтось чужий в цю мить опинився в Іваному, подумав би, що то село дурнів.

Увечері старші збираються в найбільшій хаті. Стоять колом, пліч-о-пліч, чоловіки й жінки поперемінно. Спершу співають, потім читають молитву, похитуючись і тримаючись за руки. Відтак до пізньої ночі Яків навчає, тобто розповідає байки, як він сам це називає. Нахман намагається їх слово в слово запам’ятовувати, а повернувшись до себе, записує, всупереч забороні. Це забирає чимало часу, тому він ходить постійно невиспаним.

Притча про скрижалі

Це притча, яку всі в Іваному знають напам’ять.

Коли євреї збиралися виходити з Єгипту, світ уже був готовий до спасіння, все лише чекало — і вгорі, і внизу. Це виглядало приголомшливо: вітер геть вщух, завмерло листя на деревах, хмари на небі пливли так повільно, що лише найтерплячіші могли помітити їхній рух. Те саме було і з водою: вона стала густою, як сметана, а земля — навпаки, рідкою, пливкою, і часто люди вгрузали в неї по кісточки. Не співав жоден птах, не літала жодна бджола, море заспокоїлося, люди замовкли, було так тихо, що було чутно, як б’ються серця найменших тваринок.

Усе спинилося в очікуванні нового Закону, всі погляди були скеровані до Мойсея, який підіймався на гору Сіон, аби взяти його з рук Бога. Сам Бог вигравіював Закон на двох кам’яних скрижалях, щоб видимий він був для людських очей і зрозумілий для людського розуму. Була це Тора де-Ацілут.

Але поки Мойсея не було, його народ віддавався спокусам і гріху. Спускаючись із гори, Мойсей побачив, що відбувається, і подумав: «Я залишив їх так ненадовго, а вони вже встигли нагрішити. Тож вони не гідні такого м’якого й поблажливого Закону, який послав їм Бог. І, охоплений розпачем, розбив скрижалі об землю. Ті розсипалися на тисячу уламків і обернулися в порох. Тоді зірвався страшний вітер, який кинув Мойсея на скелі, збурив хмари й воду, і земля знову затверднула. І збагнув Мойсей, що народ його не доріс до Закону свободи, Закону спасенного світу. Цілий день і ніч сидів він, спершись об скелю, і дивився на багаття, що палали в таборі внизу, чув голоси, удари бубнів, музику, плач дітей. Тоді прийшов до нього Самаель в образі ангела й надиктував йому заповіді, які відтепер мали тримати в шорах народ Божий.

Щоб ніхто не пізнав істинного Закону свободи, Самаель ретельно позбирав уламки розбитої Тори де-Ацілут і розсіяв їх світом, багатьма релігіями. Коли прийде Месія, то муситиме ввійти до царства Самаеля, щоб зібрати уламки скрижалей і знов явити Закон світові.

— А яким був той зниклий Закон? — питає Вайґеле Нахмана, коли вони лягають до сну.

— Хто зараз скаже? Він же розбитий, — обережно відповідає Нахман. — Добрим був той закон. Шанував людей.

Але Вайґеле не відступає.

— Чи він був протилежністю до того, який маємо тепер? Якщо в нашому сказано «не чини перелюбу», то там було «чини перелюб»? Якщо «не убий», то «убий»?

— Все не так просто.

— Ти завжди так кажеш: «Все не так просто. Все не так просто…» — передражнює вона його. Натягає на худі ноги вовняні панчохи.

— Бо людям хочеться простих пояснень. Їм треба все спрощувати. А оскільки нічого не можна записувати, все взагалі перетворюється на якусь нісенітницю… Те чорне, те біле… Ніби лан перекопати. Все, що просте, — небезпечне.

— Я хочу все зрозуміти і не можу.

— Вайґеле, на все свій час. Це благословення. Відколи прийшов Шабтай, давній закон Мойсеїв, той, що походить від Самаеля, більше не має сили. Саме так пояснюють те, що володар наш Шабтай Цві пристав на іслам. Бо побачив він, що Ізраїль, тримаючись закону Мойсеєвого, не служить Богу правди. Тому-то Володар наш відрікся Тори і перейшов у віру Магометову…

— Як ти тому всьому даєш лад, Нахмане? Навіщо воно тобі? Хіба ж істина не проста? — сонно говорить Вайґеле.

— …а ми йдемо до Едому. Бог обрав нас для таких вчинків.

Вайґеле не відповідає.

— Вайґеле?

Тиша, чути лише рівне дихання дівчини.

Нахман вилазить з-під ковдри обережно, щоб її не розбудити, і запалює маленький каганець. Затуляє його дошкою, щоб не було видно знадвору. Він писатиме. Накидає на плечі рядно. І починає:

Рештки. Вісім місяців спільноти Господньої в Іваному

Нахман розтирає задубілі пальці. Але думки самі напирають на нього, і він не може зупинитися:

Це останнє речення його заспокоює. Він потягується, дивиться на сплячу Вайґеле і раптово розчулюється.

Про Двійню, Трійцю та Четверицю

Коли Нахман закінчує писати, вже світає, і за мить півень за вікном кукурікає таким драматичним голосом, що Нахман здригається, наче він сам — нічний демон, який боїться світла. Занурюється в теплу постіль і довго ще лежить навзнак, неспроможний заснути. Його голову заповнюють польські слова, які складаються в речення, і він несподівано для себе наново складає подумки свою молитву про душу, але вже польською. А оскільки вчора до села приходили цигани, то й вони застрибують у текст, цілим табором:

І Нахман непомітно засинає.

Про гасіння свічок

Вночі з 14 на 15 липня, коли вже визначено дату наступного диспуту, чоловіки й жінки збираються у світлиці, щільно зачиняють віконниці й запалюють свічки. Неквапно роздягаються, дехто акуратно складає одяг, наче збирається до микви. Всі стають навколішки на дерев’яній підлозі, Яків бере хрест. Ставить його на лаву, потім цілує фігурку, маленький терафім, що його привезла Хая. Кладе його поруч із хрестом. Потім запалює високу свічку і встає. Починає ходити колом, голий волохатий чоловік. Його прутень теліпається між ногами. Полум’я свічок полохливо вихоплює з темряви інші тіла. Сірувато-солом’яні й золотаві голови схилені на груди.

Тіла — аж надто матеріальні. Видно грижу Моше та обвислий після багатьох пологів живіт Віттелі. Вони крадькома поглядають одне на одного, поки Яків ходить колом, бурмочучи молитву: «В ім’я Великого Першого… в ідеї життя зі світла від світла». Важко зосередитися на словах, коли тут, у цьому мерехтливому світлі, оголився якийсь інший світ. Одна з жінок починає нервово хихотіти, і тоді Яків зупиняється, люто задмухує свічки. Відтепер усе відбуватиметься в темряві. У справі, яка їх чекає, темрява є бальзамом.

Через кілька днів Яків велить їм стати в коло, яке називають циркулем, і так вони стоять цілий вівторок, середу й четвер до полудня. Стоять удень і вночі, усі разом, колом. Відпускають дружину Ісаака, бо вона непритомніє вже через кілька годин і мусить лягти. Решта стоїть. Розмовляти їм заборонено. Гаряче. Здається, чутно, як по їхніх обличчях стікають краплини поту.

Людина, що не має клаптика власної землі, не гідна називатися людиною

— Якщо десь є красивіше кладовище, ніж у Сатанові, то я босоніж піду до Львова, — каже Хаїмова Хава.

І хоч жодного приводу для розмов про смерть нема і мірятися кладовищами немудро, все ж цвинтар дійсно гарний: так м’яко спускається до річки. Всім він подобається.

— Точнісінько як цвинтар у Королівці, — додає Песеле, яка живе тут із сім’єю від травня. — Хай тобі буде: ваше кладовище — на другому місці.

— Але наше, заміське сатанівське, більше, — не здається Хаїмова Хава. — Звідти видно пів світу. Внизу на річці стоїть млин, довкола — вода, в якій плавають качки та гуси…

Той млин орендує її батько, і колись він перейде в їхню власність, згідно з законом хазаки — спадкового права оренди. Саме містечко розташувалося на пагорбі, і в очі одразу впадають дві речі: невеличкий панський замок, уже добряче понищений, що стоїть біля самого шляху, аби пан міг контролювати, хто їде і що везе; і синагога на горі, велика, наче фортеця, в турецькому стилі. І хоча вони вже багато років нічого спільного з тією синагогою не мають, Хава не брехатиме: вона особлива. Якщо підніматися стрімкою покрученою стежкою від шляху до містечка, обов’язково пройдеш повз синагогу. В містечку є невеличкий ринок, де щотижня в понеділок відбувається ярмарок. Довкола ринку, як і всюди, розставляють поперемінно християнські та єврейські ятки, а влітку — ще й вірменські та турецькі.

— Якщо земля, то лише на єпископських землях. Лише Церква! Хто задурно євреям землю давав би? — каже хтось.

— Або королівська… — додає інший голос. — Найкрасивіше — там, де Збруч впадає в Дністер.

— Хто євреям давав би землю біля річки? — сумнівається третій.

— Небагато… Ліс, а до лісу шматок. І річечку якусь маленьку, як-от Стрипа. Щоб стави рибні загатити і коропів розводити, — мріє Хава.

— Але хто дасть євреям таке багатство? — знов чути голос, сповнений сумнівів.

— Але ж ми вже не євреї. Чи все-таки євреї?

— Ми завжди будемо євреями, лише такими, що самі із собою.

Добре було б отак жити, самим із собою, нікому нічого не пояснювати, нікому не підкорятися, козаків не боятися, Церкви триматися, землю обробляти, торгувати, дітей народжувати, мати свій сад і крамницю, хоч би маленьку. За хатою розбити грядки, овочі вирощувати.

— А в Гусятині синагогу ти бачила? — питає раптом Хаву старий і глухий Левінський. — Не бачила? Ай-яй-яй! Тоді ти нічого не знаєш. Та — найбільша і найгарніша.

За вікном галасують діти. Вдають, що б’ють одне одного палицями і стріляють з гармат, за які їм правлять старі стебла дягелю. Разом з єврейськими дітьми бавляться християнські, які з цікавості приходять сюди з сусіднього села. Вони вже розподілили ролі, не зважаючи на походження. Одні — татари, інші — москалі. У бою палицями зникають усі відмінності.

Про конюха й науку польської мови

Польське слово «masztalerz»[130] дуже смішить Якова.

Вони вчаться польської мови пополудні, всі разом, жінки й чоловіки. Вчить їх Хаїм Варшавський і ще один Хаїм, молодий, із Шорів. Починають вони зі звичайних слів: стіл, ніж, ложка, тарілка, кухоль. Кажуть: «дай мені ніж», «візьми кухоль», «дай тарілку», «маєш тарілку, masz talerz».

Але ж «masztalerz» — це конюх! Яків добре знає це слово, і тепер його веселить це співзвуччя. За вечерею він подає Нахманові тарілку й каже:

— Masz talerz.

Всі, хто знає, у чому річ, вибухають сміхом. Нахман — ні.

Яків отримав від Шорів ту польську книжку і тепер вчиться за нею читати. Йому допомагала Віттель, але вона й сама не дуже вміє читати польською, тому найняли вчителя. Це молодий гувернер із місцевого маєтку. Приходить через день. Читають про тварин. Перший фрагмент, який Яків читає самостійно, описує тварин у Ноєвому ковчезі:

Важко зрозуміти бодай щось, коли читаєш польською. Дивна мова.

Про нові імена

Так само, як спершу обрав сімох жінок, згодом Яків обирає дванадцятьох чоловіків у свою найближчу свиту. Каже їм прибрати собі імена апостолів, як було в Євангелії. Її тут, в Іваному, читають щовечора.

Першим Яків обирає Нахмана і ставить праворуч від себе; відтепер Нахман буде Петром. З іншого боку ставить старого Моше — той буде другим Петром. До них приєднуються Осман із Чернівців і його син; вони зватимуться Яків Старший і Яків Молодший. Далі в спеціальному місці, немовби посередині, Яків ставить Шломо Шора, який вже раніше прибрав собі ім’я Францішек, тобто Франциск, і прізвище Воловський. За ним стоїть Криса, який назвався Бартоломеєм. З другого боку стає Еліша Шор, названий відтепер Лукою, тобто Лукашем Воловським, а по обидва боки від нього — Єгуда Шор, віднині Іван, себто Ян Воловський, і Хаїм з Варшави — Матей, Матеуш. Насамкінець приступають Гершеле під іменем Другий Іван, Моше з Підгайців, названий Томою, і Хаїм з Буська, який відтепер буде Павлом.

Шломо Шор, тобто Франциск Воловський, найстарший син Еліші, тлумачить усім своє вчення про імена. Хай кожен думає про нове, християнське. Перераховує їм на пальцях дванадцятьох апостолів, але сам хоче зватися Франциском. Хто такий цей Франциск? — питають його.

— Мені це ім’я найбільше сподобалося, — каже він. — І ви оберіть собі імена старанно й без поспіху. До своїх нових імен надто не звикайте. Ані до країни, ані до мови, хоч нею слід говорити. Імена наші виникають ще перед нашим народженням, звук, що їх творить, відповідає певному акордові всесвіту. Ці імена — правдиві. А ті, що їх носимо на вулиці, на базарі, їдучи бричкою по болоті, або ті, що ними кличуть нас інші, — тимчасові. Це імена ужиткові, як робочий одяг, що його, попрацювавши, знімаєш. Ціна їхня невелика. Одного разу — так, іншого — сяк.

Але Віттель це все одно турбує. Якось вона питає Якова:

— Треба ж подумки називати себе якимось іменем? Говорити про себе: я — Віттель, я — Яків, правда ж? Тож як себе називати?

Яків відповідає, що завжди називав себе «Яків». Але не я к и й с ь там Яків, а саме т о й Яків, єдиний.

— Той, що вві сні побачив драбину? — здогадується Віттель.

Але Яків заперечує:

— Ні, ні. Той, що одягнув на себе шкуру тварини й підставився під руку батька, щоб він сприйняв його за свого коханого Ісава.

Єнта це все бачить згори, дивиться, як імена відділяються від людей, що їх носять. Поки що ніхто через це не переймається, всі називають одне одного по-старому: Хаїм, Спринеле, Лея. Але ці імена вже втратили блиск, стали матовими, наче напівскинута шкіра вужа, з якої відходить життя. Так відбувається з іменем Песеле: воно сповзає з неї, наче надто велика сорочка, а під ним уже дозріває нове ім’я Гелена. Поки що воно тоненьке, як нова, ще майже прозора шкірка на місці опіку.

«Вайґеле» починає звучати якось неоковирно і ніяк не пасує до цієї делікатної, худорлявої, але сильної дівчини із завжди гарячою й сухою шкірою, яка зараз несе коромисло з відрами. Відра повні води. Вайґеле, Вайґеле… Якось перестало їй це личити. Так само й ім’я Нахман стало якимось завеликим для її чоловіка. Нагадує старий халат.

Він сам просить називати його Петром і додає до цього прізвисько Якубовський, себто той, що з Яковом. Петро Якубовський.

Ці імена, загублені в траві край Іваного, можливо, спричинили б тривогу, як і будь-які речі тимчасові, минущі, крихкі, але Єнта бачить забагато всього, що повторюється. Вона й сама повторюється. Повторюється печера. Повторюється велика ріка і її перехід убрід. Повторюється сніг, сліди саней, що позначають відкритий нескінченний простір тривожним подвійним знаком. Повторюється пляма на снігу, жовтувата, неприємна. Повторюється гусяче пір’я в траві, яке іноді чіпляється за одяг людей і мандрує з ними.

Про Пінкаса, який спускається в пекло в пошуках доньки

Пінкас, секретар, що присутній на зібраннях ради, уважно слухає дискусії і не пропускає жодного слова. Дуже рідко наважується взяти слово: боїться, що його голос почне тремтіти й він не зможе стримати плачу. Не допомогли ані палкі молитви, ані курка, за допомогою якої його дружина намагалася зняти пристріт. Курку віддали вбогим разом з усім пилом і брудом, яким була вкрита Пінкасова душа.

Для Пінкаса завжди було очевидно, що відречення від своєї віри і прийняття іншої є найгіршим, що може статися з правдивим євреєм. Із будь-яким євреєм. Навіть згадувати п р о т а к е — страшний гріх. Що вже й казати про те, щоб таке вчинити? Пінкас навіть уявити собі не може. Це те саме, що померти. Навіть гірше, ніж померти. Це — як утопитися й продовжувати жити лише заради того, аби щохвилини переживати ганьбу.

Нічого дивного, що Пінкас, переписуючи документи і натрапляючи на слово «шмад», тобто «хрещення», наче перечіпляється, його рука не хоче цього писати, не хоче виводити ці шин, мем і далет, наче то не невинні літери, а якесь закляття. Пригадується йому історія одного відступника, Неємії Гайона, про якого чув замолоду. Він теж ширив сабатіанське знання і, проклятий своїми, блукав по цілій Європі. Всі його гнали, перед ним лише хряскали двері. Кажуть, коли він приїхав до Відня, хворий і втомлений, місцеві євреї теж зачинили перед його носом двері, ніхто й кухля води не хотів йому подати. Сів тоді Гайон на якомусь подвір’ї і заплакав. Йому навіть соромно було зізнатися, що він єврей, а коли перехожі питали його, що він за один, то відповідав, що турок. Жоден сабатіанець у цілій Європі не міг знайти прихистку в порядного єврея. Ні їжі, ні доброго слова, нічого. Але тоді цих відступників було мало, тепер він у кожному місті знайшов би своїх.

Нещодавно Пінкас чув, як на зібранні ради рабини говорили про книгу, яку відступники вважають святою. Ні, не «говорили», радше буркали, цідили крізь зуби. Пінкас, який вів протокол, лише нашорошував вуха, бо щоразу, коли заходила мова про цю диявольську книгу, йому веліли не записувати. Рабин Рапапорт, той святий чоловік, сказав лише, що досить прочитати два-три абзаци, щоб волосся на всьому тілі стало дибки, — такі блюзнірства там написані. Той текст усе ставить з ніг на голову. Ніколи ще не було чогось схожого. Кожне слово того огидного тексту треба старанно викреслити.

Пінкас дрібними кроками скрадається вздовж обдертої стіни кам’яниці до місця, де можна винайняти підводу. Білена стіна залишає на його рукаві світлий слід. Хтось нещодавно сказав йому, що бачив Ґітлю на ринку. Що була вбрана як служниця і тримала кошик. Хоча, можливо, то була не Ґітля, а хтось дуже на неї схожий. Пінкас, закінчивши роботу в ребе Рапапорта, йде не додому, а блукає трохи вулицями Львова, заглядає в обличчя жінкам, деякі аж починають сахатися від нього, як від підстаркуватого ловеласа.

Зустрічає дорогою знайомих, старих купців, які про щось тривожно й голосно дискутують. Він підходить до них і чує те, про що ще відучора гуде ціле місто. Двоє євреїв із Кам’янця-Подільського переодяглися селянами і, озброївшись піками, намагалися викрасти доньку одного з них, яка вийшла заміж за Лейбу Абрамовича і вже готувалася до хрещення разом із дитиною. Побили їх обох — і чоловіка, і жінку. Навіть убити їх було б меншим гріхом, ніж дозволити їм охреститися.

Тому Пінкас дивується, коли дискусія рабинів повертає в інший бік. При цьому вони покликаються на якийсь лист, у якому мовиться, що слід відмежуватися від цих розкольників, позбутися їх, як кінцівки, враженої гангреною, назавжди вигнати їх зі святої спільноти, засудити і зробити так, аби про них усі забули. Хай імена їхні будуть забуті. Він знає цей лист напам’ять, бо сотні разів його переписував:

Пінкас переконаний, що слушною є давня традиція, яка наказує щодо всього, що пов’язане з Шабтаєм Цві, зберігати мовчанку. Не говорити ні хорошого, ні поганого, не проклинати й не благословляти. Бо те, про що не говорять, перестає існувати. Він міркує над цією мудрістю, сидячи на труському возі, накритому бархановим покривалом. Ось якою могутньою є сила слова: там, де його нема, зникає світ. Поруч із ним сидять якісь селянки у святковому вбранні — мабуть, їдуть на весілля — і пара літніх євреїв. Несміливо заговорюють до нього, але Пінкас не надто охочий до балачки.

Навіщо говорити? Якщо хочеш когось звести зі світу, то чинити це варто не мечем чи вогнем. Не потрібно насильства. Досить просто про нього мовчати, не називати на ім’я. Так він назавжди втоне в непам’яті. А кожному, хто хоче про нього згадувати, пригрозити херемом.

Пінкас зупиняється у борщівського рабина як посланець ребе Рапапорта. Він привіз цілу торбу книг і листів. Серед них — і лист про відступників. Його зачитують ввечері всім членам громади в тісному приміщенні, де клаптики сажі з кіптявих свічок летять під саму стелю.

Наступного дня Пінкас іде до борщівськоі микви. Це халабуда з проваленим дахом і вікнами, забитими дошками. Всередині вона поділена на дві частини: в одній з них, закіптюженій від диму, кістлявий лазебник закидає в піч букові поліна й підігріває воду в казані; у другій, напівтемній, стоять дві дерев’яні ванни для жінок. Далі видно вкопаний у землю резервуар на сорок відер. На його бортиках — повно недогарків свічок. Нерівний шар стеарину та лою обрамлює басейн слизькою пахучою доріжкою, в якій чорніють обгорілі ґноти. Пінкас сімдесят два рази занурюється в літеплу воду, потім сідає навпочіпки, і вода доходить йому до підборіддя. Розглядає перетикану сивиною хмарку власної бороди, яка плаває на поверхні води. Лише б її знайти, — думає він і безугавно повторює подумки ці слова: лише б її знайти, знайти, знайти її цілою та неушкодженою, я пробачу їй, лише б її знайти, ту дитину з вразливою душею, лише б її знайти.

Це триває довго, ця уривчаста тривожна молитва. Таємна молитва. Бо ніхто не знає про наміри Пінкаса. Він розуміє, що вже пізно. Починає тремтіти; кістлявий лазебник кудись зник, вогонь під казаном зовсім згас. Пінкас лишився у микві сам. Витирається шорстким полотняним рушником, аж болить шкіра. Наступного дня, вірячи в Божу поміч, він вдає, ніби вертається до Львова, а насправді винаймає злиденного візника з возом і рушає в бік Іваного.

Що ближче до Іваного, то активніший рух. Він бачить підводи, завантажені різним добром. Бачить цілу хуру з мішками борошна, прикритими рядном, великий кошик горіхів, біля якого розмовляють двоє чоловіків. Бачить родину з кількома дітьми, яка мандрує звідкись із Кам’янця на возі, завантаженому добром. Це вони, — гадає собі Пінкас. Він відчуває до них відразу. Вони здаються йому якимись брудними — ті їхні капоти, їхні панчохи (деякі з них одягаються по-хасидському, інші ж — по-селянському, в сукмани). Великими, либонь, є його гріхи, якщо донька серед них.

— Ти хто такий? — непривітно питає його здоровань у дерев’яній брамі, прибраній ялиновим гіллям. Голочки осипалися, і голе гілля виглядає як колючий дріт.

— Єврей, як і ти, — спокійно каже Пінкас.

— Звідки?

— Зі Львова.

— Чого від нас хочеш?

— Шукаю свою доньку. Ґітлю… Вона висока… — Пінкас не знає, як її описати.

— Ти наш? Правовірний?

Пінкас не знає, як відповісти, бореться з собою, врешті каже:

— Ні.

Здоровань, здається, відчуває повагу до цього літнього добре одягненого чоловіка. Каже йому зачекати і через певний час приводить якусь жінку. У неї світлий фартух і ключі на поясі. На голові — чепець, як у християнок; обличчя уважне й зосереджене.

— Ґітля, — каже Пінкас, і в його голос мимоволі закрадаються благальні нотки. — Пішла торік, коли… — Пінкас не знає, як його назвати, — він їздив по селах. Її бачили в Буську. Висока, молода.

— Я тебе звідкись знаю, — каже жінка.

— Я — Пінкас Абрамович зі Львова, її батько.

— Так, уже знаю, хто ти. Немає тут твоєї Ґітлі. Я вже рік її не бачила.

Хаві хочеться додати щось неприємне. Плюнути йому під ноги. Сказати щось на кшталт: «Може, турки її грають?» Але бачить, що з цього чоловіка немовби виходить усе повітря, його груди западають, він увесь маліє. Хаві він нагадує батька. Вона просить почекати, потім приносить йому трохи їжі, але старого вже немає біля брами.

Антоній Молівда-Коссаковський пише лист до Катажини Коссаковської

Молівда в Ловичі сідає за стіл і вмочає перо в каламар. Відразу робить велику ляпку. Для нього ляпка — це завжди якесь застереження. Засипає її піском, а потім обережно здряпує кінчиком ножа. Це забирає трохи часу. Нарешті починає писати:

Катажина Коссаковська відписує Антонієві Молівді-Коссаковському

Про хрест і танець у безодні

Пополудні того самого березневого дня привозять із Кам’янця хрест — подарунок від єпископа, — а також лист із запрошенням.

Яків спершу радиться з ребе Моше, а відтак, вельми зворушений, каже всім після смеркання зібратися у світлиці. Сам приходить останнім, святково вбраний у турецькі шати, з турецькою шапкою на голові, яка робить його ще вищим. Жінки стають у ряд, а він із хрестом — посередині.

— Світ позначений печаттю хреста, — каже Яків.

Спершу прикладає його до голови і довго мовчить, далі починає крокувати кімнатою, туди-сюди, жінки за ним, чоловіки стають один за одним, кладучи руки на плечі попереднього, і рушають за Яковом та жінками, співаючи. Потім Яків наче впадає в несамовитість, починає кидати хрест у різні боки, тримаючи його за стрічку, так що інші мусять від нього ухилятися й ловлять його несамохіть, бо не знають, лагідний той хрест чи небезпечний. І отак упіймавши, тримають його якусь мить, перш ніж віддати Якову, — це нагадує якусь гру. Врешті-решт ребе Моше, який ступає відразу за Яковом, зганяє їх в одну купу, каже обійняти одне одного, і Яків гучним голосом починає читати відому молитву: «Forsa damus para verti, seihut grandi asser verti». Всі за ним повторюють, навіть ті, що вважають ці слова закляттям, яке вбереже їх від усякого зла. І танцюють, обхопивши руками одне одного, доки рух повітря не гасить усі лампи. Лишається одна, що висить високо, і в її світлі видно лише маківки їхніх голів, тому здається, ніби вони танцюють в якійсь темній безодні.

Кого бачить Єнта з-під склепіння львівської катедри 17 липня 1759 року

Квиток коштував недорого, якийсь шостак[134], тож витріщак до львівської катедри набилося чимало. Але хоч вона й величезна, всі охочі однаково не вмістилися б. Бо туди радо зійшлася б уся та голота з Галицького передмістя, всі ті сабсацвіанці та єврейська біднота, а ще місцеві львів’яни, дрібні купці, перекупки, молодь. У багатьох із них, утім, не знайшлося б і того шостака, а коли вже так, то вони краще б витратили його на булку.

За ладом довкола катедри стежить охорона з львівського гарнізону. Завдяки мудрому розпорядженню отця генерального адміністратора щодо квитків усередині ще досить місця для львівських міщан і тих, хто спеціально прибув до міста. Є тут і рогатинський староста Лабенцький з дружиною Пелагією, поруч з ними сидять отець декан Бенедикт Хмельовський і кам’янецький каштелян Коссаковський з дружиною Катажиною. І ще багато місцевих вельмож.

Є чимало євреїв — дещо незвично бачити їх у костелі, — а ще найрозмаїтіша молодь, яка прийшла через молодечу допитливість.

Попереду всіх, у перших рядах, сидять богослови з різних орденів, а також священники й церковна верхівка. Далі — звичайний клір. Поруч з лавами, що стоять півколом з правого боку, стоять контрталмудисти, невелика група, близько десяти осіб. Більше їх з Іваного приїхати не змогло, бо, як вони самі пояснили, забракло возів. Єгуда Криса та Саломон Шор стоять на чолі гурту. Розумне обличчя Криси, прорізане посередині шрамом, притягує до себе погляди. Шломо, високий, худий, у багатому плащі, викликає повагу. Навпроти них — талмудисти, схожі один на одного як дві краплі води: бородаті, чорні, в широких халатах, а ще, як помітив Ашер Рубін, що стояв поблизу виходу, на ціле покоління старші за своїх опонентів. Ці обрали з-поміж себе трьох головних дискутантів: Нутку, рабина з Богородчан, львівського рабина Рапапорта та Давида, рабина зі Станіславова. Ашер стає навшпиньки й шукає поглядом отого Якова Франка. Він хотів би нарешті його побачити, але серед присутніх нема нікого, хто був би на нього схожий.

Посередині на підвищенні сидить сам львівський адміністратор, отець Мікульський, нервовий, спітнілий, у красивій фіолетовій сутані, а також королівські достойники: ординат Замойський, маркграф Вєльопольський, а ще Лянцкоронський та Остророг — усі в парадних бганих кунтушах, підперезаних турецькими поясами; розпорені рукави відкинуті на плечі, і з-під них визирають кольорові шовкові жупани.

Єнта дивиться на них усіх з-під склепіння, бачить море голів, голівок, капелюхів, шапок, тюрбанів, це нагадує їй колонії різних грибів: схожих один на одного опеньків, лисичок із вигадливими капелюхами і міцно врослих у землю самотніх боровиків. Потім Єнта робить стрімкий пірует, і її зір спускається вниз, до розіп’ятого на хресті напівоголеного Христа: Єнта тепер дивиться крізь очі на цьому дерев’яному обличчі.

Бачить чоловіків, які намагаються виглядати спокійними і статечними, хоч видно, що нервують. Можливо, цей, що посередині, найбарвистіший, згадує про якусь жінку, яка залишилася в ліжку, точніше, про одне-єдине місце в її тілі, пахуче й вологе. Ці двоє обабіч нього теж думками далеко звідси. Один все думає про своїх бджіл: рій втік з його вулика й сів на липу — чи вдасться його загнати назад? Другий подумки щось підраховує, стовпчики цифр щоразу плутаються, і він повертається на початок. В усіх на голові сарматські шапки, запнуті брошками з гербом і прикрашені павичевим пір’ям. Їхній одяг строкатий, барвистий, мабуть, тому всі троє морщать чола, грізно суплять брови — хочуть суворістю облич компенсувати грайливі кольори шат. Вони тут — найдостойніші.

Дискутанти — ті, що ліворуч, — рижики. Їхні шапки нагадують ці гриби. Рижики найрадше чкурнули б звідси. Їх пригнали сюди під страхом в’язниці чи штрафу. Вони тут заздалегідь у програші, їхніх аргументів ніхто не зрозуміє і не вислухає до кінця. Ті, що праворуч, — опеньки. Вони тримаються разом, їхній одяг бідний, сіро-бурий. Вони стоять скупчившись, весь час хтось із них виходить, потім проштовхується назад, несучи якісь папери; вони випромінюють затятість і злість, але сподіваються тріумфу. Єнті вони не подобаються, хоч вона впізнає серед них своїх родичів — що, втім, не має жодного значення. Бо якби Єнта зважала на таке, то виявилося б, що і з одного, і з другого боку, і там, у місті, за стінами катедри, і в маленьких селах, якими обросло місто, — всюди є якісь її родичі.

Після привітань і зачитування довгого списку титулів починає свою промову господар цього диспуту — ксьондз Мікульський. Говорить він дещо нервово, але йому допомагає цитата з Євангелія, яка слугує йому якорем у морі слів; отак тримаючись за Святе Письмо, він починає говорити рівно, не затинаючись, ба навіть красномовно. Представляє контрталмудистів як заблуканих овечок, що після довгої відсутності повернулися до свого пастиря, що схилився над ними.

Потім на середину виходить Антоній Молівда-Коссаковський, шляхтич і речник контрталмудистів, як його представляє секретар. Цей — звичайної статури, з ледь випуклим черевцем, напівлисий чоловік із водянистими очима; його вигляд навряд чи справляє найкраще враження, але коли він починає говорити, стає так тихо, що чути, як дзижчить муха. Голос у нього гучний і дзвінкий, теплого тембру, й інтонує він так, що одразу бере всіх за душу. Говорить гарно, хоч і дещо заплутано. Зате пристрасно, а люди більше вірять інтонаціям, ніж словам. Відразу звертається до всіх євреїв, яких закликає навернутися. Після кожного речення робить паузу, щоб воно відбилося відлунням від склепінь, і справді, кожне з них зависає у велетенському просторі костелу, як тополиний пух.

— Не помста, гнів і жадання відплатити злом за зло привели нас сюди, щоб стати з вами лицем до лиця, і не з тих самих причин Бога та його мудрих слуг благали ми, аби вас сюди скликали. Не задля того прибули ми сюди, аби справедливого суду Божого домагатися, а заради того, аби пом’якшив Господь затверділі серця ваші й аби відкрилися їм Божі закони…

Такою є вся його промова — пишномовною та пафосною. Натовп зворушений. Єнта бачить, як слухачі час від часу прикладають до очей хустинки, і розуміє цю емоцію. Бо й справді, ці контрталмудисти біля стіни здаються якимись вбогими й беззахисними супроти рабинів, вбраних у довгі шуби й хутряні шапки, хоч надворі літо. Здаються дітьми, що їх вигнали з власного дому, заблуканими вівцями, бездомними волоцюгами, змученими й худими, що стукають у двері. Ніби й євреї, але переслідувані своїми ж братами, прокляті, нічиї. І в цій юдолі печалі їхні темні душі, наче паростки, що проросли в підземеллі, несамохіть шукають світла, пнуться до нього — бідненькі. Як же їх не прийняти в лоно християнства — католицьке, широке, гостинне?

Вони здаються статечними й розважливими: Єрухім з Озерян, Єгуда з Надвірної, знаний як Криса, Моше Давидович із Підгайців. Вони говоритимуть. За ними сидять Гірш із Лянцкоруня, зять Еліші Шора, чоловік Хаї, яка стоїть під стіною, нарешті сам Еліша Шор із Рогатина з синами, серед яких найбільше впадає в очі Шломо зі своїм кучерявим чубом і яскравим плащем. Вбраний по-турецькому Нуссен Аронович зі Львова та Шиля з Лянцкоруня є чимось на кшталт секретаріату. Перед ними лежать стоси паперів і різне письмове приладдя та стоїть каламар. У самому кінці за окремим столиком сидять Нахман з Буська та Молівда — перекладачі. Нахман одягнений на турецький манір, але стримано й скромно. Він худий, невисокий, нервово потирає руки. Молівда пітніє в елегантному темному вбранні.

За ними вирує натовп — кольоровий, спітнілий. То все дружини, сестри, матері й брати, принишклі в тисняві.

З правого боку, на лавах для талмудистів, не так людно. Сидять там кільканадцятеро заможно вбраних достойних літніх рабинів, майже однакових на вигляд. Розрізнити їх можна хіба що за довжиною та пишнотою борід. Але око Єнти впізнає рабина Рапапорта зі Львова, Менделя, сатанівського рабина, Лейбу, рабина з Меджибожа, і Берка, язловецького рабина. Йос Кременецький, рабин із Могилева, сидить на краю лави і похитується із заплющеними очима, неприсутній духом.

Пункт за пунктом починають зачитувати маніфест, видрукуваний спеціально з цієї нагоди. Коли ж починається дискусія щодо першого пункту, посполита публіка розуміє, що не отримає сподіваного. Йдеться про якісь заплутані речі, а слухати рабинів непросто, бо говорять вони через перекладача — це довго, та й перекладач кепський. Лише Рапапорт наважується говорити польською, але звучить це якось несерйозно, у нього смішний єврейський акцент, він наче продає яйця. Це не додає йому авторитету. Присутні починають шарудіти, тихо гомоніти, і не лише звичайна публіка, що стоїть у катедрі, але й панство, що сидить на лавах: перешіптуються, блукають знудженим поглядом по склепінні, звідки на них дивиться Єнта.

Після кількох годин ксьондз Мікульський вирішує перенести решту диспуту на наступний день, аби врешті вирішити, чи прийшов уже Месія, як вірять християни, чи лише має прийти, як твердять євреї.

Про родинне щастя Ашера

Коли Ашер повертається додому, надворі вже темно.

— І що? Був? Показав себе людям? — питає його Ґітля у дверях навмисне байдуже, ніби йдеться про сажотруса, який мав прийти почистити піч. Ашер знає, що цей чоловік досі якимось чином живе в його домі, хоч Ґітля про нього майже не згадує. І річ не лише в дитині, Самуелеві. Яків Франк — неначе кімнатна рослина, що живе на підвіконні в кухні, і Ґітля щодня її поливає. Ашерові здається, що саме так роблять ті, кого покинули. Одного дня ця рослина всохне.

Він зазирає до кімнати, де на вишмульганому килимі грається Самуель. Ґітля вагітна і тому така дратівлива. Не хотіла цієї дитини, але від вагітності вберегтися було непросто. Вона читала десь, що у Франції роблять такі ковпачки з баранячої кишки, що надягаються на прутень, і тоді все сім’я залишається в тому ковпачку, і жінка не вагітніє. Вона й собі хотіла б мати такі ковпачки й роздавати їх усім жінкам на базарі, аби ті давали їх своїм чоловікам і не вагітніли. Все лихо — від того безладного розмноження. Множимося, як хробаки в гнилому м’ясі, — часто каже вона, ходячи домом з уже явно опуклим животом, що виглядає смішно й сумно водночас. Людей забагато, міста смердючі та брудні, бракує чистої води, — повторює Ґітля. Її красиве обличчя викривлює гримаса огиди. А ці жінки, вічно напухлі, вічно вагітні або з грудними немовлятами… Не бідували б так євреї, якби єврейські жінки так часто не вагітніли. Навіщо людям стільки дітей?

Говорячи, Ґітля жестикулює, її густе чорне волосся до плечей рвучко розвіюється. Вдома вона ходить простоволоса. Ашер дивиться на неї закохано. Думає собі: якби з нею чи Самуелем щось трапилося, він помер би.

— Жіноче тіло, — продовжує Ґітля, — віддає свої найкращі субстанції, щоб утворити в собі майбутню людину, а вона, та людина, потім помирає, і виявляється, що все було дарма. Якось немудро то все придумано. Немає в тому розуму — ні практичного, ні якогось іншого.

Позаяк Ашер Рубін кохає Ґітлю, слухає її уважно й намагається зрозуміти. Поступово починає поділяти її погляди. День, коли вона з’явилася в його житті, він зробив великим особистим святом, яке щороку мовчки святкує.

Сідає на канапі, в ногах у нього Самуель бавиться двома сполученими віссю коліщатами, які зробив йому батько. На вже чималому животі Ґітлі лежить книжка — чи не заважка вона? Ашер підходить, бере книжку й кладе її поруч, але Ґітля негайно перекладає назад.

— Бачив я знайомих із Рогатина, — каже Ашер.

— Мабуть, усі постаріли? — питає Ґітля, дивлячись у відчинене вікно.

— Всі були пригнічені. Це все погано закінчиться. Коли ти почнеш нормально виходити з дому?

— Не знаю, — каже Ґітля. — Коли народжу.

— Весь той диспут — не для людей. Вони жонглюють премудрощами. Зачитують із книг цілі сторінки, потім їх тлумачать. Це триває довго, всім нудно. Ніхто нічого не розуміє.

Ґітля відкладає книжку і випрямляє хребет.

— Мені хочеться горіхів, — каже Ґітля, а потім зненацька бере обличчя Ашера обома руками й дивиться йому в очі. — Ашере… — каже вона і не закінчує.

Сьомий пункт диспуту

Сьогодні понеділок, 10 вересня 1759 року, за єврейським календарем — 18-й день місяця елула 5519 року. Люди сходяться поволі, ще стоять під катедрою. Знову буде спекотно. Селяни продають маленькі солодкі сливи-угорки та волоські горіхи. Можна також купити чвертки кавуна, що лежать на великих листках.

Учасники диспуту входять бічними дверима і займають свої місця. Сьогодні людей більше: контрталмудисти прийшли чималим гуртом, оточивши, наче бджоли матку, свого Франка, який з’явився власною персоною. Прибули й рабини з довколишніх містечок, а також видатні єврейські вчені, та й сам Рапапорт, згорблений, у своєму вічному довгому плащі, в якому йому, мабуть, буде гаряче. Тим часом до катедри впускають глядачів із квитками, місця всередині стає все менше. Спізнюхам доведеться стояти у притворі, де мало що чути.

О другій годині отець адміністратор Мікульський відкриває зібрання і закликає контрталмудистів навести докази сьомої тези. Він нервує, розкладає перед собою папери. Помітно, як тремтять його руки. Ксьондз кидає оком на заготовлений текст і починає промову; спершу говорить важко, затинається, повторюється, але згодом набирає темпу й розмаху:

— Жадання християнської крові серед талмудистів не лише в Польському Королівстві, але й у чужих краях є річчю явною, чимало-бо історій і в інших землях, і тут, у Польщі та Литві, трапилося. Чували ми не раз, що талмудисти невинну кров християнську жорстоко пролили і за сей вчинок безбожний смертю були скарані. Втім, завжди се заперечували, бажаючи перед світом очиститися, і твердили, буцімто звинувачення сі безпідставні.

Голос у нього ламається від хвилювання, він робить ковток води і продовжує:

— Однак ми Бога, що має прийти у славі судити живих і мертвих, беремо за свідка і стверджуємо, що не через гнів чи помсту, а з любові до віри святої та правди вчинки сих талмудистів нині маємо намір розважити й світові про них розповісти.

Натовпом пробігає гамір. Криса повторює те саме гебрайською, і тепер уже обурюється гурт рабинів. Один із них, здається, рабин із Сатанова, встає і починає погрожувати опонентам, але його стримують і заспокоюють.

Тепер говорить Криса, а Молівда читає те саме з аркуша, перекладає і тлумачить. Хоч текст усе одно лишається не надто зрозумілим:

— Книга Талмуду, звана Орах Гаїм Меґіне Ерец, себто «Стежка живих, оборона землі», автором якої є рабин Давид, каже: «Міцве лахзеур ахер яїн удим зейхер лейдам», що означає: «Звели, (ребе), аби було вино червоне, нагадування про кров». Далі той самий автор додає: «Од реймез леудим зейхер лейдам шеохою паре шойхет бенай Ісруель», себто: «Ще моргаю тобі, чому нагадування про кров: бо фараон різав дітей ізраелітів». А ще далі є речення: «Вайгуїдне німнеу мілаїках яїн удим міпней елілойс шейкурим», тобто: «Тепер покинули ми вживати червоне вино, бо ж фальшивими є напасті».

Знову встає рабин із Сатанова й каже щось гучним голосом, але ніхто його не перекладає, тож люди й не слухають. Його зацитькує ксьондз Мікульський:

— Буде ще час для оборони. Зараз належить вислухати аргументи іншої сторони.

Тепер Криса, якого перекладає Молівда, заплутано доводить, що Талмуд домагається крові християн, адже слова «яїн удим» рабини перекладають як «червоне вино», тоді як у Талмуді цими літерами (алеф, далет, вов, мем) записується як слово «удим», тобто «червоний», так і слово «едим» — «християнин». Ці два слова відрізняються тільки крапками під першою літерою алеф, які називають сиґел і кумец. Через те це слово іноді читають як «удим», іноді — як «едим».

— Але треба знати, — продовжує Криса, а Молівда прекрасно перекладає, — що книга Орах Гаїм Меґіне Ерец, яка закликає рабинів дбати про червоне вино на Пасху, містить ці два слова без жодних крапок, що створює двозначність. Цим користуються рабини, щоб тлумачити їх людям як «яїн удим», тобто «червоне вино», а собі розуміти як «яїн едим», себто «християнська кров».

— Це така алегорія вина, — перекладає Молівда. Зрештою, невідомо, чи перекладає, чи додає від себе. Він не відводить очей від паперу, кудись зникли його красномовність і харизма.

— Що ви робите? — гукає хтось із натовпу польською і повторює гебрайською: — Що ви робите?!

Криса далі доводить, що те буцімто «червоне вино» і є «нагадуванням про кров».

— Хай скажуть нам талмудисти, про яку кров це нагадування?! — вигукує Криса і тицяє пальцем у рабинів, що сидять навпроти. — І що це за «м о р г а н н я». Навіщо те моргання? — гримить він, його обличчя червоніє.

У костелі тихо як у домовині. Криса набирає в легені повітря й каже задоволено:

— Вочевидь, ішлося про те, щоб таємницю знали лише рабини, а люд аби думав, що йдеться лише про вино.

Тепер, підштовхуваний товаришами, встає Моше з Підгайців. Його руки тремтять:

— На свята великодні, себто Пасху, придумано талмудичну церемонію, яку мають здійснювати всі. Першого святкового вечора на стіл ставлять келих вина, в яке кожен присутній вмочає мізинець правої руки, після чого струшує краплі на підлогу і згадує десять кар єгипетських: 1) «дам» (кров), 2) «цефардая» (жаби), 3) «кінім» (воші), 4) «уроїв» (мухи), 5) «дийвер» (повітря), 6) «шехін» (короста), 7) «бурод» (град), 8) «арби» (сарана), 9) «хойшех» (темрява), 10) «бейхорос» (смерть первістків). Ця церемонія описана в книзі, автор якої, рабин Юда, ці десять кар означує трьома гебрайськими словами: «дейцах», «ейдаш», «беяхав». Ці слова складені з початкових літер назв усіх кар. Простолюдові рабини пояснюють, що ті десять літер — то лише десять кар. Але ми в цих словах виявили таємницю, яку вони, — Моше знову вказує пальцем на рабинів, — приховують. Ми ж побачили, що варто під ці перші літери підставити інші слова, й отримуємо щось зовсім інакше: «Дам церухін кілуні ал дийрех шиюсі беойсой іш хахумим бийрушулаїм», що означає: «Крові потребують усі, як робили це з отим мудрим чоловіком у Єрусалимі».

Настає тиша, всі перезираються. Зрозуміло одне: нічого з цього зрозуміти неможливо. Чутно шепіт, коментарі півголосом, кроки тих, що виходять, бо найнетерплячішим і найбільш розчарованим усе це вже набридло. Надворі, попри спеку, якось свіжіше, ніж у костелі. Незворушний Моше продовжує:

— Ще скажу вам, що в книзі Орах Гаїм у пункті 460-му про випікання маци на першу ніч Пасхи написано: «Аїн люшоїн мацес міцве ваїлое оїсін оїсо ал ідей акім ваїлое ал ідей хейреш шойте вейкутен», що означає: «Не годиться ані місити ту мацу, що на міцву, ані пекти її при чужому, глухому, дурному а чи малому». В інші ж дні можна місити тісто в присутності будь-кого. Хай же нам скажуть талмудисти, чому тієї першої маци не можна місити при чужому, глухому, дурному й малому? Знаємо, яку вони дадуть відповідь! Щоб не скиснуло тісто. А чого ж би воно мало скиснути? Вони скажуть: ті люди могли б його зурочити. Дурниці! Річ у тім, що до маци на Пасху додають християнську кров, і при змішуванні не має бути свідків.

Моше заспокоюється. Останні слова він уже майже кричав. Язловецький рабин хапається за голову й починає розхитуватися. Пінкас спочатку вовтузиться, слухаючи промову Моше, а потім кров ударяє йому в голову, він встає, проштовхується наперед, хоч його хапають за поли й рукави плаща.

— Моше, що ти робиш? Ти ж гидиш у власне гніздо! Моше, ми ж знайомі, вчилися в одній єшиві. Моше, отямся!

Але до Пінкаса вже прямує сторожа з гарнізону з войовничими виразами облич, і той відступає. Моше ж поводиться так, ніби нічого не помічає. Продовжує:

— І ще третій пункт. Давній закон забороняє євреям вживати кров як тварин, так і птахів. Але книга Рамбам, частина друга, розділ шостий, каже: «Дам гоудим айн хаювин улов». Це означає, що всіляка кров нам заказана, хіба що то кров людська. А ще в книзі Масегет Кетубот, частина 60-та, мовиться: «Кров тих, що ходять на двох ногах, є чистою». То хай вони нам скажуть, чия то кров є чистою? Адже не птахів? Таких прикладів сила-силенна: всі вони туманні, але слугують прикриттям для справжніх намірів. Ми відкрили правду. Про решту промовляють убивства невинних дітей.

Коли Моше закінчує, у катедрі зчиняється рейвах. А оскільки день уже хилиться до вечора, Мікульський завершує зібрання і велить рабинам приготувати відповідь за три дні. Усіх присутніх закликає до спокою. З’являється сторожа, але всі розходяться доволі спокійно. Невідомо лише, коли і як із катедри виходять рабини.

Таємний знак пальцем, таємний знак оком

Дня 13 вересня 1759 року, за єврейським календарем — 21-го дня місяця елула 5519 року, перед не меншим натовпом встає львівський рабин Хаїм Коген Рапапорт і промовляє від імені своїх одновірців, називаючи звинувачення актом гніву та помсти і просто злісними нападками. Усі ж аргументи вважає безпідставними і такими, що суперечать законам природи.

Довгожданий дощ нарешті проливається на дах собору важкими краплями.

Рапапорт говорить польською, повільно, старанно, ніби вивчив усе напам’ять. Покликається на Святе Письмо та уявлення про євреїв, описані Гуґо Ґроцієм і християнськими вченими. Низьким спокійним голосом запевняє, що Талмуд не містить нічого супроти християн, завершує ж красномовним звертанням до ласки й заступництва адміністратора ксьондза Мікульського і просить його мудро зважити на те, що закиди контрталмудистів керовані злими намірами.

Тепер його секретар подає йому стос паперів, і рабин Рапапорт починає читати гебрайською. Через кожні кілька речень Бяловольський читає переклад польською. Щодо питання червоного вина: Талмуд наказує євреям пити на Пасху чотири порції червоного вина, а оскільки червоне у Святому Письмі вважається найкращим, його й треба вживати. Якщо ж кращим виявляється біле, можна й білого. Робиться це в пам’ять про кров ізраїльських дітей, яку пролив фараон. Хоч у Святому Письмі про це явно не написано, воно є в традиції. Те вино — також і кров ягняти, зарізаного на Великдень у Єгипті. Якщо двері дому були нею позначені, ангел, що убивав первістків, оминав доми ізраелітів. Слова ж «м о р г а т и» в Талмуді нема взагалі — видно, кепсько контрталмудисти гебрайську вчили. Таким же хибним є і тлумачення слів «едом» та «едим». Адже «едим» означає не християнина, а єгиптянина.

Твердження, ніби три слова — «дейцах», «ейдаш», «бей-ахав», складені з початкових літер десяти кар, — означають те, про що кажуть контрталмудисти, — нісенітниця. Адже ці слова придумали лише для кращого запам’ятовування десяти кар, а не на позначення християнської крові. Це називається «мнемотехніка» — наука запам’ятовування.

Мацу, спечену на Пасху, і справді стережуть, аби та випадково не скисла, бо Святе Письмо забороняє споживати скислий хліб. Книга Орах Гаїм забороняє не пекти її при чужому, глухому, дурному й малому, а щоб замішував і пік її чужий, глухий, дурний чи малий. Тож контрталмудисти знову наплутали, коли стверджували, що то все — через християнську кров. Що ж до закиду, буцімто книга Рамбам «дозволяє вживати людську кров», то все якраз навпаки, і контрталмудистам точно не зашкодив би урок гебрайської.

І знов на катедру опускається темрява, що її розсіюють лише маленькі пломені свічок. Отець Мікульський перериває диспут і відтерміновує слухання, на яких має прозвучати вирок.

Катажина Коссаковська пише до єпископа Каєтана Солтика

Про клопоти ксьондза Хмельовського

Рік комети для ксьондза Хмельовського — то рік проблем. Він гадав, що на старість сховається у своїй плебанії серед мальв і жерухи (вона допомагає йому від болю в суглобах), а тут весь час якась ворохобня, галас. Тепер ще й той втікач, якого недолюблює Рошко. Ксьондз тримає в себе втікача зі страшним обличчям і не видає його владі. Хоч мав би. Це добрий чоловік, м’якої вдачі й такий нещасний, що сам його вигляд крає ксьондзові серце і змушує замислитися про Боже милосердя та ласку. Рошко ж на того втікача завзявся, і ксьондз боїться, щоб він комусь не доніс. Видно, що Рошко відчуває суперництво, тож Хмельовський мусив до нього стати м’якшим і докинути гріш до платні. Але той все одно ходить насупившись. А тепер, коли він поїхав на кілька днів до Львова, побоюється, щоб вони там, чого доброго, не побилися. Але про це він у листі до пані Дружбацької не згадує, хоч вона, може, й порадила б щось мудре. Ті листи його вельми тішать, бо здається йому, що його хтось нарешті слухає, до того ж у справах людських, а не вчених. Буває, що він складає їх подумки цілими днями. Як ось зараз, коли сидить ще сонний на ранковій службі в бернардинів. Замість молитися, думає про те, як і що написати. Може, так:

Прибув він до Львова якраз у розпал диспуту: єпископ зайнятий, ціле місто на вухах, нікому нема діла до справи отця Бенедикта. Тож зупинився у бернардинів, ходить на всі слухання, робить нотатки і потроху все переказує пані Дружбацькій.

Про Пінкаса, який не знає, у чому його гріх

Він же тримався всіх заповідей, був милосердний, молився більше за інших. А чим завинив ребе Рапапорт — чоловік, що є втіленням доброти? А всі ті подільські євреї, яких спіткало таке лихо в особі тих відступників?

Посивілий, хоч і не старий, сидить він за столом у розхристаній сорочці, згорбившись. Не може читати, хоч і хотів би сховатися між рядками літер, які викликають такі знайомі образи. Цього разу не виходить: вони ніби вислизають Пінкасові з рук.

Входить його дружина зі свічкою, вже готова до сну. На ній довга сорочка, голова пов’язана білою хусткою, дивиться на нього стривожено, а потім сідає поруч і притуляється щокою до його плеча. Пінкас відчуває її ніжне, вразливе тіло й починає плакати.

Поки у Львові ці безбожники, рабини звеліли залишатися вдома, затулити вікна фіранками, позачиняти віконниці. А якщо вже доводиться вийти, слід уникати їхніх поглядів. Не можна допустити, аби Франк, той байстрюк, зустрівся очима з правдивим євреєм. Тому дивитися треба вниз, де бруківка, канава — щоб зір випадково не ковзнув угору, до демонічних облич цих грішників.

Наступного дня Пінкас вирушає до Варшави, до нунція. Він має відвезти останні документи. Цей диспут збурює людські уми, закликає до ненависті, під’юджує до злочинств. Сьомий пункт звинувачує євреїв у використанні християнської крові, а вони ж від самого папи отримали лист, який стверджує, що всі ті закиди — нісенітниця. Секта того Франка здійснює якісь таємничі ритуали, в яких легко буде звинуватити всіх євреїв. Рабин Рапапорт мав рацію, кажучи: «Вони більше не євреї, тож щодо них наші правила не чинні. Вони — як та наволоч, юрба байстрюків, що приєдналася до дітей Мойсеєвих, коли останні тікали з Єгипту: всі ті покручі й блудниці, пройдисвіти і злодії, підозрілі типи й божевільні. Вони — саме такі».

У Константинові, де мають зібратися всі рабини землі польської, Рапапорт переконуватиме, що немає іншого способу спекатися тих безбожників, крім як спонукати їх охреститися, тобто самим спричинитися до того, аби ці пси прийняли хрещення. На цю справу вже збирають гроші, всі важелі задіяні, аби її пришвидшити. Пінкас, воюючи з кіптявою свічкою, звіряє суми, записані в таблицю, схожу на записи в бухгалтерських гросбухах. Ліворуч — прізвище, ім’я та посада, справа — сума пожертви.

Зненацька чути гупання у двері, і Пінкас блідне. Почалося, — думає він. Поглядом велить дружині зачинитися в спальні. Один із близнюків починає плакати. Пінкас наближається до дверей і наслухує, його серце ледь не вистрибує з грудей, у роті сухо. З другого боку чути дряпання нігтями, а потім голос:

— Відчини, дядьку.

— Хто це? — питає Пінкас пошепки.

Голос відповідає:

— Це я, Янкель.

— Який Янкель?

— Ну, Янкель, син Натана з Глинної. Небіж твій.

— Ти сам?

— Сам.

Пінкас повільно відчиняє двері, крізь вузьку шпарину протискується молодий чоловік. Пінкас дивиться на нього недовірливо, а потім з полегшенням обіймає. Янкель високий, кремезний, гарної статури, дядько ледве сягає йому до плечей. Обіймає його за пояс і стоїть так доволі довго, аж Янкель прокашлюється від незручності.

— Я бачив Ґітлю, — каже він.

Пінкас відпускає його і відступає на крок.

— Сьогодні вранці, — продовжує Янкель. — Вона допомагала тому медикові, коли він лікував хворих на Галицькому передмісті.

Пінкас хапається за серце.

— Тут? У Львові?

— А де ж іще?

Пінкас веде небожа до кухні й садить за стіл. Наливає йому горілки і сам випиває чарку. Не звиклий до міцних напоїв, здригається від огиди. Звідкись виймає сир. Янкель розповідає: всі ті прибульці живуть на вулиці, з ними маленькі діти, хворіють. Той Ашер, єврейський медик із Рогатина, їх лікує. Мабуть, йому це оплачує міська влада.

У Янкеля великі гарні очі небаченого кольору, який нагадує барву морської хвилі. Всміхається до стривоженого дядька. Крізь відхилені двері зазирає дружина Пінкаса в нічній сорочці.

— І знай, дядьку, — каже Янкель з повним ротом. — У Ґітлі є дитина.

Про людську повінь, яка заливає вулиці Львова

Вози такі завантажені, що доводиться з них злазити, щоб видряпатися на навіть найменший горбок. Ноги збивають пилюку, бо вересень цього року гарячий і сухий, трави вздовж доріг поруділи на сонці. Проте переважно люди йдуть пішки, що кілька миль зупиняючись відпочити в затінку горіхів. Під час відпочинку діти й дорослі шукають серед опалого листя їхні плоди, завбільшки з половину долоні.

На перехрестях, як ось це, паломники з різних країв вітають одне одного. Більшість із них — злидарі, дрібні торговці й ремісники, які власними руками годують родини: тчуть, лагодять, гострять і латають. Чоловіки хиляться під вагою інструментів, що їх від ранку до вечора двигають на плечах. Вони, обдерті, запилюжені й змучені, обмінюються новинами і пригощають одне одного простою їжею. Досить шматка хліба і ковтка води, щоб дожити до великої події. Якщо дивитися на все саме так, то людині мало що потрібне для життя. Навіть їсти щодня не мусить. Навіщо ті гребені, стрічки, глиняні дзбани, гострі ножі, якщо от-от зміниться світ? Все буде інакшим, хоч невідомо, яким саме. Про це вони й розмовляють.

На возах — жінки й діти. До підвод прив’язано колиски, які під час відпочинку підвішують на гілки дерев і з полегшенням кладуть туди немовля, бо руки вже терпнуть від тягаря. Старші діти, босі й замурзані, аж умлілі від спеки, дрімають на спідницях матерів чи на обтягнутих брудним полотном сінниках.

У деяких селах до них виходять інші євреї й плюють їм під ноги, а діти всіх національностей — поляки, русини та євреї — кричать їм услід: «Цяпцюхи! Цяпцюхи! Трійця! Трійця!»

Вечорами вони навіть не просяться на нічліг, а лягають біля води, край верболозів, під якимось розігрітим упродовж дня муром. Жінки вішають колиски, пелюшки, розводять багаття, а чоловіки вирушають до сіл по якийсь харч, збирають дорогою опалі яблука й сливи, що аж бубнявіють від сонця і ваблять своїми розгнузданими солодкими тілами ос і ґедзів.

Єнта бачить, як у сні над ними розчахується небо, і спиться їм навдивовижу легко, і все — якесь наче святе, святкове, свіжо вимите й випрасуване. І йти слід прямо та обережно. Може, той, хто на них дивиться, нарешті прокинеться після тисячолітнього сну? А під Божим поглядом усе стає дивним і сповненим значень. Скажімо, діти знаходять металевий хрестик, так глибоко врослий у кору дерева, що вийняти його неможливо. Хмари набувають незвичайних форм: здається, то якісь біблійні тварини, може, леви, яких ніхто ніде не бачив, тож і невідомо, як вони виглядають. Або з’являється хмара, схожа на рибину, яка проковтнула Йону, і пливе собі понад обрієм. А у хмарині поруч хтось добачив самого Йону, кривого, як недогризок. Іноді на небі з’являється Ноїв ковчег. Велетенський, він суне небесною твердю, і на ньому порається Ной, годуючи своїх тварин упродовж ста п’ятдесяти днів. А отам, на даху ковчега, дивіться, хто це? Це ж непрошений гість, велетень Оґ, який під час потопу в останню мить учепився за ковчег.

Вони кажуть: ми не помремо. Хрещення врятує нас від смерті. Але як це відбуватиметься? Ми не постаріємо? Зупинимося в якомусь віці й отак житимемо вічно? Кажуть, ніби всі ми будемо тридцятилітніми. Старих це тішить, молодих лякає. А це ж найкращий вік, у якому рівною мірою здоров’я, мудрість і досвід гармонійно сплетені. І як це — не помирати? Це означає мати досить часу на все, накопичити купу грошей, збудувати дім, трохи помандрувати (бо як же можна вічність перебувати в одному місці)?

Досі все у світі було недосконалим, бракувало то одного, то іншого. А чому воно так? Чи не могло б бути всього вдосталь — і їжі, і дахів над головою, і краси? Кому було б від цього погано? Чому світ такий? Немає нічого стабільного під сонцем, все тече, навіть не встигаєш роздивитися. І чому не даровано нам більше часу, щоб порозглядати все та обміркувати?

Але тільки-но ми станемо гідними дару бути наново народженими, Добрий Істинний Бог дасть нам нову душу — повну, завершену. Людина буде такою ж вічною, як і Бог.

Майорковичі

А це — Сроль Майоркович і його дружина Бейля. Бейля сидить на возі й тримає на колінах свою наймолодшу доньку Симу. Бейля дрімає, час від часу її голова схиляється на груди. Мабуть, вона хвора. На її худих щоках грає нездоровий рум’янець, вона кашляє. Сиві пасма волосся вибиваються з-під лляної хустини невизначеного кольору, яка торочиться по краях. Старші дівчатка йдуть разом з батьком поруч із возом. Елії — сім років, вона така ж худенька, як її мати, її заплетене в коси темне волосся перев’язане шмате, вузликом; вона йде босоніж. Поряд крокує висока тринадцятилітня Фрейна. Колись вона стане красивою жінкою, у неї світле кучеряве волосся і чорні очі. Фрейна тримає за руку свою молодшу сестру Масю, яка кульгає на одну ногу — такою народилася, з кривим стегном. Може, тому й не виросла. Мася темна, наче закіптюжена — здається, ніби на неї осів увесь дим їхньої вбогої хатки в Буську. Вона рідко виходить з дому, соромиться свого каліцтва. Але, кажуть люди, з-поміж усіх сестер вона найрозумніша. Не хоче спати з сестрами в одному ліжку і щовечора стелить собі скромну постіль на підлозі — маленький матрац, набитий сіном. Накривається рядном, що його батько у кращі часи виткав із якихось ганчірок.

Сроль веде за руку одинадцятилітню Міріам, свою улюбленицю, щебетуху. Її рот не закривається, але говорить вона розумно. Батько щиро шкодує, що вона не народилася хлопчиком — тоді, мабуть, стала б рабином.

За ними йде найстарша, Естера. Вона, невисока, міцна, затята, з тонким миловидим обличчям, уже перейняла обов’язки матері. Була заручена з хлопцем з Озерян, і батько вже заплатив майбутньому нареченому посаг, важко накопичений за роки бідування. Але хлопець помер від тифу чотири роки тому, а його батько посагу так і не віддав. Тепер Сроль судиться. Тривожиться за Естеру, бо хто її нині візьме — таку вбогу, без грошей? Сролеві сорок два роки, але виглядає він як дід: потемніле зморшкувате обличчя, розкуйовджена борода, темні запалі очі, в яких вічно гніздиться якась тінь. Мабуть, єврейському Богові він чимось не вгодив, інакше чому Він йому посилає самих доньок? За які гріхи в нього стільки дівчат? Може, він спокутує якусь давню провину предків? Він переконаний, що то — якийсь неправильний Бог. Є інший, правдивіший і кращий, не схожий на того економа й орендаря. До того іншого можна молитися через Барухію, співаючи пісні або вірячи в Якова.

Вони жили в Іваному з квітня. Якби не добрі люди там, то, певно, померли б від голоду. Іване врятувало їм життя і здоров’я, Бейля тепер почувається краще і вже не кашляє так, як раніше. Сроль вірить, що після хрещення їм буде так само добре, як християнам. Вони отримають шматок землі, Бейля облаштує грядки, а він, Сроль, ткатиме килими, бо це він добре уміє. На старість, коли видасть доньок заміж, ті візьмуть їх до себе. Більше мрій у нього нема.

Нахман і його одіж із добродійств

Поки Нахман виголошує промову в катедрі, його молоденька дружина Вайґеле в Іваному народжує доньку. Дитина велика, здорова, і Нахман полегшено видихає. У нього вже є син від першого шлюбу, Арон, який живе з Леєю в Буську. Лея досі не вийшла заміж. Кажуть, що душа її блукає в пітьмі, а серце гризе тривога. Тож у Нахмана — двоє дітей, можна сказати, що в певному сенсі він виконав свій обов’язок. Народження доньки він сприймає як знак Божого благословення: вони на істинному шляху. Відтепер він не мусить мати нічого спільного з жінками.

Але того вечора, коли вони виходять із катедри після обговорення сьомого пункту диспуту, Нахман втрачає запал, який сповнював його останніми днями. Навіть не запал, а затятість у надії. Радісну впертість. Піднесення купця чи гравця, який поставив на карту все своє майно, аби отримати багатство. Нахман під час диспуту був у якійсь ейфорії, дуже спітнів і тепер відчуває від себе щурячий запах, неначе з кимось бився. Йому хотілося б залишитися наодинці, але вони йдуть гуртом. Яків зупинився в будинку Лабенцького — вони прямують саме туди. Замовляють багато горілки, а до неї сушену рибу на закуску. Тому того вечора Нахман записує лише кілька речень:

Потім, як завжди, гучно й пафосно до нього входить Яків і забирає до себе. Вони бенкетуватимуть.

Коли починається хрещення, Нахман велить послати по Вайґеле та донечку. Він їх чекає біля міської брами, зазирає в кожну підводу, що проїжджає шляхом, аж доки їх не зустрічає: разом із Вайґеле їдуть її мати та сестра. Дитина лежить у кошику, накрита тоненькою пелюшкою. Нахман швидко знімає її з обличчя немовляти — боїться, аби не задихнулося. У дівчинки — маленьке зморщене личко, затиснуті крихітні кулачки завбільшки з горіхи. Вайґеле, рум’яна й повна молока, дивиться на чоловіка з тріумфом. Такою він її ще не бачив.

Молода мати навіть не помічає, в якій розкішній кімнаті живе Нахман. На різьблених спинках ліжка розвішує пелюшки. Вони сплять у великому ложі, поклавши дитину посередині, і Нахман відчуває, що відтепер усе буде добре. Стався якийсь злам. Навіть сьомий пункт не був зайвий.

Він каже до Вайґеле:

— Твоє ім’я — Софія.

Для дитини вибирають ім’я Ребека, Рифка. Так звали матір біблійного Якова. Це буде її таємне колишнє ім’я. А при хрещенні їй дадуть ім’я Аґнєшка. Нахман записує Вайґеле на католицькі науки разом з іншими жінками, але вона така зайнята дитиною, що нічим іншим і не цікавиться. Ледь навчилася хреститися.

Рахунки ксьондза Мікульського та ярмарок християнських імен

Клопоти з прибульцями, що отаборилися на вулицях Львова, впали на плечі отця Мікульського. Щотижня він витрачає на них тридцять п’ять дукатів. Добре, що всім його двором та справами, пов’язаними з неофітами (так він їх називає, уникаючи слова «вихрести»), керує твердою рукою його племінниця, жінка лише трохи від нього молодша, кмітлива й метка. На базарі її вже всі знають. Коли вона замовляє свіжі продукти, ніхто не сміє з нею торгуватися. Місто, зі свого боку, робить, що може, та й самі люди не стоять осторонь. Селяни діляться тим, що росте в них на городах. Ось селянин у чотиригранній шапці з пером і брунатній бурці привіз цілу хуру молодих зелених яблук і сипле їх просто у фартухи жінкам і в шапки чоловікам. Хтось притягнув віз кавунів і кілька кошиків огірків. Жіночі монастирі приймають у себе жінок та їхніх доньок, пропонують їм їжу й дах над головою. Черницям це додало силу роботи. Але є й такі, що плюють на єврейок. Чоловічі ордени годують по кілька десятків чоловіків. Найчастіше роздають гороховий суп і хліб.

Перед самим хрещенням у Львові утворюється щось на кшталт ярмарку християнських імен. Найвищу вартість має ім’я Маріанна. Це ім’я — на честь Марії Анни Брюль, дружини першого королівського міністра, який щедро підтримує контрталмудистів. Але кажуть, що це ще й дуже хитре ім’я: у ньому є і Марія, мати Христа, і Анна, його бабуся. Крім того, воно гарно звучить, як дитяча лічилка: Маріанна, Маріанна… Тому багато дівчат і молодих жінок хочуть стати Маріаннами.

Доньки Сроля Майорковича з Буська вже поділили між собою імена. Сима стала Вікторією, Елія — Саломеєю, Фрейна — Розою, Мася — Теклею, а Міріам — Марією. Найдовше вибирає собі ім’я Естера і врешті-решт бере перше-ліпше: вона буде Тересою.

Ось так виникають наче дві версії однієї людини: у кожного тепер є двійник з іншим ім’ям. Кожен немовби роздвоївся. Сроль Майоркович, син Майорка та Масі з Королівки, стає Міколаєм Пьотровським, а його дружина Бейля — Барбарою Пьотровською.

Вже відомо, що дехто отримає прізвища своїх хрещених. Моше з Підгайців, який добре знає пані Лабенцьку, та й з її чоловіком мав справи, перейме їхнє прізвище. А позаяк цей жилавий розумний рабин має фантазію і трохи нахабства, а ще найкраще з усіх знається на кабалі, то й розуміє, яку силу мають слова й імена. Він бере собі ім’я невірного Хоми. Зватиметься Томаш Підгаєцький-Лабенцький. Його малолітні сини Давид і Саломон матимуть імена Йосиф-Бонавентура та Казимир-Шимон Лабенцькі.

Але не всі вельможі так щедро діляться своїми прізвищами. Пан Дідушицький, наприклад, не такий схильний розкидатися власним прізвищем, як Лабенцький. Він буде хрещеним старого Гірша, ребе Шабтая з Лянцкоруня, та його дружини, Хаї з Шорів. Хая зовсім посивіла. З-під її чіпця вибиваються побілені сивиною кучері, її бліде обличчя наче посіріло, але вона й досі надзвичайно красива. Чи цей схожий на чаплю пихатий аристократ в англійському фраку, якого тут іще ніхто не бачив, знає, що хрестить пророчицю?

— Візьміть собі щось просте, легке, нащо тобі ламати язика моїм прізвищем? Ось ви руді, — каже він Гіршеві, — то й назвіться Рудніцькими. Хіба погано? А ще ви з Лянцкоруня, то будьте Лянцкоронськими. Звучить як прізвище князя.

Вони трохи вагаються, ким же бути: Рудніцькими чи Лянцкоронськими — але насправді їм байдуже. Старому Гіршеві не пасує ні те, ні інше. Він стоїть у своєму коричневому халаті й хутряній шапці, якої не знімає навіть улітку, довгобородий, з якоюсь тінню на обличчі. Не надто він щасливий.

Високо цінується на цій біржі імен Францішек. Кожен третій чоловік зветься Францішеком. Кажуть, що це — на честь Францішека Жевуського, який погодився бути хрещеним самого Якова Франка і щедро підкинув грошенят. Але це неправда. Справжню причину популярності святого з Ассізі відкрили отці, що здійснювали хрещення, та завжди повний підозр ксьондз Мікульський: це ім’я нагадує їм про Франка, їхнього ватажка.

На Галицькому передмісті — вечір п’ятниці. Надвечірнє сонце обливає помаранчевою барвою дахи будинків і людей, які сидять гуртиками. Їм зненацька стає якось незатишно. Западає дивна незручна тиша. Цей ще пів години тому галасливий натовп, який розсівся довкола вчорашніх багать, серед кошиків та перин, що ними вимощені вбогі плетені вози, серед прив’язаних до підвод кіз, тепер принишк, знерухомів. Дивляться в землю, пальцями перебирають торочки хусток.

Якийсь чоловічий голос починає співати «Шема Ізраель», але інші його відразу зацитькують.

Цариця Шабат проходить понад їхніми головами, навіть не торкаючись їх, і прямує просто до єврейського кварталу на іншому кінці міста.

Про те, що трапляється у Львові з ксьондзом Хмельовським

— Отче, ви мене впізнаєте? — звертається до ксьондза Хмельовського на львівській вулиці якийсь хлопчина.

Ксьондз уважно на нього дивиться: не впізнає, хоч і має неприємне відчуття, що десь він цього хлопця вже бачив. Ох, кепські справи з його пам’яттю. Хто ж це такий? Здається, він уже згадав ім’я, але ця борода, цей єврейський одяг…

— Я перекладав, коли ви, отче, приходили до Шорів кілька років тому.

Ксьондз крутить головою, не пам’ятає.

— Я Грицько. Ну, з Рогатина… — каже хлопчина з легким руським акцентом.

І раптом ксьондз пригадує цього молодого перекладача. Але щось тут не так.

— Як це, сину? — каже він безпорадно й дивиться на його широко всміхнене обличчя. У нього бракує одного зуба спереду, зате ці штани, цей капот… — Матір Божа, а чого це ти по-єврейському вбраний?

Грицько відвертає погляд, дивиться кудись на дахи. Здається, вже шкодує, що заговорив до цього отця. Йому й кортить розповісти все, що в його житті трапилося, і якось лячно.

— Ти далі в Шорів? — розпитує отець декан.

— О, Шор — то великий пан. Учений. А грошей у нього… — Грицько махає рукою так, ніби такі гроші людині годі й уявити. — А що в тому, отче, дивного, що він нам із братом як батько?

— Боже милосердний! Який же ти дурний! — ксьондз злякано роззирається, чи на них, бува, хтось не дивиться. Так, на них дивиться ціле місто. — Чи ти блекоти наївся? Він мав вас, християн, не до себе приймати, а до сиротинця віддати. А якщо це випливе? Мені до того діла не має бути, бо ви — православні, але все одно християни.

— Ага. І до притулку якогось церковного потрапили б! — каже гнівно Грицько й раптом піднімає на ксьондза погляд. — Але ж ви, отче, нікому не скажете, правда? Нащо воно вам? Нам там добре. Брат вчиться читати та писати. І на кухні порається з жінками, бо він такий фейґеле, — хихоче Грицько. Ксьондз піднімає брови, не розуміє.

З натовпу до Грицька виходить дівчина, але, побачивши, що він розмовляє зі священником, злякано відступає. Вона молода, худорлява, з уже помітним вагітним животиком. Єврейка, як не глянь.

— Ісусе Христе… То ти не лише наймит єврейський, а й ловелас? Мати пресвята! Життя такими гріхами занапащати…

Ксьондз не знає, що ще сказати, — так його приголомшило побачене. Меткий хлопець використовує мить його збентеження і продовжує півголосом, мало не ксьондзові на вухо:

— Ми тепер із турками торгуємо, через Дністер до Молдавії та Валахії їздимо. Непогано йде гендель… Найкраще — горілка. Хоч за річкою — край турецький, мусульманський, але багато християн там живуть, горілку хорошу в нас купують. Зрештою, в їхній книзі Аль-Корані написано, що їм не можна пити вина. Вина! А про горілку — нічого, — пояснює Грицько.

— А ти знаєш, що то — смертний гріх? Те, що ти єврей… — нарешті отямлюється ксьондз. І додає тихо, нахилившись до хлопцевого вуха: — Під суд можеш піти, сину.

Грицько всміхається. Ксьондзові та усмішка здається якоюсь дуже дурною.

— Але ж ви, отче, нікому не розкажете? Це як на сповіді.

— Ісусе Христе… — повторює ксьондз. Від тих нервів він відчув аж якесь поколювання у щоки.

— Ви не кажіть нікому. Я у Шорів в Рогатині був завжди, ще від часу потопу. Люди забули, що і як. Нащо про те говорити? А тепер ми все одно до Ісуса і Матінки Божої разом ідемо…

Раптом ксьондз пригадує, звідки й навіщо сюди прибули ті натовпи євреїв, і розуміє, в якій парадоксальній ситуації опинився цей хлопчина з вибитим зубом. Вони ж зараз хрестяться, а він стає тим, ким і був, тобто стоїть на місці. Вони наче самі до нього приходять. Ксьондз намагається це Грицькові якось незграбно пояснити, але той каже таємничо:

— Це не те саме.

І зникає в натовпі.

Невдалий час вибрав отець декан Бенедикт Хмельовський для приїзду до Львова у своїй справі.

Звідусіль сунуть вози, повні євреїв, за ними з вереском біжать християнські діти, а львів’яни стоять уздовж вулиць і з подивом за всім тим спостерігають. Його випадково штовхає якась міщанка і, наче просячи пробачення, намагається поцілувати в руку, але квапиться і не влучає, лише гукає йому через плече: «Хреститимуть євреїв», — наче це має виправдати її неуважність і поспіх.

— Сабсацвіанці, — вигукують поодинокі голоси, але язики заплітаються, намагаючись вимовити це складне слово. Воно мандрує з вуст до вуст, аж доки спрощується, вигладжується. «Сабсасвинянці», — кидає хтось, але цього теж ніхто не підхоплює. Як же це скандувати? Зненацька слово повертається з іншого краю натовпу, гладеньке, ніби камінь, яким роками гралася вода. «Шабласвинки, шабласвинки», — вигукує протилежний бік вулиці, але на цьому вже чути: «Цяпцюхи, цяпцюхи». Люди, які йдуть крізь цей коридор прізвиськ (бо ці слова звучать як образливі прізвиська), здається, чують, але не розуміють. Може, не впізнають себе в цьому польському галасі.

Ксьондз не може забути про Грицька, і його бездонна пам’ять, яка тримає у собі все, що він коли-небудь бачив чи чув, повертається в давні часи, коли ще на початку століття Радзивілл (здається, Кароль) видав указ, який забороняв євреям брати на службу християн. А ще були раз і назавжди заборонені всілякі змішані шлюби. Двічі, в 1716-му чи 1717-му (ксьондз тоді був послушником у єзуїтів), траплялися великі скандали, коли дві християнки перейшли в юдейську віру і переселилися до єврейських кварталів. Одна з них, удова, була донькою (ксьондз чудово це пам’ятає) якогось попа Охрида з Вітебська, і вона своє навернення боронила завзято й не виявляла жодного жалю. Другою була молоденька дівчина з Лежайська, яка через любов пристала на юдаїзм і пішла слідом за своїм коханим. І коли обох упіймали, старшу спалили на вогнищі, а молодшій відрубали голову. Така доля спіткала нещасних. Ще ксьондз пам’ятає, що їхні чоловіки відбулися значно меншими карами. Обидва отримали по сто ударів батогом, а також оплатили судові витрати й мали пожертвувати костелам віск і лій. Сьогодні за таке на смерть нікого не скарали б, але скандал був би великий. Але, зрештою, кого такий сирота Грицько обходить? Кого він хвилює? І чи не краще було б для його безсмертної душі, якби хтось його виказав? Це погана думка, і ксьондз чимшвидше її відганяє. Все ж рахунок плюсовий: один перейшов до євреїв, а невдовзі сотні, а може, тисячі перейдуть у християнство.

Оскільки до єпископа ксьондз пробитися у своїй справі не може, вирішує скористатися нагодою, щоб видрукувати у Львові трохи своїх оповідок. Він має намір розсилати їх друзям, зокрема єпископові Залуському, а ще — пані Дружбацькій на добру згадку. Зібрав усі найцікавіші історії і трохи віршиків, серед яких — один спеціально для неї. Він соромиться йти до єзуїтів, де кілька років тому друкували його «Нові Атени», тому знайшов невеличку друкарню Ґольчевського. Тепер стоїть перед її скромною вітринкою, розглядає виставлені в ній брошури, вдає, ніби читає, і думає, що сказати, коли зайде досередини.

Натовп шукає затінку в брамах, яблуку ніде впасти, надворі спека, тож ксьондз заходить у подвір’я триповерхової кам’яниці з темним фасадом. Перевіряє, чи все добре з торбою, чи на місці документи, які засвідчують його невинуватість. А ще згадує, що сьогодні двадцять п’яте серпня 1759 року — день, коли моляться за Людовика Святого, короля Франції, а позаяк цей король любив спокій, ксьондз вірить, що і його проблема сьогодні розв’яжеться мирно.

Тієї миті з ринку чутно якийсь гамір і наче зітхання натовпу. Ксьондз дрібним кроком, важко дихаючи, виходить на сонце й прямує до площі. Тепер бачить, що так здивувало роззяв: ринком їде карета, запряжена трьома парами коней, і кожна пара іншої масті; поруч із каретою — дванадцять вершників у багатих турецьких строях. Карета об’їжджає площу і звертає на Галицьке передмістя, де отаборилися євреї зі своїми возами. Там ксьондз помічає барвистий турецький намет, оточений євреями. І раптом на нього сходить справжнє осяяння щодо справи втікача Яна. Старий Шор ще дещо йому винен за книжки, які він тримав у коморі. Ксьондз квапливо вибирається з рухливого, збудженого натовпу і всміхається до кожного зустрічного.

Під вивіскою друкарні Павела Юзефа Ґольчевського, привілейованого друкаря Його Величності короля

Вірменських міщанок від польок у Львові можна відрізнити за розмірами чіпця. Дружини купців-вірмен носять чіпці величезні, обличчя обрамлене зеленими бганками, над чолом — стрічка. Польки ж надівають чіпці білі, накрохмалені й дещо менші, зате увагу притягує комір, точніше, жабо, доповнене двома-трьома разками намиста.

Катажина Деймова, поштмейстерка, дружина начальника королівської пошти у Львові, теж носить польський чепець і жабо. Але без намиста, бо в жалобі. Йде, як завжди, рішучим кроком через Галицьке передмістя й не може надивуватися натовпові. Всі одягнені в темне, чужі, шепочуться по-своєму — євреї. Жінки з дітьми на руках, худі чоловіки, які про щось жваво сперечаються в невеликих групках. Усіх пече немилосердне сонце. Якщо десь лишився клаптик незайнятої землі, вони сідають просто на траву і їдять. Міщани носять буханці хліба, солоні огірки та кавалки сиру. Над усім цим літають мухи, нахабні, серпневі, вони лізуть просто в очі, обсідають їжу. Якісь хлопці несуть два кошики великих горіхів.

Деймова дивиться на все те неприязно — рівно доти, доки її служниця Марта не повідомляє, що то євреї, які приїхали охреститися. І тоді з її носа наче спадають якісь окуляри, хоча вона їх ніколи не носила. Її охоплює розчулення: Матір Божа! Приїхали охреститися! Правду кажуть, що наближається кінець світу. Тепер вже й найбільші вороги Ісуса Христа хреститимуться. Минула їхня впертість. Тепер і вони збагнули, що немає спасіння поза святою католицькою Церквою. Наче блудні сини, вони приходять до нас. Дарма що вони наразі виглядають інакше, дивно, у цих капотах, із бородами по пояс, — невдовзі вони будуть як ми.

Вона спостерігає за якоюсь родиною: самі дівчатка, мати з немовлям якраз незграбно сходить з воза, візник її підганяє, бо хура має вертатися по інших на передмістя. Падає вузлик, який вона несла на плечах, звідти висипається трохи посірілих ганчірок і разок намиста — дрібного, потемнілого. Жінка збирає все це засоромлено, наче щойно весь світ ненароком побачив щось дуже таємне, інтимне. Деймова проходить повз, і враз до неї підбігає хлопчик шести чи семи років і, дивлячись на неї всміхненими очима, каже, задоволений собою: «Слава Ісусу Христу!» Вона відповідає звично, але водночас урочисто: «Слава навіки-віків, амінь». І тут-таки хапається за серце, на очі їй навертаються сльози. Сідає навпочіпки біля хлопчика, бере його за зап’ястя, а той — всміхнений малий шибеник — дивиться їй просто в очі, повні сліз.

— Як тебе звати?

Малий рішуче відповідає трохи непевною польською:

— Гілелик.

— Гарно.

— А потім я звуся Войцех Маєвський.

Деймова вже не може стримати сліз.

— Хочеш претцель?

— Так. Претцель.

Вона розповідає про це своїй сестрі Ґольчевській у майстерні покійного свояка під красивою кованою вивіскою.

— …малий єврейчик і каже: «Слава Ісусу Христу!» Ти таке бачила?

Деймова знову розклеюється, на очі набігають сльози. Відколи помер чоловік, вона часто плаче, все їй здається нестерпно сумним, їй жаль усього світу. А тепер з-під того жалю виринає гнів, який надто легко переходить у зворушення, і зненацька перед тією нескінченністю страждань цього світу в неї опускаються руки, і хочеться плакати.

Обидві сестри — вдови, але друга краще дає собі раду з самотністю, бо успадкувала від чоловіка маленьку друкарню, де виконує різні замовлення й намагається конкурувати з великою друкарнею єзуїтів. Вона саме розмовляє з якимось отцем, сестру слухає одним вухом.

— Ось, глянь-но! — вона вручає їй надруковану (треба визнати, трохи нерівним шрифтом) відозву, підписану примасом Лубєнським, у якій він закликає шляхту й міщан ставати хрещеними батьками для контрталмудистів.

— Контрталмудисти… — поважно повторює Деймова, а її сестра додає:

— Цяпцюхи.

Ксьондз Хмельовський замовляє друк кільканадцяти сторінок оповідок. Ґольчевська намагається не втручатися, але це вийде дорого, бо він хоче всього кілька примірників, тож — пояснює вона — краще було б зробити більше за майже таку ж ціну. Але ксьондз якийсь нерішучий, не може зважитися, каже, що це лише подарунок з нагоди іменин і що йому не треба так багато цих папірців. Зрештою, вони все одно адресовані одній людині.

— То чому б вам, отче, не переписати це від руки? Можливо, якимось амарантовим чи золотим чорнилом?

Але ксьондз каже, що лише друк додає належної статечності кожному слову.

— Слово, писане від руки, — то наче б у р м о т і н н я. Друк же говорить гучно і виразно, — пояснює ксьондз.

Ґольчевська залишає ксьондза з його ваганнями й повертається до сестри.

Мабуть, на всьому Поділлі немає двох таких різних сестер. Деймова — висока і повна, у неї світла шкіра й блакитні очі. Ґольчевська — маленька і темноволоса, посивілі пасма вибиваються з-під чепчика, хоч їй виповнилося лише сорок. Деймова — багатша, тому добротно одягнена, на ній — бганий салоп із багатьма накрохмаленими нижніми спідницями. На той салоп пішло тридцять ліктів чорного шовку. Поверх салопу — легка полотняна юпка, теж чорна, вона вдова як-не-як. На голові — сніжно-білий чепець. Молодша сестра, підперезана фартухом, заляпаним друкарською фарбою, біля неї схожа на служницю. А проте вони розуміють одна одну без слів. Читають відозву примаса і час від часу схвально переглядаються.

У відозві примаса Лубєнського написано, що кожен хрещений має одягти свого хрещеника у відповідний польський стрій, а також зобов’язується утримувати його, доки той не повернеться додому. Сестри знають одна одну так добре і так багато разом пережили, що їм не доводиться дуже довго це обговорювати.

Ксьондз, добряче повагавшись, погоджується на більшу кількість примірників. Додає ще сварливим тоном, що заголовок має бути жирним шрифтом і щоб місця для нього не шкодували. Дата й місце обов’язкові: Leopolis, Augustus 1759.

Про правильні пропорції

Пінкас не витримує і виходить на вулиці міста. Скрадається попід стінами будинків у вузькій смузі тіні й зиркає на карету, яка саме спиняється на ринку. Її відразу оточує натовп людей. Пінкас боїться глянути на її пасажира, а коли врешті наважується, не може відвести від нього очей, ловить кожну деталь, і кожна подробиця, здається, примножує його біль.

Чоловік, який вийшов з карети, — високий, гарної статури — здається ще вищим завдяки турецькій шапці, яку, схоже, неможливо відокремити від його постаті. З-під шапки спливає темне хвилясте волосся, дещо пом’якшуючи виразні, правильні риси обличчя. Погляд у нього якийсь наче нахабний — так здається Пінкасові; дивиться він угору, ледь закотивши очі, наче от-от знепритомніє. Ковзає поглядом по людях, що оточили карету, по головах натовпу. Пінкас бачить рух його виразних, гарно окреслених вуст. Щось говорить до людей, сміється, і тоді зблискують рівні білі зуби. Його обличчя здається молодим, а темна борода неначе приховує якусь ще зухвалішу молодість. Можливо, вона — в ямочках на щоках. Виглядає він владно й дитинно водночас. Тепер Пінкас розуміє, що цей чоловік може подобатися жінкам, зрештою, і чоловікам теж, усім — він красивий, і через це Пінкас ще дужче його ненавидить. Коли Франк випростовується, інші ледь сягають йому до підборіддя. Зеленувато-синій турецький плащ з фіолетовими аплікаціями робить його плечі ще ширшими. Парча виблискує на сонці. Ця людина здається павичем серед курей, рубіном серед простих камінців. Пінкас вражений, приголомшений, він не сподівався, що Франк справить на нього таке враження, і вже зовсім нестерпним йому здається те, що ця людина йому подобається.

Ох, думає Пінкас, він, либонь, геть порожній всередині, якщо стільки золота на себе одягнув. І, певно, дурний, якщо йому подобається така карета, — дарма що його називають Мудрим Яковом. Іноді краса перебуває на службі зла, перетворюється на принаду для очей, аби отуманювати натовп.

Коли Франк іде, люди розступаються, роблячи йому прохід. Затамовують подих. Дехто простягає руки, щоб торкнутися його.

Пінкас намагається згадати, як він собі його уявляв. Не пригадує. Перед його очима кружляють лазурово-фіолетові плями, його млоїть. Він відвертається від цього гордовитого маршу Якова Франка крізь захоплений натовп і спльовує з удаваною огидою. Яків не виходить йому з голови.

Пізно вночі, майже опівночі, коли Пінкаса мучить безсоння, він вирішує для заспокоєння написати рапорт і віднести його до кагалу. Хай долучать його до інших документів. Записане слово залишиться назавжди, а барви, навіть найяскравіші, поблякнуть. Писане слово — святе, кожна літера наприкінці часів повернеться до Бога, ніщо не буде забуте. Що таке образ? Ніщо. Барвиста пустка. Яким би виразним і кольоровим він не був, все це розвіється, як дим.

Ця ідея додає йому сил, і він бачить те, що, на його думку, є справжніми пропорціями. Що таке постава, врода, гучний голос? Лише форма. В яскравому сонячному світлі все це сліпить, а от уночі форми бліднуть і видно приховане.

Він розмашисто пише перші слова: «Я бачив на власні очі…» Намагається бути справедливим, забути про плащ і карету, силкується навіть уявити Якова голим. Тримається цієї картинки. Бачить худі покарлючені ноги, впалі груди, порослі ріденьким волоссям, одне плече вище за друге. Пінкас вмочає перо в чорнило і якусь мить тримає його в повітрі, аж на кінчик набігає небезпечна чорна крапля; тоді він обережно струшує її в каламар і пише:

Пишучи «зуби чорні», Пінкас наче перетинає якусь невидиму межу, але зовсім цього не усвідомлює.

Він знову вмочає перо в чорнило й замислюється (думки з піднятим пером зазвичай закінчуються ляпкою), але за мить енергійно продовжує:

І раптом здалося Пінкасові, що він не людину бачив, а триголову бестію.

Хрещення

Дня 17 вересня 1759 року після урочистої меси хрещення приймає Яків Франк. Його нове ім’я — Йосиф, Юзеф. Хрещення отримує з рук митрополита Львівського Самуеля Ґловінського з Ґловна. Хрещені батьки: приблизно тридцятилітній, елегантний, одягнений по-французькому Францішек Жевуський та Марія Анна Брюль. Яків Франк схиляє голову, і свячена вода стікає по його волоссю, омиває обличчя.

Відразу після Якова приступає Криса, одягнений по-шляхетському, і в цьому новому строї його асиметричне обличчя здається навіть достойним. Тепер він — Бартоломей Валентій Крисінський; його хрещені — львівський уніатський єпископ Шептицький та дружина чернігівського воєводи Мьончинська.

За його спиною стоїть цілий гурт, із якого час від часу виходить хтось один і прямує до вівтаря. Змінюються хрещені в урочистому багатому одязі. Грає орган, від чого високе красиве склепіння катедри здається ще вищим. Десь там, над стрілкуватими арками, вивищується небо, куди всі щойно охрещені, безперечно, потраплять. Терпкий запах високих жовтих квітів, якими прикрашено вівтар, змішується із запахом ладану, і утворюється якась вишукана суміш, наче в костелі побризкали найкращими східними пахощами.

Тепер підходять елегантні юнаки з волоссям підстриженим, наче у пажів, — це небожі Якова Павел, Ян і Антоній. А четвертий, який нервово мне в руках шапку, — то син Хаїма з Єзерян (тепер — Єзерянського), Іґнацій. На мить западає тиша, орган змовкає, і втомлений органіст перегортає сторінки нот, щоб почати новий твір. У паузі чутно шарудіння аркушів — так тихо в катедрі. Потім знову вибухає музика, урочиста, патетична, і до вівтаря підходить Францішек Воловський, ще донедавна Шломо Шор, син Еліші, з синочком, семилітнім Войцехом. Слідом за ним — його батько, найстарший з-поміж людей Франка, якому вже більше шістдесяти, — Еліша Шор. Достойний старець, якого підтримують дві невістки — Розалія та Роза. Він так і не одужав після побиття. Наступною підходить красива дружина Хаїма Турчинка, тепер Каплінського — Барбара з Валахії, яка усвідомлює свою вроду і дозволяє, аби допитливі погляди її роздивлялися. Помітно, що всі ті люди, які схиляють голови перед дотиком мокрих пальців митрополита, — наче велика родина, розросла, як дерево.

Саме так думає ксьондз Мікульський, який дивиться на них, намагаючись знайти докази їхньої спорідненості у вигляді, поставах. Так, вони зараз хрестять одну велику подільсько-волосько-турецьку сім’ю. Тепер, коли ці люди добротно одягнені й урочисті, з них промениться щось нове, якась гідність і впевненість у собі. Цього не було ще вчора, коли він зустрічав їх на вулицях міста. Його приголомшує ця переміна. Ще трохи, і вони захочуть шляхетства, бо охрещений єврей має на це право. Якщо добре заплатить. Ксьондза охоплює якийсь сумнів, ба навіть переляк: вони впускають до своїх кімнат чужих із непроникними обличчями й неясними, заплутаними намірами. Йому здається, ніби до костелу вливається вся вулиця, і вони ось так ітимуть до вівтаря до пізнього вечора, і не буде цьому кінця.

Але в костелі — не всі. Наприклад, немає Нахмана. Він мусив бути біля своєї маленької донечки, яка раптово захворіла. У неї був пронос і гарячка. Вайґеле намагалася силою годувати її молоком, але все дарма, обличчя дівчинки почало марніти, риси загострюватися, і вона померла під ранок 18 вересня. Сам Нахман звелів тримати це в таємниці. Її квапливо поховали наступної ночі.

Про зголену бороду Якова Франка і нове обличчя, яке визирає з-під неї

Хана Франк, яка щойно прибула на хрещення з Іваного, не впізнала чоловіка. Стоїть перед ним і дивиться на його обличчя так, наче воно щойно народжене: бліда ніжна шкіра довкола вуст світліша, ніж на чолі та щоках, губи темні, нижня дещо випинається вперед, підборіддя м’яке, ледь помітно розділене навпіл. Лише тепер Хана помічає родимку під правим вухом — вона наче знак. Він усміхається, і відтепер увагу притягують його білі зуби. Це зовсім інша людина. Віттель, яка його голила, виходить, несучи миску, повну піни.

— Скажи щось, — просить його Хана, — я впізнаю тебе за голосом.

Яків сміється гучно, відкинувши голову, так, як уміє лише він.

Хана вражена. Перед нею стоїть Яків-хлопчик, нова людина, неначе оголена, вся як на долоні, беззахисна. Обережно торкається його рукою. Його шкіра — незвично гладенька. Хана відчуває неясну тривогу і не може стримати сліз.

Обличчя мають лишатися прихованими, — думає вона. Як вчинки, як слова.

Про те, як восени 1759 року до Львова приходить пошесть

Ще донедавна вважали, думає Ашер, що причиною мору є невдале розташування планет. Він роздягається догола і думає, що робити з одягом. Викинути? Бо якщо на ньому — якісь виділення хворих, він може заразити весь дім. А немає страшнішого, ніж впустити заразу у власний дім.

Погода у Львові раптово змінилася: була спекотною й сухою, а стала теплою й вологою. Всюди, де є хоч трохи землі чи трухляви, виростають гриби. Щоранку в місті стоїть туман, як густа сметана, яку лише вуличний рух трохи струшує, каламутить.

Сьогодні він зафіксував чотири смерті. Відвідував недужих. Знає, що кількість мертвих зростатиме. В усіх — ті самі симптоми: рідкий пронос, біль у животі, дедалі більша слабкість.

Прописує пити багато свіжої води, а ще краще — відвари трав. Але позаяк хворі ночують на вулиці, де їм кип’ятити воду? Не дивно, що найбільше недужих — серед євреїв-неофітів. Тому вони так поспішають охреститися: вірять, що охрестившись, не захворіють і не помруть. Ашер бачив сьогодні кількох таких, уже зі знаком на обличчі; двоє з них були діти. То було обличчя Гіппократа: гострі риси, запалі очі, зморшки. Вочевидь, тіло мусить мати певний об’єм; якщо з нього витікає забагато води, воно починає нагадувати всохлий листок. Потім Ашер ішов від Галицького передмістя через ринок і бачив, як місто зачинилося в собі: віконниці замкнуті, на вулицях порожньо, невідомо, чи відбудеться ярмарок. Либонь, приїдуть селяни, які ще не знають про пошесть. Ті, що здорові й мають куди втекти, виїжджають.

Ашер намагається уявити собі, як хвороба передається від однієї людини до іншої. Мабуть, недуга виникає з якогось невловного густого туману, задухи, а може, ядучої пари. Ці міазми, потрапляючи разом із повітрям у легені, запалюють їх і заражують. Тому Ашер, коли його викликали до одного міщанського дому, де захворіла господиня, стояв біля вікна, крізь яке завівав вітер, а вона, недужа, лежала там, де вітер виходив. Родина вимагала зробити їй кровопускання, але Ашер — проти цієї процедури. Деяких хворих це дуже ослаблює, особливо жінок, хоч, безперечно, зменшує вміст отрути у крові.

Ашер також чув про інфекції, такі собі маленькі створіння, які найохочіше застрибують у хутра, мотуззя, шовк, вовну та пір’я і вилітають звідти з кожним порухом. Досить їх вдихнути, і вони потрапляють у кров і отруюють її. Їхня сила залежить від повітря: якщо воно чисте, інфекції розпадаються й гинуть. На запитання, як довго може жити інфекція, лікарі відповідають, що в речах, які зберігаються в льохах, — навіть п’ятнадцять років, у провітрюваних приміщеннях — до тридцяти днів. У людині ж — не довше ніж сорок днів. Люди ж головною причиною пошестей вважають Божий гнів через людські гріхи. До того ж так вважають усі: євреї, християни, турки. Гнів Божий. Саломон Вольф, берлінський лікар, з яким листується Ашер, каже, що мор ніколи не виникав у Європі, його завжди приносили з інших частин світу, а колиска його — Єгипет. Звідти пошесті зазвичай мандрують до Стамбула, а далі ширяться цілою Європою. Тож, мабуть, ту заразу до Львова принесли волоські євреї, що прибули на хрещення. Принаймні так тут кажуть.

Тепер усі чекають зими як спасіння, бо мороз усяку гниль нищить, і взимку моровиця геть зникає чи відступає.

Ашер не дозволяє Ґітлі виходити з дому, каже їй сидіти з Самуелем за заштореними вікнами.

Одного вечора в Ашера з’являються двоє чоловіків — старший і молодший. На старшому — чорний плащ і шапка. Борода статечно лежить на дещо завеликому животі. У нього ясне сумне обличчя, проникливі блакитні очі просвердлюють Ашера наскрізь. Молодший, який тут, вочевидь, лише задля солідності, — кремезний, зеленоокий і блідолиций. Стоячи у дверях, старший промовисто зітхає.

— Вельмишановний пане докторе, — починає він їдишем, — у вас, здається, є одна річ, яка вам не належить.

— Цікаво, — відповідає Ашер. — Не пригадую, щоб коли-небудь я привласнив собі якусь р і ч.

— Я — Пінкас бен Зелік із Козової, рабин, а це — мій небіж Янкель. Ми прийшли по Ґітлю, мою доньку.

Ашер мовчить, приголомшений. За хвилю до нього повертаються голос і глузд.

— То це і є та річ, про яку ви кажете? Але вона — жива людина, а не річ.

— Ну, я лише сказав так, — каже Пінкас примирливо й дивиться вглиб помешкання за його спиною. — Можна нам зайти на кілька слів?

Ашер неохоче їх впускає.

— Коли ти лікар, то бачиш лише людське нещастя, — каже йому Пінкас, його, так би мовити, тесть, коли наступного дня Ашер Рубін знову відвідує хворих у шпиталі. — А життя — то велика сила, і ми на його боці. Що має бути, того не минути.

Пінкас вдає, ніби прийшов сюди випадково. Його рот і ніс прикриті клаптем білого полотна, що має вберегти від міазмів. Сморід стоїть жахливий. Це радше дім смерті, ніж одужання. Через брак місця хворих кладуть на підлогу.

Ашер мовчить.

Пінкас продовжує говорити понад його головою, наче не до нього.

— Віденській громаді потрібен лікар, до того ж такий, що розуміється на очах. Вони засновують єврейський шпиталь. Ашер Рубін міг би взяти дружину і, — Пінкас затинається на мить, перш ніж вимовити це, — дітей та виїхати звідси. Все погане забудеться. Можна взяти шлюб і все владнати.

За мить додає заохотливо:

— То все через тих невірних псів.

Коли він вимовляє «невірних псів», його голос стає хрипким, і Ашер мимоволі підводить на нього погляд.

— Ідіть звідси. Поговоримо ще про це. І прошу нічого не торкатися. Мені потрібно до хворого.

Смерть — швидка й милосердна. Спершу болить голова, потім нудить і болить живіт, далі починається пронос, і йому немає кінця. Тіло висихає, людина марніє на очах, знесилюється і врешті непритомніє. Це може тривати два-три дні. Далі — кінець. Спершу померла дитина, потім — її брати й сестри, врешті — мати й батько. Ашер дивився на це все. Так усе почалося. Від них заразилися інші, яких і привезли сюди.

Побожні євреї, до яких він прийшов через пухлину господаря, дивляться на нього по-змовницькому, випитуючи, яка там ситуація в місті. Вони немовби горді, що в них — усього лише пухлина. Жінка в збитому набік чіпці промовисто піднімає брови: то все — прокляття, могутній херем, що його накладено на негідників. Бог карає зрадників, відступників, дияволів, які гидять у власне гніздо.

— Його успіх не міг довго тривати. Це все — від нечистого. Звідки те золото, ті карети з купою коней, ті горностаї? Тепер Бог покарав його, щоб іншим не кортіло. Відступники вмирають від пошесті, один за одним. Така кара, — бурмоче вона.

Ашер відвертається від неї й дивиться на віконні штори, вицвілі й запилюжені. Візерунок на них уже майже неможливо розібрати, це колір пилюки. Йому пригадується Пінкас, його нібито-тесть, і він замислюється: чи не може й справді ненависть перетворитися на недугу? Може, саме так і діє херем? Ашер часто бачив, як проклята людина швидко ставала беззахисною, починала хворіти, і досить було зняти з неї прокляття, як вона одужувала.

Але Ашер радше заразився б сам, ніж повірив у такі речі. Він знає, що всьому виною вода: досить однієї отруєної криниці, щоб занедужало ціле місто. Хворі п’ють таку воду, а потім їхні заражені екскременти потрапляють до інших водних джерел. Ашер пішов до ратуші й описав свої спостереження. Це точно пов’язано з криницями. Йому, євреєві, повірили й наказали забити всі колодязі. І справді, пошесть трохи вщухла. Але потім вибухнула з подвоєною силою — мабуть, перенеслася на інші водні артерії. Неможливо забити криниці в цілому Львові. Можна лише сподіватися, що частина людей з якихось причин лишається невразливою до зарази. Одні хворіють легко і коротко, швидко одужують. Інші взагалі не заражуються, наче мають якийсь невидимий захист.

Нарешті посеред усього цього шарварку Ашер бачить того помазаника Божого, обранця. Може досхочу на нього надивитися. Відколи він з’явився у Львові наприкінці серпня, його можна зустріти то тут, то там: у багатій кареті або серед збідованих вірних, що сплять просто неба. Схоже, він не боїться. Хоч надворі тепло, на ньому завжди його висока турецька шапка та турецький плащ кольору красивої зелені, що нагадує озерну гладінь або скло, з якого роблять пляшечки для ліків. Він схожий на велетенську бабку, що перелітає з місця на місце. Підходить до хворих, і тоді Ашер, який там присутній, мовчки відступає вбік. Той кладе руку на чоло хворого й заплющує очі. Хворий блаженно всміхається, якщо, звісно, ще притомний. Нещодавно один хворий єврей сам пішов до костелу і вимагав хрещення. І коли його квапливо охрестили, він одразу видужав. Принаймні так розповідають на Галицькому передмісті. Під синагогою стверджують інше: що він одразу помер.

Ашерові доводиться визнати, що той Франк — красивий чоловік. Можливо, саме таким буде колись його син Самуель. Він не мав би нічого проти. Але його сила — не в красі. Ашер знає таких людей, переважно магнатів, спадкових шляхтичів: у них є якась непоясненна впевненість у собі, якась незбагненна внутрішня сила тяжіння, завдяки якій вони в будь-якій ситуації почуваються королями.

Відколи цей чужий перебуває в місті, Ґітля не може заспокоїтися. Одягається, але врешті-решт таки не виходить з дому. Стоїть певний час перед дверима, а потім іде назад до кімнати й роздягається. Ашер, повертаючись додому, застає її на канапі. Її живіт великий, круглястий, твердий. Все її тіло здається наче ледь набряклим, обважнілим. Вона весь час у поганому настрої, повторює, що помре під час пологів. Сердиться на нього: якби не він, вона повернулася б до батька або пішла з тим Франком. Лежачи отак у темряві, вона, мабуть, уявляє всі можливі, але не здійснені версії свого життя.

У другій половині жовтня, коли настають холоди, пошесть аж ніяк не відступає — навпаки, стає ще могутнішою. Галицьке передмістя спорожніло, для прибульців знайшли притулок у сусідів, у монастирях чи панських маєтках. Щодня в катедрі та міських костелах відбуваються хрещення. Утворилася ціла черга. Тільки-но хтось помирає, інші одразу хочуть хреститися.

Коли ж починають умирати охрещені, Яків перестає з’являтися на вулиці та лікувати дотиком своїх довгих пальців. Кажуть, що він поїхав до Варшави, до короля — просити землю для новонавернених. А дехто стверджує, що злякався зарази і знов утік до Туреччини.

Так вважає й Ашер, пригадуючи вчорашні смерті. Ось, скажімо, родина Майорковичів. Протягом двох днів у шпиталі померли мати, батько та чотири доньки. П’ята помирає, але вона така виснажена, що нагадує радше якусь похмуру мару, привид, упиря, а не дитину. Шоста, найстарша, якій уже сімнадцять, кажуть, посивіла від розпачу.

Майорковичам справили порядний похорон, християнський, купили за кошти міста дерев’яні домовини й місце на кладовищі. Поховали їх під новими прізвищами, до яких вони так і не встигли звикнути: Міколай Пьотровський, Барбара Пьотровська та доньки: Вікторія, Роза, Текля й Марія. Ашер наказує собі запам’ятати: Сроль Майоркович, Бейля Майорковичева, а також Сима, Фрейна, Мася, Міріам.

Тепер, якраз після похорону цих Майорковичів-Пьотровських, він стоїть у передпокої і повільно знімає весь одяг. Скручує його жмутом і наказує служниці спалити. Можливо, смерть чаїться в ґудзиках, швах, комірі. Входить до кімнати Ґітлі цілком голий. Вона здивовано дивиться на нього і вибухає сміхом. Ашер мовчить.

Усе ж ту маленьку худу дівчинку Майорковичів вдається врятувати. Це Елія. Тепер вона зветься Саломеєю Пьотровською. Ашер тримає її в шпиталі й добре годує. Спершу розвареним рисом на воді, потім сам купує їй курчат і наказує готувати бульйон, власноруч кладе їй до рота шматки м’яса, потрошки, маленькими шматочками. Дівчинка всміхається щоразу, коли його бачить.

Тим часом Ашер пише лист до старости Лабенцького і ще один, окремий — його дружині. Через два дні отримує відповідь із Рогатина: кажуть привезти малу Саломею.

Чому він не написав у цій справі до Рапапорта, до громади? У нього була така думка. Проте Ашер вирішив, що малій Саломеї буде краще в палаці Лабенцьких, ніж у домі багатого Рапапорта, навіть якби він — що сумнівно — погодився її прийняти. Сьогодні єврей — багатий і впливовий, а завтра — вбогий і безпорадний; це Ашер знає добре.

Після Хануки та християнського Нового року, на початку січня, у Ґітлі народжуються дві доньки. У березні, коли сходять останні сніги, Ашер і Ґітля пакують своє добро і вирушають з дітьми до Відня.

Що Молівда пише до своєї кузини Катажини Коссаковської

Катажина Коссаковська наважується турбувати сильних світу цього

Про топтання монет і завертання ножем ключа журавлів

Напередодні виїзду до Варшави Яків велить вибраним жінкам і чоловікам зібратися. Вони чекають на нього приблизно годину. Яків приходить одягнений по-турецькому, з ним Хана, чепурна й урочиста. Тепер вони цілим гуртом швидко йдуть у бік Високого замку, їм услід озираються допитливі перехожі. Яків мчить попереду, швидким кроком, нахилившись уперед; старий ребе Мордке ледве за ним встигає. Врешті-таки відстає разом із Гершеле. Хана не нарікає, що зіпсує вишиті шовкові пантофлі, йде крок у крок за чоловіком, лише підбирає поли довгого плаща і дивиться під ноги. Яків знає, що робить.

Дивний день. Повітря — м’яке й гладеньке; вони наче рухаються серед порозвішуваного мусліну. Пахне чимось тривожним, солодким, несвіжим, чимось, про що забули, і воно поросло пліснявою. У декого на обличчях невеликі маски, але що вище вони підіймаються, то відважніше їх скидають.

Всі розуміють, що пошесть — то частина війни, яку з ними ведуть вороги. Хто сумнівається у своїй вірі, помре. Житиме той, хто щиро вірить Якову. Відійшовши далеко від міста, вони сповільнюють крок і починають розмову, зокрема ті, що йдуть позаду. Дехто спирається на палицю, точаться розмови, дедалі відважніші, вони зайшли вже далеко й високо, шпигуни сюди не дістануться, ніхто їх не підслухає, немає тут пронозливих секретарів, катехітів, ревних вірян. Вони кажуть:

— Молівда і стара Коссаковська домагатимуться тепер у Варшаві аудієнції в короля…

— Хай Бог їм допоможе.

— Якщо так станеться, підтвердимо наше шляхетство…

— Але ми їдемо просити землі королівської, не магнатської.

— Цього пані Коссаковська ще не знає…

— Нащо їй знати? Ми не хочемо палити за собою мостів.

— Король дасть нам землю. Від нього отримати — краще, ніж від панів чи церкви. Але де певність?

— І хто такий король?

— У короля є честь, і слово його цінніше за золото…

— У Буську буде та земля.

— В Сатанові…

— Рогатин — уже наш.

— Байдуже де, аби була…

Вони стоять на горі й бачать звідти все місто. Дерева — червоні й жовті, ніби якась рука підпалила світ. Ллється світло, золоте, медове, важке; теплими хвилями спливає воно вниз, укриваючи позолотою львівські дахи. І водночас місто згори нагадує струп на шкірі, нерівний шрам. Здалеку не чути гамору, місто здається невинним, а там же зараз ховають померлих, споліскують водою заражену бруківку. Раптом вітер приносить звідкись запах деревного диму; Яків змовкає і зупиняється. Ніхто не наважується промовити й слова.

Тоді Яків робить дивну річ: встромлює в землю ніж і піднімає очі до неба. Всі стежать за його поглядом. Ключ журавлів, який летить у небі, раптом рветься у двох місцях, як намисто, розсипається й завертає. Птахи налітають одне на одного, плутаються й починають хаотично кружляти над їхніми головами. Прикре видовище. Хая затуляє обличчя. Всі дивляться на Якова вражено.

— Дивіться тепер, — каже він і витягає ножа із землі.

Журавлі ще якусь мить кружляють безладно, а далі знов вишиковуються в ключ, який описує два великі кола і рушає своєю дорогою на південь.

Яків каже:

— Те, що ви побачили, означає: горе вам, якщо забудете, хто я і хто ви.

Він наказує розпалити багаття. Всі стають довкола нього, без чужих очей, без шпигунів і донощиків, і не можуть наговоритися. Плутають нові імена. Коли Шломо звернувся до Нахмана по-старому, Яків дав йому стусана. Немає більше єврейських імен, є лише християнські.

— Ти хто? — питає він Хаїма з Варшави, який стоїть перед ним.

— Матеуш Матушевський, — відповідає Хаїм якимось наче сумним, пригніченим тоном.

— А це — його дружина Ева. Немає більше Віттелі, — додає Нахман, хоч його й не просили.

Яків наказує кожному повторити своє нове ім’я. Вони називаються один за одним, і так — кілька кіл.

Всім присутнім чоловікам близько тридцяти, вони в розквіті сил, добре одягнені, у плащах, підбитих повстю чи хутром, бородаті, в теплих хутряних шапках, хоч до зими ще далеко. Жінки в чіпцях, як міщанки; деякі ще мають на головах кольорові тюрбани, як-от Хана. Якби хтось — якийсь підглядач — побачив цей гурт людей, що зібрався на пагорбі наді Львовом, нізащо не збагнув би, хто вони й навіщо повторюють свої імена.

Яків ходить серед них із товстим дрючком, який підняв із землі. Ділить їх на дві групи. У першій — ребе Мордке, який зветься тепер Пьотром-старшим, далі — Гершеле, тобто Ян, другий улюбленець Якова. Поруч — Нахман, себто Пьотр Якубовський, і Хаїм з Буська, по-новому — Павел Павловський. До цієї групи Яків додає ще Іцека Миньковіцера, тепер — Тадеуша Миньковецького, та Єрухіма Ліпмановича, тобто Дембовського. Всі вони завтра поїдуть із Яковом до Варшави.

Хана з дітьми тим часом будуть під опікою пані Коссаковської. Завтра вона пришле коней. З ними поїдуть ще Лейбко Гірш із Сатанова — тобто Юзеф Звєжховський — і його дружина Анна. Прізвище їм дав ксьондз, який їх хрестив. Язик можна зламати. Залишаються також Яків Шимонович, який тепер зветься Шимановським, обидва Шори, тепер Воловські, і ребе Шаєс, який досі лишається Рабіновичем, бо ще не охрестився.

Два гурти дивляться один на одного скоса, але триває це недовго, бо Яків велить усім добре потрусити кишенями — чи немає там монет. Бере від кожного лише по одній. Вибирає великі золоті дукати, аж доки назбирується дванадцять. Старанно складає їх у купку на землі, серед сухої трави. Потім чоботом втоптує їх у багнюку. Далі знов згортає в купку і знову топче. Всі дивляться на це мовчки, затамувавши подих. Що це означає? Що він хоче цим сказати? Тепер вони по черзі мають підходити до монет і втоптувати їх у землю.

Ввечері до Якова приходить Францішек, тобто Шломо, і докоряє, що той не вибрав його та братів для подорожі до Варшави.

— Чому ж, скажи? У нас там є справи, ми багато чим допомогли б. Як шляхтич і католик я тепер маю іншу позицію. У мене є голова на плечах.

— Мене твоє шляхетство не обходить. Скільки ти за нього дав? — Яків буває ущипливим.

— Я був із тобою з самого початку. Я — один із найвірніших, а тепер ти мене відкидаєш.

— Так має бути, — каже Яків, і на його обличчі розквітає широка тепла усмішка. Він часто так робить. — Я не відкидаю тебе, дорогий брате, я залишаю тобі владу над тим, що ми тут зробили. Ти — другий після мене, то хто ж пильнуватиме той весь люд, який бідує тут, наче худоба, по стодолах і курниках? Будь тут господарем.

— Але ти до короля їдеш… Нас, мене і братів моїх, не береш із собою. Чому?

— Небезпечна ця мандрівка. Візьму її на себе.

— Але ж хто, як не я з батьком і братами, поки ти в Туреччині сидів…

— Сидів, бо інакше мене вбили б.

— Тепер ти бундючишся, а тебе навіть у катедрі з нами не було! — вибухає Шломо. Це не схоже на нього, зазвичай він стриманий.

Яків робить крок і намагається обійняти Шломо — Францішека Шора-Воловського. Але той вислизає з його обіймів і виходить, гримають двері, відбившись від одвірка, і ще довго хитаються на іржавих завісах, поскрипуючи.

Через годину Яків кличе до себе Гершеле, тобто Яна. Каже йому принести вина й печеного м’яса. Нахман Якубовський, який прийшов поговорити з Яковом, застає біля його дверей Хану. Хана каже йому пошепки, що Володар одягнув тфеліни і здійснює разом із Гершеле таємний обряд, який називається «внесення Тори до нужника».

— З Яном, — м’яко виправляє її Нахман.

Рештки. У Радзивілла

Про сумні події в Любліні

Корчма на правому березі Вісли

Молівда з Яковом дивляться на Варшаву з боку передмістя, що зветься Прагою. Бачать місто, розташоване на високому березі ріки, почасти іржаве, почасти брунатне — такою є барва стін і дахів міських кам’яниць, що стоять стиснуті, наче вулики. Оборонний мур із червоної цегли в кількох місцях геть обвалився і поріс деревами-самосійками. Над містом вивищуються вежі костелів: гострий шпиль колегіати Святого Яна, купол костелу єзуїтів, кутаста башта костелу Святого Мартина на вулиці Пивній, і нарешті, з боку Вісли — висока Маршалковська вежа. Молівда вказує на кожну вежу рукою і називає, неначе хвалиться своїми маєтками. Ще показує Королівський замок з годинником на вежі й красиво розпланованими садами внизу: там лежить іще несміливий перший сніг. Кручі й місто на них схожі на якусь аномалію серед цього плаского, рівнинного ландшафту.

Западає темрява, пором уже не відчалюватиме на лівий берег. Тож вони знаходять прихисток у прибережній корчмі, низькій і задимленій. Оскільки вони одягнені як вельможі й вимагають кімнати чистої й з окремими ліжками, корчмар ставиться до них по-особливому. На вечерю вони замовляють печених курчат і кашу з салом, а до того — сир і квашені огірки. Огірки Якову не смакують, він їх не їсть. Сьогодні Яків якийсь тихий і зосереджений. Він поголився, на підборідді — м’яка ямочка, під очима — вічні тіні, які зараз особливо помітні, бо нижня частина обличчя світла. На ньому — висока хутряна шапка, тож корчмар гадає, що він — якийсь турок, можливо, посол.

Молівді вже трохи зашуміло в голові від горілки. Він не звик до міцної мазовецької оковитої. Простягає руку через стіл і торкається пальцем щоки Якова, мабуть, усе ще дивуючись цьому безбородому обличчю. Яків здивовано поглядає на нього, не припиняючи жувати. Розмовляють турецькою, тож почуваються в безпеці.

— Ти не переймайся. Король тебе прийме, — каже Молівда. — До нього писав Солтик. І ще багато хто замовив слово.

Яків доливає йому горілки, сам п’є небагато.

— Баба (так кажуть про Коссаковську) на цей час дає тобі безкоштовно помешкання і прислугу. Привезеш сюди Хану, якось влаштуєшся.

Молівда його втішає, але самому йому здається, ніби він штовхає Якова у лев’ячу пащеку. Особливо сьогодні, коли він побачив це місто — набундючене й порожнє водночас. Його й самого мучить якась тривога. Але що ще може статися після львівської пошесті й похоронів у Любліні?

— Мені не треба влаштовуватися, — каже Яків похмуро. — Я хочу, щоб мені дали землю і владу над тією землею…

Молівда розуміє, що Яків хоче багато. Змінює тему.

— Візьмімо собі шльондру, — каже він заохотливо. — Одну на двох. Обидва з нею побавимося, — додає не надто впевнено.

Але Яків хитає заперечно. Срібною зубочисткою, яку завжди має при собі, виколупує з-поміж зубів шматочки м’яса.

— Якось довго нема відповіді. Мені вже здається, він не хоче мене приймати.

— А чого ти сподівався? Це королівська канцелярія. Таких прошень, як твоє, там сотні. Король не всі папери уважно читає. А листів і петицій у нього гора. У мене там є хороший знайомий. Він покладе твій лист на видне місце. Треба зачекати.

Молівда бере ще м’яса і тримає перед собою куряче стегно, наче іграшкову шабельку. Йому кортить подражнити Якова. Передражнює його.

— Тоді я скажу замість тебе, — копіює він акцент, із яким говорять польські євреї. — Ми з довірою до святої Церкви приступили, долю нашу в руки Його Величності віддавши, і сподіваємося, що своїх найменших підданих не кине він напризволяще…

— Припини, — каже Яків.

Молівда замовкає. Яків наливає собі горілки й випиває залпом. В його очах з’являється блиск, похмурість тане, як весняний сніг. Молівда підсувається ближче до нього і кладе руку Якову на плече. Обертається за його поглядом і бачить двох дівчат: одна виглядає як куртизанка, інша, світліша, схожа на шляхтянку. Видно, що це повії не найгіршого ґатунку; вони й самі зацікавлено поглядають на гостей, вважаючи, їх, певно, якимись заморськими шляхтичами. Чи послами, які подорожують. Молівда їм по-змовницькому підморгує, але Яків стримує його: тут повно шпигунів, усяке може бути. Не пасує.

Сплять вони в одній кімнаті, на ліжках, що нагадують нари. Не роздягаються. Яків підклав собі під голову сорочку, аби йому не муляла шорстка тканина сінника. Молівда засинає, але прокидається від шуму знизу: там досі триває гулянка. Чути п’яні вигуки, корчмар, здається, виганяє найбуйніших. Молівда дивиться на ліжко Якова, але воно порожнє. Злякавшись, сідає і бачить Якова біля вікна — він похитується взад-уперед і шепоче щось до себе, бурмоче. Молівда лягає знов і вже в напівсні усвідомлює, що вперше бачив, як Яків молиться наодинці. Це дивно; йому завжди здавалося, що Яків не вірить у те, що розповідає іншим: у потрійних, почетвірних богів, у порядок Месій, навіть у самого Месію. Яка частина нашого серця вірить, а яка здогадується, що все це неправда? — запитує себе сонний Молівда. І остання думка, яка з’являється в його голові перед тим, як він знов падає в сон: важко від себе втекти.

Про події у Варшаві та папського нунція

Прибувши до Варшави, Яків насамперед винаймає карету з трьома кіньми. Тепер їздить столицею, самотужки керуючи кіньми; вони запряжені незвичайно, один за одним, і це так дивує всіх, що ціла вулиця спиняється, щоб надивитися на таку чудасію. Ще він винаймає невеликий палацик за Залізною брамою, з каретним двором і стайнею, семикімнатний, вмебльований: у ньому мають поміститися всі, хто приїде з Любліна. Меблі — гарні й чисті, оббиті дамастом, є кілька дзеркал, скринь і диванів. Ще тут стоять кахельні печі. На горішньому поверсі — велике ліжко, яке він одразу по-панському велить застелити чистою постіллю. З допомогою Молівди набирає челядь: лакея, кухарку та дівчину для розпалювання печей і прибирання.

Також спрацьовують контакти каштелянової Коссаковської: першим запрошує його пан Браніцький, а далі кожен хоче приймати у своєму салоні цього неофіта й пуританина. Його кличуть до себе Яблоновські, у яких Яків робить фурор завдяки своєму кольоровому турецькому одягу. Всі присутні, одягнені на французький манір, з інтересом і симпатією дивляться крізь лорнети на цього дивного, побитого віспою, але красивого чоловіка. У Польщі чуже завжди користується більшою шаною, ніж своє. Всі розхвалюють його екзотичне вбрання, а чоловіки задоволено зазначають, що він більше скидається на турка чи перса, ніж на єврея; це такий панський комплімент. Пробігає хихотіння, коли песик княгині Анни піднімає лапку і обсикує красиві жовті чоботи гостя. Княгиня вважає це ще одним доказом великої симпатії, цього разу — з боку собаки, і всі тішаться хорошою прикметою. Наступними після Яблоновських Якова запрошують Потоцькі, також прихильні й гостинні. Відтепер усі великі доми хочуть мати в себе цю дивовижу.

Яків говорить небагато й загадково. Намагається відповідати на запитання допитливих гостей, а Молівда дещо прикрашає те, що каже Яків, і складається враження, що він — людина від природи розсудлива і статечна. Яків розповідає якийсь анекдот, а Молівда красиво згладжує подробиці. Йому доводиться гамувати Яковове самовихваляння — воно не пасує до високих порогів аристократичних салонів, де в моді скромність. Зате бундючність Якова подобається в шинках на передмісті, куди вони кілька разів заїжджали після нудних опер.

Далі їх приймає папський нунцій Серра.

Цей доглянутий літній чоловік із геть сивим волоссям дивиться на них із кам’яним виразом обличчя. Поки вони говорять, він ледь помітно киває головою, неначе повністю з ними погоджується. Яків уже мало не клюнув на цю показну ввічливість, але Молівда знає, що нунцій — лис, і ніколи напевне не знаєш, що він думає. Так їх вчать: зберігати спокій, уважно дивитися, старанно зважувати аргументи. Яків говорить турецькою, Молівда перекладає його латиною. Красивий молодий клірик байдуже занотовує все, сидячи за окремим столиком.

— Ось цей Яків Франк, — каже слідом за Яковом Молівда, — виїхав із дружиною, дітьми та шістдесятьма побратимами з турецьких країв. Вони втратили весь свій набуток, а оскільки жодних мов, окрім цілком непридатних тут східних, він не знає, мушу я перекладачем при них бути. Ось так тягнуло їх до віри християнської. Жодних тутешніх традицій не знають, важко їм тут, бо живуть з милостині добрих людей…

Молівда бачить зацікавлений і дещо іронічний погляд нунція й додає:

— Все, що у нього є, — то завдяки щедротам наших вельмож… До того ж чимало кривди від талмудистів зазнає цей побожний люд. Як-от зовсім недавно у Любліні, де стався кривавий напад на безневинних подорожніх. Найгірше ж те, що подітися цим людям нікуди, — мусять вони проситися під чужий дах.

Яків киває головою, наче все розуміє. Може, й розуміє.

— Протягом стількох віків нас гнали звідусіль, ніде ми не почувалися впевнено, ніде не могли пустити коріння, як годиться порядним людям. А якщо немає в тебе коріння, ти ніхто, — додає Молівда від себе. — Ти — мов билинка. Лише в Речі Посполитій знайшли ми притулок, захищені королівськими указами та прихильністю Церкви, — тут Молівда кидає погляд на Якова, який уважно слухає переклад. — Яка ж була б радість для Господа, якби нам тепер дозволили оселитися на своїх землях. Ми — жменька людей, які хочуть жити з іншими у злагоді. Це було б так, наче історія замкнулася в коло й повернулися давні порядки. І які ж заслуги мала б за це Польща — більші, ніж увесь світ, який так неприязно ставиться до євреїв.

Молівда навіть не помічає миті, коли замість «вони» починає казати «ми». Він уже стільки разів усе це повторював, що речення в нього виходять підозріло гладенькими та красивими. Все це таке очевидне, аж нудне. Невже хтось може вважати інакше?

— …Тому ми поновлюємо наше прохання передати нам якусь окрему територію поблизу турецького кордону…

— Di formar un intera popolazione, in sito prossimo allo stato Ottomano, — мимоволі повторює італійською молодий клірик незвичайної краси і замовкає, зарум’янівши.

Нунцій, витримавши паузу, звертає увагу, що деякі магнати радо запросили б до своїх володінь цей «божий люд». На це Яків вустами Молівди відповідає:

— Побоюємося, щоб на нас не наклали якихось повинностей, як на нещасних мешканців польських сіл.

— …miseri abitatori della campagna… — чути шепотіння клірика, який, вочевидь, таким чином допомагає собі записувати.

Тому-то Яків від імені своїх послідовників благає (implora), щоб відвели їм якесь окреме місце, найкраще — ціле поселення (un luogo particolare), присягаючи водночас, що, оселившись там усі разом (uniti), вони займатимуться ремеслом і не потраплятимуть на очі своїм переслідувачам.

Тоді нунцій дещо пожвавлюється і приязно повідомляє, що розмовляв із великим коронним канцлером, який виявив добру волю оселити їх у королівських володіннях. Таким чином вони стануть королівськими підданими. Церква ж готова прийняти їх у містах, які залишаються під єпископською юрисдикцією.

Молівда гучно видихає, але Яків навіть не моргає оком, зачувши цю добру звістку.

Далі розмова повертається до теми хрещення: що треба повторити його урочисто і привселюдно. Аби відбулося воно ще раз, помпезно, в присутності короля. Можливо, хтось із найбільш високопоставлених погодиться бути хрещеним.

Аудієнція завершена. Нунцій одягає маску ввічливості. Він блідий, ніби вже давно не виходив із цього розкішного палацу. Якщо уважно придивитися, можна помітити, що в нього тремтять руки. Яків крокує палацовими коридорами впевнено, ляскаючи рукавичками об руку. Молівда мовчки дріботить позаду. Якісь отці секретарі розступаються, даючи їм дорогу.

Аж у кареті вони з полегшенням видихають. Задоволений Яків, як колись у Смирні, притягує до себе обличчя Молівди і, сміючись, цілує його в губи.

Біля дому Якова чекають Нахман-Пьотр Якубовський та Єрухім Дембовський.

Яків вітається з ними в якийсь новий химерний спосіб, якого Молівда раніше не бачив: торкається долонею вуст, а потім прикладає її до серця. Вони ж довірливо, як завжди, повторюють цей жест. Здається, ніби вони віталися так завжди. Допитуються, як там усе минуло, але Яків проходить повз них і зникає у дверях. Молівда ж, наче його речник, наче королівський міністр, іде слідом і коментує:

— Він переконав нунція завиграшки. Розмовляв із ним, як з дитиною.

Молівда знає, що вони хочуть почути саме це. Бачить, яке враження на них справляють його слова. Відчиняє Якову всі двері, потім заходить сам, а Нахман та Єрухім поспішають слідом. Їм здається, ніби повернулося те, що було колись: приємність бути поруч із Яковом, грітися в його незвичайному, хоч і невидимому для людських очей промінні.

Про Катажину та її справи у Варшаві

Коссаковська їздить невеликим скромним екіпажем, одягнена завжди в темне, в її улюблені брунатний і сірий, з великим хрестом на грудях. Зсутулившись, вона швидко проходить своїм широким кроком відстані між екіпажем та дверима чергового дому. Щодня вона здійснює чотири-п’ять візитів, дарма що надворі холодно й одяг на ній не гостьовий. Лакеям біля дверей кидає лише: «Коссаковська прийшла», — і рушає в плащі до покоїв. Позаду Аґнєшка намагається заспокоїти приголомшеного лакея. Останнім часом їх часто супроводжує Молівда, якого Коссаковська представляє як свого вельми освіченого кузена. Тепер Молівда допомагає Коссаковській купити все необхідне, бо вона на свята збирається додому. На Краківському передмісті у крамниці з товарами з Відня вони пів дня розглядали ляльок.

Молівда розповідає їй про смерть ребе Мордке та Гершеле.

— Чи Хана Франк уже про те знає? — питає Коссаковська, зазираючи елегантним лялькам під широкі спідниці, щоб переконатися, що там у них — довгі облямовані мереживом панталони. — Може, не варто їй цього казати? Тим більше, що вона, здається, знов чекає дитину. Він лише торкнеться її — а вона знов вагітна. Просто диво якесь, особливо якщо зважити, що вони так рідко бачаться.

Коссаковська облаштовує для Хани невеличкий маєток у Войславицях. Неймовірна щедрість як на зазвичай скупу Коссаковську. Вона тягне Молівду на вулицю Медову, де продають красивий фарфор, китайські цяцьки, делікатні чашечки, які просвічують наскрізь. Усі вони розписані пейзажами. Коссаковській кортить купити такі в новий дім Хани. Молівда намагається її відрадити: навіщо їй такі крихкі речі, які не переживуть жодної подорожі? Але змовкає, усвідомлюючи, що Хана та всі пуритани, як Коссаковська їх називає, стали для неї дітьми — непростими, проблемними, та все ж дітьми. Саме тому замість того, щоб залишитися у Варшаві на друге урочисте хрещення в присутності короля, вона вирішила повертатися на Поділля. Коли востаннє бачилася з Франком, сказала йому займатися тут своїми справами, а вона тим часом займеться тими, хто залишився. Містечко Войславиці — це власність її двоюрідної сестри та подруги Маріанни Потоцької. Містечко заможне, з великим ярмарком і брукованою ринковою площею. Маєток, що належить Коссаковській, орендував тамтешній економ; там уже все готово до приїзду нової господині, відремонтоване, пофарбоване. Хаїна свита може жити у фільварку, доки Яків не виборе землю, на якій можна було б оселитися назавжди.

— З чого ж вони житимуть? — розсудливо питає Молівда, спостерігаючи, як продавець пакує в обгортковий папір кожну чашку окремо і вмощує їх у клоччя.

— З допомоги. І з того, що мають. Зрештою, для торгівлі зима не перешкода. А навесні отримають зерно й можуть сіяти.

Молівда кривиться.

— Я вже це бачу.

— Там же є той ярмарок, крамниці…

— Тим усім займаються інші євреї — вже десятки, а може, й сотні років. Не можна отак оселити людей поміж інших і чекати, що з цього вийде.

— Побачимо, — каже Коссаковська й задоволено платить.

Молівда з жахом усвідомлює, що ляльки коштували цілий маєток. Вони повертаються до екіпажа, ступаючи по брудному від кінського гною снігу.

Складаючи пакунки в екіпаж, Молівда скаржиться, що з-поміж них усіх хіба що Якова можна впускати до салонів. А ще він вражений, скільки грошей Франк витрачає в столиці. Вся ця пишнота, позолота лише муляє людям очі. Коссаковська погоджується:

— Навіщо та карета з шісткою коней? Навіщо ті хутра, шапки і коштовності? Ми тут намагаємося представити їх як шляхетних бідолах, а він отаке виробляє в місті. Ти з ним говорив?

— Говорив, але він і слухати мене не хоче, — похмуро відповідає Молівда й допомагає Коссаковській сісти в екіпаж. Вони прощаються, і Катажина їде геть. Молівда залишається на Краківському передмісті сам. З боку Козячої вулиці дме вітер, шарпаючи поли його зимового кунтуша. Його тіло прошиває холод, наче в якомусь Петербурку.

Він забуває повідомити Коссаковській, що Яків не отримує з Поділля жодних листів. На єдиному, який прийшов від Хани, була зламана печатка.

Усе готове до другого, офіційного хрещення. Воно відбудеться в королівській каплиці у Саському палаці. Перед ним відслужать урочисту месу за участі хору, службу проведе сам Київський єпископ Юзеф Анджей Залуський. Короля, мабуть, не буде, у нього справи в Дрездені. Ну й добре! Навіщо нам тут якийсь король? Без нього Варшава чудово дає собі раду.

Катажина Коссаковська пише до кузена

Що подавали на Святвечір у Коссаковської

Над святвечірнім столом висить зірка з облатки. Подали два різновиди супу: мигдалевий і грибний. Є оселедець в олії, посипаний кропом і подрібненим часником. А ще — горох і пшениця з медом, каша з грибами. У мисці парують вареники.

В кутку кімнати поставили сніп пшениці, на якому висить паперова золочена зірка.

Гості обмінюються побажаннями. Всі з великою ніжністю звертаються до Хани, говорять щось м’яко польською, то серйозно, то весело, зі сміхом. Мала Авача здається переляканою, не відпускає материної спідниці. Малого Емануеля Хана віддає няні — чистій, охайній Звєжховській. Хлопчик рветься до матері, але він ще замалий, щоб брати участь в урочистій вечері. Звєжховська забирає його до кімнат вглибині великого будинку Коссаковських. На жаль, Хана небагато розуміє з того, що їй кажуть. Киває головою і розгублено всміхається. Допитливий погляд гостей, розчарованих її мовчанням, ласо — як їй здається — переповзає на п’ятилітню Авачу, одягнену як принцеса. Вона недовірливо спостерігає за цим щебетливим товариством.

— Я ще не бачив, щоб у людської істоти були такі велетенські очі, — каже каштелян Коссаковський. — То, мабуть, янгол або мавка лісова.

Не заперечиш: дитина справді неймовірно красива. Ніби й серйозна, але якась дикувата, наче привезена сюди просто з якогось поганського арабського ярмарку. Хана одягає донечку як даму. На ній — сукенка кольору небесної блакиті з твердою нижньою спідничкою, нижче — білі панчохи, на ногах — темно-сині атласні черевички, вишиті перлинами. У таких вона навіть до екіпажа не дійде по снігу. Доведеться її нести. Перш ніж вони сядуть за стіл, Коссаковський ставить дівчинку на дзиґлик, щоб усі могли нею досхочу намилуватися.

— Ну-бо, вклонися, Евуню, — звертається до неї пані Коссаковська. — Вклонися гарно, як я тебе вчила.

Але Авача стоїть нерухомо, наче лялька. Гості, дещо розчаровані, дають їй спокій і сідають за стіл.

Авача сидить біля матері й дивиться на свої нижні спідниці, обережно поправляє накрохмалені краєчки тюлю. Їсти не хоче. На тарілку їй поклали кілька вареників, але вони вже вистигли.

Між побажаннями і сіданням за стіл западає тиша, але каштелян кидає щось дуже дотепне, з чого сміються всі, крім Хани. Нарешті спеціально найнятий перекладач-вірменин нахиляється до неї і перекладає турецькою жарт каштеляна, але так непослідовно, що Хана все одно не розуміє, про що йдеться.

Хана сидить струнко і не зводить очей з Катажини. Їй гидко торкатися тих страв, хоч виглядають вони апетитно, а вона голодна. Хто їх робив і як? Як їсти вареники з квашеною капустою і грибами? Яків велів їй не вередувати і їсти те, що всі, але з тими варениками в неї справжній клопіт: вони не хочуть лізти в горло, капуста якась наче гнила, а до того ще гриби. А ті світлі галушки невиразного кольору, посипані маком — по них наче лазила якась комашня.

Хана пожвавлюється, коли вносять коропа. Він не в желе, а запечений. Запах риби одразу наповнює кімнату, і в Хани аж слинка тече. Вона не знає, чекати їй, поки подадуть, чи брати самій.

— Поводься як дама, — казала їй нещодавно Коссаковська, — не церемонься. Ти — та, ким себе вважаєш. А ти ж вважаєш себе дамою, правда? Ти — дружина Якова Франка, а не якогось Іцека, розумієш? Такі, як ти, не мусять гратися в чемність. Тому носи голову високо. Ось так, — Коссаковська високо задирає голову і поплескує Хану по сідницях.

Тепер Катажина заохочує її брати різдвяні страви. Називає її «вельможна пані Франк», а звертається до неї самої «дорогесенька». Хана дивиться на неї довірливо й відвертається від вареників, щоб потягтися рукою по коропа. Ось так! Вона кладе собі чималий шматок із запеченою шкоринкою. Коссаковська здивовано кліпає, але всі зайняті розмовою, ніхто на неї не дивиться. Хана Франк коротко позирає на Коссаковську, вона задоволена собою. Хто вона — ця жінка, яка тут усім так упевнено керує, говорить гучним низьким голосом, очікує уваги й послуху, перебиває всіх, неначе земля та привілеї дають їй виняткове право говорити? На ній — темно-сіра сукня з мереживом, із якого в одному місці вибивається нитка: Аґнєшка не встежила. Ця нитка викликає в Хани огиду, так само, як і страви на столі, і сама Коссаковська, і її Аґнєшка, і її кульгавий горбатий чоловік.

Яка примха долі привела її в цей дім, переповнений липкою ввічливістю, обмовами, незрозумілими шепотами по кутках? Вона намагається здушити цей гнів десь глибоко в собі, у неї є там спеціальне місце, де бушує лють, наче звірі у клітці. Вона не дозволить їм вийти назовні, принаймні не тепер. Хана залежна від цієї Коссаковської і по-своєму навіть симпатизує їй, хоч доторки цієї жінки їй відразливі, а та ще й полюбляє її поплескувати й погладжувати. Зараз Хана далеко від усього, що знає і любить. Залишилися Звєжховська й Павловська. Про них Хана думає, не називаючи імен. Імена в її голові залишилися єврейські. Решта товариства далі чекає у Львові. Хані непросто висловлюватися, вона постійно підшукує слова, часом ця мова доводить її до відчаю. Вона ніколи її не вивчить. Що з Яковом, чому від нього немає жодної звістки? Де Молівда? Якби він був тут, їй було б спокійніше. Де всі решта, чому її тут кинули на самоті? Їй краще було б у продимленій хаті в Іваному, ніж у маєтку Катажини Коссаковської.

На десерт подають сирник із марципанами та пиріг з лимоном і горіхами. Авача маленькими ручками бере собі солодощі про запас і ховає до кишені блакитної сукенки. Вони їстимуть їх разом уночі.

Сплять вони тут, міцно притулившись одна до одної. Авача гладить обличчя матері, коли бачить, що Хана плаче. Хана тулиться до цієї окатої дитини, хапається за неї, як комашка на воді хапається за трав’яну стеблину, міцно тримається за це маленьке тільце, і так вони пливуть удвох крізь ніч. Часто Хана бере з колиски Емануеля й годує його грудьми досхочу, бо в неї знову з’явилося молоко, хоча Коссаковська втручається навіть у це. Вона вважає, що годувати дітей мають спеціальні жінки-годувальниці. Хана гидує годувальницею, яку їй підшукала каштелянова, — її білою шкірою, світлим волоссям, важкими ногами. Її великі рожеві перса привалюють Емануеля, Хана боїться, що одного разу ця сільська дівчина задушить дитину.

І ось маєш: доки вона про це думає тут, за святковим столом, на її сукні з’являється плямка. Хана її непомітно прикриває турецькою шаллю.

Авача та дві ляльки

Для малої Авачі цей вечір буде інакшим, ніж усі інші. Він наче скасує все, що було до того. Воно перетвориться на якусь невиразну, туманну смугу, розтягнуту в часі.

Після вечері Коссаковська веде малу Авачу до кімнати поруч і наказує їй заплющити очі. Далі підводить до якогось місця й велить їй подивитися. Перед Авачею сидять дві красиві ляльки. Одна — брюнетка, одягнена в бірюзове. Друга — блондинка в елегантному ніжно-зеленому. Авача дивиться на них мовчки, її щоки заливають рум’янці.

— Вибери собі ту, яка тобі більше подобається, — каже їй на вухо Коссаковська. — Одна з них твоя.

Авача переступає з ноги на ногу. Вона помічає кожну деталь їхнього одягу, але не може вибрати. Шукає допомоги в матері, але та лише всміхається, знизуючи плечима. Хана розімліла від вина й передчуття турецької люльки, яку вони з Коссаковською нарешті зможуть собі запалити.

Це триває довго. Обидві жінки починають заохочувати дівчинку й хихотіти. Їх смішить серйозність, із якою дитина вибирає ляльку. Авача чує, що ляльки — з Відня, найкращі, пошиті з козячої шкіри і набиті тирсою, а обличчя в них — з пап’є-маше. Але вибрати все одно не виходить.

По щоках Авачі починають котитися сльози. Збентежена власною нерішучістю, вона кидається просто до сукні матері й починає схлипувати на повен голос.

— Що сталося, що сталося? — питає мати їхньою рідною мовою, турецькою.

— Нічого, нічого, — відповідає Авача польською.

Їй хотілося б сховатися в м’яких брижах тканини, зіщулитися там і перечекати найгірше. Бо світ завеликий, і перед малою Евкою — забагато завдань. Ще ніколи вона не почувалася такою нещасною. Їй здається, ніби щось стискає їй серце, і дівчинка плаче, але не так, як тоді, коли розбила коліно, а десь глибоко всередині. Мати гладить її по голові, але ці пестощі не заспокоюють. Авача відчуває, що вона — дуже далеко від матері й тепер повернутися до неї буде непросто.

Довіряти вона може лише тому чудному негарному панові, який різдвяного ранку приносить їй маленького цуцика, рудого й кудлатого. Він точно гарніший, ніж ті віденські ляльки.

Лялька для Салюсі Лабенцької. Розповідь ксьондза Хмельовського про бібліотеку та урочисте хрещення

Після свят Коссаковська з чоловіком їдуть у гості до сусідів. У неї важлива місія: переселити своїх пуритан, яким вона знайшла прихисток у фільварках, до Войславиць, а тих, які там не помістяться, розподілити до весни по панських маєтках. З нею іде Аґнєшка, що везе цілу торбу наливок, бо пан Коссаковський скаржиться на болі в кістках. А ще в неї — скринька з письмовим приладдям та дві підбиті хутром шуби. Надиктовування листів відбувається в кареті, Аґнєшка все запам’ятовує, а потім під час зупинок записує. Коссаковська подумки називає своїх підопічних вихрестами, але намагається цього слова не вживати ні на письмі, ні усно, бо воно викликає недобрі асоціації. Краще на них казати «пуритани» — це слово приїхало з Франції чи Англії, його нагадав Лабенцький, і тепер усі його вживають. Це слово якраз асоціюється з хорошими речами, у ньому є якась чистота.

Коссаковська везе гарний подарунок — ляльку. Вбрана лялька гарно, як дама при імператорському дворі. У неї конопляне волосся, закручене в кучері й прикрите чепурним мереживним чепчиком. Коссаковська вийняла її з коробки у кареті (нарешті розтанув сніг і можна забути про сани) й тримає на колінах, як дитину. Сюсюкає до неї, як це зазвичай роблять дорослі, нахилившись над немовлям. Усе заради того, щоб розсмішити чоловіка. Але він сьогодні похмурий, сердиться, що дружина тягає його по сусідах. У нього задавнений артрит, і він волів би посидіти вдома, впустив би собак до покоїв, що дружина суворо забороняє. До Рогатина далеко, Лабенцького він не любить — надто той для нього вчений і надто вдає з себе француза. Каштелян же одягнений по-польському, тепло: на ньому вовняний кунтуш і шуба.

Дівчинка, що живе у Лабенцьких, зветься Саломеєю. Поки що вона мовчить, не промовила ще жодного слова, хоч у неї польська гувернантка. Найчастіше сидить і вишиває, її навчили робити реверанс і опускати очі, коли до неї звертається хтось старший. Носить вона рожеву сукенку й бордову стрічку в чорному волоссі. Саломея тендітна й миловида. Пані Лабенцька каже, що вона ніколи не всміхається. Тож усі уважно на неї дивляться, коли вона отримує ляльку. Мить повагавшись, сміливо простягає до неї руки і притуляє до себе, занурює обличчя в конопляне волосся ляльки. Лабенцький дивиться на Саломею з якоюсь гордістю, але потім швидко про неї забуває. Дівчинка з лялькою зникає, як жмутик пилюки.

На багатому обіді, який непомітно переходить у вечерю і замалим не в сніданок, з’являється отець декан Хмельовський. Коссаковська щиро вітається з ним, але, здається, його не впізнає, чим завдає йому прикрості.

— У Рогатині я здоров’я вельможної пані рятував, — каже той скромно, а Лабенцький перекрикує його, додаючи, що він — славний письменник.

— Ах, — згадує каштелянова, — це той відважний і бойовий ксьондз, який мене з поламаної карети виніс і до ваших безпечних порогів доставив! Автор «Нових Атен», які я прочитала від букви до букви.

Коссаковська безпардонно поплескує ксьондза по плечах і запрошує сідати поруч.

Ксьондз червоніє й бентежиться — чоловічі манери цієї жінки його лякають, — але врешті-решт сідає поруч, і його сміливість поступово повертається. Зокрема, завдяки токаєві. Він змарнів, всох, і з зубами, здається, непереливки, бо дуже мучиться з куркою на тарілці. Зате з апетитом їсть варені овочі та м’які паштети з дичини; раз по раз докладає собі їх на тарілку. З білого хліба виколупує м’якушку, а шкоринки складає на купку і крадькома підгодовує ними кудлатого пса Лабенцьких, який так схожий на свою матір, що викликає в нього зворушення. Ксьондз радіє, що привів пса в таку хорошу сім’ю. Почувається так, наче він і сам із Лабенцькими породичався.

— Чула я, отче, що ви з Варшави повернулися, — заговорює до нього Коссаковська.

Ксьондз ледь-ледь червоніє, від чого його обличчя здається молодшим.

— Давно мене вже запрошував високодостойний єпископ Залуський. Якби знав він, що я з ясновельможною пані ось тут сидітиму, велів би якісь побажання з Варшави привезти, бо хвалив він вас вельми.

— Як і всі, — додає Лабенцький дещо іронічно.

Ксьондз продовжує:

— Мене сама Варшава не цікавила, лише та бібліотека. Місто як місто — яке воно, кожен бачить. Всі міста однакові: дахи, костели, люди схожі. Трохи таке, як Львів, лише більше порожніх площ, тому й протяги надокучають. Я подався туди через ту велику книгозбірню, а позаяк уже нездужаю, то… — тут ксьондз розчулюється, бере келих вина й робить чималий ковток. — Через ту бібліотеку я спати не міг, та й тепер не можу… Який огром… Кілька десятків тисяч томів. Вони й самі не знають, скільки саме…

Ксьондз жив у монастирі й щодня мусив по морозі ходити через місто до бібліотеки, де йому дозволяли проглядати полиці. Збирався робити нотатки, бо ще не завершив своєї роботи, але те море книг було гнітюче. Правду кажучи, весь той місяць ксьондз намагався лише зрозуміти лад, згідно з яким книжки розставлені по полицях. І дедалі більше переконувався, що жодного ладу нема.

— Деякі книжки розташовані за авторами, але — гульк — і поруч уже за назвами. По сусідству — книжки, що їх закупили в один час, і такі, що через формат не помістилися на звичайних полицях, тож для них зробили спеціальні, вищі. А ще деякі взагалі лежать, ніби зморила їх пошесть, — обурюється ксьондз. — А книжки ж мають стояти рівно, наче солдати, одна біля одної. Як військо людської мудрості.

— Гарно сказано, — хвалить Лабенцький.

Ксьондз Бенедикт вважає, що цим має займатися цілий штаб, наче у війську: визначати ієрархію книжок, ділити їх на полки, присвоювати їм чини згідно з вартістю та рідкістю, зрештою, підліковувати їх, тобто підклеювати, підшивати… Ото була б велика справа! Бо що ми без тих книжок робили б!

Проте найбільше ксьондза сердить те, що та бібліотека — публічна, себто відкрита. Як це так, що кожен може прийти і взяти собі книжку додому? Це якась божевільна ідея, одна з тих західних, французьких, які більше шкодять книгозбірням, ніж ідуть людям на користь. Він помітив, що взяті додому книги у Залуських записують на маленьких аркушиках, які потім губляться по шухлядах, як то часто буває з папірцями. А якщо приходить якийсь вельможний гість, то йому дають так, на віру, не сміючи підсунути аркушика, щоб той підписав. Немає ніякого списку, де, в кого і які книжки перебувають.

Ксьондз театрально хапається за голову.

— Вас, отче, більше книжки хвилюють, ніж люди, — каже Коссаковська з повним ротом.

— Дозволю собі заперечити, вельможна пані. Аж ніяк. Я уважно поспостерігав за столицею та її людьми.

— І які ж ваші враження? — чемно питає французькою Лабенцький.

Ксьондз, почувши французьку, розгубився; панна Аґнєшка йому пошепки перекладає, але він і так аж спаленів із сорому.

— Дивує мене вельми, що людям так хочеться тулитися в маленьких помешканнях, на вузьких вуличках. А могли б на селі мати досхочу простору та свіжого повітря.

— Свята правда. На селі — найкраще, — зітхає Коссаковська.

Далі ксьондз розповідає, як єпископ Залуський узяв його на хрещення до королівської каплиці в Саському палаці. Хрестили там найважливіших неофітів.

Коссаковська виразно пожвавлюється:

— Та ви що, отче? Ви там були? І лише зараз про це кажете?!

— Стояв я ззаду і бачив лише те, що підгледів з-за спин. А було то друге хрещення того Франка, мною побачене, бо перше було у Львові.

Ксьондз Бенедикт розповідає, як шепотіння пробігло костелом: з голови єпископа Залуського, коли він нахилився над неофітом, впала митра, що одразу сприйняли як поганий знак.

— Ну, бо ж навіщо двічі хреститися? — каже господар. — Того й митра впала.

— Хрещеною була пані Брюль, правда? І як вона виглядала? — випитує Коссаковська. — Далі така ж повна?

Ксьондз на мить замислюється.

— Жінка як жінка. В літах уже. Що я можу сказати? Я жінок запам’ятовую погано.

— Чи щось казала? Як поводилася? Вбрана була на польський манір чи, може, на французький?.. Такі ось, звичайні речі.

Ксьондз напружує пам’ять, поводить очима, наче образ пані Брюль висить десь тут у повітрі.

— Пробачте, вашмосте, нічого не пам’ятаю. Але пам’ятаю, що ваш приятель єпископ Солтик асистував під час хрещення двох заступників того Франка: один зветься Якубовським, а другий Матушевським. Ще була княгиня Любомирська.

— Ти диви! — потирає руки Коссаковська. У такі миті вона відчуває, що живе. Їй таки вдалося переконати Солтика, щоб був їм хрещеним батьком. Та ще й княгиня Любомирська, яка від таких подій тримається осторонь.

Її чоловік, почувши про участь таких високопоставлених осіб у хрещенні, перериває мовчанку й озивається з ентузіазмом:

— А мені ось пригадалося, що й ми тут, на Поділлі, можемо багатьох ще охрестити.

— Господи милосердний, скільки ж їх насправді! — вигукує Коссаковська. — А що то за єврей такий великий зі страшним обличчям, якого ви якось хрестили? Кажуть, він німий? І що з його обличчям сталося?

Ксьондз наче трохи збентежився.

— Та, такий один… Попросили мене, то я й погодився. Кажуть, він з Валахії, сирота, візником у Шорів працював, а тепер ось мені допомагає…

— Аж тиша запала в костелі, коли ви, отче превелебний, його вели. Неначе євреї вам його з глини виліпили.

Коли вони нарешті встають з-за столу, надворі вже зовсім темно. Ксьондз Хмельовський згадує про візника Рошка. Хоч би його нагодували там у кухні чимось гарячим, аби він не замерз на крижину! Але отця заспокоюють, і він залишається ще на люльку. Лабенцький завжди має найкращий тютюн від рогатинських Шорів. Ніхто не дивується, що Коссаковська курить із ними, бо вона й не жінка вже. Просто Коссаковська, та й годі. Їй можна.

Вісімнадцятого та дев’ятнадцятого січня Станіслав Коссаковський за намовою дружини веде до хрещення «пуритан». Його першою хрещеною донькою стає кульгава Анна Адамовська, раніше Цібора, дружина Матиса зі Збрижа. Свідки, дивлячись на кульгавих хрещеного та хрещеницю, які йдуть до вівтаря, міркують, хто їх так добрав у пару. Кульгавий кульгавого веде — хіба ж не смішно? А може, в цьому є якраз якийсь прихований лад? Та здається, самому каштелянові від цього трохи незручно.

Наступного дня він веде до хрещення ще одну Анну, семилітню доньку вже охрещених Звєжховських, раніше Лейбка Гірша з Сатанова та його дружини Хави. Вона — гарна і слухняна мала. Коссаковська замовила їй білу сукенку, скромну, але з хорошої тканини, а до того кремові черевички зі справжньої шкіри. Каштелян пожертвував гроші на її навчання. Коссаковські навіть намірялися взяти її на виховання до себе, якби батьки погодилися. Але ті чемно подякували за таку великодушність і забрали дівчинку додому.

Вони стоять тепер у костелі, хвилюються і пригадують, як їм самим священник щедро змочив чола свяченою водою. Ксьондз уголос читає їхнє шелестке прізвище. Вони дивляться на цього ангелика, якого веде Коссаковський, вбраний у святковий кунтуш. Батькові дівчинки — Йосифові Бартоломею Звєжховському, як буде записано в церковних книгах, — тридцять п’ять років, його дружині лише двадцять три, і вона вчергове вагітна. Мала Анна — єдина їхня дитина, що вціліла під час львівської пошесті.

Ксьондз Ґаудентій Пікульський, бернардин, допитує наївних

Він сам відчиняє їм двері. Вони прийшли на його запрошення. Спершу довго чекали перед канцелярією львівського монастиря. Доки тривало те очікування, вони остаточно втратили впевненість у собі. То й добре, отцеві буде легше. Останнім часом він частенько їх бачить. Щомеси вони палко моляться у львівській катедрі й привертають до себе увагу, хоча замість важких капотів і куцих штанів на них нові костюми. Тепер вони виглядають як люди, думає Ґаудентій Пікульський, чемно запрошуючи їх за стіл і зацікавлено розглядаючи безбородого Шломо Шора. Шкіра на місці колишньої бороди — світла, майже біла, і обличчя здається розділеним на дві частини: горішню, темну й засмаглу, і нижню, як у дитини. Чомусь на думку Пікульському спадає слово «погріб», коли він дивиться на білий низ Шломового обличчя. Чоловік, який колись був Шломо Шором, а тепер зветься Францішеком Воловським, — худорлявий, високий, симпатичний, довговидий, з виразними темними очима й густими бровами. Довге волосся, вже ледь припорошене сивиною, спадає на плечі й кумедно контрастує з новеньким жупаном барви тютюну з медом, підперезаним червоним турецьким поясом.

Вони самі прийшли до отця, хоч він і не приховує, що принагідно заохочував їх до такої розмови… Тож він узяв двох секретарів, які тепер у повній готовності, нагостривши пера, чекають на його знак.

На початку вони кажуть, що їхній Володар, мабуть, вже у Варшаві й має побачитися з королем. Потім перезираються, і той, що сказав «Володар», виправляється й додає: «Яків Франк». Це звучить урочисто, наче Яків Франк — то закордонний посол з особливою місією. Ксьондз Пікульський намагається бути милим:

— Ми стільки чули про ваше рішення ввійти в лоно християнської віри і знаємо, що ухвалене воно було свідомо й давно, а ваш релігійний запал зворушив львівське міщанство та шляхту…

Входить прислуга з частунком, про який подбав отець Пікульський. Зацукровані фрукти, звичайні сушені яблука та груші, родзинки й інжир. Гості не знають, як їм поводитися, але Шломо-Францішек Воловський природним рухом бере родзинку.

— …Для багатьох з вас почалося цілком нове життя, до того ж ті з вас, кому щастить у торгівлі та інших справах, одразу отримують шляхетство, як ось ви, вельмишановний пане Воловський, хіба не так?

— Так, — відповідає Францішек, ковтаючи солодощі. — Саме так і є.

Ксьондз Пікульський хоче, щоб вони самі почали розповідати, підсуває їм тарілочки, щоб вони почувалися вільніше. Пера обох секретарів уже нависають над папером, як грозові хмари, з яких зараз поллє дощ.

Той старий, який примруженим оком спостерігає за Пікульським, — це Йосиф із Сатанова; у нього дуже світлі блакитні очі, що потопають у темному похмурому обличчі. «Охорони мене, Ісусе Христе, від усякого злого ока», — молиться подумки ксьондз, але не зраджує своїх страхів жодним порухом. Далі звертається до всіх присутніх:

— Бажаю вашій громаді мудрості, розважливості та палких сердець. Ви вже серед нас, але й досі не полишає нас велика цікавість: як же це трапилося, якими шляхами йшли ви до віри правдивої?

Переважно говорять брати Шори — Рогатинський та Воловський. Ще й тому, що вони найкраще знають польську. Їхня мова — цілком пристойна, лише подеколи трапляються помилки чи неоковирності. Цікаво, хто їх вчив. Решта четверо озиваються зрідка. Вони ще не охрещені — можливо, тому почуваються невпевнено. Яків Тисменицький, старенький Йосиф із Сатанова, Яків Шимонович і Лейба Рабинович чемно по черзі беруть кінчиками пальців смачні фіги й фініки і кладуть до рота.

Починає Йосиф із Сатанова:

— Кожен, хто уважно студіює Зогар, знайде там багато згадок про таїну Святої Трійці, і це питання не даватиме йому спокою. Так було й з нами. У Святій Трійці — велика істина, до якої тягнуться розум і душа. Бог не є однією особою, а незбагненним, божистим чином виявляється у трьох подобах. У нас воно теж є, тож Трійця нам не чужа.

— Нам це дуже пасувало, — підхоплює Шломо, тобто Францішек Воловський. — У нас теж є три об’явлення, троє царів, три дні, три мечі…

Пікульський уважно дивиться на Воловського — чи не скаже він чогось ще. Але не сподівається почути всього, що хотів би дізнатися.

Якраз принесли турецькі печі з розжареним вугіллям, і всі стежать очима за рухами служника, який розставляє їх по кімнаті.

— Прибувши з Туреччини 1755 року, Яків Франк привіз із собою звістку про Трійцю і зумів переконливо сповістити її іншим, бо добре знався на кабалі. Він їздив із цією новиною по цілому Поділлі; я теж увірував і переконував інших, що Бог існує в трьох особах, — каже Францішек Воловський і тицяє пальцем собі у груди.

Яків, розповідає далі Шломо-Францішек, спершу говорив це лише кільком обраним. Наука про Трійцю, казав він, найкраще викладена у християнстві, тому це — релігія істинна. А ще казав: коли він удруге приїде до Польщі, всі мають охреститися, але до того часу слід тримати все в таємниці. Так вони й робили. І потроху готувалися — вчили мову та основи віри. Водночас розуміли, що буде важко: рабини так легко з цим не погодяться, і доведеться настраждатися. Все так і сталося. Присутні зітхають і беруть фініки.

Пікульський міркує, чи вони справді такі наївні, чи лише вдають. Але їхні думки для нього залишаються загадкою.

— А ваш провідник, Яків — який він? Чому ви так щиро йому повірили?

Вони переглядаються, наче вирішують, хто відповідатиме. Врешті знов починає Воловський, але Павло Рогатинський одразу його перебиває:

— Тільки-но Володар… тобто Яків Франк приїхав до Рогатина, над ним одразу ж зажевріло світло, — каже він і дивиться на Воловського. Той якусь мить вагається, підтвердити це чи спростувати, але ксьондз Пікульський та секретарі, чиї пера зависли над аркушами, домагаються продовження.

— Світло? — перепитує Пікульський удавано солодким голосом.

— Світло, — каже Воловський. — Воно було як зірка, ясна й чиста, з часом розширилося аж до пів ліктя і сяяло над Яковом довго, а я протирав очі й щипав себе, аби переконатися, що не сплю.

Тепер він чекає на ефект від своїх слів. І справді: один із секретарів сидить із відкритим ротом і не записує. Пікульський прокашлюється, і перо негайно торкається паперу.

— Але це ще що… — додає збуджений Яків Тисменицький. — Коли Яків мав їхати до Лянцкоруня, де відбулися відомі вам сутички, то ще у Бресті сказав нам: у Лянцкоруні нас чекає випробування, заберуть нас до буцегарні. Все саме так і сталося…

— Як же це розуміти? — байдуже питає Пікульський.

Тепер вони починають розповідати навперебій, переходячи на свою мову; ті, що досі мовчали, згадують якісь дрібні чудеса Якова Франка. Уривчасто розповідають про Іване: що лікувати вмів, що часто найпотаємніші думки братів і сестер читав. А коли вони приписували йому надлюдську силу, заперечував і твердив, що він — наймізерніший з-поміж них. У Якова Тисменицького виступають сльози на очах, коли він про це розповідає. Він витирає сльози рукавом; ненадовго м’якшає і блакитний погляд Йосифа.

Пікульський розуміє, що вони л ю б л я т ь цього свого Якова; з цим паскудним вихрестом їх пов’язує щось таке потаємне, потужне й сліпе, що в нього, ченця, викликає відразу. А зазвичай буває так, що там, де зв’язок надто сильний, є місце для бунту. Щось таке висить зараз у повітрі. І Пікульський аж боїться питати далі. Та й що питати?

Францішек Воловський зворушено розповідає, як Яків пояснював їм необхідність хрещення, як ночами цитував їм Святе Письмо, як вишукував там рядки, що їх вони завчали напам’ять. Лише жменька знала про це, — додає він. Лише обрані. Ксьондз Пікульський вчуває в повітрі запах чоловічого поту, гострий, щурячий; він не знає, чи це він так спітнів під щільно застебнутою сутаною, чи вони.

Ксьондз певен, що підловив їх. Вони не такі дурні, щоб не розуміти, що роблять. Перед виходом вони кажуть, що кінець світу близько і що буде одна Обора й один Пастир для всіх. Час готуватися.

Отець Ґаудентій Пікульський пише лист до примаса Лубєнського

Того ж вечора, коли всі йдуть до сну і місто Львів здається мертвим місцем на пласкій рівнині Поділля, Пікульський ставить печатку на записаній розмові й завершує свій лист. На світанку до Варшави вирушає спеціальний кур’єр з документами. Дивно: отцеві зовсім не хочеться спати, немовби він відкрив якесь невидиме джерело енергії, маленьку гарячу точку в серці ночі, яка відтепер підживлюватиме його.

Ксьондз Пікульський закінчив писати і береться за наступний лист, але невдовзі повертається до вже написаного й додає:

Сапфіровий жупан та червоний кунтуш

Молівда в польського кравця — так тепер називають тих, що шиють одяг польський, на відміну від модного французького чи німецького, — справив собі шовковий жупан та теплий сукняний кунтуш, підбитий м’яким хутром. До цього йому ще доведеться замовити тканий пояс, хоч коштує він цілий статок. Він уже роздивлявся їх, і деякі йому сподобалися. Коштують, щоправда, тут, у Варшаві, втричі дорожче, ніж у Стамбулі. Якби в нього був талант до торгівлі, навіз би сюди таких.

Молівда розглядає себе в дзеркалі; товстий кунтуш робить його живіт іще круглястішим. Але це добре — він виглядає як шляхтич. Міркує, що ж у ньому так сподобалося примасові Лубєнському, що той призначив Молівду на таку високу посаду? Мабуть же, не зовнішність, не той живіт? Молівда втратив половину волосся, а та, що залишилася, має колір костриці. Обличчя його останніми роками розповніло, очі геть зблякли. Борода й вуса розрослися навсібіч і тепер нагадують якийсь віхоть старої соломи. Не годиться, щоб секретар примаса мав таке гніздо під носом. Найімовірніше, примасові сподобалося красномовство Молівди, яким він заблиснув під час львівського диспуту, а також його благородне ставлення до неофітів. А ще — мови, якими володіє Молівда. Мабуть, свою роль зіграла й рекомендація Солтика (бо ж не кузини Коссаковської, якої Лубєнський не любить).

Того ж дня він отримує два термінові листи, ще й з того самого приводу. Обидва негайно кудись його кличуть: в одному до нього звертається церковна комісія, яка «небавом займатиметься допитами антиталмудистів»; другий лист — від Криси. Криса пише турецькою про те, що Яків зник, мов кола на воді. Виїхав екіпажем на самоті й не повернувся. Екіпаж згодом знайшли біля дому, але без нього. Ніхто Якова не бачив.

Молівда просить примаса відрядити його до Варшави. І без того назбиралося чимало службових справ, а тут іще церковна комісія. Коли красива англійська карета рушає, Молівда робить чималий ковток наливки, якої взяв цілу пляшку: аби зігрітися, аби не болів шлунок, аби швидше пливли думки, а ще — щоб розігнати тривогу, бо Молівда відчуває, що наближається щось недобре, що і його може змести, а він же тільки-но вхопився за цю билинку, що його несе по воді — хай навіть невпевнено, але хоч якось. Коли дістається до Варшави, відчуває втому, сонливість, у нього болить голова, очі доводиться мружити через сліпуче варшавське сонце. Схопив тріскучий мороз, але снігу мало, тому болото замерзло на кістку, і під ногами лише легкий іній та слизькі шкоринки льоду на калюжах. Ледь притомний, Молівда зустрічається з Воловським, який повідомляє йому, що Яків сидить ув’язнений у бернардинів.

— Як це «ув’язнений»? — питає він недовірливо. — Що ви вже на нього наговорили?

Воловський знизує плечима, а потім його очі сповнюються слізьми. Молівду поступово охоплює страх.

— Це кінець, — каже він. Мовчки залишає Воловського, який самотньо стоїть на болотистій вулиці, і йде навмання по замерзлих калюжах. Мало не падає, послизнувшись. Воловський, ніби отямившись, біжить за ним і запрошує додому.

Швидко западають зимові сутінки, стає геть неприємно. Молівда знає, що йому слід чимшвидше йти до єпископа Залуського — кажуть, той зараз у Варшаві — і в нього шукати заступництва, а не бігти до євреїв-неофітів. Він має знайти Солтика, але зараз уже пізно, і він, неголений і змучений подорожжю, ласо дивиться на відчинені двері дому Воловських, звідки чути тепло і запах лугу. Він дозволяє, аби Францішек схопив його за лікоть і завів досередини.

Надворі 27 січня 1760 року.

Що відбувалося у Варшаві, коли Яків зник

У Новому місті, де Шломо — Францішек Воловський — відкрив з братами невеликий склад тютюну, панує рух. Над крамничкою розташоване скромне помешкання, в якому оселилися власники. Добре, що стоять морози: можна принаймні пройти роз’їждженими, болотистими, повними калюж вулицями.

Молівда входить до передпокою, далі — до світлиці, сідає на новенький стілець і дивиться на годинник, що стоїть на видному місці в кімнаті й рівномірно цокає. Невдовзі відчиняються двері, і в них з’являється Маріанна Воловська — мала Хайка, — а слідом за нею діти, трійко наймолодших, які ще не ходять на науки. Витирає руки фартухом, зав’язаним поверх темної сукні — видно, що працювала. Здається втомленою й зажуреною. Звідкись із глибини дому долинають звуки фортепіано. Маріанна хапає Молівду за руки, коли він встає, щоб з нею привітатися, і садить його назад. Молівді незручно, що він забув про дітей, міг їм купити хоча б мішечок вишень у цукрі.

— Спершу він просто зник, — каже Маріанна. — Ми гадали, що він, може, залишився в когось у гостях, тож протягом тих перших днів не дуже й бентежилися. Потім Шломо з Якубовським пішли до нього й застали там лише Казімежа, якого він собі найняв лакеєм; той бідкався, що Якова викрали. Хтось приходив лиш забрати його теплі речі. «Хто?» — спитали ми. «Озброєні, кілька чоловіків», — відповів він. Тож Шломо, тільки-но приїхавши сюди зі Львова, гарно вбрався і вирушив до міста розпитати людей. Але нічого ми не довідалися. І охопив нас страх, бо відколи прибув зі Львова Шломо, все йде якось не так.

Маріанна бере на коліна хлопчика і шукає в рукаві хустинку, щоб витерти сльози, а заодно і носа малому. Францішек іде покликати сусідів: Єрухіма Дембовського та інших.

— Як тебе звати? — неуважно питає хлопчика Молівда.

— Франьо, — каже малий.

— Так само, як тата?

— Так само.

— Все почалося з тієї розмови у Львові. Добре, що ви приїхали, вашмосте. Краще їм польською нічого не казати.

— А ви гарно говорите… Маріанно.

— Може, й краще було б, якби нас, жінок, на ті допити кликали, — всміхається вона гірко. — Хая дала б їм прикурити. Вони ось із Гіршем, себто з Рудніцьким, будинок купили на Лєшні. Навесні сюди переїжджають.

— Хая здорова?

Маріанна кидає на нього зляканий погляд.

— Хая — як зазвичай… Найгірше те, що на ті допити кличуть поодинці. Ось Якубовського взяли. — Маріанна зненацька замовкає.

— Якубовський — містик і кабаліст. Наговорить їм дурниць.

— От власне. Що він там їм наплів, ніхто не знає. Шломо казав, що коли їх разом допитували, Якубовський дуже боявся.

— Боявся, що його теж посадять? — Молівда раптом бере Маріанну за руку і підсувається до неї ближче. Каже їй на вухо: — І я боюся. Я з вами в одному човні пливу і бачу, як він розхитується. Скажи чоловікові, що він дурень. Не час плести ті смердючі інтрижки. Ви хотіли його позбутися? І обмовили його, так?

Маріанна випручується й починає плакати в хустинку. Діти дивляться на неї перелякано. Вона повертається до дверей і гукає:

— Басю, забери дітей!

— Ми всі боїмося, — каже Маріанна. — І ти бійся, бо ти наші таємниці знаєш і як свій між нами.

Вона піднімає заплакані очі на Молівду, і якусь мить у її голосі звучить погроза.

Плюйте в це полум’я

Допит варшавських послідовників Франка відбувається з розв’язаними руками, без кайданів, за всіх говорить Єрухім, тобто Єнджей Дембовський, впевнений у собі й красномовний, а також молодший Воловський — Ян. Обидва свідчать їдишем, але Молівда цього разу лише допомагає перекладачеві. Він сидить за столом, перед ним — перо та папір. Перекладає такий собі Бєльський, і робить це некепсько. Молівді вдалося переконати їх говорити ґречно, загальними фразами.

Але самих допитуваних несе щораз далі. Коли починають розповідати про чудеса Якова, які він буцімто чинив усюди, де лише бував, Молівда кусає губи і втуплюється в чистий аркуш, вигляд якого його заспокоює. Навіщо вони це роблять?

Молівда відчуває, як початкова прихильність суду тане на очах, інквізитори напружуються, і доволі невимушена розмова перетворюється на справжнє судилище; голоси стають дедалі різкішими, запитання суддів — гострішими й каверзнішими, підсудні починають нервово перешіптуватися, секретар гортає аркуші з занотованими датами. Схоже, — хвилюється Молівда, — призначатимуть наступний термін, і справа тягтиметься далі.

Мимохіть він відсуває від них свій стілець і сідає неначе боком, ближче до печі.

Шломо, або Францішек Воловський, купець і трохи авантюрист, який легко дає собі раду і з людьми, і з грошима, зненацька перетворюється перед судом на хлопчика: його нижня губа тремтить, він наче от-от розплачеться. Єрухім же грає роль впевненого в собі простака, хоч він не такий, Молівда добре це знає. Розповідає, як вони зазвичай моляться, і тоді суд наказує їм заспівати ту таємничу пісню, змісту якої вони не хочуть або не вміють розтлумачити. Вони переглядаються, шепочуться; очевидно, щось крутять і приховують. Наперед виходить Матушевський, блідий, наче йому щойно оголосили смертний вирок. Саме він стає диригентом цього хору, піднімає руку, і за мить усі співають «Іґадель» перед консисторським судом у Варшаві — як учні, як якісь бурсаки. І несподівано починають співати з пристрастю, не зважаючи на суворість місця. Молівда опускає погляд.

Він стільки разів чув цю пісню, часом і сам підспівував, але тепер, у розігрітій залі єпископського суду, де вогкий дух змішується з запахом лугу для чищення печей, де за ніч мороз на шибках намалював цілі гірлянди крижаних листків і гілок, слова «Іґаделі» звучать абсурдно, недоречно. Молівда отримав посаду в Ловичі при найвищому церковному ієрарху, під крилом примаса Речі Посполитої, йому все вдалося, він повернувся додому, до своїх; йому пробачили всі гріхи і прийняли до товариства достойників — чому його мали б хвилювати слова цієї пісні? Чи справді він коли-небудь їх розумів?

Виходячи, підсудні зустрічаються з Яковом, якого саме ведуть на допит. Всі стають уздовж стіни і бліднуть. Яків святково вбраний, на ньому його висока шапка, плащ із коміром. Здається, ніби ведуть короля. Лише обличчя — якесь незвично кам’яне. Він дивиться на Воловського, який починає плакати, і каже гебрайською:

— Плюйте в це полум’я.

Океан запитань, що здатний потопити навіть наймогутніший корабель

Молівда має перекладати. Він втерся сюди завдяки протекції єпископа Залуського. Розглядає поворозку, якою облямовано поли його новенького кунтуша. Одягнувся в нове, врочисто, елегантно, але тепер бачить, що дарма. Перестарався.

Комісія вже чекає. Складається вона з трьох духовних і двох світських секретарів. У коридорі при дверях стоїть озброєна охорона. Як пафосно, міркує Молівда. Складається враження, що тут допитують якогось великого державного злочинця. Крім отця-офіціала, який тут верховодить, присутні ще ксьондз Шембек, канонік із Ґнєзна, такий собі Прухніцький, консисторський писар, і ксьондз Слівіцький, єзуїт, інквізитор. Вони про щось шепочуться, але Молівда не може розчути, про що.

Нарешті двері відчиняються, і охорона приводить Якова. Молівду заливає гаряча хвиля. Яків якийсь перемінений, наче підпухлий, обличчя в нього втомлене, важке. Може, його били? У Молівди починає швидко битися серце, ніби він довго біг, у горлі стає сухо, руки тремтять. Яків не дивиться на нього. Всі заготовані слова й речення, якими він збирався замаскувати нісенітниці Якова, розлітаються на друзки. Він непомітно витирає руки об поли кунтуша, відчуває, що під пахвами вже виступив піт. Так, його били, немає сумніву. Яків важким оком дивиться на присутніх. Їхні погляди нарешті зустрічаються, і Молівда докладає зусиль, аби повільно опустити повіки, даючи йому знак, що все буде добре, не треба хвилюватися.

Після виголошення офіційного вступу та інтенції допиту звучить перше запитання. Молівда перекладає його турецькою. Робить це дослівно, нічого не додаючи і не викидаючи. Якова питають, де він народився, де ріс, де мешкав протягом життя. Цікавляться дружиною й дітьми, а також майном.

Яків не хоче сідати, відповідає стоячи. Його голос, глибокий, хоч і тихий, а також мелодика турецької мови справляють помітне враження на присутніх. Що між ними може бути спільного? — чудується Молівда. Перекладає відповідь Якова, речення за реченням. Яків каже, що народився в Королівці на Поділлі, а відтак жив у Чернівцях, де його батько був рабином. Багато разів переїздив. Жив у Бухаресті та інших містах у Валахії. У нього є дружина й діти.

— За чим ви впізнавали тих, що до християнської віри бажали приступити?

Яків дивиться в стелю, потім зітхає. Мовчить. Просить Молівду повторити запитання, але все одно не відповідає. Нарешті переводить погляд на Молівду і говорить наче до нього. Молівда намагається не виказати себе жодним порухом м’язів обличчя.

— Знак, за яким я розпізнаю правовірних, — це світло над їхніми головами. Не у всіх воно є.

Молівда перекладає:

— Знак, за яким я волею Ісуса Христа впізнаю тих, які щиро приходять під покров Його віри, — це світло, схоже на пломінь свічки, яке бачу над їхніми головами.

Суд вимагає пояснити, у кого є це світло, а в кого нема.

Яків відповідає неохоче, якоїсь миті ледь не називає чиєсь ім’я, але Молівда гладенько перекладає, що деяким євреям, навіть коли вони зі шкіри лізли, щоб бути допущеними до віри, навіть коли купу грошей Якову пропонували, він не дозволяв, бо світла над ними не бачив. І знав, хто з них щирий, а в кого непевні наміри.

Тепер його питають, що він робив у Польщі, коли вперше приїхав. Він відповідає досить ухильно, тож його допитуються щодо назв конкретних містечок і сіл, цікавляться іменами господарів, у яких він ночував. Це триває довго, всі чекають, доки секретарі детально все запишуть. Яків якось гасне серед тієї бюрократії, просить стільця, сідає.

Молівда перекладає розповідь про події, в яких і сам не раз брав участь, але зараз йому краще в цьому не зізнаватися. Зрештою, ніхто його й не питає. Лише молиться подумки, щоб сам Яків цього не виказав. Але розповідаючи про Нікополь та Джурджу, він і півсловом не згадує Молівди, навіть не дивиться на нього. Суд має подумати, що вони взагалі не були знайомі, що познайомилися нещодавно у Львові — як підсудний і його перекладач. Так Молівда написав у свідченні.

Оголошують коротку перерву, під час якої до кімнати вносять воду і склянки. Змінюється й допитувач — тепер запитання ставитиме єзуїт.

— Чи обвинувачений вірить у триєдиного Бога? В Бога, який існує у трьох особах? І чи вірить він в Ісуса Христа, Істинного Бога і Чоловіка, Месію, присутнього у Святому Письмі, як сказано це в символі віри святого Афанасія? Чи приймає він його?

Якову дають текст «Вірую» латиною. Яків не вміє його прочитати, тож повторює за Молівдою речення за реченням: «Вірую в єдиного Бога…» Молівда додає ще від себе: «всім серцем». Тепер Якову велять підписатися на аркуші з «Вірую».

Наступне запитання звучить так:

— У яких місцях Святого Письма звинувачений дошукувався таїни Святої Трійці?

Знову виникає маленька, не видна сторонньому оку змова між підсудним і перекладачем. Молівда колись пояснював це Якову, Яків добре пам’ятає. Ось і стала в пригоді наука. Яків спершу цитує уривок з Книги Буття 1:26: «Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою», а далі фрагмент із Книги Буття 18:3, де Авраам звертається до трьох мужів як до одного: «Господи, коли тільки знайшов я милість в очах Твоїх, не проходь повз Свойого раба!» Потім переходить до Псалмів і цитує Псалом 110-й: «Промовив Господь Господові моєму: Сядь праворуч Мене…» Відтак губиться, гортає свої книги гебрайською, але далі каже, що втомився і йому потрібно більше часу, щоб знайти відповідні місця.

Тож йому ставлять наступне запитання:

— Де в Письмі сказано, що Месія вже прийшов і він є Ісусом Христом, що народився з Марії Діви та був розп’ятий 1727 років тому?

Яків довго мовчить, аж доки йому не велять відповідати. Тоді він каже, що колись йому було це зрозуміло. Було це тоді, коли він навчав. Але після хрещення втратив ту ясність розуму, і деяких речей він уже не мусить знати, бо між ним і Богом є священники.

Молівду часом дивує його кмітливість. Відповідь, попри все, подобається ксьондзам.

— Із яких місць Святого Письма підсудний збагнув сам — аби потім навчати інших, — що Месія, Ісус Христос, є істинним Богом, єдиносущним з Отцем?

Яків гортає свої книги, але не знаходить потрібного фрагмента. Тре долонею чоло і врешті-решт каже:

— Ісая. «І назвеш ім’я Йому: Еммануїл».

Але інквізитор Слівіцький так легко не здається. Далі пиляє Якова на тему Месії.

— Що розуміє підсудний, кажучи, що Христос прийде вдруге? Де прийде? Як це виглядатиме? Що означає, що він прийде судити живих і мертвих? Чи правда те, що підсудний твердив, ніби Месія вже прийшов і перебуває в якомусь людському тілі, щоб раптово об’явитися в подобі блискавки?

Голос Слівіцького спокійний, неначе він говорить про якісь буденні й загальні речі, але Молівда відчуває, як тиша густішає, і всі зосереджено чекають, що відповість Яків. Перекладаючи Якову запитання єзуїта, він вставляє маленьке слово «обережно».

Яків ловить це слово і говорить справді обережно, поволі. Молівда, перекладаючи, також не поспішає. Чекає, доки Яків закінчить речення, а відтак ще кілька разів обертає його в думках.

— Я ніколи не вважав, що Месія вдруге в людському тілі прийде у світ. І ніколи не навчав такого. Не вірив і в те, що він зійде на землю як багатий цар, що судитиме людей. Я вчив, що він прихований у світі, маючи на увазі, що ховається в образі хліба й вина. Саме це я колись збагнув серцем, перебуваючи на самоті в костелі в Підгайцях.

Молівда непомітно видихає. Відчуває, що його легкий елегантний жупан під кунтушем увесь змокрів, під пахвами й на спині.

Тепер у розмову втручається ксьондз Шембек:

— Чи знає підсудний Новий Завіт? Чи читав Євангеліє? А коли так, якою мовою?

Яків відповідає, що ні, ніколи. Лише у Львові й тут, у Варшаві, підчитав дещо з Євангелія святого Луки.

Ще ксьондза Шембека цікавить, чому він носив тюрбан і бував у мечетях? Чому отримав від Порти дозвіл на оселення, який дають наверненим магометанам? Чи правда те, що він пристав на іслам?

Молівда мало не непритомніє. Виходить, вони все знають. Наївним було вважати, що їм це невідомо.

Яків відповідає відразу, тільки-но Молівда закінчив перекладати.

— Якби я вважав, що віра Магомета краща, ніколи не прийшов би в лоно католицизму.

Молівда далі старанно перекладає його пояснення: євреї-талмудисти підбурювали Порту проти нього, давали туркам хабарі, щоб вони його арештували.

— Мене переслідували, тож я був змушений перейти в цю релігію, але зробив це лише зовні. У серці своєму я жодної миті не вважав цю віру істинною.

— Чого ж то в прошенні до султана сказано, що підсудний — бідний і гнаний, коли в нього був дім з виноградником та інші маєтки?

У голосі ксьондза чутно тріумф: ось, підловив обвинуваченого на брехні. Але Яків не бачить у цьому нічого огудного. Відповідає недбало, що так йому велів зробити бургомістр Джурджу, турок, аби дістати трохи грошей. Що ж у цьому поганого? — здається, чути в його тоні.

Ксьондз Шембек риється в паперах і, вочевидь, знаходить там щось цікаве, бо втручається, не даючи єзуїтові поставити наступне запитання.

— Один із допитуваних, такий собі Нахман, а тепер Пьотр Якубовський, сказав, що ще в Салоніках ви показували йому Антихриста. Чи ви в це вірили?

Яків відповідає вустами Молівди:

— Ні, ніколи я в це не вірив. Усі казали, що то Антихрист, то і я повторював. Така цікавинка.

Єзуїт повертається до суті справи:

— Чи розповідали ви, що Страшний суд відбудеться невдовзі? Звідки вам про таке відомо?

Молівда чує:

— Так, Суд наближається, і про це сказано в християнському Писанні. Ми не знаємо напевно, коли це станеться, але часу небагато.

І перекладає:

— Ведучи за собою інших, я цитував слова пророка Осії й навчав: стільки років ми, євреї, не мали ні пастиря, ні вівтаря, що час і нам, синам Ізраїля, прийти до Господа Бога і шукати в тій вірі Месію, сина Давидового. Коли перейшли ми у християнську віру, у нас з’явилися пастирі й вівтарі, тож, згідно з цим пророком, настали останні дні.

— Чи знав підсудний, що деякі учні вважали його Месією? Чи правда те, що, сидячи в кріслі, п’ючи кофій та курячи люльку, він дозволяв іншим, плачучи і співаючи, хвалу йому віддавати? І що сам казав: «Мій святий Отець»? Чому дозволяв він і не боронив учням називати його святим Отцем і Володарем?

Ксьондз Слівіцький атакує дедалі жорсткіше, хоч узагалі не піднімає голосу. Він ставить запитання таким тоном, ніби за мить має зірвати ширму і явити світові якусь страшну правду, тож напруга в кімнаті зростає. Тепер він питає, чому Яків обрав собі дванадцятьох учнів. Яків відповідає, що їх було не дванадцятеро, а чотирнадцятеро, але двоє померло.

— А чому вони обрали собі під час хрещення імена апостолів? Виходить так, що Франк — на місці Господа нашого, Спасителя?

Яків заперечує: ні, імена вони собі обирали, хто яке хотів. Крім того, серед них є Францішек.

— Боже борони, — перекладає спітнілий Молівда. — Просто інших християнських імен вони не знають. До того ж серед них є два Францішеки.

— Чи знає він, що дехто з учнів бачив над ним якесь світло? Що йому про це відомо?

Яків відповідає, що вперше про таке чує і не знає, про що йдеться.

Наступне запитання знов ставить ксьондз Шембек:

— Чи провістив підсудний — як свідчили допитувані — своє ув’язнення в Лянцкоруні та Копичинцях, приїзд дружини на Поділля, смерть дитини Пьотра Якубовського, а ще смерть двох людей з родини Еліяша Воловського? І навіть оцей суд?

Молівді здається, що Яків наче намагається зменшитися, що він став немовби завеликим, занадто помітним. І він знову грає. Так само, як раніше грав роль сильного й могутнього, тепер надягає маску наляканого підсудного, пересічного, полохливого, чемного, лояльного, без зубів і пазурів. Схожого на ягня. Він уже його добре знає: Яків розумніший за них усіх тут разом узятих. А вони вважають його наївним простаком, як раніше євреї. Йому й самому зручно було ховатися під маскою такого дурника. Якось-то він казав, що буцімто читати ледь уміє.

Молівда перекладає його відповідь майже дослівно:

— Так, я провістив свій арешт у Лянцкоруні, але в Копичинцях — уже ні. Що ж до приїзду моєї дружини, я просто порахував, скільки часу потрібно моєму посланцеві, щоб до неї дістатися, скільки триватимуть пакування й дорога, то й визначив, що це трапиться в середу. Дитина у Якубовського народилася хворобливою й слабкою. А такого, щоб я передбачив смерті родичів Воловського з Рогатина, не пам’ятаю. Родина та велика, і постійно хтось умирає. Правда те, що я якось молився над книгою і раптом сказав голосно: через два тижні. Не знаю, чого я так сказав, але ті, що це чули, відразу пов’язали мої слова з ув’язненням у бернардинів. А ще зізнаюся: коли до мене хтось приїжджав, щиро бажаючи приступити до віри, ніс у мене свербів з правого боку, а коли нещиро — з лівого. Так я вгадував.

Шановний суд сміється під ніс. І ксьондз Шембек, і отець Прухніцький, і секретар, і отець-офіціал. Не сміється лише єзуїт, але всім відомо, що в них нема почуття гумору, — думає Молівда.

Слівіцький серйозно питає:

— А що то за вроки ви знімали з тих, що до вас приходили? Що означало те дотикання чола і шепотіння замовлянь? І що ви розумієте під вроками?

Сміх суду трохи підбадьорив Якова. Молівда передчуває, що тепер обвинувачений гратиме подвійну роль — сильного і слабкого; збиватиме з пантелику, щоб кожному здавалося, що його думка — сумнівна й суперечлива.

— Вроки — це лихе око. Знімав я їх з кожного, хто цього потребував, — тепер Яків згадує імена тих, що померли, аби його сила знову здалася скромною. — Знімав із Вершка, вже охрещеного, який помер тут, у Варшаві, і з ребе Мордке, званого Мордехаєм, який спочив ще в Любліні. Щось їм не допомогло.

Тепер комісія переходить до Іваного. Дуже цікавить їх той час. Чи правда те, — питають вони, — що людям в Іваному він велів позбутися всього майна, аби все було спільним? І що твердив: якщо кілька людей сперечаються і врешті-решт приходять до спільної думки, то ця думка — від Бога? Звідки в нього взялися такі ідеї?

Яків утомлений, вже минув полудень, а він лише води випив; у кімнаті задушливо. Каже, що не знає, не має уявлення. Тре рукою чоло.

— Чи правда те, що ви забороняли віддавати дітей на виховання хрещеним — побожним католикам? І що всім наказували триматися разом? Це правда? — читає запитання з аркуша ксьондз Шембек. Вочевидь, у них записані точні свідчення.

І ще:

— Чи правда, що ваші учні у своїх примірниках Нового Завіту ім’я Ісус виправляють на Яків?

Яків коротко заперечує. Стоїть, схиливши голову. Він геть утратив натхнення.

Після допиту Молівда прощається з надміру стриманим ксьондзом Слівіцьким і мовчазним Шембеком; проходить повз Якова, навіть не глянувши на нього.

Він знає, що на наступні слухання його не запросять. Йому не довіряють.

Виходить у морозяне варшавське повітря; хижий крижаний вітер завіває йому під кунтуш, тож він закутується щільніше й рушає в бік Довгої. Але небавом розуміє, що йому страшно йти до Воловських, тож повертає назад і повільним кроком рушає до рогаток біля костелу Трьох Хрестів. І саме там його накриває темна липка хвиля докорів сумління. Йому не залишається нічого іншого, як зайти до маленької єврейської корчми і пити, хизуючись перед шинкаркою знанням гебрайської.

Вранці йому приносять лист із канцелярії примаса: він має з’явитися опівдні. Виливає на голову відро холодної води, полоще рот водою з оцтом. Повертається обличчям до вікна і намагається молитися, але він такий збентежений, що ніяк не може знайти в собі того місця, з якого зазвичай вистрілював угору, як кинутий в небо камінець. Тепер замість неба над його головою — лише стеля. Він знає, що трапиться, і міркує лише, чи дозволять йому піти. Зиркає на свій скромний багаж.

У палаці примаса Молівду приймає якийсь звичайний ксьондз. Навіть не представившись, мовчки веде його до маленької кімнатки, де стоять лише стіл і два стільці, а на стіні висить величезний хрест із худим розп’ятим Христом. Ксьондз сідає перед ним, кладе одну долоню поверх другої і лагідно каже, не звертаючись ні до кого конкретного, що Церкві добре відомо про минуле шановного Антонія Коссаковського, званого Молівдою, зокрема, про час, який він провів у колонії єретиків-розкольників у Валахії. Діяльність липован також добре їм знана, і в ревних католиків вона викликає огиду. У Речі Посполитій немає місця для таких збоченців, а всілякі відступники мають знайти собі інше місце для життя. Відомо також про молодечі гріхи шановного Коссаковського; у Церкви довга пам’ять, вона нічого не забуває. І говорить, говорить, наче хизується своїми знаннями, і знання ті насправді чималі. Далі ксьондз відчиняє шухляду і виймає звідти кілька аркушів паперу та каламар. Виходить на мить, щоб принести перо, і перевіряє кінчиком пальця, чи воно добре загострене. Між іншим згадує про Лович. Молівда такий пригнічений, що перестає його слухати. В його голові ще гудуть слова ксьондза: магія, метемпсихоз, інцест, неприродні практики… І відчуває, ніби його причавив велетенський тягар.

Потім ксьондз велить Молівді писати. Каже, що часу в нього стільки, скільки він захоче. Молівда має написати все, що він знає про Якова Франка і чого інші можуть не знати. І він пише.

Про полювання в Ієроніма Флоріяна Радзивілла

Аж до другого лютого, до Матері Божої Громничної, в країні панує святковий настрій. Провітрюються на морозі бальні костюми, бгані сукні-паньє[136], шовкові жупани, елегантні сутани. Навіть у селянських сінях висить врочиста одіж, обшита стрічками, гарно вишита. У коморах стоять горщики з медом і смальцем, тихо киснуть огірки у великих похмурих бочках і оживають лише в якійсь нетерплячій руці, вислизаючи просто на долівку. На прутах висять кільця ковбас, вудяться шинки і шмати сала, від яких щодня тишком-нишком якийсь зухвалець відрізає скибочки. Ще місяць тому вони були живими тваринами, довірливими; пітніли й посапували в теплих стайнях і хлівах, не знаючи, що не доживуть до Різдва. У мішках з горіхами бешкетують миші, на них чатують ліниві й товсті о цій порі року коти, але прямі сутички трапляються рідко: миші прудкіші. Запах сушених яблук і слив наповнює хати. З дверей, відчинених у морозяну ніч, виривається музика, наче пара з людських вуст.

Примас Лубєнський, людина за своєю натурою пихата й інфантильна, їде на полювання до Радзивілла і бере з собою одного зі своїх секретарів — Антонія Коссаковського, званого Молівдою. Вони їдуть в одній кареті з радником Млодзяновським, бо примас ніколи не сидить склавши руки. Молівда його не поважає і не любить. Забагато речей йому довелося побачити в палаці у Ловичі. Намагається щось нотувати, але карета надто підстрибує на замерзлих грудках.

Вони довго мовчать, бо примас розглядає веселу й галасливу санну процесію, яка саме їх минає. Нарешті Молівда наважується й каже:

— Ваша Ексцеленціє, маю до Вас прохання мене звільнити…

Тепер єпископська карета переїжджає через дерев’яний місток, що схоже на невеличкий землетрус.

— Так, знаю, чого ти хочеш, — відповідає примас Лубєнський і замовкає. Після паузи, яка здається Молівді вічністю, додає: — Боїшся. Я не бачу нічого поганого в тому, що ти був їхнім перекладачем. Може, це навіть добре: ти багато знаєш. А про тебе, пане Коссаковський, дивні речі кажуть. Подейкують, що ти — тертий калач. І що значною фігурою був у єретиків. Це правда?

— Ваша Ексцеленціє, то все — молодечі дурощі. Гаряча голова в мене була, але з часом я набрався розуму. А те про єретиків — плітки. Багато історій про мене правдиві, але ота про єретиків — ні.

— То розкажи якусь, доки ідемо. Не так нудно буде, — каже примас і відкидає голову на м’яку спинку.

Якусь мить Молівді здається, що настав час розповісти історію свого життя і позбутися того тягаря. Почати цього морозного дня якесь нове життя. І зненацька усвідомлює, що проштовхнула його на цю посаду Коссаковська, яка Лубєнського не любить і вважає людиною негідною й шкідливою для польської справи. Мабуть, їй хотілося мати свою людину у ворожому таборі. За це вона обіцяла вгамувати своїм авторитетом плітки, що кружляли довкола Молівди.

Ні, Молівда ніколи не розповість цим двом людям про шляхи, які його сюди привели. Тож теревенить про шторм, який спіткав його у відкритому морі, про те, як він мусив прив’язати себе до щогли, аби його не забрали хвилі… Як море викинуло його на берег, і його знайшла красива принцеса, донька короля острова. Як його тримали в печері й подавали їжу в кошику на довгій жердині, бо боялися його рудої бороди… Зрозуміло, що примас ніколи не бачив ні моря, ні пляжу, ні принцеси; мабуть, і печери не бачив, бо його уява не встигає за оповіддю, він починає нудьгувати і врешті куняє. Молівда заспокоюється. Але завчасно.

Ввечері, після вечері, примас каже йому розповісти про липован і богомилів. Молівді дітись нікуди: розповідає, хоч і неохоче та загальними словами.

— Скількох речей ми ще не знаємо!.. — вигукує примас і додає, задоволений, наче дитина, власним красномовством: — А те, у що ми віримо, найкраще видно саме з єресей.

Ієронім Флоріян Радзивілл кілька місяців готувався до цього дня. Сотні селян з його маєтків у Литві ловили різну звірину — лисів, вепрів, вовків, ведмедів, лосів і сарн, — саджали її у великі кліті й везли саньми до Варшави. Над Віслою він наказав серед широкого поля насадити ялинок, і таким чином виник штучний ліс із прямими доріжками. Посеред цього лісу стояв чепурний будиночок для знаменитих гостей та друзів короля Авґуста — триповерховий, зовні оббитий зеленим сукном, а всередині встелений шкурами чорних лисів. Далі, за огорожею, поставили трибуни для глядачів.

Король із синами та почетом, серед якого вилискував пурпуром також примас Лубєнський, ввійшли до цього будиночка, а шляхта й придворні розсілися на трибунах, щоб усе добре бачити. Брюль із дружиною трохи запізнюються; якраз уже починають заганяти дичину. В морозяному повітрі всім весело: кров гріють мед та гаряче вино з прянощами, що їх щедро розливає прислуга. Молівда крадькома поглядає на короля — бачить його вперше. Авґуст — кремезний, тілистий, впевнений у собі, зарум’янілий від морозу. Його м’яке старанно поголене королівське підборіддя здається ніжним, як у великого немовляти. Поруч із ним його сини виглядають якимись недоростками. Він п’є, вихиляючи одним духом цілий келих, і при цьому відкидає голову назад, а випивши, згідно з польським звичаєм, струшує останні краплі на землю. Молівда не може відвести очей від його тремкого білого вола.

Лунає ріг, і з кліток починають випускати тварин. Наполохана, перемерзла, ледь жива звірина, аж закам’яніла від довгого безруху, стоїть біля кліток, не знаючи, від кого тікати. Тоді на неї спускають псів, і починається страшенний шарварок: вовки кидаються на лосів, ведмеді на кабанів, собаки на ведмедів, і все — на очах у короля, який починає стріляти поперед себе.

Молівда проштовхується вперед, до столів, на яких розставлено закуски, і просить горілки. Йому наливають келишок, а потім ще і ще. Коли полювання завершується, йому вже добряче макітриться в голові й кортить потеревенити. Король, кажуть, дуже тішиться цією розвагою, а пан Радзивілл заслужив собі на тривалий час його прихильність. А позаяк Радзивілл — нечастий гість у Варшаві, його жест здається ще ширшим. Товстий шляхтич зі східним акцентом та пером на хутряній шапці розповідає Молівді, що пан Радзивілл — то чоловік з багатою фантазією: за допомогою спеціальної машини він вистрелює в повітря тварин, наче гарматні ядра, і стріляє по них, доки вони летять. Так було в Слуцьку пам’ятної суворої зими 1755 року, коли отак стріляли в лисів, що летіли небом. А для вепрів зробили спеціальний загін, наприкінці якого був рів із водою; на них нацьковували псів, а коли ті перелякано тікали, потрапляли просто у воду. Безпорадно борсаючись у ній, вони ставали легкою здобиччю для мисливців. Це вельми тішило гостей, та й самого оповідача, безумовно, також.

А тут пополудні на всіх чекала інша розвага. Мисливці, вже підхмелені, зібралися довкола спеціальної арени. На неї випустили молодих кабанів, до спин яких були прив’язані коти, наче вершники. На них накинулася зграя собак. Дуже це видовище підняло настрій присутнім. А попереду в усіх ще був завершальний бал.

Повертається Молівда на самоті. Його Ексцеленція примас Речі Посполитої ще залишився погостювати в магната. Секретаря ж чекають термінові церковні справи. Він їде до Варшави, звідки має забрати листи до Ловича. Дорога забирає якісь три години. Він навіть не помічає, якою є столиця цього похмурого зимового дня. Взагалі не бачить міста; можливо, хіба що краєм ока зауважує широкі болотисті вулиці. Треба зважати на кінський гній під ногами, що парує в холодному повітрі; воно таке чуже Молівді, що, здається, ще мить — і він не зможе ним дихати. Це повітря пахне якимось крижаним степом, вітром. Молівда щулиться — чи то від холоду, чи від алкоголю. Важко хакає. Пополудні вирушає до Ловича. Їде верхи без спочинку.

Небо за Варшавою сіре, низьке, з пласким широченним обрієм. Здається, ніби земля от-от прогнеться під тягарем неба. На розчовганій дорозі лежить мокрий сніг, який вже перетворюється на замерзле груддя. От-от западуть сутінки, тому перед корчмою дедалі більше коней. Запах кінської сечі, гною й поту змішується з димом, що валить з кривого комина шинку, із запахом тепла, що виривається з відчинених дверей. Біля порога стоять дві жінки в червоних спідницях і коротких кожушках, накинутих на білі святкові сорочки. Вони уважно придивляються до кожного, хто входить, мабуть, когось шукають. Одна з них, молодша і пухкенька, відмахується від набридливих залицянь захмелілого чоловіка в бурій сукмані.

Сама корчма — це хата з колод, побілених зовні вапном, низька, з кількома маленькими віконцями, покрита очеретом. На лаві біля паркана сидять баби, які з нудьги приходять сюди подивитися на широкий світ. Загорнуті в картаті вовняні хустки, з червоними від морозу носами, вони сидять мовчки й уважно, прохолодно роздивляються кожного нового прибульця. Вряди-годи півсловом коментують якісь дрібні події. Раптом дві жінки в кожушках помічають когось, і зчиняється колотнеча, буча. Може, це чийсь п’яний чоловік, може, наречений-втікач; чоловік намагається вирватися з жіночих рук, але врешті, змирившись, іде з ними дорогою в бік села. Заледенілий сніг кришиться під копитами коней, які теж з надією дивляться на задимлені двері корчми, але звідти вириваються лише звуки інструментів. Наймеланхолійніший звук на світі, — гадає собі Молівда. Далека музика, приглушена дерев’яними стінами, людським гамором, поскрипуванням льоду, зведена до ритмічного глухого гупання бубна. За мить долинуть звуки вечірніх дзвонів із містечка, і все довкола заллє нестерпна туга.

Рештки. Про три способи розповідати історію та про те, що оповідь — це вчинок

Нахман, тобто Пьотр Якубовський, вже багато днів сидить у своїй крихітній кімнатці й пише. У помешканні, яке вони з Вайґеле винайняли на варшавському Сольці, панує вічний холод. До того ж сюди звідусіль далеко. Вайґеле так і не оклигала після смерті дитини, мовчить цілими днями. Ніхто до них не приходить, та й вони ні в кого не гостюють. Іржаві сутінки опускаються рано. Якубовський збирає віск і ліпить із нього нові свічки. Списані аркуші падають на підлогу.

Хано, запитай у свого серця

Хана лише те й робить, що посилає перевірити пошту.

Листів нема.

Допомога нізвідки не приходить, і Ханин бунт супроти благодійниці стає дедалі безглуздішим. Пані Коссаковська вже приготувала і сукню, і черевички. І їй, і маленькій Авачі. Хрещення призначено на 15 лютого.

Хана написала до батька в Джурджу відразу після того, як прийшла звістка про ув’язнення Якова. Написала простими словами, що єпископський суд на підставі допитів її чоловіка, а можливо, насамперед його послідовників, визнав його таким, що вдає з себе Месію. І що найвищий церковний ієрарх Польщі, себто примас, прирік його на пожиттєве ув’язнення у фортеці в Ченстохові, і оскаржити цей вирок неможливо.

Відповідь прийшла через два тижні — так швидко, як це взагалі можливо. Отже, листи доходять, лише не від Якова. Вона читала, відвернувшись до стіни, вся у сльозах. У листі було написане таке:

Далі батько запевняє її, що будь-якої миті прийме її з розкритими обіймами.

Але Хані не йде з голови перше речення цього листа: «Хано, запитай у свого серця».

Вона відчуває ці слова як нестерпне сум’яття десь під грудьми, з лівого боку.

Хані двадцять два роки. У неї двоє дітей, вона схудла, змарніла. Самі шкіра та кості. Намагається через перекладача дискутувати з Коссаковською, але схоже на те, що вже по всьому. Рішення ухвалено. Неначе вільна, а почувається як в арешті. Вона дивиться через вікно на сіро-білий краєвид, на голий сад, обдертий і безколірний, і розуміє: навіть якби вона вийшла звідси, цей сад і поля, ці непроїзні путівці, ці броди через ріки, навіть самі небо й земля стануть її в’язницею. Добре, що поруч із нею Віттель Матушевська й Песеле Павловська. До однієї з них Коссаковська ставиться як до секретарки, до іншої — як до покоївки, і гаркає на них так само, як на свою прислугу.

Від самого ранку 19 лютого Хана чекає в урочистому строї. Здається, ніби її от-от мають кинути в пащу дракона. Сьогодні вівторок, звичайний сірий холодний день. Прислуга крутиться по кімнатах, дівчата розпалюють у кахляних печах, хихочуть, перегукуються. Повискують металеві дверцята. Стоїть вогкий холод, пахне попелом. Авача рюмсає, можливо, в неї гарячка; вона відчуває тривогу матері, стежить за нею, відвівши погляд від дерев’яної ляльки, яку одягає і роздягає. Та, яку вона отримала в подарунок на Різдво, сидить на ліжку; дівчинка її майже не торкається.

Хана дивиться у вікно, під’їжджає кремова карета каштелянової з гербом Потоцьких на дверцятах. Ця карета так подобається Авачі, вона всюди хотіла б нею їздити. Хана відвертається від вікна, розтирає плечі, щоб зігрітися, бо в красивої сукні, яку вона отримала від Коссаковської з нагоди хрещення, рукави з тонкого тюлю. Шукає у скрині теплу бордову турецьку шаль і загортається в неї. Шаль пахне домом у Джурджу: сухим, порепаним від сонця деревом, родзинками. Очі Хани миттю наповнюються слізьми, вона рвучко відвертається від доньки: хай мала не бачить, що мати плаче. Невдовзі по неї прийдуть дівчата з плащем, і доведеться спускатися вниз. Тож Хана намагається швидко проказати молитву: «Dio mio Baruchja, Господи наш, Панно Осяйна…» Вона й сама не знає, що і як казати. Чого її навчав батько? Вона пригадує незрозумілі слова, одне за одним, її серце починає битися швидко. Хана знає, що треба негайно щось робити.

Коли відчиняються двері, Хана лежить на підлозі непритомна, з її носа тече кров. Дівчата з криком підбігають до неї і намагаються привести до тями.

Молитва була почута. Хрещення доведеться відкласти.