Містечкові історії

Пам’ять

Хоч минуло більше сорока років і глибокі воронки позаростали густими чагарниками, а молоденькі берізки-самосійки могутніми деревами піднялись над окопами; хоч розвернуті нещадними вибухами доти позасипались піском, позапливали рудуватою глиною і грізні колись амбразури моторошно чорніють порожніми очницями; хоч там, де сорок літ тому можна було тільки повзати, рятуючись од смерті, поснувались веселі стежини і дзвінкі голоси ламають сонячну тишу, — війна все ж не пішла з цього лісу. Бо гіркий її слід проляга не тільки через напівзасипані окопи та доти, протитанкові рови й траншеї, а й через пам’ять людей, яких лишається все менше й менше, і коли помре Ганна Майданська — обірветься ще одна ниточка того пекучого сліду, і він стане на ту ниточку тонший.

В той час річка не була спрямлена, луг не був висушений та переораний, буйні зарості верболозу не були винищені, під корінь вирубані: могутньо й нестримно розливалась майже щовесни ріка, підступаючи до самого лісу, а хати заглядали своїми веселими вікнами в її чисті води. А спадала вода, річка входила в одвічні свої береги, струмувала протоками, затоками, ярками, і численні озера, озерця чи просто кольобахи розплескувались по всьому лузі, поміж очеретів і кущів, поміж трав, високих, до пояса, поміж килимового розсипу квітів — ні пройти, ні проїхати до глибокої осені, до перших морозів, які скують оті води дзвінкою, кришталево-прозорою кригою.

Тож і німецька техніка, всі оті танки й вантажні машини, що сунули навально головними шляхами, ткнувшись у висаджені й спалені вчасно мости, потикались-потикались уздовж берегів та й безпорадно завмерли, і був виграний час, кілька діб дорогоцінного часу, поки наші війська, які по тривозі підтяглися з Києва, міцно засіли по той бік, у лісі, обкопавшись окопами, націлившись дотами, — шлях ворогові було перетнуто не на тиждень чи два — на кілька місяців.

І оті кілька місяців, що вплинули на подальший хід війни, величезна армія німців, насичена найпередовішою технікою, товклася безсило вподовж невеликої річки, бо тепер затримували її не тільки болота й озера, а насамперед наші люди, одягнені в солдатські мундири, які засіли в отих окопах та дотах.

Почалися запеклі позиційні бої, з артнальотами й бомбовими ударами, і Ганна Майданська, яку німці виселили в погріб, не раз притискалась до холодної стіни, затуляючи собою дітей, бо довкола двигтіло так страшно, вибухало так моторошно, що, здавалося, погріб не витрима та й обвалиться на них важким склепінням своїм. І коли б не похоронка, з якою Ганна не розлучалась, відколи й отримала, вона, може, й закричала б щосили, щоб чутно було аж на тому боці: «Та куди ж ти, Іване, стріляєш?!» — а так лише здригалась разом із стіною, все міцніше притискаючи до себе дітей.

Чоловік Ганни, Майданський Іван, у перші ж дні пішов, мобілізований, на фронт, перший з містечкових чоловіків і загинув, бо комусь же треба було бути першому. Похоронка надійшла через три тижні, і на пошті довго вагались, як вручити її Ганні: отак і однести чи на мітингу. Ганна не встигла як слід і наплакатись, як появились німці, а тоді вже було не до сліз…

Ганнина хата стояла край містечка, під самісіньким лісом, а город спускався до лугу, і в кінці городу німці поснували дроти, посадили протипіхотні міни: так боялись наших розвідників. Удень не потикали й носа на город, бо з того боку стріляли, як і вони стріляли на той бік, тільки вона, Ганна, брала сапку й виходила серед білого дня полоти та підгортати картоплю, бо війна війною, а прийде зима та й спитає, що ви запасли, і німці спершу кричали на неї, проганяючи, а потім махнули рукою, — Ганна втікала з городу лише тоді, як починали стріляти з гармат чи з мінометів, бо міна-снаряд не розбирає, хто свій, хто чужий. «Шнель, матка! Шнель!» — реготали німецькі солдати, виглядаючи з окопів, і Ганна «шнеляла» так, що спідниця лопотіла, бо згори, обвалюючи небо, вже летів перший снаряд, і його невидима тінь падала прямо на Ганну. Ганна вкочувалась до погреба, вже не тямлячи, де в неї й серце, щодуху хапала дітей, та й вростала в стіну, що починала ходити ходором. А кінчався артналіт, знову вилазила з погреба і йшла на город, бо кому воювати і вмирати, а Ганні треба було жити й рятувати од голодної смерті своїх двох дітей.

І всі оті місяці, поки німці сиділи в її хаті і в окопах довкола хати, Ганна майже щодня товклась на городі, і наші бійці її добре знали.

Потім німці знялися й пішли серед ночі, а перед цим, теж уночі, по той бік рвонуло так, що земля пішла хвилею і височезні вогняні стовпи повиростали над лісом. Ганна врешті залишила погріб і зайшла до власної хати. Тут усе було побите й понівечене і загиджено так, мов не люди жили, а свині. Коло висадженого причільного вікна стояв стіл, збитий з грубезних дощок, стіл по перекладину був засипаний стріляними гільзами, різкий запах пороху в’ївся, здавалось, назавжди в стіни, й вони аж посизіли, а з сусідньої кімнати тхнуло, як із нужника: німці не завдавали собі клопоту ходити надвір. І Ганна, подивувавшись гидотливо, як вони могли отут і жити, взяла лопату й заходилась носити німецьке лайно. Відносила аж у кінець городу, під колючі дроти, бо їй здавалось, що й городина не ростиме на чужинському послідові.

Потім довго провітрювала хату, білила стіни, набивала долівку. І, прибравши сяк-так, стала переносити з погреба лахи: одіж свою й дитячу, постіль, рушники і доріжки: вибираючись із хати, Ганна не лишила німцям нічого, хоч вони й кричали на неї і зброєю навіть погрожували. Бо німці прийшли та й пішли. Ганні ж тут лишатися жити…

Перенісши все та розклавши-розставивши, заходилась готувати пізню вечерю.

За вікнами гусла ніч, діти, не діждавшись вечері, поснули: притулились ясними голівками одне до одного, вогонь весело тріщав у печі, лизав чавунець із картоплею, і так затишно й хороше стало Ганні після кількамісячного сидіння в погребі, що вона сіла, склавши на колінах натомлені руки, й сиділа б отак хоч до самого ранку, коли б не стукіт у шибку. Постукало так обережно, що Ганні спершу здалося: то вітер.

Ба ні: чиїсь бліді пальці знову пройшлися тихо по шибці. Ще й покликало глухо:

— Хазяйко!.. Хазяйко!..

Видать, і її роздивилось.

Ганна підійшла до вікна (не боялась — чого їй боятись?), припала обличчям до шибки. Якась постать бовваніла невиразно по той бік.

— Хто там?

— Свої… Одчиніть…

Голос здався наче знайомий, Ганна наче десь його чула.

— Зараз, — сказала Ганна й пішла до дверей.

Довго возилася з засувом (розучилася за цей час і двері одмикати), а по той бік напружено дихало.

Одчинила нарешті, в чорній рамі дверей виросла ще чорніша постать, насторожено запитала:

— Німці є?

— Були, та забрались, — відповіла Ганна і чомусь згадала лайно, що його виносила з хати.

Тоді постать обернулася, тихо скомандувала:

— Заносьте… — І вже до Ганни: — Показуйте, хазяйко, дорогу. — Наче це було не в хаті — в темному лісі.

Ганна не злякалась і тут, одчинила двері, вже хатні. Вогонь у печі за цей час розгорівся ще дужче, спалахи, червоні, веселі, танцювали по всій кімнаті, висвітлюючи то долівку, то стіни, то стелю, і від того здавалось, що стіни то розступаються, то стискаються, стеля то опускається, то піднімається: хата немовби дихала і ніяк не могла надихатись. Ганна ступила до хати, а за нею — отой, що питав. Зупинився коло дверей, пропускаючи ще двох.

Усі вони були у військовому, та ще й при зброї. Старі вони були чи молоді, Ганні трудно було роздивитися: втома вкривала виснажені обличчя однаковою сірою плівкою, одіж на них було мокра як хлющ, та ще і в твані, наче вони повилазили щойно з болота. Спотикаючись через високий поріг, мов не мали вже й сил піднести ноги вище, вони внесли до хати довгі ноші та так і застигли.

— Опускайте, чого ж ви, — сказав їм перший. Був, мабуть, старший над ними, бо вони його одразу ж послухались і поставили ноші додолу.

І лише тепер побачила Ганна четвертого.

Цей, четвертий, лежав непорушно. Довге тіло його не вміщалось на ношах. З-під забрьоханої шинелі звисали ноги: одна — в чоботі, друга — обмотана ганчір’ям. Шинеля ж так плескато лежала на ньому, мов під нею нічого й не було, — тільки ноги по той бік та худа шия по цей бік і голова з насунутою на самі брови пілоткою. З-під пілотки блищали запалені очі, вони так і вп’ялися в Ганну, так і прикипіли до неї, і худюще, заросле смоляною щетиною обличчя враз ожило, ворухнуло сірими губами, пересмикнулось од блідого усміху:

— Не пізнаєте, пані Ганю?

Ганна охнула, вхопилась за груди. Так називала її єдина на все містечко людина…

І до війни, і вже у війну, аж поки й німці прийшли, Ганна працювала прибиральницею в поліклініці і була запанібрата майже з усіма лікарями, а з сестрами то й поготів. Чи то вдача, незлостива й весела, чи метка й ладна постать її, од якої так здоров’ям і бризкало, чи молоде, напрочуд свіже обличчя, на якому палахкотіли рум’янці, були тому причиною, тільки навіть у головного лікаря, людини похмурої й завжди заклопотаної, танули очі, коли він стрічав Ганну. І Ганна єдина на всю поліклініку дозволяла собі весело кричати на нього:

— Ану, забирайтеся скоріш, бо мені треба мити підлогу!

І безцеремонно випроваджувала головного з його ж таки кабінету.

Отож немає нічого дивного, що й з новим лікарем вона повелася з такою ж безцеремонністю. Одчинила, не стукаючи, двері, бо він таки засидівся в кабінеті (всі лікарі давно порозходились), та й укотилася з відром в одній руці, з щіткою — в другій.

— Ото як ви засиділись! Усі вже порозбігались, а ви ще тут!

Лікар, який ще Ганну не знав, так і застиг за столом. Ганна ж вихопила з відра ганчірку, квацьнула її на підлогу.

— Ви наш новий лікар, ге?

Лікар усе ще мовчав, приходячи, мабуть, до тями.

— Тож-то ви такий молоденький! Мабуть, що іще й не жонатий? — Ганчірка тим часом енергійно шарувала підлогу: Ганна не любила стояти без діла.

— Кажуть, що ви аж із Польщі?

— Так, прошем пані, — наважився врешті озватись лікар. Ще й зробив такий жест, наче підняв над головою невидимого капелюха. — Я, прошем пані, з Любліна.

— Ой, яка ж я пані! — мало не впала зо сміху Ганна. — Ну й смішний же ви!

Дивилась на нього так приязно, що й він не втримався од усміху.

— Чим же я вам, пані, смішний?

— Що так мене обзиваєте, — пояснила весело Ганна. — В нас були пани, та всі пощезали. Ще в революцію.

Незважаючи на коротеньку оцю політбесіду, він продовжував називать її панею.

— З Польщі, а розмовляєте по-нашому, — продовжувала дивуватись Ганна.

— То я, прошем пані, жив серед українців, — пояснив лікар. І, повагавшись, спитав: — Прошу пані, як мені пройти до ресторації?

Вже стояв на порозі в капелюсі, в плащі закордонному, в білосніжній сорочці й чорній краватці.

— Ресторану?.. Так у нас ресторану немає! — пояснила Ганна охоче. — То тільки в Києві… А в нас забігайлівки: проковтнув та й біжи додому, поки живий. (В лікаря очі стали — як блюдця). Еге ж, там як наварять, то й собака як ухопить — завиє. То ви, мабуть, і не обідали досі?

— Та в мене був бутерброд… — відповів знічено лікар.

— Тож-то ви такий захарчований! — забідкалась Ганна. — Як у поганого хазяїна порося, вибачайте на слові… Зразу видно, як по отих закордонах годують!.. — Ганна вже домила підлогу, лишилося тільки ганчірку викрутити. — А знаєте що?.. Ось зачекайте трохи, я зараз впораюсь, та й підемо до мене! Разом і пообідаєм…

— Що ви, пані, що ви! — позадкував налякано лікар. — Я маю гроші…

— То й майте собі на здоров’я! А такого борщу, як у мене, ви і в своїй Польщі не пробували… І чоловік буде радий…

І як лікар не відмовлявся, Ганна таки не відступилась од нього.

Вже по дорозі допитувалась.

— А де ж ваша родина?.. У вас хоч мати-батько є? — Бо здавалось Ганні, що в такої захарчованої людини і батьків бути не може. Йде — кістками торохкотить!

— Були, прошем пані, — відповів сумно лікар.

— Померли?

— Шваби побили… Одному мені і вдалось врятуватись… Аби не Совіти, і я мав би кулю межи очі…

Ганна хотіла спитати, хто такі «шваби», та одразу здогадалась, що то таки німці.

— За що ж вони їх постріляли?

— Бо вони, прошем пані, євреї… І я, прошем пані, єврей.

Ото! А на єврея мовби й не схожий. Та й яке їй, власне, діло до того! Їй, Ганні, аби порядною людиною був. А цей — видно одразу ж, що хороша людина. Делікатний такий: іде і все дорогою поступається. І молодий-молодий… У Ганнинім серці вже й жаль до нього закублився.

— То скільки ж вам рочків? — спитала, як дитину малу.

— Тридцять їден, прошем пані.

— Ото!.. А я вам і двадцяти п’яти не дала б!.. І досі ото нежонаті?

— В нас, пані, так рано не женяться… Спершу треба мати капітал, а тоді вже шукати кобєту. З добрими статками. Тридцять літ — то якраз кавалер, прошем пані…

— А моєму кавалерові всього двадцять сім! — розсміялася Ганна. — А женився — не було й двадцяти. І я в сімнадцять заміж вискочила. Двійко діток у нас, — розповідала охоче. — Синок і дочка. Старшому — сім, а меншенькій — п’ять… Та ви самі ось побачите… То як же вас хоч звуть?.. А то йдемо, а як вас звати, й досі не знаю.

Лікар усміхнувся зніяковіло, наче його бозна про що й запитали.

— Янкель…

— Це по-нашому Яків?.. А тата як звали?

— Давид, прошем пані.

— Яків Давидович… Оце хоч знатиму, як вас величають. А то йдемо і не знаю… А мене зовіть Ганною… А чоловік мій — Іван… А осьо й дітки мої! — сказала, заходячи в двір. — Колько, ходи сюди, познайомся з дядьком!.. А ти ж чого, Марусю, засоромилась? — Підхопила на руки обох, з підсвідомим кокетством оглянулась на лікаря: та подивіться, які вони в мене!..

Так і до хати зайшли: Ганна з дітьми на руках, лікар — з портфелем.

— Іване! — закричала Ганна з порога. — А подивись, кого я привела!

І не встиг бідолашний Яків Давидович отямитись, як уже сидів за столом. По один бік — Іван, Ганна — по другий, а діти — навпроти. Перед ним поставили таку миску борщу, що можна було в ній і втопитися, хліб накраяно величезними скибами, і гранчасті скляночки стограмові по вінця наповнені: гість же, не можна без цього!

— Ну, будьмо!.. Щоб ложка рота не дерла!.. Щоб вам у нас добре жилося та знайшли собі пару!.. — Ганна примовляє, як сипле горохом. — Іване, та припрошуй же гостя! — Бо Іван, відтоді як одружився, не розтуляв уже й рота. — Будьмо!

Будьмо, то й будьмо. Іван перехилив — шкалика ледь не ковтнув, Ганна не відстала од нього, ще й перевернула вверх денцем: отак у нас п’ють! — Яків Давидович же як ухопив, то ледь одкашлявся: смердюча, пекуча, ще й гірка, як отрута! Більше вже й не давав наливати.

— Ні, ні, прошем пана! — прикривав налякано шкалика долонею.

А їв мовби й нічого. І борщ увесь витьопав — не втопився, і від вареників з сиром не відмовлявся. Тільки під кінець аж стогнав, бідолага.

— Ви мене, щоб ви були такі здорові, обгодували на смерть! — Коли Ганна бідкалась, що як слід і вгостити було нічим. — Я, скільки й живу, так не їв!

З-за столу як повставали, уже було темно. Ото як збіг час!

Поки Ганна прибирала, Іван запалив лампу. Сиділи потім, розпитували, як воно жилося в Польщі. Яків Давидович, спасибі йому, виявився чоловіком не гордим, тільки частенько доводилось його перепитувати: вживав не наші слова. Та ще не «щокав», а «цокав». Смішно так розмовляв і незвично.

І як виходив, схилився перед Ганною:

— До відзення! Цілую пані ручку!

І — цмок її в руку! Ганна ледве не впала, їй-богу! Питала потім чоловіка, що провів лікаря (надворі ж темно, недовго й заблудитись):

— Він і тобі руку цілував?

— Ще б чого! — здивувався Іван. — Що я — піп?

— А мені поцілував… Ось сюди… — І поціловане місце понюхала: мовби й не пахло нічим особливим.

Ото як люди живуть: одне одному руки цілують!

Пізніше переконалася Ганна: Яків Давидович цілує руки тільки жінкам. Та й то не всім — лише знайомим. Та воно й зрозуміло: всім підряд цілувати — губів не настачишся!

Новий лікар усе більше подобався Ганні. Скромний такий та поштивий, а що вже делікатний — ніколи поперед тебе не полізе в двері!

— Прошу! — Уклониться ще й двері притримає.

Буде ж комусь чоловік — пошукати такого!

— Ви б, Якове Давидовичу, женилися! — казала Ганна не раз, коли вони лишалися вдвох: Ганна — прибирати, а він все щось у паперах своїх копався. — Знайшли б собі дівчину гарну…

— Де ж я її, пані Ганю, знайду?

— Овва, та у нас дівчат — хоч у копи складай. Цього добра й сіяти не треба — саме сходить…

— Коб таку паненку, як ви, пані Ганю, — жартував він не раз. — Може, в пані є молодша сестра?..

І ще кілька разів обідав у Ганни: силоміць майже приводила. Не могла спокійно дивитись, який він худий та захарчований. Од тих бутербродів і до могили недовго… І часто-густо приносила з дому то пиріжки, то вареники — підхарчовувати. Намагалася занести тоді, коли він лишався один:

— Оце вам од зайця!

І сердилась, коли вій відмовлятися пробував:

— Беріть, бо за пазуху вкину! В нас як дають, то бери, а як б’ють, то тікай!..

Яків Давидович і брав, спасибі йому. А одержав першу зарплату — з’їздив до Києва. Привіз Ганниним дітям гостинці. Марійці — ляльку з дитину завбільшки, кладеш — очі блакитні заплющує, зводиш — розплющує, ще й пищить: «Ма-ма!» — дочка з тією лялькою й спала, а Колькові двоствольного пугача і пробок цілісіньку пачку. Показував малому, як стріляти, і невідомо було, хто більше тішився тією стріляниною. Як усмалили з двох стволів, то Ганна їх замалим не віником з хати: «Ану, забирайтесь надвір, бо ви тут мені й шибки повисаджуєте!» І діти відтоді, як тільки він появиться в хаті: «Дядя Яша… Дядя Яша…» — з колін у нього не злазять.

— Вам своїх треба завести, — казала не раз.

— З мене й чужих вистачає, — відповідав, усміхаючись, Яків Давидович.

Що вистачало, це точно: з ранку до вечора приводили та приносили до нього в кабінет. Та все хворих, усе немічних, усе з якоюсь бідою — Яків Давидович був дитячим лікарем, педіатром по-вченому. І, що дивно, діти так і тягнулись до нього. В іншого кричить — з рук видирається, аж посиніє часом, а тут хоч би писнуло. Тільки сльози на очі, а Яків Давидович уже коло малого й присяде:

— Ану, давай послухаємо маму… Як мама диха… Ану… А тепер послухай мене… Ось сюди тули… Бачиш, які в мене ребра? А де твої реберця?.. Ану, давай послухаємо удвох…

І цяцьок навіз повну шафу: як зарплата, так і їде до Києва. Одчинить — в дитини й очі розбігаються. Заграється — не помітить, коли його лікар і вислуха. І частенько бувало: виводить мати од лікаря, а воно йде і цяцьку до грудей притиска. Не хотіло розлучатись нізащо!

— Так ніякої зарплати не вистачить! — дорікала Ганна не раз.

— Вистачить! — махав безтурботно рукою. — Мені, пані Ганю, лиш би швидше видужували…

— Глядіть самі не захворійте! Он скоро осінь надворі, а ви все у плащику. В чому ходитимете, як морози ударять?

— Коли, пані Ганю, ще ті морози…

Чудний чоловік! Ну, зовсім не дбає про себе. І вже подумує Ганна, що доведеться таки по-справжньому взятися за нього. Щоб не пішов у зиму роздітий. Чи воно всі чоловіки отакі безголові? Он її Іван: поки вона, Ганна, не нагадає, сам нізащо не додумається. Так і ходитиме з душею розхристаною.

Майже за два роки Яків Давидович охмолостався трохи: звик до наших порядків, а наші люди до нього. Навіть паспорт отримав: «Отепер я повний совіт!» — хвастався Ганні. Не відучився лише жінок називати «панями», а чоловіків «панами». Через те його ледве на той світ не спровадили. В Києві на початку війни. Повертався додому та на вокзалі й назвав когось паном.

— А-а, попався, німецький шпійон!

Поки розібралися, навішали «ліхтарів», ще й по шиї надавали.

— Ну, пані… Ну, пані… Коб на фронті так воювали! — розповідав потім Ганні.

Мав нагоду подивитись, як і на фронті воюють: у кінці липня, вже після того, як Ганна одержала похоронку, пішов Яків Давидович в армію.

Оті троє, що принесли Якова Давидовича, попереджали, прощаючись:

— Ви ж глядіть: нікому ні слова! А то й лікаря згубите, й самі смерть знайдете!

Ганна й без них знала, що її жде, коли знайдуть Якова Давидовича. Бачила вже у центрі, біля вокзалу, отакенну об’яву: хто здумає дати притулок воїнам Червоної Армії чи не повідомить про них в комендатуру німецьку, того чекає сувора кара, до розстрілу включно. Написано наче й по-нашому, а таким духом жорстоким, чужинським од неї війнуло, що й душа скрижаніла.

— Та-ак, ці жартувати не люблять! — сказав якийсь дядько. Сказав та й шамоть-шамоть поза спини: ану ж, хто почув небажаний!

«Добре ж, що ніхто їх не бачив!» — подумала Ганна. Не так через себе подумала, як через діток маленьких. Німці ж, розказували, і дітей не жаліють.

Так що Ганна знала й без них: знайдуть Якова Давидовича — і йому, і їм не жити на світі. Знала, однак не повернувся язик сказати, що несіть деінде, в мене ж діти малі, — як почула оте «пані Ганю», як упізнала, так і зрозуміла одразу ж… усім єством своїм відчула: не віддасть його, хоч би й забирали!

Як вони пішли (квапились так, що й картоплю їсти не стали: по кишенях розсували), Ганна мерщій хустку-ковдру на вікна, щоб не заглянула яка личина лиха, каганець засвітила, ще й дровець до печі підкинула, бо треба ж було й воду нагріти, й на вечерю смачніше щось зготувати… Ганна моталась по хаті з вогнем у печі наввипередки, і ніколи їй було думати, що на неї чекає попереду.

— Завдав я вам клопоту, — сказав Яків Давидович, та й став зводитись, на лікоть спираючись. Тіні на обличчі його поповзли донизу, видовжуючись, і від того він старішав на очах.

— Лежіть уже! — прикрикнула Ганна на нього: злякалась, що він хоче стати на покалічену ногу. — Ось умию та постіль налаштую… — Ганна вирішила послати поки що тут же на лаві. Лава широка, не звалиться, а до ранку, дасть бог, ніхто вже не зайде. А там буде видно. Там уже Ганна щось та придумає, — Де ж це вас прихопило? — спитала його жалісливо.

— В санбаті… Осколком… — Яків Давидович таки сів, на ноші руками спираючись. Глянув на обмотану ганчір’ям ногу, сумно сказав: — Отак не повезло, пані Ганю…

— Ну, якби тільки того й горя! — заперечила Ганна. — Люди он голови гублять… — Згадала похоронку одразу ж, в очі вдарило гаряче. Переборола себе, невидимі сльози ковтнула, заходилась коло постелі.

— Як я, пані Ганю, трохи поправлюсь, так і піду, — сказав винувато Яків Давидович.

— Лежіть уже! — прикрикнула Ганна.

А про себе подумала: «Куди вже тобі, бідолашному, йти!»

Поралась до пізньої ночі. І вмила, й нагодувала, й роздягла та роззула — скинула чобіт єдиний й розмотала оте жахливе ганчір’я, наскрізь кров’ю просочене, — не стільки розмотувала, скільки дерла, і він знову ліг, так йому, мабуть, боліло, і піт заливав йому очі, і білків уже не видно було, лиш величезні зіниці. «Може, хватить?.. Може, на завтра лишимо?..» — питала Ганна, сама свідомість ледь не втрачаючи, — тріщить, наче скрикує. «Деріть!..» — хрипів він крізь зуби і відкидав назад голову, тілом усім напружинюючись. «Господи, за що така мука людині!» — Ганна вже наче з себе шкіру здирала, в неї й серце заходилось, а ганчір’я ж оте — як залізо!.. Оддерла нарешті усе… «Крові багато?» — спитав. Лежав — голови не міг звести. «Та ні, більше сукровиця…» — «Добре було б чимось промити… Марганцівкою…» А де марганцівка в Ганни? Самогонки пляшка була, самогонкою можна б, та й ту німці знайшли — до краплиночки видудлили… «Тоді хоч окропом…» Вистудила трохи окріп, обережно промила (стопа синя, набрякла балабухою, а над гомілкою рана до кістки), перев’язала простирадлом подертим, йому наче трохи й полегшало. Тільки блідий, аж спитий. І очей уже зовсім не видно. Мерехтять десь під лобом.

— Спасибі вам… — шепотів.

— Спасибі скажете, як видужаєте! — Ганна вже веселіше: слава богу, найстрашніше позаду лишилось.

— А тепер беріть мене обіруч за шию, — схилилась над ним, — я вас на постіль перенесу… Обійматись хоч вмієте?

Отака Ганна: і в біді пожартує!

— Може, пані, я сам?

— Беріть уже! — майже сердито. — Не бійтесь, до вінця не понесу.

Підняла обережно, понесла, як дитину, на лаву. Він, притихлий, довірливо тулився до неї — колов щетиною щоку.

Як не старалась Ганна, що не робила, Якову Давидовичу ставало все гірше й гірше.

Вдень ще мовби й нічого, тільки вряди-годи вирветься стогін з-під полу (щоб не застав хто чужий та лихий, Ганна переносила Якова Давидовича на день під піл: туди, подалі, під стіну, і діти, раді нагоді, весь майже день товклись коло нього. Впізнали, бач, дядю одразу… Ганна їх не гнала: все ж хворому якась та розрада, тільки наказувала: «Ви ж, як хто зайде, сидіть і не дихайте!») …Вдень Якову Давидовичу мовби легшало, — то з дітьми щось гомонить, то дрімає, тільки іноді, як, мабуть, засне, вирветься стогін. «Що там у вас?» — нахилиться стривожено Ганна. «То я так, пані Ганю… Не хвилюйтесь, прошем пані…» — «Будемо зараз обідати. Я вам молочка підігріла». Ходила по молоко до сусідів, бо свого не було, для дітей, казала. І можна сказати, що й не брехала: Яків Давидович лежав дитиною хворою, тільки й того, що не вередував та не плакав. «Мені вже добре, пані Ганю, — озивався щоразу. — Вже легше… Не крайте, прошем пані, вашого серця». Але ж як не краяти, коли жалко людину до сліз! І помочі ні від кого чекати. Лікарня закрита, лікарі пощезали: вмирай — не докличешся, за марганцівкою Ганна замалим не все містечко оббігала — для дитини, еге ж, навіть до старости поткнутись наважилась, що й об’явився недавно. Сказав, що немає, сказав везти до Києва, там наче лишились лікарні. Та куди ж його везти? Німцям у руки? На вірну погибель?.. Виміняла Ганна пляшку самогону, хустку не пожаліла, хоч і проклинала потім: «Щоб же тобі моя хустка та вилізла боком!» — виміняла та перваком отим і обходилася: все ж убиває бактерії. Перев’язувала, обтирала сукровицю на рані страшній рваній, а шкіра ж гаряча, шкіра ж вогнем горить, і стопу так рознесло, далі нікуди…

Та вдень ще сяк-так, вдень мовби легше, а вночі…

Щовечора переносила на ніч на лаву: здавалось, що під полом, у тісноті, йому вже й дихати нічим. Він уже звик, не соромився: обіймав за шию довірливо, і такий жаль проймав іноді Ганну, що отак усю ніч з рук його й не спускала б, як малу дитину пригойдуючи. Тільки б йому хоч трохи полегшало… Тільки б пішло на поправку… Вкладала в постіль, ковдру підтикала під боки, питала, чи зручно лежати («Дякую, пані Ганю! Що я без вас і робив би!») Лежала, прислухалась, чи не ворушиться, а прокидалась посеред ночі… Якраз повен місяць у вікна світив, видно, як посеред білого дня… Просиналася Ганна, а він уже й не лежить. Сидить, хитається маятником… І стогне крізь зуби… Тихесенько, щоб їх не побудити.

Перевівся на ніщо, обличчя пожовкло, як у мерця, губи потріскались, білою смагою взялися. І весь — горить.

Врешті сказав… Ганна саме розмотала ногу, шкіра вже чорна, у плямах зелених, дух, як од м’яса гнилого… Звівся на лікті, роздивляючись ногу уважно, начебто вже й по свою, потім сказав:

— Доведеться, пані Ганю… таки відрізати…

— Що відрізати? Бог із вами! — жахнулась Ганна.

— Ну, тоді доведеться померти… Гангрена ж…

Ганна сама бачила, що не іграшка, недарма ж працювала в поліклініці. Хоч і прибиральницею, але надивилась-наслухалась усякого. Тільки хто ж буде різати?.. Хто?! Це ж не дерева шмат одпиляти — по живому!..

— Може, якось обійдеться… Ось я ще самогонки дістану, частіше промиватиму…

— Ні, пані Ганю… Вже ніщо не поможе… Повірте мені…

І Ганна повірила: не поможе ніщо. Таке в нього в ту хвилину було обличчя.

— Тут, пані Ганю, тільки ви… Та не так воно й страшно…

Він, виявляється, все вже обдумав. Примітив сокиру, що нею Ганна дрова рубала. Та щоразу до хати заносила, щоб хто не вкрав. Сокира важка, замашна, Ганна, відколи лишилася сама, так наловчилась, що будь-який пеньок за одним махом навпіл розвалювала.

— Раз тільки добре махнути… Я, пані Ганю, й незчуюсь…

— Не можу!.. Й не силуйте!..

Аж головою мотала.

— Воля ваша, пані… Чи ж я кого силую…

Одкинувсь на подушку, ще й очі заплющив. Наче вже й не­живий.

— Ви ж кров’ю геть зійдете! — терзалась Ганна.

Очі знову розплющились, губи ворухнулись в натякові на усміх (як ще міг усміхатись!):

— А джгут, пані Ганю, нащо?.. Затягнемо — кров і не скапне…

— Ні, не зможу! — застогнала Ганна.

— Що ж, пані Ганю, хай буде як буде… Пробачте, що завдав вам стільки мороки…

Господи, він ще й пробачається!.. Та де вона взялася, оця кара господня?!

До обіду ходила сама не своя. Прислухалася: стогне? не стогне? Здавалось весь час, що вже помер. І нога його — перед очима. І сокира муляє очі. Не витримала: винесла в сіни, пожбурила в закуток — все одно весь час думка про неї.

— Ну, як вам? — спитала, обід подаючи. На чудо лишилось тільки й надіятись.

Не відповів. Їжу не попробував навіть: ложка лишилася суха.

І тоді зважилась Ганна: гірше не буде!

Хустку на голову, тугіш обв’язалася, на дітей сердито нагримала:

— Сидіть мені тихо! І не відчиняйте нікому, поки я вернуся.

Вийшла в сіни, підібрала сокиру, понесла. Йшла вулицею і здавалось, що всі на сокиру її тільки й дивляться. Виглядають навіть у вікна. Од того тільки міцніше губи стискала.

— Здрастуйте!.. Погостріть ось сокиру.

— А що, затупилась?.. Наче недавно й гострив…

Узяв, лезо пальцем пробує, задира догори обличчя: вдвічі нижчий од Ганни — без ніг. Через те й війна обійшла стороною: лишився один на всю вулицю. Ножі-сокири гострить, шибки вставляє, черевики лата, чоботи — на всі руки майстер. Живе без ніг, мовби не дуже тим і журиться. Дітлахів повну хату насипав, і Люба, жінка його, знов горбата попереду.

Ганні ніби трохи й од серця одлягло. Можна з однією ногою жити на світі. Можна…

Крутила точило, а перед очима нога гойдалась. Розбухла, страшна. І вже здавалось Ганні, що поки повернеться, то буде пізно. Не поможе й сокира…

— Досить, — сказав майстер. Узяв брусок, поводив, знову лезо пальцем попробував. — Сама рубатиме. Голитися можна…

Прийшла Ганна додому — сокиру в сінях сховала: не могла в хату заносити.

Хай уже як діти поснуть…

І поки стемніло, не знала, куди себе діти. Лице геть стягнуло — шкіра боліла. Як подумає — душа холоне…

Вклавши дітей, нахилилась під піл:

— Ну, йдіть… Ідіть уже, як надумались! — Наче він міг ходити.

Він обійняв її за шию довірливо (рука як вогонь), і Ганна його прямо в сіни й однесла. Тут уже горіли два бликуни, на долівці послана ряднина біліла, простирадла подерті, щоб було чим перев’язувати, рушник полотняний на джгут і добрий цурпалок — закручувати. Все приготувала Ганна, не забула нічого: втягла навіть дривітню, на якій дрова рубала, і миску із самогоном поставила. Опустила його на ряднину, подушку підмостила під голови (він гаряче, вдячно глянув їй у очі — Ганна ледь утрималась, щоб не розридатись — губу вкусила щосили… «У вас, пані Ганю, кров на губі…» — «Лежіть уже!» — гримнула: од солоного присмаку її так і занудило). Підкотила під ногу дривітню: «Де рубати?.. Отут?..» — «Ось тут, пані Ганю, — показав трохи нижче коліна. — А джгут ось тут… Стягуйте, не жалійте…» Не жаліла, щосили закручувала. «Годі?..» — «Годі…» Нога нижче джгута швидко біліла, ставала мов кістка. «Хоч не дивіться! — простогнала. — Очі закрийте!» Він слухняно заплющив очі, зібгав ковдру в руках: лежить не ворухнеться. Ганна вхопила сокиру, вмочила в самогон, підпалила: синій вогонь розливсь по металу, скапував вогняними сльозами донизу, — розмахнулась, опустила щосили, і нога метнулась їй навстріч…

Що було потім, пам’ятала погано. Як перев’язувала, як віднесла на лаву, як прибирала… Наче все робив хто інший — не Ганна, і ногу відрубану закопав край городу, вона ж, Ганна, всю ніч сиділа над ним: здавалось весь час, що він помирає. Тулилась щокою до лиця, до губів, прислухалась: диха? Не диха? — і легенький, ледь помітний подих його пронизував її таким радісним світлом, що хотілося плакати.

І, може, саме тієї ночі, коли сиділа над ним і обмирала, й надіялась, і заклинала, й молила, і кликала, може, в ту саме ніч і прикипіла серцем до нього, і взяла його собі за чоловіка, а дітям — за тата, й повела за собою. Через дні важкого одужання, коли він гойдався між смертю й життям, — все далі й далі від муки, від болю, оберігаючи його й заступаючи, і не було на всім світі людини, рішучішої од Ганни Майданської.

Бо тепер, коли видужав, мала його зберегти.

Тож не було людини, хитрішої від Майданської Ганни.

Викопала під піччю яму: тиждень копала, шкреблася серед ночі, як миша, виносячи землю в торбинці. Вимостила сухим очеретом і стіни, і дно, щоб не застудився, в ямі тій сидячи, змайструвала заслінку з дощок, ще й обмазала глиною: влізе до ями, прикриється заслінкою, а Ганна ще сміття із цього боку пригорне, що тепер завжди біля печі лежало, — хай шукають хоч поліцаї, хоч німці — не донюхаються.

І кілька разів йому доводилось-таки в тій ямі одсиджуватись.

Дітям не втомлювалась наказувати:

— Ви ж, діти, нікому ні слова. Бо прийдуть злі люди — всіх переб’ють! І вас, і матір вашу, і дядю Якова…

Не пускала навіть на вулицю:

— Вам що, двору мало? Грайтеся тут!..

Діти й слухались матері — не потикалися з двору. Коли сонце ще гріло. А задощило, а потім снігом присипало, ще й морози вдарили такі, що тільки за вуха тримайся, то й зовсім не виходили з хати. Більш під полом, біля дяді Якова, і все просились у матері:

— Ма, можна й нам біля дяді Якова спати?.. Ми тихенько лежатимем, ма!

— Попросіть мені, попросіть! — гнівалась Ганна. Більше від його лукавого усміху. — Не бачите: в дяді нога хвора!.. Спіть на полу — місця вам мало!..

І щоночі, приспавши дітей, скрадалась до нього. Питала пошепки, вкороченої ноги обережно торкаючись: «Болить?..» Горнулася спрагло, переповнена щастям і жалем. А потім лежала з ним поруч і нічого більше від життя не хотіла.

Діти так і не обмовилися за зиму, хто в них живе, — підвів дурний Ганнин язик. Коли б знала — одкусила б, ще й проковтнула б!

Зустріла подругу, з села повертаючись: ходила щось виміняти за Іванів святковий костюм. Пошили якраз перед війною з темно-синього бостону, раз усього й надівав, а тепер, коли прикрутило й, крім картоплі, не лишилось нічого, надумалася Ганна обміняти на борошно. Пуд хотіла, не менше. Як із жолудями мішати, що їх восени назбирали, то до весни й дотягнуть. А там уже як бог дасть…

Торгувалася затято: три голодні роти на неї вдома чекали!

— Та погляньте, що за матерія!.. Зносу не буде!.. Самі помрете — сини доношуватимуть…

— Але ж і борошна — пуд! Костюм же не будеш їсти… Півпуда беріть!..

— Як даром даєте, то чому б і не взяти! А за костюм таки пуд.

Не сторгувалися в одній хаті, пішла в другу… Аж у четвертій, коли вже виходила, од воріт завернули:

— Молодице!.. Молодице!.. Та верніться! Ото ви яка!..

М’яли, розгладжували, до вікна підносили, чи міль не побила, торгуватися ще пробували:

— Збавте ж хоч трохи!.. Майте бога в серці!

Та Ганна затято на своєму стояла: пуд і не менше!

Верталась додому — на крилах летіла: борошно гріло спину. До містечка добравшись, пішла не головною вулицею, а, щоб на поліцая-спиногриза якого не наскочити, подалася завулками. Тут і зустрілась із подружкою. З якою колись дівувала і заміж разом виходила.

— Куди це ти, Ганно, летиш?

Олька!.. Якби не озвалась, то й не впізнала б! На десять років постаріла Олька, зовсім бабою стала: ото що горе з людиною робить! Теж похоронку отримала, Ганна ще й свої сльози не встигла висушити — підійшла Ольчина черга.

— Ну, як твоя донечка? — Олька лишилася з дитиною.

І тут лице Ольчине затрусилось, засіпалось, і такою розпукою хлюпнуло з її темних очей, що й сонце померкло:

— Помира моя донечка…

Розповідала, сліз уже не тамуючи. Застудилася, певно, а може, й підхопила хворобу яку, хіба ж їх убережеш! Горить, уже не підніме й голівки, тільки одне й знає, що пити. Кров’ю своєю поїла б, аби помогло!..

Йшла Ганна додому — серцем краялась: отаке горе людині! І вдома, не витримавши, розповіла все Якову Давидовичу.

Яків Давидович саме возився з валянком. Ганна, ще восени збираючи в лісі дрова, знайшла кілька шинелей. Шинелі старенькі, заношені, та сукно іще ціле. А потім вати дістала, ниток: Яків Давидович, коли трохи оклигав, не схотів сидіти в Ганни на шиї, шукав собі підходящу роботу. А що краще: валянки шити! Магазини закриті, а взимку босий не дуже походиш. Винеси валянки — з руками заберуть!

Над першою парою з місяць промучився: то шив, то поров. Вже наче й пошиє, дасть Ганні приміряти — ні, не те! «Скидай, буду пороти!» — «Та скільки ж можна пороти? Краще все одно не пошиєш!» Не те, й квит! Мучився, бився, поки одного разу сказав: «Оце начебто нічого. Тільки ось тут трохи вшити…» Ганна ті перші валянки не продала — сама носить. Тепло, м’яко, гріють і ноги, й серце.

З другою парою за тиждень упорався. А оце сидить уже над п’ятою. Старий чобіт у сінях знайшов (німці як відходили, то викинули), розпоров ще цілу халяву, дратву зсукав, валянок обшиває, мудрує. Щоб можна було без калош ходити. Калоші тепер дефіцит ще більший, ніж валянки.

Почувши про хвору дитину, Яків Давидович змінився в лиці. То веселий сидів, а це мов хмара набігла. Тикав, тикав у валянок шилом, згодом одклав: не йшла, видно, робота.

— Температура яка?

— Та хто ж її міряв!.. Казала, що вогнем горить…

— Кашель який?

— Не спитала, не знаю…

Яків Давидович кашлянув кілька разів, ще більше насупився. І до самого вечора, бачила Ганна, місця собі не знаходив. Кілька разів брався за валянок, та одразу ж і кидав. І таке в нього було при цьому обличчя нещасне, що Ганна вже й не рада була, що розповіла.

— Та видужає, чого ти так переживаєш!.. Діти всі так: сьогодні мало не вмирає, а завтра вже бігає…

— Ти так думаєш?

А за вечерею сказав, немов пробачаючись:

— Треба таки подивитись дитину.

— Ти думаєш, що ти говориш? — розгнівалась Ганна. — Отак зразу встанеш та й підеш!.. Еге?..

Він якось аж зіщулився. Глянув на свою куксу, зітхнув.

І вже й спать полягали, а він усе ворушиться. Ганну й саму мучила совість. Лежала, лежала, потім звелася, стала вдягатись.

— Ти куди?

— Та піду, принесемо. — Ганні теж уже здається, що дитина може померти. Як тоді жити Ганні на світі? Якими очима на Ольгу дивитись?

— По такому морозу?

— Та ми її вкутаєм!

— Не можна. Надихається холодним повітрям, тоді вже ніщо не врятує.

— Та як же туди дійдеш? — Ганна вже мало не плаче. — А як на поліцаїв наткнешся?

Він довго мовчав, і Ганна стояла над ним, не знаючи вже, що їм і робити.

— От… санчата хіба… — озвався несміливо.

— Еге ж, повезу, як маленького… Чи ти на них вмістишся?

— Якось би втримався… Там же дитина…

Ганна пов’язала хустку, стала надягати пальто.

— Ти куди? — занепокоєно він.

— Скочу по Ольку… Думаєш, одна я тебе дотягну?.. Не вулицею ж доведеться везти — поза дворами, по глибокому снігу.

Надворі саме завірюха знялась: таке крутило, що за три кроки нічого не видно було. Тут уже не про те думати треба, щоб ніхто не побачив, а як з дороги не збитись.

Ганна верб трималась, що вздовж городів росли: так і йшла — од верби до верби. Догребеться по снігові, трохи перепочине, од вітру ховаючись, далі рушає.

Ольчин двір упізнала одразу: по вербі. У вербу кілька років тому блискавка вдарила, розчахнула зверху й донизу.

Поки до Ольки добралася, хоч викручуй! А з санчатами? Не хотіла поки що й думати.

Подруга не спала. Відчинила Ганні одразу ж, не здивувавшись навіть її пізній появі.

— Ну, як? — спитала Ганна ще в сінях: поки й ішла, несла надію несміливу, що дитині вже легше.

Олька тільки схлипнула.

Ганна вже й не допитувалась. Ухопила подругу за кофту, зашепотіла їй гаряче:

— Слухай, що я тобі зараз скажу… Тільки поклянись, що нікому ні слова!..

— Господи, що іще?! — простогнала Олька з розпукою.

— Чуєш, клянись! — не відступилась Ганна. І коли Олька поклялася, спитала: — Якова Давидовича пам’ятаєш?

— Якого Якова Давидовича?

— Та лікаря ж!.. Ти ж до нього дочку приводила!..

Олька нарешті згадала. Дивилась на Ганну, нічого ще не розуміючи.

— Так він у мене тепер живе… Хоче подивитись дитину… Тільки ж гляди: хоч словом обмовишся — ні йому, ні нам на світі не жити!

— Та щоб же я своєї дитини більш не побачила, як комусь хоч словечко скажу! — Олька вже шарпала Ганну, благала: біжім, приведемо! Ладна була отак у кофтині й бігти.

Ганна її вдягнутись примусила, і коли вийшли надвір (наче ще більш сатаніло, та ще проти вітру), і спустились на городи, оминаючи вулицю, то ледве встигала за Олькою…

Яків Давидович їх уже одягнений чекав: у шинелі, в пілотці. Одгорнув, насунув на вуха. Ганна йому — хустку на голову:

— Ану, запинайтесь! Не вистачало, щоб і ви застудилися! — При сторонній людині соромилася звертатися до нього на «ти».

Олька ж його як побачила, обома руками вчепилась:

— Лікарю, голубчику, ой, порятуйте ж дитину!

— Годі тобі! — сказала Ганна суворо. — Дітей ще побудиш… Поможи краще винести…

Підхопили Якова Давидовича в чотири руки, на санчата понесли. Таке замітало та вило, що кричати одна одній на вухо доводилось.

— Ну, глядіть же мені: не випадіть!

— Не випаду.

Взялися за мотуз, смикнули, поїхали. Олька перла, аж спина тріщала, Ганна теж не одставала від неї: місила сніг, задихаючись. Снігу наче стало ще більше, з десяток кроків пройдуть і зупиняться. Ганна щоразу до Якова Давидовича підходила:

— Тримаєтесь?

— Тримаюсь.

Сидить, увесь геть снігом заліплений, в санчата вчепився щосили. Здоровою ногою слід загортає.

— Не дуже замерзли?

— Не замерз.

Признався, коли вже до хати занесли. І то більше до Ольки:

— Руки, прошем пані, в мене…

Кинулась Ганна, а в нього не руки — крижини. Голими ж руками весь час за санчата тримався! Снігу внесли, стали розтирать йому руки, в холодну воду опускати. Він аж корчивсь од зашпорів. Та як тільки відпустило трохи, пострибав до дитини.

— Ну, як ми себе почуваєм?.. Де в нас болить?.. Отака файненька пануньця і надумалася хворіти!.. — І стільки ласки й тепла було в його голосі, що навіть у Ганни навернулися сльози.

Вислухав уважно дитину, що дихала важко й часто, вкрив знову ковдрою, попідтикав, щоб не дуло, і, обернувшись до Ольги, спитав докірливо:

— Ну, чого ви плачете, пані? Хіба можна плакати, коли дитина видужує? — І вони обоє одразу ж повірили, що дівчинка житиме…

Помагали йому готувати компрес, заварювали чай з липового цвіту. Він сам поїв хвору чаєм, щось тихенько їй примовляючи, а потім довго сидів біля неї, поки дитина забулась…

— Заснула, — прошепотів до жінок. — Тепер хай спить — не тривожте…

І в ту ніч не повернувся додому: не схотів лишати хвору.

І другу, і третю добу сидів коло неї, вдень під ліжко ховаючись, коли хто появлявся в дворі. Уже можна було й вертатись: дівчинці стало легше, але, як на зло, вляглася хуртовина, ще й небо очистилось, і такі ночі місячні, ясні стояли надворі, що годі й надіятись пройти непоміченими. Ганна вже й ревнувати його стала до Ольки, думки різні приходили в голову, особливо ночами, тож ледь діждалася, поки небо знову захмарилось, та Якова Давидовича додому й забрала. Відмовилась навіть від Ольчиної помочі:

— Самі доберемось!

І довго на Якова Давидовича сердилась. Допитувалась, як почувалося в Ольки…

Знову стали жити вчотирьох: усю зиму, до весни. Яків Давидович шив валянки, Ганна ходила по селах, міняла їх на продукти, у Києві ж діставала старі шинелі, вату й нитки, бо тих, найдених у лісі, вистачило ненадовго… Сусідам же казала, що валянки шиє сама… Так учотирьох і жили, як і всі люди довкола, і жодна душа, окрім Ольки, не знала про Якова Давидовича, бо Ганна після того випадку заріклася ляпати дурним язиком, і весни діждались, коли сонце пригріло по-справжньому, і розтали глибокі сніги, й задзвеніли веселі струмки, і річка розлилася в повені, й защебетало радісно птаство. Дітей не можна втримати в хаті, яка враз стала тісною й незатишною, а Яків Давидович ставав усе сумніший і якось признався Ганні, що вийти хоча б на часинку серед білого дня надвір, вдихнути зігрітого сонцем повітря, тоді й помирати не страшно. Ганні краялося серце — на нього дивитись, але що вона могла вдіяти? Виходив лише серед ночі, та й то коли було хмарно, щоб ніхто не вгледів, і Ганна разом з ним виходила: їй усе здавалось, що до їхнього двору скрадаються поліцаї.

Якось і справді хтось кашлянув неподалеку, ще й кроки зачулись, вони кинулись щодуху в сіни, саморобна милиця, змайстрована Яковом Давидовичем, зламалась, він упав на куксу і втратив свідомість. Після того й надумалась Ганна дістати йому фабричні милиці.

Бачила якось на товчку, в тому ж Києві. Чим тільки не торгували в той час, що не виносили, рятуючись від голоду! Тож, зібравши десяток-другий яєць з-під уцілілої курки, вирішила сходити до міста. Не призналась навіть, за чим іде: більше буде потім радості. Ще звечора наказувала дітям нікуди не рипатись, поки й додому повернеться, і, проснувшись зрання, нашвидкуруч поснідала та в дорогу й рушила.

Дорога була неблизька, пасажирські поїзди не ходили: Ганна добралась до Києва вже увечері, заночувала в знайомої, з тим, щоб раненько збігати на товчок. Сторгувала милиці у безногого, на візку, інваліда і, завдавши їх на плече, рушила одразу ж додому.

В дорозі їй повезло: підібрала підвода. Так що Ганна ще засвітла втрапила б додому, коли б не милиці, а так побоялась появлятися з ними на вулиці й завернула в ліс, де дотемна й просиділа. Аж тоді подалась додому понад городами.

Йшла і наперед уявляла, як зрадіє милицям Яків Давидович.

Яків Давидович теж прокинувся того дня дуже рано: як не стереглася Ганна, а таки стукнула засувом, замикаючи двері. Кукса звично боліла, та він уже зжився з тим болем, йому вже здавалось, що він з ним і народився. Лежав, чекаючи, поки зовсім розвидниться, бо в темряві не було що робити, а світити бликун він стерігся.

Лежав і намагався пригадати, де подів наперсток: учора так і не знайшов, а без наперстка й шиття — не шиття, пучки сколеш на решето. Десь та мав бути, він його ж не виносив із хати, хіба що діти куди закотили, треба буде обдивитися всі закутки. Яків Давидович звично думав про свою роботу щоденну, і здавалось йому, що він нічим іншим і не займався ніколи, тільки шив валянки і буде шити до самої смерті. Бо німці, здається, прийшли сюди надовго, і хоч Яків Давидович надіявся, що наші повернуться рано чи пізно, і надія ця, власне, його на світі й тримала, але він не знав, скільки ще доведеться жити отак. Ховатись од сонця, залазячи в яму при найменшій тривозі, відчувати себе найупослідженішим, поставленим поза життям і законом — невідомо за які гріхи й провини.

Йому не вкладалося в голову, як це можна ненавидіти цілий народ, цькувати й переслідувати — щось було в цьому за межею людської нормальної суті, всіх тих уявлень про добро й зло, які він усотав з молоком материнським; він спершу навіть не вірив, що німці, цей один з найкультурніших народів Європи, поставили собі за мету знищення всіх євреїв. Навіть газетам спершу не вірив, бо знав ще по тамтій Польщі, що розвалилася в тридцять дев’ятому, як можуть брехати газети… «Пропаганда, прошем пана, є пропаганда», — казав не раз, а тепер мав сумну нагоду пересвідчитись, що газети повідомляли далеко не все: після того, як Ганна одного разу повернулась із Києва — лиця на ній не було! — і розповіла про Бабин яр. Розповіла такі страшні деталі, що Яків Давидович кілька днів місця собі не знаходив…

Навіть дітей!.. Розстріляли навіть дітей!..

Він якось одразу змарнів, згорбився, наче на його плечі навалилась непосильна ноша, а в очах поселились нерозуміння й біль…

І з якоюсь хворобливою ніжністю ставився до Ганниних дітей. Які теж могли через нього загинути. В будь-яку хвилину…

Трохи розвиднилося, прокинулись діти. Марійка одразу ж стала сповзати з зависокого для неї полу, сорочечка її задерлась до плечей, засвітила задочком. Сповзла нарешті, заляпотіла босоніж до лави. Підлізла під ковдру, притулилась гарячим тільцем, засопіла од насолоди.

— Замерзла? — спитав її Яків Давидович, дбайливо прикриваючи.

Тоді й Колько побіг до них від полу. Переліз через сестру і Якова Давидовича, ліг по той бік, од стінки. Вони вже давно поділили Якова Давидовича: ліва сторона — Марійчина, права — Колькова.

— Ну, — спитав Яків Давидович, обіймаючи притихлих дітей, — так що вам снилося сьогодні?

Виявилось, нічого не снилося.

— Тоді що будем робити?

— Казку! — зажадала Марійка: над усе любила казки. Тільки щоб обов’язково був щасливий кінець.

«Невже й німецькі солдати слухали в дитинстві казки?» — запитав себе Яків Давидович. Які ж страшні казки розповідали їм матері!

За казкою незчулись, як зовсім розвиднилось. Треба було зводитись і годувати дітей. А потім братись до щоденної своєї роботи.

Снідали пісною, ледь посоленою картоплею: сіль теж була дефіцитом, і Ганна рахувала кожну дрібку. Потім пили чай, заварений вишневим гіллям. Ганна десь дістала цукрових буряків, спекла їх у печі, отож цукру й не треба було.

Після сніданку Яків Давидович зібрав увесь посуд, відніс до мисника. Після того як упав з саморобною милицею, нею вже не користувався, хоч і полагодив. Приловчився ходити на колінах, підв’язавши спеціально пошиті подушечки, от тільки іноді зачіпався куксою то за стілець, то за ніжку столу і тоді довго сидів, тамуючи біль… Яків Давидович помив посуд, склав акуратно, сказав дітям: «Ну, ви грайтеся собі», — а сам сів до столу, біля вікна, щоб можна було виглядати надвір… Це теж стало звичкою: повсякчас виглядати в двір, щоб встигнути сховатися, коли хтось появиться… Яків Давидович заходився коло чергового валянка, поглядаючи то у вікно, то на дітей, які гралися тут же, і тепер уже подумав про Ганну: непокоївся, щоб із нею нічого лихого не сталось…

Після обіду діти стали проситись надвір.

— Ну, а що скаже мама? Ви чули, що вона нам наказувала?

Діти, звісно ж, не чули. До того ж мама була хтозна й де, а Яків Давидович поруч.

— Ну, гаразд, випущу вас на хвилинку, — не витримав нарешті Яків Давидович, — Тільки не забігайте нікуди, грайтесь навпроти вікна, щоб я вас увесь час бачив. Чуєте?

Діти пообіцяли гратись навпроти вікна.

Допоміг їм одягтися, випустив надвір. Знову примостивсь коло столу, поглядав не стільки на валянок, скільки у вікно.

Діти якийсь час гралися на виду, потім враз щезли. Щойно ж їх бачив, і раптом не стало. Яків Давидович занепокоївся, підсунувся до вікна, подивився туди-сюди: дітей не видно. Подумав, що, може, захотіли до хати й стоять під дверима, швидко спустився додолу, закуштиляв у сіни, прочинив надвірні двері, тихенько покликав:

— Колю!.. Марійко!..

Не озвавсь ніхто.

Яків Давидович стояв коло дверей і не знав, що йому робити. Надвір не смів появлятись.

— Колю!.. Марійко!.. — гукнув голосніше.

Не чути.

Діти, мабуть, побігли за хату, на вулиці він їх побачив би ще у вікно. Гайнули через город до води, і чи довго до нещастя, там же попід самим городом глибокий рів, через який вони перебиралися взимку. Яків Давидович відчув, як у нього пітніє чоло. Кинувся знов до вікна в надії, що вони повернулись назад, але в дворі було порожньо.

Порожньо, тихо й мертво…

Коля й Марійка й справді побігли дивитись на воду. Було трохи лячно: обом здавалось, що воді кінця-краю немає — залила увесь світ, лишивши тільки оцей невеликий клаптик землі у них під ногами. Коля навіть оглянувся, чи не попливла за водою й хата — хата стояла на місці, стіни її суціль укутані очеретом, аби було тепліше взимку, очерет підбивсь аж під солом’яну стріху. Там було повнісінько горобців, вони весь час то вилітали, то залітали під стріху, відчайдушно цвірінькаючи, і Коля, зацікавлений, узяв за руку сестру та й потягнув її за собою до хати.

Тут і підбіг до них сусідський хлопець Петько, на два роки старший од Колі і на голову вищий: Коля ставився до нього з великою повагою.

— А в нас оно горобці! — похвастався, сяючи личком, Коля.

— Голобці, — повторила за братом Марійка.

— Пхе, горобці! — відповів зневажливо Петько. — В нас од них стріха ворушиться! — І в свою чергу похвастався: — В мене — осьо!

Те, що він дістав з кишені, приголомшило Колю й Марійку. Це був довгастий циліндр із кришечкою, коліщатком і ще з якимось пиптиком.

— Що то? — спитав вражено Коля.

Петько крутонув коліщатко. З-під нього вискочив блідий снопик іскринок, і над пиптиком одразу ж заколихався такий же блідесенький вогник. Петько натиснув пальцем на кришечку, кришечка клацнула, і вогника як не було.

— Дай! — простягла руку Марійка.

— Ще б чого! — відповів їй грубо Петько.

В Марійки одразу ж розквасився рот, але вона не встигла заплакати, бо Петько знову крутонув коліщатком.

Діти зачаровано дивились на вогник. Він здавався їм живою істотою, настільки живою, що вони ледь утримувались од бажання діткнутись до нього руками.

— Хочете, багаття розпалимо? — запропонував раптом Петько. — Збирайте сухий хмиз і носіть ось сюди. — Він тупнув ногою, показуючи, куди треба носити хмиз, і діти кинулись під дерева.

— Ще несіть!.. Ще!.. — командував Петько, тримаючи в руці запальничку.

Коли хмизу набралась ціла гора, Петько присів, знову випустив вогник на волю.

— Не дихайте! — закричав на обох.

Діти затримали подих. Дивились, як вогняний язичок лизнув одну галузку… другу… як поповзли по тих же галузках світленькі гадючки, і перші струмені диму піднялись над хмизом. Спалахнуло напористо й весело, охопило всю купу, шугонуло догори. Враз стало жарко, і вони одступили.

— Голить! — сказала Марійка захоплено, а Колько побачив, як довжелезний вогняний язик захитавсь, опустився донизу і лизнув очеретяну стіну…

Коли вся стіна облилася вогнем і горобці червоними кульками посипалися з-під стріхи, Колько заплакав, оглянувся за Петьком. Петька не було, Петько наче з димом зійшов, лиш поруч стояла сестра й кричала щосили…

Яків Давидович уже місця собі не знаходив. Ледь не видавлював шибку, дітей виглядаючи, проклинав себе за те, що випустив із хати. В уяві поставали картини, одна страшніша другої… «Що робити?.. Що робити?..» — стогнав Яків Давидович.

І раптом на вулиці появились люди. Чоловіки з відрами, вилами, серед них — поліцай із гвинтівкою. Бігли щодуху, щось кричучи, — Яків Давидович опам’ятатись не встиг, як вони завернули в двір, побігли прямо до хати.

Сахнувсь од вікна, поповз щодуху до печі. Б’ючись коліньми, ліктями, скочив до ями, закрив за собою заслінку. Завмер, прислухаючись.

Вдарило щосили в двері, затріщали дошки. Садонуло у вікно, з дзвоном посипалося скло. Затупотіло по долівці, хтось бігав по хаті, кричав сполохано: «Під полом подивись!.. Під полом!..» — «Немає!..» — «А на печі?..» — «Немає!.. Тікаймо, бо скоро стеля завалиться!..» Кроки враз стихли, тільки по той бік, у дворі, здійнявся ще більший лемент, а до ями став просочуватись дим. «Дим… Звідки дим?» — здивувався Яків Давидович. І похолов: пригадав, що всі оті люди бігли з відрами. І вже чув, як тріщало вгорі, а дим ставав усе густіший, і був він їдкий та гарячий.

Яків Давидович повалив заслінку, дим густими клубками полився до ями. Задихаючись, кашляючи, став вибиратися з-під печі… Швидше геть звідси!.. Швидше надвір!.. Поки не обвалилася стеля!.. Бо вже гоготіло і зверху сипало іскрами… Та враз його обпалила думка про людей у дворі й поліцая з гвинтівкою… Й про те, що їх постріляють, як тільки довідаються… І Ганну, й дітей… Як тільки дізнаються, хто в них переховувався…

І, рвучи груди кашлем, втрачаючи свідомість, Яків Давидович поліз назад до ями, закриваючи за собою заслінку. Й останньою думкою його, спалахом останнім була думка про Ганну й дітей… Що тепер лишаться живими… Лишаться живими…

Хата згоріла дощенту, бо й стіни були не з цегли чи саману, а дерев’яні. Вигорів навіть очерет у ямі під піччю, і Ганні лишилось тільки втішати себе думкою, що Яків Давидович, задихнувшись у диму, помер раніше, аніж спалахнув отой очерет. Поховала його вночі на городі, під яблунею — навіть горбика не лишила, щоб хтось не помітив та не поцікавився, що там закопано, а коли прийшли наші, то й могилку насипала.

Якова Давидовича забрали вже після війни, коли стали збирати повсюди похованих наших бійців та звозити до братських могил. Ганна поставила нову хату, але заміж уже й не виходила.

А яблуня, під якою була могила, родить і досі. Щовесни розквіта ніжно-рожевим цвітом, тільки цвіт той якийсь сумний, невеселий.

Чи то тільки так здається Ганні?