Містечкові історії

Колектив і Колядко

Спершу появився портфель: щось середнє між вантажним пульманом і металевим баком, — у такий зсипають сміття. Тож зрозуміло, чому власник цієї шкіряної посудини пихкотів, мов паровоз.

— То де… пуф-ф-ф… ваша хвора?

А я все ще не міг відірвати погляду од портфеля. Шкіра на ньому була вже не чорна, а біла, металеві дужки поіржавілі та вичовгані. Він давно втратив первозданну форму свою і скидався на що завгодно, тільки не на портфель.

— Хвора? — врешті отямивсь я. — Прошу сюди… Дозвольте потримати портфель… — Він уже прицілювався до вішалки, щоб скинути плащ.

— Завелика для нього честь! — сказав весело він і бухнув портфелем об підлогу. — Завелика честь!

Відсапуючись, звільнивсь од плаща (розміру п’ятдесят восьмого — не меншого!). Зняв замацаний на крисах капелюх.

— То де ваша хвора? — Він уже йшов до кімнати, на ходу витираючи величезною хустиною шию. — Ви не знаєте, до яких пір отак смажитиме? Сказилось, чи що?.. Дозвольте? — Протиснувся поміж мною й одвірком, придушив мене черевом. — То оце ваша хвора?

Теща лежала на горі подушок помираючим лебедем. Погаслі очі скорботно стулений рот. Три місяці тому з нею стався інфаркт, і відтоді, повернувшись з лікарні, теща не спиналась на ноги. Лежала й чекала неминучої смерті.

Я й дружина весь оцей час ходили навшпиньках, розмовляли тільки пошепки. Квартира наскрізь пропахла ліками, від мене теж несло, як од аптеки, і знайомі, зустрівшись, цікавились моїм здоров’ям.

Щоранку, прокинувшись, я насамперед заходив до тещі:

— Ну, як ваше, мамо, здоров’я?

— Погано, — незмінно відповідала вона і дивилась на мене з таким докором, наче я був тому причиною.

І майже щотижня — приступи стенокардії. Як правило, посеред ночі. Виклики швидкої допомоги, налякані очі дружини, чекання напружене: їде? не їде? А потім, коли зроблять обов’язковий укол і теща нарешті засне, довге безсоння в постелі. І шум, і дзвін у голові протягом наступного дня.

І обов’язковий, уже вранці, виклик дільничного лікаря. Старенької Марії Андріївни, яка, так і не поставивши тещу на ноги, пішла нещодавно на пенсію.

— Так що трапилось?

— Викликали швидку допомогу, — каже з докором теща: як ви тут не старайтесь, а мені все гірше й гірше. — Коли б уже швидше померти?

— Ну, цього я вам не рекомендував би! — відповідає лікар бадьоро. — Померти завжди встигнемо. Це від нас не втече.

Витирав піт уже з обличчя. А свій жахливий портфель поставив не на підлогу — на крісло. На білосніжний чохол, що його, старанно випрасувавши, наділа сьогодні дружина. Сопучи, підсунув ближче до ліжка стілець, сів — стілець затріщав, ладен розвалитись.

— Добренько, будемо знайомитись. Віднині, хочете ви цього чи не хочете, я буду вашим лікарем. Зовіть мене Андроником Федотовичем.

Теща суворо й осудливо дивилась на нього. Їй явно не подобався бадьорий тон лікаря. Важке обличчя її стає ще важчим, губи несхвально стискаються.

— В мене був приступ стенокардії, — каже вона; їй, мабуть, здається, що лікар не знає, наскільки вона хвора. — І три місяці тому був розмитий інфаркт.

— Стенокардія? — перепитує він неуважно. — А от ми зараз її послухаєм — вашу стенокардію. Спробуємо впіймати за хвостика…

Теща зовсім уже невдоволено супиться: про її хворобу насмілюються отак говорити!

— Ваню! — стогне вона. — Накапай мені двадцять п’ять крапель валокордину. Щось моє серце…

Двадцять п’ять крапель — для демонстрації. Коли тещу хапає по-справжньому, вона просить сорок — не менше.

— Зачекайте, — зупиняє мене лікар. — Ще встигнемо випити. Спершу треба послухати.

Бере свій портфель, що — я так і знав! — лишив на чохлі дві темні смуги. Уявляю, що скаже на його адресу дружина! Та й на мою також: нащо дозволив поставити! Хотів уже вийти, щоб не заважати, але мимоволі затримуюсь: він саме відкрив свій портфель. Хоч знаю, що непристойно заглядати до чужих портфелів, все ж не можу перебороти цікавість.

Зібганий шарф (в отаку спеку!), величезний пакет, перев’язаний мотузом, купа книжок. Він риється в шкіряній тій посудині, бурмочучи заклопотано:

— Де ж я його в біса подів?

— Що ви шукаєте? — пита з осудом теща.

— Та стетоскоп, будь він неладен! Зверху ж клав…

— Візьміть наш… Ваню, подай стетоскоп. Он там, у шухляді.

Я висуваю шухляду: новий-новісінький стетоскоп сяє хромом. Всіма правдами й неправдами його дістала нещодавно дружина, як і прилад для вимірювання тиску: теща міряє свій тиск по двадцять разів на добу. Й аж радіє, коли він у неї високий.

— Не треба, — заперечує лікар. — Я звик до свого. Та ось він. Є! — Дістає стетоскоп, придбаний чи не в антикварному магазині, — такий у нього вигляд допотопний, ще й хвалиться: — Цим стетоскопом користувався ще мій покійний дідусь. Вміли колись добрі речі робити! — і — диво! — теща з повагою дивиться на той антикваріат. — От ми вас зараз і послухаємо… Ви нас на хвилинку залиште, молодий чоловіче…

«Шаман якийсь, а не лікар!» — думаю з осудом, полишаючи їх у кімнаті. Мені вже, слава богу, пішов тридцять п’ятий, а він — молодий чоловіче…

Стою в коридорі, мимоволі прислухаюсь до того, що діється там, за дверима. Чую басовите бубоніння тещі й тонкий, як у жінки, голос лікаря, що переходить іноді у фальцет.

— Та що ви мені таке кажете!.. Забудьте про той ваш інфаркт!

Вже посварились, чи що?

Не витримую, заглядаю в кімнату. І ледь не падаю: теща звелася з ліжка! Суне, як монумент, ледь переставляючи ноги, а він підтримує її, пробуючи обійняти за неосяжний стан.

— Отак, отак…

Дійшли до вікна, зупинились.

— От бачите, дійшли! — каже він переможно. — І, слава богу, не вмерли! А тепер давайте потихеньку назад…

Теща повільно обертається, на обличчі її вже не осуд, а розгублений подив. Наче все ще не може повірити, що це вона, смертельно хвора людина, спромоглася звестися з ліжка.

— Тепер ми вам напишемо кілька уроків, — каже Андроник Федотович, уклавши тещу. — Отже, так: сьогодні ви ще двічі пройдетесь до вікна. Вже самостійно.

— Я впаду.

— А ви постарайтесь не падати. Не думайте про це. Думайте, що обов’язково дійдете, і все буде гаразд. Я лікую одну хвору, значно важчу од вас… — Теща з недовірою слухає: не може, мабуть, уявити, що хтось більше хворий од неї. — Так ця моя хвора зараз сама ходить в аптеку. А починала, як і ви… Після третього інфаркту до того ж.

— Після третього інфаркту — вмирають! — каже переконано теща.

— Хто вам цю дурницю сказав? — сердитим фальцетом запитує лікар. — Після третього інфаркту живуть до ста років!.. У мене є хворі, які вже мають по чотири інфаркти. Бігають, як коні… Тож домовилися: сьогодні ще двічі пройдетесь до віконця й назад. Так в уроці й запишемо. — Бере аркуш паперу, пише свій дивовижний «урок», теща ж напружено стежить за його олівцем. — Тепер перейдемо до ліків. Що зараз п’єте? О, та тут у вас ціла аптека!

Величезний коробок стоїть поруч з тещею. Теща по кілька разів на день порядкує в ньому, любовно переставляючи ліки. В основному іноземні: югославські, польські, угорські, швейцарські, індійські — нашим лікам довіри немає, вони, на тещину думку, набагато слабші, ніж іноземні. «Ваню! — стогнала вона після кожних відвідин Марії Андріївни. — Сходи, дитино моя, до Кіри Василівни. — Кіра Василівна — тещина давня знайома, завідуюча аптекою. — Марія Андріївна прописала нові ліки. Каже, що ці обов’язково поможуть».

— У вас, либонь, грошей кури не клюють! — дивується лікар, перебираючи пакетики й слоїки. — Хто вам їх понавиписував? Цими всіма ліками коня можна звалити з ніг, не те що людину! І що за мода пішла: як тільки захворів — подавай закордонне. А в те, що в нас є не гірші, до того ж набагато дешевші, — про це наче не знаємо…

— То ви, мабуть, не хворіли! — заперечує теща. — Коли захворієш — не жалієш нічого.

— Правильно! І не треба жаліти. Але ж не викидати гроші на вітер! Крім того, ви привчаєте свій організм до ось цієї всієї отрути. А коли вас притисне по-справжньому, тоді вже й вона не поможе. Ці ліки треба тримати, як «швидку допомогу». Та й то далеко не всі. Я напишу вам, які, уже в третьому уроці. А поки що перейдемо до другого… У вас є валер’янка? Немає? А вам з усіх ліків найпотрібніша тепер валер’янка. Щоб ваше серденько відпочило від іноземних гостей.

Отак примовляючи, лікар записує «другий урок». Теща з недовірою дивиться на той папірець. Жодної ж іноземної назви!

Трохи втішив її, мабуть, «третій урок». На випадок, коли їй раптом погіршає…

— В нього що, нема більше хворих? — запитав з подивом я, коли лікар, попрощавшись і ще раз нагадавши про «уроки», врешті пішов.— Годину просидів!

— Мабуть, є, але не такі хворі, як я! — заперечує теща. Ти б, Ваню, скочив у аптеку за валер’янкою. Спробую, хоч не знаю, чи допоможе, — додає вона з сумнівом.

Я іду по валер’янку, радіючи, що цього разу не доведеться непокоїти Кіру Василівну. Бо мені, признатися, вже їй і на очі появлятися соромно.

Повернувшись, застигаю в коридорі: з тещиної кімнати доноситься стогін. «Невже знову приступ?» Одчиняю похапцем двері й бачу неймовірну картину: теща сама йде до вікна! Стогне, ледь переставляє ноги, а таки йде!

— Вас підтримати, мамо? — кидаюсь до неї.

— Не треба, — відповідає вона з таким страдницьким виглядом, наче йде на ешафот. — Я вже якось… ой, ой… сама…

Дійшовши до вікна, довго стоїть, вчепившись у лутку. Потім чую її здивований голос:

— Ваню, а коли це ти встиг пофарбувати паркан?

Я, учитель середньої школи Іван Пилипович Кравченко, урочисто засвідчую: теща давно уже лежала б у могилі, якби не Андроник Федотович. До того йшлося, бо всі лікарі попередні, потураючи тещі, цим її лише підпихали до останнього притулку людини, де «ні печалі, ні воздиханія».

Два роки тому теща моя лежала прикута до ліжка. Два роки тому її невиліковна хвороба висіла над нами дамокловим мечем, здатним обірватися щомиті й упасти на наші нічим не захищені голови. «Якщо я й покину ліжко, то тільки в труну», — раз по раз казала теща, а ми, хоча й заперечували, про себе вірили, що так воно буде. «Ви б сходили на кладовище, нагледіли там хорошу місцину для мене», — стогнала вона, й одного разу я таки там побував, і дружина моя побувала, хоч ми в цьому зізналися одне одному лише тоді, як тещі пішло на поправку.

Тож теща нізащо не стала б на ноги, коли б не новий наш лікар Андроник Федотович.

«Уроки» пішли тещі на користь. Пам’ятаю, як другого дня лікар з’явився до нас уже без виклику.

— Ну, як наша хвора? — спитав, скидаючи плащ. Подивився пильно на мене: — Ви сьогодні мені не подобаєтесь. Голова не болить?

— Та трохи болить. — У мене й справді боліла голова.

— Якась неприємність на роботі?

— Та ні… — Хоч неприємність була, я й спав через це погано, та незручно було признаватись.

— Посварилися з жінкою?

— Та ні, слава богу…

— Тоді від чого ж голові вашій боліти? Тиск міряли?

Тиск я не міряв ніколи. Та й узагалі не любив мати справу з лікарями. Вистачало тещі.

— Давайте я вас послухаю. Давайте-давайте! Це не завадить.

Примусив мене роздягтись до пояса, дістав допотопний свій стетоскоп. І лише зараз я зрозумів, чому він ним так дорожить: дерево було приємне й тепле на дотик, не те, що метал. Якийсь наче струм побіг у мене від лікаря, біль у голові став наче трохи стихати.

— Не бачу нічого серйозного, — сказав Андроник Федотович. — Дещо підвищений тиск… Ви до цього тиск міряли?

Відповів, що не міряв. Не люблю ходити до лікарів.

— То добре, що не любите, — аніскільки не образився він. — Але свій нормальний тиск треба знати. Він у вас зараз явно підвищений. І серце працює напружено… Що ж ми з вами зробимо? — Він наче радився зі мною.

— Може, пройде й так.

— Може, й пройде… Та краще все ж допомогти організмові, підштовхнути його в потрібному напрямку. Тож давайте напишемо з вами невеликий урок. Я вам випишу ліки, не лякайтесь, абсолютно невинні, а ви їх із тиждень поприймаєте. Аркуш паперу знайдеться?

Знайдеться. Щоб в учителя та не було паперу!

— То несіть — разом будемо малювати.

Почерк у нього чіткий, розбірливий, не схожий на лікарський.

— Ось по цій схемі протягом тижня й приймайте. Тільки прошу вас: не забувайте.

— Навіть тоді, коли голова перестане?

— Особливо тоді. Будь-яку хворобу треба не тільки придушити в зародку, а й до кінця вилікувати. А тепер підемо до вашої хворої. Як вона там?

— Де ви так довго були? — поцікавилась теща ревниво: коли вона хворіла, то більш ніхто не мав права нездужати. Я не встиг попередити Андроника Федотовича, так він, мабуть, і сам здогадався.

— Раялись про онука. Онук у мене в школі… Ну, як ми себе почуваємо?

— Погано, — стогне теща. — Серце всю ніч щеміло — місця собі не знаходила.

— Урок мій виконали?

— Виконала.

— І після цього кажете, що вам погано? — перейшов на фальцет Андроник Федотович. — Та коли б вам було погано, ви б самі нізащо не дійшли до вікна!.. А те, що серце щеміло, то що ж ви хочете. Ви ж його три місяці балували, лежачи без руху. Здорову людину покласти на три місяці — за серце стане хапатись. А ви ж таки хвора! М’язи ослабли, от воно й щемить. Давайте-но зміряємо тиск. І тиск трохи понизився: значить, наші з вами уроки правильні. Сьогодні зводились?

— Ні.

— Ану, встаньте, пройдіться до вікна й назад. Не бійтесь, я ж тут. Отак, отак… Сміливіше ступайте, підлога не провалиться! А тепер знову послухаємо пульс. Пульс став вищий, але це абсолютно нормально. Ви пішли, дали навантаження, серце й зреагувало одразу ж. Як у кожної нормальної людини.

Прощаючись, він ще раз нагадав:

— Не забувайте ж урока! Щодня по кілька разів — до вікна й назад.

І теща ходила. Спершу — до вікна, потім по інших кімнатах. А згодом стала виходити в двір. За півроку добралась до вулиці. І нарешті настав день, коли вона вже сама, без лікаря, вирішила сходити в аптеку. Що замовити ліки, а що й показатись Кірі Василівні. Наперед смакувала, як та здивується.

Не дійшла. Повернулась, за серце хапаючись.

— На розі як ухопило, думала, що вже й кінець!

— Викликати лікаря?

— Не треба. Я вже якось сама.

Дістала «швидку допомогу», накапала в склянку. Потім таблетки ковтнула. Полежала — наче заспокоїлась.

— Завтра ще раз спробую. Мабуть, дуже швидко йшла.

Але й другого дня повернулась — аж жовта:

— Як до рогу дійду, так наче що стукне… О-ох, мабуть, я вже своє одходила!..

— А ви його оминіть, отой ріг, — під час чергового візиту порадив Андроник Федотович. — Ви якою дорогою йшли?

— Таж мимо Гапочок.

— То підіть іншою вулицею. Спробуйте.

І такий був авторитет Андроника Федотовича, що теща його послухалась. І дійшла до аптеки…

Тепер теща практично здорова людина. Не без того, звичайно, щоб у неї не траплялися приступи, особливо коли псується погода, але «третій урок» діє безвідмовно, і ми вже забули, коли викликали швидку допомогу. Андроник Федотович за цей час став у нашому домі своєю людиною, дружина не знає, як йому й дякувати, теща ж ладна молитись на нього. Твердить весь час, що такого лікаря не було і не буде. Особливо розчулив він її подарунком: був у Москві, купив три батистові білі хустки (теща перед цим якось поскаржилась, що сонце напікає їй голову, а підходящої хустки не дістати). Ці три хустки тепер у неї найулюбленіші, вона їх береже і навіть прати не довіряє дочці.

І от цю людину збираються звільнити з роботи…

…Виженуть, виженуть, от побачите, виженуть, не я буду, якщо не виженуть, ото вже як надумались, то таки виженуть, по собі знаю, що виженуть, хоч куди б він не йшов. Думаєте, я не ходила, не оббивала пороги, не писала в газету? Писала, ще й як: синок у мене такий уже розумний та вчений, усе що хочеш опише. «Я вже, мамо, як напишу, то хай лиш спробують!» Еге ж, так і сказав, бо він у мене змалечку такий шанобливий та слухняний, він і женився, то матері сто разів спитав, зате ж і живуть душа в душу, як ті голуб’ята, та й чого б їм не жити: мати й наварить, і подасть, і прибере, попере. В матері вони, як у бога за пазухою, бо я така турботлива та жаліслива, що й сама собі іноді дивуюсь, у кого така вдалася. І чоловік мене й досі любив би, аби не покинув. Аби не ота Галька ротата, ота розлучниця люта, віділлються їй мої гіркі сльози. Віділлються! Скільки я тих сліз пролила — всіх моїх ворогів можна було б у сльозах тих утопити. Наварила приворотного зілля та й привернула до себе мого чоловіка. З чоловіками після війни сутужно було, бо, вважайте, всіх перетовкло й перебило, лишилася каліч одна. А мій же був як картинка, як намальований, бо я ж його таки доглядала, пестила — пір’їночці не давала впасти. То ота Галька, криворота, бульката, на нього оком і накинула та зіллям відьомським обпоїла. І не кажіть, все одно не повірю, що не зіллям, бо чого б тоді він до неї пішов? У неї ж і голова вічно нечесана, й хата неметена, а рот як розтулить, то так з тою рота жаби й скачуть. Як її мій чоловік і цілував! І ходить завжди розкарякою. А він же мене так кріпко любив, що й розказати не можна. Він же за мною й білого світу не бачив, а з тією ротатою не довго й промучився: два рочки проколотився та з туги за мною й помер. З’їла мого чоловіка й не подавилася. А що за чоловік у мене був, людоньки добрі!

Про що ж пак я? Ага — про лікаря, про сусіда мого. Ми отак обіруч і живемо: я осьдечки, а він ондечки, через пліт усе видно, і навшпиньки спинатись не треба. Там того й плоту, одна тільки назва, що пліт, дошки геть потрухлявіли, бо сусіди, які жили до Андроника Федотовича, не хазяїнами були, ой, не хазяїнами, як ті цигани, прости мене господи. І він немов з циганського роду, й вона, і діти їхні росли циганчатами, булькаті та чорні, і собака їхній на цигана схожий. То де таким біля хазяйства, їм аби лиш гуляти: куплять повен мішок маслаків, от на чому хочете поклянуся, що повний чувал, я сама не раз бачила, хрест святий — бачила, та до хати й припруть. А там уже дітлашня, циганчата невмивані, хто з молотком, хто з сікачем — висиплють оті маслаки на підлогу та й ну їх трощити. Поб’ють, потовчуть, порубають і в чавун, і в чавун: варити холодець. Ночви повні наварять, самогонки нагонять, гостей, таких же, як і самі, чортів, наскликають і ну гуляти до самісінького ранку! Земля гуде, небо трясеться, як почнуть танцювати. А вона, корова недоєна, сучка невмивана, вже й танцювати не може: сидить посеред кола й свистить, як скажена. А то іще й іхкає: «Іх! Іх! Іх!..» Шибки в мене бряжчать, стіни трясуться, ліжко ходором ходить: їм гульня та веселощі, а мені ніч безсонна та сльози. І синочок мій, тоді ще маленький, Василько, раз по раз серед ночі зривається: «Мамо, що то? Наша хата горить?» Бо мало їм хати, розпроклятим, розпалять посеред двору багаття та й ну тирлуватись довкола. «Спи, сину, — кажу йому, — не горить наша хата. То в сусідів наших горить — у вогні б їм вічнім горіти». Терпіла-терпіла, скільки могла, років п’ятнадцять, вважайте, терпіла, — тільки й того, що заявляла в міліцію. А міліція що, міліція сама тих вурків боїться, бо ще візьмуть і поріжуть, їм, п’яним, недовго: встромить ножаку й не скривиться, — міліція покрутиться-покрутиться та їх і полишить. Терпіла я ото, терпіла, а тоді й не витерпіла. Як вони пекельне багаття своє розвели серед двору, набрала двоє відер води та на нього й вилила: «Оце вам за всі наші муки та сльози! Танцюйте тепер по темному — стукайтесь лобами дурними!» Так той циган проклятий мене як садонув кулачищем, я ледве й богу душу не віддала! Він, він, хто ж іще інший, я і в міліції сказала, що він, а вони мені: «Давайте, тітко, свідків». Та де ж я тих свідків візьму, дурні ваші голови, як я була одна, а їх — повен двір? Як вони все й звалили на мене: мовляв, не тільки вогонь залила, а й хазяїнові нігтями морду списала. Ну, дряпнула разочок — по такому пискові гріх і не проїхатись, а те, що він мене замалим на той світ не спровадив, — того ніхто не бачив! То яка ж ви після цього міліція, як самі розібратись не можете, одиноку жінку захистити від знущання та глуму! Отака тепер правда у світі: тебе б’ють, а ти ще й мовчи.

Так і не зробила нічого циганам міліція: як гуляли, так і гуляють, як пили, так і п’ють, а щоб паркан полагодити, те їм не чешеться. Та й нащо їм паркан? Крім собаки, душі живої нема у дворі, хоч би тобі яку птицю на сміх завели. А в мене ж і кури, й гуси, й качки, й гиндики — птиці дурній не закажеш свого двору триматись, як пролізе туди, так і нема, так і щезне навіки. Я бігаю, я питаю, я шукаю, а воно вже вариться в чавунчику циганському. Піди докажи, що не з базару. Хоч і сліпому видно було, що не з базару, бо в тій хаті, в тому шатрі циганському й копійки не водилось ніколи: все пропивалось та прогулювалось. А от не впіймав, то й не злодій! Еге ж… Хоч ловила, ловила не раз, за руку замалим не хапала, коли оті вилупки, оті циганчата недороблені, через пліт моїх курочок вудили. Гачок до шворки прив’яжуть, на гачок хліба наліплять та й закидають до мене в двір. А курка — птаха дурна: ходить-ходить та й клюне. Я перший раз як побачила, то замалим не померла од ляку: біжить моя зозуляста з усіх ніг до плоту, крилами об землю молотить, дурним голосом скрикує. Шурх у дірку в плоті, і мов корова язиком злизала. Я слідом за ними. Поки оббігла, поки на вулицю вискочила та до їхнього двору добралася, вони моїй зозулястій і голову скрутили, й обпатрали. Батькувала я їх, батькувала, страмила-страмила, тільки всі слова мої — як об стінку горохом. Бо поганому виду немає й стиду.

«Ну, заждіть же, — думаю, — я вам покажу! Я вас провчу так, що й іншим закажете!» Взяла чаплію та й засіла за плотом. Тільки вони свою вудку закинули, я за чаплію та за ними: така мене злість узяла, що й незчулась, як і через пліт перемахнула. Наздогнала найстаршого, що вудку закидав, та чаплією по спині, по спині! А вони як спустили на мене собаку — півспідниці в дворі тім полишила. Ще й укусив за литку. Судилась я тоді з ними, правди шукала, а воно і в суді бідній жінці правди немає: як я отого розбишаку чаплією учила, бачили всі, а як вони курей моїх крали, того не бачив ніхто. Повилазило!

Розорили б, зовсім розорили б мене сусіди мої, коли б бог не зглянувся та не прибрав їх од мене: надумались переїжджати кудись аж під Житомир. Там ріки молочні, а береги — з киселю, ще й самогонка струмками тече, «Їдьте, — хрещуся про себе, — їдьте та й дорогу назад забудьте, бо я ще раз таких сусідів не витримаю. Краще вже в могилі лежати, ніж з такими сусідами жити». Вірите, з’їздила в Київ, у соборі Володимирському своїй святій великомучениці Варварі отакенну свічку поставила. Бо мене таки Варкою звати.

Еге ж.

Поїхали вони, з усіма своїми бебехами забрались, а хату перед тим продали. Там і хати: стіни та вікна, скільки взяли за неї, не знаю, мені аби таку хату даром давали, то не взяла б. Двір голий-голісінький, хоч покотися по ньому, а за хатою, де в добрих людей садок і город, — самі бур’яни. Бо якщо яка деревина, було, самотужки й проклюнеться, то ті циганчата її одразу ж затопчуть. Та і навіщо їм сад, як у сусідів і яблуні, й груші — дозріти не встигнуть, як вони обнесуть: не треба й гусені. Весь куток наш, вважайте, стогнав, нащо вже у Гапочки паркан замалим не під хмари, ще й колючим дротом обплетений, а й до них добрались. Приходив Гапочка лаятись, і жінка його прибігала, коли була ще жива, тільки їм і лайка була ніщо: зашиються в хату й сидять, а ти кричи, хоч лопни.

Так про що пак я? Ага — про нових сусідів.

Приїхали з Києва, бо в Києві таки й проживали: вона в батьків, а він — уже в приймах. А яке життя приймакові: ні ступни, ні дихни, день і ніч у гостях. Завели двійко діточок та й тулилися в одній кімнаті, бо в батьків двокімнатна квартира. Я сама була, бачила: отак-о коридорчик, що й не повернутися в ньому. По ліву руку — батьки, а по праву — вони. Ні, батьки — по праву, вони — по ліву. По ліву, по ліву, еге ж, бо я свій кошель у руці правій тримала, а лівою одчиняла. Тіснилися вони, тіснились, п’ять років на черзі стояли, а коли їм сказали, що ще років десять стояти, не менше, то й надумались хатину купити. Та отак до нас і переїхали. Вона лишилась на роботі в Києві, бо в нас роботи для неї не знайшлося б: професорша, там така вже вчена, що й зайвого слова не скаже, крізь окуляри тільки на тебе й дивиться, а він простецький собі чоловік, коли б не знала, що лікар, то ніколи не подумала б. Як забіг до мене за відром, бо поки сяк-так обжилися, то нічого не мали, та все до мене, було, все до мене, бо я така — для добрих людей не пожалію нічого, останню сорочку зніму й оддам. Як зайшов, а в мене саме онук простудився, чи то вгрівся та випив холодної води або де на сирому полежав. Всю ніч пробухикав, я вже збиралася вранці вести в больницю, а тут сам лікар до хати: «Що це у нього? Ану, давайте послухаємо». Послухав, геть усього вислухав, усі кісточки перемацав, ще й до рота заглянув. «В нього ангіна», — каже. І порошки йому виписав, і горло чим полоскати, ще й сказав на ніч зварити картоплю нечищену та над нею й подихати. Півгодини провозився з онуком, а тоді схопивсь як опечений: «Побіжу ж, бо там на мене жінка чекає!» І відро взяти забув. І я, дурна, нагадати забула. Аж ось знову біжить: «Давайте відро, бо жінка мене й з’їсть!..» Еге ж, він своєї жінки побоюється, дуже вона в нього важна та строга, — як прошпетиться, то завжди од неї в погріб ховається. Сама не раз бачила, бо пліт довгенько стояв нелатаний, вони ж бо не знали, за що спершу братись: хату до ладу доводити, бур’яни виривати та дерева саджати чи погріб копати. Навезли повне подвір’я цегли, шиферу, ще й дерева. «У мене жінка, — казав, — не знаю, що без неї й робив би». Навезли всього та до осені сяк-так і спорядились: хату перебудували, по-новому накрили, хлівець поставили, погріб викопали, ще й садок посадили.

Було ж сміху з тим садком! Послала вона його на базар у Київ по саджанці, він і привіз: усі до одного — груші. Вона й не сказала нічого, тільки як глянула, то й мене морозом поза спиною обсипало, а йому, бідолашному, й дух забило! Втупився очима в саджанці, на неї очі боїться звести, лиш тоді, як вона до хати пішла, хусткою лоба витер та сам себе і питає: «Як же я їх купував?»

Сміх і гріх.

Так ті саджанці й викинули: вона жодного посадить не дозволила. Вже сама з’їздила в Київ — привезла: і яблуньки, й грушки, й вишеньки, й сливки. «В мене не дружина, а золото! — похвалявся, саджанці розбираючи. — Не знаю, що без неї й робив би!» — «Еге ж, — собі думаю, — хвали своє щастя, хвали. А в погріб хто від нього ховається?»

Ну, та мені діла до того немає, мені аби тихо жили та мене не чіпали. Сусідів не вибирають, сусідів бог дає, а на цих гріх і скаржитись: третій рік, вважайте, минає, а ні сварки між нами, ні чвар, увесь вік отак би прожити, коли ж почула, що його збираються виганяти з роботи. З нашої ж таки больниці, де я ось уже котрий рік роблю прибиральницею: всі кабинети й коридори на першому поверсі на мені, всі половики та підлоги, щоб нігде ні смітиночки, ні пилиночки, а хворі ж усякі бувають: одне — людина, а друге — скотина скотиною, прости мене господи. Одне заходить — тричі ноги витре, а інше мов з нужника: всю багнюку, яка тільки на вулиці, позбирає та ногами до больниці і втягне. Миєш, миєш, аж спина тріщить, шаруєш — очі на лоба лізуть, а прийдеш другого дня — те саме. Починай, Варко, спочатку, бо ніхто того не зробить за тебе, ніхто тобі спасибі не скаже. Я й робила: за совість, а не за спасибі; пильнувала, щоб чисто було та уходжено. Недаремно ж головна лікарша наша, якої всі й духу бояться, ні разу на мене голосу не піднесла. А було ж, а було: лікарі й ті в сльозах од неї вискакували.

А найбільше прибирала його кабинет. Вимету, вимию, щоб усе аж блищало, бо такої людини ще не було в нашій больниці. Христом-богом присягаюсь — не було. Що вже його хворі люблять — ні до кого стільки не йде. Під тими кабинетами по двоє, по троє, а до цього — пачками: так і сунуть, так і сунуть, не до нього прикріплені і то стараються до нього попасти. Та воно і не диво: люди зразу розберуть, де лікар путній. Добру славу не треба розносити — сама собою котиться. Нащо вже я не ходила ніколи до тих лікарів, яка хороба, бувало, не причепиться, — все на ногах, все на ногах. Перекашляєш, перебухикаєш, та й знов, як коняка. Ще моя мати-покійниця, було, про мене казали: «Нашу Варку й довбнею не доб’єш!» Бо такі ми росли, змалку не балувані, до всякої роботи привчені, за роботою ніколи було й хворіти. То тепер дітки пішли — як вони й житимуть? Кашлянути не встигне, а вже матері-бабусі пробі кричать, всіх лікарів підіймають на ноги, пілюлями запихають, а щоб до роботи якої, про те й не питайте! Ось і в мене онук: скільки я поповоювала зі своїми, попогавкала, щоб хоч босячком по травичці побігало. «Що ви, мамо, застудиться!» — «А ви дуже в мене застуджувались? Побігає по траві, росою ноги помиє — здоровішим буде!»

Еге…

Про що пак я?.. Ага, таки ж про лікаря — сусіда мого. Вчепилася до мене нещодавно болячка, не знаю, де її й підхопила, чи то як прала та білизну надворі розвішувала, а воно ж уже було холодненько, чи деінде, тільки всю ніч наче мерзла і сни снились такі, що краще їх і не згадувати. То в якусь яму закопують, я викарабкуюсь, а вони сиплють землею. Хочу закричати — не можу. То за горло хтось душить, ухопив і душить — дихнуть не дає. То мама-покійниця взяли мене за руку та за собою й ведуть: «Ходімо, доню, тобі там буде краще!» І такі ласкаві до мене, як і за життя не були. «Куди ж це мене мама ведуть? — думаю про себе. — Я ж снідати своїм не зварила». А таки йду, не пручаюсь. А тоді глядь, а довкола хрести та могили, хрести та могили. «Оце ж смерть за мною приходила! — прокинувшись, подумала. — Видно, й тобі, Варко, вже пора в далеку дорогу збиратися». Подумать подумала, а не залежувалась, бо скоро ж моїм на роботу, а онукові — до школи. Готую сніданок, і щось мої руки не так, як треба, стоять. Аж син підійшов та й пита перелякано: «Мамо, що з вами?» «А що?» — питаю. «Та ви на свою шию погляньте!» Підніс мені дзеркало, а в мене на шиї наче гусяче яйце. Тож-бо мені снилось, що мене хтось за шию душив! Доторкнулась — болить. «Може, лікаря викличемо?» — питає. «Та нащо його кликати, сама піду!» Вмовляли мене, вмовляли син і невістка, щоб я хоч сьогодні на роботу не йшла, та я таки не послухалась: хто ж за мене підлоги помив? Обмотала шию пуховою хусткою та й пішла на роботу.

Пораю, мию, а лікарі та медсестри на роботу збігаються, та все мимо мене, все мимо мене. Те кивне, те словом обізветься, а ніхто не спитає, чого в мене шия обмотана. «Отак, — думаю, — помреш — ніхто і не гавкне!» і така мене обида бере, така обида… Аж ось і він — завжди трохи запізнювався. То те вдома забуде, то те, тричі вертається. «Добридень, Варваро Михайлівно! — Еге ж, він мене тільки так і звав. — А що це ви наче хомут на себе наклали? Чи не орати збираєтесь?» — «Орати, — кажу, — орати. Тільки не я, а болячка моя». — «Захворіли?» — «Та щось таке на шиї вискочило, — розповідаю. — Наче яйце гусяче, хоч бери та висиджуй». — «Ану, зайдімо до мене!» — «Хай потім, осьо підлогу домию». То він мене за руку та й потягнув за собою: «Ходімо, ходімо, потім домиєте». І як я не опиралась, як не відмовлялася, таки затягнув. Плаща скидає, білий халат одягає, командує: «Показуйте, що ви там нагуляли!» — «Еге ж, нагуляла, — кажу, — бо гульки одні в голові. Ні онука в мене, ні невістки, ні сина, ні роботи ніякої». — «Отож із парубками треба поменше вистоювати, стіни спинами витирати!» Жартуємо, а він уже мою цяцьку обмацує: «Болить?» — «Та наче трохи болить». А таки болить, дуже болить, тільки я змалечку терпляча. Як розпанахала, пригадую, сапою ногу, коли підгортала картоплю, то не побігла до матері плакатись, а заліпила землею і слиною та сиділа в картоплинні, поки й кров цебеніти перестала. До хати потім заходила, то від матері ховалась, щоб не побачили. Ото він мені вже заклопотано: «Доведеться вас, Варваро Михайлівно, покласти в лікарню. Та не тут, а в Києві». — «Та нащо мені тая лікарня! Переходю якось і так. Ви мені якусь мазь краще випишіть, я помажу — незчуюсь, де воно й дінеться. На мені, як на собаці, все зажива». — «Як на собаці? — питає. А сам мне, мне мені шию. — Ні, тут жодна мазь не поможе. Тут лікуватися треба серйозно. В стаціонарі. Ось напишу вам направлення, головний лікар підпише, та й з богом». Тут уже я, признатися, злякалась: що ж мої діти без мене робитимуть? Та й тут прибрати не встигла. Домила підлогу, такий-сякий обід стеліпала своїм та в Київ і поїхала. В еди… в еди… тьху, слово яке, помреш — не вимовиш! Ну, туди, де всі шиями хворі, в лікарню оту, що навпроти цирку, отак, на вуглі. Думала, ненадовго, а воно півтора місяця пролежала. Син та невістка частенько провідували, онука з собою привозили, і він тричі навідувався. Сусідки мої аж не вірили, що це — лікар. Родич, казали.

Півтора місяця пролежала, ще й тиждень на бюлетені пробула. Не різали, тільки щодня годували пілюлями, а скололи всю — на сито. І болячка моя сама собою десь щезла. Не лишилося й сліду.

А було б же гірше, коли б не послухалась та хворобу запустила. Надивилася там усякого.

То отаку людину та виганяти з роботи?

А почалося все з того, що я погиркався з жінкою.

Ще вчора домовилися сходити до лікаря. У мене щось завелося в грудях, душить та й душить, спати не дає. Ну, якось переходив би, так жінка ж: бухикаю всю ніч та раз по раз холодну воду пити зриваюся: ковтнеш — мовби трохи легше стає. Жінка спершу казала, що то в мене од курива, бо смалю день і ніч, я ж казав їй, що ні, курю, як досі курив, ні більше ні менше, а до цього ж так груди не рвало. Це я на роботі, мабуть, ухопив, на роботі в нас такі протяги, що й чоловіка, як зазівається, витягне. А робота ж у нас гаряча, та ще й під кінець місяця, коли план починає горіти, отоді вже чуби в усіх мокрі: і в роботяг, і в начальства. Ну, тоді жінка й сказала, що сходив би до лікаря, бо й сам не спиш, і мені спати не даєш. Я ж їй сказав: а ти чого не йдеш? Бо в неї щось із животом: що не з’їсть, стоїть, як цеглина.

І грілку гарячу майже щоночі до живота прикладає. Так утрьох і спимо: посередині грілка, ми — по боках. Жінка покомизилась, покомизилась і каже — йди сам. Потім таки згодилась — удвох веселіше: за одним махом усіх хвороб позбудемось.

Попросивсь я на роботі, щоб дали відгул на півдня, початок місяця — не горить. З жінкою вирішили вийти раніше, аби зранку до поліклініки добратись та першими бути. Вона ще до куми після цього збиралася заскочити, кума недалеко жила.

Ну, схопились, поснідали наспіх, стали збиратись. Я вже встиг і одягтись, як вона раптом згадала, що на мені майка й труси, ще з минулої неділі. Не могла раніше про це подумати! «Одягай свіжі, бо що там про мене подумають!» Робити нічого — переодягся похапцем, можна вже й іти, а жінка моя все ще в сорочці. То те плаття приміря, то те, як у магазині. Ждав я, ждав, ну, з півгодини, не менше, а тоді й не витримав:

— Ти скоро?

— Не заважай! Не стовбич надо мною!

І, наче навмисно, ще повільніше возькатися стала. Взяла кофту, здумалась.

Тут у мені й почало закипати:

— Ти що, заміж збираєшся?

— Може, й заміж. А твоє яке діло?

— Та хто тебе візьме, луб’я старе!

Як почула про луб’я — спалахнула.

— Йди сам, як тобі так ніколи!

— І піду, чорт з тобою!

— Не лайся!

— А я хіба лаюсь? Я свата нашого згадую. Що сім пар чобіт стоптав, поки отаких голуб’ят звів докупи.

— Було б не женитись! Бачив же, що купував!

— Чорт вас роздивиться!.. Ти довго ще возькатись будеш?

— Скільки треба, стільки буду.

Плюнув я та й вискочив з хати. Дістав цигарку, а припалити не можу: руки трясуться. І таке мені все на світі немиле, хоч із мосту та в воду.

І нащо ото чоловіки женяться? На свою погибель, не інакше!

Стою, цигарку жую, на світ білий оком чорним дивлюся, аж ось і моя пава випливла з хати. Духами од неї, як від цистерни. Прийде в лікарню — всі почманіють.

— Пішли? — веселенько до мене. Мов аж рада, що посварились.

Кинув цигарку, пішов. Вона до мене щебече, а я мовчу, бо все ще горить, влягтися не може.

Ну, прийшли й запізнилися, звісно: черга до нашого лікаря — душ двадцять, не менше. Ті сидять, ті стоять, бо на всіх і стільців не вистачає.

Стали й ми. Стінку підперли, щоб не завалилася, слухаємо, про що люди поміж собою гомонять. Все про хвороби, що в кого болить. Наслухаєшся — жити не захочеш! Через що я не люблю по лікарнях ходити: здорового хворим зроблять!

Стоїмо, як апостоли. Вже й година минула, друга збігає, уже мені й на роботу пора, а ми все ще не попадемо до лікаря. І така мене знову злість на жінку брать почала, що, їй-богу, побив би, коли б не на людях та щоб насмілився! Докрутилась! А тут іще лікар тягне. Він що, роздягає усіх догола?

Та ось і наша черга врешті-решт підійшла.

— Йди перша! — кажу: не дивитись би на неї!

— Ні, ти йди перший: тобі ж на роботу.

Бач, яка добра! А вдома що виробляла?

— Іди перша, бо й з лікарні піду!

— Ні, ти йди перший.

Товклись під дверима, поки й сестричка не виглянула:

— Заходьте, хто там…

Ми удвох і ввалились.

— То кого на накажете першим дивитись? — питає лікар.

— Її.

— Його.

— Почнемо, мабуть, з дами, — сказав тоді лікар. — Ми ж як-не-як кавалери. Хоча й підтоптані. Сідайте до столу та розказуйте, що вас тривожить.

Жінка й почала… Ну, ви самі, мабуть, знаєте: жінка вже як розкриє рота, то не скоро затулить. Торочить, торочить, вже й про мене забула. Що мені ж на роботу пора. Як на вугіллі стою!

— Гаразд, — сказав лікар нарешті. — Роздягайтесь, я вас огляну. А ви, молодий чоловіче, вийдіть поки що. Нічого цікавого ви тут не побачите: на дружину свою і вдома могли надивитись.

Веселий лікар, нічого не скажеш! Вийшов я з кабінету, на годинник глянув: півгодини лишилось, якраз до роботи добігти. То я, недовго думаючи, ноги на плечі та й з поліклініки: хай воно горить, отаке лікування!

Прибіг у самісінький раз.

— Полікували? — питають.

— Полікували.

— А що приписали? Порошки чи таблетки?

— І те, —кажу, — й те. Ще й навздогін шприцом…

Посміялись, пожартували, став я до верстата — мовби не так уже й бухикаю. Коли приходжу додому, а там жінка реве, сльози струмками: «Це ти навмисне утік! Щоб мені допекти!» І як не пояснював їй, що на роботу запізнювався, завела, як у дуду.

Слово по слову: посварилися знову.

Більше я й не пішов у поліклініку — пройшло.

Минуло з півроку, вже давно й забулось, жінка моя і в Миргород з’їздити встигла: воду пити, наче вдома води не було. «То їй не води закортіло, а парубка доброго!» — сміялись на роботі з мене. Та я на те не дуже зважав, бо ж уже, слава богу, не молоденька, сорок два роки, та й строга була до баловства, на чужих чоловіків не дивилась ніколи. Мені аби їй полегшало, а там хай плещуть, що хочуть: чужі роти не зав’яжеш. Приїхала жінка з курорту, наче й справді видужала і про грілку забула, як заходить одного разу старша сестра. Валентина Григорівна од нас недалечко й живе. «Здрастуйте! Як поживаєте? Як ваші дітки?» Про се, про те, а я собі думаю: чого б це вона? Не заходила ніколи, а це раптом прийшла. Спершу думав, що про столярку домовитись хоче, бо я таки столяр, коли ні, іншим запахло!

— Ви знаєте, за чим я прийшла?

— Скажете.

— Ми в поліклініці готуємо збори. Як обслуговують хворих. То я, як голова місцевкому, оце до вас і зайшла. Може, скарги які? Чимось невдоволені?

— Та які можуть бути скарги! Он жінку підлікували — спасибі! То не розставалася з грілкою, а це — хоч на танці.

— А ви? Вас як обслуговували?

— Та що мене обслуговувати — я й так здоровий, як бик! — відповідаю їй. Відповідаю, а не туди, що вона зайшла до нас неспроста.

— А до лікарів претензій не маєте?

— Є, — кажу.

То вона так і стріпнулась:

— Яка?

— А отака, — кажу, — що людей мало ріжуть. Розплодились, як гусені.

— Вам би все жартувати! — каже невдоволено. — Ви краще б розказали, як вас Колядко вигнав з кабінету.

Ага, ось воно що! Довго ж сорока на хвості своїм несла — півроку летіла!

— Ні, — кажу, — не виганяв — спробував би вигнати. Я сам пішов.

— Отак узяли та й пішли? — недовірливо.

— Пішов, бо на роботу запізнювався.

— А може, ви пригадаєте? — вже до жінки. Я на неї, на жінку свою, так подивився, що й вона не згадала нічого.

Валентина Григорівна губи підібрала й обличчям спісніла.

— Жаль, — каже зводячись. — А я сподівалась, що ви нам допоможете.

Отут мою жінку нечиста сила за язик і смикнула:

— Та не виганяв же, кажемо вам! Сказав тільки — вийти геть з кабінету, бо я роздягалася саме.

— От бачите, таки виганяв! От про це й напишіть.

— Куди писати?

— На місцевком. Чи на ім’я головного лікаря нашого. Алли Василівни. Ви от не хотіли правди казати, а на Колядка багато хворих скаржиться. І заяви пишуть.

— Хай пишуть, а ми писати не будем!

— Жаль, — сказала Валентина Григорівна. — Я надіялась, що ви нам допоможете.

— І даремно, — кажу. — Даремно надіялись.

Пішла — ледь попрощалась.

— Тепер мені туди й потикатись не можна, — сказала дружина.

— Припече, то поткнешся. Двері перед тобою ніхто не зачинить. А щоб людину ні сіло ні впало топити, на те я не здатен! Хай кого іншого шукають.

Не знаю, з чого й почати. Хіба з того, як двадцять п’ять літ тому Алла Василівна появилася в нашій поліклініці. Я тоді в фізіотерапевтичному працювала, сама як очеретинка була. Так-так, не посміхайтесь. Чоловік як візьме, бувало, на руки, то замалим не під стелю підкине. «Що ти, — питає, — й їси: нічого не важиш!» То пізніше бомбою стала… Тож була я молоденькою, а вона — зовсім дівча: худенька, тоненька, стеблина стеблиною, після інституту одразу ж. І чоловік її теж аж просвічувався. Та воно й зрозуміло: ні в неї, ні в нього багатих батьків не було, жили на стипендію. На студентських харчах.

Прийшли ото до нас у поліклініку з одним чемоданчиком, а де жити, й не знають. В той час молодих спеціалістів квартирами не балували, будуватися пізніше почали, де хочте, там і живіть, то вони побігали, побігали та в мене й приткнулись: виділили ми їм кімнатку три на чотири.

Та їм, поки вдвох були, і тієї вистачало з головою. Барахлом тоді не обростали: в неї платтячко та пальтечко, з року в рік в одному й тому ж стрибала, та в нього єдиний костюм і шинеля, нею й поверх ковдри вкривались, коли було холодно. Два стільці, стіл, ліжко односпальне та гвіздки в стіні: чіпляти одяг. Етажерку вже трохи пізніше придбали, коли стали книжки збирати: більше по медицині. Отож їм і в цій кімнаті не тісно було, поки жили вдвох. А вже як дітей завели, спершу дівчинку, потім і хлопчика, отоді в тій кімнаті й повернутися ніде було. Станеш на порозі, а далі й ступити нікуди. А ми ж теж не могли вже нічим помогти: хоч і ще дві кімнати, так у самої двійко дітей, та чоловік, та свекруха, та свекор — як у тій рукавиці.

Шість років прожили в нас, поки на власний будинок стягнулися. Спершу сяку-таку халупу поставили, та й тій були раді. А як розжилися, то й двоповерховий звели. На п’ять кімнат, з усіма вигодами. Тільки тепер у тих кімнатах і жити нікому: він та вона, а діти в Києві. Діти тепер не дуже батьківської хати тримаються, он мої й то розлетілися: старший у Вінниці, а молодший на БАМі. Думала, що попрацює-попрацює та до батьків і повернеться, коли пише — знайшов собі пару, кличе на весілля: «Нам тут і квартиру виділили». Отак тепер з дітьми.

В той час поліклініка наша була в старому приміщенні. Ще в довоєнному, що під час війни уціліла. Кабінети маленькі, віконця вузенькі, замість батарей скрізь грубки стояли, вугіллям топились. Хворі, бувало, в коридорчиках як стовпляться, то й не пройдеш. Скільки, бувало, лікарі скаржились, що працювати важко, особливо Алла Василівна: дві всього кабіни в фізіотерапевтичному, не встигали всіх хворих і обслуговувати, прилади нові привезли, а ставити ніде. Алла Василівна не раз головного за петельки брала: «До якого часу ми оцей грипозний розплідник терпітимемо?» — «Голубчику, — головний їй (він усіх називав «голубчиками»), — потерпіть іще трохи, поки я на пенсію вийду. Тоді хоч хмарочоси споруджуйте». Йому шостий десяток ішов, а глянути — всі сімдесят можна було дати: повернувся з війни каліка калікою. «Вийду на пенсію, — не раз говорив, — і дня працювати не буду!»

Так і не дожив, бідолашний, до пенсії: заглянули якось до кабінету, а він мертвий лежить.

І призначили тоді головним лікарем Аллу Василівну. Завше на зборах, на нарадах виступала — ото начальству в око і впала. Молода, енергійна, парторганізацію поліклініки очолює, — кому, як не їй, головним лікарем бути! Вона й не відмовлялась — одразу ж погодилась. Повернулась, пам’ятаю, весела, щоки так і горіли: «Ну, Валю, тепер ми все тут по-своєму зробимо! Годі по закапелках тулитись!» Тоді вона мене ще по імені звала, то вже пізніше, коли старшою медсестрою призначила, — по імені та по батькові. «Ой, важко ж вам буде, Алло Василівно! Наш народ знаєте який? Звикли до старого, мохом пообростали». — «А ми той мох поздираємо. Кому не сподобається — скатертиною дорога, вмовляти не буду!» Стоїть, рішуча така, брови зведені. Отоді я чи не вперше подумала — ця своїм не поступиться…

В першу чергу за поліклініку взялася: будувати нову. Признатися, ніхто з нас не вірив, що в неї щось вийде: ще Хрещатик не відбудований був, пів-Києва в руїнах лежало, а тут — нову поліклініку! Та ще де: в містечку заштатному, в якому промисловими об’єктами поки що й не пахло. Так їй і в райраді сказали, то вона — в міністерство, в обком партії. Чи не найвищі пороги переступити зуміла, а таки домоглася свого: виділили кошти.

Та кошти коштами, фонди фондами, а без рук робочих воно нічого не варте. А з руками робочими тоді сутужно було! Пригадую: прийшла команда з цегельного заводу, щоб до Нового року всю цеглу забрали. Не заберемо — пропаде. А чим вивозити, коли в нас на поліклініку одна парокінна підвода і сторож — за кучера, бо такої штатної одиниці, як кучер, у нас і не числилось. Метнулась Алла Василівна по установах, ще три підводи дістала, на них свого чоловіка й хірурга посадила, а на третю вже й нема чоловічої сили, одна жінота лишилась. «Ладно, — сказала, — я сяду на третю». А сама ж не сільська, з кіньми ніколи справи не мала. І, думаєте, не возила цеглу? Дощ не дощ, холод не холод, а вона в черевичках легеньких, чесним словом підбитих, і в воду, і в грязь. Схудла так, що тільки очі й видно. Привезе, руки аж сині, ми їй: «Та біжіть хоч погрійтесь!» — нізащо не піде. «Погріюся й тут!» Носить цеглу нарівні з нами, поки й підвода спорожніє.

Еге ж, дісталося тоді нам усім, а їй, либонь, найбільше.

А з підлогою… Їздила діставати паркет аж у Карпати. Привезла цілий вагон, майстрів розшукала, а вони всі до одного — гіркі п’яниці. Рознюхали, що в нас є спирт, поки по сто грамів не наллєш, роблять, як мокре горить. Я раз налила, вдруге, а тоді бачу, що, поки вони підлогу постелять, бутель весь висушать. Пішла до Алли Василівни. А вона: «Видавай!» — «А в тюрму хто передачі носитиме?» То вона лиш усміхнулась. «Якщо хто й сяде, то не ти». До в’язниці не дійшло, а сувору догану по партійній лінії таки заробила. Не тільки за спирт — ще дещо розкопали, ревізори ж недарма цілий місяць товклися. Могли б і до суду віддати, часи тоді були легкі на розправу, так нова поліклініка вже стояла, вікнами веселими, великими на всю область світила. І в газетах про неї писали, і в доповідях згадували. Та ви самі бачили, що вам про неї й розказувати.

Строга? Звісно, що строга, не любить, щоб поперек неї хто хоч слово сказав. Але з нашим народом інакше й не можна. А потім: хто ти, а хто Алла Василівна. Розуміти це треба, а не перти супроти вітру. Проти всього колективу. Всі йдуть не в ногу, один він лише в ногу! Бачила таких, надивилась. Тільки ніхто з них не приживався у нас. Та й, надіюсь, не приживеться ніколи.

Недарма ж цей Колядко не сподобався мені з першого погляду. От буває ж таке: ще й не знаєш, чим чоловік тобі не до душі, а не можеш себе пересилити. Пам’ятаю: прийшов до нас у квітні, напередодні свята, а в нас же Першого травня — обов’язкова маївка. Алла Василівна цей звичай давно завела, жодного разу не пропустила й стежила, щоб усі виходили. Бо колектив — це єдина сім’я, тож і свята треба відзначать по-сімейному. Жінки — наїдку, чоловіки — випивки в міру: Алла Василівна п’яних терпіть не могла. Гітару, баян — на машину та й до лісу всім колективом. Виберемо гарну галявину і — на цілісінький день…

Тож напередодні маївки я й зайшла до Колядка. Як голова місцевкому. Людина ж іще свіжа, звичаїв ще наших не знає, от я до нього й зайшла.

І знаєте, що він мені відповів?

— Пробачаюсь, але я не можу. У мене свої плани.

Як не вмовляла, вперся, наче віл.

«Ну, гаразд, — думаю, — це ти зі мною такий хоробрий. Подивимось, що ти перед Аллою Василівною заспіваєш. Вона тебе враз причеше».

Хотіла, було, зайти до неї, сказати, та одразу й роздумала. Чого це я за кожного спину свою підставлятиму? Він же не дитина, щоб за ручку водити!

Ну, настав день маївки, зійшлися всі наші, на машину сідають. Аж ось і Алла Василівна. Глянула — одразу ж помітила.

— А де Колядко?

Я — так і так: немає Колядка. Не схотів їхати. Відмовився.

Не сподобалось Аллі Василівні. Лицем потемніла.

— Гаразд, — сказала. — Розберемося.

І на маївці — сміється, жартує, а потім враз і насупиться: Колядка, либонь, згадає.

В перший же день після свят викликала Колядка до себе. Що там йому говорила, не знаю, тільки вискочив од неї, як із бані. Весь день одпирхувався. А повз мене проходив — одвертався. Розсердився, бач! Та мені з ним з однієї миски не їсти, про мене — хай хоч і весь вік дметься, лиш би свою роботу робив. Та по-людському в колективі поводився. Бо що не день, то й новий вибрик. Усе в нас, бачте, не по його, все по-новому треба робити!

От хоча б з історіями хвороб. Писанини — чорнила не вистачає, хворий уже й вийде, а лікар усе пише й пише, інший зайде, він муркне: «Сідайте!» — голови навіть не зводячи. Весь час, на всіх зборах на писанину ту скаржились, що ніколи за нею й людей лікувати. Та скаржитись скаржились, а писати продовжували. Бо не ми її завели, не нам її й скасовувати, для цього отам у міністерстві зарплати одержують — їм, як то кажуть, видніше. Ходили чутки, що будуть ставити лічильні машини, лікар усю інформацію в мікрофон набалакає, вона перфокартку й видасть, а поки що пишіть, як і діди ваші писали, тільки дідам, мабуть, легше доводилось, бо тоді над ними менше начальства було. Всі й писали — стогнали, один Колядко збунтувався: він, бач, наймудріший. Посадив медсестру Зою, ткнув їй ручку: «Записуйте, що я вам диктуватиму!» Зоя, звісно, в сльози, Зоя до мене. Пішла я до нього, то він замалим не кулаками мене з кабінету: «Робіть свою справу, а в мою не втручайтесь! Я повинен на хворого дивитись, а не у ваші дурацькі історії!» Так «дурацькі» й сказав.

Або скільки галасу було з приводу рецептів. У нас давно так заведено: всі рецепти на дефіцитні ліки — у мене в руках. Для контро­лю. Треба лікареві виписати валокордин чи стугерон, він до мене і йде. Я в спеціальний зошит записую: коли, хто і для кого. Розумно? Розумно. Людей завжди контролювати потрібно, довіряти довіряй, але й перевіряй.

Всі лікарі мовчали, бо знали, що це наказ Алли Василівни, один він мов сказився.

— Не буду я бігати за кожним рецептом! Не довіряєте — самі виписуйте! А мене від цієї дріб’язкової опіки звільніть!

Я йому спокійно пояснюю, що це не моя вигадка, наказ Алли Василівни. Якщо йому не до вподоби, то хай до неї і йде.

— І піду! Щоб тьоті Моті доручили видавати рецепти!

Це вже в мій город камінець. Що я, мовляв, не доросла до рецептів.

Вибіг, а в мене від образи щоки горять: ні за що, ні про що!

Ледь заспокоїлась. Валер’янку накапати не могла, так руки трусились.

І не було згодом у поліклініці нашій людини, з якою він не посварився б. Начмеда невігласом у вічі обізвав, регістраторшу Соню довів до істерики: забула, бач, йому передати, що хворий дзвонив! Ну, замоталась, забула, з ким не буває, так не розпинати ж людину за те!

І все йому спершу сходило з рук. Алла ж Василівна його на роботу приймала, не питала нікого, то їй не так просто було визнати, що помилилася в людині. Прощала йому все до одного випадку.

Приїхала якось до нас Віра Павлівна, Полотухи законна дружина. Директора заводу цегельного. Дамочка така, що як іде, то ні на кого й не гляне. Не те, що її чоловік. Той як прийде, то наче вихор увірветься. З усіма привітається, всіх розпитає, молоденьких сестричок за щічки вщипне, одне слово, душа-чоловік. Ця ж якщо й привітається, то одразу відчуєш, хто вона, а хто ти. Пропливе в кабінет до Алли Василівни, і вже туди лікарів викликають. Які їй потрібні.

І нічого не вдієш — ідуть. Дружина ж Полотухи, не хто-небудь. До якого — й вугілля привезти, за деревом та цеглою: на поточний ремонт. А це пообіцяв дві квартири нам виділити в новому будинку. Як тут не вклонишся?

Приїхала ото вона до нас у поліклініку, а Аллу Василівну якраз викликають у здороввідділ. Терміново. Вона мене до себе й гукнула:

— Валентино Григорівно, обслужіть нашу Віру Павлівну. Кого потрібно, зовіть… Віро Павлівно, голубонько, пробачте, що сама не можу вами зайнятись: біжу до начальства. Та ви не турбуйтесь — все буде добренько. Ввечері я сама до вас подзвоню.

Цьомкнула в щоку, побігла.

Лишилась я з Вірою Павлівною.

— Так кого вам? — питаю.

Віра Павлівна губи бантиком склала (бантик номер один — для молодшого медперсоналу), всміхнулася злегка:

— Мені б терапевта, якщо можна, голубко.

Можна, чому не можна, зараз покличемо. Сама пішла до Колядка: він саме приймав. Приймала іще й Одарка Михайлівна, та я таки пішла до Колядка. «Не вічно ж тобі в білих рукавичках ходити!»

— Андронику Федотовичу, зайдіть до Алли Василівни!

— Ви що, не бачите: в мене хворий!

— Бачу, слава богу, ще не осліпла. Але Алла Василівна просила терміново зайти.

Скрививсь, поклав на стіл стетоскоп.

— Пробачте, я зараз, — до хворого. — Начальство, знаєте, нічого не вдієш!

— І стетоскоп прихопіть!

— Навіщо? Я Аллу Василівну, й без стетоскопа почую.

— Ну, як знаєте, — кажу. — Не довелося б тільки за ним повертатись…

Зайшли до кабінету, він і питає:

— А де ж Алла Василівна?

— Алла Василівна, — пояснюю йому, — пішла в райздороввідділ. Терміновий виклик. А це — Віра Павлівна, дружина Полотухи. Алла Василівна просила їх вислухати.

Віра Павлівна склала губи вже іншим бантиком (номер другий — для лікарів), усміхнулась кокетливо:

— Докторе, голубчику, щось із серцем у мене… Не спала всю ніч.

— Пробачте, на мене там хворий чекає. А вас прошу зайти до мого кабінету.

І вийшов. Усмішка так і примерзла до обличчя Віри Павлівни.

Тут я, признаюся, злякалась: не чекала такого від Колядка.

— Віро Павлівно, рідненька, заспокойтесь. Я зараз гукну Одарку Михайлівну. Вона вас швиденько огляне.

Як не вмовляла — не схотіла лишитись:

— Дякую, полікували!

Пішла з поліклініки — понесла лице заморожене. Сіла в машину, поїхала. А мені хоч плач: «Що ж це я накоїла!.. Знала, наперед же знала, що так воно буде! Наче нечистий у спину штовхав… Що ж це мені Алла Василівна скаже?»

Переживаю, місця собі не знаходжу, як Колядко в двері:

— То де ваша хвора?

У мене й сльози з очей. Не знаю, що йому і зробила б!

— Пішла ваша хвора, — кажу. — Вашого хамства не стерпіла. Ідіть геть, я вас і бачити не хочу!

І ще щось кричала, соромно тепер і згадувати, а він води повну склянку набрав та й подає:

— Випийте, — каже, — і заспокойтесь. Чи варто через якусь погану бабу отак переживати? Не турбуйтесь: якби була хвора по-справжньому, то не побігла б, задерши хвоста.

Як я втрималася, щоб по склянці не вдарити, не знаю й сама. Чи в нього справді не всі дома, чи прикидається? Не розуміє, що накоїв.

Алла Василівна як почула — позеленіла. Спершу на мене накинулася, знову до сліз довела. Потім трубку телефонну вхопила, подзвонила до Віри Павлівни. Пробачалася вже перед нею, пробачалась, казала, що сама з терапевтом до неї приїде.

— Ні, не з Колядком — з Одаркою Михайлівною. З Колядком у мене ще буде розмова. Зараз їдемо… Покличте Одарку Михайлівну! — це вже до мене. — Стійте, спершу Колядка гукніть.

Я до Колядка:

— Товаришу Колядко, вас просить Алла Василівна!

— Скажіть, що за хвилину зайду. Бачите, хворий у мене.

Я знов до Алли Василівна:

— Алло Василівно, Колядко передав, щоб ви почекали. Він зараз не може.

Аллу Василівну так і пересмикнуло.

— Ну що ж, почекаємо. Почекаємо… — І стільки погрози було в її голосі, що аж мені стало недобре.

Сіла за стіл, папки перекладає з місця на місце. Бачу: все в ній так і кипить.

— Він зовсім знахабнів, Алло Василівно! На сестер кричить, лікарів ображає. Мене до сліз сьогодні довів. Скільки можна терпіти?

Нічого не відповіла Алла Василівна. Сидить, папки перекладає.

— Може, ще раз гукнути?

— Не треба!

Аж ось і Колядко: явилося сонечко ясне!

— Кликали, Алло Василівно?

— Кликала. Могли б і швидше прийти…

— Я не міг. У мене був хворий… Валентина Григорівна вам, надіюсь, сказала?

Мене наче хто окропом облив:

— Не плутайте в свої справи хоч Валентини Григорівни!

— В які свої справи? Просто кажу, що ви бачили, що в мене був хворий.

— Нічого я не бачила!

— Годі! — обірвала Алла Василівна. І вже до Колядка сухо, офіційно, тоном, що не обіцяв нічого хорошого: — Поясніть, чому ви відмовились обслужити хвору?

— Хвору? Яку?

— Валентино Григорівно, ви запрошували товариша Колядка в мій кабінет?

— Запросила. Одразу ж запросила, Алло Василівно.

— Ви передали йому, що це моя особиста просьба?

— Передала, аякже!

— Так чому ви відмовились вислухати хвору?

— Я не відмовлявся. Вона сама не схотіла.

Тут уже я не витримала такої брехні:

— Не схотіла, бо ви відмовились її вислухати! Сказали, що на вас чекає ваш хворий!

— То й що, як сказав? На мене й справді хворий чекав. Я ж її не відіслав — попросив зайти до мого кабінету.

— Може, й чергу зайняти? — саркастично запитала Алла Василівна.

— А хоч би й так! Чим вона краща від інших?

— Та ви хоч знаєте, чия вона дружина? — вже скипіла Алла Василівна.

— Не знаю й знати не хочу! — відповів сердитим фальцетом. — 3 якого це часу я маю обслуговувати чиїхось дружин?

— Вийдіть! — наказала тоді йому Алла Василівна.

Колядко стенув плечима і вийшов. Спокійно так, наче його й не виганяли.

Алла ж Василівна походила, походила по кабінету, заспокоїлась трохи.

— Гукніть Соню!

Я одразу ж здогадалась, для чого. Алла Василівна накази ніколи сама не писала — диктувала Соні.

Соня й заскочила згодом до мене, мов цукерку принесла:

— Валентино Григорівно, Алла Василівна просила вас завізувати.

Наказ. Сувора догана лікареві Колядкові за недисциплінованість і грубість по відношенню до хворих. Я його й мала завізувати як голова місцевкому.

Ще на жодному наказі не розписувалася з таким задоволенням.

Не подобається мені вся ця історія. Ой, не подобається!

Колядко багато кому насолив. Колядко — дай боже характер! Але ж і ми не ангели! І потім: давайте розберемося, через що він сварки здіймав. Щось жодного разу не чув, щоб він вимагав зарплату підвищити. Чи перевести на іншу, до поліклініки ближчу дільницю. Його дільницю недаремно ж «Соловками» в нас називають. Ген на горі, поки доберешся, сім потів зійде, бо машин у нас для дільничних немає, все на двох, на своїх. А восени, коли дощі періщать, чи взимку, у віхолу? Ти працюєш собі в теплі та у затишку, а він ноги на плечі та й у дорогу до хворих. Я не раз дякував долі, що не терапевт: важка, скажу вам, ноша сія. Ніхто ще не підрахував оті кілометри, щоденно сходжені ними. А коли епідемія грипу? Коли викликів — не встигають записувати? До всіх неодмінно зайди, всіх обов’язково відвідай, ніхто тебе не спитає, втомився чи ні, обідав сьогодні чи, може, не встиг і поснідати. Ти — лікар, ти — з іншого тіста, тобі не годиться ні втомлюватись, ані хворіти. Впрігся — вези.

Він і віз ніколи не скаржився.

— А де ж ваша принциповість? — питає дружина, — Як він такий хороший, чому мовчите? Не захищаєте?

Принциповість? Добре бути принциповим тому, хто незалежний, як вітер! В кого ні сім’ї, ні дітей. Розплювався, розлаявся та й майнув світ за очі. На Камчатку або й на Курили. Спробуй — дістань! А коли жінка, діти, будинок — ніде дітись, окрім поліклініки, на все наше містечко єдиної, — спробуй буть принциповим! Наплачешся! Ти що, не знаєш Алли Василівни?

— Знаю, — відповідає дружина. — Але ж і людини жаль.

Жалко! Звичайно, що жалко. Тільки ж і він багато в чому винен. От хоча б отой випадок із дружиною Полотухи. Що, голова відвалилася б, якби вислухав? Чи його хворі за цей час перемерли б? Усі лікарі отак роблять — не мітингують.

— Ти ж так не робиш.

— Я! Я — інша справа. Я, до твого відома, стоматолог, то що я — бормашину попру на собі до її кабінету? А ти знаєш, скількох я приймаю позачергово? І все її знайомих. І нічого, ще жоден хворий не скаржився.

— Що ж ти збираєшся робити?

— Хіба я знаю! Не чіпляйся, ради бога, мені й без цього гірко! Ну що я можу зробити, коли все так склалось? Краще б я цієї проклятої відпустки зовсім не брав! Сам напросився. Та що тепер говорити!

— Ну, тут ти не винен. Не можеш же до важко хворої мами не їхати.

Отож-то й воно, що не можу. Ще не знаю, чи й застану живу.

Позавчора телеграму принесли. «Приїжджай. Мама хвора. Інфаркт». Старша сестра підписала, в якої мама й живе. Мамі моїй — під дев’яносто, не треба пояснювати, що значить інфаркт у цьому віці. Показав телеграму дружині.

— Треба їхати, Сашо, — сказала.

— Знаю, що треба. Тільки боюсь, це надовго. За день чи два не обернусь.

— Ну що ж, попроси перенести відпустку, — зітхнула дружина.

Чому дружина зітхала, мені не треба було пояснювати. Мав одпочивати у вересні, дружина теж свою відпустку на цей місяць перенесла, щоб хоч раз у житті поїхати разом до моря. Вперше зібрались.

Та нічого не вдієш, мама є мама, все життя нам, дітям своїм, оддала, — пішов до Алли Василівни. Показав телеграму, попросив перенести відпустку.

Алла Василівна не заперечувала:

— Соню, підготуйте наказ!

Коли я, подякувавши, звівся, щоб іти, вона мене затримала:

— Олександре Семеновичу, зачекайте хвилинку. Тепер я маю до вас невелике прохання.

— Слухаю, Алло Василівно.

— Ви в Поліськ їдете?

— Так.

— Енський район далеко од вашого? — назвала сусідній район.

Якби знав, сказав би, що за тисячу кілометрів. А так відповів, що година їзди автобусом.

— От бачите, як у нас добре виходить! Доведеться вам з’їздити в Енськ.

— Для чого?

— У вас в енській лікарні знайомих немає?

— Немає, — кажу. Ніяк не зрозумію, до чого веде.

— Гаразд, це не так і важливо. Постарайтесь розшукати людей, які працювали в тій лікарні під час окупації.

— Для чого?

Алла Василівна подивилась пильно на мене, з притиском мовила:

— В тій лікарні працював Колядко. Головним лікарем. Під час окупації. Твердить, що працював на партизанський загін. Лікував начебто поранених партизанів, переховуючи їх од фашистів. А документа про це у нього немає. Каже, що партизанський загін був розгромлений, що загинули всі. Темна історія, як і сам Колядко.

Он воно що! Лише тепер я зрозумів, до чого вела Алла Василівна.

В поліклініці нашій висить Дошка ветеранів Вітчизняної війни. Лікарі, медсестри, всі у військовій формі, з орденами, медалями, молоді та чубаті, — серце стиснеться, на оригінали їх дивлячись. Гай-гай, що роблять роки з людиною! І лиш один був у цивільному. Колядко. Андроник Федотович. Був, повторюю, бо тепер замість фото — місце порожнє. Наш голова місцевкому Валентина Григорівна зняла його привселюдно. Треба спершу, мовляв, перевірити, чи й справді Колядко — ветеран. Жодного документа не має. Підозріла загалом особа.

Колядко хотів своє фото забрати — не віддала. Речовий доказ, аякже!

— Отож і просимо вас: розпитайте людей. Може, там хтось і тепер лишився, що працював із Колядком під час окупації.

— Звільніть, Алло Василівно! — застогнав я. — Який з мене слідчий!

— Не звільню, — сказала Алла Василівна. — Ніхто з нас не слідчий, голубе мій, цього вимагають інтереси колективу…

Так і не вдалося відкрутитись.

— Добре було б, аби ви привезли свідчення в письмовій формі. В нотаріальній конторі завірене, — сказала на прощання Алла Василівна.

Йшов додому — таке ніс у душі, що не хотілося й на світ білий дивитись. Знав же, прекрасно знав, для чого ці дані потрібні! Чого, точніше, чекала від мене Алла Василівна.

А тут ще з Колядком зустрівся. Разом із поліклініки вийшли.

— Додому, Олександре Семеновичу? Зачекайте, я портфель візьму, підемо разом.

Нам і справді по дорозі, він живе через вулицю. А мені раптом здалося, що він усе вже знає. Аж чоло вкрилося потом.

Вийшов — боюся на нього й глянути.

— Що це ви наче засмучений? — питає. — Чи не захворіли часом?

— Здоровий. Дякую… — ковтаю слова.

— Ну й пече ж! Здорового й того в ліжко вкладе. А я, Олександре Семеновичу, дякуючи вам, їсти нормально став. А то ковтав, наче качур. Не жуючи.

Зуби в нього й справді жахливі були. Карієс на карієсові, дупла суцільні. Смішно сказати: стоматологічного крісла боявся. Сило­міць затягнув його до кабінету, посадив у крісло.

— Як болітиме, вирвусь і втечу!

Ще й до зуба не доторкнувся, а з нього вже піт у три ручаї. Не знаю, хто кого більше вимучив: він мене чи я його.

— Не переношу болю, — признавався. — Укол роблять — замалим свідомість не втрачаю. Я й на терапевтичний пішов, що тут ні крові, ні болю. А сватали ж в інституті на хірургічний, казали, що в мене й руки хірурга, — поворушив пальцями. — Тільки ні, не вийшов би з мене хірург.

«Як же він зважився лікувати партизанів під час окупації? — подумав про себе. — Під носом у німців. В будь-який час, за найменшої підозри могли таким тортурам піддати — камінь не витримав би!»

— Андронику Федотовичу, ви й справді лікували партизанів під час окупації?

— Це ви про фото? — спитав він одразу. Хотів щось сказати, та одразу ж роздумав, махнув лиш рукою: — Ет, що говорити, коли в нас живому слову не вірять! Папірець їм дай!

— То й дістали б довідку.

— Олександре Семеновичу, ви думаєте, я цього не хотів зробити? Просився відпустити на тиждень за власний рахунок, щоб з’їздити, — відмовили. Бояться, що й справді документ привезу. Та що говорити. Ото вже як в’їлись, то таки виживуть!

— Ну, так уже й виживуть… Яке має відношення оте фото до вашої роботи як лікаря?

— Має. Все має, дорогенький Олександре Семеновичу. (Ох, хоча б він не називав мене «дорогеньким»!) Ото як візьмуться їсти людину поїдом, то все сміття на неї збирають. Щоб із головою засипати.

Попрощалися біля його двору. Він ще до себе запрошував, жінки ж удома немає, а в погребі наливка стоїть — губи злипаються. Та я сказав, що на мене вдома чекають. Попрощався, пішов, і поки його вулицею йшов, все здавалося, що він стоїть і дивиться в спину. Так тоскно дивиться, наче я єдина людина, яка йому на цьому світі лишилась. І ось ця людина тікає од нього.

Та гаразд, досить про це. Може, він і не дивився, а я біс його зна що і вигадую…

Ну, з’їздив додому, побув біля мами два тижні. Коли криза минула і їй стало легше, вирішив навідатись в Енський район: весь оцей час, коли був коло мами, доручення Алли Василівни каменем лежало на душі.

З самого ранку йшов дощ: їхали наввипередки з хмарою. Перечекав на автобусній станції, поки дощ перейде, та й потьопав до лікарні.

Енська районна лікарня містилася в двох одноповерхових будинках, збудованих ще до революції, — тепер таких фортечних стін і не зводять. Стіни поспіль подовбані осколками й кулями — бої тут точились не в жарт. Довкола старезний парк із столітніми дубами, а за парком починався вже ліс, розливався до обрію. Парком ходили хворі в лікарняних халатах, я ще, пригадую, подумав, що чомусь ці халати по всіх наших лікарнях мають один і той же заношений вигляд. Зустрів молоденьку сестричку з такими щоками червоними, що мимохіть хотілось їх ущипнути, спитав, як пройти до начальства.

Головний лікар був саме на місці.

— Не знаю, чим вам, колего, й допомогти. — Слово «колега» він вимовляв охоче й смачно: видно, нещодавно закінчив медінститут. — Персонал у нас молодий, нікого з стариків не лишилось.

— І ви нічого про Колядка не чули?

— Щось чув, але, признатись, не дуже цікавився. Без того є про що думати. Як же вам, колего, допомогти? — Помовчав, морщачи лоба, потім, наче зі мною радячись, сказав: — Хіба що в тьоті Люби спитати?

— А хто така тьотя Люба?

— Няня. Ще з війни працює. От тільки не знаю, чергує вона зараз чи ні. Зачекайте, довідаюсь.

Вийшов. Незабаром вернувся.

— Вважайте, колего, що вам повезло: зараз зайде.

Ввійшла тьотя Люба, жінка похилого віку. Стала біля дверей, нізащо не хотіла сідати в крісло.

— Мені й тут добре.

— Ви знали Колядка? Головного лікаря, що працював під час окупації?

— Андроника Федотовича? — В старої була, мабуть, пам’ять — дай боже! — Аякжечки, знала. Вони мене й на роботу приймали.

— І довго ви з ним працювали?

— Та всього місяць, якщо не менше. Я прийшла, а вони невдовзі й пішли.

«Бачите, як вам не повезло!» — із співчуттям подивився головний лікар на мене.

Тоді я, вже мало надіючись, спитав тьотю Любу, чи не знає вона когось із старожилів лікарні. Хто працював разом із Колядком, а тепер, може, на пенсії.

— А чому ж не знати! — відповіла жваво. — Ніна Антонівна з ними разом була. Вона недалечко звідси й живе.

— Хто така Ніна Антонівна?

— Медсестра. Ніна Антонівна.

Так я втрапив до Ніни Антонівни.

Жила вона в триповерховому комунальному будинку на першому поверсі в однокімнатній квартирі. Вікном на забруковану вулицю, по якій, поки я в неї сидів, з гуркотом проїжджали вантажні машини. Перед будинком росли убогі берізки: листя на них було не зелене, а сіре. Здавалося, берізкам оцим бозна-скільки й років, що їм так і не судилось вирости вищими на оцій утоптаній нещадно землі.

В бідненько обставленій кімнаті було охайно, скрізь, де тільки можна, лежали мережані серветки. На підвіконні, на ліжку, на невеликому столику, навіть на сидіннях стільців. Я чомусь подумав, що тут не часто бувають гості.

Ніна Антонівна зустріла мене не дуже привітно. Прочинила двері, підозріло спитала:

— Вам кого?

— Пробачте, ви Ніна Антонівна?

— Ну, я.

— В мене до вас справа. Можна зайти?

Хвилинне вагання, сумнів у очах.

— Ну, заходьте.

Не запросила навіть сісти. Стояла, чекаючи, що їй скажу.

— Ніно Антонівно, — мовив, — боюся, що розмова наша буде тривалою. Може, сядемо?

Лише тоді вона прибрала із стільця серветку, сіла. Хоч літнє сонце заливало кімнату, вона куталася вподовж усієї розмови у велику вовняну хустку, і сонячні промені меркнули, торкаючись її застиглого обличчя. Я одразу ж звернув увагу на її руки, що смикали нервово краєчок хустки, — вкриті пігментними плямами шкіра та кості. Зачувши про Колядка, вона здригнулася, в темних її очах ворухнулось щось недобре.

— Що з ним?

Я розповів про Дошку ветеранів війни, про його фото.

— Ото так йому й треба! — сказала вона з несподіваною злістю.

Я став просити Ніну Антонівну розповісти, що ж робив Колядко під час окупації. Чи був зв’язаний з партизанами, чи то все його вигадка, як вважає Алла Василівна. Ніна Антонівна довго відмовлялася, казала, що не хоче ворушити минуле, та врешті погодилась.

— Дозвольте запалити.

Запалила цигарку, затягнулась жадібно, роздушила нервово в попільничці.

— Слухайте ж…

Ось що розповіла мені Ніна Антонівна.

Коли наші евакуювались, Колядко теж збирався спершу на схід. Та в останню хвилину передумав: не міг лишити кількох важкохворих, яких саме вів. Може б, і поїхав, якби не заскочив востаннє в лікарню — попрощатися з хворими. Вийшов з палати блідий, довго стояв біля вікна, потім обернувся до Ніни Антонівни, молоденької тоді ще сестрички:

— Не можу… Вони без мене не виживуть.

— А фашисти! — сказала налякано Ніна: збиралися ж евакуюватися разом.

— Дасть бог, не з’їдять. Ви, Ніночко, їдьте, а я не можу.

Розмова та відбулася ввечері, а вранці Ніна розшукала Колядка й сказала, що вона теж не поїде. Як він не їде, то лишиться й вона. Колядко її довго вмовляв їхати і вона, пам’ятає, розплакалась і сказала йому, що нічого він не розуміє, що вона вже доросла й сама має право вирішувати, їхати їй чи лишатись.

І ще пам’ятає, що він зрадів, це її трохи втішило.

— Він тоді був неодружений? — вирвалось у мене.

— Яке це мало значення! — сердито сказала вона.

Я вмовк, боячись, що вона урве свою розповідь.

Прийшли німці. В газетах писалось, що фашисти, вдершись в те чи інше місто, насамперед бралися за лікарню: важкохворих пристрілювали, а тих, хто міг ходити, викидали на вулицю. Вони теж чекали подібного, але німцям, які осіли в Енську, було, мабуть, не до лікарні, перший місяць принаймні. Десь із тиждень лікарня функціонувала, мов нічого й не сталося. Колядко, який перебрався ночувати в ординаторську, щоранку обходив хворих, Ніна ж і санітарка, яка теж лишилася, з ранку до вечора порались на кухні, готуючи сніданки, обіди й вечері, поки вистачало продуктів. Коли ж усе скінчилось і хворих нічим було годувати, Колядко запріг Буланого, що був при лікарні й давно уже просився на пенсію, та й поїхав по селах збирати продукти. Вони тоді дуже за нього переживали, особливо хворі, які невідомо звідки довідались про те, — замучили її, щоразу питаючи, чи не повернувся лікар. Повернувся Колядко живий та неушкоджений, ще й привіз повну підводу всілякого харчу: борошна, сала, картоплі — вистачило на тиждень, а потім знову довелось їхати. Вона ще, пам’ятає, питала, чи не стрічались німці, дивуючись про себе, як він їх не боїться. Колядко й відповів: «Стрічались». — «Ну й що?» — «А нічого, — відповів безтурботно. — Йдуть мимо й навіть не вітаються». Вона тоді на нього образилась, що він із нею, як з маленькою, та сердитись довго не могла, не до того було.

Отак Колядко їздив, їздив, аж поки покликали його до бургомістрату. Повернувшись, гірко сказав: «Можете привітати: призначили головним лікарем». Подумав і мовив: «А може, воно й краще, що мене призначили, а не когось іншого. Люди ж різні бувають». І ми зрозуміли: Колядко думав про хворих.

За деякий час до них прибився ще один лікар з евакуйованих, і Колядко, який дня й ночі не знав, міг вільніше зітхнути. Доти, поки в лікарні появились поранені партизани.

Першого партизана пам’ятає так, наче це було вчора. Постукали серед ночі (відчинила вона, бо саме чергувала) двоє, з гвинтівками, внесли й третього, і вона спершу подумала, що поліцаї, вже встигла на них надивитись, а вони сказали гукнути Колядка; бач, знали його. І коли Колядко ввійшов, на ходу халат одягаючи, один з них сказав простуджено: «Оце вам, лікарю, перший». Колядко не здивувався ніскілечки, і Ніна з того зрозуміла: вони вже знайомі. Однак ще не догадувалась, що партизани. Догадалась пізніше, коли ті двоє пішли, а вони, обробивши пораненого (куля поцілила в стегно) та поклавши його в палату до важкохворих, стали заповняти на нього історію хвороби. Тоді Колядко продиктував: не кулею поранено стегно, а сокирою розрубано. «Та він же поранений!» — вирвалось у неї. Тоді Колядко чи не вперше розсердився на неї: «Хто поранений? Ти бачила? Сокирою розрубано! Сокирою!» Лише тоді зрозуміла, що це були не поліцаї, поліцаям приховувати свої поранення не треба.

Згодом німці таки добрались до лікарні: дали команду один корпус звільнити — для себе. Перегородили подвір’я, вартового поставили, стали завозити поранених — уже своїх. Доглядали їх німецькі лікарі, а сестер та санітарок набирали з місцевих, отоді Колядко й попросив її піти туди працювати: треба було діставати ліки для своїх хворих, у тім числі й для партизанів. Вона відмовлялася спершу: не так німців боялась, як того, що скажуть про неї люди, а потім погодилась, бо ліків і справді не вистачало, а в німців — повно. Брала все, що могла, дурна була, молода, й досі дивується, як не попалась. Проходила повз вартового, усміхалась кокетливо, ще й думала: «Аби ти тільки знав, що у мене в сумці, не так би закаблуками приклацував!»

А потім розгромили партизанський загін. Багатьох перебили, кількох захопили живими: люди бачили, як везли на підводах пов’язаних. Згодом прокотилось по Енську: катують. Випитують, з ким були зв’язані, хто їх підтримував.

Що вони пережили, з дня на день арешту чекаючи, — розповідати не хочеться. Колядко якось дав їй ампулу з ціаністим калієм, що дістав у німецького лікаря, попросив зашити в комір сорочки. «Отепер мені нічого не страшно!» — аж повеселішав, сорочку ту зодягаючи. «А я?» — гірко спитала вона. «Тебе, Ніночко, вони не зачеплять. Ти ж працюєш у них».

Так сорочку ту й носив не скидаючи. Поки й наші прийшли. Сам і прав, не довіряв навіть їй: боявся, щоб не роздушилась ампула. Сорочка сатинова, чорна, то не часто й прати треба було.

Коли ж повернулися наші — його посадили. Чого й треба було чекати: на німців робив, головним лікарем, а те, що лікував партизанів, хто докаже. Один лейтенант, що її допитував, так їй і сказав: «Всі ви тут партизанили! Німців чекали, Гітлерові вірою й правдою служили! Ми вам покажемо кузькину мать!» І показали б, найперше Колядкові, засудили б як зрадника, коли б не хворі, що він їх лікував під час окупації. Кількасот підписалось, по всьому селу зібрали, по всьому району: звільніть нашого лікаря, він ні в чому не винен.

Розібрались — випустили.

Випустили і її, тільки пляма на все життя лишилась. Мов і не кажуть нічого в очі, а в медичний інститут так і не могла поступити. Тепер, звісно, інші часи, але куди їй уже вчитись! Шістдесят скоро, уже й на пенсії.

Знов запалила цигарку, затягнулась жадібно. Довго гасила, тикаючи сліпо в попільничку.

— Не тим кінцем, — підказав їй.

— А…

Кинула цигарку, загорнулася в хустку. Дивилася очима погаслими кудись мимо.

Як почула, що його звільнили, побігла до нього, а його і слід прохолов. Забрав свої речі і втік з Енська. Від страху, ганьби чи образи — не питала, бо більше не бачила. Оцього йому й простити не може, що втік. З нею навіть не попрощавшись. Мусив лишитись, мусив! Добиватись правди: не тільки для себе — для всіх, хто поруч із ним працював. Вірили ж йому так, як собі часом не вірили.

Замовкла. І я мовчки сидів, не знаючи, що сказати цій жінці. Врешті, наважившись, попросив написати, хоча б коротко, про все, що розповіла.

— Навіщо? — стенула плечима. — Все одно ніхто не повірить.

І як я її не вмовляв — не схотіла.

— Що передати Колядкові? — спитав прощаючись.

— Що передавати? Передайте — жива ще Ніна Мелешко. Якщо він мене пам’ятає…

Повернувшись додому, я не став передавати Колядкові вітання од Ніни. Як я зміг би йому пояснити, що привело мене в Енськ, змусило розшукати Ніну Антонівну? Алла ж Василівна, вислухавши мене, сказала, що вона нічому не вірить: в жодних партизанах Колядко не був. Бо як можна повірити людині, яка теж заплямована службою в фашистів? Вони тепер усі партизани!

— Але ж його не посадили! — не витримав я.

— То й що? Я ж не кажу, що він людей розстрілював, цього ще нам не вистачало! Він просто тихесенько працював на фашистів. Знаю я таких! — Алла Василівна під час війни евакуювалась разом із батьками до Середньої Азії і досі з підозрою ставилась до всіх, хто був на окупованій території. Й жалкувала, мабуть, в душі, що з анкет зникла відповідна графа. — Тож давайте, Олександре Семеновичу, домовимось так: ось вам ручка, чистий папір, беріть при мені й пишіть.

— Що писати, Алло Василівно?

— Пишіть те, що взнали, голубчику. Що зв’язки Колядка з партизанами документально не вдалось підтвердити, працював під час окупації головним лікарем.

Я взяв ручку, підсунув папір. Та одразу ж відчув, що написати підказане Аллою Василівною не зможу. Я чомусь вірив Мелешко, її гіркій сповіді. Вірив, бо не могла людина брехати. Чи то сама розповідь так на мене подіяла, чи оповідачка, якась абсолютна байдужість, що я про неї подумаю, — вона була щирою, вона не вигадувала — в цьому я був перекопаний.

— Алло Василівно, пробачте, але я не можу цього написати.

— Бачу, та дамочка вас заворожила своїми казочками.

— Так казки не розповідають, Алло Василівно!

— Ну що ж, доведеться написати самій. — Алла Василівна вже простягла руку до сейфа, та перехопила мій погляд. — Можете йти, — мовила сухо.

Я вийшов, як обпльований. Думав про сейф. У якому Алла Василівна — це знали всі, та вона й сама не таїлася — тримала папки, особисто нею заведені справи на кожного. Про ті папки ходили найнеймовірніші чутки, аж до того, що Алла Василівна записує не тільки, як хто себе поводить на службі, в поліклініці, а й поза поліклінікою. Вдома, в гостях. Своєрідні кондуїти на кожного. Всі ми той сейф ненавиділи і, признатись, боялися.

І я не був упевнений, що Алла Василівна не дістає зараз разом із папкою Колядка й мою.

Цікаво, що вона до неї запише?

І знов, наче навмисне, зустрівся з Колядком. Він мені явно зрадів:

— Олександре Семеновичу, ви вже повернулись?

— Як бачите, — кажу неохоче: мені здавалось, що Алла Василівна дивиться, як я розмовляю з Колядком.

А він наче й не розуміє нічого.

— Ви додому? — питає. — То підемо разом.

Діватись нікуди — пішли. «Хоча б не зустріти кого з поліклініки!»

Йде поруч, розпитує, витирає великою хустиною шию і лоб. Хоч надворі не так уже й жарко. Щось нове появилося в ньому за цей час, поки я був відсутній, якась тривога, неспокій. Він якось аж схуд, змарнів.

«Сказати йому про Ніну Мелешко? Ні, не скажу».

— А ви як? — питаю, щоб переключитись на інше. — Як ваші справи?

— Мої справи йдуть вгору: маю другу догану.

— За що?

— Не за що, а навіщо. Не сподобався поганій бабі, вона мене й доїдає.

— Ну, так уже й доїда!

— Доїдає, Олександре Семеновичу! Знаєте, чим вона мене душить? Колективом. Усі йдуть у ногу, один я не в ногу. Колектив вас не терпить, ви не прижилися в нашому колективі. Не прижився, і квит!

— І що ж вона вам пропонує?

— Подавати, поки не пізно, заяву. За власним бажанням. «Все одно вам у нас не працювати!»

— Так і сказала?

— Так і сказала…

— Ну, це ще нічого не важить, — став я його утішати. — Мало що можна під гарячу руку сказати! — А про себе подумав: «Важить, ще й як важить!» Алла Василівна ніколи слів на вітер не кидає. Пригадав, як п’ять років тому вигнала невропатолога. Невропатолог — не рівня Андронику Федотовичу, вмів за себе постояти. До міністерства дійшов, п’ять комісій побувало, півроку трусило поліклініку, а таки змушений був піти «за власним бажанням».

— Я вже й подав би, це ж не робота, коли за кожним кроком стежать. Кожен рух контролюють, — продовжував Андроник Федотович. — Тільки ж хворих жалко. Коли б ви знали, скільки цікавих хворих у мене! Ледь до пуття їх доводити став, і от — кидай, оддавай дяді чужому.

— Андронику Федотовичу, а чому б вам не попросити пробачення? Голова не одпала б. Зате ви при своїх хворих залишитесь. При своїй роботі.

— Я? Перед нею?

— Зрозумійте, Андронику Федотовичу, що не така вона вже й погана людина. Я її десять літ знаю, бачив більше доброго, аніж поганого. А те, що вона командувати любить, звикла до того, що кожне її слово — закон, так на те ж вона й керівник. Її теж зрозуміти треба — всю себе віддала поліклініці, поза поліклінікою для неї вже й життя не існує. Побачили б ви, як вона захищає своїх, коли треба. Подумайте над цим, Андронику Федотовичу. Раджу по-дружньому.

— Гм, подумати… Добре вам говорити — подумати!..

А сам, бачу, задумався.

Прощаючись, затримав мою долоню в своїй, заглянув у вічі:

— А може, й справді спробувати? Голова ж не одвалиться, га?

Долоня його була гаряча й волога.

Другого дня Алла Василівна викликала мене до себе. Я ще ніколи не бачив її такою розгніваною.

— Це ви послали до мене Колядка?

Таки хтось підслідив, як ми разом вертались додому!

— Алло Василівно, я йому порадив попросити пробачення. Я…

— Попросив, дякую! — саркастично вклонилась Алла Василівна. — Сибірською язвою обізвав!

Можете уявити, в якому стані вийшов я од Алли Василівни…

Виженуть, виженуть, тепер я напевне знаю, що виженуть. Тільки я вперед від нього з больниці пішла.

Пішла й поли обрізала: хай спробують знайти ще одну таку дурну, як я! Що на всі кабинети, на всі коридори — одна-однісінька, з ранку до пізнього вечора. Бо мене ще змалечку батько-мати привчили до чистоти й порядку. Я було ще малою як сміття де побачу, то мерщій за віник хапаюсь. Еге ж… А тут замалим у вічі не плюнули. Тільки не на таку напали, на мені ще ніхто верхи по їздив, я тиха-тиха, а як розійдуся… Недарма ж іще мін чоловік покійний казав: «І хто тебе, Варко, таку гарячу й виліпив?»

Прибігає до мене сусідка, не жінка Андроника Федотовича, а ота, що ліворуч живе, ми разом і дівували, на вулицю разом ходили, водночас і шлюб узяли. Тільки мене чоловік за всю жисть і пальцем не тронув, а її, вважайте, щодня духопелив. Це коли тверезий. А як п’яний приходив, то й зовсім убивати ладнався. Скільки разів вона рятувалася в мене: і в комірчині, й під ліжком, лежить — дихнути боїться, а він на поріг. Чорний, так пеклом і дише.

— Де Одарка? — питає.

— Та чи я знаю! — кажу, а в самої й жижки трусяться. — Чи я твою Одарку пасу, що ти в мене допитуєшся! Забігла, мабуть, край світу та вже там од страху і вмирає.

То він поводить-поводить по хаті страшними очиськами та й ще раз питає:

— То немає Одарки?

— Немає, — кажу, — ось хрест святий, що немає, — хрещуся та до кінця й не дохрещуюсь, бо я таки в бога вірила. — Чи я тобі не сказала б, аби вона в мене була? А ти, Василю, — Василем його звали, еге ж. — Ти, Василю, йди додому та лягай уже спати. Не бійся, ніхто твою Одарку заміж не візьме!

— А як хто візьме?

— Не візьме, не візьме — сама до тебе прибіжить! Щоб до отакого парубка та не прибігти! Вона ж без тебе й хвилиноньки прожити не може.

Отак затуркаю, заморочу йому голову, що забуде, за чим і приходив. Іде собі спати, а Одарка з-під ліжка вилазить.

— Як ти його й не боїшся!

— Не боюсь, — кажу, — не боюсь, так не боюсь, що вже й ноги мені відібрало.

Лежить тепер Василь на кладовищі, ось уже десятий годочок лежить, а Одарка й досі од страху труситься! Все сниться, що він із сокирою за нею ганяється.

Так прибіга ото сусідка до мене та й питає, чи я нічого не чула.

— Як скажеш, то й почую.

— Правда, що Федотовича виганяють з роботи?

— Хто тобі це сказав?

— Та люди.

— Ну, якщо люди, то — правда. Люди брехати не стануть.

Вона й зажурилася. Сіла край столу, щоку рукою підперла.

— Що ж ми без нього робитимемо? Він же мою Натку з того світу вернув. Ти ж там робиш, щодня буваєш, то, може, ще й неправда?

— Точно не знаю, — кажу. — Чого не знаю, того не знаю, брехать не навчилась. Тільки чує серце моє, що таки виженуть. Ото як уїлись, то таки виженуть.

— Хто ж там у нього в’ївся?

— Всі, — кажу. — Всі до одного. Так пеклом на нього й дишуть. А найбільше — головна, Алла Василівна.

— Що ж він їм такого накоїв?

— Не знаю, — кажу, — не допитувалась. Може, тим не вгодив, що до нього найбільше хворих завжди, а може, чим іншим. В чужу ж душу не заглянеш.

— А ти розізнай. Ти ж там робиш. Хто ж тепер нас лікуватиме?

— Хтось та буде, — кажу. — Без доктора не зостанемося.

— Доктор, та не такий! Цей же як зайде до хати, то мов рідний. І пожартує, й розпитає, і поговорить по-людському. А то: мур-бур та й бувайте здорові. Пропадемо без нього.

Посиділа отак, пожурилась та й пішла. А я собі думаю: «Зажди ж, старшу сестру розпитаю. Вже як вона не знає, то ніхто більше не скаже».

Підстерегла, коли та була сама, — зайшла. Зайшла та й стою: жду, поки вона по телефону переговорить.

Поклала трубку, спитала:

— Вам, тьотю Варю, чого?

— Спитати вас хочу.

— Питайте.

— Правда чи ні, що Андроника Федотовича виганяють з роботи?

— Звідки ви це взяли?

— Звідки взяла, там уже не лежить. А ви мені скажіть: правда чи ні?

— А чого це ви за нього так болієте?

— Болію, бо він за мене болів. Як хвора лежала, то ніхто, окрім нього, з больниці мене по провідував.

Не сподобалось, бачу. Скривилась, уже на мене й не дивиться.

— Нічого я, — каже, — не знаю. Питайте Аллу Василівну.

Ну що ж, і спитаю! Злякалася, думаєте?..

В нашої головної завжди прибирала звечора. А тут перенесла на ранок. Щоб вона мене в кабинеті своєму й застала. Вожу по підлозі ганчіркою, прислухаюсь, чи йде.

Аж ось і вона.

— Що це? — на порозі застигла.

Я їй і кажу, що вчора не могла до кабинету зайти: ключ десь поділа. Оце лише вранці знайшла.

— Та ви проходьте, я швиденько.

Ганчірку викрутила, ще й під ноги послала. Та вона переступила ганчірку, мов і не бачила. Пройшла до столу, сіла, чекає, поки я скінчу.

— Щоб це було востаннє! Не вистачало, щоб мій кабінет прибирали під час роботи!

— Зараз, — відповідаю їй, — зараз… — А про себе думаю: «Сердься не сердься, а я таки тебе спитаю!»

Домила, ганчірку в відро опустила, руки об фартух витерла, а тоді вже до неї:

— Алло Василівно, що я вас хочу спитати…

— Питайте.

— А не розсердитесь?

— Як надумались, то питайте, — вже нетерпляче. — В мене справи, бачите.

«Бачу, бачу. В усіх робота, одна я без роботи», — думаю.

— Чи правду люди брешуть, що ви нашого лікаря виганяєте?

— Якого ще лікаря?

— Та нашого ж, Андроника Федотовича!

— А вам що до цього?

— Людини жалко, Алло Василівно!

— То це він і до вас прибігав?

— Не прибігав — я од хворих почула. От хрест святий ні слова не казав!

Не повірила:

— І вам не сором при вашому сивому волоссі неправду казати?

Це я брешу? Я? Та мене ще ніхто брехухою не обзивав!

— Не знаю, хто з нас бреше… — Еге-ж, так у вічі їй і сказала. — Тільки яке серце треба мати: отак людину поїдом їсти!

Бачу: не сподобалось. Насупилась, по столу долонею плеснула:

— Годі! Не вистачало, щоб мене ще прибиральниця вчила!

— А хіба прибиральниці не люди? — питаю. — Іноді й прибиральницю послухати варт. Отакі в нас порядки: як у начальники вилізе, то вже й по людях можна ходити! Ні стида ні совісті.

Вона аж посиніла:

— Вийдіть геть з кабінету!

Це мені?.. Мені «геть»? Ах ти ж сучка безхвоста!.. Так на ж тобі, сама прибирай після себе!

Схопила відро та всю воду — під ноги їй! Під ноги! Разом з ганчіркою!

Вийшла, ще й плюнула.

Та пропадайте ви пропадом зі своєю роботою! Я скрізь собі місце знайду. Приймуть, ще й руки цілуватимуть. Недарма ж у об’явах голосять: «Требується уборщиця»…

Отак і розплювалася з больницею. Поперед Андроника Федотовича.

А що він, бідолашний, робитиме, то я вже й не знаю.

— Ваню, дитино моя, щось треба робити!

Я вже давно не питаю, чому теща з усіма болячками йде не до своєї дочки, а до мене. В нашій сім’ї все навиворіт: зять рідніший дочки. От уже скільки живемо, а з тещею ще не сварився ні разу. Дочка ж її, дружина моя, й лік забула сутичкам з матір’ю. Скільки разів їх мирив, то одну, то другу наодинці вмовляв. «Як ви до мене й жили?» — дивуюся.

Ну, та це діла суто сімейні і справ не стосуються. Просто побіжно пояснюю, чому теща й тут звернулася саме до мене.

— Щось треба, Ваню, робити!

Знаю, що треба. Мушу робити. Хоч страх не хочеться встрявати в цю історію. В мене ж у школі клопотів нині хоч одбавляй: на носі екзамени, та семінар, та історичний гурток — вгору ніколи глянути, а тут іще клопіт з Колядком. Але і з тещею не можна сваритись, тим більше з такою, як у мене.

— А може, це все й неправда? — питаю. — Може, це все вигадки, а ви переживаєте.

— Де ж вигадки, як усі про це тільки й говорять! Зустрівся б ти з ним, Ваню. Розпитав би як слід.

Що ж, можна й зустрітись. Я все ладен зробити, аби заспокоїти тещу. Спеціально вдома затримався, дочекався Колядка.

Колядко на перший погляд був такий же, як і завжди. Так же привітався голосно, прискіпливо розпитував тещу, як вона себе почуває, писав черговий «урок». А придивитись пильніше — такий, та не такий. Трудно сказати, що саме змінилося в ньому, — це просто вгадувалось. Якась тривога, неспокій прозирали в усіх його рухах. В погляді. В усмішці навіть.

З ним і справді щось коїться зле.

Діждався, поки він вийшов од тещі.

— Я разом із вами. Не заперечуєте?.. Скільки це ми вже знайомі, — починаю розмову на вулиці.

— Та слава богу…

— Ми з дружиною не знаєм, як вам і дякувати.

— То мамі вашій в першу чергу дякуйте, — заперечив. — Моя справа лише підштовхнути. А там уже більше од самого хворого залежить, видужає він чи не видужає.

— Ну, не кажіть! Що б вона й робила без ваших ліків.

— Ліки! — фиркнув він. — Одне лікуємо, інше травмуємо. Вже від ліків лікувати доводиться. Знаєте, що в нас найстрашніше? Медична грамотність!.. Так, так, не дивуйтесь — саме те, що всі дуже грамотні. Не встигне захворіти, а вже знає, яка в нього хвороба, як і чим її лікувати. Наперед од лікаря знає. Медичних довідників начитається, термінології різної наковтається, і вже не ти його, а він тебе контролює. Слухає тебе, головою навіть покивує, а по очах бачиш — не вірить… Ви думаєте, раніш бабусі травами лише лікували? Вірою! Довір’ям з боку хворих, яке нам і не снилось. Бабусі, ті насамперед великими психологами були. Нам у них вчитись та вчитись.

Тут я згадав, як мене ще в дитинстві шептуха від переляку порятувала. З ночі в ніч зривався, не своїм голосом кричав. Колеса снились. Більші, більші і такі, як до неба. Котяться, котяться на мене, — й досі здригаюсь, як пригадаю. «Ото хтось наврочив», — сказала. Взяла яйце, покатала, покатала по щоках моїх та по лобі, щось примовляючи, потім розбила і в миску з водою вилила. «Вихлюпніть на вулицю, — наказала моїй мамі, — Та не оглядайтесь, як назад вертатися будете».

— Помогло? — аж зупинився Колядко.

— Як рукою зняло!

— От вам і психотерапія! А наша медицина до неї тільки підлазить.

Так про медицину забалакались, що я ледь не забув, за чим і з Колядком пішов. Згадав лише тоді, як стали прощатись.

— Андронику Федотовичу, прошу не гніватись, але я вас хочу спитати: що з вами?

— Нічого. Живу, як бачите, ворушуся потроху.

— Я не про це. Я про вашу роботу. Ходять чутки, наче вас звільняти збираються.

— Чому «наче». Вже звільняють!

— За що?

— За те, що з колективом не в ногу крокую. Весь колектив з Аллою Василівною в ногу, а я, бачте, не в ногу!

— Як вам допомогти, Андронику Федотовичу?

— Як ви мені допоможете? Мені вже ніщо не зарадить. Все вирішено й печатку поставлено. Ну, бувайте здорові, бо я з вами затримавсь. І так кожен мій крок на контролі.

Пішов. А я весь день думав про нього. Й про Аллу Василівну. Не вірилось, щоб вона отак запросто, без серйозних підстав, могла звільнити людину з роботи. Та ще такого лікаря, як Колядко.

Аллу Василівну я знаю давно. Двійко її дітей, сина й дочку, до випускного довів: був класним керівником. Не знаю матері, яка так серйозно ставилася б до своїх батьківських обов’язків. Недарма ж її з року в рік обирали головою батьківської ради. Всі учні-бешкетники, всі нероби та ледарі духу її боялись. В нас її й досі добром згадують, а директор якось жалкував, що в Алли Василівни немає більше дітей. Ось уже скільки років ніяк не вдається підібрати тямущого голову.

Чим мені Алла Василівна найбільше подобалась, це тим, що вона і власних дітей строго тримала. Як іноді буває. Дитина якогось начальника — і вже воно саме відчуває себе невеличким начальничком. Містечко в нас маленьке, всі знають, хто така Алла Василівна, а скромніших дітей мені стрічать не доводилось. Пам’ятаю, як дочка її на випускний вечір прийшла. Інші матері з усіх сил пнулись, щоб дочок своїх, як пав, нарядити, — сукні до п’ят, туфлі модельні, каблучки-сережки, зачіски модні, ще й губи нафарбовані — дивишся і не впізнаєш: Валя це чи не Валя? Її ж дочка мов на уроки з’явилась: у скромненькому платтячку, в черевичках зовсім не модельних, без косметики. Весь вечір відпочивав на ній поглядом: яке ж миле оце юне й чисте обличчя!

Тож із трудом вірилося в те, що Алла Василівна могла вчинити несправедливість.

Може, вона не знає нічого? Який Колядко лікар, як ставиться до хворих, як, врешті-решт, хворі люблять його. Теща моя прямо-таки закохана в нього.

Тож і вирішив поговорити з Аллою Василівною,

Вона зустріла мене, як давнього знайомого: встала з-за столу назустріч, потисла руку, запросила сідати. Спитала, як почуває себе Ганна Сергіївна (не забула, бач, як звати мою тещу), поцікавилась здоров’ям дружини, дітей.

— Що сталось, Іване Петровичу, голубчику? — Звикла до того, що до неї якщо йдуть, то з якоюсь хворобою.

Я її заспокоїв, що в мене все гаразд, хворіти поки що не збираюсь.

— От і добренько. Рада вас бачити при повнім здоров’ї.

— Я до вас з іншим.

Алла Василівна вся — зосередженість, вся — увага. Навіть руки перед собою сплела.

— Слухаю, Іване Петровичу.

— Не знаю, з чого й почати… Розумієте, ходять чутки, що нашого дільничного лікаря — Колядка Андроника Федотовича…

Зачувши про Колядка, Алла Василівна одразу ж змінилась. На досі світле й привітне обличчя її впала тінь.

— Чим він вас усіх причарував, цей Колядко? — спитала з неприхованою досадою. — Тільки й чуєш: Колядко, Колядко! Світ клином зійшовсь на Колядкові! А ви знаєте, що ваш Колядко обдурив колектив? Поглумився з найсвятішого!

— Як — обдурив? — Я просто ошелешений цим несподіваним вибухом.

Алла Василівна одмикає сейф, дістає тонку папку. Виймає з неї цупкий прямокутник, подає мені через стіл:

— Помилуйтесь!

— Фото? — З фото дивиться на мене Колядко. Андроник Федотович.

— Так, фото! Два роки висіло на Дошці ветеранів війни. Два роки! — Наче те, що фото висіло саме два роки, надає всій історії особливо лиховісного змісту.

— То й що, як два роки?

— А те, шановний Іване Петровичу, що він не був на війні й години. Він учинив наругу над пам’яттю всіх, хто загинув, захищаючи нашу країну!

Ну, «наругу» — це занадто вже сильно. Хоча, звісно, історія не дуже красива.

— Алло Василівно, а звідки вам відомо, що Колядко — не учасник війни?

— Відомо! Ми перевіряли. Можете мені повірити: Колядко й години не був на фронті!

Гаразд, але яке це має відношення до Колядка як лікаря? До його повсякденної роботи з хворими?

— Він обдурив колектив! — твердить Алла Василівна. — Йому в нашому колективі не місце.

— Але ж він прекрасний лікар! Ви б послухали хворих.

— Він пересварився з усім колективом. Це просто якийсь антигромадський тип. Ви знаєте, що мені заявили лікарі? Або — він, або — вони!

Я знову намагаюсь говорити про хворих, та Алла Василівна продовжує твердити своє. І мені врешті-решт починає здаватись, що я розмовляю з глухою. Або все сказане мною нічого не важить.

Колектив? Для кого існує ваш колектив? Для хворих, яких покликаний обслуговувати, чи для самого себе? Га, Алло Василівно?

Це приходить до мене пізніше, коли я вже вертавсь додому. І продовжував сперечатися подумки.

Теща так до мене й кинулась:

— Ну як, Ваню?

— Нічого з моєї розмови не вийшло! — відповів сердито. — Їй, бач, важить лише колектив. А колектив що: самоціль? Кому він потрібен, такий колектив!

Але тещу колектив не цікавить, тещі болить одно: буде Андроник Федотович чи не буде?

— Доведеться писати листа, — сказав я їй згодом. — У райздороввідділ, а то й вище. От хто тільки підпише?..

— Всі, Ваню, підпишуть! Ти тільки напиши. Я ніг не пожалію — всіх обійду!..

— В курсі? — питає завідувач.

Відповідаю, що в курсі.

— З листом ознайомились?

Ознайомився. Тричі читав — перечитував.

— Тоді, як то кажуть, ні пуху вам ні пера!

Годилося б послати до чорта, але це ж не хто-не-будь — завідуючий! Подякував, звівся, щоб іти, та він мене затримав:

— Хвилинку… З Аллою Василівною ви не знайомі?

Кажу, що ні. Бачив лише на фото, на Дошці пошани. Що в коридорі, при вході. Дамочка, видно, з характером: дивиться твердо, прямо, наче розстрілює. На фото стрінешся поглядом — очі відводиш, а в житті?..

— Це — наш заслужений працівник, — каже завідувач. — Ветеран. Разом навчались, разом і працювати починали. Після війни, в суцільній руїні. Ви, молоді, навіть уявити не можете, що нам дісталось…

Ну, осідлав старий свого улюбленого коника — тепер не скоро злізе! Знову сів, вдаю, що зацікавлено слухаю (спробуй начальство не слухати!), навіть головою покивую, а про себе думаю: справлюсь до вечора чи не справлюсь? У Генки ж день народження, я пообіцяв: хай і світ завалиться — буду… Та й не тільки йому. Людонька теж цікавилась, коли вернуся. Як це я не догадався одразу ж відмовитись! Послатись на якусь справу нагальну. А тепер, брате, пізно. Тепер не з руки відмовлятись.

— Ну, йдіть.

Заскочив до Генки, пояснив, у чім справа.

— Це свинство! — обурився Генка. — Пообіцяти й не прийти!

Я його заспокоїв, що обов’язково прийду. Хіба, може, затримаюсь трохи. Не на край світу ж їду: тридцять хвилин електричкою.

— Справа серйозна? — поцікавився Генка.

— Так, дрібничка. Ординарний капіж.

— Ну, гляди ж, не затримуйся! А то Людка з мене й душу витрясе!

— Якщо вона в тебе ще є.

Посміялися, попрощались. Хотів ще до Люди забігти, але передумав: краще хай від Генки довідається.

Прийшов додому, завів будильник на сьому, ліг і ще раз про завтрашній вечір подумав. Що там буде Люда. Хороша таки штука — життя!

З тим і заснув.

Схопившись, умився, поголився, нашвидкуруч поснідав, дістав темно-синій костюм. Сорочка у смужку, червона краватка, черевики модельні — все чин чинарем, як і годиться працівникові такої установи поважної. Ще й капелюх елегантний: «Здрастуйте!» — і отако капелюх над головою. Переконався: справляє бажане враження. Ну, й тека з листом. Не тримати ж просто в руці чи, ще гірше, — в кишені. Лист, якщо вже потрапив до нас, проштемпельовано, пронумеровано, — це вже не просто лист, а документ, документи ж вимагають відповідної до себе пошани.

Сів на електричку з таким розрахунком, щоб застати мадам головну ще до початку робочого дня. Бо потім — літучки-повзучки, п’ятихвилинки-годинки, термінові телефонні дзвінки — знаю вже, з чого складається робочий день адміністратора. А мені ж кров з носа треба бути сьогодні на вечорі в Генки.

Приїхав без п’ятнадцяти дев’ять, спитав, як пройти до поліклініки. Он у ту вулицю, там повернете направо, а там уже й поліклініка. Ага, дякую! Спустився з перону, пішов.

Типове провінційне містечко. Будинки, паркани, садочки, собаки на прив’язі. Вулиця, вкрай розбита машинами, вузенький, попід самим парканом, хідник. В негоду, коли все це розквасить, двом і розминутися ніде. Зараз, слава богу, сухо, тільки мої черевики блискучі враз покрилися пилом.

Як тут люди й живуть!

Ось нарешті поліклініка. Цегляний двоповерховий будинок з досить-таки великими вікнами, вузькі коридори, повні народу. Протискуюсь в реєстратуру, питаю, де кабінет головного.

Знайшов, постукав, смикнув: біс візьми, замкнено!

— Їх ще немає!

Сестричка. Отаке собі молоденьке курчатко в халатику білому.

— Вони завжди у вас запізнюються? — спитав саркастично.

Сестричка глянула на мене налякано (ну, ясно, головний лікар для неї цар і бог), потім погляд її спрямувався кудись повз мене і став ще переляканіший:

— Ось вони йдуть.

Я повернувся в той бік: коридором ішла мадам головна. Швидко, енергійно, киваючи до хворих, що поспішали привітатися з нею.

— Олю, Валентину Григорівну! — Сестричку наче вітром здуло. — Ви до мене? — помітила й мою скромну особу, — Доведеться трохи почекати.

Дістала ключ, вставила в шпарку, вже на мене не дивлячись, але я примусив її ще раз повернутися в мій бік:

— Алла Василівна, якщо не помиляюсь?

— Так. — В очах явний подив: як це я насмілився так заговорити з нею.

— Головний лікар поліклініки?

— Ну, головний, — вже нетерпляче.

— Тоді я до вас. І теж, пробачте, не маю й хвилини зайвого часу. — Відгорнув манжет, глянув на годинник. Японський, з металевим браслетом. — Вже, як бачите, пів на десяту.

— Пробачте, ви звідки?

— З облздороввідділу.

— Що ж ви одразу не сказали? — Досі строга та неприступна, Алла Василівна тане просто на очах. Усміхається приязно, запрошує ласкаво до кабінету:

— Сідайте, голубчику! Пробачте, як ваше ім’я та по батькові?

Я називаюсь.

— Костянтин Антонович, — каже вона, мов для того, щоб запам’ятати назавжди. — Так, я слухаю вас, Костянтине Антоновичу.

— Алло Василівно, я до вас ось у якій справі. Тут надійшла досить неприємна заява, і мені доручили в ній розібратись. — Кладу теку на стіл, повільно її розкриваю. Ще повільніше дістаю лист: все ще не можу простити, як вона тримала мене у себе під дверима. Погляд у Алли Василівни стає напружений, вона облизує губи. — Познайомтесь, будь ласка!

Алла Василівна бере лист, починає читати. Обличчя її поступово червонішає, чомусь більше — на підборідді, ніж на щоках. У цей час прочиняються двері, заходить невисока жіночка, теж у халаті.

— Кликали, Алло Василівно?

Алла Василівна з досадою відривається од листа (обличчя її вже пашить жаром, там кілька досить-таки в’їдливих рядків і про неї), відповідає сердито, що кликала. Жіночка вловила той сердитий тон і все ще мнеться в дверях.

— То, може, я пізніше зайду?

— Проходьте, — каже Алла Василівна. — Це, до речі, стосується й вас. Знайомтесь, — це вже до мене. — Наш голова місцевкому Валентина Григорівна. Костянтин Антонович з облздороввідділу. Приїхав у справі Колядка.

— Знову Колядко? — дивується Валентина Григорівна. — Нещодавно ж були з райздороввідділу.

Підходить, подає мені маленьку, але сильну руку. Я гречно вітаюсь, за що одержую приязну усмішку.

— Ми з цим Колядком ще наберемося горя, — каже довірливо. — Скільки я вас просила, Алло Василівно, бути з ним строгішою. Так ви з вашим добрим серцем…

— Гаразд, тут не про це, — обрива її Алла Василівна — Тут — лист хворих, що їх лікує Колядко. Ось прочитайте.

Валентина Григорівна склала губи трубочкою, наче збирається цілувати кожен рядок.

— Організував! — каже вона, дочитавши. — Попросив, вони й написали.

— Організував не організував — не нам з вами вирішувати. Це вже справа Костянтина Антоновича… До речі, Костянтине Антоновичу, ви приїхали дуже вчасно: сьогодні у нас місцевком, розглядатиметься справа Колядка. Разом обговоримо й лист.

— О шостій, — додає Валентина Григорівна.

В мені так і тьохкає: о шостій! Я ж не встигну до Генки!

— Вас щось не влаштовує? — Головна, певно, помітила, як я неспокійно засовався.

— Ні, що ви… Хоча… — Я гарячково шукав якоїсь причини, щоб спекатись цього проклятого місцевкому. — Розумієте, в мене сьогодні теоретичний семінар, яким я керую. Тож я рівно о шостій маю бути на місці! Треба ж такому збігові!

— Гаразд, — каже Алла Василівна. — Ми перенесемо засідання місцевкому на другу годину. Валентино Григорівно, прошу попередити всіх членів місцевкому, щоб о другій нуль-нуль були в моєму кабінеті! Колядко — також.

— Він до обіду на викликах.

— Тим більше попередьте… Ну, здається, з цим усе. Лист хай буде у вас?

Кажу, що лист мені буде потрібен. Маю переговорити із хворими, які його написали.

— Що ж, поговоріть, — згоджується Алла Василівна. — Це не завадить. Хоча, коли б ми захотіли, то мали б десяток зовсім інших листів. Про того ж Колядка.

— Пам’ятаєте, Алло Василівно, як Колядко відмовився вислухати хвору? — встряє в розмову Валентина Григорівна.

Алла Василівна кива головою, що пам’ятає. Тільки досить про це. Для цього буде місцевком. Поки що ж вона хоче показати мені поліклініку.

— Нам, звісно, далеко до київських, але й ми теж дещо робимо, — каже вона з гордовитою скромністю.

І не відпускала мене майже до другої. За цей час я довідавсь, як важко було в ті часи будувать поліклініку («Півжиття на неї поклала. Та хто тепер про це згадує!»). Який чудовий у неї колектив. І яка це невдячна робота — бути головним лікарем («Всі гулі на мою голову, Костянтине Антоновичу. Іноді як подумаєш: чи по краще бути просто лікарем. Знай свою справу і більше нічого. А от не можу. Не можу не боліти душею за всю поліклініку»). Підвела й до Дошки: «Оце наша гордість — ветерани війни!» — «А це що?» — помітив я порожню пляму. Не розповіла: «Дізнаєтесь про це на місцевкомі. Не хочу бути необ’єктивною, дорогенький Костянтине Антоновичу». А під кінець запросила до себе — щось укинути в рота перед засіданням. («Ви ж не обідали? А в нас знаєте, які ціцерони! Дай боже, щоб за три години впорались. Та ви не бійтесь, агітувати проти Колядка не буду, — із смішком. — Не хочу псувати ні собі, ні вам апетиту»).

Жила поруч. «І місце підбирали, щоб до роботи ближче. Я на роботі, чоловік — теж, додому прибігаємо тільки їсти й спати». Завела до вітальні, швиденько накрила на стіл. Розповідала про дітей — у Києві. Ось піде з чоловіком на пенсію — переберуться й собі. До дітей та онуків ближче… «Ну що ви, вам ще рано на пенсію!» — «Ой Костянтине Антоновичу, Костянтине Антоновичу! Не захочеш, так доведуть. Люди є люди. Хоча мені на свій колектив скаржитися гріх. Бачили Валентину Григорівну? Старша сестра, двадцять п’ять років зі мною працює, права, можна сказати, рука. Все віддасть для поліклініки! Й отаких людей ображати!..» — «Колядко?» — «А хто ж!.. Попоплакала вона… Та годі, я ж обіцяла про це ані слова! Краще давайте вип’ємо за ваші майбутні успіхи. За вас, Костянтине Антоновичу!»

Пили натуральне вино, тож у голові й не зашуміло — в доброму настрої повернулись до поліклініки.

Рівно о другій у кабінеті Алли Василівни зібрався весь склад місцевкому. Знайома уже мені Валентина Григорівна, начмед Марія Степанівна і терапевт Одарка Михайлівна. Не було тільки Колядка.

— Валентино Григорівно, гукніть, будь ласка, Колядка!

Валентина Григорівна вийшла, за хвилину повернулася сама:

— Колядко ще не прийшов.

Начмед з терапевтом перезирнулись так, мов іншого й не чекали, обличчя ж Алли Василівни взялося плямами:

— Ви попереджали Колядка?

— Попереджала, аякже! Двічі казала, щоб не затримувавсь.

— Що ж, тоді нам доведеться лише чекати. Поки вони зволять явитись… Яка ваша думка, Костянтине Антоновичу?

Я знизав плечима. Яка ж іще може бути думка в такій ситуації? Не починати ж іменини без іменинника!

Минуло п’ять хвилин, минуло десять. Промарнований час все відчутніше повисав наді мною, я відчував, як наростає в мені роздратування проти Колядка. Він що, навмисне запізнюється?

— Ні, це переходить усі межі! — не витримала врешті Алла Василівна. — Костянтине Антоновичу, може перенесемо засідання на завтра?

При самій лише думці, що все доведеться починати спочатку, мені стало тоскно.

— Давайте ще кілька хвилин почекаємо.

— Гаразд, — погодилась Алла Василівна. — Хоч я не впевнена, що це нам щось дасть. Можу битися об заклад, що Колядко не з’явиться.

Але Колядко появився. Вискочив до кабінету, пітний та засапаний.

— Прошу пробачення, що трохи затримався.

— Затримались! — фиркнула Алла Василівна. — Ви нас примусили чекати майже годину! Не могли обійти своїх хворих швидше?

Червоне обличчя Колядка почервоніло ще дужче:

— Швидше не міг. Я, вибачайте, маю їх лікувати, а не обходити!

— Один ви лікуєте! — вирвалось в Алли Василівни. Прикусила губу, тамуючи гнів, уже спокійніше сказала: — Ну, гаразд, ближче до справи. Починайте, Валентино Григорівно! Заслухаємо, мабуть, спершу листа?

Я не заперечував. Лист обговорено на місцевкомі — що може бути краще!

Поки Валентина Григорівна читала лист, крадькома роздивлявся Колядка. Вигляд у нього був явно непрезентабельний. Особливо черевики. Стоптані настільки, що дивно було, як вони на ногах і тримались. І хоч я уже знав, що в дільничних терапевтів це професійне: взуття в них горить, але ж міг він купити собі більш-менш пристойні черевики?

До того ж він — повний надміру, а я не люблю товстих людей. Особливо чоловіків. Як правило, це наслідок переїдання та зловживання алкоголем, нехлюйського ставлення до власного здоров’я.

Він напружено слухав, що читала голова місцевкому, і від того ще дужче пітнів. Раз по раз діставав величезну, чи не спеціально пошиту хустину, витирав шию, чоло, підборіддя і голосно при цьому зітхав.

Поки Валентина Григорівна, читала, сидів мовчки. Та як вона стала вже говорити від себе, його наче прорвало:

— Неправда!

— Товаришу Колядко, ви ще матимете можливість висловитись! — строго зауважила Алла Василівна.

— У вас висловишся, як же!

Алла Василівна глянула в мій бік: ну що з таким робити?

— Продовжуйте, Валентино Григорівно.

— Ось іще один факт: Колядко жодного дня не був у нашій діючій армії. А коли ми лаштували Дошку ветеранів, чи не перший приніс своє фото. Ось воно! — Валентина Григорівна урочисто дістає з папки фото, підносить вгору, щоб усі бачили, знову кладе до папки. — Це фото висіло на Дошці ветеранів війни майже два роки, таким чином товариш Колядко майже два роки обдурював наш колектив.

— Ганьба! — каже начмед і дивиться чомусь при цьому не на Колядка, а на Аллу Василівну. Колядко ж, зірвавшись на ноги, кричить:

— Я був зв’язаний із партизанським загоном!

— Але ж документа про це не маєте?

— Я тоді не про документи думав, а про те, як рятувати людей! До того ж я хотів поїхати по документи, але хто мене не пустив?

— Дозвольте пояснити? — зводиться й Алла Василівна. — Колядко й справді приходив до мене, щоб я його відпустила на два тижні за довідкою. Але, по-перше, ми не можемо дозволити собі такої розкоші: на два тижні лишати хворих без лікаря, а по-друге, в той край саме збирався у відпустку наш працівник. Ми йому й доручили про все дізнатись детально.

— Який іще працівник? — знову Колядко.

— Їздив Олександр Семенович, якщо вас це так цікавить. Наш стоматолог. Він побував там, де ви, за вашим твердженням, партизанили, і пересвідчився, що ніяким партизаном ви не були.

— Це підлість!

— Товаришу Колядко, прошу вибирати вирази!

— Я й вибираю…

— Як ви тільки що переконались, Колядкові образити людину нічого не важить, — продовжувала Валентина Григорівна. — В нашому колективі важко знайти людину, з якою він не посварився б. А середній медперсонал він прямо-таки тероризує. От за що ви довели вчора Галю до сліз? Чому на неї кричали?

— Кричав, бо вона не те вписала, що слід!

— От — вписала! — Тут Валентина Григорівна повернулась до Алли Василівни: — Алло Василівно, я не пам’ятаю вашого наказу, щоб історію хвороби заповняли медсестри. Всі лікарі заповнюють історії хвороби власноручно.

— Є чому радіти: в писарі пошились!

— Товаришу Колядко, не нам це вирішувати! — мовила строго Алла Василівна. — Є відповідні інструкції, затверджені Міністерством охорони здоров’я, і ми їх повинні дотримуватись. Я не потерплю тут жодної партизанщини!

— Слава богу, хоч тут ви мене визнали партизаном!

— Товаришу Колядко, вам ще буде надане слово!

Але він так і не втихомирився. Кидав репліки, огризався щохвилини, а коли вже Алла Василівна у своєму виступі сказала, що в Колядка є хворі-любимчики, біля яких він ладен сидіти день і ніч, що одних він лікує, а інших виганя з кабінету, як вигнав недавно стахановця, передовика виробництва, він так і підскочив:

— Аякже! Брешіть побільше — щось та залишиться!

Запала лиховісна мовчанка. Очі ж Алли Василівни спалахнули переможними вогниками:

— Всі чули, що насмілився сказати Колядко? — Не назвала його товаришем — товариша Колядка вже не було. — Прошу занести до протоколу!

І сіла — не вважала за потрібне ще щось говорити…

Я не запізнився на іменини до Гени. Була Люда, було дуже мило й весело, але мені весь вечір муляла, не давала спокою, заважала веселитись по-справжньому думка про Колядка. Все, здавалось, було ясно: антигромадський тип, протиставив себе колективу, однак мені щось нашіптувало, щось підказувало, що все це не так просто. І Колядко, незугарний, товстий, із своєю великою хусткою і черевиками, безжалісно стоптаними, все стояв і стояв перед моїми очима…

— Ти не вмієш жити з людьми! — сказала дружина розгнівано.

— З якими людьми?.. Люди, я не вмію жити з вами?