Льонтом. Дороги і люди

Поміж двома кордонами

Іноді я думаю, що не знатиму, як писати. Навіть якщо в голові залишається багато історій, це зовсім не значить, що я обов’язково знайду для них тональність чи серцевину, заради якої варто цей город городити. Важливим є не те, що відбулося, не дорожній сюжет, а дещо навколо або всередині нього. Принаймні для письма. Там і тоді для мене головним було: як їхати, що їсти, де ночувати, які мене люди оточують. Було то й було, але тепер, коли сиджу перед комп’ютером, важливо лише як про це розказати. Важить, що я переживаю тепер, а найперше — які слова вицокаю на клавіатурі. Ваза троянд і вірш про неї — це різні речі.

А розповідь приходить із найнесподіваніших ситуацій. Вона легко могла б народитися хоч би й із бурчання у шлунку, але цього разу все почалося в коростенській електричці, де я побачив двох подруг, одна з яких нагадала медсестру на узбецько-киргизькім кордоні. Така звичайна собі, чорнява, в джинсах і футболці. Для мене звичайна, але тут — у Ферганській долині, де нормою для жінки є покрита голова, хіджаб і все таке — то якраз навпаки. Сама вона зі столичного Ташкента, і це дещо пояснює.

7 серпня, вдосвіта

Сонце щойно зійшло, і стало зовсім світло, а яснішало щохвилини, ще від темного нічного підйому і весь піший шлях до кордону. Ми з Ланкою сиділи на карематі, поприпи-ралися до бетону й переглядали старі світлини з альбому поштівок «Гуцульщина». Взяли його з собою, аби мати що дарувати людям на згадку. То була ще одна сумнівно потрібна в дорозі річ. Добрих людей хоч не бракувало, але переважно їм було байдужісінько до фотографій українських горян. Та й взагалі я б сказав, що то дарування є свого роду піжонством, бо куди більше важить, як ти поводишся з людьми, як роздякуєтесь. Коли вже дарувати, то не закуплені вдома, призначені для цього витребеньки.

Але вже ми ті поштівки взяли з собою, то й намагалися роздавати при кожній слушній нагоді. І хоча трохи вони розходились, більшу частину альбому ми завернули додому. Як і ліки, з котрими окрема історія. Перед від’їздом нам порадили, що в Таджикистані з медикаментами сутужно. Ми того наслухались і подумали, що ліки можуть бути добрим подарунком або навіть валютою для таджиків. Отак усю дорогу провозилися з анальгіном, парацетамолом, ні-месилом та іншою ніби необхідною хімією, яка не знадобилася ані нам, ані їм, зате зайві клопоти на кордонах. Ми тягалися з аптечкою, де таблеток було вдесятеро більше, ніж треба нормальним людям у дорогу.

То хоч нікому тих гуцульських поштівок не знадобилося, альбом швидко пішов по руках. Бо нудьгували всі. Жінки дивилися і передавали далі, аж поки він знову повернувся до нас. Принесла молода медсестра, про яку я вже згадував. Запитала, звідки ми і чи до родичів їдемо.

— У нас нема тут родини, — кажу. — Про це часто питають, але ми тут просто так. А в тебе там рідні?

— Тітка, дядько. Вже їх два роки не бачила.

Пробула біля нас довго. Питала повільно, між репліками виникали великі паузи: скаже слово, почує відповідь, а потім просто сидить і мовчить, поки знову хтось із нас обізветься.

— Ти сама?

— Двоє нас, — кивнула на подругу чи то сестру. — А ви чоловік і дружина?

— Так.

Піднялася, потягнулася, знову присіла і кинула на нас погляд. Очима зверталася частіше, аніж словами. Ще, пам’ятаю, посміхалась багато. Цікавості своєї, як і більшість узбеків, не стримувала і не соромилась; то лишень ми несміливо вивідували подробиці чужого життя.

— Давно?

— Та десь рік.

— А діти є?

— Будуть, — так я завжди тут кажу. На однакові запитання навчився відповідати однаково.

— Тут усі до родини їдуть, — сказала дівчина.

А всіх тут уже близько тисячі. Ми на місці від півшостої ранку. Пункт перетину запрацює від сьомої, а до цього часу чекатиме море народу. Є й такі, що тут ночували.

Ближче до відкриття вийшли прикордонники і вишикували натовп у дві черги: чоловічу й жіночу. Найпершими пропустять старців, за ними «інтурістов», себто нас, іноземців, а вже потім усіх решту. Так щоднини від сьомої і до сьомої. У темний час доби кордон зачинений, та й узагалі він працює зовсім недавно і, так би мовити, обережно. З часу збройного конфлікту в цих місцях минуло всього три роки.

Досі я часто думав про умовність кодонів. Дивувало, як за визначеним бар’єром через мізерний десяток кілометрів нейтральної зони різко починаються інші гроші, закони, часові пояси і водночас так плавно, іноді, як і мова, міняються люди. Тут, між Узбекистаном і Киргизстаном, а точніше — між селами Дустлік та Кизил-Ки-штак, межа штучна і найнедоречніша за всі, що я колись бачив. Тисячі людей, котрі тут чекають, ідуть побачитися з родиною. Це драма й абсурд, причому достатньо лише раз глянути на мапу автошляхів Центральної Азії, аби зрозуміти, що я маю на увазі. Узбеко-таджико-киргизьке по-граниччя настільки заплутане, що коли країни не позначені різними кольорами, як зазвичай на політичних картах, то з першої спроби розібратися, що тут чиє — дуже важко. Вони й досі не розібралися. Мають справу не з картою, а влас-ною землею під ногами і, судячи з розповідей (пліток або правди, яка різниця; важливо — що в головах), спокою тут ще скоро не буде. Якраз тоді, коли ми проїздили, йшлося про прикордонну стрілянину тижневої давності. Наслідок — по кілька вбитих із обох боків. Громадянська війна була в 2010 році. Потім, як я вже казав, близькі люди опинились по різні боки. Добре, що нас про це кілька разів попередили і ми прийшли вдосвіта.

На кордоні перед брамою — втоптане пустище. Доріжка до неї нагадує фінішну пряму бігуна і з обох боків відгороджена бетонними бар’єрами. До одного з них ми й приперлися. Тут можна пробути довго. Платні туалети, бабці з кавами, чаями і сомсою — звична справа. Тут є все. Тут все — базар. Натовп, неспокій, паркан. На п’ятсот узбецьких сум, випадково знайдених у кишені, я купив чаю. На каву не вистачило, бо останні тутешні гроші у нас забрали ще вчора.

6 серпня, вечір

Отже, чай за п’ятсот сум. Добрий був чай. І один.

І добре, що тоді не було спекотно, бо ми не мали з собою води та й грошей, як я вже казав, не мали.

Бо за день до того ми їхали з молодим киргизьким водієм. Принаймні на його вантажівці зауважили номери Киргизстану, подумали, що, може, й за кордон перекине. Сам він для нас не був ні киргизом, ні узбеком, ніким. Ми не розуміли його мови і не могли її ідентифікувати. Він же не розумів нашої, ні англійської, ні російської. Кілька слів — не рахується. Вимогливе «деньги!» — не знання мови. А більше не мовив нічого.

Коли ми з ним їхали, Ланка показувала мені розбомблені хати і казала, що тут, мабуть, була війна, про яку ми нічого не знаємо. Пам’ятаю також, як ми тішилися, що втекли від узбека, котрий нас і посадив до цієї машини.

Узбек був господарем чайхани неподалік місця, де ми стояли, сподіваючись піймати щось по дорозі. Вийшов, аби познайомитися, але як розпитав, хто ми і звідки, то став не в міру гостинним. Причепився, коротше кажучи. Наполегливо переконував лишитися в нього, бо кордон усе одно вже зачинений, а так би заночували та й вдосвіта рушили далі. Ми вперто відмовлялися, мовляв, часу нема, треба їхати, чекають нас... Як завжди. Насправді, крім того, що хотілося до смеркання проїхати якнайдалі, ми думали, як чимскоріше здихатися цього типа. Трапляється. Попри доброту і начебто щирі наміри він був страшенно нав’язливий, а я таке зношу тяжко. Знаю, це погано, мені не на руку. Часто мудріше прийняти гостинність, ніж відмовитися від неї. Та коли уявляю собі, що доведеться годинами слухати й кивати головою, цьому опиратися (бо гість і маю бути ввічливим, вдячним), то волію ліпше ночувати надворі. Від гостинності до лагідного полону буває зовсім близько. Врешті, коли господар чайхани зрозумів, що ми таки не пристанемо на його пропозицію, залишився поруч і став зупиняти машини. Ми в той час думали, що він тільки відлякує водіїв, і молилися, аби нарешті вступився.

Коли ж зупинився той ніби киргизький молодик у рожевій футболці, наш благодійник взявся махати руками і кричати йому російською: «Помоги!» А до мене шепнув: «Он вам поможет».

Так і поїхали.

Запам’ятав не так водія, як його східну тужливу музику. Я тоді дивився на нас ніби збоку і бачив усе, як на екрані: немита смердюча пара з торбами, вантажівка, дорога, узбіччя, дерева, цей неперервний рух і села з напіврозвалени-ми хатами. Ті місця були війною недавно завершеною, такою, що нам пощастило не бачити її ні під час, ні якраз після. Війною минулою, яка була саме тут, де бавляться діти.

Мені й справді тоді було аж надто драматично. І в’їзд до кожної нової країни мимоволі тривожив. Тим більше, люди тут люблять лякати сусідами. У Росії або Казахстані: «Піймають вас басмачі і будете їм баранів пасти», «Я би ніколи так не поїхав. Це вони тут як раби, а там — господарі». Приїхали в Узбекистан — прекрасно! Почуваємо себе у безпеці. В Бухарі, для прикладу, ми ночували в наметі посеред міського парку. Десь у рідній Коломиї на таке би не зважився. Але їдемо далі — узбеки кажуть: «Ви на наших людей не дивіться й не думайте, що то всюди такі добрі. В Таджикистан я би не пхався, але вже як на то пішло, бережіться, бо:

— дикі

— заріжуть

— а жінку зґвалтують

— в них там воюють суніти з шиїтами

— возять наркотики з Афганістану

— і бідні; та й взагалі там нічого нема

І що би нам не казали, доброзичливість таджиків помічаємо ще на кордоні. Ті хлопці, хоча також із автоматами, але посміхаються, запевняють, що все в них о’кей. Зневажливо махають рукою у бік сусідів: «Тут вам не Узбекистан!» І таки-так, бо відразу, з першого ж міста — Інтер-нет, відносний достаток. Там, де мали би бути «дикі люди», які нас неодмінно «заріжуть», -цілком просунуті регіони Центральної Азії. Пізніше, з іншого боку кордону, узбеки мені й на це знайшли відповідь: «Ну, правильно, там, де ви були — узбеки живуть». А стосовно Таджикистану, то ми й справді проїхалися лише невеликим клаптем країни. Хто де живе і як там далі — не знаю. Сумніву немає в одному — тут у кожній країні про ближнє зарубіжжя розказують страшні речі. Це страх перед темрявою.

Отож я не схильний вірити таким розповідям, але в Киргизстан ми в’їздили стривоженими. Перше враження про країну склалося ще в Узбекистані: вантажівка, водій котрої першим від усіх і за всю дорогу вимагав грошей, мала киргизькі номери. Він не просив, чого з-поміж далекобійників годі було уявити, а кричав: «Деньги!» — і вимахував руками над головою. Ми заплатили, скільки тут нормально за пройдену відстань, а він скривив лице, витягнув з-під сидіння товсту паку узбецьких сум і, трясучи нею, показав, скільки хоче. Тоді віддали останні місцеві гроші й пояснили, що більше нема, але хлопець не вірив і кричав своє. Гадаю, він бачив нас іноземцями, чиї торби наповнені грішми й які наївні, чужі тут, беззахисні (так і було), отже, треба конче скористатися з цього. Я часто відчував подібне в наш бік. Іноді це засмучувало або й смішило, але тепер я тремтів від злості. Ми вискочили з кабіни, гримнувши за собою дверима, і сподівалися, що на цьому кінець, та водій відчинив їх і далі знервовано став показувати купюри. «Деньги, деньги!» Ланка репетувала, що на хліб не залишив, витягла з сумки шматок хлібини і те саме повторила російською, але хлопець не хотів розуміти. Ще деякий час ми кричали одне на одного різними мовами, аж поки він махнув рукою, луснув дверима й поїхав далі.

Ми опинилися в сутінках посеред траси, без грошей і без уявлення, де маємо подітися на ніч. Були, звісно, долари, але про те, щоб світити ними перед водієм не могло бути й мови. Ми віддали йому все, що залишилось для цієї країни. Тільки наступної днини я надибав по кишенях ще п’ятсот сум, на які й купив чаю.

6 серпня, ніч

Але до того лишалося ще перебути ніч, на яку ми не мали жодного безпечного плану. Просто пленталися дорогою, а невдовзі нас підібрав старенький таксист та й підвіз на два чи три кілометри вперед, звідки за кілька хвилин дійшли до чоловіків у військовому й з автоматами Калашникова. Вони стояли перед блоками бетонної загороди, схожої на ті, якими розділяють зустрічні смуги автобану. Попросили у нас документи. Я навіть втішився, бо вже подумав, що ми прийшли, а вони — прикордонники, але будок паспортного контролю не виявилось, натомість лишень хати поруйновані, діти, худоба. Ми ввійшли в село. То був Дустлік, за яким -кордон.

На той час зробилося зовсім темно і ночувати все ще не було де. У незахищеному місці ми б тут намет не поставили, а надто після випадку з водієм.

Згодом коло автобусної зупинки нам трапилися дві жінки. Молодша чекала на маршрутку і сказала, що, може, би й взяла до себе, але точно за гроші, та й то не знати, бо вдома ще є чоловік.

— А я вдома хазяйка, — обізвалася старша, котра, як виявилось, нікуди не їхала, а лише проводжала родичку. — Заночуєте в мене. Платити не треба.

Ми, до речі, говорили тільки про клапоть подвір’я, де б розікласти намет.

— Ходіть до мене, я тут через дорогу живу. Он там діти бавляться. Бачите? Заходьте, чекайте, я зара буду.

І діти стали для мене спокоєм. Уже не вперше. Згадую, як двома роками раніше ми з Ланкою їздили автостопом Молдовою і поверталися через Сороку, звідки поромом через Дністер в Україну. Ми, як гуляли, забрели у страшні тоді для мого ока квартали. Здавалося, життя там зупинилося в році десь дев’яносто першому або третьому, а все, що існує, — за межею, бо без води, електрики і ремонтів. Гори сміття, вибиті вікна, стіни полущені й пописані, а люмпенські компанії п’ють на розвалених сходах до набережної. Життя там виглядало до холєри похмурим, лишень шмаття на линвах та діти, котрі ґзилися скрізь навколо, давали зрозуміти, що все звично, нормально, як у людей, просто так воно виглядає. Діти тішились, посміхалися, іноді зацікавлено зиркали у наш бік, як у Молдові, так і тепер, на сході Узбекистану.

Попри всі вмовляння, що не хочемо завдавати клопоту і просто переночуємо на подвір’ї, господарка запросила нас до хати і відразу ж посадила навпроти всю малечу — онуки від різних дітей і з різних країв — спілкуйтеся, мовляв, а я принесу лаґман[13].

Мала на собі багато золота. Розповідала, що в Україні була тричі й завжди там її добре приймали. Возила товар до Харкова на ринок Ба-рабашова (вимовляла схоже на «Барьбачьова»). Попередила також, що на кордоні тут страшенні черги, тому вибиратися треба ще до світанку.

6 серпня, після обіду

За кілька годин до Дустліка в нас укотре перевіряли документи. При виїзді з Андіжана на одному з перехресть ми потрапили в поле зору мєнтів, котрі відразу ж махнули, аби йти до них. Поставили кілька дурних запитань і явно хотіли злякати, але що тоді насправді відбулося, мені й досі не ясно. Просто крутився коло них один чоловік, схожий загалом на таксиста. Коли ми підійшли, той відразу підтусив і спробував розбалакатися з нами. Потім сказав: «Give me your passport», на що почув тверде заперечення. Пізніше, ніби з цікавості, хотів хапнути наші документи вже від мєнтів, але Ланка той рух побачила і перехопила його простягнуту руку. Міліція не відреагувала ніяк. Та й узагалі це здавалося відпрацьованим маневром, при якому чоловік мав зникнути із нашими паспортами.

Ми відбрехалися, що йдемо на автобус і, маючи вже документи в руках, швидко рушили від патрульних. Може, розмова ще не мала закінчитись. Мєнти щось казали вслід, але ми йшли, вдаючи, що не чуємо, не розуміємо і страшно квапимось. Спочатку на другий бік дороги, де ще чули голос підозрілого, схожого на таксиста типа, а потім і далі, геть з-перед їхніх очей.

Нам хотілось якнайшвидше піймати який завгодно транспорт і втекти хоч на кілька кілометрів уперед, у бік кордону. Так дійшли до широкого, зручного для паркування узбіччя і стали голосувати. Поруч була чайхана, і до нас підійшов її власник, що запропонував ночівлю, а потім зупинив фуру з киргизькими номерами, непевний водій котрої відвіз нас до місця ще більш непевного.

6 серпня, ранок

Починався той день на водосховищі Чарвак у Таджикистані, де ми з Ланкою ночували. Звідти виїхали до таджико-узбецького кордону, аби перетнути його й дістатися до наступного — з Киргизстаном. Так і вдалося, бо ніч нас тоді застала в селі Дустлік, за кілька кілометрів до пункту перетину, в затишному домі узбецької господині, в повному дітей домі.

Коли я ще був малий, принаймні один раз на рік — на Івана Купала — день тривав мені вдвічі довше за всі інші. Я прокидався шостого липня зранку. До вечора був зайнятий приготуваннями, дровами та наметом, усю ніч святкував у лісі, а вранці або повертався додому, або лишався з компанією до обіду чи навіть до вечора -скільки протягнемо. Щоразу на Івана вранці я

відчував, що день ще не закінчився і ніяке сьоме липня не починалося; він затягнувся, триває, і так буде, поки не ляжу спати. Наступний день (сьоме липня) почнеться тільки коли я прокинуся.

День, що почався на водосховищі, відокремився від інших не сходом-заходом сонця, не моїм сном і не ночівлею в прикордоннім селі. Ці речі здалися неважливими, бо почалась і закінчилась днина шлагбаумом: першим — між Таджикистаном і Узбекистаном, другим — на вході до Киргизстану. То це був день в одній країні — узбецький день.

Ми входили в нього, вітаючись із сонними таджицькими прикордонниками. Останній із них, котрий на виході перевіряє вже проштамповані паспорти, свиснув нам за спиною. Обернулися — махає рукою з якоїсь будки, що ми її пройшли як порожню. Кричить, щоб до нього верталися, і ми йдемо, а він тим часом взуває чорні службові мешти. Повернулися — віддав честь, відрекомендувався, записав наші дані в журнал і побажав щасливо добратися. Позаяк ми проходили контроль за таких «проґавлених» обставин і стали з паспортами не перед віконечком, як годиться, а коло відчинених дверей, звідки свистів прикордонник, я роздивився

інтер’єр кабінету. Під вікном був робочий стіл, а на підлозі розстелена курпача, де той босий службовець дрімав.

А ще до кордону не можна ставати спиною, бо з протилежного боку, тобто з темряви, ризикуєш дістати удар. До кордону чи барикади прийнято стояти обличчям, причому як не з вилами, то з автоматом. Приціл має бути звернений у бік бар’єру, спина — до своєї країни. Так і виходить, що прикордонники з різних країн -рогами одне до одного. Кордону ж насправді нема. Це вакуум, огороджений парканами, смуга, до якої закінчується щось одне, а інше починається вже за нею.