Містечкові історії

Три наречені для нашого тата

Валі, невістці, спершу здалося, що наш тато здурів. Вийшов з дому людина людиною: вдягнений, узутий, а повернувся голий-голісінький. Валя, коли тато став, як мана, на порозі, верескнула й упустила додолу ножа. Та й де ж не впустити, коли на татові тільки й одягу, що мокрі труси та ще якийсь плащ чудернацький: чорний, геть подраний, мов з опудала знятий, один рукав по лікоть, другий зовсім одпанаханий. А за татовим плечем картуз міліцейський гойдається.

Тато, на невістку навіть не глянувши, прошкутильгав через кухню в кімнату. А за ним уже міліціонер, на п’яти йому наступаючи.

Валя й зовсім отерпла. Сиділа над картоплею, слухала голоси роздратовані, що лунали в кімнаті.

— Ви не мали права так їхати!

— А ти що хотів, щоб я пішки чесав?.. Я під німецькими бомбами на землю не злазив! — Тато всю війну провів за кермом: підвозив снаряди («Возив смерть за плечима», — згадував тато). — А ти вчепився, мов кліщ!..

— Я на посту!

— Дурний той, хто тебе й поставив!..

Міліціонер згодом і вискочив: червоний як рак. Козирнув, вимівся з хати. А за ним уже тато.

— Давай, давай, дуже я твого штрафу боюся!..

Й аж оце мовби помітив невістку:

— Їсти є що?

Тато, коли хвилювався або сердився, завжди хотів їсти. Тож і зараз: насипав повну миску борщу, чверть хлібини одкраяв. Кусав так сердито, наче підошву жував.

Доїв, одсунув геть миску, вийшов мовчки у двір. Згодом долинув брязкіт металу: тато заходився перекидати залізяччя. Валя вже знала, що тато так ото заспокоюється. І хоч переляк у неї минув і починала палити цікавість, хто ж ото тата вмудрився до трусів роздягти, надвір не вийшла: знала вже, що татові під гарячу руку краще не підлазити. Підняла ніж, знову заходилася чистити картоплю.

За роки, в сім’ї нашій прожиті, звикла до того, що з татом завжди трапляються всілякі оказії.

От не так давно, тижнів зо два, не більше, тато сам собі прищемив живота. Валя зранку повела сина в садочок, потім на ринок зайшла, в магазині за ковбасою постояла, а повернулася — тато біля листа витанцьовує. Лист важкенний, залізний, його б двом тримати, а третьому різати, тато ж заходився один. Навалився, натиснув щосили, ножиці й закусило: одним кінцем в залізо вп’ялися, а другим — у татів живіт. Ні сюди ні туди!

— Де тебе носить? — закричав тато щосили.

Валя кинула все, що тримала в руках, метнулась до тата.

— Мастила давай!

Валя до каністри з мастилом. Ухопила й хлюпнула татові на живіт.

Тата всього аж затіпало:

— Куди ллєш? Зовсім повилазило?!

Лист змастивши, сяк-так розімкнули ножиці. Тато їх як пожбурив, так потім і не знайшли, скільки не шукали. Зірвав з себе майку, геть мастилом залиту, закричав до невістки:

— Воду неси!

Валя лійку вхопила, велику, відрову, татом для квітів і зроблену, і ну поливати татове пузо…

І тут її затрусило: не од страху — від сміху. Валя такою ще змалку була: пальця покажеш — заллється. А це ж татове пузо: оголене, синє, все в патьоках рудих.

Тато, звісно, ще більш розлютився:

— Дурна!.. Дурепа дурна!..

Валя й зовсім розкисла: сміється, сльози з очей. Не бачить уже, куди ллє. Вихопив тато лійку з невістчиних рук, пожбурив за ножицями. Лійку, щоправда, знайшли, довелося тільки шийку припаювати. В тата ж і досі синець — в ночви не вбгаєш…

Сміялися потім не раз, пригадуючи, як Валя синяк отой поливала:

— Бач, як зацвів!..

Згадавши все те, Валя знову затрусилась од сміху. А тато воював усе з залізом…

Про те, що з ним скоїлось, розповів за вечерею…

За столом зібралися всі: тато ніколи не стане вечеряти, коли когось не буде. Вранці: той — на роботу, той — до школи, та — в дитсадочок із сином молодшим, — кожен снідає, як доведеться, увечері ж — ні! Вся сім’я мусить бути за столом. І стіл — не той, що на кухні, а в кімнаті: парадний, скатертиною застелений, світлом яскравим залитий од люстри великої: тато її й змайстрував.

У нас щовечора наче свято маленьке. І тато, хоч що б там сталося протягом дня, завжди до столу веселий сідав.

От і цього разу: зиркнув на Валю, спитав усміхаючись:

— Дуже злякалась?.. Коли я ото на порозі…

Валя одразу ж вдавилася сміхом: згадала тата в трусах.

— І треба ж було мені на того дурня наскочити!.. Документи!.. А де я їх візьму, ті документи, як на мені ні штанів, ні піджака? — Тато явно чекав, нас інтригуючи, що ми його станем розпитувати.

По вечері й дізналися.

Але щоб усе було зрозуміло, спершу треба розповісти про катер.

Катер з’явився у нашому дворі два роки тому, весною. Бакелітовий красень з обтічними формами, народжений для того, щоб літати на хвилях. Гордо вкотив у наш двір на причепі та й зупинився під грушею. Груша саме цвіла, і катер став — очей не одвести. Тато і власник того бакелітового чуда, знайомий нам по «Волзі» професор (скільки разів тато «Волгу» ту рихтував, ми вже й з ліку збилися!), ходили довкруж, як біля нареченої. Тато навіть не витримав: взяв чисту ганчірку, заходився витирати борти й палубу.

До пізнього вечора їх не можна було відірвати од катера. Валя вже й на стіл подала, й картоплю потім на кухню односила — підігрівати, а вони все товклися в дворі. Аж поки погукав уже Максим.

— Тату, скільки можна?.. Вечеря ж холоне!

Максим любив поїсти і прямо-таки страждав, коли їжа стояла на столі неторкана.

Аж тоді зайшли до хати. Руки помили, сіли до столу. Професор видобув з портфеля пляшку української з перцем, налив у чарки.

— Ну, щоб не розсохся!

— Щоб на крилах літав!

У професора рука, що чарку тримала, біла та ніжна: здається легкою, як пух. Татова ж — мов із чавуну одлита: коли тато роздягався до пояса, нам здавалося, що він у рукавицях. Мастило й метал навіки в’їлися в шкіру, і хоч як він руки свої шмарував, як намилював, вони завжди лишалися од тіла темнішими. Ще й пальці ніби кувалдою розплющені. Тато ними гвіздки без обценьок висмикує.

Випили ото, закусили, що було на столі. Од другої тато відмовився: очі й без того блищали.

— Зробимо — всіх обганятиме!

Професор покивував радісно: він іще з татом серйозно справи не мав. Ми ж усі думали: кивай, кивай, скоро ти гіркими сльозами вмиєшся! Машина що: одрихтував пом’яте крило чи капот, а далі вже зась! Ніяких змін у конструкції. А тут для татових ідей поле яке: цілий катер у руках!

— Або воду риє, мов прас, — скаржився професор, — або носа задирає до неба, коли як слід газонеш. Жене хвилю таку, що й човни перекидає при березі! А на редан не хоче виходити.

— Бо корпус короткий, — пояснює тато. — Ті партачі про що тільки думали: розцяцькували, а корпус не розрахували як слід. Ось дивіться сюди…

Тато одсовує геть посуд, приносить аркуш паперу. Малює корпус катера, і нам здається, що олівець сам викреслює лінії: так легко і швидко все те в тата виходить…

Професор пішов, упевнений, що найпізніш за два місяці виведе свій «Ураган» на простори Дніпра. Перед його очима, мабуть, стояла незабутня картина: синій Дніпро і білий — стрілою — катер на ньому. Як побачив одного разу з Володимирської гірки, то вже й ходив, як наврочений. Поки, «Волгу» продавши, купив оце диво. Тато теж не мав сумніву, що за два місяці впорається: видовжити корпус на вісімдесят сантиметрів — не така вже й проблема. Ідеї витали поки що десь у повітрі й татової голови не чіпали.

Почалося пізніше, коли доточили корму.

— Боюся, — сказав тато професорові.

— Чого саме? — стривожився професор.

— Боюсь, як би доточена корма не одвалилася. Треба б днище підшити — і корму разом зв’яже.

— Думаєте, може одвалитися? — все ще вагався професор: він уже бачив себе за штурвалом на річці.

— Неодмінно одвалиться! — Тато вже горів новою ідеєю. — Де основне навантаження буде? На кормі?.. Тут тільки зв’язувати…

Вирішили підшити днище металом. Тато дістав нержавійку — величезні міліметрові листи, став підганяти під днище. Знову у дворі нашому брязкіт і стукіт, виск електродрелі — з шостої вечора аж до пізньої ночі. Це якщо в будні. А в свята й вихідні — з раннього ранку. Ми вже, бувало, й поснемо, а тато з професором все ще ворожать біля катера. Аж похрипнуть от втоми.

Зате днище підшили — на диво.

— На ніж налетить — не пропоре! — сказав гордо тато.

Днище блищало, мов дзеркало. Але татові й цього було мало: покрив авіагрунтом, а потім якимось особливим лаком, що захищав од корозії. Діждалися неділі, повезли урочисто катер на воду.

А увечері катер знову в’їхав у двір. Тато буркнув сердито, що з реданом нічого не вийшло; на професора ж і дивитися жалко було: його аж згорбило.

Сиділи за столом, знову креслили й раялись. Тато переконував, що в усьому причина — двигун: заслабкий, то й не тягне. Досить мотор сильніший поставити, і катер у повітрі літатиме!

— А гвинт? — ледь по плакав професор. — Це ж і гвинт новий підбирати…

— Підберемо! — Коли виникала ідея, для тата не існувало ніяких перешкод. — Дивіться сюди: мотор ми розмістимо тут, а редуктор ось тут. Бачите, скільки в нас місця вивільниться. Можна буде прилаштувати два баки з пальним замість одного. І кабіну зробити на сорок сантиметрів довшою. Поставити дві шафочки: одна для посуду, друга для газової плитки — і дачі не треба!.. А на носі виріжем люк, щоб із кабіни не лазити… Ось тут… — Руки в тата вже аж чесалися — переробити катер по-своему.

— Треба з дружиною порадитись, — все ще боронився професор.

— А що з нею радитись? — насідав гаряче тато. — Жінці — аби зручно. Потім вам же й дякуватиме.

Не знаємо, як дякувала дружина професорові, коли виявилося, що катер того літа так і не вдасться спустити на воду. На Валині обережні запитання професор похмуро відповідав:

— Махнула рукою.

Одвезли катер вже цього року, на початку літа. З новим двигуном і кабіною, геть переробленою. Два місяці, вже на Дніпрі, підбирали гвинт: од постійного перебування у воді професора схопив радикуліт, татові ж перекосило геть шию.

— Вас у тому човні й поховають! — дорікав Максим татові. — Гляньте, як шию рознесло!

— Не поховають, — хрипів у відповідь тато: од води, од Дніпра очі в нього аж побіліли, наче вимокли. — Ось тільки гвинт підберемо.

Підібрали нарешті й гвинта. Того дня, коли катер вийшов на редан, тато, під ворота під’їхавши, так засигналив, що ми всі повискакували. Одчинили ворота, і тато переможно сигналячи, у двір так і в’їхав.

А вчора проводжав професора з дружиною у перший рейс по Дніпру: у відпустку на місяць. Вже перед тим, як мали відчалити, татові раптом здалося, що не закріплена шпонка. Тут же в кабіні роздягнувся до трусів, пірнув під корму.

Шпонка була на місці.

— Все! Можна рушати! — гукнув, стоячи по пояс у воді, тато.

Професор завів мотор, тато одіпхнув катер од берега. Дивився на катер, що, ревнувши мотором, одразу ж вийшов на редан, дивився на стрімкий отой лет, і його жаль огорнув, що вся робота лишилася позаду.

Виліз потім на берег, як був у трусах, пошкутильгав до машини. І вже тут згадав, що весь його одяг, і взуття, і документи попливли за водою…

Добре ж, що хоч ключі полишив у машині!..

— Ну, а далі що? — нетерпеливились ми.

Що ж далі… Сторожі дали плащ подертий, і тато, як був у трусах, поїхав додому. До першого міліціонера. Який, вгледівши тата, засвистів так, мов земля під ним стала завалюватись…

— Як же ти тепер їздитимеш? — запитав Максим: професор невідомо де й зупиниться на місячний відпочинок.

— Якось обійдуся… Не великий пан: пішки походжу на роботу. Бач, мозоля якого на машині нажив! — показав свій живіт тато. — А так хоч на якийсь кілограм схудну.

Тато все бадьорився, ми ж мимоволі дивилися на його ногу, поранену вже в кінці війни. Осколок (он він на буфеті й лежить, тато його приніс із шпиталю як єдиний воєнний трофей)… осколок од бомби вцілив у ногу, в коліно. Добре, що дверці кабіни були зачинені: осколок, дверцята прошивши, не мав уже тієї сили. А так ногу начисто зрізав би. Та й того вистачило: тато майже рік провалявся в шпиталі і вийшов по війні, шкутильгаючи.

То як тепер тією ногою до електрички? А потім з вокзалу до автобази? Ми що, не чули, як тато на переміну погоди ночами не спить? Не знає, куди ногу й покласти? Недарма ж називає її барометром:

«Щось мій барометр на дощ показує».

Не помилявся ніколи.

— А ти про гіпертонію забув? — насідав на тата Максим. — Наб’єш тиск — знову в госпіталь ляжеш!

Про шпиталь краще б і не нагадував: тато одразу ж розсердився. Тато наш наче сірник: як тільки що, так одразу ж і спалахне. З пів­оберту заводиться. А тут йому про шпиталь нагадали!

Тато позаминулого року лежав у шпиталі для інвалідів війни. Поклали його туди майже силоміць. Коли тиск йому стало настукувати двісті сорок на сто двадцять. Спершу, коли лікар застерігав, що можна отак і померти, тато й вухом не вів: «Помру, й біс із ним! Менше дармоїдів буде на світі!» Та як лікар сказав, що може розбити параліч, тато злякався. Уявив себе непорушним у постелі.

— Кладіть, тільки ненадовго. — Тата на базі якась негайна робота чекала; якийсь пристрій до верстата хитромудрий.

Поклали на місяць. А пробув усього чотирнадцять днів: так і не підлікувавшись, як слід, утік із шпиталю.

— Хіба там нормальна людина витримає! — сказав, повернувшись додому.

Потім уже ми дізналися, що причиною всьому був холодильник. Великий, майже до стелі, німецький. Що в коридорі біля татової палати й стояв. Валя, коли передачу татові носила та холодильник отой вперше побачила, то подумала: «Отакий би нам! На все літо можна було б класти продукти…»

Ну, холодильник такий нам ні до чого, він і в хату нашу не вліз би, а для шпиталю якраз: хворим продукти свої зберігати. Передачі ж несуть, наче там голодуха: і ковбаси, і яйця, й молочні продукти, і печене, й варене.

Уявляєте, що там було б, якби кожен тримав те все у палаті, в тумбочці? Тож і завели холодильники: по одному на коридор.

— Холодильник бачив? — спитав тато Максима, коли той вперше прийшов його провідати.

— Німецький?

— А який же іще!

— Гарна машина.

— Гарна то гарна, тільки до пуття не доведена. Куди ті німці й дивилися!

— А що?

— А ти хіба не чуєш?

Прислухавсь Максим, не чутно нічого. Та ось повітря здригнулося, загуло, мовби десь появився літак.

— Гуде, — сказав Максим.

— Отож-то й воно, що гуде! Як компресор увімкнеться, то він аж підскакує.

— Може, так і треба?

— Розкажи кому іншому! — розсердився тато. — Учили тебе! — Тато мав на увазі синів диплом. — Мотор як слід не закріплений. Там мають амортизатори бути, десь і зірвалося… А ти — так треба!

Максим пішов, тато ж лишився у шпиталі. І все прислухався до холодильника. І вночі прислухався, і вдень. Іншим хворим байдуже: гуде? То й хай собі гуде на здоров’я! Тато ж про холодильник не забував ні на мить.

Знайшов завгоспа, довго його умовляв, щоб дозволив досередини заглянути. Врешті умовивши, ледве дочекався невістки:

— Принеси мої інструменти. Оті, що в коробці.

В тата спеціальна валіза — для інструментів. Ключик до ключика, молоток до молотка, зубильця, обценьки, викрутки, свердла — все з сталі найліпшої, все похромоване, все так і сяє, в спеціальних притулившись гніздечках. Не валізка — ціла слюсарня.

Валя, здивована, звісно, спитала, нащо татові ті інструменти.

— Ногу ремонтувати! — тато розгнівано: страх не любив цікавості зайвої! Просять принести — значить, потрібно. — Гляди ж, не забудь!

І коли валізу принесли, він ніяк не міг діждатися, щоб ми додому пішли.

— Ідіть уже, йдіть, а то лікарі сердяться!

Й одразу ж заходився коло холодильника.

Зняв задню стінку, відкрив усі нутрощі. Так і є: ось він, мотор, на трьох пружинах висить, а четверта з гвинта зовсім зірвалася. Гвинт наче бритвою зрізало. Викрутив тато те, що лишилося, глянув, а там спеціальна нарізка: сякий-такий гвинт ще й не підійде. Треба заміряти та передати, щоб хлопці на базі такий самий нарізали. От завтра хтось прийде, він і передасть.

Поки що вирішив розібрати й почистити мотор. Та заодно вже глянути, чи не полетіли підшипники: трусило ж не один місяць, мабуть.

Заходився тато: незчувсь, як і звечоріло. І вперше спокійно заснув.

А вранці — скандал: хто розорив холодильник? Хворий один, інвалід, як і тато, щоранку молоко натщесерце пив. Одчинив холодильник, а там усе потекло. Інший, дізнавшись, що тато холодильник ремонтував, і змовчав би, а цей зчинив репет такий, ніби не на холодильник — на життя його замахнулися. Півпляшки ж молока скисло — пропало!

— Та я тобі десять пляшок куплю, — сказав йому тато. — Тільки замовчи, ради бога!

Той ще більше у крик: молоко йому зараз давай! От бувають же, люди: хоч місто при ньому спали, і не зблимне, а за сірник власний — повіситься!

— Та одчепись ти із своїм молоком! — врешті не витримав тато.

— А я що тепер з ним робитиму? Що?

Тут тато йому спересердя й сказав, що робити. Що собі змазати.

Той і зовсім запінився.

— Я до головного піду!

— Іди хоч і до чорта! — відповів йому тато.

Той так головному й передав: «Не тільки розорив холодильник, а ще й вас чортом назвав!» А кому ж таке чути приємно?

Головний лікар знайшов тата біля того ж холодильника:

— Хто дозволив?.. Що за неподобство!..

Тато спершу спробував спокійно все пояснити: так, мовляв, і так, холодильник був зіпсований трохи, а він його взявся направляти…

— Дивися сюди. — Тато, коли хвилювався, до всіх звертався на «ти». — Бачиш, гвинта ось як зрізало…

— Я з вами свиней не пас! — почервонів головний.

— Воно й видно! — відповів йому тато.

Слово по слову — тато й зовсім завівся: сказав головному у вічі, якої він думки про нього й про порядки в шпиталі. І, не діждавшись ранку, зібрав свої речі та додому й пришкутильгав.

— Налікувався ось поки!

І хоч як його вмовляли, до шпиталю не повернувся. Другого ж дня подався на базу: пристрій отой доробляти.

Холодильника ж теж не забув: одремонтував холодильник. По-перше, не хотів завгоспа підводити: головний його з’їв би, а по-друге, холодильник йому і вдома спокійно спати не давав: оті розорені нутрощі. Тож тато зібрався в першу неділю, щоб не зіткнутися з головним, та мотор і поставив на місце.

Щонеділі, як тільки розтануть сніги та потеплішає, ми усією сім’єю вирушаємо до нашої мами.

Тато щоразу підхоплюється, ледь починає світати. І коли ми нарешті теж просинаємось (тато найчастіше всіх нас і будить), на столі вже парує сніданок, а тато, вмитий, поголений, у святкове зодягнений, каже нам збиратися хутчіш та нічого не забути з собою. До столу не сідає: снідати будемо в мами, а це так — закуска легенька перед тим, як їхати.

— То я вас надворі чекаю, — каже нам тато. І виходить до машини.

Машина, теж вимита, тьмяніє ще вологими боками. Тато обходить її, чи ніде не лишилося бруду, заглядає навіть у кабіну. Але там чисто. Задоволений, тато сідає за кермо.

Машину тато купив у п’ятдесят п’ятому році у відставника Гапочки, коли той надумався цю продати, а натомість придбати нову. «Мерседес-бенц», випуску тридцять четвертого року, який накатав за своє довге життя не одну сотню тисяч кілометрів, перейшов до татових рук в такому жалюгідному стані, що здавалося, ніщо вже йому не допоможе. Хіба що в металобрухт. Але нашому татові, чим безнадійніший механізм, тим цікавіше з ним повозитися, і коли сусіда, який теж працював на автобазі, тільки шофером — не слюсарем… коли сусіда сказав, що краще вже в труні їздити, ніж в оцій колимазі, тато спокійно йому відповів:

— Поживемо — побачимо.

Розібрав до останнього гвинтика, перечистив, що згнило — викинув, що зносилося — замінив, приладнав новий, уже з «Побєди», мотор, пофарбував, покрив хромом декоративні деталі, — «мерседес» і новий таким, мабуть, не був. Недарма ж приїжджали до нас із кіностудії: позичати машину для фільму про закордон. Хотіли навіть купити, пропонували замість неї нову, але тато відмовився… Тільки після того, як на нашому «бенці» покатались артисти, не раз жартував:

— Сам Штірліц за рулем цим сидів!

І нам здавалося, що тато жартувати — жартує, але вірить: так воно й було…

Тож тато сидить за кермом, а ми швиденько збираємось, пильнуючи, щоб нічого не забути. Потім виходимо в двір: Валя, Максим, онуки — Сашко, Віктор, Василь. Віктор зовсім ще маленький, два роки й три місяці. Сашко ж уже в шостому класі, а Василь — у четвертому. Ніколи не повіриш, що одному тільки тринадцять, а другому одинадцять, вчені люди кажуть, що акселерація, тато ж переконаний, що це просто од жиру. Спробували б на голодному пайку посидіти, як у роки війни, була б вам акселерація!

— Всі сіли? — питає щоразу тато.

— Всі.

Тато заводить двигун і урочисто виїжджає з подвір’я.

Їдемо через сонне іще містечко. Мотор тихо погуркує, наче боїться розбуркати людей, що, скориставшись неділею, ніжаться в постелях. Мимо пропливають паркани, дерева, будинки, і коли ясно в небі та вже з’явилося сонце, то все довкола в чистому світлі так і полощеться. Тато звертає в одну вулицю, в другу, забираючись все вище й вище, поки й кінчаються останні будинки.

Мама наша лежить не на старому кладовищі, де вже й не ховають нікого, так там стало тісно, а на новому, або Партизанському, як його в нас називають. Хто його так назвав, невідомо, але всі знають, чому: десь наприкінці війни хтось перший одвіз свого покійника (може, й візком, бо з транспортом тоді було сутужно), не на кладовище одвіз, а на узвишшя, ближче од дому, та й поховав під лісом сосновим, а за ним потяглись уже інші. Часи були важкі, владі місцевій було не до того, хто де ховає померлих, а коли кинулися, то вже було пізно: не викопувати ж покійників, та й хто те дозволить! Махнули рукою і вже офіційно дозволили ховати на новому місці. Тим паче що й місце було — не зрівняти із старим: на узвишші, не в ямі. Широко, просторо, видно мало не до самого Києва, глянеш — душа не нарадується, хороше і мертвим, і живим. Особливо весною, на гробки, коли зійдуться мало не з усього містечка і біля могилки біля кожної збираються сім’ями: пом’янути покійника, пообідати разом, погомоніти, порадитись про справи сімейні, а разом і могилки прибрати — посадити квіти принесені, прорвати траву, діткнутися долонями, великими й маленькими, до рідного горбика. Вертаються люди потім додому якісь очищені, добрим світлом налиті: ні лайки, ні злих думок. Тому й (вірять — не вірять) на гробки йдуть майже всі.

Ми ж приїжджаємо сюди майже щонеділі. З самого ранку.

Тато зупиняє машину біля широких воріт, по цей бік кладовища. Міг би проїхати й далі, ніхто не зупинив би: інвалід Вітчизняної, але тато якось сказав, що це все одно, що в хату заїхати. Тож він виходить з машини й чекає, поки ми висадимо дітей, дістанемо кошики з їжею й посудом.

— Нічого не забули?

— Мовби нічого.

— А воду?

— Ось вода, в Сашка.

— Тоді пішли.

Тато йде, прикульгуючи, попереду, а ми вже за ним.

Мовчки, навіть діти притихли, піднімаємось прямою алеєю — все вище й вище, мимо сонних могил, пам’ятників, дерев, огорож, і чим далі йдемо, тим молодші, тим тонші дерева й новіші пам’ятники та огорожки. Та ось і місце найвище, і вузенька алейка ліворуч, і вже видно могилку нашої мами.

Спершу пам’ятник, а тоді вже — могилку.

Тато мимоволі прискорює кроки, мов поспіша на побачення, наче вже запізнився, а обличчя його стає таке винувате, що нам його аж жалко. Але ми нічого не кажемо татові, ми навіть одстаємо потроху, щоб не бути в першу хвилину між мамою й татом. І коли врешті підходимо, тато вже стоїть поруч із пам’ятником.

Коло пам’ятника нашій мамі хто йде — обов’язково зупиниться. Тато його робив більше року: не раз ходив на старе кладовище, приглядався, як люди робили, був навіть кілька разів у Києві, на Байковому, змальовував ті, що впали в око, допізна сидів над ескізами, та все йому щось не давалося. Радився з нами, який би ми хотіли поставити, і одного разу аж розсердився на Валю, коли та сказала, що їй дуже подобається на могилі Загурка: масивний постамент, позолочене погруддя покійника, а на чорному написано золотом: «Голові завкому В. Г. Загурку від керівництва цегельної фабрики № 3». Коли сонячно, то погруддя не сяє — горить.

— Самовар! — кричав тато до Валі. — Самовар позолочений! Я тому скульпторові й руки пообривав би!

Валя, ображена, вже нічого більше татові й не раяла. Тато ж мучився, мучився, дер папір, дер, аж одного разу покликав нас усіх до кімнати:

— А ходіть-но сюди: я, здається, знайшов те, що треба.

На стіні висів аркуш паперу, і на папері тому — ескіз.

І ми, глянувши, відчули одразу, що тільки таким, а не іншим має бути пам’ятник нашій мамі.

— Ну, як? — Обличчя в тата було таке, наче од нашого вироку залежало: жити йому чи не жити. — Чого мовчите?

— Ох, тату! — першою озвалася Валя. — Ох, як же гарно!

— Отож… А ти — самовар… — Тато ладен був цілувати зараз невістку, та й нас усіх підряд. — Дістати б тільки хорошу брилу габро…

Що таке габро, ми вже знали. Сірий камінь, а коли заполірувати — чорний. І на тому полірованому фоні вирубується обличчя покійника: сірим по чорному. Наче туга живих по померлому.

Тато вирубав не обличчя, а руки нашої мами. Дві руки, що в’яжуть мереживо. Ось вони завмерли на мить, наші кроки зачувши, а мереживо опустилось донизу. І крізь його павутиння тонке проглядають врізані, мов по живому рани, слова:

«Дружині

Мамі

Бабусі».

А вже збоку — прізвище, ім’я й по батькові нашої мами, коли народилась, коли померла.

Наша мама в’язала до останнього дня. Звідси й мереживо.

По обидва боки од пам’ятника, в мами у головах, посаджено черешню й вишню. Щоб прилітали птахи, як вродить. Мама дуже птахів любила. Коли захворіла та не могла вже ходити, попросила, щоб переставили ліжко до вікна, тато вирізав кватирку внизу, щоб мама змогла відчиняти, а по той бік, знадвору, прилаштував поличку: насипати крихти та насіння. І з ранку до вечора, аж поки мама й померла, там птаство товклося. Особливо взимку. Мама в’яже, було, в’яже, та й замилується птахами. І такий усміх мрійливий, лагідний спливе на обличчя її, що воно засяє.

— Сашо… — кликала нашого тата. — Сашо!.. Та подивися ж на них!

Птахи гостювали біля вікна майже шість років…

Шість років тато доглядав за мамою. Всі лікарі, всі діди й бабки, які могли щось зараяти, знали нашого тата. І куди тільки він маму не возив: і в Карпати, і в Дніпропетровськ, і в Крим, і на Кавказ. Мама під кінець уже й боронитися стала: годі кататися, все одно не поможе, то наш тато, було, аж розсердиться:

— Тобі, мабуть, хворіти подобається? Збирайся й не думай! Цього разу обов’язково поможе!

І мама, лагідненько зітхнувши («Ну, що маю робити з таким чоловіком!»), починала збиратися. Кликала насамперед Валю — розчісувати косу.

Коса в мами була на все наше містечко. Руса, до п’ят. Мама, коли ще не хворіла, було, як розпустить волосся, то й стану не видно. Як захворіла, хотіла обрізати. Але тато не дав:

— Хіба що разом з головою дурною!

Мама нам по секрету казала, що тато, коли одружились, любив косою бавитись.

— Як маленький! — сміялася мама щасливо. І обличчя її молодшало.

Уклавши косу, обмившись та переодягшись у чисте, мама кликала нашого тата:

— Сашо, я вже готова!

Тато заходив, обережно брав маму на руки. Виносив сам, нікому не довіряючи, а ми вже притримували дверцята машини, розпушували подушки, щоб мамі було м’якше лежати. Бо на її руки-ноги покручені страшно було й глянути. Особливо на ноги. Худющі, аж сині, одні кістки та шкіра.

— Зовсім усохли! — скаржилась мама. — А колись же ще й танцювала.

— Нічого, ще потанцюємо! — казав їй тато.

Тато до останнього дня надіявся, що мама видужає, буде ходити. Й возив по яких тільки були лікарях. З кожним роком усе ближче та ближче: мама не могла вже витримати далеку дорогу…

Ми порядкуємо гуртом біля могилки, а Валя дістає тим часом сніданок. Застилає білою скатертиною столик, укопаний тут же, виставляє тарілки й чашки, викладає їжу.

— Сідайте вже, а то прохолоне!

Миємо руки, сідаємо до столу. І всім нам здається, що й мама із нами сідає.

— Оце, — каже тато, — зробимо огорожу не залізну — чавунну. Я в ливарні домовився: там хлопці такі — що хоч віділлють. Пустити навколо мереживом — я на Байковім бачив, — очей не відірвеш.

— А фарбу яку? — цікавиться Валя.

— Тільки чорну.

— А не буде хмуро? — це вже Максим.

— Не буде. Це ж навколо могили, а не бильця од ліжка! Бомбошок навішають, ще й позолотять!

Тато завжди сердиться, коли з несмаком стикається. Сприймає, як особисту образу.

Поснідавши, попрощавшись із мамою, рушаємо додому. І тато всю дорогу назад мовчазний та задуманий. На себе не схожий.

Будинок наш, як і в усіх довкола сусідів, стоїть дверима до вулиці. Коли його будували (мама з татом, після війни одружившись, власного притулку не мали, а на квартиру надій не було. Тож і вирішили самотужки будуватися: татові, як інвалідові, п’ятнадцять соток нарізали, і вони почали з саду. В перший же рік посадили яблуні, груші, вишні, черешні та сливи, а вже на другий заходилися коло будинку: на одну кімнату й кухню, бо цегли більше не дістали)… Тож коли думали, як ставити будинок, тато хотів, щоб дверима в сад. Вранці встанеш, двері одчиниш, а в очі тобі — деревця, молоденькою зеленню вкриті! Весь день будеш згадувати. Мама ж уперлася: тільки дверима до вулиці! Де ж це видано, щоб будинок стояв потилицею до воріт та до хвіртки? Люди ж сміятимуться!

Сперечалися, сперечалися, тато зрештою й здався:

— Хай твій чорт буде старший!

І поставили дверима до вулиці.

Потім, як ми уже народилися та стало тісно, прибудували ще дві кімнати. Самі, майстрів не наймали. Тато й муляр, і столяр, і сантехнік, і маляр, а мама в нього вже за підсобного: піднеси та подай. Вдень — на роботі, а вечорами, у вихідні та на свята — коло будинку. Скінчили будинок, за погріб взялися, а там сарай, щоб було куди татові залізяччя ховати, а там і гараж із ямою, коли розжились на машину, а там захотілося поставити паркан, як у людей, а тут уже в будинку став дах протікати: шукай бляхи та заходжуйся по-новому, — мама якось сказала, що на старість тільки й виспалась. А то: не встигнеш і очі заплющити, а вже й уставати пора.

— Та хіба ж наш тато дасть кому поспати? — Мама мала на увазі оті татові «ідеї», що не давали спокою, примушували все переробляти по-своєму. Навіть погріб, і той не як у людей. Не погріб — кімната. Вентилятори, щоб цвіль не заводилася, плафони під стелею, стіни кахлями викладені. Просторо, світло, хоч газету читай.

— У вас не погріб — метро! — сміялись сусіди. Це вже коли в Києві метро збудували.

І в сараї, і в гаражі скільки того залізяччя, а тато знає завжди, де що лежить. І не доведи й помилуй, коли хтось щось візьме, а на місце не покладе! Нас ще змалку до порядку привчив. А народились онуки — їх заходився учити:

— Сашунько, де відерце полишив? Ану, прибери та на місце постав!

Сашунька тоді ще ледве на ноги зіп’явся, мовчки йде прибирати відерце: знає вже, що дідусь не заспокоїться, поки відерце не буде на місце поставлене.

— А пісок навіщо до хати несеш? Натрусиш — тобі й прибирати доведеться.

Вертається, витрушує з відерця пісок, ще й під краном споліскує.

— Отепер молодець! Отак завжди й роби: де взяв, туди й поклади.

Ще й по голівці погладить.

Рука татова важка, напрацьована, а до дитячої голови доторкнеться — легша пір’їни. На все життя у нас спогад з дитинства: татова рука на голові!..

Одчиняємо ворота, в’їжджаємо в двір. Тато ставить свого «мерседеса» тут же, перед будинком: гараж хоч і є, але нашому трудязі там місця немає. Завжди чиясь машина в приймах. Ту підрихтуй, ту підфарбуй, а в тій щось у коробці передач або в двигуні, а той проситься перезимувати: машину купив, а гараж побудувати не встиг. То як отаку красуню новеньку під дощами-снігами зберігати? Тато й не витрима — пустить. І ночує тоді наш «мерседес-бенц» цілу зиму в дворі, проти неба. І тато, зчищаючи сніг, нахваляється ще один гараж поставити — вже для нашої машини.

— Ти і в той гараж гостя знайдеш! — каже Максим.

Тато сердиться, але другий гараж так і не почав будувати: відчував, мабуть, що справа ця все одно безнадійна.

— От залізо! — хвалить тато машину. — Інша давно зогнила б, а цій усі моря по коліна! Танк — не машина!

Що танк, то танк — тут ми всі згодні з татом. Універсал, на всі випадки життя. Треба — пасажирська, треба — вантажна. Задні сидіння виймаються, і що хоч накладай. Півтонни, не менше. Скрипить, рипить, а везе.

Може, тому тато й не згоджується нову купувати. Хоч Валя й Максим йому прогризли вже голову. Молоді ж, то й хочеться сучасну машину.

— Мені й ця непогана, — борониться тато.

Тато завжди отакий: як звикне до чого — силоміць не одірвеш. Он шапка: стара, засмальцьована, мов у старця позичена, Валя терпіла, терпіла та й не витримала — купила нову.

— Оце вам тату, на іменини од мене подарунок! А ту дайте, я викину к бісу, щоб і не смерділа в хаті!

Тато подарунок узяв, але й шапки старої не оддав:

— Та буде на будні, а ця вже на свято.

Так нової її не надягав. Аж поки Максим, підмовлений Валею, украв оту дранку та й викинув на смітник.

Попошукав же її тато! Пополаявся!

Або диван, що в прохідній кімнаті стоїть, біля сінешніх дверей. Півсотні років диванові тому, не менше. Височезна спинка дубова, потемніла од часу, вгорі люстеречко вмонтовано, все суціль подряпане, два валики, дерматином чорним оббиті, — доісторична потвора поруч із новеньким сервантом, елегантним, блискучим, модерним. Валя на диван той як гляне, аж стогне: давно викинула б, аби не тато. Звик спати на ньому відтоді, як мама захворіла, і тепер його з дерматинового того убоїська жодна сила не стягне.

— Як ви на ньому й спите? — дивується Валя. — На ньому ж і всидіти важко: пружини так і впинаються в тіло!

— То в тебе, Валю, тіло таке! — відповідає їй тато. — А мені тут краще, ніж на перині: широко, просторо й музика грає. — Тато натякає на те, що пружини риплять, аж стогін іде.

Коли ж Валя починає насідати, тато їй як одріже:

— Викидайте вже разом зі мною! — Мовляв, помру, тоді що хочете робіть…

Так то ж диван, а то машина.

— Купуйте собі нову, хто вам боронить!

Валя й Максим давно вже купили б хоч «Запорожця», так «купила» ж немає. Не назбирають ніяк. Обоє ж ще молоді, хочеться й по всіх усюдах поїздити, і вдягтися модно, он Валя Максимові нещодавно джинси американські принесла: двісті карбованців!

— Ти б іще до них рамку замовила! — сказав тоді тато. — Щоб одразу на стіну!

— Що ви, тату, розумієте; тепер усі такі носять!

— Ну, далеко ж ви не заїдете, як по дві зарплати на штани викидатимете! — Бо Валя й Максим і справді вдвох трохи більше двохсот заробляли: на татові заробітки надіялись. Тато з бази двісті приносить щомісяця та премії щоквартальні. Та підробіток біля машин — від клієнтів одбою немає. Бо тато вже як що зробить, то зробить, а ще й за роботу бере по совісті.

— В могилу з собою не візьмеш, — казав не раз тато. І гроші, всі до копієчки, оддавав нашій мамі, а як мама померла, то вже Валі. І коли Валя спитає іноді, так, для годиться: «Так що, тату, купити?» — рукою махав:

— Купуй що знаєш. А мені голови не мороч.

Тато вилазить з машини і стоїть, наче не знає, що йому далі робити. Думками він ще, мабуть, там, на кладовищі: погляд у тата якийсь відсутній. Потім причиняє дверцята машини: так обережно, наче все ще надіється, що зсередини висунеться мамина рука, а за рукою й мама. Тато проводить рукою по чорному капоті, неохоче йде за нами до хати.

Ми всі — хто куди. Максим на канапу та за недочитану книжку, Валя — готувати обід, Сашко з Василем майнули грати в футбол, а Віктор побіг на вулицю, до таких, як сам, карапетів: вулиця наша тиха, як у селі, тільки й того, що вряди-годи машина проїде, тож матері не дуже за дітьми й наглядають. Тато ж, по кімнатах понипавши, надягає комбінезон та й виходить у сад.

І ми вже знаємо: тато пішов до маминої яблуні.

Яблуня ця чи не найстаріша в нашім саду. Мама підібрала саджанець, повертаючись із роботи: хтось загубив чи, може, й викинув. Тонесенька гілочка з вершечком надламаним, з корінцем жалюгідним. Тато, глянувши, сказав мамі викинути, бо толку не буде, та мама його не послухалась: їй жалко було тієї галузки, як живої істоти. Викопала ямку, насипала добрива, води налила та й посадила. І, незважаючи на татові кпини («Давай, я тобі ще залізяку встромлю!»), поливала щодня.

Яблунька довго не оживала. Вже татові саджанці й листям взялися, вже й гілками новими проклюнулись, а мамина яблунька як стирчала сухенькою паличкою, так мертво й стирчить.

Аж одного ранку мама покликала тата:

— А йди сюди!

Повела в сад, прямо до яблуньки:

— А дивись!

Глянув тато й очам своїм не повірив: мертве ще вчора деревце за одну ніч листям взялося.

— Ти його понаклеювала, чи що?

— Еге ж, понаклеювала! — сміялася мама, щаслива.

— Ну й рука ж у тебе! — сказав їй зачудовано тато.

Яблунька, чи то з великої вдячності, чи такий уже сорт, гнала, наче з води. А на четвертий рік зацвіла.

Коли ми народилися та попідростали, яблуня вже велика була: найбільша в саду. І родить завжди найрясніше. Яблука великі, червонобокі, з розводами жовтими — як розмальовані. А смачні — й не сказати! Весь куток топче дорогу по щепи. Так і приживсь новий сорт: «мамині яблука».

Тож тато йде в сад. Часом розпушує землю, обламує всохле гілля, а коли роботи немає, то просто сідає на ослін і довго сидить непорушний. І Валя, невістка, щоразу нам каже:

— Ото вже за мамою журиться.

— Може, й за мамою, — відповідає Максим. — А ти виглядала б поменше. Тобі що, іншої роботи немає?

— Та й де ж йому не журитися, — Валя наче й не чує Максима. — Чоловік іще не старий, важко без жінки йому.

— Голодній кумі хліб на умі!

— Так і до хвороби недовго, — продовжує Валя наче сама до себе. А ми уже знаємо: Валя таки щось надумала.

Надумалася ж Валя ні більше ні менше — оженити тата!

Валю теж зрозуміти можна: одна-єдина жінка на всю нашу чоловічу ораву. Нагодуй та подай, прибери та помий — цілий день, як білка в колесі. І в магазин, і на базар, а ще ж і на роботу не запізнитися, де теж вимагають: записуйся в ударниці. «Досить з мене, що я дома ударниця! — борониться Валя. — Як прибіжу, то не знаю, за що й хапатися». — «Ти диви, вона ще й невдоволена! — дивується уже вдома Максим. — Ми вас розкріпачили, а вам усе мало». — «Розкріпачили, бодай вам і язики повсихали!» — Валя це слово вже й чути спокійно не може. Максим же сміється, вдоволений. Максим у нас ледаченький, нівроку, довго ріс мізинчиком маминим, то й тепер: поки допросишся, щоб сходив у магазин або на базар, то на язиці й мозоля натреш. Тато ж вічно чимось зайнятий, все в нього невідкладна робота, окрім основної, на базі: як не побита машина, так сад чи ще якась морока у дворі. Та до того ж нашого тата краще й не посилати нікуди: з чим піде, з тим і вернеться.

— Там же черга така, що й до обіду простояв би!

— А ви без черги не могли? Ви ж інвалід!

— Буду я жінок ліктями розштовхувати!

Поговори після цього з татом! Валя терпить-терпить, та іноді й вибухне:

— Я скоро з ума з вами зійду!

А Максим ще й піділлє:

— Було б з чого…

Валя, коли родила дітей, все на дочку надіялась: помічницю в хаті, розрадницю материну. Вона й на третю дитину зважилася в надії на дочку. Циганка якась, щоб їй ні дна ні покришки, одного разу вчепилася на базарі у Валю: «Красива, хороша, давай поворожу — твою долю вгадаю!» Валя одбивалася спершу, а потім для сміху й згодилася. Циганка взяла Валину руку (сітку важку довелося покласти на землю), повернула долонею вгору та й ну говорити як по писаному: ти й багата, й щаслива, і дітки хороші в тебе, і чоловік тебе не знати як любить (Валя гарна собою, нівроку: як у святкове одягнеться, то не один чоловік на неї оглянеться), от тільки ледаченький він у тебе, не дуже тобі помагає (бач, і сітку помітила), а будеш ти найщасливіша в дітках, в наймолодшій дочці… «Та нема в мене дочки!» — з болем сказала їй Валя. «Буде, королево моя!.. Ой, дочка в тебе буде!.. Місяць померкне, зорі побліднуть! З-за океанів-морів свати приїжджатимуть!..»

Валя за дочку троячку циганці дала. І додому прийшла — якась аж сама не своя.

— Що це з тобою? — витріщився на неї Максим.

— А що!

— Мов з-під вінця…

— Нічого… Одну людину хорошу зустріла.

І упродовж дня: робить щось, порається, а на Максима непомітно й гляне. Гляне й усміхнеться замріяна.

Увечері ж голову помила, висушила, стала викладати волосся.

— Ти куди це зібралася?

— На кудикину гору, — розсміялася Валя. — До одного чоловіка… Що на свою жінку й не гляне… І що ти за людина така: хоч би приревнував та побив!

Максим тільки гмикнув: розкуси їх, жінок!..

Коли ж народила дитину та взнала, що знову хлопчище, одвернулась до стіни й заплакала.

І циган з того часу терпіти не може!..

Першого сина назвали в честь діда Сашком, другого — Василем, як Валиного тата, а про третього Валя сказала: «Називайте, як хочете». Думали, радилися чоловічою вже половиною, тато врешті підказав назвати Віктором. Вичитав десь, що по-латині це переможець.

Так і росте в нашій сім’ї переможець, що народився Валі на зло, — дідів мізинчик. Бо й не відходить од діда.

— Ти ким будеш, як виростеш?

— Дідусем!

Тож Валя одружити тата й надумалась — привести ще одну жінку до нашої хати…

Але тата женити, що решетом воду носити: тато, мабуть, давно вже забув, що, окрім нашої мами-покійниці, ще жінки є на світі. Для нього що жінка, що паличка — один чорт. І надії на те, що тато сам собі знайде наречену, а Валі помічницю в хату, немає ніякої. Тут самій треба братись.

У Валі коло Херсона рідна тітка жила. Валя сама з Херсонщини, на руках у тітки й виросла: тітка бездітна, в три роки забрала племінницю, коли її мати померла, а батько задумав женитися заново. Батько, розповідала Валя, не хотів оддавати дочку, та тітка ледь не з кулаками на нього: «Надумався в ярмо лізти — стромляй дурну голову, а дитину за собою не тягни!» Тітка чомусь вважала, що мачуха знущатиметься з Валі. Забрала племінницю до себе та на село й одвезла.

Валя там і росла, і в школу ходила: тітка їй за рідну матір була. В батька од другої жінки діти посипались, батькові не до Валі було: приїжджав спершу щомісяця, а потім все рідше та рідше, та Валя не дуже за татом і журилася; Валя до тітки, до дядька серцем приросла і, коли виходила заміж, то не тата покликала з мачухою, а дядька й тітку. Дядько приїжджав — гуляв на весіллі: чоловік сумирний та тихий, муху й ту не зобидить, і коли за молодих чарки піднімали та настала дядькова черга слово сказати, він тільки й видушив: «Осиротила ти нас з матір’ю, Валю!» — та й сплакнув, бідолаха. А потім просив вибачити, що бовкнув таке: «Вона ж нам рідніша рідної». Ми його розуміли, як розуміли й те, що весілля оце звалилось на них, як грім з неба ясного: поїхала дівка в Херсон в інститут вступати та за тиждень і повернулась додому: «Татусю, мамусю (Валя їх тільки так і звала), я заміж виходжу!» Вся аж цвіте, й очі шалені. Ну, які в дівчат о цій порі очі, розповідати не треба.

Отакий наш Максим! Тихий, неповороткий, а за тиждень у Херсоні, у відрядженні, дівку впорав! Закрутив їй голову так, що вона й про науку забула. І хоч як благали її, як умовляли почекати ще кілька років з заміжжям — хоч до третього курсу довчитися, — не помогли ні вмовляння, ні сльози. Тітка її аж захворіла, тому й на весілля приїхати не змогла.

Так ми її й не бачили. Валя з Максимом їздили до них гостювати — онуків показували, запрошували в гості: вони обіцяли приїхати, та все не могли вирватись. Що хазяйство, яке не є, на руках, а що робота в дядька така: механізатор, та ще й бригадир, вся техніка на ньому. Ні влітку, ні взимку промитої години не мав. А тітка сама боялася їхати.

Аж ось на другий рік після смерті нашої мами і дядько помер. Їздила Валя з Максимом на похорон, кликала тітку з собою, та вона не схотіла полишати свіжу могилу: «Як на ній же ще й трава не проросла. Хай колись потім приїду…»

Отож Валя й надумалася видати тітку заміж за нашого тата.

Валя наша здається тільки простецькою, а пильніше приглянутись: голова в неї варить дай бог усякому. Недарма ж якось тато сказав:

— Тебе, Валю, на ООН посадити — ти усіх помирила б! Давно б уже було повне роззброєння.

Валя на ті слова тільки всміхнулася, а ми всі подумали, що так воно і було б. Валя сварок страх не любить. Сусіди заведуться, і то біжить їх мирити.

А тут — чужа людина в хату. Добре, як вдачею лагідна, а як попадеться така сатана, що хоч святих з хати винось? З отих, чорноротих, що ти їй слово, а вона тобі десять? У нас же такі жіночки, що ой-ой-ой! Зроду-віку звикли на чоловіках воду возити, п’ятами підганяти…

А це ж людина рідна, своя…

Думала Валя, думала, та й написала тітці листа — і слова нам про те не сказала. Дуже, мовляв, скучаю за вами, вже і вночі стали снитись, а вирватись до вас не зможу ніяк, бо не маю на кого полишити моїх окупантів (Валя під сердиту руку нас окупантами називала). То ви попросіть сусідів, щоб за хазяйством доглянули, а самі хоч на тиждень приїдьте. (Дала тітці тиждень, згадавши, як сама заміж вискакувала). Тільки вдарте телеграму, ми вас зустрінемо, бо з Києва треба ще електричкою добиратись, а так приїдемо за вами машиною.

Тітка не озивалася місяць, Валя вже й непокоїтись стала, аж ось приносить з пошти телеграму: так і так, виїжджаю в п’ятницю, приїду в суботу, поїзд, вагон, навіть місце. Стрічайте!

— Що за причина! — вертів телеграму здивований тато. — Чого це вона раптом надумалась? Не їхала, не їхала, а це загорілося!

Валя тільки плечима стенула: у Валі таке невинне обличчя було, що й сам бог не здогадався б, що це вона заварила.

— Треба ж було колись і нас провідати, — сказала татові. — От вона й надумалась.

А коли в суботу, після обіду, стали збиратись до Києва, сказала татові:

— Ви, тату, хоча б поголилися.

— Та я ж учора голився! — провів по щоці долонею тато.

— То ж учора, а це сьогодні!.. І сорочку свіжу надіньте, бо ця вже пом’ята… А то тітка подумає, що я про вас і не дбаю.

— Ти диви, який ревізор до нас їде! — розсміявся тато. Розсміятися розсміявся, а таки поголився й сорочку свіжу дістав, не схотів тільки вдягати краватку: взимку й то не носив. «Петля на шиї». Валя й одступилася, перевірила тільки, чи черевики почищені: тато їх ніколи не чистив. Якось Максим узяв для сміху один черевик та й начистив ще звечора. Такий полиск навів — не треба й дзеркала. Тато взувся спросоння та й на роботу. Вже в електричці довелося ноги під лавку ховати: хоч роззувайся! А на роботу з вокзалу йшов — усі на черевики татові тільки й дивилися.

Було ж потім сміху: тиждень згадували…

Ну, гаразд, сіли, поїхали. Тато за рулем, як нова копієчка, поруч Валя, теж причепурена, а позаду хотіли вже вмоститися ми, так Валя прогнала. Не пустила навіть Максима.

— А тітка де сяде?

— Тітка що, все заднє сидіння займе?

— Все не все, але ж у неї будуть і речі!

І як у воду дивилася: зупинився вагон, тато потім розповідав, підбігли вони ото вдвох, а їм назустріч — гора клумаків. Закупорили вихід — ні туди ні сюди. Потім довідалися, що тітка за сто кілометрів од Києва в тамбур клумаки оті витаскала: боялася, що злізти не встигне. Утрьох ледь доволокли до машини: як тітка все те на собі й тягла!

Тітка сіла попереду, поруч із татом, а Валя вже позаду. І ми, що назустріч їм вибігли, побачили, що наша машина на одне колесо аж присідає: нащо вже тато в тілі, дев’яносто з гаком, та тітка його переважила. «Всю дорогу за ресори переживав!» — скаже потім тато Максимові.

Ну, приїхала тітка — навезла повну хату гостинців: і смаженого, і вареного, і ковбас, і сиру, і масла, і яєць два повні кошелі, сот шість, як не більше. «В неї що — птахоферма?» — спитав зачудовано тато. Наділила гостинцями, особливо онуків, та й сіли до столу.

І ніколи наш стіл так по тріщав од їстівного. Що тітка виклала, а що й Валя постаралася: два дні готувала. Тут же й дві пляшки: одна з наливкою домашньою, нашою, а другу тітка поставила:

— Ви думаєте, тільки у вас уміють робити, ге? А покуштуйте-но нашої! — Голос у тітки веселий, дзвінкий, на всю щоку рум’янці запечені, а брови вилискують молодо. Як сіла поруч із Валею, то майже ровесниця. От якби тільки не така товста, стілець аж потріскує. Як сідала, то ми всі так і завмерли; впаде — не впаде? Стілець, слава богу, витримав — не розламався.

Налив тато з пляшок: чоловікам із тітчиної, жінкам — вже із нашої, онукам — лимонаду, потягся чаркою до тітки:

— З приїздом вас, Ганно Степанівно!

Хильнув і одразу ж за хліб ухопився — занюхати.

— З чого ви її гнали?

— Та вже ж не з роси! — відповіла весело тітка. — Тож будьте здорові й щасливі, щоб вашу хату лихо минало, щоб жили у достатках! — Пила, мов цілувалася з чаркою. — Та й наливка ж смачна! Це ти, Валю, робила?

— То у нас тато. Він у нас на всі руки майстер.

— Отакий же був і мій чоловік, — похвалилася тітка. — За що було не візьметься — аж горить…

Випили за світлу пам’ять тітчиного чоловіка. І за нашу маму випили. Поїли, погомоніли та й незчулися, як і вечір заліг: спати пора, бо тітка ж натомилася з дороги.

— Такі смалії в тому поїзді їхали, що й вікон не видно було. Ви, бачу, не курите? — повернулася до тата.

— Курю. Тільки після того, як вип’ю.

— Отак і в нас на селі: то за чарку, щоб закурити, то за цигарку, щоб випити… А мій чоловік, царство йому небесне, цигарки в рота не брав… І мене за всю жизнь не зобидив ні разу. Хоч би пальцем торкнув… Ото тобі, Валю, збрехала циганка, та й мене обдурила: наворожила, коли ще була дівкою, що чоловік мене задушить у постелі. То я, коли Пилип до мене посватався, не знала вже, що й робити. І виходить моторошно, і не виходити жалко: перший же парубок на все село!.. То хочете — вірте, хочете — ні, а як поженилися, то не одну нічку повік не стуляла, все здавалося, що Пилип ось-ось до шиї руками полізе… Еге ж, отакі вони, ті цигани!

— Ну й балакуча ж! — сказав тато Максимові, коли вийшли удвох покурити на ганок.

Валя тітці в тій же кімнаті, де їли, й послала: на ліжку, що на ньому спала з Максимом. Подумала спершу про мамину, там ліжко стояло таке, що й слона поклади — не прогнеться, та одразу ж згадала, як вони з Максимом після маминої смерті хотіли туди перебратись, а тато їх не пустив: «Хай там онуки живуть!» Тож, пославши тітці на ліжку, а собі й чоловікові вже на підлозі, довго не могла ще заснути: прислухалася, як під татом пружини риплять. Теж, мабуть, якісь думки сон проганяли. Не витримала, розбудила Максима, що вже був захропів:

— Ти не спиш?.. От якби тато оженився на тьоті!

— Ти чого на ніч об’їлася?

— Нічого!.. Тітка хіба не людина?

— Людина… Тільки ж дуже товста. — Максим аж розсміявся тихенько. — Її обіймати — вірьовку в руки брати треба!

— Сам ти вірьовка! — сказала Валя з досадою. — Замовкни, бо спати не даєш!

Максим замовк. Обернувся спиною, засвистів у сонну сопілочку. А Валя другого ранку схопилася — ні тітки, ні тата. Лише діти товчуться: подушками одне в одного кидаються. Нагримала, вуха насмикала, на кухню пішла. А там шипить, а там шкварчить: тітка, як багатоверстатниця, млинці на двох сковородах смажить.

— Ну коли ви схопилися? Поспали б іще!

— Я вже, доню, виспалась. Ти б іще полежала. Тільки й того, що молодою в постелі поніжитись. Максим іще спить?

— Спить. Чи ви Максима не знаєте? А тато в дворі?

— У дворі, — розсміялася тітка. Щось, мабуть, веселе згадала.

Валя прислухалася: клепає тато. А тітка все усміхається.

Вийшла Валя в двір: так і є — тато в своїх жахливих трусах. В отих чорних, що їх Валя не раз спалити нахвалялася. З одного боку дірка пропалена, а з другого — плями руді.

— Тату, ну як вам не сором!

— А хіба що?

— Чужа ж людина в хаті!

— А я хіба голий?

— Одягніться зараз же!.. І хоч сьогодні не возіться з цим залізяччям проклятим!

— А з чим же мені возитись!

Валя тільки рукою махнула. Вернулась до хати, винесла чисту сорочку, штани:

— Зараз же мені надягайте!

— От доклепаю, тоді й надягну.

У Валі сльози на очі:

— Як не одягнетесь зараз же, я з двору зійду!

Чи не вперше побачив тато невістку такою. І з великого подиву взяв сорочку, штани, пішов у гараж: одягатися.

Вийшов тато в новому та чистому — настрій геть зіпсований. Мов у чужу шкіру вліз. Спробував знову клепати — і молоток не туди стоїть.

— Вам треба було, тату, хоч штани не надягати! — сміявся потім Максим.

І настали для тата важкі дні та чорні години; не встиг і на поріг ступити, а вже Валя назустріч — з чистим та напрасованим:

— Умивайтесь пошвидше та переодягніться. Та спецівку свою подалі сховайте. — Дуже ж бо хотілося, щоб тато тітці сподобався.

Тато вже пробував, з роботи вернувшись, не в хату йти, а одразу ж у сарай чи гараж. Так хіба ж од такої сховаєшся!

Якось прийшов з електрички — жінки перед дзеркалом крутяться. Тітка в спідниці новій, у блузці яскравій, Валя їй на голові косу викладає. Й щоки в обох аж горять.

— Де це ви пропадали? — нетерпляче невістка. — Умивайтесь швиденько та одягніться як слід.

Зайшов тато в кімнату, а на дивані костюм вихідний із спинки звисає, сорочка комірцем накрохмаленим сяє, а біля дивана — черевики нові, що їх Валя минулого року купила, а тато один раз і взував.

— Що ви надумали? — спитав у невістки, коли та одірвалась од тітки та за чимось до кімнати вбігла.

— Оно подивіться! — кивнула Валя на стіл.

Тато як глянув, то й у животі похолонуло: квитки в театр! Та не чотири чи три, а всього два.

— Це для кого? — спитав заїкаючись.

— Для вас… Ледве дістала… На оперу… Одягайтесь мерщій, бо запізнитесь!

— Не поїду! — сказав тоді тато. — Й одягатись не буду! Ти купувала, ти й іди, а мене від опери ще змалку нудить! — Тато під руку сердиту й не таке міг сказати.

Валя, звісно, в сльози: отака мені дяка! Я з ніг збивалася — діставала, а ви ще й кричите!

— Та хто ж на тебе кричить? — включив задній хід тато. — Тільки я в театр не піду!

— То ж не просто театр, то ж оперний!

— Тим паче не піду! Ідіть з Максимом удвох.

Валя ще дужче в сльози. І таки добилася свого.

Пішли «молодята»: тітка — як пава, тато — як пугач.

— Ну ти й дипломат! — сказав Валі Максим; поліз був до тата, та ледве не вхопив запотиличника. — Тато вмиратиме — тобі не простить!

— Нічого, ще й дякувати буде! Де ти таку, як тітка, знайдеш?

Максим одразу ж і погодився: а не знайдеш! Що добра, хоч до рани тули, а що й турботлива та роботяща; весь день не присяде. І в хаті, і на кухні, й у дворі. Валі лишалося тільки на базар, в магазин сходити та малого в садок одвести.

— Хоч одіспалася за всі оці роки! — хвалилася Максимові.

Так що тітка нам он як пригодилася б! Якби ж була хоч трохи худіша. А то як зайде в кімнату, всім одразу стає тісно.

— Якби ж вона не такою товстою була!

— А ти що: шкапу для тата хотів? Чи козу облуплену? — Валя, сама, слава богу, в тілі, худих жінок терпіть не могла.

Заткнула рота Максимові: злякався, що почне допитуватись, чому це жінки в тілі не до вподоби стали. «Може, я тобі вже набридла? Може, худішу знайшов? Недаремно ж вночі вертітися став!..» Було вже таке: Максим як згадає, то й досі мурашки по тілу. Валя добра, добра, а свого не впустить!

— Хоч опера цікава? — перевів мову на інше.

— А їм не все одно?.. Ти дуже на сцену дивився, коли мене по театрах обіймав?

«Так то ж ми, молоді, ще й закохані! — хотів був заперечить Максим. — А це ж тітка й тато». Та вчасно змовчав.

Валя ж, поки тітка з татом вернулися, місця собі не знаходила. Дуже ж бо великі надії на оперу ту покладала.

Повернулися о пів на дванадцяту. Тітка не могла нахвалитись.

— Та красиво, та гарно — мов у церкві! А стільці таким пооббивано, що на свята тільки й носити. Спасибі ж тобі, доню: оце буде що розповідати в селі!

Тато ж плювався:

— Їдять — співають, вмирають — співають. І в нужнику, мабуть, співатимуть.

— Так це ж опера, тату!

— А я що кажу: збори?..

І ще тато після того культпоходу став про дещо догадуватись. Знову влазив у свої чорні труси, коли в двір щось робити виходив, кинув голитися щодня, на роботі став усе довше затримуватись. Схопиться Валя: де тато? А на роботу побіг! Увечері вже й лягати час, а тата все з роботи немає. А минулої суботи ще звечора машину помив та й схопився засвіт. До кімнати навшпиньках зайшов, розбудив Максима і Валю:

— Валю, Максиме, вставайте. Поїдемо до нашої мами.

— А тьотя? — спитала Валя спросоння.

— Степанівна хай ще спить. Хай хоч трохи спочине од нас.

І хоч тітка, яка прокинулася теж, сказала, що вона зовсім не втомилася, і Валя потім одводила набік тата: просила взяти й тітку, тато лишивсь непохитний.

Після того тато зовсім Валиної тітки сторонитися став. І Валя, бідна, не знала, якими очима на тітку й дивитися.

Аж ось одного дня тітка раптом зібралась додому. Ще вчора домовлялася з Валею сходити в універмаг — пальто зимове купити, а вранці вже на вузлах.

— Не можу, доню, не можу. І так загостювалася більше ніж треба. Приїжджайте вже ви з Максимом до мене. — Тата, бач, і не запрошує в гості.

І тато якийсь мов аж побитий. Мотнувся машину заводити, вузли всі одніс. І, прощаючись, вже на пероні сказав:

— Ви ж на нас серця не майте… Так уже воно склалося…

— А чого б це я на вас гнівалася? — відповіла йому тітка. — Нагостювалась, нагулялася, скільки хотіла, та ще й гніватись!..

— То щасти вам! — сказав тоді тато. — Гарна ви людина, — додав. І додому вертався, мов у воду опущений.

А Валя все мучилась: що тато тітці сказав?

— Та нічого не казав! Одчепися од мене!

А по очах було видно: таки сказав! Бо як таки так: ні сіло ні впало — узяти й поїхати!

Потім уже, коли в гості з’їздили до тітки, довідались: тато таки сказав. Поскаржився тітці, що захворів. Не те що захворів, бо ніщо не болить, а от серед ночі прокинеться — аж пече. Руки аж судома зводить: в чиюсь учепитися шию.

Тітка, звісно, й злякалася: згадала циганку. То яке тут уже в біса заміжжя: тут дай бог живою вирватись!..

— Ну, де ваша совість: отаке наговорити на себе! — вичитувала тата Валя.

Тато лише всміхався у відповідь. Бо й що говорити — винен кругом.

Погризла Валя тата, погризла та й пересердилася врешті. А татові що, татові знову клопоти звичні: машини побиті, пристрій до верстата, що на роботі. А це зайшов Юрченко, відставник, підполковник, отой, що разом із школярами бійців загиблих розшукує.

— Чув, ви машини рихтуєте?

— Та корів поки що не пробував, — відповів йому тато.

— А літак ви змогли б?

І розповів про пам’ятник, що збираються на могилі поставити. Льотчика, який, захищаючи наше містечко, й загинув. Юрченкові пропонували ціленький винищувач, випущений вже наприкінці війни, але то буде не те.

— Хочемо поставити той, на якому він прийняв останній свій бій. Розумієте?

Тато не те що зрозумів — загорівся одразу. Зібрався, пішов з Юрченком у школу, де відкопаний літак зберігався. Чи те, що лишилось од нього. Повернувшись додому, довго чухав потилицю:

— Там сам чорт ногу зламає!

— Не вийде нічого?

— Не вийде, не вийде! — розсердився тато. — Думати треба! Ворушити тим, що в голові… А ти одразу — не вийде!

Пошкутильгав в один куток, в другий, у вікно навіть виглянув, наче літак був уже в нас у дворі.

— Народ: як що, так одразу й не вийде! Опустити руки найлегше!

А тут іще Максим візьми та й спитай… Максим завжди в нас отак: спершу скаже, а тоді вже подумає… Тож Максим і ляпнув про гроші — це ж, мабуть, за роботу таку мішок грошей насиплють… Для сміху, мабуть, сказав, бо хто ж із нас не розумів, що які там можуть бути гроші. Тата ж наче окропом ошпарили:

— Дурень!.. Дурень набитий!.. Дурний піп тебе й хрестив!.. Це з кого гроші брати?.. Та ми довіку перед ним у боргу! І ти, й діти, й онуки твої! Якщо вони в тебе, такого, ще будуть!..

І ми вже знали: візьметься тато ладнати літак…

Привезли невдовзі машиною, вивантажили посеред двору: тут уже не тільки в тата — в нас у всіх до потилиць руки полізли.

Це якби в небо підняти машину та на землю пожбурити — що від неї лишилося б? Гора металу пошматованого — ось чим був той літак! До того ж ще й у землі не один десяток років пролежав.

А Юрченко поруч із татом руками вимахує: раїть, з чого починати.

— Ви будете робити чи я? — врешті не витримав тато. — Ідіть краще додому — завтра зустрінемось. — Страх не любив, коли хтось під руку підлазив! Тут уже ти будь хоч тричі генералом — турне й не подивиться.

Юрченко, попрощавшись, пішов, а тато заходився розбирати оту купу. Делікатно, обережно, ніби боявся завдати болю металові. І татові руки, темні та грубі, наче хто взяв та підмінив: такі вони нам здалися красиві. Гнучкі, ніжні, з вивіреними пластичними рухами.

Стуляв тато докупи літак майже півроку. Прибігав щодня Юрченко, учні з його загону товклися, ми помагали — не мали спокою, — сміх, гамір, стукіт, брязкіт до півночі, а щоб не сліпнути, тато ще й дві п’ятисотватні лампи підвісив: хоч голки серед двору збирай. То до анонімки й достукалися: хтось написав у міліцію, що спать не даємо.

Мав же тато мороку: викликали, в двір до нас приходили й насамперед чомусь до ламп причепилися. До отих п’ятисотватних. Тато лаявся, як тільки міг, Юрченко бігав — не помогло нічого: закон є закон і люди є люди. Тож робіть десь в іншому місці, де вас не так буде чутно.

— Кину все к бісу! — розорявся наш тато. — Що я — для себе роблю?..

Вирішили нарешті перебратися в школу. Там подвір’я таке, що хоч мотогонки влаштовуй. Та й люд весь довколишній давно звик до галасу: школа ж, не монастир. І вже там літак закінчували.

В день, коли його на кладовище одвозили, тато збиравсь, мов на свято. Поголивсь, причесавсь, навіть краватку надів: ми як побачили тата в краватці, то ледь не попадали.

— Щось наче в горлі дере, — сказав збентежений тато.

Літак зараз над могилою льотчика. Хто підійде, гляне, то аж здригнеться: машина мовби жива. Ось-ось од землі одірветься, щоб у небо злетіти. І здається, що й льотчик у кабіні сидить — весь націлений у небо.

Коли відкривали той пам’ятник та полотнище спустили — всі оніміли. Навіть музиканти замовкли.

І тиша стояла — моторошна.

І в тій тиші — літак. Із землі, з могили — до неба…

Валя не була б Валею, коли б одступилась од тата. Жінки, вони всі отакі: ладком та сопком — голову на спину повернуть. Скажуть, що так і було.

За дві хати од нас, на нашій же вулиці, вдовиця жила.

Та що — жила, й досі живе, тільки вже не вдова, а заміжня. Одарка Михайлівна, медсестра з тієї ж лікарні, що й дружина Юрченка.

Ну, те, що медсестра, не так і важливо — Валі аби порядна людина була. До того ж розсудила так: ожениться тато, на нове хазяйство піде, все ж трохи легше їй стане. Та й тата жалко: чоловік у розквіті сил, а самого себе живцем у землю закопує.

А тут Одарка Михайлівна поруч. Жіночка зовсім не зів’яла, все, що треба, при ній, чоловіка два роки тому одвезла на кладовище. Хрест простий і горбик приплеснути.

Та її за те ніхто й не судить на вулиці нашій: знали ж усі, що за «золотко» був її чоловік. Майже кожного дня спектакль безплатний влаштовував: Одарку Михайлівну довкола хати ганяв. Як нап’ється, так і за сокиру:

— А туди твою розтуди: признавайся, з ким цілувалася?!

Біжить нещасна Одарка Михайлівна — ніг під собою не чує. Крос на тисячу метрів: поки двадцять разів кругом хати не обжене — не вгомониться. П’яний-п’яний, а ногами вимахує так, що й тверезий за ним не вженеться.

Може, тому Одарка Михайлівна до сорока п’яти літ зберегла поставу дівочу? Всі жінки нашої вулиці в електричку тільки боком пролазять, Одарка ж Михайлівна тонка, як стеблина. Легка, струнка й голову якось гордо тримає.

Вона через гордість свою й чоловіка не кидала. Їй давно б із ним розвестися — не осудив би ніхто, так гордість ота не давала. Як виходила заміж, мати-батько замалим у ногах не валялися, родичі гуртом вмовляли: поки не пізно, ріж та тікай! Він і тебе проп’є-прогуляє! То вона тільки волоссям стріпнула:

— Мене не проп’є!

На прощання вже їй мати сказала:

— Ой, гляди, дочко, щоб не довелося на другий день вертатися до батьків!

— Не повернуся, не діждетесь!

І таки не діждалися. Як за шкіру не заливалося, а люди од неї й слова не чули. Йшла кожного ранку в лікарню цариця царицею.

Чоловік загинув на «Запорожці». Наш тато, коли він «Запорожця» купив та урочисто проїхав по вулиці, похитав головою:

— Ото він до першої чарки!

Так воно невдовзі й сталося: залив очі горілкою та й під’їхав під МАЗ. МАЗові що, МАЗ і не зблимнув, а «Запорожець» разом з своїм хазяїном — бі-біп! — прямо в царство небесне.

Поховала Одарка Михайлівна свого чоловіка непутящого, а те, що від «Запорожця» лишилося, в гараж завезла. Два роки й не заглядала до нього. А це вирішила продати машину. Тільки хто ж таку купить!

Зайшла якось у неділю, спитала тата.

— Заходьте до хати! — Валя до неї.

— Дякую, я тут почекаю.

Стоїть біля хвіртки строга, охайна, мов учителька, яка прийшла свого учня провідати, а Буян ланцюг обриває.

— Замовкни, Буян!.. Ви не бійтесь, він не вкусить.

— А я не боюся, — всміхнулася. Чи й справді не боялася, чи знає, що наш Буян тільки здалеку лютий та грізний. А підійти ближче — на спину беркиць і всі чотири лапи вгору: почухай та приласкай.

Пішла Валя до хати, тата гукнула:

— Це до вас!.. Та хоч штани вдіньте! — Тато й по хаті завжди ходив у трусах.

— А вона що — мужчин не бачила?

Штани однак натягнув.

— Здрастуйте!.. Буян, цить!.. Чого це вам не спиться?

— Машину хочу продати.

— «Запорожця»? Хто ж його купить такого?

— Я за цим до вас і прийшла. Одрихтуєте?

Тато спершу думав відмовитись: од літака ще зашпори не відійшли. Та одразу ж, самому собі на подив, погодився.

— Аби ж вона хоч просила, — виправдовувався потім. — А то стоїть і дивиться.

— То вона вас загіпнотизувала! — сміявся Максим. — Гіпнозом узяла!

Гіпнозом не гіпнозом, а дав слово — берись до діла. Затягнув тато в наш двір побиту машину та й заходивсь рихтувати.

Один день рихтує, другий; вечорами, з роботи вертаючись, й Одарка Михайлівна обов’язково зайде. Костюмчик строгий на ній, черевики модельні, сумочка біла: стане і дивиться.

— Глядіть, бо ще вимажетесь, — тато до неї.

— Нічого, не вимажусь, — ледь ворухне усмішку в кутиках вуст.

— Як вона й заміж вийшла? — дивувався тато не раз.

Заходить ото вона та й заходить: тата спершу дратувало, а тоді став звикати. І як Одарка Михайлівна іноді омине наш двір, тато аж починав непокоїтись:

— Щось наша сусідка сьогодні не навідалась. Чи не захворіла? Ти б, Валю, збігала та подивилася.

— А ви що, самі сходити не можете? — Валя лукаво.

— Та незручно якось. Ще люди біс його зна що й подумати можуть.

Відколи це тато став боятись людей?

Далі — більше: Одарка Михайлівна прийшла якось у комбінезоні й сказала, що буде татові помагати. Це коли тато, відрихтувавши корпус, заходився трансмісію лагодити й перебирати мотор.

— Хочу сама все знати.

— Нащо воно вам? — спитав тато здивований. — Вам хіба мало мороки отам, у лікарні?

— А я передумала продавати машину. Сама водитиму.

Виявилося, що й на курси вже записалась. Так що тричі на тиждень до нас не заходитиме. Зате решту чотири дні до півночі з татом товклася. Ми вже й спати вкладемося, а вони все біля машини. І до всього діло Одарці Михайлівні, все вона знати повинна.

— Серйозна женщина, — сказав якось тато з повагою.

Валя ж зовсім спокій втратила: невже у них про машину тільки й мова? Та не може бути такого!

І з хати не раз вискакувала, щоб зненацька застукати, й з-за рогу прислухалася: все про одне й те ж. Мов ні про що більше й говорити.

— І що воно за людина наш тато? — скаржилась Максимові. — Все про шатуни та карбюратор. Це ж яка жінка витримає.

— А може, й вона така, — відповідав їй Максим. — Може, більше її ніщо й не цікавить?

— Знаєш ти багато! — Валя з досадою. — Спав би вже краще, як нічого не петраєш!

Максим це охоче. Максима не годуй — дай тільки поспати. А Валя ще довго ворушиться — переживає за тата.

Ну, й нам, звісно, все те не байдуже. І ми крадькома приглядаємось: йде в них на лад чи не йде?

Здається, йде: тато заходився Одарку Михайлівну щоразу додому проводжати. Воно хоч і поруч, двісті кроків, не більше, і вулиця наша спокійна ще й тиха, а все ж жінці самій не з руки серед ночі вертатись додому. Так нам тато принаймні пояснював, хоч ми його й не питали.

І ще: щоранку голитися став. То через день, а то й два — все ніколи, а це не встигне й очі розплющити — за помазок та за бритву.

Ну, думаємо, недаремно наш тато щоранку щоки намилює…

Аж якось серед тижня новина: Одарка Михайлівна зібралася в Крим. Путівка в санаторій горіла, хтось там не зміг, так їй і запропонували.

— А як же машина? — спитала Валя ревниво.

— Сам закінчу.

Тато Одарку Михайлівну й на вокзал у Київ одвіз.

Одвіз та й став заглядати в скриньку поштову. День — лише газети, на другий — те ж саме, лише п’ятого дня — лист від Одарки Михайлівни! Влаштувалася гарно, одна палата на трьох, морем, горами не може намилуватись. А повітря, а сонце, а місяць над морем щовечора: «Шкода, що ви, Олександре Степановичу, цього всього не побачите!»

Валя й загорілася: їдьте й не думайте!

— З якої це радості?

— Та хіба ви не бачите, що вона вас жде?

— Не бачу! — тато сердито. — І хто мене одпустить з роботи?

— А директор?

Директор автобази, що на ній працював тато, рихтував у нас минулого року машину. Їхав з дочкою по Києву своїм «Москвичем», уже стареньким (на «Жигулі» в черзі стояв, от-от мав купити)… їхав ото «Москвичем», а дочка візьми та й скажи:

— Тату, ти знаєш, яку я хочу машину?

— Яку?

— Отаку, як небо оце зараз над нами. Блакитну-блакитну…

Директор візьми та в небо і глянь. А в цей час напереріз «Жигулі». Та ще й по дорозі, по головній. Директор у «Жигулі» і впилявся: в’їхав ледве не в кабіну.

Аварія, крик, та ще й, як на лихо, міліціонер за кермом.

Директор потім казав, що йому здалося, наче по всьому Києву міліція в свистки засюрчала.

Ну, звісно, до кого ж — до тата: не скучай — виручай!..

То щоб директор татові відпустки не дав? Та вона, Валя, сама до нього піде!

— Не смій! — закричав тато на неї. — Чуєш, не смій!

Так і не поїхав у Крим. Усе з «Запорожцем» возився.

Жодну машину так не вилизував.

За два тижні — ще один лист. Знову про море й про гори, про те, що зустріла знайомого. Та не просто знайомого: друга по школі, близьку й дорогу їй людину. Так що приїдемо, мабуть, удвох. Валя про це як почула, то її аж затрусило:

— Ну, я ж її стріну!.. Я їй так і скажу!..

— Спробуй лише! — гримнув тато на неї.

— Знову не смій?.. Наплювала нам в очі, обдурила, а їй і слова сказати не можна?!

— Хто кого дурив… — тихо вже тато. Та й вийшов із хати.

І, хоч як Валя його відмовляла, їздив зустрічать «молодят». Нарвав квітів отакенний букет, поклав у машину… Було це в п’ятницю, а в суботу розбудив нас іще вдосвіта:

— Уставайте: поїдемо до нашої мами.

І було в нього щось од школярика, який завинив перед строгою вчителькою.

— Ні, — сказав тато, коли Валя якось заїкнулася, що познайомить із гарною жінкою, — годі! Досить із мене тих двох. Третьою буде вже та, що з косою.