Маленький лорд Фонтлерой

РОЗДІЛ 3 Від'їзд

Упродовж наступного тижня Седрик відкривав для себе усі переваги майбутнього графа. Йому справді важко було собі уявити, що тепер він може здобути все, чого лиш забажає. Зрештою, хлопчик навряд чи це усвідомлював повною мірою. Проте після кількох розмов з містером Гевішемом побачив, що його бажання і мрії здійснюються. Отож, з усією притаманною йому щирістю, він узявся вирішувати справи. Зрозуміло, містера Гевішема це неабияк зворушувало. За тиждень, що передував відплиттю до Англії, Седрик здійснив немало цікавих вчинків. Адвокат надовго запам'ятав той ранок, коли вони навідалися до Діка, а згодом рушили до продавчині яблук. Навіть будучи «старовинного роду», ця жінка донестями здивувалася, довідавшись, що у неї з'явиться намет, пічка і тепла хустка, та ще певна сума грошей.

— Річ у тім, що я їду до Англії, аби стати там лордом, — турботливо пояснював їй Седрик. — І мені найменше хотілося б там хвилюватися, що у вас болять суглоби, бо мокнете ото на дощі. Ось у мене суглоби ніколи не болять, тому я, звичайно, не знаю, що воно таке, але дуже вам співчуваю. Сподіваюся, тепер буде ліпше.

— Вона дуже добра, ця продавчиня, — мовив хлопчик до містера Гевішема, коли вони вже відійшли від старенької. А жінці аж перехопило подих від зворушення — вона-бо ніяк не могла повірити у таке щастя. — Якось, коли я впав і розбив собі коліно, вона дала мені яблуко. Просто так, без грошей. Я ніколи цього не забуду. Годі забути людей, які добре до тебе ставилися, правда ж?

Цій щирій душі навіть на думку на спадало, що у світі є люди, які можуть не пам'ятати добра, яке їм хтось зробив.

Розмова з Діком також вийшла доволі зворушлива. У той день Дік саме мав чергове з'ясування стосунків із Джейком, тому Седрик і містер Гевішем застали його у доволі пригніченому настрої. Коли Седрик спокійно пояснив, чого прийшов — бідоласі геть мову відібрало. А лорд Фонтлерой так просто і щиро повідомив Дікові мету свого візиту, що на містера Гевішема це справило неабияке враження. Натомість Дік, довідавшись, що його давній друг став лордом, а коли виросте, то доведеться йому стати ще й графом, — лише роззявив рота і вибалушився на Седрика. Тоді нахилив голову — і йому злетіла шапка. Дік підняв її —і щось пробуркотів. Містеру Гевішему те, що він почув від Діка, видалося доволі дивним.

— Не свисти! — вимовив він. — Як то ти можеш стати графом?

Юний лорд трішки знітився, проте за мить поборов ніяковість.

— Та то ніхто не вірить, коли тільки-но почує, — сказав він. — Містер Гобс навіть було подумав, що я перепікся на сонечку. Я й сам спочатку не знав, що з цим робити, але тепер мені це подобається щораз більше, бо вже трохи до цього звик. Тепер графом є мій дідусь — він дбає, аби все, що я хочу — здійснювалося. Він дуже добрий, мій дідусь, і він — справжній граф. Це він передав через містера Гевішема цілу купу грошей для мене. Я приніс їх сюди — і ти зможеш викупити у Джейка його долю.

Врешті Дік і справді викупив долю Джейка і сам став власником справи, а також нових щіток, робочого костюма та інших корисних речей. Він ніяк не міг повірити своєму щастю, проте освоївся з новим становищем набагато швидше, ніж та продавчиня яблук «старовинного походження». Спершу Дік ходив туди-сюди наче уві сні: дивився на свого юного мецената і боявся, що зараз він ото прокинеться — і все зникне. Навіть коли Седрик простягнув йому руку, аби попрощатися, то й тоді Дік не відразу зреагував.

— Гаразд, бувай, — мовив Седрик, намагаючись триматися впевнено. Проте голос його при цьому зрадливо затремтів і хлопчик часто закліпав довгими віями. — Сподіваюся, справи у тебе підуть добре. Шкода, але я мушу їхати… І залишити тебе. Але, може, ще повернуся сюди… коли вже стану графом. І будь ласка… пиши мені. Ми ж завжди були добрими друзями. Ось, тримай — тут адреса, куди треба надсилати мені листи, — і Седрик вручив Дікові клаптик паперу, на якому було записано адресу його майбутнього дому. — І ще: тепер моє ім'я не Седрик Ерол. Тепер я — лорд Фонтлерой. І… І… бувай здоровий, Діку.

Дік також часто закліпав, його очі зволожіли. Він був чоловік не надто освічений, йому важко було висловити усе, що він у цю мить відчував. Зрештою, бідака і не намагався. Він хіба часто кліпав і ковтав клубок, що став йому у горлі.

— Шкода, що ти їдеш, — врешті глухо вимовив він. І знову закліпав. Тоді глянув на містера Гевішема і торкнув рукою кашкет. — Дякую, сер, що привели його сюди, і за все, що ви зробили. Він… він незвичайний хлопчина, справді, — додав він. — Я все був доброї думки про нього. Бо він таки особливий.

Коли Седрик і містер Гевішем пішли, Дік іще якийсь час стояв, дивлячись їм услід — на цю маленьку постать, яка впевнено крокувала поруч з адвокатом. При цьому очі чоловікові заслала паволока, а в горлі застиг клубок.

У ті дні, що залишилися до відплиття, юний лорд багато часу проводив у крамниці містера Гобса. Містер Гобс був доволі пригнічений: його брав сум. Коли його юний друг на прощання врочисто простягнув йому золотий годинник на ланцюжку, то містер Гобс навіть не міг як належить подякувати. Він поклав футляр собі на коліно і кілька разів мусив висякати носа.

— Там всередині на кришці є напис, — сказав Седрик. — Я сам його придумав і продиктував: «Містеру Гобсу від його старого друга, лорда Фонтлероя. Відкривши це, згадайте мене». Бо я не хочу, аби ви про мене забули.

Містер Гобс знову голосно висякав носа.

— Я тебе не забуду, — вимовив він глухо, як перед тим Дік. — Але ти також не забувай мене, як опинишся поміж тих англійських 'ристократів.

— Я вас не забуду, хай де мені доведеться бути, — відповів юний лорд. — З вами я провів свої найщасливіші години… тобто багато гарних годин. Сподіваюся, ви колись приїдете до мене. Я певен: мій дідусь буде дуже радий. Може, він навіть напише вам листа і сам запросить нас відвідати — коли я йому розкажу про вас. Ви… ви… приймете його запрошення, правда? Навіть якщо він граф — ви ж не відмовитеся приїхати?

— Звичайно, я приїду, аби побачитися з тобою, — великодушно запевнив його містер Гобс.

Отож вони зійшлися на тому, що коли містер Гобс отримає запрошення, у якому його наполегливо запрошуватимуть провести кілька місяців у Доринкуртському замку, то він на той час забуде про свої республіканські погляди, спакує валізу і рушить в дорогу.

Врешті все було готове до від'їзду. Настав день, коли валізи було відправлено на пароплав, а на певну годину до дверей будинку під'їхав екіпаж. Хлопчика тоді охопило невідоме досі почуття самотности. Матуся на якийсь час зачинилася у своїй кімнаті. Коли ж вона спустилася сходами донизу, очі її були вологі, а губи зрадливо тремтіли. Седрик підійшов до матусі — вона нахилилася. Вони міцно обійнялися й обсипали одне одного поцілунками. Седрик розумів, що і матусі, і йому чогось шкода, хоча ще до кінця не розумів, у чому справа. Проте хлопчик спробував на свій спосіб це пояснити:

— Ми любили наш маленький дім, правда, матусю? — спитав він. — І ми завжди будемо його любити, правда ж?

— Так, сонечко, — тихо відповіла жінка. — Звісно, мій любий.

А далі вони сіли в екіпаж і Седрик присунувся якомога ближче до матусі. Жінка озирнулася і крізь віконечко дивилася на будинок, а Седрик не зводив погляду з матусі і тільки гладив її руку.

За якийсь час вони вже опинилися на пароплаві. Скрізь панувала метушня і поспіх. До пристані знай під'їжджали екіпажі, з них виходили пасажири. Пасажири дуже переймалися своїм багажем, який вчасно не довезли на пароплав — отже, була ймовірність, що він запізниться. Носильники вантажили величезні куфри і валізи, опускаючи їх з грюкотом на палубу. Матроси сновигали туди-сюди і розмотували канати. Офіцери віддавали накази. На пароплав піднімалися пані й панове разом з дітьми і няньками. Дехто мав доволі піднесений і радісний вигляд, дехто був сумний і мовчазний, а дехто навіть плакав і витирав хустинкою сльози. Для Седрика усе було цікаво. Він дивився на купи канатів і згорнуті вітрила, на височезну мачту, яка, здавалося, сягала верхівки неба. Хлопчик уже навіть планував поговорити з матросами, аби розпитати їх про піратів.

Уже перед самим відплиттям Седрик стояв на горішній палубі, спершись на загорожу, і спостерігав за останніми приготуваннями. Йому дуже подобалися ці зосереджені вигуки матросів, метушня вантажників. Та ось увагу хлопчика привернув якийсь рух серед людей, що стояли на пристані в очікуванні відплиття пароплава. Хтось відчайдушно намагався пробратися крізь натовп, аби опинитися ближче до судна. Це був юнак, і в його руці виднілося щось червоне. Дік! Він так поспішав до Седрика, що геть засапався.

— Я біг цілу дорогу, — випалив він, піднявшись по трапу. — Прийшов тебе відпровадити. Слухай, у мене справи пішли просто чудово! А це я купив для тебе — з того, що заробив вчора. Можеш вдягати, коли опинишся серед тих дженджиків-модників. Був ще папір, щоб загорнути, але я його загубив, як пробирався до тебе. Бо ті, внизу, не х'тіли мене пускати, о. Диви, то хустинка — пов'яжеш собі на шию.

Дік випалив усе це на єдиному подиху. І тут пролунав дзвоник. Дік миттю кинувся бігти назад, ледве Седрик встиг вимовити бодай слово.

— Бувай! Зав'язуй її, коли будеш серед тих дженджиків! — задихано вигукнув Дік обернувшись — і стрілою помчав донизу.

За якусь мить Седрик з матір'ю побачили, як Дік промайнув через нижню палубу і зістрибнув на берег, коли вже піднімали трап. Стоячи на пристані, став вимахувати своїм кашкетом.

Седрик міцно тримав у руці хустинку. Вона була з яскраво-червоного шовку, прикрашена зображеннями підків та кінських голів.

Пароплав віддав кінці. Це супроводжувалося скрипінням канатів і метушнею серед матросів. Люди на березі гукали до пасажирів, а ті так само гукали у відповідь:

— Бувай! Бувай! Бувай, друже! — майже в один голос повторювала юрма. — Не забувай нас. Напиши, коли доберешся до того Ліверпуля. Бувай! Бувай!

Юний лорд Фонтлерой нахилився вперед і став вимахувати хустинкою.

— Бувай, Діку! — закричав він з цілої сили. — Дякую тобі! Бувай, Діку!

І пароплав відчалив від берега. Люди далі гукали. Мати Седрика опустила вуаль. Товпа на березі змішалася. А Дік нічого довкола себе не бачив — бо не відводив погляду від цього ясного личка, обрамленого золотистими кучерями, які куйовдив вітер. І не чув нічого, крім: «Бувай, Діку!» — що долинало з пароплава.

Ось так маленький лорд Фонтлерой покидав свою батьківщину, вирушивши назустріч невідомій вітчизні своїх предків.