Льонтом. Дороги і люди

Ті двоє

Вона була страшна та ще й плакала. Нагадувала Емілі з фільму «Шість демонів Емілі Роуз». Ті самі припідняті налякані брови. І губи такі ні прямі, ні криві. Спиралася йому на плече. Іноді цілувала в щоку. Витирала сльози. Тобто там, де вони мали бути, бо плач вгадувався лише за голосом і виразом обличчя. Видно було, що плакала, але сліз я не бачив.

Він був дрібний і красивий, наскільки таке можливо. Хоча такі дрібні риси частіше прикрашають дівчат. Тільки очі великі мав. По-дівочому був красивий.

— Хочу, шоб ми приїхали до Кічєєво.

А він мовчить. Відвертає голову до вікна. Вона його знову в щоку цілує. Тулиться.

— Ну щитай, шо работаю вже.

— Пару грівєн на день?

— Ну і ти. Ти ж тоже найдеш работу. Вот мама казала...

Спершу я пропускав їхню розмову собі поза вуха. Дещо вловив, дещо ні. То я вже потім вслухався і намагався зрозуміти, що й до чого.

— А машину?

— Ну вроді й не дорого. Тищя грівєн кредіт нада буде платить. Ну, при зарплаті, скажем, дві двєсті, як в мене була: то на кредіт, то на хату — двєсті на кармані лишається. Аткуда? Дві сотні на кармані.

— Кстаті, я мамі вчора сказала, що ти с Антоном гуляєш.

— Ну погулял, і шо?

Хлопець не дуже хотів говорити, переважно відмовчувався. Та й взагалі він мені здався замкнутим. І, може, трохи стривоженим. Обізвався, коли дівчина згадала про вагітну подругу, в котрої з чоловіком буде вже третя дитина.

— Да патаму шо зачєм? Работа, во-первих, — каже він. — Во вторих, нада первого поставить на ноги. Ну і нада їй в больніцу ложиться. І дєньгі на то. І всьо.

— А я рада за них. Ти не рад?

Мовчить.

— Хочеш, можем в Кічєєво вийті. Пєшком підем.

— Нє, в Нємєшаєво.

А вона знову трохи плачучим голосом:

— Мама ж волнується. Понімаю... Вона ж моя мама. А ти не звонив?

— Нє, — і втупив у вікно очі.

— Я сказала, що ти с Антоном гуляв. «Сєрьожа с Антоном», — сказала.

— Да, погуляв.

— Ну, в мене можем ночувати, — переконувала тремким голосом дівчина. — Правда. Мама не протів. Я казала. «Пусть заходить Сєрьожа, — казала, — пусть заходить». Всє втройом пєрєночу-єм. Ну? Можна вєдь, правда. А ти к своїй мамі не заходив?

— Куда?

— Ну, дамой. Я думала, шо ти дамой їздив. І Антон тоже не їхав?

Сєрожа не виспаний. Великі очі його раз по раз заплющуються на довше, ніж просто би кліпав. Сидить навпроти мене скраю лавки. Коло вікна, тому й зручніше спиратися, аби дрімати. З іншого боку, здається, що якби дівчина (нехай буде Іра) не відволікала його, то все одно не заснув би. Ну і не спав.

Електричка тим часом доїхала до Ворзеля. Я вийшов, а ті двоє поїхали далі. Прийшов додому й більше про них не думав. Поїв, помився та й ліг спати. Рано мусив добиратись до Києва, бо зустрічав на вокзалі друзів.

То вже двадцять по п’ятій удосвіта я їхав тягою. Мені тоді страшенно пощастило — якщо можна то вважати за щастя — сів у вагон, де були вчорашні Сєрьожа та Іра. Назву її так. Спочатку я навіть не повірив, бо забагато всього подібного. Він так само тулився до вікна, а вона так само до нього. У вагоні лишень світало. Лампи вже були вимкнені, тож ми сиділи в такій напівтемряві, як і вчора пізно ввечері. Тільки тоді світло було жовто-млявим, бо від електрики; тепер чисте і сірувате. І людей також мало — ще одна подібність першого і останнього поїзда. По одному, по двоє пасажирів на «купе». Я підсів третім і втупився в книжку. Час від часу підводив очі. Трохи було прохолодно, через те, мабуть, дівчина чимдужче тулилася до свого Сєрьожи. Спочатку вона якось дивно на мене глянула. Гадаю, впізнала, але потім вже не зважала.

З іншого боку, таке співпадіння зі мною не вперше — я часто добираюся тягами і часто впізнаю пасажирів. Особливо гендлярок із грибами-молоками-квітами, бо ті їздять більш-менш регулярно. То не така вже й дивина, що ми сіли в один вагон.

— Ти шо робить будеш? — питає Іра.

— Да погуляю нємного, піва поп’ю.

— А мене встрєтіш після работи?

— Встрєчу.

— Ну, в мене обід буде, то ше, може, встрєтімся.

Говорили повільно. То одне скаже, потім кілька секунд промовчать, то потім інше. Так розмовляють, наприклад, дуже розслаблені або стомлені. Ми тим часом приїхали до Бучі. Підсіло кілька чоловік. Розмістилися ближче до краю вагона і загалом далеко від нас.

— Ти коли освободишся?

— Не знаю — сто раз казала. Не знаю, я так і не поняла, чи з восьми до восьми, чи до десяти, коли вони закриваються. Но я буду рада, коли б ти на обід...

— Постараюсь.

— А ти с Антоном, — питає Іра, — в двєнадцать, да?

— Ага.

— Но ти же не відел.

— Нє, ти знаєш, шо нє. Ну нічо такого особєнного, думаю.

— І то харашо.

— Комната як комната. А яка може бути комната в общежитії? Но Антон, вроді, казав, шо люди там хароші.

Дівчина знову пригорнулась до нього і поцілувала в щоку. Запхала пальці в його волосся. Той лиш зітхнув і далі потупився у вікно, а я в книжку. Гучномовець сказав, що наступна — Ірпінь.

— Дай мені свій рюкзак.

— Зачєм?

— Ну дай. Тобі жалко?

— Зачєм тобі мій рюкзак?

— Я папку, куда паспорт, документи положила, її тобі в рюкзак сунула. Мені ж не лізе.

— А щяс тобі зачєм?

— Нада. Подивиться хочу.

Хлопець піднявся і дістав таки з верхньої полиці рюкзак. Дівчина швидко вихопила з рук торбу й похапцем її відкрила. Вона не витягла ту папку (зіжмаканий файл, як виявилось) із сумки цілком, а почала перебирати паперами там всередині. Сєрьожа встиг лише гаркнути: «Чьо ти лізеш без спроса», — а потім впер лоба у скло й заплющив очі. Ясно, що так він добре й не виспався. Та й коли? Це ж іще шостої ранку нема, а ми вже під’їжджаємо до Ірпеня.

— Ой, це шо такоє?

— Ааа... ну...

— Ого яка! Можна? Це мені?

Тоді невдоволений Сєрьожа повернувся до Іри.

— Ну дивись. То ість... це тобі. Я хотів попозже...

А дівчина не слухає і відкриває пурпурову коробочку в формі серця, що її випадково знайшла в рюкзаку. Там перстеник. Скромний такий, але золотий.

— Ого!

— Ну, я хотів попозже, коли поселимся. Ну і обстановка хоть би якась-то... Вобщєм, ти би замуж за мене вишла?..

У неї по тих словах почалося щось середнє між задухою й істеричним сміхом. На деякий час. Потім, як і перше, але дужче, притулилась до нього і поцілувала в щоку.

— О Боже, — це все що вона спромоглася сказати відразу. А потім:

— Ну це ж. Ти хоть думав?

— Та думав, думав. Шо тут думать? Жить пока є де. Работа в тебе вроді як буде. Ну і в мене. Десь устроюсь.

— Ми ж не знаєм пока, як там буде.

— А шо знать? Нада же десь.

— Ну, могли би до мене навіть вернуться, якшо шо. Втройом би жили. Не так всьо плохо. Моя мама добре тебе воспринімає.

— Ну прям не знаю. Ну да.

— А ти дома був?

— Нє, ну ти вєдь знаєш — я с Антоном гуляв.

— Да, с Антоном. А твої хоть знають, де ти? Нє?

Він промовчав. Ірпінь давно минули і під’їжджаємо до Біличів.

— А дєньгі аткуда?

Сєрьожа вдав, що не чує.

— Да я серйозно, — продовжує Іра, — у тебе ж дєнєг нема, работи нема. Можна було і подождать с колєчком. Мені й так харашо. Так мог би всьо сказать і не нада колєчка.

— Нє.

— Не хочу знать, скільки стоіть. І кому ти тепер із-за мене должен.

— Не должен.

— Як не должен? То нам нема на шо знять жильйо?

— Це тебе не касається. Дєньгі є.

— Як є? Аткуда, єслі їм взяться нєаткуда. Должен?

— Да не должен. Нікому не должен. Чьо ти вабщє прістала?

Після цього Іра замовкла.

— Буде. І даже комп’ютер в кредит візьмем.

— Ти й так...

— Та не должен я нікому!

— Так аткуда?

Він міцно стиснув правий кулак. Із нервів, мабуть. Сам весь напружився, легко вдарив себе по коліні й ніби заспокоївся. Подивився на неї. Потім відвернувся і далі вже дивився у вікно чи просто перед собою. Деякий час мовчав, а потім, видно, щось таки в ньому прорвало. Почав тихо, невпевнено:

— Я був такі дома.

— ?

— Ну да, ненадовго. Ну так, день погостив і всьо. Ну, коли з Антоном гуляв. Нємного мать помогла.

— Харашо, але правда, не нада. В неї ж тоже нема.

— А їй і не нада.

— Як?

— Ну вона стара вже...

— І шо по-твоєму.

— Слиш. Ну, ти... Ну, давай не ето.

— Ну, давай. Ти ізвіні, — якийсь час промовчала. — І спасіба.

Тоді пригорнулася до нього. Так само, як досі, як і кожного разу. Просто взяла й пригорнулася. У щоку знову чмокнула. Ну, там ще десь у вухо. То була не просто вірність чи приязнь. То як малі діти перед батьками. То була відданість сильнішому. Відданість волі. Для захисту й опіки. Вона спиралась на нього в потязі й так само хотіла покладатися будь-де і в будь-чому. Через це вона хвилювалась за нього, турбувалася, готувала їсти й хотіла, аби добре виспався. Тому, а ще через ніжні почуття, любов і все таке, цілувала його.

Ну й поцілувала, а він дивився, куди дивився. Обличчя, як я вже казав, мав дрібне, нині змучене, очі — великі.

— Добре, ну щяс приїдем, погуляєм трохи і на работу. Я тута десь піва вип’ю, а потом комнату піду подивлюсь. Як с Антоном встрєчусь. Як получиться, то, може, і до тебе зайду на обід. Ну, я набєру.

— Харашо. Ну, я жду.

— Ага.

— Ладно.

До Новобіличів доїхали без єдиного слова. Тільки вже під самим Києвом Іра спитала:

— А ти їй шось казав?

— Кому?

— Ну, мамі своїй.

Він подивився на неї типу: «Шо такє питаєш, шолі тіпа не ясно?»

— Ну... як просив у неї дєнєг? — і запнулася... -Ну ізвіні — твоє діло.

А він кивнув головою згори вниз.

— Ти би поспал хоть нємного.

— Може, вєчєром.

— Ти як будеш із мамою говорить, скажеш від мене спасіба.

Широко розплющив очі, аби перебити дрімоту. Глянув на неї, а потім:

— До мами не собираюсь пока.

— Ну то позже.

— Я у неї дєнєг не просив.

Відтепер Сєрьожа говорив низьким тремтячим голосом.

— Не поняла?

— Ну вона ж усю жизнь собирала, щоб якось мені помочь. Ну, за учьобу платила. Тіпа за общагу, бо я мав стіпєндію, на бюджетном учився.

Ми близько вже до Святошина і я встаю, аби дістати з полиці рюкзак.

— То ти...

— Ну, вона ж на мене собирала. Казала, що як жениться будєш, то я. Ну а я дома довго не був. Прийшов пізно. Вона кричала. Мать. Вона думає, шо я малєнькій. Ну, я ж давно не приїжав, а тут позно і я нємного подвипівший.

Я бачив, як вона тримала тоді його ліву руку (коло якої сиділа) й стиснула її вище ліктя двома своїми. Так несвідомо, як дитина налякана. А той усе дивився собі на коліна.

— Ну, і я пішов спать.

— Ви хоть попрощались потім нармально?

— Тихо! — перебив Сєрьожа. — Ну, і я пішов спать... Ну злий був. Спать не хотів да і всьо равно рано їхати. Я ж знаю де. Ну, взяв ту кнігу, взяв дєньгі аттуда. Я так не смог би утром просить, а вона ж всєгда казала, що то моє.

Знову я бачив, як вона плаче. Як і вчора, без сліз, майже не схлипуючи. Так і їхали. Потім поцілувала. Ну, не зовсім. Просто притулилась лицем до його лиця.

Приїхали до Святошина.

— Виходім, — сказав Сєрьожа.

Я дочекався, коли вони встануть і вже потім, аби роздивитись тих двох у повен зріст, сам піднявся і рушив за ними до виходу. І я, і вони пішли на метро.