Льонтом. Дороги і люди

Прописані у Хорезмі

Доніяр казав: «Узбекистан — міліцейська держава».

Закір казав: «Тут на кожного жителя — три мєнта плюс агентура».

Жінка, яку ми здибали коло парасольок із морозивом, цитувала скандальний вислів Жириновского, мовляв, у президента Карімова 26 мільйонів баранів. Пізніше політик виправився, назвавши їх рибами. «Я риба. Мовчу», — замовкла і хитро кивнула.

Доніяр продовжував: «Я щасливий жити в такій країні. Бандитизму нема. Донька в Ташкенті повертається з музичної школи пізно, але я спокійний за неї».

Тут порядок. 13 травня 2005 року в Андижані (Ферганська долина) на вулиці вийшли тисячі протестуючих і через це влада наказала відкрити вогонь. Полягли сотні мирних жителів. Точна хня кількість невідома. Серед убитих — жінки і діти. Середньоазійської «весни» не відбулося.

Президент Карімов править країною з 1990 року і по сьогодні. Розпад Союзу стався тут радше зовнішньо — розірвалися політичні й економічні зв’язки. Узбеки ностальгують, твердять своє печальне «развалілі» і бідкаються на країну, тобто власний, відрізаний і залишений на себе самого СССР. Кажуть, що біда, бо розпались совєти, але ж насправді біда, бо нічого тут не розпадалося і ніхто не вступився. Тут той самий Союз, лишень без союзників і центру в Москві.

Тут досі діє жорстка система прописок. Для іноземців чи, як кажуть узбеки, «інтурістов» -це створює досить серйозні проблеми. На реєстрацію маємо три дні. Як ні, то кожен божий день мусимо жити у готелі й отримувати тимчасову прописку. Звісно, не кожен заклад має на то ліцензію, а котрий має, той відчутно дорожчий. Якщо ти ночуєш у наметі або ж просто гостюєш у людей — ти безпритульний, порушник і винен державі дві тисячі доларів штрафу. Отак.

Але до нас це дійшло вже на місці, бо раніше всі запевняли, що зареєструємось без проблем. Прийдете, мовляв, у міліцію, там поставлять штамп, запишуть на якусь ліву адресу і все буде добре. Тільки в міліції ми зіткнулися з непробивною стіною. Двометровий ґєвал із погонами вивів із кабінету натовп узбеків, кожного зі своїми проблемами, і наодинці пояснив, у яку ми потрапили сраку. Грошей не брав, лівих шляхів не вигадав. Нащо було людей виводити, я так і не в’їхав.

Отже, ми мусили або якось по-чесному зареєструватися, або від готелю до готелю — і так чимскоріше звалити з країни, бо грошей надовго би не стало. Ми просили різних людей прописати нас до себе, але ніхто не наважився. Пізніше, коли побачив, який то геморой — реєстрація, я зрозумів чому.

Ця історія з пропискою зав’язалася ще в Каракалпакстані[7], куди ми потрапили потягом із Бейнеу. В Кунґраді переконалися, що тут нам нічого не світить, і проїхали ще триста кілометрів на південний схід до міста Урґенч, що у Хорезмі. Все ж таки інша адміністративна одиниця, і ми сподівалися, що, може, хоч там усе владнаємо. Як ні — то план «Б» із готелями.

Прибули на місце і вперлися в точнісінько те саме. Я був близько до розпачу. Стояв у одній із черг за нічим, аж раптом відчув, як хтось торкнувся мого плеча, а потім спокійним голосом: «Ваш земляк допоможе вам».

Закір — узбек. Має прописку. Дружину, двоє дітей і бізнес у Феодосії. Там у нього фіктивна дружина і магазин штор навпроти вокзалу.

Закір побачив синьо-жовту обкладинку мого закордонного паспорта. Торкнув мене за плече його друг Музаффар — нейрохірург, що працює у Санкт-Петербурзі. Обидва ненадовго повернулись додому, аби владнати справи з паперами.

То була п’ятниця. До кінця робочого дня ми їздили з ними в ОВІР, банк, знову паспортний стіл, знову ОВІР... Мусили дочекатися понеділка. Аби не перебрати законно відведених для реєстрації три дні, під вечір ми взяли довідку, що почали цю катавасію ще до вихідних. Тої ночі спали на підлозі майже завершеного Закі-рового будинку, куди він скоро мав переїхати з дружиною і дітьми. Наступного дня, аби довго не лишатися гостями, а, значить, і полоненими, ми поїхали до переповненої туристами Хіви. Зупинилися в недорогому traditional style го-телику в центрі міста. Ми пробули там суботу й неділю.

У понеділок здибалися з тандемом Закір-Музаффар о дев’ятій ранку, як домовлялися. Чоловіки жували тютюн і тому говорили нерозбірливо й смішно. Віддутими щоками нагадували хом’яків. Я мав добре передчуття.

А пізніше переконався, що узбецькі державні установи подібні до кафкіанського замку. Коли прибув до паспортного столу, то побачив купу людей, що тлумились коло перекритого ґратами майданчика, за яким і був головний вхід. Музаффар випитав, що у чиновників там нарада і вона триватиме бозна-скільки. Внутрішньо я вже проклинав узбецьку бюрократію, але на позір ще з останніх сил тримав себе у руках. Ми домовились розійтися, щоб знову зустрітись тут о третій годині.

На місце зустрічі ми з Ланкою повернулися трохи завчасно. Позаяк нашого «земляка» ще не було, ми сховалися в тіні під бічною стіною адмінбудівлі. Недалеко була дорога, а на тротуарі бабця з внучкою торгували водою, «сємеч-ками», серветками. Під’їхали вони невеличкою тачанкою, подібною до наших кравчучок. Основний товар поставили у тінь, і лише одну пляшку води разом із іншим крамом бабця взяла з собою на розпечений тротуар. Внучка лишилася під стіною, неподалік від нас. Коли бабця продавала чергову пляшку холодної води, дівчинка підносила їй нову. Воду тут продають скрізь. І найбільше купують.

Близько третьої з’явився Музаффар, а ще невдовзі — Закір із тещею і двома малюками. З’ясувалося, що квартира зареєстрована на неї і ідолашна жінка мусить особисто тягатися з нами по всіх чергах. Я страшенно їм вдячний. Ніякого роздратування, ниття, невдоволення. Я дивуюся, радію й обурююсь спокою, із яким мама Закірової дружини ходила від віконечка до віконечка, терпляче зносячи кола місцевого кабінетного пекла.

В ОВІРі нас попросили заплатити десять доларів і п’ятнадцять тисяч сум[8]. Питаю, чи конче в різних валютах, чи, може, краще все в їхніх сумах? «Ні, — кажуть, — треба так». Заплатив. Один із отриманих документів — квитанція про конвертацію десяти доларів у національну валюту. Абсурд, але там принаймні чеки давали, а в більшість віконець гроші йшли просто так — ні тобі квитанції, нічого.

Коли узбеки питали нас про враження від їхньої країни, я чесно казав, що люди чудові, а система... Жахливо це все, самі знаєте. На то відповідали переважно по-риб’ячому, хоч я й певен, що ми добре одне одного розуміли.

Закінчилася та історія записами в паспортах, які засвідчували нашу тимчасову хорезмську прописку. Такі штампи давали можливість протягом місяця покинути Узбекистан, а потім знов повернутися і не морочити собі голову іякими паперами. Нам неймовірно пощастило. Доводиться часом чути нарікання на узбеків, що працюють в Україні. Всяке говорять, знаєте, але один такий — торговець шторами з Феодосії -разом із тещею і дітьми — він проводжав тоді нас на зупинку. Ми обмінялися номерами, і Закір пообіцяв зателефонувати, як буде у Києві.

Тиха і приємна господарка, сусіди, котрих майже ніколи не бачимо, кімната на другому поверсі будинку типу «криниця», як у Львові, тільки в нас такі двори дуже вологі й білизна не сохне, а тут просто затінені, що неабияк цінується.

Ми жили у старому місті (Ічан-Кала) — захищеному ЮНЕСКО об’єкті з мінаретами, мавзолеєм, палацом. Територія оточена великим муром із чотирма воротами на різні сторони світу.

Хіва запам’яталася мені дітьми, що бігають голі-босі й кричать нам: «Hello»! Зусібіч махають руцями. Милі, невинні й засмаглі.

Дитинство малюків, котрі тут живуть чи просто вештаються поблизу роботи батьків (готелі, сувенірні лавки), мабуть, запам’ятається їм іноземцями, до яких вигукували невідомою нглійською мовою. Ці діти виростають поміж приїжджих французів, німців, шведів чи японців, як поміж іграшок. Колись вони згадуватимуть отих нестрижених і неголених у сандалях, шортах і з дорогими фотоапаратами, як можна згадувати ляльку, конструктор або м’яч.

Бачу цих узбецьких малюків і не можу про них не думати. Бачив ще море туристів із фотоапаратами. Звісно, в шортах, сандалях. Я теж на них схожий, тільки без дзеркалки.

Удень у центрі міста трохи більше місцевих, а ввечері, як заходить сонце і стає прохолодніше, на вулиці виходять вони. Тутешнім вже нічого тут робити. Розповзаються, вочевидь, по своїх житлових кварталах, занурюються в домашні клопоти й обов’язки. Ми там сьогодні хотіли знайти чайхану, в одному з них, з тих кварталів, але місцеві все показували на мури старого міста. «Йдіть у свою резервацію, там усе для вас зроблено», — так то Ланкою трактувалося, бо за межами туристичної зони з нами були привітними, але не такими, як звиклося. Там усе було їхнє, не призначене для чужинців, звичайне, яке є. Для нас там нічого, навіть посмішки наперед заготовленої. Хіба діти лишались такими самими: двоє хлопців за звичкою сказали: «Hello»!, а потім притягли на мотузці здоровенного пса, щоб Ланка клацнула їх із собакою на свій «Сапоп». І все, на тому кінець. Фото не треба. Діти глянули на дисплей, посміялися й побігли. Завтра будуть інші, хоча й схожі, туристи з подібними фотоапаратами.

Я ж починав з того, що під вечір вони захоплюють резервацію, аби виконати свою туристичну місію. Це виглядає так, наче запустили на об’єкт бригаду професійних екс-пертів-фотографів, що мають до деталей відзняти означену територію і пред’явити комісії звіт. Вони ходять порожніми терасами, вибираючи ракурси, знимкують зразки архітектури при різнім освітленні, витримці і т. д. Мінарет, музеї, мавзолей. Обходять їх із відчуттям вдало виконаної роботи і розчиняються у з’європеїзованих ресторанах, аби повечеряти. Наче випити після зміни, тільки тут особливо й не п’ють.

Не можу від них відчепитися. Ситуація нагадує необачно залишені солодощі в місці, де є мурахи. До вечора цукерки таки вкриються комахами, що помирають, хаотично бігаючи по своїй їжі. Туристи з фотоапаратами — броунів-ський рух. У кожного ніби є логіка переміщень, але якщо дивитися здалеку і за всіма, то це таки мурахи на шоколаді.

І ще. До певного часу місцеві здавались однаковими. Якщо не в підроблених адідасах, то в чорних штанях, чорних мештах і білій сорочці. Одяг безликий, базарний. Колись удома я так само зверхньо дивився на хлопців під сільським клубом, думаючи, що сам тут такий прошаре-ний, і зав’язав із коломийським (чернівецьким, франківським, хмельницьким, харківським Ба-рабашова) речовим ринком. Тепер дивлюсь на дітей, що вітаються з нами англійською. Для тої малечі всі ці приїжджі туристи приблизно од-накі: сандалі, шорти з великими кишенями, кольорова футболка/сорочка, бейсболка/панама, «№коп»/«Сапоп». Зовсім не конче уявляти себе хівинським малюком, я і без того бачу, що ми всі до холєри подібні.

Усі ці зведення під один знаменник, стереотипи, хибні уявлення одне про одного і мовний бар’єр на додачу змушують мене казати людям неправду. Ми побудемо два дні в Хіві та й вернемося до Урґенча, де Музаффар і Закір допомагають зробити прописку. Вони запитають (знаю, бо Музаффар уже телефонував, аби потурбуватись про наше дозвілля), чи на мінарет підіймався, чи ходив по таких-то музеях. І легше мені сказати «ходив», «підіймався», аніж вдесяте у цій країні пояснювати, ЧОГО ми риїхали. Все тут передбачено. Все має свій порядок і місце.

Іноземець приїздить або як турист, або до родичів. Турист мусить мати папір, де засвідчено, що він таки турист. Якщо такого нема (а де взяти?!) — туристичну візу. «В України з Узбекистаном безвізовий режим», — пояснюємо в кунґрадському паспортному столі. «А як знати, що ви туристи?!» Турист має ходити по визначних місцях і фотографувати їх, також по музеях. Швидше за все, він прилетів літаком.

Для туриста все зроблено: кафе, готелі, сувенірні лавки, харч для фотоапарата... Тому й виходить, що ми приперлися, аби пофоткати архітектуру, клацнутись коло верблюда чи на ханському кріслі в традиційному вбранні й піти, куди усі ходять. Я вже стомився пояснювати, що мені справді цікаво, й відповідати так, як від мене того чекають: «Так, гарно, просто чудово! На мінарет виліз, у музеї ходив». Таке буває, коли випадково потрапиш до туристичного містечка. Питаєш, де тут можна попити чаю, а тобі показують у бік декорацій.

Тепер я хочу вирватися з цього контуру. Поїхати геть із Хіви. Може, згадувати, але не бачити. Вже на другий день почуваю себе в цьому страшно красивому місті незатишно. Усе тут розпечене і тверде, скрізь мури, пісок, каміння, мені бракує рослин. Згадую Ворзель, де влітку все розхристано й зелено. Дивно, невиразно, без конкретних практичних причин, не лише у Хіві, а в усіх сухих, кам’яних або глиняних цен-тральноазійських містах я почуваюся, як мав би чутися бедуїн в Антарктиді.

Я поїхав у цю подорож, аби повернутися. Зрозумів це лишень тепер, коли пишу і читаю в затишній готельній кімнаті, світячи налобним ліхтариком. Бо це поселення у Хіві, зупинка і відпочинок є лише випадковістю. Необхідність прописки змусила нас затриматись, а мали би їхати, як і досі, ночуючи то в смітниках коло траси, то в смітниках коло річки, в кращому випадку — на подвір’ї чайхани, а як дуже пощастить, то в добрих людей. Не мали би сил на записування, а лиш на те, щоби розкласти намет і лягти спати бодай на кілька годин, щоби прокинутись о шостій тридцять стомленими і поламаними.

Тепер, коли відпочиваю і думаю, що за день цей «мажорний туризм» закінчиться, визнаю для себе просту річ: мені не так дорога потрібна, як повернення з неї. Я не так їхати хочу, як сидіти потім і пам’ятати про цю їзду. Переживати мандрівку не всіма п’ятьма чуттями (знати голод, спрагу, втому, нужду і страх), а лишень безпечною думкою. Це мені змішалося в одну кашу зі страждання та задоволення. Точно розумію лише те, що дорога «туди» квапить мене, змушує рухатись до Киргизстану, бо передує дорозі «звідти».

Останнє — найчесніше. Я почав повертатися ще з того моменту, як виїхав потягом із Києва до Луганська, щоб потім перетнути кордон із Росією і рухатись далі на схід. І завтра, коли я поїду через Кизилкуми, віддаляючись від України, — також повертатимусь. А тут у Хіві — просто перепочинок.