Маленький лорд Фонтлерой

РОЗДІЛ 10 Граф стурбований

Справді, під час своїх відвідин сільських хатинок місіс Ерол довелося здійснити немало сумних відкриттів. Виявилося, що зісередини все воно виглядає зовсім не так мальовничо, як із пагорка, порослого вересом. Зблизька ця мальовничість одразу розвіювалася. Сподіваючись побачити серед мешканців старання і працьовитість, місіс Ерол натомість зіткнулася з байдужістю, бідністю і темнотою. Дуже швидко жінка зрозуміла, що Ерлборо насправді є найбіднішим селом у цілій околиці. Багато чого їй розповів містер Мордонт, ділячись своїми клопотами і розчаруваннями, а решту вона побачила на власні очі. В управителі тут завжди брали осіб, котрі лише вміли догоджати графові й анітрохи не дбали про орендарів, які скніли у злиднях. Село занепадало, з кожним днем справи тут ішли гірше і гірше.

А той закуток — то взагалі був жах: перехняблені халупи, хворі, нещасні, зневірені люди. Коли місіс Ерол потрапила сюди вперше, то аж здригнулася від побаченого. Бідність, бруд довкола — усе це вражало навіть сильніше, ніж у місті. Виглядало, що тут годі щось зарадити. Дивлячись на брудних недоглянутих дітей, що виростали серед злиднів і цілковитої байдужости, жінка згадувала свого сина, свого хлопчика, який жив у розкішному замку, серед багатства і достатку, чиї бажання сповнювалися ледве він встигав їх висловити — ніби маленький принц. І при цих порівняннях материнське серце підказало їй одну думку. Зрештою, для неї, як і для усіх решта, було очевидно, що граф справді прив'язався до Седрика, отож не зможе відмовити у його проханні.

— Граф не відмовить йому, — мовила вона до містера Мордонта. — Він-бо задовольняє кожне його бажання. Чому б не скористатися цим для добра отих людей? Я вже про це подбаю.

Місіс Ерол добре знала, що на сина можна покластися, тим-то й розповіла йому про те, що діється у селі. Жінка була певна: Седрик обов'язково переповість почуте своєму дідусеві. І це напевно матиме бажані наслідки.

І хоча усім довкола це здавалося геть неймовірним — саме так усе і було. Річ у тім, що на графа найбільше впливала непохитна Седрикова віра, ніби дідусь і не може вчинити інакше. Аби хлопчик у якусь мить збагнув, що насправді його дідусь анітрішки не є взірцем доброти і шляхетности, що завжди воліє діяти на догоду хіба собі — цього граф, звісно, не міг допустити. Зрештою, те, що хтось іще здатен бачити у ньому мало не доброчинця всього людського роду — це також стало для графа чимось геть новим. І годі сказати, щоб це йому не подобалося. Тим-то не міг він, дивлячись у ці чисті карі оченята, в яких світилася віра і захоплення, сказати щось на взірець: «Знаєш, я лише себелюбний старий негідник — ніколи в житті не виявляв жодного співчуття чи шляхетности, тим-то і зараз доля тих бідних селян мене зовсім не обходить». Граф таки встиг неабияк прив'язатися до дитини, отож уже чувся зобов'язаний бодай час до часу виявляти прихильність до людей, котрі опинялися у скруті. Ось чому, помисливши трохи і навіть у глибині душі підсмішковуючись зі себе, граф послав за Ньюіком. Вони довго розмовляли про становище селян. Врешті було вирішено: зруйнувати старі халупи і на їх місці звести нові хатинки.

— На цьому наполягає лорд Фонтлерой, — сухо пояснив граф. — Він вважає, що це принесе користь усім —і орендарям, і нам. Можете сказати фермерам, що це була його ідея, — і поглянув на юного лорда, який лежав перед каміном, бавлячись із Дуґалом. Собака не відходив від хлопчика ані на крок — завжди і скрізь супроводжував юного господаря: або ішов поруч із ним, коли той проходжувався по замку чи парку, або повагом трюхикав за його коником, коли лорд Фонтлерой вибирався на кінні прогулянки.

Годі й казати, невдовзі всі довкола тільки й говорили, що про майбутні зміни. Властиво, спершу люди навіть не могли у це повірити. Проте якогось дня до того закутка прибула група робітників і взялася за знесення жалюгідних злиденних халуп, які досі служили людям за житло, — і їм довелося усвідомити: завдяки лорду Фонтлерою вони нарешті цих халуп позбудуться. Якби то Седрик тільки знав, що говорять про нього мешканці села, як дякують йому на кожному кроці і яке велике майбутнє пророкують, коли він виросте, то, певно, неабияк здивувався б! Хлопчик-бо жив своїм звичайним життям — як будь-який хлопчик його віку: гасав по парку, доганяв кроликів, лежав собі на траві поміж дерев або ж на килимку у бібліотеці, читав цікаві книжки і ділився прочитаним із графом, потім розповідав про все, що відбулося з ним за дня, матусі, а ще писав довгі листи Дікові і містеру Гобсу, які так само відписували йому (причому кожен мав свій особливий стиль письма), їздив верхи разом із дідусем або Вілкінсом. Властиво, коли під час таких прогулянок їм випадало проминати міський ринок, хлопчик помічав, що люди оберталися у їхній бік, знімали поштиво капелюхи, а обличчя їхні світліли усмішками. Отож Седрик був переконаний: усе це діється так, тому що поруч із ним є його дідусь.

— Як же вони вас люблять, — сказав він якось дідусеві, щиро посміхаючись. — Чи бачите, як люди тішаться, коли ви приїжджаєте? Сподіваюся, до мене також колись будуть так добре ставитися. Певно, це дуже гарно — коли стільки людей вас любить.

У ту мить Седрик відчував неабиякі гордощі: ще б пак, дідусь викликає таку любов і пошану у всіх довкола. А він же його внук…

Поки будували нові будинки для орендарів, Седрик разом із дідусем майже щодня сідлали коней і виїжджали на місце будови, аби подивитися, як там ідуть справи. Фонтлерой цікавився геть усім. Тільки-но прибувши на місце, він відразу злазив зі свого поні і йшов до робітників, розпитував їх, як мурують стіни, як кладеться цегла і т. д. Потім розповідав їм про Америку. Після кількох таких розмов він уже сам міг пояснювати графові всі тонкощі мулярської справи — це коли вони вже повертали до замку.

— Знаєте, мені такі речі завжди дуже цікаві, — тлумачив він. — Ну бо ніколи не відомо, чим іще доведеться займатися.

Знову, як тільки Фонтлерой із дідусем виїжджали з будови, робітники поміж собою ділилися враженнями, їм-бо страшенно подобалося слухати Седрико-ву бесіду, його щирі дитячі розпитування, тому вони дуже тішилися, коли він ото приходив порозмовляти. Ще б пак: руки в кишенях, шапка зісунута на потилицю, з-під шапки вибиваються золотаві кучері — і це щире захоплення, щира цікавість на личку!

— І де він такий ся взяв? — говорили вони поміж собою. — Другого такого ще тре' пошукати. Характером в графа не вдався, то вже напевно…

Повернувшись додому, робітники ділилися побаченим з дружинами, а ті вже розносили новини про юного лорда Фонтлероя по цілому селу, отож невдовзі вже не було жодної живої душі, яка би про нього не чула. Всі підкреслювали, що «той скажений граф», виявляється, здатен когось полюбити, що хлопчик зумів розтопити навіть його камінне серце.

Жарти жартами, а ті, котрі таке говорили, самі не підозрювали, наскільки близько були від істини. Справді, граф із кожним днем усе більше прив'язувався до внука — єдиної істоти, котра обдарувала його довірою. Граф уже уявляв собі, як то Седрик виросте і перетвориться на вродливого юнака, сильного і шляхетного, зі щирим відкритим серцем, яке скрізь знаходитиме друзів. Граф також замислювався, чим то займатиметься у майбутньому його онук, як зуміє розпорядитися щедрими дарунками, які дісталися йому від природи. Коли він ото спостерігав за хлопчиком, коли той лежав собі на килимку у бібліотеці, гортаючи якийсь величезний том, то в очах старого вельможі щораз частіше з'являвся характерний блиск, а на обличчі виступав рум'янець.

«Так, цей хлопчина багато вартий… Йому багато чого під силу… багато!» — думав він собі.

Граф нікому не розповідав про ті почуття, які викликає у ньому Седрик. Коли розмовляв з онуком, то найбільшим виявом емоцій була хіба ота його понура посмішка. Однак Фонтлерой невдовзі і сам відчув, що дідусь його любить, що йому приємно, коли він є поруч — чи то побіч крісла, якщо вони були у бібліотеці, чи то за обідом у їдальні, чи то верхи на кінній прогульці, чи то на вечірньому проході по терасі.

— А пам'ятаєте, — вимовив Седрик, відірвавшись від книги, — пам'ятаєте, як ото ще першого вечора я казав вам, що ми станемо добрими друзями? Думаю, що тепер ліпших друзів, ніж ми, годі і знайти, правда?

— Так, ми з тобою справді подружилися, — відповів граф. — Іди сюди.

Фонтлерой підвівся з килимка і підійшов до дідуся.

— Чи існує ще щось, чого ти собі бажаєш? — спитав його граф.

Хлопчик на мить змовк, а тоді підвів на дідуся свої карі оченята. У них світилася якась сумна задума.

— Хіба одного, — вимовив він врешті. —1 чого ж? — поцікавився граф.

Фонтлерой знову на хвильку замовк. Зрештою, він знав, що сказати.

— То чого тобі бракує? — перепитав граф. І Фонтлерой відповів:

— Матусі.

Обличчя графа злегка перемінилося.

— Але ж ти бачишся з нею практично щодня, — проказав він. — Чи тобі того не досить?

— Раніше я був з нею увесь час, — вимовив Фонтлерой. — Вона завжди цілувала мене надобраніч, так само зранку… І ми могли все-все одне одному розповідати…

Якусь хвилю дідусь і онук дивилися одне одному у вічі. Тоді граф нахмурив брови.

— То ти ніколи не забуваєш про маму? — спитав він.

— Ні, — похитав головою Фонтлерой, — ніколи. І вона завжди про мене пам'ятає. Знаєте, я і про вас би не забув, навіть якби ми не жили разом. Я б увесь час про вас думав.

— Вірю тобі, чесне слово! — вигукнув граф, пильно дивлячись на хлопця.

Коли Седрик згадав про матір, серце графа знову на мить стиснулося від ревнощів. На цей раз навіть сильніше, бо ж тепер він іще більше прив'язався до хлопчика.

Проте невдовзі у графа з'явився свіжий клопіт — і то доволі серйозний, тим-то на якийсь час йому навіть довелося забути про ненависть до молодої вдови. Усе почалося доволі несподівано. Якось, а саме напередодні завершення будівництва нових осель для орендарів, у Доринкуртському замку влаштували врочистий обід. Взагалі-то таких прийнять тут уже давненько не відбувалося. За день до тієї гостини графа відвідала його рідна сестра, леді Лоридейл, разом зі своїм чоловіком, сером Гарі. Цей візит, звісно, викликав неабияке пожвавлення у селі, тим-то вхідний дзвіночок у крамниці місіс Дібл теленькав практично безупинно. Ще б пак: за увесь час, що минув після одруження леді Лоридейл (а це цілих тридцять п'ять років), вона завітала до Доринкурту лише раз. Ця вродлива літня жінка, із сивим волоссям і ямочками на щоках, мала воістину золоте серце, тим-то вчинки брата ніколи не викликали її схвалення. А що вдачі була небоязкої, то могла це виповісти йому в очі, а після декількох таких розмов узагалі перестала його навідувати.

Відколи леді Лоридейл не бачилася з братом — а минула ж купа років… — чутки, які до неї долітали, явно не тішили. Вона знала, що брат погано ставився до своєї дружини, що та так і померла, зневажувана і нехтувана. Леді Лоридейл також знала, як він обходився з рідними дітьми: байдужість — ось як таке ставлення можна було назвати. Двоє старших синів, Бевіс і Моріс, безхарактерні зіпсовані молодики, вочевидь не робили честі ані своєму батькові, ані будь-кому з цілої їхньої родини. Зрештою, вона їх так ніколи і не бачила. Та якось до її маєтку приїхав високий ставний юнак (на вигляд йому було років десь із вісімнадцять) — і повідомив, що він її племінник, Седрик Ерол, що приїхав її навідати, бо опинився тут неподалік і хотів нарешті побачити свою тітку Констанцію, про яку стільки чув від матері. Звісно, серце леді Лоридейл при вигляді племінника умить розтануло. Вона наполягла, аби хлопець залишився у неї бодай на тиждень, оточила його увагою й турботою, бо племінник таки справді викликав щиру повагу і захоплення. Юнак мав напрочуд погідну вдачу, спілкування з ним приносило одну втіху, тим-то коли небіж від'їжджав, леді Лоридейл висловила сподівання, що тепер вони бачитимуться частенько. Проте не так сталося як гадалося: це була їхня перша й остання зустріч. Річ у тім, що коли Седрик повернувся до Доринкуртського замку і розповів про своє гостювання у тітки Констанцїї, то граф просто впав у шал і категорично заборонив йому туди їздити. Леді Лоридейл завжди з теплотою згадувала свого небожа. Хоча звістка про те, що він десь там поспіхом одружився в Америці, її стурбувала, та коли довідалася, що граф зрікся рідного сина — то геть розгнівалася на брата. Так чи так, але відтоді нікому не було відомо, що діється з капітаном Седриком, де то він перебуває, як живе. Аж невдовзі долинула страшна звістка про його несподівану смерть. А потім Бевіс, його старший брат, упав з коня і забився. А далі лихоманка забрала життя й середущого, Моріса — він помер у Римі, так і не вийшовши з гарячки. Відтак леді Лоридейл прочула, що лордом Фонтлероєм збираються зробити того американського хлопчика, сина капітана Седрика Ерола.

— Певно, у Доринкурті ту дитину так само зіпсують, — поділилася своїм клопотом із чоловіком. — Хіба його мати стане цьому на заваді… якщо вона добра і мудра жінка, звісно.

Та коли леді Лоридейл довідалася, що хлопчика з матір'ю розлучили, то від гніву їй просто забракло слів.

— Та це ж нечувано, Гарі! — стурбовано проказала вона, звертаючись до чоловіка. — Забрати дитину у рідної матері і віддати тому негідникові, моєму братові! Та ж Доринкурт або на кожному кроці принижуватиме хлопчика, або перетворить його на розбещене чудовисько! Певно, доведеться йому написати…

— Не варто, Констанціє, — заперечив сер Гарі.

— Знаю, то нічого не дасть, — скрушно похитала головою жінка. — Я надто добре знаю графа Доринкурта… І все одно, це просто жах!

Про юного лорда Фонтлероя говорили не лише бідняки — хлопчик став темою розмов буквально скрізь. Люди переповідали стільки всеможливих історій про нього — про те, який то він милий, чуйний, як із кожним днем зростає його вплив на дідуся, ясновельможного графа, — що невдовзі ці новини вийшли за межі їхньої околиці і стали темою в майже усіх англійських графствах, і то не лише у сусідніх із Доринкуртом. Про юного спадкоємця говорили на гостинах — усі шкодували його матір, цікавилися, чи й справді хлопчик вдався такий миловидний, як ото про нього оповідають. Натомість чоловіки, які добре знали вдачу графа, по-доброму сміялися з дитячої довірливости: це ж треба, повірити, що граф Доринкурт — добросердий і шляхетний чоловік! Сер Томас Еш з Ешейв-Голу, побувавши у селі Ерлборо, зустрів там графа з онуком, які їхали верхи. Сер Томас зупинився і привітався із графом, а тоді ще додав, що його світлість чудово виглядає і привітав із поліпшенням стану здоров'я.

— І знаєте, — розповідав він потім про ту зустріч, — старий запишався як павич. Та й нема чого дивуватися — такого милого хлопчини, як його внук, я ще ніколи не бачив! А на поні тримається рівнесенько як солдатик!

Усі ці новини потроху долинали і до леді Лори-дейл. Вона вже знала і про Гіґінса, і про кульгавого хлопчика, і про орендарські халупи, і ще багато чого — отож їй уже було цікаво якось побачити малого на власні очі. Жінка уже обмислювала, як це можна було б обладнувати. І тут, на її превелике здивування, їй принесли листа від графа, у якому містилося запрошення відвідати Доринкурт — для неї та її чоловіка.

— Це просто неймовірно! — вигукнула вона. — Кажуть, що та дитина творить дива — і я готова у це повірити! Я вже чула, що брат захоплений хлопчиком, не відпускає його від себе. А тепер, певно, хоче, аби і ми його побачили.

Зайве й казати, леді Лоридейл одразу написала відповідь і потвердила свою згоду приїхати.

Коли вони зі сером Гарі приїхали до Доринкурту, вже вечоріло. Леді Лоридейл піднялася у свою кімнату, передяглася до вечері, а тоді спустилася до вітальні, де вже чекав брат. Граф стояв побіля каміну, високий та імпозантний. Поруч із ним стояв вродливий хлопчик у чорному оксамитовому костюмчику з великим мереживним комірцем — достоту як на картинах Ван Дейка. Його привітне личко справляло приємне враження, а коли він ото подивився на неї своїми виразними карими очима, то у леді Лоридейл аж подих перехопило від захоплення.

Потиснувши братові руку, леді Констанція навіть звернулася до нього на ім'я — чого не робила, певно, від дитинства:

— То що, Моліно, це і є та дитина? — спитала вона.

— Так, Констанціє, — відповів їй граф. — Це наш хлопчик. Фонтлерою, а це твоя тітка, леді Лоридейл.

— Як ся маєте, тітонько? — відразу поспитав Фонтлерой.

Леді Лоридейл обняла його за плечі, якусь мить вдивляючись у його відкриті чисті очі, а тоді нахилилася і зворушено поцілувала.

— Я — твоя тітка Констанція, — промовила вона. — Я так любила твого бідолашного батька, а ви подібні немов дві краплі води.

— Мені приємно чути, коли кажуть, що я на нього схожий, — відповів Фонтлерой, — бо його всі любили, як мені видається, ось — матуся… І всі-всі… тітко Констанціє, — додав він після маленької павзи.

Леді Лоридейл була зворушена. Вона знову притягнула хлопчика до себе і поцілувала. Властиво, від цього моменту вони подружилися.

— Що ж, Моліно, — мовила вона, звертаючись до брата, — ліпше просто не могло бути!

— Згідний, — сухувато відповів граф. — Він гарний хлопчик. І ми з ним великі друзі. Він-бо переконаний, що я найдобріша і найщедріша людина на світі. Мушу признатися тобі, Констанціє… хоча ти, певно, і сама побачиш… що я таки прив'язався до нього… на старості літ…

— А якої думки про тебе його мати? — відразу поставила питання леді Лоридейл — з властивою їй прямолінійністю.

— Я її про це не питав, — відказав граф, злегка нахмурившись.

— Слухай, Моліно, буду з тобою відверта, — заявила леді Лоридейл. — Мені не подобається те, що ти зробив. Тим-то завтра маю намір зустрітися з місіс Ерол. Отож якщо хочеш посваритися через це зі мною — то так і скажи. З того, що мені відомо, дитина усім зобов'язана саме їй. Мені також розповідали, що орендарі просто нею захоплюються.

— Це вони ним захоплюються, — відповів граф, показуючи на Фонтлероя. — А щодо місіс Ерол, то вона доволі вродлива на виду — сама побачиш. Я навіть вдячний їй за те, що хлопчик такий гарний і милий. Якщо тобі хочеться, то можеш її навідати. Єдине, чого я би просив — аби вона залишалася у Курт-Лоджі, а ти мене туди не тягнула, — завершив він, знову нахмуривши брови.

— Але у нього вже немає такої ненависти, як була раніше, це я відразу побачила, — розповідала вона згодом серу Гарі. — Він дуже змінився. Знаєш, Гарі, я навіть сказала б, що він став подібний на людину! І це все через захоплення цим хлопчиком, через його щире добре серце! Та й хлопчик також його любить — це видно з того, як він поводиться у його товаристві, як притуляється до його колін, коли той сидить у своєму кріслі. Можу хіба сказати, що його рідні діти, коли були малі, радше наблизилися би до тигра, аніж до свого батечка!

Наступного дня леді Лоридейл вирушила з візитом до місіс Ерол. Повернувшись, вона заявила братові:

— Моліно, це неймовірна жінка — я таких за ціле своє життя не бачила! Має такий делікатний приємний голос… І взагалі, ти повинен бути вдячний, що вона так гарно виховала малого. Тому що хлопчик не лише миловидне личко успадкував від матері! І ти припустився великої помилки, не запросивши її до замку — бо тут вона і на тебе могла би добре вплинути! Скажімо, я запрошу її до себе, до Лоридейлського маєтку.

— Але вона не схоче залишати сина, — відповів граф.

— Ну звичайно, хлопчика також візьмемо, — засміялася леді Лоридейл.

Хоча вона знала, що Фонтлероя, мабуть, таки не зможе взяти зі собою, тому що онук із дідусем з кожним днем усе більше прив'язувалися один до одного. Ще б пак, усі давні сподівання і надії старого графа тепер зосереджувалися на цьому хлопчикові — який, зрештою, на кожному кроці ті сподівання потверджував, даруючи дідусеві усю свою щиру любов.

Леді Лоридейл також розуміла, що головною причиною цієї гостини стало якраз бажання показати усім свого онука і спадкоємця: граф хотів, аби всі переконалися, що хлопчик, про якого стільки говорено, насправді ще кращий і перевершує усі описи й очікування.

— Бевіс і Моріс принесли йому стільки розчарувань, — мовила вона до чоловіка. — Всім це добре відомо. Саме тому він так їх не любив. Зате тут його гордощі мають чим поживитися.

Серед запрошених, певно, не було жодного, кого би не цікавив цей хлопчик, юний лорд Фонтлерой, про якого стільки уже чуто-перечуто — як то він, врешті-решт, виглядає насправді.

І ось нарешті настав той врочистий момент, коли лорда Фонтлероя вивели до гостей.

— Хлопчикові не бракує добрих манер, — сказав граф. — Він напевно нікому не заважатиме. Зазвичай діти ставлять дурні питання і бувають доволі надокучливі — або те і друге нараз… — але цей зуміє відповісти, коли його про щось питають, і промовчати, коли не про нього мова. Він точно нікому не сприкриться.

Та однак мовчати лорду Фонтлерою довго не довелося. Кожен мав що йому сказати, кожен прагнув з ним заговорити, аби почути його розповідь. Жінки гладили його по голівці, розпитували про життя в Америці. Чоловіки також усім цікавилися, а ще жартували, як ото моряки на кораблі, коли він плив через океан сюди. Фонтлерой, правда, не зовсім розумів, чому час до часу після його відповідей вибухає сміх. Він-бо говорив із ними цілком серйозно. Та хлопчик уже звик, що люди тішилися, слухаючи його розсудливих роздумів — тим-то не надто і переймався. Того вечора йому особливо усе подобалося. Всі зали і покої були яскраво освітлені і сяяли немов діяманти, скрізь було багато квітів, чоловіки були піднесені, а жінки мали такі чудові сукні і вишукані прикраси — що усе це скидалося на казку.

Серед товариства була одна молода дівчина, яка, як долинуло до Фонтлероя, нещодавно повернулася із Лондона, де провела якийсь час. Вона була така вродлива, що хлопчик просто не міг від неї очей відвести. Висока, ставна, з гордо піднятою голівкою, шовковистим чорним волоссям, великими блакитними очима, рожевими щічками, малиновими устами — вона була немов троянда у саду. Дівчина була вбрана у чудове біле плаття, а шию прикрашав делікатний разок перлів. Хлопчика дивувало, що стільки чоловіків в'юнилося довкола — усі вони явно хотіли їй сподобатися. Фонтлерой у думках порівнював її з принцесою. Дівчина так його зацікавила, що, сам того не помічаючи, він підходив усе ближче і ближче, Аж врешті вона зупинила на ньому погляд і заговорила:

— Ходи сюди, лорде Фонтлерою, — вимовила, привітно усміхаючись, — і поясни, чому ти так пильно на мене дивишся.

— Я думаю, яка ви гарна, — відповів юний лорд.

І тоді всі чоловіки, які там стояли, зайшлися сміхом. Дівчина також сміялася, проте її щоки злегка зашарілися.

— Ох, Фонтлерою, — сердечно вимовив один чоловік, який сміявся чи не найголосніше за всіх, — говори, говори, поки ще можеш! Бо коли виростеш, то вже тобі забракне відваги таке сказати!

— Але хіба можна про це мовчати? — щиро здивувався Фонтлерой. — Ви можете? Хіба вона не вродлива?

— Ми не можемо говорити те, що думаємо, — спробував пояснити йому той чоловік і всі знову голосно засміялися.

Тим часом юна красуня — звали її міс Вів'єн Герберт — поклала руку на плече Седрика і легенько притягла його до себе. Після цих його слів вона виглядала ще чарівніше — якщо таке взагалі було можливо.

— Лорд Фонтлерой може говорити те, що він думає, — сказала вона. — І я йому вдячна. Бо переконана: він говорить щиро, — і поцілувала його у щоку.

— Гарнішої за вас я ще ніколи не бачив, — щиро випалив Фонтлерой, захоплено дивлячись на неї. — Звісно, окрім матусі. Думаю, з матусею ніхто не зрівняється. Для мене вона найгарніша у світі.

— Думаю, так воно і є, — мовила міс Вів'єн Герберт, усміхнувшись йому і ще раз поцілувавши у щічку.

Міс Вів'єн не відпускала Седрика майже увесь вечір. І вона, і всі, хто її у той момент оточували, увесь час вибухали щирим сміхом. Хлопчик сам не спостеріг, як уже почав розповідати всім про Америку, про з'їзд республіканців, про містера Гобса і про Діка. Врештірешт Седрик гордо витягнув з кишені кінчик червоної хустинки, яку отримав від Діка на прощання.

— Я поклав її до кишені іще вчора ввечері, — промовив він. — Думаю, Дікові було би приємно бачити, що я вбрав її на гостину.

При цьому хлопчик з такою любов'ю і зворушенням дивився на Діків дарунок, що ніхто не зважився навіть посміхнутися, не те що сміятися вголос.

— Розумієте, мені ця хустинка дорога, бо Дік — мій друг, — додав іще.

І хоча хлопчик спілкувався з багатьма гостями, та він, як і передбачав граф, нікому не заважав. Седрик умів мовчати і слухати, коли говорили інші, тим-то нікому не набридав. Час від часу він підходив до дідуся, прихилявся до його крісла або сідав на стільчику поруч, звівши на нього погляд й уважно слухаючи, коли той щось говорив, — і тоді на обличчях гостей з'являлася стримана посмішка. А раз він сперся на бильце і притулився щокою до дідусевого плеча, і граф, завваживши, що всі посміхнулися, посміхнувся й сам. Він-бо добре знав думки гостей — і це його навіть розважало: нехай бачать, як то він подружився з дитиною, яка ставилася до нього, графа Доринкурта, зовсім не так, як усі решта.

Містер Гевішем мав прибути пополудні, проте він чомусь затримувався. Скільки часу він ото бував у Доринкуртському замку — такого з ним іще не траплялося. Гості уже було зібралися сідати за стіл, коли він нарешті прибув і відразу підійшов до графа. Той здивовано на нього подивився: містер Гевішем явно був чимось схвильований — на його сухорлявому зморшкуватому обличчі проступив рум'янець.

— Мене затримала… незвичайна подія, — вимовив він тихо, звертаючись до графа.

Усе воно настільки не було схоже на методичного старого адвоката — аби його щось та й схвилювало або щоб він запізнився, — проте було очевидно: чоловік явно був чимось перейнятий. За столом містер Гевішем майже нічого не їв й увесь час мовчав. А коли до нього зверталися, то він від несподіванки аж здригався — було видно, що думки його витають десь далеко. За десертом, коли прийшов лорд Фонтлерой, адвокат раз у раз кидав у його бік стривожені погляди. Фонтлерой це помітив і здивувався. Вони з містером Гевішемом були у дуже добрих стосунках і завжди усміхалися один до одного при зустрічі. Та адвокат, здається, у цей вечір забув, що таке посмішка.

І справді, у його голові зараз жила лише та прикра й болісна новина, яку він мав повідомити графові, щойно роз'їдуться гості — новина, яка (тут старий адвокат не мав жодного сумніву) пролунає у цьому домі немов грім з ясного неба і вмить усе змінить. Адвокат обводив поглядом розкішні кімнати, вибране товариство, яке зібралося тут лише для того, аби подивитися на цього золотоволосого хлопчика, котрий не відходив від крісла графа, переводив погляд з графа на маленького лорда Фонтлероя, який заливався дзвінким дитячим сміхом — і відчував, що увесь досвід і витримка, яких він набув за роки служби, не здатні йому зараз допомогти: у старого адвоката буквально ноги в колінах м'якли. Бо новина ця приголомшить усіх — а завдати цього удару має він, містер Гевішем!

Адвокат не міг дочекатися завершення тієї розкішної гостини. Він сидів за столом із таким виглядом, немовби перебував на межі сну і яви. Граф лише щоразу кидав на нього здивовані погляди.

Та ось обід нарешті скінчився, дами з кавалерами пішли до вітальні. Фонтлерой сидів там на дивані поруч із міс Вів'єн Герберт, чия краса стала найбільшим відкриттям останнього лондонського сезону. Вони разом розглядали фотографії — Фонтлерой якраз їй дякував, коли відчилися двері і всі туди увійшли.

— Дуже вдячний за те, що ви така добра до мене! — говорив хлопчик. — Я ще ніколи не бував на званих вечорах — але мені так сподобалося!

Хлопцеві і справді було дуже весело у товаристві, та коли міс Герберт оточили юнаки і почали жваво з нею бесідувати, Фонтлерой іще слухав і намагався слідкувати за тим, що вони казали, проте його очі вже потроху злипалися. Він іще кілька разів намагався їх відкрити, коли чув оксамитовий сміх міс Герберт —і йому це навіть вдавалося. Фонтлерой нізащо не хотів здаватися, проте за спиною у нього лежала велика жовта подушка, отож його голівка поволі схилилася на неї — і він заснув остаточно. Хлопчик не прокинувся навіть тоді, коли відчув, що хтось м'яко поцілував його у щічку. Звісно, це була міс Вів'єн Герберт. Вона тихенько прошепотіла йому на вухо:

— Надобраніч, маленький лорде Фонтлерою. Нехай тобі насняться гарні сни.

Зранку, звісно, хлопчик уже ніяк не міг пригадати, як він ото при цьому намагався розплющити очі та все мимрив крізь сон:

— На добраніч… я дуже… дуже радий… вас бачити… Ви така… гарна…

Фонтлерой лише пам'ятав, що юнаки засміялися, а він тоді здивувався: і чого то їм так смішно?..

Як тільки гості розійшлися, містер Гевішем відвів свій погляд від каміну, біля якого стояв увесь цей час, і підійшов ближче до дивана. Тоді застиг, дивлячись на сонного хлопчика. А той так солодко спав, розкинувшись на дивані: одна нога звисала, руку він закинув за голову, личко розрум'янілося, золотаве волоссячко розсипалося по подушці — хлопчик поринув у безтурботний дитячий сон. Справді, годі було відвести очі від цієї дитини.

Однак старий адвокат, дивлячись на хлопчика, чомусь раз у раз стурбовано потирав своє гладко виголене підборіддя.

— Гаразд, Гевішеме, — ззаду пролунав сухуватий голос графа, який саме підійшов до дивану, — то у чому річ? Бачу, щось таки трапилося, і то неабищо. Дозвольте поцікавитися, що це за незвичайна подія, про яку ви казали?

Містер Гевішем обернувся, все потираючи підборіддя.

— Погані новини, — відповів він, — дуже погані, сер… найгірші, які тільки можуть бути. Мені прикро, що мушу вам їх повідомити.

Граф, який спостерігав за адвокатом цілий вечір, вже і сам непокоївся. А коли граф чимось непокоївся, тоді у нього псувався настрій.

— Чому ви так дивитеся на хлопчика? — роздратовано спитав граф. — Ви цілий вечір не зводили з нього очей, ніби… От і зараз: чого ви на нього видивилися… ніби хочете накаркати? Який зв'язок між вашими новинами і лордом Фонтлероєм?

— Сер, — вимовив містер Гевішем, — говоритиму коротко. Моя новина якраз стосується лорда Фонтлероя. І якщо це так… тоді хлопчик, який ото спить на дивані — не є лордом Фонтлероєм. Він просто син капітана Ерола. А справжній лорд Фонтлерой — то син Бевіса, який зараз зупинився у Лондоні у мебльованих кімнатах.

Граф так міцно стиснув бильця крісла, що на руках у нього виступили вени — як, зрештою, і на чолі, від чого його суворе обличчя аж посиніло від гніву:

— Що ви таке кажете! — вигукнув він. — Ви, певно, збожеволіли! Це брехня! Хто вам такого наговорив?

— Якщо це брехня, то, на жаль, дуже подібна на правду, — відповів містер Гевішем. — Сьогодні зранку до мого бюра прийшла жінка і сказала, що шість років тому, у Лондоні, ваш син Бевіс одружився з нею. Показала мені свідоцтво про шлюб. Через рік вони посварилися і він дав їй грошей, аби відступилася. У неї є син — йому п'ять років. Та жінка американка, з нижчих прошарків суспільства… неосвічена… донедавна вона не розуміла, яке становище може посісти її син. Але порадилася з адвокатом і переконалася: її син справді є лордом Фонтлероєм, спадкоємцем титулу графа Доринкурта. Звісно, вона наполягає, щоб права її сина було визнано.

У цей момент кучерява голівка на жовтій атласній подушці поворухнулася. Седрик глибоко і солодко зітхнув уві сні, перевернувся на бік — і спокійно спав собі далі. Зрозуміло, хлопчик не чув, що відтепер він більше не лорд Фонтлерой, а всього лише маленький самозванець, якому ніколи не стати графом Доринкуртом. Він лише повернув зарум'яніле уві сні личко, немовби даючи можливість графові й адвокатові ліпше його роздивитися.

Горде обличчя графа зараз було не впізнати: на губах застигла гірка посмішка.

— Я не повірив би жодному вашому слову, якби ця історія не була такою низькою і негідною, — бо це якраз дуже подібно на мого сина Бевіса, — проказав він, звертаючись до адвоката. — У цьому весь Бевіс. Він-бо завжди вмів усіх нас зневажити. Безхарактерний, брехливий, розбещений негідник, у якого не було ані крихти смаку, — ось ким був мій син Бевіс, мій спадкоємець, лорд Фонтлерой. Кажете, ця жінка неосвічена і невихована?

— Мушу потвердити: вона ледве вміє підписатися без помилок, — відповів адвокат. — Про якісь манери тут і не йдеться — вона відверто говорить про свої корисливі наміри. Її цікавлять лише гроші, нічого більше. Можна сказати, вона навіть вродлива, тільки її врода радше така… груба… І…

Тут адвокат стримався і змовк, стенувши плечима.

Вени на чолі старого графа нап'ялися ще більше, проступили краплі поту. Граф витягнув носову хустинку і витер чоло. І знову гірко усміхнувся.

— А я відкидав… відкидав оту жінку, матір цієї дитини, — вимовив він, показуючи поглядом на диван, де лежав Седрик. — Не хотів її знати… Хоча вона точно вміє грамотно підписатися… Певно, це мені відплата…

Тут граф зірвався з крісла і давай ходити туди-сюди. З його уст зривалися гострі слова. Від гніву і нищівного розчарування він увесь аж дрижав, немов дерево, на яке раптом налетів вітровій. Лють і справді заполонила його дорешти — проте містер Гевішем бачив: навіть у ці хвилини граф не забував про хлопчика, який ото мирно спав на дивані, тим-то жодного разу не дозволив собі зірватися на крик, аби бува його не розбудити.

— Я мав би це передбачити, — кинув граф. — Вони завдавали мені клопотів вже змалку! Я їх ненавидів! А вони так само ненавиділи мене! Бевіс — той був найгірший. Не хочу вірити у те, що ви мені розказали! Буду боротися до останнього. Хоча… це так подібно на Бевіса… це так на нього подібно!

Граф іще довго не міг заспокоїтися — усе розпитував про ту жінку, про її докази, рвучко метався по кімнаті, а обличчя його то блідло, то червоніло від ледве тамованої люті.

Врешті граф довідався геть про все, аж до найгірших деталей. Містер Гевішем лише стривожено спостерігав за ним. Граф виглядав змученим і якимсь геть вичерпаним. Напади люті завжди шкодили його здоров'ю, а тут іще причина була неабияка — бо, виглядає, крім гніву, у старому Доринкурту крилося ще щось.

Ось він повільно повернувся до дивану і зупинився перед ним.

— Якби хтось мені сказав, що я здатний прив'язатися до дитини, то нізащо би у це не повірив, — тихо вимовив, і при цих словах його голос затремтів. — Я ніколи не мав терпіння до дітей — ані своїх, ані чужих. Але до цієї дитини я таки прикипів серцем… як, зрештою, і він до мене, — додав з гірким усміхом. — Я ні в кого не викликав і не викликаю ніжних почугтів. А от він мене полюбив. Бо не боїться мене, а навпаки, мені цілком довіряє. Він був би ліпшим графом Доринкуртом, ніж я. Певний у цьому. Він зробив би честь нашому імені.

Граф нахилився над диваном і якусь хвилину просто дивився на безтурботне личко внука, що міцно спав. Кущуваті брови графа іще були нахмурені, проте обличчя поступово зм'якло. Він витягнув руку і відкинув з дитячого чола золотаве волоссячко. Тоді повернувся і теленькнув дзвінком.

Коли з'явився кремезний лакей, граф кивком голови показав йому на диван.

— Віднесіть, — і голос його ледь здригнувся, — віднесіть лорда Фонтлероя до його кімнати.