Льонтом. Дороги і люди

Звичайна узбецька сім’я

Нам обіцяли, що ближче до Ташкента спека не така безжальна, але я того не відчув. На узбіччі дороги — одне дерево, і ми під ним стоїмо. Води мало. П’ємо малими ковтками. Машин також мало, і ми вже тут настовбичились. Нарешті приїхала місцева маршрутка, але кажемо, що на автобус грошей нема.

— Сідайте!

— Ми попутку зупинимо. Дякую! Нема чим платити.

— Сідайте, — каже водій, до Даштабада так довезу.

Та й добре. Помістилися. Рюкзаки на колінах. Люди посміхаються і зацікавлено нас розглядають. Посміхаємося у відповідь.

До міста не доїхали, бо нас запросили в гості Артик із дружиною. Так спокійно, не вперто і не нав’язливо, що загалом — нетипово. Артик сказав: «Подумай, порадься з жінкою», — дивина ще більша. До того ж це не означало ввічливості, обачності. Ні, він щиро припрошував, і діти, казав, також будуть раді. Коли тут кличуть у гості, то це не просто слова, господарі розраховують, що ви таки зайдете до них.

А домівка їхня знаходиться зовсім недалеко від траси. Кількасот метрів пройшли — і ось уже висока залізна брама, хоч і без паркана. Огорожа огорожею, а ворота повинні бути.

Хата з глини. Не велика, але й не мала. Поруч сараї, накриття для худоби, туалет, старий трактор. Рослин мало, тільки одне дерево, кущі чогось схожого на наше віниччя і подекуди висхла трава. Земля вся в порохах. Подвір’ям ходять кілька котів і качок, що здивували мене, як корова в степах Казахстану. Я звик, що качка — то водоплавна тварина. У наших селах їх заводять ґазди, котрі мають поблизу ставок, потічок або ще якусь калабаню. Як ні, то намагаються щось таки викопати в саду. А тут сухо і вода надається погодинно. Городи зрошують каналами, що тягнуться від Сирдар’ї. Про криницю не може бути й мови. Сухий наразі шланг лежить на заднім дворі, а качки ходять із розкритими дзьобами і витягнутими язиками, ніби гуси, коли агресивні. Вигляд у них стражденний. Те саме із котами, та й з нами, якщо вже на те пішло.

Господиня виходить із відром і скроплює землю в тіні коло хати. Стелить туди верету і дві курпачі — традиційні узбецькі матраци. На таких сидять за столом, відпочивають і сплять.

Дається взнаки наша нетутешність і непристосованість, бо в роті у мене сухо, аж говорити важко, а узбеки, відколи додому прийшли, навіть про пиття не подумали. Прошу води. З відра, кажуть, брудна, але зараз доброї принесуть. Я ж розумію, що спрага у нас зовсім різна, бо принесли ту воду ніби каву — не менш як за десять хвилин. Зате яку! Велика пластмасова миска до половини заповнена льодом (не кубики!). До неї ще ківш із водою. Воду виливаємо в миску і так п’ємо. Крижану. Можемо робити лиш маленькі ковтки, але поглинаємо все однаково швидко. Потім знов доливаємо води поверх льоду і знову п’ємо. Так декілька разів, аж поки принесли чай. А ще хліб, пряники і цукерки.

Найкраще тамувати спрагу гарячим чаєм. Від холодних напоїв тільки гірше, якщо треба довго протриматись. Коли моє розпечене тіло отримує крижану воду, то все дужче відчуває, яке ж воно насправді гаряче. Це роздражнює, але хочеться ще і ще, подібно, як із розчухуванням комариного укусу. В дорозі, бувало, ми довго трималися на гарячих напоях, але коли були магазини й гроші, зривались на «Ice Tea» або кока-колу з холодильника. За таких умов дволітрова пляшка на двох порожніє миттєво.

До цієї подорожі я ніколи не відчував, як напоєм стає будь-що, де є вода. Їси кавун і зауважуєш, як жадібно всмоктуєш його соки. Одного дня, коли їхали Казахстаном і мали з собою обмаль води та їжі, а шлунки від ранку набивали тільки сухою поживою, на вечерю постановили зварити суп. Насправді — кілька картоплин та жовтих перців у трохи солоній воді. Скромний був харч, і я його насправді не їв, а пив. Насолоджувався кожною ложкою. Що там картопля, що перець, коли я жадібно посьорбував рідину? Так тоді й не напився.

Відчуття постійної непереборної спраги тримало мене зо півтижня, відколи перетнули казахський кордон. Боявся, що так воно буде й далі, та організм адаптувався. І хоча води хотілося часто, але спрагу реально було втамувати або ж терпіти і сприймати це спокійно.

Чаю ми пили багато. Тим більше, наливали господарі всього лиш по півпіали. Тут не прийнято, як у нас, — повну чашку. Їхнім способом напій швидше стигне.

Раптом усі засміялися. Мале кошеня прокралося до столу і не щоб хапнути їжу, як то українські коти, а попхалося мордочкою до чаю.

Сара лежить на пружинному ліжку поруч із нами. Вона дотримується урази. Посту, по-нашому. Тільки розходиться тут не в тому, щоб утримуватись від м’ясного або молочного. Від світання й до заходу сонця вона взагалі нічого не їсть і не п’є, якою б не була спека. З іншого боку, не завжди традиції аж такі суворі. Згадую історію, що трапилася на водосховищі Кайракум у Таджикистані, також під час Рамазану. Кілька сімей там відпочивали і, побачивши нас, відразу запросили до столу. Частували запеченим із картоплею бараном, і то було найсмачнішим, що мені довелось куштувати в Центральній Азії! А щодо посту: «Є одне правило, — пояснювала нам жінка, — коли приходять ці (місячні) дні, то гріх уразу тримати. Братчик хоча й постить, але для нас постарався». Чи не вперше і не востаннє в Азії ми спостерігали, як чоловік керував застіллям не лише тостами й правом слова. Він різав овочі, запікав м’ясо і розкладав то все, припрошуючи гостей. Був господарем у такий тут не звичний спосіб.

Артик усе розповідав про тутешнє життя. Заробітчанські роки у Пітері залишили відбиток і на його мові. Защораз він каже «карочє», непритаманне загалом російськомовним узбекам. Сини також у Петербурзі. Старший уже вісім років як не вертався додому, але присилає гроші. Молодший кілька разів приїздив. У батька ж почались проблеми з ногою і він тут, аби лікуватися. Далі вже буде видно, чи знову потягне «стройку».

Люди виїздять будувати Росію цілими сім’ями. Рідше — у Казахстан. Платять їм небагато і куди менше, як гастарбайтерам із України. Та й не люблять їх там. Зрештою, нікого не люблять, але до них — «чурок» — мають нелюбов особливу. «Коли узбеки б’ють у нас росіянина, -каже Артик, — то мєнт втручається і боронить, а там, як росіяни узбека луплять, мєнти йдуть помагати».

— Богдане, а в тому вашому Києві стройка є? -питає у мене Сара. — Наш син на стройці працює. Робота є у вас?

— Стройка, — кажу, — є всюди.

— А ваш там народ працює чи як? Узбеки є?

Хочеться сказати, що й узбеки є всюди.

На тарелі незвичні для мене цукерки — білі кульки, тверді, солодкі. Їх готують зі змішаної з борошном цукрової пудри. Ми вже трохи більше їмо, а не лишень до чаю присолопилися. Чайник поновлений вдруге, якщо не втретє.

Врешті з трапезою покінчено. Тепер Світлані пропонують подивитися, як жінки корову обходять, а мене Артик забирає, щоб показати водоканал. Залишаю подвір’я й слідую ґрунтовою дорогою за господарем. Артик накульгує, дається взнаки болячка.

— Узбеки — працелюбний народ. Ми з нічого будуємо. Дерева майже нема. А бачиш ці всі будинки? — показує на село. — Кожен зводять до року.

— А хто будує?

— Молодь. Молодь, — каже, — в нас тягнеться до села. Роботи нема. Чого в місті з голоду помирати? Тут усе своє. Ділянку дадуть. У нас усе росте, карочє, все, якщо поливати нормально. І їжа, карочє, калорійна від сонячної енергії -ніде такої нема. То і не перетравить кожен. Ми, знаєш, у Пітері, добре, жирно їмо: сир, ковбаса, картопля, але як вертаюсь додому — два тижні треба, аби до їжі звикнути. Та й син так само. «Тату, — каже, всю ніч не спав, бігав туда-сюда».

Не знаю, де тут правда. У мене виникла інша підозра, але вона не їжі стосується. Справа в тім, що незвиклий шлунок погано сприймає тутешню воду. Хіба мінералка нормальна, а так — вип’єш сирої — будеш бігати, і добре, якби лишень одну ніч. Інший узбек розповідав мені схожі речі. Казав, що коли вертається додому, то зо тиждень чи два йому треба, щоб звикнути до води.

— Ну то, — продовжує Артик, — у селі можна жити. Ділянку взяв, за рік відбудувався та й усе. Молодь бере.

— А як будується?

— Та так. Починає влітку або й скоріше. Спочатку дім швидко вгору росте, аж поки до даху доходить.

— А що дах?

— Дерева треба. Хто може, то ще восени дах кладе. Такий, як у вас. А ні — то, карочє, плоский роблять, а там уже як вийде. Будуть гроші — перероблять.

Підіймаємось на невеликий глиняний насип і бачимо порослий очеретом канал.

— Ну ходімо, ходімо. Я тут давно вже не був. Як ноги почали боліти... Бачиш, — показує червоні плоди на кущі, — солодка, як ягідка. То діти її рвуть і здають. Потім із того сильну отруту можна зробити. Грошей трохи буде, батькам поможуть.

Досі я не описував Артикову зовнішність, бо не бачив у тому потреби. Є собі чоловік то й є -не важливо, як виглядає. Та зараз він здається мені дуже прив’язаним до всього, на чому стоїть. І не лишень тому, що любить своє життя. Хоч обличчя, широка спина, губи, ніс, волосся і навіть кульгавість відповідають повсюдному тут блаженному сумові. Вбраний був у штани з лампасами і байхову сорочку у велику клітинку, на ногах — чорні ґумові тапочки.

Ми йшли вздовж берега, а вздовж берега були хлопці. Засмаглі, чорні, з вимащеними глиною руками, обличчям, одягом, геть усім. Різні зростом і віком, як на мене, — від дванадцяти до шістнадцяти років. Всі вони — школярі. Робили цеглу.

Багатьох Артик добре знав особисто. З усіма вітався, а декому ще й узбецькою розповідав щось про мене. Хлопці відривалися ненадовго.

— Увечері вони глину готують, — пояснює Ар-тик на моє прохання. — Бачиш, накопують твердої землі й заливають водою. До ранку вона вся розм’якне.

— То вже зранку вони будуть тут?

— Ні. З дев’ятої, може, з десятої, карочє, коли сонце високо підніметься. Вранці шкідливо -ноги можна так простудити. Вони ж у мокрій землі талапаються. Цеглу нарізають спеціальною формочкою і сушать. Бачиш, — показує на склепаний із дощок прямокутник, — краї обмотали плівкою, аби ковзало добре.

— І за скільки цегла буде готова?

— Тиждень під сонцем — і як бетон.

— Не випалюють?

— А нащо? Вона тверда.

— Собі, — питаю, — чи на продаж?

— І собі, і на продаж. Батькам помагають. До школи самі все купують, ну, шмаття, зошити. Все село з цієї цегли.

— А як мурують? Ну, в сенсі, чим її скріплюють?

— Глиною.

Дивлюсь вздовж каналу і бачу сюрреалістичну плантацію цегли. Ніби її тут вирощують. Хлопці кладуть прямокутну бездонну форму на землю, насипають всередину глини, трамбують, забирають каркас — і до сушіння готово. Потім форму кладуть трохи збоку і повторюють операцію. Так і виходить, що берег каналу викладений рівними у всіх напрямках рядами сірих цеглин.

— От цей очерет — також гроші.

— ?

— Ріжуть, зв’язують, продають. Він потім на стелю йде. Бачиш, діти в нас трудолюбиві. А ще добре, що коло траси живемо. Туди на Афганістан їздять.

— Хіба?

— Ну, де ви сіли — Джиззак. Далі за ним Самарканд.

— Ясно, у протилежний бік.

— Так, туди. Самарканд і там кільцева, каро-чє. Прямо — Термез, а направо — Бухара, Хорезм, Туркменістан. Отже, Термез. Там є точка така, де міст — і Афганістан починається.

— З Афганістаном у вас як відносини? — питаю, маючи на увазі політику.

— Із Афганістаном у нас відносини, як-то кажуть, поки добрі. Рано афганці заходять, а ввечері мають вийти.

— Куди заходять?

— В Узбекистан! На базар, до родини. Весілля, похорон туда-сюда.

— А на довше?

— Спеціальної реєстрації треба, цієї, як її...

— Візи?

— Так, візи. Ну а кожен день він же не буде візу робити. Він собі погуляє, на базар піде, шмотки купи-продай. До нас, карочє, добрий товар із Афганістану заходить. А ми їм — матеріал. Чистий товар. Усе, що шиють — сорочки, спідниці, штани — все від них. Вони купують у нас, переробляють і потім нам продають.

— Бавовну купують?

— Ага.

— Найсмачніша риба — у нас! А знаєш чому?

— Чому?

— У турків рибна фабрика тут, консервна. То вони рибу, карочє, за копійки купують, а на експорт кілограм за двадцять п’ять доларів продають. Перевірили — найсмачніша, найприємніша риба тільки у нас. Уся Туреччина до нас, карочє, по рибу.

Тим часом стемніло. Поки ми повернулися, жінка якраз подоїла корову. Молоко вони п’ють лише варене. Кажуть, що тут у ньому часто трапляється шкідливі бактерії і це якось пов’язано зі спекою. Сир не роблять.

З’явилась вода, і ми йдемо до шланга помитися й випрати речі.

Біля хати у них тапчан. Зовсім такий самий, як у всіх чайханах: низенький стіл, а навколо нього матраци. Сім’я сідає дивитися телевізор. Ми за компанію. Старша донька, Сарамаг, накриває на стіл. Суп, горілка, кавун. Вечеряємо. Потім чай. За столом продовжується розмова. Місцевий телеканал показує «Роксолану» турецького виробництва.

— Ця Хурем, — пояснює Артик, — вона слов’янка, ваша землячка.

— Так, Настя Лісовська з Рогатина. Це близько ста кілометрів від села, де мої батьки живуть.

— Ааа.

Попри кіно мова зайшло про багатоженство.

— У нашій вірі женитися приписано на семи дружинах — похвалився Артик. Ну, чого так? А щоб він, жонатий чоловік, не стріляв очима в чужих жінок.

— А чому саме сім? — запитує Ланка.

— Ну, ви ж сімейні, в цих справах розумієтесь, так? Якщо буває... Ну, в нас, в Азії, мужики... до нас були сильними на рахунок цього. Ну і, наприклад, іде мужик до жінки у ліжко, а вона вже не хоче. Ну, буває.Тоді вже мужик має право чесно женитись на ще одній, але не має права «ну, ти мене образила, то я на ліво піду, одну знайду і туда-сюда». На це він права не має. Це великим гріхом вважається; хоч наліво зараз майже дев’яносто відсотків ходить, зуб даю. Ну і щоб не було проституції, женився — чесно і чисто. За законом можна, підпільно — ні. Але є ще питання, чи дві дружини, чи три. Всіх ти маєш любити. Та красіва, ця красіва, а третя вже ні -так не піде. То гріх.

— А багато зараз в Узбекистані чоловіків мають по кілька дружин?

— Молодь росте, і якщо народжуваність — сто відсотків, то десь тридцять, а може, і двадцять п’ять відсотків — хлопчики (в них дві доньки і два сини). Дівчат більше. У нас в Узбекистані на одного мужика по п’ять жінок припадає. Ну, як у Чечні, там же теж на п’ятьох, на шістьох женяться. Ну, мужики, вони ж всюди, і не лише у Чечні. Мужик — він і прикордонник, і політик, працівник. Карочє, мужик усюди вище стоїть, не тільки в Азії. Тому до трьох жінок у нас багато хто має.

— І всі три шлюби державою реєструються?

— Іслам дозволяє. А в ЗАГСі — тільки раз можна.

— То закон забороняє?

— Так.

— То в кого багато жінок — поза законом?

— Ні. Ну чого?

— А чого воно шумить? — репетує Артик. -Сарамаг, антена!

Старша донька підбігає і береться крутити припертий до хати високий дерев’яний стовп. У моєму дитинстві в Кам’янці антена трималася на важкій чавунній трубі, то в разі чого мусили кликали тата. Антена була першим вчителем географії, бо тоді я вже знав, куди «на Франківськ», а куди — Чернівці (ТРК «Буковина» ретранслювала румунську службу новин, що дуже нас веселило). Також у нашої «Берізки» був зламаний перемикач каналів. Хто пам’ятає, це така ручка, як на газових плитах. Власне відламався майже весь диск і з телевізора стирчав лише стержень. Тато або охоплював його сухою ганчіркою, щоб рука не ковзала, або ж просто крутив плоскогубцями. Знаючи, що влітку вдома його за днини нема, ми вранці вивчали телепрограму і підраховували, на якому каналі більше для нас цікавого.

Коли всі поїли, маленький столик забрали і тапчан перетворився на широке двоспальне ліжко. Там залишились я і Артик. Сім’я пішла спати до хати. Ланці постелили на пружинному ліжку серед подвір’я, і це не дискримінація, а навіть почесно. Влітку в Узбекистані краще спати надворі. Не так душно.

Спочатку ми ще казали, що могли би й у наметі заночувати, але почалися розповіді про каракурта і пропозицію швидко забракували. Через павука, як то потім виявилося, нас закликали в гості.

— Як почув тоді в автобусі, що збираєтесь ночувати в наметі, то подумав, що як же вони так. Не знають, що в нас тут повно всього отруйного, -признався Артик. — У нас тут трохи лише відійти від траси — скорпіон, і цей, як його, каракурт.

— Так-так, — підтвердила Сара, — я й на городі його часто бачу.

— Зараз, коли страшна спека, його отрута аж надто сильна, — з гордістю продовжив Артик. -Коли прохолодно, вона слабшає.

Чорний маленький павук тут страшніший за скорпіона.

— А він як нападає?

— Не нападає. Він, карочє, ну як тобі пояснити?.. Непомітно залазить в одяг, в ліжко. Поки ти рухаєшся — не нападе. Коли тихо вже будеш, ну, як заснеш — вилізе й вкусить. Він знайде на тобі найм’якіше місце, зробить там подряпину і насцяє туди. Його сеча — отрута. Було раз: на рибалку з сином пішли. Я куртку зняв. А то кінець квітня, спека і все таке. Ну то кинув я куртку в траву та й пішов ставити сітку. Приїхали. Увечері син у туалет вийшов і взяв мою куртку, а як вернувся, то не повісив її в коридорі, а забрав із собою і лишив коло ліжка. Звідти виліз чорний павук. Сильно не кусав, ні, — дряпнув і насцяв туди трошки. Вночі син прокидається, будить і каже, що йому зле. Ми ж манти[12] тоді готували. Я кажу синові, що ти ненажера, напхався, а тепер мучишся. «Нє, — каже, — тату. Чорніє коло грудей. Сильний біль і ніби душить». Я глип на ліжко — павук. Вибігає і просто мені на ногу. Я злякався, хапнув його рукою і так роздушив.

— Як роздушили?

— Ну так, роздушив! Я сам не знаю, як його роздушив. Боявся, що вкусить. Що робити — не знаю. Четверта ночі. Я тоді йому давай наливати, синові. Всю ніч водку пив. А горілка, кажуть, вбиває павукову отруту.

Так я тоді й не зрозумів, чи повезли рано його до лікарні.

Артик — мисливець. Серце у нього хворе. В молодості приїхав сюди полювати, і серце, каже, нормально тут чулося. Переїхав, женився. Досі полює. Деякий час пожив у місті, але що там, каже, робити — чотири стіни і піти нікуди; краще в селі. Розповідаючи про свою ідилію, часто повторював: «Отаке воно, наше спокійне сільське життя».

І він також спокійний. Тихий, задумливий. Хоче закінчити хату, бо, може, котрийсь із синів повернеться.

Тут немає такого явного Карімова, законів, міліції, шуму. Тут є те, що бачиш, по чому ходиш, що можеш сам зробити, виростити, вигодувати або з’їсти. Життя в селі добре для тих, хто вміє задовольнятися чим є. Без абстрактної реалізованості, прагнення бути вагомим і знаним. Тут він потрібен дружині й дітям, старому батькові, землі й худобі. Чи навпаки — це йому цього треба. Достатньо бути потрібним лише тим, для кого найбільше важиш, тоді й для тебе хтось або щось є вагомим по-справжньому. Але важко це зсередини зрозуміти. Та й взагалі для щастя добре глибоке нерозуміння, бо коли інакше, то з’являться амбіції, суперечності. Але ж не з’явиться нічого, що було би більшим за прості речі, які в тебе є тут.

Знаю, що кажу, бо в селі виріс. Тепер усе перевернулося з ніг на голову. Приїзди не здатні ані змінити нічого, ні повернути. Та вже й не треба.

А тут тихо, і це замінює розуміння. Начебто для повної ясності треба лишень, аби не було нічого зайвого.

Тут нема. Тишу не порушує навіть ішак, що здатен перекричати корову. Він, як півень, завівся вдосвіта, розбудив мене і голосом нагадав пилу «Дружба-2» у роботі.