Крута компанія

Він

Він розплющує очі. Поспати вдалося, напевно, годину. Хоча під цим ділом ніколи не знаєш, скільки часу йде на повсякденні речі. Наприклад, на погляд, слово, вдих і видих.

Мілчина кімната зовсім не дівоча. Він уявляв щось нудотне: ведмедиків, лебедів із шиями у формі серця на картинках і подібну мармеладну лабуду.

Але він лежить на м’якому ліжку, оточений темними стінами. Телика в кімнаті нема, є великий монітор і закритий сріблястий ноут на столі. Ага, Мілочка, виявляється, з баблом. Це ж треба: і комп, і ноут, і килим он який — британський прапор піниться шовковистими баранчиками.

На стіні чорний постер з Бейонсе: вона дивиться через плече, осяяна знизу холодним концертним світлом височіє над натовпом. Шафа в Мілчиній кімнаті теж офігенська — чорна. Полиці різних форм уздовж стіни, навіть кругла є. На ній стирчить якась чудернацька пальма, схожа на кактус. Штори червоні, у клітинку. Уздовж однієї висить гірлянда з фоток. Він бачить Карину, Мирославу, якихось пацанів у шкільному прикиді.

Дімка б тут зависнув надовго. Тільки речі навколо були б розкидані не жіночі, як зараз: шарф з трояндами, які вона називає півоніями, жовта кофтина і джинсова куртка з обірваними рукавами.

У кімнаті приємно пахне. І від подушки віє чимось ледве вловимим, чи то квітковим, чи то фруктовим. Він втягує носом повітря. Точняк — так пахне Мілчине волосся.

Він пам’ятає, як йому хотілося пірнути в неї з головою, як у банку з полуничним морозивом, опинитися всередині. І їй хотілося, стопудово. Під кайфом усім хочеться. Але здійснити це абсолютно неможливо.

Він подушечками пальців гладить ворсисте покривало. От би залишитися на цьому лоскотному ворсі назавжди. Баті колись, років двадцять назад, мабуть, хотілося так само опинитися десь в іншому місті. Повсякчас бути не там, де ти є.

Двері розчиняються.

— Діма-а-а! — репетує Міла. — Уже п’ята година. І вже неділя!

Вона в шортах і картатій сорочці. Вона бліда, під очима темні кола, а веснянки все одно яскраві. Шорти такі короткі.

— Ти поспала? — питає він, звішуючи ноги з ліжка. Голова гуде. У нього завжди після всього цього жахливо болить башка.

— Я більше ніколи не спатиму, — каже Міла. — Ну ж бо! Швидше! Батьки мали повернутися ще годину тому.

На порозі батьківської кімнати з’являється Карина. З хмаркою кучерявого волосся вона схожа на негритянку із старих фільмів. Бракує тільки джинсів-кльош. За нею виповзає оголений до пояса Олежик, хвалькувато випинаючи м’язи.

Діма зав’язує кросівки. У кишені тріщать порожні ампули — він їх щойно сховав у пакет і забрав. Учорашній день здається зараз таким давнім, наче й не було його зовсім. І Мілчина кімната несеться кудись униз, і сама Міла віддаляється, на очах зменшується, ніби Дімку досі пре.

Насправді так і є: його тисне понеділок, що насувається як асфальтовий каток.

Ранок. Шоста тридцять.

Бодяга з розчинної кави.

Покоцана чашка, гірка сигарета.

Діри в асфальті, брудна зупинка.

Маршрутка деренчить, люди сплять стоячи.

У навушниках — саундтреки до фільмів.

Робота. Робота. Робота.

Вечір. Сьома тридцять.

У Дімки залипає реальність, скаче однаковими картинками перед носом. Хто б перевантажив його! Де та грьобана кнопка «рестарт» у його мізках?!

Він знає, що це відходняк. Сувора правда життя. Але чомусь Мілчина правда здається м’якшою. Вона народилася в іншому вимірі, поверхом вище. Може, тому його до неї так тягне?

Він уявляє себе в кріслі над мискою з недопалками. Він знає, що будь-яка спроба втечі закінчиться в цьому кріслі. Йому нема куди бігти.