Льонтом. Дороги і люди

Развалілі

Якщо людина, котра любить Узбекистан, захоплюється узбеками (сам він етнічний казах), робить усе, аби в нас залишилося приємне враження від його країни, і висловлюється аж так, то мусить бути цьому причина. Не те, що мусить, вона є. Тим більше, тут усе на поверхні.

Попри те, що узбеки неабияк мені подобаються, що в їхній країні я почуваюся куди затишніше і безпечніше, як у наших східних сусідів, Узбекистан — сувора, тоталітарна, бідна й відстала держава. В порівнянні, звісно. Але навіть порівнюючи з Росією, до якої мої симпатії важко применшити, різниця величезна, і вона не тільки у рівні впливу режиму на кожного окремого громадянина. Узбекистан — це країна надлишку чудес і нестачі звичайних матеріальних благ; цивілізації, як ми звикли казати. Ну, гаразд, тут немає бензину і всі їздять на газі, годинами простоюючи в чергах до заправок[9]; гаразд, тут перед Днем незалежності міліція обачно забирає в мисливців зброю; гаразд, тут регулюють народжуваність у такий спосіб, що після четвертої дитини жінкам примусово ставлять спіраль; гаразд, по телевізору тут паралельна реальність, а карточку мобільного зв’язку можна придбати лише на узбецький паспорт; гаразд, інфляція призвела до того, що найбільший номінал національної валюти приблизно дорівнює нашим трьом гривням, тобто навіть невеликі суми грошей — це вже товста пачка купюр. Коли, наприклад, водій автобуса йде на заправку, то бере з собою кілька таких скріплених гумкою жмутів і це виглядає, як у кримінальному кіно. З цим ще якось простіше. Гаразд, з усім примирився.

Але це ще не все. І останнє, про що згадаю, дещо прояснює ситуацію. Це купол на храмі ка-рімовського режиму. Жодного разу я не здибав тут людини із книжкою! Ніде: ні в містах, ні в селах, ні в громадському транспорті. Звісно, є різні прошарки суспільства, мусять бути інтелектуали чи просто люди, які люблять читати. Мусять, але мені такі не траплялися. Друковану продукцію на митниці треба вписувати у декларацію окремим пунктом. Збірку есеїв Анджея Стасюка, що я собі взяв на дорогу, прикордонники перевіряли кілька разів. Так-так, питали, ЩО це, гортали і пильно вдивлялися в сторінки. Відкладали її, а потім знов поверталися.

Або так (а заодно і ближче до теми, тобто Росії, «цивілізації» та всього цього пізнання в порівнянні). Часто мені доводилось чути тези приблизно подібного змісту. Одна з них: «Білорусь — це вже та сама Польща (і навіть вам не Росія). Там дороги, газончики, усе вилизане. Бацька зарплату нормальну дав». При спробах посперечатися я завжди програвав, принаймні в очах співбесідників. Сам лишився із висновком: чим менше людина знає, тим твердіше вірить у власні переконання. Діалог, як правило, неможливий. Ти можеш або погодитись, або — неправий і крапка. Аргументи цього: «я знаю» або «ти не знаєш». І про Польщу та Білорусь — я не дуже й дивуюсь таким порівнянням, бо коли ти живеш у країні з описаними чудасіями і твій президент править ще з часів Союзу (як і керманичі більшості[10] сусідніх держав, із похибкою у кілька років), і часто-густо він вважається класним, бо «сильний мужик», такий собі Чингізхан, то різниця між Польщею і Білоруссю зовсім не очевидна.

Разом з тим відмінності між Узбекистаном і Росією не помітити важко. Там більше грошей, туди їдуть на заробітки, себто по хліб, і звідти видовища — телевізійний шоу-бізнес. Збіса велика різниця в тому, що мелькає перед очима — одяг, машини, торгові центри — як між нами і тою ж таки Польщею наприкінці дев’яностих[11].

Врахуйте, що узбеки бачать Росію переважно столичну — Москву і Пітер, де найбільше будують. То як би дивно це не звучало, але Росія для Центральної Азії є чимось таким, як для нас Європа, також не райська, але значно краща.

Одна інтелігентна й освічена жінка, з якою ми розговорилися на автобусній зупинці, сказала, що вчилася в Європі. «Де?» — «У Санкт-Петербурзі!» Незвична для нас Європа, чи не так? Але все вірно, а Західної Європи тут або не існує, або вона споганена «тихим» російським слівцем.

Щодо неіснування, то уявіть собі Японію для пересічного Українця: кіно, кімоно, гейші, чайна церемонія, переповнені міста, хитромудра малесенька техніка і надто це все далеко, аби бути реальним. Це не Польща — де родичі і збір полуниць, не Німеччина, звідки возилося несправні холодильники й телевізори, і навіть не Італія або Іспанія.

Щодо слівця, то процитую далекобійника родом із Підмосков’я: «Украина и Россия всегда были вместе, а теперь Европа хочет себе забрать. Гнилая Европа! Да какой-то поляк всегда пастухом был, а хочет Украину в России украсть. Не пустят! Никто Украину не пустит! Да и зачем. Вот греки сейчас голодают, в Испании безработица... Я так все подсчитал (!), с Таможенным Союзом вам будет лучше». Сперечатися, звісно, зайве, бо він ЗНАЄ, хоч кіл на голові теши. Подібного я багато наслухався.

Тому я розумію позицію Доніяра.

Можу зрозуміти й імперські амбіції наших сусідів. А чого тут не розуміти? Варто лиш глянути на карту світу й усе стає ясно. Штука ще й у тому, що прийнято так дивитись. Так-так, покоління, тяглість...

Починав із нудження від «развалілі», а завівся про зовсім інше. Далі про Союз, точно. Скажу лише, що ця послідовність цілком доречна, бо коли про російську велич говорять здебільшого самі росіяни, то слово «развалілі» можна з чистою совістю розділити на більшість із п’ятнадцяти покинутих, сирітських, а колись і совєтських республік. Здається, тільки в при-балтів із цим усе гаразд.

Союз «развалілі», але нічого до пуття на його місці так і не збудували. Огорнуті ностальгією країни й міста — це зони совєтської матерії, яка ще не встигла остаточно розкластися. Заводи зупинилися, общєпіт уже не годує, союзпєчать не друкує. Лишились приміщення — від газетних кіосків до цілих промзон — і примарне уявлення про те, як вони можуть бути використані. Звідки, з тих же вкорінених уявлень і звичок, маємо союзного шти-бу бюрократію, медицину, освіту, соціальну сферу. І залишилось відчуття, що якось воно не так. А як може бути? Цей ровер ніколи добре не їхав. Просто спочатку його збирали (руки в шмірі й мозолях від інструменту), потім він був новим і блистів, котився так-сяк, людям хотілося вірити, що транспорт добрий і манера ним керувати — також.

Але підшипник заклинив. Та й чого чекати, коли той агрегат збиралося з великої кількості більших, менших, рихлих старих деталей, а головне — різнорідних і крадених. Залізо почало ржавіти, розпадатися, і замість того, аби викинути цей «лісапєд», його все підкручують, підтягують. На стару раму чіпляють дешеве китайське причандалля, аж скоро й до GPS дійде.

Чи корито. Було старе, тому й тріснуло, почало текти, потім геть розлетілось, але замість викинути, його скрутили дротом і продовжують лити туди помиї. Льоха жере! Половина харчу витікає, корито що далі, то менше придатне. Корпус загнив і на ньому завелась цвіль... Ясно, що з тим коритом, але воно лишилося у основі, хоч з’являються авта, пригнані з-за кордону, техніка, супермаркети, макдональдси, старфуд-си, снікерси й кока-кола.

І можна таке хоч до кого пришити. Було собі в Узбекистані Бухарське ханство, потім прийшли комуністи і взялися розбудовувати Узбецьку ССР, тобто УзССР, майже УССР. Не було б України, мали би узбеки нашу злощасну абревіатуру. Пішли в хід заводи, колгоспи, союзпєчать, общепіт і всіляка ідеологічна пурга: братні народи, Расія-мать, Масква-сталіца. Потім — «развалілі!» І на місці розвалу почав приживатися дешевий пластик. Старе відібрали, нове розвалилося, а натомість — нічого. Країна живиться недогнилими рештками уламків окраїн імперії. Це трохи нагадує «теорію перманентного похуїзму» з Жаданового «Депеш мод». Це на прикладі Узбекистану, але пам’ятаймо про «з».

Ми повертались додому. Зі слів далекобій-ників пересвідчились, що роздруковані заздалегідь мапи вкотре брешуть і добиратися з Астрахані до Ростовської області через Калмикію куди ближче через Волгоград. То від місць, де Волга впадає у Каспій, ми взяли курс майже точно на схід, на Елісту — калмицьку столицю.

Раніше я не знав, що зовсім близько від України є республіка, де переважаюча релігія -буддизм. Це й цілком нелогічно, тим більше, її громадяни, правдиві монголоїди, живуть від нашого кордону не далі, аніж відстань зі Львова до Києва; поміж Ставропольським краєм, Астраханською і Ростовською областями, загалом на заході Російської Федерації. Ще одна до-монтована до ровера запчастина.

Там нам востаннє траплялися верблюди. Там сухо, спекотно, і пожовклий, схожий до казахського степ ріденько поцяткований селами з красивими назвами. Хулкута, Яшкуль, Улан-Ерге, Лола, Бага-Бугул, Троцкоє, Целінний, Обільноє, Заливной. На щастя, все ж таки більшість населених пунктів тут мають назви подібні до тих, що на початку переліку. То вже далі, за кордоном Калмикії, в напрямках, звідки приїхали і кудою верталися, почався комуністичний розгул. У дорозі я розглядав мапи цих місць задля розваги й покращення настрою. Біля Астрахані — Трудфронт, Оранжерєї, Сєлітрєноє. Вище по Волзі — Удачноє. Південніше від Калмикії невеликі містечка — Ізо-більний, Дівноє, Свєтлоград, Благодарний, поміж ними села — Бєзопасноє, Октябрскоє, Сольоноє, Овощі, Раґулі. У Ростовській області — Рємонт-ноє, Заветноє, Сіротскій, Сємічний, Прісальний,

Пролєтарск, Сальск, Целіна, Зєрноград. У Краснодарському краї, яким колись їхали на Кавказ, вже недалеко від гір, не боячись нетутешності, як хлопці в чужому клюбі, тісняться станиці Совєт-ская, Бєсскорбная, Упорная, Спокойная, Удобная і навіть Ахмєтовская. За рік до цього ми з Ланкою їхали тією ж дорогою в бік Кавказу і водій, дагестанець Ґаджи, раптом: «До весёлой жизни совсем немного!» Мене це аж насторожило, але за хвилину-другу бачу: «Весёлая Жизнь — 3 км». Там зупинилися біля придорожнього кафе і Ґа-джи пригостив нас чаєм.

Назви закріплені міцно, як і вся великоросійська ідея. Пригадую дорогу через Казахстан із далекобійником Владіміром. Траса Тараз-Шім-кєнт. Села одне за одним: ... — Баба, ... — Баба. «А що значить, — питаю, — те Баба?» — «Баба?! Баба есть Баба! Вот раньше Високое было, а сейчас тут Шакпак-Баба! Совсем оборзели!»

Росія розчинена в цім «комунізмі». Калмикія — поглинута ним і нею. Як заповідник часів «когда была уверенность в завтрашнем дне» Еліста може числитися в одному списку з Волгоградом, чи то пак Сталінградом. Здається, вона завмерла в очікуванні комунізму. Совєтська архітектура, порожній скляний стенд із гордим написом «Республика строится!» На центральній площі (імені відомо кого) — Лєнін, що дивиться на пагоду, а за двісті метрів — ресторан «Ностальгія», де на вивісці букви «с» і «т» зображені серпом і молотом. Заходимо досередини: бюст вождя, червона зала й тому подібний Голлівуд: шикарний, дорогий ресторанисько зі старою дешевою плиткою, ніби в бані або на станції метро «Нивки». Питаємо в офіціантки, чи нема поблизу їдальні, може, недорогого кафе. Спочатку не розуміє, чого ще нам, туристам, треба, але вже за кілка секунд розгублене обличчя вибухає прозрінням: «А, чебуречная!?»

Приїхав до Києва, а тут уже по всьому місту варєнічниє «Катюша». Що за...?! І ми туди ж? Спекулюють на безглуздій ностальгії й породжених нею міфах. «Была уверенность...» Та яка там впевненість могла бути, як прийшов час — «развалілі». На щастя, це було неминучим. Впевненість існувала хіба в межах системи, яка й вселяла віру, ніби та впевненість є, а на завтра — взяла і вмерла разом із міфом про власне безсмертя. Як «Титанік».

Чую то «развалілі» і від близьких людей. Мовляв, робота, ціни, путівка на море. А як же, питається, те, що нас тупо нагнули? Як бути з тими, котрі мали гідність, за що як не вмерли, то мучились? «Бо ти наймудрішим хоч бути! Ґудза собі шукаєш. Хто робив, хотів, то нормально було. Всьо було! А хто докопичував, ну, то певно що...» Якось Василь Карп’юк сказав на це, що добре було траві, але погано деревам. І така метафора мене влаштувала. Стало усе зрозумілим; хоча й прикро.

В Києві культивація ностальгії підсилилися за яких двадцять років після розвалу, тобто утворення, тобто здобуття незалежності. Неможливо було би множити сов’єт стайл, плекати його і спекулювати на нібито райській дійсності, поки вона не забулася. В якомусь дев’яносто третьому, поки ще свіжа пам’ять про дефіцити й занепад, поки вона добре клеїться із дійсністю, де безгрошів’я, кравчучки та щоднини вимикають електрику — нікому би та «Катюша» до голови не прийшла.

Зрештою, була впевненість у завтрашнім дні — дно прийшло. Коли вже минула двадцятка і принесла свої приколи (проколи й проблеми), з відстані часу що дев’яностий, а що вісімдесятий — невелика різниця. Біди мають властивість забуватися. Трохи попустило, то можна помріяти, а значить, і ностальгувати. Це, по суті, одне й те саме, тільки в іншому напрямку. Але чому так тяжко побачити зміст перехідної точки 91-го року? Кажуть, «развалілі», нібито й справді щось добре, дієве зламали. Чому ті, хто так думають, не беруть до уваги, що ровер, бідово склепаний, іржавий, прогнилий — сам розламався, вмер і нема чого його підрихтову-вати? Інакше, повторюся, не могло бути. Впало сухе дерево і ніхто його не рубав зеленим. Прогнила стара миска, розсипалась поточена шашелем халабуда, згоріло поношене шмаття, заглух «Москвич-412», якщо хочете.

На сході Узбекистану, неподалік Даштаба-да, нас запросили у гості добрий чоловік Ар-тик із дружиною Сарою. Мила сільська сім’я, діти, дід — старійшина роду. Господарі виявили щиру гостинність, ми в них повечеряли й заночували. Багато спілкувалися. Артик водив мене селом і розказував, як тут люди живуть. Показував їхній побут, господарство, худобу. Здавався мені щасливою людиною, хоча й дивно меланхолійною в своєму щасті. Серед іншого стоїть на його подвір’ї старий понищений білоруський трактор, що виглядає на груду металолому. «Бачиш, колись давно такий би на брухт пішов, а мій ще працює. Мусить».

За сніданком до столу підсідає дід у національному узбецькому строї. Високі шкіряні чоботи, заправлені в них штани, сорочка, довгий халат і на голові чотирикутна гостроверха тюбетейка. Колориту додає традиційна узбецька борідка. Як найстарша людина в домі дід постійно припрошує нас до їжі. Питається, звідки ми. «Украина!? Свои!» А потім приказує: «Где ж ты, союзушка, подевался? Ищу союзушку, а всё нету».