Льонтом. Дороги і люди

Місто в пісках

То було Бейнеу. З автобуса я бачив кількох людей, що нетерпляче заворушились, коли ми врешті приїхали на зупинку. Найбільше запам’яталася чорнява і трохи повну-вата дівчина в довгих шортах. Вона спіймала поглядом когось із прибулих і неабияк зраділа. Махала рукою, сміялася, підійшла до дверей ближче й намагалася показати щось жестами. Я тим часом не квапився вставати, а пропускав пасажирів, котрі вже вишикувались до виходу тісною колоною. Дивився, як чорнява обіймалася з подругою і довго її не відпускала. Хоч, може, вони обоє так міцно трималися, не знаю. Коли натулилися вдосталь, дівчина взяла гостю за руку і потягнула подалі від натовпу. Скоро вони зовсім зникли з моїх очей.

Ця сцена довго не йшла мені з голови. Все намагався уявити тутешнє життя. А тоді я ще не звикся з нормальністю всього, що відбувалося перед моїми очима, йшло своїм ладом і до, і після, і незалежно від мого приїзду. Бо ж дивився, як на атракцію, хоч не було воно ні кіном, ні музеєм, ані чимось показовим. Не призначалося для споглядання і взагалі ні для чого, а просто собі жило, як Франківськ, Велика Кам’янка, Київ.

У дитинстві більшість України була для мене лиш умовно справжньою. Окрім Галичини, яку трошки знав. Ворохта, Верховина, Манявський скит і т. д. Це я бачив, мацав, а значить, усе воно існувало. Але були також мапи, була географія двічі на тиждень. А там — Київ, Суми зі своїм заводом «Шостка», Донбас, Лисичанський нафтопереробний і Луганський локомотивний... Там була моя Україна, що існувала на рівні книжок, фотографій, телевізора і абсолютної віри у їхню правдивість. Сприймалася десь так, як Царство Боже або потойбіччя. Коли вже я приїхав до Луганська, то роздивлявся його, як малюк нову іграшку. «Ага, це він і є — Луганськ. Це так тут люди живуть, ходять, їдять. А це так вони говорять російською»[3].

Що вже казати про Казахстан.

Ми їхали до Бейнеу близько п’яти годин і майже завжди пустелею. Пряма дорога, а обабіч піски — скільки вистачить зору. На всі чотириста з гаком кілометрів — один раз повернули. Коли траплялися ріденькі кубельця колючок, то невдовзі нам випадало бачити верблюдів, а іноді навіть корів! Худоба значила, що неподалік має бути село, і воно таки нам з’являлося, якщо було попри трасу. Села вносили в ідеально плоский пейзаж різноманітність форми, але навряд чи кольору, бо зблідлі казахські хати з плоскими дахами зливалися з піском. Іншою була тільки техніка: сині, зелені старі вантажівки і трактори, а подекуди й досить таки небідові джипи. З іншого боку, наявність авт загалом не розвіювала враження сірої вбогості й віддаленості від усього, окрім власного єства і села. Казахстан — це простір. Мені здавалося, що країна має величезні площі, придатні хіба для буття на мапі.

Бейнеу знаходилось за п’ятьма годинами дороги, пісків, одноманітності, спраги, жадібного чаю у Кульсарах, на краю світу чи принаймні Республіки Казахстан.

Коли під’їздили до міста, звіявся сильний вітер і пісок носило перед автобусом, як мжичку високо в Карпатах. Надворі потемніло. Рівне м’яке видиво стало пошарпаним, м’ятим, ніби щойно випрані речі. Рвані хмари, повітря, земля. Дощу не було.

Ми пішли на вокзал і взяли квитки до Кун-ґрада — міста по той бік пустелі й кордону. Здавалося, там почнеться «той світ». Якоюсь мірою так і було, бо там — Центральна Азія, котра за бар’єром, за Росією та східним Казахстаном. Далі за все. І якщо Волгоград був для наших мандрів лише вступом, зав’язкою, брістольським портом в «Острові скарбів» чи Мойсеєвим берегом Червоного моря, то казахські степи і пустелі — буферною зоною, коли розумієш, що вже вляпався. Тоді Кунґрад — це коли вляпався остаточно, прийшов, хоча йти доведеться ще дуже довго. Або так: Бейнеу — ворота до Кунґрада. Тут починається дорога до місця, де є відчуття, що початок давно вже минув. І якщо зараз мені двадцять сім, то Бейнеу — це коли виповнилась двадцятка.

Пісок відчувався у роті, очах, бив по обличчю. Увесь час доводилось мружитись. Я сушив собі голову, де нам подітися на ніч. Аби це якось вирішити, ми навмання блудили вуличками, придивлялися й розпитували людей.

Ноги не мали твердої землі під ногами, це було так, наче ходиш пляжем у кросівках. Так мала би виглядати буря на будівництві: сіра курява понад будинки, майже немає дерев, геть немає трави, лишень голі стіни, затвердла до бетонного стану земля, нічим дихати, і де б не сів або сперся — все рівно будеш у пилюці.

Ніхто не міг порадити нічого путнього, бо розбити намет на вулиці — марна справа. Навіть якби вдалося в землю позабивати кілки, вітер легко зірвав би нашу домівку. Знайшли готель. Сподівалися, що дешевий, та все одно там ані вільних місць не було, ані закритого дворика під намет. Лишитися в холі не дозволяли. Напрошуватись до когось додому ми поки що не хотіли, мали це за крайній варіант.

Врешті повернулися звідки й прийшли — до автовокзалу. Зовсім недалеко знайшлась чайхана «У Рустама», великий двір якої оточений щонайменше двометровою бетонною стіною. Значно пізніше до мене дійшло, що мур тут невипадковий, що його звели спеціально для захисту від вітрів. Але тоді я про це не думав, тільки ласо дивився на м’яку землю. Господарі, як виявилось, виливали туди помиї.

Замовили їсти. Шурпа, борщ, багато хліба, якого просто приносять скільки треба і не враховують. Місцеві, мабуть, дуже би дивувалися, що можна платити за кожну тоненьку скибочку. Тут ми вперше в Азії спробували супи місцевої кухні й напилися чаю з молоком. Кілька разів спітніли. Запитали дозволу розбити намет. Усе гаразд. А поки стемніло, побалакали трохи з господаркою і розповіді її підтвердили, що життя тут справді суворе. Вода немісцева й недобра. Вітри — часто. Подібна піщана буря — то звична справа для цього міста. Взимку холодно і майже постійно мете.

Я знову згадав про дівчину, що зустрічала з автобуса свою подругу чи то родичку. В неї ж усе тут. Вона не дивується піскові в обличчя і звикла ходити безтравними жовтими вуличками. В неї трохи інакші їжа та одяг, а все решта, за винятком якихось дрібниць, таке саме. Людина добре живе, де живеться. «Сонце і місяць одні, де б ти не був», — сказав мені один чоловік із Таджикистану.

Якби я тут виріс, то навряд чи кудись би виїхав. Жити в Бейнеу — це вже як доля, і якщо ти тут народився, то, мабуть, не просто так. Це ж не затишне європейське містечко, яке можна змінювати на подібні, не відчувши, що міняється дещо аж так важливе.

Спали ми в постійному шумі. Мало того, що свистіла буря, часом я прокидався від страшенного гуркоту, ніби світ навколо провалювався під землю. Колія проходила відразу за муром. Ще при першому з таких прокидань виявилося, що ми повністю у піску: волосся, обличчя, очі. Піщинки діаметром одна восьма міліметра, якщо вірити Кобо Абе, легко проникали в намет й осідали на нас. Вітер, хоч і давав прохолоду, але спати було однаково душно. Ми залишили москітну сітку відкритою, сподіваючись, що матимемо більше повітря. Але повітря приносило з собою пісок. Власне, повітря тут як пісок, а пісок — як повітря, і від того, й від іншого ніде не дінешся. Хіба на той світ. Потойбічний, європейський, зелений — яка різниця. Звідси всюди далеко.

Я обтрушувався і пробував заснути знову, хоча б до наступного потяга. Потім знову обтрушувався. Щипало все тіло, але далі я змітав піщинки лише з обличчя.

До світанку втихомирилося. Так обіцяла господарка чайхани, так і сталося. Якщо вже буря тут — звична справа, то й вона нічим не дивує.

Вранці ми поїхали звідси. Спакували дім, перелізли через паркан, що якраз пасувало до нашого свавільного вторгнення, — і на потяг.

Коли дивишся на мапу, впадає у вічі, що через Бейнеу проходить лиш одна дорога. Єдина наскрізна лінія. Закінчилася Росія, і степи Казахстану плавно переходять в піски. Атирау. Каспій лишається з півдня, а дорога йде на північний схід у напрямку Аральського моря — найбільш неіснуючого зі всього мною не баченого, бо невпинно висихає чи навіть висохло, якщо вірити місцевим базікам. Далі дорога заглиблюється у суху жовту масу, аж поки не вгрузне по самі коліна. Це Доссор, якого я так і не бачив, бо там була всього лише траса. Місто, певно, десь трохи далі, а дорога згинається, як нога у коліні, й робить дев’яностоградусний поворот (той, єдиний) на південний схід. Коричнева лінія на мапі утворює трохи похилену гірку, але з вікна було видно лише площину, перерізану сірою асфальтованою смугою, ніби то блискавка на розстеленій для прасування олімпійці. Так дорога спускається аж до Бейнеу, якщо рухатися із заходу.

Навколо Бейнеу майже нічого немає: кілька віддалених сіл і ще одне відгалуження шляху на східний каспійський берег — до Акистау. Якщо не звертати, то почата ще у Доссорі смуга продовжується через Кульсари, Бейнеу аж до самого Кунґрада, як під лінійку. Бо чого їй викривлюватися в пустелі? Тут усе розкреслено. Чистота і одноманітність поверхні дозволяють будувати ідеальні геометричні схеми, нікуди не звертаючи протягом багатьох кілометрів. Власне, на шляху до Кунґрада вже краще роздивлятися чорно-білу смугу залізниці, бо асфальт у Каракумах переривається пустельною дорогою, якою їдуть лише рідкісні далекобійники, і нерідко вони — українці.

Дорога після Бейнеу перекреслена перпендикулярним до неї і так само рівним кордоном із Узбекистаном. Це пряма, що тільки підсилює враження краю, кінця географії, просто кінця.

Коли їдеш до Бейнеу зі Сходу, то сунеш усе північніше, вгору, але вертаєшся. Сонце не так пече, Цербер дружньо махає хвостом, висолопивши язика, і навіть прикордонники чомусь привітніші.

Ми верталися до Бейнеу тим самим потягом, яким напередодні покинули місто. Затишний загальний вагон, де одна половина пасажирів — торгаші, котрі тут же й працюють, інша — заробітчани-гастарбайтери. Ми балакали, їли, намагалися спати. Я стежив за минаючою пустельною одноманітністю і все думав, що вертаю до найсуворішого, найвіддаленішого міста, яке тільки бачив. Але ми застали місто інакшим. «Поки віють вітри, течуть ріки й хвилюються моря, доти із землі безперестанку народжується пісок і розповзається нею, наче живі створіння. Пісок завжди перебуває у русі. Повільно, але невідступно він заполонює й руйнує земну поверхню»[4]. Місто не може не підкорятися його законам і завжди перетікає в щось інше, залишаючись тим самим.

Вітру не було. Пісок втихомирено лежав під ногами і ночівля вже не здавалася проблемою. Ми відразу ж пішли до знайомої чайхани «У Рустама» і замовили повечеряти.

— О! Ви повернулись! — зраділа господарка. -Ого, які шустрі!

То було приємно. Як при справжньому поверненні, нас знають і впізнають, а ми розташовуємося за столом, наче не в Азії, а до Коломиї приїхали.

Правдою виявилось і місто. Воно є. І слово є, і дорога, і жовтий колір піску на мапі.