Конституція України. Науково-практичний коментар

Стаття 154.

Законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Розділ XIII у цілому регламентує порядок внесення змін до Конституції, покликаний забезпечити стабільність конституційного ладу України і разом з тим забезпечити динаміку його розвитку відповідно до потреб суспільного розвитку.

Аналіз цієї статті, як і решти статей розд. XIII Конституції, свідчить про те, що Конституція України справедливо може бути віднесена до категорії «жорстких» щодо способу зміни. Це виявляється передусім у механізмі внесення до неї змін і обмеженні кількості суб’єктів права постановки питання про новелізацію тексту Основного Закону України: тільки Президенту України як главі держави і одній третині народних депутатів України від конституційного складу парламенту України надано право законодавчої ініціативи по внесенню до Верховної Ради України проекту закону про внесення змін до Конституції України.

Одним із елементів такого механізму є обмеження кола суб’єктів, які користуються правом законодавчої ініціативи, щодо реалізації права подавати до парламенту законопроекти про внесення змін до конституції.

Сучасна теорія і практика конституціоналізму має різні підходи до вирішення питання щодо визначення кола суб’єктів конституційної ініціативи по внесенню змін до конституції. Як такі суб’єкти можуть виступати державні органи (парламент у цілому, палати парламенту, президент, уряд, конституційний суд), групи парламентарів і виборці. В останніх двох випадках конституції держав чітко встановлюють мінімальну чисельність таких груп і виборців. Так, якщо конституції таких країн, як Бельгія, Греція, Ірландія, Люксембург, Португалія надають право ініціювати перегляд Основного Закону держави виключно органу законодавчої влади, то переважна більшість конституцій інших європейських держав наділяють правом внесення до парламенту такого законопроекту й інших суб’єктів права. Наприклад, Конституція Іспанії надає це право уряду і обом палатам парламенту; Конституція Данії — парламенту і королю як главі держави; Конституція Франції — Президенту, який діє за пропозицією прем’єр-міністра, і членам парламенту; Конституція Естонії — не менш ніж одній п’ятій членів парламенту та Президенту; Конституція Болгарії — одній четвертій депутатів парламенту і Президенту; Конституція Хорватії — одній п’ятій членів парламенту, Президенту і уряду; Конституція Російської Федерації — Президенту, обом палатам парламенту, уряду, законодавчим (представницьким) органам суб’єктів федерації і не менш ніж одній п’ятій членів кожної з палат; Конституція Литви — не менш ніж одній четвертій всіх членів парламенту або не менш як 300 тисячам виборців.

За Конституцією України право вносити на розгляд парламенту законопроект про внесення змін до Конституції належить виключно Президентові і не менш ніж третині (150) народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради. Ця норма в цілому відповідає вимогам сучасної конституційної теорії і практики. Разом з цим, порівняно з іншими країнами Європи, в Україні встановлено більш високий відсоток (одна третина від конституційного складу Верховної Ради) народних депутатів як умова набуття ними права подати законопроект про внесення змін до Конституції. Цей крок слід розцінювати як додаткову конституційну гарантію стабільності Основного Закону.

Конституційна ініціатива Президента України та групи народних депутатів оформлюється у вигляді законопроекту про внесення змін до Конституції України. В останньому випадку він має бути підписаний не менш ніж третиною народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України.

Пропозиції про перегляд змісту Конституції мають бути оформлені відповідно до вимог, визначених законодавством України. Згідно зі ст. 86 Регламенту законопроект вноситься на реєстрацію разом із пояснювальною запискою, яка окрім загальних положень (обґрунтування необхідності прийняття законопроекту, цілей, завдань і основних його положень та місця в системі законодавства; обґрунтування очікуваних соціально-економічних, правових та інших наслідків застосування закону після його прийняття; інші відомості, необхідні для розгляду законопроекту), передбачених ст. 86 Регламенту Верховної Ради України, повинна висвітлювати також питання, зазначені в пп. 2—10, 14 частини другої ст. 140 Регламенту. Законопроект про внесення змін до Конституції України повинен містити положення про термін набрання ним чинності як закону.

Стаття 155.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України», попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.

Коментована стаття Конституції України присвячена порядку внесення змін до Конституції України, крім розділів I, III, XIII Основного Закону, процедура внесення змін до яких є більш ускладненою, порівняно з іншими розділами Конституції.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 85 Конституції України Верховна Рада України має виключне повноваження щодо внесення змін до Конституції України в межах і в порядку, передбачених розділом XIII Конституції України. Ці повноваження парламент відповідно до ст. 155 Конституції здійснює самостійно в порядку процедури, передбаченої Регламентом Верховної Ради України.

Порядок внесення змін до розділів II, IV—XII, XIV, XV Конституції України відрізняється від порядку внесення змін до інших законів України. Суттєве ускладнення цієї процедури слід розглядати як гарантію забезпечення прав і свобод людини і громадянина в Україні, як спосіб забезпечення стабільності в питаннях організації і визначення повноважень вищих органів державної влади і прокуратури, функціонування системи органів місцевого самоврядування, територіального устрою. Цей порядок внесення змін до Конституції України складається з трьох етапів.

Перший етап згідно зі ст. 159 Конституції України передбачає отримання висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України статтям 157,158. Відповідно до вимог статей 147 і 159 Конституції Верховна Рада України не може розглядати ці законопроекти за відсутності такого висновку Конституційного Суду. Висновок має бути надано після внесення законопроекту до Верховної Ради України, але до його розгляду Верховною Радою на пленарних засіданнях. Законопроект, який за висновком Конституційного Суду України відповідав вимогам статей 157 і 158 Конституції України і до якого було внесено поправки під час розгляду на пленарному засіданні Верховної Ради України, підлягає також перевірці Конституційним Судом України щодо відповідності цього законопроекту вимогам зазначених статей Конституції України перед прийняттям його як закону про внесення змін до Конституції України (Рішення Конституційного Суду України від 9 червня 1998 р. № 8-рп/98 та Рішення від 30 вересня 2010 р. № 20-РП/2010).

Другий етап передбачає проведення обговорення законопроекту і його схвалення Верховною Радою України. У Рішенні Конституційного Суду України від 17 жовтня 2002 р. № 17-рп/2002 у справі щодо повноважності Верховної Ради України зазначено, що Верховна Рада України правомочна приймати закони і реалізовувати інші конституційно визначені повноваження за умови присутності на її пленарних засіданнях на момент голосування не менше тієї кількості народних депутатів України, яка згідно з Конституцією України необхідна для прийняття відповідного рішення. На цьому етапі законопроект про внесення змін до Конституції України має бути схвалений більшістю народних депутатів України, тобто не менше як 226 депутатами від конституційного складу Верховної Ради України. Прийняття рішення парламентом у такий спосіб використовується зазвичай при прийнятті законів України. Використання його для схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції України пояснюється тим, що прийняте народними депутатами рішення не є остаточним, оскільки має попередній характер, а отже, допускає в подальшому внесення змін і доповнень до законопроекту

Остаточне рішення стосовно законопроекту про внесення змін до Конституції України Верховна Рада України приймає на третьому етапі. Попередньо схвалений простою більшістю голосів законопроект приймається кваліфікованою більшістю голосів народних депутатів України (не менше двох третин від конституційного складу парламенту) на наступній черговій сесії Верховної Ради України із дотриманням процедури розгляду законопроектів, передбаченої Регламентом Верховної Ради.

Розведення у часі попереднього схвалення законопроекту і його остаточного прийняття (згідно зі ст. 83 Конституції чергові сесії парламенту починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року) необхідно народним депутатам України для аналізу позиції своїх виборців з цього питання, більш ґрунтовного вивчення законопроекту і остаточного визначення своєї позиції щодо нього.

Регламент Верховної Ради України містить норму (п. 2 ст. 144), згідно з якою питання про попереднє схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції України не може розглядатися Верховною Радою на останній сесії строку її повноважень. Питання про попереднє схвалення та подальший розгляд такого законопроекту включається до порядку денного першої сесії новообраної Верховної Ради без голосування.

Відповідно до п. 3 ст. 144 Регламенту новообрана Верховна Рада не може розглядати питання про прийняття законопроекту про внесення змін до Конституції України, який відповідно до цієї статті був попередньо схвалений Верховною Радою попереднього скликання, але голосування щодо прийняття якого як закону не проводилося. У такому випадку законопроект про внесення змін до Конституції України вважається не прийнятим Верховною Радою попереднього скликання і до нього застосовуються вимоги частини першої статті 158 Конституції України.

У разі виникнення необхідності одночасного комплексного внесення змін як до розділів Конституції України, зазначених у цій статті, так і до розділів, зазначених у частині першій статті 156 Конституції України, ініціатор подання таких змін подає до Верховної Ради одночасно два окремих законопроекти (пов’язані законопроекти). Такі законопроекти повинні містити також положення, які передбачають поєднане та узгоджене в часі набрання ними чинності, та згідно з якими в разі неприйняття Верховною Радою чи незатвердження всеукраїнським референдумом одного із них, інший, пов’язаний із ним, не набирає чинності.

Стаття 156.

Законопроект про внесення змін до розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України» подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів I, III і XIII цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

Коментована стаття присвячена регулюванню порядку внесення змін до розд. І «Загальні засади», розд. III «Вибори. Референдум» та розд. XIII «Внесення змін до Конституції України». У ній встановлюється більш складний порядок внесення змін до цих розділів, порівняно з передбаченим ст. 155 Конституції порядком зміни норм інших розділів Основного Закону. Суттєве ускладнення цього порядку розраховане на те, щоб зробити ці розділи найбільш стабільними в Конституції України. Необхідність забезпечення їх максимальної стабільності зумовлюється їхнім змістом. У розділі І «Загальні засади» закріплені вихідні, фундаментальні засади організації та функціонування держави і суспільства, зміст яких деталізується і розвивається в інших розділах Конституції. Розділ III «Вибори. Референдум» має надзвичайно важливе значення для забезпечення народовладдя в Україні. Саме виходячи із значення вказаних розділів для становлення України як демократичної, правової держави, законодавець вдався до застосування юридичних засобів для забезпечення виключної стабільності викладених у них положень. Логічним кроком на шляху забезпечення стабільності Конституції України слід вважати і поширення передбаченого цією статтею порядку внесення змін і на розділ XIII «Внесення змін до Конституції України».

Цей порядок включає чотири етапи. Складним є вже перший етап, який передбачає подання на розгляд Верховної Ради України законопроекту про внесення змін до розділів І, III, XIII. Суб’єктами, які мають право внести такий законопроект, визнаються лише Президент України або не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України, тобто не менш як 300 народних депутатів України. Регламент Верховної Ради України (п. 7 ст. 138) передбачає, що подання до Верховної Ради законопроекту про внесення змін до розділів I, III, XIII Конституції України супроводжується одночасним поданням і законопроекту, яким передбачається виділення коштів із Державного бюджету України на проведення всеукраїнського референдуму щодо змін до Конституції України.

Другий етап передбачає отримання Верховною Радою України висновку щодо відповідності законопроекту статтям 157 і 158 Конституції. Висновок має бути надано після внесення законопроекту до Верховної Ради України, але до його розгляду Верховною Радою на пленарних засіданнях. Як і у випадку зі ст. 155 Конституції законопроект, який за висновком Конституційного Суду України відповідав вимогам статей 157 і 158 Конституції України і до якого було внесено поправки під час розгляду на пленарному засіданні Верховної Ради України, підлягає також перевірці Конституційним Судом України щодо відповідності цього законопроекту вимогам зазначених статей Конституції України перед прийняттям його як закону про внесення змін до Конституції України (Рішення Конституційного Суду України від 9 червня 1998 р. № 8-рп/98 та Рішення від 30 вересня 2010 р. № 20-рп/2010).

Якщо у разі припинення повноважень Верховної Ради нею не розглянуто питання про прийняття відповідно до частини першої цієї статті законопроекту про внесення змін до Конституції України, щодо якого є не розглянутий Верховною Радою висновок Конституційного Суду України, питання про розгляд зазначеного законопроекту включається до порядку денного першої сесії новообраної Верховної Ради без голосування.

На третьому етапі законопроект про внесення змін до розділів I, III, XIII обговорюється і приймається Верховною Радою України не менш як двома третинам від її конституційного складу із дотриманням вимог, передбачених Регламентом Верховної Ради.

Особливим є й четвертий етап порядку. Його запровадження означає, що прийняття законопроекту кваліфікованою більшістю від конституційного складу парламенту виявляється недостатнім для набуття ним чинності. Законопроект потребує остаточного затвердження всеукраїнським референдумом, який відповідно до п. 6 ст. 106 Конституції призначається Президентом України. Всеукраїнський референдум з питань внесення змін до Конституції України проводиться відповідно до Закону України від 3 липня 1991 р. «Про всеукраїнський та місцеві референдуми».

Весь цей складний порядок свідчить про те, що внесення змін до розділів I, III, XIII Конституції України є можливим тільки у виняткових випадках.

Слід зазначити, що Україна в питанні визначення порядку внесення змін до фундаментальних розділів Конституції не пішла шляхом Росії (див. ст. 135 Конституції Російської Федерації), яка взагалі заборонила перегляд глави І «Основи конституційного ладу», глави II «Права і свободи людини і громадянина», глави IX «Конституційні поправки і перегляд Конституції» і пов’язала необхідність внесення змін до них із розробкою і прийняттям нової Конституції. Такий підхід хоча і має аналоги в зарубіжній конституційній практиці, наприклад, у ФРН, Франції, Італії, Греції, однак не є загальновизнаним.

Стаття 157.

Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Коментована стаття визначає конституційні обмеження щодо обсягу змін, які можуть бути внесені до Конституції України законопроектом, а також умови, за наявності яких не може бути реалізована процедура внесення змін до Конституції України.

Установивши відносно спрощений порядок внесення змін до розд. II Конституції України, законодавець на розвиток вимог щодо визнання прав і свобод людини невідчужуваними та непорушними, а також недопустимості скасування конституційних прав і свобод (статті 21,22 Конституції) категорично заборонив внесення будь-яких змін до Конституції України, якщо вони передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина.

Порівняно з іншими конституційними принципами принцип непорушності, безумовно, має пріоритетне значення. Про це саме і свідчить аналіз коментованої статті, яка забороняє будь-кому, в тому числі і народу в цілому, вносити зміни до Основного Закону, якщо вони передбачають скасування або обмеження прав і свобод людини і громадянина, або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Таким чином, українська конституційна теорія і практика сприйняла підхід, відповідно до якого ні парламент, ні народ у цілому, а тим більше органи державної влади не можуть змінити закладені в Конституції України положення щодо пріоритету прав і свобод людини і громадянина, їх невідчужуваності та непорушності.

Аналогічна заборона стосується змін до Конституції України, якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Заборонивши внесення до Конституції таких змін, законодавець тим самим гарантував передусім реалізацію Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., яким проголошено незалежність України та створення самостійної Української держави, а також встановлено, що територія України є неподільною і недоторканною. Запровадженням цієї заборони законодавець також забезпечив додержання положень ст. 1 Конституції, відповідно до якої Україна визнана суверенною і незалежною державою, та ст. 2, в якій зазначено, що суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (див. коментар до статей 1 і 2 Конституції).

Коментована стаття містить ще одне надзвичайно важливе положення — Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану. Встановлення цієї заборони обумовлено необхідністю максимального забезпечення правопорядку в умовах, що породжують нестабільність і напруженість у суспільстві і державі, а також складністю або навіть неможливістю забезпечити дотримання усіх передбачених Конституцією процедур, які необхідні для внесення таких змін.

Стаття 158.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

Коментована стаття регулює питання, пов’язані зі встановленням певних обмежень щодо строків повторного розгляду парламентом законопроекту про внесення змін до Конституції, а також частоти внесення змін до тих самих положень Основного Закону України.

Частина перша ст. 158 Конституції містить норму, відповідно до якої той самий законопроект про внесення змін до Конституції України не може бути поданий на розгляд Верховної Ради України раніше ніж через рік з дня прийняття парламентом рішення про його відхилення. Запровадження цієї конституційної заборони має на меті забезпечення, з одного боку, стабільності Конституції, конституційного ладу України, а з другого — ефективної роботи парламенту.

Ця конституційна вимога стосується законопроектів про внесення змін до будь-якої статті Основного Закону, тобто до розділів, що змінюються в порядку, передбаченому як ст. 155, так і ст. 156 Конституції України.

Зазначеними статтями запроваджено різний порядок прийняття законопроектів про внесення змін до Конституції України залежно від того, в які розділи Конституції вносяться зміни. Як наслідок, відлік часу, сплив якого надає Президенту України або передбаченій Конституцією кількості народних депутатів України право повторно подати до парламенту законопроект про внесення змін до Конституції, який розглядався Верховною Радою, і закон не був прийнятий, також має відмінність, обумовлену специфікою порядку внесення змін до різних розділів Основного Закону (статті 155, 156 Конституції України).

Законопроект про внесення змін до Конституції, крім розділів I, III, XIII, не менш ніж однією третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України може бути внесений повторно на розгляд парламенту не раніше ніж через рік з дня, коли він, схвалений на попередній сесії більшістю від конституційного складу Верховної Ради, був відхилений нею.

Процедура внесення змін до розділів I, III, XIII Конституції України значно складніша. Оскільки зазначені розділи присвячені засадам конституційного ладу, у тому числі формам безпосередньої демократії та процедурі внесення змін до Конституції України, законопроект має пройти дві стадії його легітимізації — спочатку його має прийняти не менш як дві третини від конституційного складу парламенту, після чого він має бути затверджений всеукраїнським референдумом, який призначає Президент України. Крім того, має враховуватися також і заборона щодо повторного подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції до Верховної Ради одного і того ж скликання (частина друга ст. 156 Конституції України) після завершення визначеної частиною першою ст. 156 Конституції України процедури щодо відповідного законопроекту.

Виходячи з цього законопроект про внесення змін до розділів I, III, XIII Конституції, який був поданий до парламенту з додержанням вимог ст. 156 Конституції, однак за наслідками його розгляду закон не був прийнятий, може бути повторно поданий до Верховної Ради тільки наступного скликання, причому не раніше ніж через рік з дня прийняття негативного рішення щодо цього проекту.

Слід також зазначити, що згідно з частиною третьою ст. 149 Регламенту Верховної Ради України, новообрана Верховна Рада не може розглядати питання про прийняття законопроекту про внесення змін до Конституції України, який відповідно до ст. 155 Конституції України був попередньо схвалений Верховною Радою попереднього скликання, але голосування щодо прийняття якого як закону не проводилося. У такому випадку законопроект про внесення змін до Конституції України вважається не прийнятим

Верховною Радою попереднього скликання і до нього застосовуються вимоги частини першої ст. 158 Конституції України.

У частині другій зазначеної статті міститься ще одна важлива норма, яка забороняє Верховній Раді України двічі протягом строку своїх повноважень, що триває п’ять років (ст. 76 Конституції України), змінювати ті самі положення Конституції. Згідно зі ст. 8 Конституція України має вищу юридичну силу. Відповідно закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Не тільки часті зміни тих самих положень Конституції, але й навіть спроби їх здійснення здатні певною мірою дестабілізувати основи правового регулювання суспільних відносин, завдавати суттєвої шкоди іміджу держави, створювати проблеми для чіткого й ефективного функціонування органів публічної влади, діяльність яких безпосередньо пов’язана із реалізацією процедури внесення змін до Конституції України, а саме: Верховної Ради України, Президента і Конституційного Суду України, а також інших державних органів, якщо такі зміни стосуються порядку їх організації або розподілу повноважень.

Обидві заборони вимагають від Президента України і групи народних депутатів України, як суб’єктів подання законопроектів про внесення змін до Конституції України, а також Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади держави, що уповноважений на прийняття відповідних змін до Конституції, більш вимогливо і відповідально підходити до вирішення питання про внесення змін до Основного Закону держави.

Стаття 159.

Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї Конституції.

Незважаючи на той факт, що Верховна Рада України є загальнонаціональним представницьким органом, в Основному Законі встановлені механізми захисту конституційного ладу навіть від дій та рішень такої вагомої інституції представницької демократії.

Йдеться про здійснення Конституційним Судом України контролю за додержанням Верховною Радою України Конституції України, у тому числі і при внесенні до неї змін. Покладатися лише на самоконтроль парламенту у такому важливому питанні не можна. Реалізуючи функцію конституційного контролю, Суд забезпечує непорушність та стабільність засадничих, основоположних начал розвитку українського суспільства і держави, закріплених в Основному Законі України, прийнятому Верховною Радою України від імені Українського народу в 1996 р.

Конституцією України передбачено, що обов’язковою умовою внесення змін до Основного Закону є попередня перевірка законопроекту про внесення змін до Конституції органом конституційної юрисдикції. Принциповим є те, що у висновку Суду повинна міститися його позиція щодо відповідності (чи невідповідності) законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції України.

Таким чином, у цій статті закріплено положення щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції лише двом її статтям — 157 і 158, а не Конституції України в цілому.

Положення ст. 159 Конституції України про те, що законопроект про внесення змін до Конституції розглядається Верховною Радою України тільки за наявності висновку Конституційного Суду України щодо його відповідності вимогам статей 157 і 158 Основного Закону, є конституційною гарантією стабільності конституційного ладу, формою захисту ключових конституційних цінностей.

Здійснюючи конституційний контроль на стадії підготовки у парламенті остаточного тексту законопроекту про внесення змін до Конституції України, який зводиться до дачі висновку щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції, Конституційний Суд України тим самим стає учасником законодавчого процесу. Проте така його діяльність не є політичною. Вона зводиться до юридичної оцінки законопроекту і лише в межах і в порядку, визначених Конституцією і законами України.

Конституційному контролю підлягають законопроекти про внесення змін до Конституції України, подані до Верховної Ради України згідно із статтями 154, 155 і 156 Конституції України. Суб’єктом права на конституційне подання з питань надання висновку Конституційним Судом щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Основного Закону є Верховна Рада України. Саме її подання і є підставою для відкриття конституційного провадження у справі. Такі справи розглядаються Судом невідкладно, протягом одного місяця з дня прийняття процесуальної ухвали про відкриття конституційного провадження у справі.

Резолютивна частина висновку Конституційного Суду України у даних справах має містити положення законопроекту про внесення змін до Конституції України, які відповідають вимогам статей 157 і 158 Конституції України, і положення, які не відповідають цим її вимогам.

За статтею 157 Конституції України, Конституція не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина.

Згідно з Основним Законом України (ст. 21) права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Вони є її природними правами і свободами, закріпленими насамперед у Конституції України. Саме їх юридичне оформлення в конституційних правових актах надає їм статусу невідчужуваності і непорушності, пріоритетності перед усіма іншими соціальними нормами. Саме правам і свободам людини має підпорядковуватися діяльність будь-яких суб’єктів публічної влади. За Конституцією України, зміст і спрямованість діяльності держави визначають права і свободи людини та їх гарантії, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Дане положення є одним із проявів дії принципу верховенства права в Україні, передбаченого у ст. 8 Основного Закону.

Конституція України закріплює конкретні права і свободи людини і громадянина, не вважаючи їх вичерпними. З огляду на це законопроектами про внесення змін до Конституції може доповнюватись їх перелік, але за умови, що нові права і свободи не будуть скасовувати чи обмежувати існуючі, які гарантовані державою на конституційному рівні.

Відповідно до Конституції Україна є незалежною державою (ст. 1), а її територія в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (ст. 2). Захист територіальної цілісності України є однією з найважливіших функцій держави, справою всього Українського народу (ст. 17), захист територіальної цілісності і недоторканності України покладається на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави (ст. 17). Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов’язком громадян України (ст. 65).

Питання про зміну території України вирішуються виключно всеукраїнським референдумом (ст. 73), який призначається Верховною Радою України (ст. 85). Виключно законами України визначається територіальний устрій України (ст. 92).

Гарантом територіальної цілісності України є Президент України (ст. 102). Текст присяги, яку проголошує Президент України при вступі на пост, містить положення про його обов’язок боронити незалежність України (ст. 104), забезпечувати державну незалежність (ст. 106).

Такими є основоположні конституційні засади незалежності і територіальної цілісності України. Тому законопроект про внесення змін до Конституції України не повинен містити положень, які прямо чи опосередковано могли б бути спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Безперечно, змінило наведених вище положень Конституції України вноситися можуть, але за умови, що вони спрямовані на зміцнення незалежності і територіальної цілісності України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України має відповідати вимогам частини другої ст. 157 Конституції України, про те, що Конституція не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану. Це пов’язано із тим, що за умов дії такого державно-правового режиму органи влади набувають додаткових повноважень, у тому числі в частині обмежень реалізації окремих конституційних прав і свобод, за винятком тих, обмеження реалізації яких заборонено ч. 2 ст. 64 Конституції.

Отже, законопроект про внесення змін до Конституції має оцінюватися Конституційним Судом України з урахуванням положень статей 64 і 83 Основного Закону. Верховна Рада України як єдиний законодавчий орган діє в умовах воєнного або надзвичайного стану і здійснює свої повноваження згідно з Конституцією України. З огляду на це парламент може змінювати Конституцію України в умовах воєнного або надзвичайного стану, за винятком тих положень Основного Закону, які передбачені ст. 64 Конституції України.

За статтею 159 Конституції України законопроект про внесення змін до Основного Закону розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо його відповідності вимогам ст. 158 Конституції.

Стаття 158 передбачає, що законопроект про внесення змін до Конституції України, який уже розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до парламенту не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

У зв’язку з цим слід наголосити на тому, що в даній статті йдеться про законопроект, на який уже є відповідний висновок Конституційного Суду України, що дав право Верховній Раді України розглядати його по суті щодо прийняття, але закон про внесення змін до Основного Закону не був прийнятий.

За таких умов законопроект про внесення змін до Конституції України може бути повторно, без повторного висновку Конституційного Суду України, поданий на розгляд Верховної Ради України, але не раніше ніж через рік з дня прийняття парламентом рішення щодо цього законопроекту.

Стаття 159 Конституції України не дає права Верховній Раді України протягом строку своїх повноважень двічі змінювати ті самі положення Конституції України. Проте Верховна Рада України може направити до Конституційного Суду України подання надати висновок щодо відповідності нового законопроекту про внесення змін до тих положень Конституції України, по яких уже прийнято рішення законодавчим органом, але протягом строку своїх повноважень не може прийняти його до розгляду і ухвалювати новий закон. Його розгляд, за умови позитивного висновку Конституційного Суду України, — це уже справа новообраного парламенту.

Для більш чіткого розуміння змісту положень ст. 159 Конституції України важливе значення має Рішення Конституційного Суду України від 9 червня 1998 р. № 8-рп/98 (справа щодо внесення змін до Конституції України).

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України положення ст. 159 Конституції України треба розуміти так, що законопроект про внесення змін до Конституції України відповідно до статей 154 і 156 Конституції України може розглядатися Верховною Радою України лише за наявності висновку Конституційного Суду України про те, що законопроект відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України.

У разі внесення у процесі розгляду у Верховній Раді України поправок до законопроекту він приймається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України про те, що законопроект із внесеними до нього поправками відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Суб’єктом конституційного подання з цих питань є Верховна Рада України.

Отже, якщо до законопроекту про внесення змін до Конституції України, який розглядається парламентом за наявності попереднього висновку Конституційного Суду України, додано бодай одне слово чи то розділовий знак, то такий законопроект в його оновленому вигляді має бути поданий до Конституційного Суду України для надання відповідного висновку, згідно зі ст. 159 Конституції України.