Крута компанія

Ти

У суботу прокидаєшся рано. І тому все йде не так із самого ранку. По-перше, ти не знаєш, що надягнути. Починаючи з білизни, у тебе нема що одягти на побачення. Зрозуміло, що ніхто твоїх трусів не побачить, але справа принципу — чи задоволена ти собою.

Натягуєш колготки, зелені, як болотяний лопух, і сукню в клітинку із широкими рукавами. І п’ять хвилин тебе все влаштовує. Ага, ще суконь ти не вдягала спеціально для Дімки!

Муки закінчуються вибором джинсів і чорної водолазки з блискітками на рукавах. Хоча чорний, ще й під горло — не варіант. Але в чорному ти струнка. Ти крутишся перед розкритими дверцятами шафи, розгладжуєш долонями боки.

Чи нехай буде зелений — відтіняє очі, і волосся з ним яскравіше. Ось тільки виріз на светрі занадто глибокий. У ньому в тебе груди якісь занадто жіночі, якщо можна так сказати, — геть назовні. Є ліфчик зі щільним мереживом, до нього липне ворс, і светр не зісковзує нижче, але той, як навмисно, брудний валяється в кошику.

І мама підлила масла у вогонь ще тоді, у вівторок, щойно Дімка пішов.

— Тобі подобається Діма?

Цю інтонацію ти впізнала відразу, точно як три роки тому, коли вона влаштувала лекцію про секс і звідки беруться діти — наче довірливо й ніжно, але з підтекстом: крок направо, крок наліво — розстріляю без попередження.

— Та ні, — ти знизала плечима. — Ми просто разом тусуємося.

— Будь обережною, — видала мама з придихом і всілася поруч на пуф, набитий пластиковими кульками, погойдалася на ньому, майже звалилася, і трохи пихи з неї зійшло.

— Ой, мам, нічого між нами не відбувається. У нього є дівчина Світлана. Я її знаю. Така жінка-вамп, — ти закотила очі, клацнула язиком і розчепірила пальці, ніби на них з’явилися Світланчині розписні кігті.

Мама усміхнулася. Всілася зручніше, обхопила руками коліна.

— Пупсику, ти цьому хлопцеві дуже подобаєшся.

— Ой, ма-а!

— Дуже, я маю на увазі по-дорослому, розумієш, уже по-чоловічому.

Тобі від таких тем завжди стає ніяково. Ви з мамою обговорюєте подружок і навіть торкаєтеся слизьких тем: хто з ким і коли, але все тому, що це тебе особисто не стосується. Наприклад, мама знає, що Карина з Олегом разом сплять. Але варто їй полізти із своїми порадами в район твоїх трусів, мама відразу стає чужою тіткою, шкільною медсестрою, яка пояснювала вам минулого року, що треба обов’язково пройти огляд у гінеколога.

— Діма — гарний хлопець, — сказала мама.

Ти не витримала й вигукнула з іронією:

— Ну й вигадала! Велика біла голова, шпарки очей і вуха — от вам Дімчина краса.

— Так-так, дуже по-чоловічому привабливий, — не вгамовувалася мама.

— Ма, а що ти маєш на увазі оцим таємничим «по-чоловічому»? — ти до неї нахилилася, утримуючись пальцями ніг, щоб крісло на колесах не в’їхало в мамин пуф. У неї теж веснянки на носі. Ви сиділи веснянками одна до одної: ліворуч стіл, праворуч ліжко, наче в ляльковому будиночку, і мама вимкнула маму, зашепотіла по-дівочому:

— Я про те, що він — сексуальний чоловік і вміє цим користуватися.

— Ма, та ми ж ходили до нічного клубу, ну тоді, пам’ятаєш? Так він простирчав увесь вечір у кутку й пішов раніше за всіх. Нічим він там не користувався.

— Ти не плутай з нахабством, пупсику. Чоловіків, які здатні познайомитися з тобою на зупинці, дуже мало. І вони часто до зупинки добираються вже в нетверезому стані.

Ви разом захихотіли.

— Чоловіки полюють, — сказала мама, посмикуючи на вухах золоті кільця із смарагдовими висульками, вуха червоніли. — Кружляють навколо, вичікують.

Ти стежила, як по маминому вуху розповзалися плямочки, і думала, що Дімка так тобі й сказав: він почекає.

— Це як гра, пупсику. Але ти повинна знати правила, щоб не залишитися в дурнях. Я вважаю, що тобі ще рано починати статеве життя.

— Мамо! — ти від неї відскочила, від’їхала на коліщатках назад, спинкою крісла прямо в стіл. Він стукнувся об стіну.

— Але тобі пофіг, що я кажу, це зрозуміло.

Немає нічого жахливішого, аніж мами, які невдало підлаштовуються під дітей і намагаються всунути пару-трійку молодіжних фразочок у їхні застарілі проповіді.

— Ма, та я не збираюся з Дімкою спати, ти що — здуріла? Я його не хочу. Він некрасивий і якийсь того — дивний, м’яко кажучи.

— Просто будь уважніша, та й усе, — мама вибралася з незручного пуфа, розгладила шовкові штани, склала руки на грудях — нависла над тобою всією своєю батьківською суворістю. — І, будь ласка, користуйся презервативом.

— О Боже! — завила ти. — Мене зараз знудить! Усе, ма, тему закрито! — відвернулася до комп’ютера. Полізла в «Мої фільми». Клікала й клікала мишкою, а мама стояла над тобою й стояла.

Тому сьогодні ти їй про побачення ні-ні. Ідеш з дівчатками в кіно, та й усе. Тобто ти не можеш зайти до батьківської спальні, де є величезне дзеркало в людський зріст, щоб там покрутитися й поміряти різний одяг. Мама тебе розкусить нараз.

Ти повністю роздягаєшся й починаєш наново. Фіолетові труси, рожевий ліфчик, зелений светр. А джинси які? Ті, широкі. Досить йому й вирізу, якого ти заздалегідь соромишся.

Нарешті ти виповзаєш із будинку за півтори години до призначеного часу. Вирішуєш пройтися по магазинах біля кінотеатру, щоб потім з’явитися перед Дімкою несподівано й збити його з пантелику. А ще тобі хочеться подивитися на нього крізь скляні двері торговельного центру, оцінити, чи почав він заплановане полювання, чи справді хвилюється хоч трошечки.

Ha вулиці під полуденним, хоч і грудневим, сонцем ти помічаєш, що на джинсах пляма і їхній відтінок синього абсолютно не пасує ні до светра, ні до коричневої куртки. Ти ще маєш час! Мчиш назад, до під’їзду, не звертаючи уваги на підталі калюжі. Брудні каплі ляпають на штанини, але тобі пофіг. Ці жахливі джинси ти більше ніколи не надінеш.

А біля ліфта трохи не стикаєшся із чоловіком, ще й із причепом — собакою на повідку. У неї на животі шерсть збилася в мокрі бурульки і золоті лапи заляпані вуличним брудом. Ти підводиш очі. Господи, це ж Сотник!

— Привіт! — здуру виривається в тебе, хоча ви не знайомі.

— Привіт! — легко відповідає Сотник. — Ну й погода, брр.

— Ага, відстійна. Повертаюся, щоб узути гумові чоботи.

Ну й нісенітницю ти несеш від страху. А Сотник усміхається.

У нього пухкі губи й круглі блакитні очі. Світла щетина на щоках, теж золотиста. Чи це від хвилювання в тебе перед очима іскрить. А волосся в нього карамельного кольору. І на щоках ямочки, ще й на підборідді, і ти знову дивишся на його губи і зуби за ними, білі як цукор, мабуть, солодкі. Господи, про що ти?! Просто ти ніколи не розглядала його впритул, бо не було нагоди.

Ти знаєш, що Сотнику двадцять один рік і що він на четвертому курсі універу. Ти заходиш до нього на сторінку приблизно раз на тиждень, просто подивитися. Але в житті він ще гарніший, ніж на фото. Волосся в нього перетягнуте пружинкою-дротом, пасма над вухами вибиваються й блищать. І така в нього усмішка…

Ви заходите в ліфт. Сотник тисне на восьмий. Цікаво, до кого він їде? Ах, якби ж він жив у цьому під’їзді! Твоє життя склалося б інакше. Ти тиснеш на п’яту кнопку. Ліфт сіпається й завмирає. Миттєво гасне лампочка, і кабіна освітлюється тьмяним аварійним світлом.

— Застрягли, — каже Сотник.

Ти дивишся на нього й боїшся вже по-справжньому. Не Сотника, ясна річ. Просто коли ліфт застряє, тобі здається, що він ось-ось обірветься.

— Як тебе звати? — питає Сотник, натискаючи на всі кнопки підряд і водночас на «Виклик диспетчера». Кнопки горять ванільним світлом, і ніякого диспетчера за ними немає.

— Міла, — відповідаєш ти нещасним голосочком.

— А мене Сашко.

— Я знаю, — видихаєш ти.

— Невже? А чому я тебе не знаю?

— Усі дівчата в нашому дворі знають, як тебе звати.

— Та ну? — Сашко сміється, тепло і щиро, нетиповим для бабія сміхом. У тому, що він бабій, жодна дівчина у вашому будинку не сумнівається. — Не знав, що я такий знаменитий.

Ти на це не відповідаєш. Не вистачало ще перед ним стелитися й просити автограф. Ти просто дивишся на його зелену парку з великим капюшоном, на розкритий комір і розтягнутий светр, який з’їжджає вбік. Тобі не вдається так одягатися — нібито недбало, але дуже модно. А Сотник ось, будь ласка, навіть із собакою гуляє, наче бере участь у фотосесії.

— Не бійся, Міло, — каже Сашко. — Нас врятують.

— Я боюся, що ліфт обірветься, — зізнаєшся ти.

— Ліфтові кабіни перевіряють за правилами техніки безпеки, — пояснює Сашко. — І навіть якщо трос, який завтовшки з мою руку, — він стискає кулак, — якось обірветься, то ліфт утримає запобіжник, — він розчепірює пальці, — звичайнісіньке гальмо, як у машинах.

— Правда? — видихаєш ти. У Сотника навіть кінчики пальців округлі й майже гладенькі. І вони не відмахуються від твоїх безглуздих фобій.

— Звичайно! — запевняє він. — Тим паче з нами Нельсон, — киває він на вологі намистини собачих очей на золотому носі. Нельсон послужливо киває.

І потім ви разом, кожен у своєму телефоні, намагаєтеся дзвонити, але один кубик покриття мигтить тільки в шостому айфоні Сашка, а у твоїй п’ятірці глухо як у танку. Поки знизу не долинають голоси, хтось тарабанить по дверях ліфта. Сашко починає голосно кричати: «Застряг! Дзвоніть в аварійку!».

І раптом світло в кабіні стає яскравішим, кнопки на стіні гаснуть, і ліфт повертається на перший поверх. Двері відчиняються, і ти вискакуєш на волю, але красивий палець Сашка тягнеться до п’ятої кнопки.

— Пропоную тобі, Міло, — він притримує двері, — вчинити стрибок у невідоме: спробувати ще раз!

Ти смієшся й погоджуєшся. На п’ятому поверсі він каже тобі: «Щасти, лисичко!», їде на восьмий. Нельсон гавкає за зачиненими дверима, а ти чуєш, як його кігтики дряпають підлогу.

Удома ти з космічною швидкістю влазиш у найвужчі джинси, светр сміливо тягнеш униз і теплу куртку міняєш на тонку шкірянку з косою блискавкою. Обмотаєшся червоним двометровим шарфом і вже якось до зупинки добіжиш — хвіст не відмерзне.

А по дорозі дзвониш Мірці й переказуєш їй пригоду в ліфті з усіма деталями, аж до сяйва блакитних Сотникових очей у страшній невідомості аварійного ліфта. «Вау! Оце ващє!» — вигукує Мірка.

І ти червона — чи то змерзла, чи то збуджена — прилітаєш на потрібну зупинку вчасно. Дімка вже чекає тебе під навісом, давно, судячи з усього, із сигаретою в руці. На ньому ті самі джинси, та сама куртка, але сьогодні куртка здається тобі занадто потертою, а штани занадто вузькими.

— Мілко, яка ти красива! — він витягує навушники з вух.

А ти сміливо цілуєш його в щоку і відразу великим пальцем витираєш лакову плямочку від губного блиску, але декілька сріблястих блискіток залишаються на Діминій щоці.

— Який фільм дивимося? — питаєш.

— Є два варіанти — бойовик з якимось Томом Харді.

— Це блакитноокий мускулястий красень, — смієшся ти й мигцем згадуєш ліфт і щетину в Сотника на щоках.

— І новий фільм Гаса Ван Сента.

— Bay! Звичайно, другий.

— Але той тільки за годину. Лише один сеанс. Я знав, що ти вибереш, мій поціновувач якісного кіно.

Тобі не подобається «мій», і всміхаєшся ти в’яло, але Дімка вже хапає тебе за руку й тягне вбік від скляних дверей, геть від теплого торгового царства. А сам, здається, обіцяв до тебе не торкатися.

— Куди ми йдемо?

— Прогуляємося.

— Холодно, — ниєш ти.

— Ну, зайчику, потерпи трохи, хвилин десять.

Ви йдете вулицею уздовж стіни п’ятої школи — повз миготить щерблена цегла, обклеєна мокрими ганчірками афіш і оголошень, перетинаєте маленький двір п’ятиповерхівки й опиняєтеся біля залізних

гаражів під деревами, на зеленій облізлій лавці, що розгубила майже всі дощечки.

Дімка дістає з внутрішньої кишені товсту криву цигарку.

— Ти що! — лякаєшся ти. — Білий день! Як я потім додому повернуся?

— Мілко, додому ти повернешся пізно, очі я тобі закапаю краплями. «Візин», знаєш такий? — він вертить у тебе перед носом пластиковим флакончиком. — Круті краплі, дорогі.

Ти стискаєш губи.

— І фільм буде зовсім іншим, от побачиш. Просто офігенським. Не хвилюйся, зайчику.

Ти кашляєш від їдкого диму, але тобі відразу стає тепло, хоча кашель угамувати неможливо.

— Не затягуйся так різко, це ж не сигарети, — підказує Дімка й легенько ляскає тебе по спині. Дивно, але це допомагає, і кашель припиняється. Починається приємне ворушіння у волосяних цибулинах.

— А від усіх наркотиків оживає волосся? — запитуєш ти.

— Заєць, марихуана — це такий самий наркотик, як твоє улюблене мартіні. Це загалом як ліки, ти просто не в курсах. Заспокійливі, наприклад.

— Ага, усі наркомани так вважають, — і ти починаєш реготати.

Тому що зарахувала себе в ряди злісних торчків і відразу уявила, як з волоссям, що відросло до пояса, і синцями під очима ти шепочеш з глибини лікарняного крісла сповідь свого нікчемного життя.

Молодий лікар за столом киває, не може відірватися від твого схудлого обличчя і такого ж схудлого (нарешті!) тіла. Він ніколи не чув таких захопливих історій. Він виріс у нудній пристойній сім’ї, де найцікавіша пригода — це прогулянки навколо будинку пізно увечері із золотистим ретривером Нельсоном на повідку. Лікар зачіпає ліктем чашку. Кава виливається на твою історію хвороби. Він незграбний і схвильований, плутає місцями слова в реченнях і склади в словах…

Сотника ти вже уявляла режисером, який випадково помітив тебе в «Макдаку» за купівлею МакСанді, і красенем-викладачем на твоєму юрфаку, який жорстоко валить тебе на іспиті. Сьогодні він уперше став лікарем.

Дімин сміх відволікає тебе від Сотника. Ви стоїте обнімаючись. Твоє підборіддя на його плечі. Ти вдихаєш його запах, дивишся на дугу його вуха. Під рожевою шкірою бачиш темні прожилки судин. Дімчина шкіра чиста, немов натерта до блиску, і волоски на голові підстрижено один в один.

— Дім, у тебе така рожева шкіра і так приємно пахне.

— А в тебе золота, — каже він. — У тебе шкіра як припорошений лимонною крихтою сирок. Чи ні! Як морозиво. Воно м’яке й тане, коли нагрівається. І ти так само, коли нагріваєшся, — він притискає тебе до себе.

— Ой, Дімко! — спохвачуєшся ти й відступаєш. — Я ще у вівторок хотіла тобі віддати, — лізеш у свою зелену сумку-мішок.

Там стільки всього — і айпод, і телефон, і навушники, два блиски для губ (один із зламаним пензликом, доводиться тикати в губи гострою паличкою), три пачки серветок, усі початі, з розпатланими куточками; гребінець і пудра, якою ти ніколи не користуєшся.

Колись відшукавши її в розпродажному кошику, ти не могла відмовитися від магічних букв YSL — чарівний брусок у бурштиновій черепашці за півціни. А тон був молочний шоколад, навіть найсмаглявішим такий не підходить. Пудра пахла трояндовими пелюстками. Це був запах твого майбутнього.

Тому ти довго риєшся в торбі й навіть забуваєш, що там шукаєш, — усі предмети, з якими стикаються твої пальці, дуже приємні напомацки, немов відшліфовані водою морські камінчики.

— Ось! — тичеш нарешті йому під ніс чорною книжечкою із золотою облямівкою.

— Це шо? — запитує він, але відразу бере блокнот у руки.

— Це тобі — записувати десерти і таке інше.

Він дивиться на тебе здивовано.

— Ти повинен писати, — і заходишся від сміху, причини якого не розумієш. — Ой, вибач, — регочеш.

Він теж регоче й пояснювати йому нема потреби.

— Рецепти? — він давиться сміхом.

Ти сідаєш на лавку, тому що зараз лопнеш від реготу. Ти ще в житті так не ржала, точно як коняка, ще й з ослячим виском. Потім ти витираєш сльози і навіть не думаєш, чи розпливлася туш під очима.

— Дімко, слухай, — кажеш ти вже серйозно, — нормальні люди так не говорять: шкіра, як морозиво, посипане корицею або чим? — дивишся на нього, намагаючись згадати. — Неважливо, — махаєш рукою. — Чи «спати з тобою в тиші німого кіно».

— Значить, я ненормальний, — Дімка відвертається й більше не всміхається, лізе в кишеню за сигаретами.

— Та ну тебе! — ти його хапаєш за руку. У нього гладкі пальці, як коралові гілочки на підставці в прабабусі в серванті. — Я до того, що це образи, стилістичні прийоми. На літературі нас учили. Ну, пам’ятаєш, у школі? Я думаю, що ти письменник.

— Ага, ща! — гмикає він.

— Так, ти просто ще цього не зрозумів. Він у тобі дозріває й уже рветься назовні. І досить фільми дивитися, починай читати. От прямо зараз, — твоя рука знову потопає у торбі в пошуках ручки, — запиши про морозиво, — тикаєш у нього ручкою.

— Та ну, — він морщиться.

— Кажу, запиши негайно! Я ж завжди роблю, що ти кажеш. І ти мусиш…

А він знову лізе до тебе цілуватися. І ви цілуєтеся цілу вічність, ледве встигаєте на фільм. У темному залі Дімка тримає тебе за руку, і від його долоні до твого плеча пробігають електричні розряди. Вони множаться і розносяться по всьому тілу, хвилюють тебе, ти соваєшся в кріслі і страшенно хочеш їсти, аж до нудоти. Напевно, від голоду тебе й ковбасить.

І раптом ти згадуєш Юльку Семенюк. І її хлопця, на вигляд абсолютного злочинця. У нього навіть щелепа загрозливо їздила туди-сюди, поки він ішов до школи зустрічати Юльку. Люди його сторонилися. Тобі навіть дивитися на нього було страшно.

Юльчин хлопець ішов як криголам. А Юлька з ним цілувалася прямо під вікнами завуча. І не боялася. І тебе пронизує гордість, що ти начебто на побаченні і взагалі все серйозно: поцілунки й таке інше. Але ж Дімка гарніший за того монстра. І Юльку стає жалко. Як вона могла отак попасти й зруйнувати собі життя?