Містечкові історії

Нечиста сила

Василь Васильович Кобзик, член «Червоного Хреста й Півмісяця», переконаний атеїст і войовничий безбожник, віч-на-віч зіткнувся з нечистою силою.

Сталась ця знаменна подія квітневого ранку, рівно о восьмій, на вулиці біля будинку, в якому жив і з якого ось уже двадцять три роки хвилина в хвилину, так, що по ньому можна було перевіряти хронометри, виходив на службу.

Службу свою Василь Васильович поважав і гордився нею, хоч і не забував раз по раз повторювати: «Я скромний службовець». За двадцять три роки його біографія не заплямувалася жодною доганою, зате приємно рясніла подяками; що ж до громадських навантажень, то Василь Васильович ставився до них не з меншою запопадливістю, ніж до трудової своєї діяльності. За всі оці роки він не пропустив жодних зборів, а на політінформаціях перший тягнув догори руку. Виступати ж найбільше любив на теми антирелігійні, усіх попів, ксьондзів, рабинів та мулл вважав своїми особистими ворогами і не раз казав, що, коли б його сила та воля, зігнав би їх усіх докупи: мостити дороги та копати канали. Бо релігія — міф, опіум, шкідливий дурман, ні бога, ні чорта ніколи не було й не буде, тож давно треба позакривати всі церкви й мечеті.

Василь Васильович, як переконаний атеїст і войовничий безбожник, не міг і повірити в те, що побачив. Заплющивши очі, він сам собі сказав: «Цього не може бути, це мені примарилося!» Сказав і подивився вздовж вулиці, боячись, що й вулиця раптом змінилася, стала не схожа на ту, яка його стрічала щоранку. Але вулиця була тією ж, і сонце світило над нею те ж саме, й ті ж самі будинки виглядали з-за парканів, з-під зелених дерев. І Василь Васильович, збадьорившись, врешті наважився глянуть собі під ноги.

Глянув і ще дужче притис портфель до плескатих грудей.

Чорт не зник, чорт сидів перед ним на хіднику, торкаючись хвостом його черевиків. Це був не сучасний люцифер, який мандрує по сторінках популярного роману Булгакова, а старомодний дореволюційний чортисько з ріжками, з ніжками, що закінчувались гострими ратицями, з цапиною борідкою, з носом-хоботком і великими, як у кінозірки, очима. Зростом він був з середнього собаку, козяча вовна густо звисала на ньому, довгий мавп’ячий хвіст кінчався пишною китичкою.

Чорт сидів непорушно і не зводив з Кобзика чудернацьких очей. Морда його була така сумна і нещасна, наче він щойно поховав усю свою рідню і прибіг до Василя Васильовича за розрадою і втіхою.

Першим порухом Кобзика було відскочити назад у двір, причинити щосили хвіртку. Він так би й зробив, якби не служба. А коли б був релігійний, то поклав би на це нечисте створіння хреста й сотворив би відповідну молитву. Оскільки ж був атеїстом, то сказав лише: «Киш!» —і замахнувся портфелем.

Чорт відбіг кілька кроків і знову — сів, обернувшись до нього печальною мордочкою. Ніс-хоботок ворухнувся вправо, ворухнувся вліво й повис сумною ганчірочкою.

— Киш! — повторив Кобзик у надії, що це пекельне створіння щезне зовсім.

Чорт тільки зблимнув. Сидів на хіднику, реальний, як сонце, як вулиця, як весь довколишній світ.

Тоді Василь Васильович ступив уперед. І тільки ступив, як чорт зірвався з місця і побіг поперед нього. Біг на всіх чотирьох, схожий на собаку, на цапа й на кота одночасно, біг, палицею поставивши хвіст, біг і весь час оглядався. Кобзик ішов за ним, дерев’яно переставляючи ноги, і потай дякував долі, що на вулиці нікого немає, ніхто їх зараз не бачить.

Та ось із завулка вигулькнуло собаче весілля: худюща сучка з кількома кавалерами. Кавалери були різної породи й масті, прой­няті любовним вогнем, вони досить мирно бігли за своєю хвостатою дамою. І якщо й огризались один на одного, то якось аж нехотя, мов справляли примусовий собачий ритуал.

Вгледівши тічку, чорт ожив, гострі вуха так і стали сторчма. Оглянувся на Кобзика: мовляв, пробач, я на хвилинку, щодуху помчав уперед. Обігнав тічку, підскочив до вритого в землю стовпа, задер ногу і заходився кропити. Кропив з таким видом, наче казав: «Це — останнє. Але чим не пожертвуєш для загальної справи!» Потім відбіг набік і сів, дивлячись уже не на Кобзика, а на тічку.

Собаки, підбігши, всі як один потяглися носами до того стовпа. Загривки їхні враз наїжачились, пащеки вищирились, в горлянках заклекотало гарчання. Василь Васильович і зблимнути не встиг, як вулицею покотився оскаженілий клубок: виск, гавкіт, болісне скавучання.

Чорт же сидів з таким видом, наче він не мав жодного відношення до цієї історії. Очі його сумно зблимували, ніс-хоботок докірливо ворушився. Здавалось, він ось-ось заплаче.

«Ну й ну!» — подумав Василь Васильович: починав уже повнитися злістю до цієї нереальної істоти. Мало того, що прив’язався до нього, так ще й провокує скандали. Пошукав очима каменюки чи грудки, але нічого підходящого не було, тоді Кобзик, боязко оминаючи собак, які продовжували гризтись, перейшов на протилежний бік вулиці. Чорт стрепенувся, повів в його бік хоботком і перебіг слідом.

І хоч Василь Васильович зрозумів, що йому не одкараскатись од нечистого, він ще раз закричав: «Киш!» — і щосили махнув портфелем.

Чорт, однак, і вухом не повів: піднявши хвоста, затрюхикав попереду.

Василь Васильович Кобзик, переконаний атеїст і войовничий безбожник, працював не в містечку, а в Києві, отож і доводилось щодня їздити туди електричкою. На вокзалі в цей час було повно народу, Василь Васильович, шкандибаючи вслід за нечистим, тішив себе несміливою надією, що той злякається натовпу й щезне. І чорт справді щез, але не так, як того хотілось Кобзикові.

Тільки він вийшов на площу перед вокзалом, тільки її перетяв, як чорт, який біг безтурботно попереду, раптом сів, прикипівши до місця. Гострі вуха його так і застригли, хоботок занепокоєно заворушився.

— Киш, проклятущий! — з ненавистю простогнав Кобзик.

Чорт печально й докірливо глянув на нього і зненацька став зменшуватись. Ось він став як кіт, ось — як пацюк, врешті — як миша. Миша побігала-побігала довкола Кобзика, звелась на задні лапки, вимахуючи щосили передніми, а мініатюрний хоботок крутивсь, як пропелер. Жалісно писнувши, чортик стрибнув на холошу, швидко перебираючи ніжками, подерся вгору. Василь Васильович ударив щосили портфелем, але було пізно: чорт уже ворушився в кишені його піджака. Кобзик ляснув портфелем по кишені, чорт спружинив, як гумовий м’ячик, щосили буцнув його ріжками в бік. Іскри так і сипонули з очей Василя Васильовича, він ойкнув і, впустивши портфель, ухопивсь за бока.

А нечистий вовтузився в кишені, якомога зручніше вмощуючись.

«Ну, зажди ж!..»

Кобзик швидко засунув до кишені руку, намацав волохате тільце, щосили затиснув. Чорт боляче колов у долоню гостренькими ріжками, але Василь Васильович долоню не розтуляв: висмикнувши руку з кишені, пожбурив прокляте створіння на землю.

— Громадянине, підберіть!

Похолонувши, Кобзик обернувся на голос.

Міліціонер! Стоїть, дивиться строго й вимогливо.

— Це… не моє, — пробелькотав Кобзик.

— Підберіть, а то оштрафую!

В голосі міліціонера дзвенів метал.

— Зараз, зараз… — заметушився Кобзик. Нахилився притьмом і поруч з портфелем побачив не чорта — величезну купу сміття. Він так і застиг, а міліціонер спитав уже невдоволено:

— Довго мені чекати?

— Зараз, зараз… — Лівою рукою Кобзик підхопив портфель, а правою потягнувся до сміття. Сміття раптом щезло, на землі лежав набитий по самісіньку зав’язку його гаман. Потерта шкіра, здавалося, ось-ось не витрима й трісне, і тоді з нього вивалиться те, що всередині. Що там було, Василь Васильович не знав, але міг би заприсягатися, що якась капость. Що ж іще чекати од нечистої сили!

Сховавши до кишені гаман (чорт заворушивсь невдоволено), Кобзик попросив у міліціонера пробачення і почовгав до скверу. Його вже не тривожила думка, що не встигне на електричку, а отже, й запізниться на роботу: треба було хоч трохи прийти до тями.

Знеможено опустився на лавку. Прислухавсь до того, що діялось в кишені. Чорт затих, і Василь Васильович, тамуючи дух, дістав обережно гаман.

Це був таки його гаман, а разом з тим наче й не його. В його гамані ніколи не водилось більше карбованця, що йому щоденно давала дружина, тож стінки завжди дистрофічно злипались, а цей аж лиснів оддутим черевом. Несміливо, раз по раз здригаючись (хто його зна, що там усередині!), Василь Васильович одкрив гаман і онімів.

Там було повно червінців.

Витер враз змокріле чоло, але червінці од того не зникли. Їх було не менше сотні, а може, й більше, і всі вони були наче щойно з монетного двору.

«Фальшиві!» — подумав тоскно Кобзик.

Чорт докірливо кольнув його ріжками.

«Невже не фальшиві?»

Чорт затанцював у кишені.

Василь Васильович глянув праворуч, глянув ліворуч і швиденько сховав гаман до кишені. І побіг до перону: вже було видно електричку, що наближалась, виростаючи на очах.

Поки Василь Васильович спустився в підземний перехід, поки вибіг на перон, електричка вже зупинилась. Люди штурмували двері вагонів, що й так були переповнені, Кобзик прилаштувався до одного натовпу, зрозумів, що не сяде, метнувсь до іншого — і тут не встигне… Щодуху побіг уздовж вагонів, вибираючи, де менше народу, а електричка вже нетерпляче здригалась, ладна ось-ось рушити з місця. «Не встигну! Не сяду!» — мало не плакав Кобзик. Тут його щось підхопило попід пахви, одірвало від перону. Підняло в повітря, понесло-понесло понад людськими головами і з усього маху посадило верхи на огрядну дамочку, яка саме проривалася в тамбур. Дамочка навіть не помітила додаткової ноші: працюючи ліктями, як шатунами, вона перла тараном у двері — тільки ребра тріщали. Вчепившись однією рукою в збитий набік капелюх, а другою щосили притискаючи до себе портфель, Василь Васильович так і в’їхав верхи у вагон. І тільки опинився всередині, як свиснуло, смикнуло і спорожнілий перон поплив-поплив перед вікнами.

Дамочка продовжувала енергійно пробиватись у глиб вагона. Василь Васильович все ще сидів на ній верхи, ноги його лежали на пишному бюстові, сідницю пекла розпарена холка. Дамочка встигала й огризатись, і ліктями працювати, мнучи чужі боки та спини, їй це було, мабуть, не вперше. Кобзик же з жахом думав про те, що на нього чекає, коли вона зупиниться, трохи прийде до тями й помітить нарешті примусового вершника. Та ось дамочка зупинилась, дістала з величезної сумки хустку й, одсапуючись, витерла мокре обличчя, а потім потягнулась до шиї. Василь Васильович так і обмер, дамочка ж енергійно витерла його сідницю і, зітхнувши вдоволено, сховала хустку до сумки.

Ось тут Василь Васильович і наважився: тамуючи дух, він одірвав обережно од бюста праву ногу і тільки заніс, щоб перекинути за спину, як дамочка завищала пронизливо, махонула рукою — могутній ляпас зірвав Кобзика з шиї, пожбурив уперед головою в бік дверей, які автоматично перед ним одчинились. Під ним промайнули задерті обличчя, вирячені очі, розтулені роти, запльована підлога тамбура, ще одного тамбура, — він кулею влетів до сусіднього вагона. Якась сила ще в повітрі зупинила його, розвернула донизу ногами, обережно поставила в проході.

За якимись незбагненними залізничними законами в цьому вагоні їхали тільки жінки. Та якби просто жінки, то ще байдуже, хоч Кобзик жінок панічно боявся і навіть до власної дружини Одарки Михайлівни ішов лиш тоді, коли вона його кликала. Весь жах був у тому, що всі жінки, які сиділи довкола, були голі-голісінькі.

Кобзик як став, так і застиг соляним біблейським стовпом, жінки ж усі до одної зірвались на ноги і з криком: «Мій! Мій!..» — хтиво кинулись до нього.

На цьому нам і довелося б закінчити правдиву цю повість, хіба що описати передчасний похорон Василя Васильовича і його невтішну вдову Одарку Михайлівну, яка густим басом оплакувала б сумирну свою половину. На цьому, повторюю, й довелося б поставити крапку, якби не та ж сила, що підхопила його під пахви ще на пероні. Вона висмикнула його, як пробку, з гарячих жіночих обіймів, підкинула вгору, болісно вдарила тім’ям об стелю — Василь Васильович тільки мелькнув по вагону та й вилетів ще в один тамбур.

Стояв весь у милі. Серце билося так, що темніло в очах, не вистачало повітря. А в кишені ворушилось і хіхікало.

Він ледь не вдарив себе по кишені, та одразу ж згадав, як йому вже раз дісталось од чорта. Вирішив натомість перейти в сусідній тамбур: боявся, що ось-ось відчиняться двері й ввірветься знавісніла жінота.

Тут саме курили. Густий дим переповнював тамбур, і Василь Васильович, незвиклий до курива, одразу ж закашлявся.

— Пригощайся, папашо! — чиясь рука вже підносила йому пачку з цигарками.

— Дякую, я не курю! — поспішив відмовитись Кобзик, а рука сама собою висмикнула з пачки цигарку. Здригаючись від огиди, він запалив, ковтнув їдкий дим і ще дужче закашлявся.

— А мені! — пропищало з кишені. Рука Кобзика опустилась донизу, з кишені мелькнули дві ратички, висмикнули з пальців цигарку.

Згодом з його кишені повалив густий дим. В тамбурі їдко запахло сіркою. Курії, вхопившись за груди, стали кашляти так, що аж посиніли, Василь же Васильович, не витримавши, вскочив до наступного вагона.

Але і в цьому вагоні чекало на Кобзика нове випробування. Ледь зайшов, ледь одкашлявся, як перед ним у проході з’явилася страхітлива постать. Щось патлате й невмиване, сто років нечесане, в усіх помийницях вимочене, по смітниках усіх виваляне рушило йому зраділо назустріч.

— Ваня! Др-руг! Сколько лєт, сколько зім!..

Ухопило в смердючі обійми, потягнулось губами розквашеними і таким перегаром, густим та ядучим, обдало бідолашного Кобзика, що його занудило.

— Я не друг! Я не Ваня!.. — закричав щосили, видираючись із липких обіймів. Але істота намертво вчепилась у нього. Дихнула сизим у вічі, із розтуленої широко пащеки вирвалось, як з потужного динаміка:

Оглушений, очманілий Василь Васильович уже ледь тримавсь на ногах. А істота ревіла, наче заведена:

Зібравшись з останніми силами, Кобзик одштовхнув од себе п’яницю. Обійми на мить розімкнулись, і Василь Васильович щодуху побіг проходом.

— Др-руг! — зойкнуло розпачливо вслід.

Кулею влетів ще в один тамбур. Притулився до стінки, відчуваючи, що ось-ось упаде.

— Скоко на ваших, папашо?

— Га?.. Що?.. — Кобзикові здалось, що голос пролунав у нього всередині.

— Времені скоко?

Каламутна пляма, що досі перед ним хилиталась, набула чітких рис. Це був підліток років п’ятнадцяти.

Кобзик одсмикнув рукав, глянув на свій новенький, придбаний місяць тому годинник: подарунок Одарки Михайлівни на день народження. Глянув — і в ньому все похолонуло: без двадцяти дев’ять! Він безнадійно запізнювавсь.

— Оддай! — сказав раптом підліток.

Кобзик одсахнувся, завів руку за спину.

— Слиш, оддай!

— Оддай, оддай! — пролунало погрозливо. — Бачиш, ребйонок плаче!

Плакав «ребйонок» чи ні, Василь Васильович так і не встиг пересвідчитись: обернувшись на голос, він побачив здоровенного гевала з пудовими кулаками. А з-поза нього виглядав іще більший.

— Я що ж… Я з радістю… — пробелькотав Кобзик, обмираючи од страху. — Я зараз…

І тут чорт ворухнувся в кишені. Рот Кобзиків розтулився сам по собі, з горла металево ревнуло:

Бив-валі дні весьолия!..

Рука, вже піднята для того, щоб знімати годинник, насталилась, нам’язилась — садонула під дихало. Гевал охнув, зігнувся, Василь Васильович згріб його за чуприну й піддав знизу коліном.

Гевал повалився, як сніп.

Гулял я молодцом!..—

заревів ще дужче Василь Васильович і метнувся назустріч другому гевалові.

Цього підсік, вдаривши ребром долоні по шиї.

Не знал тоскі-кручінушкі!..—

оглянувсь назад, щоб надавати і підліткові, але підлітка вже не було: мабуть, на ходу вискочив з електрички.

Копаючи повержених ворогів ногою, Василь Васильович уже сам, з власної волі, доспівав до кінця всю пісню.

Василь Васильович підбіг до своєї установи рівно о десятій годині. Міг би добратись і швидше, але побоявся сідати в трамвай (з нього досить було й електрички), тому три кілометри од вокзалу подолав бадьорим галопом. Усе повз нього так і миготіло, люди, які йшли назустріч, схарапуджено сахались, а коли перебігав вулиці, то машини, даючи йому дорогу, враз зупинялися.

Була ще надія на те, що не один він запізнився. Але в коридорі не було ні душі, лише при самих дверях сидів вахтовий — незмінний дядя Саша. Завжди сонне й байдуже обличчя його сьогодні було чимось стривожене. Кобзик хотів проскочити мимо, але дядя Саша вхопив його за рукав.

— Бути війні! — сказав замогильним голосом.

— Потім, дядю Сашо, потім! — видирався Кобзик: думав, що дядя Саша почув про якусь міжнародну подію.

— А я кажу, що бути війні! — ще категоричніше заявив. — Всі збожеволіли!

— Хто збожеволів?

— Всі до одного! Прибігли на службу ще до дев’ятої, ледь двері не висадили!

Кобзик усе ще переварював фантастичну новину, коли відчинилися вхідні двері й до коридора ступив «мастодонт».

Відколи пам’ятає Василь Васильович, усі відділи його установи вели постійну й уперту війну з відвідувачами. Протягом років були вироблені гнучка стратегія й ефективні тактичні засоби, що допомагали якнайшвидше спекуватись отих небажаних осіб, які приходили з проханням, вимогами, скаргами. Все було продумано до найменших дрібниць, до того, наприклад, що у їхньому відділі не стояло жодного вільного стільця, на який відвідувач міг би сісти, а столи, починаючи од самих дверей, стояли суцільними фортечними мурами, займаючи кругову оборону. Захищали ж їх чим далі од входу, тим більш загартовані в щоденних поєдинках бійці. Кобзик не пам’ятає відвідувача, який прорвався б до центру, де сидів заві­дувач відділом, відгороджений вузькою бійницею з інструкцій та постанов, — якщо прохач не спотикався біля першого чи другого столу, його збивали з ніг уже біля третього чи, тим більш, коло четвертого. Отож у п’ятдесяти відсотків відвідувачів вистачало духу прийти всього один раз, в двадцяти п’яти — двічі, ще двадцять чотири приходили втретє, а нуль цілих і дев’ять десятих приходили вчетверте. І зовсім уже одиниці, що їх можна було порахувати на пальцях, ходили з місяця в місяць, з року в рік: це вже для них стало звичкою, смислом життя. Весь відділ не тільки знав їх у лице, їх ім’я й по батькові, а й усю їхню біографію, всі їхні звички та уподобання. Що вони їдять і коли встають, одружені чи розведені, які у них діти, тещі, свати, хто чим хворів і яка в кожного тепер болячка. І гордився кожним, як скульптор пишається своїм найбільш удалим витвором.

З чиєїсь легкої руки їх прозвали «мастодонтами», й один з отаких «мастодонтів» оце зараз мимо них і протупав. Висока постать горбилась од постійного схиляння над столами, ніс видовжився й загострився вічним пером, обличчя взялось закам’янілими зморшками. Глибоко ж запалі очі мерехтіли затятим вогнем. Прой­шов, у їх бік навіть не глянувши, весь націлений на двері їхнього відділу. Й Василь Васильович, відірвавшись од дяді Саші, побіг слідом за «мастодонтом»: мав надію непомітно прослизнути за свій стіл.

Та здійснити цей маневр Кобзикові, на жаль, не вдалось: не встиг «мастодонт» переступити поріг, як завідувач, пухкенький, кругленький, мов м’ячик, з рожевими щічками й сяючими блакитно очима, радісно сплеснув у долоні й вибіг з-за столу:

— Кого я бачу?! Оникію Петровичу, голубчику, якими вітрами?

«Мастодонт» так і закам’янів на порозі.

Завідувач радісним видрібцем підбіг до відвідувача, обійняв ласкаво за стан:

— Проходьте, дорогенький, проходьте! Як ваше здоров’ячко? Дітки?.. Дружина?.. Олю, стілець нашому шановному гостеві!

Оля, одна з секретарок, підбігла із стільцем і, коли «мастодонт» не сів — упав, як підкошений, цьомкнула його ніжно в сталеву щоку.

— Відпочиньте, Оникію Петровичу, відпочиньте ж, голубчику! — лебедів над ним завідувач. — Ваша справа?.. Та ми її миттю вирішимо! Що ж ви не нагадали раніше? Справи, знаєте, справи, за паперами іноді живої душі не помічаєш. Так що ви нам, дорогенький, пробачте… Може, вип’єте чаю?.. Олю, чаю з цитриною! Чи ви, може, п’єте без цитрини?

Той пробурмотів щось нерозбірливе, а сяюча Оля вже несла склянку з паруючим чаєм і вазочку з тістечками.

— Будь ласка, Оникію Петровичу!

Подала й присіла в кніксені.

«Мастодонт» узяв у негнучкі пальці склянку. Пив і зацьковано здригався за кожним ковтком.

— Ось ваша справа, — сказав медово завідувач і помахав у повітрі блакитним конвертом з рожевою стрічкою. — Все вирішено, але ви нас не забувайте, голубчику, при нагоді заходьте. Завжди будем раді.

Випустивши склянку з недопитим чаєм, «мастодонт» звівся, наче в трансі. Взяв у дерев’яні руки конверт. Ступив раз, дивлячись осклянілими очима перед собою… Ступив удруге… й зареготав… Потім заплакав. Упав на коліна й став битись головою об ріжечок столу…

— Збожеволів! — сказав лікар швидкої допомоги, що приїхала на виклик.

Лише тоді, як нещасного Оникія Петровича забрала швидка допомога, помітив завідувач Кобзика:

— Принесли?.. Давайте!

І тут Василь Васильович з жахом згадав, що він мав сьогодні вранці зайти в райторгвідділ: вчора нечистий смикнув за язика похвастатись, що там працює його добрий знайомий.

«Забув», — хотів відповісти Кобзик, та не наважився. Лоб його вкрився потом, він поліз до кишені по хустину і замість хустки дістав якийсь папірець. Завідувач нетерпляче вихопив, розгорнув, і Кобзик побачив того самого листа, що був виданий йому вчора на руки. Але не текст самого листа привернув увагу Кобзика, а резолюція червоним чорнилом, яка невідомо яким побитом появилась на ньому.

— «Магазин номер п’ять, — прочитав уголос завідувач. — Видати один електричний самовар за готівку». Ну, Василь Васильович, ну, молодець! — Завідувач ухопив Кобзикову руку і довго її тряс у своїй. Потім, звертаючись уже до всього відділу, спитав: — Так хто піде за подарунком?

— Хай Кобзик і сходить! — порадив єхидно один із заздрісників.

Завідувач одразу ж погодивсь:

— Василю Васильовичу, дорогенький, доведіть уже цю справу до кінця!

Кобзик уже розтулив був рота, щоб погодитись, але тут у кишені ворухнувся нечистий. І при одній лише думці, що той може йому накоїти, Василь Васильович зблід і затремтів.

— Що з вами? — занепокоївсь завідувач.

— Я не можу. В мене серце… — Василь Васильович одразу ж відчув, як серце застукотіло шалено, а потім взяло й зупинилось. — Води!..

Його підхопили під руки, посадили за стіл, принесли повну склянку води. І тільки Василь Васильович підніс її до вуст, як вода закипіла од бульбашок, стала коричневою. «Пепсі-кола»! — подумав Василь Васильович. Був вдячний чортові вже за те, що той не хлюпонув йому спирту чи сірчаної кислоти.

— Василь Васильович не піде, — вирішив завідувач. — Підете ви! — ткнув пальцем на того, хто радив послати Кобзика. — Захопіть разом і пластинку з адресою, прикріпіть по дорозі в майстерні.

«Так тобі й треба!» — подумав злорадо Василь Васильович. Серцевий приступ одразу ж пройшов, йому стало легко й весело.

— Дорогі друзі! — схвильовано сказав тим часом завідувач. — Ви знаєте, який у нас сьогодні урочистий день. Нашому дорогому директору, незамінимому Миронові Яковичу сповнилось рівно п’ятдесят. Ця хвилююча дата ось уже не один день переповнює моє серце, і я протягом кількох безсонних ночей… Прошу це запам’ятати, дорогі мої друзі… Протягом кількох безсонних ночей писав промову, щоб її виголосити від імені нашого відділу при врученні ювілярові скромного нашого подарунка. Думаю, що не завадить вам її прочитати.

— Прочитайте! Прочитайте! — залунало з усіх боків.

Завідувач почервонів, як наречена, його лисина засяяла глянцем.

— Тоді послухайте. — Взяв дерматинову папку, дістав аркуш рожевого паперу.

— «Дорогий наш Мироне Яковичу!..» Ні, не так. — Завідувач переклав папір у ліву руку, а праву притулив до грудей. — «Дорогий наш Мироне Яковичу! — Медовий голос його затремтів, очі зблиснули од розчулених сліз. — Нема слів, щоб передати почуття любові й відданості, які переповнюють серця всіх працівників очолюваного мною відділу! Ось уже протягом десяти років ви керуєте нашою установою і такого мудрого керівництва ще не знала історія людства. — Тут завідувача раптом одірвало од підлоги, піднесло на кілька сантиметрів. Він подригав, подригав ногами, шукаючи опори, й одразу ж під ногами його виникла рожева хмарка, на якій він й утвердився. І чим довше читав завідувач, тим вище піднімала його хмара, поки він і вперся маківкою в стелю. Стеля враз набрала блакитного кольору, сяйво так і хлюпнуло по ній, потекло на стіни, — завідувач соловейком заливався над головами своїх підлеглих, що не сміли й поворухнутись. — Лиш завдяки вам наша установа вийшла з прориву й стала взірцевою для всіх установ нашого профілю. Ми гордимося тим, що працюємо під вашим мудрим керівництвом, нас переповнює щастя при одній лише думці, що ми живемо в один час із вами. Мудрий керівник, кришталево чесна людина, ідеальний сім’янин, ви є для кожного з нас недосяжним взірцем в нашій скромній трудовій діяльності. Так дозвольте ж піднести вам наш скромний дарунок в знак нашої любові та відданості!»

Як тільки завідувач кінчив, хмара стала танути, й він повільно опустився додолу. Чоловіки розчулено сякались в хустки, а кілька жінок удавали, що вони ось-ось знепритомніють.

— Грандіозно! Геніально!.. — лунало з усіх боків.

Завідувач розшаркавсь, розкланявся, підстрибцем побіг за свій стіл.

До обіду більше особливих подій не було. Якщо не вважати, що відділ утратив ще п’ятьох «мастодонтів». Двох вивели в гамівних сорочках, а трьох винесли на носилках: інфаркт міокарда.

Обідня перерва починалась рівно о першій. У їхньому відділі ніхто не ходив у їдальню: далеко й не смачно. Кожен розгортав, що приніс, а чай заварювали вже гуртовий — у великому чайнику. Василь Васильович з дня в день обідав одним і тим же: пара синіх, як смерть, крашанок і шматок черствого хліба. Якийсь паразит написав у «Здоров’ї», що черствий хліб корисніший од свіжого, і відтоді Одарка Михайлівна годувала його лише черств’яком. Тож Василь Васильович, коли настала обідня пора, розіслав перед собою газету й приречено одімкнув свій портфель. Одімкнув і закам’янів: замість двох крашанок та окрайця хліба лежали якісь пакунки й пакуночки, акуратно загорнені в целофан. Зрозумівши одразу ж, що це знову витівка нечистої сили, Василь Васильович перелякано закрив портфель і кілька хвилин сидів непорушний. Потім боязко подивився довкола, чи ніхто не дивиться.

Наче ніхто. Всі зосереджено їли принесене, і Кобзикові, який не страждав апетитом, раптом так захотілося їсти, що стало млосно. Не витримавши, знову одкрив портфель, крадькома став діставати пакунки.

В першому було свіжісіньке вологодське масло. Він по кольору впізнав, що це — вологодське. Масло було тверде, як камінь. Василь Васильович побожно поклав його на газету і поліз за іншим пакунком.

В цьому була шинка. Свіжа, нарізана тоненькими скибочками, вона пахла так апетитно, що Кобзик ледь утримався, щоб не вп’ястись у неї зубами. Поклав поруч з маслом, знову опустив тремтячу руку в портфель.

Цього разу дістав севрюговий балик. З ніжним золотистим жирком. Потім у кругленьких коробочках появилась ікра паюсна і кетова. В трохи більшій — краби. І під кінець — щойно спечена, ще тепла булка. Теж акуратно в целофан запакована.

Ковтаючи слину, Василь Васильович оглядав усе те казкове багатство і не зразу відчув, що довкруг щось змінилось. А коли відчув, коли одірвав зголоднілий погляд од столу, коли перелякано оглянувся — побачив: всі облишили їсти. Сиділи і вражено дивились на нього. Точніше, не на нього, а на те, що лежало перед ним на столі. Дехто як збирався одкусити шматок, так і завмер з розтуленим ротом.

Першим порушив тишу ветеран праці, якого ніяк не вдавалося випхати на пенсію.

— Після війни, — сказав він, дерев’яно ворушачи щелепою, — в усіх магазинах полиці тріщали од крабів.

Йому ніхто не повірив.

Наймолодша ж, Оля, не витримала й боязко підійшла до Кобзика:

— А це що? А це?

А лакуза й стукач усю обідню перерву не відходив од Кобзика: допитувався, хто йому дав хабар.

Ажіотаж трохи спав, коли появився самовар. Усі охали й ахали, милуючись електричним чудом, поставленим на металеву тарелю, поки завідувач дістав спеціально придбану накидку й красиво обгорнув самовар:

— Олю, Василю Васильовичу, беріть подарунок! Вручите, як тільки я виголошу вітання.

— Я так і знав! — просичав заздрісно лакуза.

Вишикувались по двоє в ряд, рушили на чолі з завідувачем. Василь Васильович уже й не радий був честі, що випала на його долю, боявся: нечистий знову підлаштує якусь каверзу. Але чорт, разом з ним пообідавши всмак, очевидно заснув, бо в кишені було тихо й смирно. Кобзик ледь не на пальцях ступав, щоб не розбудити нечистого.

Минули коридор, шанобливо зайшли до приймальні.

— В себе? — спитав пошепки завідувач.

Секретарка, плеската настільки, що чоловічому поглядові ні за що було й зачепитись (дружина директора була дуже ревнива, і всі більш-менш вродливі секретарки не протримувалися й тижня), блимнувши безбарвними очима, спитала докірливо:

— Де це ви пропадаєте? Вже всі відділи були, окрім вашого.

— Та ми, Іро Марківно… — почав був завідувач, але секретарка його не слухала: показала на двері.

— Заходьте, вони вас чекають.

Іменинник сидів за величезним столом, суціль заставленим подарунками. Переливалися кришталевими гранями вази, золотом відсвічували сервізи для чаю та кави. Не було тільки жодного букета: директор любив вічне й нетлінне. Його лисина, ще розкішніша, аніж у завідуючого відділом, ювілейно сяяла, а очі сито мружились.

— Дорогий наш Мироне Яковичу! — почав оксамитовим голосом завідувач. Одну руку він притулив до серця, а в другій затис рожевий папір. І тут Василь Васильович з жахом відчув, що нечистий заворушився в кишені. Заворушивсь і хіхікнув злорадо. Кобзик глянув на аркуш, що його тримав завідувач, — там уже не було жодної літери. Очі в завідуючого полізли на лоба, губи побіліли, як у мерця. — Дорогий наш… Мироне Яковичу… — пробелькотав він, затинаючись. І враз досі масне обличчя його стало відчайдушно здичавіле. — А чого це ви нам дорогий? — запитав він грубим голосом. — До якого часу ми будемо перед вами плазувати? Ви деспот, ви затискувач критики!..

— Він фанеру крав у держави! — вискочив наперед підлабузник. — Я сам допомагав її вантажити!

— От-от! — підхопив завідувач. — Мало того, що бездарний керівник, так ще й злодюга!

— Кгр-рм!.. — захрипів іменинник: його, здавалось, ось-ось стукне інфаркт.

— Не гримай, не гримай, не дуже тебе боїмося! — вже й зовсім понесло завідувача. — Тут ми скинулись на твою бідність і купили тобі подарунок. Бо спробуй лиш не піднести!.. — Тут Кобзикові здалося, що самовар заворушивсь, як живий, — Держи! — Обернувшись, завідувач зірвав накидку, і всі так і ойкнули: на тарелі, де щойно стояв самовар, сиділа величезна ворона. Оля заверещала й випустила з рук таріль, ворона, каркнувши, махонула крилами й злетіла у повітря. Покружляла, покружляла й опустилася на директорську лисину. Іменинник пронизливо крикнув, а ворона довбонула його дзьобом. Бемкнуло так, наче в директора лоб не кістяний, а мідний.

Збиваючи одне одного з ніг, шанувальники кинулися з кабінету.

Лишивши невтішно ридаючого завідувача, працівники з переляку порозбігались світ за очі. Василь Васильович незчувся, як опинився у якомусь сквері. В одній руці він тримав портфель, а в другій тепер уже нікому не потрібну таріль. Пожбурив таріль у кущі, пішов, очманілий, із скверу.

І вперся носом в стоматологічну поліклініку. Одразу ж згадав, що на сьогодні записаний сюди на прийом. Що вчора іще зробив рентген зуба, який його непокоїв. І тільки згадав — зуб знову занив, засіпав, аж в оці десь віддавало. «Зайду!» — подумав похмуро Василь Васильович: втрачати вже було нічого.

Зайшов досередини, став у довжелезну чергу. З кабінету виходила то одна молоденька сестричка, то друга, викликаючи хворих. Котрась із них угледіла Кобзика, сердито спитала:

— А ви чого стоїте? Вас же давно чекає професор!

«Знову нечистий», — подумав Кобзик, ідучи за сестрою.

Просторе приміщення з такими великими вікнами, що хоч машиною заїжджай, було суціль заставлене стоматологічними кріслами. Василь Васильович покірно сів у крісло, що на нього показала сестричка, вліз головою в целофановий фартушок і завмер, боячись глянути вгору, на хижий хобот бормашини, що нависав над головою. Кобзик панічно боявся стоматологів і зважувався відвідувати їх лише тоді, коли зовсім ставало непереливки.

— Тек-с, молодий чоловіче, з чим ви до нас завітали?

Кобзик, сіпнувшись, повернувся на голос. Біля нього вже стояв гурт людей у білих халатах, а попереду — сивий уже чоловік з їжакуватими кущиками брів і такими в’їдливо-веселими очима, що здавалось: ось-ось він візьме й підморгне. «Професор!» — підказав хтось Кобзикові на самісіньке вухо. Поруч із професором стояв могутнього зросту чолов’яга з такою чорною й густою бородою, що вона здавалась наклеєною. «Доцент!» — пролунав той же голос. І Кобзик врешті зрозумів, хто то йому підказує. «А це — асистент. Вона тебе й мордуватиме!» Кобзик перелякано глянув на руки високої жінки з напруженим лицем, але в руках у неї поки що нічого не побачив. «Не турбуйся, зараз візьме!» — хіхікнув нечистий.

— Тек-с, тек-с. Значить, зубик. Довго ж ви з ним, молодий чоловіче, носились! А тепер доведеться розпрощатись. Ну-с, показуйте вашого красеня… Ширше розтуляйте рота, ширше. Ага, ось де він сховався! Ми його, голубчика, зараз на світ божий і виймемо. Тільки зробимо спершу невеликий укол. Ну-с, хто мені підкаже, куди треба колоти?

Студенти, які підійшли разом з професором, загелготіли, як гуси, професор удав, що не чує:

— Що? Що?.. Голосніше! От ви, наприклад, куди б ви кололи? — показав на біляву студентку.

Студентка, спалахнувши, сказала щось по-медичному.

— Правильно! — розвеселився професор. — Тільки колоти треба, шановна колего, трохи вище. Еге ж, на півметра. Бо так ви поцілите прямо у серденько. Ви як думаєте, молодий чоловіче? Бачу, вам нетерпеливиться підказати!

«Молодий чоловік», який не те що збирався підказувати, а робив усе можливе для того, щоб професор його не помітив, щось пробелькотав, затинаючись, і професор уже заходився потішатись над ним.

Врешті було правильно назване місце уколу, і тепер уже під професорів саркастичний вогонь потрапила асистентка, яка й робила укол. Вона то червоніла, то блідла, слухаючи його в’їдливі репліки. Вона й виривала зуб. Од напруги асистентка аж спітніла, Кобзикова голова метлялася за щипцями, наче прив’язана, а з очей сипались іскри.

— Нарешті! — вигукнув саркастично професор, коли асистентка впоралася з зубом. — Так що ми бачимо, шановні колеги?

«Шановні колеги» хором відповіли, що бачать видаленого зуба.

— Правильно! А тепер заглянем до рота… Що там лишилось? Правильно, там не лишилось нічого. Перейдемо тепер до іншого хворого… Що там у нас?

Білі халати пересунулись до іншого крісла, біля Кобзика ж лишилась асистентка: тулила до рани вату, гамуючи кров.

Василь Васильович сидів, блаженно заплющивши очі: найстрашніше лишилось позаду, болі не відчував.

Розплющив очі на зляканий вигук: асистентка вражено заглядала до його розтуленого рота.

— Що там у вас? — запитав професор.

— Мефодію Карповичу, ідіть сюди, — пошепки покликала його асистентка. Очі в неї стали білі од страху.

Професор підбіг, заглянув до рота і закричав на асистентку:

— Ви кого посадили? Де діли хворого?

Кобзик намацав язиком те місце, яке щойно притискав палець асистентки: там стирчав здоровісінький зуб.

Після цього сталось уже зовсім несподіване: асистентка раптом ухопила щипці, підскочила до професора, вперлась в його підборіддя ногою і з розбійницьким: «Гей, ухнем!» — висмикнула здорового зуба. Після чого млосно сказала: «Води!» — й знепритомніла. Професор верескнув, як шістнадцятка, а доцент зареготав, наче з бочки. Та не встиг він затулити рот, як професор, мстиво поблискуючи скельцями окулярів, ухопив щипці й закричав: «Ширше!» Рот доцентів розтуливсь, як печера, і професор вчепився щипцями в зуби. «Сама пойдьот! Сама пойдьот! Сама пойдьот!» — речитативом заспівали студенти. Хряснуло, тріснуло, рука професора тріумфально злетіла в повітря, демонструючи два цілісінькі зуби. Доцент ухнув ведмедем, вихопив щипці, пішов на студента, що стояв до нього найближче.

Тут Кобзик не витримав. Боячись, що так черга дійде й до нього, зірвався з крісла й вибіг з поліклініки.

Вже на вулиці, все ще не ймучи віри тому, що чув і що бачив, поліз пальцем до рота: зуб стирчав на місці і, що найдивовижніше, не болів аніскілечки.

Далі ми бачимо згорблену постать Кобзика на Хрещатику, як він іде навмання, сліпо натикаючися на перехожих, не пробачаючись навіть, що вже зовсім не схоже на нього. Бачимо, як він то біжить, щосили руками розмахуючи, то зупиняється і тоді наче з кимось розмовляє, а потім повертає назад.

Сновигав отак Кобзик зо дві години, не менше, і дивно, як він не впав у око пильній нашій міліції, а то не минути б йому витверезника: дуже ж бо скидався на п’яного.

Потім Василь Васильович зайшов до хлібного магазину: згадав наказ дружини привезти білу хлібину. Накази ж Одарки Михайлівни були для нього законом, і хай би бомби падали з неба, не те що чорт у кишені, він все одно згадав би про хліб.

У магазині смачно пахло свіжоспеченим хлібом, товклося повно люду. Василь Васильович вибрав чорну хлібину, потім, подумавши, доклав до неї два пшеничні батони. Вистачило б за все розрахуватись карбованцем, але гаман розпирали червінці, і він врешті наваживсь: висмикнув одну купюру. Червінець був як червінець, навіть водяні знаки просвічували, і Кобзик, зовсім заспокоївшись, подав його тіточці в білім халаті, яка горою сиділа за невеликим прилавком.

Тіточка кинула недбало десятку в шухляду, поверх інших грошей, стала відраховувати здачу.

«Пронесло!» — подумав зраділо Кобзик. І тільки подумав отак, як чорт ворухнувся в кишені, а тіточка раптом завмерла, наче їй щось шепнуло на вухо. Поклала здачу, що її вже збиралась віддати, повільно простягнула руку за червінцем. І Василь Васильович з жахом побачив, що це вже не десятка, а якась іноземна купюра з портретом бородатого чоловіка. Чоловік дивився прямо на Кобзика нахабно й весело.

— Що це ви мені підсунули? — Товсте обличчя тіточки набрало кольору свіжообпаленої цеглини.

Василь Васильович стояв онімілий.

— Що там? — поцікавились у черзі.

— Гроші фальшиві — не бачите!

— Господи, до чого дійшло!..

— І де в людей совість!

— У міліцію треба!.. В міліцію!

Тіточка ж закричала так, що чутно було, мабуть, і на вулиці:

— Та тримайте ж його, бо втече!

Чиясь залізна рука одразу ж ухопила за комір, в потилицю засопіло погрозливо:

— Од нас не втече!.. Кличте міліцію!

І тут пролунав чийсь невпевнений голос:

— А може, це іноземець? Бачте, й слова не може сказати по-нашому.

Кобзикові так захотілось стати іноземцем… так захотілось, що він одразу ж забув рідну мову і заговорив чистою англійською, з оксфордською вимовою, хоч досі жодного іноземного слова не знав:

— Леді й джентельмени! Чи не будете ви такі ласкаві сказати мені, як пройти в готель «Інтурист»?

— А я що вам казала!

Залізна рука випустила комір, а сердите обличчя крамарки розпливлося в приязному усміхові:

— Та ми що ж… Ми хіба не розумієм, — пролебеділа вона, дивлячись на Василя Васильовича закохано й віддано. — Ми завжди раді іноземним гостям. Візьміть ваші грошики..

— Дякую! — галантно вклонився Василь Васильович. — До побачення, шановні леді і джентельмени! Сенк ю!

— Гут! — помахала кокетливо ручкою тітонька.

Не поспішаючи, як і належить іноземцеві, Василь Васильович рушив до виходу, і всі шанобливо перед ним розступалися.

Вже на вулиці відчув, як щось його б’є по животі. Глянув донизу й, обмираючи, побачив величезну кінокамеру в шкіряному футлярі. І жовтогарячі, з іноземної ноги, черевики. Й грубі смугасті шкарпетки, що облипали литки по самі коліна. І — зовсім уже страм! — шкіряні шорти такого дикого кольору, наче їх шили на островах Океанії.

Все ще не вірячи тому, що побачив, Кобзик підійшов до вітрини, витріщивсь на іноземця. Іноземця від п’ят до самої маківки. До чудернацького капелюха, поцяцькованого всуціль значками, і з яскравим пером.

«Отепер я пропав! — простогнав по-англійському Кобзик. — Як же я появлюсь на очі Од’аркі Мі-ха-лівна?»

Відірвавсь од вітрини, очманіло побрів уздовж Хрещатика.

Вечір застав Кобзика в київському парку над дніпровськими кручами: їхати додому так і не зважився. Втікаючи від зацікавлених поглядів, забився в гущавину, на лавку, що її затягнула сюди якась закохана парочка. Сидів непорушний, спустошений, не знаючи, що далі робити. Над ним привітно колихалося листя, весело переспівувались птахи, десь недалеко лунали безжурні людські голоси, а на серці Василя Васильовича було так тоскно й незатишно, що хоч вий до байдужого місяця.

Вже зовсім звечоріло, коли врешті зважився полишити своє тимчасове сховище. Вздовж алеї, на паркових лавах густо сиділи закохані. Заклопотано снували собаки, ведучи на ремінцях своїх господарів, зупинялись, делікатно одна одну обнюхуючи. Пахло духами, тютюновим димком і ще чимось, таємниче хвилюючим, розлитим довкола. Василеві Васильовичу зненацька до болю, до сліз захотілося стати отаким безтурботним та юним, як оці хлопці на лавах, і щоб хтось отак віддано й ніжно тулився до нього. В молоді свої роки, аж до самого одруження, йому не довелося звідать ні дівочих обіймів, ні поцілунків дівочих. Ішов, схвильований, збентежений тим, що коїлося в ньому, а доріжка вела та й вела в таємничу безконечність, під крислаті дерева, в розпрозорені тіні. Доки й вивела його на маленький майданчик, відгороджений балюстрадою од темного урвища.

Там, унизу, ревіли невтомно машини, по чорній поверхні Дніпра безшумно рухалися вогні пароплавів. А тут висла зачарована тиша. І в тій тиші, такій реальній, що по ній можна було провести долонею, на самому краю майданчика, спираючись на балюстраду, виднілася жіноча постать. Постать була якась нереальна, зіткана з сутінків, з місячного прозорого сяйва, з чекання чогось незвичайного, що так і розливалось довкола. Боячись, що вона ось-ось розтане, розвіється, Василь Васильович стояв, не наважуючись і дихнути, стояв і пильно дивився на неї. Щось дуже знайоме вгадувалось йому в тій постаті, він наче її вже десь бачив, а водночас міг би заприсягайся, що стрів її вперше.

Жінка раптом ворухнулась, повільно, як уві сні, повернулась до нього. Бліде обличчя її було таємниче й прекрасне.

— Де ви були? — з ласкавим докором спитала вона.

Василь Васильович лиш ворухнув вустами. В горлі йому пересохло, в грудях забракло повітря.

— Йдіть до мене! — ніжно й вимогливо сказала жінка.

Взяла його за руку, і її долоня була суха, як вогонь.

— Милий, хороший, як я вас ждала!

Дивилася мерехтливо в його очі, так дивилась, що Василь Васильович віддав би за цей погляд усе. Потім пригорнулась до нього, гаряче й віддано, взяла під руку:

— Тепер ви од мене ніде не дінетесь!

І повела з парку.

Василь Васильович ішов, як у тумані. Часом здавалось: марить чи то йому просто ввижалося, що ступить ще крок — і все щезне, розтане: й оцей парк, таємниче холодний, і місяць, і алея, і ніжна жіноча рука, і її невимовно прекрасне обличчя, повернене любовно до нього. Зникне, а він упаде, задихнувшися з розпуки.

Але ніщо не зникало, все було наяву: ось уже й Хрещатик, як ніколи прекрасний, і люди, такі симпатичні та милі, що хотілося всіх обійняти. Вони йшли мовчки, без слів, занурені одне в одного у своєму великому мовчанні.

— Ось тут я й живу.

Двері, сходини, майданчик, знову сходини, все вище й вище, і ніколи не йшлося так легко, ще одні двері, мелодійний передзвін замка, темна вітальня, кімната. На всю стіну вікно, штори, невиразні, мов розмиті, предмети, тепла, всепоглинаюча тиша. Клацання вимикача, спалах збожеволілої люстри, різке, пронизливе світло і вщент розбиті чари: замість красуні, таємничої й звабливої, перед Кобзиком стояла Іра Марківна. Плеската, як дошка, анемічне обличчя, риб’ячі очі під жалюгідним натяком брів. Й усміх, од якого — мороз поза шкірою!

— Ти, мабуть, голодний? Почекай, принесу кави.

Пішла на кухню, похитуючи тим, що називалося б стегнами, коли б вони в неї були.

Кобзик стояв, учепившись щосили в портфель. Відчував, що ось-ось знепритомніє. З кухні донісся брязкіт посуду, деренчливий, як у запаршивілої кози, голосок: воно щось, нещасне, співало! Василь Васильович очманіло глянув на ліжко під стіною, навпроти, уявив, як оте дерево почне роздягатись (чорт при цьому єхидно хіхікнув), і метнувсь до дверей.

Двері були замкнені! І з них передбачливо висмикнуто ключ. Кобзик вбіг до кімнати, підскочив до вікна. Одчинив, виглянув: п’ятий поверх — не нижче! Прямовисна стіна обривалась далеко внизу в ущелині вулиці. В голові в нього запаморочилось, перед очима попливли млосні кола: Кобзик не переносив висоти. Позадкував, позадкував од вікна, але тут донеслося з кухні:

— Милий, я зараз! Ау!..

Кобзик знову метнувсь до вікна. І, виглянувши ще раз, побачив попід самим вікном вузенький, у долоню, карниз, що обперізував будинок. І праворуч, від даху донизу, — круглу ринву, що по ній стікала дощова вода.

Вхопивши в зуби портфель, Кобзик спустивсь на карниз і, спиною відчуваючи моторошну порожнечу, що засмоктувала в себе, обережно, ледь переставляючи ноги, посунув до ринви. Впивався руками, грудьми, колінами в стіну, відчував, як чорт застиг, обмерлий, в кишені, і це відчуття повнило його похмурою втіхою: «Як зірвемось, то разом!.. Як розіб’ємось, то разом!..» Чорт писнув жалісно, та одразу ж занімів, бо Василь Васильович похитнувся і замалим не одірвався від стінки.

Заплющивши очі, Кобзик приклеївся до стіни. До краю напружене тіло огидно тремтіло, підошви вросли у карниз. Він отак би й стояв, розіп’ятий, поворухнутись не сміючи, але тут знов пролунав її голос:

— Милий, де ти? Ау!..

Кобзика так і жбурнуло до ринви. Вп’явся руками в холодне залізо, обхопив щосили ногами, став обережно спускатись. Проїхав один поверх, другий, третій. Ринві, здавалось, кінця-краю немає, вона закінчувалась десь аж у пеклі. Кобзик обережно глянув донизу і з жахом побачив дві темні постаті, що стояли під ринвою і явно чекали на нього.

Це могла бути тільки міліція. Або дружинники.

«Пропав! Оце вже пропав!..» І коли він уявив, як його зараз візьмуть і, перш ніж саджати до машини, поведуть до Іри Марківни виясняти, що він украв… Коли Кобзик подумав про це, його охопив такий жах, що він ледве втримався на ринві.

Як спустився донизу, не знав уже й сам. Стояв, усе ще за ринву тримаючись, чекав, що ось-ось його візьме за комір невмолима рука.

— Папашо, сообразім на троїх?

Нелюдське напруження спало, нерви не витримали: Кобзик одірвався од ринви і, ридаючи, впав у теплі обійми.

— Ну, папашо, папашо, заспокойся, папашо! Невже ти думав, що ми почнемо без тебе? Давай черв’яка!

Гикаючи, схлипуючи, Кобзик дістав знову порожній гаман (червінці якимось побитом зникли), вийняв єдиного карбованця, витрусив копійки.

— Оце по-нашому! А то, понімаєш, ждемо-ждемо третього…

З-під поли появилась півлітра, чорний ніготь провів одну уявну риску на пляшці, провів другу, ділячи на вивірені порції, той же голос сказав:

— Пригощайся, папашо!

«Зараз нап’юсь! — відчайдушно подумав Василь Васильович. — На зло всім нап’юся!»

Взяв холодну пляшку, перехилив і, здригаючись від огиди, став ковтати рідину, перемішану з вогнем.

«А мені!» — пропищало з кишені, й горілка полилася кудись поза горлом.

— Е-е, папашо, так не годиться! Ти що ж, усе випити хочеш?

В нього силоміць одібрали півлітру, жадібно припали до шийки. Булькнуло кілька разів, застогнало, закашлялось:

— Вода!

— Бреши! Ану, дай мені.

Тепер інші губи пожадливо припали до пляшки. Й відсмикнулись — пляшка випала з рук, постать зігнулась, звалилася на землю, стала качатись, ухопившись за живіт:

— Помираю! Вода!..

Кобзик же стояв, прислухаючись до того, що коїлось у нього всередині. Тепла хвиля обполіскувала груди, в голові дзвеніло й шуміло. І крізь той шум він невиразно чув охриплу якусь серенаду: п’яний чорт розгулявся у нього в кишені.

Василь Васильович Кобзик, переконаний атеїст і войовничий безбожник, добрався додому на світанку, в суботу, першою електричкою. Містечко ще спало, сонні вулиці ще лежали порожні. Кобзик брів, увесь пожований, ледь тримаючи портфель в ослаблій правиці.

Всю ніч його водило по Києву. Він то співав, розмахуючи войовничо портфелем, то вскакував у черговий трамвай і чіплявся до молоденьких жінок. Кричав на весь вагон, що неодружений, пропонував руку й серце, жінки сахалися від нього, як од зачумленого, а вагон весь сміявся. За однією вискочив на зупинці, вчепився у кошик і довго не відставав, переконуючи, що як не погодиться одразу ж вийти заміж за нього, то він тут же ляже й помре.

— Царице!.. Богине!.. — кричав на всю вулицю і все поривався впасти перед нею на коліна.

Жінка врешті втекла, і Кобзик довго шукав, де вона зникла. Згодом ув’язався в бійку з якимись молодиками. Бійку затіяв нечистий: коли Василь Васильович, похитуючись, проходив мимо, він висунувся з кишені гостренькою мордочкою і показав язика. Ще й вигукнув:

— Бе-е-е!

Молодики, звісно, смертельно образились, гуртом навалились на Кобзика. Василь Васильович героїчно відбивався портфелем, проте молодиків було зо два десятки, не менше, тож їм довелося утікати. І хто зна, чим все це скінчилося б, якби не чорт: зупинився, задер хвоста, прицілився і кулеметною чергою заліпив усім очі. А потім ускочив у кишеню.

Зараз, пригадуючи все те, Кобзик аж стогнав. Його корчило й пересмикувало від нестерпного сорому.

Він знову був у звичному своєму одязі, в стоптаних черевиках, а на голові сидів капелюх чесного службовця й скромного працівника установи. Але навіть це не приносило втіхи: попереду його чекала неминуча зустріч з Одаркою Михайлівною.

Що він їй скаже? Як виправдається?

В голові було порожньо й тоскно.

Добрів до свого двору, але зайти не наважився. Вирішив походити хоча б до восьмої, щоб не будити дружину, хоч уже ледь тримався на ногах.

Обійшов квартал, глянув на годинник: ще півтори години! Звів змучені очі на власний будинок і побачив, як з димаря виповз темний клубок. Дим не дим, якась мовби клякса чорнильна, товста вгорі й тонша внизу, вона похиталась-похиталась і, відірвавшись, повільно злетіла вгору. Роззявивши рота, Кобзик дивився на неї, а вона підіймалась все вище й вище, поки й зовсім не розтанула в блакитному небі.

Василь Васильович довго стояв, роздумуючи, привиділось то йому чи було насправді, а якщо було, то що то таке. Врешті вирішив, що привиділось, бо з димаря більше не вилітало нічого, і знову поволікся довкола кварталу. Йшов, ледь переставляючи ноги, а чорт смачно хропів у кишені. «Болить у нього голова чи не болить?» — думав Кобзик, бо в самого голова розвалювалася навпіл.

Рівно о восьмій наважився ступити до власного двору. Зайшов на ганок, боячись і дихнути, відчинив сінешні двері… а в ті, що вели до кімнати, ледь не постукав: «Можна?»

Одарка Михайлівна, мабуть, щойно звелася з постелі: поверх довгої нічної сорочки на ній був вишитий драконами китайський халат. Дракони ворушились, наче живі, роззявляли на Кобзика криваві пащеки. Від неосяжного тіла Одарки Михайлівни пашіло, як під добре натопленої печі.

— Приніс молоко? — спокійно спитала дружина.

Портфель одразу ж став такий важкий, що Василь Васильович ледве не впустив його додолу.

— Давай сюди!

Взяла портфель, стала викладати на стіл пакети з молоком. Витріщивши очі, Кобзик дивився на те молоко: міг би заприсягтися, що не заглядав до молочарні.

І потім: чому вона його не лає? Чому не допитується, де пропадав цілісіньку ніч?

— Більше ти зі мною не ляжеш! — сказала дружина, все ще дістаючи молоко: пакетам, здавалось, не буде кіпця. — Теж мені герой: розходивсь, як молоденький! Всю ніч спать не давав!

— Я?

— А то ж яка ще нечиста сила!

І тут Василь Васильович згадав кляксу, що вилетіла з димаря. «Чорт! — застогнало ревниво в ньому. — Чортів брат ночував з моєю дружиною!» В кишені одразу ж хіхікнуло, і Василь Васильович, до живого пропечений ревнивим вогнем, ударив по ній кулаком. Там ойкнуло, застогнало, завило, потім щосили загнало йому гострі роги під ребра. Василь Васильович зігнувсь, ухопився за бока, циркулем пішов по хаті.

— Ти що, сказився?

Одарка Михайлівна витріщилась на нього.

— Я не сказився! — закричав Василь Васильович, з ненавистю дивлячись на дружину. — Я не сказився! А от ти з ким лежала?!

— Тю на тебе! — сказала Одарка Михайлівна, а що він продовжував і далі кричати, пригрозила: — Покричи мені, покричи! Іди краще вмийся, а то сором дивитись на тебе!

І Василь Васильович, ображено схлипуючи, поволікся до умивальника.

Потім вони снідали. Василь Васильович усе що сердився на дружину і тому не дивився на неї. Їжа не йшла в горло, пив лише чай. Нечистий скімлив у кишені, просячи чаю й собі, але Кобзик удавав, що не чує. Єдине, чого йому зараз хотілось, це впасти на ліжко й забутись.

Але Одарка Михайлівна, як тільки поснідали, заходилась перебирати взуття. Взуття було складене в сінцях, на верхній полиці, і, щоб дістати його, Одарка Михайлівна поставила спершу табурет, а зверху вже — невеликого стільчика.

— Потримай, щоб не впала!

І хоч Василь Васильович був би не проти, щоб дружина таки впала, він, покірно зітхнувши, вперся долонями в могутній стан Одарки Михайлівни.

Згодом руки в нього оніміли, заболіло в плечах.

— Ти довго там? — спитав із мукою в голосі.

— Постій, постій, не надірвешся!

І, мовби навмисне, ще повільніше стала перебирати взуття. З ненавистю дивлячись на товстелезні литки, Василь Васильович стояв і страждав.

Дружина раптом похитнулась, ойкнула, щось важке полетіло донизу, боляче вдарило Кобзика по голові. І він, уже майже нічого не тямлячи, знавіснівши од болю, од ненависті, вп’явся зубами в литку.

І чорт, який досі вперто тримався кишені, врешті не витримав. Стрибонув на підлогу, дременув з хати: Одарка Михайлівна, мовчки спустившись додолу, невмолимо й грізно рушила на Василя Васильовича…

Відтоді минуло два місяці. Одарка Михайлівна давно пересердилась, вона якось навіть обмовилась, що вперше відчула, що в їхньому домі появився справжній мужчина. Величезні «ліхтарі» на обличчі Василя Васильовича відцвіли, зблякли, і йому не треба було щоразу пояснювати, що то він перечепився і впав. Усе стало на звичну колію, обійшлося навіть на службі, Кобзик так же акуратно ходив на роботу, як і до цього, і був, врешті-решт, задоволений монотонним плином життя.

Тільки іноді, без якихось особливих причин, у ньому починав ворушитись неспокій. Якесь невдоволення, якийсь поклик невиразний, якась туга хтозна й за чим. І тоді він ішов до паркану, відчиняв хвіртку і довго дивився на те місце, де сидів колись чорт.