Крута компанія

Він

Подзвонила! Офігіла вкрай. О десятій вечора голосом робота нарешті послати його на… Яка ж брехлива тварюка. Тварюка, тварюка, тварюка. Він її ненавидить.

От і показала справжнє лице. Як вона півроку підглядала за ним спідлоба, як потім стрибала навколо з блокнотиками й безперервно цілувала — лише гра, типу, вона така соромлива, а насправді чекала на кращий варіант. Якщо вона така в шістнадцять, якою ж буде в двадцять п’ять? Так йому ще, виходить, пощастило. Пронесло, дякувати Богу!

А вранці, коли він і заснув нормально, і навіть годин п’ять, не прокидаючись, поспав, від неї приходить повідомлення:

Дімочко, сонце, вибач!

Я була не в адекваті.

Коли тобі можна подзвонити?

І за ним ще одне:

Давай зустрінемося, я хочу з тобою поговорити.

І посипалися:

Пробач за вчора. Не знаю, що на мене найшло. Точніше, знаю й більше ті цукерки їсти не буду.

Будь ласочкааа, візьми слухавкууу!

Ну, Дімочко!!!

Мені дуже соромно. Я сволота.

Горіти мені в пеклі. Візьми слухавку.

І дзвінки, і десятки іконок, і навіть якісь лінки на пісні у ВК, і гіфки: тітка б’ється головою об стіну.

Він їй не відповідає. Олежику не зізнається. Він просто фізично не може з нею говорити.

І яка користь від її пояснень? Доведеться вдавати, що він розуміє, кивати і, типу, залишатися друзями, приймати її вибачення і принижувати себе ще більше. Послати її відкритим текстом він не зможе. Тими словами, що крутяться в нього в голові, поки він мається ночами на своєму скрипучому ліжку. Смішно, але сказав їй тоді лише одне слово, і за нього було соромно. Нормальний він чувак, га? Слимак, як сказав Олежик, точно, так і є.

Усе. Кінець геморою. Назад до звичайного життя.

Розплющив очі.

Туалет.

Душ.

Бутер з кавою.

Робота.

Душ.

Щось поїв. Заплющив очі.

Одного дня, наприкінці зміни, Дімка сидить у внутрішньому дворі, за ґратами залізних сходів. Слухає музику. Йому досі потрібно на щось відволікатися: говорити, дивитися або слухати. Він відчуває вібрацію важкої пружини на дверях. Не обертається — давно перестав цікавитися тим, що відбувається навколо. Він впізнає її гомілки. На лівій — темний шрам, ще з дитинства. Його видно крізь колготки.

— Дімочко, — Світланка сідає поряд з ним на сходинку. — Поговори зі мною, будь ласка.

Він висмикує навушники. Білі горошинки падають йому на коліна.

— Усе добре.

У неї стривожене лице, материнське:

— Ти так схуд. У тебе зі здоров’ям усе гаразд?

— Так, дякую, я не помираю, — посміхається Дімка, хоча на обличчі в нього написано, що він подихає вже другий місяць підряд.

— Як тато?

— Живий, блін, і здоровий.

— А мама?

— Сонечко, дякую. У мене все в нормі, правда. Приємно, що ти турбуєшся. Але я, напевно, не заслуговую на твою турботу.

Дімка поривається встати, але Світланка кладе йому на коліно свою вузьку долоньку з довгими нігтями. Кожен нафарбований небесно-блакитним біля основи і синім на кінчику.

— Що там твоя малолітка?

— Сонце…

— Так я і думала! — гмикає вона, а долонькою водить по його коліну. — Слухай, заходь після роботи, чаю поп’ємо, побалакаємо, нагодую тебе чимось смачненьким. Мама приїжджала минулого тижня. Свіжини привезла.

— Сонце…

Але Світланка не дає йому говорити:

— Подумай. Я не примушую й чекати не буду. Чесно! Захочеш — прийдеш. Не захочеш — я не засмучуся.

Він киває й повертає горошини до вух. А ввечері ноги самі несуть його на вулицю Південну, у дев’ятиповерхівку з обмазаним ремонтною смолою боком. Біля будинку завжди смердить паленою гумою.

Малий вибігає на дзвінок. У нього на носі смішні дитячі окуляри в червоній оправі і зачіска зовсім інша — чубчик набік:

— Привіт, Дімон, — каже малий.

— Привіт, Тадаши, — каже Дімка.

Малий так виріс. Дімка за ним скучив.

— Мене звати Хіро, — виправляє його малий.

— Привіт, Хіро, — покірно повторює Дімка.

— Ти в нас ночуватимеш?

Діма дивиться на Світланку. Вона розпустила волосся і надягла літню сукню з вирізом, без рукавів.

— Якщо засне з тобою під «Місто героїв», то нехай ночує, — каже вона.

На кухні шкварчить сковорода. Квартирою повзе запах смаженого м’яса. Звучить «Бумбокс», їхні «Квіти у волоссі». «Бумбокс» Дімка поважає.

— Тоді ходімо дивитися, — малий повертається, очікуючи, що Дімка піде за ним.

— Давай ми його спочатку нагодуємо, — примирливо каже Світланка. — А потім я відправлю його на твій диван.

Малий зітхає, йде до кімнати. Знову його розвели. Дімка всміхається. Йому здається, що він прийшов додому. Світлана бере його за руку й веде на кухню, але біля ванної зупиняється.

— Я тобі ванну набрала, — на Дімку віє теплою ароматною парою.

— Ти шо! — нітиться він.

— Та ну тебе! — вона штовхає його всередину й підспівує:

Дімка закочує очі, сміється.

— Давай, а ми поки телик подивимося, — вона виходить.

Дімка кілька секунд розглядає пляшечки, чорний фен на гачку, дитячу зубну щітку з ручкою-драконом, рушники, один — синій, видно, що новий, а другий — Світланчин улюблений, картатий жовто-червоний.

Він прибирає пачку прокладок із пралки на полицю, складає свої речі, лягає в білу піну. Вода спочатку обпалює йому п’ятки, а потім обволікає його тіло, заповнює всі пори на шкірі. Дімка опускає голову під воду… І розслабляється.

Світланка прослизає до ванної. Дімка пам’ятає цю сукню в дрібну квіточку: мереживна тасьма під грудьми, сині квіти, мереживо на спідниці.

— Тобі не холодно? — усміхається він.

Вона не відповідає, опускається колінами на килимок і кладе йому руку на голову. Дімка напружується, сіпається.

— Сонечко…

— Ой, Дімочко, помовч, — тихо говорить вона, — закрий очі й нічого не говори.

Її пальчики погладжують його волосся. Так приємно. До нього давно ніхто не торкався. Він міцніше прикриває повіки, не хочеться думати про «давно». Світланчині руки гладять його плечі й груди: він відчуває подушечки її пальців, нігті, долоні. Вони ковзають по животу, від колін по внутрішньому боці стегон угору. Він зітхає, завмирає й потім потроху видихає, ніби не дозволяє легеням стискатися. Господи, йому так зараз добре, так добре! Він відкриває очі й рот, заковтує повітря — усе занадто швидко закінчилося, це лише кілька хвилин солодкого забуття. Він про все згадує. Він нічого не встиг забути.

Світланка мокрими руками відкидає волосся назад. Бульбашки піни метеликами прилипли до її ліктів. Він дивиться на її почервонілі щоки, зустрічається з нею очима, і його наскрізь пронизує біль. Він різко сідає, вода калюжками випліскується на підлогу. Дімка тягне руки до лиця. Світланка закручує обидва крани, водоспад обривається.

— Я більше не зайду, — каже вона його маківці й закриває за собою двері.

У кімнаті працює телик. Дімку ніхто не чує.

Малий щебече, поки вони їдять, і він радіє, що не мусить розмовляти. Угукає й киває. Малий задоволений, покірливо переодягається в піжаму й навіть читати йому вголос до ранку хоч і вимагає, але не дуже наполегливо.

Усе у квартирі, як і в будинку, ущухає, вікна гаснуть, ліфт на сходах чутно все рідше, час котиться до півночі, а потім і до першої, а Дімка ніяк не може від Світланки відірватися. Він уже й відчуває мало, але доки він з нею, йому легше. Врешті-решт вона притискає долоню до його грудей і не дозволяє наблизитися до себе знову. Вони лежать носами один до одного:

— Ну, що там учворила твоя малолітка?

Він хмуриться, прикриває очі повіками.

— Кинула тебе?

— Я не хочу про це говорити.

— «Я не хочу про це говорити», — глухим басом кривляється Світланка. — А ти хочеш, щоб ця мовчанка тебе зжерла зсередини?

— Я не депресую, — він намагається всміхнутися. — Робота задовбала, от і все.

— Скільки їй? Шістнадцять?

Дімка мовчить.

— А тобі дев’ятнадцять, — каже Світланка.

— Двадцять через місяць.

— А, ну це ж інша справа! — вона сміється. — Ану, згадай себе в шістнадцять, у вісімнадцять навіть. Ти що, ніколи нікого не кидав? Ну, якщо чесно. Нікому не розбив серця?

І це Світланка йому говорить. Світланка, яку він до Мілки на день народження колись затягнув. Він ховає обличчя в подушку.

— І досить себе катувати! Теж мені трагедія. Воно мале й дурне. Хай робить свої помилки, як усі ми колись, хай б’є собі лоба. А ти тут до чого? — вона гладить його по спині.

— Такі, як вона, не роблять помилок, — він повертає до неї обличчя. — Такі пруть напролом танком, і їм на все плювати.

Він лягає на спину. Йому хочеться закурити. Але Світланка права — треба тримати себе в руках.

— Я зустріла чоловіка, — каже Світланка.

— Та ти шо! — а що йому на це сказати.

— Нормального. Тридцять один рік. Уночі купував ящик коньяку.

— Гм, круто.

— Програв у більярд однокласникові на зустрічі випускників.

— Малий його вже бачив? — Дімка до неї не повертається. Вона теж лягає на спину.

— Ні. Ми поки лише на побачення ходимо. Такі, начебто, романтики. «Може, в кіно, Світлано? — Можна, Романе, чому ж ні?», — вона розтягує слова. — Я геть забула, як це, прикинь. Хвилюватися, вбиратися.

— Ти завжди красива.

— Дякую.

Раптом вона сідає, зав’язує волосся у вузол — або хвилюється, або збирається читати йому мораль.

— Дімочко, це як у «Щоденнику гейші» вони казали, пам’ятаєш? Усе минає, і це мине. Твій біль теж мине, — говорить вона й тикає пальчиком йому в ребра.

Він зітхає, закочує очі. Добре, що вона цього не бачить.

— Світланко, усе минає, і твій Роман мине, — єхидно відповідає він.

— Ну ти й сволота! — хихотить вона.

— А якби він чвертку коньяку купив і три сосиски, ти б теж із ним романтику розводила? Ну якщо чесно?

Світланка кидається на нього й стукотить своїми маленькими кулаками, куди попаде. Дімка легко її скручує й підминає під себе.

Вони так міцно сплять, що не чують будильника. Коли Дімка розплющує очі, малий лежить між ними на ковдрі.

— Привіт, Хіро, — каже Дімка.

— Мене звуть Тадаши, — каже малий, обертається до Діми й обіймає його за шию, його волосся лоскоче Дімі щоку.