Крута компанія

Він

Дзвонить телефон. Дімка ще в магазині. Час від часу Тюлениха пропонує йому залишитися для підробітку. А зараз усе спокійно, свята позаду, робота — не бий лежачого, а гроші ті самі. Хоча він їй у дупу без мила не лізе, як деякі. Значить, вона теж трохи людина.

Супермаркет біля ринку, житлових будинків навколо небагато. По ночах заходять тільки за випивкою, рідше — за прокладками або памперсами. Ну, і молодняк. Зграйки вічно голодних студентів мігрують від шоколадок до сосисок що вдень, що вночі — однаково.

Дімка вже шкодує, що сьогодні залишився. Якщо подзвонить Міла, доведеться їй казати, що він працює й зможе тільки забігти до неї пізніше. Але дзвонить Олежик.

— Чувак, гм… Тут така справа, — мнеться Олег.

— Олежик, я на роботі. Давай швиденько.

Хоча він може забуритися в будь-яку підсобку, хай і на півгодини, і балакати з Олежиком. Просто нема настрою.

— Навіть не знаю, як це швиденько провернути. Добре, я потім подзвоню.

— Ні-ні, давай зараз, — йому цікаво. — Шо там?

— Тут така справа, гм… Мене послали до бухгалтерії на Великій Морській. Ну, туди, знаєш, де головна сидить.

— Так, і шо?

— Ну, загалом, я ще в магазині мав стирчати в той час, але послали ж, розумієш.

У Діми в грудях ворушиться щось тривожне:

— Олежик, у тебе все гаразд? — він уявляє бійку, сріблястий бік поліцейської тойоти й шви в Олега на потилиці.

— Так, усе в нормі, чувак. Я чого дзвоню… Коротше, може, я не маю тобі цього казати…

— Не нуди!

— Добре, — Олежик налаштовується, немов Дімка — «теплий» клієнт, який дозрів швидко купити все, зараз і найдорожче. Олег уміє продавати. Його часто приставляють до новачків. Оптимізацію клієнтського трафіку (а саме — як висмикнути з натовпу в магазі дурня, готового розлучитися з грошима) Дімка вже вивчив напам’ять.

— Ти знаєш, чому твоя, умовно кажучи, дівчина тобі не дає? — нарешті зважується Олежик. — Тому що вона дає іншому. І доки ти там працюєш по три зміни, вона засідає по ресторанах, і не якихось «Челентано» чи «Маках», а «Фуджі», де, якщо ти пам’ятаєш, минулого року ми їли роли з огірками і ржали: хто за такі гроші купує фарбовану рибу з антибіотиками.

— Ти її там бачив?

— За столиком біля вікна. Не лише я її бачив, а кожен, хто проходив повз «Фуджі».

— З ким вона була?

— Із Сашком Сотником. Знаєш такого?

— Ти гониш! — не вірить Дімка. — 3 яким твоя Лінка і якого ми…

— Моя сеструха, ага, херова богиня, — Олежик попадається на гачок своєї відчайдушної до Лінки любові й неможливості вправити їй недорозвинені мізки. Її вже в тринадцять років треба було висмикувати з машин так званих бойфрендів. — Знову не жере нічого, — засмучується Олежик. — Мама її пиляє, а Лінка плаче, прикинь, присягається, що їсть, і я ніби не чую, як вона блює в туалеті.

— Та вона ж не їжу жере, — усміхається Дімка.

— Та нє, ти знаєш. Я після того разу, ну, коли вона із цим Сотником на кислоту підсіла, її зіниці перевіряю. Нормальні — не на ціле око. Нормальні, я тобі кажу! — Олежик відволікається.

— Так вони з Мілою там були вдвох? Лише вони? — Дімка повертає його до теми.

— Він тримав її за руку, чувак, — зітхає Олег. — Вони перебирали один одному пальці. Таким, знаєш, трикутником, ліктями на столі. Я охренів, кажу тобі, навіть зупинився. Фу, ну й мудила цей Сотник! Рідкісний, — співчутливо каже Олежик. — Мені не в кайф з тобою про це говорити. І я б не сказав…

— Дякую тобі, друже, — видавлює Дімка. Дихати йому важко.

— Я будь-коли готовий знову натовкти його потворну морду. Цього разу стопудово зламаю йому ніс.

— Добре, Олеже, давай. Потім вирішимо, що і як.

— Ну, лади, тримайся, Дімон. Заходь до мене відразу після роботи. Нап’ємося.

— Гаразд, подумаю, — Дімка кладе трубку.

Він ходить уздовж рядів як заведений. Комусь навіть підказує, де лежать якісь пластівці. Блін! Потім у голові проноситься вихор з усіх на світі матюків, йому відомих. І лише після цього він виходить на вулицю курити. До головного входу. Темно, порожньо, і нікому його там засікти.

Він набирає Пашика. Руки тремтять, дим лізе в очі, вони сльозяться.

— Може, чим порадуєш мене сьогодні, друже?

— Гм, залежить від твоїх планів на вечір, — хихотить Пашка.

— Відкритий до будь-яких пропозицій.

— Оки, зідзвон за десять хвилин.

Пашка не дзвонить довгих тридцять. І за ці півгодини Дімка встигає спітніти, змерзнути й майже померти. Півгодини, блін. А що буде завтра, коли почнеться робочий день, який йому доведеться пережити? Тверезим.

Пашка з’являється за годину. Вони разом ідуть через зал до внутрішнього двору. Говорять про дурниці. Дімка простягає йому гроші, забирає пакетик з ампулами, кладе до кишені.

— А куди ти зібрався?

Пашик хоче розвідати ситуацію. Потрібна порожня кухня, хороша компанія, час. Дімка відчуває, що Пашик готовий упасти йому на хвіст.

— Нікуди, — відповідає Діма. — Додому.

Пашик дивиться на нього уважно, мружиться, чи то дивуючись, чи то щось підозрюючи.

— Дімон, у тебе все нормально?

— Так, а шо?

— Це мене, типу, не стосується, твоє діло і таке інше. — Пашка прочищає горло, мнеться. — Але ти розумієш, що по вені — це погана ідея?

— Не гони, Пашик, — Дімка випускає смішок. — Які вени, ти шо! Розбавлю водою й вип’ю.

Вони докурюють сигарети й прощаються.

О першій ночі Дімка підходить до віконця цілодобової аптеки біля свого будинку:

— Дві п’ятірки, будь ласка.

Він отримує два маленькі шприци, по п’ять мілілітрів кожен. Дівчина в білому халаті їх не кидає, але дивиться з осудом. Зрозуміло, хто й навіщо ночами купує шприци.

У квартирі напрочуд тихо. От блін, сьогодні скандал би йому не завадив. Але батьки сплять, кожен у своїй кімнаті. Дімка йде на кухню. Хвилину він просто сидить на табуреті. Напевно, він хоче їсти. Навіть намагається поставити собі це питання, щоб якісь думки розкрутилися в голові і він перестав порожніми очима вирячатися на стіну.

Ну нічого, скоро йому буде не до їжі, і ця малолітня тварюка зникне з його голови годин на п’ять, а може, і більше. Тварюка, тварюка, тварюка. Ось про що він думає, коли розкриває шприц й озирається навколо: чим би перетягнути руку.

Як на зло, він сьогодні в штанах без ременя, в чорних м’яких найулюбленіших. Такі можна тільки по інтернету купити в Англії або Штатах. Він зараз думає, яким треба бути ідіотом, щоб витрачати гроші на всі ці нікому не потрібні шмотки, на нікому не потрібного себе.

Ремінь класно затягує руку. Його можна тримати зубами — працює не гірше за медичний джгут. Але варто лише сунутися до кімнати, мама, хоч і не прокинеться, але вчує. Вчує своєю материнською чуйкою, блін, і тоді вже точно підхопиться, типу, до туалету або води попити.

Він шарить полицями, де серед дрібного мотлоху валяється аспірин, пляшечка йоду, пластир. Намацує шорсткий згорток. Бинт. Підійде. Дімка вже бачить, як відтягує поршень шприца і трубочка всередині заповнюється рожевим. Він накриває ампулу кухонним рушником і ламає шийку. Коли голка дряпає скло, він навіть відчуває щось схоже на радість.

Зав’язує бинт вище лівого ліктя, тягне один кінець зубами. У нього гарні вени, зелені, товсті. Він видавлює із шприца пару крапель, підносить голку до руки.

— А-а-а! — завиває вголос, підскакує, відкриває вікно, і в холодну темряву летять шприц, порожня ампула, а за нею друга — повна. Бинт білим пером ширяє в повітрі й падає донизу. Дімка стежить за ним, доки не зникає з очей, і дзвонить Олегу:

— Олежик, розбудив? — каже він на глухе «алло». — Можна я прийду? — у Діми зривається голос, хоча йому не хочеться плакати. Хочеться лише позбавитися від лещат у легенях — адже говорити неможливо, блін!

Вони спочатку сидять на кухні. Там зі школи нічого не змінилося. Навіть наклейки на шухлядах, емблеми футбольних клубів — ті самі, вони колись клеїли.

Кімната в Олежика за останнім словом техніки: комп, сабвуфер, звук навколо, ігрова приставка. Килим у сірих м’яких баранчиках від стіни до стіни.

Вони тихо вмикають музику. Сестра живе в батька три дні на тиждень. А мама не вийде, навіть якщо прокинеться.

— Класна в тебе мама, — каже Дімка. — Нікуди не лізе.

— Так, коли спить, — гмикає Олег і доливає йому в склянку коньяку. — Дімон, розкажи мені. Полегшає.

— Я не можу.

— Усе ти можеш. Вона сука.

— Сука, — киває Діма, і серце стискається, у носі стає мокро.

— Могла сказати по-людськи? Ну, розлюбила, з ким не буває. Але ось так тебе кидати. Жестяк!

— Так, — киває Дімка, притискає долоні до очей.

— Хочеш — плач, — Олег витягає ноги, стегна виїжджають з крісла, він голову кладе на спинку, дивиться в стелю. — Я за Натахою теж плакав. Прямо вголос! Ми що, не люди? Мені не соромно. Плач, я нікому не скажу.

Дімка посміхається. Похмуро дивиться на Олега мокрими очима, але сльози на щоки не вибігають, залишаються в носі.

Коли вони почали тусити в сьомому класі, Олег моментально виростав зі шкільного одягу. На ньому все лізло по швах: штани, сорочка, навіть кроси. А Дімка був щуплим, довго не ріс. Він почувався спокійніше поряд із величезним Олежиком, хоча якщо доводилось битися, Дімка завжди висувався вперед. Його кулачки були вправнішими за Олежчині кулачища. Той трохи незграбний, але міцно врослий у землю. Олежик — Дімчина гавань.

— Кажу тобі, — Олег потягується, запиває позіхання коньяком, — варто їм прохавати, як ми їх кохаємо, усе — триндець, вони вважають нас слимаками.

— Я їй ніколи не казав, що люблю.

— Тоді не знаю. Вона здогадалася? — Олежик видає смішок, сповзає на підлогу, ближче до Діми. — Дімон, зустрінеш іншу, ще кращу. Поглянь, які навколо красуні! Їх повно.

— Я не розумію чому, — він стискає голову руками. — Не бачу причини.

— Сука, ось тобі причина, — відмахується Олежик, хоча знає прекрасно, у чому справа, просто не хоче прокручувати ножем у Діми в рані.

— Так, — повторює Дімка, розуміючи про ніж і про дружбу. — Дякую, Олежик.

Сотник має нормальну квартиру, гроші й навіть цього вершкового собаку. Дімка пам’ятає його цуценям, що копирсалося в траві за Мілчиним будинком.

Інакше кажучи, Сотник має життя. Нор-маль-не. Так само, як Міла. Подібне притягує подібне. Їх цього вчили на тренінгу по роботі з клієнтами. Не пропонувати людині товар, який вона не може собі дозволити.