Містечкові історії

Петля

Рівно опівночі я покінчу з собою.

Піду з життя свідомо, при повному розумі, ніким не спонуканий, не спровокований, обставини склалися так, що я не бачу жодного сенсу власного існування на світі.

До цього рішення йшов поступово та неухильно, воно тривалий час зріло в мені, і тепер, коли врешті дозріло, мене ніхто й ніщо не зупинить.

Дружина?

Дружина мене ненавидить, це я знаю напевне. З якою злістю лише вчора вона казала мені, що й бачити мене не може, що я їй осоружний. Що я загубив її життя, що краще було б утопитись, ніж виходити заміж за отакого.

Тож з дружиною в мене не лишилось нічого спільного, та й навряд чи оте спільне поміж нас коли й було, адже протягом першого місяця по весіллі ми встигли кілька разів посваритись. Ми давно чужі одне одному, чужіші чужих, і якщо вона по мені й плакатиме, то хіба що на людях, про людське око, щоб її не судили знайомі й сусіди.

Діти?

Від дітей досі не мав жодної втіхи. Вони стороняться мене, хоч я їх, здається, ніколи не лаяв, не бив, горнуться більше до матері. Замикаються равликами, досить мені появитись, застигло мовчать, а з їхніх облич не сходить напруження. «Так», «ні» — оце й уся наша розмова. Відколи я їх пам’ятаю, не всміхнулись до мене ні разу, навіть коли я їм щось дарував, — увесь сміх, вся радість і ласка — матері, татові ж, у кращому випадку: «Дякую», та й то впівголоса, з потупленими в підлогу очима. Я їм абсолютно байдужий, вони навряд чи й помітять, як зникну з дому, а може, й почуватимуть себе більш розкуто і вільно.

Батьки?

Мої старенькі батьки побиватимуться, звісно, за мною. Єдиний син, надія і втіха; вони й досі вірять у мою винятковість, досі чекають од мене чогось незвичайного, все життя, всі їхні помисли й плани зосереджені на моїй особі, і мені їх по-справжньому жаль.

Але що я можу зробити, коли обставини склалися так, що мушу покінчити з собою?

Друзі?

Друзів у мене не було, та тепер уже й не буде. Є вороги, є заздрісники, є просто знайомі, яким абсолютно байдуже, в якій ложці води мене топитимуть, а друзів немає.

Та й що таке дружба? Казочка для дорослих, яка часто-густо має несподівано печальний кінець. Бо немає лютішого ворога, аніж колишній твій друг. «Порятуй мене, господи, від друзів, а з ворогами я справлюся сам!» Прислів’я це я не раз чув з вуст свого тата, і воно, повірте, не впало на камінь.

Тож мене ніщо не тримає на світі.

До півночі, коли я покінчу всі порахунки з земним своїм існуванням, лишилось рівно дванадцять годин. Ні, вже трохи менше: на ті кільканадцять секунд, протягом яких я писав оцю фразу. Дивлюсь на годинник і відчуваю дивну залежність од невтомного цього механізму: йому тепер вирішувати, скільки мені ще лишилося жити на світі. Час, якого ми не помічаємо майже, коли все гаразд, з яким так злочинно не рахуємось, наче ми взагалі живемо поза ним і ніскільки від нього не залежимо, раптом набуває такої значущості, що я взагалі стаю мовби прикутий до стрілок на циферблаті. Можу, не дивлячись, сказати з абсолютною точністю, котра зараз година.

Всім тілом відчуваю, як час тече мимо.

Дванадцять годин — багато чи мало?

Не знаю зараз і сам. Мені то хочеться, щоб вони розтягнулися в безконечність, то — щоб збігли миттєво. Я вже не маю майбутнього, я весь у минулому і сам про себе можу сказати: він жив. Розмовляв, думав, любив, ненавидів, зневірявсь і надіявся, сміявся й стогнав — прощай, наш дорогий, твій світлий образ вічно житиме в наших серцях: обов’язково знайдеться йолоп, який з поважним виглядом проголосить цю фразу, і стільки світової скорботи буде в його фальшивих очах, що її вистачило б на легіон лицедіїв. Всі ми — актори й запопадливо та повсякденно виконуємо невеликі ролі свої, пильнуючи, щоб наше «я» не спливло, не доведи господи, на поверхню. Різниця поміж нами лиш та, що одні чесно кажуть: так, ми актори, ми з дня у день граємо раз і назавжди вибрану роль, бо інакше не проживеш на цім світі, інші ж ображаються, коли їм про це нагадати.

Не вірите? Заперечуєте? Ану, лиш пригадайте, скільки разів хоча б протягом одного дня ви сказали правду у вічі? Скільки разів засміялись, коли вам було смішно, заплакали, коли сльози пекли ваші очі? Перш ніж щось сказати, ви сто разів подумаєте і сто разів оглянетесь, коли вам захочеться заспівати вголос. Нас завжди непокоїть, що про нас подумають інші, майже всі наші вчинки — на публіку. Ми — актори, актори, актори: з перших кроків, коли тільки починаєм опановувати нелегке це мистецтво, — до самого скону.

Годинник невтомно вицокує, секунди мчать, як скажені. Цокіт наповнює всю кімнату, відлунює болісно в мозку — мені вже здається, що якийсь невидимий поїзд мчить наді мною: все швидше, шаленіше перестук коліс. Врешті не витримую, зриваю годинник з руки, ховаю до столу в найнижчу шухляду.

І все одно думаю про нього. Весь час думаю. Бачу виразно стрілки, які й на мить не зупиняються, не хочуть подарувати мені зайвої секунди життя.

Хоч що таке, власне, секунда? Відрізок часу настільки мізерний, що його не вистачає навіть для того, щоб вдихнути повітря. І в той же час для якоїсь елементарної частинки, для пімезона якогось чи кварка це майже вічність, тисячоліття, що його вистачає на десяток, а то й на сотню поколінь: ось поки я вдихаю повітря, на якомусь протоні, що обертається довкола ще невідомого нам атома — сонця, в невидимій мікрогалактиці, змінилося кілька епох. А за хвилину чи дві тамтешня цивілізація досягне свого розквіту й почне поволі згасати. Я аж здригнувся, уявивши, що й наше життя, коли його вимірювати іншим, космічним годинником, — теж невловима частка секунди, яку не зафіксувати жодною надшвидкісною зйомкою. Примарний спалах на порожньому екрані, миттєва іскорка, що згасає, не встигши й народитись.

Сьогодні субота, діти вже повернулися зі школи. Чую їхні голоси поза обмерзлими вікнами, потім тупіт на ганку. Дружина моя акуратистка: доріжки лежать навіть у сінях — не доведи господи наслідити. Діти старанно обтупують сніг, потім їх дзвінкі голоси вже лунають по цей бік дверей, у кімнаті. Я лежу на канапі й ображено думаю, що їм немає ніякісінького діла до мене: хай би оце зараз і вмер — все одно розмовлятимуть про щось своє!

Дітей у нас двоє: обоє сини. Хоч ще до одруження вирішив, що матимемо не більше одної дитини. Та й то не одразу. Надививсь на молодих татусів і мамусь, які поспішили обсіяти себе дітворою і яким весь світ після цього замкнувся домашнім кублом. Пелюшки, колготки, ночовки, коляски, безсонні ночі, постійними клопотами наповнені дні, вічні хвороби й лікарні, дитсадок, школа, уроки — тебе вже не існує на світі, ти з головою пірнув у вирощення «квітів життя», які з дня у день поїдають твою особистість. В кіно? Ах, у кіно! На кого ж тоді залишимо Миколку? У відпустку до моря? А ти подумав про власних дітей? Нові джинси? За що ж ми справимо кожушок Вітюші? Он дитина зовсім виросла з пальтечка — і т. д. Капкан, що не розімкнеться навіть тоді, коли вони виростуть.

Бачу це по власних батьках: вони досі живуть лише мною.

Тож я не збирався заводити одразу дитину. Я берігся, як заєць, навіть під час медового місяця, коли найважче було вберегтися, але дружина, яка тільки й мріяла стати матір’ю, таки зуміла підловити мене й народила мені не одного навіть, а за одним махом двох. Коли чергова сестра вийшла й привітала мене з нежданою радістю, я мало не заплакав од злості й розпуки. Бо чому? Чому саме мені?

Вибіг з пологового будинку, як ніколи нещасний, лихий на дружину: здавалось, що вона це зробила навмисне. Отямився недалеко від дому, коли вітер остудив трохи щоки, що пашіли жаром. І тут лише помітив букет: ніс, щоб передати дружині. Розмахнувся, пожбурив через високий паркан у чужий двір: «Будь же все прокляте!»

А другого дня взяв і майнув у відрядження. І дружина, вийшовши з пологового будинку без мене, так мені цього й не простила. Не вірила, що не міг відкараскатись.

З підозрою ставлюсь до чоловіків, які твердять, що одразу ж прониклись любов’ю до своїх первістків. Переконаний: вони це говорять не щиро. Бо як можна полюбити оте карикатурно старече обличчя з безтямними очима?

Мене аж занудило, коли я їх побачив. Коли теща моя, солоденько сюсюкаючи, піднесла їх до мене.

— Та поглянь же, які янголочки! Це ваш татко. Ось татко вас візьме на руки. От так…

Я ледь не догори ногами взяв довгасті пакунки, перев’язані блакитними стрічками.

— Та хто ж так тримає! — розсміялася теща. — Ось так треба держати!

— Научиться, діло нехитре! — втішила сусідка, що прибігла неждана й незвана.

Я стою телепень телепнем, не знаючи, де дітися з оцими пакунками. Як раптом один із них ворухнувся, вигнувся, мов хробачок, і на мій парадний піджак, на сорочку й штани потекло, мов із крана.

Жінки заверещали потішно, підхопили пакунки, які я ледь не впустив, жартували й сміялися з мене, я ж не знав, що робити від огиди й сорому.

— Охрестив татка! Ой ти ж моє золотко!

Поки вони не підросли, боявся їх брати на руки. Весь час здавалось, що ось-ось одкрутиться краник. Теща з осудом дивилась на мене, дружина весь час дорікала, що я їх не люблю. А за що їх, власне, мав любити? За ночі безсонні, коли голова пухла од вереску й крику? За мокрі пелюшки, що висіли завжди по кімнатах? За час, що віднині вже не належав мені: туди побіжи, те принеси, за тим припильнуй, поки вона (для них же) щось зготує на кухні. За те, що дружина майже перестала помічати мене, вся віддавшись отим двом ненаситним істотам? Коли вона схилялась над ними, в її очах було стільки ласки та ніжності, що не випадало мені навіть в години найпалкішого нашого кохання. Вона так і квітла над ними, так і сяяла вся, ладна день і ніч не відходити. Клала на ніч обох коло себе, мене ж відселила в іншу кімнату: я став отим четвертим, зайвим, який лише заважає.

— Валюша вся в мене! — мліла розчулено теща. — Я теж отак любила дітей. З рук не спускала! А ти, Колю, точнісінько, як мій, царство йому небесне, чоловік: той теж, поки наша Валюша не навчилась на горщечок проситись, — на руки не брав. — І закінчувала стереотипним: — Всі ви, мужчини, однакові!

Я не знаю, чи витримав би, коли б доля наді мною не зглянулась та не прибрала тещу з цього світу. Там, на тім світі, їй уже знайдеться робота: якщо вірити біблії, там янголята літають, як мухи (теща була богомільною).

Думки мої обриває напружений шепіт по той бік дверей. Двері я забув припинити — чую кожне слово.

— Ти йди!

— Ні, ти!

— А чого це я?

— Бо ти про це перший сказав.

— То й що, як сказав? А ти дужче хочеш!

— Я дужче? Це — ти, а не я!

— Ні, ти! Не щипайся, бо мамці скажу!

— Що там?! — гукаю. Все одно не дадуть спокійно полежати: я вже своїх нащадків знаю!

Підштовхуючи один одного, заходять обоє. Вуха горять, очі збентежено покліпують. Наші знайомі не втомлюються твердити, що ці дітки дуже схожі на свого тата, мені ж часом здається, що це вони говорять навмисне, аби подратувати мене. Невже я колись мав такі відстовбурчені вуха? Такі рідкі зуби?

— Ну, що вам?

Вони перезираються, і один з них врешті насмілюється:

— Татку, дай нам грошей!

— Грошей? — питаю. — Нащо?

— Ми йдемо в кіно!

— Он воно що. Йдете в кіно й не питаєте батьків! Для цього ви вже досить дорослі…

— Нам дозволила мама, — відповідають обоє.

Мама! Не подумала навіть, що, може, годилося спитати б і в тата. Тож не дивно — діти звертаються до мене лише тоді, коли їм треба щось придбати для навчання чи, як оце зараз, сходити в кіно. Питайте після цього батьківського авторитету!

Хотів, було, відповісти, що раз мати дозволила, то нехай і гроші дає, та одразу ж роздумав. Якась байдужість огорнула мене, пригасила роздратування. Байдужість до всього на світі. Наче я вже йому не належав.

— Скільки вам треба?

— Шістдесят копійок, — швидко відповідають обоє: бояться, либонь, що передумаю.

У гаманцеві моєму — лише по п’ять карбованців.

— П’ять карбованців вистачить? — питаю з іронією.

— Ми принесемо здачу.

— Здачі не треба. — Бо навіщо мені тепер гроші? На власний похорон? — Купіть собі на решту, що хочете. Хоча б морозива. — Обоє здатні з’їсти все морозиво, разом із тітонькою, що його продає. На тридцятиградусному морозі!

Вони такі вражені, що забули навіть подякувати. Виходять, оглядаючись на мене. А мені в серце наче хто встромив голку: я подумав, як вони ростимуть без батька. І що їх чекає в майбутньому.

Аж задихнувся, обпалений досі невідомим почуттям жалю до них, до самого себе. Закусив губу, знову ліг на канапу.

Чому я такий нещасний? Чому?

Хто винен у цьому?

Скільки отак пролежав, застиглим, не міг би й сказати. Здригнувсь од цокоту. Вицокувало десь поруч, майже над вухом, тривожно й поспішно, точнісінько так, як годинниковий механізм, закладений у міну. Бачив фільм про війну, кілька наших саперів одкопували бомбу, що могла вибухнути в будь-яку мить. Мелькали лопати, шпарко викидаючи землю, хитались омиті потом обличчя, піт стікав ручаями, а цокіт наростав, невблаганно й моторошно, цокіт ставав усе голосніший, нестерпніший, він заповнював увесь зал, витісняв, здається, й повітря, відлунював громово в черепі. «Швидше! Швидше!» — ледь не кричав кожен із нас до екрана, впиваючись долонями в бильця крісел. І коли бомба врешті була виважена й опущена на пісок, у кузов вантажної автомашини, й машина обережно рушила, весь зал аж зітхнув.

Якийсь час лежав, прислухаючись: може, то мені вчулось? Тільки ні: цокіт виразно линув од столу.

Годинник!

Я не здивувавсь, що почув захований до шухляди годинник. Час таким чином нагадував про себе, я уже знав, що мені од нього ні втекти, ні сховатись, однак звівся, пішов до столу, висунув шухляду і взяв годинник. Механічне серце шалено стукотіло, обганяючи хвилини й секунди. Воно наче знало, як мені мало лишилося жити на світі, і квапило нетерпляче й гаряче, квапило зробити все, що я мав ще зробити. «Швидше! Та швидше!.. Яке ти маєш право зараз лежати! Подивися на циферблат». Годинник вицокував напружено, болісно, добиваючись до моєї уваги. Він наче допитувався, чи приготував я все, що потрібно, чи не забув. І мені здалося, що капроновий шнур, який я купив лише вчора (відкладав до останнього дня), десь зник. Міг же його загубити по дорозі додому або покласти десь на очах, і дружина, яка має звичку все підбирати й ховати так, що потім сам чорт не знайде, прибрала його. І хоч пам’ятав, що поклав до он тієї верхньої шухляди, — все одно кинувся до столу.

Шнур був на місці. Красиве й смертельно небезпечне видовище. Як отруйна змія. Чим вона отруйніша, тим красивіша. Шнур лежав, зібравшись у пружинисті кільця, непорушний, терплячий, як смерть, чекаючи на здобич. Щомиті готовий блискавично метнутись, здушити за горло.

Я довго стояв коло прилавка, поки вибрав цей шнур. Мав бути не дуже товстий, щоб легко зав’язувався, але й не тонкий, спроможний утримати вагу мого тіла. Вибрав саме цей, у палець завтовшки, сплетений з кольорових ниток, — люблю красиві речі й навіть тут лишився вірним собі. Шнура було двадцять п’ять метрів, вистачить не на одного такого, як я, але мусив купити увесь. Не просити ж продавця, молоденьку милу дівчину, щоб відрізала рівно стільки, скільки потрібно для того, щоб повіситись!

Вертався додому, й здавалось, шнур увесь чає ворушиться в портфелі.

Знову подививсь на годинник, що настирливо цокотів у руці. Поклав його поверх шнура, засунув шухляду. Хай лежать разом: кінець і безконечність, смерть і життя, поєднані в тимчасових обіймах.

Знову ліг на канапу. Діти, мабуть, гайнули в кіно: за дверима анітелень. Дружина все ще порається на кухні: знав це напевне, вона щонеділі до обіду не вилазить з кухні, готуючи на кілька днів наперед. Потім скаржитиметься, що й у вихідний не має вільного часу: працює, як каторжна, не бачить кінця-краю. Інші жінки мають час піти і в кіно, і в театр, одна вона товчеться, як проклята. Буду одмовчуватись, хоч міг би сказати, що не одна вона годує й обпирає сім’ю, що така вже її доля жіноча і тут нічого не вдієш. Мовчатиму, бо обов’язково вибухне сварка: дружина так і чекає, щоб я обізвався хоч словом. Негайно посиплються докори, що тобі все байдуже, що ти нічого не хочеш робити, думаєш лише про себе, а їй хоч розірвися. Он в інших чоловіки як чоловіки, любо-мило на них глянути, тільки в неї — мов і нема чоловіка. Злі, дошкульні слова, перекошене ненавистю обличчя, сльози й істерика. Двоє найлютіших ворогів, що їх доля наче навмисне звела докупи.

Та хай йому грець: краще про це зараз не думати.

Дивлюся на стіну навпроти — бачу картину. Картину настільки знайому, що я вже давно перестав її помічати. Нині ж наче вперше побачив. Щось близьке, рідне, давно забуте війнуло од неї, солодким щемом ударило в серце.

Схопивсь, наче боявся, що картина зникне, зняв її зі стіни. Поніс до вікна, витираючи з рами пилюку.

Високий піщаний берег, спокійний вигин ріки. Яскраве сонце відбивається в плесі, тріпоче, наче спіймана риба, — в мене аж в очах запекло, коли пригадав, скільки разів ловив оте сонце і все ніяк не міг упіймати. Картина так і лишилась недописаною: сонце забрало всі мої сили, всю мого хіть. Коли його врешті впіймав, був такий втомлений, що вирішив дописати картину колись. Але потім до неї збайдужів…

Тож у лівому кутику біліє незафарбована пляма, там мали бути кущі, вони й досі зеленіють над беретом, якщо їх не вирубали, випрямивши річку: тепер люди вирівнюють усе, що тільки піддається вирівнюванню, навіть звивини в мозкові, то чому б не зрівняти й річку. Спустити озерця й озера, ліквідувати затоки й заплави, переорати зелені луги, щоб не дратували гнучкими, плавними лініями нашого прямолінійного зору.

Так що кущів тих уже, мабуть, і немає, хоч я навряд чи зміг би дописати зараз картину, коли б вони були.

Розучився? Забув?

Мабуть, що так.

А подавав же, як то кажуть, надії!

Захоплення це, пам’ятаю, прийшло до мене в шостому класі, спалахнуло раптово, як і все, що приходило перед цим і після цього. Раніше писав вірші (хто їх не пише в юному віці!), заповнював ними цілісінькі зошити, рими розпирали мене, переслідували вдень і вночі, я римував усе, що тільки піддавалось римуванню, рими мені навіть снились, будили серед ночі, і я притьмом біг до заздалегідь розкритого зошита, щоб не забути. Якось додумався покласти в постіль зошит і ручку, потім спросоння забув надіти на перо ковпачок, перемазав наволочку і простирадло чорнилом, так перемазав, що годі було б допратись, але мама навіть не сварила мене, мама з гордістю розповідала про цей випадок сусідам і потай од мене показувала їм мої вірші, а раз порадила послати їх до газети. Я вибрав, на мою й мамину думку, найкращі поезії, переписав начисто в зошит, мама власноручно відвезла їх до Києва, в редакцію дитячої газети, там пообіцяли познайомитися з ними, і ми стали з нетерпінням чекати, коли їх надрукують. Друкувати не поспішали, хоч я з дня в день бігав на вокзал до кіоска, де продавались газети. Та ось одного разу надійшов перший лист до моєї скромної особи, мама його не розпечатала, хоч їй і хотілося довідатись, що ж там написано, а врочисто поклала на стіл і чекала, поки я повернуся зі школи. І вже вдвох ми надривали конверт, і в мене руки тремтіли, коли я дістав офіційний бланк з надрукованим на машинці текстом. Там було написано, що мої вірші слабкі, що мені треба ще багато читати і вчитись. Мама втішала мене, як могла, говорила обурено, що нічого вони не розуміють, треба послати в іншу газету або ще краще — в піонерський журнал. Я ж убито мовчав: лист одразу переконав мене, що з мене не буде поета. Якби ж хоч було написано від руки, а то на машинці!

Після того не написав жодного вірша: позбувся рим, як тяжкої хвороби. Мама й досі береже всі мої зошити і не може простити собі, що понесла в газету, а не в журнал: переконана — світ утратив в особі її сина видатного поета.

Потім захопивсь малюванням.

Я й до того малював — різноколірними олівцями здебільшого, і в мене щось там виходило, бо вчителька часто хвалила й одного разу відібрала кілька малюнків на якусь дитячу олімпіаду. Але то ще було несерйозно. Захоплення прийшло до мене трохи пізніше, в шостому класі, коли ми побували на екскурсії в Києві, в музеї західного й східного мистецтва. Я заходив туди однією людиною, вийшов — зовсім іншою (даруйте цей «дорослий» вислів щодо підлітка, але він найповніше відбиває той стан, в якому я вийшов). Я не міг дивитись на світ тими очима, якими дивився досі, погляд мій наче поглибшав, роздався вшир, став сприймати те, що я досі не бачив. І все це зробили картини, які густо висіли по стінах: буйство фарб і кольорів, нестримне, як повінь, — мені здавалося, що й повітря довкола не таке, як повсюди, а кольорове. Жовті, червоні, сині, зелені, золотисті, блакитні — пронизливо чисті кольори пливли од картини до картини, зависали веселковими барвами, змішувались, омиваючи мене всього, — я бродив сновидою, відірвавшись од своєї групи, і все на картинах, до найдрібнішої гілочки, до травинки останньої здавалось мені набагато красивішим, аніж насправді.

Особливо вразили пейзажі, може, тому, що я подібне міг бачити майже щодня. Той же ліс, та ж річка, дерева, вода, небо, хмари. Ті, та не ті. Ті могли пропливати поза моєю увагою, перед цими ж я стояв онімілий. Якесь чудо, витворене людськими руками.

Після тієї екскурсії мені стали снитися сни лише кольорові. Фарби заволоділи моєю уявою, ще не тримаючи в руках пензля, малював картини — одну ліпшу другої.

Батьки одразу ж накупили мені пензлів, фарб, олівців і паперу. Не пожаліли грошей і на мольберт: як тоді не було сутужно з грошима, тут не могло бути й мови про економію. Адже йшлося про майбутнє єдиного сина (я народився, коли мамі сповнилось тридцять п’ять — батьки вже були втратили всяку надію). Мама, переболівши крах моєї поетичної кар’єри, тепер бачила мене видатним художником.

Я малював що міг і де міг, не розлучаючись з олівцем, пензлем і фарбами, малював небо, хмари, дерева, будинки, своїх однокласників, крадькома на уроках і поза уроками, і якщо власних віршів соромився і нікому їх не показував, то малюнки мої бачили всі й провіщали мені велике майбутнє. Мої пальці були завше заляпані фарбами, і я тим дуже гордився, як і мої однокласники гордилися мною («А в нашому класі художник!»). Хоч не обходилося, звісно, без заздрощів, найтемніша властивість людської істоти проявлялась і в підлітках: хтось розпустив чутку, що перші етюди мої, принесені гордо до школи, намальовані моїми батьками.

Та як би там не було, що б не говорили мої приховані недруги, я купався у славі, мій талант здобув визнання навіть серед учителів. Я став художником загально-шкільної стіннівки, слава ж моя досягла апогею, коли директор запропонував намалювати транспарант, який школа мала нести в святковій колоні: величезне панно, два на чотири, що відбивало розквіт нашої освіти.

Навчена гірким досвідом (моїм крахом як поета), рідна матуся записала мене до художньої студії при київському Палаці піонерів.

Відтоді я двічі на тиждень регулярно їздив до Києва.

Чи став би з мене справжній художник? Здається, так. Свідчення цьому ось ця незавершена картина — сонце на воді. Картина, яка спричинила до того, що я охолов до малювання.

Два роки терпляче відвідував студію. Керівник наш, старенький художник, який кожен промах сприймав як особисту образу, віддавав усі сили, аби вивести нас у люди. Він страждав, впадав у істерику, коли хтось із нас малював не так, як йому хотілось. Артистична борідка його болісно смикалась, очі шаленіли.

— Що ви робите?! Що робите?! — кричав так, що чутно було, мабуть, і на вулиці. І бив пензлем по пальцях. Жбурляв потім пензель додолу, обхоплював голову долонями і в розпачі бігав поміж мольбертами. — Скільки вам одне й те ж товкти?! Ослиська сліпі!

І дивно: жоден із нас, завжди наїжачених, не ображався на нього. Хоч він не раз кожного доводив до сліз.

Особливо діставалось мені.

— Ви талант! — кричав гнівно до мене: до всіх нас звертався тільки на «ви». — Розумієте, що ви талант?! Хто вам дав право закопувати його в землю?!

За переконанням керівника, я закопував свій талант майже щодня.

Я довго терпів, хоч малювання потроху стало мені набридати. Не така це була легка й приємна справа, як спершу здавалося, вгодити нашому суворому вчителеві не зміг би й ангел, він вимагав од нас неможливого: довершеності в кожному малюнкові, в кожному етюді, не кажучи вже про картини.

Свою картину я малював понад два місяці. Бився над сонцем, яке ніяк не виходило, впадав у відчай. Щоразу здавалось: нарешті впіймав. Та керівник знову примушував починати спочатку.

— У вас, пробачте, не сонце, а біс зна й що! Жовток на воді!

Нарешті якось відчув: вдалося! Сонце спалахувало на полотні, як живе. Я боявся дихнути, щоб не погасли фарби. Віз картину, заховану в мольберт, і здавалось, намальоване мною сонце гріє крізь дерево. З трепетом показав картину керівникові.

Він чи не вперше забув про свій крик. Пощипував схвильовано борідку, мружив то одне око, то друге.

— Похвально. Похвально… З вас, здається, таки буде художник. Тільки підправте тут і ось тут. Бачите, як неприродно лягла тінь на воду.

В той вечір у мені щось зламалось. Матуся не відходила молитовно від картини, тато розчулено бубонів, а мені все збайдужіло. І картина, й фарби, й мольберт. При одній лише думці, що завтра знову треба буде волоктися до річки й гибіти там весь вихідний — при самій лише думці про це мені ставало тоскно.

Вранці, поснідавши, я замість того, щоб іти на річку, взяв пригодницьку книжку й ліг на диван. Мною оволоділо чарівне почуття людини, яка врешті звільнилась од важкого обов’язку. Не поспішати нікуди, нікуди не йти, бути вільним, як птах, — хіба це не прекрасно!

— Ти не захворів? — питала стурбовано мама.

Відповідав, що здоровий. Бо тоді розпочнуться набридливі допитування, що та де болить, охи й ахи, розмова про лікаря, якого треба негайно викликати.

— А до річки не підеш? — Мамі хотілось, щоб я швидше завершив картину. Бачила вже її в картинній галереї і натовп народу перед нею.

Відповів, що не піду, бо втомився.

— Я нічого, синку, нічого… Тобі й справді треба перепочити.

Майже весь день провалявся на дивані. Одмахувавсь од думки, що треба ж кінчати картину. Що ніхто її не допише за мене.

Дивлюсь на картину, яку так і не закінчив. У ній таки щось є, у мене й справді був хист, мені стає гірко від того, що її так і не домалював, бо хто його зна, як склалося б моє подальше життя, може, й справді був би славетним художником, автором багатьох загальновідомих картин. У мені оживає образа на старенького нашого керівника, який, можливо, давно вже й помер, що не приїхав до мене додому, не поцікавився, не вмовив мене малювати. Серджуся й на батьків, які не змусили знову взятись за пензля, а панічно злякались, коли я їм сказав, що втрачаю за тим малюванням зір; на вчителів і директора, яким, здається, більше важили транспаранти й стіннівки, ніж мої етюди й картини. Мені гірко було, образливо, адже хто, як не вони, були винні у тому, що я не став художником!

Та що тут казати! Годинник невтомно вицокує, і наближається моя остання хвилина.

Котра зараз година?

Одчиняються двері, заглядає дружина. Волосся в бігудях, обличчя в компресах із свіжого м’яса: вигляд не для людей із слабкими нервами!

— Скільки тебе кликать обідати?!

Ось вам і відповідь на запитання, котра зараз година!

Зводжуся, йду обідати. Дивна річ: мені хочеться їсти! Інстинкт самозбереження, біологічний механізм, що спрацьовує незалежно від нашої свідомості. Смертники, які об’їдаються й обпиваються за півгодини до страти. Безнадійно хворі, яким раптом хочеться з’їсти те чи те за кілька хвилин до агонії.

Колись я чув розповідь про доходягу в фашистському концтаборі. Хто він за національністю — невідомо. Доходяга був просто людиною, доведеною до крайнього ступеня фізичного й духовного виснаження. Приречений на неминучу загибель, він никав по табору, підбираючи все, що тільки можна було проковтнути. Його спіймали на тому, що він ухитрився одержати зайву порцію баланди. Одержавши першу, тут же вихлебтав і знову пристроївсь у чергу. Два відгодовані есесівці висадили його на дерев’яну підставку (сам він нізащо не виліз би), а третій накинув на шию петлю. Доходяга стояв, змертвіло байдужий до всього, що навколо діялось, застигле обличчя його ні разу не здригнулось, коли зачитувався вирок. Есесівець, який накинув на шию петлю, був уже ворухнувся, щоб вибити підставку з-під ніг, та комендант застережно підніс руку в білій як сніг рукавичці:

— Дайте йому вкрадений сніданок! Хай з’їсть перед смертю.

Один з есесівців ухопив консервну банку з рудим пійлом, у якому плавала картопляна шкаралупа, підніс засудженому до рота.

І тут доходяга ожив. Здригнулися ніздрі, зблиснули очі, губи жадібно потягнулись до пійла. Він хлебтав і хлебтав, здригаючись, стогнучи, хлебтав і все далі тягнувся з петлі, бо есесівець, глумлячися з нього, все відводив руку назад. Врешті зірвався з помосту, загойдався в повітрі, а з рота його звисала шкаралупа, яку він так і не встиг проковтнути.

Чи не схожий я чимось на того нещасного? Я, сита людина, яка могла б обійтись і без обіду?

Але це ж мій останній обід!

Чим ближче до фатальної межі, тим частіше в моїй свідомості спливатиме слово «востаннє».

Востаннє пообідав, повечеряв востаннє, востаннє взяв до рук книжку, поговорив востаннє з дружиною, востаннє вийшов у двір. Десятки, сотні «востаннє» спадатимуть з мене, як листя осіннє, зникатимуть у безвість.

Тож останній обід. І не буденний — недільний.

Тому стіл накрито не в кухні, а у вітальні. Маємо спальню, яка належить дружині й мені (давно вже — лише дружині), дитячу — для двох наших дітей, кабінет, відданий у неподільне моє володіння, і оцю загальну кімнату. В ній ми збираємось біля телевізора, коли передають щось цікаве, в ній обідаємо щонеділі й на свята. Це вже стало сімейною традицією, й дружина ревниво її дотримується. Як оту останню (знову — «остання»!) жаринку, яка ще жевріє поміж нами. Хоча ми обоє давно вже полишили надію склеїти розбите й потрощене.

Давно домовилися розлучитись, як тільки діти закінчать десятилітку. Розлучилися б, може, й раніше, коли б не мої старенькі батьки: вони до нестями люблять онуків, дня не можуть прожити без них, дружина ж моя якось заявила, що в разі розлучення вона забере їх із собою, поїде світ за очі, щоб не бачити ні мене, ні моїх батьків. Я вірю, що вона це зробила б, особливо щоб допекти моїй мамі, яку ненавидить так, як тільки може ненавидіти невістка свекруху. Скільки пам’ятаю, дружина називала мою маму не матір’ю, не свекрухою навіть, а лише — «вона». «Вона ненавидить мене!», «Вона весь час під мене підкопується!», «Вона псує наших дітей!», «І як добре було б, якби ми жили подалі од неї»!

І всі непорозуміння, всі сварки та чвари між нами, аж до поступового почужіння — все це через «неї».

Мама віддячує тією ж монетою. Мама не може простити невістці, що та сміє отак поводитися з її сином.

— Вона погубила твою кар’єру! — не втомлюється твердити мама. — Якби ти одружився з іншою…

Я давно вже перестав нагадувати мамі, що це ж вона вибрала мені непутящу дружину, а собі — лиху невістку. Я навіть гадки не мав одружуватись, мені й так було добре: єдиному синові в батьків, які лише тобою й живуть, дівчат же мені вистачало й без загсу, цього зілля посіяно скрізь — встигай тільки зривати. Але мама стала боятись, що я десь ускочу, що якась візьме й закрутить її дитині голову, тепер же дівчата повелися такі, що не доведи й помилуй, так і полюють за порядними хлопцями… Мамі моїй стало насинатись одне й те ж: наче я приводжу в дім якусь непутящу-гулящу. Або ще гірше — розведену. З дитиною.

— Отакі, як ти, саме і вскакують! — журилась вона.

І потай од мене шукала мені дружину. Скромну й невинну. Роботящу й турботливу. Розумну, а водночас і покірну. Мама подумки приміряла до мене всіх містечкових дівчат (про київських не могло бути й мови, київські дівчата, за її переконанням, за жінок не годились, принаймні її синові) і відкидала їх одну по одній. Аж поки нарешті знайшла.

Не буду розповідати про сватання. Про ті хитрощі, до яких вдавалась мама, щоб нас познайомити. В кожній жінці дрімає геніальний стратег, і коли він прокидається, то жодна сила у світі не може перед ним утриматись.

Не встояв і я. Нас звели, познайомили, потягнули до загсу. Посадили за весільний стіл, бажали нам щастя, кричали: «Гірко!» На все життя — гірко.

Чи кохав я дружину? Може, щось і було. В ту першу ніч, коли нас одвели до кімнати й залишили вдвох. Коли юна дружина моя стояла, притихла й беззахисна, в тиші, що раптом обвалилась на нас.

Світив цнотливо нічник (протягом місяця мама натхненно обставляла кімнату, всю душу вкладаючи в кожну дрібницю; бідна мама, як їй хотілось, щоб син був щасливий!)… Світив нічник, на круглому, біля ліжка, столику стояла пляшка шампанського, два келихи й вази — одна з тістечками, друга з фруктами. Мовчання ставало нестерпним, і коли я спитав: «Може, вип’ємо?» — дружина поспіхом, наче од чогось і від когось втікаючи, сіла за столик.

Я взяв пляшку, холодну й важку, одкрутив дротину, що притримувала пластмасову пробку, пробка стрельнула так, що ми обоє здригнулись, зашуміло, запінилось в келихах іскристе вино. Вся кімната наповнилася дзвоном, мелодійним, ледь чутним, легким, і ми врешті зустрілися поглядами. Дружина довірливо усміхнулась мені й тихо сказала:

— Я не їла з самого ранку.

Обличчя її раптом стало таким прекрасним і милим, таким рідним і дорогим, що в мене аж стиснулося серце.

Може, то й було справжнє кохання?..

Так почалось наше спільне життя: я і дружина, мама і тато. Тато одразу став дотримуватись того нейтралітету, завдяки якому тільки й можливо зберегти молоду, яка тільки почала брунькуватися, сім’ю. Лише тепер, через багато років, я по-справжньому оцінив татову мудрість, а тоді, пам’ятаю, навіть ображався на нього: мені здавалось, що тато просто байдужий до нас. Зате мама…

— Хто ж, як не старші, повчать вас жити, — не втомлювалась твердити вона. І не минуло й місяця, як між мамою й молодою дружиною моєю почалися непорозуміння, сварки, образи, а я опинився поміж двох, як то кажуть, вогнів. Змушений був то слухати скарги мами і співчувати їй, то дружину, і теж співчувати, бо що ж іще мав робити? Обом підтакував, щоб не роздмухувати вогонь, який і так не в жарт розгорався. В мене вже така натура, чи що: не люблю суперечок, завжди намагаюсь їх уникнути. «В суперечках народжується істина!» — сказано, звісно, красиво, але я ще ніколи не бачив, щоб той, хто любить сперечатись (особливо з начальством), не наживав собі неприємностей. Знав одного начальника, який не втомлювався закликати до критики, мало не з сльозами просив різати правду-матінку в очі і таким чином виловлював дурників, які клювали на цю дешевеньку приманку. От для проби візьміть та й скажіть власній дружині всю правду про неї (а вона ж її щодня вимагає од вас !). Що вона й язиката надміру, і любить ганчір’я, і суп їй сьогодні не вдався, а котлетами можна мостити дорогу. Що подруга її красивіша од неї, а капелюшок, щойно куплений нею, сидить на ній, як на опудалі… Тож і я, навчений гірким досвідом інших, а може, і в силу свого характеру, згоджувався з мамою, підтакував дружині і ніколи обом не заперечував.

Не буду пригадувати, через що починались чвари. Вибухали вони, як правило, завжди через дрібниці. Не туди ступила, не те сказала, не так глянула — і вже сльози, вже трагедія, докори, з одного боку, що я невдячний син, з другого, що не люблю, вже таке пекло, що гіршого й не вигадаєш — жити на світі не хочеться! Як часто ми пишемо про стреси на роботі й на службі, досліджуємо, створюємо цілі інститути, а нікому ще на думку не спало дослідити, в що обходяться людству повсякденні сімейні баталії. Скільки талантів, світлих розумів втрачає наше суспільство лише через те, що свекрухи не можуть знайти спільну мову з невістками, тещі — із зятями, жінки — з чоловіками, батьки — з дітьми, а діти — з батьками. Війни, які щоденно точаться в сім’ях, належать чи не до найжорстокіших. Тут не прощається ніщо й нічого, тут завжди поціляється в найболючіше, тим більше, що недавно двоє найближчих, найрідніших людей, а тепер ворогів найзапекліших мають одне на одного такі картотеки, які не снились жодній розвідці світу. Тут якщо війна, то на повне знищення: в полон не беруть і пощади не знають. Приносять у жертву навіть власні інтереси, аби допекти супротивникові.

Так і молоденька дружина моя одного разу сказала, що вона більше не може: або ми вдвох ідемо жити до батьків її, або вона піде сама. Як я її не вмовляв, що там і жити ніде (ще дві сестри й брат), що тут ми, як у бога за пазухою: мама й приготує, й подасть, і прибере, й помиє, а там доведеться самій крутитись на кухні, бо теща ще працювала і треба буде годувати цілу ораву, дружина затялась на своєму.

— Тоді хоч скажи моїй мамі.

— Сам кажи! — Дістала валізу, жбурляла, не складаючи, одяг.

В мами хоч і трусились губи, і в очах було повно сліз, але вона й тут лишилась мамою, яка в першу чергу думає про власну дитину:

— Дивись, сину, сам. Може, й справді буде краще, як ви поживете окремо…

Згодом і мама, і я з жалем пригадуватимемо оту нашу розмову. Коли в мене з дружиною дійшло до ножів, та вже було пізно: мали дітей. Що було б мамі ще тоді наполягти на тому, щоб я розлучився. Може, й доля моя склалася б зовсім по-іншому.

Не знаю. Нічого не знаю.

Стіл засланий святковою скатертиною, на ньому стоять супниця й чотири тарілки — по кількості членів сім’ї, якої вже, власне, й немає. Дерев’яний таріль з акуратно нарізаним хлібом. Апетитно пахне гаряча страва, сини ждуть нетерпляче, поки мати появиться з кухні, вони навряд чи й помітили мою появу, в них свої клопоти, свої інтереси, я ж не поспішаю сідати до столу. Подумав, як завтра лежатиму на оцьому ж столі із застиглим обличчям, зі складеними непорушно руками, вкритий простирадлом з ніг до грудей, й інший запах пливтиме по кімнаті: запах тліну й смерті, й діти налякано дивитимуться на мертвого тата. Може, хоч тоді вони зрозуміють, кого втратили, тільки навряд. Їх серця віддані матері, і мені туди не достукатись. Навіть власною смертю.

Заходить дружина, все ще в бігудях, спасибі, хоч м’яса нема на обличчі. Вона веде вперту війну з кожною зморщечкою, здатна просидіти перед люстром не одну годину підряд, перестала навіть сміятись, бо десь вичитала, що сміх породжує зморшки, особливо довкола очей, а єдине, що по-справжньому красиве в неї, це очі: величезні, блакитні, і тільки я один знаю, яким крижаним холодом може од них віяти.

Бійтесь великих блакитних очей!

Од компресів, од кремів і пудри, вжитих обачно (тут моя дружина професор), обличчя її свіже та молоде, на десять літ принаймні молодше від її років, і ніколи не можна сказати, що вона — мати чотирнадцятилітніх синів.

Цікаво, чи знає її коханець, скільки їй років насправді?

Мама й досі не може примиритися з тим, що в моєї дружини є інший мужчина і я спокійно на це реагую. Незбагненна жіноча логіка: сама ж скільки разів казала мені, що ми — не пара, що в мене з дружиною не буде життя, що це наша трагічна помилка, наш хрест, якого ми повинні позбутись, як тільки стануть на ноги онуки, і водночас смертельно ображена тим, що в моєї дружини є коханець і я аніскільки її не ревную.

— Як ти можеш? Як можеш?.. — щоразу питає мама, задихаючись од справедливого гніву.

Я лише знизую плечима. А що накажете робити? Викликати його на дуель? І чим битись: канцелярськими лінійками чи мітлами? А може, взяти ножа й обох зарізати? Як у добропорядних, минулого століття романах. Тільки дякую, я не збираюсь решту життя провести за гратами.

Тоді мама перейнялась новою ідеєю:

— Ти теж повинен завести коханку. Ти молодий, — мамі я завжди молодий, — красивий, за тобою будь-яка побіжить!

Мама не договорює всього до кінця, але я її розумію й без цього: в мамі волає до помсти вражена гордість. Хтось посмів знехтувать її сином, проміняти на когось іншого, так ми ж їй покажемо!

— Жодної коханки я не збираюсь заводити, — відповів я тоді мамі (це, здається, був єдиний випадок, коли я її не послухався). — Я об’ївся цим зіллям на все життя!

— Але як ти можеш стрічатися з ним?! — стогне вражено мама.

Можу. Стрічаюсь. На вулиці, коли вони йдуть обіруч, і навіть у мене дома. (Хоч дім, власне, не мій, після смерті тещі з обопільної згоди сестер і брата дім переписаний на дружину). Коли вона його запрошує в гості. Вони вирішили побратись, як тільки ми оформимо розлучення. Дружина про це сказала мені відверто. Тепер вони поберуться ще швидше: не встигне на моїй могилі й земля захолонути, як невтішна вдова потягне його до загсу. Для такої поквапливості є серйозна причина: він молодший од неї на сім років.

Про це я довідався зовсім випадково, і це мене найбільше з ним примирило: знав, що все більше й більше загрожуватиме дружині з кожним роком їхнього шлюбного життя. Можна їй не позаздрити!

Ми з ним вітаємось, як добрі знайомі, розмовляємо навіть, коли зустрічаємось удвох. Він охоче розповідає про себе: отакий собі довірливий молоденький бичок, приречений на заклання. Щиро вірить у те, ніби дружина моя — свята, великомучениця, а я її мука й важкий хрест. (Уявляю, що вона наговорила про мене!). Але великодушно прощає мені, бо не може сердитись на мене, її щоденного ката: його аж розпирає любов до всього людства, він закоханий до останнього нігтя на своїй нозі сорок шостого розміру. Дружина поруч із ним здається зовсім ляльковою, отакою собі юною дівчинкою, — чи не тому вона його й вибрала.

Коли він заходить до нашої хати, одразу ж стає тісно.

— Ви пограйте в шахи, — пропонує ласкаво дружина: в його присутності її хоч до рани тули, вона прощає мені все те зло, яке я їй заподіяв, прощає, звісно, так, щоб він те обов’язково помітив. І він молитовно дивиться на неї. — Або включіть телевізор. А я тим часом щось приготую на стіл.

Ми слухняно сідаємо за шахи, і він ще жодного разу не виграв, бо й серцем, і всіма своїми думками — там, на кухні, де порається блакитнооке його божество. «Невже ти ще з нею ні разу не спав?» — запитую я його подумки і сам собі ж відповідаю, що таки, мабуть, не спав. Напевне ж, не спав, бо це не входить в плани моєї дружини. Він твердо, мабуть, переконаний, що моя дружина ще й досі зберегла свій дівочий віночок.

Повертається з кухні дружина: в святковій сукенці, але і в фартушку. «Ага, ми й сьогодні поспішаємо на побачення!» Сукенка в талію й закорочена, хоч тепер уже носять довші: в дружини ще й непогані ноги і їй неохота прикривать те, що самою природою призначене для чоловічих поглядів. Губи ще не в помаді, але брови підведені і вії пофарбовані, у вухах золоті сережки з бірюзою й крихітними діамантиками. Сережки стародавні, їх носила ще моя прабабка, і мама, дотримуючись сімейної традиції, подарувала їх моїй дружині, коли ми заручились. Тепер за тим дуже жалкує: мама все ж надіється, що я, розлучившись, одружуся вдруге і сережки зникнуть з нашої сім’ї назавжди.

А мені їх ніскільки не жаль, особливо зараз, коли я стою на порозі життя й смерті. Як ніколи спокійний і мудрий: отакий собі домашній Діоген, далекий од всього земного й суєтного, — сьорбаю суп і насолоджуюсь смаком свіжої страви.

Що там на друге? Биточки з гарніром? Поласуємо досхочу.

Поглядаю на дружину, яка думками десь уже там, поруч із коханцем, і сам у себе запитую: «Цікаво, до котрої вона сьогодні з ним гулятиме? До першої, як завжди, чи ще більше затримається?» Уявляю, як вона, повернувшись, обов’язково піде до ванни, під душ (теплий душ — здоровий сон) і наткнеться на мене, вже мертвого.

Що ж, хай це буде моя остання помста за все те зло, яке вона мені заподіяла!

От і скінчився мій останній обід.

Діти одразу з-за столу біжать на вулицю, я подякувавши чемно, йду до себе в кімнату.

«Мій дім — моя фортеця», — так приблизно говорять в Англії. Фортеця моя вже давно завойована, лишилась єдина кімната — невелика цитадель, яку ворог обложив з усіх боків. Сурмлять труби, шикується військо, видобуваються стріли й мечі, а в глибоких підкопах, біля бочок з порохом, тліють гноти. Але штурму, я вже знаю, не буде: рівно опівночі над останньою незахопленою твердинею заполощуться білі прапори і ворог безборонно ступить в розчинену навстіж браму. Він не зустріне жодної живої душі, зате йому дістануться багаті трофеї: пролежана мною канапа, стіл, повен начиння, два стільці, стінка, вщерть набита книжками, шафа з одягом, що буде йому не по плечу, взуття, яке не налізе й на пальці, недомальована картина, про неї я вже розповідав, і незакінчений телевізор.

Телевізор стоїть у кутку, біля входу, ліворуч — величезна бандура під картатим килимком, кольорове чудо, поєднане з магнітофоном і програвачем, стоїть, як постійне нагадування, німий докір хазяїнові, який його виносив, вимріяв, породив, але так і не довів до пуття. А щоб не муляв око (викидати все ж було жаль, ворушилась думка: а може, щось додасть сили й снаги його доробити), щоб не нагадував, я зрештою купив килимок та й накрив його. Вийшла гарна підставка для в’єтнамської вази, подарованої мені батьками на сорокаріччя: по чорному лакові стилізовані сценки сільського життя.

Знаю: мама журитиметься за вазою, терзатиме думка, що хтось, а не син чи онуки, тішитиметься нею, — маю ще досить часу, щоб узяти й однести. Мама неодмінно поставить її в кімнаті, де я жив, — своєрідному домашньому музеї, де зібрано всі мої речі, починаючи од перших цяцьок. Тож знайшлося б місце й для вази. Але як я поясню цей вчинок? «Заберіть, мамо, назад, бо я надумався покінчити з собою?» Тож краще хай лишається на місці.

Обережно, боячись упустити, знімаю вазу, несу до столу. Схований у шухляду годинник шалено вицокує. «Встигну. Встигну, — кажу йому. — Не підганяй, ради бога!» Ставлю вазу на стіл, відношу туди й килимок.

«Ну, здрастуй, старий! Ти вже не гнівайся на мене, що я тебе так занехаяв. Пла́ти?.. Ага, пла́ти!.. Вони, знаєш, давно лежать у столі, та поки діставав, якось охолов до тебе, а тут ще дружина купила чорно-білий. Стоїть у сусідній кімнаті, йому далеко, звісно, до тебе, але все те, повір, убило в мені охоту… Так що пробач».

Телевізор дивиться на мене величезним оком, якому так і не судилося засвітитись кольоровими вогнями, матова поверхня його перейнята сумом, він мовби передчуває своє недалеке майбутнє, коли байдужі руки чиїсь розберуть його на деталі, але я вже нічого не можу вдіяти.

Я вічний невдаха, якому ніколи не таланило в житті, хоч природа не обділила мене талантом і розумом. Кажу це без зайвої скромності, бо навіть учитель іноземної мови, з яким я вів постійну війну, не бажаючи зубрити оті прокляті артиклі, навіть він мусив не раз визнати, що я маю неабияку голову, тільки, на жаль, голова ця дісталась ледащу. Я міг прослухати весь урок і слово в слово повторити його, але коли мені було нудно (іноземна ж мова належала до найнудніших предметів, тут в основному треба брати зубрінням, волячим терпінням, якого в мене годі питати)… коли ота мова приїдалась, жодна сила в світі не могла мене змусити засісти за неї. Твердо переконаний, що терпеливість, посидючість випадає на долю людей з посередніми здібностями. Особливо ж ці риси притаманні жіночій половині роду людського, недарма ж на неї припадає найбільший відсоток п’ятірок і найменший — справжніх талантів. Круглий відмінник — це здебільше людина, якій всі дисципліни байдужі, в якої не було, немає й не буде справжнього захоплення, — просто-напросто чавунна сідниця, яка й допомагає перемелювати граніт науки, аж скрегіт іде! Немає картини похмурішої, аніж отакий «круглий», який багатолітньою каторжною працею вибивається нарешті в люди, стає хоч маленьким, але начальником, хоч мізерним, але кандидатом яких завгодно наук. На все життя в нього лишається подив, що нарешті доповз, доп’яв, досягнув, він готовий щохвилинно шанобливо вітатися з собою і з величезною підозрою ставиться до кожного, кому щось легко дається. Пам’ятаю викладача, якому кожен з нас мусив перездавати його предмет по чотири, а то й навіть по п’ять разів. Як ти не відповідав — все одно двійка. Двійка і першого, й другого, й третього разу: він не міг повірити, що студент усе знає, бо сам, сердега, складав кожен предмет по п’ять-шість разів. Так чого ж це інші мусять бути розумнішими од нього? В його маленьких щілинках-очах, що неохоче пропускали світло, завжди жевріла недовіра й підозра. Що його ж обдурюють. Що з ним лукавлять. Що його хтось хоче відтерти, обігнати в житті. Який у нього був нюх на щонайменший талант! І з якою насолодою він ставив двійки. Не писав — вимальовував. Не помагали ні прохання, ні сльози. Повертаючи залікову книжку, казав: «Ідіть і раніш, ніж за місяць, не приходьте до мене!» Не вірив, що за тиждень чи два можна щось вивчити.

Мені ж усе дуже легко давалось: мав блискучу пам’ять і майже нічого вдома не вчив. Уже в п’ять років прекрасно писав і читав і в молодших класах не мав чого робити. В старших захопився математикою й фізикою, був навіть учасником обласної олімпіади, одержав диплом, учителі віщували мені велике майбутнє, я сам був переконаний у цьому і подав документи до університету, на фізмат, але меле підтяла іноземна: одержав трійку і не набрав потрібної кількості балів. Це була катастрофа, весь світ обвалився довкола, і хоч мав ще можливість вступити до іншого вузу — категорично відмовився, смертельно ображений на все і на всіх, замкнувся в собі. Брав якусь художню книжку (повість, роман, історичний, сучасний — байдуже), на весь день зашивався в хащі, у ліс, щоб нікого не чути й не бачити, і годинами роздумував з гіркотою — кого вони втратили. Мама не знала, на яку біля мене й ступити, лаяла екзаменаторів, що підставили ніжку її дитині: мама була віднині переконана, що туди приймають лише по знайомству, по протекції, отже, простому смертному в той заклад не попасти довіку, і ми допустились фатальної помилки, подавши туди документи. Тато лише зітхав, хоч страждав не менше од мами, і якось, коли ми лишилися вдвох, поклав мені несміливо руку на голову й проникливо мовив:

— Не журися, синку, якось воно буде.

Я хотів од відчаю піти на завод простим робітником, учнем токаря чи слюсаря — на зло всьому світові, але батьки мої впали в таку паніку, що годі було про те й думати. Щоб їхня дитина, їх син!.. Мені було урочисто заявлено, що коли я хочу вкоротити їм віку, покласти в могилу, тоді, будь ласка, можу робити що завгодно, можу навіть іти на той жахливий завод. Я дався себе вмовити і весь рік просидів удома. «Хай дитина відійде, відпочине, потім як слід підготується і наступного року таки вступить до вузу!» Мама носилася з думкою найняти мені репетиторів, кілька разів їздила до Києва, щоб домовитися з викладачами політехнічного, до якого я тепер мав вступати, але я категорично відмовився, мене нудило від думки, що знову доведеться гибіти над уроками. До армії мене не взяли за станом здоров’я, тож я майже весь рік просидів удома.

То був найкращий рік у моєму житті: я нічого не робив, ніщо наді мною не висло. Десь попереду бовваніли наступні екзамени, але до них було так далеко, а часу так багато, що я про них майже не згадував. Перечитав масу художніх книжок, не пропустив жодною фільму, жодного футбольного матчу, захопився шахами й кілька місяців не розставався з шаховою дошкою, аж поки вона мені набридла. Я був вільний як птах, з тією тільки різницею, що птах мусить сам дбати про їжу, мене ж годували батьки. Я засмаг і зміцнів протягом літа, а восени ще й поїхав на море до тітки. Коли ж настала зима, до моїх послуг були ковзани, лижви. Суцільне свято, свято протягом майже всього року — й досі вдячний батькам, що вони його мені влаштували.

Коли ж настав час, я не схотів подавати документи до вузу: з мене досить було отих невдалих екзаменів. Де гарантія, що й цього разу мене не провалять? Тим більше, що я так і не заглянув до підручника іноземної мови. Хіба винен, що мене од нього нудило?

Тож я вирішив вступити до технікуму, де випускникам середньої школи потрібно тримати один лише екзамен. Мамі ж, щоб її втішити, пообіцяв закінчити вуз пізніше, заочно.

Закінчивши технікум, влаштувався в телеательє: всі містечкові власники телевізорів знають мене, роботи — по горло, а заробіток ніскільки не менший, аніж у тих, що мають вищу освіту. Сфера обслуговування в цьому відношенні вигідно відрізняється од інших сфер виробництва, від заводу, наприклад, чи фабрики, чи того ж науково-дослідного інституту, школи, там — тверда ставка: сто чи навіть двісті карбованців — і все, і на більше не розраховуй, по своєму ліжку простягай ніжки, тут же, крім зарплати, ще й «навар», і то «навар» неабиякий, часом набагато більший од самої зарплати. Люди є люди, кожному хочеться, щоб телевізор як слід працював: «Ви вже постарайтесь, будь ласка, ми вам віддячимо!» Тож чому б і не постаратись, не прислужитись добрій людині, яка, наперед уже знаєш, тебе не зобидить. Серед нашого брата є такі артисти, що на виклики їздять лише власними «Жигулями». Одставить телевізор, зніме задню стінку і хоч там усього-на-всього перегорів запобіжник (двадцять копійок штука) чи відпаялась дротинка — раз ткнути паяльником, зробить таке лице, що в хазяїна й душа опуститься в п’ятки.

— Та-ак…

— Що там?

— Погані ваші справи, хазяїне! Вийшла з ладу деталь, — і ткне навмання в телевізор.

— Так замініть!

— Деталь дефіцитна, — мов і не чує наш артист, — Удень з вогнем не знайдеш. В одного мого знайомого півроку простояв, поки дістали… Все.

І починає ставити стінку на місце. З таким виглядом, наче не стінка в нього в руках — кришка од домовини.

— Що ж робити? — хазяїн розгублено.

— А нічого. Напишемо заявку, може, колись і пришлють. Не переплачувати ж спекулянтові в п’ять-шість разів!

Отут нашому хазяїнові й амба. Тут йому й каюк. Не відступиться, поки не вблагає дістати деталь. За будь-яку ціну.

Я, звісно, совістю не торгував (ловлю себе на тому, що думаю в минулому часі, наче мене вже немає на світі) і до такого не вдавався ніколи: з мене вистачало й тих преміальних (називайте їх, як вам подобається), що мені давали вдячні клієнти. Мав щомісяця карбованців триста, окрім зарплати, — ставка кандидата наук, та ще можливість придбати будь-який дефіцит, бо телевізор дивляться всі: я не знаю в нашому містечку будинку, над яким не стирчала б антена.

Спершу мені, правда, здавалось, що я на роботі цій тимчасово. Що от поступлю в інститут, на заочний, здобуду вищу освіту. А там — цікава робота, там проблеми, які чекають на мене, недарма ж природа заклала в мій череп сірої речовини більше, ніж багатьом іншим, і я прийшов у цей світ не для того, аби з дня в день тикати паяльником. Кожної весни я збирався подавати документи, кожного літа — засісти за підручники, щоб підготуватись як слід до екзаменів. Та роки йшли, я поступово звикав до своєї роботи, обростав, як то кажуть, жирком, мені все частіше приходила думка: а навіщо? Навіщо поступати в той інститут, мучитись упродовж п’яти років, здобуваючи вищу освіту? Який стимул?.. Зарплата?.. Я й тепер заробляю більше од будь-якого доцента, не кажучи вже про інженера чи якогось там лікаря. Що протирають штани за сотню з чимось карбованців. Цікава робота? А чи буде вона насправді цікавою? Це ще бабка надвоє ворожила. І чи принесе мені вища освіта щастя в особистому житті? Помирить з дружиною? Наверне серця власних дітей? Навряд. То для чого ж тоді надриватись?

Отак потроху-потроху та й охолонув до думки про вищу освіту, і вже іноді починало здаватись, що іншого мені й не дано, іншого й не потрібно: діждусь повноліття дітей, розлучуся з дружиною, заберу свої манатки та й переберусь до батьків. Тиша, спокій, мир та злагода — чого іще треба для повного щастя!

Але доля розсудила по-іншому. Доля підсунула вечір, з якого, власне, все й почалося.

Навчалася в нашому класі на протязі усіх десяти років Люся Костецька. Пам’ятаю її вже десь із сьомого, восьмого класу, і то лише тому, що виділялась вона з-поміж інших дівчат однією особливістю. Не була красунею, з великим трудом її можна було назвати гарненькою: в міру товстенька, в міру пухкенька, в міру симпатична з лиця, з лагідними, як у терплячої мами, очима. Її так у нас і називали: «Мамою Люсею», бо не було в нашому класі учня, який в скрутну хвилину не звернувся б до неї. Мама Люся вислухає, поспівчуває, якщо зможе, то й горю зарадить. А дівчата, особливо ж наші красуні, так і виснули по черзі в неї на шиї. Якщо ходить із мамою Люсею на великій перерві, то так і знай: переповідається чергова драма любовна. «Люсенько, золотко, порадь, що робити? Тільки ти можеш урятувати!»

Але навіть нас їй було мало. Вона вічно возилася з учнями молодших класів, які так і горнулись до неї. Кимось опікувалася, когось утішала, втирала носи й очі. Майбутня професія її була наперед визначена, і ніхто з нас не здивувався, довідавшись, що Костецька подала свій атестат до педагогічного вузу.

Всі оці роки я з нею найчастіш зустрічався. Закінчивши педінститут, мама Люся лишилася в нашому містечку: завідувала дитячим садком при цегельному заводі. Вийшла заміж, народила купу дітей і якщо не стала матір’ю-героїнею, то в тому винен її чоловік, який загинув в авіакатастрофі. Мама Люся поплакала, скільки годилось, а на більше в неї не було часу: сімейка дай боже, та ще й робота, де чужі діти горнулись до неї так, як до рідних матерів не горнулися. Про те, щоб вийти заміж удруге, не могло, звісно, бути й мови: хто б зважився звалити на свої плечі цілу ораву ротів — хоч і веселих, зате ненаситних. Тож мама Люся так і лишилася вдовою, і я не стрічав ще такої життєрадісної, врівноваженої такої вдови. Зіткнешся, бувало, на вулиці:

— А, Люсь, привіт! Як життя!

— Краще не треба!.. А в тебе?

І такими очима, добрими, чуйними, гляне в душу твою, такими очима, що й незчуєшся, як почнеш скаржитися вже на своє, таке недоладне життя. Що й дружина не любить, і діти чужі, що іноді не знаєш, де дітись, — хоч з мосту та в воду. Вислухає, поспівчуває, утішить — все, мовляв, перемелеться, завжди треба на краще надіятись, і, гляди, й справді мов аж посвітліша довкола. І не раз при самій лише думці, що десь поруч живе мама Люся, легшало на серці, розвиднювалось на душі.

Бував і в неї вдома: лагодив старенький телевізор чи заходив просто так, душу одвести. І ніде не було мені так затишно, як у мами Люсі: за чашкою кави, серед світлоголової й дружної її дітвори. Яка ніколи, здається, не знала, що ж таке сварка чи крик.

— Люсь, — казав я їй не раз жартома, — ну чому я не женився на тобі?

Вона, звісно, сміялась, а я й справді жалкував, що не одружився якщо не з Люсею, то хоча б з подібною до неї.

То ж хто, крім мами Люсі, міг додуматись до цього вечора? Хто, крім неї, міг згадати, що незабаром минає двадцять п’ять років, як ми розлетілися з десятого класу, хто куди, так розлетілись, що ні докликатись, ні догукатись. Той на північ, та на південь, той на Камчатку, на Далекий Схід — відстань і час пообривали поміж нами зв’язки, ми вже не знали, хто з нас живий, а хто, може, й помер, хто по-справжньому вибився в люди, а хто й зовсім здрібнів, з головою поринувши в буденні клопоти про кусень насущного. Ми не знали нічого одне про одного, лише мама Люся все про всіх знала, лише вона знаходила сили і час з усіма листуватися: хай навіть два, хай один лист на рік, хай лише вітальна листівка на день народження. Переконаний, хоч на власні очі й не бачив, що в мами Люсі є карта. І на тій карті — двадцять сім прапорців на шпильках: рівно стільки, скільки нас було в десятому «а». І мама Люся їх переставляє регулярно: хто куди виїхав, куди перевівся, куди майнув відпочивати.

І ось тепер настав час прапорці ті зібрати докупи.

— Люсь, як же ти їх збереш? Ти уявляєш, у що обійдеться дорога з Камчатки сюди і назад? А час? А сім’я? А заплановані відпустки?

Але для Люсі, коли вона вже щось задумувала, перепон не існувало. Ні в просторі, ні в часові. Вона скликала б, зібрала б навіть з усієї галактики, не те що з однієї країни. Їй просто не вкладалося в голову, як це можна: взяти й не приїхати!

— Приїдуть!.. Обов’язково приїдуть!

І така переконаність світилася в її материнських очах, що, зрештою, запалився вірою й я. Я, природжений песиміст і невіра.

Удвох з мамою Люсею ми організували щось подібне до комітету по проведенню ювілейного вечора. Домовлялися з директором школи про символічний урок. З рестораном — про приміщення та холодні й гарячі закуски. (Випивку, з огляду на астрономічні ресторанні ціни, вирішили принести з собою). А найголовніше — писали гарячі листи. Дорога Олю чи Колю! Якщо у твоїх грудях ще лишилося серце, якщо ти взагалі ще лишився людиною, тоді пригадай: є на світі містечко, без якого ти ніщо, порожній звук, символ безликий на палітрі життя (ось коли мені пригодилось колишнє захоплення малюванням!), а в містечку тім — школа, в якій ти навчався. І старенький тепер уже наш класкер Марія Дем’янівна, якій ми настільки вкоротили життя, що вона й досі не може нас без сліз згадувати, — все це чекає тебе. Тож полиш тимчасове й суєтне: такий вечір буває лише раз у житті!

Ми писали листи, розсилали й нетерпляче чекали відповіді. «Приїду». «Приїду». «Не приїду». «Не зможу».

— Бачиш! — казав мамі Люсі. — Нічого по вийде!

— Вийде! — казала вона. — Не може не вийти!

І знову сідала за листи. Вдруге, втрете, вчетверте. Переконувала, вмовляла, соромила.

І таки добилася свого: всі двадцять сім, усі до одного зібралися червневого вечора до нашої старенької школи, посідали за парти, де хто сидів двадцять п’ять років тому. Ми сиділи, завмерлі, й дивились на двері, які мали ось-ось відчинитись і впустити нашу вчительку, нашу Марію Дем’янівну. Тиша стояла така, яка ніколи й не снилась оцій височезній, оглухлій од крику кімнаті.

Й одчинилися двері, й зайшла Марія Дем’янівна. Посивіле волосся зібране у вузлик, добре обличчя зібране в зморшки. На ній — той самий костюм, що й двадцять п’ять літ тому, — ми одразу впізнали його.

— Добрий день! — схвильовано привіталась вона.

— Добрий день! — підхопились ми всі як один.

— Сідайте.

Ми сіли одразу ж, ми були як ніколи слухняні. Старенька вчителька наша пройшла до столу, подивилась на дошку. «Ми дуже, дуже, дуже любимо нашу Марію Дем’янівну!» — було написано там. Обличчя її затремтіло, але вона опанувала себе:

— Хто сьогодні черговий?

— Я! — підхопився підполковник, який сидів поруч зі мною.

— Зітріть!

Підполковник пішов до дошки, взяв ганчірку, зробив вигляд, наче тре щосили.

— Маріє Дем’янівно, не витирається!

І тоді Марія Дем’янівна заплакала. Вона навряд чи й помічала, що плаче: сльози давно були в ній і тепер котилися тихо з очей, і вже дорослі жінки-учениці плакали з нею разом, а в чоловіків-учнів підозріло блищали очі. Той зітхав, той діставав цигарки, та одразу ж пригадував, що він не де-небудь, а в школі.

Так і скінчився наш символічний урок: задзеленчав нечутний дзвінок, і ми оточили Марію Дем’янівну.

А перед цим були зустрічі. Впізнавання — невпізнавання, бо хоч над кожним з нас роки потрудилися, сил не жаліючи, решта ж лишилась у спогадах такою ж незаймано юною, як і двадцять п’ять літ тому.

Іра Будницька? Та невже оця тітонька — Іра Будницька? Швидконога, струнка, мов та кізонька, Іра, яка могла дати сто очок фори усім відомим гімнасткам. Ми завжди милувались її легким тілом, що літало над перекладинами, й Іван Сидорович, наш фізрук, провіщав їй велике спортивне майбутнє.

Бідна Іронька! Не злетіти тобі над перекладинами, не пурхати ластівкою: вісімдесят кілограмів надійно прикували тебе до землі.

І чи не оддала б ти своє кандидатське звання, всі чини наукові за хвилину неповторної юності?

З ким тоді ти дружила? Хто пас тебе ревниво очима і надсилав розпачливі од кохання записки? Оцей дядя?. Ой, тримайте мене, бо впаду! Та невже це Кость Закопенко? Оцей товстун, цей гладун, що відсапується на кожному кроці? Оця лисина, неосяжна, наче Сахара? Де ти, Костю, подів свої пишні кучері, за якими зітхали потай дівчата не одного нашого десятого «а»? Пам’ятаєш, як ти одного разу побивсь об заклад, що попросиш у лисого, як коліно, завуча гребінець — причесатись? Бо свій, мовляв, десь посіяв. І що відповів тобі наш завуч?

— Молодий чоловіче, ніколи не насміхайтесь із того, що вас чекає попереду!

І Валерій Сорока змінився, хоч не настільки, щоб ми не могли його одразу ж упізнати. Наш завжди заклопотаний Валерка, винахідник і правдолюб: скільки двійок йому перепало за те, що сумнівався у всьому, надрукованому навіть у підручниках! І ніколи ні до кого не звертався за допомогою. «Я сам!» — сказав одного разу навіть учителеві, коли той захотів йому підказати: розв’язував якусь карколомну задачку. Його так і прозивали: «Ясамом», а ще «Перпетуумом мобілем», бо він ніяк не міг погодитися з тим, що неможливо сконструювати вічний двигун.

Ну, а Колю Наружного ми впізнали одразу. Є ж такі щасливі люди на світі: час наче не владний над ними. Він тільки ще більше змужнів, наш завжди серйозний та неусміхнений Коля, і перші срібні волосини красиво відсвічували в його строгій зачісці. Йому дуже личила форма льотчика цивільного флоту із золотими шевронами на рукавах, він немов народився для неї, а в його світлих очах полоскалися всі простори небесні.

Пам’ятаєш, Колю, оті свої зошити, обмальовані літаками? Не зошити — аеродроми суцільні.

З яких же захмарних висот ти спустився до нас?

І Серьожка Вашкевич не змінився аніскілечки. Наш тихоня Серьожа, з дівочого обличчя якого ми весь час насміхались, а дівчата дружно заступалися за нього. Він і зараз сором’язливо всім усміхається, і якщо в нього й змінилося щось, то це — колір обличчя: обвітрена шкіра на ньому аж чорна. Тим сліпучіша блакить довірливо розкритих очей. Розіграти Серьожу було нам раз плюнути: він вірив будь-якій нісенітниці.

А Ляля! Погляньте на Лялю! Наша перша красуня, яка ходила не по грішній землі, а по хлоп’ячих серцях, ще більше розквітла, — наче зійшла з екрана останньої кінокартини, де вона виконує одну з головних ролей. Юної-юної дівчинки, перед якою розкриває обійми весь світ. Тільки що ото в тебе, Лялю, довкола очей? Зморшки, помітні навіть з-під крему? І дві втомлені складочки окреслюють твої святково нафарбовані губи. І голос, охриплий од тютюнового диму. Час не щадить навіть артисток.

Яку ж роль ти гратимеш, Лялю, в цей вечір? Втомленої загальною увагою артистки? Пересиченої славою людини? Прошу вас не закохуйтесь в мене жінки?.. Не треба, Лялю, не треба: я сиджу біля тебе і моє серце холодне як лід.

Невеликий зал ресторану. Довгий стіл, накритий на двадцять вісім, включаючи нашого класкера, персон. І всі двадцять вісім у святковому одязі.

Всім нам весело, правда ж, нам дуже весело, важко уявити, щоб було ще десь веселіше. Ми сміємось, ми жартуємо, ми сиплемо дотепами, ми розчулено згадуємо різні випадки з нашого шкільного життя. «Пам’ятаєте?» — «А пам’ятаєте?» — «Ні, ви тільки послухайте!» Очі наші блищать, щоки горять, ми всі зараз прямо-таки закохані одне в одного.

(На мені американські джинси, французькі шкарпетки, еластичні черевики з Фінляндії. Сніжно-біла голландська сорочка, не сорочка — суцільна манишка, золоті запонки, замшевий монгольський піджак. «Ти — чудо!» — сказала захоплено Ляля й посадила мене поруч із собою. Те ж саме вона сказала, мабуть, і Василеві Задорожному — сидить праворуч од неї. Теж із ніг до голови в імпортному, ще й два золоті персні на м’ясистих пальцях. Персні масивні, й один з монограмою: «В.З.» Важке Василеве обличчя ще більше поважчало, шкіра набула кольору свіжого м’яса. У нього в єдиного байдужий вираз лиця, він весь час їсть, а коли відриває од тарілки свої сонні очі, то в них мовби написано: «А що, схочу — всіх вас куплю!» Василь працює м’ясником на Подолі, має розкішну квартиру й «Волгу», тілисту дружину й одгодованих на славу дітей. Коли ми збирали на цей вечір по двадцять карбованців із носа, він довго торгувався, що дорого, а тепер намагається з’їсти все, за що заплатив. Хоча він вічно жував щось і в школі, і ми його дражнили биком).

Я сиджу поруч із красунею Лялею, а по той бік — Василь («Та перестань ти нарешті жувати!»). Я вже не радий за свій імпортний одяг, бо Василь — як зла карикатура на мене, і вже дехто поглядає насмішливо в наш бік.

— Колю! — кричить через весь стіл мама Люся і дивиться закоханими очима на Миколу Наружного. — Розкажи, куди ти літаєш! Це ж так цікаво! — Вона вся так і сяє, горда за нього.

Та хіба тільки за нього? Щойно примусила Серьожу Вашкевича теж розповісти про себе. І виявилось, що Серьожа Вашкевич, наш тихоня Вашкевич, — директор радгоспу! Десять років працював агрономом, має кілька орденів і медалей, а тепер керує великим, на всю область, господарством. «Де твої ордени, Серьожо? — допитувалась мама Люся ревниво. — Чом не надів?»

— А тепер слово має паш Валерка Сорока! — кричала весело мама Люся. — Передовий робітник, винахідник, окраса і гордість заводу! Валерик, розкажи про останній свій винахід! — Вона, бач, знала й про це, вона знала усе про кожного з нас, як знає любляча мати все, що стосується її численних дітей.

Кінчав свою розповідь Наружний, — до він тільки не побував, які країни не облетів за цей час! — мама Люся шукала поглядом іншого, хоча б ту ж Іру Будницьку чи її вірного лицаря — Костю, який — «Слухайте! Слухайте!» — очолює конструкторське бюро на одному з заводів. Очі мами Люсі, повні гордощів, зупинялись то на одному, то на другому, і я, молячи всіх на світі богів, щоб вона мене не помітила, ховався за свою пишну сусідку.

— А ти? — воркотіла Ляля до мене. — Ти ж був гордістю всього нашого класу! І такий недоступний, що жах!

Била мене пальчиком по руці, усміхалась кокетливо, а я щось мимрив у відповідь, вдаючи, що у мене якраз повен рот.

І заздрив. Заздрив майже всім моїм однокласникам, що, обігнавши мене, чогось досягли, мали що розповісти за оцим святковим столом, задоволені своїми професіями. Той пілот, той директор радгоспу, той робітник-винахідник, золоті руки, файнмайстер, та артистка, та кандидат фізико-математичних наук, той очолює конструкторське бюро, той геолог, а той офіцер-прикордонник. Навіть мама Люся задоволена своєю роботою й не проміняє її на іншу, — один я сидів серед них білою вороною, життєвим невдахою, який не зумів нічого добитися, змарнував, розтринькав, пустив за вітром оці двадцять п’ять років. Образа наростала в мені, злість і образа. Відчував себе несправедливо покривдженим, ошуканим долею, обділеним і відтертим за лаштунки життя, бо хто, хто вони всі були проти мене двадцять п’ять років тому?

Ірка Будницька? Кандидат фізико-математичних наук, викладач і доцент, якій я допомагав. Чуєте, я!.. Допомагав писати контрольні з літератури, бо вона Тетяну Ларіну не могла відрізнити од Анни Кареніної.

Кость Закопенко, який мав постійні трійки з креслення і був абсолютним нулем у математиці, нулем із мінусовим знаком, хоч і вмудрився на випускному екзамені одержати четвірку (та все ж не п’ять, як у мене!). А тепер, бач, начальник конструкторського бюро на провідному заводі!

Уявляю, який з нього начальник! Нуль абсолютний, місце порожнє, та ще й до того ж — підлабузник. Бо як отакому втриматись на керівній посаді?!

Лялька Стадницька, в якої, окрім гарненької мордочки, не було за душею нічого? Яка колись «диктант» написала через «е»: «дектант», а ікси завжди плутала з ігреками; яка шкільну всю науку освоювала не так головою, як ногами: видригувала ними в гуртку художньої самодіяльності, а вчителі перетягали її за вуха з класу в клас, як оту ріпу, не столову навіть, а кормову, — Лялька, полюбуйтесь на неї, відома артистка, кінозірка, що купається в славі! Та чого б ти варта була зі своєю дешевенькою славою, коли б у свій час я не полишив малювання, де б ви всі були, якби я продовжував писати картини?!

Я перебирав їх по черзі, і ніхто… чуєте, ніхто колись не міг зрівнятись зі мною!

Що ж сталось? Що перевернулося в світі: їм усім отак повезло, а я опинився на задвірках?

Чим довше продовжувався вечір, тим більше пекло мені всередині. Чим веселіше було довкола, тим незатишніше, похмуріше ставало на душі. Здавалося, вони й зібралися для того, щоб похизуватись передо мною, насміятися з мене. А мама Люся з її добротою овечою стала мені просто ненависна. Ну, хто тебе просить вилазити з оцими дурними розпитуваннями? Хто? Поглянь краще на себе! Завідувачка сонливого дитсадка, самовдоволена квочка, яка аж світиться щастям од того, що висиділа найбільше курчат. Небагато ж треба для твого пташиного щастя!

Настрій мій був остаточно зіпсований, я все частіше прикладався до чарки. Волів краще напитись, аніж слухати оці теревені. Врешті навіть сусідка моя помітила, що зі мною щось коїться.

— Що з тобою?

— Що зі мною?.. Ах, що зі мною! А що вам, власне, до мене? Звертайте свою ласкаву увагу он на тих пестунчиків долі! А зі мною нічого. Зі мною абсолютно нічого!

— Ти п’яний! — сказала тоді Лялька. — Тобі більше не можна пити.

Ага, я для вас уже п’яний! Я вже, пробачте, не влаштовую розмальовану вашу величність! Що ж, пробачайте нас, сірих, ми інакше не можемо! По Європах не їздили, бонтонів не набирались. З кінозірками не спали.

— Ти — хам! — не в жарт образилась Лялька. В неї аж сльози навернулись на очі. — Я не розумію, що тебе казить.

Ах, не розумієте! Де вже вам нас зрозуміти!..

Вона здвигнула плечем, одвернулась. Викреслила мене, як то кажуть, із своєї свідомості.

Ну й чорт з тобою! Мені з цією артисточкою дітей не хрестити.

Потягнувсь до Василя Задорожного: він єдиний не викликав у мене зараз відрази.

— Вип’ємо, друже, за наше світле минуле!

— Мона, — сказав Задорожний, щось дожовуючи. І спитав діловито: — Коньяку чи горілки?

— Лий, що міцніше!

— Тоді коньяку.

І я таки напився. Я таки здорово впився. Удвох з Василем. Скориставшися з того, що Лялька пішла танцювати, пересів до Задорожного і глушив чарку за чаркою. Проголошував якісь дурнуваті тости, наливав собі й Василеві по вінця.

— Мона, — відповідав незворушно Василь, коли я, — в котрий уже раз! — пропонував йому випити.

Як розходились — не пам’ятаю. Пригадую тільки маму Люсю: вона щось докірливо мені вичитувала. «А йди ти!» — відмахнувсь я од неї. А може, й не я, може, то Василь одмахнувся за мене, бо я одразу ж опинився в його машині — чорній «Волзі» з однозначними — знай наших! — номерами. Були то, здається, суцільні п’ятірки: Василь хоч тут брав реванш за двійки й трійки, що колись так рясно родили на його дереві пізнання.

— Ти не боїшся міліції? — Я хоч і був п’яний в дим, у дрезину, в дошку, в сучок, а голова ще трохи варила.

— А що?

— Ти ж п’яний, як зюзя! Ану ж, зупинять!

— Мнясо всі їдять! — відповів Василь переконано.

Та відповідь мене розсмішила до сліз. «Мнясо всі їдять!» Всі! Й артисти їдять, і конструктори, й директори, і доценти! Що вони без Василевого «мняса»! Думка ця потішила мене, вона здалась мені вершиною мудрості, основою всіх основ. Всі їдять «мнясо», і квит!

Я в ту мить прямо-таки полюбив Василя. Пройнявся до нього ніжністю, як до найріднішого брата. Прощаючись, обіймав його й цілував:

— Так усі їдять мнясо?

— Всі!

— І на цьому тримається світ?.. Га, Василю?

— А на чому ж іншому! Тільки на цьому!

Він, посигналивши, зник, розчинився в темряві разом із своєю чорною «Волгою», а я, п’яно хитаючись і без кінця промовляючи: «Всі їдять мнясо!» — почвалав до хати.

Не роздягаючись, упав на канапу й одразу ж заснув.

І не було в моєму житті ще такого жахливого ранку, як отой, коли я прокинувся другодні. Не кажу вже про те, що все в мені було перепалене: алкоголь спустошив мене до дна, вичавив, викрутив, кинув як не потрібну нікому ганчірку. Але все то ще можна було якось витримати: чого не буває в житті! Перестогнати, перемучитись, перележати, похмелитися в крайньому разі чи вдатись до ліків, одпитись розсолом або квасом. Переболіти кілька днів і забути, адже я не був алкоголіком і якщо й випивав, то тільки на свята, та й то знав міру. Сто грамів, ну, двісті од сили і — зась! І більше, пробачайте, не можу! Успадкував цю щасливу натуру од тата, який спиртного в рот не брав і досі не знає, де в нього серце.

Тож коли б тільки сп’яніння, коли б лише похмілля, найлютішо, найтяжче, — все це можна було якось пережити. Не міг дати ради іншому: злим, невтішним думкам, відчаю чорному — охопив мене з учорашнього вечора, наповнив по вінця таким гірким димом, що я не бачив жодного просвітку в своєму майбутньому. Я — кінчена людина, мені вже нічого сподіватись од життя, недарма ж усі мої однокашники вчора відвертались од мене.

Ба ні, не всі! Знайшов-таки з одним спільну мову. З отим жуйним апаратом, із стравоходом отим, у якого єдина звивина в мозкові прорубана сокирою м’ясника. Як ми вчора обіймалися зворушливо! Як цілувались! Як він поляскав мене по плечу на прощання:

— Ти той… Заходь, коли нада!

«Коли нада — заходь!» Слава богу, знайшов покровителя!

Що ж: по Хомі — свитка, по Савці — кожух. Куди вже нам із своєю мармизою невмиваною до інтелектуалів! До тієї ж Ляльки чи Сороки Валерія. Його величності робітничого класу, раціоналізатора й винахідника. Що він пак винайшов? Дірку од бублика? Свисток до чайника? Щось, мабуть, вкрай необхідне для людства, коли Люська вищала од захвату!

Або Наружний! Повітряний візник, фірман, балагула! Несеться — наче всі зірки в кишені! «Льотчик високо летает, много денег заробляєт, мамо, я за льотчика піду!..»

— А ти заздриш, старий!

Голос пролунав так несподівано, що я аж здригнувся. І лише тоді зрозумів, що голос народився в мені. І вже мені не належав. Як я його не гнав із свідомості, як не заперечував, що було б кому заздрити, він єхидно повторював:

— Ти заздриш, старий!

І я вже не міг його спекатись.

І спогад про вчорашній вечір, похмурий, пекучий, образливий, підступав невпинно до мене. Не давав і хвилини спокою. І терзав, і мучив невпинно, безжально.

Як вони зверхньо поглядали на мене! Знали, хто я і що я, Люська обов’язково про все розплескала, а я, дурень набитий, ще когось корчив із себе: аякже, весь у закордонному! Ну й дурень, ну ж і йолоп! Я стогнав, корчився, пригадуючи себе на вечорі, і як Люська, вочевидь пожалівши мене, не дала мені слова. І як я напився. І що казав отій розмальованій самиці, отій кінозірці. І як вона зневажливо здвигнула плечем і одвернулася від мене.

Всі одвернулись, усі!

Бо я таки невдаха в житті.

А кому вони, невдахи, потрібні?

І нащо тоді й жити? Навіщо коптити, нудити світом, чіплятися за жалюгідне своє існуваннячко?

А був же, а був… Подавав, як то кажуть, надії. Не помітили, не допомогли, не підтримали. Кожен — тільки про себе, про свою нікчемну персону, щоб шеврон на рукав чи на лацкан значок… Ну й біс із вами всіма! Ну й чорт з вами! Живіть, метушіться, пніться ще вище — мені все це зараз байдуже. Байдуже, байдуже, байдуже, все остогидло на світі!

— Я піду з життя! — вирвалось у мене.

Вирвалось настільки несподівано, що я так і завмер. Відчув, що це не просто слова, пустопорожнє нахваляння, яке можна сказати й одразу ж забути: щось перевернулося в мені, пронизало всього, я аж звівся, дослухаючись стерпло до сказаних слів, які важко повисли наді мною.

— Піду з життя… — промовив я вдруге, мов читаючи вголос кимось написане. Кимось строгим і дуже вимогливим: якщо вже прочитав, то так і зроби!

— Чуєте: я піду з життя! — сказав з раптовою злістю.

Схопився, став ходить по кімнаті. І чим довше ходив, тим твердішими ставали мої кроки.

Похмілля — як не було! Голова стала ясною й холодною.

І знову годинник. Цей проклятий годинник!

Давно його викинув би, розтоптав би, розчавив, умісив би стрілки в багно, якби зміг обійтись без нього.

Ну, що він весь час про себе нагадує? Боїться, що прогавлю останню хвилину? Поспішає мене пережити, щоб потім вицокувати на іншій руці? Так не вийде ж по-твоєму: я розтопчу тебе раніше, аніж покінчу з собою! Наперед відчуваю ту насолоду, з якою наступлю каблуком. Як він зойкне від болю, як затріщать його металеві нутрощі, як, конвульсійно здригнувшись, замре, — хто сказав, що ми не владні над часом? Мій час належить лише мені, я його полонив, ув’язнив до металевого футлярчика і знищу його, коли захочу.

Одчиняю шухляду: пів на одинадцяту.

Отож-то така тиша довкола! Діти давно лягли спати (повечеряли самі, їм це не вперше), дружина, як завжди, водитиме свого бичка до півночі. Що ж, щасливої паші вам обом, я вже казав, що не ревную ніскільки. Отелло в мені давно перетлів, та й хто його знає, чи був у мені отой Отелло. Рідна матуся моя, керуючись найсвятішими намірами, підсунула мені сурогат Дездемони, і те, що було поміж нами, може назвати любов’ю тільки дуже убога людина. Риб’яча кров ще не зігрівала нікого, а в моєї дружини вона світить у кожному порухові.

Засуваю шухляду назад: поцокай, поцокай, тобі недовго лишилось.

Думка про самогубство, зародившись раз, не полишала мене й на хвилину. Дозрівала в мені чорним плодом, який я мав рано чи пізно зірвати. Носив його у собі — не міг збутись. І вже зовсім іншими очима дивився на світ. Відчував незалежність, повну розкутість: от що захочу, те й зроблю і ви не встигнете мене покарати. Я наче набув якоїсь особливої влади над людством і впивався нею про себе. І хоч я не вчинив жодного злочину (щоночі роздумував: що мені зробити такого, аби вразити, приголомшити всіх, змусити заговорити про мене: спалити бібліотеку? влаштувати аварію пасажирського поїзда? пограбувать ощадкасу й розкидати гроші по вулицях?)… хоч не став Геростратом, відчуття зверхності все більше наростало в мені, і я не раз думав: «А ви? На що ви всі здатні? І чи наважитеся взагалі на щось подібне?»

Пригадую, як ходив ремонтувати телевізор до батьків Миколи Наружного. Раніш я не пішов би нізащо, попросив би послати напарника, адже вони добре знали мене, коли я ще навчався, і мати Миколина журилась не раз, що зі мною все ясно, що я далеко піду, а от її син… Тож я раніше нізащо не пішов би до них, а тепер рушив з якимось веселим зухвальством.

Вони мені дуже зраділи, особливо старенька: боже, яким ти став! Ти одружений? І дітки є? А наш Микола холостякує й досі, боїмося, що так і не діждемось онуків. Не знали, де мене й посадити, чим пригостити… А коли я відмовився, стара стала збирати моїм дітям гостинця: аякже, не можна, це ж діти! От коли б у них були онуки… І я змушений був таки взяти. Це вже коли полагодив їм телевізор: дрібничка, копійчана робота, але я не міг забути золоті шеврони на рукаві їхнього сина!

— П’ятнадцять карбованців!

І нахабно дивився їм у вічі.

Обоє знітились так, наче оті п’ятнадцять карбованців колись позичили в мене й забули віддати. Заметушилися, шукаючи потрібну суму («Пошукайте, пошукайте, синок же, гляди, надсилає! У нього ж грошей кури не клюють!»). Набралось дванадцять карбованців. От біда, ще не приносили пенсії… Почекай хвилину, збігаю до сусідів. Та швидше ворушися, старий, йому, мабуть, нема часу й ждати! Нічого, я почекаю, не горить… Приніс три карбованці, й знову пробачались, я ж сказав на прощання передати привіт їхньому синові, хоч знав наперед, що й без цього напишуть про п’ятнадцять карбованців.

Відпише, та вже буде пізно: привіт із того світу!

Ха-ха!

Був увесь оцей час наче в хмелю, зухвало-веселому, злому, і навіть дружина, для якої я давно уже став нічим, навіть вона звернула увагу:

— Що це з тобою?

— А що?

— Ти наче наркотиків наковтався?

— Наркотиків? Красненько дякую: наркоманом у твоїх очах я ще не був!.. А взагалі, це ідея: вдатись до наркотиків. Ти б не могла дістати в своїй аптеці марихуани? Чи героїну? Чи як там у вас це зілля називається?.. Ви ж ним з-під поли підторговуєте?.. Віддам усе на світі, подарую твоєму останню сорочку, щоб тільки скуштувати, що це таке! Згода?

— Ти й без цього хороший! — холодно відповіла дружина. — Тобі давно пора до психіатра.

— В психіатричну? — підхопив я радісно. — В гамівну сорочку? Так у чім же справа!.. Давай, викликай: звільню місце для твого бугая! Карету мені, карету!.. Тільки боюсь, голубко моя, що не встигнеш… Боюсь, що запізнилась. Адью, моя мила, адью! Вітай усіх живих і ще не народжених!

Не зрозуміла нічого. Подумала, що я й справді трохи той… збожеволів: стала замикатися на ніч у своїй кімнаті. Боялася за своє дорогоцінне життя. За свою риб’ячу кров.

Що ж, тут нічого нема неприродного: чим людина нікчемніша, тим дужче чіпляється за життя — жалюгідне своє існуваннячко.

Цікаво, що вона робитиме, коли побачить мене в петлі? Вперше їй доведеться заснути без душу. А що засне, в цьому я не сумніваюсь ніскільки. І діти спатимуть міцно — недалеко відкотились од своєї матусі.

Без чверті дванадцята, пора.

Анітрохи не страшно, тільки терпне потилиця. Й стягнуло на голові шкіру, судомить вуста.

Кладу годинник на стіл: хай доцокує, недовго лишилось. Виймаю шнур, лаштую петлю. Вив’язую старанно, щоб витримав зашморг, і лише тепер помічаю, що шнур задовгий: треба відрізати. Йду на кухню, беру ніж. Відрізаю, скільки треба, а щоб од­різаний кінець не розпушився, акуратно обпалюю його над конфоркою. Весь дім переповнений якоюсь особливою тишею. Будинок наче знає, що має статись, і, завмерши, прислухається до кожного мого руху. Я мимоволі думаю, що віднині й навіки піду в тишу, в абсолютну тишу, яку ніщо не в спромозі порушити. Вона відгородить мене від усього живого й суєтного, буду я весь належати їй, весь — у ній, час для мене зупиниться, а разом і стиснеться до щільності чорної дірки, сама вічність замкнеться в мені, бо мільярди років для мене будуть ніщо. Я завмер, приголомшений оцим відкриттям, та наразі якісь пахощі дратівливо пробились до моєї свідомості.

Спершу подумав, що то розплавлений на кінці шнур. Тільки ж ні, капрон пахне не так: інший запах настирливо пробивався до мене, поки я врешті збагнув, що то пахне кава, повнорозчинна, в двохсотграмовій металевій коробці. Кава, що нею з дня у день ласує дружина: в неї понижений тиск і вона не може жити без цього напою.

Я ж досі був байдужий до кави. Волів краще пити чай, звик до нього з дитинства, вмів його заварювати, чай для мене був найкращим напоєм, а тут ураз захотілося кави. До сліз, до спазмів у шлунку.

Налив до чайника трохи води, щоб закипіло швидше, насипав до чашки три ложки кави. Вкинув цукру, перемішав (так завжди робила дружина), а потім залив окропом. Окріп наче знову закипів, покриваючись коричневою піною. Тремтячи од нетерпіння, я поніс чашку до столу. Сів і став одразу ж пити: студячи, невеликими ковтками.

Терпкий напій всмоктувався кожною клітиною тіла, я навіть не уявляв, що кава може бути такою смачною. Присмак її лишивсь на вустах навіть тоді, коли відставив чашку.

Зводжуся, йду до ванної. Відкочую пральну машину, знімаю балію з металевого гака під самою стелею. Прив’язую петлю, вивіряючи, щоб вистачило місця повиснути, не дістати ногами підлоги. Думаю при цьому, як краще: взутому чи босоніж, ця деталь мені чомусь здається особливо важливою, пригадую, що десь уже читав про те, що самогубці перед тим, як повіситись, обов’язково роззуваються, — вирішив роззутись і собі. Відчував себе навдивовиж спокійно, наче весь час поглядав збоку на себе: виконував кимось заданий добре засвоєний урок.

Приніс дитячу табуретку, викрутив з цоколя лампочку: не хотів, щоб одразу побачили моє спотворене смертю обличчя.

Скинув сорочку, оголяючи шию.

Знову пішов до кімнати: згадав про годинник.

Без п’яти дванадцята.

Повернувшись до ванної, поклав на підлогу, із мстивою насолодою наступив каблуком: умри ж поперед мене! Тріскіт рознісся такий, що я злякався, чи не прокинулись діти. Завмер, прислухаючись: жодного руху. Тиша аж згусла, аж затужавіла, болісно стиснула скроні, і я зрозумів, що то зупинився час і вічність почала огортати мене, пеленати в свої темні сувої. Поспіхом скинув черевики (підлога була холодна, як лід), став на табуретку, накинув на шию петлю, затягнув, скільки міг (робив те, як вві сні, хтось уже владно командував мною), набрав повні груди повітря і, міцно заплющивши очі, ступив уперед.

Ступив би вперед, коли б в останню мить не зупинився. Зупинився, застиг, вп’явшись підошвами в табуретку, — так прикипів, що не міг потім, коли трохи отямився та позбувся швидше петлі, відірватись од дощок: все ще здавалось, що, як тільки ступну, так і зависну в повітрі.

Врешті наважився, зліз, чимдуж побіг до кімнати. Зачинився, задихаючись, упав на канапу.

Болісно гупало серце, душило за горло. Здалося, що там і досі петля, — мацнув рукою — нічого. Жадібно вдихав повітря: на повні, до болю, легені. Яке ж воно смачне! Не міг ніяк надихатись. Все в мені здригалось, тремтіло, всього бив дрож, непідвладний, нестримний, мені то було холодно, то кидало в жар.

Оце б я висів уже мертвий…

Оце б мене вже не було…

Ти?.. Мертвий?.. Перед ким ти ламаєш комедію? Ти, невдахо, що ніколи нічого не довів до пуття! Не зміг навіть повіситись!

Але ж я хотів!.. Я щиро хотів покінчити з власним життям! Я сам не знаю, як усе це сталось.

Не знаєш! Ти не знаєш!.. Будь щирий хоч наодинці з собою: ти ніколи всерйоз не вірив у те, що покінчиш із життям! Навіть тоді, коли надівав на шию петлю. Навіть тоді грав комедію.

Я — комедію?.. Я?.. А шнур? А петля? А годинник розчавлений?

Що шнур?.. Зв’яжеш, натягнеш: буде на чому дружині сушити білизну. Годинник купиш новий.

При згадці про дружину мене так з канапи й кинуло: ось-ось повернеться, зайде до ванної. Уявив її презирливий погляд після того, як побачить порожню петлю. Не повірить ніколи, що всерйоз хотів повіситись.

Треба швидше зняти, поки не побачила.

Побіг до ванної, вкрутив знову лампочку. Спалахнуло світло, перед очима гойднулась петля. Аж занудило, коли уявив, як невмолимо вона уп’ялася б у мою незахищену шию. Одв’язав, зіскочив додолу, підібрав те, що лишилось од годинника, закотив на місце пральну машину. Напруженою спиною відчував, як дружина заходить у двір, підходить до дверей, дістає з сумочки ключ…

Перевів дух лише в себе в кімнаті. Стояв, тримаючи в одній руці черевики, в другій — петлю. Прислухався до того, як дружина й справді одмикає двері, заходить досередини. Чув її легкі кроки в коридорі, затим — у вітальні. Чомусь пішла не до своєї кімнати, а до моїх дверей.

— Ти не спиш?

Я завмер: не вистачало, щоб вона мене зараз побачила! З черевиками, з петлею в руках.

І що їй, власне, потрібно?

Крутнула ручкою, одступилась від дверей. Пішла, слава богу, до себе. Я навшпиньках, пильнуючи, щоб не рипнуло, не скрипнуло, прокрався до канапи. Сів і знову завмер прислухаючись.

Скільки отак просидів, не міг би й сказати. Все в мені знову отерпло, огорнула якась млява збайдужілість. Не мав сил поворухнутись, і лише думка про те, що вже дуже пізно і треба лягати, щоб не запізнитися завтра на роботу (мені на роботу? Мені?.. А кому ж!)… думка про це змусила мене звестись, щоб послати постіль. І лише зараз помітив, що досі тримаю петлю й черевики. Петлю байдуже кинув на стіл, а черевики — на підлогу.

Послався, роздягнувся, ліг і одразу як провалився у сон, наче якась чорна долоня щосили затулила очі, чийсь голос вимогливо наказав спати…

Прокинувся од різкого болю в шиї. Забув покласти подушку — і результат. Довго розтирав шию, потім, поклавши подушку, ліг знову: ще було рано. За вікнами гусла ніч, у кімнаті, як у могилі, темінь і тиша. Не цокотить навіть годинник.

Котра ж година?

Простягнув руку до тумбочки й не знайшов на звичному місці годинника. Й лиш тепер пригадав, що я його роздушив.

«Ти — нікчема! — сказав сам собі. — Боягуз і нікчема! Здумав повіситись!.. Повісишся, як же!..»

Комедіант!

Коли б зміг — плюнув би сам собі в обличчя. Від огиди, зневаги до себе.

Так уже й не заснув. Як тільки трохи розвиднилось, звівся й став збиратись. Хоч на роботу було ще рано, але я не хотів зустрічатися з дружиною: раптом здалося, що вона все вже знає, недарма ж підходила вчора до дверей.

Не вмившись навіть (до ванної мене зараз жодна сила не затягла б!), одяг сорочку, штани, нахилився за черевиками. Черевиків не було, хоч я добре пам’ятаю, що кинув їх біля канапи.

Ввімкнув світло й одразу ж побачив петлю. Посеред столу, на відполірованій поверхні.

Підійшов до столу, довго дивився на її розцяцьковане тіло. Знову спливла думка, що я таки мушу повіситись. Мушу довести, що я не така вже й нікчемна істота, — хоча б сам собі. Хай не зараз, не сьогодні навіть, не завтра, хай через кілька днів, через тиждень, а таки мушу зробити задумане.

От тільки як побороти страх в оту останню хвилину?

Беру обережно петлю (не лежати ж їй на столі!), і руки самі, незалежно від моєї волі, накладають її через голову.

Наче краватку?

Краватку?

А що, як і справді носити її постійно на шиї? Носити, поки й звикну до неї. От уже й не знімати. Отак і йти на роботу. Замаскувати чимось… Ну, одягши тонкий літній светр із високим комірцем. Я ж його так часто ношу: ніхто не зверне уваги.

Поспіхом скинув сорочку, дістав светр, одяг. Підійшов до люстра: майже непомітно. Та ще коли зверху буде піджак…

Взяв валізу з інструментами, вийшов з кімнати. Не став навіть снідати: не міг би ковтати — хоч послабив петлю.

Йшов вулицею, ніс на вустах присмак ще вчора спожитої кави.

Цікаво, чи хто-небудь помітить, що в мене на шиї?

І чи скоро я звикну до незвичайної цієї краватки?

Той, хто про все це довідається, подумає — з’їхав з глузду. Це ж треба до такого додуматись! Мені й самому здавалось іноді, що я починаю потроху божеволіти, особливо в перші дні, коли петля щомиті нагадувала про себе, облягаючи шию. Я весь час боявся, що вона якимось чином затягнеться, задушить, вночі ж прокидався мокрий од поту: здавалось, хтось підкрадається, щоб ухопити за кінець і стягнути щосили на горлі. Мені було, мабуть, недалеко до гамівної сорочки, що кілька отаких діб — і дружина із спокійною совістю могла викликати бригаду з психіатрички.

Ото було б їй свято!

Та, на щастя, людина має рятівну властивість — звикати до всього. А я ж таки людина. Гомо сапієнс — людина мисляча, а точніше — істота, яка мислить. Тож під кінець тижня я все частіше ловив себе на тому, що забував про петлю.

Мозок втомлювався реагувати щомиті на страхітливу краватку, тим більше, що й шия почала потроху звикати. Мені вже не терло, не муляло, не душило, я став звільнятись від майже щохвилинного позову запустити пальці під комір і ослабити петлю.

А тут ще Василь Задорожний. Прикотив у суботу з самого ранку, ввалився, не постукавши навіть:

— Я той… за тобою. Збирайся.

— Куди?

— Та до мене ж! — Ремигнув кілька разів (у нього й зараз було щось у роті), додав: — Жінка, той… Буде рада.

— Зачекай, чого це я маю їхати до тебе? І чому це принесе радість твоїй дружині? — «Яка мене ще й не бачила», — додав уже подумки.

— Та у нас же дочка — іменинниця! — здивувався Василь моїй тупості. — Так що ти той…

Я спершу був розгнівався на отаку безцеремонність: яке мені діло до чиєїсь дочки? Та одразу ж подумав: «А чому б і не поїхати? Я ж ніколи не був у Василя. Все ж це буде краще, аніж цілісінький день валятись на канапі».

— Гаразд, умовив… Тільки дай зодягнутись.

— Давай, — кивнув милостиво Василь.

Поки я вдягався (все той же светр під шию), Василь обдивлявся кімнату. Брав то одну річ, то другу, зважував, наче прицінюючись. Найдовше роздивлявся книжки, питав недовірливо:

— Ото всі прочитав?

І признавався:

— А я читати не можу: як одкрию книжку, так зразу ж очі злипаються.

Пішов поперед мене з кімнати, не поцікавившись навіть, чому я один, без дружини. Знав уже, мабуть, усе.

Чорна «Волга» блищала, як умита, на чорному тлі гордовито й бундючно біліли суцільні п’ятірки. Дорогі килимкові доріжки лежали не тільки на кріслах, а й на підлозі. Кермо покрите чохлом з натуральної шкіри.

— Німецький, — пояснив Василь, перехопивши мій погляд. Умостившися зручніше, вперся лакованим черевиком у педаль.

— Всі їдять м’ясо, Василю? — згадав я недавній вечір.

— Всі! — відповів Василь переконливо й натиснув на педаль.

І мені вперше після того вечора стало легко й безжурно.

* * *

Не можу сказати, щоб мені у Василя дуже сподобалось. Я не терплю заставлених надміру кімнат: мені в них бракує повітря. Василева ж квартира скидалася на меблевий магазин, а не на житло. Оті секції з імпортними меблями, коло яких заздрісно стогне жінота. Мене урочисто повели із секції в секцію… пробачте, з кімнати в кімнату (кімнат було три), не забуваючи називати при цьому, що де стоїть.

— «Міраж», — співала дружина.

Василь додавав:

— Три вісімсот.

— «Лена».

— Чотири двісті. З доставкою.

Була показана й арабська їдальня, польська кухня. Німецька ванна та раковина й чеський унітаз. Василь навіть спустив воду: «Хіба наші такі уміють робити!» — «А не вміють!» — було написано на обличчі його дружини.

Лише холодильник та пральна машина були вітчизняні. Може, тому, що на той час, коли вони обставляли квартиру, імпортних не завозили.

Гірка вгиналась од ваз — їх стояло стільки, що в них можна було засипати всю денну продукцію середньої кондитерської фабрики. А по стінах висіли дорогі килими. По два-три килими в кожній кімнаті. Коли я зауважив, що на заході це вважається поганим смаком: вішати килими на стіни, що килими там кладуть на підлоги, Василь незворушно сказав:

— А що, купимо й під ноги.

Василева ж дружина додала:

— Не вішають, бо нічого вішати.

Мала очі ситої корови. Й пишне тіло, що пахло вершками. І здобними, смачно запеченими булочками. Василь, мабуть, коли з нею лежить, то приплямкує.

«А ти заздриш, старий!» — вколола думка.

Ну й заздрю, ну й що з того! Заздрю насамперед тому, що Василеві повезло в житті. Я, звісно, отак свою квартиру меблями не заставляв би і килими на стіни не вішав би, але мати отаке затишне гніздечко, й машину, й дружину… Всі їдять м’ясо!

Тож невже я не маю права на крихітку щастя? Не заробив?

Познайомили й з іменинницею: отакою собі п’ятнадцятилітньою бебі, яка вже давно навчилась пускати очима бісики.

— Вона у нас ще робйонок, — зітхнула любляча мама.

«Ребйонок» сказав на те: «Ай!» —і скорчив гримаску.

Блакитна сукенка облягала добре розвинені форми — хоч сьогодні до загсу. Напевне ж, до хлопців аж скаче! От що роблять пундики-мундики, пиріжечки-вершечки!

Я ж подумав: як добре, що маю двох лобурів, а не ось такого «ребйонка». Хоча мені тепер все одно.

Під кінець Василь підвів мене до телевізора «Рубін» — кольорового.

— Ану, поглянь: щось у нього із звуком. Тріщить, як скажений!

Так ось чого Василь згадав свого шкільного товариша!

— Давно тріщить?

— Та з першого дня.

— Тоді телевізор тут ні до чого.

— А хто ж?

— Стабілізатор. Треба обов’язково купити стабілізатор.

— Так ти той… Ти дістань. — Василь уже не вірив, що необхідну річ можна отак запросто купити.

— Та що з тобою вдієш — дістану. Тільки знай: доведеться переплатити!

Василь кивнув головою: аякже! Всі їдять м’ясо!

Стали сходитись гості (Василь привіз мене першого). І всі вони були разюче подібні до господарів: такі ж самовдоволені, ті ж ситі очі. «Ми їмо м’ясо! — було написано на кожному обличчі. — А що?..» Всі до одного були в імпортному, і я хвалив себе подумки, що теж здогадався одягтись як слід. Хоч я вже був і не радий, що приїхав на оці абсолютно непотрібні мені іменини. На оте «Ай!» з яскраво-червоними щоками.

Лежав би собі на канапі, читаючи книжку.

Примирила мене з оцими іменинами ще одна гостя. Прийшла останньою, спитала, голосно й весело:

— Я, здається, запізнилась?

Василь вперше ожив, кинувся до неї, якось аж присідаючи.

— Що ви, що ви, Ганно Іванівно, як ви могли запізнитись!

Ухопив її руку, приклався з ведмежою грацією, а в очах його Мони Лізи я вперше помітив стривожений порух. «Ого, ми ревнуємо!» І вже пильніше подивився на гостю: треба ж було розгледіти чудо, що зуміло вивести з рівноваги оцю сонну корову. Господиню, пробачте!..

Ганна Іванівна й справді була дамочкою хоч куди: яскрава блондинка з таким пишним волоссям, що незрозуміло, як воно й трималося купи. Сонячні промені там, ще на вулиці, безнадійно заплуталися в ньому, і тепер воно світилося й сяяло.

Біс його зна, що можуть зробити зі своїм волоссям жінки!

Все, що треба було підкреслити, було в неї підкреслене, й настільки вдало й природно, що здавалось: вона й народилася в оцьому темно-синьому платті, яке облягало кожен вигин бездоганного тіла. Жінки поруч із нею одразу ж стали скидатись на опудала, вони самі це відчули й намагалися триматись подалі. Чоловіки ж усі як один підтягнулись, повбирали свої животи.

— Знайомтеся, — сказав Василь, підводячи оце чудо до мене. — Ганна Іванівна, директорша меблевого магазину… А це — мій шкільний товариш. Разом учились.

Так от звідкіля меблі у Василевій квартирі!

Сіли до столу. Василь хотів, щоб Ганна Іванівна сиділа коло господарів, тобто коло нього, та Ліза розсудила по-своєму: одсадила небезпечну гостю подалі від чоловіка.

Так ми опинились поруч. «Вона незаміжня!» — встигла шепнути мені Василева дружина.

І я весь вечір ламав собі голову: вдова чи розведена? Не міг допустити навіть думки, що вона не виходила заміж: на такий вогник вистачало б метеликів!

Але це вже не так і важливо. Красива жінка сиділа біля мене й по-справжньому мене хвилювала. Нічого подібного не відчував до своєї дружини. Вдячний був Василеві, що він висмикнув мене з лігва, — і він сам, і дружина його, й дочка-іменинниця, і всі гості довкола здавались мені простими, симпатичними людьми, які, може, з неба зірки й не знімають, та й навряд, чи туди коли й дивляться, зате міцно стоять на землі.

Тож чи не час і мені пройнятись оцією житейською мудрістю: сприймати дійсність такою, яка вона є?

Ще двічі запрошував мене до себе Василь. І щоразу я заставав у них Ганну Іванівну. Догадувався, що зустрічі ці були не випадкові, влаштовані Василевою дружиною, яка, щоб уберегти своє родинне вогнище, надумалась розпалити вогонь поміж нами. Я особисто був від того не проти, Ганна Іванівна теж прихильно ставилась до мого залицяння.

А чому б мені й не закохатись? Ще не пізно почати все заново. Ганні Іванівні я теж не байдужий, навіть коли признався, що працюю всього-на-всього техніком.

Вона має двокімнатну симпатичну квартирку, де знайдеться місце й моїй бібліотеці. А в цегляному, з ямою й погребом, гаражі стоїть новісінька «Лада».

І вже подумую, що доведеться розлучатися з дружиною, не чекаючи повноліття дітей: Ганна Іванівна не належить до тих жінок, які люблять ждати. Тим більше, що для дітей я чужий все одно.

А щодо петлі… Петлю я скинув того ж вечора, коли познайомився та провів додому Ганну Іванівну. І — дивна людська натура! — всю ніч відчував, що мені чогось бракує.