Маленький лорд Фонтлерой

РОЗДІЛ 12 Чутки і претенденти

За якихось кілька днів після званого обіду у замку майже всі, хто в Англії читав газети, довідалися романтичну історію, що трапилася у Доринкурті. Тепер це обговорювалося скрізь і всюди, до найдрібніших деталей. Ішлося-бо про маленького американського хлопчика, якого привезли до Англії і який мав стати лордом Фонтлероєм. Казали, що хлопчик той був на диво милий і добрий, що всі його любили. Також говорили про старого графа, його дідуся, який страшенно пишався своїм спадкоємцем, і про напрочуд вродливу молоду жінку, матір того хлопчика, якій старий граф так і не зміг вибачити шлюбу з капітаном Еролом. Потім іще згадували дивне одруження Бевіса, покійного лорда Фонтлероя, та його дружину, про яку перед тим ніхто ані словом не чув, аж доки вона ото не появилася зі своїм сином, заявивши, що він і є справжній лорд Фонтлерой, отож усі спадкоємні права мають належати йому. Про все це багато говорилося і писалося, тим-то дуже швидко доринкуртська історія перетворилася на справжню сенсацію. Мало того, невдовзі поширилася чутка, ніби граф Доринкурт, не бажаючи змиритися з таким розвитком подій, захищатиме право свого американського внука на спадкоємство, а значить попереду ще було багато цікавого, зокрема судовий процес щодо прав на спадкоємство графа Доринкурта.

Такого пожвавлення в Ерлборо не пам'ятали від часів його заснування. У день торговиці люди збиралися групками та все розмовляли і переймалися, як то воно буде. Фермерські жінки запрошували одна одну на чай, аби лише мати змогу вкотре обговорити, що там чувати, що вони думають і що, на їхню думку, думають інші. Усі радо переповідали одне одному, як то граф розсердився і вирішив не визнавати прав того нового лорда Фонтлероя, про те, що він просто зненавидів ту жінку, матір нового претендента на спадкоємство. І, звісно, не хто інший як місіс Дібл могла тут доповісти найбільше і найдокладніше, тим-то кожен старався перехопити її увагу бодай на хвильку.

— Погані справи, скажу я вам, — розповідала вона. — Як хочете знати мою думку, шановна, то я вам так і скажу: то йому покара за те, як він обійшовся з тою ясочкою, з тою милою місіс Ерол — отак ото взяв і розлучив з дитиною. А тепер сам так прив'язався до хлопця, так його любить, так ним пишається, що геть голову згубив через те, що ото сталося. Скажу вам більше: та нова мадам зовсім на леді не подібна, ані на матір лорда. Сама нахабна, зиркає зухвало — маєте. Містер Томас сказав, що ніхто зі слуг, які ту' служать, ані не подумає виконувати її накази. Як вона зробиться ту' господинею, то він піде геть — так сказав мені Томас. А те, що її сина також не порівняти з нашим хлопчиком — то навіть нема що казати. Бог його знає, чим то все скінчиться… Знаєте, як Джейн мені то все оповіла, то мені аж ноги підкосилися…

І справді, у цілому замку відчувався неспокій: у бібліотеці, де граф розмовляв з містером Гевішемом, у кімнаті для слуг, де містер Томас разом з дворецьким та рештою слуг з ранку до вечора із запалом обговорювали новини, у стайні, де порався пригнічений Вілкінс, — він як ніколи старанно чистив гнідого поні, а тоді із сумом сказав одному кучеру, мовляв, йому ще не траплялися такі меткі юні джентльмени, які ніби ото в сідлі вродилися і що їздити з тим хлопцем було одне задоволення.

Серед усіх цих замішань і клопотів залишилася одна особа, яка зберігала цілковитий мир і спокій. Це був юний лорд Фонтлерой — який тепер уже не мав права носити ім'я лорда Фонтлероя. Коли граф узявся йому пояснювати, що відбулося, хлопчик сидів на своєму стільчику, обхопивши коліна руками, і зацікавлено слухав дідуся. Правда, далі на його личку з'явилося певне занепокоєння. Та ось розповідь добігла кінця. Седрик сидів замислений.

— Мені це все так дивно… так дивно, — вимовив він.

Граф мовчки поглянув на внука. Для нього це також було занадто дивним і несподіваним — мабуть, ніколи в житті він так не почувався. І тепер ця задума на личку внука — яке завжди променилося усмішкою і радістю…

— А чи у матусі також заберуть заберуть дім… І візок? — занепокоєно спитав Седрик.

— Ні! — рішуче відказав йому граф. — Нічого від неї не відберуть.

— Ох! — полегшено зітхнув Седрик. — Це правда? Тоді подивився на дідуся — і в його чистому погляді світився смуток.

— А той другий хлопчик… він… він тепер буде вашим внуком… як я досі… так? — поспитав він.

— Ні! — з гнівом вигукнув граф, та так, що Седрик аж підскочив.

— Ні? — здивовано перепитав він дідуся. — Але я думав…

На цьому слові хлопчик рвучко підвівся зі стільця і повів далі:

— То я зможу бути вашим внуком, навіть коли не стану графом? Я буду вашим внуком, як і досі?

Від хвилювання його личко зашарілося.

Треба було бачити, як дивився на нього старий граф! Кошлаті брови зійшлися докупи, а в очах світилося якесь геть незвичне зворушення. Як же це все було дивно!

— Хлопчику мій, — хрипко вимовив граф — і голос його при цьому, хочете вірте, хочете ні, — задрижав, хоча говорив він надзвичайно рішуче, — поки я живий — ти будеш моїм онуком. Присягаю, часом мені здається, що у мене досі нікого, крім тебе, і не було…

Седрикове личко спалахнуло ще більше — бо з його душі ніби звалився тягар. Він запхав обидві руки в кишені і подивився дідусеві у вічі.

— Справді? — ще раз перепитав. — Ну, тоді мені нема чого перейматися тим графством. Байдуже, буду я графом чи ні. Я ж то думав… розумієте, я думав, що тільки той, хто має стати графом — тільки той і може бути вашим онуком. А я — ні… Ось чому мені зробилося так не по собі…

Граф поклав йому руки на плечі і притягнув до себе.

— Вони нічого не зможуть від тебе забрати, — вимовив він, важко дихаючи від хвилювання, — бо я все для цього зроблю. Не вірю, що їм вдасться щось від тебе відняти. Ти просто створений для свого становища — можливо, ти таки його посядеш. Але хай там як повернуться справи — ти все одно матимеш усе, що я буду в стані тобі дати… все!

Старий граф наче говорив з дорослим чоловіком, а не з дитиною — таким рішучим було його обличчя і такий серйозний голос. Здавалося, що граф радше давав обіцянку самому собі — і, можливо, так воно і було.

Він-бо і сам не міг собі уявити, наскільки глибоко полюбив цього хлопчика, наскільки пишався ним. Зараз граф як ніколи виразно усвідомив силу характеру, доброту і привітність свого внука. Бо ж упертому затятому старому годі було збагнуги, як можна так просто відмовлятися від того, до чого він сам був ціле життя прив'язаний — це не вкладалося у жодні його уявлення. Тим-то граф постановив не відступати і боротися до кінця.

Через кілька днів після розмови з містером Гевішемом до замку прибула та жінка, котра називала себе леді Фонтлерой. Вона привезла зі собою сина. Однак її не прийняли. Граф не бажає її бачити — так пояснив лакей при дверях. Справою займається адвокат. Властиво, тим лакеєм був Томас, отож згодом у кімнаті для слуг він ділився своїми враженнями.

— Гадаю, я вже досить часу прослужив у шляхетних домах, аби бачити, хто тут леді, а хто ні, — заявив Томас. — Якщо вона — леді, тоді я зовсім нічого не розумію… Ота, котра живе у Лоджі — американка вона чи не американка, — але то справжня леді. Всякий джентльмен, як тільки її побачить, це визнає. Я Генрі відразу так сказав, як тільки нас до неї закликали, — поважно завершив він.

Отож ту жінку не прийняли. Коли вона це почула, її обличчя аж перемінилося. Злість у ній боролася зі страхом. Містер Гевішем під час розмови з нею зазначив подумки, що претендетка на титул має круту вдачу і доволі неотесана, якщо говорити про манери, але розуму і відваги їй явно бракує. Було видно, що у ситуації, в яку сама себе й поставила, вона чулася непевно. Щонайменше не очікувала жодної протидії.

— Походить вона явно з низів, — ділився адвокат з місіс Ерол. — Бракує їй освіти і виховання, тим-то геть не вміє поводитися у гідному товаристві. Той візит до замку злякав її. Ну так, вона була розлючена —і водночас перелякана. Граф не бажав її бачити, проте я порадив йому поїхати разом зі мною у «Доринкуртський герб», де вона зупинилася. І от: лише побачила графа на порозі, то аж зблідла на виду. А тоді впала в шал: все кричала, погрожувала, вимагала…

Ось як усе це відбувалося. Граф з гідністю зайшов до кімнати, з-під насуплених кошлатих брів розглядаючи претендентку на його титул — ніби вона була якимсь експонатом, що викликав водночас цікавість і відразу. Старий вельможа дав їй викричатися, ані не поворухнувши бровою, аж доки жінка сама не вмовкла, вибившись із сил, а тоді проказав:

— Кажете, що ви були дружиною мого найстаршого сина. Якщо це правда, якщо надасте потрібні докази — тоді закон на вашому боці. Тоді ваш син — лорд Фонтлерой. Можете бути певні: справу буде вивчено якнайдокладніше. Якщо те, що говорите, вдасться потвердити, тоді отримаєте все, що вам належиться. Проте поки я живу — то не хочу бачити ані вас, ані вашого сина. На жаль, по моїй смерті маєток перейде до вас. Ви якраз та жінка, яку лише й міг обрати мій син Бевіс.

Після цих слів граф обернувся до неї спиною і так само статечно вийшов з кімнати.

Минуло кілька днів — і місіс Ерол, яка тоді саме сиділа і щось писала у своїй маленькій кімнатці, доповіли, що прибув гість. Молоденька служниця, яка принесла цю новину, була неабияк схвильована і дивилася на свою господиню зі щирим співчуттям.

— То сам граф, мем! — вимовила вона, широко відкривши очі.

Місіс Ерол рушила до вітальні. Перед каміном чекав високий літній чоловік, сповнений гідности і величі. Його суворе вродливе зморшкувате обличчя з орлиним профілем прикрашали довгі сиві вуса. Граф дивився просто на неї.

— Місіс Ерол, сподіваюся? — вимовив він.

— Так, я — місіс Ерол, — відповіла жінка.

— Я — граф Доринкурт, — представився гість.

Далі вмовк на хвильку, мимовільно вдивляючись у звернені на нього очі. А вони так нагадували ті сповнені щирої любови дитячі оченята, які він бачив щодня упродовж останніх місяців, що граф аж змішався.

— Хлопчик дуже на вас схожий, — вимовив врешті.

— Мені часто це кажуть, мілорде, — відповіла місіс Ерол. — Але мені приємно думати, що він також схожий на свого батька.

Як і говорила йому леді Лоридейл, її голос був напрочуд делікатний, а поведінка надзвичайно проста і сповнена гідности. Виглядало, що раптовий візит анітрішки її не збентежив.

— Так, — проказав граф. — Він подібний на мого сина… також.

Тоді провів долонею по підборідді і різко смикнув себе за вус.

— Чи знаєте, чого я до вас прийшов? — спитав.

— Я бачилася з містером Гевішемом, — сказала місіс Ерол, — і він розповів про вимоги, які висунули…

— Я прийшов сказати вам, — заявив граф, — що справу буде докладно вивчено, а вимоги опротестовано… наскільки це вдасться. Хочу сказати, що хлопчика захищатимуть усією силою закону. Його права…

Місіс Ерол делікатно його перебила.

— Він не потребує нічого, що прийшло би незаконним шляхом, навіть якщо закон зможе це йому дати, — сказала вона.

— На жаль, це неможливо, — відказав граф. — Бо інакше це належало би зробити… Ця скандальна жінка і її син…

— Мабуть, вона так само дбає про нього, як я про Седрика, мілорде, — завважила місіс Ерол. — І якщо вона була дружиною вашого найстаршого сина, тоді її син є лорд Фонтлерой, а мій — ні.

Вона так само не мала страху перед ним, як і Седрик, так само спокійно дивилася на нього. І старому графові, який за ціле життя звик, що його всі боялися, — це у глибині душі дуже подобалося. Люди-бо надзвичай рідко важилися йому перечити, тим-то усе це було для графа нове.

— Здається, ви волієте, аби він не став графом Доринкуртом? — спитав він, легко нахмуривши брови.

Обличчя молодої жінки зашарілося.

— Мілорде, бути графом Доринкуртом — це дуже почесно, — промовила вона. — Я чудово це знаю. Однак мене більше турбує одне: щоб мій син став таким, як його батько — сміливою і чесною людиною.

— На відміну від його дідуся, так? — спитав граф, сардонічно посміхаючись.

— Я не маю чести добре знати його дідуся, — відповіла йому місіс Ерол, — але мені відомо, що син вважає…

На якусь мить вона вмовкла, спокійно дивлячись графові просто у вічі, а тоді додала:

— Я знаю, що Седрик вас любить.

— А чи любив би він мене, якби ви йому розповіли, чому я не прийняв вас у замку? — поставив питання граф.

— Ні, — відповіла місіс Ерол. — Думаю, що ні. Саме тому я й не хотіла, аби він про це довідався.

— Що ж, — уривчасто вимовив граф, — зовсім небагато жінок вчинило би так, як ви…

Після цих слів він раптом узявся ходити туди-сюди по кімнаті, із силою сіпаючи себе за вус.

— Так, він мене любить, — проказав. — 1 я його люблю. Досі я навіть помислити не міг, що здатен когось любити… Але його люблю. Він одразу мені сподобався. Я вже старий чоловік і змучений своїм життям. А він дав мені те, заради чого варто жити. Я ним пишаюся. І мені справляло втіху думати, що якогось дня він посяде моє місце і стане на чолі роду.

Граф повернувся і став навпроти місіс Ерол.

— А тепер я нещасний чоловік! — вимовив він. — Нещасний!

Властиво, так він і виглядав. Навіть його голос моментами зривався, руки тремтіли від хвилювання, а у глибоко посаджених очах з'являлися сльози від люті й безсилля.

— Певно, саме тому, що мені так важко, я й прийшов до вас, — проказав, дивлячись на молоду жінку з висоти свого зросту. — Спершу я вас ненавидів, ревнував до вас свого сина. Але ця жахлива історія все змінила. Побачивши ту скандальну жінку, яка називає себе дружиною мого сина Бевіса, я відчув, що полегшає мені лише після того, як подивлюся на вас. Я був останній дурень, старий упертюх. Тим-то, певно, і з вами поводився негідно. Седрик так подібний на вас… а цей хлопчик є для мене всім. Тепер мені погано — і я прийшов до вас… можливо, якраз тому, що ви так із ним схожі. Він піклується про вас, а я піклуюся про нього. Якщо можете, то поставтеся до мене великодушно… заради нього.

Граф вимовив ці слова своїм сухим суворим тоном, однак вигляд у нього був такий пригнічений, що серце місіс Ерол аж стиснулося від співчуття. Вона підвелася з крісла і ступила кілька кроків уперед.

— Сідайте, будь ласка, — лагідно промовила вона. — Певно, турботи і хвилювання геть вас стомили. А вам треба берегти сили.

Цей тон, ця турбота про нього були для графа так само незвичними, як і незгода з ним. Прецінь це знову нагадувало внука… отож граф просто послухався і сів. Можливо, усі ці нещастя і клопоти пішли йому на користь: якби йому не було так важко на душі, то й далі ненавидів би місіс Ерол, а зараз прийшов до неї шукати втіхи. Звісно, порівняно із теперішньою леді Фонтлерой будь-хто видавався би йому цікавішим і приємнішим, — а місіс Ерол мала напрочуд миле відкрите обличчя, делікатний голос, а у її поведінці, у тому, що вона говорила, було стільки гідности… Невдовзі спокій молодої жінки потроху передався і графові: він уже не почувався настільки розчарованим і нещасним, більше вступав у розмову.

— Хай як там воно обернеться, та хлопчика я забезпечу, — мовив він. — Про нього дбатимуть, тепер і потім.

Перед тим як піти, він ще раз окинув поглядом вітальню.

— Вам подобається цей дім? — спитав.

— Так, дуже, — відповіла місіс Ерол.

— Дуже затишно тут у вас, — сказав далі граф. — Чи можна мені ще раз сюди прийти, аби поговорити про усі ці справи?

— Приходьте, коли лиш забажаєте, — приязно відповіла жінка.

Граф вийшов з вітальні, сів у свою карету і поїхав додому.

Томас і Генрі, які супроводжували його, стоячи з обох боків на підніжках, були геть спантеличені таким розвитком подій.