Маленький лорд Фонтлерой

РОЗДІЛ 5 У дідусевому замку

Вже геть пополудні карета, у якій їхали юний лорд Фонтлерой та містер Гевішем, врешті повернула на довгу простору алею, що вела прямісінько до замку. Граф розпорядився, щоб онук прибув якраз на обід. Так само граф чомусь побажав, аби Седрик сам увійшов до кімнати, яка йому призначалася.

Отож карета котилася по алеї. Лорд Фонтлерой зручно сидів собі, спершись на розкішні подушки, і з неабиякою цікавістю спостерігав за дорогою. Справді, хлопчика цікавило геть усе, що відкривалося його очам. Насамперед, його захоплювала сама карета із вгодованими доглянутими кіньми та їхня упряж з розмаїтими блискітками. Не менш цікавими були високий кучер і лакей, що супроводжував лорда Фонтлероя та містера Гевішема. Седрик розглядав їхні лівреї, бо такого йому ще не траплялося. Та найбільшу увагу хлопчика привертала корона на боках карети, отож він узявся розпитували лакея, що воно означає.

Коли карета наблизилася до брами парку, Седрик визирнув у вікно, аби роздивитися могутніх камінних левів, що охороняли вхід. При брамі стояв милий будиночок, густо вкритий плющем. З нього вийшла привітна рожевощока жінка, щоб відчинити їм ворота. За нею з хатинки вибігло двійко дітей. Очі у них світилися цікавістю: було видно, що їм страшенно кортить чимскоріш роздивитися того маленького хлопчика, який ото приїхав у кареті. Седрик також прикипів до них поглядом. Їхня мати вклонилася гостям, привітно усміхаючись. Тоді зробила знак дітям — і вони також чемно вклонилися на привітання.

— Невже вони мене знають? — спитав лорд Фонтлерой. — Певно, цій жінці просто здалося, ніби ми знайомі, — спробував якось сам собі пояснити. Тоді зняв з голови берет з чорного оксамиту, помахав нею жінці і щиро усміхнувся.

— Доброго здоров'я! — гукнув він дзвінко. — Як у вас справи?

Седрик бачив: жінці було дуже приємно таке почути. Вона ще ширше усміхнулася, а її блакитні очі випромінювали ласку і привітність.

— Нехай Господь благословить вас, ваша високосте! — вимовила вона. — Нехай з вашого милого личка не сходить та щаслива посмішка. Ласкаво просимо!

Лорд Фонтлерой помахав беретом і знову кивнув їй головою, коли карета саме проїжджала ворота.

— Мені подобається ця жінка, — мовив він до адвоката. — Видно, що вона любить дітей. Я хотів би потім прийти до неї і бавитися з її дітьми. Цікаво, а скільки їх у неї? Якщо багато, то ми зможемо бавитися у війну.

Містер Гевішем не сказав Седрику, що йому навряд чи дозволять бавитися з дітьми сторожихи. Адвокат подумав, що іще матиме час, аби усе це йому пояснити.

Тим часом карета котилася поміж величними височенними деревами, що росли обабіч алеї. Їх гілки вгорі спліталися і творили немовби зелену арку. Се-дрикові ще ніколи не доводилося бачити таких могутніх дерев. Як і їхати попід аркою із зелених гілок. Хлопчик іще не знав, що Доринкуртський замок вважався одним із найгарніших у цілій Англії, а парки, що його оточували, були за площею чи не найбільші в Об'єднаному Королівстві. Знову: деякі дерева у Доринкуртському парку справді не мали собі рівних. Зокрема ті, котрі росли попри центральну алею. Проте Седрик, звісно, не здавав собі з цього справи. Йому просто страшенно сподобалося проїжджати попід склепінням із гіляччя, крізь яке заломлювалися призахідні промені сонця. Довкола панував спокій і тиша. Погляд знай вихоплював милі галявки чи окремі дерева, що височіли мов велетні. Хлопчика потроху опанувало невідоме досі бентежне відчуття величі і краси, що панували довкола. Юний лорд помічав високі папороті поміж деревами та дзвіночки, що ото синіли клаптиками. Хлопчик заливався сміхом, побачивши переляканого кролика, що вихопився із зеленої трави і кинувся навтьоки — лише його білий хвостик і бачили. А раз їм навіть трапився виводок куріпок. Почувши карету, куріпки пурхнули і відлетіли від алеї. Седрик від захоплення аж заплескав у долоні.

— Гарно тут, правда ж? — звернувся він до містера Гевішема. — Мені ще ніколи не випадало бувати серед такої краси. Тут навіть ліпше, ніж у нью-йоркському Центральному парку.

Врешті Седрика взяв подив — чому-то вони їдуть так довго.

— А скільки треба їхати від паркової брами до замку? — спитав він.

— Та десь із чотири милі, — відповів адвокат.

— Гм, немало. Для людей, котрі живуть у замку, — то шмат дороги, — завважив юний лорд.

Щохвилини щось приваблювало його увагу. Ось він встиг помітити оленів — кілька їх лежало у траві, а деякі стояли. Було видно їхні чудові гіллясті роги. Олені дещо стривожено пильнували за рухом карети. Годі й казати, ці горді тварини просто зачарували Седрика.

— Сюди приїздив цирк? — захоплено вигукнув він. — А може, вони тут просто живуть собі? Чиї ж вони?

— Вони тут живуть, — відповів містер Гевішем, — і належать вашому дідусеві, графу Доринкурту.

Невдовзі їхнім очам відкрився замок — велична будівля із сірого каменю. У його незліченних вікнах відбивалися сонячні промені. Призахідне освітлення м'яко прокреслювало оборонні вежі і стіни з бійницями, здебільша порослі плющем. Замок оточували розмаїті тераси і галявини з барвистими квітниками.

— Та це найгарніше місце у світі! — вигукнув Седрик, аж розчервонівшись від захоплення. — Правдивий королівський палац! Якось я бачив одну картинку у збірці казок — там також був такий замок…

Масивні вхідні двері замку відчинилися. Хлопчик побачив багацько слуг, які стояли при вході, вишикувавшись у два ряди, не зводячи очей з юного лорда. «Гм, і чого це вони так вишикувалися?» — подумав було Седрик, а тоді задивився на їхні лівреї. Він, зрозуміло, не здогадувався, що слуги у цей спосіб віддавали честь йому, Седрику, який одного чудового дня стане володарем усіх цих маєтностей: розкішного замку, так подібного на королівський палац, величного парку та старезних дерев, які ростуть у ньому, галяв, порослих папороттю та лісовими дзвіночками, серед яких залюбки бавляться зайці і дикі кролики, а на траві лежать собі плямисті олені з великими вологими очима.

Іще якихось два тижні тому Седрик сидів собі на високому кріслі у крамниці містера Гобса поміж мішками картоплі і банок з консервованими персиками —і, ясна річ, навіть уявити собі не міг, що доведеться ото на власні очі побачити таку красу.

Попереду усіх слуг стояла літня жінка у доволі гарному платті із дорогого чорного шовку. Її сиве волосся було зібрано під чіпцем. Жінка та стояла найближче до дверей. Коли хлопчик порівнявся з нею, глянув у її очі — то відчув: вона немовби хоче щось йому сказати. Містер Гевішем, який підтримував Седрика за руку, затримався на хвильку.

— Це лорд Фонтлерой, місіс Мелон, — проказав він. — Лорде Фонтлерою, а це місіс Мелон, наша економка.

Седрик простягнув їй руку на привітання. Його очі радісно спалахнули.

— То це ви прислали нам кішку? — спитав він. — Я дуже вам вдячний, мем.

Привітне обличчя місіс Мелон засвітилося від утіхи— геть як тоді у сторожихи.

— Ви знаєте, я де завгодно впізнала би лорда Фонтлероя, — зворушено промовила вона, звертаючись до містера Гевішема. — Викапаний капітан — і лице, і рухи. Ох, сер, дочекалися, слава Богу!

Седрикові стало цікаво, чого то вони дочекалися, і він запитливо поглянув на місіс Мелон. Хлопчикові здалося, що у в її очах стояли сльози — хоча на нещасну вона точно не скидалася. Та ось економка знову усміхнулася до нього.

— Від тієї кішки тут залишилося два кошенятка, — тепло проказала вона. — Я допильную, аби їх прислали до вашої кімнати.

Містер Гевішем щось потиху її спитав.

— У бібліотеці, сер, — відповіла йому місіс Мелон. — Його світлість піде туди сам. Його проведуть.

За кілька хвилин високий лакей у лівреї запровадив Седрика до бібліотеки, тоді відчинив двері і врочисто проголосив:

— Лорд Фонтлерой, мілорде!

Навіть цей простий лакей розумів, що настав справді великий момент: перед графом постав спадкоємець, до якого у майбутньому перейдуть усі титули і родові посілості.

Седрик переступив поріг і увійшов до великої просторої бібліотеки, заставленої масивними різьбленими меблями. Усі стіни аж до стелі було заставлено полицями книжками. Темні меблі, важкі портьєри на глибоко посаджених вікнах створювали враження, ніби відстань від одного кутка кімнати до другого страшенно велика. А сутінки ще й додавали похмурости усьому інтер'єру. Седрик спершу навіть подумав, що у кімнаті нікого немає, проте далі завважив велике крісло перед каміном. Там таки хтось сидів. Але кілька хвилин той хтось навіть не повертав голови у бік Седрика.

Хоча, звісно, поява хлопчика не залишилася непоміченою. Поруч із кріслом на підлозі лежав собака — великий англійський дог рудувато-брунатної масті, з могутніми як у лева лапами. Отож дог повільно підвівся з долівки й, важко ступаючи, маєстатично рушив до Седрика.

Тоді чоловік, котрий сидів у кріслі, гукнув:

— Дуґале, назад!

Проте у серці юного лорда Фонтлероя, здавалося, не було місця для страху — він був напрочуд відважним хлопчиком. Отож юний лорд просто поклав руку на нашийник дога — і вони разом рушили до каміна. Дуґал все обнюхував Седрика.

І щойно тепер граф підвів на них погляд. Седрик побачив високого літнього чоловіка з кошлатим сивим волоссям і такими ж кошлатими бровами. Його ніс нагадував радше орлиний дзьоб, посаджений між глибокими очима, які допитливо й гостро розглядали хлопця. Отож граф бачив перед собою струнку дитячу фігурку у чорному оксамитовому костюмчику з мереживним комірцем, миловидне личко, обрамлене золотавими кучерями, і відкритий привітний погляд дитячих очей. Якщо замок скидався на якийсь казковий палац, то сам Седрик, поза всяким сумнівом, найбільше був подібний на маленького казкового принца. Хоча, треба сказати, як на принца Седрик був доволі міцної статури. Коли граф побачив, який милий, який сильний та сміливий хлопчик його внук, — серце старого на радощах забилося частіше. Старого аристократа тішило, що його внук не виявляв перед ним ані страху, ані ніяковости, як також анітрішки не злякався собаки. Ще б пак, отак не вагаючись узяв величезного дога за нашийник!

Седрик допитливо і привітно дивився на графа — зовсім так само, як перед тим розглядав економку, — а тоді приступив ближче.

— То Ви — граф? — спитав він. — А я — Ваш внук. Знаєте, мене привіз сюди містер Гевішем. А звати мене лорд Фонтлерой.

І хлопчик простягнув руку графові, позаяк у нього не було жодних сумнівів: навіть коли маєш справу з графами — належить бути ввічливим і ґречним.

— Сподіваюся, з Вами все гаразд, — повів він далі з усією своєю щирістю. — Я дуже радий Вас бачити.

Граф потиснув йому руку. Очі старого при цьому виявляли непідробну цікавість. Властиво спершу граф був так здивований невимушеною поведінкою внука, що навіть не знав що сказати. Він лише пильно розглядав хлопчика з-під своїх кошлатих брів.

— То ти радий мене бачити? — спитав нарешті.

— Звісно, — відповів лорд Фонтлерой. — Дуже радий.

Поруч стояло крісло — і Седрик сів у нього. Крісло було доволі високе — ноги хлопчика не сягали підлоги. Проте він зручно вмостився і не звертав на це жодної уваги, тим часом спокійно вивчаючи свого шляхетного дідуся.

— Я увесь час намагався собі уявити: який Ви? — признався хлопчик. — Іще на пароплаві я лежав у своїй каюті — і думав: чи Ви подібний до мого татуся?..

— І як, подібний? — поспитав граф.

— Бачите, я був зовсім маленький, коли він помер, — відповів Седрик. — Тому я його добре не пам'ятаю. Але мені здається, що ви не дуже схожі.

— Напевно, ти розчарований? — поцікавився граф.

— Та ні, — ввічливо відповів Седрик. — Звичайно, хочеться, аби хтось був схожий на мого татуся. Але запізнати дідуся приємно навіть коли він і не схожий на татка. Бо ж з родичами завжди знаходиш спільну мову.

Граф відкинувся на спинку крісла, не зводячи, проте, погляду з хлопчика. Навряд чи графові досі доводилося чути, що з родичами завжди знаходять спільну мову. Він-бо завжди сварився зі своїми родичами — виганяв їх із дому або ж всіляко принижував та ображав. Тим-то всі його й ненавиділи.

— Рідного дідуся будь-хто любитиме, — вів далі лорд Фонтлерой. — Тим більше коли він такий добрий, як ви.

На обличчі старого аристократа з'явилося певне замішання.

— Гм, то я, виходить, добрий? — вимовив він.

— Звісно, — усміхаючись потвердив лорд Фонтлерой. — Я вам страшенно вдячний і за Бриджит, і за продавчиню яблук, і за Діка.

— Бриджит?! — вигукнув граф. — Дік? Продавчиня?

— Так, — кивнув головою Седрик. — Ви ж передали для них гроші… тобто ви передали їх через містера Гевішема для мене, аби я їх витратив так, як захочу.

— Ага! — вимовив граф. — Ось у чому річ! Гроші, які ти мав витратити за власним бажанням. То що ж ти за них купив? Розкажи, мені цікаво.

Його острішкуваті брови зійшлися докупи — граф пильно дивився на хлопчика, очікуючи відповіді. Графові і справді було цікаво почути, на що пішли ті гроші.

— Ой, та ви ж, певно, не знаєте про них — ані про Діка, ані про продавчиню, ані про Бриджит, — проказав лорд Фонтлерой. — Я геть забув, що ви живете дуже далеко від них. Це мої друзі. І коли Майкла допала гарячка…

— Хто такий Майкл? — поспитав граф.

— Майкл — то чоловік Бриджит, — пояснив Седрик. — їхні справи були геть погані. Якщо чоловік хворий, не має роботи, а в сім'ї дванадцятеро дітей — то можете собі уявити, як їм велося. Взагалі Майкл добрий чоловік. А як ото захворів, то Бриджит не раз приходила до нас додому, розказувала про свої клопоти — і плакала з розпуки. А того вечора в нас якраз був містер Гевішем. Бриджит прийшла і знов розплакалася, бо в них вже не було що їсти ані не мали з чого заплатити за житло. Я пішов до неї — вона сиділа на кухні. А потім містер Гевішем прислав за мною і сказав, що ви передали для мене гроші. Тоді я чимдуж кинувся на кухню, наздогнав Бриджит — і вручив їй гроші. Бриджит спершу навіть не могла повірити своїм очам. Ось чому я дуже вам вдячний.

— Ага, — вимовив граф своїм низьким глухим голосом, — то ось що ти зробив для себе. Може, ще щось?

Дуґал влаштувався побіч крісла з високою спинкою, на якому сидів Седрик. Дог знай крутив головою, слідкуючи за рухами Седрика, немовби його страшенно цікавило те, що той розповідав. Узагалі Дуґал був собака вельми поважний. Певно, він відчував, що коли він такий великий, то не може легковажно ставитися до життя. Старий граф, який добре знав собаку, потайки спостерігав за ним. Річ у тім, що Дуґал ніколи не мав звички заводити знайомства поспіхом, відразу, тим-то графа неабияк здивувало, що дог дозволяв Седрикові себе гладити. У цю мить собака затримав на хлопцеві уважний погляд, а тоді обережно поклав свою велику, мов у лева, голову йому на коліно.

Седрик гладив свого нового друга і водночас відповідав дідусеві:

— Бачите, був іще Дік, — проказав він. — Дік вам би сподобався, я певен. Бо він хлопець правильний.

Проте так говорили хіба в Америці, тому граф не відразу зрозумів, що Седрик мав на увазі.

— Що значить — правильний? — перепитав граф.

Лорд Фонтлерой на мить замислився, бо і сам не знав, що воно значить. Та оскільки цей вислів частенько вживав Дік, то Седрик був певен, що означає він щось дуже хороше.

— По-моєму, це значить, що він нікого не обдурить, — взявся пояснювати Седрик. — І не вдарить меншого за себе. І черевики чистить так, що вони аж блищать, як наглянцує. Дік працює чистильником.

— І ти з ним знаєшся? — спитав граф.

— Він мій давній друг, — потвердив Седрик. — Не такий давній, як містер Гобс, але ми знаємося вже досить давно. Коли я від'їжджав, він подарував мені ось це, — хлопчик сягнув у кишеню й витягнув звідтам щось червоне. Це була складена шовкова хустинка. Седрик з гордощами розгорнув її. На червоному тлі виднілися зображення кінських голів та підків.

— Цю хустинку мені подарував Дік, — промовив юний лорд. — Я берегтиму її як зіницю ока. Бачите, її можна зав'язати на шию, а можна встромити у кишеню. Дік придбав її з першого заробітку — після того, як я викупив у Джейка усю його долю, а потім ще закупив нових щіток. Ото Дік і подарував мені хустинку на пам'ять. А містеру Гобсу я подарував годинник з написом: «Відкривши це, згадайте мене». То ось: коли я витягую хустинку, то також відразу згадую про Діка.

Годі й описати, що відчував вельможний граф Доринкурт, слухаючи розповіді свого внука. Загалом графа непросто було чимось спантеличити, бо пожив він немало і побачив на своєму віку предосить. Проте тут йому довелося зіткнутися з таким, чого він іще не бачив. Тим-то й не міг собі дати ради з почуттями, які його охопили. Граф ніколи не переймався дітьми. Власні забаганки забирали весь його час, тому на дітей його вже не залишалося. Навіть коли його сини були малі, то й тоді він ними не цікавився. Зараз він хіба пригадував собі, що батько Седрика також був таким вродливим і міцним хлопчаком. Граф був себелюбцем, яких мало, отож звідки йому було навчитися цінувати чиюсь безкорисливість і щирість? Звідки йому було знати, якою любов'ю, довірою, ніжністю сповнене дитяче серце? Хіба міг він собі уявити, які великодушні і щирі думки народжуються у дитячій голівці?

Граф Доринкурт узагалі досі остерігався малих дітей — особливо хлопчиків. Певно, вони нагадували йому радше надокучливих щенят, які знай товчуться по кімнаті й увесь час чогось потребують. А граф волів, аби у його домі панував порядок і послух. Натомість його старші сини завдавали хіба одних клопотів своїм нянькам і гувернанткам. А на найменшого нарікань не було вочевидь тому, що на нього менше звертали уваги — так вирішив для себе граф. Бо ж прецінь не він мав успадкувати титул і маєтки.

Знову: що рідного внука треба любити — таке навіть на думку графові не спадало. Він послав за маленьким Седриком, аби догодити своїм гордощам. Тим більше якщо вже хлопчикові випаде зайняти його місце у майбутньому, то граф найменше хотів, аби його спадкоємець виявився незграбним чи смішним. Бо це осмішило б його, графа Доринкурта, ім'я. Ну а всі, котрі народилися в Америці, на переконання графа, мали бути смішні й недалекі. Жодної любови до хлопця граф не відчував. Єдине, чого він від нього сподівався — що той виявиться хоч би трохи симпатичним на виду і принаймні не позбавленим царя в голові. Граф-бо зазнав стількох розчарувань від своїх старших синів… Ну а те американське одруження капітана Ерола викликало такий гнів графа, що він і поготів не міг сподіватися чогось доброго від того шлюбу.

Коли лакей доповів про лорда Фонтлероя, граф Доринкурт спершу навіть не міг зважитися підвести очі на хлопця — так боявся розчаруватися. Саме тому граф розпорядився, щоб Седрика прислали до нього самого — годі було й подумати, що хтось міг стати свідком його розчарування. Та коли граф уздрів перед собою миловидного привітного хлопчину, який без тіні страху поклав руку на нашийник величезного дога — його зачерствіле серце сповнила радість. Навіть у найсміливіших мріях граф Доринкурт не міг собі уявити такого внука! Годі й казати: граф спершу просто не повірив своїм очам: невже цей милий, зґрабиий і відважний хлопчик — син тієї осоружної американки — таки справді його внук?! Від цієї думки зазвичай холодний і черствий граф Доринкурт аж змішався.

А далі внук почав розмовляти зі своїм дідусем. Це ще більше спантеличило старого графа. Він-бо звик, що всі перед ним ніяковіли і втрачали дар мови, тим-то і від Седрика очікував подібної поведінки. Аж ні, хлопчик анітрішки не розгубився перед графом — так само як перед тим ані дрібки не злякався Дуґала. Проте тут не було і тіні нахабства — Седрик просто випромінював привітність і довіру. Але хлопчик навіть і здогадувався, що когось належить боятися — він поводився просто і природно. Звісно, граф одразу помітив, що Седрик трактує його як друга, зовсім не сумніваючись у тому, що дідусь радий його бачити. Мабуть, йому і на думку не спадало, що могло бути інакше. Окрім того, йому просто хотілося розважити й зацікавити дідуся своїми розповідями. Така щирість і довіра зворушили навіть серце старого графа — хоч яким черствим та холодним чоловіком він був. Зрештою, приємно було бачити перед собою бодай когось, хто не виявляв перед ним підозри а чи страху, хто не здогадувався про його нестерпний характер, хто дивився на нього сповненими довіри і щирої симпатії очима — навіть якщо це лише маленький хлопчик у чорному оксамитовому костюмчику.

Граф відкинувся на спинку свого крісла і взявся далі розпитувати свого юного співбесідника, із дивним блиском у старечих очах невідступно слідкуючи за кожним його рухом. Лорд Фонтлерой охоче відповідав на всі дідусеві питання, не виявляючи жодної ніяковости. Хлопчик щиро, як він це вмів, розповідав дідусеві про Діка і про Джейка, про продавчиню яблук і про містера Гобса. Далі він жваво описував вуличні походи, які організовувала республіканська партія — з прапорами, транспарантами, факелами і феєрверками. Під час бесіди дійшло і до Четвертого Липня та Революції. Хлопчик захоплено розповідав про все графові, та раптом, явно щось згадавши, замовк.

— У чому справа? — поцікавився граф. — Чому ти зупинився?

Лорд Фонтлерой трішки знітився і завовтузився у кріслі. Граф бачив, що хлопця непокоїть якась думка.

— Просто я подумав, що вам це може бути неприємно, — врешті вимовив Седрик. — Можливо, хтось з родини якраз брав участь у тих діях. Я геть забув, що ви — англієць.

— Можеш розповідати далі, — відповів граф. — Ніхто з нашої родини там не був. Ти забуваєш, що ти також англієць.

— Та ні! — відразу заперечив Седрик. — Я американець!

— Ти англієць, — рішуче ствердив граф. — Англійцем був твій батько.

Такий поворот розмови навіть дещо розважив старого графа, а ось Седрикові було не до сміху. Від хвилювання його залив гарячий рум'янець.

— Я народився в Америці, — заперечив він. — Якщо хтось народився в Америці, то він американець. Вибачте, що мушу вам перечити, — м'яко, проте дуже серйозно вимовив хлопчик, — але містер Гобс сказав мені: якщо ще колись буде війна, то… то я повинен тримати сторону американців.

Граф усміхнувся. Посмішка вийшла похмура, проте — граф таки посміхнувся.

— І що, будеш обстоювати американців? — спитав він.

Граф ненавидів Америку й американців, однак серйозна заява цього маленького американського патріота його розважила. Врешті-решт, подумав граф, з доброго американського патріота з часом можна буде виховати доброго англійця.

Однак у них більше не було часу заглиблюватися в історію американської революції і боротьби за Незалежність (зрештою, лорд Фонтлерой відчув, що повертатися до цієї теми наразі не варто), бо прийшов лакей і оголосив, що обід уже подано.

Седрик підвівся і підійшов до дідуся. Хлопчик глянув на його хвору ногу, а тоді ввічливо запропонував:

— Давайте допоможу. Дозволите? Можете спертися на мене. Коли ото у містера Гобса боліла нога — бо на нього звалилася була бочка з картоплею, — то він також спирався на мене.

Кремезний лакей мало не позбувся своєї репутації, бо лише в останню мить таки стримався, аби не засміятися вголос. Він був добре вишколений, віддавна служив у шляхетних родинах, тим-то аж ніяк не міг собі дозволити розсміятися у такий момент — це хіба б засвідчило його погане виховання. Справді, стриматися тут було доволі важко, проте лакей знайшов порятунок, перевівши погляд на не надто привабливу картину, що висіла над головою графа: вдав, ніби зосереджено її розглядає.

Граф зміряв свого відважного родича пильним поглядом.

— Гадаєш, даси собі раду? — суворо спитав він.

— Думаю, що так, — відповів Седрик. — Я сильний. Мені вже минуло сім років. Ви можете однією рукою спиратися на ціпок, а другою — на мене. Дік казав, що для хлопця мого віку м'язи у мене доволі міцні.

Він випрямив руку, а тоді зігнув її до плеча, аби показати графові свої мускули, які так хвалив Дік. При цьому обличчя хлопчика було таке серйозне і зосереджене, що лакею знову довелося уважно розглядати картину.

— Гаразд, — погодився граф, — можеш спробувати.

Седрик подав дідусеві ціпок і допоміг йому підвестися з крісла. Звичайно це робив лакей, і граф завжди нарікав, коли його мучив біль. Зазвичай граф не вирізнився стриманістю і терплячістю, отож дужі кремезні лакеї у розкішних лівреях зі страхом очікували його гнівних вибухів.

Проте у цей вечір граф не проклинав усіх і вся, хоча нога дошкуляла йому більше ніж будь-коли. Граф вирішив провести певний експеримент. Отож він повільно підвівся зі свого крісла однією рукою сперся на плече хлопчика, яке той так відважно йому підставив. Юний лорд Фонтлерой обережно ступив крок, не зводячи погляду із хворої дідусевої ноги.

— Зіпріться на мене, — промовив він, підбадьорливо посміхаючись. — Я ітиму дуже повільно.

Якби графа підтримував лакей, то граф спирався би трохи на ціпок, але більше на плече лакея. І тут граф так само міцно сперся на плече внука. Тягар був відчутний, отож буквально через кілька кроків хлопчик засапався, на обличчі виступив рум'янець, проте він тримався, згадуючи, як Дік хвалив його міцні м'язи.

— Не бійтеся, спирайтеся на мене, — задихано вимовив він. — Я… я дам раду… якщо… якщо це не дуже далеко…

До їдальні і справді було близько, проте Седрикові той шлях видався дуже довгим. Врешті вони добралися до крісла на чолі столу. Дідусева рука на плечі з кожним кроком здавалася важчою, обличчя аж пашіло, серце шалено гупало у грудях, — проте хлопчик не думав відступати. Навпаки, він напружив усі свої сили, намагався тримати голову прямо, та ще підбадьорював дідуся, який ото кульгав побіч.

— Ну як, дуже боляче, коли спираєтеся на ногу? — запитував він. — А ви парили її у гарячій воді з гірчицею? Бо містер Гобс парив. Ще, кажуть, арніка дуже помічна.

Великий собака поважно супроводжував їх. Завершував процесію кремезний лакей. Коли він ото дивився на хлопчика, який напружував усі свої сили, так щиро допомагаючи дідусеві, в його очах з'являвся дивний вираз. Коли ж граф ото зиркав на розчервоніле личко свого онука, на обличчі старого вельможі можна було прочитати подібне здивування. Та ось вони увійшли до просторої розкішної їдальні. Седрик обвів її поглядом — вона була просто чудова. Лакей, який чекав біля крісла, не зводив із них погляду.

Нарешті граф з онуком добралися до крісла. Граф зняв руку із Седрикового плеча і повільно опустився у крісло.

Седрик перевів подих, витягнув з кишені хустинку — подарунок Діка — і витер спітніле чоло.

— Але ж гаряче нині, — вимовив він. — Вам треба вигрівати ногу коло каміна… а ось мені трошки загаряче.

Делікатність не дозволила Седрикові стверджувати, ніби у дідусевому домі щось могло бути зайвим чи непотрібним.

— Мабуть, ти змучився, — проказав граф.

— Та ні! — заперечив лорд Фонтлерой. — Це було неважко. От хіба трішки гаряче, як то буває влітку.

І Седрик знову енергійно витерся своєю розкішною хустинкою. Його крісло стояло по другий бік столу — якраз навпроти дідусевого. Воно було розраховано явно на когось більшого, ніж Седрик — хлопчик просто потонув у ньому. Зрештою, у замку все було таке об'ємне: величезні зали з високими стелями, масивні важкі меблі, кремезний лакей, великий собака. Та і сам граф був нівроку на зріст. Усе це ніби мало підкреслити, що сам лорд Фонтлерой насправді іще зовсім маленький хлопчик. Проте він анітрішки тим не переймався, бо ніколи не мав себе за когось великого і поважного. Навпаки, Седрик прагнув знайтися у новій ситуації, хоча, зрозуміло, тутешні масштаби дещо його розгублювали.

Здається, хлопчик ніколи не відчував себе таким маленьким, як ото зараз, коли сидів у величезному кріслі на другому кінці столу. Хоча граф жив сам, та у замку діяв певний порядок. Граф любив обідати розкішно, з дотриманням усіх церемоній. Седрик розглядав дідуся через силу-силенну вишуканих келихів та тарелів, які аж засліплювали своїм незвичним блиском. Якби сюди зайшов хтось сторонній, то ця картина напевно б його потішила: величезна їдальня, кремезні слуги, вбрані у багаті лівреї, яскраве освітлення, поблиски на столовому сріблі та на келихах — а за столом по обидва кінці сидять лише суворий старий граф і його маленький внук. Обід для графа і справді був справою якнайбільш поважною — зрештою, так само як і для кухаря. Якщо господарю бува страви не сподобалися або ж у нього був поганий апетит, то головному кухарю перепадало на горіхи. Сьогодні, на щастя, апетит у графа виявився дещо ліпший, ніж ото зазвичай. Можливо, господаря Доринкурту зараз цікавило ще щось, окрім оцінки закусок чи підливок. Найбільшу поживу для роздумів графові тепер давав його внук. Граф уважно поглядав на нього через стіл. Сам граф говорив мало, однак йому вдалося розговорити хлопчика. Граф навіть не думав, що розмова з дитиною може так його зацікавити. А лорд Фонтлерой водночас розважав його і дивував. Граф ані на мить не забував, як то він перевіряв рішучість і витривалість Седрика — і внук не завагався, не відступив.

— Ви не завжди носите корону? — ввічливо поцікавився лорд Фонтлерой.

— Ні, — відповів граф, похмуро усміхаючись, — вона не надто мені пасує.

— А ось містер Гобс стверджував, що графи завжди ходять у коронах, — мовив Седрик. — Правда, він потім ще трохи подумав і додав: певно, корону таки час до часу доводиться знімати — наприклад, аби вдягти капелюха.

— Так, — потвердив граф, — часом я її знімаю.

Тут один з лакеїв відвернувся і вдав, ніби закашлявся, прикриваючи рота рукою.

Седрик перший скінчив обідати. Хлопчик відкинувся на спинку крісла й обвів поглядом залу.

— Ви можете пишатися своїм домом, — проказав хлопчик. — Бо він пречудовий, справді. Я ще ніколи не бачив чогось подібного. Хоча, звісно, мені лише сім років, отже, я й не міг багато побачити.

— Гадаєш, мені є чим пишатися? — перепитав граф.

— Таким замком будь-хто може пишатися, — відповів лорд Фонтлерой. — Скажімо, якби це був мій дім, то я також би ним пишався. Тут усе таке гарне. Парки довкола, і дерева… Вони такі гарні… особливо коли шелестить листя!

Хлопчик на мить замовк, а тоді із сумом подивився на дідуся.

— Тільки що для двох цей дім завеликий, правда? — поспитав він.

— Тут якраз досить місця для двох, — відказав граф. — Чи, по-твоєму, він таки надто великий?

Юний лорд немовби завагався.

— Я лише подумав, що коли двоє людей, які живуть у цьому домі, не порозуміються, то напевно їм буде тут самотньо, — пояснив хлопчик.

— Гадаєш, зі мною легко буде порозумітися? — поцікавився граф.

— Гадаю, що так, — відповів Седрик. — Ми ж містером Гобсом чудово знаходили спільну мову. Він мій найліпший друг — звісно, окрім матусі.

Граф підняв брови.

— Матусі?

— Я так маму називаю, — тихо відповів лорд Фонтлерой.

Можливо, через те що хлопчик трохи стомився — зрештою, і година була вже пізня, — або, може, після всіх нових пережиттів, які звалилися на нього упродовж останніх днів, він якось відчув себе самотнім від однієї думки, що у цю ніч йому доведеться спати не в своєму домі, що «найліпший друг» не цілуватиме його перед сном. Вони ж бо справді були найліпшими друзями — Седрик і його матуся. Хлопчик не міг не згадувати про неї, а що більше він про неї думав, то менше йому хотілося розмовляти. Отож коли обід уже добігав кінця, граф кілька разів бачив, як по обличчю внука пробігала тінь смутку. Однак Седрик тримався мужньо. Потім вони знову рушили до бібліотеки. Високий лакей ішов побіч, але граф поклав руку на плече внука, хоча вже спирався не так сильно, як перед тим.

Невдовзі лакей залишив їх обох у кімнаті. Седрик усівся собі перед каміном побіля Дуґала. Кілька хвилин хлопчик мовчки дивився на вогонь, погладжуючи пса за вухами. Граф спостерігав за хлопцем. В очах Седрика світилася сумна задума. Кілька разів з його грудей виривалося зітхання. Граф мовчав, не відриваючи, проте, очей від онука.

— Фонтлерою, — врешті вимовив граф, — про що ти думаєш?

Фонтлерой зробив над собою зусилля і спробував усміхнутися.

— Я думаю про матусю, — проказав він. — Мені, певно, треба трохи порухатися, — додав він і підвівся з килимка.

Хлопчик засунув руки в кишені і взявся ходити туди-сюди. Очі у нього блищали, але Седрик лише стиснув губи і підняв голову. Дуґал спершу ліниво повернув голову і якийсь час дивився на хлопчика. Тоді також підвівся і став так само ходити поруч із ним. Фонтлерой витягнув одну руку з кишені і поклав її на голову Дуґала.

— Гарний собака, — промовив хлопчик. — Він мій друг. Він відчуває, що у мене на серці.

— І що ж у тебе на серці? — поспитав граф.

Він бачив, що Седрика змагає туга за рідним домом. Графа це зворушило. Проте його тішило, що хлопчик тримається гідно, не скаржиться, а робить зусилля, аби опанувати себе. Звісно, це не могло не сподобатися графу Доринкурту.

— Іди сюди, — мовив граф. Седрик підійшов до дідуся.

— Бачите, досі мені ще ніколи не траплялося покидати рідний дім, — вимовив хлопчик, трішки нахмурившись. — Тим-то і з'являється це дивне відчуття — коли знаєш, що тепер ночуватимеш деінде, а не в себе. Але ж матуся від мене недалечко. Вона просила мене це пам'ятати… Зрештою, мені вже сім років… І ще я можу дивитися на її портрет, який вона мені подарувала.

Він сягнув рукою до кишені і витягнув невеличкий футлярчик, обтягнутий фіолетовим оксамитом.

— Ось він, — проказав він. — Ось гляньте, треба тільки тут натиснути — і футлярчик відкриється. А всередині портрет.

Седрик підійшов до крісла графа, по-дитячому довірливо притиснувся до дідусевої руки, що лежала на поручні, і натиснув на пружинку.

— Ось і портрет, — вимовив хлопчик, тепло усміхаючись, коли фіолетовий футлярчик відкрився.

Гаф нахмурив брови. Він не бажав дивитися на той портрет, проте мимовільно таки кинув на нього погляд. Його очам відкрилося вродливе обличчя молодої жінки… наче дві краплі води подібне до дитячого, зверненого до нього. Граф аж змішався.

— Ти думаєш, що дуже її любиш, — проказав граф.

— Так, — тихо відповів лорд Фонтлерой з усією притаманною йому щирістю. — Я так думаю — бо справді дуже її люблю. Знаєте, містер Гобс був моїм другом, і Дік, і Бриджит, і Мері, і Майкл — вони всі мої друзі. Але матуся — найліпший друг. Ми завжди все одне одному розповідали. Татко велів мені піклуватися про неї. Коли я виросту великий, то піду на роботу, зароблятиму гроші і даватиму матусі.

— А чим ти займатимешся, коли виростеш? — поцікавився граф.

Юний лорд сів на килимок перед каміном, тримаючи перед собою портрет. Здавалося, хлопчик серйозно обдумував свою відповідь.

— Спершу я думав, що можу увійти в долю з містером Гобсом, — мовив він врешті. — Проте згодом я вже хотів стати президентом.

— Ми пошлемо тебе у Палату лордів, — сказав йому граф.

— Гаразд, — відповів лорд Фонтлерой, — якщо я не зможу бути президентом, то хай уже буде Палата лордів — я не заперечуватиму. Просто торгувати бакалією часом стає нудно.

Можливо, він у думках зважував цю можливість, задивившись на полум'я в каміні, тому що у кімнаті на якийсь час запала мовчанка.

Граф також не промовив більше жодного слова. Він хіба відкинувся на спинку крісла і спостерігав за хлопчиком. У голові старого графа народжувалися дивні думки. Дуґал розтягнувся перед каміном і задрімав, поклавши голову на свої лев'ячі лапи. Запанувала цілковита тиша.

Десь через пів години лакей привів до бібліотеки містера Гевішема. У кімнаті не було чутно ані звуку. Граф так само напівлежав собі кріслі. Та як тільки двері відчинилися, господар Доринкурту мимовільно приклав палець до вуст, перестерігаючи містера Гевішема, щоб дотримувався тиші. Адвокатові видалося, що граф навіть не усвідомив цього свого жесту. Дугал дрімав перед каміном, а поруч із цим великим псом, поклавши кучеряву голівку на руку, спав маленький лорд Фонтлерой.