Маленький лорд Фонтлерой

РОЗДІЛ 8 Фонтлерой їздить верхи

Посмішка та не раз іще з'являлася на обличчі старого графа Доринкурта, тільки що більше він пізнавав свого внука, то посмішка його губила оту понурість. Що й казати, ще перед приїздом маленького лорда Фонтлероя старому вельможі уже добряче приїлася самотність і старість, приправлені тривалою хворобою. Проживши цілих сімдесят літ свого життя у розкошах та розвагах, тепер граф опинився сам на сам зі собою у сповнених розкошів замкових покоях, де годинами просиджував один, витягнувши хвору ногу на стільчик — і годі стверджувати, ніби йому це подобалося. Властиво, єдиною розвагою, яка йому залишалася, то були оті спалахи гніву, що окошувалися на оточенні, яке його боялося і платило взаємністю, тобто навіть дивитися у бік свого пана не могло без ненависти. Старий граф був досить розумним чоловіком, аби не усвідомлювати, що будить у челяді хіба відразу. Так само не було для нього таємницею, що й гості, які час до часу навідували Доринкуртський замок, приїздили зовсім не з любови до нього — навіть якщо декого і розважали його ущипливі жарти і саркастичні репліки, перед якими у нікого не було шансів сховатися. Поки граф був здоровий, то й сам частенько виїжджав із замку у пошуках нових вражень та розваг. Він навіть вдавав перед усіма, що усе це його тішить, хоча насправді так не було. Коли ж здоров'я піднепало, втома і пересит справили, що граф замкнувся у своєму Доринкурті, залишаючись наодинці із хворобою, збавляючи час за книгами й газетами. Однак читати увесь час не годен ніхто, тим-то книги й газети не могли порятувати від нудьги. Граф уже міцно ненавидів ці довгі самотні ночі і дні у замку, а тому робився усе дратівливіший і похмуріший. І ось приїхав Фонтлерой. На щастя для хлопчика, він з першого погляду сподобався графові. Ще б пак, таємні гордощі графа були неябияк потішені, бо миле личко Седрика відразу прихилило симпатію дідуся. Може, якби не це, то граф би просто його незлюбив і далі уже нізащо не зміг би пізнати його вдачі. Звісно, для себе граф відразу вирішив: врода і сміливість Седрика пояснюється тим, що у його жилах тече кров роду Доринкуртів і що хлопець таки виявився гідний свого високого походження. Коли ж у них зав'язалася розмова і граф побачив, що хлопчик добре вихований і має гарні манери, проте іще аніскілечки не усвідомлює усіх переваг становища, у якому ото опинився — малий сподобався дідусеві ще більше. Мало того, його товариство уже навіть тішило графа. Зокрема, думка, аби рішенець про допомогу сім'ї Пґінса передати у дитячі руки, неабияк розважила старого графа. Звісно, при цьому старого вельможу доля сім'ї Пґінса турбувала найменше. Графові насправді більше подобалося те, що про шляхетний вчинок його внука говоритиме ціла округа, що серед фермерів він буде мало не героєм — попри те, що хлопчик іще такий малий. Графові так само подобалося їздити із Седриком на недільну службу — бо їхній приїзд завжди викликав неабиякий інтерес і пожвавлення серед людей. Граф добре розумів: потім вони цілий тиждень матимуть про що говорити. Якось він почув, як одна жінка сказала про Седрика: «Та то правдивий лорд». Годі й описати, як такі відгуки лестили самолюбству старого. Ще б пак, цей зарозумілець, який так пишався своїм старовинним іменем і вельможними титулами, нарешті міг усім показати: у Доринкуртів тепер є гідний спадкоємець, здатний примножити славу їхнього роду.

Того ранку, коли Фонтлерой уперше сів на поні, граф так втішився, що майже забув про свою хвору ногу. Коли ото конюх вивів зі стайні доглянутого поні з лискучими гнідими боками і гордою шиєю, граф саме сидів при відчиненому вікні у своїй бібліотеці і звідти зацікавлено спостерігав, як то Фонтлерой порадить собі з першим у житті уроком кінної їзди. Його цікавило, чи хлопчикові бува не забракне сміливости. Поні був доволі величенький як для поні, а графові не раз доводилося спостерігати, як то діти губилися при першій спробі осідлати коника.

Проте Фонтлерой радо застрибнув у сідло. Попри те, що перед тим йому ніколи ще не випадало їздити верхи, відваги й рішучости йому не бракувало анітрішки. Конюх (який мав на ім'я Вілкінс) узяв коника за вуздечку і провів його попід вікном бібліотеки.

— Відважний хлопчина, нема що казати, — ділився потім враженнями Вілкінс у конюшні, добродушно усміхаючись. — І зовсім не тяжко було посадити його у сідло. А в сідлі так ся тримав рівненько — ну як струна. То хіба старий граф так вмів, як ото ще їздив верхи. І чуєте, питає'ся мене: «Вілкінсе, скажіть, як я тримаюся? Бо в цирку, я бачив, вершники тримаються рівно-рівнесенько». А я йому кажу: «Та сидите в сідлі як влитий, ваша світлосте!» А він аж ся засміяв на радощах — так ся втішив. «Ну то добре, Вілкінсе, — каже мені далі, — то ви мені скажіть, якби я сидів не так, як треба».

Але лише сидіти верхи, коли хтось ото водить коника за вуздечку — цього для Фонтлероя невдовзі виявилося замало. Отож за якийсь час він звернувся до дідуся, котрий усе спостерігав з вікна:

— А можна мені самому спробувати? — поспитав він із широко відкритими від захоплення очима. — Можна, я спробую швидше? Той хлопчик з П'ятої авеню нераз і в риссю їхав, і в галоп пускався!

— Гадаєш, зможеш уже їхати риссю чи навіть галопувати? — перепитав граф.

— Хочу спробувати, — відповів Фонтлерой.

Його світлість зробив з вікна знак Вілкінсу і той осідлав свого коня, а тоді наблизився до Фонтлероя і взяв його поні за вуздечку.

— Ну що ж, нехай спробує проїхатися риссю, — проказав граф.

Подальші кілька хвилин принесли юному вершнику нові відкриття. Зокрема, дуже швидко виявилося, їхати верхи — то зовсім не те саме, що ходити пішки. Що швидше їхав його коник, то важче було триматися у сідлі рівно.

— Ото трррясе! Чччи вввас також тттак трррясе? — звернувся він до Вілкінса.

— Та ні, ваша світлосте, мене не трясе, — відповів йому Вілкінс. — Зачекайте, з часом і ви навчитеся. Ото трохи спирайтеся на стремена, то буде легше.

— Аллле я вввесь час спиррраюся на них, — вимовив Фонтлерой.

Він і справді то підводився, то опускався у сідлі, спираючись на стремена, а що часто губив ритм, то й кидало ним, немов м'ячем. Хлопчик геть засапався, личко зачервонілося від напруження, проте він ані не думав відступати, старався з усіх сил, щоразу випрямляючи спину. Граф уважно усе спостерігав. Ось вершники виїхали з-за дерев і наблизилися до вікна. Фонтлерой був без капелюха, щоки палали, хлопчик хапав ротом повітря, проте й далі тримався рівненько у сідлі, спрямовуючи свого коника до дідуся.

— Зачекай хвильку! — зупинив його граф, коли Фонтлерой опинився під вікном. — А де твій капелюх?

Вілкінс торкнувся пальцями свого кашкета, віддаючи честь господарю.

— Та злетів з нього, ваша світлосте, — доповів із явним задоволенням Вілкінс. — І не було й мови, аби ся спинити і того капелюха підняти — гнав вперед хоч би що.

— Не боязкий, значить, вдався? — сухо завважив граф.

— Та який там боязкий, ваша світлосте! — вигукнув Вілкінс. — Здає'ся, він не знає, що то таке — страх. Знаєте, я багатьох юних джентельменів вчив верхової їзди, але такого ще не видів. Ніби в сідлі вродився!

— Ну що, стомився? — звернувся граф до внука. — Хочеш перепочити?

— Правду кажучи, я не чекав, що буде так трясти! — захоплено вигукнув юний лорд. — Звичайно, то трохи стомлює, але я ще не хочу злазити з сідла. Хочу спробувати ще раз. Ото зараз трохи відсапаюся — і поїдемо за моїм капелюхом.

Якби хтось хотів навчити Фонтлероя, як сподобатися старому графові (який ото ані на хвильку не спускав погляду з онука), то напевно не міг би вигадати ліпшої поради. Тільки-но поні із юним лордом рушив по парковій алеї, на суворому зморшкуватому обличчі графа — о диво! — проступив рум'янець, а у погляді з-під кошлатих брів явно світилася втіха, яку цей гордовитий вельможа вже й не сподівався відчути. Граф сидів у своєму кріслі і ледве міг дочекатися, коли то вершники повернуть до нього знову. І ось за кілька хвилин до бібліотеки долинуло цокання копит — на цей раз коні гнали доволі швидко. Капелюх Фонтлероя тримав Вілкінс — хлопець пустив свого коника у галоп і гнав уперед. Волосся розмаялося, лице аж пашіло від швидкої їзди — хлопець увесь віддавався новому відчуттю.

— Дивіться, я пустив коня у галоп! — сапаючи, вимовив він. — Я проїхався галопом! Звичайно, я ще не вмію так добре галопувати, як той хлопчик з П'ятої авеню, але у сідлі таки втримався, о!

Уже після першого уроку верхової їзди Седрик відразу подружився і з поні, і з Вілкінсом. Тепер не минало і дня, аби люди не бачили їх верхи на сільській дорозі чи на паркових алеях. Діти з цікавістю вибігали на вулицю, аби подивитися на гордовитого гнідого поні та на маленького вершника, який так ґраційно тримався у сідлі. Юний лорд при цьому знімав капелюха, вимахував ним і гукав: «Привіт! Доброго ранку!» Звісно, це мало нагадувало аристократичні манери, зате звучало дуже щиро. Часом Фонтлерой зупинявся, аби просто поговорити з дітьми. А потім Вілкінс знову мав що розповідати, бо Фонтлерой наполіг, аби вони зупинилися побіля сільської школи, тому що побачив там хлопчика, який кульгав на одну ногу і мав стомлений вигляд. Отож Фонтлерой поступився місцем у сідлі цьому хлопчикові, аби той доїхав додому.

— Чесне слово, — оповідав Вілкінс цю історію на стайні, — чесне слово, я ще такого не видів! Чуєте, мені він не дав злізти з коня, бо тому хлопчині, каже, буде зависоко, а на поні якраз. Каже: «Вілкінсе, дивіться, хлопчик кульгає, а я ні. Та й розмовляти нам так буде ліпше». І що собі гадаєте, таки довелося тому хлопчині сісти на поні, а наш лорд йде собі збоку, руки в кишені, капелюх на потилиці, ще й насвистує — і хоч би що! А коли ото до дому того малого добралися, то його мати відразу на порозі стала. А наш лорд капелюха зняв і каже їй: «Я привіз вашого сина, пані (чуєте?) — бо в нього нога болить, а з тим ціпком йому ходити важко — спиратися незручно. Попрошу дідуся, аби йому милиці якісь зробили». Чуєте, та жінка мало не впала від здивування, та й мені самому мову відібрало. Отаке-то!

Почувши усю цю історію, граф анітрохи не розсердився (бо саме цього побоювався Вілкінс), а лише засміявся. Далі попросив Вілкінса повторити усе від початку — і знову зайшовся сміхом. Мало того, за кілька днів карета графа Доринкурта рушила до хатинки, у якій жив той кульгавий хлопчина. Тільки-но карета зупинилася, як з неї вистрибнув Фонтлерой, схопив на плече пару міцних, проте легких милиць, що вилискували на сонці, ніби новенька рушниця, і вручив їх місіс Гартл (бо саме так звали матір хлопчика).

— Це мій дідусь передає вам поклін і вітання. Візьміть, будь ласка. Це для вашого сина. Сподіваюся, так йому буде зручніше ходити.

— Я передав вітання від вас, — сказав він дідусеві, сівши у карету. — Ви мені цього не казали, але я подумав, що ви, певно, просто забули, правда?

Граф знову засміявся, але заперечувати не став. Річ у тім, що у Фонтлероя з кожним днем спілкування міцніло переконання у щедрості і шляхетності його дідуся. Справді, хлопчик не мав ані найменшого сумніву у тому, що його дідусь — це найдобріша і найщедріша людина у цілому світі. Звісно, а що іще залишалося думати юному лорду Фонтлерою, коли злива подарунків не припинялася ані на мить — ледве встигав вимовити, як тут-таки отримував бажане. Часом це навіть розгублювало хлопчика. А граф послідовно дотримувався свого плану, згідно з яким його внук мав отримувати все чого душа забажає і робити що заманеться. Ясна річ, таку поведінку зі ще зовсім малою дитиною годі назвати мудрою, проте Седрик на диво добре давав собі раду. Хтозна, може, він і піддався би спокусі — навіть попри свою добру і щиру вдачу, якби не мав змоги по кілька годин проводити з матусею у Курт-Лоджі. Якраз матуся, його «найліпший друг», дуже делікатно й обережно допомагала йому знайти якісь орієнтири. Вони багато розмовляли, отож повертаючись до замку, Седрик забирав зі собою не тільки матусині поцілунки, але і її щирі прості поради, які так легко закарбовувалися у пам'яті.

Проте була одна річ, яка викликала здивування хлопця — та він нікому у цьому не признавався. Навіть матуся не знала, що турбує її сина. А граф тим більше ні про що не здогадувався — і це тривало доволі довго. Отож: будучи від природи доволі спостережливим, Седрик не міг не завважити, що його матуся і дідусь ніколи не перетинаються, ніколи не зустрічаються. Скажімо, коли карета Доринкуртів зупинялася перед Курт-Лоджем, то граф просто з неї не виходив. А у ті нечасті неділі, коли граф вибирався до церкви, то після літургії Фонтлероя залишали у присінку, щоб міг поговорити з матір'ю, або ж хлопчик просто з церкви їхав з нею до Курт-Лоджа. Проте кожного дня місіс Ерол отримувала із замку квіти і фрукти із Доринкуртських оранжерей. А після тих перших відвідин церкви, коли місіс Ерол довелося самій повертатися пішки додому, граф здійснив учинок, який в очах Седрика підняв дідуся просто на недосяжні висоти. Властиво десь тиждень потому, коли Седрик саме збирався навідати матусю, то перед дверима на нього замість карети чекав прегарний двомісний візок, запряжений гнідим коником.

— Це буде твій подарунок для матері, — коротко повідомив граф. — Не пасує їй ходити пішки. Отож візок для неї. Кучер буде його пильнувати. Це подарунок від тебе, зрозумів?

Фонтлерой був на сьомому небі від щастя. Йому навіть годі було щось сказати — такий був захоплений. Він ледве дочекався, доки вони доїхали до Лоджа. Матуся саме поралася з трояндами у городці. Хлопчик кулею вискочив з візка і кинувся до неї.

— Матусю, мила! — вигукнув він. — Чи ти собі уявляєш? Це тобі! Дідусь сказав, що це тобі від мене подарунок. Це твій візок — можеш їздити на ньому куди завгодно!

Седрик був такий щасливий, що місіс Ерол просто не знала що сказати. Жінка розгубилася. Вона, зрозуміло, ніяк не могла зіпсувати цієї дитячої радости, відмовившись від подарунка від особи, яка її саму трактувала наче ворога. Отож місіс Ерол довелося просто з городця сісти у візок (з оберемком зрізаних троянд у руках) і Седрик повіз її на прогулянку, захоплено розповідаючи про добре і щедре серце дідуся. У тих розповідях було стільки дитячої щирости і віри, що місіс Ерол не могла стримати теплого сміху. Вона лише обіймала свого хлопчика, притуляла до себе і тішилася, що він зумів побачити лише добре у людині, яка ніколи не мала жодних друзів.

Через кілька днів після цих подій Фонтлерой написав до містера Гобса. Лист вийшов довгенький, проте перший варіянт Седрик приніс до дідуся — аби той перевірив.

— Знаєте, з правописом у мене не дуже, — мовив він. — Тому якщо ви помітите якісь помилки — скажіть мені і я перепишу начисто.

У листі Седрик повідомляв:

— А ти дуже сумуєш за своєю мамою? — спитав граф, дочитавши листа.

— Так, — відповів Фонтлерой, — я завжди за нею сумую.

Він підійшов до графа, поклав йому руку на коліно, поглянув на дідуся і спитав:

— А ви також за нею сумуєте, правда?

— Я не знайомий з нею, — сухо відповів граф.

— Так, знаю, — проказав Фонтлерой, — і це мене дивує. Матуся казала, аби ні про що не розпитував… але… але я не можу про це не думати… часом… І нічого не можу придумати. Але ні про що вас не питатиму. Коли сумую за матусею, то підходжу до вікна і дивлюся он туди поміж дерев, де видно світло у віконці. Матуся далеко, але вона щовечора засвічує для мене лампу на віконці — я дивлюся на її блимання і знаю, що вона хоче мені сказати.

— І що ж? — спитав граф.

— Вона каже: «Надобраніч! Нехай Господь оберігає твій сон!» — бо матуся завжди так говорила, коли ми були разом. Щовечора промовляла ці слова… А зранку казала: «Нехай Господь благословить твій день!» Бачите, матуся молиться за мене увесь час — і тому я в безпеці…

— Не маю жодного сумніву, — сухо відказав граф.

Він нахмурив брови і довго не зводив свого пильного погляду з хлопчика. Фонтлерой лише подумав: «І чого це дідусь так замислився?»