Маленький лорд Фонтлерой

РОЗДІЛ 4 В Англії

Згодом, коли пароплав уже вийшов в океан, місіс Ерол розповіла синові, що в Англії їм доведеться жити окремо, в різних будинках. Коли хлопчик уперше про це почув, то страшенно засумував. Містер Гевішем тоді подумав: добре, що граф подбав про те, аби мати жила неподалік від сина — так вони зможуть частенько бачитися. Прецінь хлопчик не витримав би розлуки з матусею. Місіс Ерол розраджувала Седрика, запевняючи, що вони мешкатимуть близенько одне від одного. Її голос був сповнений такої ніжности й любови, що хлопчик невдовзі перестав боятися за свою матусю.

— Седрику, мій дім розташований неподалік від замку, — м'яко повторювала вона кожного разу, коли про це заходила мова. — Я буду зовсім близько від тебе. І ти щодня зможеш прибігати до мене й розповідати про все, що у тебе діється. Нам буде добре! Там чудові місця. Твій батько часто мені про них розповідав. Він дуже любив свій маєток… І ти також його полюбиш.

— Якби ти там мешкала разом зі мною, то я любив би його іще більше, — відповів юний лорд із глибоким зітханням.

Він-бо ніяк не міг збагнути, чому це матуся повинна жити не разом з ним.

Натомість місіс Ерол вирішила, що синові ліпше не знати, чому граф прийняв таке рішення.

— Я би воліла, аби Седрик про це не знав, — мовила вона до містера Гевішема. — Він не зможе зрозуміти, чому граф так вирішив. Коли дізнається — то це хіба його глибоко вразить. Хлопчикові легше буде полюбити дідуся, коли він не знатиме, що граф з такою неприязню ставиться до мене. Мій хлопчик не знає, що таке неприязнь, тому йому буде дуже важко змиритися з тим, що хтось мене ненавидить. У нього таке добре серце, він так мене любить! Отож ліпше не говорити йому нічого, аж доки не підросте. І для графа це буде ліпше. Бо інакше між ним і Седриком виникне нездоланний бар'єр… І Седрик ще дитина.

Тим-то Седрику лише пояснили: мовляв, існують певні причини, які він зможе зрозуміти хіба коли виросте, через які дідусь мусив прийняти таке рішення. Хлопчик, звісно, здивувався. Хоча самі причини його надто не цікавили. Зрештою, мати багато розмовляла з ним, змальовуючи всі переваги нового життя. Хлопчик поволі заспокоївся, хоча містер Гевішем не раз бачив, як він задумливо дивиться на море і важко, зовсім не по-дитячому, зітхає.

— Не подобається мені це, — сказав він якось під час бесіди з адвокатом. — Ви навіть собі не уявляєте, як мені це не подобається. Але в житті багато розмаїтих клопотів — і з ними треба якось давати собі раду. Так казала Мері, і від містера Гобса я також таке чув не раз. А матуся хоче, аби мені подобалося жити у дідуся, тому що він втратив своїх синів… а це дуже важко. Як можна не жаліти того, хто поховав усіх своїх дітей… До того ж, останній син помер так… так несподівано.

Пасажирів пароплава, які зазнайомилися з юним лордом, страшенно зворушувала його розсудлива манера вести бесіду — поважні судження, які зазвичай можна почути хіба від дорослого досвідченого чоловіка, та отой серйозний вираз дитячого личка, з яким це вимовлялося, справляли неабияке враження на слухачів. Ще б пак: уявіть-но лишень милого золотоволосого хлопчика, який має звичку всістися, обхопивши одне коліно своїми дитячими рученятами, — і починає вголос розмислювати на всякі поважні теми. Це викликало неабияке захоплення серед слухачів-дорослих. Навіть незворушний містер Гевішем — і той уже відчував втіху від товариства юного співбесідника та його суджень.

— Наскільки розумію, ви будете добре ставитися до графа? — спитав його якось адвокат.

— Так, звісно, — впевнено відповів юний лорд. — Він мій родич, а до родичів треба ставитися добре. Зрештою, він сам так гарно до мене поставився… Коли хтось стільки доброго для тебе робить, коли хоче, аби у тебе було все, чого лиш собі бажаєш — то любитимеш ту людину, навіть якби вона не була твоїм родичем. А коли та особа належить до твоєї рідні, то будеш її любити ще більше.

— Тобто ви думаєте, що граф вас полюбить? — припустив містер Гевішем.

— Певно, що так, — відповів Седрик. — Розумієте, я ж також його родич… а саме син його сина. Хіба ж ви не бачите? Він уже мене любить — бо інакше хіба робив би мені стільки подарунків? Хіба послав би вас за мною?

— Ага, ось воно як, — завважив адвокат.

— Ну так, — потвердив Седрик. — А як інакше? Чи ви не погоджуєтеся зі мною? Звісно, дідусі завжди люблять своїх онуків.

Тим часом на пароплаві пасажири потроху відходили від морської хвороби і піднімалися на палубу подихати свіжим повітрям. Люди зручно вмощувалися на шезлонгах, заводили між собою бесіду — й романтична історія юного лорда Фонтлероя переходила з уст в уста. Відповідно, всі зацікавлено спостерігали за маленьким хлопчиком, який бігав собі по палубі або ж проходжувався разом з матір'ю чи цим літнім сухорлявим адвокатом, або ж розмовляв з матросами. Усі полюбили малого, отож невдовзі друзі у нього були на цілому пароплаві. Седрик-бо завжди легко нав'язував контакти з людьми — не інакше було і тут. Коли чоловіки виходили на прогульку, то запрошували його до себе. Отож хлопчик поважно проходжувався з ними по палубі і дотепно відповідав на їхні жарти, веселячи усе товариство. Коли ж із ним заводили розмову жіночі компанії, то й тоді юний лорд відразу опинявся у центрі уваги і викликав нові й нові хвилі сміху серед своїх співбесідниць. Так само коли Седрик бавився з дітьми, то й там не бракувало веселощів. Серед матросів у нього також з'явилися добрі друзі: хлопчик захоплено слухав їхні розповіді про піратів, про корабельні аварії та про безлюдні острови. Невдовзі він навчився лагодити корабельні канати і майструвати іграшкові кораблики, а також доволі швидко збагнув різницю між розмаїтими «марселями» і «ґрот-марселями»[4]. Хлопчик уже залюбки вживав у розмові різні морські словечка. Якось він викликав немале пожвавлення серед товариства, яке тоді перебувало на палубі у пальтах у шаликах, коли дзвінко вигукнув:

— Але ж нині холодно, клянуся Нептуном!

Седрик здивувався, чому всі засміялися. Він почув цей вислів від «старого моряка» на ім'я Джері, який частенько вживав це, коли розповідав юному лорду розмаїті морські історії. Якщо вірити тим розповідям, Джері виходив у плавання зо дві чи три тисячі разів, кожного разу його корабель неодмінно зазнавав аварії поблизу островів, які, звісно, населяли кровожерливі племена людоїдів. З його розповідей також можна б зробити висновок, ніби його кілька разів підсмажували на рожні, з'їдали та ще разів з п'ятнадцять-двадцять з нього живцем знімали скальп.

— Тим-то він такий лисий, — пояснював лорд Фонтлерой матусі. — Якщо з тебе стільки разів знімуть скальп — то певно, що волосся більше рости не буде. От і в Джері воно перестало рости, відколи вождь паромачавикінів зняв з нього скальп ножем, зробленим з черепа вождя вопслемампків. Він каже, що тоді його скальпували дуже серйозно — як ніколи. Як тільки вождь паромачавикінів замахнувся ножем, то у Джері волосся на голові стало дибки від страху — та так і не опустилося. І тепер вождь так і носить його скальп, який більше нагадує щітку. Мені ще ніколи не доводилося чути про такі пригоди, які ото пережив Джері! Як би я хотів розказати про них містеру Гобсу!

Коли погода псувалася, люди сиділи внизу, в кают-компанії, то завжди хтось просив Седрика розповісти про «пригоди» Джері. І хлопчик переповідав їх з такою пристрастю, що невдовзі серед усіх кораблів, що перетинали Атлантику, годі було знайти популярнішого пасажира, ніж лорд Фонтлерой. Він завжди виявляв готовність розважити товариство, а позаяк робив це так по-дитячому щиро і водночас по-дорослому поважно, то, мабуть, і сам не здогадувався, що в цьому й полягає його особливий, неповторний чар.

— Ці історії Джері так їм подобаються, — розповідав він матусі. — Вибач, матусю, але я би навіть сказав, що У них годі було би повірити, якби вони не трапилися зі самим Джері. Але ж з ним вони таки трапилися… хоч як це дивно. Зрештою, може, він не все аж так добре пам'ятає, бо з нього стільки разів знімали скальп. То напевно мусило позначитися на його пам'яті.

Й ось через одинадцять днів після того як Седрик попрощався на пристані з Діком, пароплав причалив у Ліверпулі. А наступного дня, вже геть увечері, екіпаж довіз хлопчика разом з мамою та містером Гевішемом до брами Курт-Лоджа. У темряві годі було роздивитися сам будинок. Седрик бачив хіба, що екіпаж в'їхав на доріжку, з обох боків оточену високими деревами. За якусь мить хлопчик побачив відчинені вхідні двері, з яких лилося яскраве світло.

З Америки привезли сюди і Мері, аби могла тут допомагати своїй господині. Вона прибула дещо раніше від них. Зістрибнувши з екіпажу, Седрик одразу побачив Мері, яка стояла на порозі разом із ще кількома слугами.

Лорд Фонтлерой радісно кинувся до неї.

— Ти вже тут, Мері? — вигукнув він. — Матусю, тут є Мері! — і захоплено поцілував служницю у її розчервонілу шорстку щоку.

— Тішуся, що ти вже добралася сюди, Мері, — тихо вимовила місіс Ерол. — Мені так мило тебе бачити. Тепер не почуватимуся тут зовсім чужою.

Вона простягнула Мері руку. Та міцно її потиснула. Мері добре розуміла, як почувається ця жінка, яка щойно покинула свою батьківщину, а тут їй ще й доведеться розлучитися з рідною дитиною.

Слуги-англійці з цікавістю розглядали хлопчика та його матір. Поміж слуг, звісно, ходило немало чуток. Їм було добре відомо про недобру вдачу графа та про те, чому місіс Ерол повинна замешкати тут, у Курт-Лоджі, тоді як син житиме у замку. Вони також знали, які великі статки успадкує цей хлопчина, хоча й не заздрили йому, знаючи крутий норов його дідуся, який страждав на подагру.

— Нелегке життя його жде, бідаку, — знай перемовлялися між собою слуга.

Проте про самого хлопчика їм напевно нічого не було відомо. Та й справді, звідки їм було знати, який характер має юний лорд Фонтлерой.

Седрик сам скинув зі себе пальтечко — бо ж звик усе робити сам, без допомоги слуг — і взявся роззиратися довкола. Обвів поглядом простору вітальню, картини й оленячі рога на стінах та купу інших деталей, що прикрашали вітальню. Усе було йому цікаве, бо вдома такого ще не доводилося бачити.

— Матусю, — звернувся він, — а правда, тут дуже гарно? Тішуся, що мені випало щастя тут жити. Такий гарний великий дім!

Звісно, якщо порівнювати з їхнім будиночком на тісній нью-йоркській вуличці, то цей дім і справді здавався дуже світлим і просторим. Мері завела їх нагору, у спальню, стіни якої були перетягнуті барвистим ситцем. У каміні весело гуготів вогонь, а перед каміном спокійно спала велика біла кішка перської породи.

— То економка із замку прислала вам її, мем, — пояснила Мері. — Вона добра жінка, і постаралася все для вас приготувати. Я бачила її коротко, то й перемовилися троха. Вона дуже любила капітана, дуже, мем, і тепер все сумує за ним. Ото вона мені і сказала: як місіс Ерол зобачить ту кішку під каміном — то їй відразу здасться, ніби вона вдома. Вона ж капітана знала від малого. Казала, файна була дитина, а як виріс — то ще файніший ся зробив. І характер мав добрий — все шось доброго скаже і їй, і всім, кого ото тілько зобачив, чи то який вельможний аристократ, чи то простий чоловік. А я їй тоді кажу: «Та його син — то викапаний тато. Малий геть в нього вдався — такий милий і файний хлопчисько, як сам капітан Ерол».

Помившись і перевдягнувшись після дороги, місіс Ерол і Седрик спустилися вниз у велику світлу вітальню. Правда, стеля тут була не надто висока, а старі меблі — усі ці великі крісла з високими спинками та масивними поручнями, прикрашеними старомодним різьбленням, дещо незвичні полиці, шухлядки — видавалися трохи важкими. Перед каміном замість килимка лежала велика тигрова шкіра, а обабіч стояли фотелі. Велична біла кішка, яка відразу по приїзді нових господарів пішла була за лордом Фонтлероєм нагору, тепер знову спустилася сюди, до вітальні. Седрик відразу вмостився на тигрячому хутрі перед каміном, а кішка згорнулася клубочком побіч, немовби пропонуючи подружитися. Седрик так втішився, що поклав голову поруч з кішкою і почав її гладити, при цьому зовсім не звертаючи уваги на те, про що розмовляють його мати та містер Гевішем.

Вони говорили доволі тихо. Місіс Ерол виглядала схвильованою — це виказувала її блідість.

— Хоч сьогодні йому не треба їхати? — спитала вона. — Бодай сьогодні він ще залишиться зі мною?

— Звісно, — так само тихо відповів містер Гевішем. — Сьогодні він не мусить їхати. Щойно ми пообідаємо, я сам поїду до замку і повідомлю графа, що ви вже прибули.

Місіс Ерол глянула на Седрика. Хлопчик безтурботно лежав собі, зручно вмостившись на тигрячій шкурі. На його рум'яному личку вигравали відблиски полум'я, золотаві пасма розсипались по тигрячій шкурі (яка виконувала роль килимка), а кішка дрімотливо муркотіла — так їй подобалося, що Седрик гладить її своєю делікатною долонькою.

На обличчі місіс Ерол з'явився ледь помітний усміх.

— Граф навіть не здогадується, чого мене позбавляє, забираючи його від мене, — сумно проказала вона.

Тоді перевела погляд на адвоката і додала:

— Будьте такий ласкавий, перекажіть графу, що я воліла б не брати від нього грошей.

— Не хочете грошей? — здивовано вигукнув містер Гевішем. — Ви хочете відмовитися від тої виплати, яку граф призначив на ваше утримання?

— Так, — дуже просто відповіла жінка. — Я воліла б її не брати. Досить того, що змушена прийняти цей дім… І я вдячна за це графу, бо так зможу бути неподалік від свого сина. А щодо грошей, то маю трохи власних заощаджень — мені цього вистачить, тому й не потребую більше. Якщо граф так уже мене незлюбив, то мені тим більше не хотілося б, аби він подумав, ніби я відпустила Седрика через ті гроші. Бо сина я відпускаю тільки тому, що люблю його понад усе і заради його щастя здатна забути про себе і свої потреби. І ще: цього бажав би його батько.

Містер Гевішем потер підборіддя.

— Дивно це якось, — вимовив він. — Граф розсердиться. Він не зрозуміє вашої відмови.

— Думаю, що зрозуміє, коли трохи замислиться, — відповіла жінка. — Мені ці гроші й так не потрібні, то для чого мені приймати їх від людини, яка настільки мене ненавидить, що відбирає мого маленького хлопчика? Це ж дитина його рідного сина…

Містер Гевішем якийсь час замислено дивився на неї.

— Гаразд, я передам графу ваші слова, — проказав врешті.

Тут подали обід і всі сіли за стіл. Кішка вмостилася на кріслі поруч із Седриком і поважно муркотіла, поки вони обідали.

Увечері містер Гевішем уже доповідав про своє прибуття у замку. Граф відразу запросив його до себе. Адвокат застав свого господаря у зручному розкішному кріслі перед каміном: той сидів, сперши хвору ногу на низенький ослінчик. Одразу зміряв адвоката прискіпливим поглядом з-під кошлатих брів — і містер Гевішем завважив, що, попри вдаваний спокій, граф таки схвильований.

— Що ж, містере Гевішеме, — крекнув граф, — Ви вже повернулися. То які новини?

— Лорд Фонтлерой та його мати зараз у Курт-Лоджі, — відповів містер Гевішем. — Вони обоє непогано витримали подорож і почуваються дуже добре.

Граф щось нетерпляче гмукнув і нервово махнув рукою.

— Радий це почути, — кинув він. — Гаразд, хоч це добре. Сідайте собі. Може, вип'єте трохи вина? Що ще мені розкажете?

— Лорд Фонтлерой сьогодні ночуватиме разом з місіс Ерол. А завтра я привезу його в замок.

Рука графа лежала на поручні крісла. На останніх словах адвоката він підняв її і затулив долонею очі.

— Ну то розповідайте далі, — вимовив він. — Ви ж знаєте, я велів нічого не писати про цю справу, тому нічого не знаю, справді. Що то за хлопець? Його мати мене не обходить — хлопчик, хлопчик який?

Містер Гевішем надпив зі склянки портвейну, якого сам собі налив, а тоді сів у крісло, тримаючи склянку в руці.

— Ну, взагалі важко говорити про характер семирічної дитини, — обережно завважив він.

Передсуди графа були просто нездоланні. Він глипнув на адвоката і суворо видав рішенець:

— Він дурень, так? Чи незграбний бовдур? Та американська кров дається взнаки, хіба ні?

— Не думаю, що вона йому зашкодила, мілорде, — як завжди, стримано і сухо відповів адвокат. — Звісно, я не надто знаюся на дітях… але мені хлопець видається доволі милим.

Містер Гевішем завжди тримався такої манери у висловлюванні своїх думок, і зараз був підкреслено сухим і стриманим. Адвокат просто вирішив: нехай ліпше граф Доринкурт сам складе собі думку про внука. Тим-то постановив не розповідати нічого заздалегідь.

— Він здоровий? А який на зріст? Високий? — допитувався граф.

— Наскільки можу судити, зі здоров'ям у нього все гаразд. Як також зі зростом, — відказав адвокат.

— Не сутулий? Миловидний? — не відступав граф.

На устах містера Гевішема з'явилася ледь помітна посмішка. Перед ним-бо постала картина, яку бачив при від'їзді з Курт-Лоджу, — милий хлопчик, який невимушено собі розлігся перед каміном, золотаві кучері на фоні тигрячого хутра, та ще рожевощоке личко і жвавий погляд.

— Думаю, мілорде, він дуже милий. Принаймні мені так видається, — стримано відповів адвокат. — Ясна річ, мені годі судити напевно. Але, дозволю собі завважити, він дещо відрізняється від англійських дітей.

— Я й не сумнівався, — кинув граф. Його саме пронизав різкий біль у нозі. — Ті американські діти — то переважно одні нахаби і зухвальці. Я вже досить про це начувся.

— Гм… не сказав би, що йдеться про зухвальство, — промовив містер Гевішем. — Мені навіть годі описати цю відмінність. Оскільки хлопець більше часу проводив серед дорослих, аніж серед дітей, то мені здалося, що у його поведінці серйозність і дитячість якось поєднуються.

— Американське зухвальство! — заперечив граф. — Мені багато про це розповідали. Тільки що вони називають це раннім розвитком і свободою. Аякже! Страшне нахабство і жахливі манери — ось що воно таке насправді!

Містер Гевішем знову ковтнув портвейну. Він узагалі рідко сперечався зі своїм вельможним господарем, а коли у того були напади подагри — то й поготів. У такі хвилини ліпше було не входити в слово. Отож на кілька хвилин запала мовчанка. Та за якийсь час містер Гевішем її порушив.

— Я маю передати вам повідомлення від місіс Ерол, — промовив він.

— Не хочу чути жодних її повідомлень! — гнівно відрізав граф. — Що менше про неї буду знати — то ліпше.

— Бачите, але це важливо, — пояснював адвокат. — Вона воліє відмовитися від утримання, яке ви їй призначили.

Графа аж пересмикнуло.

— Що?! — вигукнув він. — Що ви сказали?! Містер Гевішем повторив:

— Вона стверджує, що в цьому немає потреби, а оскільки стосунки між вами годі назвати приязними…

— Приязними?! — з люттю вигукнув граф. — Можу сказати напевно: вони ніколи не будуть приязними! У мене сама згадка про неї викликає ненависть! Примітивна корислива американка! Нехай не показується мені на очі.

— Мілорде, — вимовив містер Гевішем, — мені здається, її годі назвати корисливою. Для себе вона нічого не просить. Просто повідомляє, що не може прийняти ті гроші, які ви їй запропонували.

— Вона зумисне так робить! — відрізав граф. — Хоче, аби я з нею побачився. Думає, що буду захоплюватися її рішенням. Аякже, дочекається! Це всього лиш та американська незалежність! Але я не дозволю, аби вона жила як жебрачка — та ще під самою брамою мого парку! Якщо вже вона матір мого внука, то має займати відповідне становище — і вона буде його займати. Тому й отримуватиме ті гроші, хоче того чи ні!

— Місіс Ерол не буде їх витрачати, — сказав містер Гевішем.

— А це мене не обходить! — скрикнув граф. — Гроші їй все одно посилатимуть. Аби не казала людям, що живе тут як жебрачка, бо я їй нічого не даю! Це вона просто хоче, аби хлопець погано про мене думав! Певно, вже його проти мене настроїла!

— Ні, — сказав містер Гевішем. — Властиво маю переказати Вам ще одне її прохання — сподіваюся, це переконає Вас, що вона нічого супроти Вас не чинила.

— І слухати не хочу! — випалив граф, аж засапавшись від гніву та болю в нозі.

Проте містер Гевішем вів далі:

— Вона просила, аби не говорити лорду Фонтлерою нічого, що могло би упевнити його, ніби це ви наполягли на розлуці… через неприязнь до неї. Хлопчик дуже її любить, отож вона певна, що ця новина хіба послужила б перешкодою для ваших стосунків із внуком. Лорд Фонтлерой цього не зрозуміє, стане вас боятися або відгородиться байдужістю. Місіс Ерол каже: він іще замалий, аби зрозуміти, в чому тут справа, тому нехай спершу підросте — а тоді й довідається.

Вона не хоче, аби усе це затьмарило вашу першу зустріч із внуком.

Граф глибше вмостився у кріслі. Його глибоко посаджені очі широко відкрилися.

— Що-що? — вимовив він, затамувавши подих. — Що? Ви хочете мене переконати, ніби вона нічого не сказала синові?

— Ані словом не прохопилася, — сухо відказав адвокат. — Можу вас у цьому запевнити. Хлопчик хіба знає, що ви — найліпший і найдобріший дідусь на світі. Його віри у ваші чесноти не підважено жодним словом. А поки я був у Нью-Йорку, докладно виконував усі ваші розпорядження, тим-то лорд Фонтлерой мав усі підстави вважати вас взірцем щедрости і доброчинносте.

— Справді? — перепитав граф.

— Слово честі, — потвердив містер Гевішем, — ставлення до вас лорда Фонтлероя цілком залежатиме саме від вас. І, якщо дозволите, я би таки порадив у його присутності утримуватися від зневажливих висловлювань на адресу його матері. Це те, що найбільше сприяло б вам у нав'язуванні контакту із внуком.

— Гм, ото ще мені клопіт! — буркнув граф. — Та ж малому тільки сім років!

— Так, і всі ці сім років він провів разом з матір'ю, тому й любить її цілим серцем, — стримано завважив містер Гевішем.