Містечкові історії

Варя Юхимівна

Варя Юхимівна втратила руку весною сорок другого року в Сталінграді, в шпиталі. Підполковник медичної служби був такий великий і строгий, що Варі здавалось: він і різать не буде, а висмикне потрощену руку, як крильце в курчати. Вона так його злякалася, що коли б він почав їй робити операцію без наркозу та гримнув: «Мовчи!» — вона й не пискнула б, хоч би як він її, Варю, мучив. Але підполковник закричав так же страшно: «Наркоз!» Їй затулили ватою рота й носа, наче збирались душити, а на вату вже налили якусь гидоту. Варя стала її ковтати, судомно вигинаючись тілом. «Дихай! Дихай!» — нагримав страшний підполковник. Варя слухняно вдихнула, тіло її враз відділилося від операційного столу, закружляло десь аж під стелею, а в голові завертілися чорні кола. «Рахуй!» — сказала вимогливо стеля. Варя стала рахувати, на десяти затнулась і більше не пам’ятала нічого…

Пролежала в шпиталі майже три місяці: одна, в невеликій кімнатці, де ледь вміщалися стілець, тумбочка й ліжко. Коли трохи оклигала та вийшла в коридор, вся в бинтах, то побачила повно поранених в самій білизні. Варя, теж в сорочці, пискнула мишею та й пірнула в свою комірчину. Потім вона довідалась, що начальник шпиталю, страшний отой підполковник, наказав одібрати в поранених халати, щоб не бігали в місто до молодичок та дівчат. І стала дуже боятись, що серед ночі хтось вдереться до неї. Тож, лаштуючись до сну, Варя приставляла єдиною, що в неї лишилась, рукою стілець до дверей, зверху ставила графин, а на графин уже склянку, — забарикадувавшись отак, все одно не могла довго заснути: здавалося, що хтось намагається одчинити двері.

Ніхто, однак, на її честь не посягав. Одні тільки те й знали, що пригадували, як хто любив (а кому не було що згадувати, той і вигадував), інші ж не втрачали нагоди позалицятися до завжди заклопотаних сестер і Варя чомусь була їм байдужісінька. Вони просто не помічали її, а якщо й помічали, то дивилися так, наче хотіли спитати: «А це що за нещастя серед нас затесалося?» Чоловіча неувага ображала Варю до сліз, вона вже й рада була б, щоб хтось насмілився полізти серед ночі до неї, — хай би почули, як вона вміє кричати! — але тільки даремно старалася, заставляючи щовечора двері.

Так її, незайману, з шпиталю й виписали. З уцілілою лівою рукою, з якою й судилося їй віднині й прісно жити на світі…

Варю поранило весною сорок другого року під час Харківської операції, коли дві наші армії потрапили в німецький «мішок» і велетенське скопище люду, яке складало досі батальйони, полки та дивізії, з бойовою технікою, вцілілою в важких оборонних боях, — весь цей багатотисячний натовп, перемішаний з гарматами, танками, машинами, підводами, кіньми, збився на крутому березі Дінця, що, розлившись у весняній повені, відрізав дорогу до подальшого відступу.

Рота, в якій служила санінструктором Варя, була в складі їхнього полку виставлена в заслон з наказом за будь-яку ціну хоч на кілька годин затримати німців. Оборона їхня лівим флангом впиралася в ліс, що спадав круто аж до Дінця, а правим — у глибокий вибалок, який теж збігав до річки. У вибалку тому тулився хутір з єдиною вцілілою хатою. Решта диміла в ще неостиглих руїнах, по садах, по дворах, попідтинню густо лежали бійці в тих неприродно застиглих позах, що їх надає лише смерть. Куріли воронки, валялися потрощені повозки й лафети, іржали поранені коні. І нікому було їх попристрелювати: всі похмуро й напружено довбали тверду, наче камінь, землю, намагаючись швидше заритися в неї, а попереду, аж до самого обрію, слався беззахисний степ. І там ось-ось мали з’явитися німці.

Варя і ще два санітари поспішно копали землянку: в лісі, за кілька кроків позаду окопів, куди мали зносити поранених. Це, власне, була й не землянка, землянку все одно не встигли б, а просто яма три на чотири та метр углиб — все ж якийсь захист од куль та осколків. Один із санітарів копав у мовчазній зосередженості, вусате обличчя його застигло в непорушному спокої, притаманному лише бувалим солдатам, він, той вид, немов говорив:

«То в командирів хай болять голови, наше ж діло робити, що накажуть»; другий же, ще зовсім підліток, тикав нервово лопатою і все поглядав у моторошно оголений степ.

— Слиш, дєд, нємєц скоро заявітся? — запитав пошепки він, оглянувшись боязко на Варю.

— Який я тобі в хріна дід! — образився вусатий.

«Розговорчики!» — хотіла строго зауважити Варя, але тут понад окопами, що ланцюжком простягався од лісу до балки, прокотилося підхоплене десятками голосів:

— Санінструктора до командира роти!.. Санінструктора до командира роти!..

Встромивши лопату, Варя похапцем вибралась із уже глибоченької ями. Бігцем подалась уздовж окопів. Бійці, повз яких вона пробігала, кидали лопати і всі як один обертали до неї обличчя.

Варя бігла до групки командирів, які стояли віддалік над траншеєю, що різко виділялася свіжою глиною, і вже нічого, окрім тієї групки, не бачила. Важка санітарна сумка, яку вона забула зняти, весь час переповзала з боку наперед, била по колінах, — Варя, на бігу відкидаючи її, навіть не витирала змокріле чоло.

Командири стояли й мовчки дивились на неї. Та зір Варин вихопив лише одного, — вихопив, виділив, поставив перед нею, наче в побільшувальному склі. Це був високий лейтенант в ловко підігнаній формі і в таких лискучих чоботах, наче він позичив їх щойно в якогось штабіста. Молоде обличчя було спотворене шрамом, шрам перетинав усе чоло, розриваючи праву брову, віко під тією бровою без кінця посіпувалось. Та Варі здавалося, що вродливішого обличчя вона не бачила: шрам надавав йому мужності, отієї військової дозрілості, яка набувається лише в боях.

— Товаришу лейтенант… — почала Варя захекано.

— Ось і наш старшина! — перепинив він її. Хльоскав прутиком по лискучій халяві, і за кожним похлиском Варя мимоволі здригалася. — Медичний наш бог. Ну що, старшина, землянку вже викопала?

— Так точно, товаришу лейтенант! — вигукнула Варя: признатися, що яма ще не готова, було понад її сили.

— Могили б краще копали! — буркнув один з командирів.

Всі як один обернулися до нього, а комроти, хльоснувши себе по халяві, весело сказав:

— А нащо їх копати, солдатушкі, бравиє ребятушкі? Ось вони, перед вами! — Та й показав прутиком на окопи. — Потерпіть трохи — всі тут поляжемо! — Хоч вся його молодість аж кричала про інше.

Варя закохано дивилась на нього: протягом місяця рота втратила п’ятьох командирів, в усіх у них Варя закохувалась з першого ж погляду і щоразу, коли вони гинули, відчувала себе вдовою. П’ять разів удова, невтішна в горі, в розпуці, в німому плачу, — до самої смерті пам’ятатиме їх Варя, наче прожила з кожним все життя, кохала, родила їм дітей, доглядала в старості, а по смерті закривала їм очі. Варя закохано й віддано дивилася на командира роти, вирядженого, мов на парад, і, досі байдужа до власного одягу, наче глянула на себе збоку. Побачила себе всю, аж до брудних обламаних нігтів на пальцях. Завелика фуфайка, що, підперезана навіть не командирським — солдатським ременем, пузирем сиділа на ній; стареньке галіфе, вичовгане до дірок на колінах; розбиті кирзові чоботи, явно завеликі для неї (Варя щоразу по три онучі намотувала взуваючись), — все це не надавало їй, звісно, краси.

— Можете бути вільні, — сказав комроти. Байдуже одвернувся од неї, одразу ж про неї й забувши, і щойно осяяне Варине обличчя взялося холодною тінню. Йшла вздовж окопів, відчувала себе найнещаснішою на всю нашу армію людиною…

Яма була вже готова: стіни акуратно пригладжені, дно густо встелене щойно зрубаним гіллям. Світло-зелене листя ще жило, ще дихало, напоєне сонцем, струмувало щемливо-прозорим димком, — Варі ще дужче захотілося плакати. Відіславши сердито санітарів у взводи (ненавиділа зараз всіх на світі чоловіків), вона лишилася сама, їй стало так самотньо й незатишно, що не хотілося й жити. Перебирала бинти, вату, індивідуальні пакети, шепотіла ображено й сердито — що, не усвідомлювала й сама.

Німці мов чекали, поки наші роти як слід окопаються. І як тільки були вивершені бруствери й замасковані гірким полином, і встановлені кулемети, і петеерівці зі своїми довжелезними рушницями розмістилися в окремих чарунках, і гранати розкладені по акуратно видовбаних запічках, і обойми та диски з набоями, й баклажки з водою, як тільки роти приготувались до лютого, на взаємне знищення, бою, одразу ж з’явилися німці.

Варя щойно дивилася в степ — і степ лежав нерухомий та мирний, а понад ним переливалося весняною блакиттю незаймане небо. А коли глянула вдруге, то здалося, що зарябіло в очах: весь небосхил покрився рухливими рисками. Немов якась невидима жменя жбурляла оті риски з-за обрію, а вони сунули все вище та вище — без звуку, без шелесту, як у страхітливім сні. Все враз заніміло, заціпеніло довкола, навіть сонце, здавалось, пригасло, а на степ, на ліс, на окопи лягла важка тінь.

Потім долинув гул: переривчастий, надривний. Степ немов застогнав, хитаючись од нестерпного болю, той стогін злетів до небес, одбився, опустивсь до землі, наростаючи. Варя аж кулаки зціпила, щоб не затремтіти йому в унісон, бо й досі не могла звикнути до отого, що душу вимотував, стогону. Якось бачила санітарних собак, впряжених у легенькі санчата: зачувши гул літаків, вони миттю позаривалися в сніг, і ніяка сила не могла їх зрушити з місця. Хоч спокійнісінько тягали поранених під снарядами й мінами. Розширеними очима дивилася Варя вгору, і небо, ще хвилину тому таке рідне та ніжне, таке миле й ласкаве, раптом стало чуже, вороже й погрозливе. І все, що досі мучило її: і глузлива зневага комроти, і образа на нього, і гіркі, невтішні думки, — все одразу наче зібгалося до розмірів макового зернятка, поступаючись перед оцим моторошним гулом. Вчепившись пальцями в край ями, Варя чекала тієї неминучої миті, коли літаки, які пливли вже над головою, закрутять смертельну карусель. Коли вона, нічим не захищена, буде лежати, втискаючись в землю, а з неба прямо на неї падатиме перший літак. З ревом, зі свистом, з металевою люттю до всього живого, і від нього, як короткі секунди, що їх лишилося Варі прожити, відділяться чорні краплини. Якусь мить похитаються, хижо вибираючи ціль, — полетять прямо на неї. І скільки разів вони падатимуть, стільки разів вона помиратиме й нічого не зможе зробити з собою.

А вони вже були над головою. Вони вже пролітали над нею, і земля вібрувала від потужного реву, і зі стінок осипалася глина. Ось вони потяглися до Дінця… за Донець… пролетіли над завмерлим по той бік селом, розвернулися, шикуючись в коло. «Зараз почнуть», — подумала Варя, облизуючи пересохлі губи. І коли передній літак спалахнувши проти сонця, став падати прямо на неї, вона покірно й приречено лягла на дно ями, і гілля, спружинивши, дихнуло таким пронизливо-тужним прощальним теплом, що їй аж перехопило в горлі. Літак враз розмило, він втратив чіткі контури, хоч і падав, здається, прямо на Варю, і чорні краплини зависли, похитуючись, але все це понеслося чомусь навскіс, повз неї, і лише тоді, як обвалився весь світ і земля затрусилась довкола, лише тоді вона зрозумілі, що бомби летіли не в неї, а туди, нижче, до берега, де скупчились наші війська. І радість, що смерть оминула її, радість бути живою, а не змішаною з землею й металом, так гостро пронизала її, що вона аж задихнулася. Задихнулась, ткнулася обличчям у гілля, і весняне ніжне листя гойднулося перед очима: світилося, напоєне сонцем, і в кожному жадібно, вперто, непереможно пульсувало життя. Варя лежала й плакала, не помічаючи того плачу, й терлася мокрим обличчям об листя, і їй уже здавалося, що й уся її шкіра починає світитися.

Потім вона звелась: їй уже незручно було за оту свою радість. Оглянулась, чи ніхто її в ці хвилини не бачив.

Не бачив ніхто. Та й навряд чи кого вона зараз цікавила. Всі дивилися донизу, куди падали літаки, і там уже здіймалася хмара диму, пилу, вогню. Вся у русі, в громовинні, в спалахах, закручена рудими смерчами, вона колихалася моторошно, і в ній, її ж прорізуючи, раз по раз виростали гігантські дерева. Виростали та й розсипалися землею, дошками, ошматтям тіл — всім, що там, унизу, щойно дихало, бігало, кричало, ховалося, а тепер злетіло до неба, знищене в одну страхітливу мить. Хмара розповзалася вздовж та вшир, розтікалася по широкому плесі Дінця, поглинала його сріблясту поверхню: вже не видно було ні води, ні дерев, що стояли в тій воді по коліна, ні села по той бік, ані густого соснового лісу, що починався за селом, — все потонуло в диму, в громовинні, щезло, здавалося, назавжди…

Варя уявила, що коїться зараз там, унизу, і те, що чекало на неї, що мало прийти неминуче, не здавалося таким уже й страшним. І коли літаки, відбомбившись, полетіли назад, і потрощена тиша осідала важко на землю, і хтось налякано вигукнув: «Німці!», коли вона, обернувшись, побачила, як увесь степ, досі застиглий, раптом заворушився, оживши, то не відчула й десятої долі того страху, який пережила перед цим.

Німці наступали кількома колонами, не вважаючи за потрібне навіть розгорнутися в цеп. На чолі кожної колони сунули танки, вони наче виривалися з рудої пилюки, що простяглася довгими шлейфами, і квадратні башти з хоботками гармат були хижо націлені вперед. По боках, обганяючи їх, забігаючи наперед, котили мотоцикли з колясками, і сонце, відбиваючись, зблискувало на запобіжних щитках. Низький гул слався над степом, котився до тоненької, як ниточка, лінії наших окопів. Він безборонно перемахнув через неї, вдарив Варі у вуха. І хоч було щось погрозливо-хиже в тому звіриному гулові, Варя не затремтіла, лиш міцніше стулила вуста. І, підсвідомо шукаючи найдорожчу для себе людину, подивилася туди, де мав бути комроти. Й одразу ж його побачила.

Комроти біг, пригинаючись, вздовж окопів, біг і вигукував:

— Не стріляти!.. Підпускати ближче!.. Не стріляти!.. — І вимахував прутиком, мов збирався одігнати ним німців.

Варя так і похолола. Від однієї тільки думки, що його можуть зараз убити, вискочила з ями, метнулась до нього, але тут з одного з чарунків, де засіли петеерівці, голосно ляснуло, і вся наша лінія враз ожила, затріщала поспішно й нервово, а позаду за Варею з оглушливим дзвоном вдарили наші гармати. Над самою головою прошелестіло, загвинчуючись, і поперед колон, поміж колон виросли чорні дерева. Мотоцикли так і сипонули навсібіч, танки ніби ще поспішніше замиготіли відполірованими траками, гул, крізь нашу рясну стрілянину прориваючись і її покриваючи, котив уже з такою шаленою силою, що аж боліли груди, — Варя глянула праворуч, шукаючи зором комроти, — лейтенанта вже не було, він, мабуть, стрибнув до окопів, і Варя побігла туди ж.

— Куди, старшина?! — гукнув хтось до неї. Висунулося червоне обличчя, махнула рука. — Ану, в окоп!

Варя стрибнула в окоп, упізнала командира першого взводу.

— Не стріляють же! — сказала винувато, та командир вже не дивився на неї. Спершись на бруствер, він не відривав очей від степу.

— В психічну пруть, гади! — закричав боєць, який стояв ліворуч. Раз по раз пересмикуючи затвор, він стріляв, майже не цілячись, молоді зуби його зло шкірились.

Над окопами сизою плівкою гойдався пороховий дим. Автомати, кулемети, гвинтівки аж захлиналися, снаряди шелестіли й фуркали, пролітаючи в бік німців, а вони все ще не стріляли. «Чому вони не стріляють?» — тривожно подумала Варя. І тільки подумала, як передній танк, що котив прямо на неї, зупинився, наче роздумуючи, куди далі рухатись, смикнув хоботком гармати й вистрелив. Перед Варею спалахнуло, бризнуло, вдарило дзвоном, дихнуло нестерпним жаром в обличчя. Прикриваючи осліплені очі, вона зсунулась на дно. Задихалася й кашляла од гіркого й нудотного, що забило легені.

Відкашлявшись, зі страхом розплющила очі. Очі різало, наче набило піском, та все ж вона не осліпла: перед нею ворушилась, гойдалася, ламалась траншея, то ховаючись в дим, то знову виринаючи, вибухи густо гуляли над нею, змітаючи бруствер, впиваючись в стінки осколками. Боєць, який щойно кричав про психічну атаку, сидів, обхопивши голову, на самому дні, і крізь пальці, крізь густе світле волосся виштовхувались яскраво-червоні бульки. Кров густо текла по руках, по фуфайці, він уже весь був пофарбований у червоне: привалився до стінки й тремтів разом із нею.

Варя метнулася до бійця. Одірвала закривавлені руки, що стискали голову так, наче вона могла от-от розвалитись, вхопила бинти.

— Потерпи, милий, все буде гаразд! — звично примовляла вона, бинтуючи рану. Він застигло мовчав, залиті кров’ю очі його були міцно заплющені, непорушне обличчя червоніло кривавою маскою.

Далі Варя мало що пам’ятала. Дійсність миготіла перед нею подертими кадрами — в диму, вибухах, у гарячковій стрілянині… Роздертий криком рот командира взводу… Чиєсь перекошене чорне обличчя… Рука, що жбурнула гранату, — граната наче зависла в повітрі… Напружене плече кулеметника, що, в приклад упираючись, дрібно трусилося… Гарячі гільзи, що сипалися їй прямо на голову: схилившись, вона саме когось перев’язувала… Не пам’ятала й поранених: не встигала запам’ятати, — бачила лише рани: рука… плече… знову рука… наскрізь прострелені груди… одпанахана щелепа й густий потік крові… «Потерпи, дорогий, потерпи!..» Волосся, що все падало на очі, бо з неї вибухом зірвало пілотку… І як вона його відкидала сердито, аж поки воно й перестало падати, густо змащене кров’ю… «Сестра, ти поранена?» — чийсь співчутливий голос, бо вся вона була, мабуть, у крові… І стіни окопів, що трусились, корчились в якомусь жахливому танці… Кілька разів її збивало з ніг, жбурляло на дно, та вона знову підхоплювалась, одкашлюючись, і перш за все хапала санітарну сумку… Дійсність мигтіла перед нею, зім’ята, спотворена, вихоплена з якогось божевільного світу, і її кидало в ній, наче тріску…

Отямилася лише тоді, коли хтось закричав:

— Комроти вбило!

Кинулась на голос, перечепилася об напівзасипаний труп, вдарилася об тверде, як залізо, коліно. В грудях у неї так і хруснуло, біль різонув по серцю, вона, здається, на мить знепритомніла. А коли отямилась, довго не могла звестись на ноги: намагалася вхопити розтуленим ротом повітря, а його не було.

— Сестра, до комроти!

Цей поклик вирвав би її і з могили…

Командир роти лежав тут же, в траншеї, на підстеленій кимось шинелі. Обличчя його було непорушне, очі міцно склеплені. Ліве плече запливало кров’ю, ліва нога неприродно підвернута. Відчуваючи, як у неї все холоне всередині, Варя впала перед ним на коліна, взяла застигло відкинуту руку.

Рука була тепла. Варя гарячково намацувала пульс і ніяк не могла його знайти. Та ось у неї під пальцями, виринаючи з темних глибин, стріпонулося, стукнуло: згасаюче життя озвалося до неї. Варя шарпонула сумку, вхопила шприц з камфорою, поспіхом зробила укол. І знову взяла руку…

Білі, аж підсинені щоки ледь помітно здригнулись. Розсічена брова ворухнулась, засмикалось нервово віко, ледь розтулились повіки, забіліли, як у сліпого, білки. Ось білки ворухнулися, попливли, посмикуючись, виринули темні зіниці. Розімкнулися спечені губи, вихопився стогін.

Варя вже зривала з нього портупею, дерла гімнастерку, натільну сорочку. Бинтувала поранене плече, і коли б оце зараз в траншею вскочили німці, вона навряд чи їх і помітила б. А якщо й помітила б — все одно бинтувала б.

Тому вона аж здригнулася, коли хтось торкнув її за плече.

— Як лейтенант?! Живий?!

Кричав командир першого взводу. Варя кивнула, не в спромозі подати голос, з її пересохлих, здається, назавжди очей так і бризнули сльози. Командир гукнув до бійця, що стояв по той бік, набиваючи автоматний ріжок:

— Ковальчук, допоможи евакуювати лейтенанта!

Голова бійця була оббинтована, наче чалмою. З-під пишної тієї чалми гаряче зблиснули очі:

— Єсть допомогти!

Ковальчук загнав ріжок в автомат, закинув за спину, звільняючи руки.

Варя тим часом заходилася біля ноги. Снаряд, мабуть, вибухнув на самому бруствері, якщо не в траншеї, осколок поцілив у стегно, гомілкова кістка геть розтрощена. Варя вирівняла ногу, наклала джгут вище рани, щоб зупинити кровотечу, забинтувала.

— Понесли! — закричав Ковальчук.

Варя ще раз намацала пульс. Він ледь пробивався, глухий та нерівний, але все ж це був пульс, і це зараз було найважливіше.

Стрілянина немов трохи вщухла, рідше вибухали снаряди. Варя звелася, виглянула обережно з-за бруствера (берегла тепер себе для нього), і перше, що побачила, — танк з гарматою, заритою в землю. І танкіста, який завис із верхнього люка головою вниз. Танк застиг майже поруч, вона бачила навіть, як ворушить вітер волосся на голові мертвого танкіста, навіть чула дух обгорілої фарби. А вже трохи далі за танком валялося кілька перевернутих мотоциклів, бугрилися непорушні тіла, в шоломах і простоволосі. Варя глянула праворуч і там побачила застиглі танки, які ще горіли, струмуючи майже непомітними димами, і перевернуті мотоцикли з колясками — на кількох ще крутилися колеса. І бугорками — непорушні тіла. А німців не було (мертві в рахунок не йшли), німці зарилися в землю і вже звідти обстрілювали наші окопи: то тут, то там виростав рудий кущ, з обвальним гулом здригалася земля. І після кожного вибуху, наче шукаючи ціль, довго й невдоволено пофуркував осколок.

— Зараз знову полізуть! — гукнув Ковальчук.

З нашого боку вже не стріляли. Ворушилися в окопах, зачищаючи обвалені стіни, розшукуючи присипані набої й гранати.

Налетів командир першого взводу:

— Чого й досі возькаєтесь, Ковальчук?! — немов Ковальчук був отут старшим.

Допоміг підняти пораненого, гукнув їм ще в спини:

— До яру давайте!

Вони й без нього знали, що до яру. Пригинаючись, похапцем спускалися вниз, і Варя найбільше боялася спіткнутися і впасти. З кожним кроком голова лейтенанта совалася по шинелі, перебита нога звалювалась, черкала об землю. Вони зупинялися, вкладали ногу на місце.

— Так ми їх не донесемо живими, — сказав Ковальчук.

Вони вже були в яру, снаряди вибухали за гребенем.

А тут лише стугоніло відлунюючи.

— Перепочинемо, — сказала Варя: сама вже бачила, що так далі нести не можна. До Дінця ж кілометрів чотири, не менше, вони його на смерть засмикають на оцій куцій шинелі. — Кладемо!

Опустили пораненого на густу траву, і в нього знову вирвався стогін. Різонув Варю по серцю, видушив на сухі, запалені очі гарячу вологу. Схилилась над ним, поправляючи дбайливо бинти, а Ковальчук з раптовою злістю сказав:

— Вже летять, паразити!

І небо знову застогнало над ними.

Варя стиснула щосили долоні: зараз не мала права піддаватися страхові.

— Якби хоч колеса якісь, — зітхнув Ковальчук.

Варя вся аж стрепенулася: візок! Вона його наче побачила: стояв на вулиці, серед домашнього скарбу. Варя, той візок оминаючи, тоді ще подумала, що от і візок тут стоїть, а хазяїни його десь лежать убиті.

— Почекайте, я скоро вернуся, — сказала вона.

— Куди?

— Туди он, по візок!

Ковальчук ще щось гукнув їй услід, щось, певно, запитував, та їй уже було не до нього: над головою, щораз наростаючи, висло грізне гудіння. Вона бігла щосили, з тим гулом наввипередки, хапала гаряче повітря.

Таки встигла добігти. Зупинилась, вхопилася за стовбур молоденької яблуні з обнесеним листям, бо зовсім потемніло в очах, а серце бухало так, що боліло в скронях. Міцно заплющила очі, видушуючи млосну темряву, а коли розплющила, побачила одразу ж візок.

Візок лежав посеред вулиці, довгий, як човен, перекинутий набік: верхнє колесо блищало відполірованим залізом. Варя метнулась до нього (літаки вже, здавалось, ходили по її голові!), вчепилася в товсту дошку, потягла на себе, намагаючись поставити на колесо. Візок був важкий, наче танк, але вона його таки поборола, і тільки перекинула, тільки вхопила довжелезне, як у гарби, дишло, як із сусіднього двору, немов тільки того й чекаючи, вискочила жінка. Огрядна, майже вдвічі більша од Варі, в пуховій хустці зимовій, вона вчепилася у візок, щосили потягла на себе.

— Не оддам! — захрипіла вона, божевільно викочуючи очі.

— Це для пораненого!.. Для пораненого! — закричала їй Варя, але жінка з ще більшою люттю вчепилася у візок.

— Людоньки добрі, грабують!

Варі здалося, що навіть мертві заворушились довкола. Схлипнула, шарпонула на себе візок, намагаючись видерти його в жінки, аж тут зверху прорізався крижаний отой шурхіт, який кидає навіть найсміливіших на землю, — Варя не впала, лише, заплющивши очі, щосили вчепилася в дишло. Війнуло, дихнуло чорно в обличчя, вдарило, землю гойднувши, обпалило вогнем. Візок шарпонувся, наче живий, затріщав, затрусився, Варя, все ще не вірячи, що лишилась живою, розплющила очі.

Перше, що побачила, — посічені дошки. Потім — поруч вирву, яку щойно копнуло: ще парувала, мов знята з вогню. І товсту, до неї обернену, жіночу сідницю. По-собачому викидаючи руки та ноги, жінка швидко рачкувала в двір.

Варя не стала чекати, поки жінка отямиться, — щодуху покотила візок. Вгору, подалі од хутора.

Німці знову заходилися бомбити. Тільки вже не внизу, а вгорі, де нещодавно була Варя. Весь гребінь заволокло каламутною млою, там повсякчас вибухало, вибухи зливалися в суцільний гуркіт, і тоді земля починала тремтіти, мов у пропасниці. Варя давно лежала б, прикривши долонями потилицю, коли б не лейтенант, не комроти, який чекав на неї. Схлипуючи, запалено дихаючи, вона вперто тягла візок, що з кожним кроком ставав важчий і важчий. Її вже аж водило, аж очі рогом лізли, — відчуваючи, що от-от упаде й помре, Варя зупинилась перепочити.

Все довкола огорнулось червоною млою, гойдалося то вправо, то вліво, то вгору, то вниз, — Варя знову щосили стулила повіки, видушуючи нудотну тьму, і на якусь мить розслабила руку. Візок наче на це тільки й чекав — вирвався, покотився назад. Все швидше, швидше, вихляючи, підскакуючи на вибоїнах; Варя застигло дивилась, як, виблискуючи глузливо колесами, проклята споруда втікає од неї, і ніяк не могла побороти тієї застиглості. Коли візок, підстрибнувши востаннє, повернув різко набік і перекинувся, вона, застогнавши од ненависті, кинулася вслід.

І знову, на колеса поставивши, вперто цупила вгору. Вже нічого не чула, не бачила: серце бухало так, що вона вся аж здригалася, кожен подих пронизував болем, шкіра на обличчі стягнулася болісно, мов обпечена.

Зупинилася, бо відчула: от-от розірветься серце. Впаде й не встане. Хиталася, щосили вчепившись у дишло, боялася глянути догори: не знала, скільки пройшла і скільки ще лишилося.

І тут їй захотілось заплакати: від образи на Ковальчука. Він же бачить її, не міг не бачити, як вона мордується, і не поспіша їй на поміч. Лежить на травичці, вигріває своє черево! Варя його зараз так ненавиділа, що не знала, що йому зробить, коли добереться!

Рушила знову. І — диво! — їй стало легше. Побігла, боячись, що от-от навалиться втома. Вп’ялася зором в біліючі плями, чіплялася за них з усіх сил, і вони, погойдуючись, повільно наближались до неї.

А коли підійшла, коли зупинилась п’яно, тоді зрозуміла, чому Ковальчук не поспішав їй назустріч: поруч, розметавши траву, жовтіла воронка. Ковальчук лежав, уткнувшись оббинтованою головою в землю, а поруч валявся трофейний автомат з прямим, як пенал, магазином і ще один пенал виглядав з-під руки. Він, очевидно, саме набивав магазин, коли вибухнула міна. Фуфайка на спині була пошматована так, що не лишилося й місця живого, земля аж набрякла од крові. А по шиї, непорушній, застиглій, з глибоким, як у підлітка, брехунцем, вже повзали перші комахи.

Поставивши боком візок, Варя кинулась до лейтенанта.

Лейтенант був живий: так же посмикувалась права брова, пульсувало повіко. Смерть цього разу оминула його, всадивши всі осколки в Ковальчука.

Варя витягла з-під нього шинелю, застелила нею візок. Оглянулася, чи немає чого під голову, — окрім трави, нічого не було. Згадала про санітарну сумку — сумки теж не було. Хоч могла заприсягтись, що недавно ж висіла. Мабуть, скинула, бо заважала тягти візок. Коли, не пам’ятала й сама.

Тоді вона розстебнула ремінь, зняла фуфайку. Акуратно згорнула, поклала в голови. Тепер можна було заходжуватись біля пораненого.

Він наче вдвічі поважчав. Варя аж губи кусала, відриваючи тіло від землі, до якої він наче приріс. Підважила, потягла з останніх сил до візка. Поранений застогнав, тонко й жалісно, вона знов мало не заплакала од жалю до нього. «Ну, милий, ну, хороший, потерпи ще трохи!» Не помічала, як стогне й сама…

І коли врешті підсадила його на візок, і вклала, як слід, і підібрала трофейний отой автомат (робила все, наче уві сні), лягла й сама: на землю, поруч з візком. Лежала, заплющивши очі, що так і горіли, а земля тремтіла під нею, не давала й хвилини спокою.

Застогнавши од власної рішучості, вона розплющила очі. Звелася. Так важко, наче їй було принаймні сто літ. Взялася за дишло, рушила до річки.

Тепер було легше: візок котився сам і вона його лише притримувала.

В’їжджаючи в хутір, згадала про жінку. Зупинилася, взяла автомат, повісила на груди. Хай тільки спробує ще раз вчепитись — стрілятиме!

Жінка, на її щастя, не з’явилася…

Одразу за хутором починалося побоїще. Варя ось уже півроку була на фронті, але ще ніколи не бачила, щоб так густо падали бомби: вирви здовбали всю землю суціль — менші, більші, ще більші й зовсім величезні, в які легко можна було сховати будинок. Пилюка й дим ще по осіли, небо було руде й перепалене, сонце світило, наче крізь хмару, ще горіли смоляними багаттями танки й машини, перевернута, пошматована техніка переплелася в суцільних завалах, всюди в найнеймовірніших позах валялися вбиті. Їх було так багато, наче вони вже після смерті сповзались докупи, на заклик мертвих своїх командирів, і лягали повзводно, поротно, побатальйонно, щоб марширувати у вічність. Все довкола було забризкане кров’ю, кров лилася, здавалось, не тільки з людей, а й з оцих потрощених на смерть машин та повозок, важкий сморід горілого м’яса, замішаний густо на чаду, тік звідусіль, заповзав їдко в очі, в голові у Варі дзвеніло й шуміло. Вона пильнувала лише одне: не перечепитись, не впасти, не перекинуть візок. Оминала вирви, смикалася праворуч, ліворуч, намагалася обходити трупи, але не завжди це можна було зробити, і тоді то одне колесо, то друге наїжджало на м’яке. Зігнувшись, запалено хекаючи, Варя вперто котила візок, хоч їй уже здавалося, що вона так і не проб’ється до річки…

Крутий берег Дінця виник тоді, коли вона вже втрачала всяку надію. Варя ледь не звалилася з нього, бо йшла, як сновида. Стояла й, очам власним не вірячи, дивилась на воду.

Після того що їй довелося тільки-но бачити, вода здалася їй такою світлою, такою пронизливо-чистою, що вона аж задихнулась. Задихнулась, заплакала, не помічаючи сліз, а вони густо текли по обличчю, змиваючи сіру застиглість. Бачила лише воду, що, розлившись у повені, була такою ж безмежною, як і небо над головою, а може, ще й безмежнішою. Свіжа прохолода віяла знизу, омивала її з ніг до голови, Варя дихала й не могла надихатись.

Потім подумала про лейтенанта. Про те, що його ж треба переправити на той бік, через оце безмежжя. Тривога одразу ж забралася в неї, бо навкруг лежали лиш мертві, і ніхто не міг їй допомогти.

Глянула по течії вгору і там, у диму, що стікав з берега й клоччям розповзався по воді, помітила якийсь рух. При самому березі щось темніло, щось ворушилося, якісь постаті то дерлися вгору, то спускались донизу.

Вхопивши візок, Варя покотила щодуху в ту сторону.

Пліт погойдувався при самому березі, постаті обліпили його, наче мурахи. Поки Варя бігла, тягнучи важкий, як прокляття, візок, на березі вже нікого не лишилося: збившись на хисткій споруді, бійці одпихались, хто чим міг: дошками, дрюками, прикладами гвинтівок. Пліт, мабуть, добре осів, бо ніяк не хотів зрушити з місця.

— Зачекайте! — закричала, задихаючись, Варя.

Кілька обернулось до неї — невиразні плями під пілотками, шапками, бинтами.

— В мене поранений! — крикнула Варя у відчаї.

Тепер навіть ті, що на хвилину завмерли, заходилися відштовхуватись. Квапливо, нервово, мов надолужуючи прогаяне. Ось пліт важко гойднувся, став відповзати од берега.

Тоді Варя згадала про автомат. Метнулася, вхопила, прицілилась.

— Назад!.. Постріляю, таку вашу мать!.. — І дала довгу чергу над їхніми головами. Так їх ненавиділа зараз, що знала: не послухаються — постріляє всіх до одного.

На якусь мить вони завмерли. Потім чийсь бас прохрипів:

— Здуріла дівка! — Й одразу ж скомандував: — Ану, хлопці, до берега!

І поки вони приставали і дерлися вгору, зносили на пліт пораненого, Варя не зводила з них автомата. Хоч хтось і лайнувся розлючено:

— Та опусти свою пукавку! Мало в нас німці стріляли!..

Варя примостилася біля комроти, на краєчку плоту. Все ще цілилась в них автоматом, не довіряючи їм, чекаючи од них усього. Пліт гойднувся, заскрипіли, прогнувшись, дошки, берег почав віддалятися. Пірнули в одну хмарину диму, що лежала на воді, в другу пірнули — вирвалися нарешті на простір. Вода заіскрилась, заграла, заструмувала таким сліпуче розплавленим сріблом, що Варі потемніло в очах. Постаті бійців ще більш почорніли, вони мов обвуглилися в тому нестерпному сяйві, лише гаряче зблискували ломаки, дошки, приклади гвинтівок, висмикувані раз по раз із води.

Варя глянула вперед: там, над водою, бовваніло село. Деякі хати горіли (дісталося, мабуть, і селу), червоні дими підіймалися сторч.

Тоді вона оглянулася назад. Берег, розвертаючись, все швидше сунув мимо, а над гребенем, де була оборона, вже не кружляли літаки. Лише висла густа хмара, в ній вибухало й гриміло: знову, мабуть, відбивали атаку. Варя ні зраділа, що вирвалася з того пекла живою, ні засмутилась при думці, що там агонізує зараз її рота, — була така вимучена, така спустошена, така до дна випалена, що всі людські почуття в ній перегоріли на попіл. Сиділа, на тисячоліття застигла, всі тисячоліття здатна пливти по мирному оцьому безмежжі.

Здається, задрімала. Бо немов з якогось іншого світу до її свідомості пробився тривожний голос:

— Летять!..

«Хто летить?.. Що летить?..» — ніяк не могла зрозуміти вона. Понад силу розтулила повіки: бійці не гребли. Завмерши, всі як один дивилися вгору.

І вона зрозуміла, що то летить.

Пліт не рухався — стояв на місці. Хати були майже поруч. Вони, здавалося, росли прямо з води, з крайньої вискочив військовий, щось до них закричав, показуючи рукою в небо. Бійці стали стрибати в воду, вона була їм по пояс.

— Давай, сестричко, зараз бомбитиме! — гукнув один з них до Варі.

Варя знала й без нього, що бомбитиме: над нею вже аж завивало. Глянула на комроти, який лежав поруч, — наче горнувся до неї, шукаючи захисту, — а потім подивилася вгору.

Літак падав на неї. Тепер уже таки на неї. Сліпуче коло пропелера з пронизливим виском рвало повітря, гострий ніс цілився точно межи очі. Ось із нього сипонули чорні краплини, літак раптом щез, краплини ж непорушно зависли на місці. Час зупинився, застиг, та ось краплини гойднулись, понеслися невблаганно донизу, зникаючи одна по одній.

«Все!» — подумала Варя.

І то була її остання думка там, на плоту, посеред застиглого плеса…

Отямилась Варя в санітарному поїзді, у вагоні для тяжкопоранених. Поїзд ішов не зупиняючись; вагони трусило, гойдало, шарпало, навколо стогін стояв, лайка й крик, — Варі все здавалося, що вона чує голос комроти. Вона вже знала, що в неї потрощена рука, але і в поїзді, і в шпиталі до останньої хвилини надіялась, що руку їй врятують, бо не уявляла себе в час майбутньої зустрічі з командиром роти безрукою. Коли ж лікарі їй сказали, що руку таки доведеться відтяти, вона зблідла як смерть, а потім попросила сестру принести дзеркало. І довго в те дзеркало розглядала руку. Хоча могла бачити її й так…

Варі Юхимівні відрізали праву руку весною сорок другого року, й не було їй тоді ще й дев’ятнадцяти літ.

Варя Юхимівна вийшла несподівано заміж восени сімдесятого, несподівано не тільки для тих, хто її знав, а й для самої себе.

Варя?.. Юхимівна?.. Ох, не смішіть!..

Та їй же за п’ятдесят.

Хоч Варі Юхимівні було сорок сім.

Десять років, після шпиталю, доношувала військову форму: шапку, шинелю, гімнастерку, спідницю і кирзові чоботи. Чоботи зносились найшвидше, довелося купувати нові, теж кирзові, бо на хромові тоді не вистачило б її невеличкої зарплати. Ще в шпиталі страшний отой підполковник звелів зодягти її в нове, і кравець, уже літній єврей з сумними очима, сказав Варі: «О! Я таки пошию вам — генерали цмокати будуть!» Генерали цмокали чи не цмокали, але костюм і справді був хоч куди: кравець міг опудало так нарядити, що хоч зразу в стрій, недаремно ж обшивав червоних командирів ще в роки громадянської, шив галіфе навіть Котовському, тільки той не встиг його приміряти. Галіфе було з червоного, як сонце, сукна, тепер з такого не шиють і маршалам, кравець був упевнений, що коли б Котовський встиг надіти його галіфе, то досі ходив би живий та здоровий. Він ходив круг Варі з сантиметром у руках, прицілюючись то одним оком, то другим, а в зубах тримав голку… Голка стирчала, як цигарка в заповзятого курія, він, мабуть, з голкою і спав, і вмудрявся з нею ж в зубах розмовляти, жодного разу її не ковтнувши… Тож костюм був хоч куди (кравець не пожалів навіть англійського габардину, яким обшивали не нижче полковників), хоч і довелося поморочитись зі спідницею, бо спідниць він зроду-віку не шив. «Дамського полу до вас не обшивав». Хотів навіть спершу пошити їй галіфе, але не міг уявити наречену в штанях, хай навіть і командирських: був переконаний, що Варя, як тільки зодягне його форму, так заміж і вискочить. «Шьо, ви не вийдете в оцьому заміж? Та ви тільки свисніть: набіжать — одбиватися будете!» Варя, вийшовши од кравця, не свистіла, тому й не можна перевірити зараз, казав кравець правду чи ні. Хоч все те говорив, мабуть, щиро: був закоханий в одяг, який шив, і його мало обходило те, що було в тому одязі. Питав не раз Варю:

— Бачили, який мундир од мене пішов?

Коли Варя, виписавшись, забігла попрощатись, він у відчаї сплеснув долонями:

— Шьо ви взули?.. Шьо взули?..

Дивився на її стоптані кирзаки з таким страдницьким виглядом, наче він ось-ось помре.

— Ви мені все зіпсували!

Поставив стілець, потяг Варю за руку:

— Сідайте!

Став її роззувати. Смикав так чоботи, що Варя вже боялася лишитися без ніг.

Роззув, підхопив бридливо обидва чоботи за вушка, поніс геть.

— Куди ж ви? — писнула Варя.

— Куди, куди!.. Сидіть і не смикайтесь!..

Варя й сиділа. Роздивлялася сумно праву панчоху, з якої повилазили пальці. Спробувала полатати ще вчора — голка випадала з руки. Попросити ж сестру посоромилась.

Кравця довго не було. Аж ось він з’явився, та не один, а з чоловіком, який ніс оберемок новеньких чобіт. У чоловіка було таке кисле обличчя, наче його нагодували позавчорашнім борщем.

— Ось погляньте, шьо вона взула! — поскаржився кравець, хоч Вариних чобіт в руках у нього вже не було. — Мало не зіпсувала мені все на світі!

Чоловік кинув чоботи додолу і, навіть не глянувши на Варю, похмуро прицілився на її ноги. «Як ви мені всі набридли!» — говорив весь його вигляд. Вибрав пару чобіт, надів на одну ногу, на другу (руки його як обценьки), підняв ті, що лишилися, та й пішов геть. «Він що, німий?» — здивувалася Варя. Дивилась на нові чоботи, і їй чомусь хотілося плакати.

— Ану, встаньте! — Кравцеві вже, мабуть, не терпілось її побачити всю.

Обсмикав гімнастерку, порожній рукав акуратно заправив під ремінь. Ремінь, шкіряний, командирський, з п’ятикутною зіркою на пряжці, він ще вчора зняв із себе, страждаючи: «Викиньте оту брезентину! Нею коней лише підперізувати!» Обсмикав і спідницю, й аж тепер лишився задоволений:

— О! Ви тепер хоч на людину стали схожі!

«На безруку людину», — гірко подумала Варя. Аж губу прикусила, щоб не розплакатись.

Коли Варя виїжджала, прибіг її проводжати. Тримав якийсь клунок.

— Це вам! — ткнув сердито.

— Що це?

— Шьо, шьо!.. Ви куди їдете — в зиму? — (Стояла вже осінь). — То шьоб там замерзли?

Потім, уже в автобусі, Варя розв’язала клумак: там лежала нова шинеля й офіцерська шапка.

І як же потім згадувала Варя, в сибірські люті морози, отого дивакуватого чоловіка! З якою вдячністю згадувала в холодні й люті студентські роки, такі холодні й голодні, що досі дивується, як вона й вижила.

Вступила на бібліотечний, хоч могла вибрати й перспективнішу професію. Фронтовичка, інвалід — всі заклади, де не треба двох рук, були перед нею відчинені. Могла навіть вступити в харчовий, в ті голодні роки сюди на одне місце надходило найбільше заяв, сюди потрапляли лише круглі відмінники, та й то не всі, але при самій лише думці, що їй доведеться бути на людях, демонструвати свій порожній рукав, Варя оминула казковий цей заклад. Вирішила мати справу з книжками, бо за довгі місяці в шпиталі, в отій маленькій кімнатці, яких тільки Варя не перечитала книжок! Чималенька бібліотека, зібрана, коли організувався шпиталь, містилася поруч з її кімнаткою: Варя вибирала хвилини, коли там товклося найменше народу, та й прошмигала, як миша, в мовчазне оте царство. Тут навіть бібліотекарка, сіра, невиразна жінка, чимось схожа на черницю, завжди розмовляла так тихо, що й відвіду­вачі мимоволі говорили з нею упівголоса. Та тиха жіночка одразу пройнялася до Варі симпатією, може, жаліючи її, єдину дівчину серед сотень чоловіків, а може, й відчуваючи в ній подібну собі. Дозволяла їй те, чого не дозволяла нікому з поранених: ходити поміж стелажами, самій вибирати книжки. А коли бібліотека зачинялася, Варя часто допомагала розставляти прочитані й здані книжки. І то були… (Хотів написати найщасливіші, та й зупинився одразу ж: щасливою в шпиталі Варя бути не могла. Хоча, хто його знає, може, бували такі хвилини і в неї, адже відчував я себе щасливим по-справжньому, коли прямо з брудного окопу потрапив у білосніжне ліжко. Щоправда, рука моя була всього тільки посічена кулями і ніхто не збирався її відтинати). Тож краще напишемо: найкращі, найспокійніші хвилини в її житті, бо в хвилини оті Варя справді забувала про свою відрізану руку.

З усіх боків її оточували книги, які не кидали жалісливих поглядів на її порожній рукав. Не розпитували, де і як вона втратила руку. Які чекали терпляче та мудро, поки вона візьме їх, покладе перед собою, розгорне обережно, — лише тоді вони заговорять до неї.

Варя брала їх, роздивлялася, ставила на місце — їй аж досадно було, що вона не встигне всього прочитати. Завжди брала з собою не одну книжку, а дві, а то й три.

— Можна, я й оцю ось візьму? — Щоки її так і горіли.

Книжки здавались їй живими істотами. З своїми характерами, звичками, достойностями, вадами. Були книжки веселі, а були й сумні, книжки балакучі й скупі на слова, добрі й злі, сердечні й черстві: їх Варя одразу ж відносила назад, ставила в найглухіший закуток.

І було відчуття незбагненного чуда: ось лежить звичайнісінький томик, мертвий предмет. Палітурка, папір. Непорушно застиглі літери й знаки. Його можна взяти до рук, сховати до сумки, закинути: він лежатиме німо, припадаючи пилом. Але досить відкрити сторінку — і перед тобою оживе цілий світ. На тисячі неосяжних кілометрів, з містами та селами, з горами, долинами, степами, лісами, річками й морями, заселений людьми такими цікавими, що ти й про себе забудеш, проймаючись їхньою долею. Зарухається, завирує у пристрастях не знайоме досі життя, перенесе тебе куди завгодно, в найсивіше минуле, коли людство не те що писати — ще й говорити не вміло як слід, чи в глибоке, як космос, майбутнє, через тисячі років, десятки епох. Ця всевладність над часом найбільше вражала Варю, їй іноді хотілося заглянути за палітурку, як дитина заглядає за дзеркало, шукаючи отого незбагненного, що може з нічого створити цілий світ.

І читала, читала, читала. До ломоти в скронях, до жару в очах. Раз по раз прикладала долоню до палаючих щік, намагаючись їх остудити, — жест цей зберігся на все життя: коли хвилювалася, тулила до обличчя долоню.

Варя вступила в інститут восени сорок другого, з половини першого семестру, й одразу ж на неї звалилося стільки занять, що спершу здавалось: не витримає. Крім лекцій, крім матеріалу, який саме проходили, їй треба було вивчати й те, що вони вже пройшли. Варя спала по п’ять, по чотири години на добу і з усміхом згадувала кравця, який, боячись, що спідниця стане тісною, все допитувався, який лишати запас. У Варі Юхимівни лишилось фото випускниць вузу, з того воєнного фото дивились такі голодні обличчя, що й серце щемом бралося. Варя стояла крайня праворуч, повернувшись так, щоб сховати порожній рукав, і обличчя її було чи не найхудіше.

На тому фото були дуже красиві дівчата. І всі вони чомусь, шукаючи собі подруг, зупиняли свій вибір на Варі. Може, тому, що вона не могла їм бути суперницею, а може, й тому, що Варя, як ніхто, вміла пройматися чужою бідою. І скільки сліз було пролито на її гімнастерку, скільки сповідей вислухано, поки вчилася в інституті!

Хтось прозвав її «вішалкою» — Варя, почувши, лиш ворухнула плечем. На неї й справді вішали все, що обтяжувало розчаровані душі її красивих подруг. Вішали, навіть не думаючи, як їй, Варі, тягати на собі оту ношу. Вона заздрила іноді своїм подругам: їхнім сльозам, розпачеві, їхнім мукам любовним — пізнати все те Варі було не дано. Це вона знала напевне, заборонивши собі раз і назавжди про це навіть мріяти. Навіть ночами, коли ніхто не підслухає, не візьме на кпини — лише подушка гаряча та мокра щока, — навіть тоді, залишаючись наодинці з собою, суворо наказувала: «Не смій! Це не для тебе!»

Хоча раз вона дозволила собі розслабитись… і дістала жорстокий урок.

Це сталося на другому курсі. Чергова подруга її, з такими очима, що хлопці тонули в них з головою, запросила Варю на свої іменини:

— Не буде нікого. Тільки я, ти та два лейтенанти. Вони щойно виписалися з шпиталю і їдуть на фронт.

Зачувши про шпиталь і лейтенантів, Варя, яка досі відмовлялася відвідувати отакі вечори, одразу ж погодилась. Зблиснула думка: а раптом! Раптом станеться чудо — і вона зустріне комроти. Знала, що це — божевілля, але нічого з собою не могла вже вдіяти.

Того вечора вперше намазала помадою губи, пофарбувала брови. Пишне світле волосся закрутила на бігуді: волосся Варі єдине могло викликати заздрість її інститутських подруг. Подивилася в люстро й здалася сама собі не такою вже й поганою: може, й справді в того кравця була легка рука?..

Лейтенанти були мов близнята: високі чорнобриві красені. Обидва весь вечір упадали за іменинницею. А та з ними кокетувала безбожно. Варя ж, страждаючи за свої нафарбовані губи, брови та вії, сиділа, мов заморожена. Коли ж завели патефон і один з лейтенантів-щасливців закружляв у танку з іменинницею, а другий з байдужою ввічливістю спитав, чи вона не танцює, Варя відповіла, що ні, не танцює. Хоч, завмираючи серцем, чекала, що він таки її запросить до танцю. Перед війною, в десятому класі, Варя відвідувала танцювальний гурток.

— А, — сказав він полегшено і потягся за цигаркою.

Потім вона почула, як отой, що танцював з її подругою, запитав:

— А ти чому не танцював?

— З ким? — відповів йому той. — З оцим обрубком?..

Прибігши додому, Варя довго плакала. А вранці пішла в перукарню. Діждалася черги, сіла в крісло. Скомандувала:

— Ріжте!.. Під польку!.. — Боялася, що перукар почне її вмовляти.

І відтоді навіки збайдужіла до чоловічої половини роду людського…

Закінчивши інститут, Варя одразу ж повернулася на Україну. Хоч їй пропонували лишитись на кафедрі, спокушали навіть аспірантурою. (Диплом з відзнакою, голова профкому, досить згадати організовані нею інститутські городи, що давали відчутний приварок до студентських харчів… Або ж про той лад, що навела в їдальні: завідувач, такий уже злодюга й шахрай, що й проби ніде було ставити, довго згадував Варю, дивлячись на загратоване небо. А був же як бог, сам проректор адміністративно-господарської частини з ним шанобливо за ручку вітався… Загримів услід і проректор: Варя його впіймала, коли виходив з їдальні з повним портфелем. Скандал був на все місто, в ректораті спершу на Варю сердились, що серед білого дня вимела сміття з інституту. «Не можна було лагідненько, тихенько, за власним бажанням!.. Тепер же нас на всіх нарадах згадуватимуть!..» — «Не можна! — відповіла Варя затято. — За що ми тоді воювали?» Інститутське начальство тільки головою похитувало: «Молодість, молодість!» Хитало-похитувало не раз і пізніше, а все ж, коли Варя заявила про свій намір повернутись додому, довго вмовляли її залишитись при інституті, обіцяли навіть окрему кімнату…). Тож, одержавши вільний диплом, Варя розпрощалася з далеким містом в Сибіру, яке її годувало й навчало всі оці роки, та й подалася на вокзал: шинелька, вже трохи приношена, шапка-вушанка, стоптані чоботи та речовий, ще з війни, мішок за плечима, в якому десяток книг найдорожчих, куплених Варею на місцевій товкучці, непочата житня хлібина, сала шматок, три цибулини і сіль у сірниковій коробці. Роки ж були ще голодні, війною розорені роки, а тут іще неврожай в сорок шостому, наче земля, яку не один рік орали гусеницями танків, перекопували снарядами, бомбами, засіваючи густо металом, крім металу, розучилася будь-що родити.

Добиралася Варя довгі шість діб: людське розгойдане море ще не заспокоїлось, кожен поїзд брали штурмом, вагони тріщали, вщерть набиті людом; поверталися додому евакуйовані в роки війни Україна та Білорусія, європейська частина Росії. Варя їхала на верхній полиці й на нижній, в проході й у тамбурі, їхала лежачи, сидячи, стоячи, — як доведеться, і не раз дякувала долі, що в неї речовий мішок за плечима, а не чемодан в руці: з чемоданом навряд чи пробилася б. Вона знову наче пірнула в життя фронтове з його постійною невлаштованістю, — враження ще більше посилювали зруйновані дощенту села й міста, які після Москви стали пропливати за вікнами, — їй здавалося, що ось-ось там, на заході, куди вона їде, замиготить в гарматних спалахах небо й докотиться приглушений гул.

Добравшись нарешті до Києва, Варя довго бродила містом: приміський поїзд відходив увечері. Найбільш гнітюче вразив її зруйнований Хрещатик: гори потовченої цегли, погнутого, покрученого вибухами заліза, обгорілі стіни з проваллями вікон. Не вірилося, що все це можна хоч коли-небудь прибрати, розчистити, а люди вже ворушилися на руїнах, як мурахи, люди вимахували ломами, лопатами, кайлами, — Варі аж незручно було, що вона проходить повз усе це. Зіткнулася з високим чоловіком у капелюсі, в чоловіка було таке тривожно-знайоме обличчя (тонкий профіль, інтелігентне пенсне), що Варя мало не привіталася до нього. «Де я його бачила?.. Де бачила?..» Й одразу ж охнула: та це ж Тичина!..

прочитала невдовзі в республіканській газеті. І наївненький, для дошкільнят мовби написаний, віршик зворушив її до сліз.

Звернула праворуч, на вулицю Карла Маркса: тут теж кипіла робота. Тільки працювали не цивільні — військові. По розчищених уже хідниках походжали конвоїри, закинувши недбало автомати за плечі, а височезні будинки, вигорілі зсередини дотла, кишіли полоненими. Вони працювали так весело й дружно, немов не в полоні були, а вдома.

Вгледівши Варю, повисовувались з вікон, замахали руками:

— Фройляйн! Фройляйн! Комен зі гер!

Оте «комен» ударило її, мов куля: у Варі аж губи зблідли од гніву. Обернулась, пішла швидко геть. Довго не могла заспокоїтись…

Побігала по товчках: уздовж Бессарабки, на Євбазі, — Київ зносив сюди все, що тільки можна було продати-купити. Варі аж живіт підвело, коли вона опинилася в рядах, повних їстівного. Не витримала, дістала останню десятку, купила два пиріжки («Пиріжки, пиріжки, пиріжки! З жару, з капустою, з м’ясом!»), жадібно з’їла.

А коли йшла бульваром Шевченка, повз Ботанічний сад, хтось ухопив її за спідницю, потяг щосили донизу:

— Сестронько, кинь пару рубчиків! Воїну на пропітаніє!

Варя, налякана, глянула вниз: там ворушився обрубок людини. Кругле обличчя веселе, очі відчайдушно нахабні. На Варю повіяло таким міцним перегаром, що в неї в очах посизіло.

— Героєві боїв за Берлін!

Хоч у «героя» не було жодної медалі на грудях. Ні нашивок, що їх носили поранені.

Варя ледь видерлася з чіпких рук: не було чого дати.

І потім, у поїзді, ходили старці у військовому. Нахабні, вимогливі, з добре поставленими голосами. Люди давали, що в кого є, срібляники та карбованці так і сипались в шапки-пілотки, а якийсь із пасажирів, не витримавши, зауважив:

— Це ж і працювати не треба!

— Еге ж, не треба! — підхопила жіночка, яка сиділа навпроти, — Он у нас сусіда на цегляний будинок нажебрав.

— Знай, хто з них воював… Гімнастерку нап’яв — і вже в героях!

Тут Варі здалося, що всі подивились на неї. На її порожній рукав. Їй аж в очах запекло. Одвернулась до вікна, притулилась лобом до холодної шибки. А коли доїхала, ні на кого не дивлячись, швидко вийшла з вагона.

Електричні вогні на стовпах ледве світили, люди, які розходились, то виринали під ними, то знову зникали; зашумів, віддаляючись, поїзд, а Варя все ще стояла, не в спромозі рушити з місця: таким рідним, з дитинства знайомим війнуло в обличчя.

Йшла рідною вулицею. Будинки світилися теплими вікнами, слали світлі доріжки до воріт, наче запрошуючи Варю в гості, і їй уже здавалося, що вона нікуди звідси й не рушала — не бігла колись, боячись запізнитись на поїзд. «Як же, війна без тебе не звариться!» — кричала їй услід, плачучи, мати. Варя усміхнулась розчулено, пригадавши отой мамин крик і запальну свою непоступливість: поїду, і квит, хоч ви мене ріжте, поїду! Не знала, чи рвалася б отак з дому, аби час одкрутився назад і вона знала, що її чекає попереду. Праве плече пересмикнулося, одразу ж заболіла неіснуюча права рука десь аж у пальцях: Варя поворушила ними, глянула на порожній рукав, щоб ще раз упевнитись, що там нічого немає.

Як вона покажеться мамі?

Хоч мама вже знає все, Варя написала одразу ж, як тільки наші війська визволили Київ.

Паркан, ще паркан, цегляний високий будинок, що його Варя не пам’ятає. Та мама ж писала: якийсь відставник збудувався. І нарешті їхній будиночок.

Одразу ж стало жарко, комір врізався в горло.

Будиночок чорнів двома вікнами. Варя спершу подумала, що вдома нікого немає, та пригадала останнього маминого листа, що вони цієї зими перебралися на кухню: тепліше й затишніше.

Варя обійшла будинок: там світилося єдине, на кухні, вікно. Обережно заглянула й одразу ж побачила маму. І Ніну, сестру.

Мама прала в ночвах, лице її було сердите, як завжди, коли вона щось робила. Вона мов гнівалася на роботу, яку виконувала. Варя жадібно вдивлялася в рідне обличчя, яке мовби проступало крізь всі оці роки розлуки, мов наближалось похитуючись, — дивилася й не могла надивитись. І те, що стояло досі між нею й мамою, що заважало приїжджати в канікули, здалося таким дріб’язковим, таким несуттєвим поряд з оцим, до болю милим обличчям, що вона аж губи закусила, щоб не розридатися вголос. «Як я могла!.. Як могла!..»

Ось мама розігнулася, висмикнула руку з білої піни, звичним жестом витерла чоло. Щось сказала Ніні, й Варя подивилась тепер уже на сестру. Ніна сиділа під грубкою (завжди горнулась до тепла, мов кицька), тримала на колінах розгорнений підручник. Обличчя її було нещасне й насуплене, вуха заткнуті пальцями.

Мама знов щось сказала, повторюючи, — сестра вдала, що не почула, чи й справді не чула, — була, мабуть, сердита на маму, яка примусила вчити урок. Ніна до навчання особливої охоти не виявляла ніколи, двічі втікала навіть з дому, аби тільки не ходити до школи, і вони вдвох шукали її. Ловили, тягли додому, і мама била її ще по дорозі.

Так і не діждавшись од Ніни відповіді, мама ще раз провела по лобі, глянула на вікно. Варя відсахнулась, але мама встигла, мабуть, щось помітити: на кухні пролунав здушений вигук. Тоді Варя, побоюючись, що вони там перелякаються на смерть, оббігла хату, одчинила незамкнені двері…

Вже стояли обоє й застигло дивились на неї. Ніна все ще тримала підручник, а мамине обличчя було біліше од піни в ночвах.

— Мамо, це я, — сказала Варя.

Лице мамине здригнулося, воно наче стало кришитись, обламуватись, видираючись із крейдяної застиглості. Ніна ж пожбурила книжку, з пронизливо-радісним вереском кинулася до сестри, повисла на шиї. Вищала так відчайдушно, що у Варі одразу задзвеніло в голові.

— Ну, дурна!.. Ну, божевільна!.. — Мама, плачучи й сміючись водночас, вже підступала до Варі. — Та дай же хоч мені обійняти!

Вечеряли тут же, на кухні. Їли картоплю, дрібну, як горох, — мама казала, що й це слава богу, в людей і такої немає.

— Цілий лантух дістали! — похвасталась Ніна, запихаючи по три картоплини одразу до молодого веселого рота. Вона дуже виросла за оці роки, виросла, вилюдніла, як кажуть у нас, і стареньку сатинову блузку вже оддимали гострі, наче в кози, груденята, яких вона ще не розучилася соромитися, але якими, мабуть, вже навчилася пишатись. Ознака ж дорослості!

— Та ти зовсім уже дівка! — сказала Варя ласкаво.

— Дівка, дівка! — пробурчала мати. — На вулицю так і труситься. Хоч припинай.

— Ай! Таке й скажете! — надула губи, а очі сміялись.

Мама ж дуже змарніла, зблякла, на обличчя, на добрі очі її сіренькою плівкою лягла звична втома. Навіть поява дочки не змила ту плівку.

— Отак і живемо, — зітхнула вона. — Яка там зарплата в прибиральниці. На хліб ледь-ледь вистачає.

— Мама ще й білизну людям пере! — похвалилася Ніна (ночви біліли горою білизни).

«Ну, цього більше не буде!» — вирішила Варя. А вголос сказала:

— Нічого, мамо, тепер буде по-іншому!

— Спасибі, дочко, хоч на доброму слові, — відповіла тихо мама, і Варю знову різонуло по серцю: «Яка ж я була невдячна й жорстока!»

Лягли спати опівночі. Варі постелили в кімнаті од вулиці, на її ж таки ліжкові, й простирадло, і подушка, і ковдра, і наволочка з акуратною латкою — все було знайоме до щему: лише зараз, випроставшись усім тілом, відчула по-справжньому, що вона таки вдома, і це відчуття не лишало її навіть уві сні… Випроставшись, Варя аж розсміялася радісно, а тут ще постукала мама. Обережно прочинила двері, спитала пошепки:

— Ти, дочко, не спиш?

Пройшла до кімнати, примостилася скраєчку на ліжку. Варя потягла ковдру на себе (затулила плече, яке, як завжди, палило вогнем щовечора), посунулась, даючи мамі місце. Мамина рука ласкаво пройшлася по доччиній голові, обережно торкнулася плеча.

— Болить?

— А чого має боліти? — відповіла Варя бадьоро. — Давно зажило.

Мама зітхнула: не повірила.

— Ти, дочко, думаєш, я від жиру вдруге заміж вийшла?..

— Мамо, не треба!

Але мама не замовкла: була в тому стані, коли мусила виговоритись. Вилити накипіле.

— Біда мене заміж випхала. Чорна біда… Ні дровець же не було, мі шматка хліба в хаті. — Мама розповідала спокійно, буденно, мов не про себе — про когось чужого, — тим важче було її слухати. — А тут іще й Нінка зовсім одбилась од рук. На чотирнадцятому годочкові надумалась виходити заміж… Я не писала, тобі й без цього мороки хватало…

— Заміж? За кого?

— За такого ж дристуна, як і сама. Разом і вчились… До загсу ходили — розписуватись. Добре, що там хоч люди розумні були — відмовили, а то привела б зятька на мою бідну голову. Я вже й била її, й замикала в коморі, і вмовляла — як об стінку горохом! Ти ж знаєш, яка вона в нас…

Що знала, то знала: впертішої сестрички ще світ не родив. Пригадала, як колись, у дитинстві (Ніні тоді було років чотири — не більше), сестра влетіла до хати:

— Ма, там дядю хоронять! Пустіть мене на похорон!

— Тебе ще там не хватало! — відповіла мама сердито.

— Ну пустіть!

— Сиди й не рипайся, бо деркачем нагодую! Сідай ото снідати!

— Не хочу!

Набурмосилась, бубонить щось під ніс.

— Що ти там бубониш?

— Оце помру й на похороні не побуваю!

Мама й розсміялась — не витримала. А Нінка, підстерігши хвилину, шаснула з хати.

Таки побувала на похороні! Хоч і перепало потім од мами…

— …А тут чоловік проситься в прийми, — снувалася сумна мамина розповідь. — Прийшов з війни — од хати лиш згарище, а сім’я на кладовищі: всі до одного загинули. Бомба в хату як вцілила, то вони як ото спали, то вже й не прокинулись… Подумала я, подумала, поплакала над похоронкою татовою та й згодилась: який не є, а все ж буде Ніні батько… Та й рука чоловіча в домі ой як потрібна!.. Вийдеш заміж — взнаєш сама…

— Я заміж не вийду! — відповіла швидко Варя: пригадала іменини й двох лейтенантів. — Невелике це щастя!

— Та воно-то так, — погодилась мати, — Тільки ж і птаха найдрібніша собі пари шукає. А ми все-таки люди… Тож пристав він до нас, і чоловік непоганий, неп’ющий та працьовитий, і до Нінки жалісливий; все, бувало, уроки з нею учить: «Оце й я десятирічку закінчу, та разом і до інституту поступимо», — не раз жартував. І Нінка до нього пригорнулася, татом тільки й називала… Жити б та богові дякувати, аби ж не ті рани прокляті! Рани ото його і в могилу звели: за півроку поклала в больницю, а звідти вже прямо на кладовище…

— Де ж ви його поховали?

— Та недалечко, на кладовищі новому. Ми з Ніною щонеділі провідуєм…

— Я теж з вами піду.

— Підеш, чого ж… Ото, дочко, так: аби знала, де падатиму, сіна загодя постелила б…

Мама замовкла, думаючи про щось своє, темна її постать од думок тих аж горбилась, і Варя, дивлячись з жалем на маму, сама собі обіцяла, що робитиме все, аби вона була щасливою.

— Ну, спочивай уже, дочко, — сказала, підводячись, мама. — А то, бач, і заснуть не даю.

— Ще висплюся. Вранці своє доберу. — При самій лише думці, що вранці вона спатиме скільки захоче, Варя аж очі заплющила солодко.

Та поспати вранці не дала вже сестра: прийшла, ледь розвиднилось. Прошльопала босими ногами по фарбованій підлозі, стала над ліжком: з-під короткої сорочки витикалися довгі маслакуваті ноги.

— Можна до тебе?

Швиденько залізла під ковдру, наче боялася, що її от-от проженуть, посопіла од задоволення. Обернулась обличчям (голови їхні лежали на одній подушці), впритул дивлячись у вічі сестрі, поцікавилась:

— Тобі страшно було на війні?

— Ні, не страшно, — розсміялася Варя: сон її остаточно розвіявся.

— Я теж не боялася б! — відповіла переконано Ніна: чисті очі її дивилися дуже серйозно. — Знаєш, як страшно було, коли нашу вулицю бомбило? А я не боялась ніскілечки!

Потім спитала:

— Ти в німців стріляла?

Варя відповіла, що ні, не стріляла. Ніна кивала головою: іншого, мов, вона від сестри й не чекала, сказала з неприхованим жалем:

— Мене там не було!

Полежала мовчки, уявляючи себе, мабуть, на фронті, потім її гладенького лоба ледь помітною зморшкою прорізала нова думка:

— В тебе груди не болять?.. А в мене, знаєш, як, буває, болять! — похвалилася гордо. — Я аж злякалася спершу: думала, що наривають… А в тебе хлопець був?

— Не було.

— Ні, там, на фронті! — «Звісно ж, що після операції в тебе хлопця бути не могло!» — говорив весь її вид. Пискнула, з головою пірнула під ковдру: в дверях з’явилася мама.

— Нінко, я тобі що казала!

— Я вже, мамо, не сплю, — мовила весело Варя. Потяглася, звелася з ліжка.

У вікно заглядав червоніючий схід, шибки кришталево видзвонювали, простелена од порога килимкова доріжка вигравала всіма барвами.

«Ти, доню, будь тепер з нами!»

Коли б не оця мамина фраза, Варя, може, й погодилася б працювати в Києві. Це тепер половина містечкового люду їздить щодня туди на роботу: електричка, метро — рукою подати. А тоді приміським поїздом поки до вокзалу дочмихаєш, а там ще трамваєм, а потім стільки ж додому: часу вистачало хіба що на те, щоб повечеряти похапцем та й одразу ж у постіль.

— А ви все ж сходіть, подивіться!

Варя аж головою крутнула, відганяючи од себе спокусу: знала «академічну» й так, заходила кілька разів перед війною. Зали — як у храмі, й тиша музейна. Тільки шарудять сторінки. Навіть вони, голосисті, нишкли: ходили навшпиньках. Про таке тільки мріяти: там працювати!

— Ні! — сказала Варя рішуче. — Посилайте в містечко.

— Ну, глядіть, щоб потім не прибігали проситись…

— Не прибіжу!

Бібліотека й справді була: ріж поли й тікай! Через багато-багато років поклала переді мною сивенька вже Варя Юхимівна важкий альбом в оксамитовій оправі. Розгорнула першу сторінку, показала вилиняле фото:

— Ось з цього ми й починали.

«Оце» являло собою таку нужденну та ветху споруду, що я мимоволі пригадав хату, в якій народився наш великий Кобзар. Солом’яний дах, пошарпаний всіма на світі вітрами. Два віконця-підсліпки з старечими більмами. Двері, що в них увійдеш, хіба що в три погибелі зігнувшись. Стіни, що по вікна вгрузли в землю. І, напевне ж, долівка.

— Мало — долівка, ще й піч на півхати, — сказала Варя Юхимівна. — Тільки й знай, що годуй. Попопила вона з мене крові! Як що, за санчата й до лісу.

— Ви що, самі й дрова возили?

— Всяке бувало. Начальство тодішнє не дуже на бібліотеки зважало. Коли підкинуть дровець, а коли й забудуть. Книжки ж мовчать: не кричать, що замерзають, — пожартувала Варя Юхимівна. — Мерзнеш, мерзнеш, а тоді за сокиру, мотуз на санчата та й у ліс — гріти чуба.

— Як же ви самі справлялися?

— Діти ще помагали, — сказала Варя Юхимівна. — Мій найвірніший читацький актив… Як ви думаєте, хто перший до мене в бібліотеку прийшов?.. Ви знаєте, як я першого свого читача виглядала? Дівчина свого нареченого так, мабуть, не жде. То в одне вікно вигляну, то в інше, а вони все мимо та мимо… Аж чую, щось у двері шкребеться. «Заходьте!» — кричу, а в самої і в горлі пересохло. А воно знову в двері: торк-торк… Одчинила: два хлопчики й дівчинка. Читачі мої перші…

А перед тим кілька днів наводила сякий-такий лад. Попередній бібліотекар, він же й сторож у крамниці, чомусь вважав, що основна його функція — стежити, щоб на дверях висів справний замок. Є замок — із бібліотекою все гаразд. Тож дістав десь замчище, що й двері вгиналися.

— Ніхто не залізе! — похвалявся Варі, замок одмикаючи.

В темних сінцях стояв густий рибний дух.

— То ятери. Оно й сохнуть — не зачепіться глядіть. — Відімкнув уже менший замок. — Заходьте, тіки пригинайтесь. Збирався щось м’яке припасувати, щоб не так лоби набивали, та все не доходили руки.

В сторожа «не доходили руки» не лише до одвірків: у кімнаті пахло чим завгодно, тільки не книжками. На єдиному столі сиротливо стояла чорнильниця, чорнило в неї останній раз наливалось, мабуть, ще перед війною. Поруч валялася учнівська ручка з обламаним пером. Варя провела пальцем по столу і немов плугом проорала — стільки назбиралось пилюки. Глянула під ноги: долівка аж голосила за віником. Повела зором по стінах — стіни були голі й брудні. З єдиного плаката підморгував, перевзуваючи чобіт, знайомий солдат: «Дійдемо до Берліна!» Варі плакати захотілось від того плаката веселого: пригадала, як умовляли її працювати в «академічці».

— А осьдечки й книжки!

Дві наглухо зачинені шафи. І два обов’язкові замки.

— Зараз одчиню.

— Не треба! — Присутність сторожа все більше дратувала Варю, — Залиште ключі, я сама. — І, коли він поклав ключі на стіл, спитала:

— А де формуляри?

— Формуляри? — закліпав сторож очима.

— Формуляри. Карточки, куди записують видані книжки.

— Так я не записував. Я по пам’яті.

Потім уже Варя довідалась, що сторож одмикав бібліотеку двічі на місяць. І щоб не так часто ходили, видавав одразу ж не менше десятка книжок. Бери оберемок і не приходь, поки не прочитаєш всі до одної.

— То я, мать, піду…

— Йдіть, — відповіла, не дивлячись на сторожа, Варя.

Але він усе мулявся. Врешті спитав:

— То ятери хай повисять? Як підсохнуть, я заберу.

— Забирайте зараз же! — сказала злісно Варя. — Не заберете — спалю!

— Ото, які ви! — сказав на те сторож. Ятери однак забрав. А риб’ячий дух ще довго гніздився в сінях.
Знявши замки, заглянула в шафи… Книги стояли рівненькими рядами, вишикувані, наче солдати: більші до більших, менші до менших. Розставлені не за авторами чи назвами, а за форматом. Тому «Капітал» Маркса стояв поряд з однотомниками Блока та Щедріна, а «Золотий осел» Апулея тулився довірливо до «Довідника ветеринара». Сторож, мабуть, так їх і видавав читачам: рахував до десяти та й висмикував, що під руку потрапляло. По місцях порожніх Варя могла б навіть порахувати, скільки було читачів, — не густо.

Вирішила прибрати в кімнаті. Замкнула хатину, подалася додому.

— Ну, що там? — спитала мама.

— Все гаразд. Треба тільки прибрати.

— І я з тобою піду! — попросилась сестра: їй аби тільки не за підручниками сидіти.

— Сходи поможи, — дозволила мама. — Та й я піду гляну.

Так і пішли втрьох, прихопивши ганчірки, відра й віник. Варя витирала пилюку, мама мила вікна, двері, Ніна ж носила воду, бігала по глину для долівки. Подерлася на горище, надибала там якісь лахи:

— Скидати? — І, не дочекавшись дозволу, пожбурила вниз.

Пилюка так і вибухнула, Ніна весело чхала, а мама лаялась:

— А, бісової віри дитина! Та чи в тебе є що в голові?! Злазь мені зараз же, бо не знаю, що з тобою й зроблю!

— Так я ж нічого не бачу! — відповіла, все ще чхаючи, Ніна.

Варя сміялася, хоч доведеться, мабуть, починати все заново: пилюка стояла хмарою. Сеструня у неї — нудьгувати не дасть! Варі на душі мов аж розвиднилось і майбутнє не здавалось таким безнадійно похмурим. Думала про те, що не довіку ж буде отут, в цій нужденній халупі, бо поки що хоч як важко, а все йде на краще і найстрашніше — війна — лишилось позаду. Варя пригадала одну й ту ж розмову, яка виникала часто поміж солдатами, — про те, що аби лиш дожити до кінця війни, а там нічого не страшно… Аби лише ходити на весь зріст по землі, а не повзати, од куль та осколків ховаючись… Аби застати живими своїх, хай хоч і посеред згарища, — не біда. Будем жити!.. Варя пригадала оті розмови солдатські, їй соромно стало за свій настрій, і вона сама собі дорікнула: «Якого біса тобі іще треба? Жива, здорова, мама й сестра ось поруч…» Варя знову заходилася витирати шафи, лівою рукою орудуючи, — потроху стала одвикати од того, що хотілось перехопити в праву, яка, здавалося, висіла марно, боліла, здавалось, за такою-сякою роботою.

Згодом і впорались; Ніна одтягла лахи в рів, хотіла ще збігати по сірники — підпалити. «Я тобі підпалю! — насварилась мама. — Пожежі ще нам бракувало!» Мама чомусь не чекала від Ніни нічого хорошого. «Краще воду осьо винеси. Та не розплескуй — тобі тільки б підстрибувати!» Мама звично бурчала, і Варі захотілося раптом, щоб мама побурчала й на неї, як колись, до війни, коли їй було стільки ж, як сестрі, — бач, вальсує посеред двору з повним відром, і горя їй мало!

Поверталися, натомлемі, вдвох: Ніна, як тільки вийшла на вулицю, побігла, видзвонюючи порожніми відрами, енергія в ній так і кипіла. «Росте лихо на мою голову! — бідкалась мама. — В кого воно таке й уродилось?..» Нінка швидко зникла, а вони повільно йшли тихою надвечірньою вулицею, і мама вже говорила, що треба повісити на вікна фіранки й доріжку не завадило б покласти. Мамі, мабуть, хотілося, щоб там, де працюватиме її старша дочка, було чисто й затишно. «Де ж її взяти, доріжку?» — «Та хоча б оту, що в нас». — «Добре, подумаем, ще маємо час». Варі зараз не доріжка пекла, а ота мізерна кількість книжок, що була в бібліотеці.

— Не знаєте, мамо, куди поділися книжки з бібліотеки? Згоріли?

— Що згоріли, а що й люди, мабуть, розібрали. Я, доню, не бачила. Тільки як наші відступали, то люди тягли, що могли…

— От-от, розібрали.

Тепер Варя знала, що їй робити, і другого дня, завдавши за плечі речовий мішок, пішла по дворах. Заходила, віталась:

— Я нова бібліотекарка, здрастуйте! Прошу повернути книжки, взяті в бібліотеці у війну.

Нам усе, мовляв, відомо, тож краще оддайте добром.

Хто віддавав, а хто казав, що не брав… «А ви все ж подумайте!» — наполягала Варя. «Та вроді немає, хіба що десь завалялася». — «То давайте разом пошукаємо». Коли знаходили, а коли й ні, але вже як знаходили, то часто не влазило і в отой мішок речовий. «То як же ви понесете — важко!» — «Понесу!» — відповідала Варя, завдаючи мішок за плечі. «Понесу!» — казала затято вона, та ще й під руку прихоплювала, що в мішок не влазило. Йшла, і ніяк було витерти мокре чоло.

Отак ходила кілька днів: все далі від бібліотеки, все в довші й довші кінці. Підвечір ноги були наче ватяні, і болів поперек, та найбільше дошкуляло плече: палило вогнем. Варя в таких випадках прикладала мокрий рушник, але це, звісно, можна було зробити лише вдома, та й то крадькома од мами. Тож, діждавшись, поки мама засне, Варя підводилась, ішла до води з рушником, прикладала до плеча і довго сиділа похитуючись. Бо і в шпиталі, здається, так не боліло, так не обливало вогнем. А вранці — очі тонули в синцях.

— Та чи ти, дочко, не хвора? — непокоїлась мама.

Варя відповідала, що здорова, як коняка. Снідала похапцем і одразу ж рушала в похід: їй здавалося, що в отій хаті, до якої вона вчора не дійшла, чекає на неї найбагатша знахідка.

Шафи поповнювалися з кожним днем, та найбільше повезло Варі під кінець, коли вона обходила останній куток. До одного з дворів, що під лісом, прибився на початку війни евакуйований учитель з Житомирщини. Сам, на однокінній підводі. Як у нього не відібрали по дорозі коня, один бог знає, може, тому, що шкапина була мов з концтабору, а може, ще й тому, що дуже ж бо в того вчителя був беззахисний вигляд. «Як дитина», — казала хазяйка. Шкапа якраз навпроти її двору й лягла, і дивовижний отой чоловік безпорадно топтавсь коло неї, поки й смеркло, він і ніч протоптався б, якби хазяйка, жінка рішуча та смілива, не вийшла на вулицю та й не забрала його разом з підводою в двір. Вона ще більш переконалася, що в чоловіка не всі дома, коли стали зсаджувати з підводи три скрині, важкі та великі, аж спини тріщали, і в скринях тих виявилися… що б ви думали? — книги! Не взуття, не одіж, не домашнє начиння, а самі лише книжки. Він пальта-шапки навіть не взяв, у піджачку та кепочці так і їхав у зиму, то кажіть після цього, що в нього всі дома! Чоловік все ж виявився тихий та смирний, а не буйний, а то хазяйка його одразу ж наладила б, а так просидів, як миша, поки й наші прийшли: робив по хазяйству та длубався в своїх скринях. А як наші прийшли, то й забрали до армії. Десь, бідолашний, і загинув…

— А може, живий…

— Загинув! — переконано сказала хазяйка. — Під першу кулю підліз!

— А книжки… глянути можна?

— Та забирайте хоч усі, бо я вже їх попалити хотіла! Стоять у коморі, тільки місце займають. Якби не скрині — повикидала б давно.

— Скрині мені не потрібні.

Пройшлися до комори. Скрині справді були нівроку, Варя не могла й з місця зрушити, хоч як старалася, аж поки хазяйка прий­шла їй на поміч:

— Краще вдвох.

Витягли на світло, одкрили. Дубова кришка несподівано легко відскочила вгору, щось мелодійно дзенькнуло.

— Бачите, ще й з музикою. Де він такі й дістав?

Варя ж мало не охнула: скриня була напхана книжками.

Знайшлася й ряднина. Варя акуратно послала її, нахилилась над скринею.

Тут була суціль зарубіжна класика: Гюго, Бальзак, Шекспір, Діккенс, Гете… Багатотомні зібрання й окремі томи, складені любовно докупи: французи, англійці, американці, німці, іспанці, греки, поляки. Античний світ, середньовіччя, епоха Відродження, двадцяте — найбагатше — століття. Книжки лягали на чисту ряднину, розквітали синім, червоним, зеленим, оранжевим, — Варі здавалося, що й світ довкола розквітнув, і небо стало ще вище, а сонце ще більше засяяло, обціловуючи кожен томик.

— Як же ви їх перетягаєте? — зажурилась хазяйка.

— Перетягаю! — відповіла Варя бадьоро.

— Вам тут і до вечора не впоратись! — заперечила жінка. — А там же ще дві скрині… А зачекайте!

Подалась до клуні, викотила невеликий візок. Візок був хоч одразу ж на виставку, ще й пофарбований.

— Давай сюди!

Склали, накрили рядниною. Жінка рішуче взялася за дишло, а Варі наказала підпихати ззаду.

— Це — що!.. Це ж не дрова з лісу возити!.. По корчах та вибоїнах…

Та поки довезла, запарилась.

— Х-ху, щоб ви такі здорові були!.. Хоч вода є в цьому домі?

Пила, одсапуючись, велике око її світило з-за кухля неприхованою насолодою.

— Оце напилася!.. Будемо ж розвантажувати, щоб сьогодні все перевезти…

У другій скрині була українська класика, а в третій — російська. Той чоловік збирав, мабуть, книги не один десяток років.

Жінка покотила візок додому, Варя лишилась сама. Ні, не сама — з книжками. Брала то одну, то іншу — все не могла натішитись несподіваним скарбом. І все здавалося, що той чоловік присутній незримо в кімнаті. Стоїть біля дверей, стежить ревниво за кожною книжкою.

Пішла згодом додому.

І вечір був якийсь особливий, не схожий на інші. Теплий, ласкавий. В хатах уже світилися вікна: одні весело й щиро, інші похмуро та підозріло. Ото які люди, такі й у вікнах вогні… А може, там горе? Може, нещастя яке? Може, й голодні сидять, бо сама була голодна як вовк: ніколи було збігати додому поїсти. Перепаде ж сьогодні од мами!

Їла потім борщ, аж тремтіла, хоч нічого в тому борщі, крім кропиви та картоплі, й не було. М’ясо тому борщеві й не снилося, а що таке сметана, він і бачить не бачив, і чуть не чув. Варя їла так, аж мама не витримала:

— Не спіши, а то язика проковтнеш!..

Їла тепер трохи повільніше. Їла й поглядала на книжку, що прихопила з бібліотеки: наперед смакувала, як буде читати в ліжку.

А серед ночі прокинеться од того, що пектиме права рука. Прокинеться й не усвідомить одразу, що руки в неї немає давно, що то плече так болить, а не рука, і треба йти по воду, і вмочати рушник, і студити шрами, вщерть налиті вогнем. І сидіти, похитуючись, і дивитися сухими очима в темряву, терпляче чокаючи, поки біль трохи спаде й можна буде знову лягти — забутись у сні…

І, вже засинаючи, повертатися думками до стелажів. Стелажі були потрібні, книжки лежали вже й на долівці. Вона так і сказала голові селищної ради Карпові Михайловичу, прийшовши до нього з самого ранку:

— Без стелажів бібліотека не працюватиме!

— А де я тобі їх візьму? — відповів голова, дивлячись на Варю так, наче вона прийшла здирати з нього останню сорочку. — Де я їх у біса візьму? Тут хоронити он ні в чому, а їй — стелажі! — Наче він тільки те й знав, що хоронив.

У Варі одразу ж почало закипати в грудях. Карпо Михайлович, нестарий іще чоловік, та ще й фронтовик (орден і три медалі на кітелі), з кожним словом ставав їй все неприємніший. Була впевнена, що він просто не хоче їй допомогти.

— Зрозумійте, я не для себе прошу! — сказала, ледь стримуючись. — Книжки треба розставити…

— Нічого з книжками твоїми не станеться! — обірвав її голова. — Буде змога — допоможу.

— Тоді я од вас не піду! — сказала Варя рішуче.

— Як то не підеш?

— А отак: сидітиму, поки ви дасте розпорядження.

— Ну й сиди! Налякала!..

Вари й сиділа — до обіду. Заходили — виходили люди, дзвонив телефон, голова все більше сердився, він уже й на крик став зриватися, Варя ж сиділа, ладна бути тут хоч і до вечора.

В обідню перерву він надів картуза, аж дашок затріщав, пішов з кабінету. Варя слідом за ним.

На вулиці не витримав, обернувся до неї:

— Ти куди?

— Туди, куди й ви.

— Я додому! Обідати! — закричав, як до глухої.

— І я з вами.

— Ти що: отак за мною й ходитимеш?

— Отак і ходитиму. І сьогодні, й завтра — поки стелажів не дасте.

— То, може, й спати ляжеш зі мною? — саркастично спитав він.

Варя змовчала. Але як тільки він рушив, пішла слідом.

— Тьху! — Карпо Михайлович зупинився, махнув відчайдушно. — Ладно, пішли! Де ти тільки й узялась на мою голову!

— Одчеплюсь, — пообіцяла йому Варя. — Дасте стелажі — більше до вас ні погою.

— Осьдечки в мене твої стелажі! — показав він на потилицю.

Привів у комунгоспівську майстерню.

— Бачиш цю баришню? — спитав похмуро завідувача. — Зроби їй стелажі.

— Не мені, а в бібліотеку, — поправила Вари.

— А я що кажу! — гримнув Карпо Михайлович, — В бібліотеку!

— Але ж де ми візьмемо дощок?

— Де хочеш бери! А щоб я її більше не бачив!..

Вже й виходячи, бурчав щось сердито. Варі вчулося: «Чортова дівка!» Та вона не образилася навіть, лиш усміхнулася…

Стелажі були готові лише за півмісяця: то захворів столяр, то не було потрібних дощок, то ще якась причина, — завідувач під кінець уже од неї й ховатися став. Та от стелажі привезли, поставили так, щоб можна було між ними лише пролізти, ось і книжки стали в акуратні ряди, розібрані за алфавітом та за тематикою, а на вікнах засяяли чепурненькі фіранки, і стіл застелений білим, а на ньому вже довгі ящички з поки що не заповненими картками, і букет квітів у глечику, — занедбана, нещодавно непривітна кімната стала затишною, Варя все ніяк не могла її покинути, хоч на неї чекали вже вдома…

Другого дня схопилась ледь світ, довго чепурилася перед люстром: було таке відчуття, наче йде на свято. Поснідала похапцем, подалась до бібліотеки: зустрічати перших своїх читачів.

Читачів довго по було, хоч Варі все здавалося, що хтось стукає в дворі. Та ось, і справді постукало. «Зайдіть!» — гукнула Варя й нервово поправила зачіску. Двері прочинились, несміливо, бочком зайшли двоє школяриків і дівчинка.

Варя Юхимівна й досі їх пам’ятає, хоч відтоді минуло більше тридцяти років. Пам’ятає так, наче були вони в неї принаймні вчора. Й те, як вони підступали до стола, підштовхуючи одне одного, як відповідали їй пошепки, й три книжки пам’ятає й досі — перші видані нею книжки…

Згодом забігло гострозоре дівча.

— Здрастуйте! — привіталось задихано. — У вас є Коцюбинський? «Фата моргана»? Тільки щоб з передмовою! — гукнула вже Варі в спину.

— Контрольна? — здогадалась Варя.

— Ага.

Вхопила книжку, побігла — забула навіть подякувати.

Й одразу ж за нею — бабуня: внесла обличчя, як сонечко.

— Оце йшла та й зайшла.

Ця не поспішала нікуди. Оглянулась, на що присісти, — Варя схопилась, подала свій єдиний стілець.

— Що ви, що ви, я вже й так! — Та одразу ж і сіла. Витерла краєчком хустки губи, посвітила на Варю очима. — То ви тутешня чи приїжджа? — Довідавшись, що тутешня, закивала головою, зрадівши. — Тож-то дивлюся та й думаю: де я вас бачила?

Бабуня сиділа довгенько: охоча була погомоніти. А коли Варя спитала, яку підібрати їй книжку, відповіла, не задумуючись:

— Про любов…

Потім, вже під обід, зайшла вчителька: попросила Нечуя-Левицького.

І вчительку пам’ятає досі Варя Юхимівна: в чому була навіть одягнена.

Потім заглянув Карпо Михайлович: пересердивсь на Варю.

— Ну, як тут у тебе?

Оглянув стелажі, здивувався, спитав недовірливо:

— Ого всі читала?

Варя відповіла, що всі — не всі, а більшість таки прочитала.

— Ну й ну! — покрутив головою.

— То, може, й ви що візьмете? — спитала з надією Варя.

— Я? — В голови був такий вигляд, наче йому запропонували голяком пробігтися вулицею. — Хай якось іншим разом, бо в мене, знаєш, діла.

— А ви таки візьміть!

— Ну, якщо вже так просиш… — Карпо Михайлович нерішуче порився в стосикові книжок, вибрав найтоншу: — Ось цю запиши.

— Два роки читав, — пригадувала Варя. — В кабінеті в нього й забрала: як поклав, так і не брав до рук.

У кабінет до голови привела Варю все та ж бібліотека: вже не вміщалась. Та й читачів прибуло: товклися біля самого порога, а про те, щоб посидіти, погортати газети-журнали, зібратися на читацьку конференцію, не могло бути й мови. А тут стали будувати чайну — з бібліотекою поруч. Уже й стіни звели — лишилося дахом накрити. Варя якось зайшла: величезний зал (от де сидіти читачам!), кілька трохи менших кімнат… Варя тільки слинку ковтала, по приміщенні ходячи…

Після того її наче обмарило: не йде майбутня чайна з думки, хоч помри! І вдень про неї думає, й серед ночі: проснеться і довго лежить, по тих кімнатах стелажі розставляючи. Знала ж, яким «чайком» почнуть частувати майбутніх клієнтів: з усього містечка п’янички сповзатимуться. Хай би десь в іншому місці кубло це заводили, а то з бібліотекою поруч!

Врешті, не витримавши, зайшла до голови.

— Ти що? — вирячився на неї Карпо Михайлович, — Бузини об’їлася? Цяцьку найшла: візьми та й віддай!

І хоч як Варя переконувала, що бібліотека й пивничка поруч не можуть стояти, що одна ж чайна уже є: міліція тільки те й знає, що підбирає «клієнтів», так на що ж іще один «гадючник» заводити (Варя, коли розпалювалась, не дуже вибирала слова)… Хоч як переконувала Варя, не помогло нічого.

— Фінансовий план хто буде виконувати? Для тебе ж на зарплату стараємось!.. Іди й не мороч голови!.. Розбагатіємо, отоді бібліотеку й збудуєм…

— Гарний же ви комунізм на горілці будувати збираєтесь! — рубонула йому Варя з плеча. Хряснула дверима так, що Карпо Михайлович аж підскочив:

— Тю, навіжена!

Тільки Варя того вигуку не почула: йшла вулицею й щоки палали. Довго не могла остудити. Плакати хотілось од злості!

І такою бібліотека їй здалася нужденною, що й заходити не хотілося.

Допоміг Варі відвоювати приміщення тогочасний міністр освіти. Сам того не відаючи, допоміг.

Якось зайшла Варя до школи (після розмови з Карпом Михайловичем збігло два тижні, якщо не більше, над чайною вже й дах звели, і вставили двері та вікна. Варя, проходячи мимо, одверталась)… Зайшла до школи, а там шарварок, там переполох: парти в коридорах, учителі миють підлоги, директор бігає червоний, мов перцю об’ївся.

Міністр приїжджає! Вчора подзвонили з Києва.

Варя одразу ж і подумала: а що, як поскаржитись міністрові? Він же не тільки міністр, а й поет видатний, — кому ж іще, як не йому, про бібліотеку подбати?

Перше, що зробила, — книжки повиносила з закутків. Склала на столі горою, майже під стелю: потім на підвіконня скільки могла навалила, а решту вже на долівку, при самому вході. Приміщення й так тісне, стало ще тісніше. Про всяк випадок всю сучасну україністику на задній стелж переставила: спитає міністр про свої книжки, Варя його поміж стелажами й проведе. Де й миша не пролізе.

Схопилася вранці, гімнастерку з бойовими медалями надягла, поясом офіцерським підперезалася, заправивши порожній рукав, і — їла не їла — подалася до школи.

Міністр з’явився після першого дзвоника. Підкотив машиною чорною, довгою, вийшов з кількома чоловіками: Варя його одразу ж по пенсне і впізнала. Директор, який встиг не одну поміняти хустину, піт витираючи, метнувся назустріч, а за ним уже й Карпо Михайлович, який теж прибіг рано-вранці («Ти чого прийшла?» — засичав сердито на Варю: не чекав уже від неї нічого хорошого).

Привітались, поручкались, повели шанобливо в школу, де по класах сиділи, завмерши, і учні, і вчителі. Варя теж пішла вслід (гурт чималий, ще в одній машині й районне начальство приїхало) — до міністра поки що не зверталась. Хоч міністр вже її й помітив: кілька разів перехопила Варя його погляд.

Коли вже виходили зі школи, Варя до нього й підійшла.

— Товаришу міністр, я вас дуже прошу оглянути нашу бібліотеку! — Варя спиною відчувала, як її пече поглядом Карпо Михайлович.

— Бібліотеку?..

— Це поруч, товаришу міністр.

— То пройдемося? Чи машиною?

— Краще машиною. — Варя боялася, що по дорозі ще хтось перехопить міністра.

— Тоді, прошу, сідайте, показуйте, — міністр галантно відчинив передні дверцята, й аж тут оглянулася Варя на голову:

— Товаришу міністр, візьмемо й Карпа Михайловича: він найактивніший наш книголюб!

— Дуже приємно, дуже приємно… Прошу, сідайте!

— Дякую, я вже за вами, — зацьковано прохрипів той.

Вариної рішучості вистачило сісти в машину. А як тільки рушили — всі думки пощезали. На щастя, згадала, як поверталася два роки тому з Сибіру додому. Обернулась:

— А я вас бачила, товаришу міністр!

— Де саме ви мене бачили?

— На Хрещатику. Два роки тому. Пам’ятаєте: «Люба сестронько, милий братику, попрацюємо на Хрещатику»?

Міністр заблимав, зняв пенсне, заходився протирати скельця. Обличчя його стало голе й беззахисне.

— Як чудесно ви декламуєте! — сказав він розчулено.

— Ось ми й приїхали.

— Це бібліотека? — Міністр, мабуть, ніяк не міг повірити, що в оцій ветхій споруді може міститись бібліотека.

— Еге ж. Оце вона й є. — Варя краєчком ока бачила, як районне начальство, що під’їхало слідом, пуштрило Карпа Михайловича. — Заходьте, товаришу міністр, тільки обережно, щоб не забитись. Одвірок низенький, та й стеля от-от обвалиться…

Бібліотека справила таке гнітюче враження на міністра, що він навіть не спитав про свої книжки. Тоді Варя й завдала останнього вдару:

— На щастя, нам недовго лишилось тут скніти! Незабаром переїжджаємо в нове приміщення. Хочете подивитись? — Та й повела всіх до чайної. Ходила хазяйкою, показувала: — Ось тут буде зал для читачів… Тут — книгосховище… А отут — абонементний відділ… Все це — наш голова! Коли б не Карпо Михайлович, то не знаю, що ми й робили б.

Прощалися. Міністр довго тиснув руку Карпу Михайловичу, гаряче дякував. Обіцяв приїхати на новосілля. Голова бубонів, давлячись словами. Варя, вже дома згадавши, який у нього був вигляд, реготала до сліз.

— Розп’яла!.. Живцем розп’яла!.. — лаявся голова, коли гості поїхали. — Де ти на мою біду й виськалась!

— Ну чого ви кричите? — боронилася Варя. — Я ж вас виручила!

— Що б тебе на тому світі отак виручали!.. Ну що я скажу кооператорам? Що?!

Тут Варя вже не знала, що пораяти голові. Хіба пояснити їм, що людина не тільки хлібом єдиним… Що їй і духовний потрібен…

— Іди ти знаєш куди зі своїм духовним! — зовсім осатанів голова. Крутнувсь, як опечений, пішов геть.

І Варі було його вже й жалко.

Коли Варя Юхимівна виходила заміж, бібліотека давно вже була в новому, відвойованому нею приміщенні. Мати п’ятий рік лежала на кладовищі, і Варя Юхимівна поставила їй пам’ятник, і ніхто в містечку не догадувався навіть, скільки коштував мармуровий отой обеліск, та це, власне, тепер і не важливо: пам’ятник стоїть і Варю Юхимівну не мучить совість. Нінка встигла й восьмирічку закінчити (за допомогою Варі Юхимівни), і повчитися в технікумі (теж за активною участю сестри), й вискочити заміж (вже самостійно), й розлучитися, й знову сходити до загсу, й ще раз розлучитися, і втретє знайти собі пару, тепер уже, сказала, серйозно (від двох попередніх «несерйозів» знайшлося двійко дітей: хлопчик і дівчинка)… Сестра подалася з третім своїм чоловіком на Камчатку: вряди-годи писала коротенькі листи, та й писать, мабуть, було ніколи, бо народилося ще двоє дітей… А ці, вже дорослі, так і не бачили рідної мами: виросли на руках у Варі Юхимівни, бо Варя Юхимівна, коли Нінка збиралася на ту далеку Камчатку, сказала, що дітей не пустить. «Я їх потім заберу, як обживемося», — пообіцяла сестра. «Забереш, як же!» — подумала Варя Юхимівна, бо тоді вже вирішила не оддавати дітей. Вони так і виросли на її руках (точніше — руці), і досі називають її мамою Варею, рідну матір майже не згадуючи, і про те, в що обійшлося їхнє дитинство Варі Юхимівні, теж у містечку не знає ніхто. Знають лише достеменно одне: діти завжди були одягнені й узуті, а вчилися так, що Варі Юхимівні ніколи не доводилося за них червоніти. Тож діти росли нагодовані та одягнені, а Варя Юхимівна до сорока років носила військову форму, єдину одіж свою на будні та свята, зважилась на цивільне вбрання лише тоді, коли спідниця зовсім подерлася, а на чоботи вже нікуди було класти латки.

І з господарством вправлялася єдиною рукою, так як не кожен і двома впорається: пиляла-рубала дрова, прала білизну, чистила, допомагаючи протезом, картоплю й буряк, шаткувала капусту, в кімнатах завжди було прибрано, Варя Юхимівна терпіти не могла, коли щось не на місці, і дітей привчила до цього. На маму Варю дивлячись, обоє навчились більше орудувати лівою, аніж правою, — поповоювала ж потім з ними Варя Юхимівна!

Протез надівала лише вдома: одного разу як побачила штучну руку в молодої ще жінки, то аж здригнулася: наче в мерця відтяли! «Краще хай уже порожній рукав», — вирішила Варя Юхимівна.

І весь оцей час, поки діти росли та ходили до школи, Варя Юхимівна відчувала себе щасливою, бо коли верталася втомлена з бібліотеки, то бачила двоє найдорожчих для себе облич, які обертались до неї, як соняшники, і малі їхні клопоти обсідали її ще з порога. Тож поки діти росли при ній, життя Варі Юхимівни було по вінця наповнене, і вона всі оці роки ні про що більше й не думала: діти — робота, діти — робота, вгору й то ніколи глянути, лише іноді, посеред ночі, прокинувшись од болю в правій руці, згадувала всіх отих лейтенантів, у яких по черзі закохувалась і яких ховала по черзі, так що вони про її любов не встигали й довідатись, а найчастіше останнього, як він лежав на плоту, і як падав прямо на нього націлений хижо літак, і як вона затуляла його спиною, ладна всі бомби в спину свою й прийняти… Після такої ночі, прокинувшись, Варя Юхимівна підходила іноді до люстра й довго себе роздивлялася, і те споглядання їй не приносило втіхи. Бо вже й зморшки поснувалися круг очей, і сивизна пробивалася в підстриженому коротко волоссі, й очі її були того дня не те що печальні, а якісь мовби погаслі…

Діти при ній і десятирічку закінчили: племінник, відслуживши два роки и армії, вступив до військового училища, тепер уже капітан, прикордонник, служить на Памірі, одружуватися ж приїжджав у рідне містечко й дружину майбутню спершу показав мамі Варі, спитав, чи сподобалась, з таким виглядом спитав, наче од того, як вона відповість, залежало бути чи не бути весіллю… «Легка у вас, мамо Варю, рука!» — писав згодом з Паміру. Тож і сімейне життя склалося в племінника добре, Варя Юхимівна могла бути за нього спокійною…. Племінниця теж не вдалася в матусю: закінчила вже й інститут, тепер в аспірантурі в Києві, разом з чоловіком. Діток поки що не мають: «Хай, як захистимо дисертації». Ну, нехай, молодим, їм видніше: Варя Юхимівна ніколи не лізла з порадами, тільки ж дуже незатишно стало в старенькій хатині, коли лишилася сама!

Варя Юхимівна намагалась менше в тій хаті й бувати. Прийде пізно ввечері, втомлена (то читацька конференція, то вечір книги, то зустріч з композитором, артистом, письменником: всі письменники київські, більш-менш відомі, знали Варю Юхимівну)… прийде Варя Юхимівна, чаю вип’є та й у постіль. А вранці, знову ж того чаю з бутербродом ковтнувши, до бібліотеки мерщій.

Варя Юхимівна мала провести читацьку конференцію в клубі цегельного заводу за участю відомого письменника, такого відомого, що читачі аж не вірили, що він ще живий. Письменник же був не лише живий, але й досить бадьорий, от тільки добитися до нього було важче, ніж до самого господа-бога. Варя Юхимівна вже й писала, й дзвонила кілька разів — відповідь була одна: Петро Олексійович (назвемо його так) зараз не може. «А коли? — допитувалась Варя Юхимівна. — Ми ж на нього чекаємо!» — «Не знаю, — відповідав жіночий голос. — Поки що нічого певного сказати не можу. Петро Олексійович працює над новим романом». Варя Юхимівна дзвонила з дня у день, аж поки одного разу натрапила на самого Петра Олексійовича. «Слухаю», — сказав утомленим од читацької уваги голосом. У Варі Юхимівни й долоня змокріла, так боялася, що він покладе трубку. «Але ж у мене зараз дуже багато роботи! — мовив письменник. — Дружина вам, здається, пояснювала?» — «Петре Олексійовичу, ну, просимо! Ви не уявляєте навіть, як ми всі вас тут любимо! Це для нас буде святом!..» — «Гаразд, — погодився нарешті Петро Олексійович. — Як до вас добратися?» — «Ми пришлемо по вас машину. Я сама приїду. Дякую, Петре Олексійовичу!»

Машину дав директор заводу — спробував би тільки не дати! Клуб аж тріщав — стільки народу зійшлося. Вечір вдався на славу, всі були задоволені. Варя Юхимівна сиділа в президії поруч з письменником, і весь зал дивився тільки на нього, особливо, коли Петро Олексійович виступив (а виступив він дуже гарно, прямо-таки не вірилося, що можна отак говорити)… Варя Юхимівна була впевнена, що всі дивляться лише на письменника, тому й не помічала єдиної пари очей, прикутої пильно до неї.

Ті очі належали літньому вже чоловікові з таким хворобливим та брезклим лицем, наче він вийшов щойно з лікарні. До того ж він був дуже недбало поголений: бритва хоч і пройшлася по підборіддю, щоках, але полишила кущики сивої щетини. Й одяг на чоловікові був пожмаканий, наче він у тому одязі й спав. Чоловік сидів у десятім ряду і не зводив очей з Варі Юхимівни.

Коли ж виступи скінчилися, й одлунали оплески, і письменник, навантажений квітами, спустився зі сцени, а за ним щаслива Варя Юхимівна, чоловік отой так і рвонувся до неї, та одразу ж і застиг, ухопившись за спинку стільця, а обличчя його враз спітніло. Провів поглядом Варю Юхимівну і лише тоді, як вона зникла, вийшов з ряду в прохід. Ішов, прикульгуючи на ліву ногу, й протез скрипів голосно.

А другого дня рано-вранці зустрів Варю Юхимівну коло бібліотеки. Побачила його здалеку: стояв на ганку, спершись на перила, біля ніг валялась купа недокурків. Хотіла зауважити, що тут не курять, але чоловік так пильно дивився на неї, що Варя Юхимівна збентежилась.

— Ви до мене?

Чоловік хотів щось сказати, та враз закашлявся, вхопився за груди.

— Я вас слухаю, — сказала Варя Юхимівна: в ній у самій щось здригнулося, щось таке забуте, що годі його й усвідомити. — Може, до бібліотеки пройдемо?

Сприйняла його мовчання за згоду, одімкнула двері, зайшла. Чоловік вслід за нею зарипів протезом.

— То я вас слухаю. — Тут, у кабінеті, за столом з книжками, до Варі Юхимівни повернулась упевненість.

У чоловіка болісно пересмикнулось спотворене шрамом обличчя, він врешті здобувся на голос. Хрипко спитав:

— Не впізнаєш, старшина?

І Варя Юхимівна, збліднувши, ухопилась за стіл…

Весь той день ходила наче в тумані. Хоч куди б ішла, хоч що робила — перед очима стояв командир. Чомусь не цей, літній, брезклий, у пожмаканому цивільному одязі, а той, молодий, у військовому, перед яким вона обмирала. Йшов понад окопами, нед­бало відмахуючись прутиком від куль та осколків… Варі Юхимівні здавалося, що та хворостина й досі зберігається в літнього оцього чоловіка.

Згадала, що вдома нічого їсти. Сказала дівчатам, що їй треба до селищної ради… Дівчата, здається, перезирнулися розуміюче — Варю Юхимівну так і обсипало жаром!.. Поспіхом вийшла… Заскочила не в гастроном, що був поруч (дівчата могли побачити), а в продуктовий, коло вокзалу. Поки купувала, здавалося, що й продавці, посміхаючись кожен про себе, поглядають на неї. Купила сиру голландського, півкіло ковбаси, масла, дві банки шпротів, цілу хлібину, цукерок і тістечок: ніколи не приймала гостей, тому здавалося, що все буде мало.

Прибігла додому і тут лише згадала, що збиралася зайти до перукарні. Глянула в люстро, надіючись, що обійдеться й так, — ні, не обійдеться…

У перукарні, на щастя, нікого не було: ранні відвідувачки вже почистили пір’ячко, а пізні ще не прибилися. Перукарка нудьгувала в кріслі, гортаючи до дірок зашморганий «Журнал мод». На молоденькому обличчі її було стільки фарби, що вистачило б на жінок усього містечка. Вгледівши Варю Юхимівну, вона відклала журнал:

— Перманент?

— Робіть, як вважаєте краще, — відповіла Варя Юхимівна. — Тільки, будь ласка, швидше.

— Можна швидше? — попросила згодом: здавалося, що безнадійно запізнюється.

— Я і так поспішаю! — відповіла ображено дівчина. — Брови будемо фарбувати?

— Фарбуйте.

— Готово! — сказала згодом перукарка, і Варя Юхимівна розплющила очі.

З люстра на неї глянуло чуже обличчя. Висока зачіска, наведені брови, пофарбовані вії. Варя Юхимівна ніяк не могла вирішити, погарнішала вона хоч трохи чи стала зовсім уже потворою.

— Треба ще губи підфарбувати, — порадила дівчина. — Візьміть ось помаду.

— Обійдеться й так, — сказала Варя Юхимівна.

Йшла додому й одверталася, коли хто траплявся назустріч. «Хоча б не зустріти знайомого!»

Поки варилась картопля, прибирала в кімнатах. Потім накрила новою скатертиною стіл, виставила тарілки, поклала дві виделки й дві ложки. Нарізала сир, ковбасу, відкрила шпроти. Подумала, що непогано б поставити й квіти, бачила на іменинах у знайомої вчительки, але квіти у неї в дворі не водилися, бігти ж позичати в сусідів вона не хотіла. «Обійдеться й так!»

Зварилась картопля, закипів чайник. Надворі сховалося сонце, кімната заповнилась сутінками. Варя Юхимівна сиділа в своєму єдиному платті, пошитому минулого року, якого майже ще й не носила (звикла до строгого крою костюма), й, затиснувши ліву руку поміж колінами, прислухалась до кроків на вулиці…

І прогавила.

— Можна?.. А чого без світла?

Лише зараз Варя Юхимівна усвідомила, що сидить у цілковитій темряві. Схопилася, ввімкнула світло.

— Ну, здрастуйте в хаті!.. А в тебе, старшина, нічого земляночка! Пам’ятаєш фронтові наші бліндажі та землянки, га? — стояв усе ще у дверях, роздивляючись кімнату, і Варі Юхимівні враз здалося, що він оте робить навмисне, щоб приховати власне збентеження, і ще вона подумала, що не знає, як його ім’я… Лейтенант, комроти — і все! Їй знову впали в око пожмаканий одяг на ньому і хворобливо брезкле обличчя.

Лише шрам, що розсікав ліву брову, нагадував колишнього лейтенанта. Та очі: вони, здавалось, аніскільки не змінилися. Були такі ж гарячі й насмішкуваті.

— Ну, ще раз здорова була, старшина! — зарипів протезом.

Рука його була волога й гаряча. Варя Юхимівна враз пригадала, як висаджувала його на візок, і подумала, що тепер навряд чи й змогла б: так він розповнів.

— Прошу до столу! — сказала збентежено. — Ось, чим багата…

Згадала одразу ж про картоплю, яка мліла в духовці.

— Вибачте, я зараз…

Коли повернулася, він уже сидів за столом. Роздивлявся наїдки, по тарілках акуратно розкладені, схвально прицмокнув:

— Оце б туди, в нашу землянку!.. Га, старшина?

А коли Варя Юхимівна наклала й картоплю, спитав:

— А де ж фронтові сто грамів?

І лише зараз до неї дійшло, що вона не купила нічого випити. Варя Юхимівна нічого міцнішого, окрім сухого вина, не пила. Та й то лише ковток. Але ж про те, чим пригощати чоловіка, могла подумати!..

— Ех, товаришу старшина, товаришу старшина! — похитав він головою докірливо (а очі сміялися). — Про все за вас треба думати!

Послав руку під стіл, висмикнув пляшку горілки.

— Хоч чарки в тебе знайдуться?

Варя Юхимівна метнулась до буфета, взяла дві чарки, які стояли, ще, мабуть, відтоді, як був живий її тато. Витерла швиденько, поставила перед ним.

Він їх одразу ж і налив.

— Так за що будемо пити? Га, старшина?

— Може, за зустріч?

— За зустріч? — перепитав він і похитав головою. — За зустріч ми з тобою ще вип’ємо… Не раз іще вип’ємо… — скрипнув протезом, звівся, і Варя Юхимівна мимоволі звелася, таке в нього стало урочисте й строге обличчя. — А вип’ємо за тих, хто не повернувся з отієї висоти! А повернулися звідти, мабуть, лише ми удвох. Ти і я, старшина…

— Вип’ємо, — сказала Варя Юхимівна, віддано дивлячись на свого командира: не бачила ні костюма пом’ятого, ні обличчя одутлого, ні зовсім уже сивого чуба: колишній її лейтенант стояв перед нею. Рішуче перехилила до дна, ледь втрималася, щоб не закашлятись, не бачила вже, куди й чарку поставила, так обпекло, а він її ще й похвалив:

— Молодець, старшина! Оце по-фронтовому!

Після другої чарки, вже за зустріч (Варя Юхимівна цю ледь пригубила, їй і першої вистачило)… — після другої він запитав:

— Ти мене витягла?

Варя Юхимівна лише кивнула.

— Я так і знав. — І наказав: — Розповідай!

Варя Юхимівна, мов була й досі в армії, стала слухняно розповідати. Розповідь спершу їй не давалася, заважала чи то випита горілка, чи його пильний погляд, а потім вона немов перенеслася в той сорок другий, і все, нею пережите, від початку бою аж до останньої хвилини на плоті, постало так виразно й ясно, наче воно відбулося вчора…

— А потім я вже не пам’ятаю нічого…

— Тоді тебе й поранило?

— Так, — кивнула вона. І — диво! — вже не соромилася свого порожнього рукава. Досі ж завжди пам’ятала про нього: намагалася сидіти так, щоб він бачив лише її ліву руку.

Він довго мовчав. Потім звів голову, подивився на неї, і очі його були напрочуд теплі й ясні:

— Ти віриш у долю?

— А ви? — поцікавилась в свою чергу Варя Юхимівна: запитання його чомусь пронизало її всю.

— Я — вірю!.. Я багато в що навчився вірити… в те, що не випадково приїхав у гості до сестри… Що до клубу прийшов… От наче що штовхало в спину… Не до письменника — до тебе йшов, старшина!.. А якби не прийшов?..

У Варі Юхимівни все так і стиснулось всередині.

— Ні, я не міг не прийти! — сказав він переконано. — Бо нам судилося жити вдвох… Ну, я піду, покурю, а ти, стелись… Стелись, старшина!

Звівся, вийшов надвір, а Варя Юхимівна все ще сиділа обмерла. Потім гарячково, боячись, що він от-от зайде, постелила йому тут же, на ліжку, що на ньому спала сестра, а сама побігла в іншу кімнату. Зачинила двері, скинула плаття, пірнула, сама од себе втікаючи, в ліжко. Лежала, обмерла, вслухалась до болю в напружену тишу.

Грюкнули двері, заскрипів металево протез. Залунав його голос: він чи то гмикнув, чи сказав щось глузливе. Дзенькнула чарка, забулькотіло з пляшки. Потім знову зарипів протез, здається, до ліжка… ні, до дверей… Варя Юхимівна пірнула вже під ковдру… Двері одчинилися навстіж, в нещадно світлому прямокутнику зачорніла його постать: в одній руці тримав подушку, в другій — ковдру.

— Ти це ж що, старшина?

Підійшов до ліжка впритул, і вона покірно посунулась, даючи місце ще одній подушці та ковдрі…

Потім він питав її вражено:

— Ти була дівкою?.. Ну, ти даєш!..

Сів, закурив, і Варі Юхимівні, яка куріїв терпіть не могла, цей дим здався таким рідним та любим, що вона не витримала — заплакала. Мовчки, соромлячись сліз. Витирала їх поспіхом, а він, докуривши, знову ліг, поклав руку на її оголені груди, і рука його була гаряча й солодка…

Варя Юхимівна прокинулась од того, що змерзла, тулилася голою спиною до холодної стіни. Ще не розплющуючи очей, попробувала потягнути ковдру на себе й натрапила рукою на тверде плече. Й одразу ж все пригадала. «От я й заміжня, — подумала. — І в мене є чоловік…» Кілька разів повторила це слово, звикаючи до нього, а потім обережно, немов боячись розбудити його, розплющила очі.

Він міцно спав. Лежав до неї спиною, обличчям у подушку. Бачила лише плече, шию, потилицю, розкуйовджене сиве волосся. Тихенько посапував, як дитина, і Варя Юхимівна чомусь подумала, що жилося йому досі важко й незатишно, вона аж потяглася рукою — доторкнутись ласкаво до нього, та знову побоялася, що розбудить. Побоялась того, що він побачить її голою, особливо ж одтяте праве плече. І хоч їй хотілося пригорнутись, приголубитись до нього, обережно відкинула ковдру, ще обережніше залишила ліжко.

Кімната вже купалася в світлі. Чистому, ранковому, наче крізь сито просіяному. Плаття її святково червоніло на бильці, а поруч з ліжком лежав його взутий протез. Сяяв металом, тьмянів пластмасою, жовтів реміняччям. Поряд валялися штани й піджак, сатинова темна сорочка: вони були мов ще більше пожмакані, аніж учора.

Швиденько, боячись, що він от-от розплющить очі, натягнула плаття, зібрала його одіж: вирішила випрасувати, поки він спить. Вийшла навшпиньках, причинила за собою двері.

Ввімкнула праску, прибрала зі столу. Пляшка валялася порожня, не було горілки і в її чарці, щось ворухнулося тривожно в ній, але вона одразу ж пригасила той порух, примусила себе думати про інше. Що треба ж іще встигнути приготувати сніданок, не буде ж він жити самим чаєм: знову наче поверталися роки, коли біля неї жило двоє дітей.

Пославши на стіл ковдру, старанно випрасувала його одяг. Тут же, на стільці, й повісила. Поклала на сковорідку масло, вчорашню картоплю, нарізану дрібно ковбасу. Прокинеться — якось уже сам здогадається запалити газ, розігріти. Хотіла написати записку, та згадала, що досі не знає, як його звуть. Випила похапцем склянку чаю, прислухалась: він ще спав.

Йшла до бібліотеки й думала про нього. Як він прокинеться, як пошука її поглядом, а може, й покличе, аж тоді здогадається, що вона пішла на роботу. Зненацька згадала, що забула виставити цукор, — хоч вертайся! — але вона й так уже запізнювалась, дівчата ж уже, напевно, чекають на неї.

І потім, уже в бібліотеці, думала лише про нього. Ледь дочекалася перерви на обід, — майнула додому.

Хата була замкнена, добре, що мала запасний ключ. На столі, поруч з неприбраним посудом, лежав аркуш паперу. «Буду о сьомій нуль-нуль. Віталій».

Віталій! Нарешті вона знає, як його звати.

І потім, у бібліотеці, ледь діждалася шостої. Мала зготувати вечерю до його приходу. Крадькома розгортала записку, читала й перечитувала.

Ім’я його вживалося, вростало в неї, пускало коріння. Повнило всю. «О сьомій нуль-нуль!» — аж засміялася щасливо. Добре, що ніхто не помітив!..

Додому верталась бігцем…

Він прийшов ще раніше — значно раніше. Полишив двері одчиненими, наче хотів вивітрити важкий дух перегару. Лежав у першій кімнаті, хропів і стогнав. Як був у костюмі, в брудних черевиках. Набрякле обличчя посиніло, шрам пульсував гарячково.

Варя Юхимівна якусь мить стояла, ламаючи брови, потім вуста її рішуче зімкнулися. Поклала на стіл пакунок з їжею, заходилася роззувати-роздягати сонного. Попомучилась із своєю єдиною рукою, звільняючи важке п’яне тіло від одежини. Роздягши й ковдрою вкривши, сіла безсило на стілець.

Довго не спала. Він часто стогнав, Варя Юхимівна зривалася, бо здавалось, що помирає. Десь серед ночі встав, довго пив воду, що її Варя Юхимівна поставила поруч, на табуретці, потім закурив. Ядучий дим просочився аж сюди, і був він гіркий та неприємний, в неї й голова розболілася, але вона не встала, не вийшла до нього: не знала, що йому казати.

І гірко, й невтішно пекла одна й та ж думка: він — алкоголік.

Заснула десь аж під ранок: він врешті заспокоївся. Звелася, вся геть розбита, прислухалась: в тій кімнаті — ні звуку. Обережно прочинила двері: його не було. Порожня постіль, порожній графин: він висушив всю до дна воду. І кілька недокурків тут же, біля ліжка. І важкий невигубний сморід.

Варя Юхимівна пошукала очима записку — записки не було. Цього разу він зник, не обіцяючи повернутись в «нуль-нуль», і хоч вона надіялась, що він сьогодні прийде тверезий, так їй жаль було свого миттєвого щастя, відчувала, що надія ця марна. А їй же треба поговорити з ним, із тверезим. Про що, не знала поки. Знала лише, що треба.

Він так і не з’явився того вечора. Даремно ждала Варя Юхимівна, щоразу схоплюючись, як тільки за вікнами лунала чиясь запізніла хода. Думки, одна тривожніша іншої, все більше обсідали її. То здавалося, що десь лежить п’яний посеред вулиці. То що його побили. Ладна була бігти й шукати. Але куди бігти, де шукати?

Вже була б рада йому навіть п’яному. Аби лише з ним нічого не скоїлось. Аби лиш прийшов.

Вранці вирішила навідатись до його сестри: може, він у неї? В першу ніч він розповів Варі Юхимівні про сестру, до якої приїхав у гості. Сказав, де вона працює. На цегельному заводі, в нічній зміні, а живе поруч, в єдиному п’ятиповерховому будинку, другий під’їзд, двадцять третя квартира. Розповідав так докладно, немов знав наперед, що Варі Юхимівні доведеться його розшукувати.

— Тільки стукати треба, бо там зіпсувався дзвінок.

Варя Юхимівна й постукала, після обіду, коли трохи звільнилася від роботи. Та збігала додому: довідатись, чи не приходив.

Не приходив…

Двері відчинила молода ще жінка. Й дуже схожа на нього. Тільки всі риси обличчя були делікатніші, м’якші.

— Заходьте.

Підлога так сяяла, що Варя Юхимівна мимоволі глянула на свої черевики.

— Проходьте, сідайте.

Варя Юхимівна все ще оглядалась розгублено: не могла уявити Віталія в цій прибраній кімнаті. Йому тут просто не було місця.

— Я вас упізнала, — сказала тихо жінка.

— Ви наша читачка?

— Ні… Я того вечора була в клубі.

Її погляд зачепився об порожній рукав Варі Юхимівни, метнувся збентежено вбік. Варя ж Юхимівна не знала, з чого починати. Не питати ж у лоб, чи він тут ночував!

— Я… з приводу вашого брата… Ми з ним давні друзі… фронтові… Він розповідав вам, певно, про мене?

Жінка мовчки кивнула.

— Я була в його роті санінструктором… — «Навіщо я все це їй розповідаю?.. Я наче виправдовуюсь перед нею!» — Вашого брата важко поранило, і мені довелося виносити його з бою… А позавчора він зайшов до мене…

— То це він у вас ночував?

Варя Юхимівна відчула, як спалахнуло обличчя. Набралась мужності, глянула прямо в очі його сестри:

— Так… Він ту ніч був у мене… Обіцяв знову прийти…

— Обіцяв! — гірко розсміялась сестра. — То горілка його обіцяла!..

— Він… зараз у вас?

— Був, та нема: побіг похмелятись! Без нього ж і чайна не одчиниться! Скільки ми з ним намучились — не просихає ні вдень ні вночі. Маму в могилу поклав…

— У нього… є сім’я?

— Була. Жінка була, двоє діток було — розбіглися всі… А тепер от унадився в гості… Чоловік уже й не розмовляє зі мною… А що я зроблю: брат же, не виганяти на вулицю!.. Та й жалко… Він же роками з лікарень не вилазив, рани замучили. З-за них, проклятих, і пити став: все одно, казав, помирати. — Жінка, вже не криючись, плакала.

— Мені б з ним ще раз зустрітись, — сказала Варя Юхимівна. — Поговорити…

— Поговоріть. Може, хоч ви яку раду дасте. — Й одразу ж додала безнадійно: — Тільки йому вже ніщо не поможе !

— То я зайду до вас увечері…

— Заходьте, чого ж…

Та йти того вечора до його сестри не довелося: він знову з’явився у Варі Юхимівни. Повернулась додому — лежав на постелі без пам’яті.

Цього разу мов легше було його роздягати. До того ж Варя Юхимівна вже знала, що їй робити. Ходила ще вдень в поліклініку, радилася з лікарями. Відповідь була одна: тільки лікувати! І то не вдома — в стаціонарі.

Розпитала докладно, де та лікарня, чи довго там лікують. І чи всіх виліковують. Мусила знати все, перш ніж затівати розмову. Роздягти, вклавши як слід, і сама лягла поруч: щоб не зник, як того разу…

Спала не спала — підхопилася вдосвіта. Знову випрасувала сорочку, костюм, приготувала сніданок. Потім сиділа й чекала терпляче, поки він прокинеться. На роботу не поспішала: ще вчора на всяк випадок попередила, що може запізнитись.

Він прокинувся близько одинадцятої. Каламутний погляд, опухле обличчя. Простяг лежачи руку, дістав цигарку. Запалив, на Варю Юхимівну навіть по глянувши. Затягся жадібно, закашлявся. Кашляв довго й важко, як старий дідуган, і щоразу хапався за груди. «Й ото так мучитись!» — думала Варя Юхимівна. Їй і жалко його було, а разом ворушилась і досада на нього: пив же сам, ніхто не примушував.

Він же, вдосталь накашлявшись, з огидою відкинув цигарку, попросив, усе ще на неї не дивлячись:

— Дай води!

Довго пив, і на обличчі його була відраза, наче не воду йому подали — помиї.

«І треба ж було отак напиватися!» — хотіла сказати Варя Юхимівна, та вчасно стрималась. Сама не терпіла нотацій.

Натомість якомога веселіше сказала:

— Вставай, будемо снідати!

Буркнув щось нерозбірливе, посунув з ліжка.

Довго вмивався, ще довше відпльовувався. Вліз у сорочку, в костюм, не помітивши навіть, що вони випрасувані, сів, похмурий, до столу. Їв не їв, одсунув тарілку.

— Мені б чаю… Міцнішого…

Варя Юхимівна подала йому й чай: заварила, як дьоготь. І поки він жадібно сьорбав, завела мову про те, що йому треба лікуватись.

На її подив, одразу ж погодився:

— А сто грамів буде?

— Буде!

— Тоді лікуй!.. Лікуй, старшина!.. Тільки дай чимось вогонь в душі залити…

— А нікуди не втечеш?

— Ось хрест святий — не втечу! — перехрестився широко він.

З Варя Юхимівна йому одразу ж повірила.

— Я зараз, — сказала вона, схоплюючись. — Це недалеко.

— Давай, старшина!

Потягся потім, коли принесла, до пляшки, як дитина до соски. Одкоркував, налив повен кухоль, блаженно примруживши очі, випив до дна.

— Х-ху, як на світ народився!.. Спасибі, старшина!.. — І знову потягся до пляшки. — А тепер давай вип’ємо вдвох. За фронтових наших друзів.

Варя Юхимівна відмовилась. Йому ж не забороняла: хай напивається. Що хоче, хай робить, лише б не втік.

Згодом, зовсім сп’янівши, ліг на ліжко й одразу ж заснув. А Варя Юхимівна, прибравши зі столу, побігла до Гапочок: домовитись про машину. Щоб сьогодні в лікарню й одвезти.

Повернулася — його не було. Втік, знову втік, навіть п’яний утік! Варя Юхимівна аж заплакала від досади та злості на нього, а потім побігла до його сестри: не інакше, поволікся туди одсипатися.

— Був, — сказала сестра. — Попрощався й поїхав.

— Куди? — спитала з відчаєм Варя Юхимівна.

— Та додому ж… У село… Там йому ніхто не заважає отруту дудлити. Отак нею, проклятою, колись і заллється!

Поверталася Варя Юхимівна додому з таким відчуттям, наче її зрадили. Як ніхто ще не зраджував. Довго сиділа вдома: не хотілось нікуди й виходити. А перед очима: як вона висаджувала його, важко пораненого, на візок. І як потім нахилялася над ним на плоту, прикриваючи од літака.

Зрештою надумала от що: вона його таки порятує! Врятувала тоді, порятує й тепер. Візьме його адресу в сестри, поїде слідом, все село, весь район на ноги поставить, а примусить його лікуватись!

— І ніде ти від мене не дінешся! — сказала вже в темряву.

Роздяглась, лягла: мала добре виспатись перед дорогою.

Спала погано: цілісіньку ніч боліла рука.