Містечкові історії

Гапочка

Панас Юхимович Гапочка, або Паня, як його називала дружина, мав усі підстави для того, щоб почуватися дуже незатишно. Тож ні веселий перестук коліс, ні потоки щедрого світла, ні щебетлива сусідка навпроти — ніщо не приносило втіхи. Чим довше він їхав, чим менше лишалося зупинок, тим похмуріше, незатишніше ставало на душі, тим більше засмута огортала сірі, великі й терплячі очі Панаса Юхимовича. І хоч він, здавалось, уважно слухав сусідку, яка розщебеталася, наче на весну, і головою навіть покивував, однак, коли б його зараз спитали, про що ж вона розповідає, він не зміг би відповісти до ладу. Тож він слухав, а водночас і не слухав сусідку, дивився, а разом з тим і не дивився на неї, бо в голові його — під стук коліс, під веселу говірку жіночу — весь час билось одне: що він скаже дружині?

І коли вони стали під’їжджати й за вікном замиготіло сплетіння мосту, а попереду виринув високий пагорб з будинками і сусідка сказала: «Оце ж ми і приїхали!» — так, наче вони їхали вперше, і стала метушливо збиратись, Панас Юхимович все ще сидів, аж сусідка здивовано оглянулася на нього. Помітивши той погляд, Гапочка всміхнувся зніяковіло, потягся за порожніми кошелями.

Кошелів було чотири: два глибокі, щоб зручно було вішати на спину та груди, а два круглі й широкі — в обидві руки. Плетені з лози, з міцними, дротом прошитими ручками, вони аж потріскували, коли Панас Юхимович ніс їх на ринок, зараз же були порожні й легкі, і він їх уклав один в один і з якоюсь нехіттю рушив за жінкою.

Мимо поплив плескатий перон, замигтіли обличчя і постаті, з’явилися знайомі пристанційні будівлі: вагон, смикнувшись востаннє, зупинився. Панас Юхимович боком протиснувся в двері (що заважали корзини, а що й плечі — не в кожні двері пролізуть), важко ступив на перон. Сусідка, яка вийшла першою, явно чекала на нього: іти разом додому. Панасові ж Юхимовичу зараз цього найменше хотілось. І не тому, що сусідка була йому неприємною, а тому, що не мав особливих причин квапитись додому: ще не вирішив, що скаже дружині. Тож, потоптавшись нерішуче, відповів на запитливий і вже трохи здивований погляд сусідки:

— Ви, Олю, йдіть… А я трохи пізніше… Треба… кхм… відвідати товариша…

Оля ледь помітно стенула плечима, обернулась, пішла. «Образилась», — подумав Панас Юхимович. Йому стало так незручно, що він ступив був услід, та знову згадав про дружину…

Якось особливо пронизливо й голосно свиснула електричка, вагони попливли, попливли повз нього, віддзеркалюючи вікнами з байдужими обличчями в них, замигтіли все швидше й швидше, обдуваючи вітром, ось останній вагон зацокотів у далину, швидко зменшуючись, враз осиротілий перон став незатишний, наче всі втекли з нього, кинувши Гапочку напризволяще. Панас Юхимович оглянувся розгублено: останні групки людей розтікались по вулицях, а від сусідки вже й слід прохолонув. Тоді він, підхопивши кошелі, поквапом рушив і собі: не додому, а в протилежний бік.

Спустившись з перону, проскочив вокзал, вийшов на площу. Тут було не так порожньо: вештався люд, котились машини. Мимоволі вбираючи голову в плечі, щоб не так було його помітно, Гапочка перетнув площу, підійшов до крамниці. Уже й ногу на ганок поставив, як одчинилися двері, висунулася якась старенька із вузликом, а вслід, наче з вулика випущені, залунали людські голоси. Гапочка аж здригнувся: йому вчувся голос дружини. Старенька ж усміхнулася приязно, ще й головою покивала:

— Одчинено… Одчинено…

Панас Юхимович пробурмотів у відповідь, що йому до крамниці не треба, прошмигнув у найближчий завулок: був упевнений, що дружина там, у крамниці. Постояв, вагаючись, чи не повернути од гріха подалі, додому, та одразу ж тоскно подумав, що на нього там, удома, чекає, і вирішив зайти ще в чайну.

Чайна, або «гадюшник», як її називали місцеві п’янички, була розташована в цьому ж завулку, і хто б сюди не йшов, попадав у неї, як риба у вершу: проходу далі не було. Може, тому в ній з ранку до пізнього вечора товкся народ, споживаючи не так чайок, що нагадував швидше помиї, як рідину, значно світлішу й прозорішу, а сизі носи волочилися сюди що з раннього ранку: терпляче вичікували, поки одчиняться двері й тьотя Даша, буфетниця, заповнить неосяжним тілом своїм місцину поміж пляшками, діжками, склянками, й кухлями, й асортиментом закусок.

В чайній було гамірно, тісно, чадно. Їдкий дух тютюнового диму плив понад столиками, обліпленими людом; дві офіціантки, сердиті, мабуть, іще з учорашнього дня, металися з тацями, повними всілякого їства, а вслід за ними, котячи перед собою щось схоже на етажерку, сунула прибиральниця посуду. Безцеремонно штовхаючи тих, що сиділи, вона згрібала виделки, ложки, тарілки, пацяла ганчіркою по столу, замітаючи огризки й крихти прямо на коліна клієнтів. А на похмурому обличчі її — звично застигле: «Бодай ви всі передохли!».

Панас Юхимович обережно протиснувся поміж «етажеркою», стільцями і спинами, підійшов до буфету. Став у чергу. Черга просувалася мляво, бо ті, що вже їли та пили, раз по раз пхалися наперед, просячи «повторити», і Панас Юхимович з усе більшою тривогою думав, що він безбожно запізнюється і це аж ніяк не додасть хорошого настрою його милій дружиноньці. Аж ось чоловік, який стояв попереду, відійшов, перед Гапочкою гойднулося велике й червоне обличчя буфетниці.

— Чверточку, — сказав тихо Панас Юхимович. — І… той… пляшечку плодоягідного. — Хотів узяти ще й пива, але пиво було розливне, попросити ж порожню посудину не зважився: у потилицю йому вже нетерпляче дихали — ворушися, папашо, швидше!

Розплатившись, Панас Юхимович поспіхом вийшов надвір. Оглянувся, чи не видно когось знайомого, — мовби нікого, — сховав до порожнього кошеля «цуцика» і плодоягідне — найдешевше вино, що його споживали тільки гіркі п’янички, — прикрив зверху вже кошелем іншим, пішов швидко додому.

Тепер, коли до отих двадцяти п’яти карбованців додалося ще п’ять, потрачених на вино та горілку, Панасові Юхимовичу стало мовби не так тоскно і важко. В ньому прокинулася відчайдушність: все одно пропадати, то вже з музикою! — «музика» ж — ось вона, на денці кошеля, булькає тихенько і втішно, і він уже зуміє так заховати, не те що дружина — жодна сила нечиста по відшукає. Тут він уже мав неабиякий досвід: набув за тридцятилітнє життя з дорогою своєю половинонькою.

Тож Панас Юхимович вже бадьоренько простував вулицею, і велике добре обличчя його зовсім розхмарилося.

Та чим ближче підходив до нещодавно пофарбованого зеленого паркану, що звівся стіною поміж садибою й вулицею, чим вище підносився за парканом отим цегляний добротний будинок з червоним дахом готичним, з великими вікнами, що строго дивились на вулицю, тим хода його ставала повільнішою та млявішою. А підійшовши до хвіртки, він і зовсім зупинився.

Хвіртка була врізана в паркан надійно та міцно — жодної шпарочки для цікавого ока, ще й зверху прибита бляха із написом: «Во дворе злая собака». І силует морди собачої. Морда, щоправда, зовсім не люта, скоріше добродушна, знайомий художник, який три роки тому бляху оцю повісив, списав отой силует чи не з Панаса Юхимовича, і невдоволена Софонька, дружина Гапочки, не хотіла спершу й платити виторгувану художником суму: за віщо?.. Глянувши на «злу собаку», Панас Юхимович дістав ключ, став одмикати хвіртку. Повертав ключем обережно, щоб не скреготнуло залізо та не почула дружина.

Дружини, слава богу, в дворі не було. Не видно було й у вікні. Лише з будки, вигинаючи спину, виліз Трезор. Чорна морда підозріло-похмура, очі дивляться строго і пильно. Не махнувши навіть хвостом (такої звички у нього не було зроду-віку), Трезор потягнув довжелезний ланцюг назустріч хазяїнові. З таким виглядом, наче сам собі говорив: «Ось я тобі зараз дам!» Панас Юхимович, косуючи оком на вікна будинку, взяв пса за нашийник, потягнув до будки.

— До будки, Трезор, до будки! — приказував голосно: не так до собаки, як до вікон, — ану ж за якимось причаїлась дружина!

Підійшовши до будки, одпустив пса, поставив кошелі на землю. Злодійкувато дістав обидві пляшки і вправним, натренованим рухом засунув їх під солом’яну підстилку. Дружина, яка терпіти не могла ніякої живності, а особливо котів та собак, Трезора ще й побоювалася. Тож Гапочка міг бути спокійним: Софонька умре — не підійде до будки.

Замаскувавши пляшки та по-змовницькому шепнувши Трезорові: «Гляди ж мені!» — Панас Юхимович підхопив кошелі, подався до ганку. Ще в коридорі скинув картуз і фуфайку, пильнуючи, щоб не наслідити, роззувся. Намагаючись не ступити з килимка, Гапочка сховав картуз, фуфайку і чоботи до шафи, поставив туди й кошелі, старанно прикрив, аж тоді взяв м’які капці на повстяній підошві: відколи в будинку наслали паркет та Софонька довела його до дзеркального блиску, Панас Юхимович вдома ходив тільки у капцях.

Софонька таки почула, що він повернувся.

— Па-аня! Іди їсти, вже обід на столі! — проспівала вона десь із кухні.

— Зараз, Софонько, зараз! — заквапився Панас Юхимович.

Прослизнув швиденько до ванної, викладеної сліпучо-білим кахлем (Софонька натирала його щотижня), помив старанно руки, пильнуючи, щоб не бризнути на підлогу. Витер спеціальним, «базарним», рушником, переодягся в піжаму. Одніс штани й сатинову сіру сорочку в ту ж шафу, що в коридорі, старанно пригладжуючи коротко підстрижене сиве волосся, зайшов до кухні.

Тут пахло супом, смаженим м’ясом і Софонькою. Суп уже був на столі, у двох глибоких тарілках, м’ясо тушкувалося на плиті в гусятниці, а дружина сиділа за столом, і від неї так і несло парфумами: Софонька полюбляла духи з різким, сильним запахом. Цього разу вона напахтилася бузком, і Гапочка повеселішав одразу: дружина користувалася ними, коли була в доброму настрої. Коли ж уставала не з тієї ноги чи ще якась муха кусала, тоді од неї пахло конвалією. Тож, повертаючись додому, Гапочка ще з порога принюхувався…

Софонька сиділа за столом, і на обличчі в неї був вираз отієї заклопотаності, що його найчастіше звик бачити Панас Юхимович. Вона знов пригадувала, що ж і ще забула зробити, і невеликі очі її, що давно уже підпливали жирком, були повні неспокою. Гапочка підійшов до дружини, витяг губи: цмокнути в щоку, але Софонька відсторонилася:

— Не треба. Я сьогодні намазана.

Аж тепер помітив Гапочка товстий шар крему: Софонька затято воювала із зморшками і раз у тиждень робила маску, а змивши, натиралася кремом. Маска виготовлялася із свіжого м’яса, меду і ще якихось складних компонентів, од яких Гапочку аж нудило, Софонька ж стоїчно носила ту погань по кілька годин і мала такий вигляд, наче з обличчя її обдерли всю шкіру.

— Сідай уже, їж, — милостиво сказала дружина.

Сівши навпроти, Панас Юхимович розгорнув накрохмалену серветку, заклав кінчик під шию, прикриваючи груди. Гапочка любив усмак поїсти, це, власне, була єдина втіха, що лишилася йому в житті, до того ж у тарілці апетитно парував суп із квасолею — його улюблена страва. Він аж очі примружив, підносячи ложку до рота.

— Не сьорбай! — зауважила Софонька. — Коли я вже тебе одучу!

Панас Юхимович аж язика прикусив. Іншим разом він огризнувся б, а зараз промовчав: думав, як сказати дружині про оті тридцять карбованців.

Спорожнивши тарілку, Панас Юхимович хотів попросити іще, але вчасно згадав про горілку й вино: на повний шлунок навряд чи й сп’яніє. Тому він одсунув тарілку, показуючи, що досить.

— Не сподобався? — спитала ревниво дружина.

— Що ти, Софонько, що ти!.. Такий суп, та щоб не сподобався!

— А чому ж мало їв?

— Бо наївся… Щось я, Софонько, той… Не дуже хочеться їсти.

— Менші б тягав бутерброди! — Софонька мала на увазі «сухий пайок», що його щоразу брав на ринок Гапочка.

Панас Юхимович винувато зітхнув. Йому завжди аж незручно було за свій апетит, але що мав робити? Та й то: сто кілограмів із гаком, метр дев’яносто од підошов до маківки! Не те що його мила дружинонька: пуцьвірінок пуцьвірінком. Тож і їсть наче кицька. От і зараз: насипала собі — на самому донці. Дієта!

«А все одно не худне!» І, дивлячись на квадратну постать дружини, Панас Юхимович пригадав далекий той час, коли Софонька була струнка, наче кізонька… Ну, кізонькою вона ніколи не була, принаймні тоді, як він її побачив уперше, — вже тоді Софонька нагадувала скоріше яблучко, туге та налите… Але щоб отак розповзтися… Гай-гай, що роблять роки!.. Панасові Юхимовичу защеміло на серці — од жалю до дружини, до її марних потуг затримати молодість. Підійти, обійняти, пригорнути ніжно до себе: «Самі ми, Соню, самі… І ніхто нас не пожаліє, як ми не пожаліємо одне одного…» Панас Юхимович аж руками поворушив, але підійти до дружини так і не насмілився: Софонька саме накладала з гусятниці, а вона страх не любила, коли їй заважали.

— Тобі два чи один?

— Що?

— Два биточки покласти?

— Один, — знову згадав Панас Юхимович про горілку й вино, що лежали у будці. «Хоча б Трезор не викотив!» Було вже таке: притягнув аж під ганок. Добре, що він того разу вийшов перший надвір!.. Захотілося звестися, виглянути у вікно. Але дружина вже поставила перед ним тарілку з битком, із рум’яною, нарізаною акуратно картоплею, зеленим горошком, цибулею й кропом: що-що, а готувати вміла, не в кожному ресторані так подадуть, і Панас Юхимович узявся за виделку.

Їв і думав, як сказати дружині про оті тридцять карбованців.

Наважився, коли допили компот і Софонька стала прибирати із столу.

— Ти знаєш: померла Кіндратівна…

— Кіндратівна?.. Господи!.. — Дружина так і застигла з ганчіркою у руці. — Як померла?.. Од чого?..

— Не знаю, — сказав сумно Гапочка: його знову огорнув жаль за Кіндратівною. — Оце лише сьогодні сказали, що вмерла… Учора вже не вийшла, а сьогодні померла…

— Хто б міг подумати! — Дружина все ще стояла застигло. — Скільки ж їй років?

Гапочка здвигнув плечима: ніколи цим не цікавився. Кіндратівна завжди в його очах була втіленням здоров’я та бадьорості, їй, здавалося, і зносу не буде. І от на тобі: взяла і вмерла!..

— Ми сьогодні збирали на похорон… — перейшов до основного Гапочка. — Хто скільки міг…

Рука з ганчіркою, що була заворушилася, знову завмерла.

— Ну, мусив дати і я, — видушив із себе. — У неї ж не лишилося нікого… Нікому і в труну положити. — Панас Юхимович сам щиро вірив у то, що казав. — Одна, як палець…

— Скільки ж ти дав?

— Розумієш, я той… Мене так вразило, що я… Що якось і не глянув, коли діставав… Думав дати троячку… — Гапочка тоді нічого не думав: машинально дістав гроші й оддав, але зараз здавалось, що він таки хотів дати троячку. — А тоді було вже й незручно просити назад… Людина ж померла!..

— Скільки ти дав? — перепитала напружено Софонька: рука її уже брала ганчірку.

— Тридцять карбованців…

— Скільки?!

— Тридцять, — ледь видушує Гапочка, сума ця зараз здається йому величезною.

— Я так і знала! — Ганчірка летить на підлогу, а Софонька знеможено опускається на стілець. — Так я і знала!

Панас Юхимович опускає провинну голову. «Хоча б не плакала, — думає пригнічено. — Хай краще лає, тільки не плаче!» Сльози дружини йому гірші отрути.

— Тридцять карбованців! — голос Софоньки вже набуває трагічного забарвлення. — Багач!.. Мільйонер!.. Жінка не дозволяє собі купити халата… — У шафі у Софоньки висіло щонайменше десяток халатів, але Панас Юхимович і рота не розтулив нагадати. — Ходить у драних капцях… — І капці новенькі були — кілька пар. — А він жбурляється грошима!..

Гапочка мовчить. Знає: хоч би що сказав, дружина все одно переверне по-своєму. Тож краще мовчати.

— Я тут розриваюся, з ніг валюся, день і ніч думаю, як зекономити кожну копійку, а він жбурляє, наче купчик, тридцятками!..

— Хто жбурляється, Соню… — не витримав Гапочка, та краще б мовчав.

— Отак, мені вже й слова сказати не можна! — голос дружини аж дзвенить од напруги, він от-от зірветься на крик, на сльози, гіркі та невтішні. — Господи, за що ти мене покарав? — стогне вона у відчаї. — Знала б — не вийшла б нізащо!.. Весь вік отак мучитись!.. Недосипати… Недоїдати… І отака тобі дяка!

Дружина вже плаче. Схлипує щораз голосніше, крає Гапочці серце.

— Ну, Софонько, ну, пробач, ну так сталося…

— Замовкни! — обличчя Софоньки вже перекошене злістю. — Я на тебе дивитися не можу!..

Зривається з стільця, вибігає із кухні.

«Ну, це надовго», — думає пригнічено Гапочка. Сидить, прислухаючись: здасться, що аж сюди чути приглушений плач дружини. Але втішати не йде: річ безнадійна. «Краще й додому не йшов би!» Зводиться, бо вже несила й сидіти. Довго стоїть, отупілий, не знаючи, що далі робити.

Зачепився поглядом за ганчірку, що валялася долі, підняв, обережно відніс на батарею. Помив посуд, вийшов надвір: не міг більше лишатися в будинку. І підлога, і стіни, і всі меблі у ньому стали мов чужі, ворожі до нього. Тож, вдягнувши комбінезон, рушив у сад.

Завернув по дорозі до будки: прихопити з собою й пляшки, та в останню хвилину роздумав, — хай уже, як стемніє. Узяв натомість граблі та лопату, завдав на плече.

Сад зустрів його отією устояною тишею, яка можлива лише восени. Дерева стояли оголені, лише де-не-де червоніли яблука, мов понавішувані: Софонька вже кілька разів нагадувала Гапочці позривати, а він усе зволікав, — було чомусь жалко їх чіпати. Та й скільки тих яблук — півтора десятка, не більше, хай повисять, помилують око, нікуди вони не подінуться, — зараз він себе аж похвалив, що не послухався дружини: без оцих яблук сад здавався б геть вимерлим. А так вони червоніли, нарядні, як сонечка, гріли серце і душу — в Гапочки аж очі зволожились, а засмучене велике обличчя його стало не таке вже й пригнічене. Поставив лопату під яблунею, взявся за граблі: довкола повно листя, треба згребти та спалити. Виготовлені на спеціальне замовлення, граблі були важкі та широкі — хоч коня упрягай, та Гапочці — саме раз, а весною навіть убив ними скаженого вовка. Вовк заскочив на вулицю серед білого дня, Гапочка, зачувши відчайдушний крик, вискочив із двору з оцими ось граблями і побачив сусідського хлопця, що повис на дереві, а під ним — сіру тварюку завбільшки з теля. Забачивши Гапочку, вовк метнувся на нього: паща хижо розтулена, ікла в піні, круглі очі горять божевільно і люто, Гапочка не одсахнувся, не сховався за хвіртку — зустрів тварюку таким могутнім ударом, що двох зубців як не було, а граблище аж тріснуло. Вовк тут же й ліг, а Гапочка молотив його граблями, поки й добив.

Виламані зубці наварив знайомий слюсар, обламане граблище замінили новим, а Гапочці виплатили премію — за вбитого вовка. І Софонька сама купила горілку, пиво й вино: пишалась вчинком свого чоловіка. Дивилася в той вечір на нього майже закохано, а другого дня (була саме неділя) запропонувала сходити в кіно: вчинок прямо-таки неймовірний, бо, відколи купили телевізор, Софонька в кіно — ні ногою. Сама випрасувала прим’ятий мундир, наполягла, щоб надів ордени й медалі, а коли вийшли на вулицю, взяла міцно під руку. В новій сукні, в нових черевиках, в новім капелюшку — увесь вид її говорив; у кого ще є такий Гапочка!..

Гапочка аж зітхнув, пригадавши щасливий той день.

Згрібши листя в купу, хотів був підпалити, але не знайшов сірники. Іти по них на кухню не хотілося, тож Панас Юхимович, одклавши граблі, заходився обкопувати яблуні.

Він копав, а сонце ще майже по-літньому припікало в спину, і земля пахла перезрілими яблуками, і дерева стояли, мов вирізьблені, вишикувані в строгі шеренги, — яблуні, груші й три ранні черешні: Гапочка виносив чи не перший на всю Бессарабку. Він копав, підіймаючи скиби пудові, бо й лопата була до пари граблям, а легенький вітерець обдував йому шию, обличчя, холодив розпарену голову з коротко підстриженим сивим волоссям: Гапочка волосся зберіг, не полисів, тільки посивів, як лунь, та довкола світлих терплячих очей затужавіли зморшки. Вони ставали особливо глибокими й виразними в отакі ось хвилини, коли на душі тяжко та гірко, а серце гризуть невтішні думки. Він копав і копав, намагаючись втекти од самого себе у працю, а сонце опускалося нижче й нижче, і все далі й далі у сад просувалася тінь од високого глухого паркану, що ним обгороджене все обійстя. Ось вона облягла найближчі дерева, і ті враз мов зіщулилися, підібрали гілля; ось уже весь сад майже поглинула, огорнувши й Гапочку, тільки вгорі ще світилися, червоно та весело, поодинокі незірвані яблука. І Панас Юхимович, розігнувшись, дивився вгору, аж поки погасли й вони.

Тепер, коли зсутеніло, він подумав: «Пора!» Взяв граблі та лопату, одніс до сарая. Вийшов, обтрушуючи комбінезон, глянув на вікна: не світилося в жодному. Софонька, отже, й досі лежить у себе в ліжку, а завтра, звівшись, на нього й не гляне. Мовчатиме, хоч би що він їй казав. День… два… а то й тиждень… Гапочка скрушно зітхнув, уявивши, що чекає на нього, і йому ще дужче захотілось напитися.

Не марнуючи часу. Негайно.

Трезор неохоче посунувся, пропускаючи руку хазяїна. Гапочка помацав, помацав — пляшок не було. Від здогаду, що Софонька таки підгледіла й забрала випивку, в нього й чоло зросилось. Та одразу ж себе заспокоїв: Софонька, коли б угледіла, сказала б одразу. Отам, у кухні. І навряд чи підійшла б до будки.

— Трезор, де пляшки? — спитав напруженим шепотом.

Трезор густо дихнув, переклав лапу на лапу. І в Гапочки ворухнулася божевільна думка, що пес випив його горілку й вино, а пляшки викинув геть.

Понишпоривши ще трохи, Панас Юхимович, обійшов будку. І одразу ж побачив обидві пляшки, Трезор таки викотив їх та й поклав акуратно за будкою. Спасибі, що хоч не відніс аж під ганок.

Гапочка поспіхом сховав пляшки в кишені, спустився в підвал.

Закладаючи будинок, Софонька вирішила не дотримуватися типового проекту. Надивившись по закордонах особняків, малих та великих, вона хотіла збудувати щось подібно й собі. Щось на кшталт отієї триповерхової вілли в містечку німецькому, комендантом якого був наприкінці війни її чоловік. На всі стіни вікна з дзеркальним склом, балкони та лоджії, розсувні стіни та антресолі, ванни й туалетні кімнати, обкладені кахлями, запаморочливо блискучий паркет і бронзові ручки на дверях — простір, світло, храмова урочистість, затишок, про який досі читала лише в книжках; пані комендантша, як її стали одразу ж величати німці, в перші дні тільки й знала, що ходила з кімнати в кімнату, з поверху на поверх і тричі на день полоскалась у ваннах: білій, блакитній, рожевій. І кожного разу здавалося, що виходить вона з іншого кольору шкірою: рожевою, блакитною, білою.

І внизу, на весь, будинок, — величезне підвальне приміщення. Для прання білизни, з казанами вмурованими, для соління і квашення, для численних діжок із помідорами, огірками, капустою, для зберігання зимових яблук та груш, стелажі, повні пляшок із вином, гараж із дверима, що підіймалися вгору натиском кнопки, іще якісь закапелки, в яких і заблукати недовго, — Софонька все те облазила, вивчила, закарбувала у пам’яті і, коли настала пора будуватися, поставила вимогу: тільки так, а не так!

Триповерхової вілли, однак, не вийшло. І ванн, блакитних та рожевих. І затишних туалетних кімнаток із пісуарами, що сяяли, мов підлиті з сонця, де вода не шумить брутально й грубо, а лунає ніжною арфою. Не вийшло й лоджій, на яких хоч банкети влаштовуй, — ледь удалося одвоювати чотири балкони з пілястрами, що пообвалювалися після перших дощів. Ні стін розсувних, ні вікон дзеркальних, ні викладених візерунком паркетів із дорогих сортів дерева — будинок зводився тоді, коли доводилося воювати за кожну цеглину, і Софонька змушена була поступово здавати позиції перед суворою дійсністю. Підвалом, однак, не поступилася: є і пральня, й сушильня, і численні приміщення для засоленого та заквашеного, є навіть гараж, щоправда, без кнопки та автоматичних дверей, був навіть погрібець для вина власного виробу, зліквідований Софонькою після того, як вона недорахувалася кількох десятків пляшок, а у діжці виявилося не стільки вино, скільки вода, що її доливав потай Гапочка, — тепер там тільки порожні полиці, вкриті пилюкою, — дружина туди не заходить, каже, що їй там моторошно: нагадує цвинтарний склеп, і це найбільше влаштовує Панаса Юхимовича, — темно, глухо і повна безпека.

Добравшись до склепу, він намацав півлітровий келих для пива, старанно витер хустиною. Знайшов пеньок, що правив йому за стілець, сів, прилаштувавши келих на коліна. Хоч над головою висіла лампочка, світла не вмикав: у темряві почувався безпечніше. Відкоркував спершу «цуцика», спорожнив, долив потім вином — по самісінькі вінця. Почекав, поки перемішається, підняв келих, сам до себе сказав:

— Ну, Паню, будьмо! — І гірко додав: — Із святом, товаришу полковник!

Надпив, долив вином, що лишилося, поставив пляшку біля порожньої чвертки: назбирається з півкошика — здасть.

Тепер можна пити не поспішаючи. Відчуваючи, як усотується гірко-солодка рідина в піднебіння, в язик, а в голові починає ледь чутно шуміти. І зігрівати в грудях. Тісна комірчина потроху роздавалась увись та ушир, на серці ставало все легше й легше. Не те що проходила образа на Софоньку — образа пекла його й досі, але те, що він оце зараз п’є, що дружина зовсім би сказилася, коли б узнала, приносило похмуру втіху.

— П’ю й питиму! — мовив із викликом. Підняв келих, відчайдушно подивився на пітьму: — Всього вам найкращого, Софіє Пилипівно! Будьте здорові!

Бачив зараз дружину так виразно, наче вона стояла ось тут, перед ним. І не боявся ніскільки. Навпаки, відчував свою незалежність од неї, свою непідкореність. Ось він п’є, і вона нічого йому не зробить!..

У голові все дужче шуміло, Панас Юхимович відчував себе все войовничіше.

— Тридцять карбованців!.. Скажи спасибі, що всі не оддав!.. Людина ж померла, а не собака!.. То де твоя совість, питаю?

Доливши, так торохнув келихом, що якби скло було тонше — розсипалося б. Скільки склянок перетовк, а цей поки що тримається.

— П’ю й питиму!.. І нічого ти зі мною не зробиш!.. А захочу — співатиму!..

Панас Юхимович кілька разів кашлянув, прочищаючи горло. Лункий бас сколихнув запліснявілу темряву, одбився од стін. Але він не боявся. Не боявся зараз нічого. До того ж Софонька — аж на другому поверсі — не почує…

Зручніше вмостившись, підняв угору правицю. Махнув, сам собі диригуючи.

— Сол!.. Сол!.. — спробував голос: виходило наче нічого. Ще раз прокашлявся, махнув рішуче рукою:

Солдатушки, бравы ребятушки,

А где ваши жены?

Це була єдина пісенька, що її під мухою виконував Гапочка. Виводив так натхненно, що дружина, коли Гапочці траплялося пити легально, затуляла вуха й благала:

— Замовкни, ради бога: я скоро од твого реву здурію!

— Ну й дурій! А ми будем співати!

Гапочка одружився восени сорок третього так несподівано, що коли прокинувся наступного дня, ладен був себе за руку щипати: сниться це йому чи не сниться?

Перед цим їхній дивізії, знекровленій у важких боях, боях на прорив, присвоїли звання гвардійської. Урочисту подію годилося відсвяткувати належно, а тут саме відвели їх у тил, на поповнення, і комдив після мітингу особового складу зібрав офіцерів на чарку. Село, в якому разташувалася дивізія, переходило кілька разів із рук в руки, і німецька артилерія й наша молотили його, не жаліючи, — уціліло всього кілька хат, і в жодній з них не було такої кімнати, щоб розмістити всіх офіцерів дивізії. Тож комдив наказав запросити, починаючи з майорів, і Гапочка, єдиний капітан, почувався серед них дуже незручно. Сидів аж при вході, за ріжечком столу, готовий схопитися, коли йому скажуть поступитися місцем комусь старшому за чином.

Стіл був рясно заставлений пляшками з напоями, тушонками у високих, наче гільзи, банках, консервами та шоколадом — усім, що вдалося наспіх зібрати заради такої події. А посередині, у величезному чавуні, зовсім уже королівською стравою парувала картопля «в мундирах». Гапочка жадібно принюхувався і нічого не міг із собою вдіяти: не пробував картоплі вже майже рік.

Пролунала команда наповнити келихи — різнокаліберні посудини, теж зібрані мало не по всій дивізії. Гапочці дістався півлітровий алюмінієвий кухоль, він не знав, скільки наливати, поки майор, який сидів поруч, підморгнувши по-змовницькому, налив йому по самісінькі вінця. Та й Батя, командир дивізії, строго сказав:

— Повні!.. Повні наливайте, товариші офіцери!..

Спершу випили за перемогу, потім за свою, уже гвардійську, дивізію, потім за Батю — її командира. Вже після другого тосту стало гамірно й весело, тим більше що Батя, якого всі офіцери боялися більше власної смерті, добродушно розвалився повним тілом своїм у єдиному кріслі, приязно оглядаючи веселе застілля.

Гапочка, хоч уже й випив два кухлі, не дуже й сп’янів: йому тільки стало легко й весело, зникла геть скутість, що завжди охоплює молодших чином військових перед старшими. Він устиг уже випити на брудершафт із майором, який йому налив келих, перекинутися словом з підполковником праворуч і майже заприятелювати з іншим майором, молодим красенем, ад’ютантом комдива, про якого Гапочка чув, що за ним більше лишається невтішних жіночок, аніж трупів ворожих. І хоч бездоганно пошитий мундир ад’ютанта сяяв нагородами, Гапочку чомусь зараз захоплював інший хист ад’ютанта. Може, тому, що він досі не мав справи з жінками і в душі їх навіть побоювався. Ад’ютант же, скорений тим, що Гапочка міг одним духом спорожнити півлітрову посудину, враз пройнявся до нього отією раптовою симпатією, яка часто виникає поміж захмелілими чоловіками, і запропонував випити з ним на брудершафт.

— Хочеш у штаб? — запитав потім Гапочку.

Гапочка глянув на свою пом’яту, вилинялу фронтову гімнастерку, на заношені галіфе й стоптані чоботи, уявив себе поруч з оцим красенем і аж головою замотав відмовляючись.

— Ну й дурень! — грубувато сказав, ад’ютант. — Ось товариш майор побіг би навприсядки… Правда ж, майоре?

Майор, що налив Гапочці перший кухоль, почервонів, сердито щось буркнув. Ад’ютант засміявся втішено, ляснув Гапочку по плечу, весело мовив:

— Ну, мені треба йти до старого… Не скучай, капітане!..

Звівся, ошатний, вродливий, упевнений, пішов до генерала.

— Якби отаких поменше було, війну давно виграли б! Протирають штани по тилах! — сказав зло майор.

— Навіщо ви так? — знітився Гапочка.

Гапочка хотів зауважити, що в ад’ютанта більше нагород, аніж у майора. Однак не насмілився. Дивився на гнучку постать ад’ютанта, на його спритні рухи і з заздрістю думав: «Отак би й мені!»

Ад’ютант зупинився тим часом біля дівчини, яка, єдина, сиділа за столом, схилившись до неї, сказав щось на вухо — дівчина засміялась голосно, одмахнулась од нього, але той ще нижче нахилився до неї, і на обличчі його вже грала переможна, а разом з тим і трохи недбала посмішка: усміх людини, збалуваної жіночою увагою. Дівчина з явним задоволенням слухала ад’ютанта, червоніючи обличчям і шиєю, — Гапочку аж кольнуло в серце отією голочкою, яка завжди являється, коли хтось інший привертає жіночу увагу. Може, тому він став пильно стежити за дівчиною, яку досі не помічав, а може, й тому, що дівчина ця була єдина в кімнаті, і погляди всіх чоловіків мимоволі на ній зупинялись.

Роздивитися як слід не міг, бо сиділа вона аж на тому кінці столу, біля комдива, схована за чоловічими постатями, мигцем побачив лише коротко підстрижене світле волосся, яким вона задерикувато стріпувала, і невелике ніжно-рожеве вушко, але й цього було досить, щоб здавалася вона йому звабною: три кухлі шнапсу далися взнаки.

— Дивізійна підстилка, — пробурчав саркастично майор.

Гапочка одсунувся од майора — так йому стало неприємно. Його завжди дратували цинічні розмови про дівчат, особливо тих, що були на фронті, бо його молодша сестра десь воювала, і він припустити не міг, щоб вона щось собі дозволяла. Тож і в роті своїй, а тепер уже в батальйоні, рішуче обривав масні розмови про дівчат та жінок, за що його офіцери прозвали потай «младенцем». Гапочка відчув до майора таку неприязнь, наче той оті всі слова сказав на його адресу.

Стало сумно й незатишно в оцьому рейваху, Гапочка з тугою подумав, що краще сидів би він серед своїх офіцерів, у батальйоні своєму, де він знав усіх і всі його знали, він аж згорбився в спині, думаючи про свій батальйон, і прогавив, коли почалися танці.

Танцювали в цій же кімнаті. Всі, хто сидів, повернулися до танцюючих: червоні, веселі обличчя, ритмічні сплески долонь, підбадьорливі вигуки, а на вільній од столів та стільців площі, розсипаючи хвацький дріб закаблуків, вибивав шалену чечітку ад’ютант — тільки зуби виблискували та метлялась чорна чуприна. Ось він пройшовся по колу — та-та-та! та-та-та! — миготіли начищені чоботи, — зупинився навпроти дівчини, запрошувально наставивши руки, — та-та-та! та-та-та! — звав, кликав перестук. «Соню, давай! — вигукнув хтось. — Не посором нашу гвардію!» — і Соня, стенувши плечима поблажливо (мовляв, що маю робити!), звелася одразу, стала, усміхнена, навпроти ад’ютанта. В новій, ладно підігнаній формі, перепоясана в стані, мов чарочка, вона здалася Гапочці такою граціозно-звабливою, що в нього пересохло в горлі.

Соня якусь хвильку стояла, не спускаючи очей з ад’ютанта, що чортом ходив коло неї. Свіже обличчя її з порожевілою шкірою все ще не звільнилось од усміху, тепер уже наче аж трохи розгубленого, трохи наляканого, вона мов розкаювалася, що вийшла до танцю, і Гапочці стало її жалко. Та ось вона зігнала з обличчя посмішку, обличчя її стало враз серйозне й строге, — труснувши коротко підстриженим волоссям, Соня вступила до танку.

Застілля так і вибухнуло схвальними оплесками, ще дружніше заплескали долоні. Гапочка і сам незчувся, як теж став плескати, його захопив, полонив, поглинув завихрений ритм, він уже однаково захоплено дивився на дівчину та ад’ютанта, що танцювали все швидше й швидше, все шаленіше й шаленіше, не жаліючи ні своїх ніг, ні закаблуків, він аж затремтів увесь — ладен був зірватися з місця й кинутися в танок.

Рятувало тільки те, що Гапочка не вмів танцювати.

Червоні, задихані, вони зупинилися, а застілля нагородило їх дружними оплесками. Гапочка теж аплодував, долонь не жаліючи, й оглядався на сусідів такими очима, що навіть сердитий майор усміхнувся у відповідь.

Дівчина рушила до генерала, що гукнув: «Дочко, а йди-но сюди!» — ад’ютант же знову підійшов до Гапочки. Розчервоніле красиве обличчя його було веселе й привітне.

— Наступний танок, капітане, за тобою!

— Що ви… — знітився Гапочка. — Я той… Я не вмію…

— Не вмієш? — вражено перепитав ад’ютант. — Танцювати не вмієш?

Гапочка лише кивнув головою: ад’ютант розмовляв голосно, і ті, що сиділи поруч, повернулися в їхній бік. І хто його зна, чим скінчилася б ця розмова, якби генерал, цмокнувши Соню в щоку, голосно не запитав у присутніх:

— Гарна у мене «дочка»?

— Гарна, товаришу генерал! — одним духом відповіли майори й полковники.

— А чому вона й досі не замужем? — строго поцікавився генерал. — Ану, встань, хто неодружений!

Гамір стих, як обрізаний. Всі аж голови попригинали, наче понад столом пронісся снаряд. Укляк перелякано й Гапочка: він був неодружений.

— Що, нікого нема неодруженого? — спитав генерал невдоволено; все ще обіймав за плечі «дочку». Вона єдина, здається, не розгубилася. Та ще ад’ютант.

— Ось капітан неодружений! — гукнув весело він та й показав на Гапочку.

— Капітан? — суворий погляд комдива зупинився на Гапочці. — Ти чого це не признаєшся?.. Гм?.. Ану, встань, ми на тебе хоч подивимось!

— Вставай, вставай, капітане! — посміхаючись, казав ад’ютант і вже підважував Гапочку. — Нічого за жонаті спини ховатися!

Гапочка вже стояв, не знаючи, куди й очі подіти. Батя ж дивився на нього вивчаюче.

— Ну як? — повернувся до «дочки». — Як женишок?

Дівчина пирснула, затулила рота долонею. А веселі ясні очі її так і хлюпнули Гапочці в душу.

Генерал легенько підштовхнув дівчину до зовсім уже обмерлого Гапочки.

— Бери, капітане! Бери, бо сьогодні ми живі, а завтра чи й будемо? Ну як, товариші офіцери, — звівся за столом генерал, — гарна пара?

— Гарна!.. Гарна!.. — загукали довкола.

— Так женити їх, негідників!.. Майоре!

— Єсть! — Ад’ютант вискочив з-за Гапоччиної спини, як веселий чортик із бочки.

— Організуй все, як положено!

— Єсть! — хвацько відповів ад’ютант. Крутнувся і мов провалився крізь землю.

— А ми чого стоїмо? — спитав весело Батя. — На весіллі ми чи не на весіллі?.. Ану, наливайте чарки!.. За здоров’я молодих!.. Гірко!..

— Гірко!.. Гірко!.. — ревонуло застілля.

— Ти чого ж стоїш? — це вже до Гапочки. — Цілуй молоду!

Виконуючи слухняно команду, Гапочка нагнув голову, аж тріснуло в шиї, і перед очима його гойднулися грайливо осяяні очі, лукаві вуста. «Все це — гра, все це — несерйозно», — промовляли і очі, і губи, і все обличчя її.

— Ти що, цілуватись не вмієш? — вражено запитав генерал.

Здригнувшись, Гапочка тицьнувся губами чи то в підборіддя, чи в щоку — ніжна податлива шкіра обпекла йому губи.

Схвальні вигуки, оплески, сміх…

Потім все було мов у тумані. Чи в примарному сні. Пам’ятає себе уже за столом, поруч із генералом та Сонею, і йому знову наливають повнісінький кухоль, і він випиває спрожогу, бо не знає, куди йому подітися од всіх оцих поглядів. І вигуки: «Гірко!», і страшно наближені очі, і губи, що не уникають його поцілунку, і ще один кухоль, і знову виринає ад’ютант, і «віліс» з широчезною генеральською спиною попереду, а він поруч із Сонею, що зворушливо й віддано тулиться до нього, і синя пляма, що мчить по дорозі. Соня тулиться все щільніше й щільніше, бо ж надворі вже холодно, а вони в самих гімнастерках, і Гапочка врешті наважується обійняти її за плечі, щоб хоч трохи захистити од вітру, та, наткнувшись одразу на чиюсь руку, перелякано одсмикує свою. «Далеко?» — кричить генерал, обернувшись, і Гапочка думає, що то до нього, і не знає, що відповісти. «Під’їжджаємо!»— ад’ютантів голос по той бік Соні, і одразу ж з’являються будинки з темними вікнами, і кишеньковий ліхтарик спалахує їм назустріч гостро й вимогливо: патруль… «Де міськрада?» — лунає чийсь вимогливий бас. «Міськрада?.. Навіщо міськрада? — дивується Гапочка. — А, все одно…» Мотор легенько муркоче, і тиша навалюється, і в голові все туманиться, і злипаються важко повіки…

Хитнуло, гойднуло, поїхали…

— Вилазь, капітане!

Гапочка розплющує очі: якийсь двоповерховий будинок, широкі сходи, високі храмові двері, «Де це ми?.. Що це?..»

— Ти що, заснув? — лунає генеральський смішок. — Оце наречений!

Усі вже стоять біля «віліса», і Гапочка, лякливо здригнувшись, зіскакує теж. Земля одразу ж гойднулася, він заточується (оті кухлі таки дають себе взнаки), чиясь рука підхопила його під лікоть, чийсь голос веселий лунає у темряві:

— Соню, тримай чоловіка, а то втече!

Й одразу ж з другого боку хтось бере його за руку, горнеться віддано й ніжно.

Гапочка аж зціплює зуби, щоб не гойдатися, щосили проганяє дрімоту. Чиясь постать спритно збігає догори, одчиняє широко двері:

— Прошу заходити!

Гапочка впізнає ад’ютантів голос. І хоч Соня вже тягне його до сходів, він упирається: поруч же Батя, комдив, генерал — йому першому й іти.

— Давай, давай, капітане! — рокоче поблажливо генеральський басок, і Гапочка врешті наважується ступити на сходи.

Коридор… Ще коридор… Невелика, освітлена гасовою лампою кімната… Стіл у плямах, два обдерті стільці, товстий зошит посеред столу, чорнильниця-невиливайка, учнівська ручка… Жінка у сірій вовняній хустці поверх жакета, з заспаним сірим обличчям.

— Прошу заходити! — Ад’ютант уже в кімнаті, він хапає один із стільців, витирає долонею, підставляє генералові. Батя важко сідає, стілець тріщить, але не ламається.

— Зареєструєте нам молодят? — лунко запитує він. Скидає кашкет, проводить долонею по сріблястому йоржикові.

— Зареєструю, — відповідає жінка тихо й безбарвно. — Треба тільки документи…

— Документи є! — голосно відповідає комдив. — Капітане, лейтенанте, давайте ваші військові квитки!

Гапочка слухняно дістає військовий квиток, оддає генералові. Подає свій і Соня.

— Ось вам, громадяночко, документи! — ляснувши ними по долоні, говорить комдив. — Нате, пишіть, що положено!

Жінка бере військові квитки, розгортає, кладе на стіл. Розкриває потім зошит, щось до нього записує. Перо скрипить жалісно й сумно, і лише зараз доходить до Гапочки, що все це не жарти, все це не гра, а всерйоз, і оця дівчина, яка стоїть поруч, завмерла, про існування якої він кілька годин тому навіть не знав, стане йому дружиною. Він оглянувся розгублено, наче надіявся побачити одчинені двері, в які можна, поки не пізно, втекти, але замість дверей наткнувся поглядом на веселе й трохи глузливе обличчя ад’ютанта…

— Вітаю з законним одруженням! — сказала так же безбарвно жінка, повертаючи військові квитки. — Бажаю повернутися живими з війни… — Тут обличчя її пересмикнулося болісно, затремтіли вуста.

— Так, громадяночко, так! — Комдив звівся, одкашлявся, клацнув пальцями в сторону ад’ютанта: — Майоре, шампанського!

Ад’ютант послав руку за спину і наче з повітря дістав пляшку з золотою головкою. Послав другу — і вже у ній кілька фужерів.

— Наливай! — скомандував генерал. Очі його зволожилися, обличчя втратило начальницьку твердість. — Вип’ємо за щастя молодої сім’ї: щоб повернулися живими з фронту і народили гвардійців! І щоб до всіх наших жінок повернулися чоловіки…

— Мій уже не повернеться, — сумно сказала жінка. Сказала, та й схаменулася одразу: обернулася до молодих, і Гапочка побачив, які в неї добрі очі. — Бажаю вам обом щастя… Од всієї душі…

Цокнулися фужерами, випили…

І знову ніч, і шалений біг «віліса», і чорний вітер, що обдимає обличчя, і м’яко притулене тепле плече, що довірливо горнеться, і ще веселіше застілля, і «гірко!», і тепер уже губи, що самі шукають його губів, і очі, світлі, аж моторошні, до самісінького дна розтулені тільки для нього, і невелика кімната, і ліжко розстелене, і Соня, і він. Хтось прибирає бликун, причиня щільно двері, якісь голоси, чийсь зачаєний сміх стихає по той бік дверей, порипують, віддаляючись, кроки, западає напружена тиша — чекання того неминучого, що має от-от статися, — Гапочка чує гаряче дихання власне, гупання свого великого серця, тугий комірець гімнастерки боляче впивається в шию, але він не насмілюється його розстебнути, щоб Соня не витлумачила цей його порух інакше… і оце ліжко, безсоромно оголене ліжко, яке чекає на них, нагадує про себе, хоч як він оминав його поглядом, Гапочка аж одступає подалі — до вікна, що вимальовується сірим прямокутником на чорному тлі, й здригається од Сониного голосу:

— Ох, як я втомилася!

Обертається й майже натикається на Соню: стоїть, піднявши до нього обличчя, якась дитинно-беззахисна, і Гапочка, враз пронизаний жалем, ступає до неї: обійняти, пригорнути, утішити, а вона, зрозумівши по-своєму отой його рух, легенько штовхає його долонею в груди:

— Зачекай.

І починає роздягатися.

Звільняється од портупеї, скидає гімнастерку, спідню солдатську сорочку — донизу, додолу, навіть не дивлячись, куди вони падають. Рухи її гнучкі та безшумні, вона мовби виконує таємничий ритуальний танок, що гармонійно зливається з оцією прозорою темрявою… ще порух… ще помах руки, — звільнившись од ліфчика, стоїть перед ним гола по пояс, наче дикунка. Гойднулася, підійшла упритул, піднесла руки, наче в молитві.

— Боже, який ти великий! — І вже нетерпеливі пальці вивільняють його шию од гудзиків. — Та нахилися ж! — з нервовим смішком.

Гапочка покірно нахиляється, гімнастерка, сорочка наче самі собою сповзають із нього, дві гарячі долоньки охоплюють шию, вона припадає жагуче й одступа, одступа од вікна, ведучи його за собою…

Потім питала, вражена:

— Ти вперше? — І цілувала розчулено: — Боже, яке ти чудо! — І в якомусь каятті стогнала:

— Чому ти раніш мені не зустрівся?.. Чому?..

І Гапочці було її жалко. І соромно за власну незайманість…

Потім був ранок, який ледь загорався, і якась особливо тепла, затишна тиша, і юне обличчя із склепленими міцно повіками, і тихе дихання крізь ледь розтулені губи, і довірливо притулене голе плече, і по всій кімнаті розкиданий одяг. Гапочка, злякавшись, що хтось зараз зайде і застане їх разом, зірвався з ліжка, поспіхом став одягатися. Зібрав її одяг, акуратно склав на стільці, навшпиньки пішов до дверей.

— Ей!.. Ти куди?

Обернувся, зустрівся поглядом із світлими очима, що весело і трохи здивовано дивилися на нього.

— Ти втікаєш?

— Розумієш… мені треба… той… — забубонів Гапочка, — У батальйон… — Враз пригадав, що і справді призначив збір командирів на вісім нуль-нуль. — На мене чекають.

— Так рано? — спитала здивовано. — Котра година? Гапочка глянув на годинник: було пів на п’яту.

— От бачиш! — із докором сказала вона. — А хто ж мене поцілує? — Потягнулася солодко, вивільняючи з-під ковдри руки, сіла, не соромлячись своєї голизни, покликала Гапочку: — Йди сюди!.. А ти хотів утекти! — сказала потім докірливо. І, вередливо надувши губки, штовхнула в груди: — Тепер можеш іти… до свого батальйону противного…

І Гапочка, землі під собою не чуючи, пішов у батальйон…

І весь той день, і наступні дні, і тижні, і місяці навіть не полишало відчуття радісного подиву: він одружений! У нього дружина. Жінка, яку він може безборонно поцілувати, яка сама прагне його поцілунків, дозволяє робити з собою усе, що він забажає. Ловив себе на тому, що все думає про неї. Це були теплі та світлі думки, вони переповнювали Гапочку такою ніжністю, що йому весь час хотілося зробити всім людям, які його оточували, — і солдатам, і офіцерам, — щось особливо радісне: як це буває з натурами сором’язливими й замкненими, він ураз віддано закохався у свою молоденьку дружину.

Зустрічатися їм доводилося зрідка. Гапочка товкся у своєму батальйоні, на передовій, Соня ж працювала в штабі перекладачем. Та він і не подумав би просити комдива відпустити дружину до нього: при самій лише думці, що її може поранити чи вбити, його обливав холодний піт. Йому хотілося збити кожен ворожий літак, що пролітав над окопами. Хай скидає бомби сюди, хай стріляє у них з усіх гармат-кулеметів, лиш би не летів далі, до штабу, де працює дружина.

Коли ще стояли на перепочинку, Соня двічі його провідувала (про те, щоб самому появитися в штабі, Гапочка і думати не смів). Першого разу пробула кілька годин: випрала йому білизну й гімнастерку («Сам прав?» — «Сам». — «Боже, хто ж так пере! Ти її вугіллям милив чи глиною?» — «Вугіллям», — відповів щасливий Гапочка, не зводячи погляду з запопадливих рук дружини: нічого красивішого, здається, досі не бачив); прибрала в землянці, де Гапочка жив із своїм начальником штабу («А свинюшник завели!.. Ох, ці мужчини!»); випуштрила вістового, молоденького солдатика із поповнення, який отак занехаяв свого командира; присоромила й начштабу за його давно нечищені чоботи, — і начштабу, коли Соня поїхала, аж покрутив головою: «Ну, в тебе, комбате, і жінка!» І Гапочка з ним погодився радісно, що Соня не схожа на інших жінок, — все, що Соня робила, йому страшенно подобалося, він ладен був щомиті цілувати її, коли б вони були в землянці самі; він із мукою думав, як йому зробити так, щоб хоч на хвилину лишитися на самоті з дружиною, аж поки Соня, навівши сякий-такий лад, сказала начштабові:

— Ви, лейтенанте, підіть погуляйте, бо нам треба про дещо договорить із капітаном… Та простежте, щоб ніхто не заходив! — гукнула вже йому в спину. І, залишившись наодинці з Гапочкою (тепер уже він стояв, голий до пояса: сорочка і гімнастерка сохли надворі), по-діловому спитала: — Оце твоє ліжко?..

Вдруге вона пробула у нього всього кілька хвилин; мабуть, тому, що приїхала не сама, а з ад’ютантом, і вони дуже кудись поспішали. Ад’ютант обійняв Гапочку, наче родича, одразу ж дістав із «віліса» пакунок із консервами й пляшкою: «Давай, комбате, тягни свої кухлі!» Отак, навстоячки, біля машини, випили, і, ще жуючи, ад’ютант поліз на сидіння: «Забираю й твою дружину, комбате, нічого не вдієш, служба». І Соня слухняно полізла за ним, а Гапочка все ще надіявся, що ад’ютант передумає, залишить її, поки повернеться. (Після того як у землянці побувала Соня, сам застилав старанно ліжко, не хотів, щоб чужі руки доторкнулися до нього…)

Ад’ютант не передумав. «Віліс», насмішкувато фиркнувши, рушив з місця, ад’ютант весело помахав на прощання рукою, Соня теж щось гукнула, всміхаючись, — вони віддалялися швидко. Гапочку ж уперше гостро різонуло по серці ревниве почуття, і в ту ніч він майже не спав: все ввижався йому ад’ютант, який мов зійшов із картинки, а поруч — його молоденька дружина. Лаяв себе подумки, що як він сміє отак думати про Соню, по голові себе замалим не бив і — нічого не міг із собою удіяти…

Потім дивізію знову кинули на фронт — у тяжкі бої на прорив, і Гапочка майже місяць не стрічався із Сонею. Відрізок часу на війні величезний, майже вічність, бо значна частина тих, хто воював поруч із Гапочкою, у вічність і пішла, а йому щастило, його навіть не дряпонуло, його наче оберігала закоханість у юну дружину: ніс її у собі з дня у день, через усі бої та походи, і ніщо не могло її пригасити. Вже в листопаді, якраз перед святом, — ще одна зустріч із дружиною: зайшла до нього в землянку, якась зосереджена й тиха, якась мов аж на себе не схожа. «Надовго?» — спитав, заїкаючись, Гапочка (от уже не повірив би, що од радості можна заїкатися!). «На всю ніч». Не на кілька хвилин чи годину — на безконечність…

І вже уночі, обіймаючи, тулячись до нього щосили, сама наче од себе втікаючи, стогнала розгублено:

— Гапочко, що робить мені, Гапочко: я завагітніла!

Він лежав, ошелешений, не знаючи, що їй сказати, а Соня вже плакала:

— Я не хочу родити!.. Не хочу!.. Куди я подінуся?

І тут Гапочка чи не вперше подумав, що він нічого не знає про минуле дружини. Звідки вона, хто її батьки, де вона вчилася, як потрапила в армію? Погладжуючи її беззахисні плечі, обережно спитав:

— Батьки твої де?

— У мене немає батьків, — крізь сльози сказала дружина. — Я з дитбудинку…

Перед Гапочкою, словами дружини накликана, — колона дитбудинківців. Чомусь завжди пострижених наголо, в однакових сорочках, спідницях, трусах, вони щоранку проходили строєм повз двір, в якому Гапочка жив, мати його жалісливо зітхала й казала уголос: «Нещасні діти!» Чому нещасні, Гапочка так від неї й не довідався, однак переконаність, що дитбудинківські діти нещасні, залишилася в ньому на все життя…

— Я мушу зробити аборт!.. Мушу!.. Ти чуєш?..

Гапочка не смів заперечити: відчував свою велику провину в тому, що сталося з Сонею.

— У мене знайома в медсанбаті… — схлипнула дружина. — Я вже з нею домовилась… Чого ж ти мовчиш?..

— Роби як знаєш, — обережно погодився Гапочка. — Тобі, звісно, видніше…

— Видніше! — саркастично перебила дружина. — Всі ви, мужчини, однакові: нашкодите — і в кущі!..

Гапочка винувато зітхнув.

— Ти ж напиши, — просив, провівши вранці до артилеристів — за три кілометри в тил: там уже стояла машина, що мала йти по снаряди. — Пиши!

— Добренько, — Соня, свіжа, весела, наче й не було ночі зарюмсаної, цмокнула в щоку і, граціозна, туго перепоясана в стані, легко стрибнула в кабіну…

Після аборту вона вже не могла завагітніти. Довго хворіла, вже по війні тричі їздила на курорт: лікувати якісь жіночі хвороби, немов помогло, але на дітей уже годі було сподіватися. І Гапочка не раз жалкував, що в ту ніч, у землянці, не відрадив дружину.

Соня ж, хвороби позбавившись, стала опецьок опецьком. Хоч не втомлювалася переконувати себе й Гапочку, що не така вона вже й товста. І сердилася на одяг, що отак швидко збігається, — не встигнеш пошити, а вже й не налазить. І ревниво допитувалася на вулиці, коли попереду йшла товста жінка: «Вона товстіша од мене? Товстіша?» — «Товстіша», — відповідав завжди Гапочка, щоб уникнути драми…

Наспівавшись до хрипу, залишив підвал: пора вже й спати. Не на другому поверсі, де зараз лежала дружина, а на першому, на старій, з війни ще, канапі. Ліг головою на валик, посовав, шукаючи потилицею місце продавлене, та одразу ж і заснув.

Хоч сьогодні був понеділок — день, коли Гапочка відпочивав од базару, він, прокинувшись, одразу ж вирішив: поїду! Бачити сердите обличчя дружини, катуватися її мовчанням, мовчати й собі, бо кожне слово його буде витлумачене таки ж проти нього, — нерадісна ця перспектива змусила Панаса Юхимовича звестися ще до світанку та й, умившись, поснідавши похапцем, спуститися знову в підвал.

Цього разу не подався в тісну комірчину, в якій давав учора «концерт», — ввімкнув світло в просторому, на півбудинку, помешканні зі стелажами під яблука. Стелажі тягнулися вподовж стін і посередині — неглибокі в кілька поверхів коробки, де зберігався осінній врожай, тут панував густий яблуневий дух, а повітря було аж золотисте на колір. Панас Юхимович поставив порожні поки що кошелі, заходився набирати яблука з коробів.

Цього разу брав шампанський ранет — ніжні рожевобокі плоди, що танули в роті. Вибирав один по одному з тирси, струшував, вкладав акуратно до кошелів. Робив те машинально, бездумно, завченими автоматичними рухами: яблуко до яблука, хвостик до хвостика — ось уже перший повен, тепер візьмемось за другий. Наклавши по вінця в усі чотири, пов’язав акуратно хустинами, два — через плече, два — у руки, піднявся у коридор. Прислухався, чи не ходить дружина, — мовби ще спить, — вийшов надвір.

Усього так і омило бадьоре та чисте осіннє повітря. Стояла та особлива прозорість, коли все довкола: і підсобні будівлі, й паркан, і дерева, і будка з затягненим у неї ланцюгом, і ліс по той бік ріки були наче вирізьблені, а небо над головою геть зовсім уже світле, і на сході займається ранкова пожежа. Далеко попереду, проїжджаючи мостом, задудніла електричка, пронизливо свиснула — луна покотилася річкою, пішла понад лісом, і ліс аж гойднувся. Зачувши кроки хазяїна, заворушився у будці. Трезор. Застукотів по стінах хвостом, що з ним траплялося рідко: собачим якимось чуттям відчув, що хазяїнові дісталося на горіхи, тож і проявляв своє співчуття. «Лежи, Трезоре, лежи», — сказав розчулено Гапочка, але Трезор ще й носа чорного висунув, понюхав, чим пахне. Яблуками? Ну, хазяїн знову поволікся на ринок! Упину на нього немає! — так розтлумачив той рух Панас Юхимович, розтлумачив та й усміхнувся невесело: «А що маю робити? Добре, що ти неодружений!»

Одімкнув хвіртку, вийшов за двір.

На вулиці ще ні душі, Гапочка, звично порипуючи кошелями, заквапився до вокзалу: от-от мала підійти електричка, наступна ж буде аж через сорок хвилин, а він не збирався оті сорок хвилин стирчати на пероні. Хоч відтоді, як Панас Юхимович вирушив уперше на ринок, збігло немало часу, він і досі трохи соромився оцих кошелів, особливо коли зустрічав знайомих відставників. Тож і намагався якомога менше мозолити очі, чекаючи на електричку.

Встиг, хоч весь аж змокрів. У вагоні ще мало людей, то в наступну наб’ється — по самісіньку зав’язку. Гапочка, приладнавши кошелі, сів на лаву. Скинув приношену кепочку, витер змокрілого чуба. Втупився незрячими очима у вікно. Там щось миготіло, щось пропливало, щось одступало і наближалося, — ковзало по свідомості, і, коли б хтось оце запитав Гапочку, що він щойно бачив, Панас Юхимович навряд чи й зміг би відповісти: перед очима все ще стояло обличчя дружини…

— Ти що, здурів? У що ти вирядився?

— Ти ж сама купувала!

— Купувала, та не на сьогодні! — вже зовсім роздратовано. — Скидай мені зараз же!

Гапочка покірно починає роздягатись. Скидає кепку, тоді ще нову фуфайку, вилазить із кирзових чобіт.

— І сорочку? — питає, вагаючись.

— І сорочку… Й штани… Боже, який ти!.. Ну що без мене робив би?!

Панас Юхимович того не знає: йому здається, що весь вік, відколи й народився, поруч із ним була Соня. Скидає сірого кольору цивільну сорочку з відкладним комірцем, штани з «чортової шкіри». Лишається в самій білизні.

— І довго отак будеш стояти? — нервово сміється дружина. — Давай, бо запізнимося!

— Форму, Софонько? — питає розгублено Гапочка.

— Ні, моє плаття!.. Та ворушися швидше, бо електричку прогавимо!

І Гапочка зодягається, мов по тривозі. Мундир, тоді ще не тісний, черевики, шинеля, кашкет із кокардою.

— Ану, повернися! — Соня прискіпливо оглядає його, знімає із спини кілька волосинок. — Вічно на тебе сиплеться! — звично бурчить. Звівшись навшпиньки, поправляє погони: вони в нього чомусь завжди сповзають назад. — Все, можна йти, — каже, вдоволена. Сама в пальтечку легенькому осінньому, у кокетливому капелюшку, в черевичках з носками завуженими — дівчинка вісімнадцяти років, не більше (тоді Соня була ще худенькою).

Бере його під руку, виводить із будинку.

Двір тоді ще був свіжий і чистий. І паркан, і будинок, і навіть будка собача, в якій тиждень тому оселився Трезор, світилися отією новизною, що аж кричала: а ми щойно зведені, щойно поставлені! І молоденькі ще тоді яблуньки нагадували наречених, яких завели щойно у двір та на хвилинку й полишили.

З них усе й почалося: в той рік яблуньки рясно вродили, і Соня вирішила частину врожаю реалізувати на ринку. Бо пенсія — пенсією, а свіжа копійка завжди пригодиться. До того ж будинок з’їв усі їхні заощадження. Жах, скільки грошей поглинула ця прірва! «Не треба було замахуватися на двоповерховий!» — ледь не вирвалося в Гапочки, коли Соня вже вкотре почала журитися за витратами. Та вчасно прикусив язика. Соня ж сказала: «Коли б ми менше розмахувалися…» — «Ми?» — тільки й видушив Гапочка, який добре пам’ятав, як пробував заперечити проти двоповерхової споруди. «Ми, а хто!» — уже з викликом… Ну, нехай будемо й ми. Нехай Гапочці оті його несміливі заперечення просто наснилися. Але торгувати на ринку? Ставать за прилавок?.. Він просто не міг уявити свою дружину ще й за базарним прилавком…

«А чому це я? Чому скрізь маю бути я?» — «А хто ж? — аж оглянувся. — Я?» У нього, либонь, було таке обличчя, що Соня не витримала — розсміялася. Сказала майже ласкаво: «Ти, Паню, ти!.. Та й що ж тут такого! Не крадене ж продаватимеш — вирощене твоїми руками, — Гапочка мимоволі глянув на свої руки: кому-кому, а їм таки перепало. — Та й не ти один такий будеш, — продовжувала вмовляти дружина. — Думаєш, мало полковників їздять на ринок?» — «Полковників?» — «Атож! — кивнула дружина, наче їх усіх вже й порахувала. — Справимо одяг цивільний, хто там подумає, що ти в мене полковник…»

Погляд Панаса Юхимовича стає зовсім невидющий. Уже не пригадує, скільки опирався дружині («А таки опирався!» — ворухнулося гордо в ньому. Казав, що не піде на ринок нізащо. Скінчилося ж, як завжди, капітуляцією повною. І ось цими кошелями…).

Ні, кошелі з’явилися пізніше, тоді ж він поїхав у формі. І до директора Бессарабського ринку у формі зайшов. А якщо сказати точніше, то його майже силоміць затягнула войовничо рішуча дружина: «Мій полковник не буде де завгодно стояти!.. Моєму полковникові це місце не дуже подобається!..» (Це вже коли рушили по ринку). А він ішов позаду, не розтуляючи рота, і не знав, куди подітись од сорому.

Вибрали місце, яке найбільше припало до вподоби Соні. Недалеко від входу, на початку фруктового ряду. Кожен, хто йде щось купити, у кого непочаті ще гроші, обов’язково наткнеться на Гапочку. І Панас Юхимович не втомлювався дивуватися Сониній передбачливості: спродувався один із перших. Там, в кінці ряду, ще й половини не спродували, а він уже брав порожні кошелі та й рушав на вокзал…

Панас Юхимович примощує кошелі, йде за вагою. Ринок майже порожній, високе приміщення ще не наповнилося галасом, який не стихатиме ані на мить (у Гапочки спершу аж голова пухнула, та згодом так звик, що, коли б раптом затихло, його одразу ж охопила б тривога). Люди пораються ще сонно і мляво: розв’язують мішки та корзини, перемовляються стиха; в м’ясних рядах лунає дружний хряскіт: здорові, як бугаї, м’ясники розбирають туші. Поміж порожніми поки що рядами повільно проходять перші покупці — переважно літні жінки, яким давно уже не спиться, — прицінюються, щоб не переплатити… Молодші ж влітають, як на пожежу. Бо: і чоловікові зготувати сніданок, і нагодувати дітей, і зібрати в дитячий садок, а то вже і в школу, та й самій на роботу не запізнитися… Ці підставляли «авоськи», не торгуючись майже, і бессарабські ханиги дерли з них, скільки хотіли. Панаса Юхимовича завжди обурювало таке безсоромне здирство: сам старожил бессарабський, він ніколи не дозволяв собі завищити ціну. Торгував по совісті, а не по очах.

Хоч не раз перепадало і йому: довіку не забути Гапочці, як його вперше обізвали спекулянтом («Спекулянти прокляті!»). Він тоді аж захворів, клявся більше на базар не ходити: «Хай вони краще зогниють, оті яблука!» Чомусь найбільше вразило Гапочку, що вилаяла його не якась бабуся, сердита на весь світ через свої болячки, а молода, вродлива жінка з такими вогняними очима, що Панас Юхимович аж усміхнувся, коли вона підійшла.

«Який же я спекулянт?» — видушив знічено. «А хто ж?.. Дерете три шкури, та ще й ангелами вас називати?..» Тут обурився уже весь ряд, навалився дружно на жіночку («Не подобається — не купуй! Іди в магазин! Думаєш, як очі наштукатурила, то можна й людей обзивати!»). Панас же Юхимович до вечора не міг заспокоїтись.

— Знайшли чим журитись! — втішала його Кіндратівна. — Це як кожне слово лихе брати до серця, то й дня не прожити…

При згадці про сусідку Гапочці аж защеміло всередині. Ось воно, місце, ще вчора порожнє, а сьогодні вже зайняте: шеренга, як то кажуть, зімкнулася. І скільки б не кликала її болісна пам’ять — не обізветься…

Панас Юхимович супиться, намагається не дивитися ліворуч, де ще три дні тому стояла Кіндратівна. Вона завжди приходила першою, і в Гапочки аж легшали кошелі, коли він бачив її ще здалеку.

— Доброго ранку, Кіндратівно! Що вам цю ніч снилося?

Бо Кіндратівні сни снилися щоночі, і вона їх пам’ятала усі. Може, тому, що були завжди світлі та радісні: Гапочка не пригадує, щоб їй щось наснилося неприємне й важке. Витирала долонькою акуратні, готові до усміху губи, розповідала охоче, а жваві руки її перетирали, викладаючи з кошеля, яблука й груші. Терла їх так, щоб вони аж блищали.

— А як же інакше! — І складала любовно: яблучко до яблучка, грушку до грушки.

Коло неї й зупинялися найчастіше. Інший аж охрипне, аж голос зірве, вихваляючи та закликаючи: «Громадяночко, ось у мене візьміть!.. У мене найсмачніші — не пожалієте!» Гапочка не пам’ятає, щоб Кіндратівна розхвалювала свій товар чи когось там покликала. Стояла, тиха і приязна, і здавалося, що й яблука-груші її, викладені в акуратну гірку, сяють од усміху…

Немає Кіндратівни…

Гапочка засмучено виставляє вагу, викладає з кошеля яблука. Перетирав їх так, як робила Кіндратівна, викладає в акуратну гірку. Ні справа, ні зліва ще немає сусідів, але ринок уже виповнюють люди. До Гапочки підходить високий та цибатий чоловік з довгим, як у лелеки, носом, що звисає над старечо усохлими губами. Строго питає:

— Почому?

Гапочка киває йому, називає ціну.

— А чого так дешево? — цікавиться той.

— Не вродили дорожчі, — відповідає, усміхнувшись, Панас Юхимович: знає цього дивакуватого чоловіка давно, чи не з першого дня своєї появи на Бессарабці. Кіндратівна тоді поштиво сказала:

— Ото гінеколог. На весь Київ, вважайте…

— Ви що, лікувалися в нього?

— Хіба ж попадеш! — безнадійно махнула рукою Кіндратівна.

Гапочка теж довго думав, що — гінеколог. Аж згодом довідався, що чоловік цей — філолог, та ще й професор, і довго сміявся з Кіндратівни. Переконати її, однак, так і не зміг: що не кажіть, а таки гінеколог!..

— Якби були дорожчі, то, може, й купив би, — сказав чоловік невдоволено. — Бувайте здорові!

— Бувайте, — посміхнувся Панас Юхимович: знав, що професор поникає-поникає по ринку, а таки купить у нього. Брав завжди тільки в нього та у Кіндратівни. От і тепер, пройшовшись поміж рядами, повернув назад:

— Почому? — наче вперше оце підійшов. І, не чекаючи відповіді: — Так умерла?.. Навіщо?.. — Йому теж, мабуть, важко примиритися з думкою, що Кіндратівни немає на світі. — Ото так: живемо, живемо… — В горлі у нього захрипіло, забулькало, він закашлявся до сліз на очах, махнувши рукою, з натугою вимовив: — Хай ти згориш! — І невідомо, чого оте «згориш» стосувалося: власного кашлю чи обірваного зненацька життя. — То сипте!

Гапочка висипав яблука, дав з десятки здачу. Була б поруч Кіндратівна — обов’язково пораділа б за нього: добрий почин. Не жінка підійшла першою, а чоловік: Кіндратівна свято вірила в прикмети, і, як не дивно, вони таки частенько збувалися.

Потім підходили ще покупці — Панас Юхимович машинально зважував і все думав про Кіндратівну. Не як про мертву, а про живу: здавалося Гапочці, що ось-ось залунають легкі кроки і вона появиться поруч.

Натомість з’явився чоловік, який зайняв місце померлої: Панас Юхимович його тихо зненавидів з першого ж погляду. Поспішав, аж засапався, кинув важкенні кошелі на лаву, неспокійними очима обмацав надібрану коло Гапочки гірку.

— Ого, скіки вторгували!.. То я побіг по вагу, а ви припильнуйте!

Кіндратівна, та привіталася б, усміхаючись щиро та приязно, що й пораділа б, що в сусіда так гарно почався день, а цей по яблуках наче дьогтем мазонув. І потім, принісши вагу і виклавши яблука, поглядав заздрісним очком на Гапочку, переймав покупців: «Дамочко, осьо в мене беріть!.. Луччих не знайдете!.. Молодий чоловік, та куди ж ви?! Осьдечки яблука!..» — наче яблука були тільки в нього — на всю Бессарабку.

І так гидко, так тоскно й незатишно стало Гапочці, що він врешті не витримав: зібрав непродані яблука, зсипав до кошеля.

— Куди ж це ви, на день глядя, зібралися?

— Додому, — буркнув, на сусіда не дивлячись, Гапочка.

— Захворіли, чи що?.. Ну, а я поторгую!.. — І той тріумфуючий голос сусіда довго лунав Гапочці у вухах…

У вагоні було порожньо, ще жодного разу не повертався Гапочка так рано додому. Було аж не по собі: чи то від згадки про непродані яблука, чи од невтішних думок про сердиту на нього дружину. Вийде обов’язково на кухню — подавати обід. Приготує одну з найулюбленіших страв, хоча б той же шніцель з нарізаною дрібно, до хрускоту просмаженою картоплею, поставить тарілку і чашку з дорогого, що його тільки на свята діставала, сервізу, — Гапочка вже й дихнути боятиметься, відчуваючи свою велику провину, а вона, все те подавши, понесе застигле обличчя у вітальню. «А ти, Соню?» — видушить із себе Гапочка. «Я вже сита. Сита тобою!» — почує Гапочка. І м’ясо в горло не лізтиме, і гіркий буде хліб, акуратно нарізаний Сонею…

Панас Юхимович дивився у вікно, на знайомі краєвиди, що повільно перед ним пропливали, дивився і думав, що немає, мабуть, нещаснішої од нього людини…

Двір був порожній: навіть Трезор зашився у будку. Горблячись, Гапочка пройшов у підвал, виклав яблука. Постояв, не знаючи, куди подітися далі, вирішив податися в сад. Не перевдягаючись (боявся зіткнутися з Сонею), узяв граблі та лопату і попід вікнами, попід стінами майже бігцем в сад.

Дерева, обкопані, доглянуті, мов під шнурочок побілені, тихо дрімали проти ласкавого осіннього сонця, — ні війне, ні шелесне, тільки вряди-годи зірветься пожовклий листок та й, тихенько погойдуючись, попливе-попливе у прозорому повітрі донизу. Була така тиша, така урочистість, що в Гапочки аж серце стенулося од солодкого щему: наче його хтось узяв та й погладив по давно уже сивій чуприні. Він стояв, весь омитий оцією прозорістю, наскрізь пронизаний нею, і невтішні думки, що досі важко гнітили його, не те що розвіялись, а якось наче вляглися, втихомирились. «Все пройде, все владнається», — нашіптували йому і яблуні, і весь простір довкола. Гапочка хотів уже був рушити до крайніх груш, які стояли ще не обкопані, та враз відчув якийсь неспокій: у саду наче щось змінилося, щось із ним скоїлось, що саме, він ще ніяк не міг зрозуміти. Охоплений неясною тривогою, повів очима попід дерева, по стовбурах, глянув угору. І занімів: яблука!.. Оті, угорі, на вершечках самісіньких, що їх з року в рік лишав Гапочка, як святкові прикраси… Обпадало геть листя, а вони все висіли… Падали заморозки, а вони горіли жаринами… Бувало, вже й перший сніг ляже, а вони все горять і горять — весело, переможно, червоно, — Гапочка щоранку виходив милуватися ними, йому здавалося, що, поки яблука угорі, доти й садок ще зовсім не завмер, не заснув остаточно, скутий морозом… Заходив, аж у самого щоки рожеві, потирав бадьоро долоні: «А яблучка наші висять!» І, снідаючи, усміхався про себе… Яблука, з-за яких Гапочка щоразу воював уперто з дружиною (Соня все поривалася зняти їх разом з усіма: це ж не один кілограм пропадає… задля якоїсь примхи дурної!), не одну сварку витримував, а таки рятував — зберігав до зими… Яблука, які і вночі йому не раз насипалися, — хтось наче краде, зриває безжалісно, і він прокидався в тривозі, й підбігав до вікна, й прислухався, чи не гавка Трезор… Яблука вже не висіли вгорі… Голо, порожньо, сумно стало в саду, осиротілі дерева якось аж зіщулились, ображено повисли спустілим гіллям — обірвала, всі до одного обнесла!.. Гапочка аж задихнувся від образи, він все ще дивився угору в надії побачити хоч одне, хоча знав наперед — не побачить; Соня якщо вже коло чогось заходжувалась, то доводила до кінця… Йому аж в очах запекло при думці, що дружина зробила все це, аби йому досадити, якомога болючіше вдарити… «За віщо?.. Що я їй такого зробив?..»

І вперше подумав, що дружина в нього зла й нехороша…

Кинув граблі, пішов геть із саду. Потинявсь, потинявсь по дворі, не знаючи, де подітись. Вийшов на вулицю. І так захотілося випити Гапочці, така спрага здушила за горло, що він, уже не вагаючись, подався до магазину…

Горілка не принесла ні забуття, ні втіхи. Хоч Гапочка щедро мішав усі компоненти: горілку, пиво, вино, але цього разу його не «брало». Пив, паче воду, в голові й не шуміло, і він, втупившись очима похмурими в чорну стіну навпроти, не пробував навіть співати.

І спогад, найважчий той спогад, що гірше фізичного болю терзає людину, примушує стогнати і морщитись, все настирливіше достукувався в його судомно напружену свідомість. І, хоч він гнав його досі од себе, наказував забутися, щезнути, зникнути, тепер піддавався йому з якоюсь похмурою насолодою.

Все почалося з сусідів. Не з тих, які жили по праву од Гапочок руку, а з тих, що ліворуч.

Вони стали будуватися на півроку пізніше; приїхали з Німеччини. Гапоччине дворище було вже обнесене суцільним парканом; з паркану, власне, й розпочиналося в ті роки будь-яке будівництво, бо все, з трудом роздобуте і не з меншим трудом завезене: і цегла, і цемент, і залізо, й дерево, — все це треба було оберігати в десять очей, щоб не попливло серед ночі з двору; тож Гапочки майже місяць закопували височезні стовпи, прилаштовували лати та обшивали дошками (скільки складометрів дощок пішло, страшно й згадати!), аж поки й звели — не паркан, а парканище… Гапочки вже майже сховалися за муром фортечним, коли одного червневого ранку, на пустирищі ліворуч, де густо росли бур’яни та червоніли купи цегли потовченої, з’явилося троє: він у погонах підполковника, вона у формі військовій, але без погонів («Вільнонаймана!» — сказала зневажливо Софонька), і малесенька дівчинка, дуже схожа на нього. «Ну, бути ще одному парканові поруч!» — подумали Гапочки, щиро зрадівши сусідам, бо не вони тепер крайні, але паркану так і не діждалися: сусіди поставили не паркан, а штахетник — півтораметрової висоти дощечки, дитині перелізти — раз плюнути. Ще й пофарбували в біло-блакитне: одна штахетина біла, друга — блакитна. Тож поруч з Гапоччиним парканом сірого й строгого тону штахетник той мав вигляд зовсім легковажний. «Ну, сусіди дають!» — сказав весело Гапочка. Соня ж додала майже вороже: «Подивимося, як вони цеглу свою берегтимуть!» — легковажність людська її завжди дратувала.

Сусіди, одначе, про цеглу й не думали: дістали фінський дерев’яний будиночок, які саме входили в моду, та за тиждень і поставили: три кімнати, кухонька, ванна, туалет і кілька комірчин. Ще й розташували не ближче до вулиці, щоб лишилося більше місця для саду, а посеред двору, наче ніколи й не бачили, як будуються нормальні люди.

Будиночок той довго мозолив Софоньці очі: мало того що за тиждень і поселилися («Може, і нам би отак», — сказав сумно Гапочка, дивлячись на тільки-тільки викопану яму під майбутній фундамент), а ще й розмалювали його стіни, мов писанку. Малювали вже мати з дочкою: величезне сонце, квіти якісь екзотичні, острови, пальми і хвилі, що несли білі парусники, — сюжети підказувала, либонь, мала, яка щоденно заляпувалась фарбою по самісіньку маківку: як мати її й одмивала! Софонька після цього остаточно переконалась, що сусідам бракує десятої клепки. «З привітом!» — сказала вона, ще й постукала пальцем по лобі.

Згодом і познайомилися. Прізвище — Юрченки, обоє з Чернігівщини, з одного й села, він, Юрко, брав участь ще у фінській, артилерист, пішов у відставку з посади заступника командира полку по стройовій («Мій полковник після війни обіймав лише генеральські посади!» — не забула поінформувати Софонька: Гапочка перед відставкою місяць виконував обов’язки начальника штабу дивізії) — далися взнаки пробиті легені («Чи не сухоти в нього? — скаже потім стривожена Софонька. — А ти з одного кухля ще й пив!» — «Які там сухоти. Просто чоловік спирту вхопив, от і закашлявся!»), вона медсестрою в санбаті («За п’ять років можна було й до лікаря дослужитися!» — і тут не витримала Софонька: дуже ж бо моложавою була оця Катя. «Ну, дослужитись! На лікаря вчитися треба!» — «А чого це ти її так захищать почав?» — спитала підозріло дружина. Гапочка одразу й зів’яв: «Хто її захищає! Я просто так…» — «Отож-то, що так… До них ще пригледітись треба: дуже якісь несерйозні»). Зійшлися лише на тому, що Соня, поки розмовляли з сусідами, так і тяглася погладити дитячу голівку. А потім сказала з тугою: «Це і в нас уже була б така Леся!» — «Що ж, Соню, вдієш: так сталося», — відповів на те Гапочка: докоряв собі, що не зупинив колись дружину. Дурні були, молоді: думалося, що вся вічність попереду…

Після знайомства і почалося поміж сусідами мовби негласно змагання: Гапочки заклали сарай цегляний, Юрченки розвели квітник попід штахетником, ще й дві, під вікнами, клумби: Гапочки зацементували двір перед будинком, Юрченки ж пустили спориш, посадили калину й берізку; Гапочки розбивали сад строго науково: тут — яблуні, тут — груші, там — сливи, вибираючи найурожайніші сорти, Юрченки ж перемішали грішне з праведним: і яблуні, й груші, і вишні — докупи («Веселіше їм буде рости», — сказав безтурботно сусід на зауваження Панаса Юхимовича, що так не можна); Гапочки повісили на воротях металеву табличку: «Во дворе — злая собака» (злій собаці тоді пішов другий місяць), Юрченки ж прилаштували на своєму штахетнику: «У дворі — злий кіт». Ще й намалювали кота: білий, як сніг, а очі блакитні, мов небо. Ще й шия пов’язана рожевою стрічкою. Ангорський котище, привезений Юрченками аж із Німеччини (подумати тільки: не килими, не сервізи — приперли кота!), — запеклий волоцюга, ще й бабій, як його охарактеризувала сама Катерина. Красень — пошукати такого! Всі довколишні кицьки мліли за іноземним зайдою (тоді ще не точилися дискусії про схиляння перед Заходом), і він збирав рясні врожаї по сусідніх дахах.

Гапочка, коли вперше угледів ту вивіску, сміявся до сліз. Соня ж образилася. І довго не розмовляла з сусідами.

Помирила їх Леся: постукала якось у хвіртку, поважно сказала.

— Приймайте гостей.

Софонька враз одтанула. Взяла за руку, повела у тимчасове приміщення, яке вони сяк-так зліпили, поки зведуть будинок. Налила компоту, вгостила цукерками. Леся статечно подякувала, компот акуратно випила, цукерки сховала до кишені в фартушку біленькому поверх сукенки, — отака собі маленька жіночка з серйозними, як у мами, очима. Ходила потім по двору, пильнуючи, щоб не забруднити черевиків, допитувалася: а це що? а це? Побачила Трезора, нерішуче спинилася.

— Не бійся, він не кусається.

— А я не боюся! — Підійти, однак, не насмілилася: обійшла цуценя стороною. Спитала, на будку показуючи: — Він отут житиме?.. А чому без віконця?..

Зазирнула і до ями:

— Ви кого тут закопуватимете?..

— Тут у нас буде будинок, — пояснила Соня.

Леся аж одступила, спитала налякано:

— Ви його закопаєте?

— Тут буде підвал… Тобі в нас подобається? — спитала згодом Соня.

Леся звела вгору обличчя, подивилася пильно: вона мовби вирішувала — казати всю правду чи ні. Торкнулася цукерок в кишені, тихо відповіла:

— Подобається… — Й додала чесно одразу ж: — Тільки в нас веселіше…

— Чудо — не дитина! — сказала Соня, провівши Лесю додому. — Лише чотири роки, а скаже — наче доросле.

І не раз, вгледівши на вулиці дівчинку, кликала:

— Лесю, а йди-но сюди!.. Ходи, я тобі щось дам!..

Гапочка ж радий Лесі подвійно: що самій дівчинці, а ще й тому, що після її відвідин Софонька, хоч якою була роздратованою, враз одтане.

Росла Леся, підростали й деревця у саду: вище, вище і вище. По плече, по маківку, по підняту руку. А згодом уже й рукою не дістати вершечка, як не спинайся. І вже перше суцвіття обкидало тоненькі гілки, і перші бджоли загули в саду, а потім стали дозрівати перші яблука й груші, абрикоси та сливи. І перші прикрощі разом з ними: зірвані недозрілі плоди, обламане гілля. Навіть до Гапочки кілька разів залазили в сад, незважаючи на високий паркан, ще й колючий дріт, пущений зверху, і Панас Юхимович, який вискочив на шалений гавкіт Трезора, раз упіймав одного — тепленького зняв із яблуньки.

— За вухо!.. За вухо тримай!.. — кричала дружина.

Гапочка, однак, тієї команди не виконав: так нечиста сила викручувалася, що вухо могло й одірватись. Тож тримав щосили за руку.

— Ти чий? — Хоча б міг і не питати: одразу впізнав, Отаман босоногої ватаги, гроза всіх садів.

— Пішли до матері!

— Скажи, хай добре провчить! Хай одучить по чужих садах шастати! — напучувала дружина.

Не вів — волік за собою. І дивно: вже майже не гнівався. Може, од згадки про себе, коли йому було стільки ж, про те, що в селі зроду-віку діти, як гусінь: поки в чужий сад не залізуть — не наїдяться, тільки Гапочці уже й жалко хлопця: знав його матір як жінку дуже легку на розправу. Та й де ж не бути сердитою: четверо отаких короїдів, а чоловік не повернувся з фронту!

— Ти думаєш, матері твоїй буде приємно? Що ти ростеш отаким розбишакою?

Мовчав, тільки сопів. Та все смикався: надіявся вирватись.

— Ну, гаразд, ось я тебе відпущу. Але ж ти знову полізеш у сад.

— Не полізу.

— Чесне слово?

— Чесне, — дивлячись набік.

І хоч Гапочка не дуже тому чесному слову повірив, вирішив, однак, одпустити.

— Гляди ж: попадешся іще раз, тоді не просися!

Вирвався — не подякував навіть. І вже за рогом, у завулку, — розбійницький посвист: скликав, мабуть, ватагу…

Та в Гапочки хоч паркан, а в сусідів од лугу і штахетин немає, стоять дерева беззахисні — обривай, кому тільки не ліньки. І скільки разів підбирали Юрченки обтрушені ще зеленими яблука, скільки сліз пролила їхня Леся над обламаним гіллям, бо деревцям же — болить!

— Дитину хоча б пожаліли, як саду свого не жаліють! — не раз обурювалася Софонька. — На паркан грошей жалко, то без яблук отак і сидітимуть.

Нальоти «розбійників» припинилися після одного випадку. Гапочка б не повірив, якби на власні очі того не побачив: крізь щілину в паркані. Почув шурхіт підозрілий по той бік, підкрався, глянув: повзуть! Вся «банда» у повному складі: рачкують, догори задираючи худенькі, обтягнені подертим та латаним сідниці, а попереду всіх, як і водиться, — її ватажок. Гапочка хотів уже був крикнути: «А куди ви ото повзете!» — та одразу ж побачив цибату постать сусіда: той, скрадаючись, ішов позад «банди». Рухався так обережно, що вони його й не чули. Коли ж лишилося до саду кроків із двадцять, спитав:

— Хто ж так, хлопці, повзає?.. По-пластунському треба!

«Банда» так і вклякла, а сусід, зайшовши уже наперед, сказав ватажкові докірливо:

— А ти теж: взявся командувати, а сам нічого не вмієш! Дивись, як повзати треба!

Ліг на землю, і все тіло його стало напружено-зібране.

— Ліву руку — раз!.. Праву ногу — раз!.. І голову до землі, якщо хочете, щоб вона у вас збереглася. — І поповз, і поповз по-пластунському…

Потім звівся, обтрусив галіфе й гімнастерку, спитав зовсім уже ошелешених:

— Ясно, як треба?.. Ану, давайте попробуємо!.. Всі лягайте, усі! — Бо хто таки ліг, а хто задком, задком та подалі од дивакуватого дядька. — А ти ж чого? — це вже до ватажка. — Ти ж командир, кому, як не тобі, приклад показувати? Чи, може, боїшся?

— Чого б я боявся!

— Тоді давай — лягай попереду!

Ліг. А на нього дивлячись, лягла уся «банда».

— А тепер слухай мою команду: до крайньої яблуні по-пластунському вперед!.. Голови, голови нижче!.. До землі притискайтесь!.. Щоб не зачепив осколок чи куля… Молодці!..

«Молодці» тільки сопіли. Рили землю, аж шурхіт стояв. Коли ж проповзли метрів десять, скомандував Юрченко:

— За мною в атаку — ур-ра!!!

Нещасна яблунька аж затріщала. І найбільше старався сам Юрченко: вибирав достиглі плоди.

Соня себе тільки по лобі постукала, коли Панас Юхимович розповів їй про черговий вибрик сусіда:

— Він ще їх по чужих садках поведе! Їстимемо яблука хіба що з базару. — І зітхнула, Лесю жаліючи: — Бідна дитина з отакими батьками!

Але прогноз Сонин не збувся: напади на чужі сади як обрізало, а вся «банда» цілими днями товклася у Юрченків. Спершу захопилися риболовлею, Юрченко день і ніч пропадав би на річці з вудочкою. Клює не клює — стоїть по коліна в воді, як апостол, а тоді бухикає так, що аж Гапочкам чутно.

— Багато ваш чоловік наловив? — спитає, не витримає Соня.

— Та якраз на сніданок котові, — відповість з незлим сміхом Катя: ставилася до свого чоловіка, як до дитини дорослої. Так і казала: — В мене двоє дітей: Леся і Юрко. От тільки не знаю, котре з них більша дитина.

Тож Юрченко з’їздив у місто, накупив причандалля рибальського — мало не на місячну пенсію: і вудилища, і жилки, і поплавки та гачки, — і відтоді містечкові черв’яки стали глибше зариватися в землю: викопають і на гачок — ловися, рибко, велика й маленька! Ловилася переважно маленька, та ще болячки, що густо обсідали заповзятих рибалок. І після того як було зламано кілька вудок, і кілька матерів перестріли Юрченка на вулиці з останнім, сто п’ятим, як на той час у газетах писалося, попередженням, придумав сусід для своїх підшефних іншу забаву: збирати по лісах, по лугах залишки зброї, що її посіяла густо війна. Для музею бойової слави при школі. Ходив кілька разів до директора школи і так йому набрид, що той зрештою погодився: організовуйте, тільки глядіть, щоб комусь руки-ноги не відірвало. (Ще свіжі у пам’яті були ті випадки: там рознесло на шмаття корову, там дітей покалічило — земля ще дихала смертю). І виділив при школі кімнату. Юрченко привіз дошки, змайстрував разом із помічниками стелажі, а потім щосуботи й щонеділі став вирушати з ними в ближні й дальні походи: іноді на день, а часом із ночівлею у лісі, біля багаття, в наметах. Поверталися втомлені, як чорти, перемазані, коли й з руками порожніми, а частіше таки з трофеями. На стендах стали з’являтися автомати й гвинтівки з потрощеними прикладами, з погнутими стволами, гільзи гарматні й гранати розряджені, протигази й патронташі, навіть два кулемети: один ручний, а другий «максим», що дожив до цієї війни чи не з часів громадянської: щиток весь прошитий осколками і як ножем зрізане колесо. І під кожним отим експонатом — акуратна табличка: знайдено там-то і там-то; як вдалося встановити, в такому-то році, в такому-то місяці така-то наша дивізія (полк, батальйон, а то й рота) тримала тут оборону. Тут же висіли й фото: солдатська могила на узліссі — тумбочка з п’ятикутною зіркою, а на ній напис побляклий; ланцюжок окопів над річкою, геть зарослий травою; бліндажі та землянки, обвалені вибухами; танк обгорілий, Т-34, з намертво закритими люками; крило літака, що стирчить посеред молоденьких берізок, — наче літак, зариваючись в землю, оті берізки й висіяв; молоді й літні обличчя, переважно таки молоді, навіки застиглі в печальному глянці: рядовий… рядовий… сержант… лейтенант… — тоді їх тільки починали збирати по лісах та по луках, по ланах та яругах та й звозити до братських могил…

Якось прикотили гармату, протитанкову, з подібною Юрченко, молоденький ще тоді лейтенантик, і починав воювати. Витягли з болота (чи то гармаші необачно втопили, чи зробили те навмисне, щоб не дісталася ворогові), — два дні воювали з тванню, — обмили, обполоскали в річці та й затягнули гуртом до Юрченка в двір. Тиждень розбирали та чистили намоченим у гасі ганчір’ям (всі ганчірки, що ними користувалися матері, зникали, наче корова злизувала), знову складали, вчилися наводити на рухомі цілі: у корів, що паслися на лузі, в єдиного трактора, який диркав по той бік річки, і таки донаводилися: колишній ватажок «банди», а тепер помкомвзводу заклав підкаліберний набій та по тракторові й смальнув. Поцілив якраз у мотор: трактор смикнувся й завмер, а тракторист мерщій скотився на землю.

Того ж дня у дворі Юрченків з’явився міліціонер, склав акта «на предмет із’ятія незаконно пріобретьонного оружія, іменуємого протівотанковой пушкой». Гармата була урочисто «із’ята», Юрченко оплатив капітальний ремонт трактора, ще й одержав сувору догану по партійній вже лінії, а помкомвзводу відбувся досить легким покаранням: з огляду на те, що поблизу не було штрафбатів, його розжалували на рядового.

Та хоч що б там сталося, музей успішно поповнювався експонатами, музей уже ледь вміщався у відведеній для нього кімнаті і потроху ставав гордістю школи. Особливо після того, як музей помітила обласна газета: подала інформацію, ще й фото директора на фоні експонатів. Згадали й підполковника Юрченка, який очолює патріотичну роботу, і Гапочку аж у серце кольнуло, коли він прочитав, Соня ж сказала: «Він довоюється», — мала, мабуть, на увазі постріл по тракторові.

Підростала Леся, вже й вона ходила з татом у походи, не розлучаючись з фарбами й мольбертом, — мріяла стати художницею. Майже щодня бувала в Гапочок: сусіди жили тоді дружно, не минало й дня, щоб не заходили одне до одного, а на свята часто сходились докупи. Соня не раз казала, що Юрченки хоч трохи й «з привітом», але люди загалом хороші і їм повезло на сусідів. Панас Юхимович радо погоджувався, йому теж подобались Юрченки, особливо мама Катя, до якої він відчував боязливу пошану: така була серйозна й стримана. Гапочки вже добудували будинок, у саду рясно родили яблука, груші, вишні та сливи, Панас Юхимович їздив на Бессарабку — спершу двічі на тиждень, а потім майже щодня. Леся кінчила вже шостий, коли в травні, в переддень Перемоги, зайшов Юрченко й попросив виступити перед учнями із спогадами.

— Розкажете, як воювали.

Знав би, у що це виллється, не погодився б нізащо.

Того вечора лягли спати дуже пізно: Соня підганяла мундир. Мундир провисів майже два роки ненадіваний, і коли Гапочка кинувся його приміряти, то кітель не обіймав черево, а штани були тісні в поясі. Соня заходилася переставляти гудзики, доточувати комір, про штани ж сказала, що не обов’язково до самого верху й застібати: підхопить на пасок та й сховає під кітелем.

— Ніхто й не помітить.

Гапочка послухався, а потім, коли вже стояв на сцені, то про штани тільки й думав: все здавалося, що пасок виліз з-під кітеля.

Та це ще на нього чекає, це ще буде попереду, а поки що дружина, вже вкотре приміряючи кітель, цікавиться, не випускаючи нитки з зубів:

— Про що ж ти їм розповідатимеш?

— Про війну… — Гапочка і сам до ладу не знає, про що говоритиме, його вже аж острах бере, що отак легковажно погодився. Міг би й відмовитись, пославшись на якусь вигадану хворобу, а тепер вже було пізно.

— Що про війну? — Націлена на конкретну щоденну роботу, Софонька терпіти не могла загальників.

— Ну, про війну… Як воювали…

— І тут тебе треба вчити! — каже з досадою Софонька. — Як же ти виступатимеш, коли й сам до ладу не знаєш, про що говорити? Тоді краще й зовсім не йти!..

Панас Юхимович уже й радий не йти, але ж сусід. Де він і взявся на його голову!

— Ти от що… Ти пригадай якийсь бойовий епізод.

Бойовим епізод…

— Може, про Зайчика?

— Ну от, а ти сушив голову! — задоволено каже дружина. — Звісно ж, про Зайчика!.. Як ти одразу про це не подумав!..

Гапочці самому аж дивно: не згадати одразу ж про Зайчика!

— Ти його пам’ятаєш? — питає схвильовано Софоньку. — Фото його пам’ятаєш? (Софонька Зайчика живого вже не застала).

— Пам’ятаю, — відповідає дружина приглушено: у неї все ще нитка в зубах. — Та постій, не крутися! Дай пришити хоч гудзика…

Гапочка ж уже не може на місці і встояти: фото!.. Де його фото?..

Мусив обов’язково знайти… Сьогодні ж, негайно…

І коли Софонька нарешті його одпустила («Ну от, тепер ти хоч на людину схожий»), він, мундир не знімаючи, кинувся до кабінету.

Кабінет Гапочки був на другому поверсі, великими вікнами в сад: Софонька сама купувала стіл, крісло, канапу, лампу настільну й велику, на відро добре чорнильницю: «Писатимеш мемуари». В книжкових магазинах стали появлятися спогади маршалів та генералів — Софонька до цих книжок ставилася досить спокійно, поки не наткнулася на мемуари полковника. Відтоді втратила спокій: її Паня теж писатиме мемуари. І нещасний Гапочка, який розучився вже й ручку тримати, мусив сідати щовечора (Софонька чомусь була переконана, що мемуари пишуться тільки вечорами)… мусив щовечора гибіти по дві-три години за письмовим столом. Сидів і краєчком вуха ловив: лягла уже спати дружина чи не лягла…

Мемуари так і не побачили світу, хоч Софонька мучила його майже півроку. «Ось хай трохи звільнюся — писатимемо разом», — вирішила врешті вона. Гапочка ж відтоді в кабінет ні ногою…

Метався по кабінету, шукаючи фото. Мало бути десь тут… тут, у столі… Висунув шухляди, нишпорив у паперах, листах, документах, акуратно складених Софонькою («Боже, що ти тут наробив! — вичитуватиме потім дружина. — Я не встигаю прибирать за тобою!»). Фото не було. Тоді Гапочці здалося, що воно в якійсь із книжок. Почав діставати товсті й тонкі томики з книжкової шафи (все це були мемуари, Софонька все ще надіялася, що чоловік таки писатиме. Софонька не раз казала Гапочці, коли він лаштувався подрімати після обіду: «Краще почитав би мемуари»), але фото не було і в книжках. І коли він уже зовсім втратив надію, його погляд упав на цупкий зелений папір, що лежав на столі. Глянув і одразу ж згадав: так ось де воно! Він же сам його туди й поклав!

Підняв папір і побачив вилинялий прямокутник фотографії. І очі Зайчика, великі, повні довіри, по-хлоп’ячому віддані, прямо-таки закохані в нього, так і вдарили Гапочці в душу.

Гапочка, тоді ще старший лейтенант і командир стрілецької роти, приймав поповнення, прислане з батальйону. Поповнення прибуло ще затемна, щоб не помітили німці; Гапочка само додивлявся тривожний передсвітанковий сон (снилися все бої, будь вони прокляті!), як його розбудив старшина:

— Товаришу старший лейтенант!.. Товаришу старшлейтенант!..

— Га?.. Що?.. — Гапочці здавалося спросоння, що ворог рушив у наступ або ще гірше: прибуло якесь високе начальство.

— Поновлення, товаришу старшлейтенант.

Гапочка одразу ж пригадав обіцянку комбата прислати поповнення.

— Скільки?

— Двадцять із хвостиком.

— Який іще хвостик?

— Самі побачите.

— Гаразд, зараз вийду.

Старшина пішов. Гапочка ж усе ще позіхав, чухмарячи груди: до трьох годин ночі затримався у взводах, перевіряючи оборону (комбат попередив, що німці збираються зрізати виступ, за який вчепилася рота Гапочки), обійшов весь передній край, у всі окопи заглянув, цікавився наявністю боєприпасів, особливо для кулеметів, на кулемети покладав усі надії: знекровлена в попередніх боях рота його не мала й половини штатного складу. А прийшовши до себе в землянку, насмілився подзвонити комбатові: знову просив прислати хоч трохи бійців.

— Та де я тобі їх у… візьму! — одразу ж розлютився комбат. — У мене тут роддому немає! Ясно тобі?

Іншим разом Гапочка трубку й поклав би, але зараз у нього у вухах ще лупали розпачливі благання комвзводів дати хоч трохи людей.

— Слухай, Гапочко! — заревів у трубку комбат. — Ти мені кинь!.. Не затримаєш фріца, я з тебе три шкури здеру!.. Ви там що: воювать розучилися?!

Врешті комбат, накричавшись уволю, пообіцяв прислати поповнення.

Після розмови з комбатом Гапочка, хоч який був натомлений, заснути одразу ж не міг: все здавалося, що він чогось недогледів, щось узівав, повзаючи по передньому краю. Таке, хоч знову взувайся та вертайся у взводи. Врешті, натягнувши полу шинелі на вухо, заснув. І тільки заснув, як його розбудив старшина…

Потягнувшись, аж затріщало в суглобах, Гапочка змусив себе одірватись од тапчана. Навпроти, на такому ж тапчані, смачно хропів замполіт. Гапочка спершу хотів його розбудити, та, пожалівши, роздумав. Взувся, підперезався ременем з важким парабелумом, застебнув комірець гімнастерки. Пригинаючись, щоб не зачепити головою низького одвірка, покинув землянку.

В обличчя йому так і вдарило сирістю. Заболочена річечка текла поблизу землянки, од неї щоразу наповзали передсвітанкові осінні тумани, пронизували до кісток. Гапочка подумав про фуфайку, але вертатись не став: натомість занепокоєно глянув угору. Тепер, коли його попередили про можливу спробу німців ліквідувати виступ, він, виходячи з землянки, щоразу дивився у небо. Цього разу не побачив жодної зірки, отже, німці не зможуть бомбити, — Гапочці аж на душі розпогодилося, і він, повеселілий ураз, піднявся сходинками, пішов до прибулих.

Бійці стояли, вишикувані старшиною в одну шеренгу, по зросту підібрані: правофланговий найвищий, потім нижчий, нижчий і нижчий, а вже на лівому фланзі щось аж при самій землі, — Гапочка лише тепер зрозумів, кого мав на увазі старшина, поминаючи «хвостика», бійці тонули в передсвітанковому мороці — темними зіщуленими постатями, сірими плямами облич. «Струнко!» — не дуже голосно, щоб не докотилося до німців, але не так уже й тихо, щоб не втратити металу в голосі, скомандував старшина та й, карбуючи крок, пішов назустріч комроти. І тільки долоню до кашкета підніс — «Вільно!» — сказав йому Гапочка, і старшина, невдоволений, що комроти не дав одрапортувати як слід, обернувся й скомандував: «Вільно!» Бійці заворушилися, хтось кашлянув, хтось тихо щось мовив сусідові. «Розговорчики!» — строго сказав старшина, і бійці знову завмерли.

Гапочка йшов уздовж шеренги, марно намагаючись розгледіти обличчя бійців. Не бачив ні брів, ні очей, ні губів — лише невиразно сіріючі плями під великими й малими пілотками. А може, це й краще, що він їх не бачив: скільки провоював, а й досі не міг звикнути до нетривкості людського життя… Звикнути до того, що людина, яка ще зранку стояла перед тобою жива та здорова, увечері може бути вже мертвою.

Зупинився навпроти «хвостика», зовсім уже не по-командирському, тихо і м’яко спитав:

— Ваше прізвище, товаришу боєць?

«Хвостик» здригнувся, наче оце щойно вгледів командира, виструнчився, дзвінко вигукнув:

— Зайчик!

Хтось пирснув, хтось реготнув, Гапочка ж із жалем дивився на Зайчика: до щему в серці хотілося, щоб оцей «хвостик» хоч трохи пожив.

— Хворі є? — звернувся до шеренги в надії, що Зайчик озветься перший. Тоді він одправив би його в санбат. Поки дійде, поки там розберуться, дивись, і мине оцей бій, що не обіцяв нічого хорошого. — Всі здорові? — запитав ще раз Гапочка, бо шеренга мовчала.

— Та мовби не хворі, — обізвалися з правого флангу. — Хіба що голодні.

— Старшина! — обернувся до старшини Гапочка: він уже вирішив, що робити з Зайчиком. — Бійців нагодувати, порівну розвести по взводах… Рядового Зайчика до мене вістовим…

Панас Юхимович аж морщиться болісно: йому тепер здасться, що Зайчик пожив би довше, коли б він його відправив у взвод. Адже німці того дня так і не наступали: заслали тільки розвідників, коли він повертався од взводів. Він, замполіт і вістовий Зайчик…

А перед тим був довгий день, повний тривожного чекання наступу німців. Без кінця дзвонив телефон. Гапочка хапав розпечену трубку, прикладав нервово до вуха: лунав здебільшого, охриплий од постійної лайки голос комбата. «Як там німці?.. Не ворушаться?.. Гляди мені, Гапочко!..» Гапочка клав трубку і важко зітхав: уже наперед відчував себе винним. Подзвонили двічі й з полку, і хоч ці не лаяли, не погрожували здерти три шкури, коли що буде не так, йому від цього було не легше. Під кінець дня Гапочка вже був би радий, аби німці рушили в наступ, — тоді він хоч знав би, що йому робити, але німці мовчали, зачаєні, німці навіть не відповідали на постріли, наче знущаючись із нього, — таке, хоч самому піднімай людей в атаку.

Врешті не витримав і сам комбат: перед обідом появився в землянці.

Одразу ж стало тісно, хоч комбат був низенький на зріст, ще й худий, — може, од комбатового басовитого голосу (хто не бачив його, а чув тільки голос, обов’язково думав, що розмовляє з людиною двометрового зросту). А може, від кавалерійської бурки, що її носив навіть улітку комбат, нещадно під нею пріючи, — Гапочка аж у стінку вдавлювався, щоб не зачепити начальство.

— Так що твої, Гапочко, німці?.. Що вони собі думають, га?..

Гапочка одразу ж відчув себе винним за німців.

— А це що таке? — помітив Зайчика комбат. — Чому не в окопах?

— Це мій вістовий.

— Вістовий?.. Багато, Гапочко, живеш!.. Я, можна сказати, весь батальйон оголив, а ти ординарців заводиш!.. У генерали націлився, Гапочко?

Гапочка про генеральські погони й не снив, однак заперечувати не став: з гіркого досвіду знав, що начальству краще не перечити, начальство треба слухати мовчки й уважно.

— Гляди мені, Гапочко! — наче бажання стати генералом було якоюсь крамолою.

Влетіло й політрукові, літньому вже чоловікові з обвислими, як у сома, вусами (Панас Юхимович напружував, напружував пам’ять, але згадати його прізвища так і не зміг).

— А ти чого опустив свої вуса? Німців злякався?

— Вуса тут ні при чому, — відповів політрук, чим і викликав нову порцію крику: комбат був переконаний, що підлеглих можна виховувати лише криком і лайкою.

Накричавшись досхочу, комбат забажав пройтися по передовій: на власні очі побачити, як приготувалися взводи до наступної атаки німців. І хоч Гапочка з політруком його відмовляли: день же, поки добиратимуться до окопів, німці перестріляють їх запросто! — але так і не вмовили. «Боїшся, Гапочко?» І Гапочка й політрук врешті взяли автомати. «І вістового прихопіть, хай звикає!» — не забув, бач, і бійця, що перелякано сидів у кутку. Зайчик теж ухопив автомат, подарований Гапочкою (нищечком грався ним, наче дитина, приміряв і сяк і так — не міг намилуватись), вискочив за командирами: найбільше боявся, мабуть, одстати.

Німці, звісно ж, їх обстріляли: на белебні, щойно виткнулися з-за ріденьких дерев. Під ногами чавкотіло болото, попереду, на довгому пагорбі, чорніли наші окопи, а ще трохи далі, на висотці приплеснутій, густо порослій кущами, сиділи вже німці… вони відкрили вогонь з міномета: перша міна провила вгорі тоскно й тривожно, і необстріляний Зайчик, який іще не знав, що та міна, яка виє, то ще не твоя, а твоя та, що шелесне, плюхнувся прямо в твань, що й дало привід комбатові поцікавитись саркастично: «Як ти з такими воювати збираєшся, Гапочко?» — наче не він Зайчика і прислав; але за кілька секунд вже сам лежав у болоті, бо друга міна вже не завила — зашелестіла над головами. І рвонуло, і вибухнуло, й обкидало тванню…

Добралися до наших окопів, як чорти, перемазані, а в Зайчика було зблідле обличчя і великі, страхом налиті очі. В першому ж бліндажі Гапочка наказав бійцеві почекати їх тут. Хай прийде до тями, трохи оговтається: по собі знав, що перші хвилини під вогнем найстрашніші. Хай потім буде ще гірше, набагато гірше, але перший осколок, перша куля не забуваються.

Комбат облазив усі окопи, перевірив майже кожну гвинтівку, не кажучи вже про кулемети, нагнав страху на командирів взводів, пообіцявши з їхньої шкіри пошити собі чоботи, якщо не втримаються, і знову ж, не чекаючи, поки смеркне, поліз у болото. Цього разу Зайчик не впав, як завило вгорі, — втягнув лише голову в плечі, а коли врешті добралися до ріденького лісу, засміявся нервово, назад оглядаючись: хоч як німці по них стріляли, а вони, бач, уціліли! І в очах його сяяв радісний подив…

Комбат нарешті пішов, Гапочка ж, діждавшись вечора, вирішив ще раз провідати взводи: не те що не довіряв своїм командирам — просто йому не сиділося в землянці. Не сиділося й політрукові, і вони тепер уже втрьох, разом із Зайчиком, рушили на передову.

Було темно й тихо: жодного пострілу, жодної з того боку ракети («Вони що там — повмирали?» — спитав політрук невдоволено), Гапочці теж було не по собі від цієї незвичної тиші, і, добравшись до командира першого взводу, він спитав занепокоєно:

— Ну як?

— Все так же: мовчать.

— Мотори не гули? — Гапочка найбільше боявся, щоб німці не підтягнули танки, хоч танкам робити тут було нічого: в болоті одразу зав’язнуть.

— Та мовби не чутно… Гули б, то почули б…

— Кулемет пристріляли? — В «станкача», що на фланзі, став заїдати замок, кулеметники провозилися з ним майже весь день, поки кулемет знову ожив: послав у бік німців таку довгу чергу, що ті врешті озвалися кількома мінами.

— Пристріляли. Строчить, як швейна машинка…

Пройшли і в другий взвод, і в третій, і всюди одне й те ж: жодних ознак, що ворог готує наступ.

Попередивши командирів, щоб не спускали очей з ворожих окопів, Гапочка, трохи заспокоєний, повертався до свого командного пункту. Пройшли болото і тільки ступили до лісу, як зіткнулися з німцями.

Не зіткнулися, власне, німці самі накинулися на них. Ворожа розвідка, яка просочилася через нашу лінію оборони, либонь, ще минулої ночі, а може, й позаминулої. Німці, напевне, вистежили їх, коли вони добиралися до передової, але ще не стемніло, а фашисти не хотіли йти на невиправданий риск, тож залягли і стали чекати, коли командири вертатимуться. Про це подумав Гапочка вже пізніше, коли все минулося, як і про те, що ворожі розвідники вирішили взяти саме його, а не політрука (політрук був убитий одразу ж — у серце ножем), а тоді позаду раптом шелеснуло, тріснуло, щось наче судомно зітхнуло, — Гапочка обернутись не встиг, як на нього навалилися, здушили за горло, затиснули рота. Він рвонувся, покотивсь по землі, щосили ударив когось, аж хряснуло, ухопив, крутонув, вивертаючи руку, що тягнулась до рота, знов зірвався на ноги, наосліп б’ючи кулаками, і одразу ж попереду, од темної постаті, гостро спалахнуло, тріснуло, обпекло Гапочці шию. Чиясь куца тінь метнулася напереріз, затуляючи Гапочку, метнулася й одразу зламалась, бо тріснуло ще раз і ще, — Гапочка зірвав автомат, який чудом утримався на ньому, навідмаш ударив прикладом, присів, крутонувся, тиснучи водночас на гашетку. Автомат забивсь, як живий, сипонув гарячими гільзами, — Гапочка тиснув і тиснув, прошиваючи темінь довжелезною чергою, аж поки сухо клацнула сталь. Гарячково висмикнув порожній ріжок, вставив новий…

Довкола було тихо і мертво, лише на передовій, за якихось двісті метрів од нього, затріщали автоматні й гвинтівочні постріли, довгою нервовою прошвою обізвався кулемет. А з невидимої звідси висотки, зайнятої ворогом, щедрим розсипом злетіли ракети, повисли вгорі, і в тремтливому світлі, поміж танцюючих тіней дерев, майже під ногами у себе побачив Гапочка непорушні тіла.

— Лейтенант!.. Лейтенант!..

Мовчало, тільки потріскувало (Гапочка не розумів, що то у нього в вухах).

— Рядовий Зайчик!

Знову те ж гнітюче мовчання. Й огидне тремтіння у враз ослаблому тілі. Й похапливий тупіт з боку землянки, і чавкіт, і хлюпіт — вже од болота: бігли свої…

— Здорово ж ви їх! — сказав старшина, коли тривога вляглася і порахували зрізаних чергою німців.

— Обшукайте, заберіть документи, — глухо наказав Гапочка: не відчував навіть радості, що лишився живий.

Шия, зачеплена кулею, все дужче пекла, кров гаряче стікала за комір, але Гапочка не квапився з перев’язкою, Гапочці зараз інше боліло:

— Де лейтенант?

— Ось, вбитий. — Старшина навіть ліхтарик на секунду ввімкнув — вихопив з темряви зламане тіло.

— Зайчик?

— Ось лежить.

— Що з ним? — надіявся, що хоч Зайчик лишився живий.

— Те ж саме.

— Мертвий?

— Мертвішого не буває…

Нелюдська втома враз навалилася на Гапочку. Втома і байдужість до всього на світі. Ледь переставляючи ноги, він почовгав до землянки…

Дізнавшись про німецьких розвідників, комбат не примусив себе довго чекати: прикотив одразу ж, закричав ще з порога:

— Ну, Гапочко, ти даєш!.. Цирку не треба!.. Фріци у нього в тилу, наче у себе вдома, розгулюють! Як вони всіх твоїх командирів не переловили?

Гапочка, який досі лежав з туго забинтованою шиєю (рана все дужче пекла, набухаючи під бинтом, його вже нудило)… Гапочка звівся при появі комбата, вислухав мовчки оту саркастичну тираду: поряд із тим, що сталося, всі слова для нього зараз нічого не важили.

Комбат рушив до грубо збитого столу. Війнув полами бурки, аж захилитався язичок у «катюші», сів на єдиний ослінчик.

— Доповідай, як сталося!

Слухав, недовірливо гмикав.

— Не знаю, що й робити з тобою, Гапочко… Як воювати далі будемо, га?..

Гапочка похмуро мовчав. Відчував себе винним у всьому. І в тому, що саме в нього, в тилу, з’явилися, — будь вони й прокляті! — німці, що загинуло двоє наших людей і навіть у тому, що він лишився живий. Тож він і не пробував якось виправдатися перед комбатом: стояв і мовчав. Комбата ж чомусь найбільше обурювало те, що Гапочка не полонив жодного німця.

— Перестріляти й дурень може!.. Скільки їх утекло?

— Не знаю.

— Не знаєш!.. Що ти, Гапочко, знаєш?.. Командир з тебе, як з лайна куля! Тобі не ротою командувати, а похоронною командою!..

Налаявшись досхочу, звівся й сказав:

— Гаразд, повірю ще раз у тебе… Гляди ж! Гляди мені, Гапочко!..

«Хоч би ти швидше забирався!» — тоскно думав Гапочка: йому вже не хотілося й жити. І коли комбат нарешті пішов, Гапочка знову отупіло опустився на ліжко. Сидів і дивився безтямно на стіл, де лежали дві книжки солдатські, записник у потертій обкладинці, кілька листів та фотографій — усе, що лишилося од недавно живих політрука й Зайчика… А тепер уже мертвих… Тепер уже мертвих… Гапочка глянув у куток біля входу і враз пригадав, як там сидів Зайчик і гравсь автоматом і як він засміявся, ще вдень, здивовано-радісно отам, на узліссі, коли вони вибралися з-під мінометного обстрілу, живі й неушкоджені, й куцу тінь, вже уночі, дві години тому, яка метнулася напереріз, його затуляючи, і зламалась одразу, і впала, — Гапочка аж застогнав, бо зрозумів, що отією тінню і був його вістовий. Зайчик кинувся під кулі, рятуючи його, командира. І в мозку Гапочки настирливо й болісно билося: «Похоронки… Пиши похоронки!..» — і знову й знову навертало його погляд до столу, де лежали документи вбитих. Гапочка ніколи їх не писав, оті похоронки, не міг їх писати: всі слова здавалися йому нікчемними й блідими поряд з тим горем, яке несли оці похоронки, він лише підписувався, а писав політрук, і от уже треба писати й на нього… Й на Зайчика… «Не зараз… Хай потім… Хай вранці…» Але похоронки не були написані й ранком: німці таки рушили в наступ і вибили з окопів два його взводи — загнали в болото, під кулі та міни, і Гапочка, поклавши в кишені гранати, з автоматом в руці сам пішов піднімати людей під нещадний вогонь, — підняв і повів у атаку. Стріляючи, кидаючи, щось кричачи, він перший доскочив до шанців, перемахнув через бруствер, погнався за сіро-зеленими спинами, що густо дерлися вгору, — його обганяли, і він обганяв, і не було вже нічого, крім бажання наздогнати, ударити, збити, втоптати у землю…

Так його рота не тільки одбила ворожу атаку, а й захопила висотку, всіма прокляту висотку, з якої німці продивлялися весь наш передній край оборони — голову не давали підняти.

— Молодець, Гапочко! — кричав у трубку комбат. — Я знав, що ти у мене орел! — Гапочка одразу ж згадав про «лайно». — Можеш вертіти дірку під орден!..

А Гапочка, слухаючи комбата, приречено думав, що треба сідати й писать похоронки. Не тільки на політрука й Зайчика, а ще на чотирнадцятьох, що їх поховали сьогодні в братській могилі. Не подякувавши навіть комбатові, Гапочка поклав трубку, довго дивився на гору документів, що належали вбитим. Важко зітхнув, підсунув до столу ослін, вийняв з кишені трофейну ручку з «вічним» пером.

Знову задзвонив телефон.

Гапочка здригнувся, кинув з досадою ручку. Ні, йому таки не дадуть і дихнути! Що за проклятий день!

Звівся, взяв трубку, що аж підскакувала, — дзвонив знову комбат.

— Як там у тебе, Гапочко? — голос комбатів лунає весело, по-панібратському. — Тихо?.. Фріц не ворушиться?.. Тоді чекай гостей. Гостей, а не німців! — і засміявся власному дотепові.

Гостями могло бути тільки начальство, комбат, либонь, уже роздзвонив на весь полк, Гапочка занепокоєно глянув на дві пом’яті постелі з кинутими жужмом шинелями, заходивсь прибирати. Навівши у землянці такий-сякий лад, глянув на себе в люстерко, що лишилося після чепуруна-політрука: брудною щетиною заросле обличчя, праве око червоне од крововиливу, на скроні синець отакенний, гімнастерка з обірваними гудзиками, на шиї рудий валик бинта. Глянув донизу, на галіфе: роздерте вище коліна — шматонуло осколком?.. Ні, швидше зачепився об колючу дротину… Там того дроту було, як сміття… Гапочка дивився на себе, на свій одяг пошарпаний, на стоптані чоботи, руді од болота, і думав приречено, що вигляд у нього, як у арештанта, — тільки приймати гостей! Згадав про нове галіфе з тонкого командирського сукна, що його ще не надягав жодного разу, дістав, переодягнувся похапливо (не вистачало ще, щоб його застали без штанів!), гімнастерку ж полишив цю, бо іншої не було… За гімнастерку хай вибачають — не до парадів було… Оббинтував ще раз шию, дістав бритву, шматок ерзац-мила, що пахнув чорті й чим, заходився голитися. З молодою м’якою щетиною наче зшкрібав утому, що накопичувалася протягом оцих днів і ночей, осідаючи в ньому, — вивільнявся од чогось важкого й похмурого, з насолодою водячи бритвою, і, коли вмився й одеколоном навіть протерся, йому стало аж легше.

Комбат, як і обіцяв, прийшов секунда в секунду.

— Ну, Гапочко, розкажи кореспондентові, як ти у мене воюєш! — закричав ще з порога. — Знайомся, товаришу майор: це мій найкращий командир… А це — товариш майор, кореспондент нашої фронтової газети. Відчуваєш, чим пахне?

Од комбата пахло фронтовими ста грамами. Був явно задоволений Гапочкою, а ще більше, мабуть, собою: в тім, що рота не тільки відбила атаку, а й потіснила ворога, відчував і свою неабияку заслугу. Кореспондент, високий цибатий майор, одразу ж потягнувся до планшета, але комбат його зупинив:

— Зачекай, майоре, у нас так не водиться… Спершу перекусимо, а тоді вже й до діла. — І підморгнув до Гапочки: давай, мовляв, пригощай!

Гапочка одкрив бляшанку консервів, нарізав хліба, дістав трофейну баклажку із шнапсом. Запросив до столу.

— Так за що вип’ємо? — запитав комбат, коли шнапс був розлитий по кухлях. — Га, майоре?

— Хай он скаже господар, — кивнув на Гапочку кореспондент: Гапочка весь час ловив на собі його допитливий погляд.

— Рубай, Гапочко, тост! — весело скомандував комбат, — Не осором царицю полів!

Гапочка тости проголошувати не вмів, коли й траплялося, то пив мовчки. Хотів уже був проголосити тост за нашу перемогу, бо цим, власне, і жив кожен фронтовик, та ось погляд його упав на солдатські книжки, що лежали осиротіло на ліжку. Перед очима його гойднувся широкий горбик землі, що виріс за землянкою, де лежали і Зайчик, і політрук. Тихо сказав:

— Вип’ємо за світлу пам’ять тих, що загинули… — Хотів іще щось додати, але бинт душив горло, і Гапочка, морщачись чи то од болю, чи од смердючого шнапсу, висушив кухоль до дна. Й одразу ж відчув, який він голодний: з учорашнього дня крихти в роті не мав.

Потім кореспондент таки розстебнув свій планшет, дістав блокнот і авторучку.

— Не звертайте уваги, — сказав. Гапочці ж стало ще важче говорити, хоч він чесно намагався розповісти про все, що відбулося протягом минулої доби. Хотів був почати із того, як зіткнувся з німецькою розвідкою, але комбат його перебив: «Ти про бій давай, про бій!» — Ревнивий до слави свого батальйону, комбат не хотів, щоб кореспондент довідався про цей неприємний випадок, і Гапочка став розповідати про бій. Невдоволений собою, аж морщився внутрішньо: так у нього незугарно виходило. Кореспондент занотував. Гапочці весь час здавалося, що майор тільки вдає, що записує, коли ж він замовк, майор задумливо почухав чоло.

— Не густо, — засміявся, морщачи носа. — Ну, нічого, щось домалюємо. — Ще раз почухав чоло, а комбат, занепокоєний тим, що розповідь Гапочки не справила враження, поспішив пояснити:

— Він у мене третю добу вже не спить… Фріців у гості чекав…

— Перепало вам! — поспівчував кореспондент. — По собі знаю, що це таке… Ну, гаразд, не буду більше вас мордувати… Ще одне — і кінець… Назовіть кількох бійців… Про кого треба згадати.

Гапочка одразу ж подумав про Зайчика. І, намагаючись не зустрітися поглядом з комбатом, став розповідати про нічну пригоду. І диво! — розповідь полилася легко та вільно, де й знаходилися слова, кореспондент враз ожив, очі його загорілися, ручка прудко забігала по чистій сторінці.

— З цього й починали б! — сказав задоволено, склавши блокнота. Побачив документи убитих і запитав: — Фото не лишилося?

— Є, — одразу ж пригадав про фото Гапочка. Знайшов фото Зайчика, дав майорові.

— Зовсім ще дитина! — сказав майор, роздивляючись фото. — Можна, я візьму його з собою?

— Звичайно ж, майоре, бери! — дозволив комбат.

Гапочка ж попросив:

— Тільки верніть.

— Обов’язково, — пообіцяв. — Спробую надрукувати. — Вклав фото в блокнот, знову потягся до документів. — А це чиє? Теж Зайчикове?

— Так.

— Можна глянути? — Не чекаючи дозволу, майор узяв фото, вражено мовив: — О, наречена!.. Гарненька!.. Як, капітане? — Це вже до комбата. — Одружився б із такою? — Комбат одразу відповів, що одружився б, Гапочку ж від легковажного запитання майорового аж пересмикнуло: бачив Зайчика, не живого — убитого, із строго застиглим обличчям, — Зайчик наче постарішав за ті кілька секунд, коли помирав, на добрий десяток років, узнав щось таке, чого їм, живим, знати не дано. Гапочка ледь стримався, щоб не висмикнути фото в майора, а той, повернувши аркушик картону тильною стороною, вигукнув: — О, тут і напис! — І прочитав: — «Дорогому мужеві Василькові Федоровичу на довгу любов. Оля…» Так він, виявляється, й одружитись встиг!.. Переспав нічку-другу й одразу ж на фронт… Можна, я і це фото візьму?

— Забирай хоч усі! — великодушно дозволив комбат. Гапочка ж, глянувши на комбата майже з ненавистю, раптом сказав:

— Не можна.

— Ти що? — вирячився на нього комбат.

— Не можна! — повторив, збліднувши, Гапочка.

— Тоді я хоч напис перепишу…

— І напис не можна!

— Та ти що, Гапочко, що?! — закричав на нього комбат. — Ти думаєш, що ти верзеш?!

Кореспондент усміхнувся, зніяковів, стенув плечима!

— Ну що ж… — І поклав фото назад.

— Ну, Гапочко!.. — Вже з землянки виходячи й пропускаючи майора, сказав гнівно комбат: — Я тобі цього не забуду!

Гапочка тільки зітхнув: сам не знав, що з ним скоїлось. Відчував тільки, що оте фото не віддав би нізащо.

Провівши комбата й майора, повернувся до землянки. Ходив туди-сюди, поглядаючи нерішуче на документи: страшенно хотілося взяти фото, роздивитися його вже наодинці, але не зважувався. Здавалося, що за кожним рухом його стежать ревно і пильно Зайчикові очі, проникають у душу, читають не тільки те, що він зараз думає, а й те, що він не встиг і подумати. Врешті наважився, обережно взяв фото, поклав на широку долоню, підніс до вузенького, з якоїсь хати позиченого віконця з однією-єдиною шибою.

Світло скупо лилося в землянку, сонце саме сховалося за хмари, фото враз набуло дивовижної об’ємності, лице юної дівчини наче ворухнулося, подалося до нього. Вона була напрочуд подібна до Зайчика: великими очима довірливими, дитинною припухлістю вуст, якоюсь особливою чистотою, властивою тільки дуже юним і дуже чистим істотам. Гапочка аж задихнувся од жалю до цієї незнайомої дівчини-жінки, яка, того ще не знаючи, була вже вдовою…

Залунали кроки, ввійшов старшина, Гапочка прикрив фото долонею, спитав роздратовано:

— Ну, що там?

— Принесли боєприпаси.

— Зараз іду.

Зачекавши, поки старшина вийшов, Гапочка дістав із кишені посвідчення, вклав фото Зайчикової дружини: не хотів, щоб іще чиїсь очі прочитали той напис…

Кореспонденція невдовзі з’явилася у фронтовій газеті: розповідь про подвиг рядового Зайчика, який ціною власного життя врятував командира. Комбат був невдоволений: він чекав, що майор напише, як його рота не тільки відбила ворога, а й сама перейшла потім у наступ і взяла висоту (тепер, коли вона стала вже нашою, комбат і не подумав би зневажливо називати її горбиком, — це вже була висота, яка мала неабияке тактичне значення)… Комбат докоряв пізніше Гапочці: «Смикнуло ж тебе за язика!» — але згодом змінив свою думку: кореспонденція набула розголосу, її передрукувала центральна газета. Зайчика представили посмертно до нагороди, Гапочка ж став дивізійною знаменитістю, Гапочку невдовзі призначили командиром сусіднього батальйону, присвоївши чергове звання капітана.

Майор довго не повертав Зайчикове фото, аж Гапочці довелося написати в редакцію. Фото ж Олі він носив з собою і частенько-таки, наодинці лишившись, роздивлявся довірливе обличчя, і в нього поступово визрівала ось яка думка: як скінчиться війна, він поїде до Олі й одружиться. Про це, звісно, він їй не написав — переслав лише газету, в якій ішлося про подвиг Зайчика, а згодом і свій атестат, і коли думав про Олю, то на душі в нього ставало тепло й затишно. І він таки поїхав би до Олі після війни, й одружився б з нею, коли б не бенкет, не зустріч із Софонькою і, як грім з неба ясного, несподіване для нього одруження…

Але навіть одружившись, Гапочка не зажадав назад атестат: Оля одержувала гроші аж до кінця війни. Соня досить спокійно ставилася до цього, бо гроші на фронті нічого не важили, про Олине ж фото довідалася набагато пізніше, коли Гапочка вже був комендантом німецького міста. Якось він їй розповів про свій намір одружитися з Олею, й Софонька одразу ж зажадала:

— Покажи!

А коли побачила, звідки Гапочка дістав Олине фото, вражено спитала:

— Ти так його біля серця й носив? І я досі нічого не знала!

Роздивлялася довго і пильно, врешті сказала:

— Нічого в ній особливого.

Але роки йшли, Сонине обличчя снувалося зморшками. Олине ж лишалося юним та чистим, і хоч Гапочка після одруження більше їй не писав і десь навіть її адресу посіяв, він все ж іноді, після чергової сварки з дружиною, діставав оте фото і довго дивився на нього, і завжди з’являлося відчуття непоправної втрати. Софонька, мабуть, підстерегла оте споглядання: якось Олине фото зникло, Гапочка довго його шукав, але так і не зміг знайти…

Про все це й пригадав Панас Юхимович Гапочка, полковник у відставці, кавалер багатьох орденів та медалей, готуючись до виступу в школі.

Хоч як переживав та непокоївся Гапочка, все склалося краще, аніж він міг сподіватися. Чи то загальний урочисто-святковий настрій вплинув на нього, чи виступ підполковника Юрченка, який розповідав дітям про шлях, пройдений у війну Панасом Юхимовичем, чи підбадьорливий усміх дружини, яка сиділа попереду: «Не бійся, я з тобою!», чи, нарешті, висока трибуна, за яку можна було сховати штани, що не сходилися в поясі, — тільки Гапочка, на його власний подив, одразу знайшов потрібні слова, і, коли він скінчив, йому аплодували довго та щиро. Потім були виступи учнів та вчителів, були квіти й слова подяки за зустріч цікаву та корисну, був вечір, урочистий і тихий, коли вони втрьох поверталися зі школи. А через день — невеликий, всього на двадцять рядків, допис в обласній газеті за підписом підполковника запасу Юрченка: згадувався там лише Гапочка, Панасові Юхимовичу аж незручно стало, що сусід не згадав і словом себе. Софонька ж невдоволено сказала:

— Міг би написати й більше.

Допис, одначе, акуратно вирізала й поклала до папки.

Він не минув безслідно, той допис: вже через тиждень до Гапочок завітав молодик, відрекомендувався кореспондентом республіканської вже газети. Мучив Гапочку години три, розпитуючи про Зайчика, дуже шкодував, що не збереглася його адреса, — Панас Юхимович лише винувато зітхав, Софонька ж спитала: «Молодий чоловіче, ви на війні коли-небудь бували?» — мовляв, на війні не те що адреси — власне втрачали життя.

— Гаразд, будемо надіятись, що хтось із рідні відгукнеться, — сказав тоді кореспондент. І попросив Зайчикове фото.

— Не згубіть: це наша реліквія! — попередила Софонька.

Кореспондент пообіцяв неодмінно привезти.

Сфотографував і Гапочку: при всьому параді, в орденах та медалях, і Софонька потім сказала, що доведеться шити новий мундир… «Ні, ти мені не говори! — коли Гапочка став заперечувати: він страх не любив ходити в ательє на примірку. — Новий мундир тобі необхідний! Мало де виступати доведеться!» Он він у шафі й висить, новий-новісінький, як висить кілька цивільних костюмів, — одягаючись сама, Софонька не забувала й свого чоловіка, частенько йому обнови справляючи. («Для молі!» — морщився Панас Юхимович, морщився, але покірно приміряв і казав, що дуже подобається, щоб не розсердити дружину). Мундир цей він кілька разів надягав, коли вже появився Сашко, але то було пізніше, набагато пізніше, а перед тим було надруковано великий, на три колонки, нарис у республіканській газеті, і Зайчикове фото, і його, Гапочки, фото, і Софонька завела пишну папку із шкіри й урочисто сказала, що це — для статей, фронтова слава, яка була трохи померкла, знову поверталась до Гапочок. До Панаса Юхимовича вже привіталося кілька незнайомих людей, а одного разу на Бессарабці навпроти нього зупинилося троє школяриків. Поглядали пильно на Гапочку, про щось перешіптуючись (Панасові Юхимовичу в базарній своїй уніформі хоч під прилавок пірнай!), потім гуртом підійшли, і найсміливіший спитав, почому, дядю, ваші яблука. Аж тепер Панас Юхимович зрозумів, що вони дивилися не стільки на нього, скільки на яблука, але все ще довго не міг заспокоїтись, і гроші школяриків — мідяки, зігріті в дитячій долоні («Кому це ви?» — запитав, видушивши бліду усмішку. «Для товариша хворого. В лікарні лежить»…), нещасні оті мідяки аж пропікали кишеню: взяв машинально, навіть не усвідомивши, що він і робить, а коли схаменувся, то вже було пізно — хлопців і слід прохолонув.

Нарис вони читали та перечитували, Гапочка питав, схвильований, Софоньку: «Як ти думаєш, обізвуться?» — йому дуже хотілося, щоб Оля озвалася, став часто думати про неї: яка вона тепер? Чи дуже постаріла? Вийшла заміж і має вже дорослих дітей чи так і прожила оці роки вдовою? Соня ж покладала більші надії на Зайчикових батьків, якщо вони ще живі, або сестер-братів, хоч Гапочка не міг напевно сказати, чи були в Зайчика сестри-брати.

Минув місяць після появи статті… і другий, і третій минув — ніхто так і не озвався. Життя Гапочки знову потекло звичним річищем: Бессарабка — садок — Бессарабка, відвідини закапелка в підвалі, коли вдавалося вторгувати на «цуцика», пиво й вино, крадені хвилини сп’яніння, коли Гапочці — море по коліна й «Солдатушки» на повну силу легенів… Життя котилося по доріжці, второваній без особливих пригод. Гапочки все рідше згадували про зустріч у школі, про кореспондента й статтю, і фото Зайчикове, надіслане з редакції, знову сховане в стіл, хоч Гапочки спершу збиралися замовити портрет. (Софоньчина, до речі, ідея, Панас Юхимович так і загорівся — бігти в ательє, але фото було ще в редакції, а коли повернули, то все якось не міг зібратися…) Життя не обіцяло несподіванок… Та одного разу, діставши з поштової скриньки газету, побачив листа в незвичному, з офіційним штемпелем конверті.

Писали з тієї ж редакції, що надрукувала нарис. «Пересилаємо Вам листа — відгук на статтю…» І ще один, вже звичайний, конверт і в ньому лист.

Учнівський почерк, старанно виведені літери.

«Добрий день Вам чи вечір, товаришу полковник Гапочка Панас Юхимович!

Пише Вам Зайчик Сашко Васильович, учень сьомого класу, пробачте, що не знаю Вашої адреси, то я висилаю листа до газети, щоб вони його Вам переслали…»

«Сашко?.. Який Сашко?.. — не второпав одразу Гапочка. Ще раз пробіг перший рядок. «Васильович!.. Та це ж Зайчиків син!..»

— Чуєш, Софонько, в Зайчика син!

— Читай далі! — Софонька теж вражена несподіваною новиною.

«…А ще кланяється вам моя баба Палажка Михайлівна, а мати померла три роки тому од раку…»

— Оля померла, — каже Панас Юхимович. Дивиться на Софоньку так, наче чекає: ось вона підійде до нього, пригорне, утішить.

— Нещасна жінка! — зітхає Софонька. — Це ж така важка смерть. Нелегко було їй з дитиною.

— Але звідки ж я знав?! — вигукує в розпачі Гапочка. — Хто б міг подумати, що в Зайчика син! Він же й тижня не прожив, мабуть, із Олею…

— Значить, вистачило й тижня, — каже розсудливо Софонька. — Бідний Зайчик: так рано загинути!

Гапочка ж усе не може заспокоїтись:

— Хто б міг подумати: в Зайчика син!

— Читай далі. Та не шарпай листа, бо порвеш!

Панас Юхимович перестав торгати папір; відставляв його на витягнену руку: навіть окуляри надіти забув.

«…Тож ми живемо з бабою удвох, баба на роботу в колгосп вже не ходить, порається по хазяйству, а я їй помагаю. Чи город скопати, чи дров урубати, чи гній з хліва вичистити, — то все на мені. А ще ходю в школу, у сьомий клас, учуся непогано, аби не німецька, то й зовсім можна було б жити…»

— Бідний хлопець! — сміється розчулено Софонька. — Уявляю, яка там у них вчителька німецької мови! — Софонька німецькою мовою володіла колись бездоганно, недарма ж працювала перекладачкою в штабі дивізії. Цікаво, чи змогла б вона тепер так же вільно розмовляти німецькою? Скільки ж років минуло!.. Бач: у Зайчика вже майже дорослий син… Сашко Васильович…

«…Живемо на пенсію, що нам дають за тата, і ще бабі колгосп помагає потроху, колгосп, правда, в нас бідний, по вуха в боргах, бо все ніяк не знайдуть нам путящого голову, але Ви не думайте, що ми бідуємо: є у нас і молоко, і картопля, й хліб, ще й кабанчика вигодуєм на зиму. Так що приїжджайте в гості. У нас дуже красиво: і ліс, і ставок, а тамечки карасі, як лопати. До нас як приїжджають на літо дачники, то з вудками тільки й сидять…»

— А що? — каже розчулений Гапочка. — Може, й справді поїдемо?

— Не спіши — дочитай до кінця!

«…А ще до Вас, товаришу полковник, від баби й од мене велике прохання: напишіть нам, що Ви іще знаєте про нашого тата. Бо ми статтю читаємо щодня й перечитуємо. Тож чекаємо од Вас вістей або й Вас самих у гості.

Кланяємося Вам і всій Вашій родині!

Зайчик Сашко Васильович».

Впродовж дня, поки й спати лягли, Панас Юхимович носився з листом. Вже в постелі вирішив, що він таки поїде. Візьме Софоньку і майне… От тільки треба довідатись, які там дороги, чи можна пробратись машиною. Гапочка вже раз вибирався в село до рідної матері. За тиждень пройшли добрі дощі, і їхній тоді ще «мерседес» безнадійно зав’язнув у баюрі. Зарився так у чорнозем, що коліс не видно було, і Гапочці довелося добиратися за три кілометри до найближчого села та просити в колгоспі трактора. Була саме неділя, механізаторів — хоч запали, поки знайшли тракториста, поки умовили, поки дотеліпали до «мерседеса», Софонька аж посиніла.

А перед тим їх провідала мати. Не писала, не попередила — усунула в двір з величезними клунками, повними їстівного: думала, що міський люд недоїдає та недопиває. Гапочки закінчили саме будинок, все в ньому блищало та сяяло, старенька боялася й на підлогу ступити, щоб не наслідити, й може, тому, прогостювавши три дні, стала збиратися додому. А може, тому, що Софонька так і ходила за свекрухою з ганчіркою й віником, особливо коли мати заходилася варити борщі та пекти пироги. В Софоньки аж голова розболілася од забрудненого посуду та розкиданої довкола помийного відра шкаралущі: старенька недобачала і частенько-таки не попадала в відро.

Мати поїхала, Панаса ж Юхимовича раптом облягла туга за рідним селом. Все стало осоружне й немиле, навіть будинок, навіть молоденький що тоді сад, що вперше мав порадувати щедрим врожаєм. Софонька врешті здалася, і він, щасливим, повний трепетного передчуття зустрічі з минулим, сів за кермо «мерседеса». І навіть ота неприємна дорожня пригода не зіпсувала йому святкового настрою: коли врешті під’їхали до рідного села — зупинилися на високому пагорбі, Панас Юхимович, заглушивши мотор, вийшов з машини.

— Що сталося? — спитала стривожено Софонька: після пригоди з баюрою вона вже нічого доброго не чекала од цієї подорожі.

— Приїхали, — якось дивно сказав Панас Юхимович.

— Так чого ж ти зупинився?

Панас Юхимович мовчки дивився на рідне село.

Софонька теж глянула вниз: село як село, не краще й не гірше од тих, через які проїжджали, Панас же Юхимович тихо сказав:

— Он наша хата… — Іще хотів щось додати, але голос осікся, а очі зволожились. Прокашлявся, мовчки поліз до машини. Мовчав, аж поки й до двору під’їхав.

І тин, і старенькі ворота, що не хотіли ніяк одчинятися, і колодязь посеред двору з дерев’яним, почорнілим од часу відром, і хата, яка за оці роки мов аж присіла, вгрузла в землю, — все це, з дитинства знайоме, до болю, до солодкого щему знайоме, враз обступило Панаса Юхимовича, нагадуючи про себе. «А ти нас пам’ятаєш? Пам’ятаєш?» І Гапочка, до краю розчулений, стояв посеред двору, аж поки з хати вийшла мати.

Вийшла поважно, статечно, аж урочисто («Наша мати наче ікону виносить», — казав було добродушно-насмішкувато покійний тато), витерла непоспіхом губи:

— Ну, сину, з приїздом! Давненько ж тебе не було!

Потім було веселе застілля — до пізньої ночі, й товариші, які лишилися живі та повернулися додому: узнавання — невпізнавання, радісно-здивовані вигуки: «Микола?! Невжо Микола?!» Й оте хитрувато-дядьківське: та куди ж там нас, сірих, узнати, ти ж он хто, а ми ось хто! І щаслива мати, яка не зводить погляду з сина, і Софонька, яка трохи зверхньо розмовляє з місцевою жінотою, і раптовий гуркіт машини, що урвався під самою хатою: «Та це ж голова!» Голова колгоспу зайшов, припадаючи на протеза, що поскрипував так натомлено й жалісно, наче скаржився на свою долю… Голова колгоспу запитав ще з порога: «А де ж це наш комбайнер? — Бач, згадав, що Панас Юхимович був перед війною комбайнером, єдиним на все село… — Вчасно ж ти, Панасе, приїхав, завтра починаєм жнива». — «Степан! Ох, Степан!» — «А який же ще чорт? Чи, може, забув, як разом ходили на вулицю?» — І стрель оком лукавим на Софоньку. «Знайомся, Степане, з моєю дружиною… А це, Соню, мій найкращий товариш — Степан!» — «Еге ж, товаришували, нівроку. — Все ще не випускаючи долоньки Софоньчиної з своєї шкарубкої руки, дивився на неї, немов прицілювався. — Гарну ж ти нам доярочку, Панасе, привіз!» Софонька аж поморщилась од того панібратського тону, але стрималась, всміхнулася. «А поцілувати її можна, Панасе?» — «Ото — вам би все цілуватися! — виручила невістку свекруха: все бачила, все помічала, ніщо не могло сховатися од її метких очей. — Проходьте-но краще до столу та випийте за моїх дітей чарку!» — «А що, можна й випити, — погодився голова. — За таких дітей не гріх і випить! — Та й заскрипів протезом до столу. Узяв кимось поданий шкалик: — То з приїздом тебе, Панасе! І вас, Софіє батьківно!.. Спасибі, що не забуваєте рідну землю!» І сп’яніння було, бо самогоночка ой-ой! — і потягло на «Солдатушек», але Гапочка втримався вчасно, щось підказало йому, що ця пісня буде тут недоречною, — натомість співав інших, з дитинства знайомих пісень, прилучаючи свій голос до чоловічих та жіночих лунких голосів, і пахло Панасові Юхимовичу вечорами, коли люди вертаються з поля і пісня лунає ще здалеку, і степом, і небом, смагою наповненим, пахло вітром гарячим в обличчя і шелестом колосся достиглого… «Так заїхати вранці?» — «Заїжджай, обов’язково!» — «Не заспиш?» — «Ждатиму — очей не зімкну!» — «Ну гляди, комбайнере!» І те, що називав комбайнером, а не полковником, чомусь найбільше зворушувало Гапочку.

Софонька теж, слава богу, відтанула: під кінець попросилася в поле й собі. Це ж так цікаво: побачити перший ужинок! Та коли Панас Юхимович спробував її розбудити вдосвіта, вона аж застогнала: «Я так спати хочу!» Ну, чисто дитина! І він її вже й не розбуркував. Тихенько вийшов з кімнати, пішов через сіни до кухні: там уже догорало в печі, а на столі ждав сніданок: «Коли ж ви встали, мамо?» — «Та встала… Стару й сон не бере… Соня ще спить?» — «Спить», — відповів аж зніяковіло. «То й не буди… Вона ж незвична, та й натомилася з дороги… Сідай краще снідати, бо той баламута ось-ось своїм чортопхаєм підкотить! Який був, такий і лишився — і війна не навчила!» Мати звично бурчала, водночас пильнуючи, щоб син добре поїв, Панасові Юхимовичу суп здався смачним, як ніколи, і світло, і радісно було на душі.

Поснідавши, одягнувшись у батькове, вийшов надвір.

Світало. З сірого мороку виринали ще сонні хати, зблимували щойно освітленими вікнами, вікна скидалися на дитячі очі: такими ясними та чистими омивалися вогнями. Високі тополі наче струшували з себе залишки тьми; пориваючись до чистого неба, вони аж росли на очах, ставали все вищими й вищими; у передсвітанковій напруженій тиші щось тихенько потріскувало, щось наче вилущувалося, і то «щось» мало бути настільки приємне та радісне, що Панас Юхимович розсміявся, весь пронизаний передчуттям незвичайного. «Боже, як хороше! — подумав він, дивлячись щасливими очима й на хати, й на дерева, й на ясні та веселі вогні, що танцювали за вікнами. — А повітря яке!.. А повітря!..» Дихав і не міг надихатись: воно було аж солодке, якесь незвичайно чисте й бадьоре — з кожним подихом росяними світлими бульбашками струмувало по жилах. Не відчував ні дрімоти, ні втоми, наче й не сидів учора весь день за кермом, а потім до пізньої ночі за чаркою, голова була ясною та свіжою, м’язи ж грали під сатиновою татовою сорочкою. Погойдуючи вузликом з харчами, що їх зібрала мати, Панас Юхимович пішов до колодязя, схилився над зрубом, і колодязь дихнув йому в обличчя, зблимнув глибоким оком води. Гапочці захотілося дістати ту воду, відчути її смак на вустах, та чомусь не наважився розбивати настояну й добру пітьму, що наповнювала колодязь по вінця, він тільки погладив цямрину, доторкнувсь до відра: все було до щему знайоме, все мов чекало на нього всі оці роки, чекало мовчазно й терпляче, — Гапочка щасливо зітхнув і пішов до воріт. І тільки підійшов, як у кінці вулиці, нагло роздерши світанкову сизь, зблиснули два вогняні ока, вдарили сліпучими променями, побігли навально, стелячи перед собою висвітлену до останньої споришинки доріжку, — тишу розірвав гуркіт, сколихнув досі сонне село.

Скрипнули гальма, відчинились дверцята.

— Доброго ранку! Як спалося?

— Спалося гарно.

— Голова на плечах?

— Та мовби на місці…

— То лізь до машини!

Панас Юхимович сів у газик, та не встиг і вмоститись як слід, а вже машина рвонула з місця. Мчала, аж мелькали хати, аж повітря свистіло, шарпаючи боки брезентові, аж колеса на поворотах вищали: «Ти завжди так їздиш?» — закричав весело Гапочка. «А що?» — «Київської міліції на тебе немає! Шістдесят кілометрів — забув?» — «То у вас — шістдесят, а у нас, як у космосі!» — зблиснув зубами Степан та й заклав машину в такий божевільний віраж, що Гапочка за дверцята вхопився. «Чи не льотчиком був на війні?» — поцікавився, коли вийшли на пряму. «Бери вище — танкістом!» — «Тож-то ти кожну хату протаранити хочеш!» — «Га-га-га!» — засміявся потішено, а машина вже вся аж тремтіла, набираючи швидкість космічну.

Вискочили з села в поле, у степ, що йому кінця-краю немає. Зупинив різко, скомандував:

— Вилізай!

— Чого? Довкола ж ні живої душі.

— Пшеницю послухаємо. Давно, либонь, не чув?

Вийшли з машини, одразу ж пірнули в тишу: предковічну, на століттях настояну, безмежну, безмірну: лилася, здавалося, з неба, з неймовірно далеких світів. І в тій тиші, в урочистій достиглості стояла пшениця. Колосок до колоска, стеблинка в стеблинку, на чистій, наче крізь сито просіяній ріллі, вона вся відсвічувала золотом — не мертвим, холодним металом, а теплим, пругким, животрепетним, — Гапочку так і потягнуло ввійти, відчути всім тілом ласкавий дотик колосся, але він стримався, бо уявив, скільки стебел буде розтоптано, скільки колосків не зведеться з землі. Підійшов упритул до живої стіни, доторкнувся до тугих колосків, і вони, нагинаючись пружно, задзвеніли, і той дзвін передався на інші стеблинки — покотився до самого обрію.

— Чуєш?

Гапочка лише кивнув головою — говорити не міг.

Степан обережно зірвав колосок, так обережно, наче боявся його поламати, поклав на долоню — темну, натруджену, всю в мозолях, і долоня враз омилася ясним та лагідним світлом.

— Ну, послухали, й досить!

Колосок не кинув додолу — поклав до кишені. Насунув на очі картуз, сів за кермо.

— Сідай же! — трохи здивовано.

А Гапочка все ще стояв. Гапочка все ще не міг одірватися од пшеничного поля. І Степан, коли Панас Юхимович нарешті поліз до машини, співчутливо спитав:

— Взяло за живе?

Панас Юхимович лише кивнув головою.

— Отак, брате, й зі мною було. Добирався додому з війни наче й нічого… Кордон переїхав — веселився, ще й виспівував… А як побачив пшеницю, як підійшов — так у мені все й перевернулося… Стою й плачу. І нічого з собою не вдію. Соромно було й признаватися…

Гапочка повернувся в село, коли зовсім стемніло. Виліз із машини — руки-ноги тремтять. І голос аж охриплий од втоми.

— Так заїхати й завтра?

— Заїжджай.

Степан, як під’їжджав, просигналив: привіз вам, мовляв, чоловіка і сина. Та вони й без того почули: виглядали, мабуть, з обіду. Соня так і вибігла з хати: «В тебе є совість?.. Я тут уже не знала, що й думати!..» Мати винесла кухоль і білий рушник: «Умиєшся, сину?» — «Давайте вже я!» — Соня сердито. Зливала на плечі, на голову, все ще дорікаючи. Панас Юхимович з насолодою ухкав, одпирхувався, розтираючи боки й груди, — давно вже не відчував такої солодкої втоми.

— Що ж ти там хоч робив? — поцікавилася вже за вечерею дружина.

— Я, Софонько, пшеницю збирав… Комбайном.

Комбайном? Знайшов дивину! Софонька ніяк не могла второпати, чому в нього таке щасливе обличчя, і непокоїлась, щоб він часом по захворів. Цілісінький же день проти сонця смажитись!

— Напікся — і діткнутися не можна! — Це вже коли полягали спати. — Ось я твоєму Степанові дам!

Гапочка ж непорушно лежав, блаженно розкинувши руки та ноги. Не хотілося ні говорити, ні думати навіть: перед очима все ще стояла пшениця. Пливла, насувалася, текла крізь нього. І, вже засипаючи, вже майже марячи, намагався пригадати, що ж на нього чекає таке радісне…

Хоч Степан і заскочив, як обіцяв, Гапочка не поїхав з ним у поле: збунтувалася Софонька. То спала: стріляй — не розбудиш, а це схопилася, ледь він ворухнувся:

— Куди?

Панас Юхимович, що саме вивільнявся обережно з-під ковдри, так і застиг.

— Пора уже, Софонько…

— Нікуди ти не поїдеш! Не вистачало, щоб тебе параліч розбив!

— Так Степан же заїде! — боронився Гапочка.

— Як заїде, так і поїде! — Софонька, коли треба було, вміла одрубувати. — І без тебе впораються… А ти себе укладеш. Бач, і досі гориш!

У Панаса Юхимовича й справді пашіло напечене сонцем обличчя. І боліли всі м’язи. Але думка про Степана прямо-таки гнітила його.

— Ми ж учора умовились…

— А мене спитали? — сердито вже Софонька. — Заробиш інфаркт на тій молотарці, що я робитиму?

— Не молотарка — комбайн!

— Один біс. Лягай і не рипайся!

Панас Юхимович ліг. А подушка тепла та затишна, а ковдра м’яка! Тільки ж Степан…

— Він же ось-ось під’їде! — аж застогнав.

— Я вийду, скажу, що захворів.

Не полінувалася — встала, коли під двором загурчала машина. Панас Юхимович, згораючи од сорому, чув голоси: Степанів і Софоньчин, а про що говорили, так і не зміг розібрати. Ось стукнули металево дверцята, завівся мотор, загуло, віддаляючись, й одразу ж появилася Софонька. Зачинила двері сінешні, ще й на засув замкнула і бігцем до постелі:

— Бррр, холодно!

Підлізла під ковдру, припала нахололим тілом до чоловіка, тулилася — просила звичайної ласки. У Панаса ж Юхимовича не піднімалась рука її пригорнути: відчував себе скривдженим, повнився на неї образою.

— Бач, уже й жінку обійняти снаги не маєш, — по-своему витлумачила ту нехіть Софонька. Притулилася ще дужче, цмокнула в спину: — Спи, комбайнере!

— Що ти йому сказала? — спитав по паузі Гапочка: думка, що Степан на нього розсердився, не давала спокою.

— Що ти захворів.

— А він що сказав?

— Сказав, що провідає… Спи вже, годі тобі…

І Панас Юхимович знову заснув. І ще раз йому наснилася пшениця — як він її слухав у полі. І хоч виспався добре, піднялися, коли вже й день розгулявся, — голова була, як казан. І незатишно, тоскно на серці.

Софонька того ж дня закомандувала: вертатися додому! Не піддавалася на вмовляння свекрухи, яка благала пожити хоч тиждень, — ні, ні, вони не можуть ніяк! Там же яблука-груші достигають, ще хтось обтрусить. І взагалі, їм засиджуватись ніколи: погостювали, і досить. Панас Юхимович мовчав, після того, що сталось удосвіта, йому було байдуже: їхати зараз чи лишитися ще на кілька днів… Краще вже зараз: не міг уявити, якими очима дивитиметься, коли, з поля вернувшись, заїде Степан. Мати носила до машини клуночки й вузлики, ладна віддати їм усе, що тільки мала, а потім, прощаючись із сином, не витримала — ображено заплакала: «Набридло у матері!» — «Ми ще приїдемо, мамо!» — видушив із себе Панас Юхимович. «Ой, сину, приїдете, та вже, мабуть, на мою могилу!» — «Таке й скажете, мамо!» — «Ви до нас приїжджайте!» — ласкавенько Софонька. Панас Юхимович глянув на неї так, як досі ще не дивився…

Поспішно сів за кермо, крутонув ключа, газонув, аж смикнуло машину, погнав — тільки курява встала, — утікав, сам не знаючи, від чого і втікає. І коли за селом вибігла йому назустріч пшениця, обліпила з обох боків дорогу, його аж за горло здушило од відчуття непоправної втрати…

До матері більше не їздив, хоч не раз писав у листах, щоб чекала, найчастіше влітку, перед жнивами: довго не міг забути того єдиного дня, що провів із Степаном у полі. Та згодом спогад померкнув, і пшениця вже не тривожила вві сні, і село стало забуватися потроху, — аж коли це прийшов несподіваний лист од Зайчикового сина, сколихнув, розбуркав забуте та приспане, і він заметушився: поїду!

Софонька не заперечувала: їдь. Тільки яблука спершу зберемо, та спродамо ті, що раніше достигли, бо вони саме тепер у ціні: день прогавиш — не один втратиш карбованець… їдь, Паню, їдь, хто ж тебе тримає, тільки підремонтуй спершу сарай, бо геть протікає… Та з майстрами треба домовитись, щоб швидше підключили до газової мережі, бо, гляди, на всіх і не вистачить, і тоді доведеться знову з вугіллям возитися… І Панас Юхимович, який був уже й «Волгу» новеньку з гаража викотив, і масла долив, і підкачав повітря у шинах… Панас Юхимович одкладав, одкладав з дня на день, з тижня на тиждень, аж поки, повертаючись одного разу з ринку, побачив ще на вулиці Софоньку.

— Ти куди?

— В магазин: хліба треба купити.

— Давай я сходжу.

— Я вже сама. — І гукнула йому в спину: — Там у нас гість.

— Гість?.. Який гість?.. — Гапочка аж зупинився: гості не балували їх своїми відвідинами.

— Сам побачиш. Спить у кабінеті.

Хто б це міг бути? Гапочка, хоч як напружував пам’ять, не міг здогадатися. Фронтових друзів давно розгубив: той помер, тому перестав відповідати на листи, бо все було ніколи, та й не знав про що писати. Про будинок, про Бессарабку, про сад?.. Отак відкладав, поки лист і зовсім десь губився… Софонька і подавно не листувалася: рідні не було, подруг не мала. Кілька разів написав ад’ютант, який жив за Уралом, нахвалявся навіть провідати по дорозі в Крим, на курорт, — помолоділа враз Софонька бігала по всьому будинку, прибираючи та витрушуючи; наготувала їжі, купила кілька пляшок коньяку, — ад’ютант так і не заїхав, прислав уже з курорту коротеньку листівочку, і дружина цілий день ходила сердита — не підступися. Панас же Юхимович тихесенько впорався з коньячком: коньячок випивав, а чайок доливав. Ті пляшки, повні, й досі стоять у буфеті.

Тож це не міг бути ад’ютант, а втім, хто його знає… Гапочка, вже не в чоботях, а в капцях, сторожко піднявся на другий поверх, підкрався до кабінету. Завмер, прислухаючись, — там ні шелесне. Обережно натиснув ручку донизу, по міліметрові став одчиняти важкі двері дубові, та, як не стерігся, двері таки скрипнули, і по той бік обізвалися одразу ж пружини канапи, зачувсь якийсь порух. Гапочка вже сміливіше одчинив двері, одчинив і остовпів: на канапі, одкинувши ковдру, немов перенесений з далеких років війни, сидів рядовий Зайчик і дивився прямо на нього.

Отут і починається найгнітючіший спогад Панаса Юхимовича.

Сашко разюче подібний до батька: ті ж губи, ті ж брови, той же чубчик світленький на маківці, а особливо — великі й беззахисні очі, повні якогось запитання напруженого…

Сашко не прогостював у них і повного тижня… В цьому була винна дружина, тільки дружина, Панас Юхимович не мав найменшого сумніву, і що Софонька потім не казала, він не вірив. І відчував: не простить їй цього до самої смерті…

Панас Юхимович аж застогнав, пригадавши, як він біг на вокзал. Як потім повертався додому самотній: навіть Леся, яка проводжала Сашка, не схотіла йти разом з ним, коли зійшли з електрички. Не сказала це прямо, вигадала якусь подругу, котру треба було конче провідати, і подруга, звісно ж, жила в протилежному напрямі. Лесі, мабуть, було дуже незручно говорити неправду, бо почервоніла до сліз, а коли Панас Юхимович сказав, що проведе, вона аж сахнулась: ні, ні, не треба, вона піде сама!

Пішла — майже побігла. Наче утікала од нього.

І відтоді до них — ні ногою…

А вони ж звикли до неї, наче до рідної, Софонька, здавалося, і дня не могла прожити без Лесі. Коли Леся захворіла й потрібні були якісь рідкісні ліки, що їх у місцевій аптеці й не бачили, Софонька взяла в Каті рецепт і подалася до Києва. Де була, так і не сказала, але Панас Юхимович знав наперед: якщо ліків є хоча б одна на весь Київ ампула, вона їх візьме.

Дістала. Не заскочила навіть додому — пробігла прямо до сусідів. І до пізнього вечора пробула біля хворої.

Панас Юхимович знав цю рису дружини, сам якось хворів: Софонька викладалася вся, до кінця…

Але ж Сашко!.. Як вона могла так вчинити з Сашком!.. З Сашком, сином Зайчика… Що вона йому сказала такого, що хлопець зібрався й одразу ж подався на поїзд? А може, й не сказала нічого — глянула лише? А як може подивитися Софонька, Панас Юхимович знав…

— Ти розумієш, що ти зробила?! — В нього аж руки трусились од гніву. — Та будь воно прокляте все! — Вибіг надвір, бо відчув, що ось-ось її вдарить. І будинок, і двір, і глухий та високий паркан так здушили, так стисли, так навалились на нього, такі стали йому ненависні, що аби хто дав йому оце зараз сірника та сказав: «Підпалюй!» — підпалив би не задумуючись…

А все починалося так добре, так гарно, Софонька, повернувшись із магазину, швиденько накрила стіл: «Хлоп’ята, йдіть їсти!» — гукнула їм весело, і Панас Юхимович, обійнявши хлопця за плечі, звів його донизу: «Оце, Соню, наш Сашко!» — «Знаю, що Сашко… Мийте-но руки та сідайте до столу!» — «Пішли, Сашко, митися: хазяйка в нас — не доведи господи — строга!» Сашко руки помив, не хотів витирати рушником, що аж сяяв, — тернув поспіхом об чуба, але Панас Юхимович таки змусив його взяти в руки втиральник… Сашко все соромився — сільський же хлопчина, не те що міські лобуряки, бач, і до столу сів — примостивсь на краєчку, і руки сховав під скатертину. «Та бери ж, Сашо, їж… Соню, почастуй нашого гостя!» — хоч Софоньці не треба було й підказувати: накладала в тарілку з горою, аби тільки впорався. І так радісно, так світло на душі в Панаса Юхимовича — не знати, що й зробив би для хлопця. «Їж, Сашо, їж, — промовляв щохвилини. — В нашої мами, хоч-не-хоч, треба їсти». Вперше назвав отак Софоньку, і слово це йому так сподобалось, що він його, до дружини звертаючись, кілька разів повторив: прийшло воно до Гапочки чи не з дитинства, коли ще живий батько, з-за столу встаючи, обов’язково казав: «Ну, мати, нагодувала — спасибі!» І щоразу, як Панас Юхимович вимовляв оце слово, на кухні ставало аж світліше.

Гапочка дивився на хлопця, на Софоньку й розчулено думав, що як таки добре — отак утрьох, що добре було б, аби Сашко пожив у них хоча б місяць… А чому місяць? Чому й не довше?.. Школа?.. А в них хіба немає школи?.. Гапочка вже уявляв, як Сашко поселиться в них — назавжди, і, чесне слово, це було б здорово! З Софонькою, однак, не поділився думками, навіть коли спати лягли, — не знав, як вона зреагує на них.

Прокинувшись за звичкою вдосвіта, вирішив на ринок сьогодні не їхати: не біда, як один день пропустить, Бессарабка без нього не завалиться. І так щодня пропадає на тому базарі, заслужив же право перепочити хоч день, — все це думав не стільки для себе, скільки для Софоньки, обгрунтовуючи раптовий прогул. Сам собі не хотів зізнатися, що причина зовсім у іншому: він просто соромився Сашка. Не хотів, щоб хлопець дізнався про ринок, про кошелі та яблука, виважені, до копійки оцінені, — провалився б крізь землю, якби Сашко вгледів його за прилавком. Весь час відчував на собі запитливий погляд: хлопець наче хотів щось роздивитися в ньому, щось дуже важливе для себе, — Гапочка аж щулився внутрішньо, йому аж недобре ставало: було таке відчуття, що роздягають… Іще вчора поспішив переодягнутися в мундир, з орденами й медалями, і хоч почувався в ньому не дуже зручно, особливо коли пообідав, не скидав аж до вечора.

Тож Гапочка так і не поїхав того дня на базар, і Соня, спасибі їй, не сказала нічого. Надівши знову мундир та випросивши в дружини троячку, повіз Сашка в Київ разом з Лесею, і якось було незвичайно, що він їде не з кошелями, й вагон електрички здававсь якимось незнайомим — святковим, чи що, і вулиці, якими потім ішли; та він їх, власно, й не знав: щодня вокзал — Бессарабка — вокзал, снував, наче човник, тридцяткою, а з вікон трамвая, в тісноті та у гаморі, не дуже що й побачиш… Панасові Юхимовичу недовго було б і заблукатись, аби не Леся, що знала Київ, як свій двір: майже щонеділі їздила з матір’ю. Вона їх і водила, показуючи старовинні будинки, аж поки Гапочка заблагав перепочинку, і вони, знайшовши вільну лаву в парку, посідали рядком: Панас Юхимович в мундирі парадному, Леся — у світлій сукенці, Сашко ж — у піджаку дешевенькому, в куценьких штанях, зате в нових черевиках: певно, купив перед тим, як їхати в гості. Мнучи в кишені троячку, Панас Юхимович думав, що добре було б зодягнути хлопця в нове, не такі вони бідні, не розорилися б, але не знав, як на це подивиться Софонька… Та гаразд, щось придумаємо. Панас Юхимович, все ще троячку намацуючи, весело запитав, чи не пора уже й поїсти: находилися ж нівроку, на що Леся, подумавши, відповіла, що краще спершу сходити в музей, а тоді вже в їдальню. Ну, в музей, то і в музей, веди нас, Лесю, в музей: Панас Юхимович давно був у музеї. Незабаром в очах Панаса Юхимовича стало мерехтіти од фарб, і голова пішла обертом. Він зітхнув полегшено, коли знову вийшли на вулицю, а Сашко на запитання, що йому найбільше сподобалося, серйозно відповів: «Рами». І Панас Юхимович пригадав оту раму, на картині найбільшій: Сашко як став заворожено, так і не міг одірватись од неї. Леся, почувши про раму, тільки оком на Сашка повела, але не всміхнулася навіть, щоб не образити хлопця. «Куди ти ще нас, Лесю, потягнеш?» — спитав Панас Юхимович жалісно, і дівчина, трохи подумавши, відповіла, що поруч іще один музей, музей східного мистецтва. Тут Панас Юхимович збунтувався, його підтримав Сашко, і вони вирішили відкласти відвідини музею до іншого разу, а поки що зайти пообідати. І якщо залишаться гроші, то ще побувати і в кіно. І хоч у їдальні їм подали суп, холодний, аж синій, і відбивні — чи не з підошви часом, Леся й Сашко аж тарілки повилизували, ще й випили по склянці какао. Панас же Юхимович наче гирю виніс у шлунку, побажавши директорові їдальні все життя харчуватись тільки отакими супами. Єдину мав втіху, що лишилися гроші ще й на квитки в кіно.

Кіно було поганюще, артисти грали мов з примусу, особливо дратувала головна героїня, яка тільки й знала, що смалила цигарку (Панас Юхимович, сам некурящий, жінок, які курять, терпіти не міг, особливо ж молоденьких дівчат), але вони терпляче досиділи до кінця сеансу, бо, по-перше, гроші заплачені, а по-друге, інші розваги вже були для них недоступні. «У нас і то кращі показують! — сказав Сашко, як вийшли на вулицю, а коли Леся сказала, що це її вина, бо вона ж кіно це і вибрала, великодушно додав: — Нічого, і це можна дивитися. Не померли ж». Вони встигли здружитися, Лесі явно подобалась Сашкова розважливість, солідна якась домовитість. І коли вже у сутінках повернулися з Києва і Панас Юхимович запросив Лесю зайти повечеряти, вона, як завжди, трохи подумавши, відповіла, що зайде охоче, тільки попередить батьків, щоб не тривожились.

— Хочеш глянути, як я живу? — спитала Сашка.

Сашко відповів, що чого ж, можна і глянути.

— Глядіть же, недовго! — гукнув услід дітям Панас Юхимович.

І вечеря вдалася: він, Софонька, Леся й Сашко. Ніколи ще не було за їхнім столом так жваво та весело, наповнена дитячими голосами, кімната аж посвітлішала, дихнула тим милим затишком, якого — лише зараз відчув болісно Гапочка — так їм бракувало. Дивився на дружину, на її посноване тоненькими зморшками лице і відчував вину перед нею: що колись не відраяв позбутись дитини. І знову, вже в постелі, повертався до однієї й тієї ж думки, що добре, коли б Сашко назавжди лишився у них. Стареньку теж можна було б забрати з села, що їй там робити самій, а у нас же того життєвого простору — хоч розженися!.. Та й Софоньці було б веселіше, не так, може, нервувала… Панас Юхимович аж повернувся до дружини, але вона вже спала, тож і він невдовзі заснув, і останньою думкою, яка зігріла його, була думка про те, що в кабінеті, поруч, за стіною, спить на канапі Сашко.

Зайчиків син…

Почувши, що вони й сьогодні їдуть до Києва, Софонька вже насупилась:

— А ти подумав про яблука?

— Почекають — нічого з ними не станеться. Я їх продам ураз.

— За півціни? — Софонька мала на увазі нинішні, високі ще ціни на яблука, які падатимуть з кожним днем. — Скільки ж це грошей недорахуємося!

— Але ж я вже пообіцяв дітям!..

— Пообіцяв!.. Мене забув тільки спитати… Та й що я для тебе? — Софонька потихеньку заводилась, і Панас Юхимович не знав уже, що йому й робити. Однак відчував: поки Сашко тут, ніяка сила в світі не змусить його брати кошелі та їхати на Бессарабку… Хай, може, потім, як трохи звикнеться…

— Ну, їдь, як пообіцяв! — сказала дружина.

— Ми, Софонько, цього разу недовго. Тільки в музей і назад. Може, поїдеш із нами?

— Ні вже, дякую! В мене часу немає музеї відвідувати…

Панас Юхимович уже й не заїкався про гроші. Але й без грошей не обійтися — не позичати ж у Сашка! Тож, підстерігши, коли Софонька поставила на газ молоко (не відірветься, поки не закипить), тихцем пробрався наверх.

Софонька тримала гроші в шафі, в спальні: сортувала карбованці, троячки, п’ятірки, десятки в окремі пачки і, коли набиралось дві сотні, односила урочисто в ощадкасу. Й ощадна книжка тут же лежала, на Софоньку й виписана: Панас Юхимович не знав ще випадку, щоб вона зняла з неї хоч копійку. «Хай лежать на чорний день», — Софонька вірила в неминучий прихід того чорного дня і діяльно готувалась до нього: окрім грошей на книжці, набирала на костюми та пальта, а в підвалі полиці аж ломилися од консервів. «Ензе», — дозволяв собі жартувати Панас Юхимович.

Висунувши обережно шухляду, Гапочка дістав верхню пачку. Якраз троячки, те, що треба. І тільки взяв пачку в руки, як позаду щось рипнуло.

Завмер. Аж кинуло в жар. Подумав, що Софонька. Стояв, боячись і оглянутись… Потім таки обернувся… Нікого… Х-ху, так і до смерті недовго!.. Гроші якимось побитом були вже в кишені, і хоч йому потрібна була лише троячка, так і не насмілився вийняти пачку: все здавалося, що Софонька скрадається сходами. Засунув квапливо шухляду, зачинив шафу, вискочив із спальні.

Коли вже сидів за столом (цього разу снідали вдвох, Софонька сказала, що їй ніколи, потім), відчував Гапочка оту пачку в кишені. Й мучився думкою, як її покласти назад.

Вирішив покласти, як повернеться з міста.

І потім, скільки й були в Києві, перед очима стояло: Софонька заходить до спальні й одсуває шухляду…

Потратив рівно троячку, хоч знову була спокуслива думка справити Сашкові костюм. «Хай уже потім, хай пораджуся з Софонькою», — три карбованці не така уже й сума велика, можна переконати дружину, що помилилася, але як недорахується півсотні чи більше… Тут Гапочку кидало в жар…

Тож перше, що зробив, повернувшись додому, — поклав назад оту пачку. Мов на світ народився!

Цього разу вечеряли вдвох: він і Сашко. Леся, мов відчуваючи, що в них нелад, пішла додому, в Софоньки ж розболілась голова, і вона лягла в постіль, ще й не смеркалося. Ще вдень, коли вони були в Києві, скопала моріжок перед двором, Гапочка давно збиравсь те зробити, траву навіть дістав, щоб засіяти, та все не доходили руки, аж Софонька взялася й скопала. І саме сьогодні, коли він по музеях прогулювався, — копана смужка землі чорніла, як докір, мовчазний, але від того не менш красномовний, бо Софоньці ж давно вже лікарі заборонили мати справу з тяжкою роботою.

— Ну навіщо ти це зробила?

— Дай мені спокій!.. Ідіть уже вечеряти!..

— А ти?

— У мене голова розколюється — мені не до вечері…

Гапочка пригнічено спустився донизу: йому вже не хотілося й жити. Повечеряли мовчки, потім Панас Юхимович мовив:

— Завтра, Сашо, нікуди не поїдемо: треба покрити сарай. — Якраз перед появою Сашка дістав шифер.

Сашко витер долонею губи, хазяйновито сказав:

— А чого ж, можна і вкрити. Коли вставати?

— Спи — висипайся. Встигнемо.

Але Сашко підхопився ще раніше од Гапочки. Вийшов Панас Юхимович, а хлопець вже у дворі. Сидить навпочіпки біля будки собачої, щось робить. Гапочка аж охолонув: там же Трезор! Підійшов і остовпів: Сашко пестив Трезора! Пес підставляв чорну голову під Сашкову руку, очі ж винувато відводив од Гапочки: що я маю робити, коли йому це подобається? — говорив увесь його вигляд.

Ну й ну!

— А якби покусав?

— Мене не кусають!

І справді: яку злість треба мати, щоб отакого вкусити?

До обіду з дахом і впорались. І коли забили останній гвіздок і злізли додолу, довго не відходили од сарая: таким він їм здавався гарним. Софонька кілька разів кликала обідати, а вони все не йшли: заходилися прибирати в дворі. Зібрали все сміття та й спалили внизу, за городом.

— Ну, сто літ тепер сарай наш стоятиме! Правда ж, Сашко?

— А стоятиме, куди йому дітися?

Були зріднені спільною працею, і Панас Юхимович тихцем жалкував, що не було поруч і Софоньки.

— Ти знаєш, який Сашко в нас хазяїн! — хвалився уже за столом. — Не знаю, що без нього й робив би!

Софонька всміхалася блідо: в неї все ще боліла голова…

Отой блідий, мов із примусу, усміх з’являвся на її лиці і день, і другий, і третій… І хоч Панас Юхимович знову став возити яблука на Бессарабку (підхоплювався ще раніше, аніж завжди, повертався ж зовсім уже по-темному: не хотів, щоб його побачив Сашко), хоч Сашко, подружившись із Лесею, всі оці три дні пропадав у Юрченків, — Софонька ходила, як хмара. І таки не витримала: щось сказала Сашкові таке, що той одразу ж зібрався й подався на вокзал. Навіть ранку не дочекався. Навіть його, Гапочки, щоб попрощатись.

Ніколи не забути Гапочці, як він біг на електричку. Біг, хапаючи гаряче повітря: тільки б перехопити, тільки б устигнути!

Електричка пішла майже з-під носа: Панас Юхимович запізнився на якісь кілька секунд. Друга мала йти через сорок хвилин, і оті сорок хвилин змучили його до краю.

У вагоні було повно різкого, неприємного світла, і веселий гомін якихось молодиків з гітарою: «Що, батю, так дивишся?» — Гапочка обернувся до вікна, притулився чолом до холодного й печального скла — не одривавсь до самого Києва.

Потім біг привокзальною площею, розштовхуючи людей, продирався до світлового табло. І хоч в усі очі дивився, не міг одразу відшукати потрібний поїзд. Врешті побачив: до відходу лишилася хвилина, не більше. Гапочка помчав з усіх сил — вгору, униз, через східці стрибаючи, вискочив на перон. І побачив останній вагон, що віддалявся, глузливо блимаючи червоними вогниками. А на пероні спорожнілому — одиноку Лесину постать.

Вертався додому. Знову був нещадно освітлений вагон електрички, і темне вікно, і чорна безвихідь, і затято Лесине мовчання. «Чого він поїхав? Чого?» Тільки здвигала плечима. І не дивилась на нього. І Гапочка, повернувшись додому, не зайшов до дружини (бачити її не міг!), а спустився в підвал. В глуху комірчину, де на нього чекали кухоль, пиво й горілка: «ензе» на крайній випадок.

Сидів у темряві й гірко думав, чого він такий нещасливий. Думав про те, що всі знайомі йому відставники живуть по-іншому, не закопавшись з головою у власну садибу, не відгородившись од усього світу базарними інтересами. Той, як ось Юрченко, — бажаний гість у школі, не розлучається з учнями, які ладні молитись на нього. Той — депутат, працює в постійній комісії. Той — на заводі у Києві. А той — у народному контролі: «Я декому кісткою в роті, — сміявся. — І проковтнути не можуть, і виплюнуть не наважуються». Один лише він, Гапочка, серед них вороною білою…

«А все вона! — думав про Софоньку. — Все їй мало… Все не насититься!.. Життя, будь воно прокляте!..»

І згодом з підвалу, з-за товстих мурованих стін, крізь загратоване віконце при самій землі можна було почути якісь невиразні звуки: то співав свою улюблену пісеньку Панас Юхимович Гапочка.

Нещодавно я зустрів його на вокзалі. Не бачились ось уже кілька літ: Гапочка раптово щезнув з Бессарабки, і я за тим жалкував, бо ні в кого не було таких яблук та груш. Я зіткнувся з Гапочкою на пероні і пройшов уже був мимо, не впізнавши одразу, а потім мене наче штовхнуло в груди: та це ж Гапочка! (Потім я уже зрозумів, що впізнав не стільки його, скільки кошелі: ні в кого не було таких величезних). Наздогнавши його, я покликав:

— Панасе Юхимовичу, не впізнаєте?

Гапочка байдуже подивився на мене, пожував губами.

Він дуже змінився за ці кілька літ, постарів, аж очі посивіли. Але мене навіть не старість вразила, не згорбленість в постаті, а якесь отупіння, якась збайдуженість, що застигла в ньому. Такий вигляд мають люди, яким уже нічого чекати од життя, у яких все позаду.

— Взнаєте? — запитав я іще раз.

— Та наче пригадую. — Хоч по очах, по жуванню байдужому бачив, що не впізнав.

— Де ж ви тепер? — показав я на кошелі.

— На Сінному базарі.

Так ось чого я його більше не стрічав на Бессарабці!

— Ну, як ваш сад? Як дружина?

І тут на обличчі Панаса Юхимовича щось наче зрушилося. Воно затрусилось, пересмикнулося, якісь болісні брижі побігли аж до очей.

— Софонька… вмерла…

Я мовчав, не знаючи, що сказати, чим утішити Гапочку. А він, ще трохи постоявши, тихо попросився в мене:

— То я, мабуть, піду.

І почовгав до вагонів.

А я весь день не міг забути ту зустріч. Уявляв, як він щовечора повертається до завмерлого, спорожнілого назавжди будинку, як бродить неприкаяно з кімнати в кімнату, дивлячись очима померклими на всі раз і назавжди застиглі предмети, і мені ставало якось аж не по собі.

І я так і не наважуся з’їздити на Сінний базар — ще раз зустрітися з Гапочкою.

А може, вже й не зустріну?