Конституція України. Науково-практичний коментар

Стаття 124.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.

Норми, що містяться в коментованій статті, є визначальними в розкритті функцій судової влади, органів, суб’єктів і форм реалізації судової влади. Вони є законодавчим закріпленням таких характерних рис судової влади, як самостійність, виключність, повнота юрисдикції.

Терміни «судова влада» і «правосуддя», що закріплені у ст. 6 Конституції України, не є тотожними. Правосуддя є змістовною та організаційною стороною судової влади. Перша показує, в який спосіб реалізується судова влада, друга — через які структурні утворення. Саме тому ст. 124 Основного Закону, з якої починається розділ VIII «Правосуддя», містить принципову норму: «Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами».

Відмінність судової влади від інших гілок державної влади визначається саме ч. 1 коментованої статті — це наділення судової влади функцією здійснення правосуддя. Ця функція не може бути делегована чи привласнена іншими органами чи посадовими особами. Здійснення функції правосуддя іншими органами не лише суперечило б принципу поділу влад і прямій забороні, передбаченій ч. 1 ст. 124 Конституції, а й порушувало б право на доступ до правосуддя і судовий захист, яке обмеженню не піддягає (див. статті 8, 22, 29, 32, 55 Конституції). В той же час на суди не можуть покладатись будь-які інші повноваження, які суперечать правовій природі правосуддя та несумісні з принципом поділу влад. За своїм змістом і формою засіб здійснення судової влади суттєво відрізняється від законотворчої діяльності, а також від правозастосовної та правоохоронної діяльності органів виконавчої влади.

Правосуддя — це діяльність органів судової влади в розв’язанні конфліктів у суспільстві, що мають правовий зміст. Конституційний Суд України у мотивувальній частині Рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 наголошував: «Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (ст. 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (ст. 2) і в Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (ст. 13)».

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Специфіка діяльності судів полягає в тому, що застосування ними закону в розгляді конкретних справ здійснюється у певних процесуальних формах, визначених законодавчо, а саме: у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства.

У процесі відправлення правосуддя суди розв’язують суперечності, що виникають у суспільстві, і тому їх діяльність виконує інтегруючу і стабілізаційну функції.

Покладена в основу Конституції України концепція правосуддя визначає судову владу не просто інструментом у розв’язанні названих суперечностей, хоча й дуже важливим, а й рівноправним партнером законодавчої і виконавчої влади у врегулюванні суспільних процесів.

Для забезпечення судового захисту Конституція України у ч. 1 коментованої статті встановила принципи здійснення правосуддя виключно судами, неприпустимості делегування функцій судів та їх привласнення іншими органами чи посадовими особами та визначила юрисдикцію судів. Ніякий інший орган держави, крім суду, утвореного законом не в праві взяти на себе функцію правосуддя. Зазначені принципи забезпечують здійснення конституційного права на судовий захист, яке не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (ст. 64 Конституції України). Тобто не допускається створення позасудових органів, наділених судовою владою. Принцип, за яким правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, створює найважливішу гарантію громадянського миру, додержання конституційних прав і свобод людини і громадянина. Лише за умови чинності цього організаційно- правового принципу суд здатний виконувати свої повноваження щодо захисту таких прав і свобод, а також забезпечувати в межах своїх повноважень реалізацію засад верховенства права та непохитність конституційного ладу в Україні. Отже, поділ державної влади з певного автономією органів відправлення правосуддя є дуже важливою ознакою демократичної, правової держави.

Згідно з ч. 2 ст. 124 Конституції юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що в демократичній, правовій державі суд вирішує практично всі соціально значущі конфлікти між суб’єктами права, а також вирішення питань, які мають правовий, а не політичний, характер. До певної міри аксіомою є теза про те, що чим більша кількість конфліктів у суспільстві вирішується судом, а не органами виконавчої чи законодавчої влади, тим більше є підстав вважати це суспільство демократичним, а державу — правовою. Тому в Конституції України цілком обґрунтовано визначено обсяг повноважень судової влади щодо розв’язання усього спектру соціальних конфліктів, в основі яких є спір про право або існує інша проблема в застосуванні права.

Із змісту ч. 2 ст. 124 Конституції України випливає, що кожен із суб’єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Суб’єктами таких правовідносин можуть бути громадяни, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи та інші суб’єкти цих правовідносин.

Судовий розгляд згідно з Конституцією України має стати обов’язковим і універсальним методом розв’язання таких конфліктів. Концептуальний зміст конституційних принципів полягає в тому, щоб суди належним чином виконували функцію захисту суспільства від проявів свавілля або рецидиву тоталітаризму. Суди можуть стати гарантом громадянського миру, прав і свобод людини і громадянина лише за умови, коли їх юрисдикція поширюється на всі правовідносини, що виникають або можуть виникнути в державі. Тому Конституцією України встановлено межі повноважень судової влади відповідно до її інституційного призначення. З другого боку, окреслене в коментованій статті правове поле діяльності судової влади дозволяє з максимальною точністю визначити її роль у системі координат «стримувань і противаг» державної влади в Україні. Судовий контроль з широкого кола питань суспільного життя є невід’ємним елементом рівноваги політико-правового механізму, оскільки він закріплює оптимальний баланс розподілу повноважень між гілками триєдиної системи державної влади.

У частині 3 коментованої статті визначаються загальні засади судоустрою та здійснення правосуддя в Україні.

Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Отже, судова система України складається з Конституційного Суду України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, та судів загальної юрисдикції, які розглядають решту справ: цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних — в межах повноважень судової влади. Тому переважна більшість усіх судових справ розглядається судами загальної юрисдикції.

У коментованій статті поряд з поняттям «правосуддя» вживається поняття «судочинство». Це відображає реальні та теоретичні особливості, які стосуються діяльності самого суду по здійсненню правосуддя, а також пов’язаних із розглядом справ в суді процедур, основаних на активній участі в судочинстві не лише суду, а й інших зацікавлених або уповноважених суб’єктів. їх склад, характер їх спору, правовідносини, які існують між ними, а також зумовлені у зв’язку з цим специфіка та особливості процесуальної діяльності об’єктивно обґрунтовують визнання і закріплення Законом України «Про судоустрій і статус суддів» різних видів судочинства, за допомогою яких здійснюється судова влада.

Закон визначає п’ять видів судочинства в Україні: конституційне, цивільне, господарське, адміністративне та кримінальне. Кожен вид судочинства передбачає здійснення процесуальних прав і обов’язків учасниками, а також безпосередньо судами, в установленому Законом порядку. Цей порядок визначено для конституційного судочинства — у Законі про Конституційний Суд України; для цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства — відповідно в ЦПК, ГПК, КАСУ та КПК України.

Правосуддя здійснюється у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства.

Суд здійснює правосуддя у формі розгляду і вирішення справи в судовому засіданні на підставі безпосереднього, всебічного, повного, об’єктивного дослідження обставин справи в умовах гласності та усності судового розгляду, змагальності і рівноправності сторін. У судовому розгляді реалізується уся система засад правосуддя, гарантуються права учасників процесу, безпосередньо досліджуються докази. Це забезпечує найбільші можливості саме для суду щодо встановлення обставин кожної справи.

Відправлення правосуддя є особливим видом здійснення державної влади. Застосовуючи загальні правові приписи (норму права) до конкретних обставин справи суддя дає власне тлумачення норми, приймає рішення в межах наданої йому свободи розсуду (погляду) та власного переконання.

Закріплення правил конституційного судочинства у законі прямо передбачено ст. 153 Конституції України, згідно з якою порядок організації і діяльності Конституційного Суду України, процедура розгляду ним справ визначаються законом.

Відповідно до ст. 5 Конституції носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ як суверен здійснює владу різними шляхами: через вибори, референдуми, всенародне обговорення та інші форми. Однією з таких форм є закріплений у ч. 4 коментованої статті принцип безпосередньої участі народу у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Цей принцип є конкретним проявом демократизму нашої держави і полягає у залученні до відправлення правосуддя не тільки професійних суддів, а й представників народу.

Народні засідателі та присяжні залучені для здійснення правосуддя, як і професійні судді, є носіями судової влади в Україні. Під час участі у здійсненні правосуддя вони незалежні і підкоряються тільки Конституції і закону, а також користуються усіма правами судді.

Суд за участю народних засідателів відомий в теорії організації суду під назвою «шефенський суд». Така форма участі народу в здійсненні правосуддя існує у вітчизняному законодавстві понад вісімдесят років. Народні засідателі разом із суддею вирішують усі питанні, що виникають під час розгляду справи і ухвалення судового рішення.

Суд присяжних добре знаний з іноземного досвіду та досвіду судочинства дорадянського періоду України. Присяжні утворюють окрему колегію, яка вирішує питання про винність підсудного у кримінальній справі або обґрунтованість вимог позивача у цивільній справі. Усі інші питання відповідно до вердикту присяжних вирішує професійний суддя — головуючий у справі. Але можливі й інші форми участі присяжних у здійсненні судочинства.

Суд присяжних покликаний забезпечити реалізацію конституційних засад судочинства: незалежності суддів, змагальності, гласності тощо. Суд присяжних позитивно впливатиме на якість досудового слідства, поліпшення роботи прокурорів, які в судових засіданнях повинні вміти проводити допити підсудних, потерпілих, свідків, аналізувати докази, виступати в дебатах.

Присяжний — це серйозний контролер діяльності професійного судді при розгляді конкретної справи.

Категорії справ, до розгляду яких залучатимуться присяжні, процесуальним законом ще не визначено. Передбачається, що суди присяжних утворюватимуться для розгляду кримінальних справ про особливо тяжкі злочини, за вчинення яких кримінальним законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, якщо обвинувачений заявив клопотання про розгляд справи судом присяжних.

Усі форми залучення представників народу до відправлення правосуддя є втіленням засад колегіального розгляду судових справ, що має на меті гарантувати неупередженість та справедливість правосуддя для всіх.

У частині 5 коментованої статті передбачено, що тільки суд наділений повноваженнями щодо прийняття судового рішення. Постановлення судового рішення, яким закінчується розгляд справи у суді, іменем держави визначає особливу роль суду як єдиного органу державної влади, який згідно з Конституцією здійснює правосуддя, і в акті від її імені реалізує право держави на вирішення правових конфліктів у цивільних, господарських та адміністративних правовідносин, на кримінальне покарання осіб, які порушили кримінально-правову заборону і вчинили злочин.

Обов’язковий характер судового рішення, постановленого іменем держави, підкреслює авторитет судової влади, суб’єктом якої є суд, і сприяє утворенню в державі режиму законності.

Обов’язковість судових рішень, що набрали законної сили, надає їм властивості закону в справі, в якій вони ухвалені. Тому вони є обов’язковими для виконання на всій території України усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, об’єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами. Умови і порядок виконання на території України судових рішень визначаються Законом України «Про виконавче провадження», а на територіях інших держав — міжнародними договорами України на засадах взаємності.

За невиконання судового рішення може настати кримінальна, адміністративна чи дисциплінарна відповідальність.

Стаття 125.

Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди.

Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.

У коментованій статті визначено засадові положення організації системи судів загальної юрисдикції в Україні: єдність, внутрішньосистемна і територіальна розгалуженість, певна автономність спеціалізованих підсистем, очолюваних вищими судами; моноцентризм судової системи, який реалізований через надання Верховному Суду України статусу найвищого судового органу

Закріплені у ст. 6 Конституції поняття «судова влада» і «правосуддя», яким іменується розділ VIII, не є тотожними. Правосуддя — це змістовна сторона судової влади. Вона показує, в який спосіб реалізується судова влада. Крім змістовної, є ще й організаційна сторона судової влади. Вона показує, через які структурні утворення реалізується судова влада. Саме тому ст. 124 Конституції, з якої починається розділ VIII «Правосуддя», вже в першому реченні містить принципову норму: «Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами».

Суди в Україні утворюють судову систему, для якої, як і для кожної системи, характерні певні зв’язки і відносини між окремими її елементами (судами), а також притаманні такі якості, як ієрархічність, багаторівневість, структурованість. Судова система України, уособлюючи організаційний аспект судової влади — однієї з гілок державної влади, віддзеркалює особливості організації цієї влади у нашій державі, відповідає рівню соціально- економічного розвитку, пануючим у суспільстві поглядам на місце суду в системі механізмів державної влади, досвіду і певним традиціям. Одночасно Українська держава як член міжнародної спільноти зазнає значного впливу загальновизнаних принципів організації судової влади, які також ураховуються у побудові судової системи.

Значну роль у вирішенні нових підходів до побудови судової системи відіграли вступ України до Ради Європи, ратифікація Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та Протоколу № 7 до неї, що містять такі принципові положення:

— кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов’язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляду впродовж розумного строку незалежним і неупередженим суд ом,створеним відповідно до закону;

— кожна людина, визнана судом винною у вчиненні кримінального злочину, має право на перегляд вищою судовою інстанцією винесеного їй вироку і призначення міри покарання. Здійснення цього права, включаючи обставини, за яких воно може бути реалізованим, регулюється законом.

Але визнання зазначених у Конвенції положень є недостатнім для застосування їх у державах-учасницях без відповідних рішень Європейського суду з прав людини (далі — Суд), наділеного правом тлумачення положень Конвенції і протоколів до неї. За десятки років Суд розглянув справи і дав тлумачення майже кожному з положень названих статей, які в сукупності сформували доктрину «права на суд», що базується на таких складниках:

— по-перше, необхідна наявність «суду», який створено на підставі закону і відповідає критеріям незалежності та неупередженості;

— по-друге, суду слід мати широкі повноваження і бути компетентним у прийнятті рішень з усіх питань права і факту незалежно від того, яка справа розглядається, — цивільна, адміністративна, кримінальна чи господарська;

— по-третє, кожна заінтересована особа повинна мати вільний доступ до суду, тобто можливість розгляду своєї справи в суді, і їй неповинні перешкоджати надмірні правові чи якісь інші перепони.

Отже, положення Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. (статті 7, 8, 10, 11), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. (ст. 9), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. та сформовані Судом принципи є всеохоплюючими для організації судової влади та здійснення правосуддя, але серед них є і такі, що безпосередньо впливають на побудову судової системи. Вони пов’язані з необхідністю:

— забезпечення кожному, хто намагається в судовому порядку захистити свої права та інтереси, реалізацію цього права шляхом утворення розвинутої системи судів, наближених до населення і наділених повноваженнями щодо розгляду справ у повному обсязі, тобто за суттю (суди першої інстанції);

— забезпечення реалізації права особи на перегляд її справи вищим судом шляхом утворення мережі судів, наділених повноваженнями перегляду справи в апеляційному або касаційному порядку;

— відповідного процесуального порядку розгляду і вирішення спору, що визначаються особливістю його предмета.

Усі зазначені чинники нормативно відображено в Конституції України.

Конституція текстуально не закріплює перелік усіх судів, що діють на території України, прямо вказуючи на те, що це є предметом змісту відповідних законів. Але вона визначає принципові положення побудови судової системи, які мають бути враховані при визначенні гілок і рівнів судової системи та повноважень її складових елементів (судів).

Це такі положення:

— забезпечення доступності правосуддя у його організаційному аспекті завдяки побудові судової системи (на місцевому рівні) відповідно до адміністративно-територіального устрою України та утворенню підсистеми спеціалізованих судів;

— визнання певної автономності функціонування спеціалізованих судів, підсистеми яких очолюють відповідні вищі суди;

— закріплення єдності та моноцентризму системи судів загальної юрисдикції (на відміну від біцентризму, що існував раніше), надання Верховному Суду України статусу найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції;

— запровадження апеляційної форми як основного первісного порядку перегляду судових справ;

— заборона створення судів, порядок формування і компетенція яких не збігаються з порядком утворення і компетенцією судів загальної юрисдикції.

Принцип територіальності означає розбудову системи судів загальної юрисдикції відповідно до системи адміністративно-територіального устрою, закріпленої в ст. 133 Конституції України. Цей принцип обумовлений потребою здійснення правосуддя на всій території України і доступності його для всього населення. Визначальна вимога принципу територіальності полягає в тому, що мережа судових органів має рівномірно поширюватись на всі адміністративно-територіальні одиниці України. З цього логічно випливає, що судові округи судів відповідних рівнів повинні мати однакове співвідношення з адміністративно-територіальними одиницями, на які поширюється юрисдикція судів. Принцип територіальності побудови судової системи забезпечує територіальне розмежування компетенції однорідних судів, тобто визначає межі судового округу. Найбільшого значення дія принципу територіальності набуває при визначенні мережі судів першого (вихідного) рівня, оскільки вона має бути розгалуженою, щоб забезпечити кожній особі реальну можливість дістатися судової установи для вирішення своєї справи по суті. Виходячи з цього, Закон України від 7 липня 2010 р. «Про судоустрій і статус суддів» визначив, що місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди. Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а місцевими адміністративними судами є окружні адміністративні суди, а також інші суди, передбачені процесуальним законом (частини 1—3 ст. 21).

Отже, в основу побудови судової системи на першому її щаблі покладено адміністративно-територіальний устрій України відповідного рівня, тобто судові округи збігаються з адміністративними одиницями. Перевагою такої схеми побудови судової системи є те, що вся інфраструктура держави — зв’язок, транспорт, шляхосполучення — також побудована з урахуванням її адміністративно-територіального устрою, що надає змогу кожній особі без значних витрат (часу і коштів) звернутися за захистом своїх прав до свого суду. Отже, така схема побудови виступає одним із чинників забезпечення доступності правосуддя у його судоустрійному аспекті.

Принцип територіальності повинен органічно поєднуватися з принципом спеціалізації. Принцип спеціалізації у побудові судової системи є одним з чинників забезпечення права на правосуддя, оскільки ця вимога пов’язана з необхідністю розгляду справи компетентним судом. Компетентний суд — це не тільки суд, уповноважений здійснити правосуддя у повному обсязі з винесенням рішення по суті, а й суд, у кваліфікованості суддів якого впевнена особа, котра до нього звертається.

Конституція України закріпила принцип спеціалізації судів. Змістовне наповнення цього принципу мають здійснити відповідні закони і перш за все Закон України «Про судоустрій і статус суддів». Він закріпив таку побудову судової системи, де мають місце елементи і «зовнішньої», і «внутрішньої» спеціалізації. Критерієм спеціалізації є предмет спірних правовідносин і властива йому відповідна процесуальна процедура. Але не тільки. У побудові судової системи України враховано й попередній більш ніж десятирічний досвід існування відокремленої гілки арбітражних (нині — господарських) судів, хоча між природою матеріально- правових відносин і притаманною їй процесуальною процедурою, характерними для цивільного судочинства, значно більше спільного з матеріально-правовими відносинами і процесуальною процедурою господарського судочинства, ніж кримінального. Між тим тільки система господарських і адміністративних судів побудована за ознакою «зовнішньої» спеціалізації, починаючи вже з судів першого рівня, тобто утворюються окремі гілки в системі судів загальної юрисдикції. Для загальних судів на першому рівні (місцеві суди) діє «внутрішня» спеціалізація, зміст якої полягає в тому, що в межах однієї судової установи, де це можливо завдяки кількісному складу суддів, здійснюється розподіл між суддями місцевого суду обов’язків по розгляду цивільних, кримінальних, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. А вже на другому та третьому рівнях системи загальних судів відбувається зовнішня спеціалізація (але не така «чиста», як в підсистемі господарських та адміністративних судів) — діють апеляційні суди з розгляду кримінальних, цивільних справ, а також справ про адміністративні правопорушення, і Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Таким чином, спеціалізація судової системи відбувається за предметною юрисдикцією (зовнішня спеціалізація). Крім того, у судах різних судових юрисдикцій може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ даної юрисдикції (внутрішня спеціалізація).

Використання переваг «зовнішньої» спеціалізації у розбудові судів загальної юрисдикції передбачає утворення згідно з Конституцією України судових гілок зі спеціалізованою компетенцією з окремих галузей законодавства. Крім господарських і адміністративних, можливо створення й інших окремих судових гілок відповідно до критерію спеціалізованої юрисдикції. Отже, принцип спеціалізації має ємний, багатоаспектний характер і містить певні вимоги щодо розбудови і функціонування судів загальної юрисдикції. Визначальною з цих вимог при застосуванні «зовнішньої» спеціалізації є необхідність чіткого розмежування компетенції кожної гілки судів загальної юрисдикції. Принципи територіальності і спеціалізації поєднані ідеєю єдності і цілісності судової влади. Згідно з Конституцією України жодний з загальних чи спеціалізованих судів не наділяється особливим статусом, вони відрізняються між собою лише предметом компетенції, колом та обсягом повноважень.

Відповідно до Конституції в Україні утворюється цілісна чотирьохрівнева система судів загальної юрисдикції. На вершині піраміди судової системи діє єдиний найвищий судовий орган — Верховний Суд України. Конституція України не розкриває змісту поняття «найвищий». Це зробив Закон України «Про судоустрій і статус суддів», визначивши у ст. 38 компетенцію Верховного Суду України як найвищого судового органу у системі судів загальної юрисдикції, а саме: 1) переглядає справи на підставі неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом; 2) переглядає справи у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом; 3) надає висновок про наявність чи відсутність у діяннях, в яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; вносить за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я; 4) звертається до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Конституція України не визначила зміст поняття «вищий суд». Закон України «Про судоустрій і статус суддів» вищими судами назвав суди третього рівня судової системи — Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України. Для підкреслення їх «вищого» статусу Закон надав цим судам такі повноваження: а) розглядає справи відповідної судової юрисдикції в касаційному порядку згідно з процесуальним законом; б) у випадках, передбачених процесуальним законом, розглядає справи відповідної судової юрисдикції як суд першої або апеляційної інстанції; в) аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику; г) надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції та законів України у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики; дає спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції та ін.

Систему судів загальної юрисдикції визначено в Законі України «Про судоустрій і статус суддів», який розвинув і деталізував відправні положення, закріплені в коментованій статті. Суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Згідно з цим Законом система судів загальної юрисдикції складається із місцевих судів, апеляційних судів, вищих спеціалізованих судів і Верховного Суду України, тобто система судів загальної юрисдикції є чотирьохрівневою.

Перший рівень судової системи утворюють місцеві суди — загальні (районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди) і спеціалізовані (господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а також окружні адміністративні суди), які є судами першої інстанції і розглядають справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності.

Другий рівень судової системи утворюють апеляційні суди — з розгляду цивільних, кримінальних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (апеляційні суди областей, міст Києва та Севастополя, АРК); з розгляду адміністративних справ (окружні адміністративні суди) і господарських справ (окружні господарські суди) є судами апеляційної інстанції. Апеляційний округ встановлюється відповідно до указу Президента України. Застосування поняття «апеляційний» у назві зазначених судів не означає, що вони наділені повноваженнями з розгляду справ лише в апеляційному порядку. У випадках, передбачених законом, вони розглядають справи по першій інстанції. Наявність двох інстанційних повноважень у судах другого рівня значною мірою обумовлена (поряд з декількома іншими процесуальними і судоустрійними чинниками) необхідністю передбачення відповідних повноважень щодо перегляду рішень судів другої інстанції у судів, що перебувають на третьому рівні судової системи.

Третій рівень утворюють вищі спеціалізовані суди, які виступають як суди касаційної інстанції з розгляду цивільних і кримінальних справ, господарських, адміністративних справ. Оскільки на другому рівні у судів передбачено повноваження першої інстанції, то на третьому рівні їм надано також повноваження апеляційної інстанції щодо перегляду рішень апеляційних судів з розгляду справ по суті. Також вищим спеціалізованим судам у випадках, визначених процесуальним законом, надано повноваження судів першої інстанції.

Четвертий рівень судової системи утворює Верховний Суд України, який є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції.

У частині 5 коментованої статті міститься імперативна норма щодо заборони створення надзвичайних та особливих судів. При цьому зміст цих понять ні у Конституції України, ні у Законі України «Про судоустрій і статус суддів» не розкрито. Застосування ретроспективного інструментарію приводить до висновку про те, що й у законодавстві, й у науці під особливими судами розуміють відокремлені судові установи зі своєю системою інстанцій для розгляду виділених із загального масиву певних категорій справ (як правило, тільки кримінальних).

Надзвичайними судами вважаються суди, які утворюються одноразово, для розгляду конкретної (як правило, кримінальної) справи на підставі спеціального акта відповідного органу державної влади.

Таке значення наведених понять означає, що навіть закріплення у законі можливості існування таких судів і визначення певного порядку їх утворення не позбавляє їх статусу особливих чи надзвичайних, оскільки вони за своєю природою суперечать закладеним у Конституції вимогам.

Стаття 126.

Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.

Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється.

Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом.

Судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше.

Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі:

1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено;

2) досягнення суддею шістдесяти п’яти років;

3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я;

4) порушення суддею вимог щодо несумісності;

5) порушення суддею присяги;

6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

7) припинення його громадянства;

8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;

9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Повноваження судді припиняються у разі його смерті.

Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей.

Коментована стаття закріплює систему гарантій забезпечення незалежності і недоторканності суддів, які є невід’ємною складовою їхнього статусу, конституційними принципами організації і функціонування судів та професійної діяльності суддів. Незалежність суд дів полягає передусім в їхній самостійності, непов’язаності при здійсненні правосуддя будь-якими обставинами та іншою, крім закону, волею.

Виключна важливість цих гарантій полягає у можливості створення ефективного організаційно-правового механізму, який надійно попереджував би будь-які спроби впливу на суддів або втручання в процес здійснення правосуддя.

Принцип незалежності суддів є як конституційним (за джерелом закріплення), так і міжгалузевим (за сферою застосування) принципом судочинства. Він закріплений у ст. 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких статтях процесуальних кодексів України, які передбачають, що при здійсненні правосуддя судді і народні засідателі (при розгляді кримінальних справ) незалежні та підпорядковуються лише закону. Гарантіями реалізації цього принципу є: порядок обрання (призначення) і звільнення суддів; право судді на відставку; передбачена законом процедура здійснення правосуддя; заборона втручання у здійснення правосуддя; відповідальність за неповагу до суду; недоторканість суддів; наявність органів суддівського самоврядування; створення необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для діяльності судів; належне матеріальне та соціальне забезпечення суддів.

Незалежність, ефективність судової системи ґрунтуються також на певних принципах, вироблених міжнародною практикою. До найважливіших міжнародних актів, які визначають основні принципи та стандарти правосуддя, слід віднести — Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (ратифікована відповідно до Закону України від 17 липня 1997 р. № 475/97), Рекомендацію (84) 5 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо принципів цивільного судочинства, спрямованих на вдосконалення судової системи, Європейську хартію про закон «Про статус суддів», ухвалену 10 липня 1998 р., Рекомендацію № R (94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», ухвалену Комітетом міністрів Ради Європи 13 жовтня 1994 р., Регламент Європейського Суду з прав людини від 4 листопада 1998 р. Зокрема, в Основних принципах незалежності судочинства Організації Об’єднаних Націй, Конвенції з прав людини та Рекомендаціях Комітету міністрів для країн-членів Європейської Ради щодо незалежності та ролі судів деталізуються принципи, на яких має ґрунтуватися судова система. Зазначені у цих положеннях ознаки сильної юридичної системи згруповано таким чином.

1. Судді повинні бути незалежними. Це означає, що їхні рішення не підлягають ніякому перегляду, крім спеціальних судових процедур, передбачених законом, а суддям гарантується перебування на посаді до досягнення певного віку, або до закінчення встановленого строку перебування на посаді; оплата праці суддів має бути забезпечена законом.

2. Судді повинні мати достатні повноваження для виконання своїх обов’язків здійснювати правосуддя і судочинство.

3. Суддя повинен ухвалювати рішення без будь-яких прямих чи непрямих обмежень, невідповідного впливу, тиску, погроз чи втручань; судді не зобов’язані доповідати про обставини справ особам, які не мають відношення до судочинства.

4. Судді повинні робити фактичні висновки з наявних доказів, додержуватися процедури ведення засідання й заслуховування свідків, правильно застосовувати закон і виносити кінцеве рішення.

5. Справу не можна відкликати від певного судді, не маючи на те достатніх підстав, таких, як хвороба або конфлікт інтересів.

6. Справи не повинні розподілятися між суддями за бажанням осіб, які можуть бути заінтересованими у вирішенні справи.

7. Критеріями призначення суддів мають бути висока кваліфікація, бездоганна репутація, відданість ідеалам правосуддя, а порядок добору суддів повинен бути чітко визначеним.

8. Повинен існувати справедливий порядок розгляду дисциплінарних справ щодо суддів.

9. Влада мусить створювати відповідні умови для ефективної діяльності суддів, зокрема наймати потрібну кількість суддів і забезпечувати їх належну підготовку, надавати в їхнє розпорядження відповідний персонал та обладнання, а також дбати про те, щоб статус та платня суддів відповідали гідності їх професії і відповідальності.

Останнє положення безпосередньо зумовлює діяльність держави щодо створення такої організації судової системи, яка б забезпечила реалізацію права громадянина на судовий захист і справедливе судочинство.

Незалежність суддів і підкорення їх лише закону є найважливішою засадою правосуддя і передумовою їх об’єктивності і неупередженості. При здійсненні правосуддя судді не залежать від органів законодавчої і виконавчої гілок влади, органів державного управління, службових осіб, громадських організацій, партій і рухів, від думки і позицій сторін у цивільних, адміністративних і господарських справах, висновків органів дізнання і досудового слідства та прокурора у кримінальних справах, від вищестоящих судів.

Захист судді від свавілля з боку законодавчої влади передбачає, що остання не може ні нав’язати чинним судовим процедурам нові правила, ні змінити результат уже прийнятих рішень. Принцип відсутності зворотної сили закону дозволяє уникнути подібних незаконних посягань на права сторін у процесі. У відносинах з виконавчою владою незалежність судді передбачає, що він не зазнає впливу, утиску з боку органів державного управління. Згідно з Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод будь-яка людина має право на те, щоб її справу було розглянуто справедливо, публічно і в розумний строк, незалежним та безстороннім судом згідно із законом (ч. 1 ст. 6).

Незалежність суддів при розгляді конкретних справ має забезпечуватися і в самому суді. Непроцесуальний вплив на суддю з боку інших суддів та керівників суду є неприпустимим.

При здійсненні правосуддя судді вирішують усі питання у справі за внутрішнім переконанням і за своєю совістю, виходячи при цьому з обставин справи і підкоряючись лише вимогам закону.

Підкорення суддів лише закону полягає у тому, що справа розглядається на підставі точного виконання ними матеріального і процесуального законодавства. Ніякі посилання на доцільність, вказівки і клопотання, від кого б вони не надходили, не звільняють суддів від обов’язку точно застосувати закон до обставин конкретної справи. Судові рішення, які ними постановляються, мають базуватися на аналізі усіх доказів у сукупності.

Незалежність суддів і підкорення їх лише закону взаємопов’язані, оскільки відсутність вимоги до суддів про дотримання закону при здійсненні правосуддя призвела б до сваволі.

Незалежність суддів — це фундаментальний принцип функціонування судової влади, зміст якого є універсальним і практично не змінюється під впливом тієї чи іншої національної правової системи.

Можна виокремити організаційну (інституціональну) та функціональну незалежність суддів. Перша полягає в тому, що судді не повинні підкорятися ні законодавчій, ні виконавчій гілкам влади і мають бути неупередженими, а визнаний Україною принцип верховенства права забороняє приймати законодавчі акти, що анулюють з ефектом зворотної сили рішення суду; друга — у підкоренні суддів при здійсненні правосуддя тільки Конституції і законам України.

Конституційний Суд України у Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 акцентував: «Верховенство права — це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо» (абзац другий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини).

Ідея сильної судової влади може залишитися лише декларацією, якщо не буде створено належних гарантій особистої незалежності і процесуальної самостійності суддів. Забезпечення незалежності судочинства є найважливішою, фундаментальною проблемою конституційного нормування. Формула «суди незалежні і підкоряються лише закону» була і в Конституції СРСР, і в конституціях Української РСР 1937 і 1978 рр., однак ця норма на теренах України існувала тільки на папері. У той же час історичний досвід наочно переконує, що закріплення в Конституції нормативів незалежного судочинства хоча й не призводить автоматично до їх втілення в життя, але дає могутній поштовх до цього, створює необхідні політико-правові передумови на шляху становлення дійсно незалежної судової влади. Тому конституційне унормування принципу незалежного суду і гарантій його реалізації має непересічне значення. Визначені у коментованій і наступних статтях Конституції України гарантії незалежності і недоторканності суддів забезпечують у своїй сукупності своєрідний «внутрішній суверенітет» судової влади, який конче потрібний її носіям для справедливого і неупередженого здійснення правосуддя відповідно до вимог закону. Суддівська незалежність є не особистим привілеєм суддів, а засобом захисту публічних інтересів, насамперед законних інтересів, прав і свобод людини і громадянина.

Систему гарантій суддівської незалежності, закріплених у коментованій статті, можна умовно поділити таким чином: особиста недоторканність суддів; безстрокове призначення судді на посаду; неможливість неправомірного усунення з посади судді та особиста безпека суддів і членів їх сімей.

Гарантована Конституцією України незалежність суддів забезпечується особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади (п. 27 ч. 1 ст. 85, ч. 4, ч. 5 ст. 131); захистом професійних інтересів (ч. 6 ст. 127); підкоренням суддів при здійсненні правосуддя лише закону (ч. 1 ст. 129); особливим порядком притягнення їх до дисциплінарної відповідальності (п. 3 ч. 1 ст. 131); забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої (ч. 2 ст. 127); притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суду і судді (ч. 5 ст. 129); здійсненням суддівського самоврядування (ч. 2 ст. 130).

Згідно із ч. 2 коментованої статті забороняється вплив на суддів у будь-який спосіб. Йдеться про всі заходи впливу, метою яких є втручання у діяльність щодо здійснення правосуддя.

Суддя повинен мати можливість діяти без будь-якого обмеження, неправомірного впливу, схиляння, тиску, погроз або втручання, прямого чи непрямого, з будь-чийого боку чи з будь-якої причини. Судді повинні мати повну свободу виносити рішення у справах безсторонньо, керуючись лише законом та власним переконанням.

Ніхто не має права вказувати судді, як слід оцінювати ті чи інші обставини справи, примушувати його постановити те чи інше судове рішення.

Втручання у здійснення правосуддя і вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняються і тягнуть за собою відповідальність. Зокрема, згідно з кримінальним законодавством втручання в діяльність судді з метою перешкодити виконанню ним службових обов’язків або добитися винесення неправосудного рішення є злочином проти правосуддя (ст. 376 КК).

Під втручанням у діяльність судді розуміються вказівки, вимоги, погрози, обіцянки різних вигод, критика судді в засобах масової інформації до вирішення справи тощо з метою схилити його до ухвалення бажаного судового рішення або до вчинення чи невчинення певних процесуальних дій.

Передбачено також кримінальну відповідальність за погрозу або насильство щодо судді, умисне знищення або пошкодження його майна, посягання на його життя або здійснення таких самих дій щодо близьких родичів судді у зв’язку з його діяльністю, пов’язаною зі здійсненням правосуддя.

Передбачена ч. 3 коментованої статті конституційна вимога, згідно з якою суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку, створює гарантію особистої недоторканності суддів, що забезпечує захист носіїв судової влади від можливих зловживань з боку посадових осіб.

Недоторканність суддів є важливою гарантією їх незалежності. Вона полягає у тому, що:

— суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом;

— суддя не може бути притягнутий до відповідальності і покараний за прийняття судового рішення або інші дії пов’язані із здійсненням правосуддя. Притягнення судді до відповідальності за дії, пов’язані із здійсненням правосуддя, може мати місце лише у разі встановлення його вини у зловживанні або вчиненні злочину у сфері службової діяльності (розділи XVII—XVIII КК України);

— у сфері службової діяльності суддя не може бути затриманий за підозрою у вчиненні злочину, підданий приводу чи примусово доставлений у будь-який державний орган у порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення;

— гарантії недоторканності поширюються на житло, службове приміщення судді, його особистий чи службовий транспорт, телефонні розмови, кореспонденцію, речі і документи. Відповідно до ст. 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» проникнення в житло або інше володіння судді чи його службове приміщення, особистий чи службовий транспорт, проведення там огляду, обшуку чи виїмки, прослуховування його телефонних розмов, особистий обшук судді, а так само огляд, виїмка його кореспонденції, речей і документів можуть провадитися лише за судовим рішенням.

Кримінальна справа щодо судді може бути порушена тільки Генеральним прокурором України або його заступником.

Підсудність справи щодо обвинувачення судді у вчиненні злочину визначається Головою Верховного Суду України. Справа не може розглядатися тим судом, в якому обвинувачений обіймає чи обіймав посаду судді.

Гарантії недоторканності поширюються не тільки на професійних суддів, а й на народних засідателів і присяжних на час виконання ними обов’язків, пов’язаних із здійсненням правосуддя.

У частині 4 коментованої статті встановлено, що судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше. Перше призначення на посаду професійного судді суду загальної юрисдикції строком на п’ять років здійснюється Президентом України на підставі рекомендації Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Безстрокове обрання суддів судів загальної юрисдикції здійснюється Верховною Радою України на підставі рекомендації та відповідного подання Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Безстрокове призначення на посаду судді створює дуже важливу гарантію незалежності судді, оскільки в такому разі носій судової влади впевнений, що його не можна в будь-який час усунути з посади, і він за умови належної поведінки гарантований від неправомірного звільнення з посади. Гарантія стабільності зайняття посади та забезпечення винагороди за працю є важливим соціально-психологічним чинником, який мотивує поведінку судді на підкорення виключно закону.

Із загального правила про безстрокове призначення судді на посаду передбачено два винятки.

Судді Конституційного Суду України призначаються строком на дев’ять років (ст. 148 Конституції). Цей виняток обумовлено специфікою повноважень названих суддів, які мають повноваження здійснювати правосуддя у сфері конституційної юрисдикції.

Особи, які призначені на посаду судді вперше, обіймають цю посаду протягом п’яти років (ст. 128 Конституції). За цей строк є можливість освідчитись у професійних та моральних якостях носія судової влади для вирішення питання про доцільність його наступного безстрокового призначення на посаду судді.

Судді, обрані Верховною Радою України, перебувають на посаді до досягнення шістдесяти п’яти років, інші судді — до закінчення строку, на який їх обрано чи призначено.

У частині 5 коментованої статті встановлено вичерпний перелік підстав звільнення судді з посади. Таке звільнення можливе лише органом, який обрав або призначив суддю, виключно з підстав, передбачених цією частиною, за поданням Вищої ради юстиції. Перелік підстав для звільнення судді з посади унеможливлює свавільне чи необґрунтоване усунення з посади судді, за будь-яких інших обставин, в тому числі і органом, який його обрав або призначив.

Дострокове звільнення судді з посади допускається лише у випадках, передбачених пп. 3—8 ч. 5 коментованої статті.

Суддя суду загальної юрисдикції звільняється з посади органом, який його обрав чи призначив, виключно з підстав, передбачених ч. 5 ст. 126 Конституції України, за поданням Вищої ради юстиції.

Відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» звільнення судді з посади у разі закінчення строку, на який його призначено, здійснюється Президентом України.

Суддя звільняється з посади за віком органом, який його обрав або призначив, з наступного дня після досягнення ним шістдесяти п’яти років.

Суддя звільняється з посади у разі неможливості здійснювати повноваження за станом здоров’я органом, який його обрав чи призначив, за наявності медичного висновку, що надається медичною комісією, утвореною спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров’я, або за рішенням суду про визнання судді обмежено дієздатним або недієздатним, яке набрало законної сили.

У разі порушення суддею вимог щодо несумісності він звільняється з посади органом, який обрав чи призначив суддю в порядку, встановленому Законом України «Про Вищу раду юстиції».

Звільнення судді з посади у разі порушення ним присяги або набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього здійснюється органом, який обрав чи призначив суддю у порядку; встановленому статтями 105,106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Такий суддя втрачає передбачені законом гарантії незалежності і недоторканності судді, право на грошове та інше забезпечення.

Суддя звільняється з посади у разі припинення його громадянства відповідно до Закону України «Про громадянство України».

Звільнення судді з посади у разі визнання його безвісно відсутнім чи оголошення його померлим здійснюється органом, який його обрав або призначив на підставі відповідного рішення суду та подання Вищої ради юстиції, внесеного у порядку, встановленому ст. 108 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Звільнення судді з посади за його заявою про відставку чи звільнення з посади за власним бажанням здійснюється у порядку, встановленому ст. 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». За таким суддею зберігаються звання судді та гарантії недоторканності, встановлені для судді до його виходу у відставку.

У частині 7 коментованої статті закріплено принцип забезпечення державою особистої безпеки суддів та членів їх сімей. Цей принцип уособлює окрему гарантію суддівської незалежності, пов’язану із створенням безпечних умов для життя і діяльності суддів та членів їх сімей. Незалежність судді не може вважатися забезпеченою за обставин реальної загрози його життю, здоров’ю або майну.

Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їх сімей. Заходи державного захисту суддів від перешкоджання виконанню покладених на них обов’язків і здійсненню наданих їм прав, а так само від посягань на життя, здоров’я, житло і майно суддів та їх близьких родичів у зв’язку з діяльністю суддів передбачено Законом України від 23 грудня 1993 р. «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів». Відповідно до ст. 2 цього Закону близькими родичами є батьки, дружина (чоловік), діти, рідні брати і сестри, дід, бабка, онуки.

Гарантії незалежності і недоторканності суддів передбачено не тільки в нормах Конституції України, айв інших законах України. До них належать закони України «Про судоустрій і статус суддів», «Про Вищу раду юстиції», «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» та Кримінальний кодекс України.

Стаття 127.

Правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні.

Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою.

Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів.

Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня встановлюються законом.

Захист професійних інтересів суддів здійснюється в порядку, встановленому законом.

Правосуддя є однією із функцій судової влади. У частині 1 коментованої статті визначено коло суб’єктів, яких може бути залучено до її виконання. Зокрема, основним суб’єктом, на якого покладається обов’язок здійснення правосуддя, є професійний суддя. У цій статті акцентується на «професійній» формі виконання службових обов’язків із здійснення правосуддя, що передбачає особливі вимоги до освіти, досвіду та інших професійно важливих характеристик цього суб’єкта. Як зазначено в тлумачному словнику української мови, професіоналізм — це оволодіння основами і глибинами якої-небудь професії (Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. — К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2002. — С. 62). Отже, поняття «професійний суддя» акумулює якісно-ціннісний комплекс поєднання глибоких різносторонніх знань, умінь, професійних суддівських навиків, практичного досвіду, загальнолюдської культури, що відображає ступінь самоорганізації особи, рівень її професійної діяльності, забезпечує ефективність судової системи та сприяє зростанню її авторитету. Рівень професіоналізму суддів залежить від внутрішніх чинників, детермінованих специфікою суддівської професії, і зовнішніх чинників, спричинених політичними, економічними, соціальними та культурними умовами розвитку суспільства.

Вимоги, що ставляться до професіоналізму суддів, сьогодні більш високі, ніж раніше. Це обумовлюється зміною: а) умов функціонування судів (наприклад, унаслідок законодавчого прогресу) , б) змісту суспільної ролі суду, в) розуміння природи правозастосовної функції суду. Разом із тим професіоналізм сучасних суддів акумулює в собі суперечливі і неусталені моральні цінності, перебуває на конвенційному рівні свого формування та розвитку, супроводжуваному порушенням професійних норм і цінностей та деформаціями (корупція, бюрократизм тощо). Саме тому в інтересах судової системи, суспільства, держави в цілому щоб відбір кандидатів на посади суддів та оцінка відповідності судді займаній посаді здійснювались за єдиним критерієм — рівнем їх професіоналізму.

Крім професійних суддів, до здійснення правосуддя можуть залучатися також народні засідателі і присяжні, але «у визначених законом випадках». Це положення означає, по-перше, що коло суб’єктів, яким може бути надано право здійснювати одну із функцій судової влади — правосуддя, може бути розширене за рахунок народних засідателів і присяжних; по-друге, це повноваження скоріше є винятком, ніж постійною формою діяльності зазначених осіб, оскільки відсутня вказівка на їх професійний характер. Тобто для народних засідателів і присяжних відправлення правосуддя не є основною професійною діяльністю, звідси — відсутність особливих вимог щодо необхідної кваліфікації цих осіб; по-третє, ці особи залучаються до виконання функцій з відправлення правосуддя у виключних випадках — визначених законом. Отже, окреслення процесуальних та організаційних питань забезпечення участі народних засідателів і присяжних у здійсненні однієї з функцій судової влади є обов’язком законодавця. Зокрема, законом мають бути визначені порядок добору та залучення в судовий процес народних засідателів і присяжних, обсяг їх повноважень, випадки їх обов’язкового залучення до процедури відправлення правосуддя.

Відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» народні засідателі вирішують справи у складі суду разом із суддею, забезпечуючи згідно з Конституцією України безпосередню участь народу в здійсненні правосуддя. Під час розгляду і вирішення справ вони користуються повноваженнями судді, виконуючи такі обов’язки: а) своєчасно, справедливо та безсторонньо розглядати і вирішувати судові справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства; б) дотримуватися правил суддівської етики; в) виявляти повагу до учасників процесу; г) додержуватися присяги судді; ґ) не розголошувати відомості, які становлять таємницю, що охороняється законом, у тому числі таємницю нарадчої кімнати і закритого судового засідання тощо. На народних засідателів поширюються гарантії незалежності і недоторканності суддів, установлені законом, на час виконання ними обов’язків зі здійснення правосуддя. Залучення народних засідателів можливе лише в цивільний і кримінальний процес і виключно в розгляд справи по суті (перша інстанція). Процесуальний закон встановлює випадки, в яких народні засідателі можуть бути залучені до процедури відправлення правосуддя. Так, зокрема, в кримінальний процес можуть бути залучені народні засідателі при розгляді справ про злочини, за які законом передбачено призначення покарання у виді довічного позбавлення волі (ч. 3 ст. 17 КПК України). У цивільний процес залучаються народні засідателі при розгляді справ щодо: а) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною і поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; б) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; в) усиновлення; г) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; ґ) обов’язкової госпіталізації до протитуберкульозного закладу (ч. 4 ст. 234 ЦПК України).

Інститут присяжних для національної судової системи є новим. Тому перед законодавцем постає досить складне завдання — нормативно забезпечити організацію роботи суду присяжних. Її підґрунтям може бути загальновизнаний світовий підхід до статусу і повноважень присяжних, але, звичайно, повинні бути враховані національні традиції, досягнення вітчизняної науки в царині процесуального і матеріального права, український менталітет, рівень правосвідомості суспільства і соціально-економічного розвитку держави в цілому. Перевага суду присяжних полягає в більшій колегіальності, незалежності, демократизмі, посиленні змагальності процесу, гласності судового розгляду.

Частину 2 ст. 127 Конституції України присвячено вимогам несумісності посади судді з іншими видами діяльності. В Європейській хартії про статус суддів (п. 4.2) зазначається, що поряд зі службовою суддя може вільно займатися різноманітними видами діяльності, зокрема й тими, що виражають його права як громадянина. Проте ця свобода може (і повинна) бути обмежена тією мірою, в якій ці додаткові види діяльності є несумісними з довірою щодо неупередженості і незалежності судді або з вимогами необхідності уважно і в розумні строки розглядати справи. Вітчизняний законодавець, дотримуючись міжнародних стандартів щодо несумісності посади судді, закріпив, що перебування на посаді судді несумісне із зайняттям посади в будь-якому іншому органі державної влади, органі місцевого самоврядування та з представницьким мандатом. Суддя не має права поєднувати свою діяльність з підприємницькою або адвокатською діяльністю, будь-якою іншою оплачуваною роботою (крім викладацької, наукової і творчої діяльності), а також входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку. Суддя також не може належати до політичної партії чи професійної спілки, виявляти прихильність до них, брати участь у політичних акціях, мітингах, страйках (ст. 53 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Таким чином, Конституцією і Законом України щодо судді, по-перше, обмежуються політичні права громадянина; по-друге, обмежується свобода обрання додаткової трудової діяльності; по-третє, наводиться вичерпний перелік допустимої додаткової діяльності (викладацька, наукова, творча). Передбачені обмеження спрямовані на збереження гарантій незалежності суддів, підвищення професіоналізму суддів та їх відданості суддівській професії.

Слід зазначити, що обмеження політичних прав суддів є необхідним заходом і пов’язане із суспільним менталітетом, що склався на даний час. В умовах же розвинутої правової держави, громадянського суспільства свобода кожного носія судової влади від ідейного чи емоційного тиску забезпечується в першу чергу верховенством права. Гарантіями незалежного, неупередженого відправлення правосуддя є високий рівень професійної правосвідомості суддів, внутрішнє сприйняття ними правил змагальності судового процесу.

Обмеження свободи вибору додаткової трудової діяльності спрямоване, по-перше, на забезпечення незалежності і неупередженості судді; по-друге, на створення умов належного і сумлінного виконання ним своїх основних професійних функцій; по-третє, на запобігання можливості використання ним свого службового становища в інтересах іншої роботи. Така конституційна заборона тим самим захищає репутацію судді і авторитет судової влади. Дозвіл на заняття суддею науковою, викладацькою або творчою діяльністю сприяє підвищенню його професійної майстерності, інтелектуального рівня, правової обізнаності, збагаченню спеціальних знань, утвердженню його статусу як фахівця найвищої категорії. Водночас у законодавстві доцільно передбачити критерії допустимості такої діяльності: вона має здійснюватися тільки у вільний від основної роботи час, не повинна заважати виконанню професійних функцій судді, впливати на його незалежність і неупередженість та повинна мати характер додаткової трудової діяльності.

У частинах 3—5 коментованої статті закріплено кваліфікаційні вимоги до суддів. Так, ч. 3 встановлює загальні (мінімальні) вимоги: обов’язковість громадянства України, віковий (не молодше 25 років) та освітній (вища юридична освіта) цензи, наявність досвіду роботи в галузі права (не менш як три роки), проживання в Україні (не менш як десять років), володіння державною мовою (українською). Зміст понять «вища юридична освіта» та «стаж роботи в галузі права» розтлумачено в Законі України «Про судоустрій і статус суддів», зокрема, під «вищою юридичною освітою» слід розуміти вищу юридичну освіту, здобуту в Україні за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра, а також вищу юридичну освіту за відповідним освітньо-кваліфікаційним рівнем, здобуту в іноземних державах та визнану в Україні в установленому законом порядку; а «стажем роботи у галузі права» — стаж роботи особи за спеціальністю після здобуття нею вищої юридичної освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем не нижче спеціаліста (ст. 64).

Основною же вимогою для заняття посади судді є отримання рекомендації кваліфікаційної комісії суддів. Згідно з Законом України «Про судоустрій і статус суддів» відповідну рекомендацію надає Вища кваліфікаційна комісія суддів за результатами заходів з конкурсного добору на заміщення вакантних посад судді (ст. 71). Рекомендація ґрунтується на оцінці відповідності претендента на посаду об’єктивним вимогам, встановлених Конституцією України, та професійної придатності кожної окремої особи до виконання повноважень професійного судді. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює також, що не можуть бути рекомендовані на посаду судді громадяни: 1) визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними; 2) які мають хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов’язків судді; 3) які мають не зняту чи не погашену судимість (ст. 64).

У частині 4 ст. 127 Конституції України передбачено умови для призначення на посади суддів спеціалізованих судів осіб, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Це означає, що суддями в цих судах можуть бути особи без вищої юридичної освіти. Але ці судді мають право відправляти правосуддя лише у складі колегій суддів, тобто передбачається, що судді-юристи повинні превалювати в складі колегії. Але механізм добору та призначення на посади таких суддів ще не створено. Окремі напрацювання щодо цього питання закладено в Законі України «Про судоустрій» 2002 р., але на практиці жодного суддю-неюриста не було призначено (обрано) на посаду, а Закон України «Про судоустрій і статус суддів» 2010 р. це питання взагалі залишив поза увагою.

У частині 5 коментованої статті встановлено, що вимоги стосовно стажу, віку та професійного рівня окремих категорій суддів передбачено законом. Керуючись наданим повноваженням, законодавець встановив, наприклад, у Законі України «Про Конституційний Суд України» додаткові (підвищені) кваліфікаційні вимоги до суддів, зокрема, суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту, стаж практичної, наукової або педагогічної роботи за фахом не менше десяти років, володіє державною мовою і проживає в Україні протягом останніх двадцяти років (ст. 16).

У частині 6 коментованої статті встановлено, що законодавець повинен розробити механізм захисту професійних інтересів суддів. У Законі України «Про судоустрій і статус суддів» завдання захисту професійних інтересів суддів покладено на органи суддівського самоврядування — самостійне колективне вирішення суддями питань, не пов’язаних із відправленням правосуддя. Як зазначається в ст. 113 згаданого Закону, суддівське самоврядування є однією з гарантій забезпечення самостійності судів і незалежності суддів. Діяльність органів суддівського самоврядування має сприяти створенню належних організаційних та інших умов для забезпечення нормальної діяльності судів і суддів, утверджувати незалежність суду, забезпечувати захист суддів від втручання в їх діяльність, а також підвищувати рівень роботи з кадрами у системі судів. Організаційними формами суддівського самоврядування є збори суддів, ради суддів, конференції суддів, з’їзд суддів України.

Стаття 128.

Перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом.

Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України в порядку, встановленому законом.

Коментована стаття містить основні положення щодо завершальної стадії процесу формування суддівського корпусу — призначення (обрання) на посаду судді в суд загальної юрисдикції. Процедуру формування складу Конституційного Суду України закріплено в ст. 148 Конституції та статтях 6—8 Закону України «Про Конституційний Суд України».

У частині 1 коментованої статті закріплено дві процедури зайняття посади судді в судах загальної юрисдикції — процедуру призначення на посаду судді вперше та процедуру обрання на посаду судді безстроково.

Процедура призначення на посаду судді вперше. За такою процедурою обіймати посаду судді можуть особи, які не мають суддівського стажу. Право призначати на посади суддів таких осіб закріплено за Президентом України.

Порядок призначення на посаду судді вперше (в суд загальної юрисдикції) деталізований в ст. 66 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та включає такі стадії:

1) розміщення Вищою кваліфікаційною комісією суддів України на своєму веб-порталі оголошення про проведення добору кандидатів на посаду судді з урахуванням прогнозованої кількості вакантних посад суддів та опублікування такого оголошення в газетах «Голос України» та «Урядовий кур’єр»;

2) подання особами, які виявили бажання стати суддею, до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України відповідної заяви та документів, визначених цим Законом;

3) здійснення Вищою кваліфікаційною комісією суддів України на основі поданих кандидатами на посаду судді документів перевірки відповідності осіб вимогам, установленим до кандидата на посаду судді, та організація проведення стосовно них спеціальної перевірки в порядку, визначеному законом;

4) складення особами, які відповідають установленим вимогам до кандидата на посаду судді, іспиту перед Вищою кваліфікаційною комісією суддів України на виявлення рівня загальних теоретичних знань у галузі права;

5) направлення кандидатів, які успішно склали іспит та пройшли необхідні перевірки, для проходження спеціальної підготовки у спеціалізованому юридичному вищому навчальному закладі четвертого рівня акредитації;

6) направлення Вищою кваліфікаційною комісією суддів України кандидатів на посаду судді після успішного проходження ними підготовки у спеціалізованому юридичному вищому навчальному закладі четвертого рівня акредитації для проходження спеціальної підготовки у Національній школі суддів України;

7) допущення кандидатів, які успішно пройшли спеціальну підготовку, до складення кваліфікаційного іспиту перед Вищою кваліфікаційною комісією суддів України;

8) визначення Вищою кваліфікаційною комісією суддів України рейтингу кандидатів на посаду судді за результатами складення кваліфікаційного іспиту, зарахування їх до резерву на заміщення вакантних посад судді;

9) оголошення Вищою кваліфікаційною комісією суддів України у разі відкриття вакантних посад суддів конкурсу на заміщення таких посад серед кандидатів, які перебувають у резерві;

10) проведення Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, виходячи з рейтингу кандидата відповідно до кількості наявних вакантних посад судді, добору серед кандидатів, які взяли участь у конкурсі, та внесення рекомендації Вищій раді юстиції про призначення кандидата на посаду судді;

11) розгляд на засіданні Вищої ради юстиції відповідно до рекомендації Вищої кваліфікаційної комісії суддів України питання про призначення кандидата на посаду судді та внесення в разі прийняття позитивного рішення подання Президентові України про призначення кандидата на посаду судді;

12) прийняття Президентом України рішення про призначення кандидата на посаду судді.

Призначення на посаду судді здійснюється Президентом України на підставі подання Вищої ради юстиції протягом тридцяти днів з дня отримання такого подання.

Особа, вперше призначена на посаду судді, набуває повноважень судді після складення присяги судді такого змісту: «Я, (ім’я та прізвище), вступаючи на посаду судді, урочисто присягаю об’єктивно, безсторонньо, неупереджено, незалежно та справедливо здійснювати правосуддя, підкоряючись лише закону та керуючись принципом верховенства права, чесно і сумлінно виконувати обов’язки судді, дотримуватися морально-етичних принципів поведінки судді, не вчиняти дій, що порочать звання судді та принижують авторитет судової влади». Суддя складає присягу під час урочистої церемонії у присутності Президента України. Текст присяги підписується суддею і зберігається в його особовій справі.

Строк суддівських повноважень суддів, які зайняли посади за даною процедурою, є п’ять років. За закінченням цього терміну вони мають право або претендувати на зайняття посади судді безстроково або обрати іншу професійну діяльність, не пов’язану із суддівством.

Процедура обрання на посаду судді безстроково. Якщо особа вже має хоча б п’ятирічний суддівський стаж роботи і бажає продовжити суддівську кар’єру, має право претендувати на посаду судді із безстроковим терміном повноважень. Повноваження щодо прийняття рішення про обрання на посаду судді безстроково надано Конституцією Верховній Раді України.

Порядок обрання на посаду судді безстроково встановлюється ст. 74 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» і Регламентом Верховної Ради України та включає такі стадії:

1) кандидат звертається з письмовою заявою до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про рекомендування його для обрання на посаду судді безстроково;

2) Вища кваліфікаційна комісія суддів України повідомляє про підготовку матеріалів щодо кандидата на посаду судді безстроково на своєму офіційному веб-порталі та в офіційних засобах масової інформації;

3) Вища кваліфікаційна комісія суддів України перевіряє відомості про кандидата, враховує показники розгляду кандидатом справ;

4) Вища кваліфікаційна комісія суддів України приймає рішення про рекомендування чи відмову у рекомендуванні його для обрання на посаду судді безстроково і в разі рекомендування направляє відповідне подання до Верховної Ради України;

5) Верховна Рада України відповідно до подання Вищої кваліфікаційної комісії суддів України приймає рішення про обрання на посаду судді безстроково на своєму пленарному засіданні.

Рішення про обрання кандидата на посаду судді безстроково приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради України і оформляється постановою Верховної Ради України. Особа, обрана на посаду судді безстроково, набуває статусу судді з дня набрання чинності відповідною постановою Верховної Ради України.

Судді, який обіймає посаду безстроково, гарантується перебування на посаді до досягнення ним шістдесяти п’яти років, за винятком випадків звільнення судді з посади або його відставки.

Усі судді в Україні мають єдиний статус незалежно від процедури зайняття посади судді, місця суду в системі судів загальної юрисдикції чи адміністративної посади, яку суддя обіймає в суді.

У частині 2 коментованої статті встановлено загальний порядок обрання на посаду та звільнення з посади Голови Верховного Суду України. Посада Голови Верховного Суду України є адміністративною і питання про її зайняття вирішується на засіданні Пленуму цього суду шляхом таємного голосування. Рішення по суті приймається більшістю голосів від загального складу Пленуму.

Пленум Верховного Суду України є колегіальним органом, до складу якого входять усі судді цього суду. Таємне голосування забезпечує анонімність волевиявлення кожного голосуючого. Процедура обрання на посаду Голови Верховного Суду України та звільнення його з посади встановлюється Регламентом Пленуму цього суду. Строк повноважень Голови Верховного Суду України — п’ять років. Пленум Верховного Суду України з питання обрання Голови Верховного Суду України скликається не пізніше одного місяця з дня припинення повноважень попереднього Голови Верховного Суду України.

Голова Верховного Суду України може бути достроково звільнений з посади з підстав, установлених законом України «Про судоустрій і статус суддів». Повноваження Голови Верховного Суду України також можуть бути припинені достроково внаслідок висловлення йому недовіри Пленумом Верховного Суду України.

Порядок дострокового припинення повноважень Голови Верховного Суду України внаслідок висловлення йому недовіри Пленумом Верховного Суду України визначається ст. 43 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Стаття 129.

Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.

Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.

Основними засадами судочинства є:

1) законність;

2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

3) забезпечення доведеності вини;

4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

5) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

6) забезпечення обвинуваченому права на захист;

7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;

9) обов’язковість рішень суду.

Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.

За неповагу до суду і судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності.

Коментована стаття регламентує базові положення здійснення судочинства та визначає основні засади судочинства, які є системою загальноправових, міжгалузевих та галузевих принципів, що розкривають природу і сутність цивільного, кримінального та інших форм судочинства, напрями та досягнення завдань правосуддя та реалізацію прав, свобод і законних інтересів учасників процесу.

Конституційні положення про незалежність суддів і підкорення їх лише закону, а також здійснення судочинства одноособово суддею, колегією суддів чи судом присяжних, що передбачаються частинами 1 та 2 ст. 129, не включено до переліку основних засад судочинства. Разом з тим за своїм характером незалежність суддів і підкорення їх лише закону, а також здійснення судочинства відповідним складом суду є загальними засадами судочинства, які на відміну від основних засад судочинства в різних процесуальних системах мають характер правових аксіом. Це відрізняє названі засади від тих, що закріплені у ч. 3 коментованої статті. Частина 1 ст. 129 передбачає, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. В ній відтворені міжнародні стандарти правосуддя. Так, Загальна декларація прав людини проголошує, що кожна людина для встановлення обґрунтованості пред’явленого їй кримінального обвинувачення має право на те, щоб її справу розглянув з додержанням усіх вимог справедливий незалежний і безсторонній суд (ст. 10). Міжнародний пакт про громадянські і політичні права також визначає, що кожен має право при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, пред’явленого йому, або при визначенні його прав та обов’язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону.

VII Конгрес ООН по запобіганню злочинності і поводженню з правопорушниками 1985 р. схвалив Основні принципи незалежності судових органів, де проголошується, що незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в Конституції або законах країни; судові органи вирішують передані їм справи неупереджено, на підставі фактів і відповідно до закону, без будь-яких обмежень, неправомірного впливу, спонукання, тиску, погроз або втручання прямого чи непрямого з будь-якого боку і з будь-яких причин; незалежність судових органів дає їм право і вимагає від них забезпечення справедливого ведення судового розгляду і додержання прав сторін.

Незалежність судів і підкорення їх лише закону забезпечується організаційними та процесуальними гарантіями. Організаційні гарантії незалежності передбачено ст. 126 Конституції України (див. коментар до ст. 126) і Законом України «Про судоустрій і статус суддів». Так, відповідно до ч. 4 ст. 47 Закону «Про судоустрій і статус суддів» незалежність суддів забезпечується:

— особливим порядком його призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення;

— недоторканністю та імунітетом судді;

— незмінюваністю судді;

— порядком здійснення судочинства, визначеним процесуальним законом, таємницею ухвалення судового рішення;

— забороною втручання у здійснення правосуддя;

— відповідальністю за неповагу до суду чи судді;

— окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом;

— належним матеріальним та соціальним забезпеченням судці;

— функціонуванням органів суддівського самоврядування;

— визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім’ї, майна, а також іншими засобами їх правового захисту;

— правом судді на відставку.

Крім того, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, а також фізичні і юридичні особи та їх об’єднання зобов’язані поважати незалежність судді і не посягати на неї. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності судді (частини 5, 6 ст. 47«Про судоустрій і статус суддів»).

При здійсненні судочинства незалежність суддів та підкорення їх лише закону виявляються у процесуальному режимі внутрішньосудових відносин складу суду, що розглядає справу, відносинах з учасниками судової справи, вищестоящими судовими органами, всіма організаціями, посадовими особами і громадянами, який унеможливлює втручання у діяльність судді при здійсненні правосуддя.

Основний зміст цієї засади судочинства закріплюється і конкретизується у процесуальному законодавстві. Так, відповідно до ст. 18 КПК України при здійсненні правосуддя в кримінальних справах судді і народні засідателі незалежні і підкоряються тільки закону. Судді і народні засідателі вирішують кримінальні справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на суддів.

Незалежність суддів і підкорення їх лише закону реалізуються у передбаченому законом порядку розгляду справи, прийняття рішень та інших судових актів. При здійсненні правосуддя та прийнятті рішення в судовій справі суддя повинен виходити з власного її розуміння та переконання, що ґрунтуються на всебічному, повному й об’єктивному дослідженні всіх обставин справи, бути незалежним від правової позиції прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інших учасників судочинства. Відповідно до частин 1, 2 ст. 209 ЦПК України суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду, рішення суду ухвалюється, оформлюється і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду — суддями, які розглядали справу. Згідно зі ст. 212 ЦПК України при оцінці доказів суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності; результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Однією з гарантій незалежності суддів є також право судді, який незгодний з рішенням більшості, на письмове викладення своєї окремої думки.

Виявом принципу незалежності суддів є їх незалежність від вищестоящих судів. При здійсненні вищестоящими судами функцій судового нагляду вони не мають права втручатися у розгляд конкретних справ. Крім того, поки рішення суду зберігає законну силу, не можна ставити під сумнів його правосудність. Скасування в установленому порядку судових рішень не може бути підставою для притягнення судді до відповідальності, оскільки суддя діяв добросовісно за своїм внутрішнім переконанням.

Законодавство передбачає заборону втручання у діяльність судді при здійсненні правосуддя. У частинах 1, 2 ст. 47 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зазначено, що суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання. Суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права. Втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом. Суддя не зобов’язаний давати жодних пояснень щодо суті справ, які перебувають у його провадженні, крім випадків, установлених законом.

Згідно з ч. 2 ст. 129 Конституції України судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Ця норма має засадничий характер, оскільки визначає склад суду при розгляді судових справ у різних видах судочинства. Вона конкретизується у процесуальному законодавстві.

Так, відповідно до ст. 17 КПК України кримінальні справи розглядаються в суді першої інстанції одноособово суддею, який діє від імені суду, за винятком випадків, передбачених частинами 2 і 3 цієї статті. Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років, розглядаються в суді першої інстанції колегіально судом у складі трьох суддів, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд. Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, в суді першої інстанції розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді. Розгляд справ у апеляційному і касаційному порядку здійснюється відповідно апеляційними і касаційними судами у складі трьох суддів. Розгляд справ за нововиявленими обставинами здійснюється апеляційними і касаційними судами у складі не менше трьох суддів. Розгляд справ у Верховному Суді України здійснюється колегіально за участю всіх суддів Верховного Суду України.

ЦПК передбачає, що цивільні справи розглядаються колегіально або одноособово професійними суддями. Згідно зі ст. 18 ЦПК України цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який є головуючим і діє від імені суду. У випадках, встановлених ЦПК України, цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді. Цивільні справи у судах апеляційної інстанції розглядаються колегією у складі трьох суддів, головуючий з числа яких визначається в установленому законом порядку. Цивільні справи у суді касаційної інстанції розглядаються колегією у складі не менше трьох суддів. Цивільні справи у Верховному Суді України розглядаються колегіально. Під час перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами суд діє в такому самому складі, в якому вони були ухвалені (одноособово або колегіально).

Відповідно до ст. 46 ГПК України справи у місцевих господарських судах розглядаються суддею одноособово. Будь-яку справу, що належить до підсудності цього суду, залежно від категорії і складності справи, може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів. ГПК передбачає також склад суду при перегляді рішень господарських судів в апеляційному і касаційному порядку.

У колегіальний склад суду, крім професійних суддів, можуть входити народні засідателі. Відповідно до статей 57, 58 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» народним засідателем є громадянин України, який у випадках, визначених процесуальним законом, вирішує справи у складі суду разом із суддею, забезпечуючи згідно з Конституцією України безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя. Народні засідателі під час розгляду і вирішення справ користуються повноваженнями судді. До списку народних засідателів у кількості, зазначеній у поданні голови суду, включаються громадяни, які постійно проживають на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного суду, відповідають вимогам ст. 59 цього Закону і дали згоду бути народними засідателями. Список народних засідателів затверджується рішенням відповідної місцевої ради на чотири роки і переглядається у разі необхідності, але не рідше ніж раз на два роки і публікується в друкованих засобах масової інформації відповідної місцевої ради.

Конституція України передбачила також суд присяжних. У статті 63 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зазначено, що присяжними визнаються громадяни України, які у випадках, передбачених процесуальним законом, залучаються до здійснення правосуддя, забезпечуючи згідно з Конституцією України безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя.

Суд присяжних є процесуальним інструментом змагальної форми кримінального судочинства, гарантією дотримання процесуальних форм судочинства, забезпечення незалежності та неупередженості професійних суддів при здійсненні правосуддя.

Суд присяжних притаманний сучасним системам судочинства, є інститутом участі народу у здійсненні правосуддя і сприяє формуванню позитивного стереотипу про судову владу, суд, судочинство у громадській свідомості, певного мірою наближує суд до суспільства, забезпечує соціальний контроль за судовою діяльністю, сумісний з принципом незалежності суддів і підкорення їх лише закону.

Процедури формування суду присяжних передбачають вимоги до присяжних, формування їх списку, виключення зі списків присяжних громадян, які за законом за наявних підстав не допускаються до здійснення правосуддя, відсторонення осіб як присяжних по конкретній справі, вручення підсудному списку кандидатів у присяжні судді для обговорення тощо.

У частині 3 коментованої статті визначаються основні засади судочинства. За своєю юридичною сутністю основні засади судочинства — це його конституційні, міжгалузеві принципи, які мають фундаментальний характер для різних видів судочинства: цивільного, кримінального, адміністративного, у господарських судах.

У режимі судочинства конституційні засади не допускають ніяких винятків, і їм притаманна найвища стабільність. Невиконання приписів процесуальних норм, що містяться у процесуальному законодавстві та ґрунтуються на конституційних засадах судочинства, визнається безумовною підставою скасування судових рішень і пов’язується з суттєвими порушеннями судових процедур, які в більшості випадків не сумісні з правом на судовий захист (ст. 55 Конституції України) та унеможливлюють належну його реалізацію.

Відповідно до п. 1 ч. 3 коментованої статті основною засадою судочинства є законність. Законність прийнято відносити до загальноправових принципів. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Разом з тим законність судочинства має специфічний вираз та зміст. По-перше, суд при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до правовідносин, що є предметом судової діяльності. По-друге, обов’язковою умовою судочинства є додержання норм процесуального права, які регламентують певні судові процедури, що гарантують реалізацію права на судовий захист та забезпечують досягнення цілей судочинства та законності судової діяльності.

При здійсненні судочинства суди вирішують справи на основі Конституції України, процесуальних кодексів, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, які є частиною національного законодавства. Суди у передбачених законом або міжнародним договором випадках застосовують норми права інших держав.

Важливим аспектом законності судочинства є верховенство Конституції України та конституційних норм. Оскільки Конституція України має найвищу силу, а її норми є нормами прямої дії (ст. 8 Конституції України), суди при розгляді конкретних справ повинні давати оцінку закону чи іншому нормативно-правовому акту з точки зору його відповідності Конституції. Судові рішення повинні ґрунтуватися на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке їй не суперечить.

У випадках невизначеності в питаннях відповідності Конституції України закону, який підлягає застосуванню у конкретній справі, суд за клопотанням учасників судочинства або за своєю ініціативою призупиняє провадження по справі і звертається до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 158 Конституції України може ставити перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції України законів та інших нормативних актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (див. коментар до ст. 150 Конституції України). Частина 4 ст. 38 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» також передбачає, що Верховний Суд України звертається до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Рішення про звернення до Верховного Суду України стосовно постановки питання перед Верховним Судом може приймати суд першої, апеляційної чи касаційної інстанцій.

Законність судочинства забезпечується також тим, що суд при розгляді справ може безпосередньо застосовувати Конституцію. Таке можливо у випадках:

1) якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положення законом;

2) якщо закон, який діяв до введення в дію Конституції або прийнятий після цього, їй суперечить;

3) якщо правовідносини, які є предметом судового розгляду, законом не врегульовано, нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України;

4) якщо укази Президента України нормативно-правового характеру, які мають застосовуватися суддями при розгляді конкретних судових справ, суперечать Конституції України.

Суди, застосовуючи Конституцію як акт прямої дії, не можуть визнати неконституційними закони та інші правові акти, передбачені у п. 1 ч. 1 ст. 158 Конституції, оскільки це є виключною компетенцією Конституційного Суду України.

Разом з тим на підставі ст. 144 Конституції України суд може визнати у межах своєї юрисдикції невідповідність Конституції України чи законам України рішень органів місцевого самоврядування, а на підставі ч. 2 ст. 124 Конституції України — акти органів державної виконавчої влади — міністерств, відомств, місцевих державних адміністрацій тощо.

Конституція України відносить рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом до основних засад судочинства. Раніше у Конституції і законодавстві про судоустрій та судочинство закріплювався принцип рівності громадян перед законом і судом.

Як видно, чинний принцип є ширшим і поширюється не тільки на громадян — сторін судового процесу, а й на інших його учасників і має дві сторони, два аспекти — рівність перед законом і рівність перед судом.

Рівність учасників судового процесу перед законом є похідною від інших норм Конституції України, які визначають рівність конституційних прав і свобод громадян та рівність перед законом (ст. 24), а також компетенцію органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які зобов’язані діяти лише на підставі та в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19).

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом передбачає єдиний правовий режим судочинства, який забезпечує реалізацію їх процесуальних прав.

Що стосується іншої сторони коментованої засади судочинства — рівності усіх учасників судового процесу перед судом, то вона є похідною і від засади доступності судового захисту та наявності права на судовий захист, оскільки громадяни мають право звертатися до суду (ч. 1 ст. 55 Конституції), юрисдикція якого є необмеженою і поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ч. 2 ст. 124 Конституції).

Рівність усіх учасників судового процесу перед судом також визначається фундаментальним конституційним положенням про інституалізацію судової системи як єдиної системи судів загальної юрисдикції і недопущення створення надзвичайних та особливих судів (ст. 125 Конституції України). По суті це означає існування єдиного та доступного для усіх суду, що завжди визнавалося необхідною умовою верховенства права та гарантованості основних прав і свобод людини і громадянина.

Таким чином, рівність учасників судового процесу перед законом і судом є конкретизацією загального принципу рівності громадян перед законом і судом стосовно сфери здійснення судової влади і судочинства.

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом як конституційна засада судочинства потребує конкретизації у процесуальному законодавстві. При цьому зміст цього принципу визначається таким:

— учасники судочинства повинні мати рівний обсяг прав та обов’язків, які відображають їх процесуальне положення (сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб, обвинувачений, державний обвинувач, свідки, експерти тощо);

— процесуальне становище учасників судочинства має визначатися їх процесуальними функціями;

— у судочинстві недопустимо «процесуальне сумісництво», оскільки статус учасника судочинства повинен бути єдиним;

— у межах процесуального статусу того чи іншого учасника судочинства його дії з реалізації процесуальних прав спрямовані на досягнення тих самих юридичних наслідків. Що стосується обсягу процесуальних обов’язків, то вони у межах того самого процесуального статусу є рівними;

— дії суду, спрямовані на дискримінацію того чи іншого учасника процесу, є недопустимими.

Забезпечення доведеності вини — це принципова норма, яка є системоутворюючою нормою, що визначає, поряд з іншими принципами, побудову, структуру та сутність сучасного кримінального судочинства, спрямована на забезпечення реалізації прав учасників процесу, зумовлює зміст підсумкових рішень суду. Вона є відбиттям у кримінально-процесуальному праві невід’ємного права особи вважатися невинуватою у вчиненні злочину і не бути підданою кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Це принципове, визначальне право закріплене у розділі II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» (див. коментар до ст. 62 Конституції).

Реалізація цього принципу має об’єктивний і суб’єктивний аспекти. Об’єктивний аспект полягає в тому, що закон повинен містити такий перелік прав і так врегульовувати певні процедури, щоб суб’єкти доведення вини мали повну можливість реалізовувати свої повноваження, а обвинувальний вирок постановлювався лише при доведеності винуватості підозрюваного у вчиненні злочину.

Суб’єктивний аспект полягає у тому, що суддя, який є головуючим у судовому засіданні, своїми діями при розгляді конкретної справи має сприяти реалізації усіх повноважень суб’єктів доказування.

Обов’язок доводити перед судом винуватість підсудного майже по усіх справах покладається на прокурора, який здійснює державне обвинувачення. Лише у справах про злочини, передбачені ст. 125 КК (умисне легке тілесне ушкодження) і ч. 1 ст. 126 КК (умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень), а також справи про злочини, передбачені ст. 356 КК (самоправство) щодо дій, якими заподіяно шкоду правам і інтересам окремих громадян (справи приватного обвинувачення), що порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого, обвинувачення підтримує потерпілий або його представник.

Останніми роками підстави для забезпечення доведеності вини потерпілим розширилися. Новелами кримінально-процесуального закону потерпілому надано право брати участь у судових дебатах в усіх кримінальних справах, а не тільки справах приватного обвинувачення. Також якщо раніше потерпілий мав можливість доводити вину лише по справах приватного обвинувачення, то за новою підставою така можливість у нього з’явилася і в усіх інших справах, але вона залежить від процесуальної позиції прокурора у конкретній справі: у разі відмови прокурора від обвинувачення потерпілий має право вимагати продовження розгляду справи. У таких випадках він сам підтримує обвинувачення, доводячи вину підсудного. Але, надавши потерпілому таке право, закон не врегулював відповідну процедуру, яка б унеможливлювала переважання суб’єктивного (суддівського) чинника. Так, природне намагання судді, який розуміє, що потерпілий не є юристом-професіоналом і не в змозі використати усі інструменти процесуального доказування, допомогти йому може потягти за собою компенсування власними діями відсутність державного обвинувача або, навпаки, формально довести судовий розгляд до кінця і постановити наперед вирішений прокурором виправдувальний вирок.

Вимога щодо доведеності вини є визначальною також щодо обвинувального вироку, який не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише за умови, коли під час судового розгляду винуватість підсудного у вчиненні злочину доведена.

Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості тлумачиться як основоположний принцип судочинства, притаманний судочинству в сферах окремих судових юрисдикцій. Зміст даного принципу закріплюється у процесуальному законодавстві, але суттєвим для забезпеченості змагальності є визначення змагального типу судочинства, який характеризується перш за все змагальністю сторін. Тому за своїм змістом конституційне положення, яке сформульоване загальним чином, по суті фіксує змагальний тип судочинства як базову засаду, яка має бути конкретизована у галузевому процесуальному законодавстві.

Для змагального типу процесу є характерною така побудова судочинства, при якій, як мінімум, по-перше, необхідне розмежування процесуальних функцій, тобто функцій сторін та суду; по-друге, наявною є дві протилежні процесуально рівні сторони; по-третє, функціонування незалежного від сторін суду, який здійснює функцію правосуддя та розгляду справи.

Характер розмежування процесуальних функцій та процедури реалізації змагальності у судочинстві визначається процесуальним законодавством. Так, у кримінальному судочинстві виокремлюються функції обвинувачення, захисту і вирішення справ. Змагальність сторін відображається у статтях КПК, які наділяють обвинувача, потерпілого, підсудного, захисника, цивільного позивача, їх представників певними правами щодо надання доказів, а також участі в їх дослідженні (статті 16¹, 45, 262, 264, 288, 289, 290 та ін.).

У цивільному судочинстві виокремлюються функції позивача, відповідача, третіх осіб та інших осіб, що беруть участь у справі і вирішенні цивільних справ. Відповідно до ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи: роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених ЦПК України.

Органічною частиною змагальності судочинства є участь сторін у дослідженні доказів. Тому в змагальному процесі встановлення обставин справи стає результатом як діяльності сторін (осіб, які беруть участь у справі) з надання доказів, так і дослідження цих доказів судом із наданням сторонам права брати участь у процедурах їх дослідження, а також оцінки судом лише доказів, наданих йому сторонами (самостійно чи за їх клопотанням за допомогою суду). При цьому невикористання стороною права брати участь у процедурах дослідження доказів вважається допустимою формою його реалізації.

Розгляд судових справ у змагальному процесі не може виключати активності суду в межах тих повноважень, які адекватні його процесуальній функції і не можуть підміняти ту чи іншу сторону. Так, у цивільному судочинстві за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, суд сприяє здійсненню їхніх прав; вказує сторонам на обставини, котрі за законом вони мають доказати, тощо. Виходячи з визначеної у цивільному процесуальному законодавстві моделі змагальності суд розглядає справу за участі сторін, але має право розглянути справу за наявності в ній достатніх матеріалів про права та взаємовідносини сторін, якщо обидві сторони або відповідач не з’явилися в судове засідання; залишити заяву без розгляду, якщо в судове засідання не з’явився позивач. Так, відповідно до ст. 169 ЦПК України суд відкладає розгляд справи в межах строків, встановлених ст. 157 цього Кодексу, у разі: неявки в судове засідання однієї із сторін або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, про яких нема відомостей, що їм вручені судові повістки; першої неявки в судове засідання сторони або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, оповіщених у встановленому порядку про час і місце судового розгляду, якщо вони повідомили про причини неявки, які судом визнано поважними; першої неявки без поважних причин належним чином повідомленого позивача в судове засідання або неповідомлення ним про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності; якщо суд визнає потрібним, щоб сторона, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності, дала особисті пояснення. Викликати позивача або відповідача для особистих пояснень можна і тоді, коли в справі беруть участь їх представники. При цьому неявка представника в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки не є перешкодою для розгляду справи. За клопотанням сторони та з урахуванням обставин справи суд може відкласти її розгляд. У разі повторної неявки в судове засідання позивача, повідомленого належним чином, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, суд залишає позовну заяву без розгляду (п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України). У разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).

У кримінальному судочинстві, наприклад, відмова прокурора від обвинувачення, з якою погодився потерпілий, є для суду обов’язковою; суд не може направити справу на додаткове розслідування з метою погіршити становище підсудного чи притягти до відповідальності інших осіб тощо. Кримінально-процесуальний закон не дає права суду або судді порушувати кримінальну справу (статті 275, 278 КПК). У разі скасування постанови прокурора, слідчого чи органу дізнання про відмову в порушенні справи суддя сам не має права порушити кримінальну справу, а, скасовуючи постанову, повертає матеріали для проведення додаткової перевірки (ст. 236¹ КПК).

Норма щодо підтримання державного обвинувачення в суді прокурором у незмінному текстуальному вигляді в Конституції України згадується двічі: у и. 1 ст. 121 розділу VII «Прокуратура» і в п. 5 ч. 3 ст. 129 розділу VIII «Правосуддя». У першому випадку вона має значення однієї з функцій прокуратури (див. коментар до ст. 121), у другому — є однією з основних засад кримінального процесу.

Як функція вона визначає види, напрями діяльності прокурора та обумовлена його роллю в процесі. Прокурор виконує цю функцію як представник держави через свої публічно-правові обов’язки.

Функція обвинувачення, що реалізується прокурором у суді, є розвитком кримінального переслідування, яке він здійснював на досудовому розслідуванні, наглядаючи за додержанням законів органами, котрі провадять дізнання і досудове слідство. У кримінальному судочинстві прокурор є стороною в процесі, який здійснює обвинувальну функцію від імені держави, тобто державне обвинувачення. Поряд з обвинуваченням від імені особи (приватним обвинуваченням) він є носієм функції обвинувачення, яка належить до числа визначальної тріади функцій: обвинувачення, захисту та вирішення справи, які є самостійними, незалежними одна від одної і виконуються різними суб’єктами.

Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором як одна з основних засад судочинства впливає на побудову усіх судових стадій процесу, його форм та інститутів. Ця норма є закріпленням певних складових елементів двох процесуальних принципів — публічності і змагальності. Через дію принципу публічності прокурор зобов’язаний за наявності приводів і підстав у кожному випадку виявлення ознак злочину порушити кримінальну справу, вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події злочину, осіб, винуватих у його вчиненні, а також до їх покарання. Одночасно він зобов’язаний не допускати притягнення до відповідальності та засудження невинуватих.

Змагальність судового процесу означає таку його побудову, при якій функція суду з вирішення справи відокремлена від функції обвинувачення і функції захисту, причому функцію обвинувачення здійснює одна сторона (прокурор, потерпілий, цивільний позивач), а функцію захисту — інша (підсудний, його захисник, цивільний відповідач) (див. коментар до п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції).

Обвинувачення — обов’язкова передумова правосуддя. Без нього не виникає не тільки функція захисту, а й власне правосуддя. При відсутності сторони обвинувачення (прокурора) підсудний (його захисник) захищаються від обвинувачення, сформульованого в обвинувальному висновку за підсумками досудового слідства, а суд вимушений брати на себе ініціативу у наданні й дослідженні доказів, зібраних слідчим під час розслідування, тобто виконувати не тільки невластиві суду обов’язки, а й такі, що не відповідають і суперечать природі судової влади взагалі. Проте практика участі прокурора лише по певних категоріях справ (які визначалися наказами Генерального прокурора) або на вимогу суду чи на розсуд прокурора існувала у вітчизняному кримінальному судочинстві багато десятиріч. Для унеможливлення перекручення принципів, які визначають природу кримінального процесу, Конституція України закріпила вимогу щодо підтримання державного обвинувачення в суді прокурором не тільки як функції, а й як засаду судочинства. Кримінально-процесуальне законодавство, деталізуючи дію конституційного положення, визнає участь прокурора в судовому засіданні обов’язковою, крім випадків, коли розглядаються справи приватного обвинувачення або коли прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення. Так, коли прокурор дійде переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення, він зобов’язаний відмовитись від обвинувачення і викласти мотиви відмови. У цьому разі суд роз’яснює потерпілому та його представнику їх право вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення.

Якщо потерпілий не бажає скористатися цим правом, суд своєю ухвалою (постановою) закриває справу.

Засада судочинства щодо забезпечення обвинуваченому права на захист є відображенням у кримінально-процесуальному праві одного з основних прав людини і громадянина, закріплених у розділі II Конституції «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» (див. коментар до статей 59, 63).

Будучи соціально-правовою цінністю, право на захист від обвинувачення посідає визначальне місце в системі гарантій особи у кримінальному судочинстві. Одночасно воно є передумовою правосуддя, оскільки використання усього аспекту юридичних засобів протистояння обвинуваченню слугує вирішенню його завдань. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів України» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Право обвинуваченого (підсудного) утворює вся сукупність прав, що йому належать, і здійснення яких дає можливість оспорювати висунуте проти нього обвинувачення, доводити свою непричетність до злочину, невинуватість або меншу винуватість, захищати інші законні інтереси у справі. Право обвинуваченого (підсудного) на захист включає в себе і право мати захисника (див. коментар до статей 59,63 Конституції). Обвинувачений має право: знати, в чому його обвинувачують; давати показання з пред’явленого йому обвинувачення або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати захисника і побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання; ознайомлюватися після закінчення досудового слідства або дізнання з усіма матеріалами справи; брати участь у судовому розгляді в суді першої інстанції; заявляти відводи; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.

Право на захист є невід’ємним від гарантій його реалізації. Саме реальне здійснення цього права є ключовим в конституційній нормі, яка вимагає забезпечення обвинуваченому його права. Кримінально-процесуальний закон визначає коло суб’єктів, на яких покладається забезпечення цього права: особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов’язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз’яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред’явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав.

Конституційні норми дали поштовх для розширення змісту і переліку прав обвинуваченого (підсудного) у кримінально-процесуальному законодавстві, зокрема:

— розширилося коло осіб, які можуть надавати допомогу як захисник;

— збільшилися можливості вибору обвинуваченим (підсудним) конкретного захисника своїх прав;

— з’явилися нові підстави обов’язкової участі захисника по певних категоріях справ;

— збільшилися можливості сторін щодо захисту своїх прав й інтересів завдяки послідовній реалізації принципу змагальності, через що суддя не вправі від мовити учасникам процесу у дослідженні в суді доказів, якщо вони є належними і допустимими.

Суттєве значення мають гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами як конституційна засада судочинства.

Гласність судового процесу в цілому є похідною від принципу незалежності суду і рівності сторін у судочинстві і забезпечує «прозорість» судочинства. Судовий процес стає «прозорим», коли держава визнає пріоритет прав громадян. Громадянське суспільство зацікавлене у незалежному суді та рівності сторін, і тому лише в умовах гласності судова незалежність і рівність сторін стають гарантованими.

Виходячи з цього, гласність судочинства має три аспекти: як обов’язок суду забезпечити гласність судочинства; як право сторін на гласний розгляд справи; як право бажаючих бути присутніми у відкритих судових засіданнях, поширювати та отримувати інформацію про діяльність суду.

Враховуючи різноплановість прояву гласності судочинства, слід виділяти гласність загальну (гласність для народу) і гласність сторін. Загальна гласність означає можливість присутності у суді усіх бажаючих при розгляді судових справ і допустимість у різних формах, і перш за все у засобах масової інформації, висвітлення діяльності судів. Загальна гласність забезпечує суворе дотримання належної судової процедури і сприяє підвищенню довіри до судової влади та авторитету правосуддя. Крім того, реалізація гласності сприяє свободі засобів масової інформації, які висвітлюють діяльність суду.

У частині 2 ст. 11 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що розгляд справ у судах відбувається відкрито, крім випадків, установлених процесуальним законом. Учасники судового процесу та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, можуть використовувати портативні аудіотехнічні засоби. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відеозапису, а також транслювання судового засідання допускається за рішенням суду.

Гласність сторін відбивається в їх праві на гласне судочинство, а також у праві бути повідомленими про зміст вимог і заперечень сторін, знайомитися з матеріалами судової справи, бути вислуханими у судовому засіданні тощо.

Гласність судочинства у Конституції поєднується з повною фіксацією судового процесу технічними засобами, оскільки фіксація судового процесу технічними засобами забезпечує гласність судочинства. Пункт 10 ст. 370 КПК України передбачає як безумовну підставу для скасування вироку відсутність фіксування технічними засобами ходу судового процесу у передбачених КПК випадках.

Гласність судочинства притаманна всім стадіям судочинства — при розгляді справи по суті, апеляційному та касаційному переглядах. Разом з тим у практиці Європейського суду з прав людини виникали питання про дотримання принципу гласності в апеляційних, касаційних та інших інстанціях, де перевіряються прийняті рішення. У справах «Монелля проти Швеції» (рішення від 22 лютого 1984 р.) та «Моріс проти Швеції» (рішення від 2 березня 1987 р.) перед судом постало питання про можливість відступлення в апеляційній інстанції від принципу відкритого розгляду, на якому обвинувачений може бути присутній і відстоювати свою позицію щодо захисту, з урахуванням особливості національного процесуального права.

Суд постановив, що якщо розгляд у суді першої інстанції був гласним, то її відсутність у судах другої і третьої інстанцій може бути виправдана особливостями процедури. Якщо скарга зачіпає виключно питання права, а не факту, то, на думку Суду, вимоги гласного розгляду є дотриманими і тоді, коли заявнику не була надана можливість особисто бути заслуханим у апеляційному або касаційному суді (Европейский Суд по правам человека. Избранные решения : в 2 т. — М., 2000. — Т. 1. — С. 584—585).

Оскільки принцип гласності реалізується через обсяг прав, обов’язків і повноваження суб’єктів процесу та процедури їх здійснення, можна говорити, що у системі засад судочинства гласність може бути певного мірою обмежена. Так, загальна гласність може обмежуватися за колом осіб (наприклад, для неповнолітніх) або за характером досліджуваних обставин (які містять державну таємницю або становлять особисту таємницю, містять відомості про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, таємницю усиновлення тощо). Відповідно до ст. 6 ЦПК розгляд справ у всіх судах проводиться і відкрито. Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи. Закритий судовий розгляд допускається у разі, якщо відкритий розгляд може привести до розголошення державної або іншої таємниці, яка охороняється законом, а також за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, з метою забезпечення таємниці усиновлення, запобігання розголошення відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі, або відомостей, що принижують їх честь і гідність.

Поряд із загальною гласністю може бути обмеженою і гласність сторін. Гласність сторін є обмеженою, якщо сторона не бере участі у тих чи інших судових процедурах або не має можливості знайомитися з матеріалами справи тощо.

Обмежена гласність сторін не є наслідком порушення процесуальних прав, і тому обмежену гласність слід відрізняти від її порушення. Так, відповідно до ст. 327 ЦПК судове рішення підлягає скасуванню, якщо справу розглянуто у відсутності будь-кого з осіб, які беруть учать у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання, або якщо суд вирішив питання про права і обов’язки осіб, які не були притягнуті до участі в справі.

Апеляційне та касаційне оскарження рішень суду — усталені в сучасному судочинстві способи оскарження рішень суду.

Право на апеляційне та право на касаційне оскарження є елементами права на судовий захист. Ці права реалізуються у процедурах апеляційного та касаційного перегляду, які регламентуються процесуальним законодавством.

Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження ґрунтується на інстанційній побудові судової системи (інстанційності), розмежуванні функцій судів різних інстанцій, можливості декількох судів розглядати ту чи іншу справу.

У сучасних процесуальних системах право на апеляційне оскарження судових рішень регламентовано як право на оскарження рішень, що не набрали законної сили, а право на касаційне оскарження рішень — як право на оскарження рішень, що набрали законної сили. При цьому суд апеляційної інстанції вирішує питання факту і права, а суд касаційної інстанції вирішує питання лише права. Цими суттєвими обставинами визначаються повноваження апеляційних та касаційних судів та процедур апеляційного та касаційного провадження.

Конституція, як видно зі змісту положення, що коментується, визнала як засаду судочинства доступ до правосуддя через визнання права на апеляційне та касаційне оскарження. Разом з тим вона передбачила, що у законі можуть бути визначені випадки, які унеможливлюють апеляцію та касацію рішень суду. У зв’язку з цим має принципове значення для реалізації цієї засади судочинства регламентація апеляційного та касаційного оскарження рішень суду у процесуальному законодавстві.

Так, ст. 13 ЦПК України передбачає забезпечення апеляційного і касаційного оскарження судових рішень. Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не беруть участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права та обов’язки, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень у випадках та порядку, встановлених ЦПК України.

Відповідно до ст. 292 ЦПК України сторони, а також інші особи та прокурор, які брали участь у справі, можуть оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Стаття 293 ЦПК України передбачає, що на ухвали суду може бути подана апеляційна скарга за умов, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню справи, та у випадках, передбачених ЦПК.

Аналогічні норми містяться у КПК України. Згідно зі ст. 347 КПК апеляція може бути подана:

1) на вироки, які не набрали законної сили, ухвалені місцевими судами;

2) на постанови про застосування чи незастосування примусових заходів виховного і медичного характеру, ухвалені місцевими судами.

Апеляція також може бути подана:

1) на ухвали (постанови), ухвалені місцевим судом, про закриття справи або направлення справи на додаткове розслідування;

2) на окремі ухвали (постанови), ухвалені місцевим судом;

3) на інші постанови місцевих судів у випадках, передбачених КПК.

Правила, які конкретизують положення Конституції України щодо забезпечення касаційного оскарження рішень суду, також містяться у чинному процесуальному законодавстві. Наприклад, відповідно до ст. 324 ЦПК України право касаційного оскарження мають сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки. У касаційному порядку оскаржуються рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду; ухвали суду першої інстанції, вказані у пп. 1, 3, 4, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 20, 24, 25, 26, 27, 28, 29 ч. 1 ст. 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Певні обмеження допустимості апеляції і касації окремих рішень сприяють підвищенню функціональної спроможності та ефективності діяльності апеляційних і касаційних судів. Забезпечене Конституцією України право на судовий захист та Європейською конвенцією з прав людини та основних свобод право на справедливий суд не порушуються певними обмеженнями апеляції чи касації, оскільки заінтересованій особі вже надавалося право бути заслуханим у суді першої інстанції. Право вимоги доступу до другої або третьої інстанції Конституція, а також Європейська конвенція з прав людини не визначають. Хоча, виходячи з принципу про необхідність надання ефективного правового захисту (ст. 6 Конвенції), таке право може існувати, але у такому разі є доцільним регламентувати процесуальні механізми допуску до апеляції чи касації, виходячи з того, що пріоритетним має бути забезпечення функціональності судів, які б в іншому випадку були перевантажені судовими справами, в тому числі з незначними вимогами та тими, що не мають принципового характеру.

Відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.

Обов’язковість рішень суду як засада судочинства конкретизується у процесуальному законодавстві і пов’язується з набранням рішеннями законної сили. Виходячи з обов’язковості рішення, законодавчо передбачені процедури звернення рішень до виконання, якими завершується судова справа. Так, згідно зі ст. 115 ГПК рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов’язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження». Стаття 14 ЦПК передбачає, що судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, — і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов’язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням порушуються їхні права, свободи чи інтереси.

Наприклад, вирок місцевого суду набирає законної сили після закінчення встановленого законом строку його оскарження в апеляційному порядку тривалістю 15 діб з моменту його проголошення, а для засудженого, що перебуває під вартою, — в той же строк з моменту вручення йому вироку (ст. 349 КПК України).

Обов’язковість судових рішень, таким чином, є передумовою їх здійсненності, яка проявляється у примусовому характері рішень, можливості їх примусового виконання. Так, виконання вироку, яким особу засуджено до позбавлення волі або виправних робіт без позбавлення волі, здійснюють відповідні органи, передбачені нормами кримінально-виконавчого права. Суд, який постановив вирок, зобов’язаний стежити за тим, щоб він був звернений до виконання (ч. 7 ст. 404 КПК). Органи по виконанню вироку або інших рішень суду у кримінальній справі повідомляють суд, який постановив вирок, про його виконання (ч. 8 ст. 404 КПК). Відповідно до ст. 382 КК України невиконання судового рішення є самостійним складом злочину.

Судове рішення, яке набрало законної сили, крім обов’язковості та здійсненності, має й інші правові властивості: незмінність, неспростовність, виключність, преюдиціальність. Тому обов’язковість судових рішень є складовою законної сили судових актів і передумовою їх виконавчої сили.

Ефективний судовий механізм захисту неможливий без процедур примусової реалізації рішень суду. Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Бурдов проти Росії» від 7 травня 2002 р. зазначив, що у контексті ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод виконання судового рішення, прийнятого будь-яким судом, має розглядатися як складова «судового розгляду». Більшість справ, що надходять до Європейського суду з прав людини, стосуються питань дотримання національними судами ст. 6 Конвенції в частині тривалості виконання судових рішень національних судів, винесених на користь заявників. У своїх рішеннях ЄСПЛ зазначає, що, не виконуючи рішення суду, державні органи позбавляють положення п. 1 ст. 6 Конвенції будь-якого сенсу. Так, у справі «Шмалько проти України» Європейський суд наголосив, що п. 1 ст. 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов’язків. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов’язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незрозуміло, якби ст. 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, — і, водночас, не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити ст. б Конвенції як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов’язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей ст. 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду».

Невиконання судових рішень кваліфікується ЄСПЛ не лише як порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції, але і як порушення інших конвенційних прав. Так, у справі «Войтенко проти України» Суд знайшов порушення п. 1 ст. 6, ст. 13 та ст. 1 протоколу №1 Конвенції. Він зазначив, що рішення українського суду залишалось невиконаним через відсутність бюджетних коштів та законодавчих заходів. Суд констатував, що неможливість заявника домогтися виконання його рішення протягом чотирьох років, крім порушення ст. 6, становить втручання у його право на мирне володіння майном у сенсі п. 1 ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції. Як наслідок, заявникові було присуджено 2 000 євро на відшкодування немайнової шкоди та 33 євро на відшкодування витрат.

Конституція передбачає, що законом можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.

У конституційно-правовому аспекті це означає, що засадами судочинства є основні конституційні засади, а також засади, передбачені законом. У статті 129 законодавець перерахував основні засади судочинства. Це означає, що і в самій Конституції можуть міститися, поряд з окремо визначеними, правові положення, які за своїми ознаками та регулятивним значенням можуть бути також названі засадами судочинства і які забезпечують права і свободи людини. Так, до них можна віднести: державну мову судочинства (ст. 10), особисту недоторканність (ст. 29), недоторканність житла (ст. 30), таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), охорону особистого і сімейного життя громадянина (ст. 32), доступність і гарантованість судового захисту і свобод людини і громадянина (ст. 55) та ін.

У механізмі реалізації конституційних засад судочинства з точки зору правової визначеності мають значення межі конкретизації цих засад у процесуальному законодавстві, а також формування специфічних засад судочинства в окремих судових юрисдикціях, що є предметом правового регулювання відповідного процесуального законодавства.

Так, КПК України передбачає як принципи, крім визначених у Конституції, безпосередність, усність судового розгляду (ст. 257), незмінність складу суду при розгляді справи (ст. 258) тощо.

Частина 5 коментованої статті передбачає відповідальність за неповагу до суду і судді, яка є самостійним складом правопорушення.

Так, ЦПК України передбачає відповідальність свідків та експертів (статті 50, 53). Частина 5 ст. 50 ЦПК містить норму, що за завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов’язків — відповідальність, встановлену законом. Частина 13 ст. 53 ЦПК передбачає, що за завідомо неправдивий висновок або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків експерт несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов’язків — відповідальність, встановлену законом.

Стаття 185³ КпАП України встановлює адміністративну відповідальність за неповагу до суду. Відповідно до цієї статті неповага до суду, що виразилася у злісному ухиленню від явки в суд свідка, потерпілого, позивача або непідкоренні зазначених осіб та інших громадян розпорядженню головуючого чи в порушенні порядку під час судового засідання, а так само вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил, тягнуть за собою накладення штрафу від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративний арешт на строк від 15 діб. Злісне ухилення експерта перекладача від явки в суд тягне за собою накладення штрафу від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Кримінальна відповідальність встановлена за втручання у діяльність судових органів, за погрозу або насильство щодо судді, народного засідателя або присяжного, за посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя, невиконання судового рішення (статті 376, 377, 379, 382 КК України).

Стаття 130.

Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів.

Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування.

Відповідно до п. 7 Основних принципів незалежності судових органів (ухвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 р.) на кожну державу-члена ООН покладається зобов’язання надавати необхідні засоби, які давали б змогу судовим органам належним чином виконувати свої функції. Особливий порядок фінансування та організаційного забезпечення судів, належне матеріальне та соціальне забезпечення суддів, функціонування органів суддівського самоврядування є фінансовими, організаційними та матеріальними гарантіями незалежності діяльності носіїв судової влади. Самостійність і незалежність судових органів від впливу законодавчої і виконавчої влади багато у чому й забезпечується саме у процесі реалізації названої статті.

Безумовно, на цьому шляху зустрічаються відповідні перешкоди, що унеможливлюють якісне відправлення правосуддя. Відсутність або диверсифікація джерел фінансування судової влади — прямий шлях до розвитку корупційних відносин, формування джерел кримінального впливу на суди. Саме цьому Конституційний Суд України у п. 2 мотивувальної частини рішення від 24 червня 1999 р. № 6-рп/99 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 19, 42 Закону України «Про Державний бюджет України на 1999 рік» (справа про фінансування судів) зазначив: «Однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів. Важливим механізмом забезпечення такої гарантії є встановлений частиною першою статті 130 Конституції обов’язок держави забезпечувати фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів шляхом окремого визначення у Державному бюджеті України видатків на утримання судів. Централізований порядок фінансування судових органів з Державного бюджету України в обсягах, які мають забезпечувати належні економічні умови для повного і незалежного здійснення правосуддя, фінансування потреб судів (витрати на розгляд судових справ, комунальні послуги, ремонт і охорону судових приміщень, придбання оргтехніки, поштові витрати тощо) має обмежити будь-який вплив на суд і спрямований на гарантування судової діяльності на основі принципів і приписів Конституції України».

Якість та справедливість здійснення правосуддя є інструментами зміцнення демократичних відносин у суспільстві. На жаль, у організаційних моментах на цьому шляху існувала значна кількість перешкод. Так, у рішенні VIII позачергового З’їзду суддів України «Про стан виконання в державі Конституції та законів України щодо забезпечення самостійності судів та незалежності суддів» від 26 червня 2007 р. було особливо зазначено, що у той час мали місце «спроби втручання у вирішення конкретних судових справ, в організацію діяльності судів при формуванні суддівського корпусу... втручання, перешкоджання здійсненню судами правосуддя, тиску на суддів шляхом погроз, шантажу та іншого протиправного впливу, в тому числі у формі прийняття незаконних нормативно-правових актів та правових актів індивідуальної дії, неправомірного використання суб’єктами влади наданих їм повноважень».

Недарма пізніше Президент України Віктор Янукович у своїй промові перед суддями 17 вересня 2010 р. відмітив: «Державна судова адміністрація, на яку покладено представництво судів у відносинах з органами виконавчої і законодавчої влади у питаннях фінансування та матеріально-технічного забезпечення судів, виводиться з системи органів виконавчої влади і підпорядковується органам суддівського самоврядування. Суди не повинні зупиняти роботу через брак коштів на відправлення поштової кореспонденції — це ганьба для держави».

Отже, відповідними гарантіями незалежності судової діяльності, які зазначені у ст. 130 Конституції, є встановлені законами України:

— окремий порядок фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів;

— належне матеріальне та соціальне забезпечення суддів;

— функціонування органів суддівського самоврядування для вирішення питань внутрішньої діяльності судів.

Заходи матеріального, інформаційного, організаційного, технічного та фінансового характеру, які спрямовано на забезпечення незалежного здійснення правосуддя, визначаються безпосередньо законодавством України. Так, згідно із Законом України «Про судоустрій і статус суддів» фінансування та належні умови функціонування судів і діяльності суддів забезпечуються державою. Це передбачає визначення в Державному бюджеті України видатків на фінансування судів не нижче рівня, що забезпечує можливість повного і незалежного здійснення правосуддя; гарантування своєчасного і повного фінансування судів. Причому функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України. Державна судова адміністрація України здійснює функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України. Законодавство України встановлює певні гарантії належного фінансування судової системи, згідно з яким видатки на утримання судів у Державному бюджеті України не можуть бути скорочені в поточному фінансовому році.

Державна судова адміністрація України здійснює організаційне забезпечення діяльності органів судової влади. У рамках своєї компетенції вона забезпечує належні умови діяльності судів загальної юрисдикції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Національної школи суддів України та органів суддівського самоврядування в межах повноважень, визначених законодавством України; організовує комп’ютеризацію судів для здійснення діловодства, самого процесу судочинства, інформаційно-нормативного забезпечення судової діяльності та забезпечення функціонування автоматизованої системи документообігу в судах; в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України на фінансування відповідних судів, забезпечує суди необхідними технічними засобами фіксування судового процесу. Організаційне забезпечення діяльності Верховного Суду України, вищих спеціалізованих судів здійснюється апаратом відповідного суду. Порядок організаційного забезпечення діяльності Конституційного Суду України встановлюється Законом України «Про Конституційний Суд України» та іншими законами. Для забезпечення судів нормативно-правовими актами, спеціальною науковою літературою, матеріалами судової практики в кожному суді повинна бути створена бібліотека суду. Фонди бібліотеки формують друковані видання та комп’ютерні бази даних.

Для забезпечення належних матеріальних та соціальних умов життя та діяльності суддів у розвиток конституційних положень законами України «Про судоустрій та статус суддів» та «Про Конституційний Суд України» встановлено, що суддівська винагорода складається з посадового окладу та інших доплат, та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Професійному судді, який потребує поліпшення житлових умов, надається службове житло за місцем знаходження суду Він також забезпечується окремим кабінетом, робочим місцем та необхідними для роботи засобами за рахунок коштів Державного бюджету України.

Значущим чинником на шляху забезпечення незалежності суддів є суддівське самоврядування, що сприяє організації нормальної діяльності судів та забезпечує захист суддів від втручання в їх діяльність. Згідно із законом завданнями суддівського самоврядування є:

— забезпечення організаційної єдності судів;

— зміцнення незалежності суддів, захист від втручання в їхню діяльність;

— спільно з органами Державної судової адміністрації, Вищою кваліфікаційною комісією суддів та іншими участь у визначенні потреб кадрового, фінансового, організаційного забезпечення судів;

— контроль за додержанням нормативів кадрового, фінансового, організаційного, матеріально-технічного забезпечення;

— організація призначення суддів на адміністративні посади;

— призначення суддів Конституційного Суду України.

Організаційними формами суддівського самоврядування є збори суддів, ради суддів, конференції суддів, з’їзд суддів України. На зборах суддів місцевих, апеляційних, вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України обговорюються питання спеціалізації діяльності суддів та внутрішньої діяльності відповідного суду, роботи конкретних суддів чи робітників апарату судів, заслуховуються звіти суддів, які обіймають адміністративні посади в даному суді, та звіт керівника апарату суду. Слід зазначити, що чинне законодавство надає можливість зборам суддів звертатися з пропозиціями щодо питань діяльності суду до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які зобов’язані розглянути ці пропозиції і дати відповідь по суті.

Відповідно до системи судів в Україні не рідше одного разу на рік проводяться конференція суддів загальних судів, конференція суддів господарських судів та конференція суддів адміністративних судів. На цих зібраннях представники судової влади вирішують організаційні питання, пов'язані із діяльністю органів суддівського самоврядування, вирішують питання щодо фінансування та забезпечення системи судів. У період між конференціями суддів функції суддівського самоврядування виконує рада суддів загальних судів, рада суддів господарських судів, рада суддів адміністративних судів.

Найвищим органом суддівського самоврядування є з’їзд суддів України, який у межах компетенції, як правило, один раз на два роки приймає рішення, що є обов’язковими для всіх органів суддівського самоврядування та всіх суддів. З’їзд суддів України: заслуховує звіти Ради суддів України та рад суддів про виконання завдань органів суддівського самоврядування щодо забезпечення незалежності судів і суддів, стан фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів; інформацію Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та голови Державної судової адміністрації України про їх діяльність; звертається з пропозиціями щодо вирішення питань діяльності судів до органів державної влади та їх посадових осіб; призначає та звільняє суддів Конституційного Суду України відповідно до Конституції і законів України; призначає членів Вищої ради юстиції та приймає рішення про припинення їх повноважень; призначає членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України; обирає Раду суддів України.

У період між з’їздами суддів України вищим органом суддівського самоврядування є Рада суддів України, яка обирається з’їздом суддів України у складі одинадцяти суддів. Вона організовує виконання рішень з’їзду суддів та контроль за їх виконанням. Рада суддів України у межах своєї компетенції:

— розробляє та організовує виконання заходів щодо забезпечення незалежності судів і суддів, поліпшення стану організаційного забезпечення діяльності судів;

— розглядає питання правового захисту суддів, соціального захисту суддів та їхніх сімей, приймає відповідні рішення з цих питань;

— призначає та звільняє Голову Державної судової адміністрації України та його заступників;

— здійснює контроль за організацією діяльності судів;

— звертається з пропозиціями щодо питань діяльності судів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Рішення Ради суддів України, прийняті в межах її повноважень, є обов’язковими для всіх органів суддівського самоврядування. Рішення Ради суддів України може бути скасовано З’їздом суддів України.

Стаття 131.

В Україні діє Вища рада юстиції, до відання якої належить:

1) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;

2) прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;

3) здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. Верховна Рада України, Президент України, з'їзд суддів України, з'їзд адвокатів України, зізд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури — двох членів Вищої ради юстиції.

До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.

Коментована стаття регулює питання порядку формування, завдань і повноважень нового інституту в системі судової влади — Вищої ради юстиції, призначенням якої є формування високо- професійного суддівського корпусу, здатного якісно здійснювати правосуддя.

У більшості європейських держав подібні органи існують вже досить давно. Практично в усіх країнах, де є аналогічні органи, їх правовий статус також визначається на вищому законодавчому рівні — конституційному. Найчастіше у конституціях держав закріплюються основні положення правового статусу цих органів: компетенція, кількісний та якісний його суб’єктний склад, вимоги стосовно членів ради, порядок її формування, строк діяльності, призначення або обрання його голови та заступників, їх повноваження та ін.

Майже в усіх країнах статті конституцій, що регулюють положення цих органів, знаходяться в розділах, присвячених судовій владі або судовій системі. У Болгарії це розділ VI «Судова влада», у Португалії — розділ III «Статус суддів» (розділ V «Суди»), в Італії — розділ І «Судоустрій» (глава IV «Магістратура»), в Іспанії — розділ VI «Про судову владу», в Польщі — розділ VIII «Суди і трибунали», в Угорщині — розділ X «Судова організація».

У Конституції України правовий статус Вищої ради юстиції визначається в розділі VIII «Правосуддя». Таке розташування конституційної норми свідчить про вихідне бачення законодавцем цього органу в системі органів судової влади. Але надалі думки щодо місця Вищої ради юстиції в системі державних органів відповідно до теорії розподілу влади розійшлися.

У теорії конституційного права існує позиція, згідно з якою органи, подібні Вищій раді юстиції України (у Франції, Італії та Португалії — це Вища рада магістратури, в Іспанії — Вища рада судової влади, в Болгарії — Вища судова рада, у Польщі — Всепольська судова рада, в Угорщині — Всеугорська рада юстиції, в Колумбії — Вища рада суддівського корпусу, в Болгарії і Казахстані — Вища судова рада), належать до органів суддівського самоврядування. Поряд з цією точкою зору існує думка, що Вища рада юстиції разом із прокуратурою, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, Рахунковою палатою, Центральною виборчою комісією та деякими іншими органами належить до системи контрольно-наглядових органів. Таким чином, в Україні відсутня єдність підходів щодо визначення місця цього органу в системі державної влади.

Визначення статусу цього органу в системі державного апарату залежить від національних особливостей правової системи. Істотне значення має обсяг його компетенції (у деяких зарубіжних аналогів він значно відрізняється). Саме зміст і обсяг повноважень щодо призначення (обрання), переміщення судив, притягнення їх до дисциплінарної відповідальності, звільнення з посади і дозволяють розглядати цей орган або в системі органів суддівського самоврядування, або в системі органів управління з контрольними повноваженнями.

У Португалії, Молдові, Польщі, Угорщині, Словенії, Македонії, Казахстані повноваження рад поширюються тільки на суди. У Франції, Італії, Іспанії, Хорватії, Вірменії, Румунії повноваження рад поширюються як на суддів, так і на працівників прокуратури. У Болгарії Вища судова рада призначає, переміщає і звільняє з посад не тільки суддів, а й прокурорів і слідчих.

Сфера поширення повноважень залежить від подібності правового статусу суддів, прокурорів та інших осіб. У Франції, наприклад, існує узагальнююче поняття «магістрати», до яких належать посадові особи, наділені судовими, адміністративними або політичними повноваженнями. Передусім це судді, що приймають рішення по суті справи при порушенні однієї з основних свобод, і працівники прокуратури, у тому числі генеральні прокурори, прокурори Республіки та їхні співробітники. Добір і підготовка цих кадрів проводяться за єдиною схемою. У процесі службової кар’єри вони можуть переходити з одного виду роботи на інший. До них ставляться високі етичні вимоги, затверджені Вищою радою магістратури Франції. На працівників прокуратури може бути накладено дисциплінарне стягнення з боку Вищої ради магістратури за формою, передбаченою Статутом суддів. Конституція Італії також встановлює, що магістрати (судді, прокурори) розрізняються між собою тільки за функціям, які вони виконують. У Болгарії статус суддів, прокурорів і слідчих дуже схожий. Відповідно до Конституції Болгарії структура прокуратури відповідає структурі судів; слідчі органи входять до системи судової влади; судді, прокурори і слідчі користуються однаковим імунітетом.

Повноваження Вищої ради юстиції в Україні також поширюються на суддівський корпус і меншою мірою на працівників прокуратури. Проте статус останніх суттєво відрізняється від статусу суддів. В Україні прокуратура є незалежною, являє собою єдину систему, виконує особливі, властиві тільки їй функції і ані за своїм генезисом, ані за характером повноважень не належить до органів якої-небудь гілки влади, тим більше жодної з них не підкоряються. Статус працівників прокуратури значно відрізняється від статусу суддів. Тому наділення Вищої ради юстиції України повноваженнями, хоча й незначними, щодо прокурорів, на жаль, є механічним копіюванням зарубіжного досвіду, що за відсутності належного механізму їх реалізації зводить нанівець участь Ради в цих правовідносинах.

До компетенції Вищої ради юстиції віднесено внесення подань Президенту України про призначення суддів на посади або звільнення їх із посад. Подібне формулювання викликало ряд питань на практиці щодо обсягу повноважень Ради юстиції стосовно формування суддівського корпусу. Зокрема, було порушено питання про те, чи має право Вища рада юстиції, виходячи з огляду на норми Конституції України, вносити подання до Верховної Ради України про обрання суддів безстроково.

Конституційний Суд України в Рішенні від 16 жовтня 2001 р. постановив, що Вища рада юстиції вносить подання Президентові України тільки про перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років. Повноваження щодо внесення подання Верховній Раді України про обрання суддів безстроково на Вищу раду юстиції не поширюється.

Що стосується призначення суддів на адміністративні посади, то відповідно до останніх змін до Закону України «Про Вищу раду юстиції» призначення суддів на посади голови суду, заступника голови суду та звільнення їх з цих посад відбувається за рішенням Вищої ради юстиції на підставі подання від відповідної ради суддів (п. 1-1 ч. 1 ст. 3).

Подання про звільнення суддів можуть вноситися Вищою радою юстиції у випадках, передбачених Законом, як за рекомендацією кваліфікаційної комісії, так і з власної ініціативи. Ці подання можуть вноситися як щодо суддів уперше призначених на посаду, так і стосовно обраних безстроково до органу, який призначив (обрав) суддю, але в передбачених Законом випадках.

На Вищу раду юстиції Конституцією України також покладається прийняття рішень щодо порушення суддями і прокурорами вимог про несумісність. Йдеться про неможливість суміщення посади судді або прокурора з деякими іншими видами діяльності. Професійний суддя не має права належати до політичних партій і профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Працівникам прокуратури забороняється поєднувати виконання своїх обов’язків з роботою на підприємствах, в установах, організаціях, заняттям підприємницькою діяльністю, за винятком наукової або педагогічної діяльності. При встановленні фактів заняття суддями або прокурорами діяльністю, несумісною з посадою, яку вони обіймають, Вища рада юстиції може прийняти рішення з рекомендацією у відповідний строк визначитися з останнім щодо питання про продовження роботи на посаді судді або прокурора без суміщення із забороненою діяльністю або рішення про направлення подання відповідному органу про звільнення судді або прокурора з посади.

Вища рада юстиції є єдиним органом, до компетенції якого входить здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів. За наявності передбачених Законом «Про судоустрій України» підстав стосовно цих суддів порушується дисциплінарне провадження. За результатами розгляду дисциплінарної справи Вища рада юстиції має право прийняти рішення про закриття справи або про накладання дисциплінарного стягнення. На посадових осіб судової влади можуть бути накладені такі дисциплінарні стягнення: догана, пониження в кваліфікаційному класі або направлення до органу, який призначив (обрав) суддю, рішення про невідповідність судді посаді, яку він обіймає.

На Вищу раду юстиції покладено обов’язок здійснювати розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних і місцевих судів, а також прокурорів. У цьому разі Рада виступає однією із альтернативних інстанцій щодо розгляду скарг відповідних суб’єктів, але тільки щодо результатів дисциплінарного провадження стосовно них. За результатами розгляду скарги про притягнення судді або прокурора до дисциплінарної відповідальності може бути прийнято таке рішення:

а) скарга може бути задоволена цілком, рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності скасовано, дисциплінарне провадження закрито;

б) скарга може бути задоволена частково, зі зміною рішення органу, який наклав дисциплінарне стягнення;

в) скарга може бути залишена без задоволення, а рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності — без зміни,

З урахуванням перелічених повноважень можна сказати, що основним призначенням і головним завданням Вищої ради юстиції є участь у формуванні високопрофесійного суддівського корпусу і здійснення контролю за застосуванням до суддів і прокурорів дисциплінарних стягнень. При цьому Рада покликана не тільки забезпечити добір кандидатів на посади суддів на якісно новому рівні, а й бути відповідно до своєї компетенції гарантом незалежності суддів при відправленні правосуддя.

Конституцією закріплюється демократичний порядок формування Ради. Цей орган складається з 20 членів. Голова Верховного Суду України, міністр юстиції України і Генеральний прокурор України входять до складу за посадою. Верховна Рада України, Президент України, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів і наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури — двох.

Законом України «Про судоустрій і статус суддів» було внесено зміни до порядку формування складу Вищої ради юстиції з метою приведення його у відповідність до міжнародних стандартів. Перелік суб’єктів формування складу залишився без змін, але закріплено, що два із трьох членів Ради, які призначаються Верховною Радою України та Президентом України, повинні бути суддями. З’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ та Всеукраїнська конференція працівників прокуратури, як і раніше, призначають членів Вищої ради, але один із них повинен бути із числа суддів. За допомогою таких змін при оновленні складу Вищої ради юстиції представництво суддів збільшиться до 11 осіб із 20. Безперечно, це крок уперед. Але слід вказати, що міжнародні стандарти вимагають не лише присутність у складі органів, подібних до Вищої ради юстиції, суддів у кількості не менше половини членів, але й обрання таких суддів суддями. Виконання другої половини цього правила неможливо без змін до Основного Закону України.

До кандидатів до складу Вищої ради юстиції ставляться високі вимоги. Обов’язковими умовами є громадянство України, віковий ценз (не молодше тридцяти п’яти років і не старше шістдесятьох), проживання на території України не менше десяти останніх років, володіння державною мовою, вища юридична освіта і стаж роботи в галузі права не менше ніж десять років. Якщо на посаду члена Вищої ради юстиції призначається суддя, то він призначається з числа осіб, обраних на посаду судді безстроково. Такі високі вимоги до особового складу Вищої ради юстиції обґрунтовуються великою відповідальністю, значущістю функції цього органу у сфері вирішення завдань формування суддівського корпусу, оскільки саме цей орган здійснює вибір із кандидатів, які успішно склали кваліфікаційний іспит, найбільш підготовлені для виконання функцій носія судової влади. Відповідальність цієї стадії формування суддівського корпусу свідчить про необхідність розробки та використання в роботі Ради науково обґрунтованої і нормативно визначеної методики вирішення поставленого завдання.

Таким чином, у процесі формування особового складу Вищої ради юстиції беруть участь три гілки державної влади України, а також представники адвокатури України, юридичної науки і прокуратури. Зазначений порядок формування складу Ради дозволяє виключити домінуюче становище якоїсь гілки влади при ухваленні рішення щодо кандидатів на посаду суддів або при притягненні суддів до дисциплінарної відповідальності. Різноманітність суб’єктів, які обирають членів Ради, необхідна для виключення можливості вияву корпоративності у формуванні суддівського корпусу і забезпечення гарантії незалежності суддів у відправленні правосуддя від можливого утиску з боку законодавчої або виконавчої влади.