Крута компанія

Він

Він заходить у квартиру й відчуває запах. Ще мить — і його ніс звикне, але поки що аж ніздрі здригаються: пил, старизна і батя — здається, навіть з пор його шкіри, як з газових конфорок, випаровується спиртовий отруйний дух. Самогон він купує в сусідньому під’їзді в баби Наді, цигарки йому приносить Діма.

Діма теж палить.

Після витрат на батіне пійло, квартплату і жрачку йому на сигарети майже нічого не залишається. Але він ніколи не торкнеться шорсткої синьої пачки дешевих цигарок. Краще потерпить. Він зі світом батька намагається не стикатися, хоча і поряд живе.

— Діма, ти? — хрипить батя.

— А хто це може бути? — гавкає мама.

Вона кидається на батю шавкою, що б той не сказав. Озлоблена, змучена, точно як голодна собака. У неї навіть верхня щелепа висувається вперед, а нижня зневажливо з’їжджає, утворюючи собачий оскал.

Колись Діма боявся, що вона батю приб’є під час однієї з лютих бійок, коли він замахується на неї стільцем, а вона штовхає його в стіну. Її «закриють» у тюрму, а Діму відправлять до дитбудинку.

Батя хитався й, не втримуючи рівноваги, валився на підлогу. Такий лунав гуркіт, ніби він сторч головою котився зі сходів. І стілець розсипався або ламалася ніжка столу. У їхній квартирі меблі завжди були крихкі, наче паперові.

Усе життя Діми — паперовий будиночок, мнеться й рветься, іноді палає. Кухня два роки тому вигоріла вщент. Зате батя цілий місяць не пив. Він, набурмосений, сидів у кріслі й складав недопалки в алюмінієву миску на підлозі. До вечора миска заповнювалася по самі вінця бичками й слиною.

— Тату, може, ти, ну… цей, підеш на роботу? — сказав йому тоді Діма. Батін погляд, йому здалося, пояснішав. — Ми сторожа на склад шукаємо, вже запарилися. Приходить чмо, два тижні посидить і звалить. А ти зможеш, тату, я прямо чую. Пару штук на місяць, доба через три. Круто, скажи?

Діма уявляв, як з новими тисячами вони заживуть! Картинка в голові сяяла як тепла лампочка в паперовому кухонному абажурі. Плафонів ні в кухні, ні в кімнатах давно не було. Вони б’ються першими, коли над головою здіймають табурет.

І мама повернеться в спальню до тата. У Діми з’являться свої чотири стіни. «Офігенно — жити у своїй кімнаті!» — мріяв він.

Діма заходить, не знімаючи кросів. Він ними пишається. Адже це не китайські «адідаси», а пара фірмових, чорних, на білій як сніг підошві. Вісімдесят доларів на «Еbау» і тридцять доларів за доставку. Перші два тижні він їх тер вечорами зубною щіткою. Потім, звичайно, перестав, але й досі, нахиляючись їх шнурувати, відчуває в грудях приємний лоскіт.

Любов до шмоток дісталася йому від Борьки, сусіда із шостого поверху. Вони до третього класу сиділи через парту один від одного. Потім у Борьки почалися репетитори, крута спеціалізована школа з якимось «поглибленням» і всяка інша муть, яку пхають у дітей зарозумні родаки.

Борьчин тато, університетський професор, привозив з Америки футболки і штани, бейсболки і кроси — і кольори в них були інші, і пошиті вони були інакше.

У Борьчину маму Дімка, як майже всі однокласники, був трошки типу закоханий. Вони з розкритими ротами витріщалися на її сукні, підбори, довге чорне волосся.

Борьчина мама була страшенно гарною і молодою, особливо поряд з його батею, товстим губатим коротуном. Він носив окуляри й смішні мішкуваті брюки — з них стирчали шкарпетки у зморшках, а над брюками роздувалося пузо, немов намагалося вирватися з одягу на волю.

Борьчина мама Дімку жаліла: «Ну ж бо, швидко до столу!» — гукала їх, а щойно Дімка з’являвся на порозі кухні, гладила його по голові. І на день народження, а часто й просто так підкидала йому то футболку, то светр, американські, звичайно.

У Борьки був інтернет, величезний телик з приставкою, а в Борьчиного баті — мільйон дисків з фільмами. Насамперед вони полювали за крутими екшенами зі стріляниною, потім за жахами, але поміж ними передивилися стільки, що тепер Дімка з першої хвилини знає, чого від фільму чекати.

І якщо сподівання виправдовуються, він може на фінальних титрах зарубку на екрані плеєра одразу перетягти на початок, а наступного дня подивитися фільм ще раз. І справа не в сюжеті або акторах. Просто є фільми, які залазять йому під шкіру. Він навіть відчуває, як герої дихають, — такі вони справжні. Дімка перетворюється на одного з них. Раз! — і він там, усередині, за піксельною сіткою екрану.

Борьчина сім’я врешті-решт чухнула в Америку. Тепер після школи Дімка швендяв на вулиці. Ще десь рік Борька надсилав «імейли», які Дімка читав де вдасться і на які відповідав, якщо комп’ютер траплявся в когось із друзів. Потім Борьчиного батю запросили до іншого університету, вони переїхали, і Борька загубився.

— Ану, розбуйся! — кричить мама.

— Розбувся, розбувся, — бурчить Дімка собі під ніс, покірно знімаючи кроси.

Якщо вона відразу верещить роззуватися, значить у хаті помито. Навіщо прибирати? Усе одно цей сморід нічим не витравиш. Діма підлогу не миє, навіть не пилососить. Він купує продукти, прикручує відламані крани, тягне від друзів старий стілець, кривий табурет — що-небудь з меблів, готове до відправки на звалище. Він, урешті-решт, тут живе.

У п’ятнадцять він твердо знав, що ще один рік — і ноги його в цьому домі не буде. У вісімнадцять він зрозумів, що маму не кине. Коли йому виповниться двадцять, він подумає ще раз.

Діма кладе пакет із сосисками на стіл, ставить каструлю на плиту. Тато погойдується над столом із цигаркою між пальців, опухлі повіки наповзають на його скляні, затягнуті слизьким серпанком очі. Мама чистить картоплю.

— Як справи, сина? — питає мама. — Зараз картоплі зваримо і…

— Затрахала ти свой-єй-ю кав-в-топлею, — у тата заплітається язик.

— А ти, козел кінчений, побалакай мені тут! — кричить мама.

У Діми миттєво починає боліти голова, і стукіт у скронях заглушує мамині крики. Ще наближаючись до під’їзду, він знав, як усе обернеться. Тому й сосисок купив після зміни. Нормальної жрачки «на викид» сьогодні не залишилося. Усе розхапали, поки він доплівся до роздягальні.

Він кидає шість сосисок у воду, йде мити руки, сидить п’ять хвилин на краєчку ванни, дивиться на блакитну плитку в судинах сірих тріщинок і ні про що не думає.

Виходить, зливає каструльку, обертає її рушником, бурим від вічного життя на кухні, вихоплює з літрової банки виделку і йде до кімнати. Там він жує сосиски. Про хліб забув, а повертатися на кухню немає жодного бажання. Під ліжком сховано банки з кока-колою. Він випиває одну. Залишає каструлю на столі, де колись робив уроки.

Скільки років уже минуло, а гляне на цей стіл — вишневий, з проточинами під товстим шаром поліровки — і згадує, як виводив у першому класі букви в пропису. Йому досі смішно. Як він старався! Нібито цей пропис був запорукою його дитячого щастя. Він і зараз уповільнює крок біля полиць із канцелярськими товарами. Якщо є час, крутить у руках який-небудь блокнот або зошит. Ручки його теж приваблюють. Але йому абсолютно нема що тими ручками писати.

Діма йде в душ. Під ногами улоговинка старої ванни приємно лоскоче ступні. Ручки гарячої і холодної різні: одна — фарфорова кукса, інша — металевий хоботок.

Заплющує очі під теплим струменем води. Він уміє вимикатися. Втягує носом бризки й пирхає, піна лоскоче у вухах. Він одягнеться сьогодні в білу майку й вузькі джинси. У нього красиві плечі. Дівчата йому говорили не раз.

Днями вони з пацанами познайомилися з новими. Усі із сорокової школи, багаті, з айфонами, але такий ще наївняк, незаймані, з кіношним гонором. Що бачать у тих мелодрамах, те й цитують.

Загалом, якщо по чесняку, ні йому, ні пацанам там нічого не світить. Дівчата вже натякали піти до «Шторму» в суботу, а це ясне діло — прощупати їх у цьому барі на бабло: коктейлі там та інші каруселі. А які в нього бабки? Йому на жрачку ледве вистачає, на нормальну шмотку раз на пару місяців і батю час від часу витягати із СІЗО, коли він з кимось поб’ється.

Але є серед них Міла. Дуже мила. Дівчини з таким ім’ям він ще не зустрічав. У неї рудувате волосся, негусте, але блискуче, і здається таким м’яким, що хочеться його торкатися. Ледве дістає до плечей. Вона його перев’язує червоним квітчастим шарфом.

Він думав, що це хустка в трояндах. Зробив їй комплімент, а вона скривилася і сказала: «Це півонії». Ще й так пихато. А йому по барабану, що в неї там на хустці. Він теж скривився. Зневажливо.

Буває, вона одягає обруч, обплетений квіточками, як вінок. Тоді в Дімки в штанах проростають уже зовсім не квіти. Але те, що вона встромляє собі у волосся, він коментувати зарікся. Нащо воно йому? Можна просто дивитися.

Попа в Міли красива — кругла, випинає, як у Бейонсе, надутими м’ячиками. Вузькі джинси вона носить рідко. Тільки якщо її найкращої подружки Мирослави з ними немає. Дімка уповільнює крок і теліпається позаду: м’ячики перед очима догори-донизу, догори-донизу. І відірватися не може — готовий ходити за ними хоч до ранку. А на роботу йому о сьомій. Але він не париться, адже школяркам, хай і старшим, дозволяють вештатися до десятої максимум, іноді до одинадцятої, якщо це п’ятниця і якщо вони на телефон відповідають після першого гудка.

І взагалі, він з ними гуляє від нудьги. Не стирчати ж удома. І не вічно бухати з пацанами. І, до речі, у Діми є дівчина Світлана, сидить на касі в їхньому супермаркеті. Буває, у них зміни не збігаються — вона працює, а він відпочиває.

У неї довге чорне волосся, довгі ноги й пальці. У Світланки красиві руки, особливо зап’ястки. Навіть коли подушечки пальців затерті купюрами й сіріють, а долоні навпаки — червоніють від монет, що стрибають у них по десять годин на день, шкіра на тильній стороні залишається білою, немов підсвіченою. І вени не роздуваються, як у Дімки наприкінці робочого дня, тому Світланчині зап’ястки тонкі, наче лялькові.

А скільки вона терпить від покупців! Їм то товар прострочений, то пробилося не те, що на ціннику, ніби сама Світланка призначає ціни і неправильно приклеює цінники до полиць. Її справа — пробити товар, порахувати гроші й дати решту.

Деякі на неї наїжджають, коли вона їм зачитує про акції чи бонуси. Якщо Дімка тоді десь поруч і начальника охорони немає поблизу (той любить нишпорити залою і все доносить Тюленисі), він видає козлу або козі прямо в обличчя: «Чуєш, ти, касирові від бонусів ні холодно ні жарко. Її примушують одне й те саме всім розповідати. Думаєш, тільки в тебе робота важка?».

І жодного разу ніхто не огризнувся. Покупець бентежиться або навіть червоніє, але послати чомусь не сміє. Напевно, тому що правда за Дімкою.

Світланка весь час Дімку гладить по голові, по спині; якщо вони перед теликом сидять, то по нозі, від коліна до стегна. Світланка — добра. Світланка — реальна дівчина.

Міла — малолітня фантазія. Ну який від Міли може бути толк? Вона ще рік м’ятиметься, червонітиме, а нарешті погодившись з ним зустрічатися, одразу передумуватиме. Коротше: буде ламатися. Він через це вже проходив у свої п’ятнадцять. Потім з її батьками доведеться знайомитися. Чого ще від сорокової школи чекати?

«Де ви працюєте, молодий чоловіче?» — запитає її багатий татко, сидячи на пузатому дивані. «Які маєте плани на майбутнє?» — запитає її пихата мама.

Якою ще може бути Мілина мама? Звичайно, вогняно-руда, на каблучиськах, у червоній машині й зубаста. Так-так, з блискучими відбіленими зубами, як у кобили. Саме такі вечорами скачуть на своїх підборах залою, закидаючи у візок усе підряд, не дивлячись на ціни. І вони запізнюються додому не з роботи, а тому що з подружками бухали шампусик у барі на Соборній або затримав їх манікюр-педикюр (і хтозна, що ще вони там роблять зі своїми обличчями).

У Світланки він сидить увечері, поки вона крутиться біля плити в червоному фартусі, який Дімка поцупив з кабінету Тюленихи (акційний, з рукавичкою й набором рушників). Світланка офігенно готує з мамчиних сільських продуктів і жахливо співає.

Підспівує за Брежнєвою, Сєдоковою або ще якимось Дорном. І нехай йому до смерті набридли її попсове радіо, вічні реаліті-шоу по ящику, балаканина про те, який козел яку няшку кинув, у кого який голос від Бога й природний талант, головне, що Дімка знає, чим його вечір закінчиться. Попсу і Світланчин фальшивий спів він уже як-небудь переживе.