Маленький лорд Фонтлерой

РОЗДІЛ 11 А в Америці…

Минув уже якийсь час, відколи юний друг містера Гобса покинув його і подався до Доринкуртського замку, щоб стати лордом Фонтлероєм. Отож бакалійник уже встиг здати собі справу, що тепер його і маленького приятеля, у чиєму товаристві провів стільки часу, розділяє Атлантичний океан. Від цих думок старому бакалійнику Гобсу робилося геть самотньо. Бо й справді, сам він не належав ані до бистрих на розум, ані особливо веселих осіб, навпаки — був це чоловік радше повільний і важкий на підйом, тим-то гроно його знайомих обмежувалося заледве кількома людьми. Так само бакалійник не був досить жвавий на вдачу, аби вміти якось розважитися. Правду кажучи, читання газет і впорядкування бакалійних рахунків — ото й були всі його розваги. Та навіть давати раду з рахунками було йому непросто — не раз він довго на них дивився, заки вдавалося усе це підсумувати. Раніше-бо маленький лорд Фонтлерой, який вправно вмів лічити як на пальцях, так і на грифельній дошці, заввиграшки додавав усі цифри і негайно спішив на поміч. Окрім того, хлопчик умів чудово слухати, цікавився, що там пишуть у газетах, отож вони з містером Гобсом могли годинами провадити бесіди про Революцію і про англійців, про вибори і про республіканську партію. Тим-то після від'їзду хлопчика у бакалійній крамниці немовби лишилася пустка. Спершу містерові Гобсу увесь час здавалося, ніби Седрик нікуди не поїхав і ось-ось повернеться до нього. Ото якогось дня він відірве очі від газети — і на порозі побачить свого маленького друга: у білому костюмчику, з червоними шкарпетками на ногах, солом'яний капелюшок зсунутий на потилицю — й почує його радісний дзвінкий голосочок. «Доброго здоров'я, містере Гобсе! Але ж нині спека, правда?» — вигукне.

Однак минали дні за днями — а Седрик не повертався. Містер Гобс ходив сумний і похнюплений. Уже і його улюблена газета не приносила йому втіхи, як раніше. Прочитавши до останньої сторінки, містер Гобс клав її на коліна — і безмовно сидів, прикипівши поглядом до високого стільця, забувши про час. Річ у тім, що на ніжках тої табуретки залишилися позначки — які і вганяли містера Гобса у гнітючий смуток. Тому що залишили їх каблуки майбутнього графа Доринкурта, — коли він ото вимахував ногами, бесідуючи з господарем крамниці, тобто з містером Гобсом. Виявляється, що навіть юні графи вимахують ногами, коли сидять на кріслі чи табуретці — і жодна шляхетна кров, жодне походження не можуть цьому завадити! Споглянувши на ті позначки, містер Гобс діставав свій золотий годинник, відкривав його і довго дивився на напис: «Містеру Гобсу від його старого друга, лорда Фонтлероя. Відкривши це, згадайте мене». Надивившись на присвяту, викарбувану на годиннику, містер Гобс закривав кришечку, глибоко зітхав, підводився зі стільця — і рушав до дверей. Тоді зупинявся між ящиком картоплі і бочкою з яблуками — і дивився на вулицю. Увечері, зачинивши крамницю, бакалійник виходив за поріг, запалював люльку і поволі проходжувався по тротуару аж до будиночка, у якому мешкав Седрик. Зараз на дверях там висіло оголошення: «Здається в оренду». Містер Гобс зупинявся, дивився на темні вікна, скрушно хитав головою, пахкав своєю люлькою — і, пригнічений, повертався назад.

Так тривало уже два чи три тижні поспіль, аж поки у голові бакалійника не зародилася нова думка. Був то чоловік повільний і важкий на підйом, отож на обмислювання чогось нового у нього йшло багацько часу. Тим-то неборака не дуже-то полюбляв, коли йому спадали на голову якісь нові думки — волів покладатися радше на старі і знані. Та ось по наступних двох чи трьох тижнях, упродовж яких його настрій ніяк не поліпшувався, а навпаки — ставав усе більш гнітючий, у голові старого бакалійника проступив сякий-такий план дій, який поволі набував чітких обрисів. Отож: він постановив навідати Діка! Правда, містер Гобс іще випахкав немало люльок, перш ніж дійшов такого висновку, та врешті це таки сталося. Він піде навідати Діка. Йому ж бо про Діка було відомо геть усе. Тому що про нього розповідав Седрик. Тим-то бакалійник подумав: може, коли ото побесідує з Діком, то бодай трохи відляже від серця.

Отож одного дня, коли Дік старанно ґлянцував черевики чергового клієнта, на тротуарі перед його робітнею зупинився присадкуватий опецькуватий чолов'яга із брезклим обличчям та лисиною на голові — і втупився у вивіску, яка повідомляла:

Чоловік так довго розглядав вивіску, що у Діка вже прокинулася жива цікавість. Отож скінчивши ґлянцувати взуття свого клієнта, він спитав:

— Поґлянцувати вам, сер?

Чолов'яга повільно підійшов і поставив ногу на підставку.

— Так, — проказав.

Дік узявся до роботи, а товстун усе переводив погляд з Діка — на вивіску, тоді знову з вивіски на Діка.

— Звідки це в тебе? — поспитав нарешті.

— Від одного хлопця, — відказав Дік, — мого друга. Він зі всім мені тут поміг. Файний малий, другого такого не зайдеш… Тепер він в Англії. Поїхав, щоб стати там… ну, як його… лордом.

— Лорд… лорд… — повільно повторив містер Гобс. — Лорд Фонтлерой, майбутній граф Доринкурт?

Дік мало не випустив щітки з рук.

— Пане, то ви його знаєте?! — вигукнув хлопець.

— Чи мені його не знати? — проказав містер Гобс, обтираючи змокріле чоло. — Та ж знав його від народження. Ми ціле життя зналися… от воно як.

Чоловік справді розхвилювався і йому було важко говорити. Він лише дістав з кишені свій золотий годинник, відкрив футляр і показав напис Дікові.

— «Містеру Гобсу від його старого друга, лорда Фонтлероя. Відкривши це, згадайте мене», — прочитав повільно. — То він на пам'ять мені подарував. «Хочу, щоб ви не забували про мене», — так він мені сказав. Та я би пам'ятав його, навіть якби він мені нічого не дарував чи навіть якби ми більше ніколи не зобачили-ся, — додав він, похитавши головою, — бо такого друга неможливо забути…

— Так, такого малого ше тре' пошукати, — погодився Дік. — А сміливий був — як не знаю хто. Я таких ще не видів. Я його дуже поважав, справді. Бо ми були друзями. А подружилися відразу, як тільки ото зобачилися, той малий і я. Знаєте, я вихопив його м'ячика з-під візка — і він того ніколи не забував. Все як тільки ото переходив ту' — зі своєю мамою і з нянькою — все гукав мені: «Привіт, Діку!» А тоді ще руку подавав, ніби дорослий, хоча сам мені ледве до паса діставав, та й одяг на ньому був завеликий — виглядав ніби дівчинка в ньому. Файний був малий — ото бувало поговориш з ним, то й на душі відразу стане легше…

— Правду кажеш, — хитнув головою містер Гобс. — Шкода, що мусить ото стати графом. Був би з нього файний бакалійник, от що… та й галантерейник нічо' би вийшов… Не було би йому ту' рівних! — завершив він, із жалем хитаючи головою.

Справді, вони мали стільки всього розповісти одне одному, що за одну зустріч це було неможливо зробити. Отож домовилися, що завтра увечері Дік навідає бакалійника у його крамниці — там і договорять. Дік страшенно втішився, отримавши це запрошення. Він-бо майже усе життя жив на вулиці — однак не став через це злодієм чи лиходієм, а навпаки — у глибині душі завжди мріяв про гідне існування. А відтоді як отримав змогу розвинути власну справу, то вже заробив і на дах над головою, а тепер сподівався доробитися і до більшого. Тим-то запрошення від цього статечного чолов'яги, власника крамниці на розі, що навіть мав конячку і візок — стало для хлопця неабиякою подією.

— А про графів та їхні замки ти щось чув? — поцікавився містер Гобс. — Я х'тів би знати про них більше і докладніше…

— Та читав трохи, — відповів йому Дік. — Ото в «Дешевій бібліотечці» була одна повість. Називалася «Злочин графа, або Помста графині Мей». Ото історія! З наших хлопців багато її брали читати.

— То захопи її, як підеш до мене, — сказав містер Гобс. — Я тобі за неї заплачу. Взагалі, принеси всі книжечки, в яких пишуть про графів. Ну, а як не про графів, то хай уже буде про маркізів чи про герцогів… хоча він ні разу не згадував ані про тих, ані про других. Ми трохи говорили з ним про графську корону, але мені ще ні разу не випадало видіти її на власні очі. Думаю, ту' їх і не знайдеш…

— Гм, якщо хтось може їх ту' мати… ну то хіба у ювелірних крамницях «Тіфані» тре' шукати, — ствердив Дік. — Але і так не маю поняття, як то вони виглядають — тому не знаю, чи й впізнав би, навіть якби побачив.

Містер Гобс не сказав, що й він сам навряд чи упізнав би графську корону. Чоловік лише поважно похитав головою.

— Не думаю, аби ту' був на них великий попит, — ствердив він.

На тім розмова про корони скінчилася.

І так почалася їхня дружба. Коли Дік прийшов до крамниці, містер Гобс гостинно його прийняв. Посадив його на стілець навпроти дверей, якраз побіля бочки з яблуками, і коли гість вмостився, махнув рукою, у якій тримав люльку, показавши на яблука:

— Ну, гостися.

Тоді містер Гобс узявся переглядати ті брошурки, які приніс йому Дік. Потому вони розмовляли про англійських аристократів. Містер Гобс усе попахкував своєю люлькою і хитав головою. Особливо скрушно він зітхав, коли ото показував Дікові позначки на ніжках стільця.

— То сліди від його каблуків, — зворушено вимовив бакалійник. — Так, то його каблуки. Ото я сиджу ту’ нераз годинами — і дивлюся на них. Файно тоді було, не то, що тепер… Так, ото сидів ту', їв печиво з коробки, тоді діставав собі яблука з бочівки — а качани просто на вулицю викидав. А зараз він лорд і живе у замку… І тепер ті сліди на ніжках — то сліди від каблуків лорда! А колись стануть і слідами графа. Я часом аж говорю сам до себе: «А най то грім поб'є — ну хто би таке подумав?!»

Візит Діка і ця розмова з ним, виглядало, таки принесли полегшу містеру Гобсу. Як Дік уже мав іти, то вони ще повечеряли разом у маленькій кімнатці, що містилася за торговим залом. Містер Гобс частував свого гостя хрустким печивом, сиром, сардинами, та ще розмаїтими консервами, які були у його крамниці. А тоді ще врочисто дістав дві плящини імбирного пива, відкупорив їх, розлив пиво у склянки — і запропонував тост.

— Вип'ємо за нього! — промовив він, піднявши склянку. — А тим всяким… графам, і маркізам, і герцогам всяким — най їм всім тикнеться!

Після цього вечора Дік і містер Гобс частенько бачилися, отож старий бакалійник уже не чувся таким самотнім і пригніченим. Вони разом переглядали випуски «Дешевої бібліотечки» і ще багато чого на цю тему. Вони вже стільки довідалися про звичаї аристократії, що представники цього малошанованого класу були би неабияк здивовані, — якби їм бодай спало це на гадку, звісно. А якось містер Гобс здійснив виправу до книжкової крамниці аж на околиці міста, бо мав тверде бажання поповнити свою бібліотеку. Отож він підійшов до продавця і, нахилившись над яткою, відразу і заявив:

— Мені потрібна книжка про графів.

— Що?! — вигукнув продавець.

— Книжка про графів, — повторив йому бакалійник.

— Гм… боюся, що не зможу вам допомогти, — відповів йому продавець, дещо дивно поглядаючи на нього.

— Не можете?! — захвилювався містер Гобс. — Ну добре, давайте тоді про маркізів… чи про герцогів.

— Нема у нас таких книжок, — відказав йому продавець.

Містер Гобс виглядав геть спантеличено. Якусь мить він стояв, втупившись у підлогу, тоді знову підвів погляд на продавця.

— А може, бодай про графинь щось знайдете? — поспитав ще раз.

— Та ні, на жаль, — не втримав усмішки продавець.

— От тобі й маєш! — розчаровано вигукнув містер Гобс. — А щоб вам добре було!

Він уже переступав поріг книгарні, коли продавець спитав його навздогін, чи не пасуватиме йому історія, у якій головними героями виступають аристократи. Містер Гобс зацікавився — якщо нема як дістати окремої книги про графів, то хай уже буде яка є. Продавець подав йому томик під назвою «Лондонський Тавер». Написав цю історію Гарісон Ейнсворт[5]. З тою книжкою містер Гобс і подався додому.

Коли прийшов Дік, вони взялися її читати. А була то справді дивовижна й захоплива історія, що відбувалася у часи правління знаменитої англійської королеви, яку дехто називав Кривавою Мері. Коли ж містер Гобс довідався, що вона полюбляла стинати людям голови, піддавати усіх розмаїтим тортурам або й спалювати живцем — то неабияк схвилювався. Він пахкав своєю люлькою і стривожено поглядав на Діка. Від хвилювання бакалійника аж кинуло в піт, отож мусив обтерти змокріле чоло своїм червоним носовичком.

— То значить, він там у небезпеці! — вимовив чоловік. — У небезпеці! Якщо влада там у руках отаких страшних бабів, які таке ото виробляють — хтозна що там може діятися у цю хвилину! Хлопчик у небезпеці!

Якщо така баба впаде у шал — то хто там може чутися безпечно?!

— Та зачекайте, — спробував запокоїти його Дік, хоча було видно, що він і сам стривожився, — тепер там уже інша править. Я чув, що теперішню звуть Вікторія, а та, про яку ото книжка пише, була Мері.

— Ага, — вимовив містер Гобс, знову обтираючи спітніле чоло, — ага, правду кажеш. Зрештою, в газетах ніби нічого не писали про диби чи обценьки, якими ламають пальці, ані про спалення на вогнищі… Але все одно, з тими дивними англійцями годі чутися безпечно. Кажуть, вони навіть Четверте Липня — і то не святкують!

Потім містер Гобс іще кілька днів ходив сам не свій, аж поки не отримав листа від лорда Фонтлероя і не перечитав його кілька разів поспіль. А тоді ще прочитав листа, якого Фонтлерой надіслав Дікові практично у той сам час — і лише тоді трохи заспокоївся.

Обох — і містера Гобса, і Діка — Фонтлероєві листи дуже тішили. Вони знову і знову їх перечитували, переповідали один одному, тішилися кожним словом. А потім кілька днів писали відповіді — і також багато разів їх перечитували й обговорювали між собою, як і листи, отримані з Англії.

Для Діка взагалі щось написати було непростою справою. Все, що він вмів, того навчився за якихось кілька місяців, коли жив зі своїм старшим братом і ходив до вечірньої школи. Однак, будучи хлопцем метким, він згодом ще й старався розвивати свої знання: писав на полях газет або ж крейдою на хідниках, стінах і парканах. Він розповідав містеру Гобсу про себе і про свого старшого брата, який опікувався ним по смерті матері, коли Дік іще був зовсім маленький. Батько їхній помер ще раніше. Дікового брата звали Бен. Він як міг опікувався Діком, аж доки хлопець не підріс і не почав продавати газети та працювати посильним. Ось так вони й жили собі удвох. У Бена справи йшли цілком незле і згодом він отримав місце в одній дуже пристойній крамниці.

— І треба ж таке, — розповідав далі Дік, розчаровано хитаючи головою, — припекло йому тоді вженитися з одною! Геть голову згубив — так закохався в неї. Вженився ото — і поселилися вони у двох кімнатах при тій-таки крамниці. А жінка його моцна була — ну просто як тигриця, коли ото кидалася в нервах. Як впаде в гнів — то геть все трощить, що зобачить. А розізлити її — на то великого труду не тре' було. А потім ще малого народила — такого самого крикливого, як вона сама. Верещав день і ніч, якщо я не носив його на руках. А як він кричав, то вона на мені зло зганяла. Раз жбурнула в мене тарілку — а потрапила в малого. Якраз у підборіддя. Лікар потім сказав, що рубець в дитини на ціле життя вже лишиться. Файна мамця, нє? І так ото всім нам по черзі діставалося — і Бенові, і мені, і малому. Найбільше вона на Бена злилася — що заробляв мало. Аж врешті він подався на захід зі ще одним чоловіком — аби там худобу розводити. І от, минув десь тиждень після його від'їзду, і я вже розпродав газети, вертаюся ввечері додому — а двері замкнені, нікого нема. Господиня каже: втекла ваша Мінна, аж за нею закурилося! Потім казали, що вона за океан подалася, десь там влаштувалася за няньку до якоїсь пані, в котрої також була мала дитина. І от, відтоді ми про неї більше і не чули. Ані Бен від неї вістки жодної не дістав. Якби я був на його місці, то ані дрібки тим би не переймався. Зрештою, мені здається, що він і не переймається. Але спочатку то дуже сох за нею. Кажу, геть голову згубив чоловік. Взагалі вона навіть дуже нічо' собі була — як гарно вбереться і не злиться. Мала такі виразні чорні очі і волосся до колін. Ото як заплете його в косу — а коса така як рука груба виходила! — та закрутить на голові, а очі блищать як вуглини! Казали, що вона якась напів італійка — бо чи то її батько, чи мама ніби з Італії походили — тому і вдачу таку скажену мала. Певно, вона точно з тої Італії була, кажу вам!

Дік часто розповідав містеру Гобсу про свого брата Бена, який, відтоді як подався на захід, раз чи двічі навіть писав йому.

Власне Бенові спершу не надто щастило і він мандрував у пошуках ліпшого місця. Та от нещодавно він нарешті осів на одному ранчі в Каліфорнії — бо знайшов там добру роботу.

— Та жінка, та Мінна, йому добре сала за шкіру залила, — сказав якось Дік містеру Гобсу. — Нема ради, мені часом його просто шкода…

Дік тоді сидів у бакалійника у крамниці. Містер Гобс саме набивав свою люльку.

— Бо не тре' було женитися, — поважно заявив він, підвівшися з крісла за сірниками. — Жінки… Хто-хто, а я чогось доброго від них ніколи ся не сподівав.

Містер Гобс узяв сірники з коробки — і глипнув на прилавок.

— О маєш! — вимовив він здивовано. — Та ту' лист! А я не видів. Певно, поштар лишив на прилавку… а може, то я газетою накрив.

Бакалійник схвильовано взяв у руки конверт.

— Та то ж від ньогої — вигукнув. — То лист від нього!

Містер Гобс умить забув і про люльку, і про сірники. Знову сів своє крісло і складаним ножем відкрив конверт.

— Цікаво, що там у нього тепер діється? — проказав. Та ось містер Гобс розгорнув листа і став читати:

— Ну нічо' собі! — вигукнув він. — А най то грім…!

Бакалійник був настільки вражений, що навіть своєї звичної примовки не міг проказати до кінця. Він-бо завжди говорив: «А най то грім поб'є!» Але цього разу останнє слово вже не мав сили доказати. Видно, його почуття були настільки збурені цим листом, що чоловік ледве міг говорити.

— То що, виходить, все накрилося? — поспитав Дік.

— Накрилося! — вимовив містер Гобс. — Мені здається, то все ті британські 'ристократи — змовилися, аби його обібрати, бо ж він американець! Вони на нас зуб гострять ще від Революції, ото йому взяли і помстилися. Казав же я тобі: він там у небезпеці — і подиви', що сталося! Напевно, цілий уряд зібрався разом, аби таке намислити — позбавити його всіх законних прав на ті маєтки!

Він і справді неабияк розхвилювався. Спершу містер Гобс не схвалював тих змін, які настали у житті його юного друга, проте згодом уже більш-менш з усім змирився. А коли отримав листа від Седрика, то навіть у глибині душі пишався, що його юний друг зробився таким багатим і шляхетним. Звісно, містер Гобс і далі недолюблював усяких графів, проте йому добре було відомо, що і в Америці гроші є важливі, а якщо статки ще поєднані з вельможним титулом — тоді їх тим паче важче позбутися.

— Та вони хочуть його пограбувати! — вимовив бакалійник. — От що їм тре'! А люди при грошах і при становищі мали би ним опікуватися.

Він допізна не відпускав Діка і вони все обговорювали новину, яку ото дізналися з листа. Врешті Дік подався додому. Бакалійник ще відпровадив його за ріг вулиці, а повертаючись зупинився перед будинком, на якому висіло оголошення: «Здається в оренду». Чоловік якийсь час стояв, прикипівши поглядом до цього оголошення. Хапливе попахкування люлькою виказувало його хвилювання.