Конституція України. Науково-практичний коментар

Стаття 147.

Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні.

Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Конституційний Суд України був уперше визначений Конституцією України як самостійний орган судової влади з повноваженнями конституційного судового контролю. Особливе місце Конституційного Суду в судовій владі означає виділення конституційного судочинства поряд із загальним судочинством (ч. 3 ст. 124) та його незалежний конституційно-правовий статус і притаманну окрему форму здійснення судової діяльності.

Конституційний Суд України не очолює будь-яку систему органів правосуддя, він не здійснює функції нагляду за діяльністю судів загальної юрисдикції, не має повноважень апеляційної чи касаційної інстанцій для загальних чи спеціалізованих судів, а тому не входить до їх системи і визначається окремим судом (sui generis) з особливими повноваженнями.

Цілком обґрунтовано в Конституції України виділено окремий XII розділ, який присвячено Конституційному Суду України, що вказує на його особливу політико-правову природу за порядком формування складу його суддів та обсягом повноважень у вирішенні підвідомчих йому конституційно-правових питань.

Специфіка конституційного статусу незалежного органу судової влади полягає у тому, що Конституційний Суд України розглядається за його властивостями як важливий чинник у забезпеченні конституційного принципу поділу влади (ч. 1 ст. 6), обумовлюючи охорону Конституції України (розд. XIII) та гарантуючи недоторканність закріплених конституційних прав і свобод людини і громадянина, незалежність та територіальну цілісність України (статті 157, 158, 159). Конституційний Суд має особливу мету — забезпечення верховенства Конституції. Здійснюючи конституційне судочинство, він захищає конституційні цінності, забезпечує стабільність конституційного ладу в країні.

За цією характеристикою та завдяки своєму конституційно- правовому статусу Конституційний Суд України знаходиться на одному щабелі з такими вищими суб’єктами владних повноважень як Президент України, Верховна Рада України, Уряд України. Він суттєво впливає на їх діяльність, маючи повноваження єдиного органу конституційної юрисдикції. Це означає перевірку за ініціативою зовні конституційності законів, нормативно-правових актів Президента та Кабінету Міністрів України для забезпечення конституційного правопорядку. Конституційний нормоконтроль необхідний для того, щоб, ухвалюючи рішення, суб’єкти владних повноважень не порушували Конституцію України.

Важливо зазначити, щодо сфери конституційної юрисдикції входить здійснення офіційного тлумачення Конституції та законів України, що значно посилює роль Конституційного Суду в системі стримувань та противаг. Фактично таке функціональне навантаження Суду дозволяє характеризувати його як «негативного законодавця». Закріплені в Конституції виключні повноваження із проведення офіційного тлумачення законів знаходять належну реалізацію в рішеннях Конституційного Суду України. З цього приводу випадково в теорії держави та права можна зустріти таке визначення Конституційного Суду, як «аристократичний елемент розподілу влад», що пояснюється його призначенням не стільки забезпечувати баланс між гілками влади і гарантувати конституційні межі їх дискреційної діяльності, скільки не допускати порушення прав і свобод громадян з боку органів влади. Тому вагомим кроком на шляху удосконалення механізмів захисту прав людини Конституційним Судом могло би стати запровадження інституту індивідуальної конституційної скарги.

Розглядаючи конституційно-правові питання, Конституційний Суд України забезпечує верховенство і пряму дію Конституції на всій території держави і стосовно всіх суб’єктів права, а його рішення мають загальнообов’язкову юридичну силу і можуть бути змінені (втрачають чинність) тільки шляхом прийняття змін до чинного Основного Закону або введенням нової Конституції України.

Конституційний Суд України як єдиний орган конституційної юрисдикції не має ієрархічно підпорядкованих йому інших видів судів, але його вплив поширюється на суди загальної юрисдикції та спеціалізовані суди, оскільки прийняті ним рішення поширюються та є обов’язковими для всіх органів правосуддя в Україні. Слід взяти до уваги, що, таким чином, конституційне судочинство є важливою складовою інституту судової влади. Спрямований акцентувати увагу на вирішенні виключно правових питань і розглядаючи конституційно-правові спори (конфлікти), Конституційний Суд України повинен відмовлятися (уникати) бути учасником політичних процесів, а також надавати будь-які політико-правові консультації іншим органам державної влади, або брати участь у законодавчому процесі, особливо, коли йдеться про розробку змін до чинної Конституції України.

Практика конституційного судочинства демонструє не тільки формально-юридичну, а й соціальну сутність Конституції України, розкриває зміст її понять, термінів та категорій, що також належить ідо законів України. У цьому розумінні стає можливим розглядати єдиний орган конституційної юрисдикції як одну із найважливіших передумов утвердження в Україні дійсного, а не удаваного, декларативного конституціоналізму. Це гарантує певним чином прямий зв’язок фактичної і юридичної конституції, забезпечує органічний зв’язок Конституції України із встановленням у державі конституційного правопорядку. В цьому полягає головне завдання Конституційного Суду України — забезпечувати принцип верховенства і неухильного дотримання конституційних приписів.

Аналізуючи своєрідність статусу єдиного органу конституційної юрисдикції — Конституційного Суду України, в теорії конституційного судочинства існує така точка зору розглядати його як специфічний суб’єкт влади — «квазісуд». Відповідна політико-правова характеристика Конституційного Суду України як органу з певними правотворчими функціями начебто дозволяє йому виконувати своєрідну роль у правотворчому процесі. Разом з тим Конституційний Суд не в змозі і не повинен займатися нормативно-встановлюючою практикою, а конституційне судочинство не має на меті в системі розподілу влад створення норм права, або заповнення своїми правовими позиціями прогалин у законодавстві. Судово-контрольний вплив на галузеве законодавство досягається завдяки офіційному тлумаченню з метою доведення його до рівня вимог конституційних принципів та цінностей без втручання у букву закону. Рішення Конституційного Суду, яким властиві ознаки правового захисту, забезпечують конституціоналізацію правових відносин і тому можливо у певному сенсі визнавати їх нормативно-доктринальну природу. Але, для того щоб вважати їх джерелом конституційного права, потрібні вагомі аргументи у напрямі з’ясування і доведення нормативності як безумовного продовження нормативної юридичної сили Конституції України.

У зв’язку із формуванням теорії конституційного судочинства в Україні важливо послатися на Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2000 р. №15-рп/2000 (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України). Провівши системне тлумачення нормативних положень у контексті офіційної інтерпретації ст. 150 Конституції України та ч. 2 ст. 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» стосовно порядку реалізації рішень, Конституційний Суд України вказав на конституційно-правову природу своїх рішень незалежно від того, визначено в них порядок і строки їх виконання чи ні. Вони є обов’язковими до виконання на всій території України, що не є синонімом нормативності як джерела права. У Рішенні вказується, що «органи державної влади, органи Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, посадові та службові особи, громадяни та їх об’єднання, іноземці, особи без громадянства повинні утримуватись від застосування чи використання правових актів або їх положень, визнаних неконституційними.

Рішення Конституційного Суду України мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади. Обов’язок виконання рішення Конституційного Суду України є вимогою Конституції України (частина друга статті 150), яка має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів (частина друга статті 8).

Закони, інші правові акти, їх окремі положення, визнані рішенням Конституційного Суду України такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), втрачають чинність з дня ухвалення відповідного рішення (частина друга статті 152 Конституції України). При цьому згідно з Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 158 та статті 159 Конституції України від 9 червня 1998 р. № 8-рп/98 рішення і висновки Конституційного Суду України є однаково обов’язковими до виконання.

Відповідно до змісту частини другої статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» у разі необхідності Конституційний Суд України може визначити у своєму рішенні, висновку додаткові заходи, пов’язані з порядком їх виконання, звернувши увагу на терміновість чи обов’язки щодо його забезпечення. При цьому незалежно від того, чи визначено в рішенні, висновку Конституційного Суду України, зокрема, порядок його виконання, відповідні державні органи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».

Таким чином, основні ознаки конституційно-правового статусу Конституційного Суду України дозволяють розглядати його як судово-контрольний юрисдикційний орган, що відзначається особливостями його діяльності, а це в свою чергу характеризує Конституційний Суд України як носія виключних повноважень, які забезпечують формування конституційного правопорядку в державі, забезпечення верховенства Конституції України та створення практики реального конституціоналізму.

Стаття 148.

Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України.

Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України.

Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою.

Суддя Конституційного Суду України призначається на дев’ять років без права бути призначеним на повторний строк.

Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України шляхом таємного голосування лише на один трирічний строк.

Коментована стаття встановлює кількісний склад Конституційного Суду України, порядок формування єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні, вимоги до його суддів, строку їхніх повноважень, порядку обрання Голови Конституційного Суду України.

Створення Конституційного Суду України безпосередньо пов’язане з прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України. У пункті 6 розд. XV «Перехідні положення» Основного Закону передбачено, що Конституційний Суд України формується відповідно до Конституції України протягом трьох місяців після набуття нею чинності.

16 жовтня 1996 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про Конституційний Суд України» (далі — Закон).

Отже, згідно з Конституцією України і Законом Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів. Практично від року встановлення Основним Законом держави такої кількості суддів Конституційного Суду України вона була і залишається предметом обговорення окремих вчених, політиків, політологів, суть якого полягає в тому, чи потрібна Україні така кількість суддів Конституційного Суду України. Зокрема, вони посилаються на кількісний склад Федерального конституційного суду Німеччини (16 суддів), територія і кількість населення якої є більшими від території та кількості населення України. Або на кількісний склад Конституційного Суду Російської Федерації (19 суддів), з територією і кількістю населення якої територію і кількість населення України навіть не можна порівнювати. Проте при цьому не береться до уваги та важлива обставина, що у цих країнах, крім федеральних конституційних судів, створені відповідні суди на рівні усіх або окремих суб’єктів федерації.

Безумовно, при цьому певного мірою враховуються обсяг території, кількість населення, рівень розвитку демократії в державі і суспільстві. Кількість суддів єдиного органу конституційної юрисдикції у тій чи іншій країні залежить, насамперед, від тих завдань, які визначаються ним, і наданих йому конституцією та відповідним законом повноважень. Так, у Білорусі, Болгарії, Греції, Іспанії, Словаччині кількість суддів становить дванадцять, Португалії — тринадцять, Італії, Польщі — п’ятнадцять.

У частині третій коментованої статті визначено вимоги, яким має відповідати особа, яка претендує на посаду судді Конституційного Суду України. Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою.

Такі вимоги цілком відповідають високому статусу судді Конституційного Суду України, оскільки Конституційний Суд України посідає особливе місце в механізмі державної влади, тільки він як єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні покликаний вирішувати питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і давати офіційне тлумачення Конституції і законів України, а його завданням є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України через ефективне і надійне забезпечення справедливого, неупередженого і об’єктивного вирішення справ та виконання рішень Конституційного Суду України.

Певні вимоги до претендентів на посади суддів єдиного органу конституційної юрисдикції характерні для всіх країн Європи: в одних вони передбачаються конституціями, в інших — відповідними законами. Найбільш поширеними є вимоги щодо належності до громадянства країни, наявності юридичної освіти і значного професійного стажу роботи.

Разом з тим аналіз положень конституцій і законів країн Європи засвідчив, що в них немає такої вимоги до суддів, як володіння державною мовою. Очевидно, належність до громадянства країни сама собою передбачає володіння ними державною (державними) чи офіційною (офіційними) мовою (мовами).

Питання призначення суддів Конституційного Суду України, визначене частиною другою коментованої статті, деталізується в Законі. У статті 7 Закону, зокрема, встановлено, що Верховна Рада України призначає суддів таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. Пропозиції щодо кандидатур на посади суддів вносить Голова Верховної Ради України, а також може вносити не менш як 1/4 народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, тобто не менше ніж 113 народних депутатів України, і при цьому кожен з них має право поставити підпис під пропозицією про висунення лише однієї кандидатури.

У цій статті передбачено і наявність висновку відповідного комітету Верховної Ради України щодо кожної кандидатури на посаду судді Конституційного Суду України.

Призначеними на посади суддів вважаються кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів народних депутатів України з-поміж усіх кандидатів, що набрали більше половини голосів депутатів від конституційного складу Верховної Ради України. За результатами голосування приймається постанова Верховної Ради України про призначення суддів Конституційного Суду України.

Порядок призначення суддів Конституційного Суду України з’їздом суддів України передбачається ст. 8 Закону. З’їзд суддів України за пропозицією делегатів з’їзду відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх делегатів з’їзду визначає відповідні кандидатури для включення в бюлетені для таємного голосування. Призначеним на посаду судді Конституційного Суду України вважається кандидат, який у результаті таємного голосування одержав більшість голосів від числа обраних делегатів з’їзду суддів України. За результатами голосування головуючим і секретарем з’їзду підписуються рішення з’їзду суддів України про призначення суддів Конституційного Суду України.

Саме за таким порядком відбулося призначення чотирьох суддів Конституційного Суду України (замість чотирьох суддів, що подали у відставку) X позачерговим з’їздом суддів України, що відбувся 16 вересня 2010 р.

Порядок призначення суддів Конституційного Суду України Президентом України регулювався ст. 6 Закону. Проте вона виключена Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення їх у відповідність із Конституцією України» від 7 жовтня 2010 р. № 2592—VI. Отже, порядок призначення суддів Конституційного Суду України Президентом України нині регулюється положеннями Конституції України.

Питання призначення суддів конституційних судів у країнах Європи вирішуються по-різному. Зокрема, згідно з Конституцією Угорщини члени Конституційного суду призначаються Державними зборами за пропозицією номінаційної комісії, до складу якої входять представники партійних фракцій, а для призначення кандидата на посаду члена суду необхідна підтримка не менш як двох третин від складу Державних зборів. За Конституцією Польщі членів Конституційного Трибуналу призначає Сейм.

Відповідно до Конституції Туреччини весь склад Конституційного суду (одинадцять постійних членів і чотири заступники) призначає Президент республіки: двох основних суддів і двох заступників із членів Вищого апеляційного суду, двох основних суддів і одного заступника з членів Державної ради і по одному судді з членів Вищого військового апеляційного суду, Вищого військового адміністративного суду і Рахункової палати. У кожному випадку Президент республіки вибирає серед трьох кандидатур, висунутих на пленарному засіданні відповідного суду. Президент також призначає одного суддю зі складу трьох кандидатів, висунутих Радою вищої освіти з числа викладацького складу вищих навчальних закладів — членів Ради, і трьох суддів та одного заступника з числа вищих адміністративних посадових осіб і юристів.

Згідно з Конституцією Чехії всіх суддів Конституційного суду призначає Президент республіки за згодою Сенату, а згідно з Конституцією Словаччини всіх суддів призначає Президент республіки за пропозицією Національної ради (при цьому Національна рада пропонує вдвічі більшу кількість кандидатів, ніж необхідно призначити).

Особа, яка відповідає вимогам, передбаченим частиною третьою ст. 148 Конституції України, набуває статусу судді Конституційного Суду України з моменту її призначення на цю посаду Президентом України, Верховною Радою України, з’їздом суддів України, тобто з дати прийняття ними відповідно указу, постанови чи рішення. Це означає, що та або інша особа наділяється повноваженнями судді Конституційного Суду України за фактом її призначення на посаду.

Але вступ на посаду судді Конституційного Суду України обумовлений, згідно зі ст. 17 Закону, обов’язком складення ним присяги судді Конституційного Суду України на засіданні Верховної Ради України, яке проводиться за участю Президента України, а також Прем’єр-міністра України, Голови Верховного Суду України або осіб, які виконують їх повноваження.

Зі змісту зазначеної статті випливає, що саме складення суддею Конституційного Суду України присяги відкриває йому можливість для реалізації повноважень судді, визначених Конституцією України і Законом. Отже, складення суддею присяги судді Конституційного Суду України, текст якої встановлений частиною другою статті 17 Закону, за своїм внутрішнім змістом є юридичним фактом, що породжує зазначені правові наслідки.

Необхідно підкреслити, що Закон передбачає обов’язок суб’єктів призначення суддів Конституційного Суду України у разі звільнення з посади судді, який ними призначався, призначити іншу особу на цю посаду. Строк для призначення у такому випадку судді Конституційного Суду України Верховною Радою України Законом не визначений (до внесення змін Законом України від 7 жовтня 2010 року № 2592—IV до Закону цю процедуру необхідно було здійснити протягом місяця). З’їзд суддів України призначає іншу особу на посаду судді Конституційного Суду України у тримісячний строк.

У нетривалій історії єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні були випадки, коли через певні обставини суб’єкти призначення суддів Конституційного Суду України цих строків не дотримувалися, що призводило до тимчасової і навіть довготривалої недієздатності Конституційного Суду України, тобто невиконання ним закріплених у Конституції України завдань, функцій і повноважень. Стурбованість із цього приводу висловлювала свого часу Європейська Комісія Ради Європи «За демократію через право« (Венеціанська Комісія) і пропонувала забезпечити безперервність роботи Конституційного Суду України шляхом залишення судді на посаді до призначення нового судді.

Встановлення Конституцією України строку перебування суддів Конституційного Суду України на посаді дев’ять років без права призначення повторно, з одного боку, є важливою гарантією їх незалежності, з другого — елементом політичної доцільності. Такий строк перебування на посаді судді властивий для багатьох органів конституційної юрисдикції Європи. Разом з тим є строки десять років і більше (Грузія, Німеччина) і п’ять — сім років (Боснія і Герцеговина, Казахстан, Молдова, Словаччина). Заборона призначати суддю конституційного суду на новий термін передбачена законодавством Албанії, Болгарії, Румунії, Словенії, Франції. За Федеральним конституційним законом Російської Федерації, прийнятим 21 липня 1994 р., суддя Конституційного Суду призначався на посаду на дванадцять років, після внесення до нього змін законом від 8 лютого 2001 р. — на п’ятнадцять років, а після внесення до нього змін законом від 5 квітня 2005 р. перебування судді Конституційного Суду Російської Федерації не обмежене певним строком і обмежується лише граничним віком перебування на посаді судді, що становить сімдесят років.

У розділі XII «Конституційний Суд України» Конституції України не встановлений граничний вік перебування на посаді судді Конституційного Суду України. Такий вік передбачений п. 2 частини п’ятої ст. 126 Конституції України, а також п. 2 частини першої ст. 23 Закону і становить шістдесят п’ять років.

Граничний вік перебування на посаді судді конституційного суду передбачений законодавством Угорщини, Вірменії, Киргизії (70 років), Молдови, Туреччини (65 років). У той же час для суддів Конституційного суду Хорватії за відповідним законом не існує вікових рамок — ні для зайняття посади, ні для виходу на пенсію.

Необхідно зауважити, що окремі науковці порушують питання про встановлення законом права судді Конституційного Суду України після закінчення повноважень повернутися (за умови, якщо він не досяг граничного віку) на посаду, яку він обіймав до призначення суддею Конституційного Суду України, або на рівнозначну посаду.

Проте практика засвідчує, що судді Конституційного Суду України, повноваження яких були припинені із закінченням строку призначення і які не досягли граничного віку, з одного боку, є суддями у відставці, на яких поширюється відповідно до Закону соціальне і побутове забезпечення суддів Конституційного Суду України, а з другого — більшість із них, маючи значний досвід у галузі юриспруденції і конституційного судочинства, успішно працюють на посадах науково-педагогічних та наукових працівників.

Вимоги до виборів Голови Конституційного Суду України, визначені частиною п’ятою коментованої статті, деталізуються у статті 20 Закону. Голова обирається зі складу суддів Конституційного Суду України на спеціальному пленарному засіданні лише на один трирічний строк таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів з будь-яким числом кандидатур, запропонованих суддями Конституційного Суду України. У бюлетені може бути залишено не більше однієї кандидатури.

Порядок проведення виборів Голови Конституційного Суду України з урахуванням вимог Конституції України, Закону регулюється § 1 Регламенту Конституційного Суду України.

На спеціальному пленарному засіданні головує один із заступників Голови Конституційного Суду України або, в окремих випадках, старший за віком суддя, не внесений до списку кандидатур на посаду Голови Конституційного Суду України. Таке засідання вважається повноважним, якщо на ньому присутні не менш як дванадцять суддів Конституційного Суду України. Практика виборів Голови Конституційного Суду України свідчить, що на таких спеціальних пленарних засіданнях (а їх було шість починаючи з 1996 р.) були присутніми всі судді Конституційного Суду України.

Пропозиція щодо висунення кандидатур на посаду Голови Конституційного Суду України вноситься головуючим.

Для проведення виборів Голови Конституційного Суду України на спеціальному пленарному засіданні з числа суддів, які не балотуються на посаду Голови Конституційного Суду України, обирається комісія у складі трьох суддів. До складу комісії не може бути обраний головуючий на засіданні.

Головою Конституційного Суду України вважається обраний кандидат, за якого проголосувало більше половини конституційного складу суддів Конституційного Суду України, тобто не менше десяти. У разі якщо запропоновано більше двох кандидатів на посаду Голови і жодного з кандидатів не було обрано, проводиться повторне голосування щодо двох кандидатів, які отримали більшість голосів. Якщо запропоновано не більше двох кандидатів на посаду Голови і жодного з них не було обрано або Голову Конституційного Суду України не було обрано при повторному голосуванні, проводяться нові вибори.

Обмеження повноважень голови Конституційного суду трьома роками характерне для багатьох країн Європи, зокрема, Албанії, Болгарії, Іспанії, Італії. У Боснії і Герцеговині строк повноважень голови суду становить двадцять місяців. Обмеження строку повноважень голови Конституційного суду сприяє унеможливленню його залежності від інших структур держави, а отже, забезпечує неупередженість у вирішенні питань, що належать до його компетенції.

У більшості країн Європи практика виборів голови органу конституційної юрисдикції така, як в Україні. У той же час у Вірменії, наприклад, голова Конституційного суду не обирається суддями, а призначається з їх числа Національними зборами за поданням їх голови. Якщо протягом тридцяти днів після відкриття вакансії на посаду голови Конституційного суду Національні збори його не призначають, то він призначається Президентом республіки. У Литві голову Конституційного суду призначає Сейм із числа кандидатур, запропонованих Президентом республіки. У Польщі голова Конституційного Трибуналу призначається Президентом республіки із кандидатів, запропонованих зборами суддів.

Голова Конституційного Суду України має двох заступників. Вони обираються за пропозицією Голови Конституційного Суду України лише на один трирічний строк таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів у порядку, визначеному ст. 20 Закону, а також § 1 Регламенту Конституційного Суду України.

Стаття 148 Конституції України, які розд. XII «Конституційний Суд України», що охоплює статті 147—153, не містить порядку організації діяльності Конституційного Суду України. Проте саме в коментарі до цієї статті доцільно його коротко висвітлити.

Конституційний Суд України провадить свою діяльність як єдиний орган у формі засідань і пленарних засідань. На засіданнях, які є повноважними за присутності на них не менше одинадцяти суддів Конституційного Суду України, розглядаються всі питання, що потребують вирішення Конституційним Судом України, крім тих, що відповідно до Закону вирішуються на його пленарних засіданнях. На пленарних засіданнях, які є повноважними за присутності на них не менше дванадцяти суддів, Конституційний Суд України розглядає справи, у яких за конституційними поданнями, конституційними зверненнями відкрито конституційне провадження, а також інші питання, віднесені Законом до розгляду Конституційним Судом України на пленарних засіданнях.

Стаття 149.

На суддів Конституційного Суду України поширюються гарантії незалежності та недоторканності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 126 цієї Конституції, та вимоги щодо несумісності, визначені в частині другій статті 127 цієї Конституції.

Коментована стаття присвячена закріпленню гарантій незалежності та недоторканності суддів Конституційного Суду України і відсилає до статей 126, 127 Конституції України, в яких визначено гарантії незалежності та недоторканності суддів та встановлено вимоги щодо несумісності.

Згідно зі ст. 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України, вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється, суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом (частини перша, друга, третя). Отже, і ст. 126 Конституції України є частково відсильною.

Гарантії незалежності та недоторканості суддів деталізується в Законах України «Про судоустрій і статус суддів» (статті 47, 48), «Про Конституційний Суд України» (далі — Закон) (статті 27, 28).

Незалежність суддів — один із головних конституційних принципів правосуддя, на основі якого формується правове положення судді в державі. Вона спрямована насамперед на безперешкодне виконання суддею своїх професійних обов’язків при здійсненні правосуддя. Для суддів Конституційного Суду України незалежність має дуалістичну природу — містить як інституціональну, так і функціональну складові. Перша з них полягає в тому, що судді не повинні бути залежними від жодної з гілок влади чи Президента України (навіть за умови, що вони ними призначаються), а друга повинна виявлятися втому, що судді при здійсненні своїх повноважень підкоряються, як встановлює ст. 27 Закону, лише Конституції України та керуються Законом, іншими законами України, крім тих законів або їх окремих положень, що є предметом розгляду Конституційного Суду України.

Положення частини другої ст. 126 Конституції України «вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється» треба розуміти як забезпечення незалежності суддів у зв’язку зі здійсненням ними правосуддя, а також як заборону щодо суддів будь-яких дій незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, фізичних та юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов’язків або схилити їх до винесення неправосудного рішення тощо (п. 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 р. № 19-рп/2004 (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу)).

Статтею 28 Закону встановлюється, що особа судді Конституційного Суду України є недоторканною. Суддя не може бути затриманий чи заарештований без згоди Верховної Ради України до винесення обвинувального вироку судом. Судді Конституційного Суду України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у Конституційному Суді України та в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків Конституційним Судом України.

Аналогічні положення стосовно суддів конституційних судів чи інших органів конституційної юрисдикції закріплені відповідним законодавством багатьох держав Європи. Зокрема, у Польщі судді Конституційного Трибуналу при здійснені своїх повноважень незалежні і підкоряються тільки Конституції, у Вірменії незалежність суддів забезпечується їх підпорядкованістю тільки Конституції і закону про Конституційний суд, в Італії судді володіють такою ж недоторканністю, як і парламентарії, в Албанії — мають недоторканність стосовно прийнятих ними рішень і висловлених думок протягом терміну їх роботи, у Боснії і Герцеговині — користуються недоторканністю при виконанні своїх обов’язків.

На забезпечення незалежності суддів Конституційного Суду України спрямовані значною мірою вимоги, встановлені частиною другою ст. 127 Конституції України та частиною другою ст. 16 Закону. Професійні судді (у т. ч. і судді Конституційного Суду України) не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

Близькі за змістом до цих норм існують норми в законах про конституційні суди чи інші органи конституційної юрисдикції країн Європи. Зокрема, суддя Конституційного Суду Російської Федерації не може бути членом (депутатом) Ради Федерації, депутатом Державної Думи, інших представницьких органів, займати чи зберігати за собою інші державні чи громадські посади, мати приватну практику, займатися підприємницькою, іншою діяльністю, що оплачується, крім викладацької, наукової чи іншої творчої діяльності. Він не може також належати до політичних партій і рухів. Статус судді Федерального конституційного суду Німеччини несумісний з іншою професійною діяльністю, крім викладання права в німецьких університетах. Суддя Конституційного суду Албанії не може займатися іншою громадською чи приватною діяльністю, яка могла б вплинути на його незалежність чи неупередженість. Суддя Конституційного суду Угорщини не може займатися ніякою діяльністю, що оплачується, крім наукової, педагогічної, літературної чи артистичної. Суддя Конституційного суду Вірменії не може мати іншу державну посаду, займатися іншою діяльністю, що оплачується, крім наукової, викладацької чи іншої творчої. Зі змісту законодавства деяких країн (Бельгії, Болгарії, Іспанії, Румунії, Туреччини) випливає, що суддям конституційного суду не дозволяється взагалі займатися іншою професійною діяльністю.

Однією з гарантій незалежності суддів Конституційного Суду України є насамперед порядок формування Конституційного Суду України, встановлений частиною другою ст. 148 Конституції України, статтями 5, 7, 8 Закону: Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України.

Демократичний порядок формування Конституційного Суду України, що полягає в участі в ньому різних гілок влади, властивий більшості країн Європи. Так, судді Конституційного Суду Російської Федерації призначаються на посади Радою Федерації за поданням Президента Російської Федерації; половина суддів Федерального конституційного суду Німеччини обираються Бундестагом, половина Бундесратом, що складається з представників федеральних земель; судді Конституційного суду Іспанії призначаються Королем Іспанії — четверо за поданням Палати депутатів, четверо — Сенату, по два — урядом і Генеральною судовою радою. В Італії п’ять суддів Конституційного суду обираються двома палатами парламенту на надзвичайних сесіях більшістю голосів, п’ять суддів призначаються Президентом республіки, а ще п’ять суддів обираються вищими судами: троє касаційним судом, по одному — державною радою і рахунковою палатою.

Однією з гарантій незалежності суддів Конституційного Суду України є їх призначення згідно зі ст. 148 Конституції України лише на один дев’ятирічний строк без права бути призначеним повторно, адже призначення на посаду судді Конституційного Суду України повторно посилювало б його залежність від органу, який його призначив на перший строк.

Строковість перебування на посаді судді конституційного суду властива практично всім конституційним судам Європи, за винятком окремих (зокрема, Вірменії, Російської Федерації).

Гарантією незалежності суддів Конституційного Суду України є встановлення в Конституції України повноважень Конституційного Суду України.

У Конституції України і Законі «Про Конституційний Суд України» визначений чіткий перелік суб’єктів звернення до Конституційного Суду України. Це означає, що Конституційний Суд України не має права ініціювати до розгляду жодне з питань, віднесених Конституцією України до його повноважень.

Гарантії незалежності суддів Конституційного Суду України випливають і з установлених ст. 4 Закону основних принципів діяльності Конституційного Суду України: верховенства права, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості прийнятих рішень.

Відповідно до правової позиції, викладеної Конституційним Судом України у Рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004 (справа про призначення судом більш м’якого покарання), одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Усі ці елементи права об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість — одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.

Колегіальність як принцип діяльності Конституційного Суду України означає, що всі його акти (рішення, висновки, ухвали) приймаються виключно на засіданнях встановленою Законом більшістю голосів суддів (частина перша ст. 48, частини п’ята, шоста ст. 50, частина четверта ст. 51). Колегіальність підтверджується також положеннями ст. 63 Закону, за якими рішення приймаються, висновки даються Конституційним Судом України поіменним голосуванням шляхом опитування суддів з наступним їх підписанням суддями, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття.

Рівноправність суддів полягає в тому, що будь-який суддя Конституційного Суду України (незалежного від суб’єкта його призначення, адміністративної посади, яку він займає у Суді, та інших ознак) при здійсненні конституційного судочинства має однакові права як за змістом, так і за обсягом.

Гласність означає, що розгляд справ на пленарному засіданні Конституційного Суду України, незалежно від форми слухання, проводиться відкрито, крім випадків, коли розгляд справи на відкритому пленарному засіданні Конституційного Суду України може призвести до розголошення державної або іншої таємниці, що охороняється законом. У такому разі справа за ухвалою Конституційного Суду України розглядається на закритому пленарному засіданні. Гласність у діяльності Конституційного Суду України підтверджується значною мірою й тим, що Конституційний Суд України обов’язково залучає до участі в провадженні у справі представників органів влади, акти яких оспорюються за конституційним поданням щодо їх конституційності, офіційним оприлюдненням рішень і висновків Конституційного Суду України та їх опублікуванням.

Повний і всебічний розгляд справ ґрунтується на забезпеченні безперешкодного доступу Конституційного Суду України до будь-якої інформації, яка має значення для розгляду справи, у тому числі шляхом безпосереднього опитування посадових осіб, експертів, свідків, уповноважених за законом та уповноважених за дорученням, громадян. У статті 54 Закону встановлено обставини забезпечення дотримання цього важливого принципу для здійснення конституційного судочинства.

Обґрунтованість рішень, які приймаються Конституційним Судом України, полягає у тому, що єдиний орган конституційної юрисдикції зобов’язаний у письмовій формі аргументувати прийняті ним рішення та надані висновки.

Звичайно ж, гарантією незалежності суддів Конституційного Суду України є обов’язковість розгляду ним справ за встановленою Законом процедурою і обов’язковість його рішень і висновків. Невиконання рішень та недодержання висновків Конституційного Суду України тягнуть за собою відповідальність згідно із законом.

Пропозиції суддів до проекту рішення чи висновку голосуються у порядку надходження, а рішення приймаються, висновки даються Конституційним Судом України поіменним голосуванням шляхом опитування суддів. Судді Конституційного Суду України не мають права утримуватися від голосування.

Рішення і висновки Конституційного Суду України є остаточними і не підлягають оскарженню. Підписання суддею Конституційного Суду України рішення, висновку Конституційного Суду України є обов’язковим. У той же час суддя Конституційного Суду України має право на окрему думку, яка викладається ним у письмовій формі і додається до рішення чи висновку Конституційного Суду України.

Рішення і висновки Конституційного Суду України офіційно оприлюднюються наступного робочого дня після підписання і разом з окремою думкою судді (окремими думками суддів) публікуються у «Віснику Конституційного Суду України» та в інших офіційних виданнях.

Однією з гарантій незалежності суддів Конституційного Суду України є право Суду зажадати від органу влади, що прийняв правовий акт, який був предметом розгляду в Конституційному Суді України, а також від відповідних державних органів, на які покладено обов’язки щодо забезпечення виконання рішення, додержання висновку Конституційного Суду України, письмового підтвердження їх виконання. Заради справедливості необхідно визнати, що таке право, встановлене ст. 70 Закону, Конституційний Суд України використовував упродовж своєї діяльності лише кілька разів.

Безумовно, гарантією незалежності суддів Конституційного Суду України є порядок, передбачений Законом, щодо забезпечення повноти розгляду справи Конституційним Судом України.

Зокрема, згідно зі ст. 19 Закону суддя Конституційного Суду України має право витребувати від Верховної Ради України, Президента України, Прем’єр-міністра України, суддів, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, підприємств, установ, організацій усіх форм власності, політичних партій та інших об’єднань громадян, окремих громадян необхідні документи, матеріали та іншу інформацію з питань, що готуються до розгляду колегією суддів Конституційного Суду України чи Конституційним Судом України.

Таке ж право має колегія суддів Конституційного Суду України під час підготовки справи, а Конституційний Суд України — у процесі конституційного провадження у справі.

Крім того, і колегія суддів під час підготовки справи, і Конституційний Суд України у процесі провадження у справі мають право викликати посадових осіб, експертів, свідків, представників за законом та уповноважених за дорученням, громадян, участь яких повинна забезпечити об’єктивний і повний розгляд справи.

Очевидно, що важливою гарантією незалежності суддів Конституційного Суду України є встановлений частиною першою ст. 130 Конституції України обов’язок держави із забезпечення фінансування та належних умов для функціонування суддів і діяльності суддів, зокрема і Конституційного Суду України, відповідно до якого видатки на утримання судів, а отже, і фінансування суддів визначаються у Державному бюджеті України окремо. До того ж згідно зі ст. 29 Закону судді Конституційного Суду України одержують заробітну плату та користуються іншими видами матеріального забезпечення, встановленими законами України про статус суддів.

Словосполучення «належні умови», вжите у ст. 130 Конституції України, треба розглядати в аспекті міжнародних стандартів незалежності судів і суддів, відповідно до яких держава повинна створити всі умови для здійснення без будь-яких ускладнень та перешкод правосуддя і конституційного судочинства, виключити при цьому і можливість впливу на суди і суддів при формуванні фінансових видатків.

Цілком очевидно, що гарантією незалежності суддів є визначення Конституцією України (ст. 126) та Законом (ст. 23) підстав для звільнення судді Конституційного Суду України з посади.

Суддя Конституційного Суду України звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі: закінчення строку призначення, досягнення суддею шістдесятип’ятирічного віку, неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я, порушення суддею вимог щодо несумісності, порушення суддею присяги, набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього, припинення його громадянства, визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим, подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

У частині шостій ст. 126 Конституції України передбачено, що держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей. Це положення поширюється і на суддів Конституційного Суду України і, зрозуміло, також є свідченням гарантії незалежності суддів.

І насамкінець, гарантії незалежності суддів Конституційного Суду України полягають у функціонуванні в Конституційному Суді України суддівського самоврядування. Функціонування суддівського самоврядування в Конституційному Суді України, як і у всій судовій системі, складовою якої є Конституційний Суд України, встановлене Законом України «Про судоустрій і статус суддів». Згідно з цим Законом основною формою суддівського самоврядування в Конституційному Суді України є збори суддів Конституційного Суду України. Збори суддів обговорюють питання щодо внутрішньої діяльності Конституційного Суду України або роботи конкретних суддів чи працівників та приймають з цих питань рішення, які є для них обов’язковими, заслуховують звіти суддів, які обіймають адміністративні посади, та керівника Секретаріату Суду, а також здійснюють інші повноваження, визначені законом.

Збори суддів Конституційного Суду України обирають з числа суддів трьох делегатів на з’їзд суддів України — найвищий орган суддівського самоврядування в Україні. Один із суддів Конституційного Суду України обирається з’їздом суддів України до Ради суддів України як вищого органу суддівського самоврядування між з’їздами суддів України.

Стаття 150.

До повноважень Конституційного Суду України належить:

1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність):

законів та інших правових актів Верховної Ради України;

актів Президента України;

актів Кабінету Міністрів України;

правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Ці питання розглядаються за зверненнями: Президента України; не менш як сорока п'яти народних депутатів України; Верховного Суду України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

З питань, передбачених цією статтею, Конституційний Суд України ухвалює рішення, які є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Норми коментованої статті визначають основні функції і повноваження Конституційного Суду України (пп. 1, 2 ч. 1), коло суб’єктів, які мають право звертатися до Конституційного Суду України, ініціювати розгляд ним конституційно-правових справ (абз. 2 ч. 1), форму та характер актів, які ухвалює Конституційний Суд України, щодо відповідності Конституції України (конституційності) законів та інших правових актів і офіційного тлумачення Конституції України та законів України (ч. 2).

У коментованій статті передбачено дві групи повноважень Конституційного Суду України, а саме: 1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів (конституційний судовий контроль Конституційного Суду України) (п. 1 ч. 1); 2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України (правотлумачна, право- роз’яснювальна, інтерпретаційна діяльність Конституційного Суду України) (п. 2 ч. 1).

Згідно з коментованою статтею об’єктами конституційного контролю Конституційного Суду України (вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) є: 1) закони та інші правові акти Верховної Ради України; 2) акти Президента України; 3) акти Кабінету Міністрів України; 4) правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Наведений перелік об’єктів конституційного контролю є вичерпним (закритим).

Поняття законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України та правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим містяться відповідно у ст. 91, частинах 3 і 4 ст. 106, статтях 117,135, 137 Конституції України.

Конституційний Суд України не має права перевіряти конституційність положень чинної Конституції України.

Перевірці відповідності Конституції України (конституційності) підлягають лише ті закони та інші правові акти, які набрали чинності, тобто оцінка законів та інших правових актів здійснюється Конституційним Судом України тільки в порядку наступного конституційного судового контролю.

Не можуть бути об’єктами конституційного контролю Конституційного Суду України проекти правових актів, крім відповідно до ст. 159 Конституції України законопроектів про внесення змін до Конституції України. Виходячи із принципу поділу влади (ст. 6 Конституції України), повноваження Конституційного Суду України не дозволяють йому втручатись у стадії правотворчого (законодавчого) процесу, здійснювати попередній контроль.

За змістом статей 150 і 152 Конституції України об’єктом конституційного контролю Конституційного Суду України можуть бути тільки закони та інші правові акти, які не втратили чинності.

Згідно з коментованою статтею в її системному зв’язку з ч. 2 ст. 147 та ч. 1 ст. 152 Конституції України об’єктом конституційного контролю є лише правові акти, тобто ті, які тягнуть за собою юридичні наслідки. Отже, не можуть бути об’єктом контролю Конституційного Суду України такі акти, як звернення, заяви, акти політичного характеру тощо, котрі не мають юридичного значення, не породжують жодних юридичних наслідків.

До повноважень Конституційного Суду України не належать питання щодо законності підзаконних актів: 1) Верховної Ради України; 2) Президента України; 3) Кабінету Міністрів України; 4) Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Конституційний Суд України також не уповноважений вирішувати питання як конституційності, так і законності актів органів влади, не зазначених у п. 1 ч. 1 коментованої статті. Це рішення органів місцевого самоврядування (ст. 144 Конституції України), акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, акти органів прокуратури України, акти судів загальної юрисдикції тощо.

Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України (конституційність) у вигляді абстрактного конституційного контролю, тобто такого, який не пов’язаний із застосуванням правового акта.

Конституційний Суд України перевіряє відповідність законів та інших правових актів чинній Конституції України і не уповноважений перевіряти відповідність правових актів колишній Конституції України.

Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів з точки зору як матеріальної, тобто змістовної, їх перевірки, так і формальної, тобто перевірки відповідності встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності та дотримання конституційних повноважень при їх прийнятті (ч. 2 ст. 152 Конституції України, ст. 15 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

Розгляд і вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів Конституційний Суд України здійснює не за власного ініціативою, а за зверненнями (конституційними поданнями) певних суб’єктів, передбачених абз. 2 ч. 1 коментованої статті.

Конституційне звернення (подання) є приводом для розгляду справи Конституційним Судом України, тобто зобов’язує Конституційний Суд України прийняти її до розгляду.

Підставою для конституційного подання і відповідно розгляду справи Конституційним Судом України про неконституційність закону або іншого правового акта є наявність спору щодо його (акта) неконституційності. Наявність підстави для розгляду справи зобов’язує Конституційний Суд України розглянути її по суті в судовому засіданні і винести по ній вмотивоване рішення.

Суб’єктами права на звернення (конституційне подання) до Конституційного Суду України про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших нормативних актів є: Президент України; не менше сорока п’яти депутатів Верховної Ради України (тобто десята частина загального складу Верховної Ради України, встановленого ч. 1 ст. 76 Конституції України); Верховний Суд України; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Об’єктом офіційного тлумачення Конституційного Суду України є чинні Конституція України та закони України, прийняті як до, так і після набуття чинності Конституцією України. Закони, які не набрали чинності, та закони, які втратили силу, офіційному тлумаченню Конституційним Судом України не підлягають. Але об’єктом офіційного тлумачення Конституційного Суду України можуть бути закони або їх окремі положення, які застосовуються у зв’язку з їх переживаючою (ультраактивною) силою.

Офіційному тлумаченню Конституційного Суду України підлягають закони, які відповідають Конституції України. Тому офіційному тлумаченню законів України передує з’ясування питання їх відповідності Конституції України (конституційності). Якщо виявиться, що закон не відповідає Конституції України, суперечить їй, він визнається неконституційним з усіма наслідками, що випливають із цього.

Якщо можливі різні інтерпретації тих чи інших положень Конституції України або законів України і ці тлумачення не суперечать Конституції України, вирішувати такі питання, конкретизувати такі положення повинен парламент. Інакше, своїм тлумаченням зазначених положень Конституції або законів України Конституційний Суд України обмежував би повноваження Верховної Ради України.

Діяльність щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України Конституційний Суд України здійснює за зверненнями певних суб’єктів за встановленою законом процедурою і виражає в особливій формі — інтерпретаційних актах — у рішеннях, які тягнуть за собою відповідні правові наслідки.

Конституція України, зокрема коментована стаття, не визначила кола суб’єктів, які можуть звертатися до Конституційного Суду України за офіційним тлумаченням Конституції України та законів України, залишивши це питання на розсуд законодавця.

Згідно із Законом України «Про Конституційний Суд України» право на звернення до Конституційного Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України мають такі суб’єкти: 1) у формі конституційного подання — Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд України. Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування (абз. 4 ст. 41); 2) у формі конституційного звернення — громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи (ст. 43). Підставами для звернення до Конституційного Суду України за офіційним тлумаченням Конституції України та законів України у формах конституційного подання і конституційного звернення є відповідно: практична необхідність у з’ясуванні або роз’ясненні, офіційній інтерпретації положень Конституції України та законів України (ч. 1 ст. 93 Закону України «Про Конституційний Суд України») або наявність неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо суб’єкт права на конституційне звернення вважає, що це призвело або може призвести до порушення його конституційних прав і свобод (ст. 94 Закону України «Про Конституційний Суд України).

Підставою для офіційного тлумачення Конституції України або законів України за конституційними зверненнями фізичних та юридичних осіб є тільки ті положення цих правових актів, які застосовані або підлягають застосуванню щодо суб’єкта конституційного звернення в конкретній справі, і це призвело або може призвести до порушення його конкретного конституційного права. Суб’єкт конституційного звернення повинен вказати конкретні факти і обставини, які б свідчили про це.

На практиці трапляються такі ситуації, коли ті чи інші положення Конституції України або законів України застосовуються хоча й однозначно, але неправильно, і це порушує конституційні права і свободи або створює можливість їх порушення. Конституційний Суд України у цих випадках також розглядає справи за зверненнями фізичних або юридичних осіб і приймає по них відповідні рішення.

Конституційний Суд України за результатами розгляду на пленарних засіданням справ щодо конституційності законів та інших правових актів і щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України приймає рішення.

Рішення Конституційного Суду України з питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів і про офіційне тлумачення Конституції України та законів України є обов’язковими до виконання усіма органами державної влади, у тому числі і самим Конституційним Судом України, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об’єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України. Невиконання рішень Конституційного Суду України тягне за собою передбачену законом відповідальність.

Рішення Конституційного Суду України діють безпосередньо і не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади, посадових та службових осіб.

Рішення Конституційного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) законів або інших правових актів та щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є остаточними. Це означає, що вони набирають чинності з моменту ухвалення (проголошення) і ніхто, у тому числі і Конституційний Суд України, скасувати або змінити їх не може.

Рішення Конституційного Суду України не можуть бути оскаржені. Разом з тим згідно з ч. 4 ст. 55 Конституції України, якщо особою використані всі національні засоби правового захисту, вона має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, а відтак, і оскаржувати в них рішення Конституційного Суду України. Але незалежно від наслідків розгляду такої скарги міждержавні органи ні в якому разі не мають права скасовувати рішення суду тієї чи іншої держави.

У рішенні Конституційного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) правових актів вони визнаються нечинними на майбутнє.

У разі якщо ці акти або їх окремі положення визнаються такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), вони оголошуються нечинними і втрачають чинність від дня прийняття Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність (ч. 2 ст. 152 Конституції України, ст. 73 Закону України «Про Конституційний Суд України»), Ці акти фактично скасовуються і не мають юридичної сили з моменту ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. І саме з цього часу закони, інші правові акти або їх окремі положення, які рішеннями Конституційного Суду України визнані неконституційними, не підлягають виконанню (застосуванню) як такі, що втратили чинність на підставі рішення Конституційного Суду України.

Юридичну силу рішення Конституційного Суду України про визнання правового акта неконституційним не можна подолати повторним прийняттям цього ж акта.

Рішення Конституційного Суду України, якими закони, інші нормативно-правові акти або їх окремі положення визнані неконституційними, мають силу нормативно-правового акта. Визнаючи той чи інший нормативно-правовий акт неконституційним і тим самим скасовуючи його, Конституційний Суд України виконує функцію «негативного» правотворця.

Рішення Конституційного Суду України про визнання закону чи іншого правового акта неконституційним позбавляє їх обов’язкової сили. Але юридична сила такого рішення Конституційного Суду України не може бути прирівняна до юридичної сили звичайних законів, оскільки для перегляду положень цього рішення необхідне внесення змін до Конституції України.

Рішення Конституційного Суду України про невідповідність Конституції України (неконституційність) законів, інших правових актів або їх окремих положень мають пряму і негайну дію, а у випадках, передбачених Конституцією України, — і зворотну дію. Згідно зі ст. 58 Конституції України рішення Конституційного Суду України, яке скасовує або пом’якшує відповідальність особи, має зворотну дію.

Визнання правового акта неконституційним є підставою для скасування інших правових актів, які відтворюють або конкретизують його положення.

Правова природа рішень Конституційного Суду України про офіційне тлумачення положень Конституції України та законів України похідна від ролі Конституційного Суду України в механізмі держави. Правова природа офіційного тлумачення Конституції України та законів України полягає у з’ясуванні і роз’ясненні їх норм, інтерпретації, встановленні дійсного змісту, тобто в певній констатації, а не в їх поправках, змінах чи доповненнях.

Метою офіційного тлумачення Конституційним Судом України положень Конституції України та законів України є встановлення їх однозначного і правильного розуміння та застосування на всій території держави і надання роз’яснення щодо цього.

Змістом офіційного тлумачення Конституційним Судом України положень Конституції України та законів України є їх конкретизація, уточнення, деталізація. Це певні норми, а саме — інтерпретаційні норми, в яких даються приписи щодо того, як розуміти той чи інший термін, вислів або правову норму в цілому, як її застосовувати. Вони сприяють правильній реалізації Конституції України та законів України і в цьому аспекті виконують допоміжну регулятивну роль. їх допоміжний характер виявляється і в тому, що вони не можуть застосовуватись окремо, самостійно, без положень Конституції України та законів України, що тлумачаться. Вони діють тільки разом із положеннями, які тлумачилися, і не можуть бути нормативною основою правозастосовних актів. При вирішенні конкретних справ необхідно посилатися на правові норми Конституції України та законів України як на юридичні підстави для рішення і лише додатково — на їх офіційні роз’яснення Конституційним Судом України.

Функціональне призначення рішень Конституційного Суду України про офіційне тлумачення Конституції України та законів України — це юридичний засіб забезпечення їх правильного і однозначного розуміння і застосування, а отже, й один з юридичних засобів укріплення конституційної законності, охорони Конституції України.

Юридична сила офіційного тлумачення Конституційним Судом України положень Конституції України та законів України полягає в тому, що воно (роз’яснення) має державний загальнообов’язковий характер, який за юридичною силою наближає його до роз’яснюваних положень Конституції України та законів України.

Рішення Конституційного Суду України про офіційне тлумачення Конституції України та законів України як допоміжний акт за своєю юридичною силою розташовується за актом, що роз’яснюється, у такій послідовності: тлумачення положень Конституції — за Конституцією, тлумачення законів — слідом за законами.

Сфера дії (територія, коло осіб і коло випадків) рішень Конституційного Суду України про офіційне тлумачення Конституції України та законів України збігається зі сферою дії останніх і вони є нормативними.

Чинність у часі офіційного тлумачення Конституційним Судом України Конституції та законів України визначається чинністю норми права, що тлумачиться, воно поділяє їх долю. Причому тлумачення тієї самої норми не може змінюватися протягом цього часу, якщо ця норма безпосередньо або опосередковано не змінювалася.

Офіційне тлумачення Конституції України та законів України Конституційним Судом України має «зворотну силу». Її межі визначаються моментом набрання чинності самими положеннями

Конституції України та законами України, що інтерпретуються. Адже у процесі реалізації правової норми, яка не змінювалася, її зміст залишається тим самим (незмінним), і офіційними тлумаченнями тільки встановлюється той зміст, який вклав у неї законодавець. Тому норми права завжди мають той зміст, який розкрито офіційними тлумаченнями, і вони повинні застосовуватися відповідно до цього змісту. Якщо офіційному тлумаченню Конституційного Суду України положень Конституції України або законів України не відповідають акти їх застосування, останні підлягають скасуванню.

Стаття 151.

Конституційний Суд України за зверненням Президента України або Кабінету Міністрів України дає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість.

За зверненням Верховної Ради України Конституційний Суд України дає висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.

Коментована стаття, разом з положеннями ст. 150 Конституції України, а також питаннями, що зумовлені положеннями п. 28 ч. 1 ст. 85 та ст. 159 Конституції, закріплюють компетенцію Конституційного Суду України. Як зазначив у своєму рішенні від 26 червня 2008 р. № 13-рп Конституційний Суд України, зміна визначених Конституцією України повноважень Конституційного Суду може здійснюватись лише шляхом внесення змін до Конституції України.

Частиною 1 коментованої статті до повноважень Конституційного Суду України віднесено надання висновків про відповідність Конституції України міжнародних договорів України, тобто про відповідність їх Основному Закону за змістом. Йдеться про чинні міжнародні договори України та ті міжнародні договори, які вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість для України. Реалізуючи ці повноваження, Конституційний Суд України здійснює два види контролю щодо міжнародних договорів України: попередній — щодо договорів, які ще не набрали чинності для України і які вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на її обов’язковість; наступний контроль — щодо чинних для України міжнародних договорів.

З усього масиву міжнародних договорів України, укладених від імені України, від імені Уряду України та міжвідомчих договорів, об’єктом контролю, виходячи із змісту ст. 9 Конституції України, є ті чинні договори, що стали частиною законодавства України, тобто згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України (ратифіковані міжнародні договори). Перевірка на конституційність може стосуватися будь-якого з таких міжнародних договорів, незалежно від дати його укладення, оскільки жодних винятків щодо цього Конституцією України не передбачено. Перелік видів міжнародних договорів України, які підлягають ратифікації, визначено ст. 9 Закону України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори України». Проте незалежно від цього переліку, якщо міжнародний договір вже ратифіковано Верховною Радою України або подано на ратифікацію, чи планується подати на ратифікацію, його може бути оскаржено до Конституційного Суду України.

Міжнародний договір повинен оцінюватися виходячи із закріпленого в Основному Законі України принципу верховенства Конституції України над положеннями міжнародних договорів. Цей принцип реалізується передусім у ч. 2 ст. 9 Конституції України, що містить заборону укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України. Таке укладення можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України (див. коментар до ст. 9 Конституції). Згідно з цим принципом Конституцією України, як уже зазначалося, передбачено механізм попереднього (на стадії укладення міжнародних договорів України) та наступного (перевірка конституційності чинних міжнародних договорів України) контролю за відповідністю Конституції України міжнародних договорів України.

Зі змісту ч. 1 коментованої статті випливає, що міжнародні договори, які з будь-яких причин втратили чинність, не можуть бути предметом розгляду Конституційного Суду України.

Право на звернення до Конституційного Суду для вирішення зазначених питань належить Президентові України та Кабінету

Міністрів України. Інші органи та посадові особи такого права не мають. Конституційний Суд не може відкрити провадження у справі з цих питань за власного ініціативою.

Питання щодо конституційності міжнародних договорів, які вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість, розглядаються Конституційним Судом до прийняття Верховною Радою України закону з цього приводу. Відкриття конституційного провадження у цих справах у Конституційному Суді зупиняє розгляд Верховною Радою України питання про надання згоди на обов’язковість відповідних договорів.

Якщо чинний міжнародний договір України за висновком Конституційного Суду України не від повідає Конституції України, він втрачає обов’язковість для нашої держави. Йдеться, по суті, про припинення дії міжнародного договору України повністю або окремих його положень. Однак відмова від виконання такого договору не може бути здійснена автоматично. У такому разі мають застосовуватися загальновизнані процедури виходу держави з міжнародних договорів та її відмови від взятих на себе міжнародних зобов’язань. Зазначені процедури містяться у Віденській Конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р., до якої приєдналася Україна, у згаданому Законі «Про міжнародні договори України», а також можуть бути передбачені й у самому договорі.

У разі визнання неконституційним міжнародного договору, який лише внесено до Верховної Ради України для надання згоди на його обов’язковість, така згода не може бути надана.

У випадках, коли міжнародні договори визнано конституційними, їх чинність не змінюється, а щодо нечинних договорів поновлюється процедура прийняття Верховною Радою України закону про надання згоди на їх обов’язковість.

За чотирнадцять років своєї діяльності Конституційним Судом України було розглянуто 6 справ щодо відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України та міжнародних договорів, що вносилися до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість. По цих справах прийнято один висновок і п’ять ухвал. Зокрема, Суд за поданням Президента України перевірив на предмет відповідності Конституції України низку положень Римського Статуту Міжнародного кримінального суду, який був підписаний від імені України 20 січня 2000 р.

У наданому висновку від 11 липня 2001 р. № 3-в Конституційний Суд України визнав зазначений Статут, який вносився до Верховної Ради України для надання згоди на його обов’язковість для України, таким, що не відповідає Конституції України в частині, що стосується положень абзацу десятого преамбули та ст. 1 Статуту, за якими «Міжнародний кримінальний суд ...доповнює національні органи кримінальної юстиції». До цього часу жодних дій щодо реалізації положень ч. 2 ст. 9 Конституції України по внесенню змін до Конституції України у зв’язку із зазначеним висновком Конституційного Суду України здійснено не було.

Окремим питанням, яке хоча і не охоплюється змістом коментованої статті, але пов’язане з нею, є питання перевірки конституційності правових актів Верховної Ради України, Президента України або Кабінету Міністрів України про набрання міжнародними договорами чинності для України. Таку перевірку відповідно до ст. 89 Закону України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України» здійснює Конституційний Суд за конституційними поданнями суб’єктів, визначених у ст. 40 цього Закону (Президента України, не менш як сорока п’яти народних депутатів України, Верховного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Верховної Ради Автономної Республіки Крим), за загальною процедурою розгляду справ щодо конституційності правових актів. Є лише одна новела: під час розгляду такої справи Суд має одночасно дати висновок щодо конституційності міжнародного договору, який набрав чинності за відповідним правовим актом.

Практика Суду з цього питання невелика, але показова. Так, Законом України від 24 грудня 1999 р. Верховна Рада України ратифікувала Європейську хартію регіональних мов або мов меншин. За поданням 56 народних депутатів України Конституційний Суд України розглянув питання про конституційність Закону про ратифікацію Хартії. В ухваленому рішенні Суд визнав Закон таким, що не відповідає Конституції України, на тій підставі, що був порушений встановлений ст. 94 Конституції України порядок підписання і офіційного оприлюднення Закону про ратифікацію: не Президентом України, а Головою Верховної Ради України. Висновку щодо конституційності самого міжнародного договору — Європейської хартії Конституційний Суд у цьому провадженні не дав.

Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України у випадках, коли порушені в конституційному поданні питання стосуються не Закону про ратифікацію, а текстів ратифікованих ним міжнародних договорів, із цих питань до Конституційного Суду мають право звертатися тільки суб’єкти, визначені ч. 1 ст. 151 Конституції, тобто Президент України і Кабінет Міністрів України.

Згідно з ч. 2 ст. 151 Основного Закону України Конституційний Суд України дає висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту. Підставою для відкриття конституційного провадження у справі з цього питання є конституційне подання Верховної Ради України. Повноваження Конституційного Суду обмежені суто процесуальним аспектом — предмет розгляду справи становлять питання, пов’язані з додержанням конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент, а не наявність підстав для самого імпічменту.

Перевірці, яка здійснюється Конституційним Судом, піддягає додержання визначеної Конституцією України процедури, що стосується: ініціювання відповідним складом Верховної Ради України питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту; створення для проведення розслідування спеціальної тимчасової слідчої комісії, включення до її складу спеціального прокурора і спеціальних слідчих; підготовки комісією за результатами розслідування своїх висновків і пропозицій; розгляду на засіданні Верховної Ради України висновків і пропозицій спеціальної тимчасової слідчої комісії; прийняття конституційно визначеним складом Верховної Ради України рішення про звинувачення Президента України; прийняття Верховною Радою України рішення про звернення до Конституційного Суду України за висновком, про який ідеться у статті, що коментується, тощо.

Висновок Конституційного Суду України про додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент є необхідною умовою прийняття Верховною Радою України рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту відповідно до ч. 6 ст. 111 Конституції України. У разі якщо Конституційний Суд виявить недодержання такої процедури, розгляд справи має бути припинено.

Стаття 152.

Закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Статтею 152 Конституції України визначаються підстави для визнання Конституційним Судом України неконституційними повністю чи в окремій частині законів та інших правових актів.

Однією з таких підстав є невідповідність Конституції України змісту цих правових актів. Аналіз рішень Конституційного Суду свідчить, що, вирішуючи питання щодо конституційності правового акта, Суд виходить не лише з буквального змісту приписів Основного Закону, а також із його духу, розкриваючи зміст окремих понять, принципів тощо. Так, з’ясування змісту визначення України як соціальної, правової держави стало однією з підстав визнання неконституційними положень Закону України від 7 грудня 2000 р. «Про Державний бюджет України на 2001 рік» та інших законів щодо зупинення дії положень деяких законодавчих актів у частині надання пільг, компенсацій і гарантій для певних категорій громадян (рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 р. № 5-рп). Надалі, розвиваючи свої правові позиції щодо визнання України як демократичної, соціальної, правової держави, дії принципу верховенства права, невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини і громадянина, гарантій від їх скасування, звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, Конституційний Суд України постановив низку рішень, яким відновив у повному обсязі права громадян обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, права вільно утворювати на підприємствах та установах профспілки, соціально-економічні права громадян, заборонивши, по суті, при прийнятті законів про Державний бюджет на конкретний рік зупиняти дію законів щодо надання пільг, компенсацій і гарантій, які є складовою частиною конституційного права громадян на соціальний захист і достатній рівень життя (див., напр., рішення Конституційного Суду України від 17 квітня 2003 р. № 9-рп, від 9 липня 2007 р. № 6-рп, від 22 травня 2008 р. № 10-рп).

Конституцією України (ст. 27) проголошено невід’ємне право кожної людини на життя. У цьому контексті та виходячи з того, що Україна є соціальною, демократичною, правовою державою, в якій життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека людини визнані найвищою соціальною цінністю, Конституційний Суд України своїм рішенням від 29 грудня 1999 р. № 11-рп визнав неконституційним положення чинного на той час Кримінального кодексу України в частині, що передбачала смертну кару як вид покарання.

Конституційний Суд України, визнавши неконституційним затверджене Кабінетом Міністрів України Положення про паспортну службу органів внутрішніх справ, яка застосовувала дозвільний порядок вибору особою місця проживання, забезпечив кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, вільне пересування і вільний вибір місця проживання як суттєвої гарантії свободи особистості, умови її професійного і духовного розвитку (рішення від 14 листопада 2001 р. № 15-рп).

Наведена практика Конституційного Суду України свідчить про те, що підставами для визнання законодавчих та інших правових актів неконституційними є не лише невідповідність їх нормам, але й духу, принципам Конституції України стосовно прав та свобод людини і громадянина.

Слід відмітити і таку обставину, що значну частину категорії справ щодо конституційності актів складали і складають розгляд спорів стосовно повноважень парламенту, Президента, Кабінету Міністрів України, інших конституційних органів державної влади України, Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Особливо це було характерно для перших років функціонування Суду, коли відпрацьовувалися на практиці конституційні положення, які регламентували статус і питання взаємодії зазначених органів.

Другою підставою для визнання неконституційними законів та інших правових актів є порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Конституційним Судом напрацьовані відповідні правові позиції з цього питання. Для характеристики зазначеної підстави слід передусім звернутися до рішення Конституційного Суду України від 7 липня 1998 р. № 11-рп, в якому Конституційний Суд, надаючи офіційне тлумачення положень частин 2 і 3 ст. 84 Конституції України, окреслив окремі складові такої процедури щодо парламенту: закони, постанови, інші акти Верховної Ради України приймаються лише на її пленарному засіданні за умови особистої участі народних депутатів України в голосуванні та набрання встановленої Конституцією України, законом про Регламент Верховної Ради України необхідної кількості голосів на їх підтримку; на засіданнях Верховної Ради України народ ний депутат України не має права голосувати за інших народних депутатів України. Порушення такої процедури ухвалення Верховною Радою України правових актів є підставою для визнання їх неконституційними, наголосив Конституційний Суд України в рішенні.

Згідно з іншою правовою позицією Суду, офіційне оприлюднення, опублікування закону є конституційно встановленою процедурою, необхідною для набрання ним чинності. За цією підставою, зокрема, рішенням від 17 липня 2009 р. № 17-рп Судом було визнано неконституційним Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо повноважень Конституційного Суду України, особливостей провадження у справах за конституційними зверненнями та недопущення зловживань правом на конституційне подання».

Узагальнюючи підходи Конституційного Суду, слід вказати, що:

— неконституційним може бути визнаний лише той правовий акт, у процесі прийняття чи ухвалення якого або набрання ним чинності були порушені процедурні вимоги, що встановлені безпосередньо Конституцією України, а не іншими правовими актами, зокрема Законом про Регламент Верховної Ради України. Посилання на порушення положень Регламенту як на порушення конституційної процедури є безпідставним;

— встановлення фактів правопорушень з боку народних депутатів України чи посадових осіб Верховної Ради України та порушень Регламенту до компетенції Конституційного Суду не належить, рівно як і проведення слідчих дій; з’ясовувати наявність спірного правопорушення і давати йому оцінку повинні відповідно до своїх повноважень правоохоронні органи та суди загальної юрисдикції.

Принципово важливим для розуміння позиції Конституційного Суду України щодо «процедурної» підстави визнання неконституційним правового акта є його рішення від 30 вересня 2010 р. № 20-рп, яким Суд визнав таким, що не відповідає Конституції України, Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. № 2222-ГУ у зв’язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття. У рішенні, зокрема, зазначається, що об’єктом конституційного контролю був не зміст Закону, а встановлена процедура його розгляду та ухвалення, що суворе дотримання такої процедури є однією з умов легітимності законодавчого процесу, та констатується, що Верховною Радою України були порушені вимоги статей 19 та 159 Конституції України, коли було застосоване «пакетне голосування» трьох різних проектів з різною процедурою їх розгляду та ухвалення, та прийняття остаточного тексту Закону 2222 без висновку Конституційного Суду України.

Ухвалення рішення Конституційним Судом України про визнання неконституційними законів, інших правових актів або їх окремих положень зумовлює втрату ними чинності з дня ухвалення такого рішення. Як зазначив Конституційний Суд, закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю (рішення від 24 грудня 1997 р. № 8-рп). Правовий акт або його окремі положення, що визнані неконституційними, не можуть бути прийняті повторно в тій самій редакції. Відхилення від такого підходу свідчило б про порушення конституційних приписів щодо обов’язковості виконання рішень Конституційного Суду України.

Визнання законів, інших правових актів або їх окремих положень неконституційними є підставою для скасування в установленому порядку положень правових актів, які ґрунтуються на актах, визнаних неконституційними. Такий підхід відповідає закріпленим у чинній Конституції України принципам правової держави, а також ієрархії джерел (форм) права. Не можуть також виконуватись і рішення правозастосовчих органів, що були прийняті відповідно до правового акта, визнаного пізніше неконституційним, а якщо виконання було розпочато, воно має бути припинено.

Важливим для врегулювання відповідних правовідносин є положення ст. 74 Закону України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України», згідно з яким Конституційний Суд може вказати на преюдиціальність свого рішення при розгляді судами загальної юрисдикції позовів у зв’язку з правовідносинами, що виникли внаслідок дії неконституційного акта. Водночас незалежно від такої вказівки відповідно до ст. 361 Цивільного процесуального кодексу України визнання неконституційним закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, який був застосований судом при вирішенні справи, є підставою для перегляду рішень або ухвал судів, а також судових наказів за ново- виявленими обставинами.

Не можна не згадати про правові наслідки визнання неконституційним закону, застосовані Конституційним Судом України у вже згадуваних рішеннях від 7 липня 2009 р. № 17-рп та від 30 вересня 2010 р. № 20-рп. Суд, зокрема вказав, що визнання неконституційним Закону № 2222 означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені зазначеним Законом. Аналогічні правові наслідки мали місце після ухвалення рішення від 7 липня 2009 р., у результаті якого положення Закону України «Про Конституційний Суд України» відновили свою дію у попередній редакції.

Конституційний Суд України за всієї юридичної сили своїх рішень та висновків не наділений правовими механізмами, здатними змусити у необхідних випадках виконувати їх. Безумовне виконання зазначених актів повинно ґрунтуватися на високому і непохитному авторитеті Суду, твердій позиції органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб щодо неухильного додержання Конституції України, а також на належному рівні виконавської дисципліни, правової культури.

Частиною 3 коментованої статті передбачається відшкодування державою у встановленому законом порядку матеріальної чи моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами чи діями, визнаними неконституційними. Спеціального закону до цього часу не прийнято, хоча Конституційний Суд прийняття закону, який має визначати порядок та умови такого відшкодування, назвав позитивним обов’язком держави (рішення від 7 жовтня 2009 р. № 25-рп).

До його прийняття відшкодування шкоди, завданої, наприклад, фізичній особі, може здійснюватися в загальному, зокрема судовому порядку, адже ст. 56 Конституції України передбачено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Це право може бути реалізовано шляхом звернення до суду загальної юрисдикції із позовом про відшкодування відповідної шкоди, який відповідно до ч. 8 ст. 8 Цивільного процесуального кодексу України може застосувати закон, що регулює подібні відносини, зокрема положення ст. 1175 Цивільного кодексу України.

Конституційний Суд України, даючи в рішенні від 25 листопада 1997 р. у справі за конституційним зверненням громадянки Дзюби Г. П. офіційне тлумачення положення частини 2 ст. 55 Конституції України, зазначив, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства, має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дію чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо вважає, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або обмежують його права і свободи чи перешкоджають їх здійсненню. Такі скарги підлягають безпосередньому розгляду в судах.

Стаття 153.

Порядок організації і діяльності Конституційного Суду України, процедура розгляду ним справ визначаються законом.

Законом, що встановлює порядок організації і діяльності Конституційного Суду України, процедуру розгляду ним справ, є Закон України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України» з наступними змінами (далі — Закон).

У цьому Законі закріплено завдання, основні принципи та організацію діяльності Конституційного Суду України, конкретизовано конституційний порядок призначення суддів Конституційного Суду України, вступу судді на посаду, виборів Голови Конституційного Суду України та його заступників, гарантії діяльності суддів, визначено форми звернення до Суду (подання та звернення), вимоги до них, суб’єкти права на конституційне подання та конституційне звернення. Значну увагу приділено врегулюванню конституційного провадження, його особливостей у справах залежно від питань, які мають вирішуватися Судом відповідно до його повноважень. Зокрема, Законом передбачено створення колегій суддів, постійних та тимчасових комісій Конституційного Суду, регламентовано їх компетенцію, колегіальні форми роботи Суду — засідання та пленарні засідання, а також питання, які розглядаються на цих засіданнях. Визначено загальну процедуру прийняття Судом рішень і надання висновків, а також порядок їх виконання.

Статтею 3 Закону передбачено, що організація внутрішньої роботи Конституційного Суду України регламентується актами, які приймаються самим Конституційним Судом. Одним із таких актів є Регламент Конституційного Суду України, затверджений рішенням Конституційного Суду України від 5 березня 1997 р. з наступними змінами. Нині діє Регламент у редакції згідно з рішенням Конституційного Суду України від 14 жовтня 2008 р. Регламентом докладніше з додержанням положень Конституції України та Закону визначається порядок обрання Голови Конституційного Суду України, його заступників; утворення колегій та комісій суддів Конституційного Суду України; призначення їх керівників та керівника Секретаріату Конституційного Суду України; порядок розгляду конституційних подань та звернень у колегіях суддів, на засіданні та пленарному засіданні Конституційного Суду України; прийняття рішення, надання висновку у справах; офіційне оприлюднення актів Конституційного Суду та ін.

Основними організаційно-правовими формами роботи Конституційного Суду України є засідання та пленарні засідання Суду, а також засідання колегій суддів. На пленарних засіданнях, які є повноважними, якщо на них присутні не менш ніж дванадцять з вісімнадцяти суддів, вирішуються основні питання компетенції Суду: розглядаються справи, провадження яких відкрито за конституційними поданнями та конституційними зверненнями, ухвалюються рішення та даються висновки, приймаються ухвали. Розгляд справ на пленарних засіданнях може проводитися у формі усних слухань, коли безпосередньо заслуховуються всі учасники конституційного провадження, та письмових слухань, тобто шляхом заслуховування та аналізу зібраних на попередніх стадіях конституційного провадження та залучених додатково в ході пленарного засідання матеріалів і документів, необхідних для забезпечення об’єктивного і повного розгляду справи. Незалежно від форми слухання, розгляд справ на пленарному засіданні Суду проводиться відкрито, за винятком тих випадків, коли розгляд справи на відкритому засіданні може призвести до розголошення державної або іншої таємниці, що охороняється законом. Тоді за ухвалою Суду справа розглядається у закритому режимі. Рішення, висновок Конституційного Суду України вважаються прийнятими, якщо за них проголосувало не менше десяти суддів.

Конституційний Суд України на своїх засіданнях розглядає питання щодо відкриття провадження у справі у разі прийняття колегією суддів процесуальної ухвали про відмову у відкритті такого провадження, затверджує персональний склад колегій суддів, Регламент Суду, структуру і штати Секретаріату Конституційного Суду, утворює постійні комісії, взагалі вирішує організаційні, фінансові, кадрові та інші питання, які не є предметом розгляду пленарного засідання Суду. При цьому засідання Суду є повноважними за наявності на ньому не менш як одинадцяти суддів, а рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало більше половини суддів Конституційного Суду, які брали участь у засіданні, крім випадків, передбачених у Законі та Регламенті.

У складі Конституційного Суду України для розгляду питань щодо відкриття провадження у справах за конституційними поданнями та конституційними зверненнями утворені три колегії на чолі із секретарями, на засіданнях яких приймаються процесуальні ухвали про відкриття провадження у справі або про відмову

у відкритті такого провадження. На засіданнях колегії затверджується кандидатура судді-доповідача, яка є основною процесуальною особою, відповідальною за підготовку матеріалів справи до розгляду справи в колегії суддів, на засіданні, пленарному засіданні Конституційного Суду України.

Як допоміжні робочі органи з питань організації внутрішньої діяльності Суду діють постійні комісії. Утворені такі постійні комісії Конституційного Суду України: з питань регламенту та етики; з питань бюджету та кадрів; з питань наукового та інформаційного забезпечення; з міжнародних зв’язків.

При Конституційному Суді України діє також Науково-консультативна рада, до складу якої, крім суддів, входять, за їх згодою, провідні фахівці з конституційного та інших галузей права.

Окремі питання організації внутрішньої роботи регламентовані іншими актами Конституційного Суду України (положеннями про постійні комісії, про Секретаріат Суду, інструкцією з діловодства тощо).