Маленький лорд Фонтлерой

РОЗДІЛ 2 Седрикові друзі

Годі собі й уявити, яким розгубленим почувався далі Седрик. Ще ніколи йому не випадав такий дивний тиждень, як цей. Спершу та неймовірна історія, яку розповіла йому матуся. Хлопчик мусив вислухати її двічі чи тричі, перш ніж зміст влігся йому в голові. Седрикові навіть годі було уявити, що про все це подумає містер Гобс. Історія-бо починалася з графів: його дідусь, якого він ніколи не бачив, був графом. Графський титул мав успадкувати дядько Седрика, тільки він загинув внаслідок нещасливого падіння з коня. Після його смерти графом мав стати другий Седриків дядько, проте він несподівано підхопив пропасницю, будучи у Римі. Там і помер. Потім була черга Седрикового татуся — та і його не було серед живих. Залишився хіба Седрик — виявилося, що саме йому доведеться успадкувати графський титул від свого дідуся. А зараз, як виявилося, він не хто інший як лорд Фонтлерой.

Вперше вислухавши матусину розповідь, хлопчик аж збілів від хвилювання.

— Ох, люба! — вимовив він. — Але я не хочу бути графом. Ніхто з моїх друзів не є графом. Чому я не можу бути як вони?

Однак виглядало, що цього аж ніяк не вдасться уникнути. Й ось цього вечора вони сиділи удвох з матусею при відчиненому вікні, дивлячись на тісну убогу вуличку, і знову довго розмовляли про те, що нещодавно ото відбулося. Седрик сидів на своєму стільчику, за своїм звичаєм обхопивши руками одне коліно Від напливу думок личко його палало рум'янцем. Дідусь хоче забрати його до Англії. Матуся вважає, що йому треба їхати.

— Бачиш, я переконана: твій татусь дуже цього бажав би для тебе, Седрику, — проказала мама, із сумом дивлячись у вікно. — Він дуже любив свій родинний дім. Є багато речей, які важко зрозуміти такому маленькому хлопчикові. Та я була би себелюбною і нерозумною, якби тебе не відпустила. Коли виростеш, то все зрозумієш.

Седрик пригнічено похитав головою.

— Мені буде дуже шкода розлучатися з містером Гобсом, — вимовив він. — Гадаю, йому мене бракуватиме, та й мені також буде без нього сумно. Я за всіма сумуватиму.

Коли наступного дня до них знову з'явився містер Гевішем — сімейний правник, якого граф Доринкурт прислав сюди, щоб той привіз лорда Фонтлероя до Англії, — Седрикові довелося почути ще багато різних речей. Проте його чомусь зовсім не втішало, що він стане дуже багатим, коли виросте, що йому належатимуть розмаїті замки, великі парки, копальні, величні помістя і земельні угіддя. Седрика найбільше непокоїв його друг, містер Гобс, отож відразу після сніданку хлопчик пішов до крамниці побачитися з ним, глибоко переймаючись, як той тепер його зустріне.

Містер Гобс саме читав ранкову газету. Затамувавши подих, хлопчик підійшов до нього. Він-бо відчував: містера Гобса може просто приголомшити те, що з ним ото сталося, отож іще по дорозі до крамниці Седрик обмислював, як найліпше повідомити ту новину.

— Здоров! — сказав йому містер Гобс. — Доброго ранку!

— Доброго ранку! — відказав Седрик.

На цей раз хлопчик не всівся у високе крісло, як робив це зазвичай, а вмостився на ящику з-під газет, обійнявши руками коліно. На кілька хвилин запанувала мовчанка. Містер Гобс врешті зацікавлено спо-зирнув на нього поверх своєї газети.

— Ну, здоров! — повторив він. Седрик збирався з духом.

— Містере Гобсе, — озвався він, — чи пам'ятаєте, про що ми говорили вчора зранку?

— Ая', дуже добре пам'ятаю, — відказав містер Гобс. — Та прецінь про Англію.

— Так, — кивнув Седрик. — А у ту хвилину, коли по мене прийшла Мері… пам'ятаєте?

Містер Гобс потер потилицю.

— Ми говорили про королеву Вікторію і всяку аристократію.

— Ага, — завагавшись, потвердив Седрик, — і… І про графів. Пам'ятаєте?

— Ну так, — погодився містер Гобс, — ми по них троха ся перейшли, то правда!

Седрик спалахнув аж до коренів волосся. Нічого гіршого з ним не траплялося за ціле життя. Він боявся, що для містера Гобса це також стане ударом.

— Ви казали, що ніколи не дозволите жодному з них сидіти у своїй крамниці, — вів далі Седрик.

— Ая'! — рішуче прогув містер Гобс. — Так і сказав. Най тілько попробують!

— Містере Гобсе, — вимовив Седрик, — один із них ото і сидить тут зараз. На ящику від газет!

Містер Гобс аж підскочив на кріслі.

— Що?! — вигукнув він.

— Саме так, — смиренно потвердив Седрик. — Я один із них… чи радше стану таким. Просто не хочу Вас обманювати…

Містер Гобс занепокоївся: рвучко підвівся і пішов подивитися на термометр.

— Господь з тобою! — вигукнув він, пильно розглядаючи хлопця. — Нині така спека. Як ти почуваєшся? Тебе щось болить? Коли то з тобою таке ся стало?

І він поклав свою велику долоню на голівку хлопця. Седрик іще більше зніяковів.

— Дякую Вам за Вашу турботу, — вимовив він, — але зі мною все гаразд. Голова мене анітрішки не болить. На жаль, те, що я сказав — правда, містере Гобсе. Якраз тому Мері і приходила за мною. Бо до нас приїхав був містер Гевішем, який усе це розповів моїй матусі. А він адвокат.

Містер Гобс впав у крісло і витер спітніле чоло хустинкою.

— Хтось із нас перегрівся на сонечку! — вигукнув він.

— Ні, — відказав Седрик, — ми не перегрілися. Ми просто повинні з тим змиритися, містере Гобсе. Містер Гевішем їхав цілу дорогу з Англії, аби розказати нам про це. Його прислав мій дідусь.

Містер Гобс вибалушився на хлопця, але бачив, що той зовсім не жартує.

— Хто ж твій дідусь? — поспитав врешті крамар.

Седрик сягнув рукою у кишеню й обережно витягнув звідтам шматок паперу, на якому було щось написано його іще невправною рукою.

— Я ніяк не міг запам'ятати, тож записав собі, — мовив хлопчик, а тоді повільно прочитав: — Джон Артур Моліно Ерол, граф Доринкурт. Ось так його звати. А живе він у замку… або у двох чи навіть трьох замках, я думаю. А мій татусь, який помер, був його наймолодшим сином. І я не був би лордом чи графом, якби мій татусь жив. І мій татусь не став би графом, якби не повмирали його брати. Проте всі вони померли, з хлопчиків у родині залишився тільки я — тому мені і доведеться стати графом. Тим-то дідусь і прислав по мене містера Гевішема, аби той доправив мене до Англії.

Містер Гобс усе більше вкривався потом від хвилювання. Він знай витирав чоло і лису маківку хустинкою та лише сапав. До крамаря почало доходити, що тут і справді відбулося щось незвичайне. Проте далі він дивився на хлопчика, що сидів ото перед ним на ящику, заглядав у його дитячі стурбовані оченята —і розумів, що наче ж нічого не змінилося, що його маленький друг виглядає зовсім так само, як учора — милий, веселий і жвавий хлопчина у синьому костюмчику з обрамленим червоною тасьмою комірцем. Отож новина про шляхетне походження Седрика просто спантеличила старого. Зрештою, і як було не розгубитися, коли Седрик розповів йому усе так щиро, чітко і просто, зовсім не здаючи собі справи, яким то поважним він тепер зробився.

— Як… як, ти казав, тепер тебе тре' величати? — перепитав містер Гобс.

— Седрик Ерол, лорд Фонтлерой, — відповів Седрик. — Так мене назвав містер Гевішем. Коли я тільки-но увійшов до кімнати, він оголосив: «А ось і маленький лорд Фонтлерой!»

— А най мене грім поб'є! — вигукнув містер Гобс.

Містер Гобс завжди так казав, коли був сильно чимось здивований або захоплений. Справді, зараз чоловік просто не здатний був якось інакше висловити те, що відчував.

Седрик також відчув: це найбільше виражало те, що з ним ото трапилося. Він дуже любив і поважав містера Гобса, цінував його погляди й зауваження. Хлопчик іще не мав досить досвіду, аби зрозуміти, що містер Гобс часом поводився не надто стримано. Ясна річ, Седрик бачив, що містер Гобс зовсім інакший, ніж його матуся. Але ж його матуся — жінка, отож хлопчик собі гадав, що ота різниця саме тим і пояснюється.

Седрик із сумом споглянув на містера Гобса.

— До Англії далеко, правда ж? — спитав він.

— Тре' перетнути Атлантичний океан, — хитнув головою містер Гобс.

— З того всього це і є найгірше, — мовив Седрик.

Певно, ми довго не зможемо бачитися. Мені аж не хочеться про це думати, містере Гобсе.

— Мушу розлучитися зі своїм найліпшим другом, — похитав головою бакалійник.

— Так, ми дружимо з вами вже багато років, — відказав Седрик.

— Від твого народження, — потвердив містер Гобс. — Тобі було допіру яких шість тижнів, коли тебе вперше ото вивезли на прогульку по нашій вулиці.

— Ох, — зітхнув Седрик, — мені і на думку не спадає.

— Ох, — зітхнув Седрик, — мені і на думку не спадало, що доведеться ото стати колись графом.

— Гадаєш, нема можливості! відмовитися? — поспитав містер Гобс.

— Боюся, що ні, — відказав Седрик. — Мама казала, що татусь дуже бажав би, аби я став графом. Та якщо я вже мушу ним бути, то мені залишається хіба одне: спробую бути добрим графом. Бо зовсім не хочу стати тираном. І якщо колись знову почнеться війна з Америкою, то я спробую її зупинити.

Седрик довго і дуже серйозно розмовляв із містером Гобсом. Подолавши своє замішання, бакалійник уже не виявляв жодної ворожости щодо графів, як того очікував хлопчик; навпаки, чоловік намагався знайтися у новій ситуації, отож ставив своєму гостеві чимало запитань. Оскільки Седрик також іще не все знав, то сам намагався якось собі усе це пояснити. Скажімо, на все, що стосувалося графів, маркізів, лордів та їхніх маєтків, хлопчик знаходив доволі слушні й логічні пояснення. Мабуть, містер Гевішем неабияк здивувався би, якби почув зараз юного лорда Фонтлероя.

Проте містер Гевішем і так мав з чого дивуватися. Річ у тім, що адвокат усе своє життя провів в Англії, тому йому годі було призвичаїтися до американців та їхніх звичаїв. Прецінь містер Гевішем ось уже майже сорок років був пов'язаний з родиною графа Доринкурта — він геть усе знав про великі маєтки графа, його неймовірне багатство та важливе становище у суспільстві. І зараз адвокат пильно придивлявся до цього хлопчика — бо ж саме йому, майбутньому графу Доринкурту, випало згодом стати володарем і господарем усіх отих маєтків. Адвокатові добре пам'ятав, якого розчарування зазнав старий граф від своїх старших синів, а також що одруження капітана Седрика з американкою викликало нестямний гнів вельможного батька. Містер Гевішем знав: граф і досі ненавидить цю лагідну тендітну жінку, вдову по його наймолодшому синові. Коли граф лишень про неї згадував, то на її адресу звучали хіба їдкі ущипливі закиди, які зводилися до того, що ця проста американка навмисне заманила його сина, хитрощами змусила його одружитися, бо знала, що його батько — англійський граф.

Тут адвокат радше поділяв погляди свого господаря. За ціле життя містеру Гевішему довелося побачити предосить себелюбців, які тільки і думали про власну вигоду. Про американців адвокат також був не надто високої думки. А коли його екіпаж повернув на убогу вуличку й зупинився перед оцим скромним будиночком, чоловік був неабияк вражений. Справді, прикро навіть подумати, що майбутній власник Доринкуртського замку, Віндгемської фортеці, Чорлворту та інших маєтків — прийшов на світ і виховувався у такому скромному будиночку. На вулиці, де за єдину прикмету правила хіба бакалійна крамничка на розі — і все. Тепер йому тим більше хотілося побачити хлопчика — і його матір. Водночас у глибині душі містер Гевішем навіть трохи боявся цієї зустрічі. Подумати лишень: йому, поважному адвокатові, який упродовж стількох років захищав інтереси вельможної родини Доринкуртів — доведеться мати справу з якось корисливою простачкою, у якої, певно, нема ані дрібки пошани до країни її покійного чоловіка та його шляхетного імени. Сам містер Гевішем глибоко шанував цей старовинний рід, хоча сам до нього не належав. Проте він був відданий своїй справі, любив її. Зрештою, окрім роботи, адвоката мало що обходило у житті.

Щойно Мері запровадила його до невеличкої вітальні, містер Гевішем обвів усе критичним поглядом. Що ж, умебльовання доволі просте, проте скромна кімната вабила домашнім затишком. Адвокат не знайшов тут ані дешевих прикрас, ані крикливих картин. На стінах були хіба делікатні орнаменти, зроблені з неабияким смаком. Окрім того, довкола він побачив багато вишуканого вишиття, виконаного вправною жіночою рукою.

«Непогано для початку, — мовив він до себе. — Хоча, цілком можливо, помешкання облаштоване радше згідно зі смаками капітана». Та коли до вітальні увійшла місіс Ерол, містер Гевішем уже почав думати, що не інший, а саме вона так прибрала вітальню. Звична сухість і стриманість не дозволяла йому довго затримувати на комусь погляд а чи кимось захоплюватися. Проте як тільки-но жінка з'явилася на порозі, адвокат відразу оцінив просте чорне плаття, яке чудово лежало на її стрункій фігурі. Взагалі місіс Ерол скидалася радше на юну дівчину, аніж на матір семирічного хлопця. Вона була дуже вродлива, проте її по-дитячому лагідні карі очі оповив глибокий сум — цей вираз не сходив з її обличчя, відколи втратила чоловіка. Седрик звик бачити матусю такою. Сум полишав її хіба у ті хвилини, коли він приходив до неї бавитися або коли говорив їй якісь премудрі складні фрази, взяті з газет або ж зі спілкування з містером Гобсом. Хлопчик любив вимовляти довгі слова, бо це веселило матусю — і вона сміялася, хоча сам він ніяк не міг збагнути, що тут смішного — йому ці слова здавалися якраз дуже серйозними.

Завдяки багатолітньому адвокатському досвіду містер Гевішем навчився непогано розбиратися в людях, отож як тільки він побачив матір Седрика — відразу збагнув: старий граф глибоко помилявся, вважаючи її грошолюбною простачкою, позбавленою смаку. Адвокат сам не був одружений, він навіть ніколи не закохувався по-справжньому, проте відчував, що ця мила жінка з ласкавим голосом і сумними очима вийшла заміж за капітана Ерола лише тому, що кохала його усім серцем: їй і на гадку не спадало шукати пригоди з ним тільки тому, що він походив із графського роду. Адвокат упевнився, що з нею можна мати справу, тому сподівався, що й маленький лорд Фонтлерой не завдасть турбот своїй шляхетній родині. Капітан був вродливим і милим, молода мати також напрочуд вродлива — певно, хлопчик також у них вдався.

Коли адвокат повідомив місіс Ерол про мету свого візиту, вона аж поблідла від хвилювання.

— Ох! — вимовила вона. — То його заберуть від мене? Ми ж так любимо один одного! Він — то все моє щастя, все, що в мене є. Я з усіх сил стараюся бути для нього доброю матір'ю. — Її голос при цьому зрадливо затремтів, а очі наповнилися слізьми. — Ви не знаєте, як багато він для мене значить! — ледве завершила жінка.

Адвокат кілька разів прокашлявся, прочищаючи горло.

— Мушу вам сказати, — почав він, — що граф Доринкурт не… не дуже доброї думки про вас. Він старий чоловік і його годі у чомусь переконати. Він завжди недолюблював Америку й американців. Те, що його син одружився з вами, дуже його розсердило. Мені прикро, що змушений вам це повідомити, проте граф наполягає на своєму: він не хоче вас бачити. Граф сам наглядатиме за вихованням лорда Фонтлероя, отож хлопчик житиме з ним. Граф прив'язаний до Доринкуртського замку і більшість часу проводить саме там. Він страждає на подагру і зовсім не любить Лондона.

Тому лорд Фонтлерой вочевидь житиме переважно у Доринкурті. Граф дарує вам будиночок у мальовничому куточку. Будиночок той розташований неподалік від замку. Вам також належиться відповідна щомісячна платня. Лорд Фонтлерой зможе вас навідувати. Одна умова: вам не вільно буде переступати браму парку ані приходити до сина у замок. Як бачите, ви не будете зовсім розлучена зі сином. Запевняю вас, мадам, умови угоди не такі важкі, як… як могли би бути. Перевагою стане освіта і виховання, що їх отримає лорд Фонтлерой — я певний, ви це розумієте.

Містер Гевішем почувався дещо незручно: він боявся, що місіс Ерол зараз почне плакати чи влаштує йому сцену, як це зазвичай уміють робити жінки. А жіночий плач геть його розгублював і дратував.

Проте місіс Ерол нічого такого не чинила. Вона лише відійшла до вікна і якусь мить постояла, обернувшись до адвоката спиною. Він бачив: жінка намагається опанувати себе.

— Капітан Ерол був дуже прив'язаний до Доринкурту, — врешті проказала вона. — Він любив Англію, все англійське. Те, що його відлучили від дому, завжди викликало у нього глибокий смуток. Він-бо так пишався своїм домом, своїм родом… І, я певна, бажав би, щоб його син побачив родинне гніздо, щоб отримав виховання, яке б відповідало його майбутньому становищу.

Жінка знову повернулася до стола і смиренно подивилася на містера Гевішема.

— Чоловік бажав би цього, — мовила вона. — Це найліпше, чого можна бажати для мого хлопчика. Я знаю… я певна: граф не буде такий недобрий, щоб налаштовувати дитину супроти мене… Зрештою, навіть якби намагався — я переконана: мій хлопчик дуже подібний до свого батька, тому на нього це не матиме впливу. У нього напрочуд лагідна вдача і вірне серце. Він любитиме мене, навіть якщо й не бачитиме. А доки ми зможемо бачити одне одного, то моє серце не страждатиме так сильно.

«Гм, про себе вона геть не думає, — подумав адвокат. — Не ставить жодних умов, нічого для себе не вимагає».

— Мадам, — вимовив уголос, — я схиляю голову перед вашою розсудливістю. Коли ваш син виросте і стане зрілим чоловіком, він буде вам вдячний. Запевняю вас, лорд Фонтлерой матиме найліпшу опіку, — усе буде зроблено, аби він почувався щасливим. Граф Дорикорт піклуватиметься про нього так, як це робили би ви сама.

— Сподіваюся, — тихо вимовила жінка, і голос її при цьому затремтів, — що дідусь полюбить Седрика. Хлопчик має дуже чутливу натуру… Його тут усі люблять.

Містер Гевішем знову прокашлявся. Насправді він не міг собі уявити, щоб старий граф, з його подагрою та запальним характером, був здатний когось полюбити. Проте він також знав, що граф зацікавлений у доброму ставленні до хлопця (хоча виражатиме це у свій звичний спосіб…) — оскільки той стане його спадкоємцем. Містер Гевішем також не мав сумніву, що коли Седрик виправдає сподівання діда і стане гідним свого імени, то дідусь ним пишатиметься.

— Лорд Фонтлерой почуватиметься добре, я певен, — відповів адвокат. — Це для його добра граф вирішив влаштувати так, аби ви були неподалік і могли часто з ним бачитися.

Містер Гевішем не вважав за доцільне повторювати ті слова, які насправді вимовив був граф — бо вони не відзначалися ані делікатністю, ані приязню.

Адвокат волів виразити пропозицію свого господаря у значно м'якшій і стриманішій манері.

Містер Гевішем пережив ще один шок, коли місіс Ерол попросила Мері знайти сина і привести його сюди — а Мері повідомила, де він перебуває.

— О, мем, знайти його — то все одно що горіх розгризти, — мовила вона. — Бо він зараз, певно, сидить з містером Гобсом на тому високому стільці в куті і балакає з ним, найбільше про політику, або ся бавить серед його товарів — мила, свічок і всякого такого там.

— Містер Гобс знає його від народження, — мовила місіс Ерол до адвоката. — Він чудово ставиться до Седрика. Вони — великі друзі.

Згадавши крамницю, яку йому довелося проминути, коли їхав сюди — бочки з картоплею, бочки з яблуками і купа всякої всячини, — містер Гевішем відчув, як сумніви знову беруть у ньому гору. В Англії діти аристократів не водили дружби з бакалійниками, тому це видалося йому чимось незвичним. Прикро, дуже прикро, якщо дитина має простацькі манери, яких набралася у такому товаристві. Найгіркішим розчаруванням для старого графа стало якраз те, що двоє його старших синів мали схильність до поганих компаній. «Невже і цей хлопчина вдався у своїх дядьків, замість успадкувати шляхетні риси свого батька?» — думав адвокат.

Це питання не давало йому спокою, поки він ото розмовляв з місіс Ерол, чекаючи на прихід хлопця. Аж ось двері відчинилися — і… адвокат на мить завагався, перш ніж підвести погляд на хлопця.

Тим, хто давно знав містера Гевішема, годі було б пояснити той дивний вираз, який промайнув на його обличчі, коли він дивився на хлопчика. А Седрик підбіг до матері і кинувся у її обійми. Містер Гевішем геть забув про свої побоювання і дивився на хлопчика із захопленням. Бо такої вродливої і милої дитини йому ще не доводилося бачити.

Справді, хлопчик виявився напрочуд вродливий. Стрункий, зграбний, природний у рухах, Седрик так був схожий на свого батька, що адвокат не міг відвести від нього очей. Хлопчик мав батькові золотаві кучері — і материні карі очі. Тільки у них не було матусиного суму і смирення. Вони сяяли відвагою і радістю. Здавалося, цей хлопчина ніколи не відчував ані страху, ані сумніву у чомусь.

«Це найгарніший хлопець, яких мені довелося бачити на своєму віку», — подумав містер Гевішем. А вголос вимовив:

— То ось наш маленький лорд Фонтлерой.

І що більше він до нього придивлявся, то більше його брало здивування. Зрештою, адвокат не міг похвалитися, що знає багато про дітей. Ну так, бачив їх трохи в Англії — вродливих, рожевощоких дівчаток і хлопчиків, яких пильно стерегли вчителі й гувернантки. Ті діти здебільша були сором'язливі, часом галасливі, проте суворий і церемонний адвокат, чоловік у літах, їхнього зацікавлення не викликав. Може, якраз завдяки тому, що містеру Гевішему так кортіло побачити маленького лорда Фонтлероя, йому вдалося роздивитися Седрика ліпше, ніж інших дітей. Так чи сяк, але адвокат не міг відвести очей від дитини.

Натомість Седрик і не здогадувався, що за ним так пильно спостерігають, тому поводився як звичайно. Він приязно потиснув руку гостеві, коли їх представили одне одному, потім впевнено відповів на запитання, які поставив йому містер Гевішем — зовсім так само, як ото розмовляв зі своїм другом, містером Гобсом. Хлопчик не виявляв ані сором'язливосте, ані задерикуватости. Коли ж містер Гевішем звертався до матері, то помічав, що Седрик слухав їхню розмову так серйозно, ніби й сам був уже дорослий.

— Він виглядає дуже поважним як на свій вік, — мовив адвокат до матері.

— Гадаю, у чомусь він і справді такий є, — потвердила та. — Він завжди дуже швидко все схоплював. Окрім того, Седрик ріс переважно серед дорослих. Йому страшенно подобається повторювати довжелезні слова й вислови, які ото прочитає у книжках або почує від дорослих. Часом це звучить так потішно… Але він також безмежно любить всякі дитячі забави. Він у мене розумний хлопчик, хоча часом ще така дитина…

Коли містер Гевішем вдруге побачив Седрика, то й сам переконався, що мати казала правду. Ледве його екіпаж оминув ріг, як адвокат побачив жвавий хлопчачий гурт. Двоє з них якраз збиралися бігти наввипередки — і в одному із змагунів містер Гевішем упізнав юного лорда Фонтлероя. Седрик галасував найбільше від усіх. Ось він став поруч із другим хлопцем, виставивши трішки вперед ногу в червоній шкарпетці.

— Увага! — заволав хлопчина, який узяв на себе роль судді. — Раз! Два! Три — руш!

Містер Гевішем вихилився з вікна. Несподівано його також взяла цікавість. Бо такого він іще не бачив: щойно пролунала команда рушати — червоні шкарпетки юного лорда замиготіли немов калейдоскоп. Стиснувши кулаки, хлопчик вихором мчав уперед, а золоті кучері розмаював вітер.

— Гуррра! Седрик Ерол! — щосили вигукували хлопці, аж пританцьовуючи від захоплення. — Гуррра! Біллі Вільямс! Гуррра, Біллі! Гуррра! Давай! Давай!

— Він переможе, я певен, — вимовив містер Гевішем.

Його справді неабияк захопили ці перегони. Дитячі ноги миготіли з неймовірною швидкістю — (Біллі Вільямс у брунатних шкарпетках з усіх сил намагався наздогнати Седрика, чиї червоні п'ятки виднілися попереду), змагунів супроводжували несамовиті вигуки уболівальників — усе це врешті розворушило і старого адвоката.

— Він переможе… переможе… я у цьому анітрішки не сумніваюся! — вимовив містер Гевішем, тамуючи хвилювання вдаваним кашлем.

І в цю хвилину пролунав дружний крик — хлопці-вболівальники кинулися пританцьовувати і притупувати на радощах. Бо майбутній граф Доринкурт останнім зусиллям вирвався вперед — і досяг ліхтарного стовпа в кінці кварталу, на якихось дві секунди випередивши Біллі Вільямса. Седрик схопився рукою за стовп і зупинився, відсапуючись.

— Тричі «гурра» Седрику Еролу! — заволали хлопчаки. — Гурра Седрику Еролу!

Містер Гевішем відкинувся на сидіння екіпажу. На його обличчі з'явилася стримана посмішка.

— Браво, лорде Фонтлерою! — впівголоса вимовив він.

Коли екіпаж зупинився перед дверима будинку місіс Ерол, до нього підійшли переможець і переможений — у супроводі захоплених уболівальників. Седрик ішов поруч із Біллі Вільямсом і вони разом собі про щось говорили. Розчервоніле обличчя Седрика світилося радістю, мокрі кучері прилипли до чола, а руки звитяжець тримав у кишенях.

— Певно, я переміг тому, що ноги у мене трішки довші, ніж у тебе, — пояснював він Біллі, очевидно, намагаючись якось його втішити. — Думаю, в цьому причина. Сам знаєш, я на цілих три дні старший від тебе, тому й виявився сильнішим. На цілих три дні, ти тільки подумай.

Таке пояснення явно втішило Біллі, бо він знову став усміхатися від вуха до вуха, ба навіть гордо підняв голову — наче це він виграв перегони, а не Седрик. Справді, Седрик Ерол умів підтримати і втішити кожного, хто опинявся у його товаристві. Навіть здобувши жадану перемогу, він не забув, що переможений товариш міг зневіритися у своїх силах — тому підтримав його на духу, пояснивши, мовляв, переміг через те, що народився на три дні раніше від нього.

Того ранку містер Гевішем мав довгу розмову з переможцем. Під час цієї поважної бесіди на обличчя адвоката знову й знову поверталася його стримана посмішка. Аби її приховати, чоловік знай потирав своє худорляве підборіддя, затуляючись долонею.

Місіс Ерол вийшла з вітальні (хтось покликав її у якійсь справі), отож адвокат залишився із Седриком сам на сам. Спершу містер Гевішем не знав, про що говоритиме з хлопцем. Йому хотілося якось підготувати Седрика до зустрічі із дідусем, до тих змін, які чекають його після переїзду. Адвокат розумів, що Седрик не має ані найменшого уявлення про те, що його чекає в Англії, так само як нічогісінько не знає про дім, де йому доведеться жити. Хлопчик навіть не здавав собі справи, що мати не житиме з ним разом в одному будинку. Проте адвокат вирішив: ліпше про це зараз не повідомляти — нехай бодай трохи освоїться з тим, що уже дізнався.

Містер Гевішем сидів собі у кріслі побіч відчиненого вікна; навпроти нього стояло ще більше крісло, в якому зручно вмостився Седрик, відсунувшись углиб крісла, відкинувши кучеряву голівку на спинку. Хлопчик ні на мить не зводив очей з містера Гевішема. Ноги у нього при цьому були схрещені, а руки запхані в кишені — зовсім так само, як мав звичку робити містер Гобс. Поки мама була в кімнаті, Седрик дуже уважно розглядав адвоката, та навіть коли вона вийшла, він ніяк не міг відвести від нього зосередженого і вдумливого погляду. Властиво, по тому, як місіс Ерол вийшла, у кімнаті запала коротка мовчанка. Седрик, здавалося, пильно вивчав містера Гевішема, а той так само зацікавлено вивчав хлопця. І все ніяк не міг вирішити, що такий старий джентльмен як він повинен сказати цьому маленькому хлопчикові, переможцеві перегонів, якого ото бачив перед собою. А ноги переможця у червоних шкарпетках ледве діставали до підлоги, коли він сидів у тому великому кріслі.

Проте Седрик допоміг йому вийти з незручного становища, бо сам розпочав розмову.

— Знаєте, — почав він, — я ж і не знаю, хто такий граф.

— Справді? — перепитав містер Гевішем.

— Не знаю, — потвердив Седрик. — І думаю собі: якщо вже хтось має стати колись графом, то повинен би знати, що воно таке. Правда ж?

— Ну так, звісно, — погодився містер Гевішем.

— Чи не хочете, — ввічливо звернувся до нього Седрик, — чи не хочете по… пояснити мені? (Часом Седрик пропускав склади або повторював їх, коли вимовляв якісь важливі або дуже довгі слова.) Як мій дідусь став графом? Хто його ним зробив?

— Король або королева, ясна річ, — відповів містер Гевішем. — Взагалі графом хтось стає за те, що добре служив своєму суверену, або коли здійснив щось визначне.

— Ох! — вигукнув Седрик. — То це як президент.

— Хіба? — спитав містер Гевішем. — Хіба президента вибирають через це?

— Так, — жваво потвердив Седрик. — Коли людина добра і багато знає, тоді її вибирають на президента. А потім відбувається факельна процесія, грає оркестр і всі виголошують промови. Взагалі я думав: колись, може, стану президентом. А що доведеться стати графом — таке мені ані на гадку не спадало. Я ж нічого не знав про графів, — поспішив пояснити, аби містер Гевішем бува не образився, що йому не хотілося бути графом. — Якби я про них знав, то, певно, також захотів би стати одним із них.

— Гм, граф — це не зовсім те саме, що президент, — вимовив містер Гевішем.

— Справді? — перепитав Седрик. — А чому? Що, у графів немає факельних процесій?

Містер Гевішем заклав ногу за ногу й замислено сплів руки. Подумав, що, мабуть, настав час розповісти все докладніше.

— Граф — дуже, дуже важлива особа, — почав він.

— Зовсім як президент! — докинув Седрик. — Факельна процесія нераз розтягується аж на п'ять миль. І оркестри грають! Містер Гобс брав мене подивитися.

— Графи, — намагався пояснювати далі містер Гевішем, проте уже не так упевнено, — часто мають дуже давній родовід…

— Що це означає? — поспитав Седрик?

— Старовинний рід… дуже древній.

— Ага! — вимовив Седрик, ще глибше запхавши руки в кишені. — Це, певно, як з тою жінкою, котра яблука продає побіля парку. Мушу сказати, вона і справді старовинного роду: така вже старенька, що просто не знаю, як її ото ще ноги носять. Має десь літ зо сто, не менше. Але завжди там стоїть, перед парком, навіть коли падає дощ. Мені її шкода, інші хлопці також її шкодують. Біллі Вільямс якось мав долар, і я попросив його щодня купувати у неї яблук на п'ять центів, аж поки той долар не скінчиться. Його би вистачило аж на двадцять днів, але за якийсь тиждень яблука Біллі вже набридли. На щастя, мені один джентльмен дав був п'ятдесят центів — і тоді вже я купував у тої жінки яблука, замість Біллі. Ну бо якщо хтось належить до такого старовинного роду, то як його не пожаліти. Вона каже, що її болять кістки і що в негоду чується значно гірше.

Містер Гевішем не знав що сказати і лише пильно дивився на серйозне личко свого юного співбесідника.

— Боюся, ви не зовсім добре мене зрозуміли, — взявся він пояснювати. — Коли я казав «старовинний рід», то не мав на увазі віку. Я говорив про рід, який відомий уже упродовж багатьох століть. Представники цього роду — люди, які носили це прізвище — увійшли до історії своєї країни.

— Як Джордж Вашингтон, — зрадів Седрик. — Я чую про нього відколи народився — ай задовго до мого народження він уже був відомий. Містер Гобс каже, що люди ніколи його не забудуть. Ви знаєте: це через Декларацію про Незалежність, і Четверте липня. Він був дуже відважний — це ж зрозуміло.

— Перший граф Доринкурт удостоївся свого титулу чотириста років тому, — врочисто проголосив містер Гевішем.

— Ого! — вигукнув Седрик. — Так давно! Чи ви розповідали вже це матусі? Це б її дуже зацікавило. Коли вона повернеться — розкажіть їй, будь ласка. Вона любить слухати такі цікаві речі. А що іще робить граф… окрім того, що здобуває свій титул?

— Багато хто з них допомагав правити Англією. Дехто відважно боронив її у звитяжних битвах… від найдавніших часів.

— Я також хотів би стати вояком, — мовив Седрик. — Мій батько був вояком, і він був дуже відважний… як Джордж Вашингтон. Напевно, він став би графом… якби не помер. Мене дуже тішить, що графи такі відважні. Бути відважним — то вам неабищо… Раніше я багато чого боявся — темряви, наприклад. Проте коли тільки подумав про солдатів революції і про Джорджа Вашингтона — то мій страх відступав.

— Часто графи мають ще одну перевагу, — повільно проказав містер Гевішем, не зводячи пильного погляду з хлопчика. — Деякі з них мають немало грошей.

Йому було цікаво, чи його юний співбесідник уже знає, яку владу дають гроші.

— Це непогано, — щиро визнав Седрик. — Я б хотів мати багато грошей.

— Справді? — перепитав містер Гевішем. — А для чого?

— Гм, з грішми можна стільки справ залагодити, — пояснював йому Седрик. — Взяти хоча б ту жінку, яка продає яблука. Якби я був багатий, то купив би для неї невеличкий намет — для ятки. А тоді ще маленьку пічку. І взагалі давав би їй долар кожного дощового дня, аби вона могла посидіти собі вдома. А ще — купив би для неї теплу хустку, аби вона у неї закуталася. Тоді її не мучили б так суглоби. Ви ж знаєте, у її віці кістки вже не ті… Вона сильно через них страждає… навіть коли робить найменший рух. От якби я був багатий і міг купити їй бодай ті кілька найпотрібніших речей, то, гадаю, і суглоби так їй не докучали б.

— Гм… А що іще ви зробили б, якби стали багатим? — поспитав його містер Гевішем.

— О, багато чого! Звичайно, я б купив матусі стільки чудових речей — і коробочку з голками, і віяла, і наперстки, і розмаїті перстеники, і енциклопедію, і екіпаж — аби їй не доводилося чекати на трамвай. А якби вона забажала собі рожеве шовкове плаття, то і це би їй купив. Тільки ж вона увесь час ходить у чорному… Але я узяв би її та й завів у якусь велику крамницю із платтями — і нехай вона сама б собі вибрала, що їй до вподоби. Ну а ще Дік…

— Хто такий Дік? — поцікавився містер Гевішем.

— Дік — то чистильник взуття, — пояснив юний лорд. Йому було приємно, що містер Гевішем виявляє зацікавлення його планами. — Він найліпший зі всіх чистильників — ліпших ви просто не знайдете. Він стоїть У самому центрі, на розі. Я знаю його вже багато років. Коли я був ще зовсім маленький, то матуся якраз проходжувалася зі мною по вулиці. І матуся купила мені була такого гарного-гарнющого м'ячика. А він виявився такий стрибучий! Я ніс його в руках, та ось він вислизнув — і покотився просто на середину вулиці, поміж екіпажі з кіньми. Я був просто вражений — і заплакав. Знаєте, я ж був тоді зовсім маленький… І ходив у кілті — це така шотландська спідничка. А Дік саме чистив взуття одному чоловіку. Озирнувся на мене, сказав: «Егей, здоров, малий!» — і кинувся поміж коней і дістав мого м'ячика. Тоді витер його об свою куртку — і подав мені зі словами: «Ну, бачиш, малий, уже все гаразд». Матуся була просто захоплена, і я також. І тепер, хоч коли ото проходжуємося з матусею по центру, то завжди зупинимося з ним побалакати. Він каже мені: «Здоров, малий!» І я йому відповідаю: «Здоров був!» Тоді ми собі трохи поговоримо, він розказує, як у нього справи… Та ось останнім часом якось не дуже йому ведеться.

— І що ви хотіли б для нього зробити? — поцікавився адвокат, потираючи борідку, аби приховати усмішку.

— Що я хотів би для нього зробити? — зосереджено вимовив лорд Фонтлерой. — Я би викупив у Джейка його долю.

— А хто такий Джейк? — спитав його містер Гевішем.

— Джейк — то компаньйон Діка. Скажу я Вам, то найгірший компаньйон у світі! І Дік так каже. Джейк не тільки не хоче працювати — він і честі жодної не має. Увесь час дурить Діка. І той, зрозуміло, сердиться. Та й хто би на його місці не сердився, якби ото доводилося працювати з ранку до вечора — а вас би при цьому увесь час дурили… як то робить його компаньйон. Діка всі люблять, а Джейка не любить ніхто. Тому часом і не приходять більше до них чистити взуття.

Отож якби я був багатий, то відкупив би у Джейка його частину — і тоді Дік мав би власну вивіску. Дік каже, що коли маєш свою вивіску, то справа посувається значно ліпше. Тобто вивіска має велике значення. І ще я накупив би йому нових щіток — аби все було як належить. Він власне каже: єдине, чого собі бажає: щоби все було як належить.

Юний лорд розповідав про всі ці клопоти так просто і щиро, щоразу посилаючись на свого друга Діка, ба навіть вимовляючи слова на його манер. Хлопчик-бо аніскілечки не сумнівався, що ця історія цікавить його поважного співбесідника не менше, аніж його самого. Справді: містер Гевішем потроху зацікавився і слухав щораз уважніше. Однак його цікавив не так Дік чи продавчиня яблук, як цей юний лорд із золотавими кучерями на голівці, так перейнятий бажанням допомогти своїм друзям. Здавалося, про себе хлопчик не думав анітрішки.

— А що… а чого би ви бажали для себе, якби стали багатим? — спитав адвокат.

— О, багато всього! — жваво вигукнув лорд Фонтлерой. — Але спочатку я дав би трохи грошей Мері — для Бриджит, її сестри, у якої дванадцятеро дітей, а її чоловік без роботи. Вона приходить сюди і нераз плаче, і матуся пакує якісь речі в її кошик. А вона знову заходиться плачем і каже: «Най Господь благословить вас. Ви чудова жінка». Ага, і ще, думаю, містеру Гобсу подарую золотий годинник і пінкову люльку[3]. А тоді ми всі разом влаштуємо свято!

— Свято? — весело вигукнув містер Гевішем.

— Ніби то республіканський з'їзд, — пояснив Седрик, щораз більше захоплюючись. — Ми візьмемо смолоскипи, всі будуть в одностроях… І я, звісно, теж. І вишикуємось і будемо маршувати. Ось що я бажав би для себе, якби став багатим.

Тут прочинилися двері і до кімнати увійшла місіс Ерол.

— Даруйте, що мусила залишити вас аж на стільки, — звернулася вона до містера Гевішема, — але до мене прийшла одна жінка. Бідолаха, у неї такий клопіт…

— Цей юний джентльмен розповідав мені про своїх друзів. А ще — ділився, що він для них зробив би, якби став багатим, — повідомив містер Гевішем.

— Ото Бриджит якраз теж належить до його друзів, — хитнула головою місіс Ерол. — Це вона прийшла до мене і ми якраз розмовляли на кухні. У неї біда: чоловік заслаб на ревматизм. Має гарячку.

Седрик миттю зіслизнув з крісла.

— Біжу до неї. Хочу її побачити і розпитати, що там з чоловіком, — вимовив по дорозі. — Він добрий. Якось ото витесав мені дерев'яного меча. Він на всі руки майстер, справді.

І хлопчик вибіг з кімнати. Містер Гевішем також підвівся. Здавалося, він хоче щось сказати, але не знає, як почати.

Він іще повагався якусь мить, а тоді вимовив, дивлячись на місіс Ерол:

— Перед від'їздом із Доринкуртського замку я бачився з графом. І він дав мені певні вказівки. Граф хотів, аби його внук радо чекав на від'їзд до Англії і щоб його подальше життя там, а також майбутня зустріч з дідусем, викликали у нього лише приємні сподівання. Отож граф сказав, що я повинен дати можливість юному лорду пізнати, наскільки зміниться його життя, коли у нього буде багато грошей — скільки розмаїтих речей, про які так мріють діти, можна за них купити, і скільки втіхи вони можуть принести. Тому коли наш юний лорд висловить якесь бажання, я повинен його виконати — при цьому повідомивши, що виконую вказівку його дідуся. Я розумію, що граф не сподівався від свого внука того, що він мені ото висловив., проте якщо лорду Фонтлерою справить приємність допомогти цій бідній жінці, то я певен: граф був би невдоволений, якби я не виконав бажання лорда Фонтлероя.

Ось уже вдруге адвокат не зовсім точно передавав слова графа. Бо насправді його господар сказав таке:

— Нехай хлопчик зрозуміє, що я можу дати йому все, чого він тільки забажає. Хай знає, що то значить бути внуком графа Доринкурта. Купуйте йому все, що він скаже, давайте йому гроші на кишенькові витрати — але обов'язково кажіть, що це все від дідуся, що це мій подарунок.

Граф Доринкурт, зрозуміло, керувався далеко не найблагороднішими мотивами. Мабуть, якби у маленького лорда Фонтлероя було не таке добре і щире серце, то усе це могло б неабияк йому зашкодити. А мати Седрика була настільки гідною і шляхетною жінкою, що навіть запідозрити чогось такого не могла. Вона ж бо гадала собі, що самотній, нещасний старий граф, втративши своїх синів, бажає зробити добро для її маленького хлопчика, здобувши його любов і довіру, їй також було приємно, що Седрик тепер зможе допомогти Бриджит. Зрештою, місіс Ерол і сама чулася втішеною, що першим наслідком цієї дивної новини, яка звалилася на їхню голову (що її син має успадкувати графський титул), стане допомога людині, яка справді тієї допомоги потребувала. Її вродливе лице зашарілося від зворушення.

— Ох, граф такий добрий, — вимовила вона. — Седрик дуже втішиться! Він так любить Бриджит і Майкла. Вони справді гідні люди. Мені завжди було прикро, що не можу допомогти їм більше. Коли Майкл здоровий, то з нього чудовий робітник, проте він уже довший час слабує, йому потрібні ліки — а на це треба грошей. І ще: тепла одіж і добре харчування. Майкл і Бриджит не змарнують того, що отримають у поміч.

Містер Гевішем сягнув рукою до нагрудної кишені і витягнув великий гаманець. У цю мить на його обличчі з'явився дещо заклопотаний вираз. Річ у тім, що він спробував собі уявити, що скаже суворий, себелюбний і пихатий граф Доринкурт, коли довідається про перше бажання свого внука, яке довелося задовольнити… Справді, цікаво…

— Не знаю, чи ви усвідомлюєте, — почав він, — але граф Доринкурт таки дуже багатий. Він може задовольнити будь-яку примху. Гадаю, йому буде приємно довідатися, що бажання лорда Фонтлероя виконано… хоч би яким дивним воно видавалося. Отож якщо ви зараз покличете сюди його високість, то я передам йому для цих людей п'ять фунтів… якщо дозволите.

— Двадцять п'ять доларів! — вигукнула місіс Ерол. — Та для них то цілий маєток. Не можу повірити, що це правда…

— Звісно, правда, — потвердив містер Гевішем, стримано усміхнувшись. — У житті вашого сина наступила величезна переміна. У його руках буде зосереджена неабияка влада.

— О Господи! — вигукнула мати. — Він іще такий маленький… мій хлопчик… Як мені навчити його правильно з нею обходитися? Мене аж страх збирає… Мій любий маленький Седрик!

Адвокат прокашлявся. Розчулення і тривога, які світилися у її лагідних карих очах, зворушили його зачерствіле серце.

— Гадаю, мадам, — звернувся він до неї, — наскільки можу судити з тієї розмови, яку мав нині зранку з лордом Фонтлероєм… майбутній граф Доринкурт думатиме не лише про себе, але і про інших. Він іще дитина, але, мені здається, на нього можна покластися.

Після цих слів мати пішла за Седриком, щоб привести його до вітальні. Містер Гевішем іще почув, як вони розмовляли, підходячи до дверей.

— У нього гострий напад ревматизму, — повідомляв Седрик. — Це найгірша форма тієї хвороби. А він іще переймається, що за житло не заплачено — і від того йому стає хіба гірше, каже Бриджит. А Пет, їхній син, міг би працювати у крамниці, якби мав у що вдягтися.

Седрик увійшов до кімнати. Було видно, як сильно він стурбований. Хлопчик страшенно шкодував Бриджит — це було написано на його обличчі.

— Матуся казала, що ви мене кличете, — мовив він. — А я саме розмовляв із Бриджит.

Містер Гевішем подивився на хлопчика — і на якусь мить завагався. Справді, як казала його мати, Седрик був іще такий маленький…

— Граф Доринкурт… — почав було він і нерішуче глянув на місіс Ерол.

А та несподівано присіла поруч із юним лордом Фонтлероєм і ніжно його обняла.

— Седрику, — вимовила вона, — граф є твоїм дідусем. Він — батько твого татка. Граф дуже добрий чоловік, він любить тебе і хоче, щоб ти також його полюбив. Бо його рідні сини померли. Граф бажає, щоб ти був Щасливий і щоб міг приносити щастя іншим людям.

Він дуже багатий і прагне, аби ти мав усе, чого лиш тільки собі забажаєш. Саме так він сказав містеру Гевішему, передавши з ним велику суму грошей — для тебе. І ти можеш зараз поділитися ними із Бриджит — аби вона могла заплатити за житло і купити все, що потрібно для Майкла. Правда ж, чудово, Седрику? Який твій дідусь добрий! — і мати поцілувала сина у круглу щічку, від чого хлопчик спалахнув іще більше, глибоко вражений почутим.

Тепер Седрик перевів погляд на містера Гевішема.

— А можна мені зараз отримати ці гроші? — захоплено вигукнув він. — Я одразу передав би їх Бриджит. Можна? Бо вона збиралася вже йти.

Містер Гевішем простягнув йому гроші. Це була грубенька пачка нових хрустких купюр, акуратно складених.

Седрик схопив її і миттю вибіг з кімнати.

— Бриджит! — загукав він, біжучи на кухню. — Бриджит, зачекай-но хвильку! Тут є для тебе гроші. Для тебе, чуєш? Щоб ти могла заплатити за житло. Це дідусь їх передав. То для тебе і Майкла!

— Ох, містере Седрику! — вражено вигукнула Бриджит. — Та ж тут двадцять п'ять доларів! А де ж господиня?

— Гадаю, мені доведеться їй усе пояснити, — мовила місіс Ерол.

Отож вона також полишила вітальню. Містер Гевішем на якийсь час залишився сам. Він підійшов до вікна і задумливо дивився на вулицю. Містер Гевішем думав про старого графа Доринкурта, який зараз, певно, сидить сам у своєму замку, у великій бібліотеці, розкішній, але доволі похмурій, оточений вишуканими дорогими речами. І його ніхто-ніхто у цьому світі не любить, бо сам граф усеньке своє життя не любив нікого, окрім себе. Це був справжній себелюбець, пихатий і черствий на вдачу, який до того ж легко впадав у гнів, коли щось було не по його. Він дбав лишень про себе, його обходили лише власні бажання і примхи, отож на те, аби подумати про інших, у графа просто не залишалося часу. Усе його багатство, уся влада, яку давав титул і шляхетне походження, на його переконання, призначалися хіба для того, аби приносити втіху йому, графу Доринкурту. Та ось коли він зістарівся, усі ті розваги і втіхи, за якими полював усе життя, обернулися для нього хворобами, старечою дратівливістю та образою на цілий світ, у якому не знайшлося анікогісінько, хто бодай трішки б його любив. Попри усе багатство, попри неабияку могутність, граф Доринкурт ніколи не тішився любов'ю і повагою оточення. Радше навпаки — його уникали. Тим-то самотність дошкуляла йому щораз більше. Звісно, якби він лиш собі того забаг, то напросив би цілий замок гостей. Влаштував би бундючну гостину, а потім ще й полювання. Проте він добре знав: навіть ті, котрі приймуть його запрошення, насправді боятимуться його, похмурого й сердитого господаря, бо він, звісно, аж ніяк не втримається від своїх прикрих ущипливих зауважень. У графа був справді дошкульний язик, мало того — йому справляло неабияку насолоду знущатися з людей і спостерігати, як вони губляться перед ним. Ото власне: зневажити почуття інших — це була чи не наймиліша розвага графа Доринкурта.

Містер Гевішем пречудово знав черству і недобру вдачу свого господаря. Якраз про це він і думав, дивлячись крізь вікно на тиху тісну вуличку. Натомість перед його внутрішнім зором поставала зовсім інша картина: милий усміхнений хлопчик, який ото сидів навпроти нього у великому кріслі і так щиро розповідав про своїх друзів — про Діка, продавчиню яблук та інших. Старий адвокат згадав про величезне багатство, про величні родинні маєтки, про владу, яку дає багатство і про можливість повернути її на добро чи на зло — і що все це з часом перейде до юного лорда Фонтлероя: у своїх маленьких руках, які зараз ото запхав у кишені, він триматиме геть усе.

«Тоді все буде інакше, — мовив адвокат до себе. — Тоді все буде зовсім інакше».

Невдовзі у кімнату повернулися Седрик разом мамою. Седрик просто сяяв від щастя. Він вмостився у кріслі — поміж мамою й адвокатом — і, як завше, склав руки на колінах. Те, що вдалося допомогти Бриджит, сповнювало його радістю й захопленням.

— Вона аж заплакала! — говорив він. — Вона плакала на радощах! Я ще ніколи не бачив, щоб люди отак плакали з радощів. Напевно, мій дідусь — дуже хороша людина. Гм, я навіть не думав, що бути графом — це так приємно… дуже! Тепер я тішуся — тішуся! — що колись також ним стану.