Льонтом. Дороги і люди

Ворзель

Більша частина Ворзеля — густий ліс. Переважно сосни, але є й дуби, тополі, берези... Часто дерева порослі омелою і ще всякою зеленню, аж влітку це нагадує бачені тільки по телевізору джунглі. Хоч який я лінивий до коротких прогулянок, дуже люблю тут ходити.

Живу недалеко від колії і звик чути потяги в будь-який час доби, але сьогодні півднини терплю пили і вантажівки. Вони зрізують сосни, аби розчистити територію. За якихось сто метрів від мого балкона КамАЗ вивантажує гравій, а з фури знімають брезент, під яким виявляються лісоматеріали. Ще бачу кілька іномарок та діловитих чоловіків, що ходять туди-сюди і керують.

Я у Ворзелі вже два роки, але сумніваюся, що проживу тут ще стільки ж. Може, так навіть краще.

Ворзель заснували, коли будували залізницю Київ-Ковель. Перший дім тут — будиночок лісника, але далі містечко розвивалось як від-починкова зона під Києвом, що й зробило його таким дивним нині утраченим світом. Десятки порослих бур’янами санаторіїв чекають, поки розваляться остаточно. Стіни і навіть вікна, як це не дивно, переважно цілі. У деяких приміщеннях крізь скло можна побачити меблі, фіранки, хідники, вази для квітів та інші ознаки ще недавно обжитого інтер’єру. Котрі з цих будівель поки не впали в анабіоз — працюють оздоровницями або просто житлом. Я квартирую в санаторії «Зірка». Неподалік мого житла, поряд із запустілими спорудами, будують дитячий садок.

Люблю роздивлятися щити з мапами корпусів: «Стоматкабінет», «Адміністративний корпус», «Будинок культури». Віднаходжу об’єкти, відповідні цим написам, і намагаюсь уявити людей, що кілька десятків років раніше тут жили й працювали. Тепер, може, й згадують, ностальгуючи: «Розвалили Союз, — мовляв, — і ніхто вже путівок не видає». Ніхто вже не каже, де тобі відпочивати.

Минулої весни до нашої «Зірки» приїздили люди з апаратурою і знімали тут «Дім з ліліями» (як сказав мені один із них; може, колись то кіно й побачу); щось про війну, як я собі припустив, бо цілий день вони коптили один із корпусів, перелицьовуючи будівлю забуту на будівлю спалену і розбомблену. Ще там бігали молоді акторки в хустинах, широких спідницях нижче колін і завеликих калошах. Таки війна, точно. А лишились по ній кілька пляшок з-під кока-коли, пластикових стаканчиків, обгорток від солодощів і «побитий фашистами санаторій» — хоч музей там роби.

Взагалі це не єдина точка перетину Ворзеля з кіном. Коли я розповідаю про містечко друзям, то кажу: «Це як ‘зона’ в Тарковського». Краще не поясниш. Разом із тим думаю, що попри весь антураж, освітлення, камери і навіть гонорово залишене сміття, очевидно, ані до Андрєя Ар-сенієвича, ані до самого Ворзеля тутешнє кіно дотягнути не здатне: надто багато всього в цих стінах і соснах, аби, ставши поряд із ними, не виглядати мізерно, навіть у об’єктиві.

Звичайно, не весь Ворзель такий. Тут є й елітні райони, дбайливо і боязко, а тому неприступно загороджені парканами. Є старі будиночки з лущеною фактурною фарбою (знову Тарков-ський), покриті шифером, іржавою бляхою, оброслі незліченними прибудовами й будами, як дерева грибами. Через подвір’я протягнуті линви, де сушиться кольорове, часом дитяче вбрання. Збоку осель, прибудов або й просто приперті до огорожі живуть алюмінієві тазики, дірявий емальований посуд, велосипедні рами, прогни-лі дошки, купи іншого нікому вже не потрібного брухту чи навіть цілком зрозумілої цегли. Як у Анджея Стасюка, котрому все «розпадається на очах, так нічим і не ставши»[1]. Пси ходять вулицями, ніби повноправні мешканці, що жеруться й любляться поміж іншим. Тут гавкіт є таким самим несподівано вибухаючим і звичним фоновим звуком, як шум потягів. По всьому місту на стовпах розклеєні оголошення зі злісною бульдожою мордою, коло якої напис: «Дрессировка служебных собак». Якби бідолашні інтелігентні дворняги вміли читати, то могли б почуватись як хлопці, що успішно відкосили від армії.

Такий Ворзель імпонує мені куди більше, аніж новий, тобто «Гранд Віллас», «Грін Парк», «Софіївський» чи «Онтаріо», хоча й улюбленою залишається схожа до гнилих пнів під травами лісу захована «курортна частина». Але й там не все ідеально. На такому приємному і вже багато років неторканому затишку, поки що позбавленому торгових центрів, реклами чи інших набутків пластикової цивілізації, неодмінно мусив лишитися відбиток людської байдужості. Живу на вулиці Леніна! На деяких парканах поряд із табличками сусідів «Подвір’я зразкового благоустрою» маячать червоні зірки.

Не так давно я відправляв листа в Чехію і посоромився на звороті писати свою тутешню адресу. Позаяк відповіді не передбачалося, формально вирішив вказати ту, що в паспорті: село Велика Кам’янка Коломийського району, де батьки мешкають. І що!? Останнім часом якось, знаєте, не замислювався, але й там у мене вулиця Жукова. У такі моменти мимоволі приходиш до типового висновку: треба щось у житті міняти. Колись це інакше сприймалося. Малим я любив назву своєї вулиці, бо вона мені звучала жуками. Жук — гарно, не те що сусідня Ковпака: «Закрився ковпачком і світу не бачиш», — я тоді точно знав, що сусідам пощастило менше. А вулиця Мирного, де жив мій двоюрідний брат, як це не смішно, здавалася найбільш совєтською, бо слова «мир», «труд» і «фронт» були у мене десь поряд. Вийшли з одного гнізда або, ліпше сказати, фанерних стендів у школі, байдуже залишених в дев’яностих.

Тут можна годинами ходити, дивуючись назвам вулиць. На тобі — музей законсервованого і виродженого СРСР. Біда лишень, що ніхто його не сприймає ні музейно, ані на сміх. Тут усе серйозно і тим більше буденно, нормально. Центральна, найбільша і паралельна до колії вулиця називається Великого Жовтня. Від неї можна звернути на Радянську, а далі на Пролетарську. Червоноармій-ська межує з вулицею Івана Франка, Шевченка — з Ворошилова. Або так: Шевченка, що паралельна до Радянської і Дзержинського, перетинає Ворошилова і виходить на вулицю Крупської, а та — на Першого Травня. Вулиця Котляревського проходить поміж Пушкіна і Тургєнєва, а перетинає Бу-дьоного, Кірова, Чкалова, Крилова, поки врешті впирається у всюдисущу Великого Жовтня. Тут є вулиці Восьмого Березня і Партизанської Комуни. Є також маленький провулок, що з’єднує Лесі Українки з Ковельською і називається Незалежності, ніби навмисне хотіли, щоб тої незалежності не було видно.

Тут у центрі натягнутий величезний і вже порізаний плакат «Відроджуймо курорт Ворзель»[2], а неподалік — широка інформаційна дошка з мапою-схемою (просто й доступно поданий згаданий уже вуличний вінегрет), довідкою з історії міста, а також про його видатних людей та споруди. Тут, серед іншого й інших, на вулиці, нагадую, Великого Жовтня (!) першим у списку — Валер’ян Підмогильний, що якийсь час жив у Ворзелі та «ніколи не переймався ейфорією революційних гасел, не розчулювався від утопічних перспектив нової влади...»

Все у Ворзелі саме собі суперечить, як Лєнін, що дивиться на пагоду посеред центральної площі калмицької столиці Елісти. Пам’ятаю, як стояв тут на вокзальній платформі якраз навпроти церкви і випадково почув розмову двох місцевих жіночок, котрі також чекали на «тягу». Ще тоді, пригадую, свято було, дзвони дзвонили і люди у найкращому своєму вбранні повертались додому. Одна другій пояснювала: «Вот, церковь щяс. Раньше, бачиш, оно будиночок коло храму отой-той, — показала рукою на службове церковне приміщення. — Раньше важне зданіє було і навіть Лєнін приїжав які-то документи подписувать. На тій стіні табличка була, всьо там писало. Ну щас уже зняли. Воб-шєм, дом Лєніна був, а зробили дом Божий».

Якраз на тій залізничній станції недавно поставили пам’ятну дошку «Ворзель був заснований у 1900 р. завдяки будівництву залізниці Київ-Ковель», виконану на чорній могильній плиті з ретельно дотриманою стилістикою. Точно таку, тільки з інформацією про шанованого тут педагога, я бачив на вході до школи. Якби дізнався, що хтось наближений до селищної ради має тут «ритуальний» бізнес, не дуже би й здивувався.

Окремі частини Ворзеля не померли тільки тому, що їм не відправили похорон. Вони вже давно не є тим, чим були створені, але й тим, чим судилося — пилом, землею — стануть також не скоро. Таким є Будинок творчості композиторів — резиденція, що була однією з небагатьох схожих до неї в імперії та єдиною такою на території України. Ми забрели сюди випадково. Плентались дорогами-алеями поміж розкішних вілл, де центр далеко, а лісу багато, поки побачили закинутий корпус. Перед ворітьми стояв собака, а за ними починався прохід кудись углиб, поміж сосни, у зарослі, траву, густо переплетену з ожино-малиновими кущами та старим гіллям. Пес люб’язно пропустив і ми пішли таки бетонною доріжкою, що вела у зелене плетиво, кожних сто чи двісті метрів відгалужуючись на менші стежки до окремих будиночків. Павутина, суниці, кропива, згадані вже кущі ожини, повалені дерева і над усім цим цнотливим добром — метелики. У кожному з котеджів, що розміщувались на спеціально врахованій відстані, аби композитори не чули музики одне одного, був рояль. Це прочитали, а бачили вже традиційні фіранки, вази для квітів, килими. Вікна — цілі й неушкоджені. Таня, опинившись тут, вигукнула: «Чому сюди не пустять митців?! Вони б і їсти самі варили».

На центральній галявині описаної «зони» -дерев’яний котедж із пам’ятною дошкою про акторку Ганну Борисоглібську, яка заповіла свій двоповерховий дачний будиночок на потреби композиторів, започаткувавши цим самим резиденцію. Скраю галявини статуя жінки чи русалки, що лежить на боці з типовими для радянської монументалістики широкими звабливими стегнами і малими грудьми. Б’юсь об заклад: усі ці побілені вапном «женщины» від Калуша аж до Сєверодонецька — не інакше як рідні сестри — аж настільки вони вдалися в одну маму чи батька. Інша справа — жінки з барельєфів на стінах со-вєтських дев’ятиповерхівок. Сильні, широколиці, наче від шахтаря й шахтаря народжені, найчастіше вони сусідять із відверто фемінними чомусь космонавтами, а фонтанним русалкам доводяться, вочевидь, двоюрідними.

Не знаю, чи дивиться хтось за Будинком ... композиторів. Досі я здибав тут лише людей із банками для суниць. Може, й є якийсь недоречний начальник чи управитель, а може, єдині наглядачі — пес-волоцюга й арматурний паркан.

Пишу це за тиждень до вересня і думаю, що тяжко згадати Ворзель осіннім. Усе тут зелене: старі ліси, трава, омела, повитиця, суниці. Усе тут є, бракує хіба платоновських соняхів, що повиростали з димарів покинутих нині будинків. Той самий абсурдний, не придатний для логічного осмислення світ: чи вигаданий, чи дивним чином самостійно пророслий, як бур’ян з-під асфальту.

Може, Ворзель не запам’ятовується мені восени, бо наполовину він вічнозелений? Дивлюся з балкону і бачу подекуди вже пожовклу траву. Скоро така доля спіткає й дубове листя, і воно впаде: сухе до сухого, жовте до жовтого, залишившись у тіні високих зеленокронних сосен. Настане пора оголення — люди бачитимуть усе неприкритим і неприкрашеним: сухі гілляки, мури, котрим від цього лише холоднішатиме, бляшанки, обгортки, недопалки. Врешті, це все дійде до кінця (щорічного, не абсолютного) яким є пора обілення, аби око в майже цілковитій одноколірності й чистоті вулиць відвикло від живого смертного розмаїття, аби знову могло дивуватись.

Коли танули минулорічні щонайменше метрові товщі снігів, санаторій, колись побілений, а тепер так старанно обкопчений кінематографістами, опинився в заплаві. Будинок був островом і вода по коліна трималася тут понад місяць. Я щоднини вертався повз нього додому, щоразу вдивляючись у мур посеред водного плеса, й розумів, що більше такого чуда може не бути, хоч скільки фотографуй чи фільмуй. За два чи три тижні вода почала смердіти, аж доносилось до мого балкону. Потім зникла, народивши на місці болота чи не найбуйнішу траву, яку мені доводилось бачити. Відмирання й гниття дало поштовх життю з новою силою. Чудо змінилося чудом, а обсмалений будинок лишився відгородженим, ніби й справді намагався відштовхнути дикунів із «Кока-Колою». Тут і мури стали природою, злились у симбіозі з тепер уже рідними, також нікому не потрібними і минущими бур’янами. Бачу, що й ті починають жовтіти і скоро їх не буде аж до весни. Проростатимуть, всихатимуть, проростатимуть. Будинок колись розвалиться, а сосни, саме ці сосни, можливо, й довше протримаються зеленими, бо росли тут ще до санаторіїв, до колії і навіть до лісникової хижі.