РОЗДІЛ 1 Несподіваний візит


Седрик анічогісінько про це не знав. Ніхто нічого не казав. Звичайно, він знав, що його батько був англійцем, бо так говорила мама. Але татко помер, коли він, Седрик, був іще зовсім маленьким, отож хлопчик пам'ятав його мало. Хіба те, що батько був високий, мав блакитні очі і довгі вуса… І що було чудово, коли він носив його на своїх плечах по кімнаті. Відколи татка не стало, Седрик невдовзі збагнув, що у розмовах з мамою про нього ліпше не згадувати. Як батько сильно заслаб, Седрика відіслали з дому, а коли хлопець повернувся — було вже по всьому. Матуся також геть піднепала на силі — ледве зводилася з ліжка, тоді поволі добиралася до свого крісла біля вікна і так сиділа без руху годинами. Колись з її милого обличчя не сходили усміхнені ямочки, а тепер вона була бліда як стіна. Матуся страшенно схудла — лише очі світилися, очі, у яких застигла печаль. І ще: тепер вона вдягалася лише у чорне.

— Люба, — мовив до неї Седрик (так матусю завжди називав татко, це від нього хлопчик навчився), — люба, таткові вже ліпше?

І тут хлопчик відчув, як затремтіли мамині плечі. Він підняв кучеряву голівку, подивився любій матусі у вічі — і йому самому захотілося заплакати.

— Люба, — повторив він, — йому ліпше?

Седрик серцем збагнув, що більше не належить питати. Він обхопив своїми рученятами матусину шию й обсипав її поцілунками, тоді ніжно притулився щокою до її щоки. А мама гірко плакала, поклавши голову йому на плече і міцно стискаючи його в обіймах, немовби нізащо не хотіла відпустити його від себе ні на мить.

— Так, йому вже ліпше, — схлипнула вона. — Йому дуже, дуже добре… Але… але ми з тобою залишилися самі… лише ти і я. Більше нікого.

Ось так, хоча Седрик був іще зовсім маленький, він зрозумів: його татко — той міцний і вродливий чоловік, яким його пам'ятав, — більше ніколи до нього не повернеться. Бо він помер — так говорили люди. Седрик не міг іще осягнути усієї печалі тієї події. Але матуся завжди плакала, коли він згадував при ній про татка. Врешті хлопчик вирішив, що ліпше з нею про це не говорити, або принаймні не говорити так часто. Він також відчував, що не можна залишати матусю саму, коли вона ото сиділа безмовно, втупившись невидющим поглядом у палахке вогнище в каміні або ж у вікно.

Вони з матусею мало кого тут знали — жили радше відособлено. Хоча, звісно, тоді Седрик іще не знав, що воно таке — самотність. Спізнав щойно коли став старшим. Тоді й довідався, чому до них ніхто не приходив. Його матуся була сирота: доки не вийшла заміж, не мала геть нікого з близьких. Вона була дуже вродлива і до заміжжя жила як компаньйонка з однією багатою старою панею, яка не завжди добре до неї ставилася. І ось одного дня її побачив капітан Седрик Ерол, якого запросили туди у гості. Дівчина бігла по сходах, а на її віях блищали сльози. Вона була така мила, така щира і беззахисна, що капітан ніяк не міг її забути. Потім їм іще не раз траплялися такі несподівані зустрічі. Завдяки цьому молоді люди ліпше запізналися і щиро покохали одне одного, а відтак побралися. Їхнє одруження викликало обурення оточення. Найбільше розлютився батько капітана — багатий англійський лорд, який славився крутим норовом. Окрім того, лорд страшенно не любив Америку й американців. Він мав іще двох синів — обоє були старші від Седрика. Згідно з англійським законом, найстарший з братів мав успадкувати родинний титул і немалий спадок. Якщо помирає найстарший син, тоді спадкоємцем стає середущий. Отож у капітана Седрика, наймолодшого з трьох синів старого лорда, залишалося дуже мало шансів самому отримати спадок і стати багатим.

Однак природа розпорядилася так, що саме наймолодшого обдарувала найщедріше, обділивши тим самим його старших братів. Седрик був вродливий на виду, ставний, мав милий усміх і чарівний голос. Юнак вдався відважний і шляхетний на вдачу, у нього було золоте серце — другого такого ще треба було пошукати. Здавалося, кожен, хто його стрів на своєму шляху, одразу відчував до нього симпатію.

Зовсім не такими були його старші брати. Ніхто з них не міг похвалитися ані вродою, ані добрим серцем, ані бистрим розумом. Коли навчалися в Ітонській школі, то їх там ніхто не любив. У коледжі хлопці також особливо не переймалися навчанням, а лише марнували час і тринькали батьківські гроші. Годі й казати, що друзів за час навчання так і не надбали. Старий граф, їхній батько, від своїх старших синів мав хіба одне розчарування за другим. Ті, котрі мали стати його спадкоємцями, анітрішки не були гідні його шляхетного імени. Граф уже втратив будь-яку надію, що з них виросте щось путнє — прецінь хлопці на кожному кроці доводили протилежне, а саме що до кінця своїх днів залишаться такими-ось себелюбцями, марнославцями й нікчемами, без тіні чоловічих шляхетних рис. Дуже прикро, думав собі старий граф, що лише третій син, у якого було найменше шансів стати спадкоємцем, отримав найщедріші дари від матінки природи — йому дістався увесь чар, уся сила і мужня краса. Бували навіть хвилини, коли граф аж сердився, що його врода і шляхетність якнайбільше пасували до родинних титулів та маєтностей — на відміну від старших братів. Проте у глибині серця старий по-своєму вболівав за наймолодшим.

Та під час чергової бучі в родинному замку граф так розлютився, що вислав Седрика до Америки. Нехай побуде там, думав собі граф, нехай побачить світу, а тим часом не доведеться порівнювати його зі старшими братами, з якими і так не бракувало клопотів. Годі й казати, усе це сповнювало серце старого графа гнівом і гіркотою.

Так минуло десь із пів року. Врешті графові стала дошкуляти самотність. Страшенно захотілося знову побачити свого наймолодшого. Тим-то граф написав листа до капітана Седрика, у якому звелів йому повертатися додому. Послання графа розминулося з листом капітана, у якому той написав батькові про своє кохання до вродливої американської дівчини і про свій намір одружитися з нею. Коли граф отримав того листа, то просто впав у шал. Звісно, норов у старого був іще той, та досі він ніколи так не лютував, як отоді, коли прочитав листа від капітана. Слуга, що був при цьому, вже навіть думав, що господаря, чого доброго, схопить апоплексія[1] — такий-бо лютий гнів ним трусив. Десь із годину граф кидався по кімнаті, немов розлючений тигр, тоді врешті сів за б'юрко і написав синові, що хай назавжди забуде дорогу до родинного дому. І нехай більше ані словом не обзивається до свого старого батька та братів. Далі додав, що капітан може жити як заманеться, але його відлучено від родини, відтято раз і назавжди, тим-то хай не сподівається якоїсь допомоги від рідного батька до кінця своїх днів.

Капітан дуже засмутився, прочитавши батькового листа. Він дуже любив Англію, був прив'язаний до дому, у якому народився. Він також любив свого суворого батька, навіть співчував йому, коли бачив, які клопоти і розчарування обступили його на старість. Проте капітан добре знав, що батьківського милосердя очікувати радше не варто. Юнак спершу навіть не знав, що йому діяти. Він-бо нічого не вмів робити руками, не знався на торгівлі, проте його сповнювала відвага і рішучість. Отож Седрик демобілізувався з англійської армії і, після певних клопотань, знайшов собі місце у Нью-Йорку, а тоді й одружився.

Життя у Нью-Йорку дуже відрізнялося від того, що він бачив в Англії. Проте Седрик був молодий і щасливий — молодий чоловік сподівався, що наполеглива праця забезпечить його майбутнє. Молоде подружжя жило у маленькому будиночку на тихій вуличці. Там народився їхній син. Вони купалися у щасті і радості. Седрик ніколи не шкодував, що одружився зі своєю обраницею, з якою запізнався, коли вона була компаньйонкою тієї багатої старої пані. Прецінь дівчина була така мила, він кохав її і вона кохала його. Дружина Седрика і справді вирізнялася вродою, а синочок потроху вдався і в матір, і в батька. Хоча хлопчик народився у простому маленькому будиночку, де вони мешкали, було видно, що у цілому білому світі немає щасливішої дитини від нього. Справді, їхній синочок завжди мав гарний настрій, отож нікому не завдавав клопоту. По-друге, його поведінка була така мила, що приносила батькам лише радість. По-третє, на хлопчика було мило подивитися — такий вродливий удався. Відомо-бо, що немовлята переважно з'являються на світ без волосся на голові. То ось: син Седрика народився уже з м'якеньким золотавим пушком, який в'юнився на голівці. Коли ж малому було шість місяців, то він уже мав чудові золоті кучерики. Хлопчик мав виразні карі оченята, довгі вії і миле личко. Окрім того, він був доволі сильний як на свій вік — мав міцну спинку і витривалі ноженята, отож ледве йому виповнилося дев'ять місяців, як уже сам пішов. Хлопчика все цікавило. Здавалося, він у кожному бачив друга-приятеля. Якщо хтось зупинявся і заговорював з ним на вулиці, коли мама возила його на прогулянку у візочку, він на хвильку зупиняв на незнайомцеві привітний погляд своїх розумних карих оченят, а тоді радісно посміхався. Саме тому серед сусідів на тій тихій вуличці, де мешкала молода сім'я, не було жодного, хто не шукав би нагоди побачитися з цією дитиною і поспілкуватися з нею. Це стосувалося навіть власника бакалійної крамниці на розі, який мав опінію доволі суворого чолов'яги. І з кожним місяцем хлопчик став усе гарніший та цікавіший.



Коли він уже підріс і міг гуляти разом із нянькою — а був при цьому вдягнений у коротенький білий шотландський кілт (це така картата спідничка — національний одяг шотландців), на голові ж мав білий капелюшок, з-під якого вибивалися золоті кучерики, звісно, тягнучи скрізь за собою свій іграшковий візочок на шнурку, — то виглядав так мило, що приваблював увагу кожного, хто стрічався їм на вулиці. Потім нянька, повернувшись додому, розповідала матері, як жінки, що прогулювалися там з дітьми, зупиняли свої візочки побіля них, аби подивитися на малого та порозмовляти з ним. Усім було надзвичайно приємно, коли хлопчик озивався до них, обдаровуючи своєю сонячною усмішкою, немовби добре знав усіх цих дорослих. Ця дитина усіх зачаровувала, її привітність і відважність скрізь здобувала їй друзів. Просто хлопчик мав довірливу вдачу, а його маленьке щире серце відкривалося зі симпатією до кожного, кого стрічало на своєму шляху. Тим-то всі чудово почувалися у його товаристві — бо він із симпатією вітав кожну людину у своєму світі. Небавом хлопчик став це усвідомлювати. Мабуть, йому допомагало те, що він зростав у сім'ї, де поміж батьком і матір'ю панували любов, злагода, ніжність і взаєморозуміння. У їхньому домі годі було почути гостре а чи прикре слівце. Батьки щиро любили свого сина, оточували його турботою і піклуванням, тому дитина, немов губка, вбирала у себе родинне тепло і любов. Батько завжди з ніжністю звертався до матері, вигадуючи для неї розмаїті пестливі імена — і хлопчик радо наслідував батька. Він також добре бачив, як татко піклується про матусю — і від татка вчився ставитися до неї з ніжністю і турботою.

Тепер він знав, що татусь більше ніколи до них не повернеться. Хлопчик бачив, що мама страшенно за татусем сумує, отож з цілого свого щирого дитячого серця старався підтримати її, бодай трішки розвеселити. Він був іще зовсім малий, проте намагався не полишати матусю саму, а знай спинався до неї на коліна, аби поцілувати чи покласти свою кучеряву голівку їй на плече. Або приносив показати свої забавки та книжки з картинками чи тихенько лягав побіч неї і затишно згортався клубочком, коли вона лежала на дивані. Хлопчик був іще маленький, тому робив те, що було в його силах. Проте ті його відрухові дії приносили засмученій матусі таку полегшу, про що дитина, звісно, навіть не здогадувалася.

— Ох, Мері, — почув якось Седрик, як мама говорила до своєї старої служниці, — я певна, він намагається мені допомогти — по-своєму, по-дитячому… Я це знаю. Буває, так ніжно, тепло подивиться, немовби шкодує мене, а тоді підійде і погладить або щось покаже. Дарма що мій син маленький — він діє як справжній чоловік. Я впевнена: він усе розуміє.

З кожним роком Седрик відкривав у собі нові здібності, що викликало у людей немале здивування і захоплення. Для своєї матері він був просто нерозлучним другом — вона вже й не уявляла без нього свого життя. Вони разом гуляли, про все на світі розмовляли, разом бавилися у розмаїті ігри. Седрик доволі рано навчився читати й улюбленим його заняттям стало читати вечорами уголос, вмостившись зручно на килимку перед каміном. Часом хлопчик читав казки, часом брався за поважні товсті книжки, які зазвичай читають дорослі, а часом до його рук потрапляли й газети. У ті вечірні години до Мері, служниці, яка працювала в кухні, щоразу долинав щасливий сміх місіс Ерол, яка не могла стримати захоплення, слухаючи сина.

— Правдиво кажу, — розповідала Мері бакалійнику, — годі ся стримати від сміху, як ся дивиш на нього: дитина дитиною, а говорить як старий! Ото раз прийшов до мене на кухню, — а того вечора оголосили були нового президента — і став коло печі. Сам як намальований. Руки в кишенях, а личко серйозне — ніби в якого пана судді. І каже до мене: «Мері, мене так ті вибори зацікавили. Я є республіканець, і моя люба матуся також. А ти республіканка, Мері?» — «Вибачай, голубе, — кажу йому. — Я стою за демократами!» І він ся подивив на мене, та так, ніби ціле моє серце видів наскрізь, і каже: «Мері, — каже, — так країна дійде до руїни». І відтоді і дня не минало, аби той хлопчисько не приходив до мене і не переконував змінити свої політичні погляди.

Мері ніжно любила хлопчика і дуже ним пишалася. Вона була з ним та з його матір'ю від моменту народження малого, а після смерті капітана Седрика працювала для них куховаркою, покоївкою, нянею — всім. Тому Мері справді пишалася, що її вихованець такий милий, спритний і має чудові манери. Особливо їй подобалися його світлі кучері, що в'юнилися над чолом і м'яко спадали на плечі. Жінка була готова працювати від ранку до вечора, аби допомогти місіс Ерол пошити нове вбрання для сина чи полагодити старе.

— Аристократ, нє? — нераз казала Мері. — Правдиво, х'тіла би'м ся подивити на якусь дитину на П'ятій Авеню, яка би так файно виглядала та так гідно і поважно ступала. А ще то чорне убрання, яке ми пошили зі старої сукенки місіс Ерол, та золотаве волоссячко! А як підніме голівку, як стріпне кучерями — ну чистий тобі лорд!

Седрик і не знав, що виглядає як юний лорд. Він навіть не знав, хто такий лорд. Найліпшим другом для нього був бакалійник з крамниці на розі: при відвідинах свого юного друга цей суворий чолов'яга геть забував про свою суворість. Звали бакалійника містер Гобс. Седрик захоплювався ним і дуже його поважав. Хлопчик гадав, що той дуже багатий і могутній чоловік, бо у нього у крамниці було стільки всякого добра: і сливи, і фіґи, і помаранчі, і розмаїте печиво. А ще бакалійник мав коня і віз. Седрик також любив молочника, і пекаря, і жінку, що торгувала яблуками, проте бакалійника любив найбільше за всіх. Хлопчик мав до нього особливу довіру, отож кожного дня бігав навідати. Нераз міг годинами сидіти з бакалійником у крамниці й розмовляти на розмаїті теми. Аж дивно, скільки то всього у них було до обговорення. Наприклад, Четверте Липня[2]. Коли вони починали про це розмову, то вона, здавалося, триватиме вічність. Містер Гобс був доволі поганої думки про британців, і говорив про Революцію, розповідаючи чудові патріотичні історії про підступних ворогів та мужніх героїв-революціонерів, при цьому щедро цитував Декларацію про Незалежність.

Седрика це страшенно захоплювало: очі хлопця сяяли, щоки палали рум'янцем, а волосся було геть скуйовджене. Повернувшись додому, він ледве міг дочекатися, поки скінчиться обід — так йому кортіло розповісти усе матусі. Вочевидь, саме містер Гобс був тією людиною, яка прищепила хлопчикові зацікавлення політикою. Містер Гобс любив читати газети, тим-то Седрик добре знав про все, що діялося у Вашингтоні. Містер Гобс пояснював, дає собі раду президент зі своїми обов'язками чи ні. А якось, коли саме відбувалися вибори і президент стверджував, що все іде чудово, проте містеру Гобсу і Седрику здавалося, що країні загрожує крах.

Містер Гобс узяв його подивитися на факельну ходу. Багато з учасників походу, які несли в руках запалені смолоскипи, потім згадували суворого чолов'ягу, що стояв побіля ліхтарного стовпа і тримав на плечах миловидного хлопчика, а той усе збуджено вигукував і вимахував своєю шапчиною.

Невдовзі після тих виборів — Седрик мав тоді ледве сім чи вісім років — із хлопчиком трапилася незвичайна подія, яка неабияк змінила його життя. Цікаво, що у день, коли це трапилося, він розмовляв собі з містером Гобсом про Англію і про королеву. Містер Гобс доволі суворо оцінював аристократію — найбільше обурення у нього викликали графи й маркізи. Ранок видався доволі гарячий — побавившись з друзями у вояків, Седрик зайшов до крамниці, аби перепочити. Там він застав містера Гобса, який сердито розглядав фотографію у лондонській газеті, де було зображено якусь королівську церемонію.

— Ох, — вимовив він, — оно чим вони ся займають. Та скоро настане той день, коли їм то все ся увірве, як народ впаде в гнів та змете їх одним подувом — всіх отих графів і маркізів! Вже недовго лишилося чекати, бо вони вже давно того заслужили!

Седрик, як завжди, вмостився у високому кріслі, шапчину зсунув на потилицю, а руки запхав у кишені, зацікавлено слухаючи містера Гобса.

— Містере Гобсе, а Ви багатьох маркізів знаєте? — поцікавився Седрик. — Або графів?

— Нє, — гнівно відказав містер Гобс. — На щастя, нє. Най би тілько попробували сюди припхатися — я би їх всіх звідси повиганяв, всіх! Не потерплю, аби ту' в моїй крамниці сиділи ті тирани!

І він гордо обвів поглядом свої володіння, рішуче наморщивши чоло.

— Може, вони не були би графами, якби знали щось ліпшого у своєму житті, — мовив Седрик, відчуваючи якусь симпатію до «нещасних графів».

— Ая'! — вигукнув містер Гобс. — Та вони хіба тим і пишаються! Без почестей, без слави вони ніц не варті. А добру людину серед них знайти — то вже хіба велике диво.

У розпал їхньої бесіди на порозі крамниці з'явилася Мері.

Седрик спершу було подумав, що вона прийшла купити цукор. Проте не це було метою її приходу. Жінка була бліда на виду — вочевидь, від хвилювання.

— Ходім додому, любий, — вимовила вона. — На тебе чекає мама.

Седрик миттю зіслизнув зі стільця.

— Ми підемо разом на прогулянку, Мері? — спитав він. — Гарного дня, містере Гобсе. Побачимося пізніше.

Проте Мері так дивно дивилася на нього, похитуючи головою, що хлопець зачудувався.

— Що таке, Мері? — поспитав він. — Занадто гаряче для прогульок?

— Ні, — відказала Мері. — Просто щось ся стало, щось незвичайне в нас удома.

— Може, матуся погано почувається через цю спеку? Може, у неї розболілася голова? — стривожено запитав хлопець.

Проте його хвилювання не мало під собою підстави. Коли вони вже підходили додому, Седрик побачив, що перед сходами стоїть двомісний екіпаж. Увійшли в будинок. Хлопчик помітив якусь постать за дверима їхньої маленької вітальні. Цей чоловік розмовляв з його матусею. Мері поспіхом потягла Седрика догори по сходах, швиденько передягла його у найкращий літній костюмчик з кремової фланелі, прикрашений червоною тасьмою на пасі, зачесала кучері.

— Лорд, хіба нє? — почув Седрик. — Шляхетність, і вигляд. А щоб вони такі здорові були! Ті лорди справді… та най їх…

Усе це справді збивало з пантелику, проте хлопчик був певний, що зараз матуся пояснить йому, що це все означає, отож він не втручався у коментарі Мері, не ставив жодних запитань. Коли Мері закінчила його причепурювати, хлопчик швиденько збіг униз й увійшов до вітальні. Там у фотелі сидів худорлявий літній пан. Матуся стояла побіля нього. Обличчя матусі було бліде. Седрик побачив в її очах сльози.

— Ох, Седрику! — вигукнула вона, кинувшись назустріч синові. Жінка схвильовано схопила його в обійми, обсипала поцілунками. — Седрику, милий мій!

Високий пан підвівся з крісла і зміряв Седрика своїм пильним поглядом, потираючи рукою підборіддя.

Здавалося, чоловік залишився задоволений побаченим.

— Отож, це і є маленький лорд Фонтлерой, — нарешті повільно вимовив він.


Загрузка...