Крута компанія

Ти

Карина від вас із Міркою відвалилася. Вона дзвонила, і не раз, напрошувалася. Навіть явилася одного разу після шостого уроку у двір вашої школи. А ви милосердно звільнили її від обов’язку вас із Міркою терпіти. Хоча Каринка мала нещасний вигляд.

Карина визначилася: сама вона розумна, а ти вкрай дурна. Про це вона особисто тебе сповістила. А тобі що? Кожен має право на власну думку. Жаліє Дімку. Знайшла жертву, ага. Чула б вона, як він з тобою розмовляв, а потім навіть слухавку не взяв, хоча ти просила його тебе пробачити разів сто.

Нехай Карина його жаліє, а тобі нема коли мучитись. У тебе активне особисте життя. Завал з уроками. Репетитор з хімії. Хоча на фіга тобі ця хімія? Дратує необхідність учити те, що в житті не згодиться, для вишу не треба, а ти мусиш витрачати час, якого ні на що не вистачає, тому що в хімічки клімакс. І фізику ніхто не скасовував. З глузду можна з’їхати!

— У тому, що ти повинна була спочатку з Дімою розійтися й порозумітися, — говорить мама, — Карина має рацію.

— А в тому, що я дурна? — кривляєшся ти.

Мама обводить очима кухню, тягнеться до шоколадки. Ти тільки чай п’єш.

— Діма, може, і хороший хлопець. Хоча звідки мені знати? Я просто на це сподіваюся.

— Нормальний, — ти дивишся у свою чашку.

— Але він не з твого кола, пупсику. У нього немає вищої освіти, немає амбіцій. І ваші шляхи все одно розійшлися б набагато раніше, ніж тобі здається.

Коли мова заходить про Дімку, ти, напевно, маєш відчувати муки совісті. Гм… Здається, совісті в тебе нема. Дімка — це минуле. Але дещо ти відчуваєш. Зрідка. Ну, іноді частіше, ніж треба. Увечері, якщо Сашко зайнятий в універі. Коротко: буває, ти думаєш про поцілунки. З Дімкою.

Гаразд, якщо чесно, ти згадуєш, що ви робили після поцілунків. Хоча ви ж нічого такого… Ти уявляєш його пальці на своїй шкірі, а потім на місці пальців його губи, а ще язик.

І перед очима спливає марево.

Але все це гра уяви. Чим язик у Дімки кращий, ніж язик у Сашка? У Сашка в сто разів кращий. Просто ти боїшся лоскоту, навіть приємного, тому добре, що Сашко зробив це лише раз. Ти хихотіла, задерши п’ятки до стелі, — ото видовище!

— І компанія, в яку Діма тебе водив, мені не подобалася, — мама відволікає тебе від думок про язики й пальці.

— Нормальна компанія, — кажеш ти і згадуєш Олега й Каринку, хоч вона тобі більше не подружка.

— Погана компанія, пупсику, чесно кажучи, — мама шоколадку доїла, обгортку тепер складає в дрібний квадратик, полірує пальцями, а потім розкладає. — Дорослі хлопці без особливих інтересів, а це означає алкоголь і, не дай Боже, марихуана абощо, — вона значуще на тебе дивиться. — Юля Семенюк саме в такій компанії ошивалася. І чим усе закінчилося?

— А в Сашка компанія, ти вважаєш, нічого не вживає? — виривається в тебе.

— А вони що, вживають? — хмуриться мама й відкладає убік обгортку.

— Та ні, ти що! Я жартую. Але порівнювати мене із Семенючкою — це вже ти зовсім, ма.

— Вона ж була хорошою дівчинкою.

— Вона не померла, ма’, — кажеш ти, а сама думаєш: хіба ні?

— Але, ти ж розумієш, що колонія змінює людину. І їй лише за паспортом шістнадцять, а в душі… Господи, бідна дитина! — завиває мама.

— Ой, та вона там просиділа півроку від сили. І Малюк сказав, що їй слідство зарахували, тобто час, що пішов на слідство, — ти дивуєшся, як мама може бути такою наївною. — І чого це ми про неї?

— Я просто думаю, що такі, як Сашко Сотник, — це люди іншого складу, з таких самих родин, як наша. Вони вчаться, роблять кар’єру. Чого я й тобі бажаю. Розуміння, для чого ти живеш. А коктейлі в клубі — це таємна розвага, поки ми з батьком дивимося телик, а не мета життя. Розумієш?

— Так, ма-а! — ти закочуєш очі. — Що ти мене повчаєш, наче мені п’ять років.

Тобі хочеться частіше залишатися із Сашком наодинці, але не поспіхом забігаючи до нього вдень, перед тусовками — пабами, гуртожитками, чиїмись квартирами; і не у випадкових темних кутах, не зайнятих іншими парами, а просто разом піти в кіно, вулицею прогулятися.

З одного боку, він — твій хлопець, а з іншого — вас удвох, окрім сусідок-шпигунок, ніхто не бачить. Ви вічно серед людей. Адже такого хлопця, як Сотник, хочеться показувати світу.

Ти збираєшся з ним поговорити. Але не так — сісти обговорювати почуття. Ти ж не ідіотка (хоча Карина може посперечатися), а натякнути, непомітно вставити в розмову.

І, як на замовлення, тобі випадає шанс. Ви валяєтеся в його кімнаті на ліжку. Батьки три дні тому поїхали у відпустку. Ти з ними вже зустрічалася, щоправда, мигцем. Привіталася, стоячи на порозі, поки Сашко одного разу забув гаманець, а іншого нібито пачку цигарок, хоча якщо він і курить, то не сигарети точно.

Ти йому розповідала, що його тато разом із твоїм учився, і, напевно, Сотники зрозуміли, чия ти дочка. І взагалі, найкращі батьки — ті, що рідко бувають удома. Тобто Сотники тобі по барабану.

— Саню, як ти щодо посидіти десь у суботу? Чи в кіно піти? — починаєш ти.

— Цієї суботи? — він тисне кнопки на пульті. На екрані міняються канали.

— Чи наступної.

— Гм… Давай десь за два тижні.

Ти здивовано на нього дивишся, і твої брови летять угору:

— Може, ми складемо розклад вечірок? — жартуєш ти. — Ми ж із тобою зустрічаємося! Тобто можемо удвох проводити час, коли хочемо.

— A-а, лисичко, вибач! Я не приділяю тобі достатньо уваги, так? — він цмокає тебе в щічку, ти відстороняєшся.

Іноді Сашко поводиться трошки дивно. Тобто він завжди ввічливий, вибачається, усміхається й розмовляє з тобою, але якось неуважно. Ти зрушуєш брови — він вибачається. Ти всміхаєшся — він теж. А потім ви цілуєтеся абощо. А тоді ти йдеш додому.

Міркувати вголос із цього приводу ти не наважуєшся. Пиляти чоловіка — це остання справа, Мірка знає. Нічого останнього тобі із Сашком не хочеться.

— Та ні, Саню, все окей. Я про те, що, буває, нам ніхто, окрім нас самих, не потрібний. Чи не так?

— Ти мені дуже потрібна! — він тебе обіймає. — Я в душ. Повернуся — і ми це владнаємо. Тільки не дуйся, добре?

Ти погоджуєшся, а сама вже себе хвалиш. Молодець! Невеличке зусилля — і миттєвий результат. Мірка тобою пишалася б.

Ти перекочуєшся на краєчок ліжка, підборіддям упираєшся в матрац, бовтаєш голими ногами, заглядаєш під ліжко, дуєш на кульбабки пилу. На підлозі лежить білий айфон. Ти тиснеш пальцем на кнопку в золотому обідку. Цікаво, скільки повідомлень на день він отримує в месенджерах? Тисячу, не менше, не враховуючи Твіттер. Ти береш телефон до рук. Пароль ти знаєш. Стільки разів бачила, як його пальці набирають: 149200.

Ти навіть не встигаєш подумати, наскільки це погано — лізти в його телефон. Ну, цікаво. До месенджерів ти не добираєшся, бо внизу горять червоним шістнадцять смс. Отакої! За дві години?

І якось автоматично ти прокручуєш стрічку повідомлень, а там кожен другий рядок — жіноче ім’я. А Сашко застряг у ванній навіки, тому ти читаєш і читаєш цілу купу «солоденьких», «приїжджай зараз», «я образилася», «я чекаю, вже роздягнена» і обіцянки від Сашка з усіма побачитися, до всіх приїхати або ніжні відмовки деяким до наступного тижня.

Кров стугонить у голові, ніби тебе підвісили за ноги в тому самому пеклі, де пару місяців назад ти жартома збиралася горіти. Ти кидаєш телефон на підлогу, вибираєшся з ліжка й розпачливо намагаєшся дихати. Не дихаючи, ти одягаєшся. Зі спаленілим обличчям зустрічаєш Сашка, обгорнутого рушником. На його плечах блищать водяні краплі, мокре волосся прилипло до голови.

У тебе тремтять руки й коліна, ти вся тремтиш — ти ніколи такого не відчувала. Це не ревнощі, не гнів — тобі сказали, що в тебе рак і ти помреш через місяць. П’ята стадія, чи яка там остання, двадцять п’ята.

— Лисичко, я ось про що хотів з тобою поговорити, — він ніби й не бачить, що ти одягнена й раптом стала червоношкірою, — хотів пояснити, — він сідає на ліжко. — Ти мені дуже подобаєшся, і я хочу, щоб ти про це знала.

— Угу, — от і все, що ти змогла із себе видавити, і вже відчуваєш, що сльози зараз хлинуть водоспадом. Але не можна плакати, треба спочатку з ним розібратися. Треба якось почати.

— Але розумієш, — його руки гуляють у повітрі. Ти ще нічого не питала, а він уже збирається пояснювати, ще й за допомогою жестів. — Приїжджає моя Дашка, і нам із тобою доведеться взяти тайм-аут.

— Х-х-то? — у тебе голова не варить зовсім, голос тремтить.

— Ну, моя дівчина, Даша. Вона зараз у магістратурі в Пенстейті вчиться. Це дуже крутий універ. Приїжджає з Америки кожні півроку, — його язик і губи рухаються, ніби в роті в нього велика цукерка, і він дивиться навколо, бо не знає, куди її виплюнути. А на тебе він не дивиться. — Але в нас уже давно так собі, розумієш, — він махає голою рукою, — більше за інерцією. Просто я не можу людину кинути в такий період. Їй там важко.

— Це повний піздець, — уперше в житті ти вимовляєш це слово гучно й чітко, і не подружці, а хлопцю.

Після бруду, який тільки що вилився на тебе з його телефону, ти отримуєш вишню на купці гівняшок — дівчину Дашу. З Америки. У важкий період. За інерцією!

Ти приголомшена настільки, що в голові повна порожнеча. Ти немов виходиш зі свого тіла й ширяєш під стелею над місивом із ковдри й подушок, над червоними вогниками, над джинсами Сашка, що вивернуті однією штаниною назовні, із грудкою чорної шкарпетки поруч. Твоє життя закінчене.

— Я тобі обіцяю, лисичко, — доноситься знизу голос, — ми все надолужимо. За два тижні. Щойно вона поїде. Бо ми з нею більше як друзі, ну, ти ж розумієш…

— Сашко, — десь там, у кімнаті внизу, каже твоє тіло, — а як же всі інші? З ними теж перерва?

— Хто? — в нього здивовано підіймається одна брова.

— Леся, Марина Приймальня, Ірочка Пед, Маша-2, Оленка Очі.

Сашко примружується, складає руки на грудях.

— Підглянула мій пароль? — рівно запитує він.

— У тебе на цих цифрах протерлися дірки! Ти ж від телефону не відлипаєш!

Заціпеніння минає, і ти починаєш усвідомлювати, що сталося, і не лише в останню чверть години, а тиждень тому, місяць і навіть два.

— Ой, лисичко, тільки не починай, — Сашко морщить ніс. — Це нічого не означає. Подумаєш, якісь там повідомлення! Я з ними не зустрічаюся.

— «Я всього тебе вилижу, як минулого разу!» — вигукуєш ти так голосно, що голос миттєво хрипне.

— І що? У дівчини розвинена уява. Ти через Дашку так засмутилася? — Сашко погладжує руками свої плечі й ні крапельки не хвилюється. — Ну, вибач, солоденька. Я тобі обіцяю, — він піднімається, рушник з його стегон звалюється на підлогу. — Два тижні, максимум, і ми вільні.

Він зовсім не соромиться. А ти не можеш на нього голого дивитися. Його пальці подовжуються, як щупальця, тісто голого тіла колихається, розростається. Господи, він збирається тебе обняти!

— Не підходь до мене! — ти захлинаєшся сльозами. — Ти брехав мені із самого початку. І наші стосунки для тебе нічого не означають. Ти зустрічався зі мною й з усіма своїми Маринами й Дашами одночасно!

Тобі відчайдушно хочеться, щоб Сашко сказав щось правдоподібне. Щось справжнє. Щоб ти могла йому повірити.

Сашко підбирає з підлоги свої труси, червоні, із чорною товстою резинкою під пупком, одягає їх. Сідає й грайливо на тебе дивиться.

— Лисичко, досить ревіти. Ти ж доросла дівчина. Повторюю ще раз — Даша в Америці. Дівчата в телефоні — це фігня, ну, просто секс по телефону.

— Як можна так безсовісно брехати? — схлипуєш ти.

— Я ж зізнався, — здивовано каже він.

І твердить як заведений те саме, чим би ти йому не докоряла. Він відкриває свої повідомлення й починає тикати по екрану — демонстративно їх видаляти.

Тобі погано від серцебиття, яке вгамувати неможливо і від того, що Сашко зовсім не хоче розкаюватися. Він тільки вибачається. І це нічого не означає. Він, як автомат у службі підтримки, пропонує натиснути «5» або «8», і ти чекаєш і чекаєш, коли тебе з’єднають із живою людиною. А потім — клік! — і дзвінок обривається. Бо там нема живих.

Ти ледве йдеш до передпокою, абияк засовуєш ноги в чоботи. Сашко дрібоче за тобою, його обличчя зображає стурбованість.

— Я подзвоню наступного тижня, лисичко, окей? Пробач мені й не забивай собі голову, — він радісно зачиняє за тобою двері.

А ти знаєш, що зараз він хапає телефон і дзвонить одній із вас, яких повно в коробочці з білого пластику завтовшки п’ять міліметрів. Адже батьків не буде вдома ще чотири дні.

І ти знову вибухаєш голосним плачем. А що тобі залишається? Ти треш долонями очі, стоячи в кутку біля сміттєпроводу, між поверхами.

Чим довше ти ревеш, тим сильніше стискається горло, й дихати вже абсолютно нічим, а сльози ллються і ллються, і з розпухлого носа теж тече. Ти дивишся на свої мокрі долоні, а потім просто витираєш лице рожевим шарфом, який не вбирає вологу, і тільки чорна туш розповзається по тканині. Шарф мамин. Тобі так соромно за цей зіпсований шарф і за себе, ідіотку, роздавлену, принижену, тепер і кинуту. Нестерпно. Соромно за свою жахливу фігуру з товстою задницею, за дурість, за слабкість. Соромно просто через те, що ти є.

Ти не можеш вийти надвір. Там усі тебе знають. Усі бачили, скільки разів ти заходила в під’їзд із Сашком. Усі бачили, як туди заходили інші. Увесь цей час вони шепотілися за твоєю спиною. Ти не можеш нікому про це розповісти. Удома розповідаєш лише про американську Дашу й плачеш начебто через неї.

Мама тебе втішає, підсовує солодощі:

— Таке трапляється, пупсику. Перше кохання. Це завжди драматично, — гладить тебе по спині, поки ти схлипуєш, обнявши подушку. — Добре, що ти із Сашком не перетнула межі. Треба спочатку добре чоловіка роздивитися. Ось ти й роздивилася. Ти ще зустрінеш гарного й гідного…

Тут не вистачає лише принца на білому коні, наче ти досі дитина, що грається з ляльками, наче ти не живеш у реальному світі. Наче це не твоя однокласниця зарізала свого хлопця. Засунула йому ножа в пузо, ще й двічі. Наче це не ти втягувала носом порошок із кухонного столу. Наче це не ти пішла з Дімкою до чужої квартири. Наче це не ти спала із Сотником. Ні, це не ти. Точно. Це все не ти. І не тебе. І не з тобою.

Навіть Мірка не знає, яка на тебе навалюється слизька, смердюча безвихідь. Ти мастишся дезодорантом по п’ять разів на день. На перерві бризкаєш на себе парфумами. Стоїш під душем майже годину. І все одно ти погано пахнеш. Сидиш на уроках і відчуваєш, як від тебе несе чимось кислим. Ти пахнеш так само, як Семенючка того дня, коли ти зустріла її в коридорі. Тугою і самотністю.

Ти раніше чекала, коли твоє тіло стане таким як належить: зникне груша стегон, груди покругліють, наповняться, перестануть вилазити на носі прищі. А тепер ти розумієш, що замурована в ньому назавжди.

Ти сидиш, дивишся на долоні, на стегна, які розплющуються на ліжку, волоски, що пробиваються на литках, нафарбовані синім пальці на ногах — дивишся на себе, а бачиш тільки голого Сашу. Він не лише з голови не виходить, він засів у тебе під шкірою.

І ти телефонуєш Каринці. Її пухнаста голова з’являється в передпокої. Ви дивитеся одна на одну примружившись, з підозрою. Ти вже шкодуєш, що їй подзвонила. У тебе горло залите суперклеєм — ти нічого не зможеш їй розповісти.

— Привіт, Кариночко! — радіє мама.

— Ма, нам треба поговорити, — відрізаєш ти й киваєш Каринці на двері своєї кімнати.

Мама зітхає й повертається до кухні.

Судячи з усього, Карина не збирається вибачатися. Вона так і стоїть посеред твоєї кімнати, вигинаючи губи в щось на зразок усмішки, але не всміхається. Ну й зарозумілість! Це ж треба. І ти говориш:

— Пробач мені!

І починаєш плакати. Падаєш на ліжко, бо зараз справді втопиш Каринку у своїх сльозах. Вона гладить тебе по спині й утішає, ти раптом зупиняєшся так само несподівано, як і почала.

Ти хапаєш подушку, кидаєш її на підлогу, і ще одну, і покривало. Ви сідаєте в найдальшому куті, майже під столом. А ти не проти й до шафи залізти, щоб ніхто не почув. Щоб навіть Каринка не почула. Тому що ти збираєшся розказати їй, що наробила.

Ти іноді тихенько хихотиш, якщо соромишся деталей. Ви з Кариною таких подробиць зазвичай не обговорюєте. З нею важко. А з Міркою легко.

Каринка ледве всміхається, навіть коли ти, постраждала сторона, намагаєшся сміятися. У неї таке зосереджене обличчя, що твої смішки вщухають. Тобі стає дуже соромно. Каринка, певно, збирається тебе засуджувати.

— Це просто жах! — Каринчин лоб покривається зморшками. — Він же тебе примушував!

У тебе щелепа опадає. Вона взагалі тебе слухала?

— Ти що! Мене ніхто не примушував.

— Чи ти так розповідаєш, — вона знизує плечима. — Після першого побачення заманив тебе до себе, типу книжок якихось дати. Ну, це зрозуміло — потрібен привід. Але ж він не сказав, що в нього вдома нікого немає.

— А хіба про це оголошують заздалегідь? — кажеш ти. — І це було не перше побачення. Ми до цього зустрічалися.

— Тричі ходили разом на якісь туси, у натовп? Тоді ти з моїм Олегом теж зустрічалася, і з Пашкою, і навіть зі Стахевичем. Принаймні з ними ти провела значно більше часу.

Дякувати Богові, що вона про Дімку не згадує.

— А ще, — не зупиняється Каринка, — того разу, ну, вперше… Він хоч тебе запитав, чи ти хочеш?

— Але ж я не відмовилася, — і всередині ворушиться щось неприємне, воно росте й заважає. Тобі хочеться Сашка захистити, бо Каринка на нього нападає. А те, що ти його ненавидиш, — то так і є, звичайно. Просто все має бути по-чесному. Адже вона перекручує.

— Але й не погодилася! — вигукує Карина, а ти обертаєшся до дверей: причуваються шерехи в коридорі. — Чому ти тоді ревіла, коли від нього пішла? І чому ти мені нічого не сказала?!

— Я не знаю… — пхикаєш ти. — Я Мірці розповіла.

Карина переможно на тебе дивиться, угукає. Ви мовчите пару секунд. Чутно, як у кухні дзвенить посуд і працює телик.

— А в тебе з ним оргазми були? — раптом питає Карина.

Ти червонієш. Ти — розпухлий від сліз, розчавлений помідор.

— Я думаю, що вони… ну, теє… не завжди бувають, — ти опускаєш очі. — Я про це читала. Що все залежить від багатьох чинників, і як це працює, точніше, спрацьовує. Або ні. Тобто як саме жінка отримує задоволення… — і затнулася.

Жах, яка зануда! Що тут такого, звичайнісінький секс — повсякденна справа. Усі цим займаються.

— А що ти з ним відчувала в ліжку? — Карина, напевно, не розуміє, як тобі соромно.

Соромно! Соромно! Соромно!

— Ну, щось приємне… Мабуть.

— Міла, блін, що за дитсадок! — Карина хапає тебе за руки. — Ми з тобою дорослі люди. Ти ж не перед мамою зараз сидиш! Ми одна одну знаємо все життя. Запитай у мене, чи кінчаю я з Олегом.

Ти вже не просто червонієш, ти покриваєшся пурпуровими плямами, бо лице болить, як від опіків. Ти відчуваєш їх спочатку на щоках, потім на вухах, і як вони повзуть униз по грудях. Ти примушуєш себе, примушуєш, але на Каринку дивитися не можеш.

— Ти кінчаєш з Олегом? — питаєш ти з ідіотським смішком, адже тобі зовсім не смішно.

— Так, — серйозно каже Карина, — майже завжди. А якщо не кінчаю, то він питає мене чому. А Сашко в тебе питав?

— Ні.

— Тобто в тебе з ним жодного разу не сталося, а він навіть не помітив?!

— Я його так любила, — вже крізь сльози скавчиш ти.

— Гм, ясна річ, а він радо цим користувався. Мерзота!

— Він такий красивий і розумний, мені було з ним так цікаво, — плачеш ти. — А він обрав Дашу, тому що вона розумніша.

— Тому що вона в Америці, дурепо, і не лізе в його телефон. Теж мені, знайшла красеня. Огидний троль цей Сотник. І він, здається, себе твоїм хлопцем не вважав.

Сотник ніколи не казав тобі, що ти його дівчина. Каринка влучає в яблучко. Він ніколи не казав, що тебе любить. Каринка знову має рацію.

— Я сама в усьому винна, — кажеш ти. — Я все зробила сама. Відповіла йому у ВК. Приперлася до нього додому. На все погоджувалася. Тобто я все це заслужила.

— Ніхто на таке не заслуговує, — Карина тебе обіймає. — Я тепер знаю, чому Юлька його ножем штрикнула.

— Семенючка? — питаєш ти крізь забитий ніс. — Свого хлопця?

Каринка хитає головою:

— Юлька відважна. Вона себе захистила.

— Вона тільки вдарила його ножем, і він вижив. Це по-перше. А по-друге, вони з ним постійно були під кайфом.

— Тобто це Юлька в усьому винна? — питає Каринка, але тон у неї стверджувальний. — Що він її скривдив?

— Та я ж не це мала на увазі! — вигукуєш ти, а в пальцях відчуваєш дивний холод, який повзе по руках до голови. Тобі ніяково, ти наче не відчуваєш свого тіла.

— А чай вистигає, дівчата! — чутно з коридору. — Кохання приходить і йде, а шоколадки залишаються назавжди. Молочні. З горішками! М-м-м… — мама вже під дверима.

Ти дивишся на Каринку й не відводиш очей. Вона дивиться на тебе. І тобі зараз плювати, чи розпухле в тебе обличчя й чи тече з носа. Ти рада, що Каринка прийшла.

— Пробач мені, — знову кажеш ти.

— Це ти мені пробач, — каже Каринка.

Наближається весна. Учора ще гілочки були голими, а сьогодні на них з’явилися чорні родимки — з них скоро полізуть черв’ячки листочків. Ти вже розстібаєш комір куртки і шарф тягнеш униз, хочеться шкірою відчувати тепло. Холод ще не пішов, на вулиці хмари й сльота, але пахне весною, пташки щебечуть, природа прокидається і такі інші дурниці, про які вас примушує писати у творах з української літератури Валентина Дмитрівна.

«Вона була такою хворою, такою хворою!» — вічно ниє вона, жаліючи бідну Лесю. Вкладає лікті на стіл, підборіддя на кулачки і заводить — незалежно від того, кого ви наразі читаєте. А ти дивишся на одну й ту саму фотографію, що кочує з підручника до підручника вже десять років підряд, і думаєш, якою Леся була насправді? Як вона, скажімо, цілувалася?

Ти відволікаєшся від Вальчиних схлипів. Людина вона загалом хороша, але безхребетна, тому її ніхто ніколи не слухає. Усі ховають під підручниками телефони. Вона прекрасно про це знає, але вибирає не помічати. Зате на її уроках ви поводитеся адекватно, і поодинока хвилька шепоту класом якщо й пробіжить, то за секунду вщухне.

Головне, щоб якийсь бовдур не забув вимкнути вібросигнал. Вібрації Валечку дратують. Вона тягне на себе стіл, той із скрипом повзе підлогою, вона піднімається, зачіпає стіл животом, він тремтить і гойдається — на підлогу падає пара книжок, іноді розсипаються листочки самостійних — починається крик і метушня. А ви вже так замучені контрольними, що хочеться тиші й спокою.

Одного разу ти подзвонила Дімі. Тремтіла від страху, думала, що серце застрягне в горлі й ти задихнешся. Він, дякувати Богові, не взяв слухавки. Ти написала йому ще одне сопливе вибачення. Він не відповів. У всіх соцмережах з друзів він тебе видалив.

Ти іноді заходиш на його сторінки. Крім посилань, він нічого не постить, та й ті раз на місяць. Хтось смішно падає в басейн або козел бекає пісеньку та подібні дурощі, які Дімі насправді нецікаві. Тобі здається, що він навмисне закриває від тебе своє життя. Це тебе втішає. Хоча ти не центр всесвіту, і він, імовірно, давно про тебе забув.

«Дімка в нормі, — докладує Карина. — Він іноді з нами тусує. Не думаю, що в нього є хтось серйозний. Тобто Олежа про нього майже не говорить. Може, думає, що я тобі зливаю».

Жодних радощів від Каринчиних слів ти не відчуваєш. Ти зрозуміла, що сама такий огидний троль, як Сотник. І з цим тобі доведеться жити.

«Спитай Дімку, чи може він зі мною зустрітися, — кажеш Карині. — Один раз. Хочу вибачитися». За два тижні ти більше не питаєш. Усе й так зрозуміло.

Ти чекаєш, доки хтось вийде з під’їзду — прочиняться двері, і ти зможеш прошмигнути всередину. Чекаєш довго, а лише восьма вечора. Де ж люди?

Нарешті двері відчиняються, але прошмигнути не виходить, тільки заповзти. І бігти по сходинках ти не можеш. Важелезні ноги-гирі відмовляються тебе нести, а в ліфті до сьомого поверху ти не доїдеш — надто швидко. Бо щойно двері ліфта роз’їдуться, відразу натиснеш на першу кнопку й ухнеш униз. Так і буде.

На п’ятому поверсі ти зупиняєшся й думаєш, чи варто взагалі йти вище, а коли на сьомому тиснеш на кнопку дзвінка і на порозі з’являється його мама, ти розумієш, що ні, не варто було, але вимовляєш крізь серцевий гуркіт:

— Добрий вечір, а Діма вдома? — і дивишся на неї як переляканий на смерть заєць.

У Діминої мами зачіска — збита біла мочалка. Вона дивиться на тебе скептично, уперши руку в бік. Підборіддям, грудьми, круглим животом — усім націлена на тебе, ніби ти сусідка знизу, прийшла лаятися. І якою б обґрунтованою не виявилася твоя скарга, її квадратне жорстке підборіддя стукне тобі по лобі, руки, укутані у ворсистий синій халат, скрутять тебе бубликом і запустять геть зі сходів. І полетиш ти туди, звідки приперлася. Ти бачиш, як її губи, оточені чорними волосками, розкриваються.

— Добрий, бубочко.

Ти приголомшена цією несподіваною добротою.

— А його ще немає. На роботі, — каже вона.

Ти не можеш сховати усмішку, бо відчуваєш таке полегшення! Рот щойно зводило від напруги, тому він радісно тебе слухається, і ти стоїш, усміхаючись як блаженна ідіотка.

Дімина мама дивиться на тебе серйозно, і ти вже збираєшся відкланятися, не буквально, ясна річ, але плечі якось самі по собі складаються підковою:

— A-а, ну, д-добре тоді, — заїкаєшся ти.

— Заходь, бубочко, — раптом каже вона. — Ну ж бо, — вона киває на двері позаду неї, — давай, — наче ти собачка, що повернулася з прогулянки.

Ти покірно дрібочеш за нею. У коридорі перед квартирою тісно: біля однієї стіни поличка із взуттям, біля іншої скупчилися дошки, вкриті темним лаком — вони майже сягають стелі, схожі на крила літака. Ти розумієш, що це розібрана шафа.

Двері пофарбовано в бордовий. Ти таких вхідних ще ніколи не бачила: дивного розміру — якісь замалі, тонкі, наче фанерні — не до квартири двері, а ніби до сараю десь на дачі. За ними темний передпокій, але через щілину наступних, нормальних, оббитих дерматином дверей, просочується далеке світло.

І якось дивно пахне — не лікарнею, як ти очікувала, а захаращеним шкільним підвалом, де хазяйнує завгосп. Там на дверях табличка Го…. С. В. Його прізвища ти, чесно кажучи, не знаєш. Ти навіть сумніваєшся, чи знає його директор.

С. В. — алкаш, і скільки ти себе пам’ятаєш, він ходить в одному сірому піджаку: влітку поверх футболки, взимку — светра. З кишень стирчать ключі, шайба скотча, складений трубочкою зошит, де він ставить тремтячою рукою позначку про виконану роботу. Він може полагодити геть усе. Навіть у директорській машині колупається у відсіку за трансформаторною будкою, куди колись ще клас Мірчиної мами здавав зібраний по дворах металобрухт. Тільки тої таблички з неповним прізвищем його вмілі руки, що старечо тремтять, чомусь не торкаються.

Коли твій клас чергує, а на третьому поверсі знову забивається жіночий туалет, С. В. обов’язково як крізь землю провалюється. Куди саме, усім відомо, тому ви разом із Міркою вирушаєте до затхлого підвалу.

— Дімо, це ти? — чується з освітленої плями за рогом коридору.

— Яке твоє діло?! — гаркає Дімина мама, тягнеться до вимикача, спалахує світло.

— Як тебе звати, бубочко? — вона обертається до тебе, затягуючи на животі товсту ковбаску махрового пояса.

— Міла, — ти топчешся на місці. Роздягатися тебе не запрошували.

— Драсьтє!

У коридорі виникає фігура в мішку з одягу: на ній неначе светр і широкі штани, тільки руки й ноги в них загубилися. А згори стирчить сива розпатлана голова, блищать очі, немов залиті лаком, задавлені розпухлими повіками. У цього обличчя Дімин високий лоб, Дімині брови, а на переніссі — Дімина зморшка вилочкою, що розкривається вгору. Ти здригаєшся.

— Не розбувайся, Мілочко, — каже Дімина мама, не звертаючи уваги на істоту, яка щойно з’явилася. — Бо в нас тут срач завдяки декому, — вона різко обертається й іде до того чоловіка, кажучи на ходу: — Почекай у його кімнаті. Я тобі чай зроблю.

Тобі раптом стає страшно. Буває, одна думка вистрілює в голові, а інші за нею не встигають, тому намагаються її забити подалі, щоб не псувала звичну картину світу.

— Я на вулиці почекаю, — привітно вигукуєш ти й задкуєш до дверей.

— Ще чого, — відрізає Дімина мама.

Вона згрібає мішок із сивою довбешкою в оберемок, виштовхує його кудись убік. Той щось белькоче.

— Міло, дитинко, йди до Дімоччиної кімнати. Я принесу тобі чаю, — чутно крізь метушіння.

Щось ляскає, щось падає, доноситься розсерджений гучний шепіт: «Дівчина прийшла, мудило кінчений… заткнися… синові зіпсував…».

Де Дімоччина кімната, ти гадки не маєш, але штовхаєш двері ліворуч, аби кудись сховатися від загрозливого шуму, який чути, ймовірно, з кухні.

У кімнаті — велике вікно й балкон. У кутку — смішний старий телевізор з круглою лінзою екрану. Штори червоні із жовтими королівськими ліліями. Галасливий жовтий засліплює — він занадто яскравий. Ти мимоволі морщишся й зупиняєшся в проході між двома ліжками.

Одне — розкладений диван, інше — човник дитячої полуторки, точно як у тебе маленької, з трьох пласких подушок. Такі купують, щоб дитині до старшої школи було на чому спати. Але в тебе вже три роки як нормальне доросле ліжко з матрацом.

Обидва ліжка нічим не прикриті, лише ковдри в підковдрах акуратно вкладено поверх подушок.

Ти не смієш сісти ні на квітчастий батут полуторки, ні на блакитну диванну гладінь, а стілець біля письмового столу завалений одягом. Ти впізнаєш Дімин светр, червоний у дрібну коричневу сіль. Він тобі завжди подобався. У Сотника речі були такі модні, але зовсім безликі. А в Діми два светри й дві пари джинсів, немов частини його тіла, ретельно підігнані, улюблені, наче його продовження.

Ти проводиш рукою по кишені складених учетверо штанів на стільці. Тканина під пальцями така м’яка. Цей дотик тобі знайомий — ти зараз гладиш Дімку. У тебе щось коле під ребрами, ти відчуваєш, як проявляються на лобі жалісливі зморшки, ніздрі розширюються, ти переривчасто дихаєш — зараз заплачеш.

Ти обводиш поглядом старий письмовий стіл. Одним плечем він спирається на шухлядки з ручками, які вкрито тріщинами, а іншим, як на милицю, — на чорну дерев’яну раму, обклеєну прапорцями, машинами й іншими хлопчачими дурницями.

Навколо запиленої настільної лампи без лампочки розкидано острівці необхідних речей: довгий незграбний пульт на обкладинці журналу з телепрограмою — він упакований у поліетилен і заклеєний скотчем; дзеркало в рожевій пластиковій рамі — петлі на його боках теж обернуто прозорою стрічкою; хмиз ручок з недогризками олівців; старомодна чашка в червоний горошок розкривається дзвоником.

Ти береш до рук той самий чорний блокнот, що колись подарувала Дімі. На столі залишається темна пляма, присипана навколо борошном пилу. Аркуші блокнота біжать віялом між пальцями — на них немає жодного слова, навіть борозенки від усохлої ручки.

Усе, що на столі й навколо столу, телевізор і тумба під ним, схожа на комод для білизни, жовта шафа (з її дверей стирчить язичок обламаного ключа) — усе таке старе, затягнене не брудом, не пилом, а смутком, ніби речі теж можуть страждати. «Убоге» — виникає в голові потрібне слово, і ти щулишся від гіркоти, що розростається всередині тебе.

Ти перекладаєш Дімині штани на ліжко й влаштовуєшся на м’якому стільці. Щоправда, поролон у ньому давно провалився, стілець твердий як дошка.

Завіса, яка, на думку Дімки, мала захистити тебе від правди, щойно тріснула — його батько не хворий, він просто алкоголік. Не тихий С. В., що потай пиячить у своєму підвалі, а геть зруйнована спиртним істота. Дімка спить в одній кімнаті з мамою, а камеру в скайпі не вмикає, тому що, найімовірніше, на його ноутбуку немає ніякої камери.