Крута компанія

Він

Він встромляє ключ у замок, ляскає дверима, стягує черевики. Носком затиснув п’ятку — і готово. Настрій — фігня. Тюлениха «загубила» десять його наднормових годин. Пообіцяла розібратися, але Дімка в курсі. Вони з бухгалтером години ніби втрачають, а потім сунуть під ніс скріншоти з робочого комп’ютера: ось, мовляв, машина не бреше, штучний неупереджений розум. Просто вони по своїй начальницькій наївності забувають, що Дімка — не лох, він за себе повоює.

Дякувати Богові, хоч удома тихо. Ні сперечань, ні метушні. Може, батя дрихне, і вони з мамою спокійно поїдять на кухні. Штовхає двері в кімнату й застигає на порозі.

Він щойно отримав кулаком під ребра: Мілка сидить на стільці, затиснувши долоні між колінами. У білій футболці, у блакитних джинсах. На футболці щось написано. Він відводить очі — йому пофіг. Волосся в неї відросло, скручене в пінний вузол на маківці, а навколо голови обв’язаний джгут із тієї самої червоної косинки з півоніями. Дімка відчуває, як його ніздрі розширюються:

— Що ти тут робиш? — у нього губи ледве ворушаться, хоча він намагається говорити нормально, якомога спокійніше.

— Можна я тобі все поясню? — її личко жалібненько складається.

Блі-і-н! Його накриває миттєво — це навіть не лють, а почуття якоїсь нереальної руйнівної сили.

— Міла, ні, не треба, — із зусиллям вимовляє він, проводить рукою по волоссю, помічає свої джинси на ліжку. — Будь ласка, іди звідси.

— А ти, будь ласка, вислухай мене, і я піду, чесно, відразу.

— Ні, — повторює він і неначе на неї дивиться, але не в очі і навіть не в обличчя, а просто у вікно, перед яким вона, заціпенівши, сидить, спеціально відхиляючись від спинки. Їй, напевно, огидно чогось тут торкатися. — Іди.

— Будь ласка, Дімочко.

Він робить два кроки, бере її за плече, видирає із стільця й тягне за собою до дверей:

— Йди! Як ти взагалі тут опинилася?!

Він шипить, гнів клекоче в нього в горлі, заважає говорити. Голова стає гарячою, спалахують вуха. Мілка намагається вирватися з лещат його пальців, тріпається й сопе, смішна. Він її однією рукою може викинути з квартири — так його розпирає від люті.

Біля дверей вона впирається долонею в стіну, смикає рукою з усієї сили, він пальці трішки розтискає — боїться вивихнути їй плече.

— Послухай мене! — просить вона. — І потім спустиш зі сходів, заради Бога! У мене вже синці від твоїх пальців. Відпусти!

Він її відпускає. Про синці можна було не казати. Він і так знає, що дві, а то й три сині плями за годину стопудово з’являться на її веснянкуватій шкірі. Він, виходить, підняв руку на жінку — пане лікарю, знімайте побої.

Блі-і-н!

Він її ненавидить. Тільки зараз повністю усвідомлює, що не може дивитися в ці зелені п’ятаки, повні сліз, на цей безглуздий вузол у неї на голові. І хай Мілка задихається чи то від справжнього болю, чи то від удаваного, вона йому огидна.

— Що ти мені хочеш сказати? Ти… — він намагається не кричати і не хоче її обзивати, а вимовити її ім’я більше не може. Він ненавидить її ім’я. — Що ти мені розповіси, чого я не знаю?!

— Дімочко, будь ласка, не кричи. Я тебе боюся, — скиглить вона.

— Бл-і-ін! — йому не хочеться матюкатися. — Я не кричу. Я просто прошу тебе забратися звідси на хрін!

— Ти кричиш!

— Ні! — кричить він.

Вони дивляться один на одного. Вона робить крок назад, упирається спиною в шафу. Дімка голосно видихає, теж відступає й сідає на мамин диван.

Він переборщив, він розуміє. Як же її звідси викинути? Мама, напевно, все чула. Почне діставати питаннями. Йому доведеться щось відповідати, знову варитися в цьому. Блі-і-н!

— Чому ти мені нічого не сказав? — Мілчин голос доноситься звідкись згори.

— Про що? — Дімка навмисне дивиться на килим навпроти.

— Про все: про твою сім’ю, життя. Навіщо ти вигадував?

— Так ти прийшла подивитися, як я живу? — він так сильно стискає кулаки, що кісточки біліють. — Подивилася? — піднімає голову.

— Через це в нас усе пішло не так. Ти не мав нічого від мене приховувати.

Дімка не вірить у те, що зараз чує.

— Угу. Значить, ти прийшла розповісти, як радісно трахалася із Сашком Сотником, тому що я не поділився з тобою домашньою адресою, — у нього мимоволі підвищується голос, сам собою. Він нічого не може з цим удіяти. Саме цього він боявся: з його горла говоритиме хтось інший. Чи, ймовірніше, він справжній. — Я знаю, чому ти це зробила, не треба пояснювати. Переступила через усе, що між нами було, і плювати хотіла на мене!

Вона витріщається на нього, перелякана, розгублена. Не чекала, що саме так він усе їй викладе.

— Ти прийшла вибачитися? — йому хочеться в неї плюнути. Зараз знудить від огиди.

— Так, — твердо каже Міла.

— У тебе завелося щось типу совісті, яку ти вирішила очистити? Ночами погано спиш? — він зневажливо гмикає. — Сотник — дрібна мерзота. І ти вибрала його?! Олежик з ним через сестру зіткнувся. Сотник плакав від страху. Реально ревів! Його навіть бити було огидно. Поки він мимрив, типу, ця ваша Оленка — хвойда й наркоманка, а він не при чому.

— Він зустрічався із сестрою Олега?

— Зустрічався?! — іронічно вигукує Дімка. — Він з нею трахався. І навіть імені її толком не знав. Він називав Лінку Оленкою. І ти вибрала його?!

Дімка піднімається, підходить до дверей. Смикає чорну круглу ручку, вона клацає розхитаними гвіздками, петлі скриплять.

— Усе, Міло, до побачення, так би мовити. Вважай, що розмова відбулася. І пробач за те, що я тобі скажу: мені неприємно на тебе дивитися. Важко, так, й огидно. Пробач. Але це чесно.

Її рот розкривається, з горла виривається стогін, протяжний, тваринний, і вона вибухає гучним плачем. Дімка зачиняє двері. Блін! Він не знає, що робити. Вона захлинається сльозами й завиває. Дімка нерішуче застигає.

— Ta-a-к, я винна-a-a, — ледве чує він крізь її схлипи. — Вбий мене за це! — тре руками очі. З носа течуть струмочки. — Я себе ненавиджу. Я хочу випалити себе зсередини, вивернути навиворіт і спалити.

Вона важко спирається спиною на шафу, дверці стогнуть. Дімі здається, що вона зараз задихнеться.

— Не плач, заспокойся, — стомлено каже.

— Це було жахливо! — майже стогне вона. — Його квартира, секс, його дівки. І це досі жахливо. Це нікуди не ділося. Воно зі мною. Щодня, — вона намагається витерти ніс долонями — її руки абсолютно мокрі. — Я так більше не можу. Не можу-у-у! — і кашляє, і реве.

Діма робить крок і притискає її до себе. Він кладе підборіддя їй на маківку й закриває очі, щоб з них не рвалися сльози. Він не повинен зараз плакати. Він переміг — вона програла.

— Усе, зайчику, не плач. Ну? Досить, — він гладить Мілку по розпатланому вузлу, під долонею шарудить джгут косинки. Він її стягує, запускає пальці у волосся й відчуває, як пахне її шкіра. — Я теж винен.

— Ні, ти — ні, — схлипує вона. — Я наговорила тобі жахливих речей. «Мені потрібно розібратися в собі», блі-і-н, — вона знову завиває.

— Так, сідай, — Дімка саджає її на своє ліжко. — І послухай мене! Ти такого натворила! А я все проковтнув. Я просто відступив. Це теж жахливо.

Він знає, що нічого не міг зробити. Вона б його не чула, не піднімала б слухавки, відмахувалася від нього, морозилася. Але тоді в нього було б повне право її зараз викинути. А так жодних прав у нього немає.

Нарешті вона затихає. Діма розуміє, що на годиннику десята, за хисткими дверима — тиша.

— Я тобі принесу води й рушника, — каже він, щоб не вести її до ванної на очах у батьків.

— Угу, — сопе Мілка.

Дімка виходить у темний коридор. На кухні — нікого. Батіна кімната закрита, у щілині — смужка світла. Дімка миє руки, умивається. Йому потрібно прийти до тями. Він наливає воду в чашку. У них чотири чашки в горошок і дві білих із золотою облямівкою. Усі чашки б’ються, а ці, з дитинства, тримаються вже років двадцять.

Дивиться на чистий стіл з тарілкою печива посередині. Тарілка теж у горошок. Діма має, напевно, радіти, а він відчуває лише, як серце не знаходить місця в грудях, ніби не може влаштуватися в незручному ліжку людина, що мучиться безсонням.

Він повертається до кімнати. Усміхається Мілці:

— Ну ти й плакса!

Вона сміється й хрюкає в чашку забитим носом. Відставляє її на стіл і лізе до нього обніматися. Він відсторонює її, наче настирливе кошеня.

— Тобі неприємно, бо в мене соплі? — шепоче вона.

— Та ні, ти шо! Але ми не…

Вона його цілує. У неї солоні губи. Вона лізе до нього під футболку. Він відчуває її долоньку в себе на животі.

— Перестань! — він хапає її за руку. — Це зараз не в тему, правда.

— Перестань мене захищати від самої себе, — шепоче Міла. — Я хочу це робити з тобою, завжди хотіла й мала робити з тобою, — її пальчики вже в тісному просторі між його ременем і шкірою. — Я не можу більше обговорювати й обмірковувати, не можу більше себе гризти. Мені саме це зараз треба.

Вона знімає із себе футболку.

— Я тебе люблю, — каже вона, — мені з тобою добре. Можеш мене ненавидіти, не прощати, не дзвонити, але тільки завтра. А сьогодні будь зі мною, будь ласка.

Про любов він зараз точно говорити не може, і взагалі, нічого нормального в голову не лізе. Він лише знає, що за кілька секунд його пальці, язик, увесь він цілком з’єднаються з нею, а що буде після цього, він не знає.

— У мене ж батьки вдома, — шепоче він. — Мої батьки, — всміхається, притискаючи її до подушки, ліжко, звичайно, скрипить, блін. — А це зовсім інша історія.

— У нас є хвилин п’ятнадцять, — заспокоює його Міла. — Вони думають, що ми тут мнемося й соромимося.