Льонтом. Дороги і люди

Великий базар колійовий

Уперше ми приїхали до Кунґрада коли було вже темно. У вагоні поруч сидів низькорослий лисий валютчик із торбою грошей та добрим лицем. Не він один, їх кілька сиділо. З’явилися вже перед самим прибуттям, а найпершою в наше «купе» прийшла жінка, що торгувала придбаними в Казахстані цукерками «Рошен», макаронами та ще якимись харчами. Нам дуже пощастило їхати з тою узбечкою та її подругами. Гадаю, коло неї ми побачили значно більше, аніж могли б деінде. Цю жінку тут усі знали і поважали. Багато людей зупинялися лише аби привітатися. Часом стара просто віддавала товар молодшим гендляркам, а потім ті приносили їй гроші.

Була красива, чорноволоса, з правильними рисами обличчя і спокійними очима. Мала на собі халат темно-синього кольору, узор[5] за мусульманським звичаєм і хустку. Шия і вилиці — відкриті. Її супутниці виглядали схоже, а якщо про одяг казати — приблизно так само.

Коли потяг рушив, усі троє зробили характерний рух руками. Я згадав українських бабусь, що хрестяться, коли рушає автобус.

Жінки помітили мою зацікавленість.

— Це омін, — сказала одна з них.

— А у вас хрест? — і показала цей жест перед собою, наче мене хрестила.

— Так.

Тоді вона трохи схилила голову, піднесла обидві руки до чола і опустила їх, обводячи контур обличчя. Як і перше, тільки повільніше.

— Отак у нас роблять. Це омін.

Схоже на вмивання лиця.

Вони талювали речі по всьому вагону. В багажники, попід стіл, на третю полицю. Понапихали своїх продуктів, де тільки можна було.

Цукерки залишили на столі. Торби з макаронами — під ногами.

— У Казахстані, — питаю, — це все дешевше?

— Дешевше. Так. І якісніше. Це добрі продукти

— А ви з Кунґрада?

Чорнява ствердно кивнула.

— А ви ще в Кунґраді не були?

— Ні, — кажу, — вперше.

— О, там гарно, чисто, не те, що це нещасне Бейнеу!

— Ліпше?

— Так, нема сміття стільки. Зелено. А тут що -пилюка?

Тоді й потім ця жінка задалась мені дуже близькою. Завжди була з нами. Спілкувались, ділилися їжею. А ще вона мені схожа на Параску Черкасову з Ліниці, в якої ми з братами в дитинстві попадалися то на полуницях, то в окопі, звідки брали глину для майбутніх скульптур. Попри всі ніби відмінності я бачив у тих мусульманках звичайних наших сільських парафіянок. Так само «хрестяться». Рух інакший, звісно, але та ж покірність і ледь помітне схиляння голови. Ті ж самі підстави, аби «перехреститися», той невловимий автоматизм, коли рука проходить свій маршрут не урочисто, виразно, а явно зрізуючи дорогу. І коли в нас таке хрещення виглядає, ніби бабця хоче спіймати муху, то у них — ніби похапцем плюскає води на обличчя.

Посміхаються, жартують, перемовляються. Скоса зиркають у наш бік; з цікавістю, а не з докором. У кожної на поясі, як і в наших базар-ниць, сумочка для грошей. Я легко уявляю собі, як ці мусульманки ходять у великих строкатих хустках колядувати з «сестрицями». Витягують «Нова радість стала», котрась віншує, а потім каже до ґаздині: «Ходи, Маріко, з нами, бо чуєш, нема кому першим голосом кєгнути».

Перераховує гроші, наливає в квартину газо-ваної води. Пропонує — відмовляюся — пропонує, і бачу в ній не те щоб Параску Черкасову, а маму, бабу та й взагалі половину жінок зі своєї родини.

Уявляв, як вони до мечеті збираються, як дехто декого любить паплюжити. Згадав, як у Таджикистані жінки пояснювали нам тонкощі свого гардеробу.

— Ну, так нам нормально. Голова накрита. Але думаєте, можна собі це спокійно носити? Якщо ти цю сукенку влітку вбирала, то навесні вже не одягнеш, бо так будуть язиками, як ті змії.

Я сміюся.

— О, ви думаєте, що так усе скромно у нас? Та придираються одна до одної, що аж. От я у шльопанцях, а так десь шльопанці то й не взуєш. Скажуть... Та всяке казати будуть. Але мені так нормально. А є ще такі, знаєте, черниці. З ніг до голови, ці замотані, знаєте? То, думаєте, всі вони такі релігійні? Та де там! Ну, є дехто, а взагалі або чоловік строгий, або показуха.

— Та показушниці вони всі! — перебила друга. -Замотатись то замотаються, але ні молитов так не знають, ні Коран не читають. Вимахуються!

— І чоловіки, кажете, заставляють?

— Овва! Як натягнеш джинси чи ще там які штани, то так витріщають баньки! Мужики в нас голодні всі! Баби не бачили.

Сонце припікає щораз дужче. Ми витираємо піт. Намагаюсь багато не пити.

Люди тут заварюють чай у чайниках, а не в склянках з металевими підстаканниками, як то у нас. Спершу я дивувався, наскільки ж то культура чаю тут вкоренилася, аби брати з собою в потяг кераміку. Виявилось — чайники провідник роздає. Просто йдеш і береш. А ще — піали. Зовсім не конче нічого купувати. Чай у більшості людей із собою, як і молоко у бляшанках.

Врешті я прийшов із повним чайником, та ще й надибав молока по дорозі. Коли випили, найстарша жінка перевернула накривку ручкою донизу і поставила на неї бісквітний рулет «Ро-шен». Виставила, краще сказати. Рулет на чайнику — добрий прилавок.

По вагоні суцільним потоком ідуть гендлярі. Навіть не один за одним, а двома зустрічними колонами. Їхні крики зливаються в єдину веремію, і так, вважається, має звучати справжній базар.

«Пєльмєн-лагман, пєльмєн-лагман! Шашлик! Балик! Хара шяй (чорний чай чується нам як «хароший!»)» У них є все: чаї-води, риба, супи, мобільні телефони і карточки місцевих операторів, футболки, кепки, халати, тапочки, сукні, годинники, біжутерія, посуд, музичні інструменти і всякий-превсякий мотлох. Хлопчина у сонячних окулярах носив на продаж футбольний м’яч.

Вони викрикують, штовхаються. Іноді стають і розкладають товар на плацкартах, аби показати його покупцеві. Всі вони голосисті, яскраві, глазуровані золотими прикрасами. Більшість -жінки.

Попри показову патріархальність суспільства, серед простолюду тут, як і в нас, в Україні, панує чистої води діяльний, рішучий матріархат. Чоловіків не видно. Вони або вдома пасують, або в Росії на заробітках. Жінки — все і всюди. Жваві, сильні, тілисті. Здається, навколо них тут обертається світ, себто вони його обертають. Часто як випадковість, але й на підтвердження моїм словам, помічаю подружні пари — здоровенну холеричну жінку і тихого худорлявого чоловічка.

Тільки серед валютників у потязі чоловіки якщо не в більшості, то принаймні на рівні з жінками. Спочатку я боявся користуватися послугами ходячих кас, позаяк чув, що ввезення і вивезення валюти узбеки контролюють особливо суворо. За гроші, мовляв, що не в банку конвертувалися (нема за них чека) можна серйозно влипнути. Врешті жінки переконали, що це все дурня і якщо за тисячу російських рублів мені дадуть заледве сімдесят тисяч сум, то в поїзді я візьму не менше вісімдесяти. Максимальний номінал у країні — тисяча сум, що приблизно дорівнює нашим трьом гривням, тож ці «обмінники» носяться з повними торбами грошей, зібраних у пачки по сто папірців. Місцеві навчилися рахувати гроші неймовірно спритно. Беруть у ліву руку таку пачку, відгинають її безіменним або вказівним пальцем, а потім зі швидкістю мало не двадцять чотири за секунду великим пальцем прогортають банкноти.

Я взяв свої щойно виміняні сорок тисяч. Себто тридцять сім тисяч, як потім виявилось. Звісно, поки я перебирав руками майже чотири десятки папірців, валютниця здриснула. Вона ще не раз пройде, але що докажеш...

Так або й сотнею інших способів тут дурять іноземців. Значно гірше мене мали кинути вже дорогою додому на казахо-узбецькому кордоні. Перед пунктом пропуску, як звиклося, їжа, торги, обмін валют. Зайшов до однієї з таких будок, прикинув у голові, скільки маю віддати за сто тисяч сум. Віддав.

Забрав зв’язану ниткою пачку. Добре знаю, що тут трапляється, тож берусь рахувати. «Вони раховані, — каже касирка, — все по сто. Ну, гаразд, якщо хочеш».

Обмінний кіоск нагадує скоріше сільський магазин, аніж касу. Жінка сидить за столом. На столі в неї відповідна машинка. Вкинула туди мої гроші, зашелестіло — є, сто. Добре! Та й видно, що в’язка товста. Беру, йду. За кількадесят метрів шлагбаум, паспортний контроль і Узбекистан. Щось мені б’є у голову -витягую ті гроші, розв’язую і бачу, що три банкноти зверху й три знизу — тисяча сум, решта дев’яносто чотири папірці — по п’ятсот! Блискуча афера: люди міняють гроші й відразу переходять кордон. Хто буде вертатися в іншу країну, аби розбиратися із касиром?

Мені не лишалось нічого, як робити впевнену пику і пробувати повернути своє. Вриваюся.

— Віддавайте гроші, або зараз тут буде міліція!

Насправді я сумнівався, що правоохоронці не в курсі справи, тим більше — не в долі. Але що мав казати?

— Які гроші, маладой челавєк?

— Знаєте, — кажу, — які! Ось, це ви мені дали!

Показую.

— А точно не підмінили?

Я сміюся, а вона крутить банкнотами перед очима.

— Ізвінітє, — каже, — то якась помилка. Нате.

Не дала себе довго вмовляти й відразу повернула мені належні сто тисяч. Ще раз вибачилась. Не скандалила, не сварилась і не дуже здивувалася плутанині.

Але вперше я попався у потязі і всього на трьох тисячах, то був добрий початок.

Провідник пройшовся з віником і підмів увесь вагон. Це значило, що наближався кордон, де ми простовбичимо кілька годин. На узбецькому. А казахський минули скоро.

Коли потяг знову рушив, прийшло відчуття полегшення. Ми в Узбекистані! Вперше. Дихалось вільно, хоча й дихати було нічим, бо вагон-бляшанка розпікся серед пустелі до неможливості. Задуха минула тільки ближче до Кунґрада, до ночі.

Добродушний довготелесий провідник щоразу, як проходив повз нас, шкірився і питав: «Нормально?» У відповідь я великим пальцем показував «лайк». Він мені те саме.

Знову ставало тривожно. Темно, тихо. До сусідки підсіли валютники. Говорили, здається, про день, що минув, про зарібок. Жінка відповідала з приємністю. Справи йшли добре.

Хлопці взялися рахувати касу. Сотня -обв’язав ниткою і поклав збоку. Порахував усі сотні — назад у сумку. Сумка повна. Питаю, наскільки це безпечно.

— То ж купа грошей, а рекет?

— Ні, — каже, — нема рекету. Міліції боїмось. Це бізнес незаконний. Завжди знайдеться сука, що може закласти.

За щокою у нього жувальний тютюн. Говорить невиразно і смішно, наче б надихався гелієм, але серйозно.

— А у вас як, у Києві?

— Та нормально.

— Ну, квартиру купити легко?

Черездва читритижні ми будемо цим потягом їхати в другий бік. На вокзалі в Кунґраді знову зустрінемо цю красиву чорняву жінку. Знову все повториться, як у Бейнеу. З мискою сомси в руках вона скаже: «Здраствуйтє, дарагіє!» — і на обличчі я побачу таку радість, як вона на моєму, напевне.

— Ви ж не їдете? — запитаю

— Я нині тут. Купітє сомсу[6].

— Скільки за дві?

— Дві тисячі.

— Ну, давайте.

Дасть дві. Вибере добре підсмажені.

— Чотири тисячі, — скаже.

— Ви ж казали...

— За одну дві... Та на здоров’я! Ви додому?

— Так.

Тоді я подумаю, що додому вже близько, раз мені Параска Черкасова ввижається, а заодно й мама, баба і всі наші хоч-не-хоч, а гендлярки.