Містечкові історії

Пошук

Все почалося з черепа.

Це був один з тих черепів, що ними густо засівала минула війна поля, ліси, долини і гори, наче дорогу перед собою мостила, байдуже куди: чи коли йшла вперед, чи коли вже котила назад. Із звичайнісінького людського черепа, який пролежав тридцять п’ять літ у землі, а потім був вимитий весняними водами, старанно омитий дощами, висушений сонцем, вибілений усіма на світі вітрами: східними й західними, південними й північними, ласкавими й геть зовсім сердитими, зимовими й літніми. Звичайнісінького черепа з проваленим носом та пустими очницями й з такими міцними та молодими зубами, що скільки років уже збігло, а вони все блищать, а вони не тьмяніють: війна любить молодих, така в неї, у війни, вже натура. З черепа, що його підібрала дітлашня містечкова, й один із них, найсміливіший та найбідовіший, надів на ломаку та й ганяв по лісу, лякаючи дівчат-однокласниць.

— Гринько, перестань! — кричала майже до істерики доведена молоденька вчителька, яка вивела свій клас на прогулянку. — Зараз же мені кинь оту погань!

І хто його знає, може, череп, щосили пожбурений, знову закотився б у безвість, а може, й об стовбур розбився б на друзки, коли б на ту сцену не наткнувся Юрченко: ходив по гриби та й повертався з кошиком повним.

— Зачекай, що ти збираєшся робити?

— А шпурнути! — відповів весело хлопець.

— Куди?

— Оно в яр.

Юрченко глянув у бік яру, наче прикидав, долетить череп чи ні, потім спитав:

— Як тебе звати?

— Петро.

— А батька?

— Навіщо він вам? — уже підозріло. Аж одступив, на кущі поглядаючи.

— Та я не піду до нього, не бійся!

— А я не боюся! — вже з викликом. — Ну, Іван.

— Іван?.. Гарне в твого тата ім’я… А діда?

Тут Гринько задумався. Морщив лоба — чесно намагався пригадати. Ось очі його радо зблиснули:

— Діда теж звали Петром! Як і мене.

— Дід живий?

— Ні… На війні діда вбили.

— То, може, ти його череп оце і збирався пожбурити?.. Га?..

Гринько так і вклякнув. Стояв ні в сих ні в тих, не знав, либонь, куди подітися з черепом. І вчителька, знайома Юрченкові (хто його, підполковника Юрченка, в школі не знав!), почувалася теж, мабуть, не зовсім зручно: молоденьке обличчя її так і взялося вогнем.

— Де ти його взяв?

— Он там, на узліссі.

— Пішли покажеш. Тільки скинь — неси в руках.

Гринько слухняно зняв череп із ломаки, взяв обережно в руки. Так обережно, наче боявся його пошкодити.

Вибралися на узлісся. Далі вже починався луг, річка й будинки по той бік, курів цегельний завод.

— Ось тут.

— Де саме? — Траншеї, що її сподівався побачити Юрченко, тут не було.

— Та ось! — Хлопець підійшов до невеликої ями, що зеленіла між деревцями, копнув ногою густий мох, — Отут він і лежав. Покласти?

— Поклади.

Гринько нахилився, обережно поклав. На сизо-зеленому тлі череп забілів іще дужче, він аж світлом наповнився, неземним, таємничим, що йшов звідкілясь із глибин, а чорні провалля очниць стали геть зовсім бездонними. Учителька й діти аж завмерли, тим світлом пронизані, один лише Юрченко вже не дивився на череп: здогад, поки що несміливий, ворухнувся у ньому, він оглядався довкола, шукаючи другої ями.

Та он же вона!

Звідсіля метрів за триста, тому й не помітив одразу. Якби була такою завбільшки, як ця, то й зовсім не побачив би.

Яма була величезною. Скільки часу минуло, а вона моторошно чорніла аж мертвою якоюсь водою. Ні руху, ні сплеску, навіть небо не сміє відбитися в ній, навіть сонце тут гасне одразу ж, — чорніє тільки листя, непорушно застигле, та ослизле паліччя витикається знизу. Гниллю й приреченістю дихала мертва вода, нагадуючи про забуття, про смерть. Здавалося: упадеш у ту воду й живим уже з неї не виберешся — обхопить, потягне донизу, на дно, та й знову зімкнеться застиглою похмуро поверхнею.

Діти, які прийшли вслід за Юрченком, так і одступили подалі, щоб не посунутися донизу, вчителька ж як ухопила за руку найменшу дівчинку, так її й не одпускала.

Скільки ж тієї вибухівки було, що вирила отаку яму! Тонна, не менше.

Юрченко обійшов довкола вирву: саме такою вона й мала бути.

Саме такою!..

Повертався додому в супроводі учнів. Діти йшли, притихлі й якісь начебто винні, особливо Гринько. Юрченкова фраза про рідного діда пекла його, мабуть, і досі.

— А він, може, не тут і воював, — врешті не витримав хлопець.

— Може, й не тут, — неуважно відповів Юрій Прокопович: він усе думав про обидві ті ями.

Попрощавшися з учителькою й учнями, завернув до своєї садиби. До веселого будиночка, розмальованого по всіх стінах фантастичними птахами, деревами й квітами. Фарби горіли так свіжо, ніби вчора все оте було намальоване: Катерина Григорівна, дружина, щовесни їх поновляла терпляче, мов хотіла затримати дитячі роки дочки. Гай, гай, коли то було! Не втримаєш, Катрусю, як не старайся… Згадавши Лесю, Юрій Прокопович посмутнішав: він теж скучав за дочкою, що появлялася в їхньому домі тепер раз на рік. Вийшовши заміж за Сашка… Пам’ятаєте Зайчикового сина, отого, що приїжджав колись у гості до Гапочок? То ж за нього Леся заміж і вийшла. Подалися одразу ж після весілля аж на Камчатку, наче ближче й місця їм не було: закортіло, бачте, романтики! Перші місяці майже щодня писали листи («Ох, які тут краєвиди!») — з кожної фрази щастя аж бризкало. Потім листи стали надходити рідше, і знаків оклику стало в них менше, і хоч батьки догадувалися, що молодятам живеться не так уже безтурботно та легко, жодного натяку на якісь незгоди чи труднощі в тих листах не було. Такою вже вона росла, їхня Леся, — хоч як боліло, нізащо не поскаржиться.

Приїжджали щоліта, привозили в гості онука. Півметрового зросту людину, поважну та серйозну, аж нікуди.

Бабина кров.

Згадавши онука, Юрченко усміхнувся. Зайшов до будинку.

Дружини дома не було: на роботі. Має вже пенсію, можна і вгомонитися, а все не кидає лікарню. «Що я без неї робитиму?» — відповідала сердито, коли Юрій Прокопович умовляв її кинути роботу: старша медсестра, всі гулі їй на голову. Або обійняти посаду спокійнішу. «Ти й дорогу додому скоро забудеш!»

От і сьогодні — субота, людські жінки біля своїх чоловіків, а ця — в лікарні. Не інакше, якусь чергову дірку знайшла.

Ну, затуляй, затуляй…

Поставив кошик з грибами, підійшов до столу: там біліла записка. Знайомий почерк, поспішний, розмашистий (писала, мабуть, уже на ходу): «Юро! Я побігла. Скоро вернуся… («Скоро! Знаю я твоє скоро!») …Сніданок на плиті в сковороді, масло в холодильнику. І коли ти вже вгомонишся зі своїми грибами? О котрій сьогодні схопився?» Юрій Прокопович винувато закліпав: схопивсь о четвертій.

Дочитав останню фразу: «Та руки добре помий: хапаєш там різну погань, а тоді брудними руками — до рота». І хоч погані не брав, все ж слухняно пішов до вмивальника, помив старанно руки.

Переніс сковороду з плити на стіл (щоб не мити потім тарілку), взяв масло й хліб, став снідати. Жував, не усвідомлюючи, що він їсть: знову думав про ями, про те, що мало бути пов’язане з ними.

І враз завмер, не донісши виделку до рота: згадав про череп. Що лежав, беззахисний, поверх зеленого моху. Хто захоче — підніме, що захоче, те й зробить. Добре, як порядна людина: роздивиться та й покладе обережно на місце, — ану ж отакий одірвиголова, як отой Гринько! Розмахнеться, торохне, а потім буде думати, що наробив…

Зірвався з-за столу, став гарячково шукати щось чисте… Щось таке, в що можна було б загорнути… Рився в шафі, в білизні: сорочки, сорочки, чоловічі, жіночі, самі сорочки, не могла покласти щось інше!.. Врешті те, що треба, — рушник. Висипав на підлогу гриби («Потім зберу, Каті, слава богу, дома нема!»), кинув рушник до порожнього кошика. Майже вибіг надвір: вже здавалося, що хтось саме підходить до черепа.

Череп був на місці. І знову Юрченка вразило неземне якесь світло, що лилося від нього. Череп наче виплив з того боку буття, і чорні очниці його — бездонні провалля — бачили щось таке, що їм, живим, бачити було не дано.

Юрченко присів, розіслав обережно рушник, акуратно взяв череп. Здригнувся од податливого теплого дотику: не бездушну й мертву — живу плоть тримав у руках. Переніс на рушник, обгорнув обережно, хотів був покласти до кошика, та й не наважився: здалося йому це святотатством.

Так і повертався додому: з порожнім кошиком в одній руці, з черепом — в другій.

Повертався і думав про повітряний бій.

Бій той стався наприкінці літа сорок першого року, коли німці товклися під Києвом. Чому вони вирішили розбомбити містечко, люди так і не знали. Воєнними об’єктами тут і не пахло, промислових гігантів теж не водилося: димів лише цегельний завод та виготовляла ложки й миски місцева артіль, та ще тутукав одинокий паровозик, приписаний до невеликої станції. Не стояли на коліях і ешелони з живою силою й військовою технікою: наші війська, навчені гірким досвідом літніх боїв, розосередилися в густих лісових масивах, що підступали майже до самої річки, позаривалися в такі глибокі щілини, що їх звідти жодною бомбою не виколупаєш. Аж тут налетіла ціла армада, «юнкерсів» двадцять, не менше, і коли все небо виповнилося гулом, потужним та моторошним, і затремтіла, мов перед землетрусом, земля, усі жителі подумали: «Ну, начувайся! Ось він, кінець!» Подумали та й сипонули в погреби, у викопані згідно з наказом щілини. Так що мало хто бачив той бій: Юрченко не один місяць потратив, докопуючись, як саме було, — люди, котрі бачили або потім лише почули від інших, розповідали по-різному: той так, той так, але сходилися всі на одному — винищувач наш був один як палець, один супроти всієї армади. І форми незвичної. Не «ішачок» тупоносий, а довгий, наче стріла, і бистрий, як блискавка; всі, хто його спостерігав, потім твердили, що красивішої машини їм ще не доводилося бачити. ЯК, подумав про себе Юрій Петрович, саме перед війною ЯКи, або яструбки, так їх ласкаво прозвали на фронті, стали надходити на озброєння нашої армії.

Тож винищувач вискочив десь із-за лісу саме тоді, коли «юнкерси» вже заходили для бомбового вдару. Коли перший літак уже падав донизу, щоб скинути бомби, наш винищувач його й перехопив — всадив чергу прямо в черево. «Юнкерс» ще в повітрі розлетівся на шмаття, решта німців не встигла зрозуміти нічого, бо продовжувала закручувати смертоносну спіраль; аж тоді, як наш яструбок звалився на другу машину вже зверху, звалився і цю на шмаття розніс, чітко злагоджений стрій враз розпався, сипонув навсібіч.

— Вони що — й не відстрілювались? — дивувався Юрченко.

— Та де ж не відстрілювались! Стріляли, аж виляски йшли! Тільки ж спробуй вцілити, коли він, як оса…

Іще двох звалив той невідомий пілот. Один упав коло річки, другий потягнув шлейф чорного диму далеко в ліс. А на п’ятому зрізався. П’ятий таки зумів впіймати його в приціл; яструбок хитнувся, зупинився на мить, і вже за ним заструмував чорно дим.

Він міг би, мабуть, ще врятуватися, той невідомий пілот. Покинути підбитий літак, спуститися на парашуті, адже внизу були свої. Він, може, і вистрибнув би, коли б не отой п’ятий «юнкерс», що, підбивши нашого ЯКа, вирішив-таки скинути бомби на ціль. І тоді наш пілот кинув свою машину на ворожий літак. Кинув і врізався згори…

Вони так і падали разом, поволі розкручуючись: величезний німецький літак і наш яструбок, що на смерть вп’явся у нього. Гул поволі стихав, бо фашисти, не витримавши, вже були аж ген-ген, а ці двоє падали донизу в заціпенілій тиші, і тим, хто дивився, було навіть страшніше, аніж тоді, коли «юнкерси» лаштувалися до бомбового удару.

Десь уже над землею яструбок таки відірвався од ворога. Наче не схотів з ним в одній ямі лежати.

Два удари об землю, два вибухи. Там, де впав наш, мов не дуже й вибухнуло, під німцем же рвонуло так, що й земля пішла хвилями. Підняло рудий гриб аж до неба.

І всі, всі до одного, чомусь твердили, що літаки впали по той бік залізничного мосту. Оце й збивало весь час Юрченка: шукав оті дві вирви по той бік, всі луки облазив, весь ліс обнишпорив, а вони, виявляється, були майже поруч.

Якщо це вони. Якщо череп, вимитий весняними водами, належать нашому льотчикові. А кості пілота лежать в отій ямі, разом із літаком, що його Юрченко буде відкопувати. Лишилося тільки діждатися літніх канікул, коли його юні помічники будуть вільні: не на день чи на два — на багато тижнів. Вони мали вже досвід, вже відкопували один наш літак: десять днів не вилазили з ями. Тож лишається діждатись канікул, і тоді оно там, на узліссі, забіліють два солдатських намети, що їх усіма правдами й неправдами дістав у військовій частині Юрій Прокопович, один — для дівчат, другий — для нього й для хлопців. Можна було б, звісно, щовечора повертатись додому — рукою ж подати! — а щоранку збиратися, і батьки були б, мабуть, більше задоволені, особливо деякі жалісливі матусі, які так і тримали б під крильцем своє улюблене чадо, бо воно ж іще, бачите, дитина, хоч «дитина» вже давно пощипує вусики чи пускає бісенята очима… Можна було б і не ночувати в наметах, бо часом буває і мулько, й холодно, й сиро, і комарі набиваються, а то, гляди, заповзе ще й гадюка (і таке було: хлопці десь упіймали вужа та й підкинули вже серед ночі дівчатам. Юрій Прокопович зірвався од заполошного дівочого виску, а як можуть вищати молоденькі дівчата, знає тільки той, хто його чув, отой виск…). Можна ночувати вдома, в постелі, м’якій та ласкавій, але не було б тоді вечорів навколо багаття, з величезним казаном, ще й з відром, бо не так просто нагодувати ненаситну ораву: двадцять юних ротів з такими зубами, що все перемелють… Стільки б не відбулося б розмов, вже по вечері, коли й поворухнутись ліньки, бо що наїлись, а що й натомилися, весь день землю довбаючи, коли навіть багаття жевріє тихо й задумливо, а над головами сяють замріяні зорі, і якщо на них подивитися звідси, то здаються вони зовсім іншими, аніж отам, над містечком, — якимись аж більшими, більшими й ближчими… Одне слово, не такими, як там! Й оте «на добраніч» було б ними не пізнане… «На добраніч», що з ним розходилися нарешті по наметах, найзвичайнісіньке слово, тисячу разів казане, ну що, здавалося б, у ньому такого: «на добраніч», та й квит, а то гляди ж — аж серце заб’ється по-іншому, аж потягнеться — обійняти за плечі — рука. Не було б і розмов потім тихеньких, уже в наметах, у темряві, й сміху раптового, часом приглушеного, бо вже пролунала строга команда: «Ану, спати!.. Кравченко, ти й досі там вовтузишся?..» І тиші, що враз обидва намети огорне, впливе досередини та й, любовно зітхнувши, обійме їх аж до ранку. Тільки зашумить, з лісу вирвавшись, електричка, зойкне налякано, забачивши міст, застугонить через річку, та часом високо в небі потягне свою жалісну нитку одинокий літак… Але все це наче по той бік реальності, далеко за межами тиші і ями розкопаної, що чекає терпляче на них — віддати свою таємницю печальну.

Тож Юрій Прокопович, як і всі юні друзі його, не поступився б нізащо наметами…

А поки що лишалося чекати канікул та перевірити весь інструмент, що лежить до часу, до пори в дощатому сарайчику: штикові лопати й грабарки, кайла й ломи, щупи довгі та гострі, лопатки геть зовсім дитячі, й маленькі совки, і віники, й навіть щітки — все це з’явилося не одразу, не протягом дня чи місяця навіть: замовлялося, збиралось, приносилося впродовж усіх оцих років, відколи Юрій Прокопович рушив у перший свій пошук.

Був навіть міношукач, поки що, правда, несправний.

І тачка одноколісна — вивозити землю.

Все це чекало терпляче канікул, і череп чекав: у кімнаті, на письмовому столику, і Катерина Григорівна, коли вночі прокидалася, не могла потім довго заснути: здавалося, що череп ворушиться.

Але вона нічого не казала своєму чоловікові. Катерина Григорівна не гризла його, як це робить багато жінок, вважала, що в неї двоє дітей, донька й чоловік, а хто з них тепер більша дитина, не могла б сказати й сама. Схилялася частіше до думки, що таки чоловік; Леся взяла все од матері: і жести скупі, і врівноважену натуру, а коли підросла, то й коси стала викладати, як мати, і Юрій Прокопович не раз говорив жартома: «В нас тепер дві мами Каті», бо Катерину Григорівну з легкої Лесиної руки вони називали мамою Катею… Леся, коли вийшла заміж і сама стала матір’ю, наче зрівнялась в літах з Катериною Григорівною… В Юрія ж Прокоповича, незважаючи на шостий десяток, так і залишилося щось од дитини — недарма ж всі містечкові забіяки горнулися до нього! І коли в його світлих очах загоралися неспокійні вогники, а рухи ставали нервовими й поривчастими, Катерина Григорівна казала, всміхаючись, Лесі: «У нашого татка знову заворушилася шпичечка!» Не мала сумніву, що він так і народився з шпичкою в одному місці…

Тож чим менше лишалося часу до початку літніх канікул, тим частіше ворушилася ота шпичечка, не давала спокою ні Юрію Прокоповичу, ні його шкільним друзям, що входили до пошукового загону. Вже й намети були просушені, й інструмент весь перебраний та погострений: крутили точило два вихідних, терзаючи спокій сусідів; вже й сходили кілька разів до вирви, в якій мав бути наш яструбок, — вибирали гуртом місце під табір; вже були приміряні старі черевики та чоботи, рукавиці, штани, сорочки та спідниці, що в них не жалко лізти в землю та в глину; і казани вже вичистили, й відра, кухлі, ложки та миски в рюкзаки повкладали, а дівчата запаслися нитками-голками, бо там, у ямі майбутній, одяг горітиме; зібрали начебто все, і список сто разів переглянули, чи не забули чого, а канікули наче застряли в дорозі, канікули наче знущалися з них — не поспішали, і кожен урок розтягувався до безконечності.

Та нарешті почалися екзамени: останній рубіж перед пошуком. Найважчий та найвідповідальніший: хто схопить одну лише трійку — одразу ж вибуває з загону. Підполковник Юрченко тут був невмолимий, не помагали ні прохання, ні сльози, й аж скрегіт зубовний стояв над предметом, особливо нудним та ненависним. Та ось — гур-ра! — лишилися позаду й екзамени. І настав нарешті той час, яким вони всі аж марили.

— Загін, шикуйсь!.. Стр-рунко!.. Товаришу підполковник, загін у складі двадцяти чоловік до виконання бойового завдання готовий! Командир загону Калюжний!

Голос аж дзвенить, і долоня тремтить біля скроні.

— Здрастуйте, товариші бійці!

— Здра!.. Дра!.. Ра!..

— Вітаю вас із початком бойового походу!

— Ур-ра-а!..

Не витримали, стрій зламавши, кинулися до нього, заюрмилися, закричали всі разом, — в Юрченка й у вухах залящало. І, вже вкотре дивуючись, як у тих нещасних учителів витримують барабанні перетинки, скомандував розбирати інструмент і знову ставати в стрій. Сам же бігцем до хати: скинув парадний мундир… «Ну, куди ти все поспішаєш, горе моє?» — «Ніколи, Катю, ніколи!.. Де мій рюкзак?» — «Та он же, перед носом!» Рюкзак на плечі, і вже в комбінезоні, що сто разів праний, сто разів латаний, на юнака скоріш схожий, аніж на літнього чоловіка, — поспіхом цьом дружину в щоку. І, мов по тривозі, — знову надвір.

— Р-рівняйсь!.. — дзвенить молодий голос командира загону Васі Калюжного. — Струнко!.. Праве плече вперед — кроком руш!

І загін рушив колоною, по два, з двору до річки. До пішохідного мосту, що натягнув утоптану стежку між містечком і лісом. Тільки вони в ліс не заглибляться, а, до узлісся дійшовши, повернуть ліворуч…

Розбивали табір до вечора. Хоч гарячі голови пропонували одразу ж копати, а намети, мовляв, хай почекають… Нічого з ними не станеться, з тими наметами… Намети не пізно буде нап’ясти й увечері, при світлі багаття… «Ну, Юрію Прокоповичу, ну давайте сьогодні почнемо!» Гарячі голови вже й до вирви збігали: примірялися, звідки почати. І здавалося кожному, що ось тут… Отут разок лише копнути, й появиться крило літака… «По разу копнемо, і все», — канючили. Але Юрченко лишивсь невмолимий: завтра почнемо. І поки не розіб’ємо табір — нікуди ні кроку!

— Махота, я що сказав? Поклади на місце лопату!

Махота кладе лопату з таким виглядом, наче для нього все уже скінчено. Нічого більше од життя чекати чоловікові.

— Притримай краще жердину… А ви, хлопці, чого стоїте? Забули, де руки?

Не забули. Тільки ох як хотілося хоч по разу копнути сьогодні!

— Он беріть і копайте ровик довкола майданчика. Щоб не змило під час грози.

Обкопували майданчик, напинали намети, розчищали місце під багаття, збивали стіл, ставили лави, напинали брезент од дощу, од сонця пекучого. Дівчата ж розбирали посуд, підмітали листя та хмиз, порядкували в уже нап’ятих наметах, навіть квітів назбирали, розставили в банках та пляшках — охайно, затишно стало в наметах: зайдеш знадвору — по обидва боки, мов під шнурочок, постелі, посередині ж травиця густа, наче зелена доріжка. Аж роззутися хочеться. Гуртом і вирішили: роззуватися надворі, сміття не наносити.

І трохи осторонь ще один брезент нап’яли. Тут будуть складати все, що дістануть із ями. Що викопають.

Незчулись, як і день догорів. На річку, на луг лягли довгі тіні, поповзли аж на той бік, на завод та на виселок, що здирався вгору ще освітленими сонцем будиночками, — вони наче збігали все вище та вище, не бажаючи поринути в тінь. Але тінь бігла ще швидше, і будиночки гасли один по одному, аж поки й останній зникнув у млі, — тихий вечір опустився на землю, лише високо в небі довго ще жевріла одинока хмарина.

Йду, спати. Заплющити очі й одразу ж заснути. Щоб швидше ранок настав.

Тиша, ніч приколисана, темінь. Лиш потріскує, догораючи повільно, багаття, червоними спалахами омиває стіни наметів…

Хоч Юрченко за військовою звичкою прокинувся о шостій нуль-нуль, хлопці підхопилися ще раніше. Вдома, бач, сплять — не добудишся, позіхають солодко, в постелях канікульних ніжачись, а тут немов хто під них жару насипав — прокинулися ще до світанку. І то ж, скажи, чортенята: так повислизали з намету, що він і не почув!

Схопився, став одягатися похапцем (непокоїла думка, чи не почали без нього), та й застиг, прислухаючись: по той бік намету шепіт напружений.

— Оддай!

— Вона твоя?

— Оддай, кажу!

— А вона твоя?

— Оддай, бо в морду заїду!

І вже чутно — сопуть. Вискочив Юрченко: Махота й Гринько. Вчепилися у лопату, той до себе цупить, а той до себе, кружляють, наче бички. І глядачі всі тут же: стоять, зацікавлені, — ану, чия візьме?

— Це що таке? — Юрченко строго. — Хочете, щоб я вас додому одправив?

— А чому він не оддає? — Махота сердито.

— Бо я перший узяв!

— Перший!.. Я цією лопатою ще минулого року копав!

— Ану, хто з вас розумніший? — поцікавився Юрій Прокопович.

Хлопці якийсь час стояли, вчепившись в лопату, та ось Махота неохоче відпустив держак.

— Ну, слава богу, хоч у одного смальцю в голові вистачило!.. Візьмеш, Махото, мою. — В Махоти аж очі од радості зблиснули: не сподівався на такий подарунок. В Юрія ж Прокоповича не лопата — бритва: сама землю копає.

— А ви? — його вже мучила совість.

— Я візьму іншу… Мені, признатися, ця вже набридла.

— Ну й хитрий ви, Юрію Прокоповичу! — засміявся Махота. І всі слідом розсміялися. Не сміявся лише Гринько: стояв ні в сих ні в тих. Потім підійшов до Махоти, ткнув йому похмуро лопату:

— На!

— Одставить! — скомандував Юрченко. Знав, що лопата ця не один день пектиме долоні Гринькові, але треба ж було одразу поставити новобранця на місце. — Раз вона тобі так сподобалась, будеш нею й копати. — І, показуючи, що рішення його остаточне, повернувся до Калюжного: — Чого схопилися затемна? Хто дав команду вставати?

— Та ми, Юрію Прокоповичу, думали, що вже пізно.

— А годинник навіщо?.. Домовились о шостій — до шести спати всім! А тепер — буди-но дівчат і на зарядку!

Після зарядки, після купання, після сніданку веселого вишикувалися знову в стрій. Хлопці на правому фланзі, дівчата — на лівому, і Юрій Прокопович, відчуваючи хвилювання своїх юних бійців і хвилюючись теж, розповів їм усе, що знав про той бій. Все, що знали й вони, знали всі до одного, але зараз слухали так, як ніколи, здається, не слухали. Бо кожен майже фізично відчував присутність того невидимого льотчика: он там, у воронці, зарослій такими густими кущами, немов хтось навмисне оті кущі й висіяв, і їх треба вирубати, всі до одного, а тоді вже копати, набік відносячи землю, бо невідомо було, на скільки доведеться заритися вглиб, невідомо було навіть тоді, коли майже одразу ж скреготнув метал і пролунав радісно-наляканий голос:

— Юрію Прокоповичу, є!

Кинувши сокири й лопати, всі збіглися до Михайла Махоти, який гарячково одгрібав землю руками.

— Ось!

Під пальцями Махоти білів шмат металу: гострий овал, що витикався з землі. До нього вже з усіх боків тягнулися долоні: діткнутись, погладить, помацати; Юрченко, не втримавшись, нахилився й собі. Всі так і вп’ялися у нього, одне й те ж питання горіло в очах.

— Юрію Прокоповичу, він? — запитав хтось пошепки.

Юрченко провів долонею раз, провів удруге. Холодний дотик металу так і полився в нього, стиснув серце. Він аж здригнувся, мов не до дюралю діткнувся, а до того, що лежить в глибині, в металевій домовині пом’ятій.

— Він, Юрію Прокоповичу?

— Мабуть, що він, — відповів, розгинаючись, Юрченко. А Махота, ревниво ображений, що хтось насмілився брати під сумнів його знахідку, задер угору обличчя й сердито сказав:

— Стабілізатор, не бачиш? Чи повилазило?

— А може, крило?

— Кри-ило!.. Сам ти крило!.. Крило було б збоку, а це посередині! — Махота вже відкопував один літак і вважав себе в цій справі професором.

Стали копати далі. Щоб не пошкодити фюзеляж, Юрченко провів довкола стабілізатора лінію: копати зовні, а всередині тільки совками, пальцями, віниками, тож тут — дівчатам, а хлопцям уже поза колом. І хлопці копали, не розгинаючись, один з-поперед одного заганяючи в землю лопати, — тільки шурхіт, та хекання, та ошмаття землі, що вилітали раз по раз із ями. Хлопці копали так запопадливо, як ніколи ще, мабуть, не копали: наче отой льотчик — не мертвий, живий задихався унизу, під землею, і його треба було будь-що врятувати. Хлопці заривалися все глибше й глибше, зупиняючись лише для того, щоб глянути на хвіст літака, який наче виростав із землі під совочками, віничками, дівочими ніжними пальцями, — пом’ятий, покручений од удару страшного метал, в кожній складці якого затужавів запечений біль. Хлопці копали й копали, незважаючи на сонце, на спеку, на мухи, на піт, їдкий та солоний, що встигай тільки витирати, поки Юрченко, що й сам захопився, і сам копав так, наче рив для себе траншею перед неминучим наступом ворога… доки Юрій Прокопович, схаменувшись, глянув на годинника й сказав, що пора вже обідати.

І хоч скупалися й перепочили в тіні під деревами, посідали за стіл якось аж неохоче і їли, ніби з примусу. Ні розмов, ні жартів, ні сміху — наче поминальна трапеза.

Після обіду не встигли й перепочити як слід, знову подалися до ями…

— Все, — сказав охрипло Юрій Прокопович, втикаючи в землю лопату. — Досить на сьогодні!

Аж поморщився, поперек розтираючи. Хлопці — хто ще продовжував довбатися в землі, хто одразу ж кинув лопату, а дівчата стали підбирати ювелірний свій інструмент. Викопали метрів зо два, не менше, в ямі лежала вже тінь, призахідне сонце висвітило лише стабілізатор: очищений, протертий метал горів, переливаючись пом’ятими хвилями, він наче жив, наче рухався, конвульсійно видираючись із землі до світлого неба, блакитного простору. Він стікав, пульсував гаряче й жалібно, і проміння на ньому аж плавилось. Всі притихли, вражено дивлячись на буяння металу, ними ж до життя й вирваного з забуття, з тліну, із смерті. А Юрій Прокопович раптом уявив кладовище: отам, по той бік ріки, за містечком, ясну й чисту на ньому галявину, оточену молодими плакучими вербами, й посередині, прямо з землі, прямо з трави, густої, зеленої, — націлений у небо літак. З підземелля, із смерті, із тліну, спрагло розправивши крила, — ще секунда, ще мить — і він вирветься весь і стрілою рине увись.

Вічний лет. Вічний порив…

Заплющив очі, уявивши майбутній той пам’ятник, що вони його обов’язково поставлять невідомому поки що пілотові.

Невідомому. Поки що. Юрій Прокопович навіть думки не припускав, що вони не довідаються, хто цей пілот. Як його ім’я, прізвище. Звідки родом, з якої частини. Де батьки, якщо вони ще живі, діти, дружина, якщо до війни встиг одружитись. В якій школі навчався, скільки класів скінчив перед військовим училищем, де його вчителі, друзі, знайомі, командири й бойові побратими, з якими будуть уже вони листуватися. Ніщо по повинно ж бо зникнути, стертися, забутись — вони відповідають за все.

Юрій Прокопович ще раз глянув на відкопану частину фюзеляжу: метал уже згаснув, промені тривожно металися вище, губилися в лісі, висвітлюючи стовбури сосен, а тут, внизу, в ямі, яка одразу ж стала тісною й похмурою, швидко холонув метал. І кожна складочка, кожна прим’ятина чорніли поперечною зморшкою. Юрій Прокопович не витримав, доторкнувся долонею, мовби намагався зігріти, віддавши частку власного тепла, і знову його пронизав могильний холод, що піднімався ізнизу, од не одкопаної поки що кабіни з застиглим навіки пілотом. Дівчата й хлопці вже вибралися наверх — стояли й дивилися здивовано на товариша підполковника, який скомандував кінчати, а сам, бач, і не думав вилазити з ями — прикипів до металу, і щось таке було в його постаті, що ніхто не посмів обізватись до нього хоч словом…

До кабіни добралися третього дня, після обіду. Було вийнято гору землі, гору піску й червоного суглинку, паліччя й пошматованого, подертого на клапті металу, — все було перемішане в первозданному хаосі, і вони вже стали побоюватись, що так і не знайдуть кабіни і пілота в ній, а дехто й зовсім уже втратив надію, копав неохоче та мляво і все частіше бігав до річки полоскати порізані руки, — один лише Махота заповзято вгризався в землю, та ще Гринько Петро Йванович, дід якого, Петро, загинув на фронті і череп якого він, можливо, тримав у руках… Тільки не дідів, тепер уже знали всі, що це був череп пілота, який десь отут, під ногами, в кабіні… Не може бути, щоб вона десь поділася!.. Зараз… Ось зараз з’явиться… Вони копали й копали, один з-поперед одного заганяючи в землю лопати, завмираючи щоразу, коли скреготів метал. Піт струмував по обличчях, вони втиралися похапцем брудними, натертими об гаряче дерево долонями.

— Ви перепочили б хоч трохи. Натомилися ж.

— Не натомились…

А в самих аж губи посіріли од втоми…

Кабіна лежала під гострим кутом: врізавшись у землю, літак переломився навпіл, зім’явся, розплющився, обриваючи крила, куленепробивний ковпак із плексигласу знесло, наче бритвою зрізало («Так ось чому череп валявся окремо!»), знесло й закинуло бозна-куди, бо вони так і не змогли його відшукати. Кабіну набило вщерть суглинком, за оці довгі роки суглинок став твердий, наче камінь, і вони вже не лопатами, не кайлами навіть, а долотами й стамесками видовбували його з кабіни, обережно, по шматку, по сантиметру вивільняючи обезглавлений скелет невідомого льотчика. Бо все, що лишилося од нього, — лише скелет, лиш ребра потрощені, лише руки поламані, руки, що намертво вп’ялися в штурвал. Позбавлені м’язів, оголені моторошно, мов аж обвуглені, фаланги пальців прикипіли до погнутого, скрученого в бублик штурвала.

Вони видовбали весь суглинок, звисаючи головами в кабіну, де ні повернутись, ні розмахнутися, де пальці збиваються в кров, а шкіра обдирається об метал пошматований, і скелет гойдався перед очима, скелет у кріслі пілотському, скелет, що ніяк не хотів розігнути прикипілі до металу фаланги. Наче все ще намагався одірвати пом’яту кабіну од землі, кинути в небо, де для нього і досі гула ще війна і «юнкерси», наповнені бомбами, закручували смертоносну спіраль. Вони задихалися од спеки, од пилюки, що густо висіла в кабіні, наосліп обмацуючи кожен закуток, шпарочку кожну, — десь же мав бути планшет із документами, але планшет чи то випав ще у повітрі, чи вилетів під час удару об землю, а скоріше — зотлів, як зотліло все, що було на пілотові, — знайшли тільки кілька гудзиків, іржею поїдених, не менш іржаву пряжку од портупеї та пістолет, хоч пістолетом трудно було цей шмат металу й назвати. Іржа обліпила його червоною коростою, і як не намагалися вони дочиститись до металу, щоб розгледіти номер, так нічого й не вийшло. Врешті Юрій Прокопович, боячись, що зітруть і номер, сказав: принесуть додому — спробують відмочити в гасові.

Одчистили од суглинку всю геть кабіну, добралися аж до низу, до гомілок, що тисли на втоплені педалі, — скелет все ще летів у німій непорушності, в мертвій застиглості, і ніщо не в спромозі було зупинити вічний той лет…

Того вечора незвична тиша стояла в таборі. Розмовляли впівголоса, наче боялися потривожити пілота, що застиг у кабіні в розкопаній ямі: кабіну діставатимуть завтра, Юрченко збігав на цегельний завод, домовився про автокран, і труну, теж замовлену, обіцяли завтра зранку привезти: похорон мав відбутися післязавтра з вінками, духовим оркестром, почесною вартою, з салютом трикратним, — Юрій Прокопович встиг побувати і в військкоматі, і в виконкомі селищної Ради, так що все буде як слід, як належить, навіть промовці: військком, і директор школи, і Петро Гринько, наймолодший член пошукового загону. «Що я казатиму? — питав перелякано Юрченка. — Я ж не виступав ще ніколи». — «От і виступиш. Візьми ручку, папір та й подумай, що треба сказати». — «Можна, я про війну?» — «Про війну й треба казати. Про війну і про подвиг». — «А тоді показати вам можна?» — «Як напишеш — покажеш». — «То я завтра до вас і забіжу. Увечері. Можна?» — «Забігай, ждатиму».

Одразу ж і подався додому: писати.

Розповідала потім мати Петрова, що замкнувся в кімнаті, навіть обідати не вийшов, як кликали. «Отак би уроки вчив!» Сидів аж до вечора, а як звечоріло, присунув до Юрченка: «Шукайте кого іншого, в мене нічого не вийшло». — «Як не вийшло? Ану, дай сюди!» Взяв папір безнадійно пожмаканий, розгорнув, поніс до столу, до лампи. «Та прекрасно!» — сказав прочитавши. «Це ви навмисне!» — не повірив Петро. «Кажу ж, що прекрасно! — аж розсердився Юрій Прокопович. — Чого б це я мав брехати?» — «Правда? — В Гринька й очі засяяли. Аж розсміявся. — А я хотів був уже порвати». — «Я тобі порвав би! От тільки початок треба трохи змінити. Давай уже разом».

Сіли до столу, стали переробляти. Переписували майже до півночі; закреслювали, писали, знову закреслювали, сперечаючись над кожною фразою. Гринько врешті й не помітив, як од тексту принесеного не лишилося й сліду.

— Здається, все, — сказав Юрій Прокопович. — А ти казав, що не зможеш!

Провів Петра аж додому, і по дорозі вони все ще говорили про похорон, а льотчик лежав уже в школі, в труні, у вінках та квітах, і на вінку на кожному, на стрічці червоній світилося винувато й печально: «Невідомому». Ні прізвища, ні імені, з якої частини, з якого села, а може, й міста, ні батьків, сестер, братів, — нікого, нічого, все стерто, все зникло у вічності, — лишився лише номер на літакові та пістолет, і Юрій Прокопович наперед уже знав, скільки доведеться пописати у вищі та нижчі інстанції, скільки чекать доведеться, поки появиться бодай одна звісточка… Юрій Прокопович уже знав наперед, що мине багато часу, поки до невідомого льотчика повернеться втрачене ім’я і він знову набуде плоті і крові, бо людина без імені — що сонце без світла: світло погасло — і сонця нема. Тож Юрію Прокоповичу не вперше чекати, а часом і нагадувати, й отримувати навіть листи, що немає такого, не значиться, а він знову й знову писатиме, вимагаючи подивитися ще раз, і гніватиметься не невідомих отих адресатів, які не хочуть шукати як слід. «Ну чому обов’язково вони бюрократи?» — не витримувала часом Катерина Григорівна, слухаючи чоловікову лайку. «А хто ж?» «Просто заклопотані люди. Ти ж не один до них пишеш!» — «А гроші вони за віщо одержують?» — «А може, його й справді в списках немає?» — «Як-то немає?! — аж підскакував Юрій Прокопович, — на війні був, воював, а тепер немає?»

Коли ж врешті отримував відповідь і було в ній усе, що він ждав, то бюрократи вчорашні одразу ж ставали справжніми хлопцями і хліб свій даром не їли…

Цього разу відповідь на диво дуже швидко прийшла: не встигли й вінки на могилі пов’янути, а Юрій Прокопович уже тремтячими пальцями розривав лист офіційний, сургучем запечатаний. Розгорнув, прочитав.

— Катю, є!.. Знайшовся наш льотчик!..

Стрілець Вадим Олексійович. Лейтенант, двадцять першого року народження, призваний до армії Петіївським військкоматом в тридцять дев’ятому році.

— Твій одноліток, — каже Катерина Григорівна. — Скільки ж це йому було, коли він загинув?

— Двадцять… А може, ще й не було двадцяти.

— Молодший од нашої Лесі.

І такими старими здалися перед чужою юною смертю, аж обох огорнув сум.

— Ну, я побіг.

— Куди?

— До своїх… Покажу, вони ж теж чекають. Та й листа у військкомат треба писати… В нього ж, може, батьки ще живі… Або сестри, брати.

— А може, й дружина…

— Дружина? Навряд.

— А ми коли поженились — забув?

Юрій Прокопович здивовано глянув на Катерину Григорівну: а й справді, коли вони поженилися? Здавалося: скільки живе, стільки з мамою Катею одружений.

— Їй-бо ж, не пам’ятає! — розсміялась Катерина Григорівна.

— Чого б це я не пам’ятав! — відповів ображено, — В сороковому, перед війною… Після десятого класу.

— А ти хоч знаєш, чому я за тебе вийшла?

— Чому?

— Бо ти без мене отак би й пропав.

— Ну, так і пропав би!.. То я, Катю, побіг.

— Та біжи вже, біжи, — зітхнула Катерина Григорівна, скільки знала свого чоловіка — і хвилини не всидить на місці. Мимоволі подумала, як їй повезло, що він лишився живий. Боже, як їй пощастило! Аж плакати захотілося од думки цієї…

А може, від того, що поруч стояла смерть іншого?

Стрілець так і не встиг одружитись. Була в нього дівчина чи не було, тепер вони навряд чи й узнають; мабуть, що була. І писала, певно, листи: спершу в училище, а потім уже і в частину, на фронт, бо молоденький лейтенант скінчив училище, коли вже почалася війна, тож навряд чи його й одпустили додому… Ну, про це він довідається у його стареньких батьків: Юрій Прокопович уже сьогодні розраховував до них і добратись: електричкою до Києва, а там автобусом, незчується, як і доїде. «А які тепер дороги, забув?» — мамі Каті здавалося, що оце після дощів там суцільні баюри і машини крізь них пробиваються, наче танки в війну. «Та що ти вигадуєш! — сердився Юрій Прокопович. — Це ж не якийсь там глухий манівець — траса». — «Ти так говориш, наче тією трасою їздиш щодня, — бурчала Катерина Григорівна, збираючи свого чоловіка в дорогу. — Та не дуже там бігай, а то серце зірвеш… Постій! — Бо Юрій Прокопович ступив уже до дверей, з рук дружини видираючись. — Бутерброди поклав?» — «Та поклав! Пусти, бо на електричку запізнююсь!» — «Не запізнишся, ніде вона не подінеться, твоя електричка… Так і є: яблука забув!»

Ледве вирвався з хати: ох, ці жінки!

В електричку встигнув ускочити й на автобусну станцію добрався завчасно: за десять хвилин до відходу автобуса. Метнувся до каси: всі квитки продані, наступний аж через три години. Юрію Прокоповичу три години чекати — заріз, побіг до чергового. Подіяла чи то схвильована розповідь чи форма військова — черговий пообіцяв якось допомогти.

За хвилину вийшов з каси:

— На приставному поїдете?

Юрченко ладен і на колесі їхати, аби не чекати три години.

Розстебнув комір кітеля, зняв кашкет, витер хустиною мокре чоло.

— Далеко зібралися, товаришу підполковник? — Шофер одним оком на Юрченка дивиться, а другим на дорогу косує.

— В Петіїв.

— До нас, значить… В гості чи в справах?

Юрій Прокопович відповів, що в гості. І, попереджаючи наступне питання, уже сам сказав, що до Стрільця. До Олексія Іларіоновича.

— Олексія Іларіоновича?.. Щось я наче й не знаю такого, — здивувався шофер.

— Та це той же, мабуть, що біля греблі живе! — сказала голосно жінка, яка сиділа поруч: прислухалася, аж хустку відгорнула з вуха.

— І зовсім не той! — заперечила інша. — Той Дмитро Євстафійович. — В автобусі всі пасажири були, мабуть, із Петієва. — Це коли б не той, що за школою. Він накульгує, ге?

Юрій Прокопович відповів, що не знає.

— То ви його ще й не бачили?

Юрій Прокопович відповів, що не бачив.

— Тоді це, мабуть, він.

— А про навчителя забули? — спитав хтось позаду.

— Навчителя!.. Навчитель ще зовсім молодий, а вони їдуть до літнього!

— То, може, до того, що живе аж під Липками?..

Отак перебирали всіх Стрільців, аж поки Юрій Прокопович сказав, що у того Стрільця на фронті загинув син. Лейтенант, льотчик.

— То це таки він! — сказала жінка, яка згадала Стрільця, що за школою. — У нього син льотчиком був…

Поки розмовляли про Стрільців, позаду лишився Київ. Шофер, який тільки й знав, що переключав швидкості та крутив кермо, зітхнув вільніше. Газонув, врубав третю швидкість, — знай, мовляв, наших! — і старенький автобус, повний пасажирів, загримотів, заторохкотів, заскрипів пом’ятими боками, а всередині ще дужче забряжчали порожні каструлі та відра, застрибали кошики й клунки. Та пасажири, певно, вже давно звикли до цього, пасажири перемовлялися весело, Юрій же Прокопович, тримаючись за ослінчик, поглядав у вікна.

І справа, і зліва розгорталися прикиївські краєвиди: густі соснові ліси, що видиралися на високі піщані горби, села й сади, телеграфні лінії з вічно співучими дротами; височезні ажурні опори високовольтки, увішані ізоляторами, як виноградними гронами. Шосе було повне машин, суцільний потік мчав їм назустріч, і вони просувалися вперед у такому ж потоці, їх обганяли інші, моторніші машини, презирливо пирхаючи: як, мовляв, такого на дорогу й випустили, а старенький їхній автобусик, давно звиклий до всього, трюхикав собі незворушно, тільки іноді капотом похитував на молодечу оту запальність: і куди його ото гнатися? — за смертю? Автобус котив собі та й котив, не поспішаючи, аж пасажири почали куняти потроху, і Юрій Прокопович теж задрімав би, теж покуняв би охоче, якби не думки про наступну зустріч зі Стрільцями, не лист з військкомату. Одержавши його ще позавчора, спрожогу сів писати батькам лейтенанта, сів — і немов онімів перед білим, мов смертна мука, папером. Слова, що спадали звично на думку, здавалися зараз такими блідими й невиразними, такими фальшивими поряд із тим, що йому хотілося сказати батькам лейтенанта, що він мучився, мучився та й кинув, вирішивши написати вже вранці.

А вранці вирішив, що краще поїхати самому в Петіїв. Хотів захопити кількох хлопців із загону, мама Катя відраяла. Їхав же не на один день, хто зна, де й ночувать доведеться, а тут діти. Він одразу ж і погодився, і добре зробив: коли б не був сам, довелося б сидіти на автостанції три години…

Незчувся врешті, як задрімав, і одразу ж замалим не звалився в прохід: хитнуло, смикнуло вперед. Заскрипівши кузовом, автобус зупинився, а водій звівся з сидіння.

— Подайте відро! — гукнув тим, що сиділи позаду.

— Перекур?

Поки відро, таке ж старе й побите, пливло понад головами, пасажири стали виходити. З насолодою випрямляючи тіло (аж вигнутись хотілося!), Юрій Прокопович вийшов і собі: він не курив, у ліс не тягнуло, — натомість підійшов до шофера, що, піднявши капот, вовтузився біля окутаного парою радіатора.

— Перегрілася?

— Одійдіть, товаришу підполковник, бо ошпарити може! — Шофер щось зривав та все не міг зірвати: пекло, видать, в руки. Врешті, приловчившись, зірвав. Пара так і вдарила вгору. Підхопив відро, спустився в кювет: там блищала калюжа.

— Не боїтесь, що брудна?

— Нічого, ми звичні! — відповів за автобус шофер.

Долив води в радіатор, затулив знову кришкою, опустив капот.

— Притомився, трудяга. Хай перепочине. — І провів по облізлому бокові долонею. Автобус зітхнув, як ото зітхає покірно звична до всього коняка, шофер же пообіцяв Юрію Прокоповичу: — Як колеса не розгубимо, обідатимемо в Петієві.

Колеса, слава богу, не погубили: рівно о третій прикотили. Проторохкотіли по грубезних дошках високого мосту, через річку хоч і не глибоку, зате широку та чисту, бруківкою видерлись на широкий майдан із напівзруйнованою церквою, кількома новими крамницями, — «нівермаги» — пояснили в автобусі, помпезним, районно-грецького стилю Будинком культури з такими товстими колонами, що за ними, власне, вже нічого й не було видно, з пам’ятником воїнам, які полягли у Вітчизняній, із двоповерховим будинком виконкому райради: типове містечко, яке вже й селом не хотіло бути, але й до міста ще не доросло. Автобус трусонувся востаннє, він якось осів, і з нього, як із бездонної бочки, посипалися пасажири.

Вийшов і Юрій Прокопович.

— То ви отак прямо і йдіть, — показав шофер на вулицю, що дерлася до площі вгору. — Нікуди не звертайте. Як у школу впреться, там Стрільця й спитайте.

Подякувавши, Юрченко пішов вулицею. Їсти щось не хотілося, вирішив пообідати потім.

Вулиця була довга, вузька та покручена. Попід парканом біліли вичовгані лавки — традиційні місця посиденьок, будинки то ховалися за високими парканами, то пхалися аж на вулицю, світячи, цікавими вікнами, і Юрченкові хотілося привітатись до них. Ось і широкий, як вигін, шкільний двір. Ні деревця на ньому, ні клумби, тільки новий-новісінький посередині двоповерховий будинок із такими великими вікнами, що сонце, либонь, пронизувало його наскрізь не тільки в дні літні, а й у зимові. А новенький штахетник засвідчував весело, що школа нещодавно збудована і лишень обживається.

У дворі було тихо та порожньо, зате приміщення розбухало від гулу приглушеного, як ото вулик на пасіці. Не встиг Юрченко й подумати, у кого ж спитати дорогу, як задзеленчав голосно дзвоник і дітлашня так і сипонула в двір. Юрій Прокопович не став чекати, поки вийде хтось старший, — гукнув малюка, який пробігав саме мимо:

— Хлопче, постій!

Той зупинився, буцнувши крутим лобом повітря.

— Підійди-но сюди… Не скажеш, де тут живе Стрілець?

Малюк мотонув головою.

— Не знаєш?

— Ви, дядю, його он спитайте! — показав малюк на високого хлопця.

Той підійшов незалежно: руки в кишенях, невидима цигарка в зубах — теж продукт урбанізації селища. Бачили ми й генералів, не те що підполковників! — було наче написано на виду.

— Тебе як звати?

— Ну, Вадим.

— Нувадим чи Вадим?

— Вадим, — вже зовсім неохоче.

— Скажи-но, Вадиме, ти Стрільця знаєш?

— Якого?

— Що отут десь живе. Поруч із школою.

— Ну, знаю.

— А не скажеш, як до нього пройти?

— Та отак, поза школою. Або через двір.

— Дякую, Вадиме! — Козирнув, аж у того округлились очі, перепитав: — Через двір, кажеш, іти? — І, мимо проходячи, зауважив: — А руки в кишенях, коли розмовляєш із старшими, тримати не слід — дірки протреш.

Вадим висмикнув руки, мовби кишені враз окропом наповнились, і Юрченко йому ще раз козирнув.

Оминув приміщення школи, а далі проходу немає: штахетник суцільний.

— А ви, дядю, стрибайте! Ми всі отак ходимо.

Знайомий малюк. Ішло, бач, слідом.

— Через штахетник? А не влетить од директора?

— А він, дядю, не бачитиме.

Ну, якщо не бачитиме… Юрченко примірявся, розігнавсь — птахом перелетів через штахетник. І, на приміщення школи оглянувшись, побачив в одному з вікон суворе обличчя.

«Ай-я-яй, товаришу підполковник! Ай-я-яй!» — сказав сам до себе.

Та нараз пригадав, за чим приїхав сюди: попереду лежав двір Стрільців. Одкашлявся збентежено, поправив картуз, пішов до двору.

То вже потім, уже трохи пізніше, вже ступивши в двір, він розгледить і будинок занехаяний, і сарайчик згорблений, і сокиру серед розкиданих дров, наче той, хто рубав, уже не мав сил її й підняти; а тоді, в першу хвилину, зовсім інше вразило його: якась туга застояна, якась плівка печалі, старечої, звичної, крізь десятки років пронесеної, лежала на всіх спорудах, всіх предметах, що були в дворі. Тут навіть сонце світило по-іншому: померкло, чи що, — тільки не так, як щойно на вулиці. В Юрія Прокоповича й серце стиснулось болісно, і він не знати чому скинув картуз.

Отак із картузом на руці в сіни й ступив.

Й одразу ж почув голоси: там, по той бік дверей, здається, сварилися. Лунав то чоловічий голос, то жіночий, плаксивий. Юрченко постояв, постояв та й вийшов із сіней.

Зупинивсь на порозі. Але й тут не дуже зручно стояти: хто йшов, той його й бачив. І дивувався, мабуть: а чого ото військовий треться-мнеться коло чужого порога? Тож Юрій Прокопович потоптавсь, потоптавсь біля порога та назад в сіни й зайшов.

Жінка вже, чутно, плакала, а голос чоловіка став зовсім злий. І Юрій Прокопович, наперед болісно морщачись, постукав у двері.

— Хто там? — спитали сердито.

— Пробачте, я на хвилинку, — сказав Юрій Прокопович, одчиняючи двері. — Я от приїхав… — Хотів був сказати: «Од вашого сина», — та вчасно схаменувся: не од живого ж приїхав, — У справі…

На нього дивилися двоє — жінка, яка сиділа на лаві, і невисокий сухенький дідок, що півником стояв перед нею. Жінка чи то зібралась у дорогу, чи повернулася щойно: тепла вовняна хустка, плисовий, певно, на ваті, жакет, стоптані боти на товстих, мабуть, хворих ногах. Поруч лежав білий вузлик, вона трималася за нього рукою, наче боялася загубити.

Дідок якось мигцем глянув на Юрченка, він, певно, спершу й не усвідомив, що до них зайшов чужий чоловік, бо підскочив до жінки, ткнув у неї пальцем.

— От подивіться: в дорогу зібралася!.. Та куди ти поїдеш, луб’я старе!

Лише тепер побачив Юрченко, що жінка в літах, велике обличчя її виглядало з хустки всіма назбираними впродовж життя зморшками. Вони тремтіли, трусилися ображено й болісно. Ось губи смикнулися, зламались, вона хотіла, напевне, щось сказати, хустка, мабуть, здушила за горло, бо жінка смикнула її, вивільняючись. Тоді запитала:

— Ви… од Ваді?

А очі вже вбирали його всього: з надією, з тугою, з безмірним стражданням.

— Так, я од Вадима, — відповів через силу Юрій Прокопович. — Учора був на могилі…

— На могилі! — повторила, мов сомнамбула, жінка, і з очей її, омиваючи вологе обличчя, полилися знову сльози. Обернуте до Юрченка лице було застигле, як маска, а сльози текли й текли, збиралися в зморшках важкими краплинами.

— Ну, от маєш! — закричав знову дідок. — Ти хоча б чужої людини посоромилась!

— Вони ж од Ваді, Альошо! — обернулась до нього жінка. — Од Ваді!

— Чув сам — не глухий! Може, хоч тепер передумаєш їхати?

— Та куди вже їхати, — сказала, все ще плачучи, жінка. Зсунула хустку з голови й одразу ж мов іще дужче постарішала: волосся було сиве, аж біле. Хустка впала до ніг — вона не нахилилася навіть, бо навряд чи й помітила. Сиділа непорушна, потім важко зітхнула, стала розстібати жакет.

— Отак воно краще! — мовив дідок. — А то: поїду, поїду!.. Загорілося, як на пожежу!

— Я ж до Ваді, Альошо! — Сльози знову полилися з очей.

— Нате вам знову! — з досадою махнув рукою дідок. — І що ви накажете з цією жінотою робити?

Юрій Прокопович все ще стояв ні в сих ні в тих біля дверей.

— Ти хоч би запросив їх до кімнати, — сказала жінка, вона була вже в кофтині.

— Спасибі, що підказала! — відповів саркастично дідок. — Ходімо, поки вона тут наплачеться.

Тут було набагато чистіше й світліше. Там варили і їли, а то, гляди, й спали, тут же, на металевому високому ліжку, подушки були білі та пишні, ще й доріжка мережана поверх яскравої ковдри. Та не на ліжко — на стіни дивився Юрій Прокопович: стіни були увішані поспіль портретами. Портретів було не менше двох десятків; більших, ще більших і зовсім уже великих, у рамах і без рам, під склом і незасклених, мальованих олівцем, акварельними й олійними фарбами навіть. Ціла галерея портретів, любовно по стінах розвішаних, то в рушниках, то у квітах, — од дверей починаючи аж до самого ліжка, та й над ліжком, на килимі, чи не найбільший, — з кожного дивилися на Юрченка ті ж самі очі, світилося одне й те ж обличчя.

— Оце як бачите! — сказав дідок насмішкувато. — Як побачить маляра, то вже не одстане. Скільки їх тут попотовклося — із ліку вже збились. А їй усе мало. Всю землю ними завішала б… Жінка, що з неї й питати! А ви, певно, натомилися з дороги? Присядьте та відпочиньте, а я піду гляну, що вона там робить. — Чи не боявся, що жінка знову надумається їхати?

Юрій Прокопович сів і одразу ж побачив уже на столі фото, в саморобну рамочку вставлене. Хтось її старанно випиляв, заполірував, ще й помережив легким, як паморозь, візерунком. Юрій Прокопович сам колись у шкільні роки випилював, брав навіть участь у виставці, але йому ще не доводилось бачити такої тонкої роботи. Наче не дротом, не голкою навіть — павутинкою водили по дереву.

Не витримав, підсунув ближче, і на нього глянули зблизька ті ж очі, що й на портретах. Глянули ясно, сонячно, приязно: молоденький лейтенант, мабуть, був саме в тому настрої, коли хочеться обійняти весь світ. Мундирчик новісінький, «кубарі» в петлицях, портупея, що пахне свіжою шкірою і так приємно порипує при кожному русі, — Юрій Прокопович сам колись вийшов отаким із училища, сяючи, як щойно карбований гривеник.

І важко, неймовірно важко повірити, що оцей лейтенант щасливий і отой замурований в кабіні скелет був однією й тією ж людиною…

Зітхнувши, Юрій Прокопович одірвався од фото, прислухався. По той бік дверей лунало якесь шамотіння, приглушений брязкіт. «Їсти готують!» Поморщився, так йому стало незручно. Звівся сказати, щоб не готували, що він скоро й поїде, та одразу ж подумав: можуть образитись. Знову сів на стілець. «Отакі-то діла, лейтенанте!» А лейтенант все усміхався, ясно й привітно, лейтенант свіжою портупеєю порипував, а «кубарі» на петлицях сяяли святково й молодо…

— Це наш син, — сказав дідок, зайшов так непомітно, що Юрченко аж здригнувся. В одній руці ніс графинчик з якимось брунатним напоєм, в другій — тацю з хлібом, — Вадим Олексійович… А я, між іншим, Олексій Іларіонович… Так і звуть: Олексій Іларіонович. Хто, конечно, не гребує…

Юрченко підхопився, назвався.

— Юрій Прокопович?.. Ага… І в якому чині ви починали воювати, якщо не секрет?

— Лейтенантом… Як і Вадим.

Олексій Іларіонович мовчки пожував губами.

Коли сіли за стіл та налили з графина в чарки (четверту поставили теж, і тарілку, й виделку, і підсунули четвертий стілець)… коли налили в чарки отого напою брунатного, Юрченко тихо сказав:

— За світлу пам’ять вашого сина!

Жінка, мати Вадимова, Марія Григорівна, знову заплакала, обличчя ж Олексія Іларіоновича зібралося в кулачок, а борідку аж повело набік. Він її смикнув, поставив на місце, запитав гостя:

— Скільки можна рюмсати, не знаєте?

— Я, Альошо, не плачу…

— Ого краще!.. Ти чуєш: товариш військовий пропонує випити за нашого сина!

— Тобі ж, Альошо, не можна… Лікарі…

— Що лікарі?.. Лікарів слухати — на світі не жити! — Старий з викликом вихилив чарку й одразу ж знову налив. — Серце!.. Наче в мене одного тільки серце!.. Багато вони знають, твої лікарі!..

Марія Григорівна зі страхом дивилася на чарку, вдруге наповнену, але вже не казала нічого. Сама ледь пригубила, не їла нічого, підкладала тільки Юрію Прокоповичу.

— Ви їжте, їжте…

Юрій Прокопович дякував, їв майже через силу: відчував на собі колючий погляд старого. Щоб позбутися відчуття гнітючої якоїсь провини, поцікавився, показавши на фото:

— Рамочку де замовляли?

— Ніде, — відповіла Марія Григорівна. — То все Альоша.

— Дуже красива! Я так і не зміг би.

Старий налив ще раз у чарку. («Альошо!» — зовсім уже тривожно сказала Марія Григорівна), випив, наче отруту, рвучко відставив.

— Ти от що, воєнний, скажи… Ми люди темні, мало що розуміємо, а ти по академіях вчився. (Звідки він узяв ті академії?) Ми сидимо собі в запічку, сидимо й нічого не петраємо… А ти нам скажи: чому ми так воювали? Той відступ…

— Що відступ? — заперечив Юрій Прокопович. І те, що старий раптом звернувся до нього на «ти», й саме запитання його не здивувало. Він мов на нього чекав, поки сидів за столом. — Якби воювали погано, то не дійшли б до Берліна.

— Я не про те! — з досадою одмахнувся Олексій Іларіонович. — Ти Берліном очі мені не замазуй!.. Ти про початок кажи!..

— Що ж про початок… Воювали й тоді, як могли. Перемагати вчилися…

— Училися! — фиркнув старий. — Фінська війна не навчила?.. Де були ваші голови, коли перли прямо на доти, в лоб? Обійти не могли?.. Лінія Маннергейма!.. Скільки було її, тії лінії? П’ятдесят — сто кілометрів, а далі хоч саньми заїжджай?.. Так чого ж лізли на доти?

Юрченко хотів відповісти, що не так усе просто, як отут, за столом, але Олексій Іларіонович раптом зірвався, підбіг до невеликої шафи, рвонув на себе дверцята — звідти так і посипались на підлогу папки.

— Ось!.. Ось тут у мене зібрано все!

Зібрав з підлоги, повисмикував з шафи — оберемок, не менше! — кинув на стіл.

— Альошо! — застережно сказала Марія Григорівна, та він і вухом не повів: розсунув посуд, став перекладати папки.

— Вам треба Київську операцію?.. Знайдемо й Київську… Тут усе є… Усе.

Висмикнув папку. Розв’язав, розкрив, і перед очима Юрія Прокоповича аж замиготіли вималювані старанно схеми боїв, із стрілами, червоними й чорними, з номерами армій, дивізій, полків ворожих і наших. Схем було кілька десятків, весь перебіг операції Київської, всі удари й контрудари були нанесені з такою скрупульозною точністю, аж Юрченко спершу не повірив, що їх вималював старий оцей чоловік.

— І все це ваша робота? — спитав зачудовано.

— Та вже ж, що не дідькова! Я всю вашу війну обповзав, усі шанці облазив, так що похибок тут годі шукати: відбито все, як було, Вce мов на долоні.

Просиділи над тими папками до пізньої ночі, а старий все не вгамовувався. Часто зривався на крик, морщився болісно, мов од нестерпного болю зубного: «Та ви що, зовсім осліпли: не бачите, куди він націлився?» І Юрій Прокопович уже думав, що для старого війна ще не скінчилася, він жив у ній, у тому сорок першому році, коли ще був живий його син, переживаючи гостро кожну нашу поразку, кожен невдалий маневр. Війна давно одгриміла, а в ньому гули ще гармати. Дідами стали вже ті, що в сорок першому йшли молодими в бої, а його юний син продовжував щодня підніматися в небо на своєму винищувачі. Бо він, його батько, навіки застиг в сорок першому.

Приголомшений Юрій Прокопович довго не спав. Лежав у тій світлиці, де сперечалися, і мулько й незатишно було на м’яких та пишних перинах.

Пригадав, як Марія Григорівна вже пізно ввечері, коли вони врешті покінчили з численними схемами, сказала, благально торкнувшись його рукава:

— Розкажіть про нашого Вадю.

Вона теж не спала допізна: прибравши посуд, підсіла до столу, мовчки слухала, як вони сперечаються. Юрій Прокопович відчував на собі її погляд, вона немов хотіла його щось спитати, та все не наважувалася — лише зітхала тихенько, а велике обличчя її ще більше бралося зморшками. Коли ж нарешті вони закінчили розглядати ті схеми й Олексій Іларіонович одніс папки до шафи, попросила тихенько:

— Розкажіть про нашого Вадю.

І ще жодна розповідь не давалася так важко Юрченкові, хоч він, власне, з цим і приїхав: розповісти батькам про великий подвиг їхнього сина. І як його відшукали. Не сказав тільки ні про череп, ні про скелет: знав, як їм буде важко це слухати. Тож Вадим, їхній син, не стирчав у кабіні пом’ятій моторошно оголеним скелетом, а сидів, як живий.

Розповів і про майбутній пам’ятник: літак, націлений ввись, — так розповів, наче той літак уже був над могилою. І коли закінчив, Марія Григорівна раптом ухопила його руку й стала її цілувати.

— Що ви!.. Що ви!..

Юрченко висмикнув руку, встав з-за столу. А вона теж звелася і, спотикаючись, сліпо пішла з кімнати.

Вранці Олексій Іларіонович не звівся з постелі. Лежав застигло в ліжку, жовте обличчя його було сердите, борідка відчужено стирчала в стелю. На Юрченків «добрий ранок» не озвався й словом — зблимнув тільки повіками.

Поруч, у головах, стояла табуретка, заставлена пляшечками, коробочками, глотами, вся кімната була насичена запахом ліків.

— Захворів, — сказала Марія Григорівна. — Уночі ще серце вхопило.

— Треба викликати лікаря, — занепокоївся Юрченко. — Я збігаю.

— Не треба! — злякалася Марія Григорівна. — Він лікарів терпіти не може. Лікується сам.

— І часто це з ним?

— Ох, часто! День ходить — тиждень лежить… Старі ми, старі. У мене в самої рученьки-ніженьки вже не годяться нікуди… І де воно правда в бога: молоді помирають, а старі ніяк смерті собі не вимолять!

— Ну, не такі ви вже й старі! — заперечив ввічливо Юрченко.

— Та де ж не старі! — сплеснула в долоні Марія Григорівна. — Йому он за восьмий десяток, та й мені скоро вісімдесят… Збігли роки — незчулись і коли.

Розмовляли пошепки, хоч у тому не було й потреби: хворий, замкнувшись у собі, відгородився, здається, від усього світу.

Марія ж Григорівна поралася коло сніданку. В плиті потріскував вогонь, внизу, на підлозі, лежав оберемок щойно внесених дров: вони були вологі. «Це ж вона, мабуть, і рубала!»

Умився поспіхом, вийшов надвір.

Одразу ж побачив сокиру, свіжі тріски. Підійшов, узяв ще неостигле топорище, підтягнув гілляку до дровітні.

Рубав, поки Марія Григорівна й снідати покликала. Аж свистіла сокира, рубав. Хекав і думав, що ж їх не можна отак полишати, самих.

Хоч Юрій Прокопович і розраховував того ж дня повернутись додому, однак змушений був затриматися ще на два дні. Дав лише телеграму дружині, щоб не переживала.

День протовкся в школі. Спершу мав розмову з директором, і директор був на диво симпатичним та милим й охоче погодився з усіма пропозиціями Юрія Прокоповича.

Взяти шефство над старими?.. Та будь ласка!.. Ні, це вони повинні йому дякувати, що зайшов та підказав… Просто сором — бути поруч і нічого не знати!..

Все справи та справи — отак людина й черствіє…

— Зберемо старшокласників, і хай вони вас послухають… Про лейтенанта, про ваш пошуковий загін. Ну, словом, про все… Згода?

Старшокласники навчалися в другу зміну, після обіду, так що Юрченко все одно на автобус не встиг би.

Затримався в школі до вечора: довелося не тільки розповісти про подвиг лейтенанта Стрільця, а й викласти всю історію пошукового загону. З чого починали, як взагалі виникла ідея організувати загін. А гармати знаходили? А кулемети? А танки? У нас є озеро, так, кажуть, танк і досі в ньому стоїть. Раніше сітками за нього чіплялися, коли рибу ловили… От його витягти!.. Ге, витягти! Чим?.. А водолази навіщо?.. Кораблі й то піднімають!.. Так то ж у морі, а тут до тих водолазів знайдеш?.. Самі будем пірнати. Он апарати підводні навіть у нашому спортивному магазині лежать — ніхто не купує. «Тихше, діти, тихше! — директор. — Дайте нашому гостеві все до кінця розповісти». — «А що казати — все, здається, сказав, — розвів руками Юрченко. — Візьмете шефство над батьками Стрільця?» — «Візьмемо, візьмемо!» — «А танк теж можна підняти — все можна зробити, якщо взятись по-справжньому. Тільки танк з води витягти — то ще півроботи. Залізо німе, тож німий і буде стояти, де його не поставите. А от дослідити історію цієї бойової машини: хто на ній воював, якими фронтовими дорогами пройшла. Хто з членів його екіпажу загинув, хто залишився живий… Це, хлопці, набагато складніше. Знаєте, скільки нам доводиться писати листів? І знову пишем, і знову…» — «А у вас у загоні самі хлопці чи й дівчата?» — «Й дівчата, аякже! В нас дівчата такі, що держися!.. І попереджаю: не дістанете танк, наступного року приїдемо й витягнемо!..»

— Ну, тепер ми пропали: життя не дадуть! — сміявся потім директор. — Заварили ви кашу, товаришу підполковник!

Провів Юрія Прокоповича до двору Стрільців, хотів навіть зайти, та одразу ж роздумав: хазяїн хворий лежить, перехвилювався вчора, хай заспокоїться трохи.

— Гаразд, іншим разом зайду. А за старих не турбуйтесь: доглянемо!

Юрченко не мав сумніву в цьому. Що й дрова віднині будуть нарубані, й вода од колонки принесена (двісті метрів, молодому за виграшки, а старому, та ще й на гору?), і город навесні скопаний, а дівчата нахвалялися ще й хату побілити, щоб не стояла обшарпана.

Хата найбільше й непокоїла Юрченка. Сарай там, саж, курник—біс із ними, старі вже давно відмовились од живності. Хоч не дуже приємно, звісно, дивитись, як у сараї дах геть запався, а саж перехняблений. А от хата… У хаті їм жити, нікуди з неї не дінуться, а вона вже давно дихає на ладан. Марія Григорівна скаржилась: щозими стіни мокрі, холод, як у льодовнику, грубу топи не топи — все одно не нагрієш. Та й де ж її нагріти, де висушити, коли дерев’яний фундамент зогнив нанівець. Ткни — палець улазить. Юрій Прокопович ще зранку довкола облазив — міняти треба фундамент! А разом і підлогу — теж на чесному слові тримається, і на горище злазив: побачив руді плями на стелі.

— Протікає?

— І не кажіть! Як дощ, так наче з решета. Не встигаємо й тази підставляти.

Дах із дранки колись був укладений добре, але скільки відтоді років минуло, старі ще, либонь, молодими були. І по всьому горищі, куди не поткнися, — тази, виварки, відра. Сякий-такий заслін од води.

— В райраду звертатись не пробували?

— Та, куди ж нам, сину, звертатися, коли ми не знаємо, в які двері й стукати! Вже якось так доживемо: недовго вже мучитись… Тут хоч би разок на могилку до Ваді поїхати. — Й очі, збляклі, виплакані, знову в звичних сльозах.

Ну, так не годиться! Він, Юрченко, так це не полишить!

Доведеться й завтра затриматись.

Райжитловідділ містився в будинку райради, на першому поверсі. Секретарка, що сиділа при дверях, зупинила Юрченка, мов ніжку підставила:

— Ви, товаришу воєнний, до кого?

— Та сюди ж: до начальника вашого.

— Зачекайте, вони зараз зайняті!

Ото, цяця яка! Ну, гаразд, почекаєм — ми не горді.

Спершу стояв, у вікно поглядаючи, а згодом сів. У приймальній все з’являлися відвідувачі з теками, папками: «Геннадій Йосипович у себе?» — і в кабінет. Заходять, виходять — кінця-краю немає.

Юрій Прокопович уже й у вікно все, що на площі було, роздивився, і список тих, хто стояв у чергу на квартиру, весь прочитав, а завідувач все не звільнявся. А секретарка на нього й не гляне.

Не витримав — вибухнув:

— Ви мене довго маринувати тут будете?

— Хто вас маринує! Самі ж бачите: зайняті!

Та Юрій Прокопович вже не збиравсь одступати:

— От що, мамзель, або ви зараз же своєму зайнятому начальству скажете, що приїхав товариш із Києва, або я піду в райком!

— Ви, товаришу воєнний, не виражайтесь! — спалахнула секретарка. — Думаєте, як із Києва, то вже й лаятись можна? Дочок своїх обзивайте мамзелями!

— У мене, на щастя, таких дочок немає… Доповісте чи мені йти у райком?

Мовчки звелася, пішла до кабінету, похитуючи обурено стегенцями. З одчинених дверей вирвався сміх: голосний, розгонистий. «Знайшли, коли сміятись! — спохмурнів одразу ж. — Бюрократи чортові!»

Секретарка незабаром і вийшла — винесла офіційно-холодне обличчя.

— Заходьте.

Підібраний, строгий, на сварку націлений, зайшов до кабінету.

Там не згаснув ще сміх. Щоправда, молодик, який пройшов нещодавно до кабінету з текою, враз посмішку й пригасив, побачивши Юрченка, зате начальник його й не подумав приховувати, що він щойно сміявся: сміх так і цвів на молодому обличчі, цвів у очах. І Юрченка зустрів так, немов чекав з самого ранку.

— Товаришу підполковник, чого ж ви не зайшли одразу? Сідайте, будьте, як дома! — Підвівся, сказав до молодика, який теж підхопився: — Ти, Васю, потім зайдеш… Упав, кажеш?.. Ну й ну! — Веселі очі його знов заіскрилися.

— Слухаю вас, товаришу підполковник.

Обличчя його вже було втіленням прихильної отієї уваги, про яку можна лиш мріяти відвідувачам житловідділів. Юрію Прокоповичу якось не по собі стало, що він завдасть зараз клопоту оцій симпатичній людині.

Може, тому й почав здалеку: як шукали літак, як розкопували, що привело його сюди, в Петіїв. І чому він зараз у нього. Завідуючий слухав терпляче й уважно, не поглядаючи на годинник, раз тільки, коли подзвонив телефон, розвів руками: що вдієш — служба! Підняв невдоволено трубку, вислухав чийсь голос плаксивий, коротко кинув: «Подзвони пізніше, я зараз зайнятий!» — і знову обернувся до Юрченка.

Дослухав, і обличчя його стало таке сумне та нещасне, наче це він просив Юрченка одремонтувати будинок.

— Що ж нам робити, товаришу підполковник, ми приватним житловим фондом не займаємось… От коли б той будинок був у нас на балансі… А так — ну нічого не можем зробити! — Він хвилину подумав, морщачи гладенького лоба, потім спитав: — Вони пенсіонери?

— Пенсіонери.

— А ви в собезі були?

Юрченко відповів, що не був.

— То зайдіть у собез! Це ж їхній святий обов’язок — пенсіонерам допомагати!

Вийшов з-за столу, провів до дверей:

— І не дуже церемоньтеся з ними, товаришу підполковник, хай потрясуть гаманцем!

«Бувають же хороші люди на світі!» — думав Юрій Прокопович, з райради виходячи.

Соцзабез містився аж у другому кінці містечка. Хатина — хоч на пенсію. По інвалідності.

— Скоро в нове переїдемо, — сказав завідувач соцзабезом. — За виконкомом.

— Отой великий будинок?

— Ні, то житловий… «Сільгосптехніки»… А наш буде поруч… То я вас слухаю, товаришу підполковник.

І знову довелося Юрченкові все розповідати спочатку.

— В Хоменка, значить, були? В Геннадія Йосиповича? Це він вас сюди й одфутболив?.. Із себе зіпхнути — це він уміє. А ви не спитали його, де ми кошти візьмемо?.. І хто ремонт той робитиме?.. Пушкін?

— Люди ж ремонтують якось.

— Люди!.. Це ж інваліди!.. Ну, гаразд, нашкребемо, припустимо, грошей. Підемо на свідоме порушення — голову, надіюсь, не знімуть. А далі? Далі що, товаришу підполковник? Дерева десь дістати — раз, — загнув палець завідуючий. — Цементу завезти, піску… Заліза на дах. А майстрів, щоб усе зробили як слід?.. Хто буде діставати? Хто за всім тим простежить?.. Стрільці?..

— Що ж робити? — розгублено Юрченко.

— Треба взяти будинок на державний баланс… Хай Хоменко не крутить хвостом!

— Це ж що: знов до Хоменка?

— Тільки до нього!.. Або заждіть: він знову вивернеться, я вже його знаю. То такий, що і в ступі не влучиш… Ідіть прямо до Сергія Макаровича.

— А хто це такий?

— Голова райради…

Голови не було.

— Сергій Макарович поїхав на села.

— Давно?

— Півгодини тому.

Отже, сьогодні вже не з’явиться.

— А заступник?

— Іван Федорович в райкомі.

— Biн хоч повернеться?

— Іван Федорович? Має ще бути.

Юрченкові діватися нікуди: не встигне на автобус і сьогодні. Доведеться телеграму додому давати. Ну, нічого, мама Катя побурчить, побурчить та й охолоне — не первина.

Вирішив чекати.

Ніде так не тягнеться час, як у приймальнях. Чекаєш, здається, годину, а на годинник глянеш — і півгодини не минуло. Юрій Прокопович і сидів, і стояв, і свистіти тихенько пробував — заступника все не було.

Та ось задзвонив телефон. Юрченко так і завмер.

— Слухаю… Добре… Добре… — Не відриваючи трубки од вуха, секретарка покивала до Юрченка, що це Іван Федорович. — Іване Федоровичу, одну хвилинку — тут товариш із Києва… Зараз будете?.. Він зараз буде, — сказала, кладучи трубку.

Подякувавши, Юрченко вже й не сідав: чекав коло дверей у кабінет.

Заступник з’явився за десять хвилин.

— Давно чекаєте?.. Пробачте! Заходьте!

Пропустив наперед Юрченка, наказав секретарці:

— Людонько, викличте до мене Хитька. Щоб одна нога була там, друга тут.

— Так, я вас слухаю! — ще й не дійшовши до столу.

І поки Юрій Прокопович розповідав — коротко, стисло, мимоволі впавши в темп цього енергійного заступника, — той і хвилини не міг спокійно всидіти: заглядав у папери, висовував шухляди, щось там вишукуючи, і все приказував:

— Так… Так… Слухаю… Слухаю…

Ухопив потім трубку, гукнув:

— Хоменка!.. Хоменко?.. До мене, негайно!

Хоменко з’явився захеканий (другий поверх, тридцять дві сходини: Юрій Прокопович порахував за старою фронтовою звичкою).

— Слухаю, Іване Федоровичу.

— Що там у тебе з Стрільцями?

Хоменко лише зараз, здається, помітив Юрія Прокоповича. «Ех, товаришу підполковник, товаришу підполковник! — відбилося на його молодому обличчі. — Уже й поскаржитися встигли!»

— У мене? Нічого. Я порекомендував товаришеві підполковникові звернутися в собез…

— Порекомендував! — фиркнув заступник. — Ти б ще в наросвіту направив!

— Але ж, Іване Федоровичу, будинок Стрільців у нас не на балансі… Він до нас не має жодного відношення…

— А лейтенант, який за нас загинув, теж не має відношення?! — гримнув заступник. — От що, Хоменку, що хочеш роби, а щоб будинок був одремонтований! Ясно?

— Так він же не на балансі! — простогнав Хоменко.

— Візьмемо. Підготуй документи до наступного засідання виконкому. Пошли завтра ж інспектора до Стрільців, а ви, товаришу підполковник, допоможіть старим написати заяву. Він он підкаже, що треба писати. Все, до побачення. — І, не чекаючи, поки вони вийдуть з кабінету, натиснув кнопку: — Людо, давай сюди Хитька!

Хоменко, пояснюючи, що треба писати в заяві, уперто дививсь повз Юрченка. Образився! Ну, Юрію Прокоповичу з ним дітей не хрестити. Весело майже спитав:

— То інспектор завтра вранці прийде?

— Завтра, — буркнув Хоменко.

— То я його почекаю. — Знав, що тепер прийде обов’язково.

Лише з райради вийшовши, відчув, як натомився. І їсти не хотілося, хоч досі ще не обідав. Та все ж зайшов у ресторан, з’їв тарілку борщу, півкотлети. Запив компотом, розплатився, встав задоволений. Не стільки тим, що з’їв, скільки тим, що тепер мав повне моральне право в Стрільців од обіду відмовитись. Тій нещасній Марії Григорівні не вистачало ще гостя…

Другого дня чекав інспектора. Чекав до дванадцяти. Потім, сердитий, пішов у житловідділ.

— А, товариш підполковник! — аж зрадів його появі завідувач. — Вітаю, вітаю!

— Де інспектор? Чому не прийшов інспектор?

— Інспектор? А я його й не посилав!

— Як не посилали? — задихнувся Юрченко. — Вам же наказано!

— А я маю інший наказ! — Хоменко вже не приховував переможного виразу. — Од самого Сергія Макаровича! Так що, вибачайте, нічим допомогти вам не можу…

Юрій Прокопович — до голови. Не знав, що йому зараз скаже!

— Зараз доповім. — Та не встигла секретарка підійти до дверей, як вони одчинилися різко — вийшов заступник.

— Зайдіть-но до мене!

— Я до голови, — відповів Юрій Прокопович, відчував образу й на заступника. Дати слово й не дотримати.

— А ви спершу до мене зайдіть!

Юрченко — що робити лишалось — пішов поперед заступника.

— Таки перебіг нам доріжку: поперед мене ускочив! — сказав йому заступник. — До голови не йдіть — без толку.

— А куди ж — у райком?

— В райком теж без толку: перший поїхав, а другий у відпустці. Ви от що: їдьте в область. Негайно. Єдиний, хто може на нашого голову вплинути, це голова облвиконкому. То як?

— Поїду! — сказав йому Юрченко. — Сьогодні ж поїду!

— Ну, ні пуху вам ні пера! І той… Подзвоніть… Щоб я був у курсі… Ось вам мій телефон…

Вийшов з райради весь на поїздку заряджений — на автобус і в область. Кинувся купувати квиток — всього троячка лишилася. Не міг пригадати, де гроші посіяв. Ну, купив дещо в гастрономі вчора та сходив разок у ресторан… Ех, що й рахувати — треба дзвонити додому!

Розшукав пошту, замовив розмову.

— Дівчинко, золотко, якщо можна — швидше: в область спішу!

Сидів, як на голках: автобус, що на нього вже й квиток у кишені, за півгодини відходить.

— Нагадайте їм, дівчинко!

Врешті дали.

— Катя?.. Катю, це я!

— Спасибі, що хоч озвався! — Катин здалеку голос. — Ти що там, у прийми пристав?

— Катю, потім все розкажу!.. А зараз вишли гроші… П’ятдесят! До запитання… Ні, не сюди — прямо в область!.. Головпоштамт, до запитання… Телеграфом, щоб сьогодні й одержать!..

— Та що там трапилось? — В голосі дружини вже тривога.

— Нічого особливого… Потім розповім… Вишли ж негайно… Телеграфом… Гаразд?

Аж зросився потом — так догукувався.

— Дякую, дівчинко! — І біжка до автобуса…

Повернувся з області після обіду другого дня: ледь пробився до голови облвиконкому. Голова спершу пообіцяв послати листа, Юрченко вблагав подзвонити. І всю дорогу назад, поки їхав в автобусі, знову й знову пригадував слова голови облвиконкому:

— Ви що, самі не могли все це вирішити?.. На найближчому засіданні, так!..

Поклав трубку, сказав:

— Їдьте спокійно додому: все зробимо.

Але Юрій Прокопович додому не поїхав — повернувся в Петіїв. Мав простежити, щоб інспектор чогось не наплутав у акті (мало яку вказівку міг йому дати Хоменко!). Та й узяти для шкільного музею портрет лейтенанта Стрільця.

Марія Григорівна довго не могла вибрати, який саме оддати. Наче це були живі діти і всіх однаково жалко. Врешті сказала:

— Вибирайте самі.

А коли він вибрав, і зняв, і в рушник, нею ж поданий, загорнув акуратно, попросила несміливо:

— Дайте, я на нього хоч гляну востаннє.

— Не надивилася! — буркнув Олексій Іларіонович: йому знову стало зле, він лежав на лежанці.

Портрет тепер висить у шкільному музеї над стендом з особистими речами лейтенанта Стрільця.

Пряжка од портупеї.

Гудзики од гімнастерки.

Очищений од іржі пістолет.

А Юрій Прокопович знову не має спокою: муляє думка про старих, які лишилися в Петієві.

Думає так: ну відремонтують, ну все зроблять як слід, а далі? Далі як житимуть, хворі та немічні? Ну води їм коли принесуть, дров нарубають, а ту воду нагріти щодня, а хату натопити щоранку, а сад, а город? Лише палива запастися на зиму — побігати треба. А взимку, як снігом завалить?..

Пригадує житловий будинок, отой, «Сільгосптехніки», і думає: а чому б… Чому б не дати старим однокімнатну квартиру? На першому поверсі. Щоб не високо було і підніматися.

Тільки ні, не дадуть. Он який список висить в райжитловідділі. Той будинок давно вже поділений і переділений. Кожен уже й замок купив до своєї квартири. Й меблі в думках розставив давно: де ліжко, де стіл, де сервант…

Але ж мусить бути вихід якийсь!..

Мучився, думав і одного разу наче в голову стукнуло: а якщо поговорити з людьми? З отими, що збираються заселити будинок? Може ж, кому однокімнатна не дуже й підходить? Бере, бо нічого більше не світить. А тут будинок відремонтований щойно, двір, сад, ще й город. І сарай, і гараж можна поставити, а набридне грубку годувати щодня — будь ласка: парове опалення автономне! Засипав вугілля в плиту й гуляй собі паном! Він, Юрченко, коли б перед ним отака стояла дилема, й хвилини не думав би: тільки будинок! Там же ще й дві кімнати до того, а не одна. А що купатися ніде, так і ванну можна поставити. Все можна зробити: для молодих рук нічого не страшно!

А дітям простір який! І яблука, й груші, й городина…

І загорівся Юрій Прокопович: поїду! Поки будинок не кінчили. Бо тоді буде важче.

От як тільки про це мамі Каті сказати?