Мамелюк

III

У дрімучому лісі, на галявині довкола величезного дуплястого дуба, була розстелена бурка. На ній напівлежав озброєний чоловік. Ствол рушниці він затиснув між ногами, а приклад притискав до грудей. На поясі незнайомця висіла шабля з роговою рукояткою, в руці він тримав пістоль. Неподалік був прив’язаний вороний кінь. З першого погляду могло здатися, що людина ця дрімає, але при найменшому шелесті листя або якомусь незначному шурхоті він обережно, як змія, піднімав голову, міцніше стискав у руці пістоль і озирався.

Це був кремезний чоловік. Його зморшкувате обличчя мало жовтуватий відтінок. У чорній, як вугілля, бороді ледь-ледь пробивалася сивина. Він неспокійно зиркав великими недобрими очима.

— Фіть-фіть-фіть, — долинуло з лісу.

Чоловік, який лежав на бурці, підвівся, оглянув запальник рушниці і напружено прислухався.

— Фіть-фіть-фіть! — почулося виразніше.

— Фіть-фіть! — повторилося після короткої паузи.

Незнайомець закинув рушницю за спину, сунув руку в кишеню, дістав очеретяну дудочку і свиснув.

— Фіть! — коротко і різко пролунало у відповідь.

Через кілька хвилин заворушилися гілки найближчих кущів і почувся шурхіт.

— Кучуйє! — гукнув незнайомець, який подавав сигнали, і відійшов за дерево, тримаючи пістоль напоготові.

— Це я! Не бійся!

— А, чорт! Обережність не завадить! — і чорнобородий, з полегшенням зітхнувши, заклав пістоля за пояс.

З ліщини виповз рудуватий чоловік маленького зросту, теж озброєний.

— Тенгізе, ти один? — запитав він.

Чорнобородий приклав ліву руку до рота, а пальцем правої вказав на дупло.

Рудуватий чоловік обережно наблизився до дерева і заглянув туди. Дупло було велике. В негоду там вільно могли б сховатися три-чотири людини.

— Еге! — тихо вимовив прибулець і з задоволенням кивнув головою.

— Тс-с, тсс!.. Він спить... — прошепотів Тенгіз.

Обидва сіли неподалік від дерева.

— Говори тихо, щоб не розбудити його, він дуже стомився, — сказав Тенгіз.

— Розумію, — відповів Кучуя, — певне, хлопчик хороший. Скільки йому років?

— Не знаю. Я не був при його народженні і хрещенні. Гадаю, років сім-вісім.

— Але як тобі, проклятому, вдалося захопити дитину? Ти прямо рись, та й годі!

— Залиш, будь ласка! Мені довелося таке пережити, що я забув і Христа, і диявола. Кажеш, «вдалося», а я там трохи голову не залишив. Руки самі тягнуться до звичного, а хіба легко тепер займатися такою небезпечною справою?! На цей раз випадок видався особливий! Тобі ж добре відомо, Кучуйє, скількох дітей я за своє життя викрав. Та що там діти, викрадав і дівчат на виданні. Чого я тільки не робив років десять тому! Ти й сам знаєш! Але такого страху, як учора, мені жодного разу не довелося зазнати. Дивом уцілів!

— Так, так, — піддакував Кучуйя. — Але викрасти було легко?

— Я ненароком зіткнувся з ним... По правді, поспішав в іншій справі і випадково проходив повз очерети. Раптом зі схилу, з заростей папороті, до мене долинуло пирхання кіз. Там я й помітив маленького, як зяблик, пастушка. Він бавився паличкою. Нижче, неподалік від очеретів, піднімався димок. Мабуть, там було чиєсь житло. До мене долинув жіночий голос: «Жени туди!» Пастушок, побачивши мене, не думав лякатися і навіть посміхнувся, певне, сплутав з кимось. Я негайно ж дістав гаманець, повний марчілі, подзвенькав ними і простягнув дитині. «Дивись, малюк, все це — тобі». Він безтурботно підбіг до мене. Сам розумієш, це був для мене не перший випадок: я схопив хлопчика, миттю заткнув йому рот кляпом, швидко прив’язав під буркою до себе за спиною і понісся галопом. Але і ворогу не побажав би я пережити таке.

— Швидко підхопилися?

— Яке там! Підхопилися-то не дуже швидко... Та хлопчик мені не давав спокою. Почав звиватися, мало не вислизнув разом з мотузкою. По чім попало бив мене цей негідник кулаками, та так, що і зараз всю спину ломить. Він довів мене до того, Кучуйє, що я подумав: «До біса все! Пущу кулю в лоб цьому шмаркачу і заспокоюся». Він не вгамувався, поки не знесилився. Ледве я минув гори і досяг гаю Сорті, як почув крики і рушничні постріли. Зчинився такий гвалт, що можна було подумати, ніби мене переслідує все село. Якби я тоді потрапив селянам у руки, пошматували б твого Тенгіза, як редьку. Скажу тобі, Кучуйє, одне: не бажай собі на цьому світі нічого кращого, ніж хороший кінь! Нехай Господь благословить того, хто виплекав мого скакуна! Це той самий жеребець, якого я привіз з Гурії в минулому році. Без нього я валявся б де-небудь порубаний на шматки. Кінь скакав до Абаші без відпочинку. Потім настала ніч, і я врятувався.

— А як нам бути тепер? — запитав Тенгіз Кучую.

— В Орпірі є у тебе човен?

— А ти як через Орпірі думаєш пробиратися?

— А як краще?

— Через Орпірі не раджу: там дуже небезпечно. Біля кожного причалу і по дорозі чатує царська варта. Можуть зауважити що-небудь підозріле і схопити тебе! Тоді ніякі молитви тобі не допоможуть. Можливо, що й не вб’ють, але виколють очі, як покару. Іди після цього куди хочеш і як хочеш.

— Ні, краще дев’ять смертей, ніж таке життя! А куди, по-твоєму, безпечніше сунутися? Може, через Суджуні?

— Боронь боже! Там, мабуть, тебе вже очікує засідка. Всі дороги зараз, певне, перекриті. Ти що думаєш, тільки ми одні розумні, а всі інші — дурні?

— Як же бути?

— Стривай, — не поспішаючи відповів Кучуйя і потер лоба. — Знаєш, що мені прийшло в голову?

— Кажи!

— Широке Чконі знаєш?

— Знаю.

— Якраз навпаки: Чконі на цьому березі, в Ріоні впадає Чорний Потік. Дуже глухе місце. Проїхати туди верхи неможливо. Там такі болота і трясовини, що, коли вдасться пробратися пішки, треба тричі подякувати Богові. Перший піду я, вкраду де-небудь човник і буду чекати тебе до півночі. Якщо я не підчеплю човен цієї ночі, нам доведеться ховатися до завтрашнього вечора в лісі.

— Вся надія на тебе, Кучуйє. Роздобудь човен. Мені аби Ріоні переплисти, а там я врятований. Збережи мені коня до повернення, пильнуй його щомиті, паси на хорошому лузі. Та тільки, боронь Боже, щоб він не наївся отруйної трави. Тільки на тебе й сподіваюся, Кучуйє. Доручаю тобі коня, як самого себе.

— Не турбуйся! Кучуйя не потребує таких настанов. Але пам’ятай: наблизившись до Широкого Чконі, свисни мені двічі. Перечекавши трохи, свисни знову двічі. Якщо я відгукнуся, знай: справа зроблена, і тоді підходь до мене сміливо. А поки що я приніс тобі трохи попоїсти, — сказав Кучуйя і, діставши з-під поли чохи[20] щось загорнуте в гарбузове листя, передав Тенгізу. — Коли настануть сутінки, принесу ще глечик вина і тоді заберу коня, — додав він.

Кучуйя обережно вийшов на стежку і зник у гущавині.