Містечкові історії

Реквієм по матері

Вранці — дощ, вранці — туман, вранці не хотілося й дихати, а з обіду сонце пробилось крізь хмари: розірвало, роздерло, розвіяло — і такою блакиттю вдарило з неба, що заболіло в очах. Всі дерева, щойно нещасні й зіщулені, до останньої галузки намоклі, стрепенулись, обсипані золотом, — золото, золото, золото полилося нестримно донизу: на хрести, на могили, на пам’ятники, на протоптані вузенькі стежини, по яких живі ходили до мертвих, а мертві стрічали живих. І все кладовище, досі непривітне й похмуре, досі зібгане в сіренькому просторі, враз усміхнулось до нього. Розступилось могилами й пам’ятниками, даючи йому дорогу до матері.

Мати вже давно його виглядала. Вдивлялась терпляче в край кладовища з невеликої карточки, і, коли нарешті побачила сина, завжди суворе обличчя її мов аж пом’якшало, мов аж здригнулися стулені твердо вуста й потеплішали очі. Мати жадібно дивилась на нього з невисокої дерев’яної тумбочки, обшарпаної вітрами, снігами, дощами, і він уже вкотре подумав, що пора поставити пам’ятник. Давно пора… Та все, бач, ніколи, все не доходять руки.

І руки його, великі, терплячі, з твердими, наче із заліза, долонями, заворушилися безпорадно й провинно.

Його звали Андрієм, і працював він водієм у таксопарку в Києві. А сьогодні прийшов-от на кладовище.

Він сьогодні й не прийшов би, мабуть, до матері, хоча й був вихідний, коли б не вчорашній, будь він і проклятий, день і не сьогоднішня сварка з дружиною.

Аварія сталась увечері, вже під кінець робочої зміни.

Весь день мотавсь, як навіжений: сідали ненормальні якісь пасажири, що квапились так, наче їм усім загрожувала смертна кара. Швидше, будь ласка!.. Голубчику, підстьобніть вашу конячку! Буде карбованець навару… А швидше не можна?.. Крутив баранку, зціпивши зуби, ледь утримуючись від того, щоб не відчинити дверцята й — ідіть к лихій годині! Непотрібні мені ваші нещасні карбованці! Під кінець вимотався так, що світ був немилий. Висадив останнього пасажира, повертався, розслаблений, у парк. Здати машину напарникові, добратись додому, завалитись у ліжко. І спати, спати… Донесхочу, донестями…

Мирно світився зелений вогник, рівно гув мотор, машина сама котилася проспектом, хоч за руль не тримайся, він уже був думками вдома, де на нього чекало два вихідних: субота й неділя — море часу, коли розпорядитись розумно… Він уже думав над тим, що робитиме завтра, коли одіспиться як слід, коли раптом на тротуарі, під ліхтарем, в яскравому колі виросла жіноча постать, махнула рукою. Ще не встиг усвідомити побачене, а нога вже натисла на гальмо і рука включила вказівник повороту. Спрацювала блискавична реакція таксиста (перша заповідь: не взівай пасажира!), і перш ніж він згадав, як щойно поклявся більше не брати пасажирів, машина, завищавши гальмами, зупинилась навпроти жінки.

Хотів уже дати газ, та побачив, що жінка була не сама: тримала закушкану в біле дитину.

«Доведеться везти!» — подумав з досадою. Відчинив дверцята, перехилившись, спитав:

— Вам куди?

Жінка нагнулась, погойдуючи дитину, сказала:

— На Відрадний! Будь ласка!

Він подумки вилаявся. Так і знав: обов’язково Відрадний! За тридев’ять земель, а в нього ж кінчається зміна. І що за день, будь він проклятий!..

— Не по дорозі! Я їду в парк.

Жінка схилилась ще нижче, молитовно заглядала в машину:

— Мені дуже потрібно!.. Я прошу… Півгодини стою…

— Зрозумійте, я їду в парк! В мене давно скінчилася зміна. — І постукав пальцями по циферблату годинника.

— Я вас дуже прошу! — В голосі жінки вже збиралися сльози. — Півгодини стою, а машин усе немає… Я вам віддячу…

— Та непотрібна мені ваша дяка! — розгнівався він. — Ви — люди, один я не людина! В мене робота кінчилась, розумієте ви це чи не розумієте?

— Що ж мені робити? — спитала розпачливо жінка. — Півгодини стою… Ось йому спати пора…

«А про що ти раніше думала? — ледь не вирвалося в нього. — Матері, біс вам у душу!» Він ще щось думав, а в душі відчував, що не кине її серед вулиці.

— Сідайте! — сказав їй неприязно.

Вона поспіхом, боячись, щоб він не роздумав, шарпонула задні дверцята.

— Попереду сідайте! — закричав він на неї. — Там ще дитину застудите! — «До чого ж вони безголові! Їм аби заміж!»

Зачекав, поки вона вмоститься, ввімкнув лічильник, лівий поворот, все ще поглядаючи на пасажирку, від’їхав од бровки. І тільки од’їхав, як його щосили жбурнуло назад. Скрегіт, дзвін, пилюка, мов з пилососа. Зойк переляканої жінки, різкий плач дитини.

Висмикнув ключ, вискочив спрожогу з машини.

«Жигулі»! Вліпилися в задок «Волги», замалим не залізли на неї.

Кинувся до «Жигулів», розлючено закричав:

— Тобі що, повилазило?

Передні дверцята машини одчинилися, звідти виткнулась милиця. Інвалід! Інвалід, будь він неладен!.. Лише зараз помітив трикутник із літерою «Р», наліплений на вітрове скло. Пропаща справа — зв’язатись з інвалідом! Але гнів ще кипів, розпираючи груди.

— Вулиці було мало, що ти на машину поліз?

Інвалід вибрався нарешті з машини: пашів гнівом, як домна.

— А ти, твою мать, куди ліз?! — закричав він щосили. — Таксисти, мало вас вішати!.. Жабовози прокляті!..

Андрія особливо образило оте «жабовози». Розбив йому машину, весь багажник зім’яв, та ще й — «жабовози»! Дати б монтировкою по кумполу, щоб знав, як перед собою дивитись!

Та інвалід виявився не з лякливих:

— Ану, вдар!.. Ану, спробуй!.. Трісну милицею — кістки тиждень збиратимеш!

Наступа на Андрія, вимахує милицею. Очі безтямні, з рота чорна слина летить.

Тьху!..

Плюнув Андрій, одступився. Хотів уже сісти, завести й поїхать (розумів, що теж винен: не пропустив, зловив гаву), але інвалід з несподіваною спритністю застрибав слідом, став перед «Волгою»:

— Е, ні, не втечеш!.. Напакостив — і тікати?.. Ти в мене поскачеш!.. Ти в мене наплачешся!.. Я тебе одучу порушувати правила!..

Андрій сам уже бачив, що зв’язався якщо не з чортом, то з його рідним братом. Знову вийшов з машини (злість раптом вляглася, лишилася втома), спробував домовитись уже по-хорошому:

— Слухай, папашо…

— Чорт тобі папаша — не я! — закричав інвалід. — Синок знайшовся, таку твою мать!

— Ну, гаразд, хай і чорт… Ти тільки не лайся: он у машині жінка сидить. Тобі в дочки годиться, а ти — матюком… Давай краще розійдемось по-хорошому… Я, може, винен, але й твоя не менша вина. Обоє порушили правила…

— Не тобі, соплякові, це вирішувати! Ич який: обоє порушили!.. А платить за ремонт хто буде?.. Хто?..

— Та зрозумій же ти, капустяна голово, що ми обоє порушили правила! — пробував умовити Андрій. — Ти що хочеш: щоб міліція в обох права відібрала?

— То ще подивимось, у кого відбере!.. Порушив правила — і він ще не винен! Розпустились, хоч на вулицю не виїжджай!.. І не спробуй втекти — номери все одно не поміняєш!..

— Хто від тебе тікатиме! — сказав гірко Андрій: не мав більше сил ні вмовлять, ні сперечатись. Махнув рукою на впертого йолопа, обійшов машину. Відчинив дверцята з того боку, де сиділа жінка.

— Вилазьте, приїхали!

— Як же мені додому добратись? — спитала розгублено жінка.

— А то он у нього спитайте! — показав на інваліда Андрій. І вже мирніше додав: — Самі бачите: зупинились надовго…. Наплодили приватників!

— Це вас розвелося! — обізвавсь інвалід: усе ще стояв перед «Волгою», заступаючи дорогу. — Хапуги!

Жінка, попрощавшись, пішла кудись у темряву, либонь, на автобусну зупинку, і вони лишилися вдвох. Мимо проїжджали машини: вантажні, легкові — не зупинялася жодна. Водії народ битий: зупинишся — попадеш обов’язково у свідки!

— До ранку ждатимемо? — спитав Андрій в’їдливо.

— Хоч і до ранку: мені не горить.

— Ну й мені не пече!

Андрій знову обійшов свою колимагу: «Жигулі» вліпились не в жарт. Хоч їм дісталось більше: перекосився радіатор, зім’явся капот, фари — на друзки, проте й «Волгу» теж пом’яло як слід. «В сотню обійдеться, не менше, — подумав Андрій про ремонт: — От і купив машину!» Беріг гроші на пральну машину, та не просту — автомат: сама й пере, сама й виварює, виполіскує й сушить, тільки й того, що не прасує, ввімкнув програму й гуляй собі паном… Збирався подарувати на іменини дружині, яка замучилась щотижневим пранням, і от маєш: сотня, якщо не більше, — собаці під хвіст! Андрій сумно дивився на покалічену «Волгу», а інвалід тим часом вимахував рукою, намагаючись зупинити машини, що проїжджали мимо. «Помахай, помахай! — подумав злорадно Андрій. — Так вони тобі й зупиняться»!

Зупинилася «Волга» — таксі. Не з їхнього парку. Водій, молодий і веселий, побачивши їхні машини, розуміюче свиснув:

— За міліцією скучили?

— Он він скучив! — показав на інваліда Андрій, — Причепився, як кліщ!.. — І, боячись, що водій ось-ось натисне на газ, попросив: — Слухай, братухо, гукни дядю Стьопу, а то ми тут і подубіємо!

— Єсть погукати! — козирнув той з машини. — Мовляв, чекають і люблять… — Жартівник, туди його за ногу! «Як би ти жартував на моєму місці?» — подумав похмуро Андрій.

Сів у машину і вже не вилазив до приїзду орудівця.

Орудівець, старший сержант, теж попався залізобетонний: на фундамент пустити — тисячу років стоятиме. Ні впросити, пі вмолити. Забрав права — і не підступися до нього. Будуть тепер полоскати з низу до верху на всіх літучках і зборах. Ех, життя наше собаче!..

Єдина втіха: забрав права і в інваліда. Отак тобі, старий дурню, й треба! Попоходиш в ДАІ — онукам закажеш. Ремонту йому захотілось. За чужий, бач, рахунок!

Ну, люди!..

Пригнав машину в парк, поставив на місце. Його не дуже й розпитували, як та що: діло звичне, щодня дві-три машини, така вже робота — паняй та паняй, в усі дірки проскакуй, а машина ж не гумова, машина залізна, тільки встигай — ремонтуй та рихтуй. Тож не дуже й допитувались, тільки сказали написати пояснення. Писав — потів, хоч не любив брехати, мимохіть виходило так, що він ні в чому й не винен, а винен отой інвалід, якому мало було дороги, обов’язково треба було врізатись у «Волгу»! Закінчив, оддав черговому механікові, спитав, коли відремонтують машину.

— Загорай! — відповів йому механік. — Куди тебе випускати без прав? Попрацюєш поки що в майстерні. Поки директор з’їздить в ДАІ. Виручати вас, космонавтів.

І хоч Андрій і не сподівався на іншу відповідь, йому стало ще досадніше. Вийшов із парку, наткнувся на знайомих таксистів, які після зміни не поспішали додому, і на їхнє багатозначне: «То як?» — сказав, що приєднується.

— А валюта?

Андрій дістав гамана, показав дві десятки. Чесна компанія вирішила, що валюти досить, і взяла Андрія «водити козу».

«Козу водили» до другої ночі. Виясняли, хто кого поважає, — усе не могли розстатися. Спершу засіли в чайній, потім — у залізничному ресторані, що закривавсь найпізніше. Андрій добряче нализався, не пам’ятає, як і додому добрався, — проспав до обіду. А прокинувся: голова тріщить, в роті мов сто свиней ночувало і жінка од злості шипить.

З жінкою, Любою, або Любашею, як її любив називати Андрій, майже й не сварився ніколи: жили душа в душу, на заздрість усім сусідам жили; але те, що він приплуганивсь далеко за північ, та ще й п’яний, як зюзя, могло й святу вивести з себе. Тож Андрій спершу тільки слухав розгнівані репліки дружини та все примовляв:

— Ну, годі… Ну, ладно… Полаяла, й досить…

Та Любаша сьогодні розійшлася не в жарт, Люба все не могла простити Андрієві безсонної ночі, коли хтозна-що й передумала: що й розбився, й бандити напали, що — найстрашніше! — заночував десь у іншої. Вимучена отими думками страхітливими, вона встигла й поховати його, й походити вдовою, й розлучитись, — Люба вже не могла себе стримати й виливала на похилену чоловікову голову все, що про нього думала й не думала.

— Я машину розбив! — не витримав Андрій: гірко, марудно, повіситись хочеться, а тут ще вона! — Тобі це понятно чи ні?!

— Ще б не розбити! Залив свої більма горілкою, і море йому по коліна! Як ти й не вбився на ній!..

— Я після того напився! — закричав уже Андрій. — Після того, як розбив!

— Аякже: з такої радості та не напитись!.. А що жінка не спала всю ніч, хтозна-що й передумала, так на те тобі наплювати!

І вже — сльози, вже — плач, вже — «не підходь до мене, бо я тебе й бачить не хочу!» Та гори воно синім полум’ям, пропади воно пропадом!.. Хряснув дверима щосили («По дурній своїй голові!» — гукнула Любаша вслід), вискочив, як ошпарений, із хати. І на кладовище — до матері.

«Коли б ви знали, мамо, як мені зараз гірко!»

І, може, вперше відтоді, як поховав рідну матір, — пронизливе відчуття сирітства. Пекучого жалю за мамою…

До сліз. До болю. До стогону.

Йшов — майже біг. Як колись, у дитинстві, коли ніс скаргу матері.

Умиротворений, повернувся додому. Все вгамувалось, осіло, світ уже не здавався таким осоружним. Наче діткнувся до мудрої вічності, де немає ні злоби, ні тривог, де все здається таким дрібним, таким несуттєвим, що не варто ним і перейматися всерйоз. Ну, розбив машину, то й що? Одремонтують, полагодять — за тиждень і забудеться. Сто карбованців? Та що ті сто карбованців? Було б лише здоров’я, заробимо і пральну машину купимо, якби тільки того й горя, що пральна машина. Ну, посварився з дружиною — чого в сім’ї не буває! Інші гризуться щодня, до ножів діло доходить, та й то якось живуть… В інших жінки — не доведи й помилуй, а з його Любою ще можна жити — не тужити. Спалахне, чорті-що наговорить, та одразу й одійде… А воно й справді, якщо подумати: цілу ніч десь тинявся, п’яний прийшов — та інша й на поріг не пустила б! Хряснула б дверима в морду, як Сашка, його напарника, хряснула: ніс набік і синяк на всю вивіску. А його ж Люба й роздягла, й спати вклала, і кухоль з квасом поставила, щоб уночі, як прокинеться, було чим вогонь у душі залити… А що потім сварила, так за діло, бо заробив…

Зайшов до хати, а на столі вже дві тарілки стоять, і хліб накраяний, і виделки, й дві ложки одна до одної туляться, й дві гранчасті скляночки, і пляшечка магазинної, пшеничної, чистої, сьогодні ж, певно, й купленої. І Люба як ласочка: усміхається, мов між ними нічого й не було.

— Де ти так довго ходив?

— У матері був. — Вдячно глянув на дружину: не знати, що й зробив би для неї за ось такі хвилини!

— Сідай, будемо їсти.

— А діти?

— Побігли до школи. Там до них артисти приїхали… Іди мий руки, а то борщ прохолоне…

Поки він мив руки, вона й оселедець дістала, на шматочки порізаний, цибулькою й олією заправлений, і насипала дві миски борщу. Борщ святковий, з курятиною: не пожаліла молоденького півника, він навіть подумав, заради якої оказії, хотів навіть спитати, але дружина його випередила:

— То, може, й наллєш? Пом’янемо маму…

Йому стало жарко: сьогодні ж два роки… Рівно два роки, як мати померла… Як він забув? На кладовищі навіть не згадав, а мати ж так дивилась на нього!..

Все так і гойднулося в ньому, згадка про матір болісно стисла серце…

В нього була найкраща в світі мати, і йшов йому одинадцятий рік.

(Перший, невиразний, наче з прадавнього сну, спогад: ще не було ні неба, ні сонця, ні землі, ні води, ще світ каламутився в первозданному хаосі, а вже була мати. Щосекунди, щомиті відчував її незахищеним тілом своїм, жадібно тягнувся до неї).

Тож у нього була найкраща в світі мати, і йшов йому одинадцятий рік.

А ще раніше, коли він був зовсім-зовсім маленький, під час відступу німців їхній куток вигорів дотла. Пам’ятав вогонь, море вогню і себе на якихось дахах: щосили кричить, бо йому дуже страшно, а мати то вирина з того вогню, виносячи якусь одежину чергову, то знову пірна у вогонь, і він ще дужче кричить, бо мати не звертає на нього уваги.

Потім була ніч. Посеред згарища, проти голого неба. І він на печі. В печі горить день і ніч, перед сном мати набехкує туди повно дров, ще й заслінкою закриває, не боячись учадіти, вони вмощуються на гарячому черені, вкриваючись усіма лахами, які вдалося врятувати, а небо низько нависає над ними. Воно то світить крижаними зірками, то чорніє хмарами, і завжди в ньому щось гуде, тоскно й моторошно, але йому так добре поруч із матір’ю, так затишно, що він не боїться нічого.

Вони жили на печі, мабуть, із тиждень, якщо не більше, бо мати не хотіла ні до кого проситись, він досі пам’ятає, як їй докоряла якась жінка, що застудить дитину, мати ж відповідала, що не застудить, не бійтесь… Жили на печі, поки мати викопала сяку-таку землянку, а помагав їй вусатий дядько у військовому, бо мати сама, хто зна, чи й вдовбала б мерзлу землю: дядька він теж пам’ятає невиразно, тільки його теплі долоні, коли він брав його на руки, та суворе материне: «Ну, йдіть!» — щоразу після вечері, біля печі, посеред згарища.

(У нього й досі на вустах гіркувато-солоний присмак од попелу, що потрапляв йому в миску з їжею, особливо коли було вітряно, — попіл лежав усюди, він здіймався хмарою, часом затуляючи й сонце, і сніг був не білий, а сірий, а весною довкола дзюркотіли сірі струмки).

В землянці вони прожили років зо три, в тісній і завжди темній землянці (вікна не було, бо не дістали скла), але й тоді мати продовжувала вперто топити піч і готувати в ній їжу, і на все життя лишилось Андрієві в пам’яті: посеред двору стоїть гола піч із високим димарем, із димаря клубками виривається дим, йому здається, що піч от-от зрушить з місця та й помчить, як потяг, і тоді він поспіхом забирався на черінь, щоб не відстати. Мати не втомлювалась білити її, піч була як намальована, незважаючи на сніги та дощі.

Потім, коли з війни повернувся тато і землянка враз стала тісною, вони вирішили збудувати хату. Тато хотів почати з того, щоб розвалити піч, але мати не дала, в їхній сім’ї останнє слово завжди лишалось за матір’ю. «Ну, як знаєш, — сказав тоді тато. — Тобі, мабуть, видніше». І вони заходилися зводити хату довкола печі. Це й не хата, власне, була, а мазанка, бо на хату в них і сил не вистачало б: будувала в основному мати, а тато більше хапався за груди та кашляв, так страшно кашляв, що наляканому Андрійкові здавалось: от-от його виверне всього. «Проклята війна!» — хрипів, одкашлявшись, тато і ще довго по тому сидів, звісивши руки, і все просив матір: «Ти б, Маню, відпочила хоч трохи! Надірвешся ж!» — «Не надірвусь! Я двожильна!» — відповідала завжди мати, й Андрійко з гордістю думав: мати в нього особлива, не така, як інші матері.

Хата вийшла не набагато од землянки просторіша: не хата — халупа з єдиним віконцем (знову ж — брак скла), але це все ж була хата, і жити в ній було веселіше, аніж у землянці. Веселіше, тепліше й затишніше.

Майже половину єдиної кімнати займала піч, її треба було з дня у день годувати. Добре, що хоч ліс стояв поруч, мати впрягалася влітку в візок, а взимку — в санчата, і тато, на милиці коло матері вистрибуючи (йому вже після війни відрізали ногу), весь час просив: «Ти хоч накладай поменше!.. Набереш — кінь не потягне!» — «Сама знаю, скільки класти!» — відповідала мати, перекидаючи через плече шлею.

Поверталася з лісу — колеса вгрузали в пісок, полоззя тріщали, і, завізши у двір, довго стояла, похитуючись, неспроможна звільнитись од шлеї.

— Я так і знав! — зойкав тато і підстрибом вискакував із хати.

Він і наполіг, щоб мати взяла Андрійка до лісу, коли тому пішов одинадцятий. Все ж якась поміч, хоч іззаду підштовхуватиме.

Й досі пам’ятає Андрій оту свою з матір’ю мандрівку до лісу.

День стояв тихий і дуже морозний, але їм було жарко, бо снігу — по пояс і треба ж звертати з дороги, якщо хотіли повернутись додому з дровами. Мати вибирала молоденькі, всохлі на корені дубки, щоб довше горіло та більше жару давало, старанно обтоптувала довкола кожного сніг, а потім брала сокиру й заходжувалась рубати. Дзвеніла сталь, видзвонювала суха деревина, дзвін котився лісом, сягав високого неба, такого неймовірно блакитного поміж білими шапками сосен, а мати рубала й рубала, червона, розпашіла, розстебнувши фуфайку, і очі її блищали заповзято й молодо. Ось дубок починав хитатись, тоді мати казала Андрійкові: «Відійди!» — і налягала плечем на всохлу деревину. Дубок падав додолу, сніг вибухав білою хмарою, Андрійко вищав од захвату.

Навантажили повні, з верхом, санчата. Мати, приладнавши сокиру, впряглася в шлею, скомандувала:

— Ну, сину, поїхали!

Андрійко вперся щосили в санчата, мати, вигнувши спину, смикнула раз… удруге смикнула… і втретє… полоззя, відірвавшись од снігу, заскрипіли, заплакали… поки вибрались на дорогу, обоє геть вибились із сил…

Андрійкові вже здавалось, що вони довіку бабратимуться в оцьому снігу, коли ж під санчатами весело й дзвінко заспівала дорога, вони зупинились — перепочити.

І тут їх надибав лісник.

В кожушкові, в шапці-ушанці, в рукавицях і валянках, з берданкою через плече.

— Та-ак, — сказав він лиховісно, й очі його засвітилися недобрими вогниками. — Дрівця, знацця, крадемо?.. Дубочків закортіло?..

Андрійко налякано припав до матері, а вона стояла й похмуро дивилась на лісника.

Лісник підійшов до санчат, прискалив оцінююче око, свиснув здивовано:

— Півскладометра, не менше! Частенько так возите?..

Мати й далі відмовчувалась.

— Що ж, доведеться одвезти туди, де набрали… А потім намалюємо актик… Авжеж! Закон нікому не дано порушувати…

— Ти не порушуєш, як же! — озвалась презирливо мати. — Півлісу з своїми дружками пропив…

І без цього червоне лісникове обличчя так і взялося вогнем:

— Так, знацця… З вами по-людському, а ви, знацця, он як! — Зняв берданку, люто скомандував: — Ану, завертай!

— Не нукай, я не коняка!

Відвернувшись од лісника, мати натягнула шлею, зрушила з місця санчата. Андрій пішов позаду, оглядаючись на сердитого дядька.

Лісник якусь мить стояв з розтуленим ротом, потім люто лайнувся, побіг за ними слідом. Наздогнав, схиливсь до санчат, в руці його блиснуло гостро, порізане мотуззя впало додолу, а дрова посипалися в сніг. Лісник копнув щосили санчата ногою, і вони перевернулись.

Андрійко ще ніколи не бачив матір такою: кинувши шлею в сніг, вона підскочила до санчат, вхопила сокиру. Занесла над головою і мовчки рушила на лісника. Обличчя її перекошене гнівом, очі кресали іскри. Андрійко закричав перелякано, а лісник, наставивши берданку, вигукнув:

— Ти що?.. Ти що?.. Кинь, бо стрілятиму!..

І задкував.

Врешті не витримав, повернувся, побіг. Мати ступила ще кілька кроків, зупинилась, важко дихаючи.

— Божевільна! — лаявся, одбігши, лісник. — Тюрма по тобі плаче!.. Бандюги прокляті!..

Шарпонув люто берданку, закинув на плече. Пішов од них, все ще лаючись.

Мати опустила сокиру, повернула назад. Обличчя її було тепер сіре, очі згаслі. Поставила на полоззя санчата, заходилася збирати дрова. Андрійко кинувся їй помагати, і вони вже збирали удвох.

Мовчала до самого дому. А вже як завернули в двір, сказала Андрійкові:

— Ти ж татові ні словечка! Чуєш?

Андрійко кивнув, хоч не розумів, чому має мовчати. Переляк давно пройшов, він страшенно гордився матір’ю, яка не побоялась лісника з рушницею, — навпаки, він злякався її! Такої матері не було ні в кого, і якщо вона заборонила йому розповідати про цей випадок татові, то про хлопців не згадала, отже, він може хвалитись перед ними досхочу.

І згодом вся вулиця знала про сутичку з лісником.

А потім новина докотилась і до тата:

— Що там із вами сталося в лісі?

Андрійко брехати не вмів, тому й розповів про все, як було.

Того ж дня, повернувшися з роботи, мати гнівно сказала:

— Я думала, що в мене росте мужчина. А ти — коров’яче бовтало!

І Андрійко не знав, куди діти очі.

Йому враз захотілось подивитися на матір. Побачити, якою вона була в його одинадцять років.

Пригадав, що десь має бути фото: вони сфотографувалися втрьох, і то було останнє фото з татом, який невдовзі помер.

Вперше подумав про батька: ніяк не міг собі уявити. Тому мусив обов’язково знайти оте фото.

Перерив усю шухляду, в якій тримав документи, попадались під руку довідки, папери, листи, фото, пожовклі од часу, а потрібного йому не було.

— В альбомі дивився? — спитала Люба.

Альбом! Як він міг забути про альбом?

Зняв із шафи товстий фоліант, перев’язаний шнурком од черевиків, поніс до столу.

— Дай я хоч пилюку зітру! — занепокоїлась дружина.

Не дав. Сам здмухнув, витер долонею, поклав на стіл. Розв’язав, одкрив палітурку. Люба припала до його плеча м’якою груддю, їй теж хотілося подивитись, і він її не проганяв.

Перед ним було ціле життя. Його сумні й радісні сплески, від народження й шлюбів до похоронів, вихоплені з часу обличчя, од яких уже не лишилося й сліду, риси, давно переорані важким плугом буття… Ось він іще зовсім малий… Ось іще молодий тато… Ось мати, зовсім немовлям… Дід і баба по матері, щойно пошлюблені… Тут не було реальної вікової різниці, тут батько міг бути молодшим од сина, а дочка — старша од матері… Схвильований, розчулений, поринувши з головою в минуле, він гортав цупкі сторінки, впізнаючи давно забуті обличчя…

І нарешті ось воно, фото, яке він шукав.

Він стоїть посередині, між батьком і матір’ю. Тато поклав на його плече руку, Андрій ураз пригадав, що тато хотів сфотографуватися з милицею, а мати була проти. Тоді тато відклав милицю й сперся на синове плече. В тата такий вираз обличчя, наче йому незручно за свою відрізану ногу, тому й випинав груди, щоб було краще видно медаль. Медаль оту, бойову свою нагороду, він приніс не на гімнастерку почеплену, а в ганчірочку загорнену: боявся загубити, чи що? Андрій у свій час не здогадався спитати, а тепер уже пізно…

Мати стояла неусміхнена й строга в своєму єдиному святковому платті… Андрій згадав, як вона нізащо не хотіла вдягатись у нього, вона й до того не наділа ні разу, те плаття так і висіло одиноке в шафі, хоч тато й сердився, адже він його й купив на свою не таку вже й велику інвалідську пенсію. Лиш коли тато пригрозив, що не стане фотографуватись, вона наділа те плаття, і Андрійко не міг одвести від матері погляду; така вона стала незнайомо красива!

— Твоя мати молодою була дуже вродлива, — каже Люба. В її голосі лунають ревниві нотки.

Він довго, наче вивчаючи, розглядає свою матір, а потім переводить погляд на батька…

— В мені стільки заліза, що як помру, то буду не гнить, а іржавіти, — сказав якось тато.

І то не просто слова: коли вони вперше пішли вдвох у лазню і тато роздягнувся при ньому, то на нього страшно було глянути, — все тіло зверху й донизу посічене шрамами. Не було, здається, шпиталю, в якому тато не вмудрився б полежати: всі осколки та кулі чомусь в першу чергу поціляли у нього. Тато завжди починав свою розповідь про війну так:

— Ото яка міна летіла, так і знав: моя!

За всю війну йому не вдалося й повоювати як слід: після першого ж бою — обов’язково шпиталь.

— Йому й молодому діставалось найбільше, — розповідала мати. — Хто б’ється, а з нього юшка тече!

Тато і з війни повернувся з шпиталю: вмудрився впіймати осколок уже після перемоги. Розчищали вулицю, міна й рвонула: двох — на шмаття, а татові — в бік…

Прийшовши додому, тато спершу бадьорився: ось оклигаю — візьмусь до роботи! Перед війною теслярував, сокира, рубанок в його руках так і виспівували; зводив хати, дзвінкі й веселі, за ним приїжджали з навколишніх сіл, бо добру славу не треба й розносити, добра слава сама йде поміж люди… Тож дайте лиш на ноги сп’ястися, ми ще не одну хату збудуєм, ого! Тато все бадьорився та нахвалявся, а хвороба не відступилась, хвороба знай робила своє, і вже мама шукає машину, щоб одвезти тата в шпиталь.

«Знову шпиталь, будь він неладен, за війну не належався!» — скаржився тато, а таки мусив лягати… мусив… і ногу давати під ніж — відтяли аж за коліно, після чого, звісно, про теслярування годі й мріяти.

Однак тато недовго журився: був веселої вдачі й чекав од життя тільки хорошого. «Добре, що хоч ногою одбувся, — казав, повернувшись додому. — Могло б бути й гірше… А нога — що, нога — не рука, проживемо якось і без ноги, була б голова на плечах!» Та й вистрибував на милицях, звикаючи жити без ноги.

— Ось одпустить — почну шевцювати!

А поки що внадився ходити в кіно. Разом із сином. Потай од матері.

Тільки мати на роботу, тата вже починає бити нетерплячка:

— А що там, сину, сьогодні в клубі?

— Та кіно ж…

— Наше чи закордонне?

— Наше.

— А про що саме, не чув?

Якщо про війну, тата не могла втримати жодна сила. Домовлявся з сином зустрітись після уроків біля школи, щоб встигнути на денний сеанс. Кілька разів попереджав:

— Не запізнися ж гляди!

І, виходячи зі школи, ще здалеку бачив Андрійко татову постать. Стояв, спершись на милиці, виглядав нетерпляче.

— Де ти пропадав? — питав сердито.

— Учителька не відпускала. Вже й дзвінок, а вона все говорить. Побігли, а то запізнимось…

— Я вже й квитки купив! — хвалився тато. Вимахував милицями, намагаючись не відставати од сина.

— Посередині?

— А де ж…

Захекані, влітали до залу. Кіно ще не почалось, заходили глядачі, в основному учні, сідали поруч, і Андрійко, сором’язливо на них поглядаючи, просив тихенько батька:

— Ви ж, тату, хоч сьогодні помовчте.

— Годі тобі, — відповідав збентежено батько.

— Бо, їй-богу, більше з вами не піду! — На Андрійкові очі наверталися сльози.

— Та кажу ж, що мовчатиму!..

Починалось кіно. Обоє жадібно вдивлялися в екран. Андрійко забував про все на світі, а стілець під татом починав підозріло поскрипувати, і шепіт ставав усе голосніший.

І в найнапруженіший момент, в найдраматичнішу хвилину на весь зал лунав татів голос:

— Та куди?! Куди ото лізете?! Правіше беріть!!

На тата шикали, він замовкав на кілька хвилин, потім знову лунав його страдницький голос:

— Та хто так воює?! Та він же вас, як мишву, передушить!..

Кінчалося завжди тим, що коли знову вмикалося світло й глядачі починали розходитись, Андрійко сидів, як пришитий: йому здавалось, що всі, виходячи, на них оглядаються.

Повертались додому. Тато вистрибував поруч і почував себе, мабуть, дуже незручно, бо весь час бурчав:

— Вояки!.. Кіношники!.. Не нюхали пороху, а теж мені — ставлять!.. Та якби ми отак воювали, то нас би й кури загребли!..

Андрійко, сердитий на тата, частіше відмовчувався, але іноді не витримував, вступав у суперечку. Казав, що то ж було на війні, а це в кіно, і вони краще знають, як його ставити. Тато наче тільки й чекав, поки син обізветься, хапав його за плече:

— Та ти поглянь!.. Поглянь ось сюди! — Креслив милицею звивисту лінію, продавлював ямки. — Ось їхні окопи, а ось — кулемет. Так що: прямо на кулемет треба лізти?.. Та він же викосить всіх!

— В кіно ж не викосив! — заперечував Андрійко.

— Так то ж у кіно! — вигукував тато. І при цьому так морщився, наче його мучили зуби. — Спробували б вони отак повоювати!..

Сердивсь уже й на сина, не розмовляв по кілька годин, а привозили новий кінофільм — усе починалося спочатку.

Та чим би не кінчались оті походеньки в кіно, завжди не забував попереджувати:

— Ти ж матері ні гу-гу! Бо нагорить і тобі, й мені!

— Що я, маленький! — відповідав Андрійко ображено.

І мати до татової смерті так і не дізналась про їхнє обопільне захоплення.

Тато помер у квітні, в неповних сорок років. Дотягнув до весни, бо Андрійко якось підслухав, як батько сказав матері:

— Хоча б зимою не померти. В землі мерзлій яму довбати — людям зайва морока…

І ще жартував:

— Як ховатимете, то не забудь взути у валянок. Щоб нога не мерзла в могилі.

Вціліла татова нога весь час мерзла, навіть серед літа, в спеку найбільше, і він її часто парив у окропі.

Тато помер у п’ятдесят другому, а перед цим майже рік пролежав нерухомий у ліжку. Хотіли знову забрати в шпиталь, але мама, дізнавшись од знайомого лікаря, що тата вже ніщо не врятує, сказала, що хай лежить вдома: хоч доглянути буде кому. Підхоплювалась удосвіта, бо треба ж було в дев’ять уже бути на роботі, на весь день наварювала, будила Андрійка:

— Вставай, сину, вже пізно! До школи запізнишся.

Стояла вже вдягнена і, поки він вилазив з постелі, наказувала:

— Снідатимете кашу, он у печі, та не забудь поставити татові воду, коли йтимеш до школи. — Тата весь час мучила жага. — І на обід не запізнюйся.

Тато вже лежав, уходжений, умитий, — світив ясними очима. Якось, коли вони вдвох поснідали і Андрійко став збирати посуд, попросив:

— Зачекай… Посидь коло мене…

— Я ж запізнюся до ніколи! — сказав Андрійко.

— Нічого… Разок запізнитися можна… А ти посидь коло мене…

І щось таке було в татовому голосі, в змученім обличчі його, що Андрійко вже й не пручався. Сів на ліжко, на самий краєчок, щоб не потривожити немічне татове тіло, приготувався слухати тата.

— Сядь ближче, — сказав тато.

Андрійко підсунувся — вперся в сухе татове коліно.

— От так… Тепер візьми мою руку…

Татова рука була холодна, як лід.

— Слухай, сину, сюди: я скоро помру…

Андрійко ворухнувся, щоб заперечити (був у тому віці, коли батьки здаються безсмертними), та щось завадило, скувало йому язик. Чи то батькові очі, як ніколи серйозні, чи незвично урочистий вираз лиця, наче тато вже побував за тією гранню, яку заборонено переступати живим і де починається одна з найбільших, нерозгаданих ще ніким таємниць.

— Мені не страшно, сину, вмирати: пожив, скільки міг, нікому зла не заподіяв… Вас тільки жаль… Тож гляди, сину, слухайся матері, а виростеш, то бережи її й жалій. Такої матері не знайдеш більше у світі… Чуєш, сину?

Андрійко кивнув, сльози вже душили його.

— Ну й добре… Йди… А то й справді запізнишся…

Невдовзі після тієї розмови тато й помер. Діждавсь неділі, попросився:

— Винеси мене, Маню, надвір. Хоч на сонце гляну востаннє.

Мати підняла його, загорнутого в ковдру, понесла з темної хати під весняне буйне сонце, що не знало, на кого й пролити надлишок тепла. На денному світлі татове обличчя стало землисте, аж чорне, в широко розплющені очі падали й гасли сонячні промені. Від того очі були наче дві бездонні ями: моторошно западали під череп. Здавалося, всього світла не вистачить їх хоч трохи наповнити.

Не спускаючи тата з рук, мама сіла на призьбу. Приколихувала, наче дитину. Андрійкові раптом здалося, що мати от-от заспіва колискову, оту «ой люлі, люлі», яка лунала над ним ще в колисці, і таким щемом зайшлося його серце, таким болем незвіданим, що він одбіг за ріг хати, вчепився зубами в рукав, щоб не заплакати вголос…

Коли тата ховали, мати не тужила, не плакала: закам’яніле обличчя її не здригнулось навіть тоді, коли тата опускали в яму. Андрійко пізніше почув, як її за це судили жінки, називаючи безсердечною, і йому стало так образливо й боляче, що він не витримав і закричав до них із ненавистю:

— Моя мати не така!.. Не така!..

І захлинувся в сльозах…

«Ніхто з них не знав, як уміла моя мати всміхатись!» — думає Андрій, дивлячись на фото.

Люба вже не стоїть коло нього — вийшла в двір. Звідти доноситься дзвінкий її голос. Пронесла його крізь усі роки незмінним, і тому іноді здасться, що ось вона зайде, така ж струнка й юна, як двадцять літ тому. Та марні надії: час працює невтомно, він сам уже став он яким дядьком і має двох майже дорослих дітей…

«Ніхто не знає, яка усмішка була в моєї матері…»

Може, тому, що мати рідко всміхалась, він і досі пам’ята її усміх.

Виразно бачить її суворе обличчя, її строго стулені губи. Вона ніколи не кричала на нього, не лаяла, жодного разу не вдарила, хоч він і заробляв, — одного слова її, одного погляду було досить, щоб він одразу ж принишкнув: він не те що боявся матері — просто в голові його не вкладалось, як це можна її не послухатись.

Поверталася з роботи зморена — чорна.

Після війни на їхньому цегельному заводі механізацією ще й не пахло, живих людських рук не вистачало, особливо чоловічих, — були щедро розкидані по всій майже Європі, по братніх могилах, та й нашій землі дісталося вдосталь, і наші поля були густо засіяні солдатськими отими руками: якби вони всі посходили — лісом би стали!.. Тож уся робота найважча дісталась жіночим рукам; Андрійкова ж мати не належала до тих жінок, які шукали легкої роботи. З дня у день вимішувала важку, як чавун, глину, формуючи цеглу, зруйновані наші міста, дощенту спалені села голосили за цеглою, завод працював у три зміни, не маючи й хвилини перепочинку, розжарені печі день і ніч розтуляли свої ненаситні пащеки, ладні проковтнути й жінок, які підносили щойно сформовану цеглу, — цегли не вистачало все одно, цегли все було мало, на всіх зборах лунало одне й те ж: як видати завтра на десять тисяч більше, аніж сьогодні, а післязавтрього — ще більше…

Тож мати поверталася з роботи чорна і часто лягала спати не повечерявши, бо й їжа не лізла до рота, і тато, тоді ще живий, казав їй кинути к бісу завод та пошукати легшу роботу, бо так недовго й калікою стати, і вона, може, тата й послухалася б, але на той час її уже поставили бригадиром, і вона уявить не могла, як це можна узяти і піти… Взяти й перекласти нелегку свою ношу на інших… Бригада їй була, мабуть, як друга сім’я, і коли тато помер і вони лишилися вдвох, майже щосуботи увечері вся бригада сходилась до їхньої хати: приносили, хто чим багатий, та й виставляли на стіл. Сідали тісненько: всі — незаміжні, всі — вдови, випивали по шкалику-другому, п’яніли — не п’яніли, і не було кінця жіночим розмовам, не було краю сумовитим пісням. Чому не веселим, а сумовитим? Мабуть, тому, що сумовита брала за серце і робила чистішою душу.

Світлою печаллю сяяли очі, болісно ламалися брови, часом ще зовсім молоді та лискучі, а вже не діткнеться до них рука чоловіча, не проведе пестливо пальцями, — злагоджені голоси наповнювали кімнату вщерть, і ставало в ній тісно, і не було чим дихати, і стогнало, й скаржилось-плакало. Андрійко сидів, онімілий, й огрубілі од вітру та жару жіночі обличчя здавались йому невимовно прекрасними, а материне було найкрасивіше, найсвітліше та найнатхненніше, і він усім своїм єством плинув до нього.

Після кожного такого вечора мати була якась аж сама на себе не схожа: задумана й тиха. І саме тоді найчастіше усміхалась до нього.

Обличчя її не розквітало від усмішки, як у інших жінок, і губи не бубнявіли сміхом; тільки здригнуться кутики вуст та розімкнуться густі, строго зведені брови. Але стільки тепла, стільки ласки прихованої хлюпало при цьому з материних прояснілих очей, що їх вистачило б затопити всю землю.

В такі хвилини відчував підсвідомо Андрійко, що він для матері — все на світі. Що вона для нього піде на все. Од усього відмовиться.

Переконувався в цьому не раз.

Був у них сусід, він досі живий, хоч давно ходить на трьох і трясе головою. А колись же через нього бились поміж собою найвродливіші жінки: пробували, в якої міцніше волосся. Та й дівчата крадькома поглядали на нього, хоч він встиг уже стати вдівцем і мав дочку й сина. Син — одноліток Андрійків, вони в одному класі й учились, хоч не дружили ніколи: Андрійко терпіти не міг задавак і хвальків. Сусідів же син мало того, що ходив у нових чобітках, ще й кепкував з Андрійкових старих шкарбанів, обзивав його старцем.

У сусіда й хата стояла — не рівня їхній хижі. З цегли, під цинковим дахом, на чотири кімнати, з великими вікнами. І двір був обнесений парканом з таких сороковок, що аж дзвеніли, — сусід умів жити, не те що вони, і пупа собі на роботі не рвав.

— Ви, Маріє, ото тільки даром стараєтесь, — не раз повчав Андрійкову матір. — Там хоч перервіться — дяка одна. Як про себе не подумаєте — ніхто про вас не подбає… Такий уже світ.

— Роблю, як умію, — відповідала мати, і сусід тоді докірливо питав:

— І багато заробили?.. Отож-то й воно!

Але й сусіда був людиною, і в сусіда були серце та очі: побачив, мабуть, що кращої, ніж Андрійкова мати, йому не знайти. Побачив та й став потихеньку присватуватись. То байдуже проходив мимо їхнього двору, хіба що тільки головою кивне, а це як неділя, то й він на поріг:

— Драстуйте!.. Оце зайшов по-сусідському…

Брови чорні, очі блищать молодо, в чуприні — жодної волосиночки сивої. «Мужчина в соку!» — зітхала незаміжня жінота. Сяде на єдиний в їхній хаті стілець: вважайте, до самого вечора.

Мати спершу сердилась, замалим не гнала його, але сусіда належав до того типу людей, що вже за що як беруться, беруться всерйоз. І згодом став помічати Андрійко, що в матері й очі спалахують, і щоки жар обсипає, як тільки сусід заходить до хати. І вже незнайомий, якийсь аж мрійливий усміх вряди-годи та й спливе на материні строгі вуста.

Він і тепер не знає, чим би те все скінчилося, коли б не сусідів синок. Перестрів якось у шкільному дворі, при всьому чесному людові сказав (чвиркнувши при цьому крізь зуби презирливо):

— А ми твою матір забираєм до себе!

Андрійко спалахнув сірником:

— Хто тобі це сказав?

— Тато сказали.

— Твій тато брехун! — закричав щосили Андрійко. Так його зараз ненавидів — убив би на місці!

— А ти свою матір спитай!

Андрійко не став бігти до матері — кинувся з кулаками на кривдника.

Билися мовчки й люто. До крові, до сліз. Качались у пилюці, душили один одного й дряпались. Поки нагодився учитель та й розборонив, та й повів обох до директора.

Мати довго не могла допитатись, за що вони завелися. Врешті не витримав, закричав до неї:

— Йди до них!.. Йди!.. Проживу й без тебе!..

І розридався гірко, невтішно…

Того вечора вони довго сиділи обнявшись. В хаті повільно гусла темрява, було особливо затишно, вони тихенько розмовляли про тата, про те, як гарно жилося втрьох, і що мати нікуди од нього не піде, і що отак удвох житимуть.

І коли сусід затупотів на порозі й постукав у двері, й Андрійко весь внутрішньо стиснувся, мати розтулила обійми, легенько штовхнула в спину:

— Скажи, що мене нема вдома.

Ще жодного маминого наказу не виконував так охоче Андрійко.

— Матері нема вдома! — гукнув крізь замкнені двері.

— А де ж вона?

— Не знаю.

— То я пізніше зайду.

— І пізніше не буде!

— Поїхала куди, чи що? — здивувався сусід.

— Нікуди вона не поїхала! — закричав ще дужче Андрійко. — Тільки для вас її вдома ніколи не буде! — І вже од себе додав: — Шукайте собі жінку деінде, а до нас і дорогу забудьте!

І, гордий, повернувся до матері.

— Бачу, що з тобою, сину, не пропадеш, — сумно всміхнулась мати. Так усміхнулась, що Андрійкові стало якось аж нехороше.

Дядько не повірив, звісно, Андрійкові: навідувався ще кілька разів. Аж поки мати щось таке сказала йому, що він став обходити їхній двір десятою дорогою…

Отак вони вдвох і жили: Андрійко й мати. Сутужно частенько було? Голодно й холодно? Мати ніколи не скаржилась, Андрійко ж поготів. Тим більше, що в Андрійковій мисці якимось побитом і борщ завжди був густіший, і суп наваристіший. Хоч він завжди ревниво стежив за тим, щоб мати насипала порівну.

Та потроху-потроху й вони вибивались у люди: в Андрійка появились і чобітки, й шапка нова, й пальтечко — крамничне. Не все, звісно, одразу, маминої зарплати вистачало купити щось одне, та й те не за одним махом, зате кожна покупка — справжнє свято в їхній хаті!

Мати продовжувала ходити на роботу, Андрійко — до школи. Щоб дуже охоче навчався, того не можна сказати: траплялись і двійки, а в основному — трійки, але мати не дуже тим журилась, мати казала, що не всім же бути відмінниками і здобувати вищу освіту, головне, щоб людиною ріс і мав завжди совість. І Андрійко, з горем пополам закінчивши сьомий клас, солідно сказав, явно наслідуючи матір:

— Годі протирати штани та хліб даром жувати! Піду на курси шоферів.

— Тобі, сину, видніше, — відповіла, як дорослому, мати. Розуміла, мабуть, що вмовляй не вмовляй, син зробить по-своєму.

Отут, на курсах, і показав, на що він здатен, Андрій. До пізньої ночі просиджував над конспектами і в класі найдовше затримувався, копаючись у моторах і трансмісіях.

— Я, мамо, повинен машину як свої п’ять пальців знати!

Водив потім вантажну машину на тому ж заводі цегельному, без аварії жодної. Але поки призвали до армії.

А перед цим надумався женитись: боявся, що Люба не діждеться, вискочить за іншого заміж. Люба й тепер іде, мов килимами доріжку встеляє, а тоді, в вісімнадцять неповних, і зовсім була королівною: не один очі рвав.

Мати й тут не відраювала. Тільки спитала, де жити збираються.

— Поки що тут, — відповів Андрій безтурботно. — А повернуся з армії — нову хату збудуєм. Такий палац, мамо, поставимо, що й у Києві не знайдете! — В Андрія тоді крила ворушилися за плечима, і називались ті крила — Любашею.

— Ну що ж, тобі, сину, видніше. Мені аби ви щасливі були!

Прожив Андрій два місяці з молодою дружиною — в чаду пролетіли. Андрій та Любаша — в кімнатці, а мати, щоб не заважати молодятам, — у сінях, добре, що хоч сіни великі, та й літо ще стояло надворі. Відгородилась ширмою — і є свій закуток.

Схоплювалась, як і раніше, до світанку. На все життя лишився спогад Андрієві: сон солодкий, юне — поруч — тіло дружини, а в печі дрова потріскують. Розклепить на мить повіки: гарячі по стінах спалахи і материна постать. І таким затишком війне на Андрія, що він аж потягнеться солодко.

Проводжали в армію — Люба тонула в сльозах, з материних очей — ні росинки. Подивитися збоку — людина чужа. Один Андрій знав, що мати за всю ніч повік не зімкнула: пекла та варила, гладила та збирала до великого «сидора». Розв’яже потім «сидір» в казармі й про себе подивується: скільки мати вмудрилася впакувати в нього! Кожна річ в папір дбайливо загорнена. І білизна, й рукавиці, й шкарпетки зимові, нею ж вив’язані: коли ще буде той призов до армії, а мати ж, бач, заздалегідь готувалась до нього.

Пішов Андрій в армію, лишив матері, щоб не скучала, молоденьку дружину вагітною. Про то, що Люба вступила в тяж, дізнався вже з її листа й того ж вечора настрочив матері аж на трьох аркушах про одне й те ж: ви ж там, мамо, пригляньте за Любою! Не давайте їй нічого піднімати важкого. Довго не було відповіді, нарешті отримав: мати, як завжди, скупо повідомляла, що в них усе гаразд, що на цегельному заводі ввели нову піч (потрібен йому був той цегельний завод!), і лише під кінець додала: «За Любу не переживай, якось дамо раду». І все. І хоч оближися…

Про важкі Любині пологи дізнався, коли приїхав у відпустку. Після року служби в армії. Хвацьким сержантом, у новесенькій формі. Люба як приклеїлась — не відірвати! А поруч мати з лялькою в білім пакунку. В Андрія так серце й тьохнуло: син!

Припавши до чоловіка, Люба вночі вже розказувала пошепки, як вона тяжко родила, що коли б не його мати, вона навряд чи й живою лишилася б. Усіх на ноги підняла, професора привезла з Києва, од пологового будинку день і ніч не відходила, всі лікарі в один голос казали, що такої свекрухи їм ще не доводилось бачити, — не треба й рідної матері, і вона, Люба, повернувшись додому, цілувала їй руки і плакала…

Новин, новин… До пізньої ночі переповідала їх Люба між обіймами та поцілунками.

Та найголовнішу приберегла під кінець, коли вони вже засинали, зморені любовною грою: мати, не чекаючи повернення Андрія з армії, заходилась коло нового будинку. Вже обгородила парканом подвір’я, вишеньки посадила і яблуньки, і цегли повен двір навезла, й заклала фундамент.

— День і ніч пропадає, не знаю, коли вона й спить… Та вона сама тебе завтра поведе — показувати… Тільки не признавайся, що я тобі сказала: просила мовчати…

— Навіщо ж тоді розказала? — образився за матір Андрій. Не те що образився — прикро стало.

— А кому і розказати, як не тобі? — горнулась до чоловіка Любаша.

«А й справді — кому?» — подумав Андрій. Та й обійняв, та й поцілував у теплі податливі губи…

Вранці, вже після сніданку, мати з урочисто-загадковим виразом на обличчі сказала:

— Пішли, сину, я тобі щось покажу.

Повела за виселок, на узгір’я, де вони тепер і живуть. А тоді вулиця тільки намічалась: новими парканами, непокритими коробками будинків, глибокими, під фундаменти, ямами. Підійшла до паркану — дошка в дошку, ще й пофарбовані. «Самі фарбували?» — «А хто ж!» Одімкнула новенький на хвіртці замок: «Отут, сину, житимем!» І деревця молодецькі повибігали назустріч: а хто це до нас завітав?

Двір збігав донизу, дерева, коли й виростуть, не заступатимуть краєвиду, видно ген-ген, аж до Києва, будинок закладено не менш аніж на чотири кімнати. «Три кімнати й кухня», — поправила мати. І спитала ревниво: «Ну як?» Андрій не міг приховати захоплення, він і справді про краще й мріяти не міг, тільки ж навіщо вам, мамо, отак надриватись, ну, що зробили, про те вже що говорити, а тепер почекайте, поки я повернуся з армії… досить з вас і цього, і за це не знаю, як дякувати… «А для чого ж я, сину, живу? — спитала з подивом мати. — Ти краще скажи, де сарай ставити: отут чи ось тут?» — «Ставте, мамо, де вам видніше, тільки ж знову кажу: почекайте, поки я повернуся додому, не надривайтесь самотужки». — «А я, сину, й не надриваюся дуже: мені завод помагає. Осьо й цеглу, бач, завезли, і столяркою обіцяють допомогти. От тільки з залізом буде сутужно, заліза не так легко дістати, та, думаю, якось дамо раду…» — В материних очах вже світився новий будинок, і не було в світі сили, яка могла б її зупинити.

Поїхав добувати службу Андрій, а вслід йому полетіли листи: більше від Люби. Писала, що мати за тим будинком і світу не бачить, хоче закінчити до повернення сина. Андрій просив Любу, щоб хоч вона матір притримувала, та знав наперед, що нічого з того не вийде: мати що вже як візьме в голову — ні вблагати, ні вмовити. Отак і цього разу: повернувся з армії, а будинок уже готовий стоїть: цегляний, на три — хоч конем грай! — кімнати. «Давно скінчили?» — «Три місяці тому». — «Чого ж не переходите?» — «Ждали, поки ти прийдеш з армії. Ти ж для неї — весь світ у вікні!» І вперше вловив Андрій ворожі нотки в Любашинім голосі.

Лежав коло дружини, жалісно думав про матір: так вона за цей рік подалася. «Що з вами?» — «Зі мною, сину, нічого!» А під очима — тіні чорні, й іде-іде, та за поперек рукою і вхопиться. «Ото будинок їй боком вилазить!» — сказала Люба з докором. Андрієві аж неприємно стало. «Не інакше — чорна кішка поміж ними пробігла!» І ще, пам’ятає, подумав: «Ну, та чого в житті не буває. Посварились — помиряться!» Не хотілося в той час про погане й думати…

— Тату, зроби мені свищик!

Наймолодший, пестунчик. Ті двоє вже до старших класів ходили, як Люба знов зайшла в тяж. Хотіли позбутись — мати розраяла:

«Може, це вас найбільша втіха чекає!» Весь вік жалкувала, що він у неї один. «Ростеш ти у мене, як сирота: ні сестер, ні братів. Помру — ні з ким пожуритися буде».

— Зроби, та!..

Треба зробити, як син так просить.

«Балуєш ти його!» — докоряла Любаша. А коли й побалувати, як не в дитинстві? Виросте — не раз тата згадає.

Спускаються удвох до річки, непоквапом вибирають лозину. «Ось оцю, тату?.. Оцю?..» Син забіга наперед, боїться, що тато виріже не таку, як потрібно. Врешті лозина вирізана, і син урочисто несе її поперед себе.

Заходять до саду, сідають під грушею, що її посадила мати. Листя на груші ще тримається міцно, воно лише побронзовішало, взялось по краях червоною каймою. Обом їм тут затишно й хороше, осіннє сонце пригріває по-літньому.

— Пам’ятаєш бабусю? — пита сина Андрій.

— Умгу…

Син не зводить з лозини очей, з татових рук, що все на світі вміють.

— Як ми її вдвох з тобою провідували…

— Умгу…

— І як вона нас завжди виглядала.

Йому хочеться, щоб син усе пригадав, пройнявся до бабуні тугою.

— Хочеш сходити до бабуні на кладовище?.. Удвох…

— Хочу, — відповів син неуважно. І, побачивши, що тато поклав на лаву ножа, швиденько додав: — Ти тільки свищик спершу зроби!

Свищик!.. Ех ти!.. Свищик!..

Узяв знову ніж, став надрізати лозину. Але як не обстукував — кора не знімалась, а тріскалась. Одрізав зіпсоване, з досадою викинув, став знову обстукувати.

— О, знову тріснула! — сказав, замалим не плачучи, син…

Повернувшись із армії, Андрій не пішов на цегельний завод. Хоч директор і передавав, що приймуть в обійми, обіцяв навіть новий КрАЗ і двісті п’ятдесят щомісяця чистими.

Але як не спокушали його, як не радила мати і не вмовляла дружина, Андрій наполіг на своєму: тільки таксі!

Останній рік служби в армії возив командира дивізії. Новесенька «Волга», всередині все в килимах, мотор, наче іграшка, не чутно, як і працює, а газонеш — о-го-го! — сто сорок кілометрів, якщо по тривозі до штабу, пічка — в найлютіші морози не холодно, радіоприймач — які хочеш мелодії. Розбалувавшись на «Волзі», Андрій і слухати не хотів про вантажну машину, тим більше про КрАЗ. Там одне колесо замінити — пупа надірвеш! Не захочеш і двохсот п’ятдесяти!

Пішов у таксопарк: старшина, другий клас — оформили без зайвих розмов.

І став крутити «бублик» Андрій, по вулицях та площах київських ганяючи. Зміну од’їздив, сходив під душ, втому змив — і в електричку й додому. На дві доби. Робота не курна, і гроші веселі.

Хоча то на перший погляд в таксиста робота легка. Таксист — як той льотчик військовий: у будь-яку погоду давай, вилітай! Дощ, сніг, ожеледь, крига, машину на кожному повороті заносить, аварії, пробки, нетерпеливі сигнали, «куди лізеш, мать-перемать!» — а ти, як та голка у сіно, на міліметр од катастрофи: «Х-ху, здається, проскочив!» — та не сам — з пасажирами, які тобі не тільки власний вантаж довірили, а й власне життя. І при цьому: «Водію, голубчику, чи не можна швидше — запізнюємось!..» Не казатимеш кожному, що на той світ нічого квапитись, на той світ устигнем завжди… Кепку на лоба, ногу на газ: ех, давай, виручай!..

Та ще й пасажири. Добре, як попадеться людина, з таким і поговорити в дорозі — душу відвести, аж розставатися жаль, а як таке сяде мурло — всі жили вимота з тебе! Ладен йому ще доплатити, тільки б швидше виліз! А не зупиниш, не скажеш: «Вилазьте, бо я більше з вами не можу!» Посадив — вези!..

Під кінець намотаєшся — з машини вилазиш хитаючись…

Недарма ж кажуть, що в кожного таксиста — по десятку мікроінфарктів на день…

Тож добре, як удома спокій та мир: за сорок вісім годин можна як слід відпочити. А як пекло, гризня поміж жінкою й матір’ю? Коли ти поміж ними, як тріска, гориш? Не знаєш, на яку ногу й ступити. Або як діти невдалі: син, який учитись не хоче, бо зв’язався з бандитами. Чи дочка, що в чотирнадцять літ дівувать заходилась. Отоді відпочинок: ждеш не діждешся кінця тим проклятим годинам. Вискочиш із дому — не повертався б до нього довіку!

І за кермом із самого ранку руки трясуться.

Такі найчастіше і потрапляють в аварії…

З дітьми в Андрія було все гаразд, діти росли не гірші, ніж в інших: і до школи ходили, й не хворіли майже ніколи. Старший син — весь у батька; до машини аж труситься. Не інакше буде шофером. Віра ж, дочка, взяла все од баби. Цій не треба підказувати, що та до чого. За що не візьметься — все так і горить.

Так що за дітей Андрій був спокійний.

А от із матір’ю й жінкою…

Люба вдома сидить, і мати — на пенсії. Люба й не працювала жодного дня після того, як народила первістка, — вдома роботи вистачало. Мати ж теж на пенсію рано вийшла, по інвалідності: далася взнаки ота цегла сира, що її поперед себе в формах до печі пиряла. «Переносила — на пів-Хрещатика вистачило б!» Та й будинок додав.

Серце й здало: задихатися стала. За груди вхопиться й обличчям синіє. Тож матері другу групу й дали: в неповні п’ятдесят. І пенсію: сто вісім карбованців. Андрій, коли вперше листоноша принесла, сказав: «Ви б, мамо, собі лишали. Клали б на книжку, чи що». — «Мені ж, сину, їх не солити. Та й нащо вони, гроші, якщо їх не тратити?» Любі оддала до копієчки, і наступні всі — їй. Хіба що в крамниці вгледить — подарунок онукам.

Купила якось і Андрієві шапку, спеціально до Києва їздила.

— Ходиш у такій, що й дивитися стидно!

Андрій подякував матері (шапка й справді потрібна була), Люба ж образилась:

— Що я, сама тобі купити не могла? Це мати навмисне, аби показати, що я про тебе не дбаю!

І в сльози (Любі заплакати, що сопливому висякатись) .

— Ти що, здуріла? — здивувався Андрій.

— Еге ж, з вами не здурієш!.. Давно уже дурною зробили!..

Андрій шапку з голови (зайшов похвалитись дружині) та об підлогу:

— Та пропади воно пропадом, як ти вже й материним подарунком очі виймаєш!

— Отак — кидай у мене!.. — залилась зовсім Любаша, — Уже жінка тобі не потрібна!..

Надвір вискочив — сигарети ніяк з пачки дістати не міг. «Ну люди, ну звірі!»

Та між ним і Любою що: день посварить — ніч помирить. Люба ніколи довго зла не носила, й Андрій, як сірник: спалахне і погасне… А от із матір’ю…

Мати мовчала, синові ніколи на невістку не скаржилась. Носила в собі, поки перегорить. Зате Люба про все чоловікові розповідала. Й іноді наростало в Андрія роздратування проти матері: ну чого їй треба?! Нагодована, вдягнена, в теплі та достатках, сиділа б у своїй кімнаті та дякувала долі, що невістка нагодує й подасть, прибере й помиє… Телевізор оно купив: дивіться собі, скільки захочете. Так і до телевізора вже ні ногою: після того, як Люба сказала, що дітям уроки вчити заважає. Мати ж глуха стала, як ввімкне — стіни двигтять, Люба, звісно, й не витримала. І після того, коли збиралися всією сім’єю біля телевізора («Клуб кіноподорожей» чи «Довкола сміху»), мати не появлялась.

Кілька разів не витримував, кликав:

— Мамо, та йдіть же: цікаве показують!

— Дякую сину, мені й тут весело.

Сидить у сутінках, дивиться на темне вікно. А що в ньому бачить, і сама, певно, не знає.

Здвигне плечима Андрій:

— Ну, як знаєте…

Якось вирішив поговорити з матір’ю: Люба все частіша плакалась, що мати її ненавидить.

— Я з нею вже боюся й лишатись на самоті. Як гляне — ножа не треба!..

Зібрався з духом, зайшов. Мати саме щось перебирала в шухляді. Перебира і щось сама до себе шепоче.

— Що ви тут, мамо?

Глянула на нього — обличчям пом’якшала. Очі рідні, з колиски знайомі, так до нього й сяйнули.

— Оце, сину, собі роботу знайшла. Старому що не робити, аби не сидіти без діла.

— А як ваше здоров’я? — На руках жили понабрякали: сині, аж чорні, а обличчя жовтою шкірою світить. Жаль у серце вколов: — Moжe, лікаря викликати? Хай би подивився та якісь ліки прописав од хвороби.

— Од моєї хвороби ліків, сину, немає. Скриплю потихеньку, і на тому спасибі… Ти краще скажи, як там у тебе?

— В мене що ж… Роблю потихеньку… Скаржитись ні на що… Коли б іще вдома все було гаразд… — Тут би йому й зупинитись. Тут би й назад: сорочка, що її мати тримала саме в руках, закам’яніла одразу. Та Андрія мов нечистий у спину штовхнув: — Якби не ваші сварки з Любою… Вони мені ось де сидять!..

— Наскаржилась?

— Не наскаржилась — так розказала. Та і я не сліпий…

Мати гостро глянула на нього, замкнулась обличчям.

Сиділа й мовчала відчужено, що він їй не казав.

Поговорили, будь воно й неладне!

А другого дня, тільки ступив на поріг, Люба налякано:

— Мати з дому пішла!

— Як пішла? — похолонув Андрій.

— Підкотила візок, склала свої речі й забралась.

— Куди?! — закричав.

— А я знаю?.. І чого ти на мене кричиш: я твою матір не виганяла з дому!..

Крутонувся Андрій — із двору. Ще було світло, слід од коліс вивів його на вулицю (не прямо вів — сюди-туди хилитався), повернув ліворуч, у виселок. «На старе подвір’я поїхала!» — здогадався Андрій.

Поки добіг — стало смеркати. На тлі ще світлого заходу з чорного бовдура стікав траурно дим. У віконці єдиному підсліпувато блимало світло: електрики так і не спромоглися провести, не до того було, а перебралися в будинок новий, то й поготів.

І вперше пожалкував Андрій, що не зруйнував халупу. А збирався ж! У грудях його так і кипіло.

Зайшов у двір, побачив уже порожній візок. Нагнувся, щоб головою не стукнутись, зайшов, сердитий, до хати.

Дух нежилий, на цвілі настояний, так і вдарив в обличчя. Хоч у печі горіло і перше тепло розливалось по хаті. Мати поралась коло старенького ліжка — лаштувала постіль.

— Ну як вам, мамо, не стидно! — закричав з порога Андрій. — Збирайтеся зараз же!..

Мати мов і не чула, з постіллю возилась.

— Що про мене люди подумають!

— От і заслала, — сказала задоволено мати. — Добре ж, сину, що ми його тоді не викинули! Буде де спати.

Пішла до печі, де щось булькотіло в горняткові.

— Прямо з роботи?

— А звідки ж! — усе ще сердито Андрій.

— Тоді разом і повечеряємо. — І ні гніву, ні образи в голосі. Мов тут весь час і жила, а син оце в гості прийшов.

— Ріж, сину, хліб.

Андрій — що мав робити? — покраяв хліб, сів до столу. Мати поставила дві тарілки (дві ложки, дві чашки, дві виделки: всього захопила по парі), два блюдця з маслом і ковбасою (встигла, бач, і до крамниці сходити!), висипала в миску гарячу картоплю.

— Огірків забула купити… Та якось цього разу обійдемось… Оно, сину, сіль…

Андрій сів навпроти матері, з голоду картопля здавалась як ніколи смачною. І чим довше їв, тим більше охоплювало його дивне почуття: наче він теж нікуди не йшов з низенької цієї хатини — просто повернувся додому з роботи. У печі горів добрий вогонь, материне замислене обличчя теж було умиротворене й добре, — якоюсь великою мудрістю віяло від кожної її зморщечки. «А може, їй і справді тут буде краще? — подумав зненацька Андрій. — І сварки самі собою вляжуться».

І мати, наче прочитавши оці його думки, коли вже попили чай і Андрій не знав, що далі робити, сама стала виряджати його додому:

— Йди, сину, бо там Люба переживає, жде. А в неділю, як матимеш час, то й приходь. І Сашка приведи…

— То, може, разом підемо? — умовляв мляво Андрій.

— Ні, йди вже сам… Поживіть, побудьте без мене, може, я й справді щось не так роблю. Старій людині важко свої звички ламати… Йди, сину, йди, бо вже пізно…

— Гаразд, я вас заберу пізніше, — звівся Андрій. — Поживете до неділі та й заберемо…

Мати кивала головою, але Андрій відчував, що вона вже не вернеться. І це відчуття гнітило його.

В той день йому як ніколи везло на пасажирів: не встигав висаджувати одного, як піднімав руку другий. Весело вицокував лічильник, набиваючи копійки та карбованці, намотувались на колеса кілометри. Дарниця, центр, Виноградар, Воскресенський масив: дальні кінці — довгі карбованці, щодня б отак їздити — горя не знати, ще й пасажири попадались веселі, наче змовились. І — жодної пробки, жодного міліцейського свистка навздогін: сон блакитний, а не їзда! Бувають же отакі дні — частіше родили б!

Під кінець — ще одна пасажирка. Бабуля — божа квіточка. Вимахувала рукою так, що й сліпий не проїхав би.

— Бабулю, куди вам?

— До сина, голубчику!

Отак! До сина — іншої адреси й не треба! Андрій уже зовсім весело виліз із машини, допоміг покласти в багажник важкеньку сумку.

— Як ви її й несли!

— А мені син підніс. А сам на роботу…

— Од сина до сина?

— Еге ж… Погостювала в одного, тепер до другого їду. Не можна — обидяться…

Сіли, поїхали. Веде Андрій машину та на пасажирку все поглядає: от бувають такі на світі бабулі! Мало не світиться! І все на ній чистеньке та акуратненьке, мов щойно з прилавка.

— Сини жонаті?

— Жонаті обоє. І діточками бог не зобидив. Онуків у мене — як маку! — засміялася втішено.

— А з невістками як — миритесь?

— А чого б я мала з ними сваритись? — здивувалась бабуля. — Вони мене ждуть не діждуться. Онуки ж, кажу…

І тут Андрій подумав про свою матір. І як ходив позавчора на кладовище…

Андрій спершу провідував її майже щодня, потім рідше й рідше: що робота, а що й удома клопотів по горло. Та й Люба казала ревниво: «Ти як до церкви… Скоро й дорогу додому забудеш!» Хоч і сама не раз до свекрухи ходила. Спече пиріжків та й одкладе кілька: «Оце мамі однести». Люба давно помирилася з матір’ю, хоч і казала Андрієві, коли він заїкався, що треба б забрати додому: «Не чіпай. Хай поживе до морозів, як їй так подобається. Прийде зима, отоді й заберемо…» Андрієві теж здавалось, що матері більше подобається жити на самоті (сама собі господиня, тихо, мирно, жодної сварки — чого ж іще треба? А скучила, то й навідатись можна, не за тридев’ять же земель!)… Андрій уже сам казав матері, що так тому й бути — поживіть до перших холодів, а тоді таки вас заберемо… Мати й не заперечувала, головою навіть покивувала, згоджуючись начебто, а одного разу прийшов Андрій — дров повнісінькі сіни. Напиляні, нарубані, під самісіньку стелю акуратненько викладені.

— А це що таке?

— А це, сину, щоб узимку за дровами надвір не виходити. Бо вже й сили не ті… Та й здоров’я нема…

— То що це ви собі вигадуєте?! На зиму до нас перейдете !

— Та й гарні ж люди попались! — Мати в останній час взяла за звичку не сперечатися з сином, а мовби й не чути його. — Мало того, що привезли, так ще й попиляли-порубали, позаносили й склали…

Мати так і лишилася на зиму, не виходила майже надвір. Прийде Андрій: снігу в дворі — по коліна, коли б не дим з бовдура, можна подумати, що тут ніхто й не живе. Візьме лопату, доріжки розчистить, збігає до магазину по цукор та хліб: мати їла як миша, невідомо, з чого й жила, висохла за зиму — кості та шкіра, якось не втрималась — поскаржилась, що дуже серце болить. Як ухопить серед ночі — спасу немає. Андрій приводив лікаря, той понавиписував ліків, а на запитання Андрія, що з нею, тільки руками розвів:

— Роки, молодий чоловіче, роки… Доживемо й ми…

Пропонував покласти в лікарню — мати відмовилась навідріз:

— Тут і стіни розмовляють зі мною. А в больниці — кому я потрібна?

Щонеділі, коли він провідував матір, виглядала його, мабуть, із самого ранку. Зайде в двір Андрій — у вікні материне обличчя темніє. Наче з ікони.

А захопить з собою дітей: зовсім матері свято. Метушиться, не зна, де їх посадити.

Минула зима, весняне сонце пригріло, мати стала виходить надвір. Скопала за хатою клапоть землі, посіяла кріп та петрушку, посадила часник і цибулю. Збиралася й хату білити, вже й вапна та крейди дістала, та й не спромоглася. На початку літа злягла і вже майже не зводилась.

І Андрій, і Люба тепер забігали майже щодня, а матері ставало все гірше й гірше, і лікар, коли його покликали ще раз, сказав, що довго не протягне. Ну, тиждень, ну, місяць од сили… Тільки не знав він Андрієвої матері, бо минув місяць, і другий закінчувався, а мати все боролася з хворобою, і не за горами вже третій, коли вони всією сім’єю мали їхати до моря.

Андрій саме купив «Запорожця» — не один рік на машину стягались, давно з Любою вимріяли оцю поїздку до моря; на столі, що за ним діти готували уроки, лежала карта, вони вже напам’ять знали всі пункти маршруту майбутнього: «Отут будем обідати, тут заночуємо, а тут ловитимем рибу». Весь місяць — на колесах, не прикуті до жодного місця: не сподобалось — поїхали далі, весь берег Чорного моря можна об’їхати за місяць, від Одеси до Кобулеті… Одна назва чого варта: Кобулеті!.. От тільки що робити з матір’ю, не кидати ж саму на поталу хворобі… Люба запропонувала домовитися з якоюсь жінкою, заплатити їй, і Андрій врешті погодився.

Від’їжджати мали в суботу рано-вранці, щоб не втрачати зайвого дня, і Андрій увечері в п’ятницю заскочив попрощатися з матір’ю.

— Ну, як ви тут, мамо?

— Нічого, сину. — Матері завжди було «нічого», завжди відповідала, що сьогодні ніби краще, як не боліло. Але Андрій не допитувався.

— Може, мені таки лишитись? — спитав і сам не повірив у сказане.

— Їдь, сину, й не думай! — занепокоїлась мати. Голову звела (на подушці — влежана ямка, здавалось, як не збивай — залишиться все одно), оголилася шия худюща, тонка, гострі, аж сині, ключиці. — Я тут як у бога за пазухою. І наварять, і подадуть — чого ще треба!

— Ми вам, мамо, писатимем… А в разі чого — телеграму… Я ось записку лишаю, де зупинятися будемо… В разі чого, прискочу одразу… — Материні очі муляли совість, Андрієві вже здавалось, що мати не вірить жодному його слову. Дивиться пильно, як не дивилася, здавалось, ніколи…

— То я, мамо, піду…

— Йди, сину…

Повернувся, пішов, наче спутаний. І коли одчинив уже двері, в спину вдарив материн болісний голос:

— Синку!

— Що, мамо? — так і кинувсь до неї.

— Нічого… То я так… Йди, хай вам бог помагає!..

Вийшов надвір, і лише тут до нього дійшло, що мати згадала бога. Вперше в житті…

І протягом тривожної ночі (боявся заспати), поміж уривками сну — пекучі материні очі…

І коли уже сіли в машину, переповнену, як ноїв ковчег, йому так захотілось навідатись ще раз до матері (здавалось, мати кличе його не докличеться), що він не витримав, попросив дружину:

— Давай заїдемо, Любо?

— До кого?

— До матері.

— Ти ж учора був! — озвалась невдоволено Люба. — І ми всі провідували… Чого ж іще треба?

Він насупився, включив першу швидкість. І майже весь день, поки й зупинилися на ніч, сердивсь на жінку…

Мати померла в середині серпня, так і не діждавшись сина з відпустки. Коли їй погіршало, жінка, яка її доглядала, хотіла дати телеграму, але мати заборонила: хай відпочивають, нащо їх тривожити. Тільки вже коли помирала і була не при пам’яті, то все кликала сина…

Чужі люди поклали її в домовину, чужі люди провели на кладовище. Може, тому й не поховали поруч із татом, як того мати хотіла, а в другому кінці. І коли Андрій повернувся… Коли Андрій прибіг і став, задихаючись, пекучі сльози ковтаючи, то побачив манюсінький горбик землі — все, що лишилось од матері.

Горбик той осідав, розмивався дощами. Андрій не раз підправляв його, обкладаючи дерном. Сам зробив тумбочку, пофарбував у червоне, прилаштував фото під скельцем. Поставив огорожу і лаву, щоб було де сидіти. Надумався ставити й пам’ятник, з’їздив навіть у майстерню, лишилося тільки гроші одвезти — заплатить наперед, бо інакше не приймали замовлення… Були й гроші, якраз вистачило б, але тут підвернувся металевий гараж: Андрій навіть в думці не міг допустити, щоб новенький «Запорожець» прали дощі, замітали сніги. Тож довелося купити гараж і відкласти на потім пам’ятник матері.

Пам’ятник так і не вдалося замовити. Зароблені гроші текли, як вода, — коли не в ту дірку, то в ту, — і Андрій ніяк не міг назбирати потрібну суму.

Але тепер він поставить пам’ятник матері.

Обов’язково поставить!