Маленький лорд Фонтлерой

РОЗДІЛ 6 Дідусь і внук

Коли лорд Фонтлерой прокинувся (а було це вже наступного ранку — хлопчик навіть не розплющив очей, коли його переносили у ліжко), — перше, що він почув, було потріскування дрів у каміні і тихенький шепіт.

— Дивіться, Довсон, нічого йому не кажіть, — промовляв хтось. — Хлопець не знає, чому вона не живе разом з ним, тому не можна про це говорити.

— Якщо ж граф так розпорядився, мем, — відповів другий голос, — то що тут вдієш… Тільки, якщо дозволите, мем, слуги ми там чи не слуги — так між нами: хай там що, але то жорстоко так робити — ось що я вам скажу. Бідна вдова — така молоденька, така гарна. А тут від неї ще рідну кровинку забирають. А хлопчик такий милий і поводиться як правдивий джентльмен! Вчора ввечері Джеймс і Томас говорили між собою на кухні, що таких манер, як у того малого, вони ще в житті не бачили. Зрештою, всі слуги тільки про то й говорять: наш юний лорд зі всіма поводиться так чемно і привітно, ніби вони його близькі друзі. В нього таки ангельська вдача… на відміну від декого… Ви вже вибачте, мем, але й так всім відомо, що тут нераз буває: аж кров застигає в жилах, коли доводиться мати справу з деким… Та й на вроду лорд вдався нівроку. Ото вчора, коли зателенькав дзвінок за нами, ми з Джеймсом пішли були до бібліотеки, аби його перенести до його кімнати. То ось, Джеймс підняв його і дивимся: личко зарум'янілося в сні, голівка притулилася до Джеймсового плеча, волоссячко розсипалося — ну просто як намальований. Присягаю, мем, такої милої дитини я ще не бачила. І знаєте, що я вам скажу? Наш господар також ним перейнявся. Бо ото як Джеймс підняв малого, граф сказав: «Диви не розбуди його!» Ось як!

Седрик повернув голову на подушці і розплющив очі.

Він побачив у кімнаті двох жінок. Сама кімната була світла, весела, оздоблена квітчастим провощеним ситцем. У каміні палахкотів вогонь, а сонечко струмувало до кімнати крізь порослі плющем вікна. До його ліжка підійшли дві жінки. В одній Седрик упізнав місіс Мелон, економку. Повновиде обличчя другої жінки також осяяла добродушна привітна посмішка.

— Доброго ранку, мілорде, — проказала місіс Мелон. — Як вам спалося?

Мілорд протер очі й усміхнувся.

— Доброго ранку, — відповів. — Я й не знав, що тут опинився.

— Вас перенесли, коли ви вже спали, — пояснила економка. — Це ваша спальня. А це — місіс Довсон. Вона буде вами опікуватися.

Фонтлерой сів на ліжку і подав руку місіс Довсон — зовсім так само, як він ото вітався з графом.

— Доброго здоров'я! — мовив він. — Дуже вам вдячний, що ви прийшли мені допомогти.

— Можете називати її Довсон, мілорде, — сказала усміхаючись економка. — Всі її так називають, от вона і звикла.

— Міс Довсон чи місіс Довсон? — поцікавився юний лорд.

— Просто Довсон, мілорде, — промовила Довсон, сяючи добродушною посмішкою. — Господь з вами: я ані міс, ані місіс. Чи не зволите встати, мілорде? Я допоможу вам вбратися і тоді поснідаєте у своїй кімнаті.

— Дякую, але я вже багато років вмію вбиратися сам, — відповів Фонтлерой. — Матуся навчила мене. Зі слуг у нас тільки Мері була, ото вона і прала, і все решта робила в хаті. Тому я не міг їй завдавати клопотів. Я й викупатися сам можу — ви тільки спину допоможіть мені помити, гаразд?

Довсон переглянулася з економкою.

— Довсон зробить усе, що ви її попросите, — сказала місіс Мелон.

— Звичайно. Най Господь вас благословить, — добродушно додала Довсон. — Ви можете вдягатися сам, якщо хочете, а я буду стояти поруч. Якщо щось треба — відразу поможу.

— Дякую вам, — відповів лорд Фонтлерой. — Знаєте, мені часом важко собі дати раду з ґудзиками. Отоді я прошу когось допомогти.

Довсон здалася йому напрочуд милою і привітною жіночкою, отож заки хлопець скінчив митися і вдягатися, вони подружилися. Фонтлерой також устиг багато довідатися про її життя. Виявилося, що її чоловік був у солдатах і його вбили у справжній битві. А син Довсон став матросом. Він ходив у далекі плавання, бачив піратів, людоїдів, а також китайців і турків. А ще він привозив додому розмаїті мушлі предивної форми й уламки коралів — і все це Довсон була готова у будь-яку мить йому показати. Це ж так цікаво! Хлопчик також довідався, що Довсон усе своє життя доглядала за дітьми. І сюди вона переїхала з другого кінця Англії, де опікувалася гарненькою дівчинкою на ім'я леді Ґвінет Воєн.

— Вона вам, мілорде, якась рідня, — сказала Довсон. — Певно, колись її і побачите.

— Справді? — перепитав Фонтлерой. — Було б цікаво. У мене серед друзів дівчаток не було, але мені подобалося на них дивитися.

Коли вони перейшли у сусідню кімнату, де мав бути сніданок (а була це доволі простора зала), Седрик побачив, що з неї є вхід у ще одну. Довсон пояснила, що ця кімната також його. Хлопчик відчув себе надто маленьким для такого простору. Це відчуття було настільки сильним, що за сніданком він звірився у ньому Довсон. А сніданок і справді був знаменитий.

— Я ж всього лише маленький хлопчик, — задумливо вимовив він. — Замалий я іще, аби ото жити у такому великому замісу і мати отакі величезні кімнати. Не думаєте?

— О на маєш! — здивувалася Довсон. — Дивно, що ви таке кажете. Але нічого, поживете ще тут трохи — то й перестанете тим перейматися, бо сподобається. Гарно тут, правда?

— Місце і справді чудове, — відповів Фонтлерой, легенько при цьому зітхнувши, — але я волів би, аби зі мною тут була матуся. Зранку ми завжди снідали разом, я клав їй цукор до чаю, наливав вершки, подавав тости. І ми собі так гарно разом розмовляли…

— Та звісно, — потішаючи його, проказала Довсон, — але ж ви можете щодня її бачити, і стільки всього розказувати. Господь з вами! Ото зачекайте трохи, перейдіться по маєтку, роздивіться все довкола — собак, коней у стайнях. Я знаю, що вам подобається дивитися за кіньми…

— Тут є коні? — вигукнув Фонтлерой. — Я їх дуже люблю. От і Джима люблю. То кінь містера Гобса, возить крам до його крамниці. І був би з нього нічого кінь — аби ж не такий упертий.

— Чекайте-чекайте, — вимовила Довсон, — ото побачите наші стайні. Дорогенький мій, ви ж іще навіть не подивилися другу кімнату!

— Це ж яку іще? — поспитав Фонтлерой.

— А от скінчите зі сніданням і підемо дивитися, — сказала Довсон.

Звичайно, що хлопця взяла цікавість, отож він зосередився на сніданку. Певно, у тій кімнаті є на що подивитися, думав собі Седрик. А з обличчя Довсон тим часом не сходив отой поважно-таємничий вираз.

— Ну все, — вимовив Фонтлерой, вислизаючи з крісла, — я вже наївся. То можемо піти подивитися?

Довсон кивнула головою і пішла вперед, показуючи дорогу. Вигляд у неї зробився ще більш загадковий, ніж досі. А хлопця з'їдала нетерплячка.

Коли ж Довсон відкрила двері до кімнати, Седрик став на порозі — і вражено застиг. Хлопцеві відібрало мову: він зашарівся, руки відрухово запхав у кишені —і не міг відірвати погляду від того, що там уздрів.

Від захоплення личко його залив ще густіший рум'янець — така вже велика була несподіванка. Бо побачити таке — це було неабищо для будь-якого хлопчака його віку.

Кімната виявилася величенька — як, зрештою, усі кімнати у замку. А те, що хлопець там побачив, сподобалося йому найбільше за все. Меблі тут були не такі важкі, як ото внизу. Яскравіші штори і килими. Полички аж до стелі заповнені книжками — а на столі розкладено силу-силенну розмаїтих забавок, пречудових забавок! Седрик-бо у Нью-Йорку не раз зупинявся перед вітринами іграшкових крамниць — і захоплено їх розглядав. Тож зараз хлопчикові аж подих перехопило.

— Гм, це дитяча кімната, — вимовив він, ледве даючи собі раду з хвилюванням. — Чия ж вона? Кому належить?

— Зайдіть та роздивіться усе, — мовила Довсон. — Це все належить вам!

— Мені?! — вигукнув Фонтлерой. — Мені? Як це? Від кого вони, ці забавки?

Хлопчик кинувся до стола, уже не стримуючи радісних вигуків. Він ніяк не міг повірити своєму щастю. Очі аж сяяли від утіхи.

— Це дідусь! — вимовив Фонтлерой. — Я знаю, це дідусь!

— Так, це його світлість, — потвердила Довсон. — І якщо ви будете гарним хлопчиком, якщо не будете комизитися і вередувати, якщо будете чемним і привітним, то отримаєте від його світлости все, що тільки забажаєте.

То був справді незвичайний ранок. Стільки ж бо всього належало пізнати. І кожне нове відкриття викликало таке захоплення, що годі було перейти до наступного. Седрика надзвичайно здивувало, що все це приготували для нього одного, що поки він іще був у Нью-Йорку, хтось приїхав із Лондона спеціяльно для того, аби приготувати для нього кімнату, хтось подбав про книжки і забавки, які найбільше його цікавили.

— Чи є на світі ще хто такий добрий, як мій дідусь? — звернувся він до Довсон.

На обличчі Довсон з'явився якийсь непевний вираз. Вона була не надто високої думки про його графську світлість. Хоча жінка іще не дуже довго жила у замку, проте і цього часу їй вистачило, аби наслухатися від слуг про примхи старого графа.

— Скільки то мені доводилося служити в різних господарів, скільки набачився їхніх примх, а такого прикрого старого, як тут, не видів, — говорив високий лакей.

А слуга, котрий мав на ім'я Томас, ще розповідав усім, як ото граф напучував містера Гевішема перед тим, як Седрик мав приїхати до маєтку.

— Нехай малий робить що хоче, заваліть його кімнату забавками, — давав вказівки граф. — Нехай бавиться досхочу — то й думати покине про матір, забуде її дуже швидко. Розважайте його чим тільки можна, щоб його думки увесь час були чимось зайняті, — і не матимемо з ним жодних клопотів. Така вже натура у тих хлопчиськів.

Хай там що, але графа чекало неабияке розчарування: даремно він так був упевнений у тому, що знає дитячий характер, а тим більше свого внука. Тієї ночі граф погано спав. Ранок провів у своїй кімнаті, проте ополудні, властиво після снідання, послав за хлопцем.

Фонтлерой відразу подався на дідусів поклик. Хлопчик побіг по сходах, підстрибуючи на радощах. Граф чув, як він пробіг через вітальню, а тоді двері прочинилися і влетів до кімнати, з рум'янцями на щоках. Очі аж світилися.

— Я чекав, що ви за мною пошлете, — вимовив він. — Давно був готовий прийти, бо так вам вдячний за всі ті забавки! Справді, дуже-дуже дякую! Я ото цілісінький ранок бавився.

— Ага, сподобалися забавки? — відразу поспитав граф.

— Ще й як! Годі описати! — захоплено випалив Фонтлерой. — Там навіть виявилася одна гра, подібна на бейсбол, тільки що грати треба на дошці чорними і білими битками, а потім іще якось треба записувати рахунок. Я спробував навчити Довсон, але вона спершу ніяк не могла зрозуміти правил. Знаєте, вона й у бейсбол ніколи не грала, бо жінки у бейсбол не грають. Боюся, що я не дуже добре їй усе пояснив. Але ви знаєте цю гру, правда?

— Взагалі-то не певен, — відповів граф. — Це американська гра, правда ж? Вона, може, подібна на крикет?

— А я ніколи не бачив, як грають у крикет, — відповів Фонтлерой. — Зате містер Гобс кілька разів брав мене зі собою на бейсбол. Оце гра! Так захоплює, що ну! А хочете, я принесу цю гру і покажу вам? Може, це вас трохи розважить, то й про свою ногу забудете. А сьогодні як — дуже болить?

— Та, втішного мало, — хитнув головою граф.

— Тоді, певно, грою не дасться вас відволікти, — стурбовано вимовив хлопчик. — Може, навпаки, тільки надокучатиме? Що скажете? Хочете побачити чи ні?

— Іди принеси, — проказав граф.

Такого ще не траплялося — бесідувати ото з хлопчиком, який пропонує навчити його забави. Але ця новизна графа розважала. Коли Седрик повернувся з коробкою, на губах графа з'явилася ледь помітна посмішка, а очі виказували нетерпіння побачити, що буде далі.

— Можна, я присуну столик ближче до вашого крісла? — поспитав Седрик.

— Закалатай у дзвінок, нехай прийде Томас і пересуне, — відповів йому граф.

— Та ну, я й сам це можу зробити, — відказав Фонтлерой. — Він не такий важкий.

— Добре, — погодився дідусь.

Коли граф спостерігав, як Седрик зосереджено взявся пересувати столик, посмішка на його вустах зробилася ще помітніша. Та ось врешті столик посунуто. Седрик витягнув гру з коробки і розклав на столі.

— Вам буде дуже цікаво, якщо ви ото вперше в це граєте, — сказав Фонтлерой. — Дивіться, ви будете грати чорними битками, а я білими. Оце гравці. Вони оббігають поле — і це рахується одне коло… а це аут… а це перша база, а отут друга… І третя… а оце називається «дім».

Хлопчик захоплено пояснював усі деталі гри. А далі ще в особах зобразив, як у дуже складній позиції було перехоплено м'яча того незабутнього дня, коли містер Гобс узяв його на справжню гру. Було напрочуд приємно спостерігати за його жвавими жестами і щирою втіхою, що виражалася у цілій його маленькій доладній постаті.

Та врешті пояснення залишилися позаду і вони почали грати. Графові не було аніскілечки нудно у його товаристві. Його юний партнер був цілком поглинутий грою: захоплено сміявся, коли йому вдавалися кидки, особливо коли дія відбувалася побіля «дому», — але не менше тішився і з успіхів суперника, отож гра приносила усім одне задоволення.

Якби тиждень тому хтось описав графові Дорин-курту картину, як ото якогось ранку він геть забуде про свою ногу і свій норов і що змусить його про це забути не що інше як дитяча гра (чорні і білі битки на яскраво помальованій дошці), у яку він бавитиметься з золотоволосим хлопчиком, — то граф, поза всяким сумнівом, лише б розсердився, почувши такі дурниці. Але зараз усе було саме так: за грою він забув про все і про всіх, тому поява Томаса, який повідомив про прибуття гостя, застала господаря Доринкурту геть зненацька.

Гість, поважний літній пан, увесь вбраний у чорне, — а був то не хто інший як священик з тутешньої парохії, — як тільки-но ступив на поріг і на власні очі уздрів цю дивовижну сцену, то від несподіванки аж подався назад, мало не зіткнувшись із Томасом.

Річ у тім, що лише обов'язок змушував шановного містера Мордонта здійснювати ці візитації у замку свого вельможного патрона, які насправді не справляли йому жодної приємности, оскільки той-таки вельможний патрон робив усе, аби ці візити нічим добрим і не пахли. Сама церква, та й благочинність загалом лише викликали відразу у графа, отож аби довести вельможного володаря Доринкурту до гніву, досить було згадати, що хтось у його володіннях є бідний, хворий і потребує допомоги. Коли господареві замку дошкуляла подагра, то він без найменших вагань заявляв, аби йому не морочили голову такими дурницями, як людські нещастя. Якщо ж граф почувався більш-менш добре, то, бувало, навіть давав якісь гроші священику, але при цьому доводилося вислухати купу прикрих речей. Граф, за своїм звичаєм, шпетив цілу парохію, дошкульно картаючи всіх за лінощі і дурощі. Так чи сяк, хай у якому настрої був господар Доринкурту, а в'їдливости і вміння принизити співрозмовця йому не бракувало ніколи, отож шановний містер Мордонт нераз у глибині душі відчував, що лише християнські принципи не дозволяють йому пожбурити у графа чимось важкеньким. За всі роки своєї праці на Доринкуртській парохії містер Мордонт не міг пригадати, аби граф бодай раз допоміг комусь із власного бажання, аби потурбувався про когось, окрім себе.

Сьогодні містеру Мордонту треба було обговорити з господарем Доринкурту одну невідкладну справу. Йдучи по алеї до замку, він думав, що візит цей обіцяє бути особливо прикрим, тому що графа уже кілька днів мучила подагра. Від цього настрій у нього був такий препаскудний, що чутки про це долинули і до села — одна молода служниця розповідала про це своїй сестрі. Ця жінка заробляла на життя тим, що тримала крамницю, де можна було купити нитки, голки, м'ятні льодяники — і почути розмаїті плітки. Отож місіс Дібл знала про замок та його мешканців практично все, так само як про навколишні ферми та про саме село, а чого не знала — те й уваги не вартувало. І, звісно, про замок їй було відомо геть-геть усе, до найменших дрібниць, оскільки її сестра, Джейн Шортс, служила там покоївкою і приятелювала з Томасом.

— Господар так гнівається, так гнівається! — розповідала місіс Дібл, спершись на прилавок. — І таке вже виговорює… Містер Томас казав Джейн, що такого ні одна жива душа не годна витримати. Оно два дні тому пожбурив у нього тарілку з тостами. Містер Томас каже, що якби не то файне товариство, яке ото серед слуг зібралося, то він би там ні години не витримав!

Священик добре знав усе це: граф був заблуканою вівцею у цій парохії, отож кожна добра парохіянка вважала за обов'язок обговорити його поведінку за чаєм.

Але був іще другий клопіт — і саме він більше хвилював священика. Тому що клопіт той з'явився у замку недавно, тим-то всі про нього говорили.

Хто ж бо не пам'ятав, у яку лють впав старий граф, коли довідався, що його наймолодший син, капітан Седрик Ерол, одружився з американкою? Хто не знав, як суворо їхній господар обійшовся зі своїм сином, цим ставним, вродливим і привітним юнаком, єдиним з усієї вельможної родини, хто викликав симпатію у людей? Хто не пам'ятав, що капітан так і помер далеко від дому, у бідності й забутті, не дочекавшись батькового прощення? Кому не було відомо, як люто ненавидів граф цю нещасну молоду жінку, яка стала його синові за дружину — та так, що навіть не хотів чути про дитину, аж доки не померли його старші сини, не залишивши йому спадкоємця? А хто не знав, що приїзду свого єдиного внука граф чекав без особливої втіхи, оскільки був переконаний, що хлопчик виявиться нахабним американцем, позбавленим доброго виховання та освіти, тим-то остаточно зганьбить його вельможне ім'я?

Пиха і затятість, що віддавна заполонили серце старого графа, навіть не дозволяли йому припустити, що усі довкола читають його думки. Де ж би там хтось посмів здогадатися, що у нього на серці? Де ж би там сміли обговорювати це вголос? Проте слуги усе чудово бачили, тим-то легко читали найменшу зміну на його обличчі — а потім в кухні ділилися між собою враженнями, легко пояснюючи причини спалахів гніву чи пригнічений настрій свого господаря. А граф і далі був переконаний, що ніхто нічого про нього не знає. Та це зовсім не заважало Томасові обговорювати останні новини із Джейн, куховаркою, лакеєм, покоївками й іншою челяддю: «Ох, здається мені, що наш пан казиться через капітанського сина — певно, снить і бачить, як той його ганьбить. Катюзі по заслузі, — додавав далі Томас. — Ну бо чого іще чекати від дитини, яка мусила рости в бідності в тій нездалій Гамериці?

Ось такі-то думки гніздилися у голові превелебного містера Мордонта, коли він крокував по парковій алеї поміж столітніх дерев. Річ у тім, що містер Мордонт чудово знав: хлопчик, який викликав таку веремію, якраз нещодавно прибув до замку. Отож якщо він уже встиг розчарувати свого вельможного дідуся, то той, зрозуміло, свою лють спрямує на першого-ліпшого, хто натрапить йому на очі. А тим першим-ліпшим, вочевидь, цілком може бути він сам, тобто містер Мордонт.

Уявіть собі, яке здивування чекало на превелебного Мордонта, коли Томас відчинив перед ним двері до бібліотеки — а звідтам полився радісний дитячий сміх.

— Оті двоє поза грою! — дзвінко вигукував хлопчик, страшенно захоплений тим, що відбувається на дошці. — Вони поза грою!

Далі превелебний Мордонт уздрів графа. Вельможний володар сидів у своєму кріслі, витягнувши хвору ногу на табуретку. До крісла присунуто маленький столик, на якому було розкладено якусь гру. І ось: поруч із графом, притулившись до його здорового коліна, стояв маленький хлопчик. Личко малого роз-червоніло, а очі аж сяяли від утіхи.

— Двоє поза грою! — захоплено вигукнув хлопчик. — Ви ж бачите, вони вийшли!

І лише потому вони помітили, що до бібліотеки хтось увійшов.

Граф озирнувся, зібравши докупи свої кущуваті брови, а тоді, упізнавши містера Мордонта, доволі привітно кивнув йому — на превелике здивування останнього. Здавалося, граф на якусь мить просто забув, яким прикрим він може бути, коли захоче.

— А, містер Мордонт, це ви? — вимовив граф. Голос його, як завжди, сухий і різкуватий, зараз навіть виражав якусь зичливість. — Як бачите, у мене з'явилося нове заняття.

При цьому граф однією рукою обійняв Седрика за плечі — певно, у глибині душі старий пишався своїм онуком і йому хотілося це показати гостеві. В очах господаря Доринкурту світилася втіха: він ледь-ледь підсунув хлопця уперед.

— Це новий лорд Фонтлерой, — мовив граф. — Фонт-лерою, а це містер Мордонт, наш парох.

Фонтлерой уважно глянув на гостя, який був вдягнений у свою священичу реверенду, а тоді подав йому руку.

— Дуже радий з вами запізнатися, сер, — вимовив Седрик, згадавши слова, які йому доводилося чути від містера Гобса, коли той вітав нових покупців у своїй крамниці.

Седрик добре знав, що духовним особам належиться особлива пошана — не менша, аніж міністрам.

Містер Мордонт на якусь мить затримав дитячу ручку у своїй долоні і мимовільно усміхнувся, вдивляючись у малого. Пастору відразу сподобався цей хлопчина — зрештою, Седрик подобався усім, з ким йому доводилося стрічатися. На містера Мордонта найбільше враження справляла ця дитяча привітність і щирість, що позначала всі його слова чи дії. Це була цілковита несподіванка для пастора. Дивлячись на Седрика, священик геть забув про графа. Бо ж ніщо у світі не зворушує більше, ніж чисте дитяче серце, яке зуміло зігріти й освітити навіть оцю величезну й дещо похмуру кімнату.

— Мені дуже мило з вами познайомитися, лорде Фонтлерою, — проказав пастор. — Аби до нас добратися, вам довелося відбути довгеньку подорож. Багато людей втішилися, довідавшись, що все минуло щасливо — і ви тут.

— Так, добиратися довелося довго, — відповів Фонтлерой, — але зі мною була матуся, отож я не чувся самотньо. Ви ж розумієте: якщо з вами є матуся — то ви нізащо не будете чутися самотньо. Та й корабель був дуже гарний, справді.

— Сідайте, Мордонте, — звернувся до нього граф.

Містер Мордонт сів у крісло і перевів погляд з Фонтлероя на графа.

— Ваша світлосте, вас можна привітати, — тепло вимовив пастор.

Але граф, видавалося, не бажав занадто виявляти своїх почуттів, тим-то відповідь його прозвучала доволі стримано.

— Він подібний на свого батька, — проказав граф. — Будемо сподіватися, що поведінка його також буде гідна.

А за хвильку додав:

— Що привело вас цього ранку, Мордонте? Хтось потребує помочі?

«Не найгірше, як на початок», — подумав містер Мордонт. Повагавшись іще якусь хвильку, уголос проказав:

— Так. Це Гіґінс. Знаєте, він живе геть на околиці. Йому останньо щось зовсім не щастить. Восени захворів, та й діти послабли на скарлатину. Не скажу, аби був з нього такий уже добрий господар… а тут ще. болячки обсіли, ото і не дає собі ради. Зараз мусить виплатити оренду — а не має з чого. Ну а Ньюік сказав йому: як не заплатиш — то забирайся геть з ферми. От і має чоловік клопіт. Тепер у нього ще й дружина злягла, то він прийшов учора до мене і просить, аби ви почекали ще трохи. Каже, як тільки стане на ноги, то все заплатить. © http://kompas.co.ua

— Вони всі думають однаково, — насупився граф.

Фонтлерой тим часом виступив крок уперед. Хлопчик стояв між дідусем і гостем, уважно слухаючи розповідь. Було видно, що його дуже зацікавила доля Гіґінса. Він уже хотів спитати, скільки у нього дітей, як вони чуються після скарлатини. Хлопчик не зводив широко відкритих очей з містера Мордонта, намагаючись не пропустити жодного слова.

— Гіґінс — чоловік працьовитий, — проказав далі пастор, обстоюючи своє прохання.

— Але орендар з нього абиякий, — відповів граф. — Ньюік каже, що він завжди затримує оплату.

— Але ж клопоти які чоловік має, — завважив пастор. — Він дуже любить дружину і п'ятьох своїх діточок. А якщо відібрати у нього ферму, то вони просто помруть від голоду. Він і так ледве може їх прогодувати. Двоє дітей після скарлатини ще досі не оклигали, геть занепали на силі. І лікар велів їм харчуватися як слід — а Гіґінс не має з чого.

Почувши це, Фонтлерой зробив ще один крок.

— Таке саме було і з Майклом, — вимовив хлопчик. Граф стрепенувся.

— Я геть забув! — вигукнув він. — Я геть забув, що серед нас є філантроп. То хто такий отой Майкл?

У глибоких очах графа знову промайнув отой дивний вираз.

— Чоловік Бриджит. У нього теж була гарячка від ревматизму, — відповів Фонтлерой. — І він також не мав з чого заплатити за оренду ані купити якісь ліпші харчі. А ви передали мені гроші, то я йому і допоміг.

Граф зібрав докупи брови, намагаючись приховати своє зацікавлення. Тоді спідлоба кинув погляд на містера Мордонта.

— Не знаю, який з нього вийде господар, — вимовив граф. — Я сказав Гевішему, що хлопець повинен мати все, чого він забажає… достоту все… І що він зробив? Узяв гроші, аби тут-таки передати їх жебракам.

— Та ні, вони не були жебраками! — гаряче вигукнув Фонтлерой. — Майкл чудовий каменяр! Всі вони працювали!

— Ну так, вони не жебраки. Вони всі — чудові каменярі, чистильники чобіт і продавчині яблук, — іронічно сказав граф.

Якусь мить затримав погляд на внукові. Річ у тім, що графові спала одна думка. І хоча наміри у господаря Доринкурту були не найліпші, але сама думка була незгірша.

— Підійди-но сюди, — сказав нарешті граф.

Фонтлерой підійшов, обережно обминаючи хвору дідусеву ногу.

— Що ти зробив би у цьому випадку? — спитав його граф.

Це питання неабияк схвилювало містера Мордонта. Він-бо прожив у Доринкурті немало часу і глибоко переймався справами своєї парохії: пастор добре знав кожного парохіянина, кожного орендаря. Серед них були бідні й багаті, чесні і працьовиті — але також нечесні й ліниві. Пастор чудово розумів: цей хлопчик, який ото стоїть перед ними, із широко відкритими карими оченятами, з руками в кишенях, у майбутньому володітиме великою владою, яку можна використати як на добро, так і на зло. Містер Мордонт також усвідомлював, що цю владу хлопчик може отримати вже, у цю хвилину — з примхи старого свавільного чоловіка, його дідуся. І якщо ця дитина не мала де навчитися шляхетности і великодушности, то така «забава» може погано обернутися не лише для навколишніх, але, передовсім, для неї самої.

— То як ти вчинив би у цьому випадку? — не відступав граф.

Фонтлерой підійшов ближче до дідуся і довірливо поклав йому руку на коліно.

— Якби я був дуже багатий, — почав він, — і не такий малий, як зараз, то дозволив би містеру Гіґінсу залишитися на тій фермі, а ще передав би його дітям те, чого вони найбільше потребують. Але я ще малий хлопчик…

І Седрик на хвилю замовк. Та наступної миті його личко просвітліло.

— Ви ж можете що завгодно зробити, правда? — звернувся він до дідуся.

— Гм… — протягнув граф, не зводячи з нього погляду. — Ти так гадаєш?

Здавалося, йому було приємно таке про себе почути.

— Я мав на увазі: ви можете кожному дати те, що йому треба, — пояснив Фонтлерой. — А хто такий Ньюік?

— То мій управитель, — відповів граф. — Орендарі не дуже його люблять.

— То ви зараз йому напишете? — поставив питання Фонтлерой. — Я принесу перо і чорнильницю, гаразд? І заберу гру зі столу.

Вочевидь, хлопчик анітрішки не сумнівався у тому, що дідусь не дозволить Ньюікові здійснити свій план.

Граф помовчав, не зводячи очей з Фонтлероя, а тоді спитав:

— Ти вмієш писати?

— Так, — відповів Седрик, — хоча й не дуже добре.

— Тоді позабирай це все зі столу, — звелів граф, — а тоді піди візьми з мого столу перо, чорнило й аркуш паперу.

Містер Мордонт слухав усе це із щораз більшим зацікавленням. Фонтлерой прудко виконав дідусеві побажання. За кілька хвилин на столику вже був і папір, і перо, і велика чорнильниця.

— Ось! Усе готове — і ви можете писати, — радісно вимовив Седрик.

— Ти писатимеш, — сказав граф.

— Я?! — вигукнув Фонтлерой, залившись густим рум'янцем. — А чи воно матиме силу, якщо напишу я? Та й часом я роблю помилки, якщо під рукою нема словника і ніхто мені не допомагає.

— Так, твій лист матиме силу, — потвердив граф. — Гіґінс на помилки точно не скаржитиметься. Зрештою, це ти у нас філантроп, а не я. Отож бери в руки перо і пиши.

Фонтлерой узяв перо, вмочив у чорнило, а тоді нахилився над аркушем, готовий до праці.

— Що мені писати? — спитав він.

— Можеш написати: «Гіґінса поки що не чіпати». І підпис: «Фонтлерой», — продиктував йому граф.

Фонтлерой ще раз вмочив перо і взявся писати, підпираючи підборіддя рукою. Це була справа поважна, посувалася поволі, бо хлопець вкладав у це всю душу. Та ось лист був уже готовий і Седрик простягнув його дідусеві. Хлопчик усміхнувся, але було видно, що він хвилюється.

— Гадаєте, цього досить? — ще раз перепитав він. Граф глянув на листа — і кутики його вуст мимовільно розтягнулися.

— Звісно, — відповів він. — Гіґінс буде цілком задоволений.

І передав листа містеру Мордонту. А написано там було ось що:

— Це містер Гобс завжди так підписував свої листи, — промовив Фонтлерой, — і я подумав, що ліпше додати «бутьласка». А я правильно написав «буть-ласка»?

— Ну, у словнику воно пишеться дещо інакше, — завважив граф.

— От за це я й боявся, — промовив Фонтлерой. — Мені варто було перепитати. Знаєте, коли слова мають більше ніж один склад, то завжди ліпше перевіряти їх за словником. Так певніше. Я перепишу листа.

І він справді наново усе переписав, перепитавши перед тим у графа, як правильно пишуться складні слова.

— Дивна штука правопис, — мовив Седрик. — Часом слова пишуться зовсім не так, як вимовляються. Ось наприклад: я думав, що «бутьласка» пишеться через «т» і разом — а це помилка. Так само «покищо» — теж, виявляється, треба писати окремо. Часом я геть від цього гублюся…

Отож містер Мордонт повертався із Доринкуртського замку з листом Фонтлероя. А ще пастор ніс зі собою тепле почуття вдячности і надії — чого з ним іще не траплялося після цих візитів.

Провівши містера Мордонта до дверей, Фонтлерой повернувся до дідуся.

— А можна мені зараз піти до матусі? — поспитав він. — Думаю, вона виглядає мене.

Граф якусь хвилину зберігав мовчанку.

— Спершу зазирни до стайні — там тебе чекає несподіванка, — проказав нарешті. — Закалатай у дзвінок.

— Якщо ви тільки дозволите… — вимовив Фонтле-рой, залившись рум'янцем. — Звичайно, я дуже-дуже вам вдячний… але, думаю, буде ліпше, коли я загляну до стайні вже завтра. Матуся ж чекатиме…

— Гаразд, — сухо відповів граф. — Я звелю, щоб подали карету.

А тоді кинув:

— Це поні.

Фонтлерою аж перехопило подих.

— Поні! — вигукнув він. — Чий поні?

— Твій, — відповів йому граф.

— Мій?! — не йняв віри хлопчик. — Мій поні? Мій? Як оті забавки у кімнаті?

— Так, — потвердив дідусь. — Хочеш його побачити? Наказати, щоб його вивели зі стайні?

Щічки Фонтлероя спалахнули немов маки.

— Я навіть думати не важився, що у мене буде свій поні! — видихнув він. — Ані не мріяв про це. А як матуся втішиться! Ви все-все робите для мене!

— То хочеш побачити свого коника? — поцікавився граф.

Фонтлерой набрав повні груди повітря, перш ніж відповісти.

— Я дуже хочу його побачити, — проказав він. — Так хочу, що навіть описати це не можу. Але, боюся, не встигну…

— А хіба ти мусиш їхати до матері вже, в цю хвилину? — поставив питання граф. — Хіба не можеш відкласти цей візит?

— Ні, — хитнув головою Фонтлерой, — вона від ранку думає про мене, а я про неї.

— Ну, якщо так… — протягнув граф, — тоді закалатай у дзвоник.

Вони сіли в карету і поїхали. Поки карета котилася по алеї, граф мовчав. А Фонтлерой, навпаки, ніяк не міг заспокоїтися — усе говорив про поні. Якої він масті? А великий? А як його звати? А що він їсть? А скільки місяців має? А можна завтра зранку на нього подивитися?

— Ото матуся зрадіє! — знай повторював хлопчик. — Вона буде вам безмежно вдячна за те, що ви так добре до мене ставитеся! Вона ж бо знає, як мені подобаються поні… але я навіть не мріяв, що колись сам матиму! Один хлопчик із П'ятої авеню мав поні, то він щоранку верхи на ньому прогулювався, а ми завжди ходили попри його дім, аби тільки побачити.

Седрик відкинувся на подушку і захоплено дивився на графа.

— Думаю, що ви найдобріша людина на цілім світі, — врешті випалив хлопчик. — Ви стільки добра робите! І завжди думаєте про інших. Матуся каже, що доброта — це коли людина думає не про себе, а про інших. Ну це ніби про вас сказано, правда?

Його світлість настільки спантеличило почуте, що він навіть не знав як відповісти. Графові треба було зібратися з думками. Те, що дитина у своїй щирості всі його підступи трактує як вияви добра і шляхетности — до цього навіть граф не був готовий.

А Фонтлерой провадив далі, захоплено дивлячись на дідуся своїми великими чистими очима:

— Ви ж бо допомогли стільком людям! Ось наприклад: Майкл із Бриджит та їхні десятеро дітей, продавчиня яблук, а ще Дік, а ще містер Гобс, а також містер і місіс Гіґінс разом з дітьми, ну і містер Мордонт — тому що він пішов дуже задоволений. І матуся, і я — тому що ви подарували мені поні і ще багато-багато всякого й різного. Знаєте, я спробував усіх їх полічити (загинаючи в умі пальці), то ось: вийшло двадцять сім осіб — тих, котрим ви допомогли. Це ж так багато — двадцять сім осіб!

— То ти вважаєш, що це я усім їм допоміг? — врешті озвався граф.

— Ну звісно, — потвердив Фонтлерой. — Ви всіх їх підтримали — і ці люди були щасливі. Знаєте… — завагався на хвильку, — дехто помиляється щодо графів, але це тому, що зовсім їх не знає. То я про містера Гобса… Мушу йому написати і все розповісти, як то є насправді.

— А що містер Гобс думає про графів? — поцікавився лорд Доринкурт.

— Бачите, річ у тім, що містер Гобс не знав жодного графа, а тільки читав про них у книжках. Отож він вважав… ви тільки не ображайтеся… він був переконаний, що всі вони страшні тирани… І ще казав, що жодного із них він до своєї крамниці навіть близько не пустить. Але я впевнений: якби містер Гобс запізнався з вами, то відразу змінив би свою думку. Обов'язково напишу йому про вас.

— І що ж ти напишеш? — поспитав граф.

— Я напишу, що добрішої людини за вас я ще не стрічав, — пожвавлено вимовив Фонтлерой. — Ви завжди думаєте про інших, завжди допомагаєте людям. Хочу стати подібним на вас, коли виросту.

— На мене?! — мимовільно повторив граф, не відриваючи погляду від дитячого личка. При цьому його зморшкуваті щоки залилися рум'янцем. Аби приховати це, граф відвернувся у віконце, розглядаючи могутні буки: багряно-брунатне листя на них поблискувало і мінилося під променями сонця.

— Так, на вас! — потвердив Фонтлерой, а тоді скромно додав: — Звісно, якщо зможу. Певно, я не такий добрий, як ви, але я старатимуся.

Карета котилася по прохолодній алеї, з обох боків оточеній величавими деревами, то потрапляючи під затінок від їхніх розлогих крон, то виїжджаючи під сонячні промені. Фонтлерой знову бачив крізь віконце чудові галявки з високим стрільчастим листям папороті та з блакитними дзвіночками, які похитувалися під легеньким вітерцем. Бачив також оленів: деякі з них гордо стояли посеред галяви, а деякі лежали у високій траві, насторожено проводжаючи своїми великими вологими очима карету, яка ото проїжджала через їхні володіння. Хлопчик встигав помічати навіть бурих кроликів, котрі розсипалися врозтіч подалі від алеї. До його вух долинав шурхіт крил: це тікали з їхнього шляху перепілки, спокій яких потурбувала карета. А довкруж співало-щебетало розмаїте птаство… Годі й казати, зараз усе воно здавалося ще гарнішим, ніж тоді, коли Седрик уперше під'їжджав до палацу. Ця краса геть переповнювала серце хлопчика.

Натомість старий граф, котрий також цілу дорогу дивився у вікно, бачив там щось зовсім інше. Перед очима немовби проносилося усе його довге життя, у якому не було місця ані добрим учинкам, ані шляхетним намірам, місяці й роки, коли він, молодий і сповнений сил чоловік, використовував свою молодість, своє багатство і владу лише щоб задовольнити власні забаганки, аби збавити час. І так минуло життя… А тепер цей юнак був уже старим чоловіком, немічним, хворим і самотнім, у якого не було жодного щирого друга — і все його багатство не могло цьому зарадити. Перед внутрішнім зором старого графа проходили люди, котрі його ненавиділи чи боялися, котрі йому лестили і плазували перед ним — але не міг серед них виділити бодай однієї душі, якій не було би байдуже, живий він чи мертвий — звісно, за умови, що з цього факту не випливав для них якийсь пожиток чи, навпаки, якась шкода. Граф дивився перед собою і думав про те, як далеко простягаються його володіння (Фонтлерой, звісно, навіть і гадки не мав, які це величезні простори), скільки багатства вони у собі містять і скільки людей живе на землях, що йому належать. Він також думав, що серед усіх тих людей, чи то заможних, чи то бідних, годі знайти бодай одну особу, яка б не заздрила його незмірному багатству, аристократичному родоводу та величезній владі, що були у його руках. Тим більше нікому ані не приснилося б назвати би його, графа Доринкурта, доброю людиною та ще мріяти стати на нього схожим — як оце щойно випалив цей щирий хлопчина, його внук.

Годі й казати, що роздуми ці не справляли жодної приємности навіть такому старому циніку, яким був граф. І ось він, котрий прожив на білому світі уже довгих сімдесят літ, анітрішки не переймаючись тим, що думають про нього люди — аби тільки не порушували його спокою та не заходили йому у стежку — раптом почав замислюватися над такими речами! І сталося це через те, що ця дитина хотіла бути на нього подібною! І граф, хоч-не-хоч, мусив поставити собі питання: а наскільки він вартий наслідування?

Спостерігаючи за дідусем, Фонтлерой вирішив, що у нього знову розболілася нога — так часто граф супив свої кущуваті брови, позираючи у віконце карети. Отож аби зайвий раз його не турбувати, хлопчик мовчав, роздивляючись папороті та оленів крізь віконце.

Врешті карета проминула паркові ворота, проїхала ще трохи — і зупинилася. Вони вже були у Курт-Лоджі. Ледве кучер, високий кремезний чолов'яга, відчинив дверцята карети, як Фонтлерой миттю зістрибнув на землю.

Граф стрепенувся, ніби прокинувшись зі сну.

— Що? — вимовив він. — Ми приїхали?

— Так, — відповів Фонтлерой. — Давайте мені свій ціпок. А тепер зіпріться на мене, коли будете виходити з карети.

— Я не збираюся виходити, — уривчасто відказав граф.

— Як? Ви не навідаєте матусю? — вражено вигукнув Фонтлерой, здивовано піднявши брови.

— Матуся якось мене вибачить, — сухо проказав граф. — Іди до неї і скажи, що навіть поні не зміг тебе стримати.

— Вона так засмутиться, — вимовив Фонтлерой. — Вона ж так хотіла вас побачити.

— Боюся, що не надто, — прозвучало у відповідь. — Потім пришлю за тобою карету — і ми поїдемо назад. Томасе, скажи Джефрі, нехай рушає.

Томас зачинив дверцята карети. Фонтлерой іще розгублено поглянув на дідуся, а тоді повернувся і кинувся бігти. Граф — як і перед тим містер Гевішем — мав змогу побачити, як міцні маленькі ноги замиготіли наче блискавка — так швидко біг Седрик до своєї матусі. Здавалося, хлопчик боявся втратити бодай хвилину… Карета повільно рушила, а граф усе дивився у вікно. Поміж деревами йому було видно двері будинку — вони чекали, відчинені навстіж. Седрик вбіг по сходах, а назустріч йому кинулася струнка жіноча постать. Фонтлерой буквально впав у матусині обійми, тоді обхопив її за шию й обсипав її миле обличчя гарячими поцілунками.