Містечкові історії

Молоко-молоко-молоко!

Чоловік я помітний, і на мене й досі поглядають жінки. Й досі, повторюю, бо розміняв уже п’ятий десяток, критичний той вік, коли молоденькі жінки та дівчата починають поступатися місцем в трамваях, тролейбусах та іншому громадському транспорті. У свої сорок дев’ять маю пишну чуприну, благородно сивизною підсріблену, лискучі брови й жодної зморшки на тугому обличчі. Знайомі кажуть, що я дуже схожий на Гаріна з відомої повісті Олексія Толстого, і я щотижня старанно підправляю свою акуратну борідку. Зовнішність має неабияке значення для моєї діяльності, бо я майже щотижня виступаю перед аудиторією від товариства «Знання». А від того, як ти зодягнений, який маєш вигляд, значною мірою залежить твій успіх, і коли я ловлю зацікавлені погляди жіночі, то знаю напевне, що причиною цьому не тільки моя красномовність.

Отже, фізично я чудово зберігся: ще ні разу не лежав у лікарні, всі грипи, всі пошесті, од яких страждає зацивілізоване людство, обминають мене, а до рота мого ще жодного разу не заглядав стоматолог. Та й, маю надію, не загляне ніколи: зуби свої, білі та рівні, я успадкував од діда, який прожив до ста літ і цвяхи перекушував; тато теж досягнув би столітнього віку, коли б не загинув у минулій війні. Так що в мене, як кажуть, все попереду.

Ще в студентські роки я виробив для себе суворий режим, якого й дотримуюсь. Встаю рівно о шостій, не дозволяючи собі і секунди поніжитись у ліжку: навіть у медовий місяць зіскакував хвилина в хвилину. Ковдру геть, гантелі до рук, навстіж вікно, а то й двері і — і… раз-два!.. раз-два!.. Щоб аж м’язи тріщали… Потім душ: гарячий — холодний, гарячий — холодний, розтирання й масаж: я люблю своє тіло, пружне, як у спортсмена, не даю йому ніколи розслабитись. У здоровому тілі здоровий і дух: без хвастощів можу запевнити, що я ніколи не знав, що таке зневіра, вагання чи розпач. Сплю спокійно та міцно, бо не знаю докорів сумління.

— Ти машина! — вигукнула якось перша моя дружина (тоді саме в нас дійшло до розриву). — Безсердечна машина!

Я одразу ж вказав на нелогічність її висновку: машина i серце — предмети несумісні. А оскільки в мене таки є серце, то я не можу бути машиною.

— Машина!.. Машина!.. Машина!… — закричала вона, затуляючи долонями вуха.

З першою дружиною моєю, Оленою, я прожив рівно сім місяців. І в тому, що наше спільне життя так рано урвалося, не вбачаю своєї провини. Одружувався з найсвятішими намірами: створити взірцеву сім’ю. Втілити теорію в життя, досягти ідеалу, що його підсвідомо прагнуть мільйони молодих моїх співвітчизників (побачили б ви, як слухають вони кожне слово моє!), — що може бути прекраснішого! У першої дружини аж щоки пашіли, коли я говорив про сім’ю, яку ми збудуємо, але вона мала досить-таки своєрідне уявлення про цей чарунок людського суспільства. У погляді на життя в неї годі було питати здорового глузду: переважали емоції.

Емоції, звісно, річ непогана, коли вони в міру, людина без емоцій душевно бідна, обмежена, вона, по суті, глуха й сліпа… Я сам, наприклад, можу розчулитись, схвилюватись до сліз чи то в кіно, чи над книжного, мені не байдужі витвори мистецтва, а пісня може просто-таки полонити, бо сам маю неабиякий голос і слух, і мені говорили не раз, що даремно не став співаком. Люблю найбільше співати, коли лишаюсь наодинці з природою, пісня сама рветься з грудей, все в мені аж бринить, видзвонює, тіло стає світле й легке.

Пам’ятаю, як колись у Карпатах забрався на Говерлу, на саме верхів’я. Вже на середині підйому з’явилися хмари, супутники мої одразу ж повернули назад, бо одягнені були зовсім по-літньому, а з таких хмар можна було чекати всього, я ж уперто дерся все вище й вище, хоч уже й справді став зриватися сніг і подув пронизливий вітер. Коли ж видерся на вершину і хмара торкнулася моєї голови, а під ногами, скільки бачило око, засиніли гори, пісня сама полилася з грудей. Спускався геть обліплений снігом і співав.

То були незабутні хвилини!

Отже, емоції — річ не така вже й шкідлива, за одної лише умови: якщо ви володієте ними, а не навпаки.

Першу ж дружину мою день і ніч обсідали емоції.

Пам’ятаю, як невдовзі після одруження ми вийшли в парк і дорогу нам перебігла зграйка дітей. Побачивши їх, Олена так і завмерла:

— Глянь, яке чудо!

Діти й справді були дуже милі: нагадували пухнастих курчат. Вони й бігли за вихователькою, заклопотано-поважною жінкою, наче курчата.

Діти котилися пухнастими кульками, а молоденька дружина моя, припавши до мене, раптом спитала:

— Ти знаєш, чого мені хочеться? Отакої, як оно, дівчинки.

Вона вся так і світилася, дивлячись на ту дівчинку.

— Та глянь же, яке воно симпатичне! Ну, невже тобі не хочеться її поцілувати?!

Я відповів, що не хочеться. А якби й захотілося, то все одно я собі не дозволив би цього зробити. Цілувати дітей — негігієнічно.

Дружина якось дивно подивилась на мене.

— Ти нічого не розумієш! — сказала. — Які ви всі — чоловіки!..

Я ж розумів лише одне: дружині моїй раптом захотілося дитини. Вчора ж іще погоджувалась, що дитину заводити рано: ми не мали навіть власного закутка. Що дитина зв’яже нам руки, не дасть закласти нормальні підвалини подружнього життя. Вчора вона охоче погоджувалась — ми спершу повинні утвердитись в житті, а потім уже думати про дітей… І ось тобі маєш!

Признатися, я аж образивсь. Але стримався вчасно (аутогенне тренування, півгодини щоденно), взяв її під руку.

— Пройдемося в кінець он тієї алеї. — Треба було ізолювати її від подразника. — Глянемо, як розлився Дніпро.

Ми вийшли на знайоме узвишшя, подивилися вниз. Київської ГЕС тоді ще не було, весняні води ніщо не затримувало, Дніпро розлився ген аж до обрію, скрізь, куди глянеш, — лише вода, лише плеса безмежні, блакитні од весняного неба.

— Глянь, яка блакить! — сказав я дружині.

— Як очі дитини! — вперто сказала вона.

У мене одразу ж зіпсувався настрій.

— Ходімо додому!

— Якщо ти вже так хочеш…

А вночі вона раптом розплакалась. Мовчки, одвернувшись до стіни, здригаючись усім тілом. На запитання, що сталося, з досадою відповіла:

— Нічого…

— Послухай, це смішно!..

— То й смійся…

— Через якусь дурну примху псувати настрій собі й мені! — Я вже по-справжньому розсердився на неї. — Ми ж з тобою, здається, умовились: матимемо дитину лише тоді, коли досягнемо відповідного матеріального рівня. Ми не маємо права започинати нове життя, не створивши для нього певних умов…

Вона чи то схлипнула, чи то засміялася, а коли я спробував пригорнути її, відхилилася:

— Я хочу спати…

А вранці просила пробачення. Казала, що сама не знала, що з нею скоїлось…

Я великодушно пробачив. Знову розповів про сім’ю, про наш обов’язок перед суспільством і державою, про майбутнє покоління, яке ми покликані виростити.

— Знаю вже, знаю! — обірвала мене моя юна дружина. — Ти мені сто раз про це казав!

— Повторю і двохсотий, якщо це буде потрібно. Не про себе ж дбаю — про майбутнє нашої сім’ї.

Не сказала більше й слова. Вистачило, мабуть, глузду зрозуміти, що я маю рацію.

На сьомий місяць ми розійшлися. І я й досі хвалю себе, що не погодився нажити дитину. Бо, не кажучи вже про неминуче травмовану психіку майбутньої людини, довелося б вісімнадцять років платити аліменти. Двадцять п’ять відсотків з усіх видів заробітку! А оскільки я людина чесна і мені й на думку не спало б що-небудь приховувати, то й сплатив би все до копієчки.

Майже сотня в місяць, тисяча двісті щороку. Двадцять неповних тисяч — ось вам ціна медового місяця! Гадаю, що не один молодик сто разів подумав би, перш ніж поспішати до загсу, коли б на хвилину присів та й зробив отакий підрахунок.

Після розлучення довго не міг дивитися на дівчат: так і здавалося, що за кожною — тінь судового виконавця. Усміхаєшся, граєш очима? А скільки тисяч коштуватиме мені твоя усмішка?

Вдруге одружився вже в тридцять років. Кажуть, що до двадцяти п’яти чоловік жениться сам, до тридцяти люди женять, а після тридцяти й сам чорт не оженить. Тож і мене, в мої тридцять років, познайомила з майбутньою дружиною сваха.

Так, так, не дивуйтеся — сваха. Сваха абсолютно сучасна, з дипломом про закінчення вузу, розумна й начитана, до того ж відносно молода й достобіса вродлива.

Познайомився з нею на весіллі в товариша. Елегантна блондинка, зодягнена з отією скромністю, що її дозволяють собі гарні жінки. Як картина: що довершеніша картина, то скромніша пасує їй рама. Жодної крикливої деталі в одязі, жодної зайвої прикраси, хоч прикрас, пересвідчивсь я потім, було в неї більш ніж потрібно: золоті каблучки й кулони, сережки та брошки, намисто й кольє з коштовного каміння, навіть перстень з діамантом, за який можна було б купити новісіньку «Волгу».

— Ти чому його не носиш? — запитав я якось.

— Він дуже крикливий.

Того вечора на ній були мініатюрні сережки з бірюзою — і більше нічого.

Товариш підвів мене до неї:

— Знайомтесь: мій найближчий друг. А це — моя мила сусідка.

Потиск її руки був міцний і гарячий.

— Ви відьма? — спитав я її, заглядаючи в очі.

Брови її звелися здивовано.

— Всі київські красуні, як правило, народжуються на Лисій горі, потім щоночі катаються на своїх чоловіках.

Вона усміхнулась, зацікавлено подивилась на мене.

— На жаль, на моєму чоловікові не дуже покатаєшся.

— Такий норовистий?

— Просто далеко працює…

«І довго він там працюватиме?» — хотів запитати, але вчасно прикусив язика. Не все одразу, голубе мій, не все одразу!

— Ну, як? — спитав мене згодом товариш.

— Екстраклас!.. Слухай, старий, чоловік її й справді далеко?

— Далеко.

— А чому ж вона не поїхала з ним?

— А це спитай у неї. Вона тобі краще пояснить.

В його інтонації я відчув якийсь натяк, щось неприємно вкололо мене. «Ого! — сказав я собі. — Ти що, вже став ревнувати?» Бо вона мені все більше подобалась. До того ж була заміжньою.

Від першого одруження минуло п’ять років, а я не мав іще дівчини. Не тому, що не стрічалися, а тому, що я не квапився з новим одруженням. Тож уникав дівчат, а особливо молоденьких вдовичок. Бо рано чи пізно почнуться докори, сльози, істерики: жити без тебе не можу, втоплюся, а то й повішуся або, найстрашніше, напишу в місцевком чи партком. А там уже як викличуть на килим, то проклянеш і ту мить, коли познайомився. Тож я взяв собі за правило уникати дівчат й удовичок, а заводив знайомства з заміжніми. Тихо, мирно, без скандалів, посягань на твою чоловічу свободу. Якщо, звісно, не збудиш безпідставних надій. Що без тебе, мовляв, уже й жити не можу. Тут стережися: покине свого чоловіка й прибіжить іще тепла з постелі. Такі жінки сміливі відчайдушно… Чим не тема для дисертації: «Біологічні основи поведінки представниць кращої половини роду людського».

Але годі про це — повернімося до весілля.

Весілля було як весілля: котилося добре набитою колією. Товариш мій, лисий уже парубок в тому небезпечному віці, коли юні дівчата починають називати тебе «дядьком», сидів поруч з молодою з таким блаженним обличчям, що хотілося пройтись по ньому наждаком. Молода, в міру юна і в міру вродлива, досить успішно грала роль невинної голубки, хоч уже знала напам’ять кожну пір’їну з постелі в сусідній кімнаті. Батьки молодих розчулено блимали й любили одне одного так же палко, як згодом будуть ненавидіти. Гості по черзі зводились і, затинаючись, проголошували убогі тости: мимрили про щастя й любов. Нахиляючись до рожевого вушка своєї сусідки, я знущався з них як міг, аж поки вона грайливо сказала:

— Боже, який ви нехороший!.. А ви самі спробуйте!

— Я?.. Будь ласка!

Налив повен келих, звівся, попросив слова. На мені був ідеально пошитий костюм, білосніжна сорочка.

— Дорогий мій друже! — звернувся я до молодого. — Наша українська жінка з давніх-давен зуміла завоювати собі таку незалежність, про яку інші тогочасні жінки не насмілювались і мріяти. — Мій голос лунав упевнено, довкола залягла тиша. — Й коли настала революція і ми заходилися визволяти жінок, то нам, власне, вже й визволяти було нікого: ми визволили не жінку, а чорта… — Регіт. — Так, так, чорта, який вже з колиски сидить у кожній жінці. Спершу в дівчині — чортик, згодом у молодій жінці — чорт, а вже потім, у літній жінці, — могутній чортище, загартований у сімейних битвах та сутичках. — Регіт ще більший. — І мені жаль тих чоловіків, які намагаються з ними воювати, ламати їм роги: роги виростають ще міцніші й гостріші, ніж до цього. Тож я тобі щиро зичу подружитися одразу з цією милою істотою, зробити її своїм спільником — і тоді не страшні будуть маленькі ті війни, які вибухають в кожній сім’ї, байдуже, щаслива вона чи нещаслива, і без яких наше життя було б таке пісне й нудне. Тож починай приручати одразу: цілуй оце красиве, оце чарівне чортеня.

Останні слова мої потонули в оваціях, а сусідка, сміючись, спитала:

— Ви серйозно про чорта?

— Цілком серйозно! — відповів я твердо. Й потягся до неї повним келихом: — За вашого чорта!

Вона мені все більше подобалась. Відчував, що ця жінка ввійде в моє життя серйозно й надовго.

— За вами можна впадати? — запитав її.

— Спробуйте! — розсміялась вона.

І між нами розпочалась ота гра, що одвіку триває між чоловіком та жінкою, коли вони одне одному подобаються. Хоч би про що ми з нею говорили, за кожним словом чаїлося оте недомовлене, до якого, власне, й прислухаєшся вподовж усієї балачки.

— Гарний вечір був, правда?

— Так…

— Що ж, прощаймося, — зітхнула вона і подала мені руку.

У коридорі, на моє щастя, було темно: вона не могла бачити, який у мене розгублений вигляд. Я розумів, що мушу їй щось сказати, розумів і мовчав. І був дуже лихий на себе.

— До побачення, — сказала вона.

Мені вчулося якесь аж невдоволення в тому прощальному слові. Я ж, як найостанніший йолоп не знав, що робити. По-товариському потиснути руку? Поцілувати шанобливо та гречно? Я не хотів стати в її очах смішним, до того ж боявся налякати її відвертими залицяннями. Мені вже стрічалися отакі, на перший погляд, сміливі жінки, які самі, здається, вішаються на шию, а спробуй вдатися до дій рішучих… «Що ви?! Що ви?! Як ви посміли?!» Кілька разів я повертався додому, наче обпльований, поки не навчився їх розпізнавати з першого ж погляду. Й оминати, як осині гнізда. Хоч ця, здається, на таких і не схожа.

— До побачення, — буркнув нарешті. Став спускатися сходами, злий на себе, як чорт.

— Послухайте! — тихенько покликала вона (я так і завмер). — Вам не хочеться випити кави?

Вона ще не закінчила фрази, а я вже був біля неї.

— Хочеться!.. Ще й як хочеться!.. Це саме те, чого мені бракувало! — У мене нарешті розв’язався язик. — Кава — моя мрія одвічна, моя найпалкіша любов! За чашечкою кави я ладен на край світу бігти!

— Ну, навіщо ж так далеко? — засміялася вона.

Клацнув замок, і ми опинилися у квартирі.

— Тільки не судіть суворо: в мене як слід не прибрано.

Ого, не прибрано! В сучасно обставленій вітальні панував отой затишок, що його вміють наводити лише наділені художнім смаком жінки.

— Можете скинути піджак, — запропонувала вона. — Люблю, щоб мої гості почувались, як удома. Я теж з вашого дозволу скину святковий цей панцир. — Пішла в інші двері, мабуть, до спальні, й з’явилася згодом в халатику з простенького ситчику, пошитого, мов на школярку. І від того — якась ще миліша, домашніша.

— Я швиденько… А ви тут не нудьгуйте… Дивіться ось журнали. — Взяла цілий стос, поклала переді мною на журнальному столику. Все це були видання американські, англійські, французькі, чоловік її, мабуть, об’їздив увесь світ… «А ти?» — кольнула мене ревнива голочка, але я себе втішив одразу, що не він же сидить зараз в оцьому кріслі, а я і не для нього готується кава… Гортав цупкі сторінки, роздивляючись кольорові ілюстрації, іноді до непристойності одверті, перекладав журнали, а сам прислухався до її кроків на кухні.

— Не заснули?

З’явилася, несучи на таці кавник, мініатюрні порцелянові чашечки, цукор і тістечка в таких же порцелянових вазочках. Дух добре зготованої кави залоскотав у ніздрях, розлився по кімнаті.

Ми пили каву, смакуючи кожен ковточок, розмовляли вільно й невимушено, як давні знайомі, ба навіть друзі, які знають одне про одного все, і відчуття все більшої близькості, якщо хочете — зрідненості наростало між нами.

Пригадується, ми говорили про літературу, бо дві шафи у вітальні були напаковані книжками. Видання в основному авторів іноземних, класиків і сучасних, хоч до класичної спадщини вона ставилася з ледь помітною зневагою. Бальзак, Діккенс, Толстой? Застарілі й трохи смішні, як бабусі в своїх столітніх капотах. Навіть Еріх-Марія Ремарк, що ним так захоплювалася в молодості. Не кажучи вже про Достоєвського, перед яким і досі стогне Європа.

Я з нею погоджувався, хоч і не в усьому; знав, що жінкам не дуже подобаються чоловіки, які не мають власних поглядів.

Потім розмова наша перекинулась на картини, на новітніх художників, і тут ми теж виявили спільні уподобання, що нас радісно схвилювало…

Потім ми опинились у ліжку з румунського гарнітуру «Людовік Шістнадцятий», біле з золотом, і я зроду не обіймав такого прекрасного тіла. Все, що я пережив раніше, в порівняння не йшло…

Вас, певно, дивує, що я досі не назвав її імені. Роблю це свідомо: терпіти не можу донжуанів, які на весь світ роздзвонюють про свої перемоги. Що може бути огидніше: видати жінку, яка довірила тобі найсвятіше! Я навіть посварився з одним таким типом, коли він став похвалятися своїми пригодами.

— Жалкую, що ми не зустрілися століттям раніше! — сказав я йому. — Охоче проколов би вам язика!

Отож буду її називати просто «вона». Ми й досі стрічаємось із нею — не як коханці, а як добрі друзі. Більше того: згодом я заприятелював з її чоловіком, людиною дуже приємною. До того ж вона виявилась якоюсь далекою родичкою майбутньої моєї дружини.

З цього все й почалося.

Якось у мене вирвалось:

— Як би я охоче з тобою одружився!

— Ти?.. Зі мною?..

Звівшись, вона вражено подивилась на мене, а потім упала на спину й розреготалася.

— Я не сказав, здається, нічого смішного…

— Ти… зі мною… Ох, пробач!.. — Вона все ще не могла опанувати себе, сміх душив її, сльози набігали на очі. Я ж, зрозумівши, що в неї не було навіть думки вийти за мене заміж, образивсь по-справжньому.

— Звісно, що я таке супроти твого чоловіка!

— Пробач, милий, пробач… Але ж це так смішно: ти — зі мною. — Вона вже лестилась до мене, горнулась усім тілом. — Ну, годі, не сердься. Я ж не жінка, я — кішка… Тобі доводилося жити з жінкою-кішкою?..

Згодом спитала:

— Ти й справді хочеш одружитися? Завести сім’ю?

— А що ж тут поганого? — Я ще сердивсь на неї. — Думаєш, приємно з дня у день повертатися в неприбрану кімнату? Давитися по їдальнях супами й котлетами?

— Бідний мій, бідний, — погладила вона мене, наче малого. — Тебе й справді варт пожаліти. Ну, нічого, ми щось придумаємо. Спробую підшукати тобі наречену. Тобі які подобаються: блондинки, брюнетки? Серйозні, веселі?

— Такі, як ти.

— Таку, як я, не знайдеш, — сказала вона категорично. — Я — в єдиному екземплярі. Прочитай і передай іншому…

— Тоді хоч подібну до тебе. Щоб мала хоч десяту частку того, що є в тобі.

Вона серйозно кивнула:

— Спробую щось підшукати.

Отак жартували ми з нею, власне, жартував лише я, бо якось серед тижня вона подзвонила мені на роботу:

— Милий, ти можеш сьогодні завітати до мене? Я, здається, знайшла те, що треба.

— Що ти знайшла? — Я вже забув про нашу розмову.

— Наречену.

Трубка в моїй руці одразу ж поважчала:

— Ти що — серйозно?

— Затям, дорогий: жінки ніколи цим не жартують… Отже, до вечора… І купи букет квітів, краще нарцисів. Ми дуже юні й кохаємось у квітах. Па, дорогий!

Клацнуло, єхидно затукало, а я все ще сидів приголомшений…

Подумав, що вона вирішила мене розіграти. Взяти на бога, щоб подивитися, як я примчу рівно о сьомій з букетом в руках. Вже хотів був їй подзвонити, що сьогодні не зможу, але тут щось підказало, що це таки не жарт.

Глянув на годинник: рівно п’ять.

Зайшов до перукарні підстригтися, поголитись. Самому приємно, коли шкіра на щоках туга і єдвабна. Побував на двох ринках, поки надибав нарциси. Бісова тітонька по моїх очах побачила, що без нарцисів я не одступлюся од неї: заправила таку ціну, наче вирощувала їх на чистому золоті. Подумки її проклинаючи, змушений був розстатися з грішми.

Ніс нарциси, і мені все здавалося, що не квіти тримаю — жмут троячок.

— Приніс?.. Молодець!..

— Ох, яка ти красуня! — Ще ніколи не була вона такою звабливою. Й оця нова сукня — як вона пасувала до її зеленавих очей!

— Тс-с-с, — лукаво притулила вона палець до вуст. — Ми не самі. — І вже голосніше, щоб було чутно й там, у вітальні: — Проходьте, Володю, ми вас заждалися! Квіти?… Боже, яке чудо! Марійко, поглянь-но: твої улюблені квіти! Як ви вгадали саме ці квіти купити?..

А очі сміялися.

Те, що звалося Марійкою, було дуже юне і ще більш сором’язливе. В неї аж шия взялася вогнем, коли я поцілував їй руку.

— Володимир.

— Марійка. — І, повірте, присіло в кніксені! Мов гімназисточка перед учителем.

«Ви давно з пелюшок?» — подумалося мені, але, звісно, не сказав цього вголос. Вказав зовсім інше:

— Це — вам. — І простягнув їй нарциси.

Тут вона почервоніла так, що незручно було на неї й дивитись. Оглянулась на мою коханку: брати? не брати? — взяла. Стояла й, мабуть, не знала, що далі робити з квітами.

— Давайте я їх поки що поставлю у вазу. Заради таких квітів щось і випити варто. Як ви, Володю? Тоді я приготую швиденько закусь. А ви тут не нудьгуйте без мене. Володю, розважайте нашу гостю. — Вона вже відверто втішалася незвичайною ситуацією, відьмині очі її так і палахкотіли від утіхи.

Ми залишилися вдвох.

— Ви в якому інституті навчаєтесь?

Спалах рум’янцю, ледь чутний голос:

— Я ще в школі… В десятому… — Облизала губи, додала: — Татко хоче, щоб пішла до медичного.

Бракувало, щоб мене віддали до суду за розтління неповнолітньої.

— То, може, ми з вами хоч сядемо?

Слухняно сіла, стулила цнотливо колінця. Спідничину осмикнуть не наважилась.

— Гм… гм… — прочистив я горло. — Ви з батьками живете, чи може, самі?

— З татком. — Щось гойднулося в її худенькому личку — тепле й ніжне. Та одразу ж заступилося сумом. — Мама померла. Два роки тому… — І вперше насмілилася звести на мене очі. Подивилася так, наче в моїй волі було повернути їй матір.

Я помовчав хвилину, віддаючи шану покійниці. Печально похитав головою.

— Мама ваша була дуже хорошою?

— Так…

Я думав, що б іще запитати.

— Ви живете в Києві?

— Ні. Ми помінялися… Татко, як мама померла, в тій квартирі жити не міг…

Вона ще й не з Києва! Добру ж наречену підшукали для мене!

— І де ви живете, якщо не секрет? — Хоч мене це, признатися, зовсім не цікавило: не уявляв свого життя поза Києвом. А приводити когось у свою тісну комірчину (після розлучення я й моя колишня дружина розміняли ізольовану однокімнатну з усіма вигодами ще й з телефоном квартиру на дві кімнати з сусідами), приводити до себе я не збирався….

— Недалечко… До Святошина метро, а там електричкою… П’ятнадцять хвилин.

Тут повернулася з кухні моя лукава коханка.

— Не скучали?.. Ну, от і мило… Марійко, допоможи накрити на стіл. А ви, Володю, дістаньте напої. Отам, у барі. — Це вже для Марійки, бо, де стоять напої, мені не треба було пояснювати. Скільки разів вона посилала мене до серванта: «Принеси шампанське».

Я приносив два келихи, пляшку шампанського, а вона вже сиділа й чекала, поки я наллю вино. Мені часом здавалося, що коли б вона отак, голою, вийшла на вулицю, нікому й на думку б не спало обуритись або затюкати.

Ось він, цей келих, я його одразу ж упізнав по сліду од помади (після поцілунків вона одразу ж бралася за помаду: «замітала сліди»). Взяв той келих, поставив навмисне перед нашою гостею: «Ось тобі за наречену!» Не збентежилась навіть:

— Марійко, подай той келих сюди! Я, здається, з нього пила. А тобі ось цей.

І воно, пташеня жовтороте, нічого не відаючи, помінялося келихами.

Вона смакувала шампанське, я дудлив коньяк. Марійка ледь пригубила, але й цього було досить: тугенькі щоки її ще більш розцвіли, очі заблищали. Вона вже не так соромилась, і голосок її лунав, наче дзвіночок.

— Вам, Володю, треба обов’язково познайомитись із Марійчиним татом, — коханка моя не забула своїх обов’язків свахи. — Він видатний учений. Марійко, ти сказала Володі, хто твій тато?

— Не казала.

— Її тато — доктор медичних наук, професор… — Назвала прізвище відомого в Києві спеціаліста-педіатра. Я, здається, десь навіть читав про те, що йому присвоїли звання заслуженого лікаря.

От тобі й Марійка! Вже пильніше подивився на дівчину, і тут мені наче пелена спала з очей; та воно ж до біса гарненьке! Не красуня, звісно, до красуні далеко, але таке щось свіже й мило світилося в її чистому обличчі, в невинних очах, що мені мимоволі захотілося взяти її під захист. Від кого — не знав іще й сам.

І коли прийшла пора прощатися з гостинною господинею і вона сказала, що я повинен провести Марійку додому, я охоче згодився.

Їхали в метро, потім на електричці. Марійка тулила до себе нарциси, наче боялася, що їх хтось відбере. Візьме й висмикне з рук: «Тобі ще рано!» І в метро, і в електричці не розмовляла зі мною: їй, напевно, здавалося, що всі тільки на неї й дивляться.

В цьому містечку мені вже довелось побувати: читав лекцію для молоді цегельного заводу. «Кохання і шлюб в соціалістичному суспільстві». На мої лекції не треба зганяти людей, тож і тут велике приміщення Палацу культури тріщало од люду, прийшли і молоді, й уже літні, а після лекції була злива запитань. Серед них і постійне: «Ви одружені?» — написане жіночим почерком. Нині таких уже не пишуть, роки не ті, та й не спадає, мабуть, на думку, щоб такий чоловік та був неодружений, а тоді надіялись: а раптом ще вільний? І підходили потім, по закінченні. «Я теж незаміжня!.. Я теж!..» — аж кричало в очах.

Ми йшли довгою й дуже тихою вулицею, я був, як кажуть, на коні і все говорив, — про що, не пригадую зараз, хоч Марія, теперішня дружина моя, твердить, що пам’ятає кожне моє слово. І все відраховує од того вечора: «Це сталося через рік після того, як ви мене вперше провели». Виявляється: її тоді вперше в житті проводжали!.. Тож ми поволеньки йшли довгою й тихою вулицею, і все було оповите таємничою темрявою, що мимоволі призводить до мови притишеної, до теплих обіймів, і Марійка, коли вже стала моєю дружиною та не соромилась мене (й досі звертається до мене лише на «ви») призналася якось, що всю дорогу додому чекала, що ось-ось я обійму її, і все аж обмирало в ній від отого чекання. Я ж про те й не думав: знав, що моє нікуди од мене не дінеться, тому й не квапив події. Дививсь на будиночки, повз які проходили, дивився і з досадою думав: «Професор, доктор наук, а отаке втелющити: обміняти міську розкішну квартиру (бо яка ж іще могла бути квартира в медичної зірки!) на одну з цих халуп!» Мене аж жаль розбирав, що я не познайомився з Марійкою раніше, щоб відрадити її татуся від отакого божевільного вчинку. Хіба не можна було помінятись квартирами в межах Києва?

— Ви враз замовкли, — пригадувала потім дружина. — І мені здалося, що я вас чимось розгнівила.

— От ми й дійшли, — мовила тихо Марійка.

Я глянув на їхнє подвір’я, і в мене одразу ж одлягло од серця: за новеньким парканом стояв двоповерховий модерний будинок кімнат на п’ять, і великі вікна його всі до одного світилися. Щось веселе, святкове, нестримне було в тому світлі.

— У вас зараз банкет? — спитав я зачудовано. — Чи прийом іноземної делегації?

— То татко вмикає світло щовечора.

— В усіх кімнатах?

— В усіх.

Дивний татко. В яку ж копієчку йому влітає ця ілюмінація?

— Після смерті нашої мами татко не переносить темряви, — додала Марійка печально.

Я, здається, сказав, що розумію її татка. А сам собі подумав, що треба прощатись. Дозволив собі знову поцілувати її прохолодну долоньку, спитав:

— Я вас якось відвідаю. Можна?

— Приходьте, — видихнула вона. — Ми з татком будемо раді.

«Ну, як зрадіє татко, ще невідомо», — подумав я.

Їй же на прощання сказав:

— Я буду про вас думати. Дозволяєте?

Вона не відповіла. Лише стояла, поки я завернув в іншу вулицю.

Повертаючись, я думав про неї. Про неї і її вченого татка. Відчував, що Марійка сподобалась, отже, буде не байдужою мені, коли ми одружимось. Не уявляв шлюбу, побудованого лише на тверезому розрахунку. Сам про це тверджу майже щодня з трибуни. То в капіталістичному світі, де все продається й купується, де любов між чоловіком та жінкою — найчистіше, найсвятіше з людських почуттів — оцінюється чистоганом, дзвінкою монетою… «Стій! — зупинив я себе. — Ти ж не на трибуні!..» Отже, Марійка мені сподобалась: з такої незайманої глини можна ліпить що завгодно. І я таки виліплю: ідеальну дружину, вірну супутницю, дбайливого охоронця родинного вогнища… Спіймав себе на тому, що знову думаю звичними фразами, й аж поморщився. Хоч морщитись, власне, було нічого: це ж усе професійне. А я пишався своєю професією…

Тож Марійка мені по-справжньому сподобалась: сам наче омився в її чистоті. Сподобався і їхній будинок: двоповерховим котедж з широкими вікнами, великим балконом, модерним дахом, на якому щовесни та влітку можна приймати сонячні ванни. Простір, тиша, легкий вітерець, — я аж очі заплющив, уявивши себе на дахові… Потім ванна, душ… А внизу, в одній з кімнат, влаштую гімнастичний зал. «Цікаво, які там заввишки кімнати? — спалахнула думка. — Якщо два шістдесят, то якраз влаштуєш! Треба буде обов’язково спитати Марійку. Можна ще прибудувати приміщення: в татуся грошей вистачить. З величезними вікнами, з басейном. Професор, напевно ж, не буде заперечувати, а в мене вистачить енергії й хисту зробити ту прибудову…»

Розмріявся — незчувсь, як і приїхав. І тут мене наче в груди стукнуло: вперше після того, як ми познайомились, я забув про коханку. Глянув на годинник: пів на дванадцяту. Спить? Не спить?

Зайшов до телефонної будки, набрав її номер.

— Слухаю. — Голос ясний і незаспаний.

— Це я.

— Ти?… Так рано?.. Невже не сподобалась?

— Після тебе?

Вона розсміялася втішено. Сміх її аж дзюркотів, переливаючись у трубці. «Як мало вам треба!» — подумав я зверхньо.

— Звідки ти дзвониш?

— З вокзалу.

— І куди збираєшся? — В запитанні отому був хвилюючий заклик.

— Можна зайти до тебе?

— Можна. Якщо не дуже втомився.

— Я зовсім не втомився! Лечу!

Вона знов розсміялась, і той сміх лунав у мені всю дорогу до неї.

З татом Марійчиним я познайомився трохи пізніше, здається, десь за місяць. Було ще не одне побачення з Марійкою, і вечори, і довгі розмови, і перший отой поцілунок, що назавжди осідає в серці жіночому. Пам’ятаючи про це, я поцілував її обережно та ніжно й попрощався одразу ж, наперед знаючи, що вона не засне до ранку: берегтиме смак моїх губів на отерплих своїх губенятах… Я робив усе, щоб кожен наш вечір був їй святом, і Марійка все більше закохувалася в мене. Як тільки може закохатися дуже юна людина.

Пригадую, як десь три роки тому (мені тоді було двадцять сім) закохалося в мене дівча. Стрілися ми за Дніпром, на Русанівській протоці, — дув холодний, пронизливий вітер, крига стугоніла під ковзанами, а воно котилося попереду яскраво-червоною кулькою, рухливо, як ртуть. Спершу здалося, що то дитина, разом вилаяв батьків, які отак бездумно відпустили на річку: влетить у промивину — і поминай як звали, а коли наздогнав, то побачив дівча років п’ятнадцяти.

— Не боїтеся отак одна?

— Ні.

— А як під лід?

— А, видерусь! — вже задерикувато.

— Тоді будемо кататися вдвох. Гаразд?

— Гаразд.

Ми взялися за руки й погнали щодуху по кризі. І поки ми каталися, нам було дуже весело.

Потім я запросив її до себе. По-дружньому: навіть думки не мав, що в мене щось може бути серйозне з оцією ще майже дитиною. В моєму холодильнику лежав торт, тож і захотів вгостити свою юну супутницю. Завів до кімнати, наказав роздягтись, роззутися, залізти на диван. Ще й ковдру подав, щоб закутала ноги. Вийшов на кухню заварити чай.

І поки ми чаювали й ласували тортом, воно встигло закохатися в мене. Безоглядно. Безтямно.

— Я нікуди од вас не піду!

Думало, мабуть, що як тільки піде, я зникну назавжди.

— Що ж ти в мене робитимеш?

— Житиму!

Посунулося в куток, чорні жарини очей горять жертовно.

— Де ти живеш?

— Не скажу!

— Ось візьму й виведу геть з кімнати!

— Ну й виводьте: я засну у вас під дверима.

І я повірив: засне. Щось було в ній таке натхненно-рішуче, що я не міг не повірити.

Врешті я здався:

— Гаразд, якщо тобі вже так захотілося, то ночуй. Тільки вранці підеш додому!

Взяв подушку, ковдру, постелив їй на дивані. Зібрав посуд:

— Поки вернуся, щоб ти вже спала!

Мив склянки і не знав, що далі робити. Не викликати ж міліцію!

Повернувся — воно вже лежало. І дивилося молитовно на мене.

— Чому не спиш? — спитав якомога строгіше.

— А ви мене поцілуєте?

Вперше за весь вечір мені стало смішно.

— Слухай, мала, ти хоч знаєш, що таке поцілунок?

— Знаю, — серйозно кивнула вона. — Мене мама цілує що­вечора.

— На щастя, я не твоя мама. Тож тобі доведеться обійтися цього вечора без поцілунку.

Вимкнув світло, ліг у постіль. Прислухався: зітхає, ворушиться.

— Ану, зараз же спати! — нагримав.

Завмерло, затихло. Тільки наче приглушено схлипнуло. Чи вчулось?.. Гаразд, треба спати. Вкутався в ковдру, заснув.

І слава богу, що в мене вистачило глузду не зачепити її, коли воно само приповзло серед ночі до мене. Підлізло під ковдру, тулилось щосили, поки й заснуло. Я обережно взяв її на руки, одніс, як кошеня, на диван…

— Так скажеш, де живеш? — спитав після сніданку.

— Не скажу!

В мене урвався терпець:

— Слухай, мала, як не скажеш — здам у міліцію!

Воно одразу ж заповзло на диван.

— Здавайте! Я тоді втоплюся або повішуся!

Ще раз спробував умовити. Обіцяв, що будемо щодня кататися на ковзанах. І пити в мене чай. З тортом. Що цього літа поїдемо разом до моря.

— А не обманете?

Поклявся, що ні.

Повірила. Важко зітхнувши, стала збиратись.

Аж додому вів її за руку.

— Ваша дочка? Беріть та стережіть її добре, щоб не збігала з дому!

Що тут зчинилося! Особливо коли довідались, де вона ночувала. «Розпусник! Бандит! Під суд! До в’язниці!» Врятувало лише те, що в лікарні встановили: дівча лишилося незаймане. Хоч все одно мав неприємність: матуся її, подільська фурія, написала на мою службу листа. Полоскали, скільки хотіли.

Відтоді я взяв собі за правило: від дівчат, особливо молоденьких, ріж поли й тікай! Це підростаюче молоде покоління тепер настільки розкуте, що від нього можна чекати чого завгодно.

З Марійкою ж — інша справа. З Марійкою було в мене серйозно, тож робив усе, щоб прив’язати її міцніше до себе. І коли вже не мав сумніву, що вона й дня без мене прожити не може, вирішив познайомитися з її татусем.

Зрозумійте мене правильно: я не хотів ризикувати. Мені ж було вже тридцять. Хай здобуде середню світу, потім повчиться в інституті… Я наперед знав, що може сказати її вчений татусь. І хоч моя кохана сваха бралася умовити старого, я вважав, що буде краще, коли говоритиму сам. По-чоловічому.

Отже, я повинен був мати неабиякі козирі. Основний: що Марійка жити без мене не зможе. Жодного дня!

Так я вперше опинився в будинку, що його бачив майже щовечора. З ганку ступили в коридор, потім до просторого холу. Стіни модно оббиті сосновими планками, бронзові модерні світильники. Уявив, як щовечора буду заходити сюди, повертаючись додому з роботи, і хол мені ще більше сподобався. В холі було троє дверей, масивні, теж з бронзовими ручками. В одні ми ввійшли, другі вели до вітальні, треті — в симпатичний коридорчик, вже не сосною оббитий, а пофарбований в світло-кремове. Хід, мабуть, до кухні. І досить широкі, застелені яскравою килимовою доріжкою сходи на другий поверх. Там було три кімнати, про це я вже знав од Марійки: її й таткова спальні і татків кабінет («Ну, таткові доведеться потіснитися трохи, коли я сюди переїду»)…

Марійчиного батька застали у вітальні.

— Татку, знайомся, це — Володя. А це, Володю, мій татко.

— Дуже приємно, дуже приємно. Всеволод Маркович.

У нього була ніжна й м’яка, мов не чоловіча, долоня.

І великі, під окулярами, очі. Дивився на мене так, наче я зараз почну розповідати, чим хворий.

Одразу ж пройшли до їдальні: була саме обідня пора. Не пам’ятаю, чим пригощали, хоч і люблю всмак поїсти (таки хвилювався!), запам’ятав лише великий горіховий стіл з різьбленими ніжками (він і тепер стоїть у вітальні, суцільний горіх, середина минулого століття, ціни не складеш), білосніжну скатертину і на ній дуже дорогий фарфоровий сервіз, місце якому хіба що в музеї.

— Це ще од прабабусі, — пояснив татко, коли я висловив своє захоплення.

Я здивувався: отаку цінну річ і виставляти на стіл. Сказати б, якась урочистість: іменини, весілля… Так недовго щось і розбити…

На стіл подавала Марійка. І якесь чудо-юдо в платті ніби з заліза: воно аж гриміло.

— Знайомтесь, Володю, це наша Мартина.

Чудо-юдо блимнуло металевими віями, ворухнуло кутиками стуленого рота (потім я вже довідався: ото воно так усміхалось!). Поставило супницю, витерло фартухом руку, тицьнуло її, наче меч.

Мусив підхоплюватись, розкланюватись: біс його зна, хто така ця Мартина-Мартин. Родичка? Хатня робітниця?

На Марійці ж була симпатична, поцяцькована дрібненькими квітами сукенка, білосніжний фартушок. І це вбрання їй личило більше, аніж шкільна форма.

Про що я їй і сказав. Пізніше, коли ми вдвох вийшли в сад.

Бо татка її одразу ж після обіду викликали в Київ. В інститут.

— Дихнути не дають! — поскаржилась Марійка.

Тож, лишившись удвох (чудо-юдо не йшло в рахунок), ми пішли в сад.

На душі було спокійно та світло, всі дерева немов аж вітались до мене, навіть тернові кущі, що росли живоплотом в кінці саду, від лугу, закивали до мене рясним білим цвітом. Я ще подумав, що терен — це добре, спробуй-но продертись до саду, й спитав у Марійки, чи не тато садив.

— Ні, не татко. Це садили ще до нас.

Ну, звісно ж, не татко! Де вже її таткові до такого додуматись!

Ми походжали по чистеньких доріжках, і я думав з приємністю, що мине не так і багато днів, як я ходитиму тут вже господарем. Адже ми вирішили (поки що Марійка і я), що як тільки Марійка закінчить десятий, так і одружимося. Я купив навіть весільні обручки, великі, масивні, з золота найвищої проби, — тут смішно було б економити, золото завжди золото, це все одно що покласти свої заощадження на ощадкнижку, і замовив елегантного крою чорний костюм. Черевики ж модельні мені подарувала сваха: якось сказав, що ніде не можу дістати, і в наступне ж побачення вона недбало, як це вміла робити, подала мені велику коробку:

— Це тобі на весілля, мій котику.

Ми зустрічалися й далі, вона не забувала розпитувати, як у мене з Марійкою.

— Чудо — не дівчина! Ти повинен весь вік мені дякувати.

— А я що роблю? — відповів пригортаючи.

Тож, повторюю, на душі моїй було спокійно та світло, я настільки був упевнений в неминучості нашого весілля, що став спродувати меблі: шафу, зовсім ще нову, ліжко й стіл, чотири стільці. Лишалася тільки кімната, мені шкода було отак її за будь здоров залишати, але ж обов’язково мав виписатися, щоб прописатися в Марійки.

Став підшукувати, кого прописати, щоб залишити на нього кімнату. Знайшов одного симпатичного хлопця: випускник вузу, який не мислив себе поза Києвом і в якого в Черкасах були не менш симпатичні батьки. Або «предки», як він їх називав. Зійшлися на двох тисячах «ре» (заплатили, звісно, батьки) — при умові, що він сам доб’ється прописки і що гроші всі — наперед.

Я одніс одержані «тугрики» в ощадкасу і ще дорогою, пам’ятаю, подумав: а чи не справити Марійці весільну сукню? Та одразу ж згадав її татка, який, напевно ж, одержує стільки, що мені й не снилося, та й сукню весільну надягають всього раз в житті, а тоді хоч бери й викидай… Хай шиють самі, досить з мене обручок…

Коли б я не був лектором, то пішов би працювати в ощадкасу: так мені тут подобалось. Якась атмосфера особлива, якась урочистість, і навіть убогі плакати: «В сберкассе денег накопили — путевку на курорт купили», «В сберкассе денег накопили — велосипед себе купили», — навіть оці плакати не могли зіпсувати мені настрій.

Я люблю гроші (а хто їх не любить!), люблю тримати в руках, розкладати, розгладжувати, люблю, коли вони шелестять у кишені, і не дуже охоче розстаюся з ними. Не тому, що скупий, а тому, що знаю їм ціну. Ненавиджу тих субчиків і маминих синків, які жбурляють гроші, наче сміття. Я б отих, що недбало розтринькують батьками зароблені гроші і по барах та ресторанах, всіх до одного б у тайгу чи в тундру, — хай би спробували, як заробляють оті п’ятірки й десятки, що їх вони дають на чай офіціантам! Кожну лекцію, присвячену трудовому вихованню нашої молоді, я закінчував отаким закликом, і ви почули б, яка буря овацій здіймалась щоразу!..

Та досить про це. Я, здається, збився в своїй розповіді на манівці, а треба ж розповісти, як я спробував посвататись і що з того вийшло.

Марійка з чудом-юдом мили на кухні посуд, а я з майбутнім тестем піднявся в його кабінет: за обідом мова зайшла про раритети, я похвалився, що маю кілька рідкісних видань. Всеволод Маркович сказав, що в нього теж є що показати.

Одна з книжок була й справді дуже рідкісна, виготовлена хтозна й коли, чи не за часів Авіценни: важкенний фоліант у шкіряній оправі, сріблом окутій, пожовклі аркуші страшно було й гортати… Книжка важила, мабуть, не одну сотню карбованців, я її щиро хвалив, й очі старого втішено сяяли, скельця окулярів аж плавились, і його постійне «кхм… кхм…» лупало вже зовсім розчулено. Отоді я й вирішив сказати йому про свій намір…

Зачувши про те, що я хочу одружитись з його єдиною донькою, Всеволод Маркович розгублено заблимав.

— Пробачте… я зараз…

Схопився з крісла, взяв фоліант. Довго ставив на місце, ще довше щось там шукав.

— То на чому ми… кхм… кхм… зупинилися? — Він волів забути щойно сказане мною, переконати себе, що нічого не чув, але виховання брало своє, він найбільше боявся мене образити, тому ще раз спитав у надії, що я передумаю: — Ви щось, здається, сказали?

— Я прошу руки вашої доньки!

— Ага… Пробачте, я зараз… — Знов панічний кидок до стелажів, гарячкове нишпорення між книжками.

— Всеволоде Марковичу, це повинно статися рано чи пізно! — не дав я йому уникнути розмови. — Ми з Марійкою полюбили одне одного на все життя. В мене найсерйозніші наміри щодо вашої дочки, ви мене, гадаю, уже взнали, і кращого зятя вам годі й шукати.

— Так… так… Де ж це вона?

— Марійка? — мені стало смішно.

— Книжка… Я… кхм… кхм… маю показати вам ще одне рідкісне видання.

Так мені й не судилося того дня почути ясної відповіді: Всеволод Маркович щоразу втікав до стелажів.

Навіть не попрощавшись із Марійкою, лихий на весь світ, я подався на електричку…

Сваха, коли я розповів про невдале сватання, реготала до сліз.

— Бідненький мій котику! — погладила вона мене, як малого. — Не журись, все буде гаразд. Я сама спробую з ним поговорити. А оскільки ти позбувся й кімнати, то лишайся ночувати в мене.

Другого дня, вже надвечір, подзвонила мені на роботу:

— Котику, можеш не продавати свій весільний костюм!

— Правда?

— І черевики, які я тобі подарувала. Приходь зараз же, я тобі все розповім.

Я щодуху кинувся до неї. І застав у неї Марійку.

— Знайомтесь: ваша наречена.

Од радості я кинувся цілувати не наречену, а сваху.

— Ви бачите, Марійко, як він вас любить! — вивільнилась з обіймів. І, поправивши розкішне волосся, скомандувала: — А тепер, мої голуб’ята, до столу! Мусите ж хоч чим-небудь віддячити своїй свасі! Тож відсвяткуємо маленьке весілля.

То було найпрекрасніше в світі весілля. Ми пили, жартували, кричали одне одному «гірко», цілувалися навперехрест, ми пустували, як діти, й отямилися лише тоді, коли годинник пробив пів на одинадцяту.

— Чекаю! — гаряче шепнула мені на вухо коханка, і я, провівши Марійку, повернувся до неї…

Зрозумійте мене правильно: я був їй безмежно вдячний. За Марійку, за те, що їй так швидко вдалося умовити старого, за те, що моє життя віднині міцно й надійно влаштоване. У ті хвилини я її любив як ніколи.

Щиро казав:

— Як я жалкую, що ми не можемо жити втрьох: я, ти і Марійка.

— А куди ти подінеш мого чоловіка? — питала вона лукаво.

— Я його вб’ю!

— Котику, швидше він тебе вб’є! — В її словах пролунала гордість. — Ти ще не знаєш мого чоловіка…

Згуляли весілля. Я оселився в котеджі. Всеволод Маркович виділив нам дві кімнати вгорі, залишивши собі лише кабінет. Спав же внизу, у вітальні. Там же, в невеликій кімнатці, жило й чудо-юдо, Мартина-Мартин, я так і не міг второпати, якої вона статі. Тож, по суті, весь другий поверх належав мені, бо я згодом зайняв і кабінет: адже треба десь готуватись до лекцій! — і тесть переніс частину книжок у вітальню. Все це робилося тихо та мирно: я зроду-віку не терплю сварок, і якщо поміж мною та Всеволодом Марковичем кілька разів пробігали чорні кішки, то, повірте, не з моєї вини!

Кішка перша. Вперше я посварився із Всеволодом Марковичем за місяць по весіллі. І причиною сварки була Мартина.

Це чудо-юдо, цей шмат заліза раптом став виявляти людські почуття: закохався в старого! Розпікався на вогні невдоволених пристрастей, судомився од любовної туги. Де ви, фантасти, автори космічних шедеврів? Я реготав, я гинув од сміху, та веселощі мої тривали недовго: професор був сліпий, наче кріт, він не помічав навіть, чому залізо так біля нього скрегоче.

І Мартина, не діждавшись відгуку на свої почуття, заходилася трощити наш посуд. Отой дорогоцінний сервіз із старовинного фарфору. По всьому будинку виск і брязкіт лупав, коли вона мила чашки й тарілки. І коли я якось не дорахував двох тарілок і трьох чашок, мені, повірте, було вже не до сміху.

— А де решта?

— Розбились, — металевим нутром проскрипіло Мартинище: вона вміла говорити, не розтуляючи рота.

Як я того разу стримався, не знаю й сам. Взяв гроші, пішов у господарчий магазин, купив чотири найдешевші миски і чотири чашки.

За кілька днів двох мисок як не було.

Я ще раз сходив у магазин, хоч, повірте, не так весело було це робити.

Мартинище невдовзі розтовкло ще три чашки.

Тоді я взяв чистий аркуш паперу й підрахував: протягом тижня розбито дві миски й три чашки. Вісім мисок і дванадцять чашок щомісяця. В рік же сто тридцять чотири чашки й майже сотня мисок. Це коли любовна лихоманка не прогресуватиме.

Проставив ціну й показав папірця своїй юній дружині. Майже двісті карбованців щороку на вітер! — чи не занадто? Двісті карбованців!

— Вирішуйте з татком, — заховалася одразу ж за батькову спину Марійка.

Я спустився до тестя. Вигляд у мене був наймирніший, хоч всередині все так і кипіло.

— Що це? — спитав здивовано Всеволод Маркович, коли я поклав перед ним папірця.

Я пояснив терпляче.

Всеволод Маркович неспокійно ворухнувся в кріслі.

— І що ж ви… кхм… кхм… збираєтесь з цим рахунком робити?

Я йому пояснив, що таку людину не можна тримати в домі. Адже вона виявляє всі ознаки шизофренії: сьогодні посуд товче, а завтра візьметься за нас. Тож краще, поки не накоїла якогось більшого лиха, звільнити. Розстатися тихо-мирно.

— Мартину привела моя покійна дружина, — сказав тесть.

— То й що?.. Нехай тепер Мартина б’є все підряд?

Всеволод Маркович раптом поліз до кишені, вийняв гаманець. Відрахував кілька десятків купюр, поклав переді мною.

— Що це?

— Візьміть, — сказав, на мене не дивлячись. — Двісті карбованців. За рік наперед.

Я ображено звівся. Прийшов до нього, як до рідної людини, а він мені плюнув у душу.

— І заберіть вашу… кхм… кхм… записку.

Не взяв ні записки, ні грошей — вийшов мовчки з вітальні.

Кілька днів я з ним не вітався. Марійка теж ходила заплакана, тесть усе більше горбився в своєму улюбленому кріслі. Чудо-юдо ж все дужче гримотіло залізом. І товкло далі тарілки.

Коли вона розбила й супницю, я врешті не витримав: вирішив поговорити з нею наодинці. Діждавшись, поки Всеволод Маркович пішов на роботу, а Маруся подалась до крамниці, спустився на кухню.

Мартина саме перемелювала на м’ясорубці м’ясо. Важке обличчя її розмірено хиталося взад-вперед, взад-вперед — шатун якийсь, а не лице! Моя поява не справила на неї аніякісінького враження: все так же вищала м’ясорубка, тріщали кістки. А в раковині лежала гора немитого посуду. І отой поки що непотовчений посуд додав мені снаги зупинить цю машину.

— Ви можете хоч на хвилину полишити свою м’ясорубку?

Ручка востаннє крутнулася, Мартина обернулась до мене непорушним лицем. Хоч я відчував, що вона мене ненавидить.

Добре пам’ятаю, відколи вона мене зненавиділа. Але ж не міг я, як кожна нормальна людина, пройти повз те, що гроші лежать нераховані й Мартина щоразу бере, скільки їй заманеться. На базар чи в крамницю. Сьогодні десятку, а завтра й усі двадцять п’ять! Спробуй проконтролювати, куди вона їх витратила. А потім понуре:

— Хазяїне, там уже грошей немає, — наче йдеться про дрова чи картоплю.

Хазяїн, тобто Всеволод Маркович, бере пачку грошей і, не рахуючи навіть, кладе на буфет.

Я, звісно, міг би й промовчати: гроші не мої, але ж як-не-як був членом сім’ї і ніс певні обов’язки.

— То що ви… кхм… кхм… пропонуєте?

— Пропоную робити те, що в усіх нормальних сім’ях робиться: видавати їй щоразу певну кількість на руки. І контролювати кожну потрачену копійку.

— Я цього… кхм… кхм… не робитиму.

— Хай Марійка це робить. Як молода господиня.

— І Марійка цього не робитиме, — вперся не знати чому мій тесть. І кинув мені рукавичку: — Робіть, якщо хочете, ви…

— Що ж, доведеться за це взятись мені.

Порахував купку, що лежала на буфеті (було вісімдесят три карбованці), сказав Мартині, що віднині гроші на продукти одержуватиме з моїх рук. Не тому, сказав, що маю якусь підозру, а тому, що треба навести якийсь лад у цій справі.

Мартинище вислухало мене з кам’яним обличчям.

— Ви все зрозуміли, Мартино?

— Все!

— Тож скільки вам на сьогодні потрібно?

— Ніскільки! Йдіть самі та й купуйте!

Й потупотіла на кухню.

Відтоді на ринок чи в магазин ходить в основному Марійка. А я став предметом жагучої Мартининої ненависті.

Я спокійний та врівноважений, але й мені стало якось не по собі, коли Мартина обернула до мене своє закам’яніле обличчя. Може, тому й не став їй пояснювати, чому вирішив її спекатись, а просто сказав:

— З завтрашнього дня ви нам не потрібні!

Вона, здається, спершу не зрозуміла нічого: стояла і блимала своїми металевими повіками. Потім щось скрипнуло, рипнуло, прокрутились якісь коліщатка, і вона розтулила свого рота-щілину:

— А хазяїн?

— Кажу це й від імені Всеволода Марковича.

І тут я вперше побачив, як повністю розімкнулись її металеві вуста.

— Піду! — проскрипіла вона. — Я піду!.. І будьте ви прокляті! — І таким металом розплавленим бризнуло з її понурих очей, що я аж похитнувся.

Навіть не витерши руки, рушила з кухні в свою кімнату. Звідти одразу ж долинув стукіт і грюкіт, там наче щось оддирали, щось на шмаття панахали, жбурляли щось на підлогу, потім все стихло. Та ось щосили грюкнули двері, й Мартина з’явилася знову. У пальті, в хустці зимовій (надворі буяла весна), з велетенським клумаком за плечима.

Перед моїм носом хряснула вхідними дверима.

Признатися, я не чекав такої бурхливої реакції. Ну, розплачеться, розкричиться, але щоб так взяти й піти!.. Ненормальна!.. Типова шизофренічка…

Заглянув до кімнатки. Вперше заглянув, бо досі обходив: лише зараз зрозумів, що я побоювався цієї залізної жінки.

Тут панував повний розгром. Оголені стіни, перевернутий стілець, перекособочений стіл, вузьке ліжко, — наче вихор пройшов по маленькій кімнатці!

Я стояв і думав, що скажу Всеволоду Марковичу. Як поясню раптове зникнення чуда-юда.

Ну, гаразд, що-небудь придумаємо. Поки що ж треба дати раду обідові. Що тут у каструлі? Борщ?.. Нехай доварюється. А м’ясо, мабуть, на котлети… Зняв м’ясорубку, розібрав, поклав до брудного посуду: котлети готувати не вмів. Вирішив почекати дружину.

Розмова з Всеволодом Марковичем відбулась за обідом: він не міг не помітити, що на стіл подає не Мартина, а дочка.

— А де Мартина?

— Мартина пішла.

— Куди?

— Зовсім пішла. Не схотіла більше в нас жити.

Ложка так і повисла в його руці. Biн повернувся до мене, підозріло спитав:

— Що ви їй сказали?

— Нічого такого. Зауважив, щоб була обережніша з посудом.

— Я ж вам заплатив! — вигукнув болісно.

Я відповів, що, коли мене не зраджує пам’ять, грошей у нього не взяв. А в зауваженні своєму не вбачаю нічого особливого.

— Як ви не розумієте! — простогнав Всеволод Маркович. — Як ви… — Махнув рукою, встав з-за столу, пішов до вікна.

Настала гнітюча мовчанка.

— Тату, сідай же обідати! — порушила тишу Марійка. — Борщ прохолоне.

— Борщ!.. Вам аби борщ!..

До столу все ж сів, і борщ з’їв, і котлету, і випив чашку компоту.

Зачекавши, поки Марійка зібрала посуд та вийшла на кухню, я звернувся до тестя:

— Всеволоде Марковичу, повірте, я вас розумію. Але не можна жити з шизофренічкого…

— Шизофренічка! — гірко обізвався мій тесть. — Тоді і я шизофренік… І мене — геть з дому!..

— Ну, навіщо ви так! — заперечив я докірливо. Хоч подумав, що якась частка істини в тому твердженні є. — Я, здається, не дав вам ніякої підстави так говорити. Повірте мені: я ввійшов у вашу сім’ю з найсвятішими намірами…

— Ох, ваші наміри!

— Так, з найсвятішими! І прошу вас, Всеволоде Маркевичу, з повагою ставитись до чистоти моїх почуттів. Я люблю Марійку, я вас поважаю, я прагну до ідеалу…

— Володимире… Я дуже вас прошу, Володимире. — В нього було зараз таке обличчя, наче він ось-ось заплаче. — Залиште мене одного… Будь ласка!..

Я знизав плечима. Встав, з гідністю вийшов. Коли людина не хоче розмовляти з тобою, то що ж, я не нав’язуюсь. І решту дня був нагорі, в кабінеті. Готувався до лекції «Шлюб і сім’я». Заглядала Марійка, кликала вечеряти. Сказав, щоб вечеряли без мене.

Закінчив біля дванадцятої. Відчув голод, пройшов тихенько на кухню. Потім піднявся в спальню.

Марійка не спала.

— Татко оселився в Мартининій кімнаті, — злякано сказала вона.

— Татко твій поводиться, як розбещена дитина! — відповів їй сердито. — Через якусь там хатню робітницю влаштовувати сцени!..

— Татко до неї звик…

— Як звик, так і одвикне. І годі про це! Я хочу спати.

Марійка потягла ковдру на себе, замовкла.

Кішка друга. Вдруге ми посварилися з ним, коли я заходився прибудовувати гімнастичний зал. Зал той не давав мені спокою, я вимріяв його ще до одруження, він все стояв перед моїми очима: храм здорового тіла й фізичної краси, — я протуркотів вуха Марійці й тестеві і врешті запалив їх обох своєю ідеєю. Адже Марійка сама полюбляла гімнастику, ходила колись до спортивної секції.

— Що ж, будуйте, — погодився тесть. — Але попереджаю: я в цій справі повний профан. Гроші дам, а більше нічим не зможу допомогти.

Я відповів, що, крім грошей, мені од нього нічого не треба. Був тоді молодий, повен сил, гори перевернути зміг би, тож не мав сумніву, що зал таки буде збудований.

Найскладніше було дістати цемент, дерево й цеглу: тесть не схотів іти в селищну раду, хоч я був упевнений, що там йому ні в чому не відмовили б.

— Володю, я ж вам сказав: ось гроші, робіть з ними, що хочете!

Довелося за все братися самому.

Сходив у селищну раду. Пояснив, хто мій тесть, для якої благородної справи затіваємо це будівництво. Гімнастичний зал для дітей… для нашої дітвори, яка лікується в мого шановного тестя, — відомого педіатра, професора, доктора медичних наук.

Не відмовили. Адже сам голова консультував колись свого сина у Всеволода Марковича. Одержав записку до директора меблевої фабрики: відпустіть як виняток і т. д.

Не знаю, що робив би без отого рятівного «як виняток». Скільки законів, скільки найсуворіших інструкцій воно допомагає обійти без усякого ризику! «Як виняток» — і пливуть на сторону фондові матеріали. «Як виняток» — і заплющують очі найстрогіші ревізори. Тож і директор зітхав, кривився, морщився, а таки написав: «Відпустити як виняток».

Ну, а далі механіка не така вже й складна: оплатив у бухгалтерії, а вже звідти — на склад. Ні, не одразу на склад, а спершу до магазину. Купив дві пляшки горілки, сховав до портфеля: ще раніш запримітив, що у вахтера, який сидів на прохідній, ніс палає, як достигла перчина. Тож, підігнавши порожню машину, я одразу заскочив до нього.

— Здрастуйте! — привітався бадьоро. — Як ви думаєте, є на світі дурні, які не беруть до рота горілки?

— Таких дурнів немає! — переконано відповів вахтер.

— Ні, таки є! І один із них — перед вами. Купив здуру горілку, а тепер не знаю, що з нею робити. — І одкрив якомога ширше портфель.

Очі вахтера одразу ж взялися поволокою ніжності.

— Хоч бери й виливай! — додав я у відчаї.

По неголеному обличчю аж брижі пішли.

— Ви той… Ви вже якось той…

— Спасибі, папашо! — потиснув я вдячно і гаряче руку. — Спасибі, що виручили! Повік не забуду! — Пляшки зникли так блискавично, що мене навіть сумнів узяв: виймав я їх щойно з портфеля чи не виймав.

— Та що там, — відповів великодушно мій благодійник. — Проїжджайте й не сумнівайтесь.

Я й «не сумнівався». Вантажили вдвох з шофером (обіцяно зайву десятку в рахунок навару)… вантажили дзвінкі сороковки, а зверху вже цнотливо прикривали горбилями — відходами… Забачивши нас іще здалеку, сторож відчинив якомога ширше ворота…

Діставши дошки, я заходивсь коло цегли. Міг би знову відвідати селищну раду, але пригадав сумну картину коло цегельного заводу: купи надбитої цегли, десятки тисяч цеглин. Мене гнів обіймав, коли я бачив оту безгосподарність, хотів навіть якось написати до «Перця», та все було ніколи. Доки ми будемо миритися з отакими явищами?

У неділю взяв стареньку сумку, пішов до причалу. Не треба було навіть виколупувати: цегла валялась розкидана — нагинайся й бери. Дав собі обіцянку: як тільки наношу, обов’язково напишу до «Перця».

За один раз приніс десяток цеглин — замало не пообривав собі руки. Ще тричі сходив, а більше не зміг: як-не-як — два кілометри. Сидів і дивився безнадійно на невеличку купку. Підраховував, скільки ж треба попоходити, щоб наносити?

І тут до мого слуху долинули дзвінкі голоси: на майданчику, перед нашим двором, хлопці ганяли м’яча. Я одразу ж і подумав: а чому не залучити цих малих осіб до трудової діяльності? Заохотити до суспільно корисної праці?

— Хлопці! — гукнув, вийшовши з двору. — Хочете заробити на квиток у кіно чи на морозиво?

Хлопці виявилися до біса тямущими: торгувалися зі мною за кожну копійку.

— Мало, дядю!

— По півкопійки мало?! А по скільки ж ви хочете?

— По дві.

— По дві?.. Та майте совість, хлоп’ята! Подумайте, де ви ще знайдете такий заробіток. Там знаєте скільки тієї цегли валяється? На м’яч можна заробити, не те що на квиток у кіно!

Врешті зійшлись на копійці.

Я їм пояснив, де брати цеглу. Боронь боже з штабелів, що височіли там же, на причалі! Не хотів мати справу з міліцією.

— Добре, дядю, не будемо!

— Ну, от і гаразд.

Робота закипіла одразу ж. Я склав список і позначав, хто скільки приніс цеглин. Носили цеглу до вечора, а увечері я розрахувавсь до копієчки.

— Завтра приходити, дядю?

Ось він, виховний момент! Трудова діяльність — не з страху, не з примусу, а з доброї волі, за винагороду. Як часом ми боїмось цього слова: «винагорода», не розуміючи, що ось із такої чесно заробленої трудової копійки починається справжня людина.

(Чудова тема для лекції: «Трудове виховання підростаючого покоління. Роль матеріального стимулу»).

Рано-вранці вони вже з’явилися в дворі, навантажені цеглою:

— Дядю, де класти?

І попереду — зовсім ще малюк. Ніс єдину цеглину — аж сопів од натуги.

— Ну, молодець! Як тебе звати?

— Колько.

— Записую, Колько, й тебе. Дивися сюди: ти заробив уже цілу копійку!

Дивилося. Як на майбутню цукерку дивилось.

Гора цегли росла та росла — цілісінький штабель звівся підвечір, а їм усе було мало:

— Ми й завтра носитимем, дядю!

— Ні, завтра, хлоп’ята, не можна. Завтра мене не буде. А от наступної суботи — будь ласка!

В суботу їх прийшло ще більше. А в неділю до нас завітав міліціонер. Лейтенант, дільничний, якого я ще й не знав у обличчя.

Зате він добре знав Всеволода Марковича. Тож до нього одразу й пішов.

Я складав саме цеглу, коли до мене підбігла дружина:

— Володю, там, у татка, міліція!

— Що їм потрібно?

— Щось говорять про цеглу.

— Про цеглу?

Я одразу ж витер долоні, зняв халат, оддав дружині.

— Що ви хочете робити? — спитала вона злякано.

— Піду послухаю, про що вони там розмовляють, — сказав якомога спокійніше. Хоч на серці, признатися, шкребли кішечки: невже дирекція поскаржилась в міліцію? Йшов і думав, що маю казати. Про безгосподарність, безголів’я керівників цегельного заводу. І що жоден закон не забороняє підбирати те, що викидається,

Перш ніж зайти до вітальні, подивився на себе в люстро. Це вже в мене професійне: йдучи на люди, обов’язково загляну в дзеркало.

— Можна?.. О, тут у нас гості!

Хоча гість, власне, був один: молоденький іще лейтенант, який сидів за столом. Розкрив сумку, щось виймав. А мій милий тесть, червоний, розгублений, стояв перед ним, як школярик.

— Що ви, кхм… кхм… наробили?

Не назвав навіть Володею.

Не відповівши йому, я привітався до міліціонера. Подав руку, примусив його звестися.

— Так що тут скоїлось? — запитав якомога спокійніше (аутогенне тренування, півгодини щоденно).

— Ви ще й питаєте! — озвався обурено тесть.

Вирішив не звертати на нього уваги: зосередився на міліціонерові.

— Я вас слухаю, товаришу лейтенант… Сідайте, сідайте, в ногах правди немає!.. — Змусив його сісти, сам сів навпроти.

Міліціонер спершу пригладив світленького чубчика, а потім уже повідомив, що привело його до нашого двору. Виявляється, мої милі трудяги вирішили, що носити цеглу від пристані дуже далеко. Була виділена розвідка, розвідка обнишпорила всі садиби довкола і в нашого ж сусіда наткнулася на акуратно складену цеглу. Ну, а далі відомо, що може лишитись од найбільшої навіть гори, коли коло неї заходяться отакі працьовиті мурахи!

Тож-то вони так швидко поверталися з цеглою!

Я, звісно, не міг про це й знати. Розповів лейтенантові, як було насправді, пояснив, для чого будуватимемо спортивний зал (тесть кхмикав за спиною, але, слава богу, в розмову не встрявав), під кінець я висловив своє обурення безгосподарністю дирекції цегельні. І сказав про намір написати про це до «Перця».

І ще додав, що цей факт використаю у своїй лекції, яку найближчого часу читатиму в Міністерстві внутрішніх справ. До речі, на цій лекції має бути й міністр. Тож я з вдячності до товариша лейтенанта, який оперативно виявив це неподобство і врятував мене од неприємності, обов’язково згадаю його в своїй лекції (тесть знову кхмикнув за спиною).

— Пробачте, як ваше прізвище?

Лейтенант аж почервонів од задоволення. Ледь струнко не став, себе називаючи.

— А цеглу я поверну, — пообіцяв я, проводжаючи лейтенанта. — Це ж треба, до чого додуматись!.. Раціоналізатори!..

Ми посміялися вдвох над витівкою цих бісенят і розлучилися найкращими друзями.

До речі, я ще попросив лейтенанта зайти до сусіда і все йому пояснити. Пообіцяв, що теж зайду та перепрошу.

Після того як ці шибеники однесуть цеглу назад. Ви ж мене повинні зрозуміти…

Зрозумів. Пообіцяв одразу ж зайти.

Приємною людиною виявився цей лейтенант!

Зовсім по-іншому зустрів мене тесть:

— Щоб я не бачив цієї цегли в дворі!.. Це, пробачте, крадіжка!..

Я йому відповів, що згоден: сьогодні ж поверну цеглу сусідові. Що ж до тієї, що її зібрали на пристані…

— Всю забирайте з двору! Всю! — аж затупотів ногами Всеволод Маркович. — Я прожив чесне життя і не хочу на старості літ бути злодієм!

Я з ним не погодився. При чому тут злодій? Цегла валялась розкидана, вона все одно була б втоптана в землю (сходіть самі гляньте, якщо не вірите), отже, не може вважатися за крадену. А дітям я чесно платив. Так що совість у мене спокійна.

Тесть демонстративно одвернувся од мене. Пірнув з головою в крісло, відгородився газетою.

Я з жалем подивився на нього: дожити до шістдесяти літ і лишитись дитиною.

Кішка третя й остання. В тому, що сталося, немає моєї провини. Я ще раз і ще все те пригадую і щоразу переконуюсь: можна було обійтися без сварки. Поговорити спокійно й розважливо, зрозуміти один одного (хоч, якщо правду казати, це я його розумів, він же не хотів мені назустріч і кроку ступити), знайти розумний вихід із ситуації, що склалася. Навіть його рідна дочка, а моя дружина, коли запитав, хто винен у тому, що сталося, відповіла поспішно:

— Не ви, Володю, не ви…

Не вірите? Спитайте в неї!

Тож совість моя спокійна, і коли я приходжу на могилу до тестя, то завжди з докором думаю: «Отак вкоротити собі віку!» Йому б іще жити й жити: професор, доктор наук, заслужений діяч, має щасливу дочку й шанобливого зятя, дім — повна чаша, чого ж іще треба! Та, на жаль, людина створена так, що ніщо її не задовольняє: здереться нагору, прагне на іншу, ще вищу. І так без кінця та без краю…

Я не належу до людей злопам’ятних та мстивих. І давно простив тестеві все зло, яке він мені заподіяв. Але поміж людьми й досі ще ходять неприємні для мене чутки, тож мушу, заради об’єктивності, розповісти, як було все насправді.

Я вже говорив, що Всеволод Маркович заперечував проти нашого шлюбу. Вмовляв, щоб ми почекали, поки Марійка провчиться хоча б років три в медичному інституті (далися йому три оті роки!). Стояв на своєму, які аргументи я йому не наводив. Розповідав я і про те, що допомогла вмовити старого моя сваха, за що вдячний їй буду довіку: Марійка виявилася ідеальною для мене дружиною, ми прожили ось уже дев’ятнадцять літ, і я сподіваюсь, що вона не менш щаслива зі мною. Траплялися іноді сутички, дріб’язкові спалахи сварки, без цього не можна, особливо на початку, але легенькі хмаринки незгод завжди танули на нашому сімейному небі.

Я, здається, не згадував про розмову з тестем в той пам’ятний день, коли ми з Марійкою брали шлюб.

Ми вже готові були йти до загсу, на мені був бездоганно пошитий чорний костюм, біла сорочка й зі смаком підібрала краватка, імпортні черевики, подаровані свахою, Марійка ж так і світилася в білій весільній сукні, в білих черевичках на шпильках, під капелюшком, теж білим, з широкими крисами, з прозорою сіткою вуалі, що прикривала її юне обличчя, робила його таємничим і звабним… Марійка вже взяла мене під руку, як Всеволод Маркович раптом сказав, що він хоче поговорити зі мною.

— Ви йдіть… ми вас наздоженемо…

Гості й Марійка, трохи здивовані, вийшли, ми залишилися вдвох.

Всеволод Маркович пройшовся кілька разів по кімнаті, зняв окуляри, став їх протирати, хоч я міг поклястися, що скельця були чисті й без того.

— Володю, — сказав він, дивлячись кудись повз мене, — я ніколи нікого ні про що не просив… Скільки живу… Обіцяйте, що ви дасте їй закінчити інститут!.. Я вас дуже прошу, Володю!

Ну, що я мав робити? Розтлумачити, що життя є життя і ніхто не знає наперед, як воно складеться? Що Марійка сама вже доросла й з проханням оцим слід було звернутись до неї? Я не мав бажання вступати зі старим в дискусію, мені досадно і смішно було, що він не знайшов іншого часу для цієї розмови, я думав, що мені доведеться бігти, щоб наздогнати гостей та Марійку: картина не дуже приваблива, наречений женеться за нареченою, — а він все дивився на мене: прохально, вимогливо, для нього не було зараз нічого важливішого, окрім його прохання. То що ж мені лишилось робити, як не дати йому обіцянку?

— Всеволоде Марковичу, я зроблю все од мене залежне, аби ваша дочка здобула вищу освіту!

Схопив мене за руку, гаряче тиснув, дякував:

— Я ніколи цього не забуду!..

Відтоді минув не один місяць, я вже думав, що він забув ту розмову квапливу, обіцянку мою, дану майже з примусу, а він, виявляється, не забув жодного слова, він все пам’ятав і одного разу нагадав мені безцеремонно та грубо.

Бо після того, як Мартина забралася з нашого дому, Марійці, звісно ж, додалося роботи. І кухня, і ринок, і магазин, і дім все це вимагало часу. А тут іще вона завагітніла, чого ми, чесно кажучи, не чекали, — і от тобі маєш! Любили, як то мовиться, кататися, тепер полюбіть і саночки возити. Ми обоє були дуже засмучені, приголомшені навіть, але змушені були примиритися.

Розмова з тестем відбулася ввечері: Всеволод Маркович прийшов нервовий і втомлений. А тут іще Марійка зіткнулася з татом у дверях: несла випрану білизну. Білизни назбиралося достобіса, тож і довелося весь день провозитись. Я не міг їй допомогти: готувався саме до лекції, та й не чоловіча це справа, недарма ж у народі, коли хочуть щось погане сказати про жінку, згадують її чоловіка: «Він і пелюшки їй пере!» Тож вважаю, що рівність рівністю, а якийсь поділ між обов’язками чоловіка та жінки мусить бути. Хіба не досить того, що я заробляю гроші, не прогулюю їх, не пропиваю, майже всі до копієчки відносячи в ощадкасу? (Ми жили в основному на заробіток Всеволода Марковича). Моя дружина була згодна зі мною, сама навіть проганяла мене, коли я хотів їй допомогти: «Я сама. Робіть своє». І я щоразу цілував її вдячно в щічку, зрошену потом, цілував й примовляв: «Моє ти пташеня дороге! Яке ж ти в мене хороше!» Бо ніщо нам так не обходиться дешево і ніщо так не цінять дорого, як добре слово. Банальність? А спробуйте без цієї банальності прожити на світі!

Тесть, звісно, бачив, що Марійці додалося роботи, і це його дратувало. Не раз заводив зі мною розмову про те, що Марійку треба звільнити від домашньої роботи.

— Як звільнити? — питав я його. — Скажіть конкретно, як звільнити? Може, накажете мені кидати роботу та братися за віник?

— Хто ж вам, Володю, це каже, — боронився вже Всеволод Маркович. — Тільки не треба було виганяти Мартину.

— Вона сама пішла.

— Ну, гаразд, гаразд… Але треба ж щось робити.

Тож тесть був давно готовий до сварки, і досить було тієї нещасної балії з білизною, щоб він втратив над собою контроль. Кинув валізку, забрав оту балію, щось вичитував Марійці вже у дворі, а потім вдерся, навіть не постукавши, до мене (завжди стукав у двері: «Можна?.. Не буду заважати?..»).

— Ви не любите її!.. Не жалієте!..

— Зачекайте, що ви розумієте під словом «жалієте»? — спитав якомога спокійніше. — Пестити? Носити на руках? Але ж Марійка, по-моєму, вже доросла людина. І вона сама добре знає, що їй робити.

В тестя аж губи затіпались. Дивився на мене так, наче я сказав бозна-яке святотатство.

— І взагалі, вашій дочці доведеться поки що забути про науку. На рік, а то й два… — Я вирішив скористатись нагодою. («Не кажіть поки що таткові! Не кажіть!» — молила Марійка).

— Що?.. Що ви сказали? — Він не вірив тому, що почув.

— Ми чекаємо сина. — Я тоді вірив, що у нас буде син. — Вашого онука, до речі.

У нього був такий вид, наче його вдарили по тімені.

— Ви ж мені обіцяли! — простогнав він у відчаї.

Я ледь не розреготався. Що обіцяв? Не чіпати його дочки? Не спати з нею, поки вона закінчить інститут? А з ким мені, з вашого дозволу, спати? З кішкою? З цюцею?..

— Мерсі! — Я звівся з-за столу й почовгав ногою. — Мерсітьтвую, як сказав один літературний герой.

— Який же ви цинік! — вихопилося в мого тестя.

— Дякую! — схилив я голову. — Дякую за комплімент! Заслужив!

Він з відразою глянув на мене і вийшов з кабінету. Я ж знову сів до письмового столу, але вже не міг працювати: настрій був геть зіпсований. Вдертись отак, вилаяти, образити! Оце тобі й інтелігентна, культурна людина!..

Що він говорив там, унизу, своїй дочці, не знаю. Марійка прийшла зарюмсана, і ми вперше лягли спати нарізно: я — на дивані, вона — на ліжку. І то була, повірте, найнеприємніша в моєму житті ніч.

Бо в ту ж ніч, вже під ранок, тестя розбив параліч: інсульт. Він так спати й не ліг: ходив унизу, і я часто прокидався і вже хотів спуститися та попросить дати спокій, як раптом затихло. «Ліг, слава богу!» — зітхнув я полегшено, та лише задрімав, як щось заторохтіло, зашуміла вода. «Ні, так же не можна! — подумав я з мукою. — Він навмисно товчеться, аби мені допекти!» Звівся, намацуючи капці, але тут з брязкотом, із дзвоном посипався посуд, щось важко впало, і я босоніж збіг униз.

Тесть лежав на підлозі серед потовченого посуду. Перекошене обличчя, розбухла нижня губа, ліве око заплющене, а з правого, страхітливо витріщеного, котилися сльози.

Він так і не звівся: помер через тиждень у лікарні.

Не буду згадувати важкі оті дні. Ми з Марійкою перевелися нінащо, я все робив, що тільки міг, щоб врятувати Всеволода Маркевича, я обдзвонював медичних зірок, благаючи допомоги, але медицина виявилась безсилою, і тесть помер в ніч на суботу влітку шістдесят третього року.

Ніхто ще, здається, не відповів на питання, чому люди найчастіше вмирають вночі. Якийсь незбагненний біологічний закон, синхронний годинник, закладений в кожному з нас, що спрацьовує невблаганно і точно. Коли б я був біологом, обов’язково цим зацікавився б: можливо, саме тут захований ключик до безсмертя людини, якого ми підсвідомо так прагнемо. Бо свідомість людська не може примиритися з тим, що їй судилося згаснути, розчинитись безслідно в жорстокому й холодному всесвіті.

Для чого ми існуєм? Для чого?

В чому смисл людського життя?

Життя взагалі?

Питання, на які ніхто не дав іще відповіді. Та й навряд чи хто дасть…

Всеволода Марковича поховали на місцевому кладовищі, бо Марійка не схотіла, щоб її тато лежав на Байковім. «Коли я помру, то поховаєте мене коло тата». Вона так побивалася, що мені аж страшно за неї було, я, як міг, втішав її, заспокоював, нагадував про дитину, яка в ній дозрівала. Сам же не мав права впадати в розпач, бо все, зв’язане з похороном, звалилось на мене: й оформлення документів (в збюрократизований вік наш і на той світ не пропустять без відповідної довідки), і вінки, і квіти, і місце на кладовищі, і оркестр, і поминки, — хоч тестя ховав інститут, в якому він працював, але все треба було погодити, а Марійка просто неспроможна була щось зрозуміти. Тож коли все скінчилося, я ледь тримався на ногах. Був вимучений духовно й фізично.

Похорон сплив у минуле, рана поступово загоювалась. Марійка готувалася стати матір’ю, а я все ще бігав по різних інстанціях, воюючи за гідне увічнення пам’яті Всеволода Марковича, і таки домігся свого: дирекція інституту звернулася з відповідним проханням, були виділені кошти, і то немалі, для спорудження пам’ятника, а селищна рада вирішила присвоїти вулиці, на якій ми живемо, ім’я Всеволода Марковича.

І, повірте мені, вдячні очі дружини були для мене найбільшою винагородою.

Зі смертю тестя всі витрати на утримання нашої невеликої поки що родини лягли на мої плечі. Лише тепер відчув я по-справжньому, ким був для нас тесть. Бо другого ж дня після весілля він покликав мене до свого кабінету і, делікатно похмикуючи, став умовляти, щоб я весь свій заробіток клав на ощадкнижку. «Ви молоді, вам гроші потрібні будуть на інше, то якось обійдемося моїми, а ви свої не чіпайте… Не ображайтесь, я… кхм… кхм… од щирого серця». Признатись, я тоді здивувався: вперше зустрів людину, яка нав’язує тобі свої гроші, та ще й просить за це не ображатись на неї.

Відтоді я регулярно відвідував ощадкасу, рахунок мій збільшувався, наростали проценти й проценти на проценти, не такі, звісно, високі, як хотілося б… Коли в мене був чимось зіпсований настрій чи важко було на душі, я завжди брав ощадкнижку. Любовно загорнена в целофан, наче щойно видана, з сторінками, акуратно помережаними цифрами, вона одразу приносила мені дивовижне полегшення. Не знаю друга надійнішого, аніж оця сіренька книжечка, яка так непомітно лежить у письмовому столі. Лише іноді, десь серед ночі, прокинувшись, чуєш, як вона тихенько поклацує на невидимій своїй рахівниці, нараховуючи проценти й проценти.

Крім утіхи, вона несе ще й упевненість у майбутньому: хоч би що там сталося, а вона лишиться незмінною, збереже трудові твої заощадження надійніше од усіх сейфів, торб і панчіх. Пригадую останню грошову реформу, коли в обіг були введені металеві карбованці. Громадяни й громадяночки, які зашивали гроші в перини, кинулися скуповувати все, що лише продавалося: ладні були оголити полиці наших магазинів на кілька століть наперед. Мій сусіда, чолов’яга похмурий та підозрілий, який десятою дорогою оминав ощадкаси: пограбують!.. — так цей мій милий сусід припер сім хомутів. З віжками, з усім причандаллям. Де він їх викопав, сам бог знає, тільки пер хомути з таким рішучо заклопотаним виглядом, наче хотів запрягти своє не таке вже й маленьке сімейство. Та й собі накинути кілька на шию.

Я завжди наводжу цей приклад, ілюструючи дрібновласницькі пережитки, що подекуди трапляються в нашому здоровому суспільстві, і ви почули б, який регіт вибухає щоразу!..

Отже, громадяни, тримайте трудові свої заощадження в ощадкасах!..

І бережіть свої ощадні книжки.

Бо після смерті Всеволода Маркевича я ніяк не міг знайти його ощадкнижки. Обнишпорив весь будинок, в кожну шпарку заглянув, замалим підлогу не зривав, — ощадкнижка мов провалилась під землю.

— Невже ти не бачила, куди він її ховав? — допитувався в дружини.

— Не бачила.

— Але ж була в твого тата книжка? Кудись же він зайві гроші дівав?

— Не знаю, Володю. — І знову плач.

Я роздратовано відходив од неї і знову заходжувався шукати. Не міг повірити, що тесть не мав ощадкнижки. Кожна людина, бодай найбідніша, відкладає на чорний день гроші, а тесть не такий був чоловік, щоб ховати їх під перину.

Я написав заяву в Центральну ощадкасу — відповіли, що на таке прізвище рахунку немає. Знову писав, і знову те ж саме. А книжка ж лежить десь, лежить, і проценти набігають, і проценти на проценти нацокують: вісімнадцять років минуло відтоді, як ми поховали Всеволода Марковича! Я й досі не можу заспокоїтись, і коли ми відвідуємо могилу тестя, запитую подумки: «Де подів ощадкнижку? Де?»

А був же, здається, порядною людиною. І любив дочку. І коли б ота книжка вчасно знайшлася, Марійка в інститут вступила б, і кандидатом стала б, про що мріяв мій тесть.

Зрозумійте мене правильно: я теж хотів, щоб моя дружина мала вищу освіту. Я не міг цього не прагнути, бо в усіх своїх лекціях про сучасну сім’ю не втомлювався твердити, що в нашому найпередовішому в світі суспільстві сім’я може бути щасливою лише тоді, коли в ній зберігається рівне партнерство. Чоловік має вищу освіту, дружина теж повинна мати диплом. Чоловік виконує суспільно корисну працю, те ж повинна робити й дружина. Матеріально навіть вона має бути незалежною — лише тоді зберігається рівність, взаємодопомога, взаємне духовне збагачення.

Про все це я не раз казав своїй дружині, і вона у всьому зі мною погоджувалась. І не спробувала заперечити навіть тоді, коли я сказав, що треба підшукати їй якусь роботу. З дня народження доньки (а в нас народилась донечка, Іронька, і хрещеною матір’ю стала моя сваха, а батьком хрещеним — її чоловік, вони й досі навідують нас і люблять Іришку, як власну дитину)… коли з дня народження Ірини минуло два роки, ми віддали її в дитсадок: лише в колективі може виховатись повноцінний член нашого суспільства, я хотів бачити свою дочку гармонійно розвиненою людиною. Були, правда, сльози і в Марійки, й у дочки, а потім дочка звикла, і в дружини моєї вивільнилося досить часу, щоб подумати про роботу. Бо про навчання тоді не могло бути й мови. До того ж у нас було все для самоосвіти: величезна бібліотека, зібрана тестем, бери тільки й читай, хоч Марійка моя щось не дуже зачитувалась, їй, здається, більше подобалось поратись на кухні чи в саду, на городі, я щороку, йдучи їй назустріч, купував півсотні курчат, ще й кабанчика — до Нового року, і коли б ви побачили, як вона тішилась тим птаством метушливим, як схоплювалася вдосвіта годувати, у вас не піднялася б рука позбавити її цієї невинної радості. Тож про подальше навчання якось розмова й не спливала всерйоз, хіба що іноді, по вечері, коли вона все прибере й помиє й присяде на хвилинку подивитися телевізор, я її жартома запитаю: «А що, Марійко, чи не пора братися за гранітну брилу науки?» Вона тільки рукою махне: одчепіться, мовляв. Он моя наука спить у ліжку, друга цівкає в курнику та рохкає в сажу. В такі хвилини я її найбільше любив і пригортав ніжно до себе. Бо що таке диплом? Хіба наш передовий робітник не заробляє вдвічі більше од рядового інженера чи лікаря? То заради чого шість років сушити собі голову, недосипати й недоїдати, наживаючи виразку шлунка, коли можна спокійнісінько заробляти більше?

Звісно, що я не думав посилати дружину на завод чи на фабрику. Робота там почесна (погляньте лишень на Дошки пошани), але дружина моя не мала фаху, до того ж домашня робота поглинала її з головою, а я не міг звалити на свої плечі ще й хазяйство: мені вистачало й лекцій. Та ще й доня: лише той, хто став батьком, знає, скільки уваги вимагає мала дитина. Тож я став підшукувати для своєї дружини таку роботу, щоб і часу забирала менше, і пристойні гроші за неї платили. Бо відтоді, як помер тесть, ощад­книжка все частіше бралася зі столу: не для того, щоб на неї щось покласти, а для того, аби щось зняти. В мене аж серце щеміло, але що мав діяти?

Хоч і маленька, але сім’я, як сказав один великий поет.

Якоїсь неділі рано-вранці мене розбудив голос, різкий та настирливий:

— Молоко-молоко!.. Молоко-молоко-молоко!..

Я лайнувся, спробував знову заснути, затуливши вухо подушкою, але голос не замовкав, він довбав, як дятел, вимагаючи, щоб я обов’язково біг по молоко.

Вилаявшись ще раз, відкинув подушку, звівся з ліжка.

Рівно сьома година. Літній день розгорявся за вікнами, в кімнаті було по-святковому ясно, а у відчинене навстіж вікно лупало потужне, як у гучномовця:

— Молоко-молоко-молоко!..

Виглянув на вулицю. Перед нашим будинком зупинився візок з двома величезними бідонами, поруч витанцьовував чоловік у білому фартухові, з довгим черпаком в руках. Він ото й наспівував, скликаючи покупців, що вже виходили з сусідніх дворів з банками, бідончиками: кожен брав, що під руку потрапило, та й поспішав на той крик.

Почалася жвава торгівля. Чоловічок спритно черпав молоко, наливав у підставлений посуд, молоко шуміло, дзвеніло, вигравало проти сонця, дух молочний заповнив усю вулицю, добравсь аж сюди — мені так захотілося молока: з чашки, з білою піною, з куснем пишного хліба, як ото бувало в дитинстві. Поспіхом одягнувся, вхопив трилітрову банку.

— Молоко! — вигукнув чоловічок назустріч, черга розтанула, біля нього вже нікого не було.

Підійшовши, я зрозумів, чому чоловічок цей такий веселий: снідав він явно не молоком.

— Слава богу, оце вже кінчаю! — повідомив радісно він, хоч я його ні про що й не питав.

— Довго продаєте?

— Та з шостої! — закричав він ще веселіше. — В шість було повно, а зараз на денці.

— Ще наберете?

— Ні, все! — енергійно відмахнувся чоловічок. — Два часа — наші, десять — ваші!

— Всього дві години?

— Таж дві! Дві години — на бідончик по часикові!

— Скільки ж ви заробляєте?

Чоловічок хитнувся раз, хитнувся вдруге:

— Двісті рублів! Двісті рубчиків — хоч пропивай, хоч соли!

«Ого!» — здивувався я щиро. Та й було чому дивуватись: попрацював щодоби дві години — і двісті карбованців у місяць!

Ось для Марійки робота!

А він уже покотив свій візок, виспівуючи на все наше містечко:

— Молоко-молоко!.. Молоко-молоко-молоко!..

Я пив молоко з великої чашки, з білим хлібом. Було воно аж синювате, і піна не шапкувалась на ньому, й не лишалось бодай якогось сліду на стінках посуду — чоловічок отой чи не води доливав, щоб вторгувати собі на горілку, — але я не сердивсь на нього. Пив і думав, що добре було б влаштувати на цю веселу роботу дружину: дві, ну три години в день — і дві сотні щомісяця! Така робота на вулиці не валяється, звісно, я це розумів, і коли того ж дня сходив у магазин, то не дуже й здивувався, почувши, що всі вакансії зайняті.

— Приходьте наступної весни.

Наступної весни? Майже рік?!

Ну, гаразд, зайдемо з іншого боку. Ніколи не відкладати на завтра — цього принципу дотримувався завжди, тож і того дня прямо з магазину пішов у селищну раду. Застав голову, попросив дати вказівку, щоб, коли звільниться місце, взяли мою дружину. Дочку відомого вченого, професора, доктора.

Того ж вечора написав листа торговельникам. Нічого не додавав, не вигадував: писав про те, що молоко продає гіркий п’яничка, до того ж іще непорядна людина — розбавляє водою. І невідомо, з якої калюжі черпає ту воду: потруїть народ — буде вам молоко!

Не підписався, звісно, та й навіщо підписувати: правда сама за себе посвідчить, їй адвокатів не треба.

Чоловічок видзвонював ще два дні (я тепер сам прокидався о сьомій: дізнатися, чим сьогодні тхне од добродія, і він мене стрічав, як рідного брата). Чоловічок ще два ранки виспівував, а третього вся наша вулиця заспала, бо вже звикла вставати під той крик. І мою дружину запросили до магазину.

Люблю понад усе правду, тому твердити, що Марійка з особливою радістю побігла туди, не стану. Більше того: спершу вперлася навіть, коли я їй сказав, яку підшукав роботу. Їй, бачте, соромно появлятися на вулиці, де всі її знають, з візком та бідонами! Піде на будь-яку роботу, тільки б не те молоко.

— А ти подумала про нашу дитину? — спитав я її.

Звісно ж, не подумала! Ні про те, скільки матиме вільного часу. Ні про двісті карбованців щомісяця.

— Та скажи будь-якій жінці, що є така робота, — побіжить і не оглянеться! Я все ж думав, що ти в мене мудріша… Ну, що ж: не хочеш, силувати, звісно, не буду.

— Мене засміють, — відповіла вже крізь сльози дружина.

— Хто засміє?.. Тобі лише заздритимуть!.. Ну, гаразд, давай зробимо так: доки ти звикнеш, працюватимем удвох. І я подивлюсь на того, хто посміє з нас кепкувати.

Погодилась врешті. Лише попросила:

— Ви зі мною й до магазину сходіть.

Дитина! Ну, зовсім ще дитина!

Другого ранку, рівно о сьомій, ми з’явилися на вулиці. Я котив бадьоро візок з двома повними бідонами, на мені був святковий темно-синій костюм і черевики, що блищали, як сонце, а на голові — новісінький капелюх. Марійка ж запнулася білою хустиною, пов’язала біленький фартушок поверх кольорового плаття: перший успіх багато в чому залежить від того, яким ти явишся на людські очі.

— Ну, дорога моя, починай!

Марійка подивилась на ще сонні будинки, беззвучно ворухнула губами.

— Чого ж ти?

— Молоко… — прошепотіла вона.

— І ти надієшся, що тебе хтось почує?.. Дивись, як треба! — Я набрав повні груди повітря, закричав щосили: — Молоко-молоко! Молоко-молоко-молоко!.. Ну, чого ж ти мовчиш?.. Ану, давай разом!

Дружина знову тільки ворухнула губами.

— Не зумію, — сказала вона, ледь не плачучи.

Ну що ж я мав з нею робити? Весь той ранок виспівував сам, надіючись, що дружина, зрештою, навчиться кричати не гірш од мене.

Але то були марні надії: я змушений був купити їй добрий дзвінок. В антикварному магазині в Києві, з позеленілої міді, ще й трохи тріснутий. В нього був якийсь особливий звук, понурий та безнадійний. Але де я міг дістати веселішого? Тож коли дружина щоранку бемкала в нього, то аж світло меркнуло довкола.

В той перший ранок ми всього за годину розпродали все молоко.

Я заходився будити Іринку, щоб одвести в дитсадок, дружина покотила візок з порожніми бідонами до магазину.

Перед цим тільки порахувала гроші.

— Карбованець сімдесят зайвих! — сказала розгублено.

— Не може бути! Давай я порахую.

Порахував: карбованець сімдесят! Хтось помилився чи, може, здачу взяти забув? Чи молока було більше ніж треба?

— Я їх окремо віддам.

— Постривай, не віднось поки що: подивимося, що вторгуємо завтра. Ану ж не доллють. Тоді цими й покриємо.

Дружина залишила карбованець сімдесят, вийшла у двір. А в моїй свідомості одразу ж зацокотів арифмометр: карбованець сімдесят в день, п’ятдесят один в місяць… Шістсот карбованців щороку!..

Наступного дня було лише карбованець тридцять.

— Не долили! — сказав я обурено.

Ще наступного — карбованець вісімдесят.

— Зачекай, не віднось: подивимося, що буде далі.

А далі сталося от що: десь тижнів за три, коли ми якось непомітно оті гроші потратили, чоловік, який видавав бідони, натякнув моїй дружині, що пора й совість мати: дала б хоч десятку. Виявляється, він спеціально наливав молока понад норму. Ще й запропонував моїй невинній голубці продавати два-три зайві бідони щотижня. Вторговане за них — пополам.

— Про бідони й мови бути не може! — сказав я наляканій на смерть дружині, — Бідони, знаєш, чим пахнуть?.. Хай сам продає!.. А це хай доведе.

— А може, віддати? Повернути всі до копійки…

— Кому? — аж закипіло в мені. — Баризі, хабарникові, злодієві! Людині, яка обкрадає державу? Ти розумієш, що ти говориш?

— Розумію, — не зовсім впевнено сказала Марійка.

Тоді я прочитав їй лекцію. Розтлумачив, що, віддаючи оті зайві карбованці, ми тільки заохотимо розкрадача державної власності. Мимоволі станемо співучасниками злочину.

— Я й на вулицю більше не вийду! — сказала вкрай залякана дружина. — Хай хто хоче продає молоко!

Тут мені довелося дати відбій. Обізвавши себе в думці йолопом, став їй терпляче пояснювати, що слова мої стосувалися насамперед справжніх грабіжників. Людей, які цуплять усе, що тільки трапиться до рук. Оперують десятками тисяч. А на оці наші жалюгідні копійки ніхто всерйоз і дивитись не стане. І потім ще невідомо: навмисне він перелив чи так належить. В рахунок усушки-утруски. Тож не виливати на землю зайвину молока! За це теж по голівці не гладять. От він і налива — не жаліє. Ти ж економиш тим, що продаєш акуратно, не переливаєш, не розхлюпуєш, отже, ти чесно заробляєш оті зайві копійки…

— А бідони?

— Ну, то не нашого розуму діло. Ти ж їх не береш поки що. То можеш спокійно й спати.

І дружина, заспокоєна, як тільки лягла, так одразу ж і заснула. А мені не давали вже — спати оті прокляті бідони: нащо вона про них і сказала!

«Три зайві бідони щотижня…» — «Не три, а два!» — боронивсь од спокуси. «Ні, таки три: дванадцять бідонів щомісяця! — звично зацокотів арифмометр. — Сто сорок чотири щорічно…» Бідони напливали на мене з темряви, шикувалися в ряд, і з кожного не молоко лилося — вискакували гроші. «Половина тобі, половина мені… Половина тобі, половина мені…» — «А суд, а в’язниця — теж пополам?» — «Літр — двадцять чотири копійки… Літр — двадцять чотири копійки… — вицокував арифмометр. — Якщо оддавати половину — чотири вісімдесят з бідона… Чотири вісімдесят… Чотири вісімдесят…»

Метався, крутився, аж дружина прокинулась:

— Що з вами, Володю?

— Нічого!

— Ви не захворіли часом?

— Не захворів! — відповів ще сердитіше. — Спи!

Дружина заснула одразу ж, а в моїй голові все ще цокотів арифмометр.

І я, щоб його спекатись, дав йому дорахувать до кінця.

Припустимо, що ми погодимося продавати оті зайві бідони. Лише припустимо. Скільки ж це вийде за рік? Разом з отими, що набігають за «усушку-утруску»… Цок-цок-цок: більше тисячі! Тисяча, як не рахуй!

«Молоко-молоко-молоко!» — задзвеніло в моїй голові. Закрутилися по всіх вулицях нашого містечка колеса візків, замиготіли зайві бідони.

І всі спокійно гуляють на волі. Не йдуть під суд, не сідають за грати. В обехеесу є справи набагато важливіші, щоб звертати увагу на такі дрібниці…

Тисяча карбованців щороку!.. Повз наш двір — у чужі руки! А моя бідна ощадна книжка вже аж усохла! Давненько я не клав на неї, давненько! Радію вже з того, що не так часто знімаю з рахунку…

Вранці, виряджаючи на роботу дружину, я їй сказав:

— Знаєш що: оддай йому оту нещасну десятку! Краще жити з чистою совістю, аніж з десятьма зайвими карбованцями!..

А потім був суд: обехеес таки докопався до отих зайвих бідонів, і нещасну дружину мою майже місяць тягали на допити. Що ми пережили, важко й уявити!

З самого початку домовилися з дружиною от про що: я нічого не чув, нічого не знав, вона все робила потай і гроші тратила так, що в мене не закралася ніяка підозра. Адже від того, що й мене потурять з роботи, нам обом легше не стане. А в нас росла донька… Тож дружина взяла всю вину на себе, і навіть це ледь врятувало, бо якась підла душа написала анонімку: пригляньтесь, мовляв, кому ви довіряєте читати лекції на моральні теми і що можна чекати од такого… Які злі, нехороші є люди: замість того щоб підтримати в горі, ще і в спину штовхнуть. І це в дяку за те світле, мудре, розумне, що я їм ніс впродовж років… Я був аж зневірився в людях. Ходив по кімнаті й запитував: чи варто так спалювати себе на вогні любові до людства? Для чого? Для кого?..

Та все минулося, обмежилися лише доганою, дружину ж мою врятувало од ув’язнення те, що вона була на шостому місяці вагітності: дали рік умовно. Пам’ятаю, як ми раділи обоє, що все обійшлося, хоч радість наша була нетривкою: в дружини почалися передчасні пологи, і вона народила мертвого хлопчика. Після того її обсіли жіночі хвороби, і ми вже не могли надіятись на появу дітей.

І ще: після того процесу дружину мою мов підмінили, — і так сором’язлива, несмілива, вона стала буквально ховатися од людей. Жодна сила в світі не могла виштовхати її на вулицю. Я змушений був ходити на базар і в магазин. Марійка дуже тим мучилась, але нічого не могла вдіяти. Їй здавалося, що всі тільки й роблять, що говорять про неї, всі на наш двір тільки й дивляться. Дійшло до того, що стала завішувати вікна, коли вечоріло і треба було вмикати світло.

Часто плакала, благала мене продати будинок, виїхати світ за очі.

Я терпляче її умовляв. Легко продати — трудно купити. І половини ціни не дадуть.

— Ну й нехай! — твердила вперто.

— А на що будемо жити?

— Мені нічого не треба!

— А їсти, зодягатися, поки роботу на місці новому знайдем? А якийсь дах над головою потрібен? Ти думаєш, що так нас там і чекають? А про Іринку нашу подумала?

Замовкала ненадовго, а потім знову починала своєї…

Та згодом стала потроху заспокоюватись. Впевнилась, мабуть, що людям самим набридло плескати про нас язиками. Тільки й досі (скільки часу відтоді минуло!), коли залунає на вулиці: «Молоко-молоко-молоко-молоко»! — вона вся аж зблідне…

Тепер переходжу до найголовнішого, заради чого, власне, і вів попередню розповідь. Хочу, щоб мене зрозуміли правильно, тому й намагатимусь бути щирим, як тільки може бути щирою людина наодинці сама з собою.

Та й, власне, мені нема з чим ховатися. Сорок дев’ять років прожито чесно, до рук моїх ніколи нічого не липло, всі гроші зароблені в поті чола, бо навіть оте одступне, яке я в молодості взяв за свою холостяцьку квартиру, майже рівнялося сумі, яку я в ту ж квартиру і вклав: двічі ремонт, та лічильник, та унітаз, та люстро, трохи хоч і подряпане, але ще придатне до вжитку. Я міг би запросто, наперед взявши гроші, не пустити того молодика й на поріг, і нічого він мені не зробив би… Такі випадки, чував, траплялися… Той молодик із своїми тисячами був у моїх руках, але мені й на думку не спало скористатися його безборонністю. Давши слово, я ніколи його не порушую, я дорожу своїм ім’ям, своєю незаплямованою совістю. І якщо моя дружина трохи спіткнулася (по своїй наївності й молодості), то в тому не було моєї вини.

Спитайте в неї, вона сама це вам ствердить.

Тож я можу з чистою совістю стати на людський суд, і найсуворіші судді не знайдуть статті, по якій мене можна було б засудити.

Наша дочка народилася вісімнадцять літ тому, вже після смерті шановного тестя, видатного педіатра, професора, доктора медичних наук, ім’я його присвоєне вулиці, на якій ми живемо, а на його могилі споруджено пам’ятник од вдячної громадськості. Я горджуся своїм тестем, горджуся й шаную його пам’ять, як тільки можна шанувати рідного батька. І коли народилась Іринка, першою моєю думкою була думка про Всеволода Марковича. Про те, що він не дожив до радісної цієї події, що який би він був щасливий, дізнавшись про онуку. До речі, це легко може підтвердити моя дружина: передаючи їй букет квітів, я приклав записку, де все це написав. Записка ця й досі зберігається в Марії.

Іринка народилася п’ятого травня, в День радянської преси, і я, признатися, подумав, чи не майбутній видатний журналіст появився на світ. Я наперед уже знав, що дитина моя буде не така, як у всіх, для цього я не пожалію ні сил, ні часу, якщо вона, звісно, вдалася не в маму, а в тата. Краще б, звісно, було, щоб народився син, але тут людина поки що безсила, хоча я читав, що вчені в майбутньому навчаться впливати на гени так, щоб народжувалась саме та дитина, яку хочуть батьки.

Іринка народилася здоровенька, на триста грамів важча од пересічного немовляти жіночої статі й беручка до життя: ще не встигло як слід і обсохнути, а вже так і вп’ялося в мамину грудь. Дружина скаржилась потім, що в неї таке відчуття, наче дитина спиває її всю до краплини, я ж ревниво казав: «Не жалій молока, не жалій! Берегти його ні для чого!» і тикав пальцем у пружні щічки немовляти. Іринка росла, як з води, і я не міг нею натішитись, хоч, на жаль, вдалася вона зовні більше в маму, аніж в свого татуся: обіцяла в майбутньому стати такою ж тендітною, як і Маруся, мала того ж кольору волосся, очі, брови, вії, носик і губенята — точно як у моєї дружини. І була ж така добра серцем та жаліслива. Ще змалку підбирала хворих, покалічених кошенят-цуценят та й приносила тихцем од тата-мами додому.

Все це, звісно, добре: жаліти братів своїх молодших, про це я не раз сам говорив, виступаючи з лекціями, присвяченими вихованню дітей, але виховання має бути різнобічним та гармонійним.

Насамперед треба було подбати про те, щоб дочка моя росла не тільки здорова духовно, а й фізично розвинена. Подолати сльози дружини й несміливі протести її, бо матері сліпою лобов’ю своєю здатні скалічити найздоровішу дитину, перетворивши її в парникову істоту. Тож я сказав якось своїй милій дружиноньці, що ти своє діло зробила, а тепер, якщо хочеш, щоб наша дитина виросла не калікою, прошу мені не заважати.

Склав режим кожного дня, повісив над Іринчиним ліжком. Дав їй зрозуміти: хоч би що там сталося, режим буде неухильно дотриманий, тут я був непохитний. О сьомій — підйом і одразу ж геть з ліжка, бо ніщо не розвиває так лінощів, як оте вигрівання під ковдрою. П’ятнадцять хвилин на туалет, і вже вікно відчинене навстіж, байдуже, влітку чи взимку, і тоненька, в трусиках, постать енергійно вимахує ручками. Раз-два! Раз-два! Потім душ. «Ой, холодно, татку!» — «Розтирайсь енергійніше буде жарко». П’ятнадцятихвилинний масаж, обов’язково, за будь-якої погоди, прогулянка. І смачний калорійний сніданок.

— Все після себе прибрала? Посуд помила?

— Помила, татку.

— Тоді сідай за уроки.

Стежив за тим, щоб уроки робила вчасно, не відкладаючи нічого на завтра. Зрідка хвалив: ніщо так не розбещує дитину, як похвала за те, що вона й так має робити. «Ох ти, розумнику мій, він вивчив уроки!», «Все поїв? Молодець!» І «молодець» вже не їсть, а робить нам послугу, не для себе, а для нас готує уроки. А потім жахаємось: звідки, коли виріс оцей егоїст?

Моя дочка не мала вільної хвилини, була на очах батьків, тому й вулиця оминула її.

Пригадую, як повертався якось електричкою з лекції. Як увалилась до вагона компанія — «компашка», так вони самі себе називали. Довге, навмисне нечесане волосся, обшарпані куртки та джинси, вихиляста хода. Містечкового масштабу хіпі, які старанно мавпували закордонні взірці. Аж до обов’язкового атрибуту — гітари.

І були вони всі молоді та зелені. Тому так наполегливо демонстрували свою антигромадську поведінку. Кидали, бачте, виклик присутнім…

Один з молодиків, ще й не вмостившись як слід, одразу ж заходився терзати гітару, решта — йому підвивати. Найпримітивніша пісенька здалася б небесною симфонією поряд з оцим диким виттям. А вони ж іще, нещасні, й старалися! З усіх своїх засоплених сил. Курячих своїх інтелектів.

Лише одна з «компашки» тієї мовчала: мабуть, була п’яна, як зюзя. Юне обличчя її розвезло, підфарбовані очі каламутні й безтямні, на одквашеній нижній губі зависла цигарка. Новітня мадонна, Нефертіті, Мона Ліза, породжена не різцем або пензлем — випарами алкоголю й бензину.

Явилась! Ссала погану цигарку в надії наковтатися диму, а коли не вдалося, сплюнула її на підлогу й таке припечатала, що аж вікна почервоніли від сорому. «Компашка» заіржала, загиготіла схвально й потішено.

Я ж гнівно подумав: «Міліції на вас, сопливих, немає! Міліції!» І про батьків їхніх подумав, яких судити треба за отаких діток. Мені прикро й гірко було лише при думці, що отакі могли бути на моїй щойно прочитаній лекції. Плювати в душу мою вже самою своєю присутністю.

Одне лише й утішало мене: моя дочка не схожа на них.

Не витримавши, звівся, перейшов до іншого вагона.

Іринка росла дисциплінованою та працьовитою: з дитинства привчав її до трудової діяльності. Коли їй сповнилось вісім років, я виділив їй ділянку землі. Невеликий клаптик, п’ять метрів на п’ять.

— Оце, доню, тобі. Що хоч, те й роби. Що ти будеш садити?

І хвилини не думала:

— Квіти!

— Квіти — це добре. Тільки з квітів ситий не будеш.

— А я їх продаватиму. По карбованцю за штуку.

Отак! Утерла татові носа. Казав, сміючись, дружині, що донечка наша з голоду не пропаде, а вона всерйоз заходилася коло своєї ділянки. Я заздалегідь замовив їй лопатку, грабельки, сапку, купив невелике відерце: на дозвіллі копала, саджала, поливала й прополювала, — грядочка її очі вбирала, суціль всіяна квітами: гвоздики, ромашки, півонії, і невідомо, в кого краще цвіло — в неї чи в мами. Бо дружина моя вже не один рік підряд вирощує квіти — людям на радість. Акуратно зрізає, складає до кошика, одвозить на Бессарабку і там здає оптом одній тітоньці, такій бідовій та меткій, яка не те що квітку — бур’янину продасть! Всучить ще й скаже, що будете нюхати й дякувати.

Тітоньку ту я сам підшукав, сам про все й домовився. Жаль, звісно, на кожній квітці по двадцять копійок втрачати, але що вдієш, коли моя мила дружина після того, як обпеклась на молоці, дула на воду. Ніяка сила у світі не примусила б її стати за прилавок!

До того ж, якщо торгувать на базарі, то на інше вже часу зовсім не буде. Тож невідомо, що краще: мати вільний час для дому та для сім’ї чи закинути і дім, і сім’ю, щоб зберегти оті двадцять копійок.

— Не будемо дріб’язковими, — мовив я.

Виростила квіти Іринка — однесли на ринок. Складені в кошик окремий.

— Порахуй, — сказав жартома. — Щоб потім не мала претензій до мами.

І воно, галченя, заходилося рахувати!

— Ну, скільки з мами належить?

— Сорок чотири карбованці, — спрацював арифмометр, переданий у спадок.

Коли дружина повернулася з ринку, я вирішив випробувати дочку. Дізнатися, чи проросло оте мудре й добре, яке я висівав. Одрахував сорок чотири карбованці, простяг Іринці:

— Це, дочко, твої.

В Іринки аж плями пішли по щоках: вперше ж тримала в руках стільки грошей.

— І що ти збираєшся з ними зробити?

Вона все ще стискала гроші в руці. Потім звела чисті очі, простягла руку до мене:

— На, татку. Мені й так вистачає… — Хоч я догадувався, скільки спокусливих речей, що їх можна було купити, промайнуло в її голівці.

— Правильно, дочко, робиш, — похвалив я її: вирішив дати їй ще один урок ощадливості. — Ми ці гроші не будемо тратити — покладемо на ощадкнижку. Хай ростуть. Як оті твої квіти… Бо гроші, Іринко, єдині мертві предмети, які мають дивовижну властивість рости. І то лише в ощадкасах. Внесеш карбованця, а через рік — уже карбованець дві копійки. От прикинь, скільки на твої сорок чотири за рік набіжить.

Цок-цок арифмометр.

— Вісімдесят вісім копійок.

— Бач, скільки наросте! З повітря. З нічого.

Після того дочка сама несла мені гроші.

— Поклади, татку, на книжку.

Якось я її застав над аркушем паперу.

— Що це в тебе?

Почервоніла, прикрила ліктем папір.

— Ану, покажи! — В моєї дитини не могло бути секретів од батьків.

Покірно віддала аркуш.

Сперш нічого не міг розібрати: поспіль списано цифрами. Сотні, тисячі, десятки тисяч, мільйони. І поруч, як їхні супутники, цифри вже однозначні.

— Що це? — спитав здивований.

Іринка похнюплено мовчала.

Ще раз глянув на списаний аркуш, і в мене мов полуда спала з очей: дочка вираховувала з усіх отих фантастичних сум проценти.

— Ну, дочко, бути тобі міністром фінансів! — розсміявсь я втішено. Хоч не був упевнений, що в нашому домі росте фінансовий геній: в Іринки пробудився інший талант. І поштовх йому дали квіти, вирощувані нею.

Стала їх малювати. Спершу олівцем, в учнівському зошиті, потім акварельними фарбами, вже в альбомі. «Усе необхідне я їй купив. Тут я грошей не пожалів. Уявляв її майбутні картини, розвішані по стінах столичного залу, і шанобливий шепіт відвідувачів: «Ото він, тато художниці!» Смішно? Наївно? А назвіть мені батьків, які не були б смішними й наївними в своїх мріях про майбутнє дитини!

Іринка малювала й малювала: стоси альбомів зберігаються у моєму столі.

Потім захоплення її стало потроху спадати: дитячий мозок ще не в спромозі надовго зосереджуватися на одному й тому ж. Особливо коли забава починає переростати в серйозне заняття. І тут на сцену виступив я: купив мольберт, став виводити дочку на околиці нашого містечка. Задавав їй уроки: поки не намалюєш оте дерево, чи будинок, чи вигин ріки — додому не руш. Були й сльози, й скарга, що очі-руки болять, але я не піддавався на дитячі хитрощі. Поболять, поболять та й перестануть, а ти краще покажи намальоване. Що це ти намазюкала? Це віник, а не дерево! Перемальовуй!

Стояв над нею, поки не домагався пристойного зображення.

Суворість? Зайва прискіпливість? А як же інакше виховати працьовитість та наполегливість, вміння не боятися тяжкої та неприємної, але потрібної роботи? Чи не тому ми маємо стільки ледарів, стільки повнолітніх утриманців, які до сивої бороди їдуть на шиях батьків? Все вони мали, все їм дуже легко давалося, а тут, як у крижану воду, — в самостійне життя. Якось мені довелося почути од такого двометрового бебі, що його батькам було легше, аніж йому. Вони, бачте, йшли од гіршого до кращого, йому ж, безталанному, судилося йти од кращого до гіршого.

Прислухайтесь, дорогі татусі й матусі, до новітнього цього афоризму! Гадаю, що моя дочка такого ніколи не скаже. Завжди дотримувався принципу: піклуватись, але не балувати. Всілякі одежки-сережки, пундики-мундики були категорично виключені з її життя. Іринка ніколи про них не заїкалась навіть. Хотілося їй іноді покрасуватися в такій же надмодній спідничці, як її однокласниця, взути такі ж черевички? Мабуть, що хотілося. Але вона ніколи нічого не просила в мене. Навіть малою. Проходимо, бувало, мимо морозива, по її очах бачу, як їй хочеться скуштувати тих ласощів, — мовчить. В такі хвилини я щиро гордився своєю дитиною.

Росла Іринка на диво слухняною та працьовитою. Вже коли вона ходила до шостого класу, я купив телевізор «Електрон», кольоровий, шістсот з гаком карбованців. Бо це, здається, було єдине прохання її: «Татку, купи телевізор. Я відпрацюю». До дочки приєдналася і мати, а коли дві жінки об’єднаються, то обов’язково доб’ються свого.

Гаразд, купив, привіз, аж на дах вивів антену, щоб було чітке зображення (ще двадцять п’ять рубчиків!). Відтоді, як випадала вільна хвилина, — обидві біля телевізора. Я теж люблю подивитися іноді, коли передача повчальна й цікава, але отак майже молитись на нього… Ні, мої любі, так справа не піде!

Проходив якось повз аптечне управління. Бачу, висить оголошення: «Потрібні надомники — клеїти картонну тару. Оплата від виробітку». Зайшов, розпитав: виявляється, треба клеїти коробочки різних фасонів та розмірів. Під порошки та пілюлі. П’ять копійок за штуку. Заготовки ж уже наштамповані: по тисячі в пачці.

Записали паспортні дані, видали десять пачок. Купив гуміарабік, два пензлі — поніс своїм жіночкам подарунок. Телевізор дивіться і коробочки одночасно склеюйте! Приємне з корисним.

Спершу робота посувалась повільно, а потім приловчилися так, що лише пензлі миготіли. Раз-два — і коробка. Раз-два — і коробка. Протягом місяця впорались!

Одніс, одержав гроші, взяв іще десять тисяч. Запропонував аптечним працівникам прочитати цикл лекцій. Безплатно. При умові, що оголошення знімуть і матимуть справу лише зі мною.

Домашній мій цех функціонував майже три роки. А потім самоліквідувався — не з моєї вини.

Був у мене на роботі товариш (не зовсім товариш, друзів я ніколи не заводив, щоб не розчаровуватись потім. Бо сьогодні — товариш, а завтра — ворог твій найлютіший, бачив і таке)… Тож був у мене добрий знайомий, з яким ми іноді перекидалися словами. «Ну, як поживаєш, старий?» — «Та ніби нічого». — «То й добренько». Поговоримо отак та й розбіжимося: в кожного свої справи нагальні. Тож одного разу той мій знайомий перестрів мене в коридорі й спитав:

— Слухай, старий, я чув, що в тебе є особняк?

— А що? — не мав звички відповідати «так» або «ні»: вгадай, що твій співрозмовник має на думці!

— Та розумієш, старий, є в мене родич. Одмотузив десять років на Крайній Півночі. Привіз мішок грошей, а прописатись не може.

— У мене знайомих серед працівників паспортного столу, на жаль, немає…

— Та не в міліції річ!

— А в чому ж?

— У житловій площі. Потрібні тринадцять зайвих метрів, що дають право на прописку. А в тебе, кажуть, справжній палац.

— Кажуть! Мало що можуть казати!

— Та ти не сердься, старий, про палац то я так… Він нічого не пожаліє. Кажу ж, мішок грошей!

Пообіцяв подумати. Порадитись із дружиною. Будинок же їй формально належить, на неї записаний.

— Він хоч людина надійна?

— Залізний мужик! Можеш на нього покластися, як і на мене!

«Ну, на тебе якраз я покладатись і не став би!» — подумав про себе. Дратував він мене своєю експансивністю. Вибуховістю характеру.

Ще раз пообіцяв подумати. Зайвої площі в нас вистачало, а дружина й слова, звісно, не скаже: в усьому довіряла мені, інше мене стримувало. Ну, гаразд, пропищу. А потім? Так і буде в нас жити? Де гарантія, що він не стане претендувати на частину нашої житлової площі! Мішок з грошима? Яка мені радість од того, коли ті гроші — чужі! Зробиш добро, а потім до смерті лікті кусатимеш.

Спершу вирішив не зв’язуватись. Та згодом подумав: «А що, як узяти розписку? Хоча б на десять тисяч карбованців. Позичив цю суму в такого-то, зобов’язуюсь повернути тоді-то. І завірити її в нотаріальній конторі. Влаштуєшся з житлом, випишешся — бери свою розписку назад. Бо все ж таки жалко людину: десять років на Крайній Півночі — це не мед».

І коли мій колега за тиждень спитав:

— Так що, старий, надумався?

Я йому відповів:

— Де моє не пропадало: знайом!

«Мішок з грошима» виявився немолодим уже чоловіком. Лисий, наче куля більярдна, зате борода — як у боярина. Починалася вона аж від очей, світлих, пронизливих, закривала половину обличчя. «Од гнуса. Гнус там лютує». І ніс картоплиною. В синюватих прожилках. Викоханий, мабуть, на вініусі-спірітусі. Щастить же мені на цю публіку! Зустрінь отакого десь серед ночі десь на безлюдді, — сам почнеш роздягатися. Без запрошення.

Та гаразд, мені з ним дітей не хрестити: з ходу сказав — або розписка, або бувайте здорові!

Погодився — не поморщився навіть:

— Заметано. Зараз писати?

Написавши, спитав:

— Скільки?

— Що «скільки»?

— Скільки «кусків»? За те, що пропишете?

— Три тисячі, — сказав я, дивлячись якомога твердіше в його пронизливі очі. Надіявся, що він одразу ж відмовиться. Бо не сподобався мені цей родич з півночі, ох, не сподобався!

— Заметано. — І виймає портмоне. Аж розбухле од грошей. Філіал того мішка.

І мені одступати нікуди. Спалив усі мости.

— Тільки з однією умовою: в мене не жити. Куток десь в іншому місці шукайте.

— Заметано!

Що за слово ідіотське. Не інакше — з блатного жаргону.

Пізніше довідався: був буровиком у нафторозвідці, там словечок отих і набрався. А горілки не пив: просто носа якось прихопило морозом.

— Тільки майте на увазі: в міліцію вам самим доведеться ходити.

Погодився й з цим.

Взяв форму номер три, підготував заяву. Прошу прописати давнього знайомого, який працював на Крайній Півночі. Спершу хотів назвати його родичем, так було б надійніше, та схаменувся: біс його знає, що той «родич» на тій Півночі міг накоїти. Може, когось пограбував. З тих же міркувань викреслив і «давнього знайомого». Написав просто ім’я, по батькові й прізвище. Іван Захарович Колеса. Досить йому, при його грошах, і цього.

Зник мій Іван Захарович на кілька днів. А коли прийшов, ніс його уже не так бадьоро світився («Тату, хто це такий страшний був?» — спитала потім дочка).

— Нічого не виходить, Володимире Петровичу. Не хочуть прописувати.

Я, признатися, спершу зрадів. Не давала спокою думка про те, що він, прописавшись, почне претендувати на частину житлової площі. Та ще одружитись надумає. Розписка? Спробуй одсудить десять тисяч, як відмовиться!

Скаже, що п’яний писав. Спеціально й напоїли. Глянуть на носа — одразу ж повірять.

Як прокинувся серед ночі, як надумався — до ранку не спав.

Та одразу ж згадав про три тисячі. Що вже на моєму рахунку й пригрітися встигли. Іти в ощадкасу, знімати?.. І навіщо я їх узяв наперед?!

— Зачекайте, — сказав я йому. — Спробую ще я щось зробити.

Мав надію на покійного тестя. Вже по дорозі до селищної ради придумав: скажу, що Іван Захарович — родич Всеволода Марковича. Хоча б племінник. Син його сестри, яка приїжджала на похорон, та невдовзі померла й сама. Голова ж із нею поруч ішов, коли ховали Всеволода Марковича. Невже вистачить совісті відмовити?

Відмовив. Делікатно, сто разів перепрошуючи, але мені від того легше не стало.

— На мені за те, що давав дозвіл, вже не одна догана висить.

— То ви що: так нікого і не прописуєте?

— Прописуємо. Молодих спеціалістів прописуємо, яких до нас направляють. Іще тих, що беруть шлюб. Наречений, наприклад, має прописку, а наречена — ні. Чи навпаки. Тож і прописуємо після одруження.

— Це ж що: і мені дочку заміж видавати за нього? — спитав саркастично.

— Ну, якщо молодий, багатий… — підхопив голова невеселий мій жарт.

Що багатий, це — так. А от щодо молодого…

Повертався додому з геть зіпсованим настроєм. Що за людину гірко (десять років пропрацював же на Півночі!), а що й на бюрократів наших злість розбирала: за папірцями, інструкціями живої людини не бачать. Як же так можна: під одну машинку всіх підряд стригти! Молодий спеціаліст! Ще невідомо, що з молодого спеціаліста вийде, а тут уже майстер готовий, золоті, можна сказати, руки. Не за очі ж красиві йому такі гроші платили!.. Розкидаємось людьми, а потім на всіх нарадах галасуємо: спеціалістів бракує.

— Нічого не вийшло, — сказав я того ж дня Колесі. — Доведеться вертати ваші три тисячі.

Він тільки рукою махнув: що ті три тисячі! Тут прописка пече!

— Я вже й куток собі підшукав.

Жаль, дуже жаль було чоловіка. Але що міг вдіяти.

— Спасибі й на цьому. — Встав, простяг руку: — Вибачайте, що завдав стільки клопоту. — Немов і не пам’ятав про три тисячі, які на моєму рахунку лежали.

— Зачекайте, — сказав я йому, — Може, щось таки придумаємо.

— Що ж тут думати, — зітхнув безпорадно. — Забирай, Ванько, манатки та й дуй знову на Північ. Під теплим сонцем тобі місця немає!

Провів я його аж на вокзал, умовились, що зустрінемось завтра: вже було пізно, ощадкаса зачинена. Повертався додому й думав: «І навіщо я ті прокляті три тисячі поклав на рахунок? Позавчора ж поклав, а тепер забирай! Соромно буде в очі дивитись».

Іще жалко було Івана Захаровича. По-справжньому жалко…

— Провів страшного? — спитала Іринка.

Я аж розсердився:

— Не смій мені вживати погане це слово! Страшний, страшний!.. А ти знаєш, що цей страшний пережив?

— Я ж не хотіла, татку.

— Не хотіла!.. Здорова вже виросла, а в людях не розбираєшся. Бороди, бач, злякалась!.. А що під тією бородою золоте серце, того й не помітила…

— Я ж ненавмисне…

— Та ти хоч знаєш, чому він завів ту бороду? Яке в нього лице обморожене?

— Де ж він його обморозив? — спитала жалісливо Іринка.

— На Півночі, на буровій. В аварії. — Хоч не знав цього напевно й сам. Але треба ж було дати дочці предметний урок людяності! Страшний, страшний! Всі ми страшні, якщо копнути глибше! І невідомо ще, хто страшніший: хто зовні страшний чи хто оте страшне під личиною ангела носить.

Довго ще розмовляв з дочкою. Розповідав про сибірські морози, на яких і залізо не витримує — кришиться, про гнуса, од якого нема порятунку нічому живому, про щоденний героїзм отаких, як Іван Захарович. І як же гірко таким людям, що часто й життя для нашого щастя не жаліють, стикатися з байдужістю, з бюрократизмом! Бач, не прописують! Хоч бери та одружуйся!..

— Для чого ж одружуватись?

Розповів і про це. Просто так розповів. Щира, сердечна розмова з рідною дитиною.

— Отак, Іринко: людина в біді, а допомогти їй не можемо.

Весь вечір була Іринка мовчазна та задумана. За вечерею — ледь торкалася їжі. Дружина стривожилась: чи не захворіла? За термометром кинулась: «Мамо, не треба!» — і сльози забриніли в голосі.

— Не чіпай! — сказав я дружині. — Ти сама наче не була молодою!

І дочка глянула вдячно на мене.

А вранці постукала до кабінету (коли я працював, вони не сміли мене тривожити).

— Можна, татку?

— Заходь, доню, заходь.

— Ти не спав?

— Спав, тільки погано.

— Мені теж погано спалося… Татку, що я надумала… Ти тільки не смійся… — звела чисті очі, перекреслене рішучою зморшкою гладеньке чоло: — Я вийду заміж за Івана Захаровича. — Й аж губенята жертовно затіпались.

У мене й сльози навернулись на очі. Не думайте, що я тонкосльозий: в найтяжчі хвилини мовчу, а тут не витримав. «От на кого можна татові спертися!»

— Іди сюди, я тебе поцілую. — Пригорнув, обійняв, рідну, хорошу мою. — Спасибі тобі за серце твоє золоте! Тільки не думай, що тобі треба буде по-справжньому заміж виходити.

— А як?

— А отак… — «Наші три тисячі, наші!» — Ось як, доню, ми зробимо. Ти з ним сходиш до загсу, потім ми його пропишемо, а після того ви й розлучитесь одразу. Подамо в міліцію заяву, що загубили паспорт, та й візьмемо новий.

— А хіба так можна? — аж повеселішала Іринка. Бач, всерйоз збиралося заміж!

— Можна, чому ж не можна!

— А нас не посадять?..

— За віщо?

— За те, що обдурюємо.

— Кого, Іринко?.. Ви берете шлюб, потім не сподобались одне одному — подасте на розлучення. Ми просто думаємо наперед.

— Це ж у суд треба йти…

— То й що?.. Обоє подасте на розлучення, то й до суду не дійде. Зате людину виручимо з біди. Так чи не так?

Кивнула головою, що так. А в очах іще сумнів.

— Насміхатися ж будуть. — Уявила себе, мабуть, в загсі.

— А хто вас там бачитиме? Ми що, весілля справлятимемо?.. Тихенько розпишетесь, розлучитесь тихцем — за півроку й самі про все це забудемо. А людину на все життя щасливою зробимо… Лади?

— Лади, — усміхнулася вперше.

— Я, твій тато, пишаюсь тобою, Іринко! Те, що ти надумала, — подвиг. Ось він, героїзм!..

— Татку, не треба!..

— Ну, гаразд, не буду, не буду… Тільки мамі ні слова. Мама ж у нас знаєш яка… Плачу не оберемось. Добренько?

— Добре.

— Ти в мене розумна людина! — поцілував її, відштовхнув од себе легенько. — Іди, доню, я теж скоро прийду.

Тепер я вас запитую: де моя тут провина? В чому? Що, пожалівши чоловіка, погодився з дочкою? Вирішив допомогти йому в такий спосіб незвичний?..

Не я ж перший почав з дочкою цю розмову — вона сама прийшла до мене. Складала іспит справжньої людяності, про яку ми так охоче говоримо в газетах, по радіо, в лекціях, то як мені було її не підтримати? Заборонити, дати інший урок: егоїзму, байдужості, черствості…

Три тисячі?.. При чім тут три тисячі!.. При чому ці гроші, коли дочка про них навіть не знала? Та й я, розмовляючи з Іринкою, про них зовсім не думав. Навіть після того, як Ірина й Колеса сходили до загсу…

То в чому моя вина? В чому?

І хто їй сказав про ці прокляті три тисячі?..

Коли вона вбігла… Коли вскочила до мого кабінету, на ній лиця не було.

— Ти взяв з нього три тисячі?!

— Хто тобі це сказав?

— Це підлість!.. Підлість!..

І тут я вдарив дочку. Вона вхопилася за обпалену щоку, якусь мить німо дивилась на мене, а потім, застогнавши, вибігла геть…

В ту ніч я довго не спав: все думав, хто сказав дочці про три тисячі? Дружина не могла сказати, бо нічого не знала. Працівники ощадкаси?.. Малоймовірно. До того ж Іринка ніколи туди не заходила.

Лишився Колеса.

Відплатив за мою доброту, плюнув у душу.

Ну що ж, я теж в боргу не лишуся! Є в мене твоя розписочка, є! Печаткою засвідчена — й експертизи не треба. Прийде час, і ми її — в суд: повертай десять тисяч, що позичав! Подивимось, як закрутишся!..

Теж мені Рокфеллер новітній: три тисячі кинув — не зморщився! А ти — десять тисяч!..

Трохи відлягло. Вдихнув якомога глибше повітря, затримав, видихнув, виштовхуючи його діафрагмою… ще раз вдихнув-видихнув і незчувсь, як заснув.

А вранці, прокинувшись, вперше не схопився з ліжка. Було гірко й образливо: на дочку, на Колесу, навіть на власну дружину, мовчазний осуд якої відчував увесь вечір.

Для кого стараюсь? Для кого?

Отака мені дяка?

А з вулиці у відчинене навстіж вікно лунало різко й пронизливо:

— Молоко-молоко-молоко!.. Молоко-молоко-молоко!