Крута компанія

Ти

Ти лежиш у нього на плечі й уже давно хочеш про це сказати. Але ніяк не наважишся. Ти, виявляється, страшенна боягузка. Мірка чи навіть Карина в такій ситуації поводилися б як дорослі або хоча б рота відкрили, щоб хіхікнути і не лежати в ідіотській ніяковості.

У кімнаті стемніло, і здається, що Дімка спить — так рівно підводиться й опускається його живіт. Тільки тому, що він погладжує твоє плече, ти розумієш, що його очі в оточенні білих вій дивляться в темряву стелі, і він напевно моргає — повіки піднімаються вгору, опускаються донизу. Думаючи про це, ти знову хочеш його цілувати.

— Діма-а, — нарешті зітхаєш ти.

— Шо, зайчику?

Ти підводишся на лікті:

— Тобі теж, напевно, страшно хочеться. Ну… Розумієш, про що я?

Він видихає зі стогоном:

— А як ти думаєш, зайчику? Звичайно.

— Розумієш, я, в принципі, не проти, — ти сідаєш, підтягуєш коліна до підборіддя, у тебе горять щоки й узагалі голова палає, — але я не знаю… Якось потрібно подумати, наважитися. Може, наступного разу…

— Ай, попустися, Мілочко! Це станеться тоді, коли має статися, — він підкладає руки під голову. — Мені кайфово просто через те, що ти поруч.

Ти збентежено поправляєш волосся.

— Ти підеш сьогодні до Світлани? — раптом питаєш ти, сама від себе не чекаючи. — Знімати напругу? — хихотиш, неначе тобі справді смішно.

Він сідає, обсмикує білу футболку. Комір у неї розтягнутий, під лінійкою його плечей ти бачиш частину ключиці, западинки м’язів. Дощовими краплями на шиї розбризкано червоні плямочки — там ти його цілувала.

— Я з нею більше не зустрічаюся, — говорить він.

— Чому? — ти мимоволі зводиш брови, опускаєш очі. У тебе сьогодні безперечно день безглуздих питань.

— Я зустрічаюся з тобою.

— Правда?

— Блін, Мілко, правда!

Ти підбираєшся вище і, незважаючи на збентеження, говориш:

— Я видаю якусь нісенітницю. А ти прикидаєшся, що в неї віриш.

— Мілочко…

— Ні, правда, я це розумію. Я не хочу, щоб ти одночасно був зі мною і з нею. Просто якщо я скажу тобі у вічі, значить, мені не все одно.

— А тобі не все одно?

— Ні.

— Ти, типу, ревнуєш?

— Є трохи, — ти опускаєш голову й думаєш, що пора вмикати верхнє світло. Ось-ось повернуться батьки, і якщо Дімка ще буде тут, усе повинно мати пристойний вигляд. Тобі треба хоча б у дзеркало на себе поглянути. — Тобі, напевно, пора… ну, розумієш, батьки.

Він сповзає з ліжка, сідає на краєчок, кладе руку тобі на шию:

— Так не хочеться від тебе йти, капець просто, — голосно видихає.

І ви сидите ще хвилинку. І більше нічого не треба казати. Він піднімається й іде до передпокою, на ходу просовує свою біляву голову крізь горло синього светра. Ти впиваєшся в нього очима й дивишся, як він зав’язує черевики. Як хребці проступають у нього під светром, як проявляються плечі й блищить борозенка на шиї під білим коротко стриженим волоссям. Тобі хочеться його обняти й знову вткнутися носом у його ключицю. І не відпускати.

— Бувай, — каже він, і ти зачиняєш за ним двері.

Тільки через два дні ти зізнаєшся Мірці. «Ну нарешті!» — вигукує вона. І як ти її не переконуєш, що нічого з того, що вона думає, не сталося, Мірка каже, що його руки в тебе в трусах — це перший крок у правильному напрямі.

— Коли чоловік дуже сильно закоханий, — заявляє Мірка, — він не може себе контролювати. У них кохати й хотіти — те саме.

— А я в нього закохана? — питаєш ти. — Що ти думаєш?

— Тю, що за питання — звичайно! З першого погляду.

Не дуже зрозуміло, чи Мірка жартує, чи говорить серйозно. За шкільними вікнами сиплються сніжинки. Вони криві, а небо сіре, майже чорне, і все навкруги похмуре, не зимове ще, але вже не осіннє. Тобі сумно, як цим сніжинкам-невдахам, що приречено тануть на іржавих карнизах.

Кохання — це щось інше. Щось більше. Кохання не притискає твій живіт до ліжка п’ятитонною гарячою брилою, кохання не ховається по темних кімнатах. Кохання звільняє, піднімає над землею й несе вгору.

Ви зустрічаєтеся вечорами, коли Дімка приходить з роботи. Морози посилюються. Ви грієтеся в кав’ярнях, ти п’єш тільки каву. З паралізованим батьком йому є на що витрачати гроші. Ви балакаєте й смієтеся. Тусуєтеся з Кариною й Олегом, іноді з Міркою, якщо Стахевич на тренуванні по волейболу або в репетиторів. І все як завжди.

Але варто голосам замовкнути, варто поглянути в цій секундній тиші Дімі в очі, і тебе вивертає навиворіт, спинити це можна, тільки якщо постояти біля нього в темряві під’їзду, посидіти п’ятнадцять дозволених хвилин за зачиненими дверима, поки тато не почне демонстративно ходити коридором повз твою кімнату.

— У мене є друг, — одного разу каже Дімка. — Студент. Він звалює на вихідні додому, у село, — значуще на тебе дивиться, — залишить мені ключі.

Від думки про порожню квартиру тебе наповнює сум’яття. Воно змушує дивитися вбік, стискати губи й поправляти волосся під шапкою. Тобі стільки треба зробити на вихідних, добити фізику. Як же ця фізика дратує! Вона накручує тобі кишки на електричні ланцюги, паралельним, блін, і послідовним з’єднанням.

Мама робить зауваження, нібито в тебе мова забруднилася. Та в тебе вже мізки змішалися в кашу за дві нестерпні чверті, а ця третя тебе точно докінчить. Ти наважуєшся:

— Давай у суботу. О котрій?

— Коли тобі зручно, зайчику? — він тебе обіймає, а ти відсторонюєшся, бо він почує, як колотиться твоє серце, а дитячі сантименти тебе саму вже дістали. Годі!

— Мені краще вдень, ну, тобто раніше. Типу, в кіно або просто гуляти, — ти ховаєш руки в кишенях, і ви йдете вулицею до твого будинку. — Але ж ти про все потурбуєшся, — бурмочеш ти. — Презервативи і… ну, таке інше…

Він зупиняється, бере тебе за плечі, повертає до себе:

— Зайчику, ти — найцінніше, найпрекрасніше, що є в моєму житті. Я готовий піклуватися про тебе вічно.

Тобі приємно це чути, хоча в глибині душі ти розумієш, що з ключами від порожньої квартири в кишені хлопець присягатиметься бозна в чому.

Ви піднімаєтеся сходами на другий поверх у чужому будинку. Спочатку холодна залізяка дверей плювалася червоними цифрами коду — не хотіла вас пускати, потім поштові скриньки агресивно шкірилися розкритими дверцятами, а з ліфта шумно вивалилися хлопці, регочучи и матюкаючись гордо й соковито. Вони так запросто випльовували матюкливе вариво з тонких, ще дитячих горлянок, що ти здригнулася. Вони вже розуміють, які магічні слова захищають їхні щуплі тіла необхідними на вулиці обладунками — розполохують увічливих слабаків.

Ти втягуєш голову в плечі. Тобі не подобається цей під’їзд. Швидше б сховатися за вашими особистими зачиненими дверима, і все буде по-іншому, все буде окей. Подумаєш, зламані ящики, хлопці — взагалі-то звичайний будинок, і ліфт такий самий, як у твоєму, і кнопки схожі.

Квартира кисло пахне застояним тютюновим димом. У передпокої вас зустрічає дзеркало з тріщиною-блискавкою через усе обличчя, і розкрита картата сумка перегороджує шлях. У ній складено банки з-під майонезу, соусів і джемів.

— Лисий, напевно, забув, — Дімка ногою відсовує сумку вбік. — Він із Чорноморки. Мама збирає йому пожерти на тиждень.

Ти киваєш, усміхаєшся, а під пахвами зовсім недоречно збираються пітні струмочки. Ти розкручуєш шарф, знімаєш куртку. Дімка теж розстібається. Ти розглядаєш горб зі светрів і чомусь штанів, які за петельки бирок підвішено прямо в коридорі. На гачку — футболка з темно-коричневим брудним коміром. Ти відвертаєшся. Дімка притискає тебе до себе, цілує волосся.

— Усе нормально, зайчику. Хочеш мартіні? — він витягає з внутрішньої кишені маленьку білу пляшку.

На тобі незручний червоний ліфчик, з тих, що у твоїй шафі складено нагорі як найгарніші. З лівого плеча завжди сповзає бретелька, і під грудьми передавлює. Може, ти розтовстіла? І стрінги ти не любиш, але червоні в тебе тільки стрінги, вони вже натерли в ямці між сідницями.

Ви проходите по горбистому лінолеуму до кухні. Ти затримуєш погляд на бульбашках підлоги — їхні верхівки потерлися й просвічують рудими плямками. Тому ти не зразу помічаєш кухонне жахіття. І справа не в пожовклому від тютюнового диму обривку штори, не у брудних тарілках — вони ось-ось почнуть стрибати з раковини, так тісно їм під списами ложок і виделок, пластиковими мисками в різнокольорових плямах від кетчупу й черв’ячках локшини.

Тут усе як у «Ходячих мерцях», коли люди від страху розповзаються по норах, щоб їх не вчули мертвяки, і в цих норах, що були колись будинками, кинуті їжа, речі, меблі — усе збивається в безформну груду, що спочатку гниє, потім пліснявіє. Тільки ця кухня — не декорація.

А Дімка неначе нічого не помічає. Він змахує зі столу сухий недогризок хліба, дістає із шафки без дверцят дві склянки, наливає мартіні. Ти береш склянку й відчуваєш під пальцями клей невідмитого кухонного жиру.

— А можна я склянку помию? — піднімаєшся, підходиш до раковини й не хочеш чіпати ручки крана.

Дімка підскакує, відкриває воду, каже «Сідай», виливає мартіні на брудні тарілки, ретельно тре губкою твою склянку, а ти тільки й думаєш, скільки років цій іржавій губці і чи не миють нею унітаз.

Який у цій квартирі туалет, тобі навіть страшно уявити. Ти ковтаєш мартіні, а до рукавів светра липнуть крихти.

Потім ви сидите на розкладеному дивані, накритому згори ковдрою в підковдрі з дірою-ромбом посередині. Куточки ромба надірвані — сумна посмішка змученої пранням речі.

Кімната задихається, напхана громіздкою конструкцією з поличок, височенної шафи й серванта із запиленим мотлохом. І скрізь, скрізь щось валяється. І по тому, як кожна річ викручена й затоптана, понівечена багатоденним по ній ходінням, стає зрозуміло, що ніякого пилососа, а тим паче швабри, квартира не бачила вже давно.

Як тільки Дімчині губи торкаються твоїх, його шкіра червоніє, він спалахує й у тебе на очах перетворюється на істоту, яка нагрівається, розростається. Ще трохи — і Дімка зникне, на його місці буде тільки цей жар і натиск, будуть його жорсткі руки, немов сталеві, і такі самі лозини м’язів.

Ти його гладиш і не впізнаєш, він навіть цілується по-іншому і дихає так голосно, що ти ось-ось оглухнеш. Він зриває ковдру з ліжка, під вагою його тіла ти падаєш на подушку, і в ніс б’є гострий неприємний запах. Так тхнуло від довго немитого волосся Наташки Сивак, з якою ти сиділа за однією партою з третього по п’ятий. Наташка була короткозорою й часто нахилялася до твого зошита підглянути, що ти списувала з дошки. Цей запах ти запам’ятала на все життя.

— Я не можу тут, — видихаєш ти, піднімаєшся на ліктях, Дімка розгублено відстороняється.

А ти вже без светра, і ліфчик розстебнутий. Порожні чашки лізуть до підборіддя. Ти дивишся вниз на свій живіт, який склався в три складочки. Та, що над джинсами, — найбільша, навіть ґудзиків не видно. Ти тягнешся до светра. Дімчині щоки надуваються, й щелепа висувається вперед. Ти вмить одягаєшся й під светром застібаєш ліфчик.

— Від подушки смердить, — кажеш ти насуплюючись. — Ти хоч би білизну заздалегідь поміняв.

— Вибач, я про це не подумав, — металевим голосом відповідає Діма.

Ти пильно на нього дивишся. Він сидить з опущеною головою, і ти бачиш тільки його вухо й праву щоку. Усе кольору помідора.

— Діма, ти хочеш, щоб ми зайнялися сексом у цьому гадючнику лише заради того, щоб у тебе не псувався настрій? — не витримуєш ти.

Він сидить, ліктями спираючись на коліна.

— Міла, ми можемо зняти ці довбані простирадла, — нарешті говорить він.

Ти відкриваєш рот, возиш язиком по нижніх зубах, по верхніх і не відповідаєш.

— Але ж фішка не в цьому, — Дімка дивиться на тебе, і очі його звужуються, він увесь стає вузьким і гострим.

— Дімочка, авжеж, — скиглиш ти, — давай пошукаємо, де в цього студента чиста білизна.

— Гаразд, проїхали, — каже Діма й встає. — Ходімо.

— Куди?

— Не знаю, погуляємо, — по голосу чутно, що він злий як чорт.

Як у таких випадках поводитися, ти не знаєш. У нього роздулися по-жаб’ячому щоки. Над ними волосся здається занадто світлим, прямо сніговим. Жодного разу ти не бачила, щоб від людини несло такою чистою, на грані, злістю. Він переривчасто дихає. Тобі стає не по собі. Якщо чесно, тобі просто страшно. І соромно. Ти підхоплюєшся з ліжка й крокуєш до коридору. Там із полегшенням возиш по штанинах п’ятками, щоб з них обсипалися крихти і вікове сміття не потрапило в черевики.

Ви не йдете гуляти, ви мовчки дістаєтеся до зупинки, сідаєте в маршрутку. Дімка бере тебе за руку, усміхається і цілує в щоку. Але якось само виходить, що ви опиняєтеся у твоєму дворі. Він цмокає тебе в губи: «Я завтра подзвоню, Мілочко. Мені треба охолонути». І сміється, наче щиро. Ти його обіймаєш з полегшенням, і ви прощаєтеся до завтра.

Удома ти насамперед стягуєш пластикові на дотик стрінги, влізаєш у м’яку піжаму, сідаєш за стіл і, поки вмикається комп’ютер, думаєш, що абсолютно нічого не хочеш робити: ні фільми дивитися, ні лізти в чати, ні музику слухати. Зараз на землі немає жодного заняття, яке б відвернуло тебе від головного: як же ти сьогодні облажалася.

Якого хріна ти взагалі поперлася в ту квартиру, а якщо вже прийшла, то навіщо робила йому зауваження? У тебе в голові хаос. З одного боку, ти дуже хотіла, щоб це сталося, а з іншого — дуже рада, що нічого не відбулося.

Увечері ти обов’язково подзвониш Мірці. А зараз немає сил обговорювати черговий провал. Ти відкриваєш ВК. Там світиться нове повідомлення від… Сашка Сотника, і в тебе рот розкривається, очі відразу лізуть на лоба:

Привіт, моя мила сусідко Міла. Вкотре згадую руду дівчинку, яка врятувала мене з небезпечного аварійного ліфта.

Ти хихотиш, треш піжамні штанини — долоні спітніли й страшно чухаються. І перечитуєш перше речення, щоб розтягнути задоволення.

Надсилаю тобі терміновою поштою номер свого телефону. Попереджаю: якщо ти мені не подзвониш чи хоча б не напишеш, я прийду на твій п’ятий і тарабанитиму в кожну квартиру, доки тебе не знайду.

Ти вискакуєш з кімнати:

— Ма! Сашко Сотник хоче, щоб я йому подзвонила!