Лиш ти єдиний

З острахом сідаю до письмового столу. Біла пляма паперу дивиться сліпо, байдуже і, здається, навряд чи й озоветься до мене. Мені вже не віриться, що я здатний щось написати. І коли б не Даринка, либонь, так і не взявся б за ручку.

Коли б не Даринка.


* * *

Як повести розповідь, з чого почати?

Може, з того вересневого ранку, коли Даринка прокинулася з думкою, що вона покохала. Коли лежала завмерла, приголомшена незвіданим досі почуттям, і світ увесь, здавалося, завмер разом із нею.

А може, почати цю розповідь з того, що коли б Даринка була богом та заходилася творити власний світ, то в цьому дивовижному світі всі дні були б понеділками. Ні вівторків, ні серед, ні п’ятниць, ні субот — лише понеділки.

І з усіх уроків — лише фізкультура.

Гімнастичний зал, турніки, драбини. Величезне, на всю стіну, вікно, висока, під хмари, стеля. Море повітря після тісного класу. І Даринчине тіло, непідвладне земному тяжінню. І сторожкі теплі долоні молодого вчителя. Вони стежать за нею, ладні підхопити щомиті, підтримати, не дати упасти.

Може, тому Даринка злітає над турніком, над перекладинами як ніколи зухвало й сміливо: їй здається, що долоні його весь час поруч. Навіть тоді, коли вона повертається зі школи додому. Несе їх при собі, бентежно пронизана постійним їх дотиком, і немає на світі людини щасливішої, бо весь час, куди б не ступила, — натикається на ті ласкаві долоні.

— Ти його любиш!

Це сказала їй Віра, подруга, коли поверталися разом із школи.

— Ти його просто любиш.

— Я люблю? Я? — задихнулась од гніву Даринка. Ладна була побити подругу. — Хто це тобі сказав?

Віра стенула плечем:

— І так усім видно — не треба й казати!

— Брехня! — вигукнула гнівно Даринка: аж сльози бризнули з очей. — Чуєш, брехня!

Вночі ж солодко плакала: вона таки любить.

І вранці, прокинувшись, розгублено думала, як тепер піде до школи. Як зустрінеться з ним.

— Не треба! — сказала Даринка сердито, коли він звично потягнувся до неї руками: підсадить на турнік. Здавалось, усі дівчата дев’ятого «б» так і вп’ялися у неї очима. — Я сама.

— Ти ж не дістанеш!

— Дістану!

Закусивши губу, метнулася вгору. Вчепилась в металеву трубу, гойднулась, злетіла під самісіньку стелю, — зірватись, упасти, розбитися на смерть, хай знають… Що «знають», не могла б сказати й сама. І коли червона, захекана скочила з турніка, коли стала в шеренгу, — не дивилась на нього.

І не було в цю мить людини нещаснішої, ніж Даринка.

«Більше вони мене тут не побачать!»

Та минули вівторок, середа, четвер. Промайнули субота й неділя, і Даринка знову пішла на урок фізкультури.

Це вже стало сильніше од неї.

Ну й що, як одружений? Яке їй діло до того? До нереальної тієї істоти, яку вона і в очі не бачила? Якась тінь, ледь помітна хмаринка на її пречистому небі.

Вперше стріла їх разом під час літніх канікул.

Веселою зграєю подалися в кіно. Суцільне «ха-ха» та «хі-хі», покажи пальця — помруть, поки хтось із дорослих на них не нагримав. Тоді вони принишкли, тамуючи сміх, боячись глянути одна на одну, щоб не розреготатися вголос. Даринка, одвернувшись од подруг, наткнулась поглядом на нього.

Він сидів з ними в ряду. Давно їх, мабуть, помітив і тепер весело і приязно кивав Даринці. Повернув голову до молодої жінки, що сиділа поруч, став їй щось говорити. «Про мене!» — подумала Даринка. Одвернулася різко, щосили вчепилась долонями в бильця, їй стало жарко. Серце стукотіло десь аж у скронях, очі були гарячі й сухі.

— Ти знаєш, хто сидить поруч? — прошепотіла Віра лукаво.

Даринка зірвалася з місця. Кинулась у прохід, натикаючись на чиїсь коліна, і тут світло, на її щастя, погасло, і ніхто вже не бачив, як вона бігла по залу.

Після того жодна сила не могла затягти її в кіно: була переконана, що неодмінно зустрінеться з ними обома. І вона, його дружина, про все здогадається.

Не пам’ятала, яка вона з себе, — не встигла розгледіти. Щось світле й русяве — невиразне на темному тлі.

— Я ніколи не вийду заміж! — сказала гаряче мамі. — Ніколи!

Минатимуть роки, він постаріє, поховає дружину. Стане сивий і згорблений, як їхній учитель фізики, і тоді Даринка піде до нього. Вся в чорному, строго печальна, з благородно посрібленою косою. Сяде навпроти і розповість. Все до краплини. Хай жахнеться, зрозумівши, яке велике кохання пройшло повз нього.

А поки що їй пошили сукню. Мама, мабуть, щоб утішити дочку, яка вирішила не виходити заміж, дістала крепдешину: по яскраво-червоному полю — сині волошки. Довго шили, приміряли, Даринці те плаття й снитися стало, та ось нарешті настав день, коли вони востаннє зайшли до кравчині.

— А подивись на себе в дзеркало!

Даринка підійшла до великого люстра й завмерла. Якась чужа дівчина, облита веселим вогнем, схвильовано дивилась на неї: «Ти бачиш, яка я красива!» Даринка ворухнула рукою, і дівчина ворухнула рукою. Даринка ледь повернулась, і красуня повернулася. І в неї так само горіли щоки й палахкотіли великі, зеленим світлом переповнені очі.

В неділю спитала матір:

— Мамо, я в ньому піду прогуляюсь?

— Та зодягай, для чого ж і шили!

Цьомкнула вдячно матусю, довго викладала в акуратний віночок густі чорні коси. Згадала кольорове фото артистки, яке висіло в їхньому клубі, вибігла надвір, зірвала найчервонішу гвоздику. Приладнала її так само над вухом: наче вогник туди посадила.

— Мамо, я красива?

— Красива, доню, красива. Куди це ти так прихорошуєшся?

— Та… до Віри сходжу. — Не казати ж мамі, заради кого одягла обнову! Не зізнавалася в цьому навіть собі. От вийшла просто прогулятись, може ж вона хоч у вихідний собі це дозволити. Йшла — й нове плаття палахкотіло на ній.

Будинок, в якому він жив, стояв недалеко від аптеки, в центрі. Довга одноповерхова споруда виглядала з-за штахетин невеликими вікнами, з двору на вулицю вела доріжка з червоної цегли. Обминаючи, йшла хідником: весь час чекала, що він ось-ось появиться на тій червоній доріжці. І тоді вона пройде перед ним в оцій сукні й він гукне її… Або краще хай не гука, хай краще замре, побачивши, яка вона красива.

— Мамо, я красива?

— Красива, доню, красива.

Даринка ступа все повільніше, а двір порожній, а він все не появляється. Ось і доріжка, будинок лишився позаду, а він не виходить.

Пройшлася ще раз і — ще… У дворі порожньо, двір наче завмер, а вікна будинку байдужо дивились кудись повз неї.

Ображена до останнього нігтика, подалася топити свій розпач до річки.

Тут теж — нікого. Осіння вода густою темною масою текла під ногами, шелестіла під високою кручею з пожухлою травою. Швиденько роздягнулась, роззулась і стрибнула вниз головою. Крижана вода забила дух, виштовхнула на поверхню: вимахуючи щосили руками, метнулась до берега. Як була в мокрих трусиках і ліфчику, видзвонюючи зубами, натягнула сорочку й плаття, підхопила черевики, майнула через луг додому.

Мати ойкнула, побачивши мокру дочку на порозі.

Кохання з кожним днем розгоралося все дужче. Виповнювало Даринку по вінця. Розгортала підручник — бачила його. Готувала домашнє завдання — думала про нього. І нікому розповісти, ні з ким пораятись, ні перед ким виплакатись, припавши довірливо до грудей.

Тоді Даринка почала писати листи. Спочатку короткі й несміливі, як перше освідчення, як натяк на те почуття, що переповнювало її юну істоту.

«А я вас учора бачила, коли ви поверталися зі школи. З вами йшло троє учениць, ви їм щось говорили, а вони так противно сміялись…»

«Сю ніч мені приснився сон, ну, точнісінько так, як буває насправді: я на турнікові, а ви стоїте внизу й простежуєте кожен мій рух. І нікого в залі більше немає».

«Вечір був тихий і лагідний, мама сказала, щоб я йшла зустрічати корову, а я дивилась на сонце і думала про вас. І мені було хороше-хороше, так хороше, що хотілося плакати. Тільки я не плакса, не подумайте. Просто мені було хороше».

«Вчора подруга сказала, щоб я відрізала косу, бо тепер з косою не модно, бо коси носили купчихи, а я одразу ж подумала, що б на це сказали ви. От як би ви сказали, то так я і зробила б…»

Цього листа Даринка, схаменувшись вчасно, не поклала йому в кишеню: в неї, єдиної на весь клас, була коса.

Він чіпляє свій піджак у роздягальні, і Даринка завжди вхитряється йти останньою. Блискавичний рух — і лист у кишені.

Студила потім палаючі щоки, боялася зустрітися з ним поглядом.

«Не спробуйте взнавати, хто вам пише, бо все одно не довідаєтесь. Я понесу цю таємницю в могилу».

І ще кілька разів ходила в новій сукні до його будинку й щоразу невдало. Перестала ходити, коли зовсім схолодніло. І мама пообіцяла замкнути сукню в скриню.


* * *

Це дівча таки справді закохалося в мене.

Довго не міг зрозуміти, хто пише. Дівчата такого віку — найнебезпечніші істоти. Вони, як той порох, спалахують од найменшої іскри, і тоді їхній вогонь не погасити ніякій пожежній команді.

Листи акуратно клались до моєї кишені щопонеділка, отже, це котрась з дев’ятого «б», в інших класах у мене в цей день уроків немає. Але спробуй довідатись, хто пише, коли їх дев’ятнадцятеро і майже всі дарують мені закохані погляди. Коли показую їм вправу на турніку чи на кільцях, дивляться на мене так, наче я сам господь-бог, що спустився до них з хтозна-яких вимріяних висот. Я вже звик до цього, викладаю ж бо не перший рік, однак листи ще ніхто не додумався мені писати, і я щопонеділка старанно обнишпорюю всі кишені, щоб не принести додому записки — своїй Лілі.

Отож я тривалий час не міг здогадатися, хто пише.

Аж минулої неділі, по обіді, Ліля задумано мовила:

— Цікаво, чого вона ходить?

— Хто?

Ліля саме підійшла до вікна і дивилась на вулицю.

— Оця дівчина. Вже двічі пройшла повз наш двір.

— Ну й хай собі ходить. — Мені ліньки було ворухнутись після ситої страви. — Ходить, то й ходить, яке тобі діло до того.

— Але ж глянь, яке на ній плаття! В такому платті так запросто дівчина ходити не буде.

Я нехотя звівся:

— Ану, подивимось, що то за плаття.

Підійшов до вікна, виглянув і остовпів: мимо, в наш бік навіть не дивлячись, повільно йшла Дарина. Я одразу впізнав свою ученицю, хоч досі не бачив її в такому платті, ще й з червоною квіткою в чорній косі.

— Вона дуже вродлива, — мовила Ліля.

— Вродлива?.. Гм… Не бачу нічого вродливого. — Я брехав. Відчайдушно брехав: слова дружини наче зірвали полуду з моїх очей. Я вперше побачив, яка ж красива ця дівчина.

— Цікаво, кого вона виглядає? — між тим продовжувала Ліля.

— Хлопця! Кого ж іще їй виглядати!

— Але ж в нашому будинку хлопців немає. — Ліля завжди любила докопуватись до самої суті. — У нас же всі одружені. — Вона раптом підозріло подивилась на мене: — Ти її часом не знаєш?

— Звідки я повинен її знати?

— А чого ти так почервонів?

Почервонів? Що за дурниці! Чого б це я мав червоніти!

Відійшов од вікна, демонстративно сів на стілець. Взяв газету: дивись собі, скільки хочеш, мені до того діла немає!

І тут мене знов наче обварило: згадав про листи.

Невже вона?

Ледь утримався, щоб знову не підійти до вікна.

Чим довше роздумував, тим більше переконувався, що це, мабуть-таки, Дарина. Сотні деталей в її поведінці, яким не надавав досі ваги, здавалися зараз дуже підозрілими.

Ну, що ж, закохалася, то, як кажуть, і на здоров’ячко. В дівчат цього віку це наче пошесть: усі обов’язково повинні цим перехворіти. Може, це й краще, що вона вибрала такий безнадійний об’єкт: мені й на думку не спало б зрадити Лілю, тим більше — з ученицею. Тож хай перебродить, це швидко мине і ще швидше забудеться. Не пам’ятаю, як звівся з стільця, підійшов до вікна.

— Не виглядай, не виглядай: вона вже пішла!

— Що за дурниці! Чого б це я мав виглядати? Мені що, й до вікна не можна вже підійти?

Розгніваний на дружину, повернувся на місце, демонстративно одгородився від неї газетою.

От ніколи не думав, що Ліля така ревнива. І то до кого — до учениці!

— В кіно йдемо? Чи, може, роздумав?

Чому б я роздумав? Це вона, може, роздумала.

— Давай випрасую тобі костюм. Все одно буду прасувати спідницю, то вже разом…

Відчинила шухляду, дістала піджак, стала перевіряти кишені, щоб щось не пропрасувати. Мене ж так і кинуло в жар: здалося, в кишені лежить одна із записок. Сидів і гарячково пригадував: перевіряв я цього понеділка кишені чи не перевіряв?

Ні, таки обов’язково треба поговорити з цим знавіснілим дівчиськом!

Як тільки пересвідчитися в тому, що це саме вона?

Врешті надумавсь.

Коли в гімнастичному залі відчиняються двері, то між дверима й одвірком утворюється щілина, достатня для того, щоб бачити все, що робиться в роздягальні. Я вдав, немов щось лагоджу в дверях, і став уважно дивитись.

Дівчата байдуже проходили мимо мого піджака на вішалці. Зупинилась коло нього лише Даринка. Швидко оглянулась — і записка в кишені.

Ах ти ж чортеня!

— Дарино, — сказав якомога строгіше, коли скінчився урок, — прошу на хвилину затриматись.

Спалахнула, наче її спіймав на гарячому. Стояла, опустивши чорняву голівку, і в мені мимоволі ворухнувся жаль.

— Що ти поклала в мою кишеню? — спитав не так уже строго.

Голова її опустилася ще нижче. А червона фарба полилася на шию й плечі.

— Я все щойно бачив…

Затяте мовчання. Здавалось, вона вже й не дихає.

— Я давно догадався, що це пишеш ти. Але хотів пересвідчитись… Прочитав усі записки й переконаний: це — не серйозно. Просто гра… Тим більше, що я вже одружений. В мене є дружина, яку я люблю, і ми чекаємо дитину… — Навіщо я все це їй кажу? Сповідаюсь, мов перед дорослою. — От що, Даринко, — сказав твердо, — давай домовимось: відсьогодні викинеш з голови ці дурниці. Ти ж не хочеш, щоб мене вигнали з школи?.. А ми з Лілею ще погуляєм на твоєму весіллі. Згода?

Я простягнув руку до її підборіддя, підняв її голову. Та краще цього й не робив би! Сльози так і бризнули з Даринчиних очей — вона схлипнула й метнулась до виходу.

— Даринко!

І не оглянулась!

Ну, що ж, може, так і краще. Принаймні буду спокійний за своє сімейне життя.

Повертався додому, а перед очима все ще стояло залите сльозами обличчя Дарипки.


* * *

Після розмови Даринка кілька разів не приходила на урок фізкультури. Сказала, що звихнула ногу, коліно навіть оббинтувала, щоб вірогідніше було. Уникала зустрічі. В школі ховалась, коли бачила його в коридорі, на вулиці ж перебігала на протилежний бік, ще й одверталась.

«Я ненавиджу його! — твердила раз по раз. — Ненавиджу!»

Впивалася солодкою мрією: він у свою чергу закохався в неї. Безтямно. Ловить її погляд, намагається зустрітися. А вона гордо проходить мимо, неприступно холодна, не поміча його. Він просто не існує для неї. В неї є інший, з яким ходить у кіно: сідає завжди так, щоб він їх бачив обох впродовж усього сеансу. Щоб мучивсь і карався.

Не так важливо, що той інший не має виразних рис: Даринка навіть не змогла б його описати. Просто він є, і їй цього достатньо.

Та мрії цієї вистачило Даринці ненадовго: до того часу, поки знову прийшла на урок фізкультури.

Він їй явно зрадів:

— О, Даринка! Як твоє коліно? Ми всі тут знудьгувалися за тобою.

Усміхався так, наче й не було між ними тієї розмови.

І знову почалися Даринчині муки: любити — не любити. І ночі безсонні, і, як вогонь, гаряча подушка.

Початок війни Даринка проспала. Не чула, як гули літаки, як вибухали в Києві бомби. Прокинулась лише тоді, коли мати нахилилась над нею:

— Доню, проснися!

В матері було біле обличчя й налякані очі.

— Київ бомблять!

— То маневри.

Даринка потягнулася солодко, всміхнулася сонячному ранку: їй щойно снився сон. Він і вона — посеред лугу. І море квітів довкола. Все всміхаючись, заплющила очі: хотілось додивитися сон, як цікаве кіно. Що буде далі?

— Та проснися, дитино моя! Сусід сказав, що почалася війна!

Війна?!

Даринку вітром здуло з постелі. Як була в сорочині, побігла до вікна.

— Де війна, мамо?

Небо сяяло блакитно й усміхнено, — ні хмаринки в ньому, ні зморщечки, а зелений, омитий росою двір був наче застелений веселкою.

— Та сусід же сказав!.. О, чуєш?

Підлога під ногами здригнулась, жалібно забряжчали шибки. За вікном важко зітхнуло, донісся погрозливий гук.

Даринка притьмом одяглася, побігла до дверей.

— Ти куди?! — зойкнула мати.

— Я зараз…

Двір і вулиця були такими тихими й мирними, що важко було повірити в сказане мамою. Та ось знову здригнулася земля, і Даринка, обернувшись у бік Києва, побачила далеко над лісом руду розколошкану хмару. Хмара росла на очах, розповзалась по небокраю, і в ній раз по раз вибухало й гриміло.

Перед обідом прибігла Віра:

— Ой, що робиться! Що робиться!..

Віра вже встигла побувати скрізь, дізнатись про все. І що виступав Молотов, і що фашисти бомблять наші міста, а радянські війська вже б’ють на кордонах знахабнілого ворога, і що оголошена мобілізація.

— Ти знаєш: всі наші хлопці подалися до військкомату. Записуватись добровільно на фронт. Як же цікаво!

Очі Вірині сяяли, щоки пашіли.

— Чого радієте? — розсердилась Даринчина мати, — Людям горе, а їм, дурним, свято!

А через день проводжала Даринка Віктора Михайловича на фронт, на війну.

Стояла й дивилась здалеку, як він прощається з дружиною. Не могла відірвати погляду — боялась їх загубити. Величезний натовп гойдався вздовж ешелону, біля вантажних вагонів, гамір стояв такий, що годі було щось розібрати, і Даринці здавалось, що він ось-ось зникне серед моря голів, і вона вдивлялась до болю в очах, до відчаю у серці в рідне обличчя. Він щось говорив (не їй!), усміхавсь підбадьорливо (не до неї!), і сльози душили Даринку.

А потім паровоз зойкнув, наче од болю, чоловіки полізли до вагонів, біліючи сидорами, жінки замахали руками, заплакали, і вже чийсь розпач злетів над пероном, злетів та й опустився безсило, приглушений мажорною музикою: труби мідноголосо ревіли, а барабан бухав, наче в тім’я. Потяг зойкнув що раз, зачахкотів, вкриваючи паром колеса, вони крутнулись на місці, смикнулись вагони і попливли вздовж перону. Натовп кинувся слідом, все швидше і швидше, намагаючись не відстати од вагонів, а потім і зовсім побіг, і вслід йому бігла Даринка, бігла, поки забракло повітря і в грудях зайнялося вогнем.

Вже по дорозі додому вирішила, що й вона піде на фронт. Уявляла себе вже там, на війні: в ладній формі військовій, яка так їй личитиме, з санітарною сумкою при боці, в шерензі наших бійців. Вони хоробро атакують ворога, який шалено відстрілюється, падають, підкошені кулями, а Даринка поспіхом забинтовує їм рани і знову — вперед.

— Командира поранило! Де медсестра?

Та Даринку не треба шукати — Даринка поруч: стає на коліна, схиляється, ніжно перев’язує кулею пробите плече. Він приходить до тями, розплющує очі, бачить її над собою і лише тоді усвідомлює, як вона його любить.

Що буде далі — уява Даринчина не в спромозі так далеко сягнути. Та це, врешті-решт, не так уже й важливо: з Даринки досить того, що він переконався в її почутті.

Поки що ж Даринка йде до військкомату.

Тут не менше народу, аніж було на пероні. Заповнили двір, набились у вузькі коридори. Ні пройти, ні пропхнутись, і жодної жінки. Може, тому і вдалося Даринці порівняно легко пробитися вперед.

Очманілий військовий, який сидів за письмовим столом, мабуть, не виспався й разу, відколи почалася війна, довго не міг зрозуміти, чого добивається Даринка. А зрозумівши, розсердився:

— Не мороч голови! Дитсадка ще тут бракувало!

— Я хочу в медсестри! — ледь не плакала Даринка.

— А в танкісти не хочеш? — спитав саркастично військовий. І, показуючи, що з нею покінчено, гукнув у прочинені двері: — Слідуючий!

Так не збулася Даринчина мрія: інша сестра — не Даринка — бинтуватиме Вікторові Михайловичу рану, іншій він вдячно дивитиметься в очі.


* * *

Мене поранило за Дніпром. Ми вбігли в густі шелюги, пірнули в них, як у воду. І саме тоді вдарила черга. Навмання. Щосили щось штовхнуло мене в ліве плече. Стало гаряче, млосно, й коліна мої підігнулись, а лози гойднулися вгору. Я падав, хапаючись правою рукою за лози, падав і бачив напружену спину товариша, що непоквапно віддалялась від мене.

— Василю!

Мій розпачливий крик почули, мабуть, і на узвишші. Бо знову засвистіли, зачмокали кулі й на гарячий пісок густо посипалось листя. Та мені вже було байдуже: я свою вже впіймав.

— Василю!

Василь зупинився нарешті. Виборсався з кущів, підійшов, присідаючи: так, бідолаха, боявся, щоб його не зачепило по голові.

— Мене, здається, поранило. — Я все ще не вірив, все ще надіявся, що, може, обійдеться… Може, просто ударило! Адже не боліло ніскільки, тільки якась онімілість, мов плече було чуже, не моє.

— Ой ти, горенько! — забідкався одразу Василь, і його по-баб’ячому кругле обличчя наповнилось жалем. Став передо мною навколішки, мов збирався молитись, співчутливо спитав: — Дуже болить?

— Болить… — Таки й справді боліло. Вже боліло. Біль прокинувся одразу ж, як тільки Василь запитав. Здавалося, хтось заломив мені руку назад, щосили викручуючи. Глянув на руку — звисала, зарившись пальцями в пісок, і рукав гімнастерки чорнів на очах.

— Отака біда! — продовжував тужити Василь.

— Перев’яжи! — сказав я сердито: біль, спека, гаряче повітря, а він — наче сонний!

Василь поспіхом пересунув з боку на живіт сумку від протигаза (він з нею не розлучався ніколи), став у ній щось шукати.

— Десь же був індивідуальний пакет, — бубонів. — Я ж сам його клав…

Оця його звичка весь час розмовляти з собою досі смішила мене, а тепер дратувала.

— Ти скоро там? — простогнав крізь зуби.

— Чічас… Чічас… — Рухи Василеві стали ще метушливіші, він длубався в сумці, як вивірка, поки не добрався до дна. — Ага, осьдечки він!

Дістав пакет і знову завмер.

— Чого ж ти?

— Треба ж ізнять гімнастерку.

— То знімай… Тільки, ради бога, швидше! — Кров уже струмувала по руці, стікала по пальцях, капотіла на пісок.

Сопучи від запопадливості, Василь розстебнув на мені ремінь, став стягувати гімнастерку. Робив усе так неоковирно, що мені темніло в очах.

— Куди вцілило? — спитав, коли лишився у майці.

— Поверх лопатки… Це вам повезло, що не в кістку. Чи в ногу… Так хоч іти мона… — Кладучи бинт поверх бинта, Василь бубонів і бубонів, а я майже з ненавистю дивився на нього, здорового: тобі б отак повезло! Він же мотав і мотав, поки вимотав весь пакет до кінця. — Ось так, тепер не спаде.

Ліве плече моє наче в білому коконі. Й на тому білому тлі вже появилась чорненька цяточка. Вона розповзається швидко, парує рудим димком. І пульсує гаряче, й смикає болісно.

— Як же ви попливете? — розгублено питає Василь.

Я вже знаю, що не попливу, Чапаєва грати не зможу.

Від досади, від розпачу замалим не плачу: в скількох боях побував, скільки цілилось в мене — лишавсь неушкоджений. А тут… Ех, будь ти прокляте!

— Що ж робити? — Василь, підперши рукою щоку, зажурився.

— Що робити? — Я нарешті беру себе в руки: стогни не стогни — все одно не поможе. — Йди, Василю, без мене.

— А ви?

— А я залишусь тут… Пересиджу, поки стемніє, й подамся назад. Знайду добрих людей, підлікуюсь, одлежусь, а тоді вже й на схід. Дніпра мені зараз не подолати. — Говорив це не стільки для Василя, скільки для себе. — Ти от що… поможи надіть гімнастерку. — Сонце щосили пекло оголені плечі, рана від того ще дужче боліла.

— Петлиці зірвати? — питає Василь, з горем пополам натягнувши гімнастерку.

Петлиці? Командирські петлиці з двома кубиками на кожній? Ні, Василю, я не збираюсь здаватися в полон — не діждуться фріци! В мене ще ціла права рука. Зможу стріляти… Зможу, Василю! Дивлюсь на свій карабін, що лежить, мов дрімаючи, поряд (пістолета позбувся давно: шматонуло осколком — все руків’я розплющило, одірвало разом з кобурою. «Повезло, лейтенанте, — говорили бійці. — Аби не ота пукавка, півбоку злизало б!» Місяць провоював з карабіном — не підводив ні разу…)

— Як же ви тепер з нього стрілятимете? — зітхав Василь. І, рішуче насупившись, знімає з свого ременя жовту кобуру з міліцейським наганом. — Беріть уже цей, а я візьму ваш карабін…

— Спасибі, Василю! — кажу розчулено: розумію, на яку жертву йде зараз Василь. Він підібрав цю реліквію під Житомиром і весь час носив у речовому мішку, боячись, що відберуть: рядовому не годилося мати таку зброю. Вона ж йому нагадувала мирні роки: перед війною Василь служив у міліції. Треба було бачити, як між боями діставав свою іграшку й довго бавився нею!

Почепив її на бік минулої ночі, коли вирішили пробиватись на той бік Дніпра.

— Спасибі, Василю!

— Та що вже… Носіть на здоров’я.

Василь важко зітха й підбирає мій карабін. Витрушує з дула пісок, висмикує затвор, дмуха щосили в патронник. Вилущує з магазина набої, перетира їх полою гімнастерки: Василь в усьому любить порядок.

— Я побуду з вами. Поки смеркне, — каже.

— Що ж, побудь. — Йому й справді до Дніпра зараз нічого рипатись: можуть помітити. А що Василь справиться з Дніпром і в темноті — не маю сумніву: він, як і я, виріс на річці і плава, мов качка.

Поволі мною оволодіває млосна байдужість. Лягаю на гарячий пісок, підсовуюсь під кущ, щоб хоч трохи було більше тіні, але сонце дістає мене й тут: душно, жарко, піт залива очі, він густий і солоний, наче ропа, а рана все дужче болить. Намагаюсь не думати про неї, про те, що чекає на мене попереду, — лежу, щосили заплющивши очі, чую, як ворушиться неспокійно Василь, як важко зітхає, а озватись до нього не можу.

Я, здається, заснув. Чи на мить утратив свідомість. Здригнувсь, розтулив гарячі повіки: Василя не було. Пішов, навіть не попрощавшись, щойно пішов: у сліди ще осипався пісок. Вели сліди у бік Дніпра. І тиша така, наче все на землі вимерло, а я лишився один. Один в усьому білому світі.

Я не розізлився на Василя — мені лише хотілося пити. Так хотілося пити, що кожна клітинка мого пересохлого тіла волала про воду. Відчував майже на дотик, як тече поряд Дніпро: безліч води, море води, а тут лише гарячий пісок, що спива з мене останні краплини вологи. «Зараз встану й піду до Дніпра. І ніщо мене не зупинить!» Уявив, що питиму воду: донесхочу, до безтями — і чорт з ними, з німцями, хай стріляють з усіх своїх кулеметів, а я буду пити! Поворухнувся, щоб звестись, аж тут зарипів пісок і з кущів появився Василь.

— Не спите? А я боявся вас потривожити…

Я не питав його, де був, що робив: у всі очі дивився на мокру баклажку, що він її тримав у руці.

— Пити хочете?

Ще й питає! Видер у нього баклажку, присмоктався — не відірвавсь, поки в ній не лишилося й краплі.

Попрощалися в сутінках: Василь рушив у бік ріки, я ж на північ, уздовж плавнів. Знав, куди маю йти.

Йти було важко, хоч спека й спала. Рука все важчала й важчала, тривожила рану. Пісок плив під ногами, і мені здавалось, що топчуся на місці. Десь далеко на сході тривожно погримувало, миготіло й відсвічувало, і я думав з похмурим відчаєм, скільки ж це доведеться пройти, коли видужаю, щоб добратися до своїх.

Ну, та годі про це: ти спершу видужай!

Плавні врешті скінчилися, ступив на тверде.

Уже зовсім стемніло, в небі колючо миготіли зірки, десь поміж ними заблукав одинокий літак. Він тоскно стогнав, і така безнадія була в тому стогоні, така туга щемлива, що й самому не хотілося дихати.

«Ану, не розпускай нюні!» — нагримав на себе.

Зціпив зуби й подерся на кручу.

Тут іти було легше. Ступав по твердому, приємний вітерець студив мої груди, і не було жодної живої душі. Я йшов і йшов, на ходу колихавши руку, і коли зовсім ставало непереливки, дозволяв собі на кілька хвилин зупинитись, постояти, заплющити очі, від чого рана моя мовби трохи втихала, і тоді я знову рушав, бо мав вижити, мав уціліти, а тут, серед степу, мене одразу ж помітять, як тільки розвидниться. Мене міг порятувати лише ліс, ліс, що був десь попереду: тягнувся до тієї невеликої річки, за якою на мене чекала (а може, вже втратила всяку надію) моя вірна дружина.

Тож я йшов і йшов, не даючи собі й на хвилину розслабитись, продирався крізь темряву, втому й біль, і хоч все моє тіло аж стогнало, я вперто гнав його уперед і вперед. Поки добрався до лісу.

Ще знайшов у собі сили зайти трохи вглиб і лише тоді опустився на землю. Земля спружинила мохом м’яким, таким ласкавим та затишним, що я одразу ж заснув. Заснув, і голови до землі не донісши.

Прокинувся ще до схід сонця — замерз. Ранки вже стояли холодні та ще й випадала роса: був мокрий як хлющ. Тремтячи всім тілом, звівся, і рана відповіла на той порух пронизливим болем. Глянув на плече: гімнастерка напиналась балабухою, матерія почорніла од сукровиці. Плече, мабуть, дуже розбухло, і добре було б перемотати бинти, що врізались в тіло, але хто мені це зараз зробить?

Хай, потерплю.

Звівся й рушив у глиб лісу.

Я знав, куди йти, скільки приблизно кілометрів тягнувсь оцей ліс. Як для здорової людини, то це аж ніщо, всього кілька годин ходу, але я ледь волікся, і дерева гойдались, мов п’яні, а на моє поранене плече хтось навішував гирі. З кожним кроком ставало все важче. Я знову був мокрий, тепер уже не від роси, а від поту, від гірко-солоного поту. Де він тільки й брався. Піт заливав мене так, що я не встигав протирати очі.

Все частіше зупинявся, опираючись на дерева. Вибирав підсвідомо найтовщий стовбур, боячись звалитися, бо тоді, відчував, не встану.

Мусив дійти. Мусив добратись, що б там не сталось!

Йшов, і мене все більш огортала неясна тривога. Щось змінилося довкола, щось гнітило мене, непокоїло, а що саме, ніяк не міг зрозуміти. Зупинявся кілька разів, прислухаючись та приглядаючись, але ліс був порожній, абсолютно порожній, навіть птахів не чутно, а тривога все не полишала мене, аж поки я врешті-решт зрозумів, що її породжувало.

Тиша!

До поранення мене увесь час, з дня на день, з ночі в ніч глушило. Я прокидався під вибухами й під вибухами засинав, наді мною завше завивало, ревло, гуло, вищало, шматуючи землю, і дивно, як я не оглух. Вже й не уявляв іншого світу: тільки у громі, лише у ревищі; зжився, пристосувався до нього і навіть уві сні стежив за летом снаряда: цей — не мій, цей пролетить… І продовжував спати, хоч вибухало десь поряд і з стін осипалася земля.

І ось усього цього раптом не стало: тиша стояла така, що мені було аж недобре. Здавалося, з цього лісу вже й не виберусь. Кружлятиму, як заморений кінь, доки же звалюся з ніг. Сонце стояло над головою, з усіх сил припікаючи. Я задихався од спеки, даремно шукаючи рятівної тіні під соснами. Ще півгодини, година найбільше — і я впаду, щоб уже не звестись ніколи. В голові шуміло й дзвеніло, все довкола розмивалось у гарячім тумані.

Чи буде кінець цьому проклятому лісові?!

А тут ще й шанці. Ходи сполучень, окопи, траншеї: раз по раз доводилось через них перебиратись, переносячи своє поранене плече, по вінця наповнене болем. Скільки я їх сам накопав, проте ніколи не бачив так багато: не встигнеш подолати одні — появляються інші.

Навіщо їх тут копали, для чого? Який дурень надумався посеред лісу, де за деревами й слона не помітиш, окопуватись? Лаючись, кленучи невідомих мені копачів, урешті наткнувся на дот.

Відступаючи, наші спробували висадити його в повітря: заклали, мабуть, не один мішок вибухівки. Уявляю, як тут рвонуло! Але дот вистояв, підняло тільки догори масивний верх — залізобетонний, нашпигований арматурою, підняло та й опустило на місце. Та вирвало з м’ясом й відкинуло набік важкезні, в кількасот кілограмів, броньовані двері. І тепер з темного отвору, наче з льоху, тягнуло прохолодою.

І я поліз туди, в прохолоду.

Тут було все покручене, потрощене, понівечене. Обгоріле залізяччя, обвуглене дерева. Бетонні закіптюжені стіни, чорна, низько нависла стеля. Й пронизливо гострий невигубний запах пороху, толу. Ну, запах цей надовго, він в’їдається намертво, в мене ось від рук так тхне порохом, що не треба й питати, де був. Цікаво, куди вони стріляли? Підійшов до вузької амбразури й одразу ж побачив своє містечко. Беззахисно відкрите, безжалісно освітлене сонцем, воно аж присідало будинками, ховаючись од куль та снарядів, що падали, мабуть, на нього. І за двоповерховим будинком селищної ради, що витикався червоним дахом, сховавсь мій будинок. Забракло повітря, коли подумав про Лілю. Яка, може, оце думає про мене, не підозрюючи навіть, що я майже поруч.

Захотілось курити. Так захотілось курити, як ніколи в житті. Понишпорив здоровою рукою в кишені, хоч наперед знав, що нічого там не знайду (останню жалюгідну цигарку ми викурили з Василем на прощання), посмоктав собі губу. Прикипів обличчям до амбразури й дивився, дивився — до болю в очах.

За якийсь час залишив дот: тут запросто можна було застудитись. Заліз в окоп поряд, став думати, що робити далі. Як добратись додому, щоб ніхто не помітив.

Через річку якось переберусь. Знав брід, недалеко від висадженого залізничного мосту, там води по пояс, не глибше, а як пройти вулицями? Вирушу, звісно, вночі, коли всі поснуть, але ж центр, певне, патрулюється німцями, бо он, над колишньою селищною радою, полощеться прапор, звісно ж — не наш. А фашисти отак запросто прапора не вивішуватимуть: там якщо не штаб якоїсь частини, то комендатура. Постараюся, звичайно, триматись подалі од центральної площі, але як ти її оминеш, коли будинок, у якому я живу, стоїть поруч. А пропонували ж, коли ми побралися з Лілею, квартиру в іншому місці, майже під лісом. Так захотілось, бач, у центрі!

Та годі, якось проберусь. Не може того бути, щоб не пробрався! А наткнусь — буду відстрілюватись. Ще подивимось — хто кого!

Дістаю наган, перевіряю набої: чи не витрусив часом. Ні, барабан повен та ще сім у запасі. Хоч перезаряджати в разі чого буде ніколи. Та й навряд чи вдасться це зробити однією рукою.

Бісова рана: болить — не вщуха. Перев’язати б — одразу полегшало б. Нічого, якось перетерплю — недовго лишилось.

Як добре, що наша кімната має окремий хід. Постукаю тихенько у вікно: «Лілю, це я…»

Що робитиму далі — не знаю. Забороняв собі про це навіть думати. Побачити Лілю, позбутись оцього пекучого панцира — і нічого більше не треба. А там буде видно. Швидше б тільки спливав оцей день, якому кінця-краю немає.

Незчувсь, як заснув. Таки добре вимучився, коли навіть біль у плечі не завадив заснути. Щось верзлося, марилось, щось гаряче й темне весь час добивалося в затьмарену свідомість. Я, здається, стогнав і просив пити, але з кухля, що його мені подавали, не витікало жодної краплини вологи. Від образи, від спраги стогнав іще дужче, й так себе було жалко, так нестерпно жалко, що не витримав і розплакався вголос. Прокинувся, а в мене й справді було мокре від сліз обличчя, в роті палало вогнем — так хотілося пити. Дивився на річку, повну води, дивився і думав, що коли не нап’юсь оце зараз, негайно, то помру або збожеволію.

Ковток! Один лиш ковток!

Вийти з лісу, добігти, припасти, зануритись, а там будь що буде!

Та в мене вистачило здорового глузду дочекатись вечора. Більше, правда, ждати не міг: як тільки почало смеркати, виліз з окопу й спустився до річки. Німці чи поліцаї, які могли мене зараз помітити, просто-напросто не існували для мене: бачив лише воду!

Напившись, довго лежав у солодкому забутті. Біля обличчя тихо шурхотіла ріка, мені здавалось, що вода тече крізь мене, вимиваючи втому, навіть рана моя немов менше боліла, і я знову заснув. Міцно, відразу, наче дитина.

Розбудив мене гуркіт німецьких літаків: їхнє тоскне виття навчився відрізняти й уві сні. Ось-ось розпочнуть смертельну свою карусель, а я ж лежу, незахищений…

Зірвавсь та й зупинився, отямившись. У небі й справді гули німці, але ж я не на передовій, яку вони мали бомбити!

Дістав трофейний годинник, на циферблаті якого світилися цифри, — третя ночі, пора.

Швидко знайшов брід, не роззуваючись (куди вже мені роззуватись, однорукому!), перебрався на той берег і, затиснувши наган, раз по раз зупиняючись та прислухаючись, пішов уперед. Йшов і пригинавсь мимоволі, хоч темінь стояла така, що за крок нічого не було видно.

Містечко зустріло сонною вулицею. Ні шелесне, ні зблимне. Не озивалися навіть собаки, чого я найбільше боявся. Тримаюсь парканів, сторожко вдивляючись у темряву, готовий завмерти при найменшому русі. Але попереду було тихо й порожньо, так тихо й порожньо, що мені стало моторошно. Здається, німці, помітивши мене увечері над рікою, засіли й чекають.

Ось і площа, будинок селищної ради — навпроти. Припавши до паркану, завмер, намагаючись хоч що-небудь розгледіти. Нічого не видно. Тихо. Мертво. Ані шелесне.

Може, й справді тут нікого немає?

А прапор?

Що — прапор? Повісили й забралися геть. Або сплять десь покотом, впевнені у власній безпеці. А ти, дурню, стоїш. Постій, постій, поки дочекаєшся ранку. Отоді вже попадешся — точно.

Відчуваю, що не вистачить сил: оминати всю площу попід парканами. Десь упаду й не зведуся. А може, таки перетнути. Подалі од того будинку. На площі ж, здається, нікого немає.

Ех, будь що буде! Раз помирати!..

Одірвався од паркану, швидко пішов.

— Хальт!

Вдарило пострілом, сліпуче спалахнув ліхтарик.

— Хенде хох!

Я вистрілив прямо в ліхтарик, метнувся вбік, у темряву. Світло одразу ж погасло. Пролунав болісний зойк. Прошиваючи тишу, затріщав автомат. Автоматна черга пройшлася над площею, над головою засвистіли, затьохкали кулі. Зігнувшись, щодуху побіг: біг так, як ще ніколи не бігав у житті. Вскочив у якусь вулицю, погнав нею, як заєць, не думаючи, куди приведе.

А за мною вже наладилась погоня: я, здається, сполошив цілий полк. Постріли, вигуки, важкий тупіт навздогін. І кулі над самісіньким вухом.

Хоча б не зачепило!

Став задихатись. Вихекував гаряче повітря — з хрипом, з болем, із стогоном. Підгиналися ноги, обертом ішла голова. Відчуваю, що ось-ось упаду і тоді — кінець, тоді вже ніщо не врятує. Подерся через низенький пліт. Зачепився ногою, полетів головою донизу. Вдарився щосили плечем і одразу ж утратив свідомість.

Мабуть, довго лежав непритомний. Бо коли прийшов до тями, вже почало сіріти. Звівся над силу (в голові так шуміло й дзвеніло, що чутно було, мабуть, і на площі), поволікся в глиб двору, повз низеньку хату, вікна якої чорніли майже при самій землі. Довго плутався в якомусь бадиллі, поки врешті вибрався на край городу. Ледь подолав глибокий рів, видерся під верби на стежку.

Стежка вела під городами до лісу: я не раз нею ходив на прогулянку з Лілею. Одразу ж після одруження. Цілувались під кожною вербою, бо не могли втерпіти до лісу. Припав до верби, і вона запахла мені Лілиним тілом… Невже дружина оце зараз спить? Невже не прокинулась, коли був майже поруч? Я застогнав: з розпуки, з відчаю, застогнав і вдарив по вербі кулаком. І тоді лише до мене дійшло, що загубив десь наган. Мабуть, коли впав біля отого паркану.

Перша думка була — вернутись назад. Знайти, обов’язково знайти. Хто я без зброї? Голими руками бери, що хочеш роби, але довкола швидко світало. Поки дійду, зовсім розвидниться і на вулиці появляться люди. Або ще гірше — німці.

Тож — негайно до лісу!

Тут же було багато окопів — не менш, ніж по той бік ріки. Німецьких. На повен зріст викопані, ще й обшиті дошками. І жодного військового спорядження, навіть гільзи стріляної — все підмели за собою. Орднунг — порядок. І в бліндажі той же орднунг: забрався в цей глибокий бліндаж, щоб або померти в ньому, або хоч трохи оклигати.

Ліг на голі дошки й поплив — поплив у безвість.


* * *

— Ой людоньки добрі, ограбили! Все забрали — подушку, кожуха, ряднину! І чоловіковий пінжак бастоновий, і рубашку святкову, всього раз і надівану!.. А подушка ж пухова, я ж на неї три роки той пух збирала, крізь пучки пушинку кожну перепустила! Та бодай же тому ворюзі руки-ноги покорчило, та щоб же він отак своєю кров’ю умився, як я оце гіркими сльозами вмиваюсь!..

Отак плакала-побивалась Даринчина мати, вибігши з хати на люди, плакала й проклинала, а Даринка тихо сиділа в хаті. Найбільше боялась, що мати полізе в сарай, на горище, і там знайде пропажу. І подушку, й кожуха, й піджак, і сорочку. Зв’язані дбайливо в ряднині.

Накричавшись досхочу, мати повернулась до хати. Очі червоні, заплакані, щоки мокрі від сліз.

— Та чого ж ти сидиш? — накинулась на дочку.— Біжи в міліцію, може, ще зловлять!

— Яка міліція, мамо? — злякалась Даринка: здалося, мати почала божеволіти.

Ненька махнула безсило рукою, стогнучи, потягнулась до мисника. Відчинила, заглянула і вдарила себе руками об поли:

— Та побий тебе сила божа: і хлібину забрало!

«Добре, що мама не подумала заглянути ще й у комірчину», — подумала Даринка. Там, у діжі, на самому дні, було торішнє сало. Недорахувалася б двох найбільших шматків. І кухля в сінях. І глечика в льосі, а також ложки й ножа.

А поки що Даринці треба дочекатися вечора. Та й лягти швидше в постіль.

— Чого це ти, дочко, так рано? Чи не захворіла часом?

— Голова щось, мамо, болить.

Мати притуля долоню до лоба, і Даринку вже мучить совість. Але що їй лишилось робити? Що, людоньки добрі?

— Мов не гаряча. — Мамин голос повен турботи. — Та не журись, дитино, не пропадемо! — Мати, бач, дума, що це в дочки від покражі. — Бог взяв, бог і дасть, було б здоров’я.

— Я, мамо, буду спати, — каже, ледь стримуючи сльози, Даринка: ще трохи, і вона в усьому зізнається матері. І в своїй великій любові, і в своєму великому щасті. Що мов з неба звалилось на неї.

А якби вона не заглянула в тую землянку? Коли б пройшла мимо? Подалася ж до лісу по жолуді разом з подругами, сном-духом не відаючи, що він лежить поруч. Дівчата гайнули до яру, де росло особливо багато дубів, а вона завернула до одинокого дуба, що стояв поміж соснами. «Я наздожену!» — гукнула їм услід. Дубок іще молоденький, а сипонув жолудями, наче з мішка. Особливо багато нападало в окоп, обшитий дошками, Даринка визбирала всі до одного, а тоді не втрималась — полізла в землянку, що в неї окоп той і вів: а чи не лишилося там якогось «трофею»? Позавчора Надійка губну гармошку знайшла, перламутром обсипану, може, й тут що лежить?

Як вона закричала, як у неї підламалися ноги, коли постать, що лежала мертво на голих дошках, ворухнулася раптом і, застогнавши, звелась їй назустріч.

Коли б не відібрало ноги, вітром вилетіла б із землянки. Забігла б світ за очі: такою страшною здалась ота постать.

— Хто ти? — запитав наближаючись чоловік.

«Ой мамо!»

— Гетьте!.. — руки наставила.

— Даринка? — В голосі його стільки здивування радісного, що її всю так і облило теплом. — Даринко, де ж я!.. Віктор Михайлович! Пам’ятаєш уроки фізкультури? — Говорив поспіхом, мов боячись, що вона ось-ось повернеться й вибіжить, а Даринка в усі очі дивилась на нього. З украй здичавілого, оброслого щетиною лиця, брудного, худющого, синього спливали назустріч їй очі. Найрідніші, найдорожчі в світі! Очі людини, за яку вона готова була віддати всю себе — до краплини останньої. — Впізнаєш?

Вона кивала головою, що впізнає.

— Я хочу спати, мамо. — Він же чекає на неї!

— Спи, дочко, спи. — Мати поправля звично ковдру, зітхнувши, виходить з кімнати. — Я теж скоро ляжу.

Даринка лежала, завмерла: прислухалась, що робить в сусідній кімнаті мати. Вона все ще поралась, щось переставляла, розмовляючи вголос. «Оце ви так лягаєте, мамо? Скільки можна возитись!» Даринці вже здається, що минуло бозна-скільки часу, що вже й ніч скоро збіжить, а мати все порається.

Та врешті лягла. Хукнула на каганець, зарипіла ліжком. Затихла.

Тоді Даринка обережно сповзла з ліжка. Вдяглася, весь час прислухаючись, чи не заворушиться мати. Дістала з-під подушки свічку й коробку сірників, що не встигла заховати до клунка, скрадаючись, пішла до вікна.

Вікно не відчинялося довго, рама немов прикипіла до лутки, а коли відчинилось нарешті, то стукнуло так, що луна пішла хатою.

— Хто там?! — почувся стривожений голос матері.

— Це я, мамо, спіть!

— Що там у тебе?

— Вікно відчинила. Душно…

— Не застудися, гляди!

— Не застуджусь.

— Голова болить?

— Ні, вже пройшла. Спіть, бо і я не засну!

Мати й заснула. Даринка, ще трохи постоявши, полізла у вікно. В ніч, холодну і темну.

Хоч знала ліс, як свій двір, довго шукала землянку. Оступалася в якісь ями, натикалась на стовбури: глухо, страшно, незатишно в нічному осінньому лісі. А з моторошної темряви, з мертвої тиші в отерплу душу Даринчину незблимно дивилися очі. Сотні, тисячі чорних очей, холодних, жорстоких, од яких ні втекти, ні сховатись, хіба що отак; ступати вперед, нікуди не дивлячись, не оглядаючись. Проблукала б, може, до ранку, так на землянку й не натрапивши, мимо пройшла б — не помітила б, аби він не чекав її під отим дубом, стоячи з самого вечора.

— Даринко! — позвав пошепки. І ступив їй назустріч.

— А ви чого встали? — спитала строго, хоч не знати як зраділа йому: хижі очі, які всю дорогу пантрували її, враз пощезали. — Ходімо в землянку. Не вистачало ще застудитись! — Вичитувала, як малій дитині, й від того виростала у власних очах. Не дала йому нести навіть глека з водою: — Ідіть уже.

Навпомацки спустилися в землянку. Тут стояла ще густіша темрява, тхнуло духом не нашим — чужинським. Важким, неприємним.

Обережно поставила глек, поклала важкий клумак. Дістала свічку, сірники, запалила. Вогняний язичок боязко лизнув темряву, наче пробуючи її на смак, — нічого, сподобалось, і він розгорівсь сміливіше. Темінь подалася налякано, тулячись до стін, обшитих дошками. Даринка заходилася розв’язувати клумак.

— Оце принесла, щоб було на чому лежати. Бо хіба ж можна на голих дошках!

— Спасибі, Даринко! Подякуй і матері.

— Еге ж, їм подякуєш! — засміялась. — А рогачем по спині не хочете? Ось і сало, хліб… Ви ж, мабуть, голодні.

— Щось їсти не дуже. Весь час хочеться пити.

— Та вода ж у глеку! Прямо з колодязя. В нас вода смачна, аж солодка! — Не втрималась, щоб не похвалити свою воду. — Заждіть, осьо кухоль, — бо він уже хотів пити прямо з глека.

Дивилась, як він жадібно п’є, і серце краялось.

— Я вам повне відро принесу.

— Спасибі, Даринко! Не знаю, що без тебе й робив би… Ну, а тепер давай перев’язуй. Не забула, як навчали в школі?

— Не забула, — збліднувши, відповіла. Із сміхом обмотували одне одному здорові руки й ноги, дивились, як на забавку, а тут же рана справжнісінька і не бинт на плечі — запечений кров’ю лубок. Даринка боялася й глянути, не те що підступитись до нього. Воно ж, мабуть, болить!..

— Оддирай, я витерплю! — сказав крізь зціплені зуби. Ще й одвернувся до стінки. — Давай, не жалій.

Бинт тріщав, наче шкіра, бинт опиравсь, мов жива зла істота, що вп’ялась на смерть у розбухле плече. В Даринки мліли руки й ноги, вона вже майже нічого не бачила, бо й сльози туманили очі, й серце колотилося в грудях. А тут іще він попросив (глухо, крізь ледь стримуваний стогін):

— Не смикай. — І Даринка застигла зовсім.

— Чого ж ти? Давай!

— Не можу, — озвалась крізь сльози. — Вам же болить!

— Не болить! — відповів якось аж зло. — Ти тільки не смикай.

Поки розрізала гімнастерку й сорочку, поки оддерла той бинт, згоріло півсвічки. Від рани, від сукровиці, що витікала, від бинта, що лежав на підлозі, тхнуло нудотливо, а на плечі — кривава шкіра.

— Обмий, — сказав, бо Даринка хотіла так і перев’язувати.

Набрала в кухоль води, зливала на білу хустину, витирала, ледь торкаючись шкіри. Плече таке гаряче, наче під шкірою суцільний вогонь.

Перев’язала рушником, довжелезним, весільним, ще маминим: «Оце, дочко, як знайдеш собі пару, то згодиться і тобі», — і йому стало мов легше. Тільки пробачивсь, що не може більше сидіти.

— Щось таке в голові…

Ліг на кожух, на подушку, ще й очі заплющив, і такий жаль пронизав Даринку, така ніжність до нього десь узялася, що вона не витримала — заплакала. Рюмсала, як мала дитина, і обличчя кривилось, і посмикувались губи.

— Не плач. Я ще не вмер. — Бач, очі заплющені, а помітив!

Ще трохи полежавши, звівся, сказав їй збиратись додому.

— А як же ви? — схлипнула жалісливо Даринка.

— Я буду на тебе чекати. Ти ж ще прийдеш?

— Прийду… Вдень прийду, — І щоб він не подумав нічого такого: — Все одно ж по жолуді треба йти…

Коли вже зібралась, запитав її:

— Ти про мою дружину нічого не чула?

Мотнула головою — ні. Коли був на фронті, часто її згадувала: зайти, довідатись, що з ним, пише ж, напевно, листи, але не наважувалась. І від того починала її ненавидіти.

— Ти можеш сходити до неї? Чуєш, Даринко? — Бо вона мовчала.

— Можу, — відповіла над силу.

— Передай, що я тут. І, якщо зможе, нехай навідається… Ти їй розкажеш, як мене розшукати. Скажи тільки, хай стережеться, щоб ніхто не підгледів. Добре?

Він іще щось казав, а вона чула одне: він її любить! А що їй робити, Даринці? Куди подітися з своєю любов’ю?

Поверталась додому, як ніколи, нещасна.

«Що ж, — сказала сама собі вже в постелі, після важких та невтішних думок. — Любить — хай любить: я їм на заваді не стану. Приведу її за руку: осьо ваш чоловік! Цілуйте його, скільки хочете! Залишу й піду».

І від того їй стало мов трохи легше.

Спала не спала: піднялась до схід сонця.

— Та ти, дочко, хвора! — бідкалась мати, — Глянь, які синці під очима. Й лице он аж спите.

Синці? Спите лице? А якою вона ще могла бути?

— Я, мамо, не хвора! — Бо ще з хати не випустить. — Я, мамо, здорова. А синці через те, що погано сю ніч спала.

— Отож і спала погано, що хвора, — кує своє мати. — Ти куди це збираєшся? — Бо Даринка, сполоснувши наспіх обличчя, взяла з шафи плаття. Оте, єдине, святкове.

— Пройдуся до Віри.

— Та ти хоч поснідай! І хто теперечки отак наряджається?..

— Та треба ж провітрити. — Щоб вона появилась на очі отій у чомусь буденному! — Ось його вже й цвіль обсіла.

— Знайшла час провітрювати! Попадешся німцям на очі, вони тебе провітрять!

— Не попадусь.

Мати ще щось бурчала, та Даринка вже не чула її — йшла вулицею.

— Здорова була!

Сусідський хлопець, її однокашник. Колись був Михайлом, а тепер — поліцай. На рукаві пов’язка із свастикою, автомат за плечем. Даринка, коли Віра вперше сказала, що Михайло записався в поліцію, не повірила: не може бути! Вона ж із ним за однією партою сиділа, була в нього майже закохана, поки не появився Віктор Михайлович. Він же сам на хвіртці своїй вирізав серце, стрілою пробите, літери — Д О: ініціали Даринчині. Показав їй якось, як найзаповітнішу свою таємницю, і вона тим дуже гордилась. То щоб Михайло записався в поліцію! Та того бути не може!

Записався. Щодня повз двір проходить, хизуючись пов’язкою та автоматом. А його мати, тітка Горпина, до них навідуючись, невістонькою обзива її. Сучка облізла! Жаба ротата! Гадюка слизька! В Даринки й щоки від образи палали, коли тітка Горпина врешті забиралася з хати.

І сльози в очах.

— Ти б, дочко, обережніше з ними, — докоряла налякано мати. — Бачиш, який зараз час.

— А що вона обзиває невісткою! — фиркала сердито. — Я її просила, еге?

Не відповіла на привітання. А йому як вода з гусака.

— Куди йдеш?

— На кудикину гору!

— І я разом з тобою, — реготнув дурнувато: мабуть, і досі серце на хвіртці поновлює. А тут ще оце плаття святкове. Що так личить Даринці. Знаття — не одягла б нізащо!

— Ну, чого ти до мене пристав? — зупинилася сердито. — Що тобі треба? — ногою притупнула.

— Та нічого, — відповів знічено.

— То й іди своєю дорогою. А у мене — своя.

Стріпонула гордо волоссям, пішла. А він довго стояв — дивився їй услід.

Не такий він був і поганий — Михайло. От тільки навіщо записався в поліцію? Хто його силував?

Цього Даринка не знає. Та й знати не хоче: він тепер їй навіки чужий. Чужіший чужого. Від німців навіть чужіший. Ті хоч вороги, з тими все ясно, а цей…

«Як ти міг забути, що ми за однією партою сиділи? Одних і тих же вчителів слухали, в одну й ту ж книжку разом заглядали?»

Цього не зможе простити йому довіку Даринка.


* * *

Прокинувся од того, що приснилось, ніби я вдома. Наче немає війни і я ніжусь в постелі, не поспішаючи зводитись: сьогодні ж вихідний. А Ліля вже торохкотить чимось на кухні. «Лілю, — гукаю, — що ти там робиш? Йди сюди!» І вона входить: вся у військовому. В гімнастерці, в спідниці захисного кольору, в чобітках, ще й шолом на голові. А через плече — протигаз і гвинтівка. «Ти куди це так нарядилася?» — питаю вражено. «На війну». — «Так війни ж немає! І не тобі — мені воювать доведеться». — «Тобі не можна, ти поранений». І тут в моє ліве плече хтось наче вистрелив…

Проснувся — лежу на лівому боці. Поворухнувсь — не втримався од стогону. Так застогнав, що самого себе жалко стало. Особливо, коли пригадав, що я не вдома — в землянці. Ні Лілі, ні теплого світла довкола: темно, холодно, тоскно, наче в могилі.

Глянув на годинник — дванадцята. Дня чи ночі? Притулив до вуха: так і є — забув завести.

Плече мов заспокоїлось трохи. Намагаючись не потривожити рану, звівся, намацав глек, напився води. Трохи полегшало. А ноги — горять. Скільки ж це я не перевзувався? Від онуч лише шмаття зіпріле лишилось. Всі пальці, либонь, погнили.

Що ж воно зараз: ніч, день?

Встав, намагаючись не зачепитися за щось лівим боком, пішов до дверей. Німці двері з якоїсь хати зняли разом з одвірком: добра чужого не жалко. Так припасували, що жодної щілинки не знайдеш. Хазяїни, будь вони прокляті!

Надворі вже день. Світло досередини так і ринуло, омило з ніг до голови. Потекло повз мене, як весняна вода. Мимоволі провів долонею по колючій щетині: поголитися б! Так обріс, що й рідна жінка не взнає.

Був переконаний — Ліля прийде з Даринкою. Обов’язково прийде! Здалось навіть, що вже он ідуть. Виглянув, схвильований, з окопу — ні душі. Порожньо, тихо, з-під пожухлої трави жовтіє холодний пісок. Ні звірини, ні птаха залітного — все наче навіки застигло. Як у лиховісному сні.

Де ж Ліля? Чи не сталося чого з Даринкою? В тривозі вдивляюсь у той бік, звідки вони мають прийти: не видно.

Минає година, друга. Я вже й місця собі не знаходжу: верзеться таке, що краще й не думати. Спущуся в бліндаж, посиджу хвилину і знову зриваюсь на ноги: йдуть! Вибіжу (серце з грудей як не вискоче), гляну: ні душі.

Та ось поміж дерев з’явилася постать. Ліля? Даринка? Чи зовсім чужа жінка? Мали ж прийти вдвох, Ліля й дороги сама не знайде.

Даринка! Вже впізнаю. І торбинку позавчорашню, через плече почеплену: збирала до неї жолуді.

— А де ж Ліля, Даринко?

Не відповіла, мов не почула. Подала вузлик:

— Це вам.

Од Лілі? Але чому ж вона не прийшла?

— Де Ліля, Даринко?

— Немає вашої Лілі!

— Немає?.. Де ж вона? Що з нею сталось?

— Нічого з нею не сталось! Поїхала до батьків.

Поїхала до батьків!

І тут я згадав, що лишив дружину вагітною. На п’ятому місяці. «Ти ж гляди, мене почекай!» — казав прощаючись. Був переконаний, що найбільше за місяць вернуся додому. З перемогою, звісно…

«Невже вона поїхала родить до батьків?.. Мабуть, що так».

Настрій у мене — гіршого важко й придумати! А тут ще Даринка сердита чомусь од мене одвертається.

— Ось я вам борщ принесла, — стала розв’язувати вузлик, коли вже спустилися в бліндаж, — Давно ж не куштували вареного? Мама моя знаєте які варить борщі!

— Ти розповіла матері про мене? — спитав стривожено.

— Що я, маленька?

— Гляди ж, нікому ні слова!

Їм борщ, справді як ніколи смачний, а думками — все про Лілю.

— Хто це тобі сказав, що моя дружина пішла до батьків?

— Марія Іванівна.

Марія Іванівна. Сусідка наша, Лілина подруга. Разом з її чоловіком нас і призвали до армії.

— Вона їй не казала, коли повернеться?

Хитнула головою — ні.

— Та їжте вже! — Видно було, що ця розмова була їй неприємною. Бідне дівча: воно й досі не байдуже до мене!

— Ох, Даринко, наївся!

— А чого не доїли? — ревниво.

— На вечерю залишив. Ще й повечеряю.

— А як ваша рана? — Обережно торкнулася плеча пальцем, очі повні жалю. — Дуже болить?

— Болить, але вже не так.

— Ви терплячий. Я отак не змогла б. Я вам ще ковдру принесу, щоб потепліше вкривались. А то ще застудитесь.

— Не треба, Даринко, мені й кожуха вистача з головою. На одну полу ляжу, другою вкриюсь — як у колисці!

— Еге, ви так тільки кажете!

— Чесне піонерське — правда!

Всміхнулась. І яка ж ясна в неї посмішка!

— Тоді я вам ще щось принесу. Бачите, ось кров проступила.

— А з чим же ти заміж будеш виходити? — запитав жартома.

Так і спалахнула:

— Я ніколи заміж не вийду!

Зірвалася з нар, стала збиратись. Перелила борщ, що залишився, в миску, порожне горня акуратно зав’язала у вузлик.

— До побачення, то я завтра прийду.

— Приходь, я тебе виглядатиму.

Всміхнулася.

— Мені ж іще жолудів треба назбирати. А то я із вами довше побула б.

— Йди, Даринко. Спасибі тобі!

— Я завтра ще яєць принесу. Вам поправлятися треба.

Стоїть, пригадує, що іще пообіцяти.

— Ви ж тут не дуже розгулюйте. Бо ще комусь попадетесь на очі.

— Гаразд, Даринко: як ховрашок, сидітиму.

— То я пішла.

Провів її з бліндажа, дивився, поки й поміж деревами зникла, потім знову зайшов у незатишну оселю свою.

Що ж там з Лілею? Як вона? Чи хоч добралася благополучно до батьків? Дорога ж неблизька, двісті майже кілометрів, та ще й через Київ, нашпигований німцями.

І що я тепер маю робити?

До цього жив надією на побачення з Лілею, була навіть думка знову спробувати пробратись додому, пересидіти, поки рана загоїться, бо в бліндажі оцьому довго не всидиш: містечко ж — рукою подати! Ліс під боком: вештаються — хто по хмиз, хто по жолуді. Вчора ледь сховатися встиг, коли появилися якісь жінки з підлітком. Сидів, зачаївшись, здавалося, по голові протупотіли. Довго не наважувався виглянути.

А як поліцаї, німці облавою? Що я їм, беззбройний? «Хенде хох!» — і кінець. Хоча б яка зброя під рукою.

Згадав про наган, що посіяв. І така досада взяла, так тоскно стало на серці — хоч у петлю головою!


* * *

Думала про нього. Весь час думала. Особливо вночі, коли лишилась наодинці з собою.

Лежала, пригадувала, що він казав, як їв, як дивився на неї, — кожен рух його, кожен жест закарбовувався в серці. Бачила його так в оцих нічних своїх спогадах, наче був поруч. Не в землянці, в бліндажі вогкому й похмурому, де й серед літа дубієш, а в кімнаті, поруч з нею. Сидить скраєчку на ліжку (Даринка посунулась навіть, місце звільняючи), погладжує здоровою рукою плече, рушником перев’язане. Він весь час його гладить, і Даринка ледь стримується, щоб не запитать, чи болить. А мабуть, що болить, авжеж болить, бо і в неї ось починає боліти: в тому самому місці, де в нього рана.

А вранці, ще й очі не розплющивши, думала, що йому понесе. Бігала щодня, хоч мати вже й казала, що жолудів на дві зими вистачить, та й не свиноферма ж у них: один лише підсвинок і того взято на облік — попереджено строго, під страхом смертної кари, щоб і пальцем не сміли торкати, бо він уже й не їхня власність, а фашистська. «То не треба, дочко, й старатись, хай вони ним і подавляться!» І частину ненависті до влади нової мати переносить на ні в чім неповинну тварину: «Ачу, щоб ти й здох! Жери-жери, бодай тебе черви зжерли!»

А Даринка все носила й носила. Потім, коли матері урвався терпець: «Ще раз принесеш, буду й тебе годувати оцими жолудями! Разом з підсвинком», — заходилась збирати хмиз та шишки. Приносила, що й спина тріщала, аби тільки мати пускала до лісу. «Та чи ти, дочко, сказилась: стільки за раз набирати?!» — «Мені, мамо, не важко». — «Буде не важко, як підірвешся! Більше одну не пущу: удвох будем ходити». — «Я ж не сама, я з дівчатами, — лякалась Даринка: мати — не Віра чи Оля, од матері не одстанеш, не відіб’єшся, — пастиме очима.

Вмовляла, ластилась, обіцяла не носити важкого, мати й одходила. Та й чи багато матері треба, щоб одійти!

Даринка й сама не знала, що може так хитрувати.

Надсипати крадькома з чавунця, доливаючи, щоб ненька не помітила, водою. А та одно бідкалась:

— Чи я вже й варить розучилась? — І сьорбала, що лишалося. — Кидала ж наче всього, а воно рідке, хоч умивайся. Гущу мов нечиста сила пожерла.

Даринка не признавалася, звісно, що вся гуща вже в горнятку, в сараї прихована. Даринка тьопала те, що лишилось од борщу, з таким видом, наче смачнішої страви ніколи й не куштувала. І цілилась оком на хліб: як відрізати скибку, щоб мати не помітила? Бо тепер з хлібом сутужно, а що буде взимку? Чи напровесні? Ці нагодують, що й ноги доведеться відкинути! Де вони тільки на наші голови й узялися?

Мати журилась, Даринка ж слухала її упіввуха: в неї — свої клопоти, свої потаємні гризоти.

От як йому помогти оту зброю добути?

Позавчора він, не витримавши, поскарживсь Дарниці: посіяв наган і тепер не знає, що й робити без зброї.

— Де ж ви його загубили?

— Точно не знаю. Якби знав, то сходив, пошукав би… Здається тоді, як упав через пліт. Як знепритомнів.

— А якою ж ви вулицею бігли?

Не пам’ятав і цього. Та хіба ж у темряві можна було щось розібрати! Пам’ятає тільки, що огорожа була низенька, майже по пояс.

— Штахетини?

— Здається, штахетини.

— Та це ж наша бібліотека! — зраділа Даринка.

Того ж дня сходила до бібліотеки. Обійшла весь штахетник — нагана не було.

Вже додому вертаючись, зустріла Михайла. Він їй явно зрадів.

— Даринко, здрастуй! — кинувся, мов цілуватися збирався.

— Не називай мене Даринкою, чуєш! — відступила од нього.

— А як? — аж роззявив рота.

— Ніяк!

Хотіла вже його оминути, але тут її увагу привернув автомат, що висів через плече… До цього їй було байдужісінько, що він носить, — зброю чи коромисло, а тут зацікавилась:

— Що це в тебе?

— Це?.. Автомат. Подивитися хочеш?

Зняв поспішно з плеча, показує, як з нього стріляти. Тим більш охоче показує, що Даринка дивиться на той автомат як заворожена.

— Це тобі не гвинтівка! І кулемета не треба… На півдиска чергу даси — викосиш усіх до ноги! Др-р-р — і всі копита відкинуть!

— Подаруй! — раптом сказала Даринка.

Михайлове обличчя стало таке — дурнішого вона ще не бачила.

— Тобі?.. Автомат?..

— Жалко, еге? А хто колись в записці писав, що весь світ готовий віддати?

— Та нащо він тобі здався? — Він все ще не вірив, що Даринка просить всерйоз.

— Од вовків відбиватись! — розсердилась. — Так не подаруєш?.. Тоді й не підходь до мене!

— Даринко! — розпачливо гукнув.

Не оглянулась навіть. Хоч здалося на мить, що він передумав: зніме й оддасть автомат. «Від такого діждешся, як же! Кугутяра нещасний!» — згадала його скупенького батька, який колись, ще в дитинстві, спіймавши її на гарячому, добре насмикав вуха: «А не лазь по чужому, не лазь! У вас що: свої черешні не родять?» Насмикав та ще й одвів до матері. Яка додала вже від себе: хай би хлопець, тому не диво, а це ж дівчисько, прости господи! «І батько — кугут, і він — кугутяра!»

Та кугут — не кугут, а автомат таки в нього. Не йде з Даринчиної голови ота зброя, гойдається перед очима, хоч руку простягай.

Уявляла, як би зрадів Віктор Михайлович, очам своїм не повірив би, коли б йому принесла автомат.

«Де ти взяла?»

«Де взяла, там немає, — відповіла б скромно. — Беріть: вам тепер з оцим автоматом нічого не страшно!»

Хіба вкрасти? Підгледіти, де він його ховає вдома, та крадькома й поцупити. А тоді — будьте здорові: до лісу! Поки б ту пропажу помітили — встигла б і додому вернутись.

Кілька днів носилася з цією думкою. Так нею пройнялася, що одного дня, коли мати надумалася збігати до сусідів по сіль, зголосилася:

— Давайте я скочу.

— Скоч, доню, — трохи здивовано мати: то казала, що в сусідський бік і дивитись не хоче, а це сама до них напрошується.

Тітка Горпина, Михайлова мати, стріла її, наче рідну дитину, яку хтозна-коли бачила.

— О, невістонька дорога! Старий, а поглянь-но, хто до нас завітав! Солі, кажеш? Січас я, січас…

«Нічого не вийде», — виходячи з хати, розчаровано думала Даринка. Тут ложки не винесеш, не те що автомат: тітка так попасцем і ходить. А буде Михайло, то й поготів…

Ні, таки нічого не вийде.

Що ж їй робити? Коли б же вона хоч не похвалилась, що має на оці автомат. Зірвалося з дурного язика — Віктор Михайлович так і кинувся до неї. Автомат? Де? В кого? Мусила пояснити: в сусідів. У хлопця знайомого, що тепер служить у поліції.

— Ви його, либонь, пам’ятаєте: Михайло Васюк.

Віктора Михайловича Васюк найменше цікавив.

— Як же ти його, автомат той, добудеш? — питав розчаровано. — Він що — отак запросто тобі його й віддасть?

— Вкраду! Винесу, що й не помітить.

— Винесеш! — сказав сердито. — Отак просто візьмеш та й винесеш! Не смій і думати про це!

Але Даринка знала, що їй робити. Він же, прощаючись, таки не витримав:

— Да-а-а, якби автомат… — Хоч і схаменувся одразу: — Гаразд, і без автомата якось проживемо. Тут хоча б якусь пукавку: пугача або самопала. Смалонув разок — вороги всі й попадають.

Жартує, а Даринці здається, що то він з неї кепкує. З її наміру. І, повертаючись із лісу, поклялася, що дістане йому той автомат. За будь-яку ціну дістане.

А тепер що ж виходить: набрехала? Як він про неї подумає!

І так недобре, так гірко Даринці, що світ не милий.

Крадькома позирала на хату сусідів. Щоразу то мати, то батько виходили надвір, а Михайло не показувався. Вже й стемніло, і місяць діжею червоною виткнувся — Михайла ж наче корова язиком злизала. Йшла до хати й надіялась, що він в останню мить появиться.

Не появився.

В ту ніч зле спала Даринка: все здавалось, що Михайлові кроки лунають.

В обід другодні не витримала. Це — коли повернулась од Віктора Михайловича, принісши мішок соснових шишок. Був цього разу такий мовчазний та засмучений, що Даринці весь час здавалось: журиться за автоматом. Побачивши тітку Горпину, яка саме вийшла в двір, підбігла до плоту, привіталась:

— Де це ваш Михайло, що не видно?

— На службі в Києві. Погнали й нас не спитали, — поскаржилась. — Та не журися — скоро вернеться.

«А я й не журюсь!» — хотіла відрізать Даринка, та вчасно стрималась. Тітка ж ні сіло ні впало стала розхвалювать свого сина: і слухняний, і смирний, а що вже роботящий, то й не сказати. Мало, що ходить на службу, так іще й по хазяйству. Чи до свиней, чи біля корови — всьому дасть лад. А ще вмовляє батька заводити пасіку. Цукру ж немає, люди за солодким мало не плачуть, — що хочеш, за медок отой виміняєш…

— Я, тітко, піду, — не витримала Даринка, — В печі досі перегоріло.

— Йди, дочко, йди. Ти теж, бачу, роботяща дитина. Дай тобі боже здоров’я і щастя! Та гарного чоловіка до пари.

Проводила Даринку поглядом — до самісінького порога.

«Чоловіка! — фиркала про себе Даринка. — Так я за вашого Михайла й вийду!»

А все ж було жаль тітку Горпину. Хіба вона винна, що її син записався в поліцію?

Михайло появився в обід.

— Де ти пропадав? — спитала Даринка.

— В Києві. Комісара одвозили.

— Комісара?

— Еге ж, разом із жінкою.

— З його жінкою?

— Не з його, а з чужою. За те, що комісара ховала.

— І тобі не жалко тієї жінки було? — з докором спитала. Згадала німецькі страшні оголошення: хто переховуватиме командирів Червоної Армії, того чекає смертна кара, — її ж розстріляють!

— А я тут при чім? — здвигнув плечима Михайло.— Я ж на службі. Мені приказано, я й спольняю.

— А якби наказали розстріляти ту жінку — стріляв би?

— Та що ти до мене пристала? — аж розсердився. — Вони б мене хіба не стріляли? Якби я їм попався до рук?

— Хто, ота жінка?

— Отой комісар! Що вона його переховувала. Нам наказують, ми й спольняем.

І тут Даринка подумала про Віктора Михайловича.

— Це ти й мене до Києва одвіз би?

— При чому тут ти! — відповів з досадою. — В тебе ж не ховаються комісари.

— А може, й ховаються. Звідки ти знаєш!

Михайло знову плечима стенув: яка це тебе муха вкусила?

— Ну, йди, а то мати за тобою вже й очі прогледіла! — сказала насмішливо. Дивилася вслід і бачила тільки автомат, що звисав з плеча. Новенький, з круглим диском, воронованим дулом і світлою дерев’яною ложею. І ще його плескату потилицю.

Ніколи не думала, що в людини може бути така потворна потилиця. Як вона її й не помічала раніше!


* * *

— Ну й що, як уб’ю! Туди йому й дорога!

Це коли Віктор Михайлович запитав: а що, як не оглушиш, а вб’єш?

— А ти знаєш, що це таке: вбити людину?

— Він — не людина! Він поліцай!

— Все одно жива істота,

— А ви ж убивали! — глянула гаряче. — Ви ж у німців стріляли!

— В німців стріляв. А чи вбив хоч одного — не знаю.

— Як то не знаєте? — Даринка вражено.

— А отак… Стріляє весь взвод або й рота. Всі ціляться, а хто поціля — невідомо.

— Я його не збираюсь вбивати. Тільки оглушу.

— А він отямиться й донесе, хто його вдарив. Що тоді робити?

Цього Даринка не знає. Про це якось не подумала.

— А ви кажете: не треба вбивати! — В голосі вже сльози. — Вони над нами знущаються, а ми їх і пальцем не зачепи.

— Вбивати їх треба, — відповів Віктор Михайлович. — Тільки не тобі це, Даринко, робити… Не твоя це справа — вбивати.

«Уб’ю все одно!» — думала Даринка: не бачила іншого виходу.

Досі не знала, що таке мігрень, голова була завжди як дзвіночок, а це мов учаділа. Обличчя зблідло, й жовті кола довкола очей. Що вже мама — навіть Віктор Михайлович став допитуватися стривожено, чи не захворіла.

— Одстаньте од мене! — відповіла роздратовано. — Про свою жінку думайте!

А прийшовши додому, лягла в ліжко й плакала. Не уявляла навіть, що можна отак гірко плакати. Так безнадійно.

«Він її любить, її… Ну, й хай собі любить! Хай іде до неї, як вона йому така мила, а я все одно дістану автомат. Хай тоді побачить, хто більше любить. Дитину народить… Та я сто дітей йому народжу!» І хоч Даринка не збиралася стати багатодітною матір’ю, сама була в мами одна, але ця думка була їй особливо солодка.

«А того уб’ю! Невістка!.. Я вам покажу невістку!»

В ніч на суботу він був вихідний: Даринка вже все знала про його службу. Стрічалася з ним майже щодня, розмовляла. Не було таємниці, якою б не поділився.

— Нашу вербу пам’ятаєш? — спитала його в п’ятницю. Стояв, либонь, останній день бабиної осені, — ні війне, ні шелесне, тільки сріблясте павутиння повільно пливе. І дерева всі — позолочені.

— Яку вербу?

— Бач, уже й забув! — сказала з докором. — А я пам’ятаю. Оту, під якою ми всім класом купались. Ми її так і називали — наша верба.

— А! — засміявся він радісно (краще б не сміявся — таке чисте й ясне стало в нього обличчя: наче перенісся одразу на кілька років назад; у Даринки навіть очі щемом зайшлися й щось підкотило під горло; відчувала: ось-ось розплачеться). — Ну як же, пам’ятаю. Ти мене там ледь не втопила. В п’ятому класі.

— Де ж тебе не топити, як ти плавать не вмів.

Він засміявся ще дужче. Наче той спогад був йому хтозна-який приємний.

— Вона стоїть уже зовсім оголена, — мовила Даринка зажурено. — Все листя скинула з себе.

— Ти туди ходиш?

— Ходжу. Щовечора. Як добре стемніє. Щоб ваші не вгледіли та не встрелили часом. Стою і дивлюся на річку, в якій ми купались так весело. І сьогодні піду. А що, вже й до верби не можна ходити? — спитала.

— Чого ж… — збентежено він. — Хлопці тільки щоб не помітили. Нам є наказ: стріляти одразу. Комендантська ж година…

— Хай стріляють, — сказала байдуже Даринка. — А я буду ходити. Ну, бувай. Спи на здоров’я!

— Даринко!

«Ох, не називай мене так! Не називай!»

— Що? — обернулась.

— А мені прийти можна?

Відповіла якомога байдужіше:

— Приходь. Верба ж не моя.

Ледь діждалася вечора. Сіла вечеряти — ложка не лізла до рота. їла силоміць, лиш би мати не допитувалась, чом не їсть. Ледь у шибках стало сизіти, потягнулась до куфайки: ночі вже стали холодні, та ще над водою.

— Куди це ти, дочко?

— До Віри.

— Гляди, добігаєшся. Підстрелять — що тоді одна робитиму?

— Не підстрелять: я городами.

— Ой, гляди!

— Я, мамо, недовго, — і з хати бігцем.

До верби поки добралася — стемніло.

Даринка сюди і вчора приходила: принесла молоток. Все до деталей продумала, не забула й про глибоке дупло, що чорніло в стовбурі. Колись дівчата одна одну лякали, що там гадюки сидять. Тож перед тим, як покласти туди молоток, Даринка спершу поширяла кілком: може, й справді гадюка сидить. І лише пересвідчившись, що там нічого немає, опустила молоток.

І зараз, до верби підійшовши, в першу чергу перевірила: на місці? На місці. Ручка холодна й слизька, Даринка аж здригнулась від дотику. Захотілося раптом податися геть, забути про все, але якась сила, їй не підвладна, втримала на місці. Примушувала стояти, вдивлятися в темряву, вслухатися в кожен звук підозрілий і молити невідомо кого: «Хоча б уже швидше — так або так».

Враз подумала: а що, як він прийде без автомата? Запросто може прийти. Як же вона про це раніш не подумала? Скільки часу даремно змарновано. Ладна була заплакати: таке на себе зло взяло! І коли він появився, коли кашлянув: це я, мов, не бійся, коли його темна постать виросла поруч, перш, що намагалась роздивитись Даринка, — висить у нього автомат на плечі чи не висить.

Висить!

— Ти з автоматом? — розсміялась нервово: хотілося, щоб і він те підтвердив.

— Та, знаєш, якось уже звик до зброї. — Думав, що вона з нього кепкує. — Ох, і ніч яка: вся у зірках! У воді оно відбиваються, наче пливуть.

Даринка ж нічого не бачила: ні зірок, ні ріки — тільки чорне дупло. І здавалось воно величезним, й чорнота у ньому була як у розкритій могилі.

— Закурити дозволиш? — спитав гречно.

— Кури, — ледь розціпила зуби: її всю трусило.

«Хоча б уже швидше. Хоч би швидше…»

Він дістав з кишені цигарку, затис в зубах. Дістав сірники, чиркнув, ховаючи вогник у долонях, щоб не було, мабуть, видно, нахилився припалюючи.

«Ну, давай!» — вдарило дзвоном в голові Даринці. А руки не слухались, а ноги приросли до землі, і він ось-ось, припаливши, розігнеться…

— А, чорт!

Вогник погас, він знову чиркнув, нахилився ще нижче.

І тоді Даринка, одірвавшись нарешті, вихопила з дупла молоток і, коротко схлипнувши, опустила його на потилицю.

Запалена цигарка, описавши дугу, світляком полетіла додолу. Гикнувши, він упав на коліна, зарився в землю руками. І Даринка, замахнувшись щосили, вдарила його ще раз. Картуз, наче оживши, злетів з голови, а він мовчки ткнувся в землю обличчям.

Стояла, закам’яніла, отерпла, тупо дивилась на тіло, що непорушно застигло в ногах. Воно здавалося зараз таке довге, наче він виріс удвічі перед тим, як померти. В ній мов щось клацнуло, болісно й голосно, клацнуло та й замкнуло всі до одної думки. І вона стояла, обмерла, від усього живого відчужена, і здавалося їй, що стоїть цілу вічність. Що й ніч уже збігає і ось-ось стане світати.

«Та що це я!»

Ворухнула рукою: провести по очах, по обличчі, зірвать оцю плівку, що скувала її, а рука була важка, мов чавунна. «Молоток!» Вкинула поспіхом непотрібний уже молоток в дупло й відразу ж подумала, що краще б — у річку: там уже ніхто не знайде, але відчувала, що більше не зможе й доторкнутись до нього.

Нахилилася поспіхом, вхопила автомат, що лежав поруч із ним, і він, наче оживши, потягнувся рукою за зброєю. Заціпеніла од жаху, довго не могла зрозуміти, що то рука просто піднялася на ремені, коли потягнула до себе автомат.

Рука врешті впала, звільнившись, — гупнуло так, мов об землю багатопудовою брилою вдарило. Здалося, той звук докотивсь до містечка, побудив усіх людей.

Притискаючи до грудей автомат, Даринка щодуху бігла додому. Гнала, як ніколи в житті, бо він уже біг за нею і його руки, довжелезні, чорні, нещадні, торкались її спини. А лугові не було кінця, а хати все не появлялись.

Вбігла нарешті в двір, вскочила не в хату — в сарай. Впала на сіно, довго лежала, судомно хапаючи повітря скривленим ротом, і хотілося роздерти на грудях одежу, що душила обручем. Її всю трусило, зуби виклацували, серце болісно схлипувало. І темна голова його, по якій вона вдаряла, невідступно гойдалась перед очима…

Вранці, мигцем глянувши в люстро, здивувалася, що не посивіла.

Зайшла в хату мати.

— Ох, доню, біда!

Даринку так і кинуло: автомат! Вони знайшли автомат!

— Яка біда?

— Михайла вбито. Там нагнано поліції: весь луг укрили, як галич. А що вже матері нещасній — не доведи й помилуй! Так кричить, так кричить…

Ховали Михайла наступного дня, пішла на похорон і мати. Даринка ж — з хати ні кроку. Забилася в найглухіший закут, затулила долонями вуха, щоб не чутно було, як голосить тітка Горпина, як посилає страшне материнське прокляття вбивці рідного сина — все одно було чутно, проривалося й крізь долоні, і Даринці здавалось, що вона збожеволіє.

А вночі було ще страшніше: тітка Горпина тужила до ранку. До зірок тужила, до місяця, і той стогін нелюдський, моторошно од холодного неба одбиваючись, падав на землю, пронизував навскрізь.

— Він — поліцай! — закричала до матері вранці. Аж сльози з очей бризнули.

— Е, доню, поліцай не поліцай, а матері — рідна дитина.

І вчулись Даринці докірливі нотки в маминій репліці. «Коли б вона узнала, то й осудила б, — думала похмуро. — Всі мене осудять, усі! Один Віктор Михайлович не осудить!»

І вирішила: як тільки стемніє — піде до нього. Однесе автомат.


* * *

Вони таки мене вислідили.

Цеї ночі я спав, як давно вже не спав. Рана моя затяглась і майже не боліла, я вгрівся в кожусі, навіть роззувся: уже так звик до похмурої своєї оселі, що почувався в ній як удома і не схоплювався по десять разів на ніч: чи ніхто не йде? Не скрадається? Може, причиною того глибокого сну, що зморив мене цієї ночі, був автомат, принесений Даринкою, тільки я цього ранку заспав і прокинувся од лютого крику:

— Комісаре, виходь!

Мене так і змело з постелі. Вхопив автомат, як був босоніж, підбіг до дверей.

— Здавайсь, комісаре!

Поліцаї! А може, й німці разом. Бач, уже й комісаром зробили! Більше їм честі.

Оглянувся зацьковано: рятуватися нікуди. Спіймали, застукали, як у мишоловці.

Ех!..

— Вилазь, комісаре! — і матюком триповерховим. — Виходь, а то кинем гранату!

— Зараз! — гукнув їм крізь двері.

— Викинь зброю!

Зброю? Ще чого не хватало! Ні, голубчики, беріть мене озброєного!

— Нема в мене зброї! Ложка хіба…

— Тоді виходь! Руки вгору й виходь!

— Виходжу!

Ех, будь що буде!

Садонув ногою в двері і в світлому квадраті, навпроти, вгорі, над траншеєю — три чорні постаті. З націленими гвинтівками.

Нате, гади!

Автомат затрусивсь, скошені довгою чергою, вони одразу ж попадали: один — просто в траншею, головою вниз. Не чекаючи, поки отямляться, вискочив… Тут, біля дверей, нікого не було. Дурні, двері не заблокували! Голова була моя ясна, як ніколи. Давши чергу віялом угору, метнувся траншеєю праворуч, за вигин, за яким — порятунок, але звідти, назустріч, поверх голови, густо бризнуло кулями… Кинувсь назад, і тут на мене раптом щось важко навалилося, збило з ніг, придушило, викручуючи ліву руку. Застогнавши од несамовитого болю, побачив чоботи: десятки чобіт, що, гупаючи, стрибали на траншею.

«Все. Кінець!» — подумав і провалився в безвість.


* * *

— Вони його мучать! Катують вдень і вночі, добиваючись, хто йому дав кожуха й подушку, хто годував. Руки викручують, ноги ламають.

— Замовчи! — закричала Даринка подрузі. Так її зараз ненавиділа, наче та прирекла його на всі оті муки.

Віра нарешті пішла. Мабуть, образилась. Та Даринці те байдуже. Все на світі байдуже, бо так пекла думка, що його там мордують, оце зараз мордують і вона не може врятувати од мук.

— О-о-о! — стогнала. Стогнала й кусала собі руки. — Та нічого в мене не болить! — кричала матері. — Дайте мені спокій!

Вибігла з хати, забилася в сарай, щоб не бачити, не чути нікого, і плакала нестримно, навзрид.

Його там катують. Катують… Викручують руки, де рана, добиваючись, щоб він видав Даринку. А він мовчить. Терпить нелюдські муки й мовчить. А вони його все мордують і мордують!

Враз завмерла: а може, неправда? Може, Віра набрехала, може, їй хто збрехав?

Сльози вмить висохли. Похапцем накинула фуфайку, майнула до лісу. Не думала, що її хтось побачить, що там, якщо й справді це не брехня, могли сидіти в засідці поліцаї. Думала тільки про нього, і ця думка заступала все.

Добігла, захекана, й одразу ж побачила, що тут його вже нема. Зірвані з верхньої петлі двері перекособочено звисали донизу, в траншеї, на дні, — гарячий розсип стріляних гільз. І втоптана люто в пісок його командирська пілотка.

Підняла, ткнулась обличчям в холодну сукнину, заплакала. Мовчки й невтішно: тепер уже знала напевно — його взяли.

Зайшла до землянки. Понипала, видивляючись, чи не лишилося ще якоїсь речі од нього. Не лишилось нічого — все підмели. Знесилена, впала на нари.

І було в ту хвилину Дарниці не вісімнадцять, а всі шістдесят.

Вийшла насуплена: вже надумалась, що їй робити.

Подалася швидко додому: не хотіла гаяти й хвилини, щоб не завдавати йому зайвих страждань.


* * *

І настав останній день у Даринчиному житті. Її не били, не катували, допитуючи, та й нащо було катувати, коли Даринка сама прийшла в комендатуру й розповіла все до краплини. Як його вперше побачила, як віднесла кожуха й подушку і як потім майже щодня ходила до лісу.

Як убила поліцая Михайла. Не казала: «Михайло», — обов’язково додавала: поліцай. Відгороджувалася від свого колишнього шкільного товариша тим словом, як муром.

Комендант, літній опасистий німець з незлим обличчям (нагримав навіть одного разу на іншого німця, який замахнувся — ударить Даринку) спершу не йняв віри, що оце юне дівча могло когось убити, поки Даринка не сказала про вербу й молоток. Німці з’їздили й привезли молоток, і комендант нарешті повірив.

Потім їх судили, Даринку й Віктора Михайловича, чужим німецьким судом, і, посилаючись на чужі німецькі закони, винесли їм смертний вирок. Даринка той вирок вислухала так, наче не їй помирати, а чужій людині: в думках вона вже давно розпрощалася з життям.

І настав день, коли їх вивели на площу, поставили під шибеницею, що пахла живицею: шибеницю змайстрували із соснини. І стояла вона поруч з Віктором Михайловичем, нікого не соромлячись, з такою ж, як у нього, на грудях дощечкою. Тільки в нього було написано: «Комісар», а в неї: «Бандитка». І комендант звелів запитати в Даринки про її останнє передсмертне бажання: петля вже обвивала її шию.

— Розв’яжіть мені руки, — сказала Даринка.

— Звільніть їй руки! — наказав комендант.

Комендант щось казав, однак Даринка його не слухала: як тільки впав мотузок, вона одразу ж ухопила Віктора Михайловича за руку.

Вони були разом.

Вона була з ним.

До останнього подиху.


* * *

Ми висіли на площі, і її охолола долонька прикипіла до чавунної моєї руки.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги