Мамелюк

IX

По Чорному морю, розпустивши вітрила, плив корабель. Сині пінясті хвилі гребенями набігали одна на одну і грізно билися об борти. Здавалося, навіть велична стихія обурена кораблем і намагається пробити його товсті борти, щоб потопити в безодні це вмістилище зла. Але хвилі не могли подужати вітрильник, розбивалися на незліченні бризки і падали в бурхливе море. Зібравшись із силами, вони знову кидалися в атаку і з ще більшою люттю налітали на корабель. Але він залишався переможцем: безстрашно розсікав хвилі, абсолютно не зважав на їхній гуркіт і не звертав з наміченого курсу, йшов на Стамбул. Однак не заспокоювалися хвилі. Вони знали, що їх час прийде. Здійметься ураган, додасть їм надзвичайної сили, і тоді... Стережися, судно! Не один корабель, який хизувався білими вітрилами, перекидало Чорне море і хоронило навіки в своїй безодні.

Одна з великих кают на кораблі була встелена дорогими килимами і паласами. Замість стільців вздовж стіни були розкладені оксамитові і шовкові подушки. Каюта була заповнена нарядно вдягненими османами. Одні з них, схрестивши ноги, нерухомо сиділи на подушках, інші пили каву або диміли кальянами, треті, лежачи, дрімали, четверті дивилися через невеличкі віконця на неозоре море.

Серед османів особливо виділявся один сухорлявий білобородий дід. Він був старший за всіх і найдорожче вбраний. Його ошатна феска була обгорнута білою чалмою. До нього всі ставилися з великою повагою.

Старий приймав це як належне і тримався з гідністю. Він задумливо сидів на подушці і повільно перебирав великі агатові чотки.

— Ні, клянусь істинною вірою, я незадоволений цією поїздкою, — тихо промовив старий і став швидше перебирати чотками. — Скільки разів я долав цей шлях, але такої невдалої поїздки не пригадаю. Просто ніяково з’явитися в Стамбулі.

Навколишні співчутливо подивилися на старця.

— Що ти зволиш говорити, шановний ефенді Алі-Юсупе? — стримано відгукнувся молодий чепуристий осман, що напівлежав на подушці. — Якщо і ти скаржишся, то що нам сказати? Ти везеш близько п’ятдесяти невільників, а у нас у всіх разом стільки не набереться.

— Ну, і життя! Якщо навіть ефенді скаржиться! — втрутився поголений, зі слідами віспи, рябий осман середніх літ. — Йому одному щастить більше за всіх нас, разом узятих, і до того ж, Ібрагіме, у нього добірний товар: двоє-троє таких дівчат, що, клянусь ісламом, сам падишах від них не відмовиться!

— Ех, до чого я дожив! Заздрять, що у мене якихось п’ятдесят невільників, — стримано виголосив старий Алі-Юсуп. — А спитай власника корабля, скільки полонених я возив раніше на цьому судні з Гюрджістана в Стамбул... Клянуся: чимало моїх дівчат прикрашало навіть гарем падишаха, а при пашах і візирах безліч їх було! Вони раділи моєму поверненню в Стамбул, як правовірні радіють святу Алі. І як дешево ми тоді купували невільників! Зараз нам постачає їх тільки потійський паша, а в ті дні хто тільки не торгував полоненими: князь, дворянин, пересічний гюрджі[30]... Клянуся кораном, як його там звуть... їхнього головного муллу над муллами з величезною високою шапкою... Здається, його звуть Чкондіделі... Я підніс йому якось бурштинові чотки, і він обдарував мене однією дівчиною і двома юнаками. Яка була дешевизна, аллах, аллах! А хіба ти, Зайдоле, не пам’ятаєш? — повернувся Алі-Юсуп до рябого. — Одного разу ми везли стільки невільників, що розплачувалися ними замість дрібної монети в караван-сараях Трапезунда, Самсуна і навіть самого Стамбула. А зараз? Хіба це торгівля? Нічого, крім витрат, вона не дає! Продам цих полонених і перестану займатися такою збитковою справою.

— Тобі, звичайно, легко відмовитися, проживеш і так, по милості пророка. А ось нам що робити? — бідкався Ібрагім.

— Ех, де вони, добрі старі часи?! — з сумом сказав Зайдол. — Якби ще хоч зо два таких, як згадує ефенді! Цим би я задовольнився. Розгнівався на нас аллах — і відразу все пішло прахом!

— І справді, хто в цьому винен, правовірні? — запитав, відкинувшись на подушку, сивий осман з жовтими зубами. — Чому так захиріла торгівля? Ще минулого року стільки привозили невільників, що ними був переповнений стамбульський ринок. Ніби назло мені все змінилося: як тільки я поїхав купувати полонених, товар відразу подорожчав.

— Якби не було іншої причини, з цим би ми легко впоралися. Сумно те, що справжню причину усунути не так-то й просто! — скрушно додав Алі-Юсуп.

— Це імеретинський цар Соломон заважає нашим справам. Він для нас гірший чуми, цей гяур[31], — бурчав Зайдол.

— Аллах, аллах, — кивали головами османи, — скороти невірного дні!

— Потійський паша при одній згадці про Соломона то блідне, то червоніє. Тільки двома-трьома фортецями володіють зараз правовірні в Гюрджістані.

— Позаторік цей шибеник Соломон зганьбив наше воїнство, завдав нам жорстокої поразки. Після цього і подорожчали полонені, — гірко зауважив Алі-Юсуп.

— Ой-ой-ой! — бідкалися османи.

— А який шайтан поплутав цього Дадіані — одішського володаря? Адже він був нашим другом: не тільки не заважав нам купувати невільників, але навіть нерідко допомогав! — втрутився в розмову рябий осман.

— Цей проклятий став тепер союзником Соломона, і все, що той йому накаже...

— Не союзником, а покірним рабом, — перервав рябого Алі-ефенді. — Тепер цар Соломон володіє всім Західним Гюрджістаном. І поки його не розіб’ють, погані будуть наші справи!

— Горе нам, горе! Аллах, аллах! — скрушно кивали головами османи.

— Ні, стривайте! Хочете знати правду? Тут є й інша причина. Тил проклятого царя Соломона зміцнений Східним Гюрджістаном. Там зараз панує Іраклій. А він розгромив загони лезгин і кизилбашів, обклав даниною Гянджу й Єреван і зовсім заборонив работоргівлю. Якщо так буде продовжуватися, він — борони аллах! — не посоромиться виступити і проти самого падишаха!

— Аллах не допустить цього, аллах не допустить! — галасували османи.

— Немає нічого дивного, що тепер ми привозимо менше невільників! Та подякуємо аллахові і за те, що маємо! — мовив осман з жовтими зубами.

— Хай благословить захисник правовірних тих небагатьох князів, які, незважаючи на небезпеку, все ще примудряються торгувати з нами. Виявляється, цей гяур Соломон хапає і засліплює кожного, кого запідозрить у торгівлі невільниками. Однак ці молодці все ж ризи­кують собою і доставляють зрідка полонених потійському паші, а той уже перепродає їх нам, — пояснив рябий.

— Хай благословить цих князів аллах! Хай благословить аллах! Незрозуміло тільки, чому вони не хочуть стати правовірними? — дивувався осман з жовтими зубами.

— Е-ех! Хай продовжить аллах дні потійському паші, хоча він і бере за невільників неабияк дорого! Тепер і в Стамбулі нам доведеться просити дорожче за товар. Якщо ми будемо поступатися полоненими задарма, який сенс торгувати? Це все одно, що дресирувати віслюка! — зауважив Ібрагім.

— Будь що буде, правовірні, — втішав усіх Алі-Юсуп. — Великий пророк не забуде нас, стануться великі зміни, і знову повернуться старі добрі часи. На наше щастя, гюрджі зовсім не любителі дотримуватися порядку і не особливо дружні. Ось уже сорок років, як я займаюся торгівлею невільниками, і одне вражає мене, клянусь аллахом! Подумайте, скільки полонених ми вивезли з Гюрджістана, скільки чоловіків загинуло в міжусобних війнах, скільки полягло в боях... — і все ще не перевелися прокляті гюрджі!

— Хіба можна остаточно знищити гяурів? Вони розмножуються, як бур’яни, — зауважив осман з жовтими зубами.

— Що ти верзеш?! Аллах все розуміє краще за нас, — відповів Ібрагім. — Якщо гяури будуть знищені, у кого ми станемо купувати рабів?

— Пам’ятайте, правовірні: доручіть ваші справи пророку, і він вигідно спрямує їх, — сказав Алі-Юсуп. — Я ж свої справи давно доручив йому...

— Воістину, воістину! — підтвердили всі.

— Тепер я хочу подрімати трохи. Вночі мені погано спалося. Алмасхан, — звернувся він до одного зі співрозмовників, — як брата, прошу тебе, йди подивися, як там невільники? Нагодуй хлопчика, подарованого мені пашею. Боюся, що знесилиться він зовсім. Все плаче, клятий! Якби він заспокоївся, то поправився б, погарнішав, і я зумів би його вигідно продати. Я не сумніваюсь, що його охоче придбають єгипетські мамелюки. Це м’язистий, міцний і в той же час жвавий і спритний хлопчисько. Очі у нього виблискують, як у сокола. Паша розповів мені, що хлопчик ледь не втік з фортеці.

— Продай його в євнухи, ефенді, виручиш немало, — порадив осман з жовтими зубами.

— Ну, скажеш таке! Навіщо в євнухи? У хлопчика обличчя справжнього воїна-мамелюка. Я постарів у работоргівлі, і добре знаю, кого де вигідно збути, — відповів Алі-Юсуп і поклав подушку під голову, збираючись подрімати.

Запала мовчанка. Одні пили каву, інші димили калья­ном, треті спали.

— А здорово нас трясе, Ібрагіме, — зауважив рябий Зайдол і подивився через віконце на море. — Ти подивись, які хвилі! — Вони то здіймаються, то падають!

— Дурниці! — спокійно відгукнувся Ібрагім. — Хіба мало у нас траплялося штормів! З дня народження плаваємо. Море і буря так само нерозлучні, мій друже, як грім і блискавка.

— Знаю, але в цьому мало втішного! Не маю жодного бажання пережити вдруге те, що довелося мені випробувати років п’ять тому біля міста Самсуна. Однак якщо східний вітер не затихне, нас очікує, мабуть, щось гірше. Чорне море по-диявольському підступне.

— Ти, Зайдоле, постарів і тому почав боятися моря! Хочеш займемося чимось? Давай зіграємо в нарди!

— Гаразд, — погодився Зайдол. — А на що ми будемо грати?

— На що хочеш?

— На один куруш[32].

— Ой, що таке куруш? Ми ж не жебраки?

— А що ти пропонуєш?

— Якщо вже грати, то на щось путнє.

— А саме?

— Якщо я обіграю тебе, нехай той плечистий хлопець з Ахалціхе стане моїм.

— З глузду з’їхав? Що ти верзеш? Схаменися! Він у мене найпримітніший, і програти його в нарди?!

— Та ти що, може, не зрозумів мене?! Я кажу: якщо я обіграю тебе... Але ж може статися, що ти виграєш?

— А якщо виграю, що ти даси мені?

— Тоді нехай моя довговолоса Ціра буде твоєю!

— Пах-пах-пах! — зацмокав рябий, і у нього загорілися очі.

— А! Подобається? Невже вона не варта твого ахалціхського хлопця?

— Якщо я виграю і отримаю її, у тебе, напевне, очі на лоб вилізуть! Клянуся: я не буду мужчиною, якщо продам Ціру, а не візьму в свій гарем! — вигукнув рябий Зайдол. — Та якщо я програю? Тоді вся ця поїздка даремна. Кепські будуть мої справи, вірою своєю клянусь! Збитки, одні збитки...— і Зайдол сумно похитав головою.

— Сонцем твоїм клянуся, ти краще порахуй мої збитки, якщо я програю! Хіба я втрачу менше, ніж ти? При нинішній дорожнечі Ціра коштує щонайменше тисячу курушів.

— Е-ех, будь що буде! Заплющу очі і наважуся! Гей, щастя моє, де ти? Аллах! — здійнявши руки до неба, вигукнув рябий.

— Аллах! — благав Ібрагім і взяв у руки камателі[33].

— Кому починати?

— У кого менше випаде.

Ібрагім кинув камателі.

— Ах, у мене два! — крикнув він.

— Уф, шість! У тебе менше. Тобі починати.

— Дуже добре! — відповів Ібрагім і кинув камателі.— Чотири-п’ять! Це — чотири, це — п’ять!

— Шість-п’ять! — гукнув Зайдол. — Це — шість, а це — п’ять!

— Два-два! От не щастить мені! — пробурчав Ібрагім.

— А нумо, шість-шість! Давай, гяурове поріддя! — азартно підбадьорював Зайдол і кинув камателі. — Е-ех, випало, на нещастя, п’ять-один, — засмучено зізнався він.

— А-ах! Ви ж подивіться! — заверещав Ібрагім, виблискуючи очима: — Шість-шість! Хвала тобі, Магомете!

— Ва-ах! Погляньте на цього сучого сина, — заздрісно промовив рябий, переконавшись, що в Ібрагіма дійсно шість-шість, — ну і кидає, розбійник! А ось і в мене шість-чотири! На цей раз непогано, — втішав себе Зайдол, кинувши камателі.

— Хочеш, щоб я програв Ціру?

— Сподіваюся на милість пророка! — стримано відповів рябий.

— Святий Алі! Допоможи і віддай мені ахалціхського хлопця! — благав Ібрагім.

— Не скигли, грай, — суворо зауважив Зайдол.

— Так, твої справи не такі вже й веселі, — спокійно відповів Ібрагім і кинув камателі. — Шість-п’ять! Це — шість, а це... Ні, стій... так йти небезпечно, у куток зажене мене сучий син... Ні, краще піду так... Ну, ось і п’ять!

— А якщо тепер випаде шість-шість, у тебе потьмяніє в очах, — дратував Зайдол. — Прокляття: три-два. Вах! Він може виграти у мене, ця гяурова пожива!

— А як ти вважаєш? Вихвалятися треба після бою. Гі-гі! Подивись сюди: шість-шість!.. Дякую тобі, святий Алі! — радісно вигукнув Ібрагім. — Послухай, Зайдоле, може, збільшимо ставку?

— Гаразд! Думаєш, я злякався? — сердито відгукнувся Зайдол. — Давай збільшимо!

— Скільки?

— Скільки хочеш!

— Сорок курушів.

— Згоден! Три-два... К бісу того, хто придумав цю гру!

— Шість-чотири!

— Шість-шість?! Ва-а! Аллах, аллах! — так голосно вигукнув зраділий рябий, що Алі-ефенді ворухнувся і вві сні щось пробурмотів. — Хочеш, ще додамо?

— Дуже вже ти розійшовся, Зайдол, — повільно вимовив Ібрагім.

— Додамо, кажу, — наполягав рябий.

— Гаразд! Адже гра моя! Ось тобі чотири-три.

— П’ять-три!

— Шість-шість!

— Ой, прокляття!.. — прошепотів Зайдол і з прикрістю жбурнув камателі на гральну дошку.

— Ще рано гарячкувати. Подивимося, який буде кінець, — спокійно зауважив Ібрагім.

— Алі-ефенді! Зайдоле! Ібрагіме! — з криком увірвався в каюту капітан корабля. — Невільники бунтують. Той, що з Ахалціхе, великий задирака. Чому таких не закували в ланцюги?

Всі сахнулися.

— Що таке? Що трапилося? — бурмотів Алі-Юсуп, протираючи очі.

— Алі-Юсупе! Допоможи... Невільники бунтують! — квапив схвильований капітан.

Усі побігли на палубу.

«Невчасно завадили, кляті! Я обов’язково виграв би!» — подумав розлючений Ібрагім.

«Аллах, аллах! Як легко може помилитися людина! Я ледь не попався на вудку цього диявола! Мало не розорився! Моє благополуччя висіло на волосині. Ще один-два ходи, і цей пес міг обіграти мене! — міркував рябий Зайдол. — Молодець мій ахалціхський хлопець! Вчасно зчинив гвалт! Клянуся, що віддячу йому: буду давати аж дві хлібини на день!»