Льонтом. Дороги і люди

Ми тута є

Ми сидимо колом і дивимося одне на одного. Ланка на м’якому кріслі праворуч від мене, Свєта — на твердому ліворуч, Міхалко — навпроти нас на дивані, а збоку від нього — Ніна, Міхалкова дружина, директорка місцевої школи, Свєтина мама. Міхалко — Свє-тин тато; все просто і правильно, як і повинно бути.

Часом відвідини родичів (тим більше чужих) то дуже обтяжлива справа. Ніби й близькі люди, а нема про що говорити. Ланка їх колись бачила, я — бачу вперше.

Сидимо. Мовчимо. Напружуємось. Коли тиша затягується надовго, хтось із нас починає говорити. Неприродно, але хоч якось.

— То як ваші справи?

— Добре. Живем, працюєм.

Ми пробуємо втручатися в їхнє життя, а вони в наше. Без претензій на правдивість усі вдаємо зацікавлення.

— А як тобі у тій Турції? — питає Ніна. Але Туреччина її не обходить, та й Ланку вона знає надто мало, аби нею цікавитись. Ніна не зовсім розуміє, як і чого її племінниця попхалася в той закордон.

Просто це різні площини. Тут не існує волонтерських програм, студентів, які їздять по світу, курдів, іранців. Студент — це особа, яка пакує торбу й їде до міста вчитися. За тиждень чи два повертається на вихідні. Знову по торбу, знову їде. Я так і здобув свою вищу освіту.

Тому важко розповідати про всі ті штуки, кордони, біженців. Ланка намагається говорити якомога простіше, приземленіше. У відповідь також щось запитує.

І це нагадує гру — родина розсілася колом, удаючи, що спілкується. При мовчанні — найтяжче з поглядом. Коли хтось говорить, я на нього дивлюся і тоді почуваюся легко. Іноді повертаю голову то вправо, то вліво на кожного з родичів, аби на жодного не дивитися довго. Коли всі мовчать, дивитись нема на кого, та й на когось одного — тупо. Втупитися у підлогу -це бути відсутнім, а ми ж тут ніби балакаємо. То недобре, але іноді роблю й так.

Здається, природним станом для людей, котрі поруч, є спілкування. Коли мовчать, то хоч кожне й могло би почуватися добре, та, насправді, всім незручно. Це стан, який намагаємось будь-що порушити. Заговорити, ну бодай щось та якось. Тиша в таких випадках настільки інтимна, що лише з близькими вдається мовчати, не переймаючись потребою підтримувати розмову.

А котрим спілкуватися важче — конче якраз спілкуватися. Як на зло. Хоч не йде, але треба щось говорити, бо інакше напружено. Уявляю собі ситуацію навпаки і мене це навіть приваблює. А чому б ні? Сидить компанія з кількох чоловік і кожен безтурботно мовчить. Усім добре, приємно.

Тільки так не буває. Для людей, котрі поруч і ніби одне з одним, нормально, коли вони розмовляють. Інакше — відхилення. В цьому навіть є логіка, бо якщо не так, то чому ж вони разом? Словом, чому ж тоді родич до родича прийшов або друг до друга? Чи простіше — чому я до тебе прийшов, як нічого мені не треба від тебе і розмови між нами немає?

А ми усе ні про що. Сиджу й думаю, чому ж вони не роблять нам кави? Якби можна руки зайняти горнятком, було би трохи легше.

За якийсь час Ланка змерзла, встала зі свого м’якого крісла і підійшла до п’єца погрітися. Це наштовхнуло Свєту, вчительку біології й природознавства у місцевій школі, що варто би чогось нам випити. Тоді все змінилося остаточно. Потім вже були кава, вино, щирі зізнання в родинній любові, сміх, запрошення обов’язково заходити наступного разу і все таке. А до цього, трохи раніше, нас попустило завдяки хлопцеві на прізвище Манд, що торік закінчив дев’ятий клас і примудрився вкрасти у сусіда 80 тисяч гривень. Ніна — директор школи, тому й знає ту історію біль-менш достовірно. Зрештою, село мале, то й так усе всім відомо.

— Та нє, він у школі ніби нормальний був. Ну як... тато його пив безбожно, мама гуляла, але сам нічо, тихий.

— Ну то так, — перебиває дружину Міхалко, -але дідо і баба.

— Та, та, до баби й діда ходив защораз.

Ніна продовжує, а я нарешті перестаю позіхати і вдавати, що зацікавлений. Потреба подіти кудись очі відпадає сама собою.

— У баби всьо було посортовано. Ну, знаєш, в одні коробочці всьо по сто, в другі — по двісті, ну, там по п’ять, по десять. Вона собі так складала, а він потроху то тягав, скільки треба було.

— А вона? — питаю.

— А вона складала та й не знала, скільки там є. Ну, не всьо. Великі гроші тримала десь там у підодіяльниках, у шафі, але він і там придивився.

Ми навіть не випитуємо нічого. Слухаємо. Родина хоч цю історію знає добре, але всі захоплені, бо це як укотре прокручувати улюблену пісню.

— До хати два входа. Один нормальний, а другий ззаду. Він так, на защіпку... Ну, двері тою защіпкою закрив та й усьо. А хлопець собі придумав і ножиком тихо то відкривав защораз. Ну, ясно, та? Просунув у щілину, защіпку підважив — і так відкрив. Так воно тягнулося, поки всьо не пропало.

— Ну, його як приперли потім! — вклинився Міхалко.

— А як приперли? — питаю. — Міліція?

— Та! — продовжує Ніна. — Ну а шо?! Сказали, що як признається і віддасть, то уголовного діла не буде. Але той малий тоже хитрий. Признався, написав пояснюючу, що там було вісім з половиною тисяч. Баба ж то не знала. Потім як по-щитали, що там було сімнадцять!

— А як порахували?

— Та якось. Дочка знала чи шо. Ну і сімнадцять, а він написав, що вісім — і хто що докаже.

Ну, таке. Віддав вісім, але як віддавав! — тут вона зробила таємниче обличчя.

— Ну, то як?

— У діда вкрав одинадцять! Старий уже знав, що то таке, та й гроші заховав у пшеницю. Запхав у мішок якось там. Але привезли раз борошно, а малий придивився, що дід гроші не з хати, а з хліва несе, і за два-три дні — всьо, нема. Ну, він так, знаєте, і до школи ходив...

— Що, крав?

— Нє, не крав, — пояснює Ніна, — але хоче — йде, не хоче — спить собі вдома. Тихий, але впертий страшенно і нічо його не обходить. Раз він заліз під піч. Я спочатку не вірила, бо то малий здоровенний, але йду. Беру фонарік, стаю на коліна, свічу — лежить. Уже тато йому і води холодної з відра туди лив, і кийком штурхав — нє, лежить, хоч би шо йому.

— Але красти, не крав?

— Нє, не крав.

— Ну, хіба в діда і баби, — поправляє Міхалко.

— Так, ну, хіба так, але вони ж нічо не казали нікому. Не хотіли, видно, аби люди то знали. А то всьо одно, бачиш.

— Він уже тако очима, — Міхалко показує, стріляє поглядом по кімнаті, — зразу видить і думає, як би то вкрасти. Він вже всьо.

— Потім ше в сусідів. Ну, тих вісімдесят тисяч, -Ніна таки захопилася розповіддю, — микнув, та й зник. Уже знали хто, але не було хлопця. А я, знаєте, вірю, шо могло у них стільки бути — нічо не купують, ніякі хрестини, дні народження не робили. Складали. Ці вже точно знали, скільки там грошей. І що? Рано в п’ять часов у Ковелі він то у пазусі ніс і якось йому розсипалось.

— Розсипалось?

— Ну, випало, розсипалось по дорозі. А то ж купа грошей! Хлопець кинувся збирати, та й збила його машина.

— Може, хоч щось у голові йому зрушить! -Міхалко.

— Йому й так уже зрушено. Тюрма вже його не мине, попадеться якось.

— Та вже попався.

— Ну, попався. Тепер у реанімації. Як відходив, як трохи ясно йому робилося, то так матом — на всю палату, на всьо відділення! Нічо більше не каже.

— Та вже не в реанімації.

— Та, може, і нє, але питає лікар, звідки грошей таких набрав...

— А що, є ті вісімдесят тисяч? — питаю.

— Та які там вісімдесят, як збила його машина?! Хто вже знає, де ті гроші? Щось трохи йому і лишилося (може, в пазусі), але яке вже йому.

На кілька секунд Ніна жалісливо замовкла, але потім, видно, відчула потребу гарно завершити розповідь.

— Такий у нас був шкільний рік, бо такий учень. Добре, що вже скінчив.

— То, кажете, був і в школі такий? — я ж то не хочу закінчувати цю бесіду.

— Та був. Мама його до ліжка прив’язувала.

— Прив’язувала?

— Та! Але тато-пияк приходив та й пускав його. Він, хлопець, скаржився, що б’є його мама.

— Та нащо вам, — узлостився Міхалко, якому вже це набридло, — лишіться його. Нащо то обговорювати?

Ніна легко всміхнулася.

— А ми не обговорюєм. Ми собі так, що було, то і розказую. Село мале, так всі знают.

Десь тоді якраз Ланка змерзла й підійшла до п’єца погрітися. Потім нас забрали на кухню пити каву й вино. Сміх. Родина. «Так добре, що ви прийшли!»

І тост від Свєти: «Добре, що ми вже знаємо вас. Ви приходьте. І ви тепер знаєте, що ми тута є на світі».