Містечкові історії

Листи з небуття

Року божого тисяча дев’ятсотого о ранній весняній порі в провінційному містечку заштатному, що чманіло в кількасотлітній дрімоті, об’явився пророк. З’явився, мов з ікони зійшов: у хламиді, простоволосий, босоніж. Стукнув тричі патерицею в землю й оголосив кінець світу.

Три дні й три ночі, в покаянних сльозах і молитвах, чекали обивателі страшного суду. Коли ж настав четвертий, і п’ятий, і шостий настав, а Христос так і не з’явився в небі і сурми не заграли з чотирьох сторін світу, то впіймали пророка й били. Били за страх і плачі, за ошукану віру, особливо ж старалися ті, що за оці дні встигли роздати старцям нажите й набуте, — сказано ж бо: легше верблюдові пролізти у вушко голки, аніж багатому потрапити в царство небесне.

А пізніше виявилося, що даремно й били.

Бо того ж таки божого року, тільки вже не весною, а влітку, найдовшою вулицею прокотив парокінний фаетон з кількома незнайомими панками та й зупинився на пустирищі, що западало ген аж до річки. Панки, одначе, не стали милуватися краєвидом, а, поскидавши купецькі піджаки та розібравши привезені лопати, заходилися до роботи. Вибехкали чотири, в зріст доброго дядька, ями, а потім покотили назад.

І знову містечко втратило спокій: обивателі сушили собі голови: для чого копано ями. Зійшлись на думці, що загадкові відвідувачі шукали скарб, не інакше, і коли ті ж панки за тиждень знову прикотили фаетоном, то в них і щелепи поодвисали од подиву: весь пустир, зверху донизу, був усіяний ямами…

Того ж дня вияснилося, що обивателі даремно гріли чуби: панки не скарб шукали, а вибирали місце під цегельний завод, що невдовзі й виріс, — як пустив одного дня шлейф чорного диму, так і по сьогодні. Дим той частенько опускавсь на містечко, огортав ядушною хмарою, обивателі, згадуючи безневинно потовченого пророка, спершу чхали й лаялись, а потім звикли, як звикли й до зайшлого люду, що обсідав поступово цегельню: копав тісні та вонючі землянки, ліпив такі-сякі халабуди. І невдовзі по той бік цегельні, до самої річки, виріс хаотично нагромаджений виселок: кривулясті завулки та вулички, рахітичні, в одне віконце, хатини, витоптані до червоної глини двори без жодного деревця, без парканів; гори сміття, помиї, що виплескувалися прямо з дверей, коти, собаки, дітлашня, кури й кози, бо корів той зайшлий люд не тримав, корови навряд чи там і вижили б — обивателі, які зроду-віку не бачили живої кози, спершу думали, що то сама нечиста сила гуляє вулицями — як засвітить очима, як трусоне бородою, як мекне, то й мороз поза шкірою і душа в п’ятках.

Восени і весною виселок тонув у грязюці, взимку по самі дахи його замітали сніги, влітку димів курявою, але в усі пори року не зачинялися двері двох шинків, а на вулицях завжди валялися п’яні. Щонеділі ж, а особливо на свята, виселок гудів збаламушено в п’яному чаду, сплескувався піснями та криком, кружляв у відчайдушному танці, сплітався озвірілим клубком у сварках та бійках. Тоді виселкові ставало тісно, його захмеліла душа прагнула волі та простору, він вихлюпувався на вулиці зачаєного, завмерлого у страсі містечка — і ось він, день страшного суду: тріщали паркани, вилітали шибки, обривали ланцюги знавіснілі собаки.

Свята, слава богу, кінчалися, виселок неохоче входив у пошарпані свої береги, похмуро стрічав буденний світанок. Волікся в закіптюжені корпуси, копав глину, місив, формував, завантажував у печі, що дихали пеклом, діставав уже обпалену цеглу й спускав її на дешевих спинах своїх до пристані — на баржі, що піднімалися сюди од Дніпра, зашивався після роботи в землянки й халупи та й падав, підкошений втомою, в смердючі постелі — виселок стогнав, скреготав, лаявся навіть уві сні, метався й чухмарився люто, бо недаремно ж був прозваний Гнидівкою, і прізвисько це приросло до нього навіки.

Вже й революція одшуміла давно, й друга війна прокотилася, і позникали бараки й землянки, й перебудували завод, а виселок так і не розстався зі своєю осоружною назвою, принаймні в розмові місцевих жителів.

То ж Гнидівка так і лишилася Гнидівкою, хоч, повторюю, позбулася халуп та землянок, поставивши ошатні будиночки з власної цегли. Збулася й шинків, хоч оковиту й досі не розучилися пити й гулять не розучилися, так, щоб усі моря по коліна. Виселок довго ще мав погану славу серед містечкового люду, особливо молодшого, ображеного тим, що гнидівська парубота справно псувала містечкових дівчат, а своїх берегла, своїх не давала псувати і якщо ловила на своїй території якогось містечкового зайду — товкла, кулаків не жаліючи. Або ще гірше: роздягала догола, ставила рачки, давала до рук сірника і примушувала міряти тим сірником дорогу додому. Ще й співати при цьому.

Не уникнув у свій час печальної цієї пригоди і нинішній директор заводу Данило Григорович Полотуха, тоді ще просто Данько: одміряв дорогу сірник у сірник і пісню співав, а на ньому, нещасному й голому, щосили поганяючи п’ятами, їхав (страшно тепер і згадати!)… їхав не Василь навіть — Васько, тоді ще зовсім шмаркач, а тепер голова фабзавкому цього ж таки заводу цегельного Василь Гнатович Загурко.

Та будемо надіятись, що Данило Григорович (Ригорович — називають його заочі робітники цегельні)… що Данило Григорович вершника свого в темряві як слід не розгледів, а то й просто про той випадок забув, бо сталося це ще до війни, а війна багато що стерла з пам’яті людської. Тож забудемо й ми, а поведемо краще розмову про весняний ранок, що наче омив увесь виселок, — такий він був прозорий та чистий: і цегельний завод, і будиночки, які рясно ліпилися на колишньому пустирищі (гнидівці так і не навчилися ставити паркани), і зовсім уже нові, з червоної цегли котеджі, вишикувані в один ряд ген на пагорбі, в яких поселилося заводське начальство, — тут паркани вже стояли, невисокі, щоправда, по пояс, та все ж паркани, і були вони всі пофарбовані в блакитне, бо директор найбільше любив блакитний колір, а за парканами перед усіма котеджами цвіли клумби, бо директорша кохалася в квітах… Ранок омив виселок, заглянув очима веселими та приязними в кожне вікно, оббризкав сонячним світлом людей, які прокидалися, а то вже й прокинулися, і люди, навіть найпохмуріші та найроздратованіші, повеселіли враз, подобрішали, бо неможливо було дивитись очима сердитими на оцю весняну прозорість.

І Василь Гнатович Загурко прокинувся од веселого дотику сонця, що світило на все вікно, і всміхнувся назустріч новому дню, хоч йому, здавалося б, і не було особливих причин усміхатись. Обережно, поволеньки, за звичкою, що виробилася протягом останніх трьох місяців, він звівся на широкій, як баржа, постелі (дружина вже давно поралася на кухні), випростав з-під ковдри ноги, звісив їх з ліжка. Ноги були худющі, аж сині, ріденьке волосся не приховувало хворобливої голизни; щоранку, прокинувшись, Василь Гнатович довго й зосереджено вивчав свої ноги, відчуваючи похмуру насолоду від невтішного того споглядання. І казав щоразу дружині: «От, усе сохнуть. Скоро зовсім зламаються». І сердився, коли дружина відповідала, що не сохнуть, не треба вигадувати… Однак цього ранку Василь Гнатович хоч і звісив ноги з постелі, але не став їх роздивлятись, а похапцем засунув у штани: чомусь стало соромно виставляти їх напроти сонця.

Взувся в капці, пішов до вікна.

І йти йому сьогодні було легше, аніж учора: звична кволість мов одступилася, не гойдалися стіни й не нудило: «Може, й справді одужаю?» — подумав з боязкою надією й одразу ж пригадав вчорашні відвідини лікаря, як той лікар, молодий та здоровий і від того аж неприємний, нарочито бадьоро сказав: «Та ви зовсім молодець!» — хоч молодцем Василь Гнатович не почувався ніяк. А сьогодні хвороба й справді одступилася наче, і тіло було незвично легке, і радісний живчик затріпотів усередині, — підійшовши до вікна, Василь Гнатович так і пірнув у сонячні промені, вони сипонули на нього, омили до останнього нігтика, пронизали так, що він відчував їх дотик ласкавий до кожного м’яза, кожної жилочки і чи не вперше за всі оці місяці вдихнув на повні груди… раз і вдруге вдихнув, і йому легенів забракло: хотілося ще й ковтнути повітря. Нетерпляче смиконув шпінгалети, штовхнув раму — вікно відчинилося, мов вистрелило, в обличчя, в жадібно розтулений рот, хлюпнуло таким запашним і бадьорим, що він весь затремтів, — пив і не міг напитися, дивуючись щиро, як не додумався досі одчиняти щоранку вікно, провітрювати кімнату. Дивився очима проясненими на сонце, на річку, на ліс — так дивився, наче оце побачив уперше. І думка, що він таки починає одужувати, що страхітливий рік з операцією, з тримісячним перебуванням у лікарні, з непорушною прикутістю до ліжка, з важкими запахами ліків, що ними були й стіни просякнуті, з похмурими ранками й моторошно довгими ночами, з думками, од безнадії чорними, з постійною роздратованістю на всіх і на все, — думка, що цей страхітливий рік нарешті скінчився і він від сьогодні стане жити по-новому, як і всі люди довкола, — ця думка, спершу боязка та несмілива, з кожним поглядом, подихом все більше утверджувалася в ньому — так що защеміло в очах. Але це був приємний, радісний щем, він упивався ним, як дитина, і, одірвавшись од вікна, погукав:

— Ліно!.. Ліно!..

Мав поділитися радістю — негайно, секунди не гаючи.

Дружина не обізвалася. Може, вийшла надвір? A може, на кухні? Певно ж, на кухні — готує сніданок. Щоб потім, обережно прочиняючи двері, заглядати щохвилини: прокинувся? Не прокинувся? Накапати ліків, нагодувати…

«Не вийде, голубонько!.. Не встерегла, прогавила!..»

Він розсміявся уголос, уявивши, яке в неї буде лице, і в зовсім уже пустотливому настрої вийшов із спальні. Не взяв навіть ціпка. «К бісу ціпок!.. Інвалід?.. Я вам ще покажу інваліда!..»

— Ліно, ти тут?

— Боже, що сталося?

Дружина, як стояла біля плити, так і завмерла. Василь Гнатович не появлявся на кухні відтоді, як його забрали в лікарню. Та й не прокидався так рано: засинав десь о другій, о третій, іноді перших півнів стрічав, то й спав до полудня.

Дивилась налякано, і її велике лице повнилося звичною тривогою за нього.

— Нічого не сталося, — заспокоював дружину Василь Гнатович: в ньому все ще іскрилося, все ще всміхалось, тон усміх мимоволі одбивавсь на обличчі. Не витримав, як дитина, похвалився: — Ти знаєш, я сьогодні вперше відчув себе здоровим! От ходжу без ціпка… І голова не йде обертом…

Дивився на Ліну, чекаючи, що дружина теж зрадіє, засміється, чи що, а вона раптом заплакала. Затремтіла обличчям, сльози з очей так і ринули. І чи не вперше подумав Василь Гнатович… ні, не подумав — серцем відчув, яка вона змучена. Вперше помітив і сиві пасма, і зморшки навколо вицвілих вуст, і кофту пом’яту, давно, мабуть, неміняну, — та кофта найбільше вразила Василя Гнатовича. Адже Ліна була чепурухою: зодягалася щодня — мов у гості збиралась.

— Нічого, Васю, нічого, — говорила вона, коли Василь Гнатович, пронизаний жалем, взявся її утішати: оце добре! Тут радіти треба — не плакати! — Це так… Це зараз пройде… — І всміхалась крізь сльози, й витирала долонею мокре обличчя. — Хіба ти не знаєш жінок?.. — Їй уже й незручно було за раптові ці сльози. — Іди краще полеж. Поки я сніданок зготую.

— Як?! — обурився жартома Василь Гнатович. Вона його знову вкладає? Мало він намучився в тому остогидлому ліжку? Мало її вимучив?.. Ні, голубонько, більше не діждешся! От він візьме та й затанцює…

— Танцюй, Васю, танцюй. Тільки не тут, не на кухні.

Вийшовши з кухні, Василь Гнатович замало не перекинув бідончик, що стояв під дверима. Одразу ж упізнав цю посудину: дружина носила в ній молоко і нині, либонь, зібралася, бач, і карбованець зверху поклала, — жаль до дружини, яка ніколи б отак не поставила на підлогу чисту посудину, знову пронизав Василя Гнатовича, він відчував якусь провину перед нею: «Запоралась, бідолашна, коло мене!» Нахилився обережно — все ще боявся, що ось-ось попливе перед очима, підняв бідончик, щоб поставити на стільця, та й укляк од раптової думки: а чому б йому самому не сходити по молоко? Це ж майже поруч, триста метрів, не більше, то він що — не дійде? Дійде, їй-богу ж, дійде, тільки треба взяти ціпок, з ціпком усе ж надійніше.

Тихенько, щоб не почула дружина, повернувся до спальні. «Ото буде здивована!» Наперед вирішив, з молоком повернувшись, поставити бідон знов під дверима. Ціпок не стояв коло ліжка — лежав на підлозі. Василь Гнатович різко нагнувся і ледве не впав: гойднулася перед очима підлога, нудотний клубок підкотився під горло. Судомно вчепившись у бильце ліжка, Василь Гнатович стояв, не розгинаючись, чекаючи гострого болю в шлунку, що завжди в таку мить з’являвся, але болю не було, неспокійно тільки щось ворухнулося, і він обережно, сантиметр за сантиметром, розігнувся. Огидно тремтіли ноги, пливла, гойдаючись, кімната. Щоб не впасти, Василь Гнатович примостився на ліжко. Витер долонею враз змокріле чоло. В голові шуміло, дзвеніло, в скроні гаряче било, стіни все ще погойдувались, і пливло, пливло кудись набік осяяне сонцем вікно.

Дотанцювався!

І такий відчай охопив Василя Гнатовича, що хоч падай і криком кричи!..

Однак ішлося таки на одужання, з кожним ранком він почував себе краще й краще і хоч після того випадку не ризикував появлятись на вулиці, у двір усе ж вийшов спершу з дружиною, а потім і сам. Свіже повітря прямо-таки вливало сили в нього, з’явився апетит, Василь Гнатович уже з нетерпінням чекав, коли дружина покличе його їсти, а він їв що дві години, невеликими порціями. І лікар уже не дратував його своїм виглядом здорової людини, своєю смагою бадьорою. Навпаки: дивлячись на нього, Василь Гнатович думав, що й він таким буде… ну, не зовсім таким, роки не ті, та ще на додачу й хвороба, але що йде на видужання, відчував усім тілом. То було відчуття світле та радісне, довколишній світ, поки що обмежений будинком і двориком, знову одкривався для нього. Василь Гнатович жадібно вбирав у себе найменшу дрібницю, на яку не звертав колись уваги: кожен листочок на деревцях молоденьких, кожен паросток, що витикався на клумбах, і якийсь аж просвітлений повертався з двору. Полежати, перепочити — навіть ліжко не дратувало його, а ліки, які він вживав, не тхнули так осоружно.

Двічі провідав сусід по котеджу (половина — Загуркова, половина — сусіда) Прокіп Дмитрович Кліпчепко, головний бухгалтер, фінансовий бог, про якого директор завжди казав: «Ми за твоєю спиною, як за кам’яною стіною!» Спина в нього й справді була широчезна, спина штангіста, борця, а не бухгалтера, і якби не черевце й підборіддя подвоєне, то хоч одразу ж на ринг. Заходив, сідав, одхекуючись, витирав величезною хусткою завжди мокре обличчя, розповідав найсвіжіші новини: все про завод, окрім заводу, сусіда ніщо не цікавило, а Василь Гнатович жадібно слухав його, і розпитував, і сміявся по-дитячому щиро з найменшого дотепу.

В останні відвідини Кліпченко похвалився, що знайшов-таки надійний засіб позбавитись зайвої ваги: біг підтюпцем — чули?

— Невже бігаєте? — спитав Василь Гнатович.

— Бігаю… Щосуботи й неділі.

— І багато вже скинули?

— П’ятдесят п’ять грамів.

«В аптеці зважувались?» — хотів запитати Загурко, та вчасно прикусив язика: сусід міг образитись.

— Підтюпцем — уявляєш картину! — сміявся до Ліни. І дружина сміялася, вона помолодшала немов, дивлячись на чоловіка, якому з кожним днем ставало все краще.

Тож ішлося на одужання, і одного травневого ранку, такого ж ясного та гожого, Василь Гнатович вирушив по молоко. Довелося, щоправда, витримати бій з дружиною, яка спершу не хотіла й слухати, щоб він кудись ішов, а потім казала, що вони сходять удвох, але Василь Гнатович таки наполіг на своєму і, підхопивши бідончик, веселенько вийшов на вулицю.

І вулиця здалася йому не такою, як завжди: вона наче вирядилась, готуючись до якогось свята. Червоні котеджі, блакитні парканчики, соковита по-весняному зелень, барвисті килими квітників — все це милувало око, приносило втіху. Василь Гнатович дивився й не міг надивитись, йому не вірилося, що колись, ще до хвороби, до операції, він міг байдуже проходити повз всю оцю красу. Подумав, що отак можна й померти, не побачивши нічого, отак і життя можна прожити, у дрібницях, у клопотах, і якою ж сліпою може бути людина, скільки вона втрачає через сліпоту! Василь Гнатович дивився на річку, на луг, на ліс і теж наче вперше те бачив, хоч тут же народився й виріс, в отій річці купався з року в рік, по тому он лугові бігав, а в ліс ходив по гриби та суниці. Василь Гнатович подумав, що не купався в річці вже років з двадцять, якщо не більше… Ні, купався, бувало, кілька разів на маївку, після добрячої випивки, коли чоловіки стрибали один поперед одного з кручі, а жінки кричали, щоб не робили того, бо, дивись, ще втопляться. Василь Гнатович теж стрибав, коли був молодий та рядовий, а потім тільки дивився: що роки, а що й посада — якось уже несолідно. Ну, стрибати він і зараз не став би, але поніжитись на пісочку, на ласкавій травиці, ввійти в теплу воду — курорту не треба!..

«Господи, а молоко!» — здалося, що стояв, завмерши, хтозна й поки. Повернув до ятки (триста метрів, не більше) і одразу ж побачив чотирьох чоловіків у спортивному, що підтюпцем наближались до нього. Упізнав попереду директора, його трудно було не впізнати, лише Полотуха отак бігти й міг: енергійно, напористо, мов когось обганяючи, а позаду вистрибувала суха постать головного інженера… Цьому чого бігати? — самі ж маслаки!.. А от біжить, не одстає від директора, гострими колінами щосили вимахуючи… Мовби хоче піддіти під сідницю директора і щоразу лякається… А ще позаду — Загурків сусіда, головбух, тупоче, аж котеджі здригаються, затуля своєю широчезною спиною майже всю вулицю. І того, що останнім біжить, затуляє: підстрибує тільки то з-за правого бухгалтерського плеча, то з-за лівого жовта в’язана шапочка з червоною китицею. Коли підбігли і головбух зупинився, одсапуючись, хусткою білою вимахуючи, наче збирався здаватись в полон, упізнав Загурко й останнього, упізнав і не міг втриматись од усміху: кумеднішої постаті й не придумати. Яскраво-червоні штани, якась сорочечка куценька, дитяча шапочка на круглій, наче кавун, голові. Так міг зодягнутися тільки Буздє, ось він і вигукнув, Василя Гнатовича вгледівши:

— Фізкульт-привєт! Ря! Ря! Ря! — зірвав з голови шапочку, помахав енергійно, вітаючись.

Всі розсміялися, не боячись, що Буздє може образитись: він любив смішити людей, в цьому, здається, вбачав сенс своєї трудової діяльності.

— Як справи? — привітався директор. Потиск руки енергійний, чіпкий, світлі очі так і вхопили Загурка.

— Та як мої справи… — відповів знічено Василь Гнатович; він завжди трохи губився перед Полотухою. — От… поправляюсь потроху…

— Ліки є?.. Ескулап відвідує?.. Чого немає — кажи!.. Дістанемо!.. Одужуй швидше — разом бігати будемо! — І вже нетерпляче до супутників: — Побігли!

Нахилився, рвонув уперед, а за ним, підкидаючи гострі коліна, головним інженер, Прокіп Дмитрович протупотів бегемотом, позаду — Буздє.

— Кнопка, вперьод! — Лише зараз помітив Загурко крихітну собачку: дзявкнула дзвінко, кинулася з усіх ніг за господарем. Буздє не інакше її і завів навмисне для оцієї ранкової вправи. І обоє вони були прекумедні: повний, жирком налитий Буздє в неймовірному своєму костюмі й крихітна Кнопка.

Василь Гнатович посміявся услід: ну й Буздє, з цим не знудьгуєшся! — і на душі йому стало ще веселіше. «А що, буду бігати! — подумав задиристо. — Костюм спортивний куплю, кеди — і щоранку на свіже повітря!»

Біля ятки вже зібралася черга. Чималенька, душ тридцять, не менше, в основному жінки та кілька пенсіонерів: ну, цим тільки й лишилося, що по чергах вистоювати, — і всі, звісно, квапляться, всім ніколи, тому й пильнують, щоб ніхто не взяв поза чергою. І хоч Василь Гнатович міг би скористатися тим, що він же ще не одужав, ось і ціпок в руці, та все ж не став пхатися наперед: зупинився в кінці черги, жартома запитав:

— Хто тут перший?

— Ось ми перші ззаду! — відповіли йому. — Ставайте за нами!

Василь Гнатович став за крайньою жінкою, сказав, аби щось сказати:

— А сонечко вже припікає! — Бо сонце й справді гріло по-літньому.

— Еге ж, припікає, — погодилася жінка. — Ще й молоко, гляди, скисне.

— Не встигне, — заперечила інша. — Не бачите, скільки підходить!

Люди й справді підходили: весна ж, молока стали завозити менше, прогавиш — сьорбай водичку; Василь Гнатович не встиг уперед і на кілька кроків просунутись, як за ним уже виросла черга, добре ж, що вийшов завчасно. Він оглянувся і одразу ж наткнувся на погляд жінки, яка стояла позаду, і той погляд різонув його, наче ножем.

Василь Гнатович похитнувся, наче його зненацька вдарили. Одвернувсь, зіперся на ціпок. «Що це?.. Хто вона?.. Ні, це мені здалося!..» — Хоч уже знав: не здалося, очі аж палахкотіли ненавистю, вони пекли його й зараз — у спину, в потилицю, він міг би напевно сказати, куди вона зараз дивиться… «Та ні, цього бути не може! — Василь Гнатович подумати не міг, щоб хтось його отак ненавидів… — Дурниця якась! Божевілля! Просто жінка чимось знервована… На когось, може, розсердилась, а мені здалося… — заспокоював себе, але погляд пік та й пік йому спину. — Це хвороба… Й досі хвороба… Ху ти, що вона може зробити з людиною!..» Василь Гнатович мусив-таки оглянутись — пересвідчитись, що то йому здалося, але боявся знову обпектися об ті очі.

Врешті, наважившись, оглянувся ще раз.

І знову, мовби на ніж, наткнувся на погляд жіночий.

Вона дивилась на нього поглядом того, хто розстрілює, — нещадно, незблимно, з такою жагучою ненавистю, що Василя Гнатовича так жаром і обдало, і він, не витримавши, одвернувся, але від того стало не легше: очі знову пекли йому спину. Вже не було сумніву, що той погляд не випадковий: жінка дивилася саме на нього, йому адресувала жагучу ненависть.

«Та що ж це таке?.. Господи, що ж це?!»

Лишатися в черзі вже не міг. Хвороба наче знову повернулась до нього, всередині заворушилося, зібгалося, стиснулось, перед очима попливло-попливло, затремтіли коліна. Боячись, що він от-от упаде, Василь Гнатович вийшов з черги, притулився до ятки: учепитися, обіпертись, перестояти — ні про що вже більше не думав, і тут йому в спину, у вуха ударив пронизливий, ненавистю загострений голос:

— Не давайте йому поза чергою!.. Звикли без черги!

Кричала та жінка: Василь Гнатович міг би заприсягтися, що тільки вона.

Хтось їй відповів, що навіщо кричати, не бачите хіба — людина ледь на ногах тримається.

— Прикидається, щоб без черги пролізти! — закричала жінка ще дужче.

— Та побійтеся бога — отаке на чоловіка казати!

Черга заворушилася, загаласувала, наче заведена, одні нападали на жінку, інші її підтримували, люди стьобали одне одного дошкульними словами, крику не жаліючи, — Василь Гнатович поспішив забратися геть.

Знову йшов вулицею — не йшов, а волікся. Опиравсь на ціпок, порожній бідончик бив його в ногу, а в спину штовхали сердиті голоси.

— От… — сказав Ліні. — Набрав молока…

І кинув порожній бідончик.

Дружина жахнулася, звісно:

— Що сталося, Васю?.. Та на тобі немає лиця!

Василь Гнатович, ні слова більше не сказавши, пройшов важко до спальні, як був у костюмі, упав на ліжко. Все у ньому застигло, не хотілося нікого бачити й чути, билося тільки одне: «За віщо?»

Дружина метушилася наполохано, наливала якісь ліки, і щоб тільки одчепитись од неї, Василь Гнатович випив, знову ліг, стуливши міцно повіки, а вона все допитувалася, що, може, він хоче заснути, наче не бачила, що він уже й очі заплющив, — врешті таки догадалася вийти, спасибі й на цьому, двері хоча б зачинила! Василь Гнатович із злістю подивився на одчинені двері, йому вже здавалося, що дружина те зробила навмисне, — о господи, й померти спокійно не дадуть! — але зачиняти двері не став, бо для цього треба було зводитись, а йому зараз хотілося одного: заплющити очі й померти. Зникнути з цього незатишного, злого, осоружного світу, де люди ненавидять одне одного. Він застогнав, пригадавши крик жінки й повні жагучої ненависті очі…

Хтось подзвонив (Василь Гнатович аж здригнувся), хтось прийшов, слава богу, не до нього, бо пішли одразу ж на кухню. І забули ж, звісно, причинити за собою двері. Їм аби язики почесати, а що людина хвора, те їх не обходить. Ну, нехай та, чужа, а Ліна… Невже вона не розуміє, що він прагне зараз лише одного: тиші й спокою?

Жінка торохтіла, Василь Гнатович упізнав її по голосу: дружина бухгалтера Таїсія Федорівна, така ж бодня з квашнею, як і її чоловік, все за серце хапається, бо хвора. А плескать язиком, бач, не хвора: Василь Гнатович ненавидів тепер усіх на світі жінок, а особливо оцю, Таїсію Федорівну.

Згодом, слава богу, пішла — щоб ти більше сюди й не верталася! А в дверях з’явилася дружина (вона таки його доконає сьогодні!):

— Васю, не спиш?

— Ні, — відповів непривітно.

— Ну, як тобі?

Підійшла, поклала на лоба долоню. Долоня прохолодна й приємна, але Василь Гнатович навіть цього не хотів од дружини: мотнув головою, скинув геть руку.

— Як ти себе почуваєш?

— Ніяк! — буркнув не дивлячись. «Ох, одстаньте від мене, дайте спокійно померти!»

— Чому ти мені не розповів?

— Що саме? — спитав роздратовано.

— Те, що сталося в черзі.

«Ага, таки принесла на хвості!» — подумав про дружину бухгалтера.

— Нічого було розповідати!.. І взагалі, дай мені спокій…

— Ось я піду й добре її вибатькую! — В голосі спокійної, завжди врівноваженої Ліни бринять гнівні нотки. — Як вона посміла?

— Не смій! Чуєш, не смій! — Бракувало, щоб дружина пішла сваритись. Потім запитав її вражено: — Ти її знаєш?

— Ще б не знати! — пирхнула сердито дружина. — Разом колись працювали… Соплячка, в підметки не годилася, а дерла носа, наче щось путнє. Ось я їй!..

— Не смій! — знову сказав Василь Гнатович. — Я забороняю, чуєш?

— Оце добре: вони нас ображатимуть, а нам і рот розтулити не можна!

— Образили ж не тебе — ти й не мішайся… Я сам якось раду дам…

Дружина, насуплена, вийшла, навіть двері цього разу причинить не забула, тиша врешті залягла в кімнаті, і від неї побілішали стіни, посизіли вікна. Загурко незчувсь, як заснув (мабуть, подіяли ліки, що наковтався), але краще б не спав: прокинувся весь мокрий од поту, липкого, бридкого, а голова розболілася, як на похмілля. Довго лежав, не в силі поворухнутись, потім примусив себе таки звестися, скинути костюм, краватку, сорочку, знайшов таблетку, розжував і ковтнув. Таблетка була гірка, як смертна кара, але Василь Гнатович навіть не скривився: стільки перепив-перековтав різної погані, що давно уже звик і до гіркого, й до пекучого. Знову ліг, заплющив очі, розслабився, чекаючи, поки вгамується біль.

Прочиняючи обережно двері, двічі заглядала дружина — Василь Гнатович обидва рази вдавав, що спить, і таки справді заснув, і це був важкий чорний сон, який несе не полегшення — втому. Йому снилося щось і не спилося, марилося й не марилось: щось розколошкане, каламутне, важке та гнітюче огортало його, засмоктувало в себе й душило, а він ніяк не міг вирватись: хотів проснутись і не прокидався. А коли нарешті прокинувся, то голова вже не боліла, але була важка та несвіжа, і все тіло розбите, і настрій такий, що хоч одразу в зашморг. Уже й не вставав, поїв прямо в ліжку, щоб тільки одчепилася дружина, чекав, щоб швидше скінчився цей день, а коли дочекався, коли й вечір минув, і Ліна, натомлена, лягла й одразу ж заснула, для нього настала ніч іще важча, ніж день, бо знову думав про жінку в черзі, знову чув її крик, бачив її очі, повні жагучої ненависті.

І ніяк не міг зрозуміти, за віщо вона його так ненавидить.

Міг би заприсягтися, що ніколи з нею не зустрічався.

А в підсвідомості, в найглухішому закутку якомусь ворушилося настирливо: таки десь зустрічався. Мусив зустрічатися, бо не може людина отак, ні з сього ні з того, зненавидіти іншу.

Вранці спитав дружину:

— Ти знаєш, де вона живе?

— Ти що, в гості до неї збираєшся?

— В гості.

Ліна одразу ж стала відмовляти: та забудь ти про це! Якась дурепа щось там сказала, а ти отак караєшся! Як усе брати до серця, той жити не можна! Але Василь Гнатович стояв на своєму: обов’язково мусить дізнатися, звідки така ненависть. Ну як вона не розуміє цього?

— Чи ти хочеш, щоб я швидше помер? Тоді давай, добивай!

Врешті Ліна здалася: розповіла, як пройти до будинку, в якому жила ота жінка.

— Давай я хоч проведу. — Боялася, певне, що він і не дійде.

— Не треба, я сам!

Вийшов роздратований: ну й ці жінки!

Було ще рано: Василь Гнатович і підхопився раніше, щоб застати ту жінку вдома. Щойно пройшов дощик: пустотливий, задиристий. Ні вітру, ні грому: процокотів кришталевим копитцем, лишив по собі паруючі дружно дахи, омитий асфальт хідників, прозорі й веселі озерця — в кожному по власному сонечку. І якийсь невсипущий малюк, босоногий, в коротеньких штанцях, високо задираючи ноги, б’є по озерцях, розлітаються навсібіч бризки гарячі, — вигляд у нього такий заклопотаний, наче бозна-яку важливу справу й виконує зараз людина. Якби це було вчора, Василь Гнатович обов’язково зупинився б спитати, що він ото робить (любив поговорити з дітьми), але зараз поспішав, боячись запізнитись.

Будиночок знайшов одразу ж. Колись, проходячи повз нього, він зупинявсь мимоволі. Та й трудно було не зупинитись: невеличкий, ошатний, стояв він на моріжку такий кокетливий, що й усміхнутись хотілося. Одразу ж видно було, що його будували не абияк, а з любов’ю великою — будували, немов малювали, і ось він стоїть, дзвінкий та веселий, світлими фарбами сяючи. Василь Гнатович постояв вагаючись, йому не вірилося, що ця жінка живе в такому будинкові (уже знав од дружини, що чоловік її півроку тому вмер, що вона живе з дочкою удвох. «Дочка доросла?» — «В першому класі, здається». — «То вона ще молода!» Досі думав, що мав справу з літньою жінкою). Василь Гнатович постояв вагаючись, уже й боячись наступної зустрічі й можливого крику, уже й думка майнула, чи не краще повернути назад, поки не пізно, та пригадав ніч минулу і скільки таких ночей ще чекатиме на нього, отим криком отруєних, — рішуче насупився й повернув до будинку.

Поки виліз на пагорб, став увесь мокрий. Спускався, мовби нічого, хвороба таки одступилася наче, а тепер знову огидна кволість, і в очах тьмяніє. Але перепочивати не став (здавалося, що весь виселок дивиться в спину), зайшов одразу ж у сіни.

Постукав у двері.

— Зайдіть!

Голос веселий, дзвінкий: Василеві Гнатовичу здалося, що він помилився адресою.

— Та заходьте ж! — гукнули ще веселіше.

Кімната була залита світлом, яскравим, нестримним, що лилося весело у вікна, — світло так і хлюпнуло в обличчя Загуркові, так і вдарило в очі, і він, осліплий, якусь мить нічого не бачив. А коли призвичаївся, то вгледів посеред кімнати, на барвистій доріжці, жінку в яскравому одязі, а поруч дівчинку в шкільній коричневій формі, з яскраво-червоним бантом на чорнявій голівці. Вони обоє, мабуть, щойно сміялися, сміх іще бринів їм у очах, тріпотів на вустах, на обернених до нього обличчях. Василь Гнатович кашлянув — так йому стало ніяково од думки, з чим він прийшов, а жінка якусь мить ще весело дивилась на нього. Та ось у неї враз стали холонути очі. Сміх іще тріпотів на молодих та червоних вустах, а холод уже стікав по обличчю, на нього мов тінь насувалася — щойно привітне, воно ставало замкнене й лихе.

— Чого вам? — спитала вороже: в кімнаті так і померкло.

Василь Гнатович переступив з ноги на ногу, обіперсь на ціпок: в нього знову загупало в скронях, а губи затіпались ображено.

— От, — мовив над силу, — ви вчора на мене кричали…

— Ну й кричала! — сказала з викликом жінка, голос її задзвенів. І Василь Гнатович, боячись, що вона знову зірветься на крик і повториться вчорашня жахлива сцена, десь у душі вже жалкував, що не послухався дружини… Василь Гнатович із докором, з жалем до себе, до своєї хвороби важкої спитав:

— За що?.. Що я вам такого зробив?

— Він ще й питає! — вигукнула жінка. Очі її знову аж різали Загурка — стільки було в них ненависті. — Він ще й питає!

— Мамо, хто це? — запитала дочка, пильно дивлячись на незнайомого дядька.

— Дядько — не бачиш! — відповіла жінка сердито.

— Дядько?.. Який?

— Той, що вбив нашого татка!

У дівчинки очі стали квадратні. Вчепилася щосили за материну спідницю, дивилась перелякано, а Василеві Гнатовичу знову здалося, що його вдарили в груди. Він убив?.. Він?.. Що ця божевільна каже дитині?!

— Кажу те, що є! Забирайтесь геть, нам треба в школу!

Випхала мало не в шию. Грюкнула дверима, аж струсонувся будинок, пройшла мимо, не дивлячись, тягнучи за руку дочку, яка оглядалась на дядька. Василь Гнатович все ще стояв, наче розіп’ятий на тому моріжку веселому, розгублено дивився вслід. «Я вбив?.. Я?..» Лише зараз дійшло, в чому його звинувачує ота розлючена жінка.

Він убив її чоловіка!.. Коли?.. Як?.. Що за безглуздя!..

Озирнувся, підсвідомо шукаючи свідків своєї непричетності до всього того, що сказала йому жінка.

Вулицею йшли люди, дехто здивовано, а дехто з насміхом, як здалося Загуркові, поглядав на нього, він подумав, скільки буде розмов, пересудів та здогадів, подумав про це і вийшов на вулицю. І тут уже по-справжньому пожалкував, що не послухався дружини: спускався мовби нічого, а рушив угору — одразу ж стало заходитися серце. І хоч опиравсь на ціпок, ноги підламувалися, з кожним кроком ставало важче: здавалося, що ось-ось упаде. Зупинився, хапаючи перекошеним ротом повітря. Слава богу, що хоч нікого не було поруч, ніхто не бачить, що з ним. «Нічого, нічого… Все минеться…» Пошукав очима лавку: присісти, відпочити, та лавки поблизу не було. Стояв, не зважуючись ступити вперед, хоч серце, здавалося, й утамувалося трохи, і хто зна, скільки б отак простояв, аби не машина, не директор, що сидів за кермом.

Упізнав машину одразу: червоний «Москвич» — єдиний отакого кольору на весь їхній виселок, і, ще не бачачи, хто за кермом, уже знав, що Полотуха: сам водив машину, з шофером їздив лише в Київ, у міністерство чи главк, а зараз котив, мабуть, на пристань — довідатись, чи пригнали баржі, бо річковики їх частенько підводили, і тоді доводилося розпочинати робочий день лайкою по телефону. Лаятися ж Данило Григорович умів, тут йому трудно було знайти конкурента: річковикам частенько доводилося вислуховувати таке, що й трубка розжарювалась. Зате баржі появлялися після кожної такої розмови, наче з мішка хто їх витрушував, і капітани буксирів щоразу цікавились:

— Ваш директор часом не боцманом був?

Тож «Москвич» котив донизу, аж курява слалася вслід, і Василь Гнатович одступив, щоб не потрапити під колеса, ще й одвернувся: не хотів, щоб Полотуха його впізнав, але хіба від таких очей можна сховатися? Гальма завищали мов недорізані, машина зупинилася.

— Гнатович?.. Ти що тут робиш?

— От… прогулятися вийшов… — сказав знічено Василь Гнатович. Світлі очі дивилися так незблимно й пильно, що Загуркові стало якось не по собі. — А тепер от не можу дійти…

Полотуха ще якусь мить не спускав з нього пильного погляду, потім глянув на годинник.

— Сідай!

— Та я вже якось сам…

— Сідай, сідай! — уже нетерпляче.

І Василь Гнатович — що лишалось робити? — поліз у машину.

Дивився збоку на енергійну, вперед націлену постать директора, з тоскною заздрістю думав: «От кого й хвороби не беруть!» Од Полотухи віяло незламним здоров’ям людини, яка зранку схопилася, мов на пружинах, зробила зарядку, прийняла холодний душ, розтерлася до червоної шкіри, поснідала смачно — зарядилась енергією на весь день, до самого вечора.

— Скоро видужаєш?

— Та от… потроху виборсуюсь.

— Видужуй — ти мені потрібний!

Зупинився навпроти котеджу:

— Ну, бувай! І якщо які ліки — кажи, не соромся.

Василь Гнатович став дякувати, але Полотуха його вже не слухав — нетерпляче шарпав ручку швидкостей. Газонув, покотив щодуху. Василь Гнатович дивився вслід і думав розчулено, що яка ж таки гарна людина Данило Григорович, бач, не проїхав мимо, підвіз і про ліки не забув — дістане, якщо будуть потрібні, з-під землі викопає. Вже раз було, коли він лежав у лікарні й професор сказав, що не завадило б швейцарські пілюлі. Дружина з ніг збилася, всі аптеки оббігала, обдзвонила всіх знайомих — безрезультатно. «Чому не сказали одразу?» — розсердився тоді Полотуха. В той же день і заніс, не сам, щоправда, дістав, не вистачало, щоб він і по аптеках мотався, а покликав Буздє й наказав не з’являтися без ліків. Василь Гнатович уже наступного дня ковтав швейцарські пілюлі…

— Сходив? — щойно переступив поріг, запитала дружина.

— Сходив, — буркнув Василь Гнатович: одразу ж пригадав повні ненависті очі жінки, оті її слова до дитини.

— Ну й що?

— Не застав.

— Я ж казала, що не застанеш.

— Нічого ти не казала! — вже зовсім роздратовано обірвав він дружину. На її обличчі одразу ж ліг вираз терплячої отієї покірності, що його найчастіше звик бачити Василь Гнатович.

— Ти, Васю, може, ляжеш?

— Одчепися, ради бога! Що ти од мене хочеш?

— Я, Васю, нічого… Думала, що ти натомився.

— Думала, думала!.. Поменше думати треба!

Василь Гнатович все ще бурчав, хоч Ліна й замовкла. Жалісливе мовчання дружини його теж дратувало, бо нагадувало, що він таки хворий. І Василь Гнатович, щоб не розпалитися зовсім, пішов до спальні.

Хоч був натомлений, в ліжко не ліг: знав, що дружина не витримає — загляне. Вона й справді заглянула, лагідно спитала:

— Тобі нічого не треба?

— Нічого!

Стояв до неї спиною, чекав, поки вона вийде.

— Піду готувати сніданок. Тобі ж скоро їсти.

Василь Гнатович вперто дивився у вікно, потім ліг на ліжко й думав про ту жінку, — не міг про неї не думати, хотів би — не міг! — і її останні до дитини слова, що він убив їхнього татка, палили свідомість.

Він убив?.. Він?.. Боже, що за безглуздя!..

Але не могла ж вона отак просто вигадати! Щось, мабуть, та було…

І за сніданком… яйце некруте, півсклянки чаю й ложечка сиру… за сніданком не витримав — спитав дружину:

— Як його прізвище?

— Чиє? — не зрозуміла одразу вона.

— Ну, того… Чоловіка твоєї знайомої… Що півроку тому помер…

— Здається, Валько. Я ж із нею й місяця не пропрацювала.

— Здається!.. Тобі все здається!

Прізвище йому не говорило нічого: на заводі було з десяток Вальків.

— А як його хоч звали, не запам’ятала?

— Якось кумедно, мов і не по-нашому. — Ліна аж лоба наморщила, пригадать намагаючись, — Ксаверій!

— Ксаверій? — Загуркова рука з ложечкою так і застигла.

— Ксаверій, еге ж! — закивала головою Ліна. — Наші ще кепкували: вибрала чоловіка, що натщесерце й не вимовиш…

Іще щось говорила дружина, але Василь Гнатович її вже не слухав: Ксаверій!.. Валько!.. Як він одразу не здогадався, що це міг бути тільки Валько!

— Од чого він помер? — запитав, щоб остаточно упевнитись.

— Щось із нирками в нього… Камінці, чи що… Ліг на операцію — під ножем і помер…

Камінці!.. Тепер не лишилося сумніву: це був той самий Валько! Він ще тоді здивувався: чоловік зовсім молодий, а обличчя жовте й брезкле.

— Не сплю вже яку ніч! — скаржився Загуркові. — Зовсім, прокляті, замучили! — і подав санаторно-курортну картку. — Ось на курорт, кажуть, їхати, буцім допоможе, а то, кажуть, під ніж…

Василь Гнатович пообіцяв, що путівку дістане: не вистачало ще різати! Знав уже, яка це тяжка операція: робили старшому братові. Півроку провалявся в лікарні. Лягав чоловіком, а вийшов — тінь од людини.

— Тільки на курорт! Про операцію й не думайте!

— Та поїду, якщо дістанете. Жінка живцем випихає із хати: їдь! Наче путівки на дорозі валяються…

— Нічого, дістанемо, — пообіцяв іще раз Загурко. — Зважайте, що путівка у вас у кишені.

Може, тому її вибивав цю путівку, як ще жодної не вибивав. Спеціально з’їздив у Київ, роздобув резолюцію профспілкового начальства найвищого: видати! Але й це ще не все. Довелося поповоювати у відділі, що відав путівками, — не було, відповідали, всі роздали, почекайте наступного кварталу. А хвороба чекатиме? А людина помре — на чиїй буде совісті? Сам себе не впізнавав — так брав за горлянку. Бюрократи, чорнильні лоби, за папірцями людини живої не бачать! Пообіцяли нарешті: дамо. Дамо, тільки одчепися! Де ти і взявся такий?.. Кудись подзвонили при ньому, когось ублагали повернути путівку («Дві дамо замість однієї!.. Дві!..»). Умовили. «Сьогодні п’ятниця? В понеділок і вишлемо. Або найпізніше — у вівторок».

Повернувшись із Києва, Василь Гнатович розшукав одразу ж Валька, сказав йому весело:

— Ну, Валько, готуй чемодани: на тому тижні буде путівка!

У Валька й обличчя освітилося.

Ще ніколи не було, здається, так хороше на душі в Загурка, як того дня. Весь час бачив вдячні очі Валька.

Навіть дружина помітила:

— Що це з тобою?

— А що?

— Та якийсь ти сьогодні на себе не схожий. Мовби засватаний.

— Засватаний, Ліночко, сам себе і посватав! — Обійняв дружину за плечі, зблизька в очі заглянув: милі, хороші, найрідніші в світі. — Хочеш, підемо сьогодні в кіно?

В дружини обличчя стало враз таке налякане, наче він запропонував їй стрибнути в прірву.

— Ой, картопля горить!

Вирвалась, побігла прожогом на кухню.

«Ну, жінки!» — посміювався добродушно Загурко: святкове почуття все не проходило.

А потім сталося таке, що краще не згадувати!..

Але спогади стояли, понурі, в головах, чатували на нього, і годі од них одв’язатися…

Путівка прийшла аж у п’ятницю. Василь Гнатович хотів одразу ж покликати Валька, але тут подзвонив директор.

— Зайди!

І Загурко з уже розпечатаним конвертом побіг до директора: Полотуха чекати не любив, коли хто запізнювався, одсилав найчастіше назад: «Можеш іти, мені ти вже не потрібний!» І після того довго не помічав. Не викликав, не вітався — наче й не було на світі такого. Місце порожнє і квит…

— У себе? — спитав секретарку. Спитав за звичкою — щойно ж дзвонив.

Секретарка — молоде, розфуфирене, наманікюрене й напедикюрене (тьху, слово яке!), в штанцях в обтяжечку і в кофті з газети, що ледь пупок прикривала, — головного бухгалтера улюблена донечка, не попала в інститут, тепер стаж заробляє… Інженер колись буде, прости мене господи!.. Секретарка, не одриваючи трубки од вуха, війнула на Загурка довжелезними, чорті й з чого зробленими віями: у себе, мовляв, і знову защебетала в трубку, і слова у неї були якісь аж не людські — пташині слова. «І вродиться ж отаке!» Василь Гнатович, який пишався своїм сином єдиним: працює у вузі, захистив кандидатську, одружився з дівчиною теж серйозною та вченою, — Загурко перед нею ніяковів трохи, коли вони приїжджали в гості: строга зачіска, окуляри, костюм, і жодного сліду косметики на молодому обличчі, — Василь Гнатович аж пожалів зараз головного бухгалтера, що його невідомо за які гріхи покарано розмальованою оцією бідою.

— Ти, Нелю, спідницю б собі людську пошила, — не витримав. — Бо те, що маєш, усі бачать!

Неля й бровою не повела — продовжувала свій щебет пташиний.

Загурко похитав головою, відчинив високі двері:

— Можна, Даниле Григоровичу?

— А, Гнатович, заходь! Ти саме нам і потрібен. — Мовби щойно й покликав Загурка до себе.

Був не один: біля величезного письмового столу сидів скромно Буздє. «Я людина маленька, що мені кажуть, те й робитиму», — говорив увесь його вигляд.

— От, полюбуйся! — насмішкувато кивнув на нього Полотуха. — Надумався йти у відпустку. Натрудивсь, бідолашний!

Буздє й не подумав образитись (цього за ним не водилося) — Буздє лише зблимнув.

— Ну, що накажеш робити?

Спитав мов з досадою, очі ж були не сердиті — веселі. Василь Гнатович, підробляючись під директора, відповів:

— Що ж, коли чоловік натрудився, то йому й відпочити не гріх.

— Так не хоче! — ляснув по столу долонею Данило Григорович. — Не хоче відпочивати по-людському, біс його бери!

— Мені б путівочку, — скромно озвався Буздє. — Отакусіньку. — І показав на мізинцеві, яку завбільшки він хоче путівку.

Директор засміявся, не міг утриматись од сміху й Загурко, — такий кумедний був зараз Буздє.

— То що, Гнатовичу, поможемо людині? — Буздє при цих словах Полотухи взяв капелюха, що лежав на колінах, простяг до Загурка з жалісливою міною: дайте — не минайте!

— От бачиш, як просить! — весело мовив директор.

Василь Гнатович одразу ж відчув себе ніяково: жодної путівки в запасі не мав. Ті, що одержали, давно вже використали, ліміти всі вичерпали. Доведеться перенести відпустку на наступний квартал.

— Помру, — жалісно скривився Буздє. — Помру до наступного кварталу!

А Полотуха сказав уже з досадою (не любив, коли найменше бажання його одразу ж не виконувалось):

— Та ти мені не пояснюй, що там у тебе! Нам путівка потрібна, а не твої пояснення.

Оте «нам» виключало будь-яку можливість відмови: помри, а дістань!

— Гаразд, — здався Загурко, — спробую з’їздити в Київ. — Йому аж тоскно стало при думці, що доведеться ще раз ходити в профспілку.

— Оцо інша мова! — знову повеселішав Полотуха. — Кланяйся в ноги та дякуй, що чоловік тебе пожалів.

Буздє схопився одразу ж, вклонився низенько, ще й капелюхом помахав у повітрі, мов підмітаючи перед Загурком підлогу. Василь Гнатович, однак, тієї гри не сприйняв: відчув раптову відразу до веселого цього чоловіка. Звівся, офіційно спитав:

— Я можу йти, Даниле Григоровичу?

— Можеш… Стривай, що то в тебе?

— Конверт… Надійшов щойно з Києва.

— А що в конверті?

— Тут… путівка… — признавсь неохоче Василь Гнатович. — Для тяжкохворого робітника…

— Ану, дай сюди!.. Давай, давай, не бійся, не з’їм! — узяв конверт, дістав путівку. — В Моршин?.. Ти бував у Моршині? — спитав у Буздє.

— Нікак нет, не доводилось!

— І я ще не був… Нирки… Печінка… Шлунково-кишковий тракт… — вивчав путівку директор. — Ну як, підходить? — знову звернувся до Буздє.

— Всьо подойдьоть! — бадьоро вигукнув той. — Тютілька в тютільку!

— От і гаразд — поїдеш у Моршин.

— Але ж, Даниле Григоровичу, путівка іншому видана! Валькова путівка! — спробував протестувати Загурко.

— Видана, та не надписана. Ти от його сюди і впишеш, — повернув путівку Загуркові. — А Валькові дістанемо іншу. Якщо в тебе не вийде, я сам підключуся…

— Але ж, Даниле Григоровичу…

— Отже, так і вирішили, — обірвав уже нетерпляче Полотуха. — Ідіть і заповнюйте!

І Василь Гнатович — що йому залишалось робити? — вийшов з кабінету. А за ним услід, на п’яти йому наступаючи, — Буздє.

Василь Гнатович сів за профспілковий свій столик, посовав чорнильницю, взяв ручку, знову поклав; перед очима все стояло обличчя Валька, радісний спалах отой, коли довідався про путівку. Що він тепер скаже Валькові?.. На те, що пощастить одразу ж дістати другу путівку, надій було мало.

— Не знаю, що й казати Валькові, — звернувся до Буздє: може, цей зрозуміє — відмовиться. Совість же якась повинна бути в людини! — Чи й доживе, поки другу путівку дістанемо… — Слова насилу ліпилися докупи. Загуркові здавалося, що він мимрить щось нерозбірливе та непереконливе, і від того хвилювався все більше. — В нього ж тільки й була надія, що на путівку… А тепер — ось… Треба відмовляти людині…

Буздє не заперечував, але й не підтакував. Буздє просто сидів навпроти, й мовчав, і дивився так блакитно та світло, що всі слова Загуркові зникали безслідно в блакитній отій порожнечі. Лише ніжно-рожева й гладенька, як у молочного поросяти, шкіра, що обпинала кругле обличчя Буздє, порожевіла ніби ще більше, та й то, мабуть, здалося Загуркові. І, розуміючи, що не поможуть ні вмовляння, ні докори, що совість у Буздє, якщо вона й є, захована хтозна і в якому закапелку, Василь Гнатович все ще говорив, говорив, говорив, і совав туди-сюди чорнильницю, і то брав, то назад клав ручку.

Потім виписав путівку і печатку поставив — все чин чином, все, як годиться, — не побажав тільки відпочинку вдалого, — це було б над його сили. Буздє, путівку одержавши, гаряче і вдячно потиснув безвільну руку Загуркову, помахав капелюхом, наче стояв уже на приступку вагона, та й ушився пакувать чемодани. Загурко ж, повертаючись додому з роботи, благав усіх на світі богів, щоб хоч сьогодні не стрітися з Вальком.

Не зустрівся: тієї ж ночі відчув себе так зле, що його забрали в лікарню. А там безконечні аналізи, вистукування та вислуховування, рентгени й кардіограми, консиліуми й ще консиліуми, й щоразу все більше стривожене обличчя дружини. І нарешті — складна операція, після якої Василь Гнатович не один день був на межі життя й смерті, в реанімації, а потім важке й довге одужання і нелегке звикання до укороченого на дві третини шлунка, до того, що йому вже не судилося їсти, як кожній нормальній людині, а приймати їжу, мов ліки, невеликими порціями, в певні години, до страшенно схудлого тіла, до пілюль, крапель, мікстур, які йому вже пити до самої смерті, — не дивно, що Василь Гнатович про Валька і забув, а якщо коли й згадував, то як про таке щось далеке й несуттєве поруч із своєю страшною хворобою, що не варто було про це й думати.

А Валько, виявляється, так і не діждався путівки. Валько ліг на операційний стіл та на тому столі й помер… Василь Гнатович застогнав, уявивши, яку образу поніс на нього Валько, і слова його дружини не здавалися тепер йому такими вже несправедливими.

Як переконати оту жінку, що операцію, мабуть, все одно довелося б робити? А може, й не довелося б? Може, курорт і допоміг би камінців тих позбавитись? І чоловік лишився б живий…

А директор?.. Він же пообіцяв роздобути путівку! Не дістав чи не схотів?

А він же нічого не знав: сам гойдався між смертю й життям.

Якби ж не хвороба! Не оця проклята хвороба! Він розбився б, а дістав би путівку Валькові!

Заснув Василь Гнатович, коли почало сіріти, отож на ранок ледве звівся.

Поснідавши (це був перший сніданок, а потім і другий, і третій — пташиними порціями, — як йому все це набридло!), Василь Гнатович змусив себе вийти надвір.

Було свіжо, сонце ще не встигло прогріти повітря і росу поспивати не встигло — довкола все аж іскрилося: мільярди вогнів, мільярди відбитих світів, небо ж високе та чисте, блакитне до щему в очах, — Василь Гнатович раптом відчув себе маленькою, беззахисною, скривдженою навіки дитиною, — за віщо? навіщо? — задихнувся од внутрішніх сліз, од крику німого, од гострого жалю за оцією красою, яка незабаром перестане існувати для нього. Задихнувся, учепивсь, щоб не впасти, в стовпець, який підпирав дашок ганку, і дививсь, дививсь, наче востаннє, на сонний ще виселок, на тиху річку внизу і на луг з його верболозами, буйнотрав’ям, озерцями, на ліс, що зеленів до самого обрію.

Довго так стояв чи недовго, не міг би сказати, бо зненацька — він аж здригнувся — залунало тупотіння та хекання, і по той бік паркану появився директор, а за ним, мов до нього пришиті, головний інженер, головбух і Буздє з собачкою. Директор, як завжди, біг легко і навально, від його спортивної постаті віяло спритністю й силою, головний інженер підкидав свої гострі маслакуваті коліна так запопадливо, наче цілився щоразу в чиюсь високу сідницю, головбух, облитий весь потом, пихкотів і сопів, а за його широким плечем колихалося місяцем кругле обличчя Буздє. Він перший побачив Загурка і весело вигукнув, не зупиняючись: «Фізкульт-привєт! Ря! Ря! Ря!» — навіть руки підняв у вітанні спортивному, але Василь Гнатович не усміхнувся у відповідь, бо одразу ж згадав путівку, Валька і Валькову дружину. Василь Гнатович дивився услід добре вгодованій, налитій ніжним підшкірним сальцем постаті в нарочито кумедному спортивному костюмі, на Кнопку, яка бігла за своїм огрядним хазяїном, і все те: і костюм, і собачка, схожа на мишу, — все те не здавалося йому зараз смішним, а дратувало, і він дивувався, як директор може терпіти такого. Як не бачить усієї фальші в поведінці Буздє, отієї нарочитості, що так і різала очі?

Думки ці були неприємні тим, що Буздє до випадку з путівкою подобався й Загуркові: веселий, компанійський, послужливий, не встигнеш щось попросити, як він уже вигукує бадьоро: «Буздє!» тобто «будет здєлано», — Буздє чи то навмисне, чи то вже за давньою звичкою розмовляв таким суржиком, таким покручем слів українсько-російських, що мова його мимоволі викликала усміх у присутніх. Особливо охоче вигукував він своє знамените «Буздє», коли до нього зверталися директор чи головний інженер, головбух чи Загурко, — тут він уже зробить усе, що його тільки попросять. Міг дістати що завгодно і скільки завгодно, яке б воно не було дефіцитне: кожушки, чобітки ультрамодні жіночі, шапки пижикові, меблі та килими, французькі плити-комбайни і німецькі унітази рожеві, — блакитні очиці його щоразу сяяли втіхою, що отак зміг прислужитися.

Загурко його і на роботу приймав; окрім того, що тягнув фабзавкомівського воза, завідував кадрами, а тут директор вибив у міністерстві ставку експедитора. На експедитора ж, звісно, кого завгодно не візьмеш, експедитор повинен бути людиною битою й тертою, і Загурко попообдзвонював знайомих, поки один відповів, що є такий чоловік, і при цьому чомусь розсміявся.

— Чого смієшся? — спитав підозріло Загурко.

— Та так… Дуже ж бо він веселий!

Ну, веселий, це не біда, веселий, може, на цю посаду й потрібен, людина, коли її розсмішиш, одразу ж стає добрішою, — отак і появився Буздє на цегельному заводі: веселий чолов’яга, радий усім догодити, особливо ж начальству.

З директором Буздє зійшовся після одного випадку.

П’ять років тому, на Травневі, Василь Гнатович затіяв поїздку в Карпати. До першого й другого травня доточилося ще два вихідні: день — туди, день — назад, лишалося два дні уже там — Мукачеве, Ужгород, Косів, полонини й гори, колиби, отари, трембіти, — все це, з дитинства знайоме з Франка та Коцюбинського, спливло враз у пам’яті, й охочих записалося на два повні автобуси. Автобуси зголосився дістати Буздє: довідався, що й директор збирається їхати, і таки пригнав два місткі ЛАЗи, так що місця всім вистачило, ніхто не стояв. Директор не поїхав, щоправда, щось завадило, — послав замість себе дружину. Віра Павлівна, дама пишна й поважна, сіла, як і годилося, в першому автобусі, на першому місці, і якось вийшло так, що Буздє опинився коло неї і вже не одходив протягом усієї поїздки. Вибігав на кожній зупинці, носив морозиво й воду — для Віри Павлівни, звісно ж, а коли зупинилися обідати, він їй і ручку подав, і стільчик виніс, щоб директорша не сіла часом на землю та не застудилася. І вже в Карпатах Буздє, власне, Карпат і не бачив. Точніше, бачив: і гори, й смереки, і потічки, дзвінкі та веселі, й колиби, й гуцулів, але лише як фон для Віри Павлівни. Усі: ах! та ох! Буздє ж за фотоапарат та до Віри Павлівни: «Станьте, шановна Віро Павлівно, отут… Ні, краще тут… Тут ви ефектніший матимете вигляд…» Одскочить, присяде — клац-клац! «Спасибі, Віро Павлівно, мерсі!» І так упродовж усієї поїздки.

Повернувшись додому, перший фото і надрукував: з директоршею всі до одного. З’їздив до Києва, замовив великий альбом у пишній оправі сап’яновій, ще й пластинка бронзова з написом: «Шановна Віра Павлівна Полотуха во время свого пребывания на горах Карпатах», та всі фото туди і повклеював. І художника якогось знайшов: на кожній сторінці — краєвиди Карпат акварельними фарбами. Гори, потічки, смереки та полонини. Альбом — хоч на виставку, Василь Гнатович так і сказав, цей витвір побачивши:

— Хоч у музей оддавай!

Буздє, однак, альбом у музей не оддав — немає дурних, а, неділі діждавшись, урочисто одніс Вірі Павлівні. Од щирого, так би мовити, серця.

Що казала розчулена Віра Павлівна, як дякувала, лишилося для всіх таємницею: Буздє скромно мовчав, Віра Павлівна теж не розповідала нікому. Відомо було тільки одне: Буздє запросили на обід — честь, якої досі не зажив жоден з містечкових, і на обіді тому він так зумів насмішити директора, що відтоді став у нього своєю людиною. Чи рибу ловити збиралися, чи в ліс на шашлик — Полотуха вже й не уявляв святкових цих заходів без найактивнішої участі Буздє. Бо вмів чоловік і юшку архієрейську зварити, і шашлик по-кавказькому, й анекдот розповісти до ладу, а взимку якоюсь особливою маззю змазувати лижви директора: ковзали, наче по маслу. Директор тільки паличками: тирк-тирк, а Буздє попереду — дорогу торує. Прокладав лижню, як бульдозер, сил не жаліючи, а коли траплялася гірка, то перший же з гірки тієї і скочувався: розставляв руки-ноги, нахилявся вперед: «Ех, прокачусь!» — і кидавсь донизу. Бувало, що й з’їжджав до кінця, а частіше падав, але й упасти вмів так, що всі аж за животи хапалися, на нього дивлячись.

І вже Буздє став набирати силу, вже дехто сміється, сміється, та й оглянеться, бо хто найчастіше буває в кабінеті директора? Хто, єдиний, майже щонеділі обідає в нього? А хто супроводжує Віру Павлівну, коли вона вибирається заводською машиною в Київ: по магазинах пройтися, в ательє нову сукню замовити? Отож-то й воно!

Про все оце думав Василь Гнатович, стоячи на ганку. Лакуза! Попихач директорський! «А ти? — ворухнулася думка єхидненька. — Хто путівку — й не писнувши — оддав?» Зморщився болісно, пригадавши, як мимрив про те, що путівка належить Валькові, і як слова його зникали безслідно в порожніх очах Буздє. Ще й ручкою помахав на прощання. Той жест чомусь здався особливо образливим, Василю Гнатовичу й щелепи звело — так зараз ненавидів Буздє. І так бридко, так тоскно стало на душі в Загурка, що йому вже немилий був ні оцей ранок веселий, ні краєвид, з дитинства знайомий.

Нарешті, одірвавшись од стовпця, став спускатися з ганку й одразу ж побачив Валько. Завмер, пильно дивлячись на жінку, що наближалася, — вже пізно було ховатися, майже вже поруч… Х-ху, не вона, слава богу! Витер мокре чоло, але спускатися передумав: ану ж, і справді з’явиться дружина Валька!.. Та що це таке: вже й надвір не вийти. А вони собі бігають… Вони, бач, ні в чому не винні… Вони, бач, чистенькі, їх, бач, не проклинають, не лають… Загурка аж запекло, знову піти до жінки Валька. Піти, розповісти усе. Щоб знала — не думала, що він один винен у всьому. Хай проклинає не його — Полотуху. Бо хто ж, як не Полотуха, долю путівки й вирішив! І хіба він не пробував заперечити директорові, хіба не казав, що путівка виділена Валькові? Валькові, а не Буздє! І слухати, бач, не схотів. Та й коли було таке, щоб він, Полотуха, когось слухав?..

Василь Гнатович пригадує раптом, що Полотуха пообіцяв дістати путівку Валькові. І ще пригадує, як у лікарні перед операцією, коли його провідав сусід, головбух Прокіп Дмитрович, він його просив нагадати Полотусі про Валька. Так, так, просив, пам’ятає тепер добре, бо не дуже надіявся, що директор сам згадає про путівку.

Тож нагадував сусід чи не нагадував?

Вже надвечір, побачивши у вікно сусіда, вийшов до нього в двір.

Прокіп Дмитрович довго не міг зрозуміти, про якого Валька йдеться і що за путівка.

— Та Валькові, отому, що помер, — нервувався Василь Гнатович. — Я вас просив, пам’ятаєте? — Найбільше боявся, що Прокіп Дмитрович так і не второпає. — Пригадуєте?

— Та щось наче пригадую, — відповів непевно сусід.

— Ви пообіцяли нагадати директорові…

— Ну, якщо обіцяв, то нагадав. Ви ж мене знаєте.

— Тож нагадували?

— Нагадував, звісно ж, нагадував!.. Та чого вас ця путівка так непокоїть? Коли те було, чоловіка вже й на світі живого немає…

«Отож-то й воно, що немає!» — хотів сказати Загурко, та промовчав.

Зрештою вирішив сходити до Полотухи. Може, директор не забув, може, діставав Валькові путівку, а той просто не дочекався та й ліг на операцію. Могло ж таке бути! Загуркові дуже хотілося, щоб саме так і було, тоді він сходив би ще раз до Валькової, пояснив би їй все: він не хотів помирати вбивцею її чоловіка. Принаймні в очах цієї жінки.

Поголився, одяг парадний костюм. Костюм теліпався, наче на вішалці, схудла шия сірником стирчала з великого коміра, Василь Гнатович затяг міцніше краватку і рішуче, насуплений (боявся, що дружина стане затримувати) вийшов із спальні.

Хоча б застати директора!

Неля нарядилася сьогодні в спідничку, чи не з татової краватки пошила? Але Василь Гнатович не сказав їй цього разу й слова: не до того було. Витираючи хусткою мокрого лоба, задихаючись від огидної слабості, нетерпляче спитав:

— Данило Григорович у себе?

— У себе, тільки вони зайняті! — Неля якось перелякано дивилася на Василя Гнатовича. «Звикай, дочко, вже недовго», — всміхнувся сумно Загурко.

— Нічого, я почекаю. — Василь Гнатович сів на єдиний стілець, що стояв перед Нелею, одкинувсь на спинку. Й очі заплющив од полегшення.

— Нарада? — спитав згодом Нелю.

— Ні… Там Іван Іванович.

Головний інженер! Цей як засяде — не дочекаєшся. Василь Гнатович порипів неспокійно стільцем, спитав, чи давно той зайшов до Полотухи.

— Якраз перед вашим приходом.

Ну, це надовго!

— Нелю, дитино моя, заглянь до Данила Григоровича: може, прийме! Я на хвилину.

І щось таке було в обличчі Загурка, що Неля звелася одразу ж з-за свого секретарського столика.

Двері за собою причинити забула, і Василь Гнатович чув, як Неля спитала директора, і невдоволенні голос Полотухи:

— Чого йому?

Неля відповіла зовсім уже тихо. Полотуха сказав ще сердитіше:

— Ну, пусти, якщо вже прийшов! — Лаявся, мабуть, саме з головним інженером.

Василь Гнатович задихнувся від образи. Хотів уже піти геть, та одразу ж згадав Валькову дружину й стримався. І коли Неля тихо сказала: «Заходьте», — він звівся й зайшов до кабінету.

— Даниле Григоровичу, я на хвилину.

— Знаю. Кажи. — Полотуха нетерпляче постукував пальцями — не запросив навіть сісти, хоч бачив же, що той ледь тримається на ногах. Круглі очі дивляться прямо й строго, губи невдоволено зімкнуті.

— Даниле Григоровичу, я в справі Валька. — Василь Гнатович хвилювався і сердився на себе за те хвилювання.

— Якого Валька?

— Отого, що помер… У лікарні… Що ви йому обіцяли дістати путівку…

— Нічого я не обіцяв!

— Як не обіцяли?! — задихнувся Загурко. — Ви ж самі наказали оддати Валькову путівку!

— Нічого я не наказував! — перебив різко директор. — А якщо і сказав, то не треба було віддавати. Ти ж був головою фабзавкому, тобі треба було й вирішувати. Звикли ховатися директорові за спину!

— Але ж ви наказали!.. — Василь Гнатович обернувся до головного інженера, шукаючи підтримки, але той сидів з таким виглядом відсутнім, наче нічого не чув і не бачив.

— Ну от що, — втратив терпець Полотуха, — у нас тут невідкладне питання, а ти із своїми покійниками! — і натиснув кнопку. — Нелю, не пускати більше нікого!.. Так на чому ми зупинилися? — звернувся до головного.

Іван Іванович почав щось говорити — Загурко вже нічого не чув. В голові шуміло, дзвеніло, гойдалися стіни. Боячись, що він ось-ось упаде, Василь Гнатович все ще знайшов у собі сили спитати:

— То ви мені так нічого й не скажете?

Полотуха не повів навіть вухом — розмовляв з головним інженером.

Вийшов з кабінету Загурко — наче обпльований.

— Я ж вам казала… — почала ображено Неля, та, глянувши на нього, кинулася до графина: — Дати води?

— Не треба, — відповів Загурко. — Вже напоїли…

І тут до приймальні, щоб зовсім доконати Загурка, влетів бадьоро Буздє.

— Фізкульт-привєт! Как жість молодая?

Василь Гнатович з ненавистю глянув у блакитні очі Буздє, квапливо вийшов з приймальні. «Шакали!.. Ну й шакали! З’їли чоловіка, і ні крихітки каяття! — В ньому все так і кипіло, він зуби зціпив, щоб не застогнати. Ніколи, здається, ще не палав такою ненавистю, як до Полотухи й Буздє. — Вони, бач, не винні… Ні в чому не винні… Все на мені. Отак у вічі брехати!..»

Вдома не витримав — поскаржився Ліні:

— От — як собаку прогнав!

— Хто? — вражено Ліна.

— Полотуха… Хто ж іще!.. Слухати не захотів!

Дружина взялася втішати — Василь Гнатович махнув лиш рукою. Махнув та й пішов мовчки до спальні. Скидав важкий, нагрітий сонцем костюм, знущався сам із себе нещадно та зло: «Наряджався, йолоп нещасний!.. До кого!..» Перед очима знову випливла одвернена від нього постать Полотухи, розуміюча усмішечка Івана Івановича, жалісливий погляд Нелі й веселі, нахабні очі Буздє. Застогнав від приниження, забракло повітря, шарпонув щосили краватку, пожбурив під ліжко.

Вранці спитав дружину:

— Не знаєш, де в нас папір?

— Який?

— Та звичайнісінький! Отой, що писати.

— Навіщо він тобі здався?

— Треба! — Все вона хоче знати! Що за звичка дурна! — То скажеш чи самому шукати?

— Зажди, дай подумати… Десь я його заховала…

— Ти завжди все ховаєш! Не дошукаєшся потім.

Ліна ще трохи подумала, потім відчинила шафу з білизною. Так і є, знайшла куди запхнути — в білизну! Ліна ж тим часом дістала пачку білих аркушів.

— Цей?

— Цей. Який же іще.

Поклав на журнальний столик, що стояв між двома кріслами, став шукати ручку.

— Ручки не бачила?

— Якої?

«Господи, і тут їй пояснюй!»

— Отієї, що писати!

— Так у тебе ж в кишені. У піджаку. — Кинулася знову до шафи, щоб, мабуть, дістати, та Василь Гнатович зупинив:

— Я вже якось сам. Ти краще сніданок готуй. — Дружина його дратувала, волів лишитися сам.

Ліна вийшла нарешті, Василь Гнатович дістав кулькову ручку, провів на папері. На білій поверхні лишився ледь видимий слід, паста, мабуть, загусла, — Василь Гнатович черкав і черкав, поки подер папір, і вже за сніданком спитав дружину:

— В крамницю не йтимеш?

— Йтиму. А що?

— Купи стержні до ручки. Тільки попробуй, чи пишуть. — Міг би піти сам, це не так уже й далеко, але при одній лише думці, що він зможе зустріти Полотуху або Буздє, його пересмикнуло. Сьогодні знову протупотіли під вікнами: «спортсмени», п’ятолизи нещасні!

Слухаючи той тупіт, пригадав Василь Гнатович, як два роки тому чи, може, й раніше допомагав купувати головбухові черв’яки коло мосту через Дніпро. Полотуха тоді саме став рибалити, бо десь вичитав, що так ніщо не зміцнює нервову систему, як година чи дві, проведені коло річки з вудкою. Полотуха вставав щосуботи й щонеділі ще затемна, і вони всі схоплювались, боячись запізнитися, всі до одного схоплювалися: й головний інженер, і головбух, і він, Загурко, не кажучи вже про Буздє, і гибіли щосуботи та щонеділі над річкою, нервові системи свої загартовуючи. І Кліпченко, головбух, який риби терпіти не міг, радів найголосніше, коли висмикував окунця там чи пліточку.

Йому ж і перепало найбільше.

Якось серед тижня вони вдвох поїхали до міста: Кліпченко — в банк, Загурко — в управління. Домовилися зустрітися на Хрещатику, біля метро, щоб разом повертатися додому. Зустрілися, спустились по ескалатору, і тут Кліпченко пригадав, що директор доручив йому купити черв’яків. Та не простих, дощових, що їх можна було накопати на городі вдома, а «веселих хлоп’ят» — таких собі хробачків, які невпинно ворушаться: видовище не для людей з нервами слабкими, особливо коли тих «хлоп’ят» повен таз. Кліпченко ж на черв’яка й дивитися не міг, він і рибу ловив на жучків та на хліб, його корчило, коли бачив, як вправно директор насаджує на гачок черв’яка, — признався якось Загуркові, що його ще в дитинстві старші хлопці нагодували черв’яками. Набрали пригорщу та й натовкли повен рот.

— Василю Гнатовичу, голубчику, купуйте вже ви! — просив у вагоні.

Вийшли з метро, спустились до води. Береги тоді ще не були закуті в граніт, і коло води, на піщаному березі, під густими кущами верболозу юрмився базар — рай для рибалок. Що тут тільки не продавалося: вудлища, гачки, волосінь, струни сталеві й мініатюрні дзвіночки, грузила — все, що потрібне було для рибалок, несли сюди й продавали, звісно, по ціні значно вищій, аніж державна. Бо — «це вам не фабричне, а штучне: не підведе й не порветься!» Та ще й до того ж останнє слово риболовецької техніки. Але не коло того начиння товклося найбільше народу, не до нього поспішали рибалки, а до тих, що сиділи коло самої води, — черв’якових магнатів, хробакових рокфеллерів. Рибалки їх знали в лице й по імені, а декого шанобливо називали тільки по батькові й розповідали про них легенди: що й черв’яки в них якісь особливі, біс його зна, на чому й вигодувані, — риба клює мов божевільна, не встигнеш і гачка опустити у воду, а вже отакий в’язь чи лящищо. І, звісно ж, до тих, що по батькові, товклося найбільше народу.

Василь Гнатович не попхався в натовп — підвів головбуха до чоловіка, що сидів під верболозом. Чоловік, балакучий, веселий, з носом-перчиною, дихнув їм назустріч таким, аж закусить захотілося, вправно став набирати порцію «веселих хлоп’ят», ще й вихваляти:

— Та черв’ячки ж!.. Сам би їв, аби не дорогі!..

Кліпченка одразу ж і занудило: очі його побіліли, а рот розтулився й стулився, мов у рибини, яку витягли з води на повітря.

— Потримайте! — простогнав до Загурка, і не встиг Василь Гнатович підхопити портфель, як головбух метнувся в кущі.

Коли їхали додому, намагався тримати портфель од себе подалі.

Василь Гнатович пригадав цей випадок, пригадав і посміхнувся нехороше: не жалів ніскільки сусіда. Він уже знав, що мав робити: надумався протягом оцієї ще одної ночі безсонної. Та й учорашнього дня, коли повернувся, повний образи, з контори заводу. Чекав нетерпляче дружину.

Загурко зроду-віку не писав до редакції. Та й взагалі не любив писанини. Навіть листи писав неохоче: відкладав до останнього. Коли єдиний їх син ще служив у армії, на Далекому Сході, то дружина, було, попросить, щоб озвався хоч словом. «Ти ж написала, чого ще?» — сердився. І не тому, що був байдужий до свого одинака: сина любив і пишався ним дуже, але писати листи Василь Гнатович вважав справою зовсім несерйозною, навіть пустою. «Та чи ти за ним не скучаєш ніколи? — не раз докоряла дружина. — Чи тобі й розповісти вже синові нічого?» — «Скучаю, чого ж. От приїде, тоді все й розповім».

Син тепер навідувався якщо не щотижня, то двічі на місяць обов’язково. Але й тоді між батьком та сином не було ніяких розмов. «Ну як, сину, діла?» — «Та мовби, тату, нічого». І добре, і досить, і задоволені один одним. То в жінок роти не затуляються з ранку до вечора. Та й що од них ждати: сороки!

Тож Загурко не любив писати листи.

А тут довелося.

Довго сидів над чистим аркушем, не знаючи, з чого почати. Про що писати — знав, всю ніч про це думав, а от як почати — не знав.

— Ліно!.. Ліно!..

Ліна, як завжди, вбігла так, наче він помирав: відтоді, як Василь Гнатович захворів, переляк не сходив з її лиця.

— Що, Васю, що?

— Де наші газети?

— Та он же, на шафі! Дістати?

— Не треба, я сам. Іди вже на кухню! — бо Ліна все ще стояла в дверях: жалісливо дивилась на нього.

Василь Гнатович свіжі газети завжди окремо складав: ще до хвороби керував семінаром. І дружину привчив: поки чоловік не прочитає, не візьме нізащо. Бач, назбиралося скільки! «Треба б переглянути, відкласти, які потрібні, — звично, подумав. Й одразу ж скривився: — Навіщо? Одсемінарився, досить!»

Поклав газети на столик, став гортати. Ага, ось де:

«Дорога редакціє!» І в другому листі: «дорога», і в четвертому, п’ятому… Всім дорога, як біда припече. Що ж, так почнемо й ми…

Написав. А як далі писати, хоч убий, фрази скласти не міг. В голові все наче складалось до ладу, просилося на папір, а як тільки пробував написати, виходило чортзна-що! Рахітичні, недолугі слова, неоковирні звороти. Писав, перекреслював, знову писав і перекреслював знову, дер сердито папір, починав писати на чистому.

Ніколи не думав, що писати так трудно. Уявити не міг.

А тут ще дружина:

— Васю, їсти пора.

Кинув ручкою об стіл:

— Та що це таке — й попрацювати не дають!

Ліна й не подумала образитись:

— Давай я сюди принесу.

— Неси — хіба од тебе одчепишся!

І, п’ючи молоко, не витримав — поскаржився дружині:

— От: мучусь, мучусь — не виходить нічого! Наче лобом у стінку!

— Що ж ти тут пишеш? — Ліна нагнулася за зім’ятим аркушем, що на підлозі валявся, але Василь Гнатович ревниво її зупинив:

— Не чіпай! Потім скажу, як закінчу. — Хоч кінця й не було видно.

Десь аж увечері, коли вже зовсім став у розпач впадати… коли вже з’явилася думка плюнуть на всю оцю писанину… в змученому мозку Василя Гнатовича щось наче зрушилось: фрази не те що потекли легко і вільно, але хоч слова більш-менш стали ліпитись докупи. Вкінець зморений, але задоволений, дався нарешті себе вмовити — лягти в постіль: «Скоро ж дванадцята, а ти все сидиш!» Не бурчав навіть на Ліну, випростався натомленим тілом, руки поверх ковдри поклавши, ворушив машинально пальцями: продовжував писати подумки.

Врешті заснув.

І вперше після хвороби заспав: вже й сонце заглядало у вікна. Не чув, як і Ліна схопилася. Звів голову, глянув праворуч: столик, папір списаний, ручка. Чекають! І тупіт дружний за вікнами. «Бігаєте?.. Бігайте, бігайте, ви в мене побігаєте!..» Аж розсміявся, уявивши, які в них будуть обличчя, коли прочитають надрукованого в газеті листа.

Звівся швиденько, вмився, заглянув на кухню.

— Ліночко, скоро сніданок? — спитав нетерпляче. Не те що так їсти хотілося — тягло до столу.

— Пробач, я ж думала, що ти ще спиш! — заметушилась дружина.

— Нічого, я почекаю. — В грудях у нього щось сколихнулося, запекло в очах. — Замучилась ти, бідна, зі мною!

— Скажеш же таке! — А в очах уже сльози.

І Василь Гнатович, пройнятий ніжністю, жалем, відчуттям провини, обійняв за похилі плечі дружину, ще й по волоссю погладив:

— Все буде, Ліночко, добре.

Вона так і припала до нього — дорога, рідна, найближча у світі людина. Василь Гнатович, боячись, що й сам зараз розплачеться, запитав:

— І довго отак будемо стояти?

Потім він снідав, а Ліна сиділа навпроти й не зводила з нього очей. Василь же Гнатович знову думав про незакінчений лист.

Того ж дня, після обіду, дописав останню фразу. Довго сидів, нерухомий: аж жалко було, що все лишилось позаду. Потім став переписувати начисто. Переписував і думав, що листа цього прочитає і Валькова дружина… Обов’язково прочитає, він уже подбає про це, як тільки лист надрукують… Хай дізнається: не тільки він винен у тому, що її чоловік не одержав путівки… Василь Гнатович знову пригадав, як він умовляв Буздє, закликаючи до його совісті, тільки апелювати не було до чого: Буздє, мабуть, з колиски не знав, що таке совість…

«Фізкульт-привєт!.. Буде тобі фізкульт-привєт!.. В республіканській газеті!..»

Дописав, склав сторінки в акуратний стосик. Сидів і дивився на них майже закохано.

Подумав про дружину.

— Ліночко!.. Ліно!..

Спитав її весело:

— Хочеш, я тобі прочитаю, що написав?.. Тоді сідай! Сідай і слухай! — Сам же встав: уже й сидіти не міг.

— Значить, так… Лист до редакції… Республіканської… Щоб прочитали й там, — кивнув у сторону Києва. — «Дорога редакціє…» — І вже не чув, не бачив нічого. Окрім листа. Приїхали б оце син та невістка — насупився б, що перебили…

— Ну як? — запитав тріумфуюче. Глянув на дружину й отетерів: Ліна плакала. — Ти що?.. Що з тобою?..

— А… — Ліна махнула рукою й заплакала ще безнадійніше.

— Та що це з тобою?!

— Нічого… — А сльози лилися й лилися, вона їх навіть не витирала.

— Не розумію. — Василь Гнатович уже став дратуватись. — Нічого не розумію!

— А ти подумав, як нам жити далі? — врешті сказала дружина.

— Житимемо, як і жили!

— Так вони нам і дадуть! — Ліна зітхнула, торкнулась долонею мокрих губів.

— То що — зло хай так і лишається?.. Всі прокльони на мене, а вони, бач, чистенькі? Я буду мучитись, а вони насміхатимуться?

— Хто насміхатиметься, Васю?

— Всі!.. І твій Полотуха, і Буздє!.. Ти бачила, як він випихав мене з кабінету?! Бачила?! — Він уже кричав, його вже тіпало. — А, що й говорити з тобою! — махнув безнадійно рукою, одвернувсь до вікна.

— Я, Васю, не знаю, — перелякано здалася дружина. — Роби як знаєш…

— Як знаєш! — фиркнув Загурко. Зібгав списані аркуші, що тримав досі в руці, пожбурив додолу, — Будь воно прокляте! Тебе обплювали, а ти й утертись не смій!

Як був у піжамі, вискочив з хати.

Забіг у глиб двору, за сарай, під молоденький бузок: нікого не чути, не бачити! Сів на землю («Простуджуся?.. Нехай — швидше помру!»), втупився сердито в тоненьке галуззя, в листя, густе та зелене. Виходила Ліна, гукала стривожено — не озивався. Образа на дружину кипіла в ньому: було таке відчуття, наче вона його зрадила.

Згодом, пересердившись трохи, повернувся до хати.

Дружина, винувата, заплакана, вмить зібрала на стіл. Похмуро їв, дивлячись уперто в тарілку. Скориставшись тим, що вона за чимось вискочила на кухню, пішов до спальні, не подякувавши навіть.

На журнальному столику, акуратно розгладжені, лежали списані аркуші. Хотів було схопити, подерти, пошматувати: милостиня йому не потрібна! — уже й руку був простяг, та одразу ж і одумався. Сів у крісло, обхопив голову руками.

Заглядала дружина, питала стурбовано:

— Васю, тобі нічого не треба?

— Нічого!

Ледь діждався, поки стемніло. Скинув піжаму, ліг у ненависне ліжко (знав наперед: всю ніч не спатиме), випростався, прислухаючись, як невтомно гризе його тіло хвороба. Зайшла тихенько Ліна, пошурхотіла, роздягаючись, обережно залізла під ковдру. Довго лежала, прислухаючись, мабуть, як він дихає, врешті зважилася — торкнулась рукою:

— Васю, не спиш?

— Бачиш — не сплю.

Ліна підсунулась ближче, погладила його по плечу, попросила тихенько:

— Пробач мені, Васю.

Василь Гнатович промовчав. А дружина вже гаряче дихала в щоку:

— Ти посилай. Посилай… — В голосі її тремтіли сльози.

— Спи вже!

— Ти на мене не сердишся?

— Ні. — Хоч і досі був сердитий на неї… Й на себе: щось у ньому зламалось, він і сам уже не зміг би відповісти напевне, хочеться уже посилати листа чи не хочеться; сумнів, посіяний словами дружини, проростав, мучила думка про те, яких ворогів він наживе цим листом.

Вранці, коли сів уже їсти, дружина спитала:

— То посилатимеш, Васю? — Видно, теж про це думала.

— Не посилатиму, — відповів похмуро. І, помітивши, як зраділа дружина — аж лицем розцвіла, з гірким сарказмом додав: — Уже з того світу пошлю!

Ця випадково кинута фраза засіла в ньому, як цвях. Носився з нею протягом дня, і чим довше думав, тим більше вона йому подобалась. Уявляв, як після його смерті, коли вони вже стануть і забувати про нього («Прощай, наш дорогий, ми ніколи тебе не забудемо!»)… як після смерті, наче грім з неба ясного, з’явиться лист. Отоді вони закрутяться, отоді поскачуть, безсилі, отоді він посміється з могили!

Зараз же — відчував — уже не зможе послати. Учора, під гарячу руку, послав би, а сьогодні не зможе. Страх перед Полотухою давно уже в’ївся у нього, кожна жилка просякнута страхом, він аж чадів отруйно.

Не міг уявити, як би зустрівся з Полотухою, коли б лист появився в газеті.

А з могили не страшно. Та й чекати недовго: відчував, як підточує його хвороба.

Так і надумався: надішле листа вже посмертно. Не він, звісно, пошле, а дружина.

Син, Сашко, приїхав разом з невісткою Валею. На весь день, в неділю.

— Ну як, тату, справи?

— Як, сину, — живу, поки живеться.

Валя стала розповідати одразу ж про якогось знайомого: йому теж викинули майже весь шлунок, десять років минуло відтоді, а він хоча б тобі що! Рожевощокий, здоровий. Василь Гнатович чемно вислухав учену невістку, відповів якомога делікатніше:

— Що ж, спробуємо й ми… Сучасна наука, вона той… Може, як кажуть, усе, — і оглянувсь на сина.

Потім, коли вони пообідали і дружина з невісткою забрали посуд на кухню, Василь Гнатович запросив сина до спальні.

— Я тобі прочитаю там дещо, — кахикнув збентежено.

Перед тим, як читати, пояснив, чому вирішив написати листа. Потім взявся читати. І знов хвилювався, аж сохло в роті.

— Ну, як?

— Здорово ж ти їх прочистив! — розсміявся Сашко. — Я й не знав, що ти так умієш!

— Правда? — перепитав зраділо: цілувати готовий був сина.

— Кажу ж, здорово!.. І той, як його, Буздє, — ну, як живий! — Сашко аж пальцями поворушив у повітрі од насолоди.

— Думаю послати в газету.

Зачувши про газету, Сашко враз посерйознішав:

— М-да, завариться каша…

— А ти? — спитав Василь Гнатович, уже сердячись: відчув якийсь опір у синові. — Ти що на моєму місці зробив би?

— Що зробив би? — перепитав, явно вагаючись, син.

— Еге ж. Написав би отак на свого директора?

— У нас, тату, не директор, а ректор.

— Ну, на ректора! Не один дідько!

Син здвигнув плечима. Потім відповів:

— У нас, тату, якщо й пишуть, то анонімки! — і розсміявся власному дотепові.

Отак, анонімки! Як таргани з щілин…

Так і не добившись відповіді од сина, Василь Гнатович остаточно вирішив відправити листа вже після власної смерті. Тільки тепер не одного: напише ще, йому є про що писати. І про Полотуху, й про головного інженера, і про сусіда свого товстопикого, про святого та божого, і про Буздє. Про всіх є що писати, в усіх рильце в пушку. От хоча б про котеджі, що їх будували буцім для передових робітників. Так і в міністерстві кошти вибивали. Загурко ж ті листи й підписував, як голова фабзавкому, — для передовиків, для стахановців, а хоч один стахановець оселився в котеджі? Планувався кожен котедж на дві квартири — Полотуха й головний інженер уже після здачі, після того, як акт підписали, захопили по цілому. Об’єднали по шість кімнат, переплановували, перебудовували: два місяці муляри й столяри з котеджів тих не вилазили, — хоч копійку заплатили обоє? Заплатили, тільки за рахунок заводу…

А що було з меблями? З угорськими гарнітурами, югославськими стінками?

Василь Гнатович наче зараз бачить Буздє. В бухгалтерії, поруч з касою. В день, коли видавали зарплату. Примостився за невеликим столиком і на тому столі, окрім аркуша паперу, нічого немає. Розраховано тонко: хто зайде, одразу ж той аркуш помітить. Від каси відійдеш, гроші ще в руці несучи, а тут — аркуш. Із списком усіх, хто на заводі працює. І вгорі: «На новосілля». І Буздє сидить поруч, очима блакитними світить. «Фізкульт-привєтік! Є детішкам на молочішко?» Знайде прізвище в списку, занотує, хто скільки дав, і гроші: трояки, п’ятірки, десятки — у шухляду. Вкине й долоню об долоню потре: дивіться, мовляв, не прилипло нічого.

Василь Гнатович теж дав. Тридцятку, як і головний інженер. Спробував би тільки не дати!

Полотуха, звісно ж, не знав нічого й не відав. Чому й усі меблі обійшлися йому вдвічі дешевше…

А червоний «Москвич»? Списаний, наче попав у аварію. За безцінь Полотухою і куплений. А там тієї аварії: пом’яте крило та фара передня розбита. Крило замінили, нову фару поставили, і «Москвич» — наче щойно з конвейєра…

А він чому й досі мовчав? Боявся, то й мовчав. Боявся!..

Вирізав, склеїв конверт, вклав туди ще й супровідну записку: так, мовляв, і так, надсилаю з того світу, з могили, прошу надрукувати. Надписав на конверті адресу, папірець приколов: «Послати після моєї смерті». Уже й заклеїти зібрався, та подумав про сина: дуже ж бо хотілося прочитати йому другого листа. Дружині не хотів — знову плакатиме.

І коли діждався приїзду Сашкового й прочитав, син довго мовчав, а тоді запитав:

— То посилатимеш?

— Пошлю. Тільки не я. Як помру, мати й одішле. Хай спробують дістати з могили! — Навіть смерть його тепер не лякала.

Син задумано хмурився.

— А мати? — спитав по паузі.

— Що — мати? Мати візьме й пошле…

— Я не про те, — сказав з досадою син. — Матері як потім жити з ними?

— Житиме, як досі жила! — спалахнув Василь Гнатович. — Нічого вони їй не зроблять!

— Думаєш? — перепитав із сумнівом син. — Ну, дивись, тобі, звісно, видніше… Тільки здається мені…

Що Сашкові здавалося — сказати не встиг: ввійшла Валя, невістка…

Але й цього було досить Загуркові. «Всі проти мене! Всі!» — думав у відчаї. І вже не знав, що робити з листами: сумнів, породжений розмовою з сином, усе більше розростався в ньому. Відчував себе так, наче задумав супроти дружини щось нехороше, щось підло і, змучений сумнівами, до божевілля майже доведений, вирішив спалити листи. Спалити, попіл розвіяти, щоб не лишилося й сліду! Нехай його одного проклинає Валькова дружина: всі образи, всю гіркоту понесе в могилу.

Діждавшись, коли дружина пішла на ринок, розтопив у плиті. Засипав поверх дров антрациту, наче залізо збирався розтоплювати, а не палити папір, дочекавсь, коли вугілля взялося жаром. Одчинив дверцята чавунні, підсунув низенький ослінчик. Тремтів од нервового збудження: швидше, швидше, щоб не роздумати! Висмикнув перший аркуш з конверта. Кинув на біле од жару вугілля — аркуш почорнів, спалахнув, згорнувся одразу ж, корчився в муках. «Та що я роблю! Що роблю?!» — заволало в Загуркові. Шарпонувся, простяг до аркуша руку, й ослінчик поїхав з-під нього. Його кинуло вперед, рука по лікоть зарилася в біле вугілля. Закричав од несамовитого болю і знепритомнів.

Ліна, повернувшись з базару, застала Василя Гнатовича уже мертвого.

Ховали Загурка всім заводом. Були й директор, і головний інженер, і головбух, і Буздє. Прийшли всі, хто знав Василя Гнатовича (а його знав увесь виселок), тож похоронна процесія розтяглася на півкілометра. День був гожий, ясний, мов на замовлення, Василь Гнатович плив у труні поверх людських голів, обласканий сонцем, омитий печальною музикою, і якась мука немов ще жила на застиглому в смерті обличчі. Чи то йому, мертвому, все ще боліла обвуглена по лікоть рука, чи ще якесь страждання глибоке і в труні не давало спокою, тільки в усіх аж серце стискалося дивитись на нього.

І було все, як і годилося бути: і вінки, і сльози, й прощальні промови. Траурний мітинг відкрив Полотуха, надав слово головному бухгалтерові, і голос у того зривався не раз, а коли сказав: «Прощай, дорогий наш товаришу, ми ніколи тебе не забудемо!» — то й зовсім розплакався; а потім взяв слово Буздє, і цей говорив, як по писаному, а його завжди бадьоренький підшкірний жирок струмував ясною печаллю. Він і над Вальком виступав, кажуть, так, що плакали всі. Тож виступ його й зараз найбільше сподобався, як і тост, проголошений уже на поминках («Не нада плакать! Не нада!»), тільки Сашко, як він звівся, ще більше насупився, а вдова дивилась на нього якось аж налякано. Пили за покійника, за світлу пам’ять його, згадували про нього тільки хороше та добре, а під кінець Полотуха сказав, що Василеві Гнатовичу завод поставить пам’ятник. З найкращого граніту, сказав. З погруддям із бронзи, сказав. І золотими літерами — слова вдячності од колективу заводу.

Вдова знову розплакалась, тепер уже зворушено й вдячно. «Не нада плакать! Не нада!» — сказав знову Буздє, і Ліна Захарівна покірно затихла.

Минув тиждень, життя, що було сколихнулося, знову потекло спокійно й розмірено. Ліна Захарівна вперше після похорону заходилася прибирати в квартирі. Наткнулася на великий конверт, що лежав, кимось на шафу покладений, довго тримала в руках, не наважуючись заглянути досередини.

Врешті зважилась, вийняла списані аркуші, сіла до столу. Очі її одразу ж налилися сльозами, губи затремтіли, але вона стрималась — не заплакала. Натомість стала читати написане.

Прочитавши, довго і важко мовчала. Зітхнула, склала назад, сховала у шафу.

І весь час пам’ятала про той конверт. І вдень, і вночі пам’ятала, навіть вві сні. Чомусь здавалося, що хтось обов’язково конверт той викраде, і тоді всі дізнаються, про що написав її чоловік. Не за себе боялася Ліна Захарівна: їй було зараз байдуже, що станеться з нею, а за чоловіка, за те, що тоді над його могилкою так і не поставлять обіцяного пам’ятника.

А вона уже й не уявляла дорогої для себе могили без пам’ятника.

І, розтерзана, змучена, після довгих вагань, сліз і зітхань — вирішила спалити листи.

Адже він сам хотів це зробити!

Розпалила в плиті, один по одному стала кидати густо списані аркуші.

Кидала й плакала. Плакала й кидала.