Крута компанія

Ти

Цілий день у школі не знаходиш собі місця. Уроки тривають вічно, а стілець — гаряча пекельна сковорідка. Хімічка вибухає гнівною тирадою, тому що ти вперше за два роки сказала, що не готова до уроку. Чесно сказала, як доросла людина. А вона давай згадувати кожного довбаного лузера у вашому класі, і тебе до них зарахувала, до тих, хто «ніколи нікуди не поступить».

І ти змушена мовчки сидіти й винувато кивати, начебто каятися і погоджуватися. Мерзенний характер цієї злюки всім відомий. Вона потім валитиме тебе з принципу, чіплятиметься до джинсів, навіть чорних, зачитуватиме, як лак руйнує нігті і з чого насправді роблять дешеву косметику. Та звідки їй знати, скільки коштує твоя туш? Можна просто подивитися на її чоботи, щоб прикинути, чим вона фарбує губи.

Мірка тримає тебе за руку або гладить по коліну. «Просто все у твоєму житті тепер міняється, — повторює вона. — Ти скидаєш стару шкірку. Ти перетворюєшся».

А ти зараз навіть Мірку трошечки ненавидиш. Поки вранці ти їй розповідала про вчорашній день, якимсь дивом історія справді перетворилася, хоча ти нічого не вигадувала, ніяк не прикрашала. Вийшло, що після суші ви опинилися в затишній кімнаті, освітленій червоними вогниками, де кохалися так само красиво, як годиною раніше сиділи в ресторані.

— Я нічого такого не відчула, Мірко, — шепочеш ти їй на математиці. Клас заповнений синусами, косинусами і котангенсами, як зірками в далекій галактиці. Вони — картинки на дошці, що вашого життя ніяк не стосуються.

— А з Дімкою відчувала?

— Так! — і розумієш, що сказала занадто голосно, втягуєш голову в плечі, чекаєш на зауваження, але математичка лише суворо глянула у твій бік. — Тільки з Дімкою в мене нічого не було.

— Я вперше теж не в’їхала, через що весь цей галас, — серйозно говорить Мірка. — Лежала й переживала, чи заливаю я кров’ю ліжко і що буде, якщо кров не зупиниться.

— А в тебе йшла кров?

— Ну, якась там плямка була, мікроскопічна, — гмикає Мірка. — Я ж тоді ще на фізрі здерла лікоть, пам’ятаєш? Може, то від нього… Але суть не в тому. Це все в нашій голові, розумієш. Матусі носяться з нашою цнотою, наче вона не наша, а їхня. А яка від неї користь, га?

У тебе куточки губ опускаються, ти знизуєш плечима.

— Отож! — шепоче Мірка. — Мені піпець як було боляче вперше, — ваші голови лобами майже торкаються зошитів. — А тепер я спокійно зустрічаюся з Юрком, сплю з ним, гуляю. А ти тепер із Сашком так само! Ти доросла. Радій!

— А раптом він мені більше не подзвонить? — хвилюєшся ти.

— Подзвонить. Він же в тебе закоханий. Сотник, прикинь. У тебе!

І в цей самий момент від Сашка приходить есемеска. Вібра вимкнена, а ти якось почула — серцем, мабуть:

У суботу зустрінемося, лисичко?

Мірка все ж має рацію.

Ви вирушаєте до когось із його друзів додому. Трикімнатна квартира, а в ній купа народу. Ти випиваєш маленьку пляшечку пива й більше не можеш собі дозволити — пиво сильно пахне. Сашко крутиться серед гостей, іноді він пропадає з очей, а коли знаходиш його поглядом, знову думаєш, який же він красень!

Одна п’яна дівчина від тебе не відстає. Розповідає нібито про свого хлопця, тільки називає його різними іменами: то Сашком, то Славком, бо язик у неї заплітається. Потім до тебе нарешті доходить, що вона зовсім не п’яна, і тобі відразу стає цікавіше.

Поруч з’являється Сашко, суне під ніс склянку з темною рідиною. Сьогодні на ньому офігенна футболка, чорна, пописана кольоровим графіті, а зверху розстебнута спортивна кофта й джинси широченні, таких ще ніхто не носить. Напевно, дуже модні, просто сіра маса ще не просікла.

— Ні-ні, я більше не п’ю, — ти відсовуєш від себе склянку.

— Може, тоді покуриш? — він обертається. — Славко, щось там залишилося? Нам з дівчинкою пихнути.

Ти не хочеш ні пити, ні палити, тобі додому за годину, і уроки на понеділок не зроблено. А Сашко вже тягне тебе коридором до кімнати, де звалено на ліжку куртки й пальта, а стіни обклеєно шпалерами з принцесами, і штори рожеві — дитяче дівоче царство. До дверей Сашко підставляє рожевий стілець у блискучому пір’ї на спинці.

— Нам гості не потрібні, так, лисичко? — підморгує тобі і мне між пальцями сигарету.

Сьогодні волосся в Сотника зав’язане вузлом на верхівці. Тобі страшенно подобаються такі зачіски. Ти милуєшся ним і думаєш, як же тобі пощастило. Це ж треба!

Стружка тютюну сиплеться на мультяшні картинки на дитячому столі. Дудочка сигарети пустіє. З малюсінького пластикового пакетика падають у купку тютюну сірі крупинки. Він перемішує їх подушечкою пальця й заправляє назад, у сигаретне дуло.

— Я це не палитиму, — твердо кажеш ти.

— Лисичко, — м’яко муркоче він, — ти навіть не знаєш, що це таке, — його підборіддя рухається під музику, що доноситься з-за стіни.

— Тому й не буду.

— Тому й розслабся. Чого ти така напружена?

— Я нормальна! — спалахуєш ти.

Сашко стривожено на тебе дивиться:

— А про що там Марина тобі вішала? — він примружується.

— Та дівчина? Так вона ж під кайфом. Хіба це важливо?

— У Марини рот ніколи не закривається, — він підморгує. — Врахуй і все поділи на шістнадцять, — він закурює зроблену щойно сигарету, смикає рожеву штору, відкриває вікно — у кімнату повзе морозний холодок. — Іди до мене, моя руда лисичко.

Ти притискаєшся до Сашка. Дитяча пухнаста лампа в кутку освітлює стіни теплим світлом. І в грудях від цього тепло. Навіщо щось приймати, якщо тебе п’янить його голос. Хай просто розмовляє. Він схиляється до тебе, але замість його язика в рот потрапляє їдкий дим, що пахне содою. Сашко видихає його у твої легені зі своїх. Ти кашляєш.

— Класно, га? — питає він.

У тебе від кашлю сльозяться очі й голова крутиться. Він притискає твою голову до своїх грудей і чекає, поки твоє горло заспокоїться. Ти нічого особливого не відчуваєш. Просто від пива не залишається в голові й сліду, реальність вирівнюється: баси за стіною перетворюються на справжню музику, а голоси стають тихіші.

Сашко викидає недопалок у вікно й тепер цілує тебе по-справжньому. Нарешті знизу піднімається знайомий приємний лоскіт. Ти гладиш його по плечах, у тебе під долонями тільки тонка тканина футболки, і пальці натикаються на горбки м’язів. Раптом Сашко знову зривається з місця, змахує купу одягу з ліжка на підлогу, тягне тебе до себе.

— Та ні, — розумієш, про що він, — невже прямо тут?

— У-у, лисичко, вибач, але в мене старі вдома.

— Я щось не хочу сьогодні, — кажеш ти, зовсім не соромлячись. — У мене ще з того разу все болить.

— У-у, мала, вибач. Я знаю, що в мене великий, але ж ти звикнеш. Я обережно. Або ще покуримо?

По-перше, ти в розмірах нічого не тямиш, і, наскільки ти знаєш з інтернет-теорії, розмір не має значення. Ти натякала йому зовсім на інше. Але в тому, що з ним ти не можеш розслабитися, він не помиляється. Ти, як найзабитіша в класі Наташка Сивак, гальмуєш, ніяковієш, затинаєшся. Напевно, ти повинна разом з усіма палити, розмовляти голосно, ніби кричати, і танцювати, і пити, і ховатися із Сашком по порожніх кімнатах, і швидко здирати з нього труси. Чому ти така затиснута? Як же тебе дістала власна нерішучість!

Ти кладеш руку йому на коліно й гладиш, гладиш — чекаєш, коли захлесне тебе знайомий жар, від якого в улоговинці між грудей з’являються крапельки поту.

Він сам розстібає свою блискавку, твою, його джинси мішком звалюються на підлогу, дзвенить пряжка ременя. Він смикає вниз твої джинси разом з трусами, лізе в кишеню за презервативом, відриває зубами край упаковки. Твоєму животу холодно. Від вигляду білого як вата свого оголеного тіла тобі стає смішно, і музика гучнішає. Якось не до сексу зараз.

— Підемо ще вип’ємо, — ти виповзаєш з-під нього і застібаєш джинси.

— A-а, блін! — хникає Сашко до стелі, закриває обличчя руками й сміється в долоні.

Його голі коліна ростуть із джинсової гори на підлозі. Ти збентежено усміхаєшся. Не знаєш, чи сісти тобі поруч з ним, чи йти вже до дверей. Він натягує штани й застібає ремінь.

— Гаразд, лисичко, їдемо додому. Наступного тижня надолужимо.

У таксі в нього безперервно вібрує телефон. Він не відповідає, але підскакує на місці під музику з радіо. Пісні звучать попсові, і ти дивуєшся, як під них можна так захоплено сіпатися. Ти теж гойдаєш підборіддям — типу, ти з ним на одній хвилі. Біля під’їзду Сашко цмокає тебе в щоку, не відпускаючи двері таксі.

— Ти не додому? — питаєш ти.

— Заскочу до Захара, у нього туса в майстерні. Сьогодні ж субота. До зустрічі, лисичко!

Ти сунеш до рота три огидні жуйки і, давлячись ними, думаєш, що Дімка не дзвонив і не писав уже днів три, а може, й чотири. Ніфіга собі! І ти йому не писала. Ти відчуваєш у шлунку неприємне ворушіння. Тобі соромно. Але не так щоб дуже сильно.

Звичайно, ти повинна йому зізнатися, що зустріла іншого. Чи ні, краще сказати, що в тебе страшний завал з навчанням — нема коли шлятися. А ще краще: тобі потрібен час, щоб розібратися в собі. Останній варіант, по-твоєму, просто супер!

Гм, і тобі зовсім не страшно ось так, о десятій вечора набирати Дімку й кидати його по телефону.

— Алло, — каже він.

Ти дивуєшся його стриманості, але й сама без особливих емоцій: алло так алло.

— Привіт. Це я.

— Я чую, не глухий.

— Як справи? — адже не вивалювати на нього все одразу.

— Що ти хочеш?

— Гм. Та загалом уже нічого, — кажеш ти.

— Це просто піпець, Міла. І твій тон, і слівця! — видає Дімка. — Якого хріна ти мені дзвониш?! — кричить.

Гм… Ти помічаєш, які симетричні шви між плиткою на стіні, і глянсова цегла сяє у світлі від ліхтаря. А розривати стосунки, виявляється, набагато легше, ніж їх починати.

— Я просто хотіла сказати, що мені потрібен час розібратися в собі.

— Удачі, — він кладе трубку.

Ти йдеш на п’ятий поверх сходами. Тобі зовсім не хочеться додому. Але ти лягаєш у ліжко в одязі, ховаєшся під ковдрою, насуваєш на голову навушники й потопаєш в улюбленій музиці. Тобі так класно!