Крута компанія

Він

Мілчин батя з’являється в коридорі, каже «добрий вечір» і дивиться. Губи наче всміхаються, а очі вузькі, підозріливі. Ну й пузо!

Дімка й гадки не мав, що її батько такий гігант, але втупився йому в очі впевнено, навіть з викликом. Нехай не думає, що Дімка боїться цього громила.

— Заходьте, будь ласка, не стійте в коридорі.

Увічливий, типу, ага! З кількома екземплярами з племені батьків Дімку життя зводило. Дяка Богові, Світланчині живуть у селі, і від них жодної шкоди, лише користь: різна смакота, ще й малого час від часу забирають на вихідні.

Усі родаки — добряки, доки не починають з’ясовувати, що їхні доньки з Дімкою роблять вечорами. Світланчиних це, знову ж, не стосується. Вона вже доросла й спить з ким хоче. У сенсі, хоче з Дімкою — і спить.

Зазвичай Дімка відразу перетворюється на загрозу, зло, від якого батьки всіма силами намагаються захистити доньку. Дімка для них — пророслий нізвідки бур’ян. Це читається в їхньому погляді, проступає в рукостисканні, встромляється йому між лопатками, тільки-но він прощається й повертається йти до дверей. Тати з Дімою знайомляться виключно заради того, щоб знати ворога в лице.

Нічого спільного з Мілчиними батьками Дімка не матиме.

— Та ні, дякую, — каже і відступає, — я тут почекаю.

— Проходьте, проходьте, — Мілчин батя, граючи добряка, жестом запрошує Дімку увійти.

Той незадоволено видихає, але його черевики вже скриплять сухим брудом по підлозі.

— Ось тут вішайте куртку, — він простягає до Діми свою товсту лапу, — Михайло Іванович.

От блін!

— Діма, — стискує він його пальці-ковбаски.

— Бойфренд? — підморгує Михайло Іванович.

Дімка трохи не крякає від несподіванки й не встигає заморозити лице. Відчуває, як його очі вилазять і брови підскакують. Блін!

— Ні, просто друг, — аби лише вуха не почервоніли. Батя якийсь начальник, стопудово. Типу, свій в дошку, а під столом — пістолет.

У коридорі мелькає тінь. Мамаша. Блін!

— Веди хлопчика до кухні!

Мілчина руда голова вилазить за батьковою спиною. Дімка нутром чує, що зараз вона здасть його з потрохами — почне усміхатися, ніяковіти, і за п’ять секунд вони опиняться на кухні, де на обробній дошці Дімку й розіпнуть як свіженьку курочку.

— Вчишся? — ніжки на фіг.

— Де працюєш? — крильця на фіг.

— Чим займаються батьки? — і голову геть точним ударом того довгого ножа, що стирчить із підставки.

Четвертування під час допиту Мілці нічого нового не приносить, окрім, мабуть, того, що Дімчина мама — диспетчер на автовокзалі.

— А батько — інвалід, після інсульту, — видає Діма, і всі відразу затихають. Він розпрямляє плечі. Заткнулися, дякувати Богу!

— Нам дуже шкода, Дімо, — каже Тетяна Андріївна, Мілчина мама, яка виявилася цілком нормальною, симпатичною і без понтів. Щоправда, руда, як Діма припускав раніше, але не зухвала. І волосся в неї коротке, у вухах гігантські сережки, а на пальцях недешеві каблучки.

Від каблучок Дімці стає сумно. Адже він ще тоді просік у Мілки в хаті і посудомийну машину, і дорогий холодильник, з якого лід сиплеться прямо в склянку з виїмки на дверях. Але в присутності її батьків, що в домашніх шмотках мають такий вигляд, ніби тільки повернулися з важливої туси, на кухні запанувала атмосфера їх зверхності. Батя навіть у тапочках крутих, із пухнастою облямівкою, а Тетяна Андріївна у потворних дутих ботах, цих, як їх там, уггах, ще й з блискітками.

Він почувається ніяково. Чай гарячий. Печиво кришиться. Він тільки-но відкусив, а воно посипалося йому на джинси. Зловити не встиг, і крихти попадали на підлогу. Блін!

— Вибачте, — каже Діма.

— Та ну тебе! — каже Мілка. — Усе в нормі. Бери чашку, ходімо зі мною.

Він щипками збирає крихти зі штанин, складає їх біля чашки, покашлює і йде за Мілкою. Вона заводить його до своєї кімнати, зачиняє двері й вмикає музику.

— Чому ти мені про батька ніколи не казав?

— Навіщо? — Дімка напружується.

— Ти розслабишся нарешті чи ні?! Мої батьки нор-маль-ні.

— А я на розслабоні, — каже він і лягає поперек ліжка, підсовує під спину подушку. — Падай сюди, — хлопає по ліжку.

Мілка хитає головою, піджимає губи, як училка. Така, що з учнями наче товаришує, але оцінює по справедливості, тобто нижче плінтуса. Мілка сідає на краєчок ліжка.

— Ближче, — каже він.

— Батьки ж за стіною. І на дверях замка немає.

— Так ти на вулиці ближче до мене сидиш, Мілко. Ти шо, боїшся? — він їй підморгує.

— Ні.

— Сідай тоді ближче до мене. Жалко тобі чи шо? Раз заманила мене знайомитися з батьками, — він потягується.

Міла своєю красивою дупою слухняно посувається до стіни:

— Я не збиралася, це все тато, — виправдовується.

Руді пасма падають на щоки, вона обережно влаштовується поруч, і віє від неї теплим фіалковим ароматом. Діма не впевнений, що це саме фіалки, але так би він назвав квіти, які солодко лоскочуть у нього в носі. Він глибоко вдихає. І повітря, що попало йому в легені, таке холодне, що пробирає до кісток.

Від лампи в холодній хмарці синього абажура розповзається по кімнаті блакитне присмеркове світло. Дімка бачить, як вікна будинку навпроти відбиваються в чорному склі. На підвіконні за білою невагомою шторою стоїть скляна куля з Ейфелевою вежею всередині, сидить Міккі Маус у червоних штанях. Дімка легенько штовхає Мілку в плече, рукою підхоплює під спиною й опиняється над нею. Міккі Маус і пластиковим оком не встиг змигнути.

— Ді… — Мілка відкриває рот, у якому миттєво опиняється Дімчин язик. Він ледве її цілує: верхню губу, нижню й трошки язиком проходиться по зубах. Він не хоче її лякати.

— А якщо хтось зайде? — шепоче Мілка.

— У нас є хвилин п’ятнадцять, — заспокоює її Діма. — Вони думають, що ми тут мнемося й соромимося.

Він підморгує. Мілка хихотить. І раптом гладить його по голові. Він відчуває, як рухаються у неї під пальцями голочки волосся. І взагалі, він стільки відчуває, що ковтає кілька разів і все не може проковтнути задоволення. Він прикриває очі.

— Це пісня, під яку вбили Рея, — шепоче вона.

— Так, ти теж їх слухаєш? — питає він, не розплющуючи очей.

Дімка потопає в теплому червоному ворсі. Він поглинає їх обох, ліжко під ними немов тане. Дімка торкається її волосся. Воно таке тонке й м’яке, що під пальцями відчувається її голова — а скільки там шкіри — геть тонесенька, а під нею — Мілчин пульс. Яка вона крихка, Господи, прозора… Він дихає частіше, повітря стає гарячим, ще трошки — і Мілка обпечеться.

Вона його відштовхує, сідає.

— Шо сталося, зайчику? — запитує він і теж сідає, але повільно. Усе в ньому сповільнюється. Навіть повіки ледве рухаються.

— Нічого, — каже Мілка й наче дивиться на нього, але повз, неуважно.

— Ти через Світлану?

— Що? — не розуміє Мілка.

— Ну, цей… У мене ж є дівчина, — починає Дімка.

— А, ні, — відмахується вона, — мені це не важливо.

Дімка відразу тверезіє:

— У сенсі? Ти готова зі мною просто так, коли я з іншою? — його брови піднімаються. Оце номер! Усе набагато цікавіше, ніж йому здавалося.

— Ти про що? — вона піднімається, вмикає світло, поправляє волосся. — До чого я готова? — ніби вони взагалі не цілувалися хвилину тому.

Дімка розгублено озирається, зітхає.

— Коротше, Мілко, ти мені подобаєшся. Я хочу з тобою зустрічатися, пити з тобою чай або шо там, каву, — киває на чашку біля монітора, — і не тільки пити, — усміхається. — Хочу з тобою цілуватися. І все інше робити теж хочу з тобою.

— Що?

Він закушує нижню губу:

— Ну, про це ми трохи згодом перетремо, коли час прийде, — і дивиться на неї примружившись.

— А ти запитав, чи я цього хочу? — суворо говорить вона.

— О-о, Мілочко, повір мені, ти цього хочеш, — зарозуміло відповідає Дімка.

— Ой, ні, вибач, я не хочу.

— Чому ти мене боїшся? — він встає. Вона відступає до столу. Край упирається їй у стегна, далі відступати нікуди.

— Боїшся, я ж не сліпий, — він не наближається. — Я тобі хоч раз дав привід?

— Ні, — вона опускає голову.

— Думаєш, збираюся? — гмикає він.

— Не знаю.

— Ні, маленька, не збираюся.

Вони мовчать. Пісні з того фільму Дімку відволікають і ні краплі не допомагають. Від цих пісень Мілка сумує.

— Міло, ти зі мною заграєш, до того ж весь час.

— Ні, — уперто говорить вона.

— Так.

— Ні, — повторює вона.

— Може, ти не розумієш, зайчику, але ти все правильно робиш. Спочатку морозишся, а потім така: я — не я, і кобила не моя. То ігнориш мене, то визванюєш.

— Видзвонюєш, — поправляє його Мілка.

— Угу, хай там як. Ти ж у курсах, про що я.

— Ти розумієш, про що я.

— Та ну їх на фіг, ці закінчення чи як їх там. Це ж усе синоніми. Думаєш, я в школі не вчився? Сленг, — він посміхається. — А ти просто з теми з’їжджаєш.

— Ми ж друзі, — скиглить вона.

— Друзі не цілуються.

— Ти завжди першим лізеш до мене цілуватися.

— Так, я ж чоловік.

Мілка від цього слова стискається. Вона пальчиком водить по столу, вперед і назад, до краєчка. Нігті в неї, як завжди, сині.

— Міло, зайчику, я почекаю, — він робить один крок і кладе руку на її плече.

Нарешті вона зводить на нього очі, широко розкриті, перелякані. Господи, яка ж вона зелена! Немовля! Як же це його розстроює. Блін, до всіх його проблем тільки цієї бракувало.

— Це не страшно, Мілочко, справді, — говорить він гірко, чого вона, звичайно, не помічає. Їй не зрозуміти, як він влип. Блін! — Підемо кудись удвох, зайчику. Хочеш у кіно? Давай у суботу.

— Я не знаю.

— Ти знаєш, Міло, — він притискає її до себе. — У кіно. Вдень. Навіть руки твоєї не торкнуся, обіцяю.

— Добре, — вона викручується з його обіймів. — Але це нічого не значить.

Він киває, не усміхається, не намагається жартувати. Якщо чесно, він навіть не радий, що вона погодилася.

У двері стукають. Міла від нього відскакує, але двері не відчиняються. Дімка хитає головою. Ось про що він! Не хочеться назад, у дитсадок, блін.

— Як там справи? — чутно голос Михайла Івановича.

— Тату! — обурюється Мілка.

— Я просто питаю, може, вам ще чаю з печивом принести.